РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 30 (29 серпня 2008)
  • Випуск №30 29 серпня 2008
    Зміст
    1. Добра справа - добра й слава (Ольга НІКІТІНА)
    2. Нелегкі будні визнаного лідера (Іван СОТНИКОВ)
    3. Покликання: Янгол-охоронець локомотивів (Анатолій РОМАНОВ)
    4. Борис Олійник – перший президент Укрзалізниці (Никифор ЛИСИЦЯ)
    5. Телеграма у номер

    Добра справа - добра й слава

    Напередодні 17-ї річниці з дня проголошення Незалежності України відбулося нагородження кращих працівників колійного господарства Південно-Західної залізниці. Ця подія відбулась у Київській дистанції колії.

    Шановне зібрання привітав заступник начальника залізниці по колії Михайло СІЧНОЙ. Він охарактеризував роботу колійного господарства за останній період.

    - Ми підняли здобутки нашого колійного господарства, - сказав Михайло Іванович. - Робота колійників дійсно важка і заслуговує на всіляку увагу. Тому хотілося зупинитися на роботі нашого господарства, такого складного, але необхідного для залізниці. Минулого року ми зробили 320 км модернізації колії. Капітального ремонту - 150 км, уклали 250 стрілочних переводів.

    Цього року обсяги модернізації і капітального ремонту дещо менші, але теж заслуговують на увагу. Колійне господарство підтягується завдяки тому, що є турбота і підтримка як з боку Укрзалізниці, так і з боку керівництва Південно-Західної.

    Ще трохи статистики. Якщо за минулі роки було до 400 км, як кажуть фахівці, прострочених ремонтом колій, то до кінця нинішнього року ми будемо мати лише 180 таких кілометрів. Впродовж останніх 15 років такого прориву, а це дійсно досягнення, ще не було. Південно-Західна залізниця в минулому році придбала високопродуктивні машини за лізинговою схемою на 250 млн. грн. Така практика оновлення технічного парку продовжиться і поточного року.

    Техніка від провідних виробників з Росії, Австрії, Чехії. Франції. Дійсно, одна машина замінює на деяких операціях десятки колійників. У серпні отримали ще дві колійні машини з Австрії. Але техніка технікою, проте ми не забуваємо і про інструменти для робітників. Якщо у минулому році придбали їх на 2 млн. грн., то цього року після проведення відповідного тендера до нас надходитиме гідравлічне і електричне устат-кування на 17 млн. грн.

    Безперечно, нагородили людей, які дійсно своєю важкою працею заслуговують цього визнання. Зі свого боку, ми маємо можливість поздоровити кращих колійників та побажати їм нових успіхів. А слава та нагороди їх обов’язково знайдуть.

    Ольга НІКІТІНА

    Нелегкі будні визнаного лідера

    Будучи присутнім під час урочистостей з нагоди 80-річчя ст. Чернігів та нагородження начальника станції Миколи

    КУБИШКА знаком «Почесний залізничник», від одного з присутніх гостей почув вислів, що ця нагорода вручена авансом, мовляв, її ще треба відпрацьовувати. Тоді і поставив собі за мету дізнатися більше про трудовий шлях начальника ст. Чернігів.

    Перший запис у трудовій книжці Миколи Кубишка про те, що він прийнятий на посаду оператора ст. Чернігів було зроблено 30 серпня 1976 р. Саме тоді він проходив практику, навчаючись у Київському технікумі залізничного транспорту. З 1977 по 1979 р.р., як мовиться, без відриву від сталевих колій, проходив службу у лавах Радянської Армії на посадах прийомоздавальника вантажу та багажу, чергового по станції на Північній залізниці.

