РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 33 (12 вересня 2008)
  • Випуск №33 12 вересня 2008
    Зміст
    1. Прапор - у енергетиків (Михайло РЕКУНОВ)
    2. Заключний концерт. На гастролі - до Дарниці
    3. Побачити вокзал і... здивуватися (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    4. Наші інтерв’ю. З турботою. І про завтрашній день (Інтерв’ю провела Ганна БОГОВІС)
    5. Розбудовуємось! Нове вбрання для старої станції (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. Є привід... Чим складніше завдання, тим цікавіше (Ольга НІКІТІНА)
    7. Пристрасті навколо тестування (Іван СОТНИКОВ)
    8. Залізниця - її доля (Анатолій РОМАНОВ)
    9. Особистість. Сумні сюрпризи життя українського коміка (Олег КОМАРОВ)

    Прапор - у енергетиків

    Київська дистанція електропостачання обслуговує найнапруженіші дільниці руху поїздів на Південно-Західній залізниці. На одному з п’яти районів контактної мережі, від мосту через Дніпро до станції Київ-Волинський, працює колектив під орудою старшого електромеханіка Василя БУЧАКА. Як і раніше, в цьому році енергетики забезпечили безперебійну роботу залізничного транспорту. На жодну хвилину не було затримано рух поїздів з вини електропостачальників. Вони, згідно з планом, якісно і своєчасно проводять регламентні та ремонтні роботи на електромережі.

    Відмінну працю всіх фахівців Київської дистанції електропостачання було відзначено Укрзалізницею. Нещодавно передовому колективу за перше місце в галузевому змаганні було вручено Перехідний прапор, Почесний диплом та грошові премії.

    Михайло РЕКУНОВ

    Заключний концерт. На гастролі - до Дарниці

    У художніх колективах Південно-Західної залізниці триває огляд-конкурс народної творчості.

    Цей захід сприяє подальшому розвитку самодіяльного мистецтва серед працівників підприємств та організацій магістралі, зростанню художнього рівня творчих колективів. Під час його проведення завжди виявляються нові обдаровані особистості.

    19 вересня 2008 р. у Палаці культури «Дарниця» (м. Київ, вул. Заслонова, 10) відбудеться заключний концерт другого туру переможців огляду-конкурсу.


    Побачити вокзал і... здивуватися


    Фото Михайла ТАРАПОНОВА

    Апаратна нарада, яку провів виконувач обов’язків начальника Південно-Західної залізниці Віталій ЖУРАКІВСЬКИЙ, закінчилася. Зазвичай до журналістського блокноту занотовую нові адреси, корегую репортерські плани. За підсумками одного з останніх засідань автор цих рядків відмітив для себе: «Вокзал Козятин. Санітарно-естетичний стан приміщень і території». Час у дорогу: тема з розряду змістовних.

    Про те, що у межах вокзального комплексу є проблеми, які мають різнобічний характер, «Рабочее слово» вже повідомляло своїх читачів. Але якщо «вузькі місця» існують, це бентежить залізничну пресу. Як виявилося, не лише журналістів.

    Відправляючись разом із першим заступником начальника пасажирської служби Південно-Західної магістралі Олександром ЯСИНЕЦЬКИМ до Козятина, визначили конкретну мету. Бажання кореспондентів зрозуміє кожен: варто пересвідчитися на власні очі, чи все зроблено місцевим керівництвом для зручності пасажирів. Напередодні зими ця тема набирає неабиякої актуальності. Розмова з начальником місцевого вокзалу Анатолієм ЧАБАНОМ та головним інженером Віктором ХОМАНЦЕМ, майже годинна екскурсія перонами, залами очікування подорожан, кімнатами відпочинку, прилеглими територіями і навіть підвалами будівлі, якій у цьому році виповниться 119 років, навела на тривожні роздуми.

    Ніхто не «проти», але...

    Влада області ще на початку червня поточного року планувала звернутися до Президента і Прем’єр-міністра України за підтримкою у справі реконструкції Козятинського вокзалу як пам’ятки архітектури місцевого значення. Рішення слушне, адже у залізничній скарбниці багатьох мільйонів гривень на реставраційні роботи Козятинського велетня не знайти. Чи дочекалися адресати відповіді з Печерських пагорбів - невідомо. Хоча передбачити можливо. Як наголосив у місцевій пресі губернатор Вінницької області Олек-сандр ДОМБРОВСЬКИЙ, «постійна політична нестабільність не сприяє вирішенню питання. Старовинну споруду залізничного вокзалу ст. Козятин внесено рішенням облвиконкому до списку пам’яток архітектури місцевого значення у 1987 році. Через десять років на вокзалі розпочали ремонт-но-реставраційні роботи. За цей час капітально відремонтували покрівлю, чотири колії, розширили пасажирські посадочні платформи Київського парку з частковим покриттям тротуарною плиткою, привели до ладу близько 80% зовнішніх стін будівлі вокзалу...» (Газета «20 хвилин», 5 червня 2008 р.). Коштів у залізниці не вистачає. Як свідчить місцеве видання, обласна влада, як мовиться, обома руками «за» подальше проведення реконструкції. Але декларації - деклараціями... Доцільно було б віднайти кошти, оголосивши, приміром, по всій Вінниччині всеобласний збір. Хіба не відгукнулися б заможні земляки на заклик поважних можновладців?

    Благоустрій по-козятинськи

    Не все вдалося перелічити губернаторові з приводу минулої реконструкції. Горе-реставратори залишили після себе несправну дощову каналізацію (горловини труб заглушено через те, що систему водовідведення не змонтовано як належить), не відремонтовано залізничні платформи для подорожніх у бік Шепетівки. Щебінь малих фракцій, змоклий під час осінньо-зимових негод, що лежить на перонах, - то «чудове» підґрунтя для ковзання пасажирів біля транзитних поїздів. Як зазначив у розмові з кореспондентом О. Ясинецький, через завантаженість роботою місцевого залізничного БМЕУ час укладати угоду про ремонт покриття пасажирських платформ із місцевими авто- шляховиками.

    Як там не є, але навіть у таких умовах порядок на вокзалі підтримувати необхідно. Як переконували нас А. Чабан і В. Хоманець, нечисельна будівельна бригада, яка працює заради «підфарбувати - підштукатурити - підбити», із завданнями справляється. У цю мить автор газетного матеріалу дозволив собі не погодитися з керівниками вокзалу. Трав’яний килим, який виріс на даху старої будівлі, потрібно б було викорінити. Назавжди. А ще варто було б з’єднати будівельним розчином цеглу, яка вінчає фронтон зали очікування. Не приведи Боже, щоб цеглини «попросилися» на залізничний перон, вздовж якого майже весь час прогулюються подорожани... Чекати, коли сюди завітають знову реставратори, не слід. Як і не варто фарбувати у світло-рожеві кольори двері вокзалу. Справжня дивина, чи не так?

    На це наше зауваження ми почули таку відповідь від В. Хоманця:

    - Раді були б пофарбувати у більш, я сказав би, пристойний колір, але залізничні постачальники забезпечили саме такими «акварелями».

    Цікаво, кому хотіли догодити підлеглі службі НХ козятинські чиновники, коли розподіляли бочки з фарбою? Тут без власних переконань, що і так на вокзалі «сойдьоть», не обійшлося. А даремно. Як зазначив під час наради виконувач обов’язків начальника залізниці Віталій Жураківський, з естетичної точки зору рожеві відтінки недоречні на вході до архітектурної пам’ятки Вінниччини. Слушна думка. Чи прислухаються до неї у козятинському підрозділі служби матеріально-технічного постачання? Поживемо - побачимо.

    Будемо об’єктивні. Чистоту на платформах і в залах очікування, кімнатах відпочинку для пасажирів тут підтримувати вміють. І це не лише репортерські враження. Під час бліц-інтерв’ю з багатьма пасажирами, які очікували «свого» поїзда у пристанційному сквері, почув, що затишок, який створено на місцевому вокзалі, їм до душі. Проте уважний погляд Олександра Ясинецького виокремив із загальної картини і негаразди. Вже найближчим часом працівникам вокзалу необхідно демонтувати два кіоски у зв’язку із закінченням терміну дії договору про оренду площі, яка належить залізниці. Чому до приїзду комісії з управління залізниці про демонтаж малих архітектурних форм ніхто не дбав? Оренда - не дружба, має ціну. У відповідь почули: не вистачає станційних працівників. Ох уже ці кадрові проблеми. Брак робочої сили. Хіба лише у Козятині?