    Після демобілізації повернувся на станцію. А розпочинати довелося з посади помічника складача поїздів, потім - підвищення, працював складачем поїздів. Згадує: на той час на станції працювало чотири маневрових локомотиви, у складальних бригадах налічувалось 35 осіб, але посаду маневрового диспетчера у 1981 р. керівництво запропонувало саме йому. Тодішній начальник станції Михайло ВОВК умів підбирати кадри. Два роки Микола працював підмінним маневровим диспетчером. Походив, як кажуть залізничники, по змінах, набув досвіду та в 1983 р. очолив комсомольсько-молодіжний колектив - зміну №2, яка на 80% складалась з молоді. Зміна під його керівництвом розпочала працювати так, що через невеликий проміжок часу за показниками у роботі очолила змагання спочатку по станції, потім - у межах відділку залізниці. У 1984 р. зміна була вже кращою на магістралі. За підсумками роботи у 1984 р. маневрового диспетчера М. Кубишка нагороджують почесною грамотою ЦК ЛКСМ, а міністр шляхів сполучення СРСР Конарев - знаком «Ударник ХІ пятилетки». За радянської пори це свідчило про престиж фахівця. Роботу керівника та його зміни відмічали і місцеві органи. У 1985 р. Михайла Кубишка занесено до обласної Дошки пошани.

    Весна 1986 р. На колектив станції лягає основне навантаження у справі пропуску вантажів для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Вантажі йшли під особливим контролем «згори», від вчасного їх пропуску та послідовності залежало багато. Знову керована ним зміна проявила себе якнайкраще, йшла попереду. За підсумками 1986 р. колеги Кубишка стають переможцями соціалістичного змагання серед комсомольців і молоді України. У ті часи це неабияке визнання працелюбства і фаху.

    За своєчасний та ефективний пропуск вантажів на Чорнобильську АЕС керівництво залізниці запропонувало нагородити знаком «Почесний залізничник» кращого маневрового диспетчера ст. Чернігів. І ця нагорода була вручена, але іншому, більш досвідченому, комуністу. І так бувало у ту повну соціальних «сюрпризів» епоху.

    Трудові будні продовжувалися, зміна не здавала своїх позицій. За досягнуті успіхи у соціалістичному змаганні у 1987 р. М. Кубишка занесено до Книги трудової доблесті Новозаводського району м. Чернігова, а Міністерство шляхів сполучення СРСР нагороджує його знаком «Отличник социалистического соревнования железнодорожного транспорта».

    У 1991 р. Кубишку запропонували посаду заступника начальника станції з вантажної та комерційної роботи.

    - Шкода було іти з рідної зміни на нову для себе роботу, - пригадує Микола Михайлович. - Можливо тому, що ще одна кар’єрна сходинка була не самоціллю, а засобом досягнення вищої мети.

    Багато вивчав, читав, цікавився у старших колег, переймав досвід. Після розвалу Радянського Союзу на працівників станції лягла додаткова робота по прийому-перездачі вантажу через митний кордон України з Республікою Білорусь. Зрозуміло, треба було вивчати міжнародні правила та інструкції. Заняття складне, але цікаве, що потребує не тільки знань, а і творчого підходу. Розпочав їздити на претензійні наради за тематикою - незбережені перевезення. Захист інтересів станції - то не проста справа. За його підхід до роботи, наявність знань секретів міжнародної політики і запросили захищати інтереси столичної магістралі та Укрзалізниці під час претензійних нарад Південно-Західної. Звідси і галузеве визнання: запрошували з підвищенням до столиці. Та М. Кубишко не пішов, залишився вірним станції та колективу.

    Під час скорочення штату у 1995 р. він став єдиним заступником начальника станції з оперативної роботи. Проте колеги пам’ятають: фактично працював за двох «замів». Знань знадобилося більше, вступив на заочне відділення до Харківської академії залізничного транспорту.

    У 1999 р. на станцію прийшла реконструкція, на дільниці Ніжин - Чернігів розпочали електрифікацію. Кубишко згадує, як майже без вихідних працював три місяці. З радіостанцією у руках керував проведенням маневрових робіт багаточисленними рухомими одиницями. Пліч-о-пліч з ним працювали колеги з колійної машинної станції, дистанції колії, енергетики, механізатори, локомотивники. У нагоді став нинішньому ДС десятилітній досвід роботи маневровим диспетчером.

    - Без усіляких дієт схуд на 10 кг, - пригадує з посмішкою на вустах.

    Відкриття руху електрорухомого складу на дільниці Чернігів - Ніжин тодішнім Президентом України Л. Кучмою відбулося 24 серпня - на день його народження.

    З 1999 по 2003 р.р. змінилося три начальники ст. Чер- нігів, а він все залишався заступником. Цікава деталь - за 12 років роботи заступником начальника станції не мав жодної догани. Цілком виправданий жарт: і не жалкує за цим.