    Про каналізацію, що не працює

    Проте кожний має робити власну справу. Почув у зв’язку з цим і таку думку: надію на допомогу від Козятинського БМЕУ-2, яке очолює Микола КРАВЕЦЬ, вокзальні працівники вже давно втратили.

    - Взяти хоча б такий факт, - говорить А. Чабан. - Впродовж майже року залізничним будівельникам ніяк не вдається прокласти 610 метрів каналізаційної системи, яка прийде на зміну застарілій, з’єднавши вокзальні туалети із міським колектором.

    На власні очі пересвідчились, що до «фінішу» тут ще далеко. Частина труб, щоправда, вже знайшла своє місце у траншеї. Але що це? Поруч із розритою канавою - пробиті у деяких місцях з’єднувальні «коліна». Очевидно, їх пошкодили під час попереднього монтажу? Невже їх знову планують закопувати у землю?

    Вичерпну довідку отримали від головного інженера вокзалу. Річ у тім, що під час одночасного прокладання 610-метрової траси з двох сторін дві бригади будівельників, які монтували систему за принципом «кожний окремо, але назустріч одне одному», у місці стику труб помилилися на відстані 286 м, удвічі порушивши лінію ухилу. Як зводити кінці з кінцями? Звісно, демонтувати трасу, а потім укладати знову. З телефонної розмови з керівником БМЕУ-2 зрозумів, що закінчити прокладення його колегам заважає вихід з ладу екскаватора. Аж дух перехопило від повідомлення М. Кравця, що запчастини для землерийної машини вже знайдено. Отже, як стверджує Микола Васильович, найближчим часом нову каналізацію від вокзалу підключать до міської системи. Мимоволі порадів за тих козятинців та гостей міста, які змушені під час частих проривів старого «фекалогону» або у дощові дні шукати обхідних доріг за вокзалом чи вздовж залізничних колій. Можливо, незабаром вони забудуть про амбре навколо каналізаційних ям.

    Про котельню, що не гріє

    До речі, про негоду. На даний час не вирішено питання щодо заміни тепло- траси від котельної, що належить БМЕУ-2, до вокзалу. Як наголосив головний інженер вокзалу, взимку в залах очікування та службових приміщеннях владарює мороз. Не справляється місцева «кочегарка», не дає необхідні калорії. А ті, що, попри все, і з’являються з черева місцевої котельні, «успішно» губляться на шляху до нагрівальних систем вокзалу. Отже, час працювати над реконструкцією котельні. Тут є над чим задуматися відповідним службам столичної залізниці.

    Що залишимо для наступних поколінь?

    І знову про комфорт. Про нього ми говорили з пасажирами. Зі слів колишньої мешканки Козятина, а тепер жительки Естонії Людмили Романівни, яка завітала сюди за сімейними обставинами, місцевий вокзал все ж таки поступається терміналам у Таллінні, Тарту, Пярну. Проте відчувається, що українські залізничники намагаються підтримувати тут чистоту. Про розкіш краси і затишку, якою у минулі десятиліття існування вокзалу люд міг милуватися на ст. Козятин, сьогодні говорити недоречно. На шедевр архітектури він мало схожий. І тепер транзитні пасажири, які проїжджають через залізничний вузол, мусять дивитися на обдерті стіни зі старовинними написами, викладеними на будівлі цеглою «Казатинъ», «Залъ І и ІІ класса».

    Випускник Козятинського міжрегіонального вищого училища залізничного транспорту, майбутній муляр Василь КРАВЧУК вважає, що, попри старіння будівлі, місцевим працівникам все ж таки вдається підтримувати зовнішній вигляд вокзалу як належить.

    На моє запитання про організацію роботи вокзалу майстер місцевої дистанції колії Іван ПІНЧУК поділився враженнями від «поведінки» тутешніх та заїжджих нехлюїв. Він вважає, що утримувати прилеглу до станції територію важко не лише працівникам місцевого пасажирського підрозділу. Чому? Мешканці Козятина, провідники транзитних поїздів вже давно обрали пристанційні майданчики під сміттєзвалища. Відходи примудряються викидати не до спеціальних урн та ящиків, яких вдосталь на вокзалі, а куди забажається. Ми побували біля гір непотребу, що виросли на околиці мікрорайону ПРБ (Поселок рабочей бедноты - рос.), що поруч зі станцією. Що й казати, картина не з приємних. Покидьки всюди. Ще й загорнуті у целофанові пакети з емблемою «УЗ» (кульки з-під постільної білизни). Що ж ми за люди такі, сучаснику?! Не цураємося закидати непотребом навіть мальовничі куточки рідних міст? Що залишимо для майбутніх поколінь? Питання, питання...

    Сезон літніх перевезень 2008 року - це вже історія. Напередодні зимових перегонів, які на залізниці є не менш відповідальними, хотілося б, щоб вокзал ст. Козятин все ж таки залишався окрасою міста. Що у цьому разі робити?! Мріяти? Чи «лупати» реконструкційну скелю на державному рівні?! Питання риторичне.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Наші інтерв’ю. З турботою. І про завтрашній день


    Фото Михайла Рекунова

    Вже майже два роки на Південно-Західній залізниці функціонує автоматизована система управління (АСУ) «Кадри». Її впровадження передбачало проведення постійного моніторингу баз даних підрозділів залізниці в частині дотримання вимог чинного законодавства та ведення штатно-посадового розміщення. Про те, як працює АСУ «Кадри» на столичній магістралі, - бесіда заступника начальника залізниці з кадрів та соціальних питань Івана СОЛОВ’Я з кореспондентом газети «Рабочее слово».

    - Іване Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, що являє собою автоматизована система управління «Кадри» і як вона працює в підрозділах залізниці?

    - Впровадження АСУ «Кадри» - це перехід на більш сучасний рівень роботи щодо кадрових питань: від прийняття працівника на роботу, просування його по службі, заохочення, стягнення і так далі. Це - перехід від ручного оформлення всієї кадрової документації до роботи в автоматизованому режимі. Вона дозволяє підняти роботу на більш якісний рівень. Працівники підрозділів про-

    йшли курси підвищення кваліфікації. Крім того, на місця систематично виїжджають працівники служби кадрів навчальних закладів та соціальних питань, проводять консультації, роз’яснення. Допомога надається і в телефонному режимі.

    - Нещодавно робота автоматизованої системи управління кадрами залізниць України, в тому числі і Південно-Західної, перевірялася спеціалістами головного управління кадрової та соціальної політики Укрзалізниці. Що показала ця перевірка?

    - На нашій залізниці вибірково було перевірено 37 підприємств. За результатами цієї перевірки було складено відповідні акти, згідно з якими можна зробити висновки, що ми працюємо не гірше, ніж на інших залізницях. Зауваження, звичайно, були, але те, на що нам вказано, спонукає колективи працювати краще. Помилки допускаються типові. Та найбільше потрібно наголосити на тому, що відомості про кадрові зміни, які відбуваються на підприємствах, працівники відділів із організації й нормування праці до бази даних вносять несвоєчасно або не вносять їх взагалі.

    Одним із найголовніших напрямків роботи системи є ведення штатно-посадового розміщення. Не завжди обґрунтованим, підтвердженим відповідними переліками буває внесення змін до штатних розписів. А це тягне за собою невідповідність посадового розміщення працюючих до існуючих штатних розписів, несвоєчасність переведення на інші посади працівників тощо. Це призводить до унеможливлення проведення штатної дисципліни у повній мірі. У цьому році, наприклад, важко було працювати з вагонною дільницею станції Київ-Пасажирський. У зв’язку з введенням у літній графік руху додаткових поїздів для перевезення пасажирів кількість провідників у травні, червні та липні була різною. Тому ці зміни у штатному розписі необхідно відслідковувати завчасно та доводити їх до керівництва.

    Було також виявлено, що інформація, яка надходить з підрозділів залізниці про наявність вакантних посад, не завжди відповідає дійсності. При перевірці достовірності даної інформації було встановлено, що відомості про велику кількість вакантних посад з невідомих причин до служби кадрів не надаються, у зв’язку з чим визначити дійсну наявність вакантних посад майже неможливо.

    - А з чим це пов’язано?

    - Наказами керівників залізниці у підрозділах, на підприємствах відповідальними за ведення штатно-посадового розміщення в базі даних АСУ «Кадри» призначено працівників із відділів організації та нормування праці. Та, на жаль, цю роботу часто виконують працівники відділів кадрів. Як, наприклад, у Шепетівській дистанції колії, на вокзалі станції Київ-Пасажирський та інших. А в Бахмацькій дистанції сигналізації та зв’язку, дистанції захисних лісонасаджень, вагонному депо Бахмач робочі місця трудовиків взагалі не підключені до локальної мережі АСУ «Кадри», і вони працюють безпосередньо на робочих місцях кадровиків. Трапляється, що й їхню роботу виконують працівники відділу кадрів. Однак, специфіка роботи кадровиків і трудовиків має суттєві відмінності. Працівники відділів організації праці досконало знають структуру підрозділів, скажімо, колійної бригади, відділка, дільниці. Отже, в їхній компетенції також і штатний розпис, і посадові оклади, які, до речі, останнім часом доволі часто змінюються. Тому кадрові працівники не повинні працювати за трудовиків, бо виходить, що останні врешті-решт їдять чужий хліб.

    І взагалі, щоб в автоматизованому режимі чітко відстежувались всі кадрові питання, на кожного працівника повинні бути правильно занесені дані, починаючи з введення в систему наказу про призначення його на роботу. Потім заноситься все нова й нова інформація: про підвищення кваліфікації, освіти, переведення на іншу посаду, про заохочення, адміністративні стягнення тощо. Коли всі ці зміни вчасно заносяться до бази даних, тоді в автоматизованому режимі видається, наприклад, наказ про відпустку, чергову або навчальну тощо. Але це за умови, повторюю, коли база даних поповнюється систематично. Якщо ж цього не робити, то всі операції будуть виконуватись знову ж таки в ручному, тобто паперовому, режимі, та не у повному обсязі.

    - Наведені приклади свідчать, що керівники не всіх підрозділів змогли належним чином організувати роботу з обслуговування автоматизованої системи або, можливо, не всі відповідальні за роботу АСУ «Кадри» не так досконало володіють навичками роботи з персональним комп’ютером?

    - На деяких підприємствах, на жаль, зустрічається і перше, й друге. І, головним чином, це пов’язано з тим, що всі кадрові питання сьогодні вирішуються на місцях. Прийом на роботу колійника чи інженера не потрібно погоджувати зі службою кадрів або галузевою службою так, як це було раніше. Це - прерогатива керівника підприємства, і він несе персональну відповідальність за якісний добір кадрів. Якщо ж говорити конкретно про працівника, який відповідає за обслуговування системи, то він, безперечно, повинен досконало знати роботу на персональному комп’ютері. І ці його якості повинні перевірятися на тих підприємствах та в підрозділах, куди його приймають на роботу, або він там уже працює. Але треба визнати, що трапляються поодинокі явища, коли працівники, які за штатним розписом обслуговують АСУ «Кадри», не володіють елементарними навичками роботи на комп’ютері. Такі випадки, до речі, трапляються й при працевлаштуванні в апарат управління залізниці. Перше, про що запитують майбутнього працівника, чи володіє він комп’ютером. Претендент на посаду часом гарно розповідає, як він добре знає ПК, а як попросиш його сісти й зробити якісь елементарні операції, то виявляється, що він навіть не може його включити.

    - Але ж сьогодні в кожному навчальному закладі, навіть у середній школі, існують комп’ютеризовані класи, бо саме життя цього вимагає. Тому, якщо людина, влаштовуючись на роботу, не вміє користуватися комп’ютером, то це можна вважати її власними проблемами?

    - Певною мірою, так. Однак, якщо говоримо про наші підприємства, то ми розглядаємо ці питання не так категорично. Якщо, скажімо, фахівець добре знає свою справу, має певний досвід роботи з організації й нормування праці і прагне вдосконалювати свої знання, він направляється на курси підвищення кваліфікації. Південно-Західна залізниця співпрацює з Харківським інститутом інформаційних технологій і за певним графіком направляє туди своїх працівників.

    - У цьому учбовому закладі підвищують свою кваліфікацію, напевне, працівники різних відділів?

    - Звичайно, зокрема працівники відділів кадрів. До того ж, працівники відділу кадрів служби кадрів, навчальних закладів та соціальних питань залізниці при здійсненні моніторингу бази даних АСУ «Кадри» дуже ретельно працюють із кадровиками підприємств та підрозділів, вказуючи на ті чи інші недоліки. Та трапляється, що й при повторних перевірках на деяких підприємствах доводиться робити знову такі самі зауваження. Наприклад, у Жмеринській дирекції залізничних перевезень у наказах про прийом на роботу поряд із підставою заноситься інформація про ознайомлення з правилами внутрішнього розпорядку. Це не таке вже й велике порушення, однак, згідно з нормативними документами, такий запис рекомендується робити на зворотному боці. Або в Жмеринській дистанції колії в наказах про переведення на іншу роботу в рядок «умови праці» додатково вноситься відсоток доплати за шкідливість, що не передбачено типовою формою. У наказах трапляються також поодинокі випадки фіксування некоректних дат про відпустки.

    - За якими ще, крім названих напрямків, працює АСУ «Кадри» і чи на повну потужність вони використовуються?

    - Система має чимало додаткових можливостей, але не всі підрозділи ними користуються. Так, Хмельницька вагонна дільниця та локомотивне депо Гречани не використовують у роботі програму «Звіти в центр зайнятості». Ніжинська дистанція колії, Ніжинська дистанція сигналізації й зв’язку, Бахмацька дистанція захисних лісонасаджень не користуються програмою «Динамічні звіти».

    - Отже, в подальшому освоєнні автоматизованої системи є над чим працювати?

    - Недоліки, звичайно, є. Однак, враховуючи, що справа, можна вважати, нова, докладаємо зусиль для її повного освоєння і повного використання.

    Як підняти престиж професії

    - Іване Миколайовичу, ми розмовляли про роботу з кадрами сьогоднішнього дня. Але ж відомо, що у всі часи досвідчені працівники турбувалися про гідну молоду зміну. Враховуючи нинішній, не зовсім втішний, демографічний стан в Україні в цілому, хотілося б зазирнути трохи у віддалене майбутнє з тим, щоб спрогнозувати, хто прийде на залізничний транспорт через 10-15 років.

    - Уже декілька десятків років юні, в буквальному розумінні слова, залізничники виховуються на Дитячій Південно-Західній залізниці у Києві. Із цього дитячого резерву вийшло чимало машиністів, їхніх помічників, колійників, фахівців інших спеціальностей. Сьогодні ми намагаємось активізувати роботу цієї школи - надійного резерву залізничників. Ми прагнемо використовувати найрізноманітніші методи і форми виховання патріотів-залізничників, і для цього у нас є всі умови. Узяти хоч би той факт, що Київська дитяча залізниця розташована в зоні живописного Сирецького парку. Її протяжність 2,7 км. Тут функціонує два вагони, паровози, тепловоз. Протягом всього літа рух обслуговують залізничники-школярі. Свої знання їм передають досвідчені фахівці залізничного транспорту.

    Однак нас турбує той факт, що, коли проаналізувати статистику щодо вступу до галузевих навчальних закладів у цьому році, то побачимо не дуже втішну картину: у числі студентів вихованців Дитячої столичної магістралі дуже мало. Це при тому, що впродовж багатьох десятиліть існувала традиція, що діти залізничників, як правило, ставали залізничниками. Тому сьогодні хочеться звернутися до колективів підрозділів залізничного транспорту, розташованих у межах Боярки, Дарниці, Броварів та інших приміських регіонах, у вихідні дні приїжджати до Сирецького парку зі своїми дітьми, школярами й до-

    шкільнятами. Щоб вони вже з раннього дитинства проймалися духом, як я вже казав, залізничного патріотизму. Щоб їм хотілося продовжувати справу своїх батьків. У вересні на Дитячій залізниці буде проведено день відкритих дверей, де викладачі й вихователі гуртків різного профілю розповідатимуть школярам про залізничний транспорт. А у жовтні в цих гуртках уже розпочнеться новий навчальний рік.

    - Йдеться, власне, про те, щоб всіляко піднімати престиж професії?

    - Це обов’язково потрібно робити. Для цього ми розглядаємо ще й такий аспект. Уже погоджено з Дорпрофсожем, що у вересні-жовтні поточного року в підрозділах серед дітей залізничників ми проведемо низку конкурсів. Серед них - конкурс творів на тему «Моя залізнична родина: від діда - до батька, від батька - до сина», конкурс віршів на залізничну тему. Сьогодні вже створено конкурсну комісію, яка визначатиме кращі роботи в декількох номінаціях, враховуючи не лише розкриття теми, але й творчі та художні здібності учасників. Їхні твори та вірші публікуватимуться в газеті «Рабочее слово». І, звичайно ж, переможців буде нагороджено цінними подарунками. На День залізничника дітей запросимо до управління залізниці разом із батьками, в урочистій обстановці оголосимо про результати конкурсу, вручимо подарунки. А у березні 2009 р. також разом з Дорпрофсожем плануємо провести конкурс дитячого малюнка на тему «Я малюю залізницю».