    У 2003 р. при зміні чергового начальника станції цю посаду запропонували М. Кубишку. У той же рік створив музей станції, зібрав ветеранів та, побачивши з якою радістю ті спілкувалися між собою, запевнив: «Поки я буду керувати станцією, збиратиму вас кожного року на День ветерана». Слово своє тримає.

    Виступаючи на святкуванні 80-річчя ст. Чернігів, заступник голови Чернігівської обласної адміністрації О. БЕЛЬСЬКИЙ сказав: «За рік обладміністрація отримує до 1000 скарг на роботу підприємств та їх керівників і жодної - на адресу залізничників. Це свідчить про високий професіоналізм».

    Про фаховий рівень працівників ст. Чернігів свідчить ще й відсутність браків у поїзній та маневровій роботі впродовж десяти років. Не було і випадків виробничого травматизму, незбережених перевезень.

    Тільки з 2000 р. колектив п’ять разів ставав переможцем галузевого змагання серед дільничних станцій Південно-Західної та Укрзалізниці. На базі станції майже кожного року проводяться школи та семінари передового досвіду. Скільки витрачено на це сил та енергії, знає тільки М. Кубишко. У трудовій книжці начальника ст. Чернігів 83 заохочення(!), але на досягнутому зупинятися - не в його характері.

    За підсумками роботи у першому півріччі 2008 р. колектив станції - знову серед передових. Перше місце у дорожньому змаганні серед дільничних станцій - це неабиякий престиж.

    То чи заслужено став «Почесним залізничником»? Я думаю, так!

    24 серпня 2008 р. начальнику ст. Чернігів Миколі Кубишку виповнилося 50 років. Редакція приєднується до численних побажань на адресу Миколи Михайловича. Нових успіхів Вам на залізничній ниві, людяний і мудрий ДС!

    Іван СОТНИКОВ

    Покликання: Янгол-охоронець локомотивів

    Для справжнього машиніста локомотив - не бездушна залізна машина, а жива істота. Без перебільшень він відчуває її гаряче дихання, як до ритмів серця прислухається до ритмів роботи двигуна, і якщо почує підозрілі звуки - відразу б’є тривогу. Про це я думав, слухаючи зворушливу оповідь Миколи ШУЛЬГІНА про те, як локомотивне депо Дарниця в середині 60-х прощалося з останнім паровозом - «Кукушкою», як його ласкаво називали залізничники. Чую, як в його голосі з’являються турботливі та навіть лагідні нотки. Деповці прощалися з паровозом, як зі старим надійним другом. З ним відходила у минуле ціла епоха. У багатьох суворих чоловіків з’явилися сльози на очах…

    Микола Степанович Шульгін працює у локомотивному депо Дарниця старшим інженером-приймальником локомотивів. Це, мабуть, найвідповідальніша посада в депо. Адже приймальник локомотивів має оглянути всю машину: і електрообладнання, і паливну систему, і гальмову, і колісні пари. Він контролює проведення і технічних оглядів, і всіх видів ремонту, починаючи з ТО-2 і закінчуючи підйомними видами «лікування». Звичайно, найбільше уваги доводиться приділяти спостереженню за виконанням ПР-1 та ПР-3, найоб’ємніших ремонтів, які проводяться в умовах депо.

    Зрозуміло, що приймальником локомотивів може стати лише дуже досвідчений фахівець. Чого-чого, а ось досвіду Миколі Степановичу не позичати. Про себе розповідає скупо. Народився у Прилуках, у 1957 р. був призваний до війська, проходив службу у саперній частині на Уралі на об’єкті «Челябинськ-40». Під час аварії на ЧАЕС працював машиністом, забезпечуючи доставку вантажів, необхідних для ліквідації наслідків катастрофи. Практично все свідоме життя Миколи Степановича пов’язане з локомотивним депо Дарниця. Відтоді, коли у 1962 р. вперше з’явився тут, після закінчення Київського технічного училища №17 за фахом помічник машиніста. Починав трудовий шлях кочегаром на паровозах Л та ФД. Їздив на Коростень та Козятин. Попрацював два роки й перейшов до ремонтного цеху слюсарем-ремонтником. У 1964-му до депо надійшли перші тепловози серій ТЕ3 та ЧМЕ2. Процес перекваліфікації на ремонт тепловозів для нього не був складним, бо він любив техніку, прагнув її опанувати.