    Кадрова і соціальна сфери - це як та зернинка, кинута у благодатний грунт. А коли вона проросте, то її треба плекати, щоб цей росточок з часом розцвів буйним квітом залізничної професії. Кадри, котрі прийдуть до нас завтра, необхідно формувати вже сьогодні.

    - Дякую за бесіду.

    Інтерв’ю провела Ганна БОГОВІС

    Розбудовуємось! Нове вбрання для старої станції

    Станція Ярошенка, що неподалік від Жмеринки, має давню історію, яка розпочинається з часу прокладення сталевої магістралі від Києва до Одеси. Тож головну станційну споруду тут звели ще в 1876 р. За весь час її експлуатації окремі ремонтні роботи тут проводилися. Та час робив свою справу. Стара, більш ніж столітня, будівля останнім часом перебувала не в кращому стані.

    Нинішнього року дійшла черга й до оновлення ст. Ярошенка. Ще навесні працівники Жмеринського будівельно-монтажного експлуатаційного управління (БМЕУ-3), яке очолює Володимир ЛЕВЕНЧУК, пристали до роботи. А було тут її чимало. Окрім будівлі, де розташовано вокзальні та станційні приміщення, реконструкції потребували й пасажирські платформи. Вони вже не відповідали вимогам, що ставляться при запровадженні швидкісного руху поїздів. Та й технічний стан був незадовільним.

    - Від старої будівлі ми залишили лише стіни, - розповідає заступник начальника БМЕУ-3 Олег ДУМАНСЬКИЙ, - а платформи розібрали повністю. Хоч і кажуть: ламати - не будувати, та на виконання робіт з підготовки до ремонту ми витратили чимало часу та зусиль. Але відновлення розпочали вчасно і проводимо належним чином. Щоправда, фінансування останнім часом стало дещо відставати, тому через відсутність окремих матеріалів роботи дещо уповільнилися.

    Що уже зроблено? - цікавило мене, коли направлявся на ст. Ярошенка.

    Хоча будівельно-ремонтні роботи тут ще у розпалі, уже чітко видно результати. Споруджено нову, значно ширшу за попередню, першу платформу для пасажирів. Її вимощено тротуарною плиткою, тому має привабливий вигляд. Завершується зведення й другої платформи між станційними коліями.

    Набуває завершеного вигляду й головна будівля. Над нею зведено новий дах, замінено на металопластикові вікна та двері, завершуються оздоблювальні роботи на фасаді…

    - Проводилося й перепланування внутрішніх приміщень, - розповідає виконавець робіт на об’єкті Володимир НАГАЙКО. - Уже зроблено залу очікування, квиткову та товарну каси, а також кімнату відпочинку для касирів та кімнату для оформлення документів з відправлення вантажів. Готові й кімната для прийомоздавачів, кабінет начальника станції і клас для проведення занять з технічного навчання та охорони праці. Оновлено приміщення медичного пункту. А для забезпечення теплом усіх приміщень у холодну пору року ми обладнали нову котельню, де встановлено електричний котел. У будівлі замінено й системи опалення, водопостачання та каналізації. На другому поверсі завершуємо облаштування службової квартири для начальника станції...

    - Чи вистачає робочих рук? - цікавлюсь у виконроба.

    - Щодня тут працює, в середньому, 40 фахівців, - пояснює Володимир Володимирович. - Це достатньо для такого об’єкта. Та й роботи є різні. Окремі спеціалісти, як, скажімо, електрики чи сантехніки, працюють тут лише тоді, коли є, як кажуть, фронт робіт. Інші - триваліший час. Серед тих, хто найбільше трудиться на станції, слід назвати мулярів В. КВАШУКА та О. ДИМАРЕЦЬКОГО, столярів С. ГРАБОВСЬКОГО та А. ГОЛОДА, малярів-штукатурів Р. ХАЛМУРАТОВА, Т. ПШЕНИЧУК і Т. БАБІЙ. Чималий об’єм земляних робіт виконали трактористи-екскаваторники Р. ТРАЧЕНКО, О. П’Я-ТАК і В. БОНДАР. Доставку будівельних матеріалів та їх подачу до місць виконання робіт нам забезпечують водії В. ДРЕМЧУК, В. СОЛОНЕНКО та водій-кранівник В. ТУРКЕВИЧ. Їх праця дозволяє своєчасно та якісно виконувати всі роботи під керівництвом майстрів О. ЄЛІКОВА та О. КУДЛАЄНКА.

    У БМЕУ-3 запевнили, що роботи буде завершено відповідно до графіка, менше ніж за місяць. Але при цьому має бути профінансовано всі потреби на виконання комплексу ремонт- них робіт. Тож новосілля на станції Ярошенка, яка придбала нове вбрання, - незабаром.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Є привід... Чим складніше завдання, тим цікавіше

    Неможливо уявити собі сучасне технологічно і економічно розвинене суспільство, яке обійшлося б без комп’ютерних технологій. І в той же час, в країнах, де вони розвинені, навіть щонайменший збій в комп’ютерних системах може призвести до колосальних економічних втрат, а інколи - і до серйозних аварій. Саме тому сьогодні як повітря потрібні грамотні програмісти. Такі спеціалісти працюють в Інформаційно-обчислювальному центрі Південно-Західної залізниці. Для них цифри, алгоритми і оригінальні ідеї - це те, що складається в корисні, прості та доступні програми, які допомагають полегшити життя мільйонам користувачів електронних мереж. Програміст мислить відповідними категоріями, застосовує предметно-орієнтований підхід (формалізує всі життєві прояви). Дії програміста близькі до підходів математика. Наприклад, те, з чим маєш справу на роботі, застосовуєш і в житті. Раніше спеціалістів такого фаху не готували. На початку 1990-х р. попит на них не спостерігався. А як нині?

    - Ми з Анатолієм КОЗІЄМ, - говорить начальник відділу адміністрування систем управління базами даних Ірина ГРИЦАК, - закінчили механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка в 1975 році. Талановитий у нас був курс. Найздібніші пішли працювати в науку. А решта віддали перевагу сфері програмування. Досвід роботи в нас великий. Ще в кінці 90-х р. ми з групою колег розробляли АСУ «Експрес-УЗ». Зараз вона досконаліша та динамічна, але все ж частка моєї роботи на початку створення системи є. З 2000 року я працюю в ІОЦ, який має розвинену мережу передачі даних, що забезпечує в режимі реального часу зв’язок зі всіма залізницями України, а також країн СНД та Балтії. Це дає можливість керувати вантажними і пасажирськими перевезеннями, продажем квитків, фінансовими розрахунками з клієнтами, матеріально-технічним постачанням тощо. Одним з напрямків, в якому працюють спеціалісти ІОЦ, є надання інформації щодо роботи залізничного транспорту Кабінету Міністрів України, Міністерству транспорту та зв’язку України, Укрзалізниці, керівникам залізниць та підрозділів. І це ще не все. Оперуємо й даними про розрахунки з транзитних перевезень, аналізу вагонопотоків, нормативно-довідкового банку даних.

    За словами Ірини Грицак, її колеги допомагають у вирішенні конкретних питань практично всім службам залізниці. Основні розробки, зазвичай, ідуть із Дніпропетровська. Там функціонує потужне конструкторське бюро. Проте, на Південно-Західній теж, як кажуть, не пасуть задніх.

    - Як мовиться, нас не бачать і не чують, але весь час в нас виникає потреба. Це стосується обслуговування, замовлення. Для того, щоб зрозуміли читачі, що це за мережа, скажу - це той же Інтернет для широкого користувача, а наша система працює для вузького кола спеціалістів. Це - пасажирська і вантажна системи. Вони експлуатуються по всіх залізницях України, - розповіла Ірина Грицак.

    На сьогодні традиційних засобів, що застосовуються для підвищення ефективності виробництва та продуктивності праці, стає недостатньо. Тому колектив відділу ІОЦ Південно-Західної перебуває у творчому пошуку. Приміром, інженер-програміст Євгенія Єфімова розробила програмне забезпечення для формування файлів у спеціальному форматі, що дозволяє пересилати пенсійні платежі через Інтернет для Укрпошти.

    Тут дуже задоволені роботою групи молодих програмістів інформаційних технологій - випускників провідних вузів України. Вважається, що це хороший старт, для людини, яка вирішила пов’язати життя з галуззю. Не секрет, що відплив спеціалістів-інтелектуалів на сьогодні є дуже актуальним. Тому тут їх бережуть і цінують. У даному разі мова йдеться, зокрема, про таких, як Олена Горло, Дмитро Ігнатушко, Світлана Сокур, яка, до речі, розробила в системі «Експрес-УЗ» облік роботи таймерних завдань, регламентні роботи АСК ВП УЗ (автоматизована система керування вантажними перевезеннями). Є досягнення й у її колег. Всі вони працюють і допомагають у наданні послуг з програмного забезпечення підрозділів Південно-Західної залізниці.

    - Професійна діяльність приносить моральне задоволення, - доповнив розповідь своєї колеги Анатолій Козій. - Прийняття інформації - це важливий фактор. Програміст постійно працює над поставленим завданням. Які результати його праці? Це - готова програма, яка містить відповідну документацію. Остання допоможе залізничникам під час технічних навчань та й у процесі роботи. Програму можна розробити і за добу, і за місяць, все залежить від творчого орієнтиру. Але я точно знаю, що службам працювати значно зручніше і оперативніше тоді, коли ти бачиш картину роботи і рух, приміром, вантажу в реальному часі. На екрані комп’ютера чітко видно необхідну інформацію про простій вагонів, локомотивів, про роботу станцій, навантаження та вивантаження вагонів, транспортування контейнерів, а також про те, які вагони вантажаться на українських станціях і відправляються у напрямках СНД. Взагалі, мені подобається програмування. Чим складніше завдання, тим цікавіше.

    Ми могли довго спілкуватися з працівниками цього відділу, але захотілось познайомитися з людиною, яка довела до логічного завершення сайт Південно-Західної залізниці.

    Ірина Грицак із захопленням говорила про молодого, на її переконання, просто геніального програміста Сергія РУБАНА. Тридцятирічний, зовні сором’язливий чоловік, який, взагалі, не любить спілкуватися. Мовляв, і так все зрозуміло. Тому ми умовили його на бліц-інтерв’ю.

    - Сергію, вважається, що програмування - це чоловіча професія. А дівчата чим гірші?

    - Так, я переконаний, це професія чоловіча. Не тому, що дівчата гірші. Просто, виконання складних завдань більш до снаги чоловікам. Є, звичайно, талановиті жінки, але програмістів серед них небагато.

    - Чого, на Ваш погляд, більше у професії програміста: рутини чи, все ж таки, творчості?

    - На моє глибоке переконання наша робота має більше творчості. Шаблонних технологій, як правило, немає. Хоча, врешті-решт, все залежить від людини, від її ставлення до обраної професії. У будь-якій справі можна і потрібно знаходити те, що ти зможеш виконати якнайкраще, і розвивати ці здібності.

    Мені розповіли такий факт. Коли Сергій вперше побачив сайт, то щиро здивувався тому, що він зовсім не зручний для користування. У нього, якщо висловлюватися професійним сленгом програмістів, не було каркасу, не було стрічки новин, відсутні картинка дорожньої газети, розклад руху електропоїздів. Довелося модернізувати і зробити візитівку залізниці зручнішою і доступнішою для користувачів.

    - Щоправда, - каже Сергій, - інтернет-сайт потребує удосконалення. А ще робота в системі програмування не дає нудьгувати. Програмне забезпечення використовують у мережі залізниці. Це і процеси автоматизації звітності, і статистика, і підготовка довідок та довіреностей для юридичної та технічної служб, для служби колії тощо.

    Після знайомства з роботою ІОЦ моє уявлення про людей цієї професії ще раз підтвердилось у тому, що, дійсно, програміст повинен мати особливий дослідницький склад мислення, володіти знаннями у сфері сучасних технологій. У процесі своєї діяльності він переслідує певну мету: йому необхідно розкласти завдання на складники і побудувати модель. Не завжди програмістові вдається працювати в окремому кабінеті з сучасною технікою. Буває й так: якщо робота програміста цікава, то за неї мало платять; якщо платня висока - робота нецікава. От і міркуй. Важко знайти місце роботи, що задовольняє усі вимоги.

    Хочу нагадати нашим читачам, що 12 вересня відзначався День програміста. Роботу програмістів ми бачимо кожного дня. Редакція «Рабочего слова» приєднується до всіх привітань і побажань, які лунали не тільки в день їхнього професійного свята (поки що неофіційного - авт.). Особисто ми, журналісти, не уявляємо своєї діяльності в сучасних умовах без наших колег-програмістів. Тож творчої вам наснаги та удосконалених програми, колеги!

    Ольга НІКІТІНА

    Пристрасті навколо тестування

    У листі до нашої редакції від постійного читача Андрія ВІКТОРОВА, випускника одного з київських ліцеїв, відчувається занепокоєння від проходження підсумкових навчальних тестів. Останні, як відомо, проводилися під час вступної кампанії 2008 р.

    Як було

    Про плюси і мінуси цьогорічного «сита» нам вдалося дізнатися не лише з вуст сімнадцятирічного юнака, який попри все поступив на навчання до столичного престижного вишу. Адже найцінніший той досвід, який отримано власним сумлінням. Друкуємо думки теперішнього студента з деякими скороченнями.

    «Наша рідна держава, - так розпочинає лист А. Вікторов, - починає «тягнутися» до старших та більш мудрих. Одним з проявів цього прагнення «подорослішати» виявилось підписання у 2005 р. так званої Болонської угоди - європейської системи основних принципів навчального процесу - додипломного і післядипломного навчальних циклів. Завдяки їй, приміром, отримавши диплом будь-якого українського вишу, можна поїхати працювати за кордон.

    Впровадження обов’язкового тестування для випускників шкіл, які планують продовжувати навчання, і є однією зі складових цієї системи. Шановне Міністерство освіти та науки України вирішило впровадити тести задля моніторингу якості знань та для боротьби з корупцією у школах. Здавалося б, наміри гарні, але...»

    Автор наголошує на тому, що недоліків у цьогорічній організації зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) було багато. «Функціонери від освіти вирішили, що люди все стерплять. Два-три роки проекспериментували спочатку в деяких областях, згодом впровадили тестування як необов’язкове. А впродовж 2007–2008 р. р. моїм ровесникам це впровадили як повинність. Між іншим, на Заході між початком експерименту з подібним видом оцінювання та його впровадженням як норми минали десятиріччя.

    Цьогорічне тестування «сподобалося» багатьом абітурієнтам. І ось чому. Воно проводилося з 11 предметів, але чомусь усі мали обирати лише три. Тобто маємо ситуацію, коли обмежувався вибір майбутніх повнолітніх громадян нашої держави. Чому так категорично? Уявіть: людина має розвинутий світогляд. Захоплюється одночасно як літературою і журналістикою, так і природничими науками. Для того щоб вступати на філологічний факультет, потрібно надати сертифікат ЗНО з історії України. Для продовження навчання у технічному виші на факультеті, пов’язаному із програмуванням та іншими точними дисциплінами, - з математики і фізики. Тобто як мінімум чотири предмети. А обирати дозволено три... Отака арифметика, без логіки.

    Наступна причина - невідомість. Перший тест було проведено 22 квітня поточного року. А наказ відповідного міністерства про порядок прийому документів потім змінювався кілька разів. Справжнє сум’яття в ряди вступників внесли резолюції на кшталт: слухачам факультетів довузівської підготовки дозволяється вступати на особливих умовах. А через деякий час ці утворення (факультети - ред.) забороняють. Скажіть, на що орієнтуватися випускникові? Тим, хто прагнув навчатися на непрестижних, складних факультетах, приміром, у столичній Політехніці, або у залізничному університеті? Адже саме там довузівська підготовка свого часу відігравала визначальну роль».

    Очевидно, дуже запам’яталися цьогорічні тести А. Вікторову, тому що він піднімає і піднімає низку проблем у листі.

    «Ще одна проблема - власне організація тестування. Використовуючи принцип «вдома і стіни допомагають», організатори тестів писати тести в рідній Альма-матер заборонили. Проте «пункти призову» визначалися комп’ютером у випадковому режимі. На жаль, про комфорт учасників тестування ніхто й не збирався дбати. А навіщо? Відомі факти, коли пункт тестування знаходився кілометрів за 15–20 від навчального закладу. Про «пробки» автотранспорту у столиці нагадувати нікому не потрібно. Як дістатися випускникам, які навчались у віддалених районах мегаполіса? Загальна довжина шляху від дому до пункту тестування становила від 40 до 50 км... Далі - гірше. Шановні інструктори у кабінетах, де відбувалося дійство, оптимізму не додавали. Заборонялося мати буквально все, окрім ручки визначеного кольору й тільки з гелем (замість чорнил) та маленької пляшки з мінводою. Мобільні телефони, звичайні калькулятори - заборонено: передавати чи отримувати усіляку інформацію категорично «ніз-зя».