    - Якщо не докласти зусиль - знати нову техніку не будеш, - каже Микола Степанович. - Інструкції - не для того, аби їх читати, а для того, аби виконувати. Існують правила ремонту з кожного вузла локомотива. Справжній ремонтник повинен знати їх назубок. Якщо хочеш щось пізнати, треба над собою наполегливо працювати. Микола Степанович завжди багато уваги приділяв самоосвіті і завжди дотримувався виробничих принципів.

    Згодом Микола Степанович, закінчивши столичний електромеханічний технікум без відриву від роботи, отримав фах електромеханіка локомотивної тяги. Добре вивчив електричну частину і електровозів, і тепловозів, був майстром дільниці реостатних випробувань, старшим майстром. Та весь час не згасало у нього бажання знову піднятися до кабіни локомотива. Склав екстерном іспити на права і 13 років працював машиністом на тепловозах ТЕ3, М62, ЧМЕ3. Водив господарські поїзди, виконував маневрову роботу на багатьох станціях, зокрема, Дарниці, Бучі. Коли за віком довелося залишити кабіну тепловоза, тогочасний начальник депо Анатолій Пластивець запитав: «Що збираєшся робити далі?» І, не встигши отримати відповідь, запропонував: «А чи не піти тобі приймальником локомотивів?..» Микола Степанович погодився…

    - По-справжньому гарячі будні для приймальника локомотивів настають під час сезонних - весняних та осінніх - оглядів, коли тяговий рухомий склад готується до літніх та зимових перевезень, - продовжує оповідь Микола Степанович. - Для проведення таких оглядів у кожному депо створюються спеціальні комісії, до складу яких входять керівник, головний інженер, головний технолог, майстри, завідувачі лабораторією, а також представник пожежної охорони. Такі сезонні огляди обов’язково проводяться за принципом так званого «зустрічного контролю», коли з метою неупередженої оцінки стану локомотивів депо головою комісії призначається приймальник локомотивів з іншого депо. Так, навесні цього року Микола Степанович два місяці очолював приймальну комісію у локомотивному депо Конотоп. А приймальник локомотивів з Конотопського депо працював у той самий час у депо Дарниця. Під час таких оглядів кожен локомотив проходить атестацію.

    Комісія ретельно оглядає найважливіші вузли локомотивів: ходову частину, електрообладнання, гальмову систему, двигуни тощо. На кожний вузол окремо дається оцінка, а потім, виходячи з них, виставляється загальний бал стану локомотива. Микола Степанович оцінював у Конотопі тепловози ЧМЕ3, М62 та ТЕ-116. Причому, атестація локомотивів проводилась до ремонту і після ремонту. Атестувались локомотиви й ті, що перебувають в експлуатації, й ті, що в резерві. Таким чином є можливість дати оцінку не тільки локомотиву, а й якості ремонтів. Результати перевірки передаються у локомотивну службу залізниці. Згодом керівництво служби збирає всіх приймальників локомотивів, які брали участь у роботі комісій для підведення підсумків. Цього разу такі збори відбувалися у локомотивному депо Козятин, проводив їх начальник відділу ремонту служби Віктор ЯКОВЕНКО. На зборах було обговорено багато питань, вказано на недоліки, відзначено позитивні сторони. Загальний стан локомотивного парку залізниці визнано задовільним.

    - На що повинен звертати в першу чергу увагу приймальник локомотивів? - запитую у Миколи Степановича.

    - На точне виконання технологій проведення ремонтів локомотивів. На суворе дотримання інструкцій та правил, від них не можна відступати ні на крок. Це основне. А потім, звичайно, на багато інших речей. Дрібниць під час перевірки локомотивів бути не може.

    Свій багатющий виробничий досвід, свої знання, свою любов до локомотивів Микола Степанович залюбки передає молодим колегам. І ті з охотою прислухаються до його порад. - Микола Степанович для мене - великий авторитет у депо, - каже про нього молодий майстер Сергій Сокор.