    - Будь ласка, навчіть мене передавати будь-які відомості через калькулятор, - хотілося попросити організаторів тестів...

    Складання тестів - то лише квіточки. Чиновники Українського центру оцінювання якості освіти (УЦОЯ) - саме ця організація займалася проведенням тестування - занадто затягнули із оголошенням результатів. Тести з української мови та літератури перевірялися з першого до п’ятого травня, а результати учасники тестування отримали лише 28-го. Що робилося впродовж трьох тижнів, нікому невідомо. А от майбутні абітурієнти «розривалися» фактично на три фронти: готувалися і здавали тести, при цьому «наздоганяли» втрачене зі шкільної програми, а згодом ще й встигали між тестами здавати випускні іспити за курс навчання у середній школі.

    Після отримання всіх сертифікатів постали інші, не менш важливі для півмільйона абітурієнтів проблеми. Багато вишів... не визнавали сертифікати за істину, як мовиться, в останній інстанції і... вимагали складання додаткових іспитів. Але навіть найвищі бали за сертифікатами та найкращі оцінки абітурієнта не гарантували вступ на обрану спеціальність до вузу. Причина - пункт 15 Правил прийому до вищих навчальних закладів, за яким проходило від 40 до 60% пільговиків. Уявіть розпач тих абітурієнтів, які не мали жодних відзнак у шкільному житті, але попри все добре підготувалися до вступу. Розчарування через те, що все даремно: на 50 бюджетних місць, приміром, припадало 40 пільговиків, які ледве-ледве набрали мінімальний бал при тестуванні...».

    Погляд на проблему директора залізничного технікуму

    Ми мимоволі пораділи за нашого постійного дописувача: А. Вікторов склав іспити, вчиться у Києво-Могилянській академії. А що хвилює у зв’язку із цьогорічними тестуваннями керівників галузевих навчальних закладів? З розмови з директором Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту (КЕМТу) Ларисою СПОДИНСЬКОЮ з’ясувалося, хвилюють педагогів КЕМТу умови прийому до технікуму і в цьому році. Демографічний спад, заборона прийому на заочне відділення без сертифікатів зовнішнього оцінювання призвели врешті-решт до виникнення проблем економічного характеру. А річ ось у чому. Державне фінансування діяльності технікумів недостатнє. Що ж у такому разі закривати навчальний заклад? Суттєва допомога скарбниці закладу - навчання окремих студентів за контрактом. Проте склалася парадоксальна ситуація, коли асигнування за платне навчання контрактників витрачається на навчання студентів-бюджетників. А ці кошти потрібні для покриття «плям» недофінансування з держбюджету: на сплату комунальних платежів, поточних ремонтів будівель, закупівлю обладнання та меблів, матеріальну допомогу дітям-сиротам тощо. І справа не лише в нестачі власних коштів на спеціальному рахунку технікуму. Хвилює те, що на заочне відділення на бюджетні місця у цьому році вступили випуск-ники шкіл. І це у той час, коли сьогодні в технікумі на бюджетних та контрактних місцях старших курсів заочного відділення навчаються в основному тільки залізничники. Відсутність сертифікатів зовнішнього оцінювання у досвідчених працівників підприємств залізничної галузі призвела до того, що приймальні комісії технікумів не мали дозволу брати документи навіть за цільовими направленнями залізниць. Як результат, на заочне відділення КЕМТу здали документи лише 22 майбутніх студенти, за такими спеціальностями: «Монтаж, обслуговування та ремонт автоматизованих систем керування рухом на залізничному транспорті» - 5; «Обслуговування та ремонт пристроїв електрозв’язку на транспорті» - 9; «Технічне обслуговування, ремонт та експлуатація тягового рухомого складу» - 4; «Технічне обслуговування і ремонт пристроїв електропостачання» - 4.

    Технікум не виконує держзамовлення згідно з планами заочного відділення, хоча працівників галузі, бажаючих навчатись, достатньо.

    Перспективи вступної кампанії 2009 року

    Як свідчить Інтернет-сайт Міносвіти, міністр освіти та науки України Іван ВАКАРЧУК заявляє, що тепер навчальні заклади мають розробити власні правила прийому не за три, а не пізніше як за шість місяців. Пам’ятаєте, пункт 15-й Правил прийому, про який нагадував А. Вікторов? Його застосування викликало у громадськості найбільше нарікань. Його планують вилучити. Отже, встановлених квот прийому 40–60% пільговиків від загальної кількості місць державного замовлення вже не передбачається. Жорсткішими стали і вимоги до балів сертифікатів із профільних предметів. Так, вступаючи на бакалавра, із профільного предмета потрібно буде пред’явити сертифікат з балом не нижче, ніж 150, а непрофільного - 124, молодшого спеціаліста - 124 бали. Сертифікати з української мови, незалежно від освітньо-професійної програми, повинні мати не нижче 124 балів. Норму, де було прописано, що учасники IV етапу всеукраїнських олімпіад з базових дисциплін та учасники міжнародних олімпіад, які мають право на зарахування без вступних випробувань, вилучено.

    Як повідомив представникам преси директор УЦОЯ Ігор ЛІКАРЧУК, строки для регістрації учасників тестування залишилися такими ж: з першого листопада до першого березня.

    Максимальну кількість тестів, які зможе пройти кожний учасник тестування, пропонується збільшити з трьох до п’яти. Отже, з’явиться маневр для вступу до різних вишів. Можливостей проходити ще більше тестів чиновники не обіцяють навіть за платню. Річ у тім, що двох місяців для тестування дуже мало. Кількість дисциплін начебто зменшилася до восьми найменувань. Зарубіжна література, всесвітня історія, основи правознавства та основи економіки у цьому році не є популярними. Але, якщо брати до уваги, що тестування слід проводити окремо за кожною іноземною мовою (англійська, німецька, французька та іспанська), потоків вийде 11 (як і в минулому році). Обов’язковим буде і пробне тестування, яке проводиться за рахунок тестуючих та юридичних осіб. А загальну кількість сертифікатів, за якими можна буде вступити до вузу, можливо, збільшать від одного до двох (у тому числі українська мова та література).

    Серед важливих новацій - можливість зараховувати результати тестування за всіма п’ятьма предметами, отримуючи атестацію за курс середньої школи. У тому числі з української мови і математики (або історії України) - обов’язково. А за іншими трьома дисциплінами учень має обирати: чи варто ще раз нервувати, складаючи іспити, або простіше - нехай до атестата потрапить оцінка із сертифіката. Вищий бал має стати в нагоді, якщо абітурієнт буде позиватися в ситуації з однаковою кількістю сумарних балів. Між іншим, ті, хто вчився у класах природничо-математичного або універсального профілів, будуть складати іспити з математики, а гуманітарії - з історії України.

    Як там не є, а вже в листопаді випускники 2009 р. почнуть готуватися до подальших іспитів. Чи будуть зміни при прийомі на заочне навчання - поки що невідомо.

    За словами міністра освіти та науки України, сьогодні науковці Академії педагогічних наук опрацьовують досвід проведення попередніх тестів. Цікаво, чи прислухаються вони до думок колишніх абітурієнтів?

    Іван СОТНИКОВ

    Залізниця - її доля


    Фото із сімейного архіву та Михайла РЕКУНОВА

    Та зловісна червнева ніч закарбувалася в пам’яті Ганни СЕРБИН назавжди. Вона, молодий оператор залізничної станції Пост-Волинський, тоді якраз перебувала на робочому місці. За вікнами приміщення чергового по станції невпинно гуркотіли поїзди, розбігаючись у трьох напрямках: на Київ, Фастів і Тетерів. Вже тоді залізничний рух через «західні ворота міста» був досить інтенсивний, так що нудьгувати не доводилось.

    Десь ближче до ранку, згадує Ганна Панасівна, отримала вона телефонограму з відділка залізниці, яка її дуже збентежила. Повідомлення свідчило, що на Київському вузлі оголошується військове становище. Про це вона негайно доповіла черговому по станції Івану Луценку, але той відреагував на нього напрочуд спокійно: «Не треба паніки!..»

    А менш ніж за півгодини земля здригнулася від потужного вибуху тисячокілограмової бомби, затрусились стіни, забряжчали розбиті шибки. Вибухи повторилися ще й ще. Невже, війна? Вірити не хотілося. У ту ніч від першого бомбового удару фашистів на станції загинуло два чергових по стрілочних постах...

    Погожим ранком у супроводі голови ради ветеранів ст. Київ-Волинський Анатолія ШАПОВАЛА спорядилися ми до Ганни Панасівни в гості. З фастівської електрички виходимо на платформі Півні, а далі - автобус через лісок везе нас до Червоної Мотовилівки.