    Приймальник локомотивів завжди бере участь у проведенні «Днів якості», він входить до складу комісії, яку очолює заступник начальника депо з ремонту.

    Працює приймальник за чітким планом, який він складає і погоджує з керівництвом локомотивної служби і депо. По завершенню роботи надає звіт до служби. Причому, є у тому документі такий пункт: скільки вжито заходів з покарання? Приймальник має право оголошувати догани, знімати премії. Звичайно, звертає велику увагу на технічну підготовленість кадрів. Це вважається дуже важливою стороною діяльності роботи приймальника локомотивів. До його обов’язків входить також оцінювання технічного стану депо, його обладнання. Причому, він не тільки робить оцінку, а й дає рекомендації щодо покращення роботи підприємства. Таким чином, приймальнику локомотивів відводиться дуже відповідальна роль у структурі локомотивної служби. Він, як янгол-охоронець, приставлений контролювати справність кожного локомотива, що перебуває у робочому парку і у резерві.

    Анатолій РОМАНОВ

    Борис Олійник – перший президент Укрзалізниці


    Борис Олійник

    На жаль, автору цих рядків не довелось зустрічатись із цією видатною людиною. Тому, щоб хоч у чомусь не схибити, посилатимусь лише на документи та спогади тих, хто разом працював, часто спілкувався з ним. Таких людей на нашій залізниці, зокрема на території Жмеринської дирекції залізничних перевезень, доволі багато, адже з нею пов’язана трудова діяльність та майже усе життя Бориса ОЛІЙНИКА.

    А воно у нього не було простим. Та найважчим періодом у житті, за зізнанням самого про-славленого залізничника, був той, що припав на створення Укрзалізниці.

    Серед депутатів Верховної Ради, які 24 серпня 1991 р. проголосували в підтримку Акту Незалежності України, був і тодішній начальник Південно-Західної залізниці Борис Олійник. Це доленосне рішення для нашої країни стало й визначальним для українського залізничного транспорту. Менше ніж через місяць спеціальна робоча група розглянула питання про утворення Державної асоціації залізниць України і про вихід зі складу МШС СРСР. А 14 грудня того ж року Кабінет Міністрів видав постанову про утворення Державної адміністрації залізничного транспорту України. Її президентом було призначено Бориса Степановича, але з посади начальника столичної магістралі його ніхто не збирався звільняти. А управління Південно-Західної стало базою для створення і розгортання діяльності апарату Укрзалізниці. З того часу у керівника, що обіймав уже дві посади, турбот значно додалося.

    - Для Бориса Степановича розпочався період напруженої, відповідальної та скрупульозної роботи, - пригадує один із найближчих соратників нашого героя Юрій БІЛОУС. - Його робочий день значно збільшився, затягувався часто до опівночі. Щодня - чисельні наради, консультації, поїздки, візити... Потрібно було розробити і створити структуру управління Держ-адміністрації, підібрати надійні кадри, налагодити зв’язки та взаємодію між усіма структурами галузі. Звичайно, не все одразу лагодилось, адже доводилось йти невідомим шляхом, стикатись із непорозумінням, а деколи й - відвертою протидією. Однак авторитет, фаховий досвід, людська мудрість допомагали Борису Степановичу в багатьох важких ситуаціях знаходити вірне рішення.

    Авторитет, школа життя, людська мудрість - ці три чесноти, відзначені соратником Б. Олійника, і визначали сутність керівника залізниці, державного діяча.

    Спробуймо й ми дослідити велич цих трьох «китів», на яких утримувалась «планета» на ймення Борис Степанович Олійник.

    Авторитет - чим він визначається? Популярністю, шанобливим ставленням керівництва, повагою серед колег? Певною мірою, так. У нашого героя усе це було. Його ім’я добре відоме не лише на теренах, де пролягають колії Південно-Західної залізниці, а й у всій Україні та за її межами. Чи не тому його обирали депутатом Верховної Ради аж трьох скликань?! Призначення президентом Укрзалізниці засвідчує визнання у керівництва держави.

    Доводом про авторитет є також почесні звання, відзнаки та нагороди. І цим Борис Степанович не був обділений. Його працю відзначено п’ятьма орденами та багатьма медалями. Він - «Заслужений працівник транспорту України», удостоєний знаку «Почесному залізничнику», його визнано Почесним громадянином Конотопа, де він свого часу очолював відділок залізниці...