    Невеличка на зріст, худорлява, попри поважні літа, на диво рухлива й невсидюча, господиня зустрічає нас біля воріт і, осяявши променями гостинності та доброзичливості, запрошує до своїх «володінь». Дрібненьким алюром, махаючи хвостиком, за нею тюпачить вухастий песик Жора, який своєю незлобливою вдачею в ту ж мить завоював нашу прихильність. На широкому обійсті з садком, у просторій оселі панують охайність і доглянутість. На грядках - теж повний порядок. Як не дивуватися енергії цієї жіночки: їй вже 88, а справляється по господарству самотужки! Звичайно, допомагають і син з невісткою, та на них особливо розраховувати не доводиться: бо вони ж працюють у Києві, та й у самих господарство чималеньке.

    Так звідси, з цієї благодатної та багатостраждальної землі, проростає коріння Ганни Панасівни. Тут мешкали її діди та батьки, тут у незбагненно далекому 1920-му народилась і вона сама. На цих зелених вулицях промайнули її дитинство, молодість, зрілість... На наше прохання на крилах спогадів рине Ганна Панасівна в свої, повиті райдужним серпанком, дитячі роки: «Ось закінчила я чотири класи, а п’ятого в нашій сільській школі не було...»

    Батько, Панас Власович Назаренко, 1883 р. народження, працював сторожем у Київському паровозному депо ім. Андреєва. До його обов’язків входило також гріти воду для мийки паровозів і повертати паровозне коло. Він був людиною неписьменною, але гаряче прагнув, аби діти вивчилися грамоті. Щоби донька мала змогу продовжити навчання у п’ятому класі, влаштував її до київської школи на Солом’янці. А притулок у своєму будинку дівчинці надав майстер паровозного депо, з яким разом працював батько. Це було тоді, коли по українських селах лютував жахливий 33-й рік, і, можливо, лише завдяки тому, що батько працював у місті, родина врятувалася від голодної смерті. Мати доглядала за дітьми, іноді підробляла прибиральницею на Київському вокзалі.

    Шляхи трьох братів Ганни Панасівни теж не розминулися із залізницею. Старший брат, Олександр, під час війни був капітаном радянської армії, служив у Бресті, демобілізувавшись, пра-цював начальником поїзда у київській вагонній дільниці. Другий, Терентій, - складачем поїздів на ст. Київ-Товарний, згодом - провідником у пасажирському поїзді. Третій, Іван, працював кухарем у вагоні-ресторані. Усі вони - фронтовики.

    Отож, у 1933 р. ходила Ганна до п’ятого класу київської школи, а мешкала в домі батькового майстра Мандзюка в одноповерховому будинку №33, що на Урицького.

    Діти господаря були не набагато старші за Ганну, та, наче дорослі, опікалися нею, й сільська дівчинка навіть трохи ніяковіла перед ними. Проте наступного року в Мотовилівці відкрили семирічку, й сім класів Ганна закінчила вже в рідному селі. Після завершення семирічки пішла працювати на київську швейну фабрику ім. Рози Люксембург. А за огорожею фабрики, бентежачи душу юної швачки, не затихаючи, пролітали поїзди. Які почуття охоплювали при цьому сільську дівчину, мабуть, міг би розібратися лише тонкий лірик: «Тільки десь там загуркоче - так і кинусь до вікна!..»

    Чоловік двоюрідної сестри Гаврило Вишняк працював черговим по ст. Пост-Волинський. Він і посприяв влаштуватися дівчині на станцію оператором. Це було у 1938 р. Ось вже сімдесят років промайнуло з тієї пори, але Ганна Панасівна добре пам’ятає і першого начальника станції, і перших чергових, з якими їй довелося тоді працювати.

    - Начальником був Дмитро Іванович Головняк. Бачу його, як сьогодні, - каже Ганна Панасівна. - Зростом понад два метри, попри таку показну постать, був Дмитро Іванович людиною чемною, культурною, ніколи не чула від нього грубого слова.

    Окрім Вишняка, черговими по станції працювали Загорулько (імені не пам’ятає), Федір Домашній, Володимир Євхутич. Також - чотири маневрових диспетчери.

    У чому полягали обов’язки оператора? Вони були не дуже складними, але вимагали великої уваги й зосередженості. Дізнавшись з телефонної розмови із колегами із сусідніх станцій про наближення поїзда, необхідно було оперативно зв’язатись із поїзним диспетчером відділка залізниці і, дізнавшись у нього, куди поїзд прямує, інформувати про це свого чергового по станції. А той вже давав розпорядження сигналісту, яку стрілку переводити. Звичайно ж, тоді електричної централізації стрілочних переводів не існувало. Сигналіст переводив стрілки за допомогою механічної централізації. Окрім того, оператору треба було вести настільний журнал, записувати до нього всю інформацію щодо проходження поїздів. Ганна швидко зрозуміла й опанувала те, що від неї вимагалось. Виконувала все швидко та чітко. Була моторною, схоплювала все на льоту. За рішучу вдачу, а також за пишне світле волосся колеги її назвали Нюся-Левиця.

    ...Після тієї грізної ночі, повернувшись додому, була здивована: в селі багато людей навіть не чули про початок війни. Працювала на станції до останнього дня, поки не прийшли німці. У трудовій книжці Ганни Панасівни написано: «1941 р. 5 вересня. Залишила роботу в зв’язку з припиненням роботи підприємства».

    Під час ворожої окупації перебувала в рідному селі. Тільки вигнали фашистів геть, Ганну Панасівну запрошують повернутися до роботи на ст. Пост-Волинський. І з того часу пропрацювала вона на ній оператором до 1970 р. Останні п’ять років до виходу на пенсію займала ту ж посаду на ст. Мотовилівка. У 1945 р. вийшла заміж за Івана Євдокимовича Сербина. Народила двох синів, один з них, Володимир, теж зв’язав долю із залізницею: працює теслярем на КЕВРЗ. Там же працює й онук Віталій.

    Перший чоловік Ганни Панасівни, Іван Сербин, помер у 1963 р. У 1967 р. вийшла вдруге заміж за складача поїздів Івана Омеляновича Злого. Нещодавно поховала і його. Обидва її чоловіки були фронтовиками...

    Давно Ганна Панасівна, як мовиться, на заслуженому відпочинку. Та не тієї вона «закваски», аби відпочивати та сидіти, склавши руки. Завжди знайде собі якусь справу, чи на садибі, чи на городі, чи вдома. Господарство чимале, а вона - одна. Часто буває: долине з-за лісу далекий гуркіт поїздів, підніме голову колишня залізничниця, прислухається до знайомої мелодії і згадає про щось своє, заповітне...

    Анатолій РОМАНОВ

    Особистість. Сумні сюрпризи життя українського коміка


    Фото із сімейного архіву

    Микола ЯКОВЧЕНКО - одна з найяскравіших особистостей українського театру і кіно 1930–70-х р.р. Його сучасники називали Миколу Федоровича найнароднішим серед заслужених і найзаслуженішим серед народних. Сергій Параджанов бачив у ньому українського Чарлі Чапліна, тоді як Микола Яковченко був особистістю самобутньою. Порівнювали українця також із французькими коміками Фернанделем і Жаном Габеном. Втім Яковченко завжди залишався самим собою - «Блазнем із сумними очима» - за його власним визначенням. Час невблаганний, але не владний над його іменем. Він і досі живе серед нас у сотнях відтворених на екранах й на сцені неповторних образах.

    У спогадах Заслуженого артиста України Олега Комарова про Миколу Яковченка ви знайдете чимало цікавих фактів з біографії великого коміка, якому життя підносило сумні сюрпризи.

    Майже тридцять п’ять років тому пішов у безсмертя Микола Федорович Яковченко, а його досі пам’ятають і люблять численні шанувальники його таланту.

    Микола Федорович Яков- ченко жив у акторському будинку по вулиці Ольгинській, 2/1 в квартирі №10. Це була велика комунальна квартира, в якій він одразу ж після війни займав значні за площею дві кімнати. Мешкав з дружиною Тетяною Марківною та двома доньками: старшою Ірою та молодшою Юною. Одразу ж після війни Тетяна Марківна померла. Відомо, яка трагедія для родини - така втрата. Микола Федорович залишився вдівцем із маленькими дівчатами на руках. Були в Києві родичі, які чимось, напевно, допомагали. Допомагали і сусіди. Але якою могла бути та допомога, якщо в голодні повоєнні роки самим всього не вистачало?

    Моя мати, Ганна Іллівна Ніколенко, була в добрих, дружніх стосунках із Тетяною Марківною і тому, коли остання пішла з життя, допомагала теж, чим могла, бідним дівчаткам.

    ...Юність Миколи Федоровича пройшла у Прилуках Чернігівської області. Моя мама теж із Прилук. Вона розповідала мені, що коли тільки почала працювати у Прилуцькому міському театрі, то на репетиції і вистави до них приходили вже визнані і відомі у місті актори - комік Микола Яковченко та «герой» Петро Шипенко.

    ...Микола Федорович важко переживав трагедію самотності. Життя його не було зігріте ні жіночим теплом, ні піклуванням про нього та дітей. І він почав «ховатися» від цієї трагедії в оковитій.

    Пам’ятаю, після війни, коли було відбудовано вулицю Миколаївську (тепер Городецького), там розташувався ресторан «Театральний». У ньому частенько можна було побачити Миколу Федоровича, який, підійшовши до відвідувачів, котрі сиділи за столиками, голосно, у жартівливій манері промовляв:

    - Заслуженому артисту республіки, Миколі Яковченку, дайте на сто грамів!

    Присутні починали сміятися.

    - Та які там сто грамів, Миколо Федоровичу, сідайте з нами та посидьте, - радісно казали вони. Садовили біля себе відомого вже тоді артиста, пригощали його й, нашорошивши вуха, слухали. У них був радісний, веселий вечір у компанії з такою цікавою людиною. Та це не подобалося донькам Миколи Федоровича, які вже підросли, бо вони вважали: таким чином він компроментує себе, театр, і тому ховали під замок дещо з його одягу.

    І от, пам’ятаю, одного літнього ранку я, восьмирічний хлопчик у коротеньких штанцях, виходжу з дверей нашої комунальної квартири №11. Двері навпроти трохи прочиняються, і з них виглядає голова Миколи Федоровича, який по-змовницьки шепоче мені:

    - Олежко, дай штанці...

    Багато бувальщин розповідали у той час про акторів. Розповідали їх і про Миколу Федоровича. Можна було почути, як на зйомках якогось фільму режисер приставив до Миколи Федоровича людину, щоб слідкувала - не дай Боже, актор перед зйомкою вип’є. Той не відходив від нього ні на крок. Ось актор уже сідає в крісло, де гримери готують його до кадру, ось вони вже зробили свою справу.

    - Миколо Федоровичу, ви вже готові? - лунає голос режисера.

    - Го-то-вий, - ледь по складах, заплітаючи язи-ком, відповідає той.

    Можна було почути і таку бувальщину, як Микола Федорович «трохи пере- брав», і лікарі «швидкої», не почувши пульсу, відвезли його до моргу. Коли він прокинувся, то санітари розбіглися, побачивши, як «мрець» підвівся і пішов на них, вимагаючи, щоб йому повернули одяг, бо він боїться спізнитися на репетицію.

    Розповідають також, як Микола Федорович, дивлячись на себе в дзеркало і ляскаючи долонями по обличчю, лагідно промовляв:

    - Ах ти, пичка, моя кормилиця-годувальниця рідненька!!!

    На одному з концертів Миколу Федоровича «оголошують»:

    - Виступає Заслужений артист України Микола Яковченко.

    Він повільно виходить, зупиняється і, наче по секрету, але як про справу вже вирішену, промовляє: «Подали на народного». Вибух реготу. Він за життя став легендою: переповідали історії з його біографії, запрошували на концерти, проводжали усмішками на вулицях.

    Та ось доньки підросли. Юночка вийшла заміж. Микола Федорович вже не пив, одержав, нарешті, трикімнатну ізольовану квартиру на колишньому Брест-Литовському проспекті. В ній він жив із сім’єю своєї Юночки: з нею, її чоловіком, режисером популярної радіопередачі «Від суботи до суботи» Володимиром Бохонком та онуком.

    Микола Федорович мав свою кімнату, був оточений у родині повагою та любов’ю. Більше того, тут існував його культ. Це видно було і по великій кількості його колоритних фото- портретів, розміщених у квартирі, і по жартівливих «родинних» магнітофонних записах, і з того, як про нього в сім’ї говорили.

    Робота в театрі, зйомки в кіно, особливо в останні роки життя, зробили актора дуже популярним. Він став справжнім Народним артистом України. Його скрізь впізнавали, радісно вітали. Микола Федорович був надзвичайно яскравим актором, Актором від Бога.

    Я пам’ятаю, у виставі «Калиновий гай» за п’єсою О. Корнійчука, як він із Поліною Мусіївною Нятко блискуче проводили дуетну сцену.

    - Мадам, я - моряк! Я посаджу вас у гондолу і відвезу у комиші. Я покажу вам небо в алмазах, - впевнений в успіхові, залицяється він до манірної, з якогось іншого, вигаданого світу, Аги Щуки. І от парадоксальна протилежність характерів, яскравість індивідуальностей створювали разючий комедійний ефект у цій сцені.

    А його Довгоносик з вистави «В степах України» того ж О. Корнійчука! Хоча і негативний персонаж, але такий живий, безпосередній, навіть у чомусь привабливий, що ми, ще дітьми, дивлячись цю виставу, шкодували, коли він співав: «Й в дальній путь, на долгіє года»..., та в супроводі міліціонера Редьки йшов зі сцени... А симпатичні батьки - героя у фільмі-комедії «Максим Перепелиця» та героїні в комедії, котра вже стала класикою, «За двома зайцями» М. Старицького, - зробили його дуже популярним. І не випадково, саме Яковченкові з його собакою Фанфаном спорудили пам’ятник у скверику біля театру ім. І. Франка, де він колись часто сидів. Цей пам’ятник - прояв народної шани. Прекрасна сама ідея пам’ятника. Коли б ще губи були складені у добру, сяючу посмішку Миколи Федоровича, а не стирчали, як у первісної людини, то скульптор, я гадаю, увічнив би себе.

    Яковченка любили не тільки глядачі, а й просто люди. Пам’ятаю, коли він виходив зі своїм собакою Фанфаном погуляти на площі Франка, його відразу ж оточував натовп дітей, котрі ходили за ним. Можна було почути:

    - Миколо Федоровичу, а що їсть Фанфан?

    - Фанфан - умная собака, він усе жрьоть, даже гвозді (регіт дітей).

    Розвеселити людей, підтримати настрій - це була його улюблена справа. Актором він був не тільки на сцені, але й у житті. Там, де Яковченко, там - гурт людей, там - сміх.

    Пам’ятаю, як він з’явився у радіопередачі «Від суботи до суботи» в образі Козака Мамая, кажучи: «Вітаю добірне товариство!» Важко було втриматись, щоб не посміхнутись, слухаючи, як він це говорить.

    І багато акторів, щоб підтримати добрий настрій у компанії, намагалися копіювати Миколу Федоровича, розповідаючи якусь його історію. Навіть «відблиск» його в акторських розповідях підіймав у людей настрій. Його виступи перед дітьми з Фанфаном, і в ресторані, щоб дали на сто грамів, і багато іншого - з усього він робив театр! І цей театр був яскравим, цікавим, талановитим, таким, яким, власне, він був актором.

    У дружніх стосунках з його зятем, Володимиром Бохонком, котрий дуже любив Миколу Федоровича, ми були більшу частину нашого життя. А коли Володі не стало, то я навідувався до його батьків. І от Борис Маркович, його батько, пригадував: «Якось з Миколою Федоровичем пішли погуляти до парку Слави. Там його вітали на кожному кроці. А одна дівчина підійшла до нього і подарувала букет квітів».

    Актором він залишився, навіть коли сказав, як виявилось пізніше, останні слова у своєму житті. Йдучи на операцію, він виголосив: «Клоун пішов на манеж». Медики не змогли вирвати коміка з обійм кістлявої...

    Фатальний кінець свого життя обрав невдовзі зять Миколи Яковченка. Через нез’ясовані обставини Володя Бохонко прийняв страшне рішення піти з життя, незадовго сказав у присутності однієї знайомої, яка знаходилась поруч з ним, дивлячись на портрет тестя: «Скоро зустрінемося, Миколо Федоровичу, скоро зустрінемося, Юночко».

    - Що ти говориш? Так прекрасно пройшла операція. Лікарі сказали, що ти будеш жити, - заперечила Бохонку його знайома.

    - Ну, добре, - відповів Володя, - піди на кухню, там цікава стаття лежить на столі, прочитай, а я відпочину тут, на балконі, на свіжому повітрі.

    Вона пішла. А для нього це був останній відпочинок в його житті, на балконі дев’ятого поверху...

    Олег КОМАРОВ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05