    Та найвищою ознакою його авторитету є поважне ставлення, визнання та шана від працівників магістралі, а це - і керівники підприємств, структурних підрозділів, і рядові робітники. Під час комісійних об’їздів чи інших робочих поїздок залізницею Борис Степанович завжди мав безліч зустрічей зі своїми підлеглими, багатьох із яких знав особисто. Та і люди не ховались від нього, як від деяких інших керівників за принципом - «подалі від начальства», а, навпаки, тягнулись до нього, щоб по-спілкуватись, вислухати поради. Або й звернутись із проханням.

    Про таке його ставлення до людей довелось чути від багатьох працівників залізниці та ветеранів нашої галузі.

    - Доля мене зводила багато разів із Борисом Степановичем, - розповідає колишній начальник ст. Бар Микола СТАДНІЙ. - Мушу зізнатись, що деколи від нього діставалось, як кажуть, на горіхи. Це тоді, коли він виявляв якісь недоліки на станції. А від його пильного ока жодне відхилення від норм не могло сховатись. Та у більшості випадків чув від нього поради, рекомендації, настанови, деколи й похвалу. Щоразу він запитував про проблеми, допомагав у їх вирішенні. А вони були, особливо, коли господарським способом зводили житловий будинок для станційних працівників. Бувало, їздив до Києва, щоб звернутись по допомогу до начальника залізниці. Він завжди знаходив час, щоб вислухати мене та допомогти.

    Як цінні реліквії, зберігає ветеран-залізничник виписки із наказів, виданих Борисом Олійником, про його заохочення. В одному з таких документів, датованому одинадцятим квітня 1983 р., знаходимо і такі слова: «відзначаючи керівну роль начальників станцій у досягненні виробничих успіхів при виконанні планових завдань, наказую: оголосити подяку і видати грошову премію 40 карбованців Стаднію М. П. - начальнику станції Бар».

    Такими ж приємними спогадами про нашого героя поділився і колишній начальник вокзалу ст. Вінниця, удостоєний відзнаки «Почесному залізничнику», В’ячеслав КРАВЕЦЬ:

    - За 15 років, протягом яких мені довелось очолювати колектив вокзалу, Борис Степанович багато разів зупинявся у Вінниці, заходив на вокзал, щоб ознайомитись зі станом справ. Не можу сказати, що він завжди залишався задоволений побаченим - на той час будівля потребувала ремонту, та «розносів» не влаштовував. Вимагав виправлення ситуації і надавав допомогу для цього. Коли до нього звертались працівники, кожного уважно вислуховував і давав доручення, щоб ту чи іншу проблему вирішити. За це його усі поважали.

    - Під час чисельних поїздок, - ділиться своїми спогадами ветеран нашої залізниці Григорій МІРОШНИК, - прислухавшись до перестуку коліс, без приладів Борис Степанович чітко міг визначити бальність колії. Більше того - добре знав буквально кожну п’ядь колії. І це не творче перебільшення. Прийнявши естафету від легендарного Петра Кривоноса, він впевнено вів «локомотив» столичної магістралі протягом дев’ятнадцяти років...

    Перебування на посаді такий довгий час - це дійсно величезний досвід. Та здобував його залізничник, не лише керуючи Південно-Західною залізницею. Свою трудову діяльність Борис Олійник розпочав черговим по станції Могилів-Подільський після закінчення навчання у Дніпропетровському інституті інженерів залізничного транспорту. Невдовзі його при-значили начальником ст. Сулятинська, потім - Гречани. А далі - начальник відділу експлуатації, заступник начальника Жмеринського відділку залізниці. Очолював він і Гайворонський та Конотопський відділки...

    Сходження службовими щаблями, як бачимо за рядками біографії, відбувалось послідовно, через відповідальні і, можна сказати, ключові посади на залізниці. Робота надавала досвіду майбутньому керівникові високого рангу.

    А на новій посаді професіоналізм, досвідченість визначались не лише знанням структури та технічного стану залізниці. В першу чергу - баченням перспективи, стратегії розвитку, умінням організувати людей на досягнення визначених цілей.

    Це було ой як не легко робити в перші роки становлення нашої молодої держави та її залізниці! Адже економіка занепадала, а транспортна система дійшла до межі.

    - Вихід із нинішнього стану вбачаю, як не дивно може видатись, саме в нарощуванні обсягів перевезень, - зазначив Борис Степанович в інтерв’ю нашій газеті наприкінці 1998 р. - При цьому має бути їх здешевлення і скорочення транспортних витрат. Надії покладаємо на те, що з підйомом виробництва при давно очікуваному і неминучому виході країни із кризи, ми найближчим часом інтегруємося у транспортні структури великих регіонів Європи і світу. Наші сподівання ґрунтуються на зростанні зацікавленості світових економічних центрів до освоєння східних ринків, створенні в недалекій перспективі мережі спільних транспортних коридорів у напрямку Схід - Захід, відповідної нової транспортної інфраструктури. Прогрес має охопити усю транспортну систему України, сумісні з нею структури економіки...

    Ці слова, сказані ще майже десять років тому, стали пророчими, багато в чому уже здійснились, але і сьогодні актуальні, можуть сприйматись як програмні.

    В інтерв’ю іншому виданню Борис Степанович вдається до філософських суджень щодо ролі залізниці у суспільстві, у вихованні та формуванні людського характеру. Це також відкриває одну із граней його обдарованості та мудрості.

    - Залізниця є і буде в досяжному майбутньому головним перевізником вантажів та пасажирів у державі, - стверджує він. - Її безперервний напружений ритм, постійна відповідальність за безпеку руху поїздів сформували унікальний тип працівника. Його вирізняє високий професіоналізм, надзвичайне відчуття відповідальності, виняткові моральні якості, уміння працювати за екстремальних умов. І недарма кажуть, що дорога у нас залізна, а люди - золоті.

    Магістраль виконує для суспільства немало різних функцій, - продовжує свої роздуми Борис Степанович. - Одна із них - культурна. Кожна споруда вокзалу має свій неповторний вигляд. До їхнього проектування завжди долучались відомі архітектори. Зали прикрашали полотнами кращих художників. Вокзали ставали осередками культури, особливо в невеликих населених пунктах. Окрім того, залізниця дала суспільству чимало творчих особистостей: письменників і художників, музикантів і співаків, винахідників і державних діячів...

    Думається, час звернутись і до витоків тої природної мудрості, якою був обдарований наш герой. Народився Борис Степанович Олійник у селі Божиківці, що неподалік від Деражні, на Поділлі. А ці місця славетні не лише своїми чудовими краєвидами, чисельними історичними та культурними пам’ятками, а й багатьма видатними людьми, які тут народились, навчались та створювали мистецькі чи науково-технічні шедеври. Напевне, сама ця земля спонукає до творчості, повної самовіддачі тій справі, яку обрав на все життя.

    Олійники - кріпка селянська родина, з міцним і древнім корінням, яке сягає в історичну глибінь на багато поколінь. І, як було в кожній сільській родині, навички роботи, уміння, традиції передавались від батька до сина, а з ними переходила й народна мудрість, яка накопичувалась впродовж життя багатьох поколінь. Успадкував усе це й Борис Олійник. Та прагнув він перейняти усе прекрасне, художнє. Про його прихильність до живопису, поезії, музики розповідають багато друзів. Любив він і поспівати, коли видавались хвилини відпочинку та була дружня компанія... А сам Борис Степанович розповідав:

    - Навчався я в школі, що у селі Слобідка-Шелехівська, чи просто - Шелехівка. Школа містилась у садибі, яка до революції належала Віктору Модестовичу та Анні Еразмівні Вагарям. Господиня - рідна сестра матері Анни Ахматової. У цю садибу до своєї тітки приїздила поетеса в 1896 та 1912 р.р. У Шелехівці поховано матір Анни Ахматової - Інну Еразмівну Горенко. Нині в селі створено музей поетеси. Місцеві жителі поприносили до нього багато речей - столи, стільці тощо, що рознесли колись із маєтку їх батьки чи діди. Тож ще з дитинства я захоплююсь поезією. Спеціально цікавився трагічною долею Анни Ахматової, її чоловіка - поета Миколи Гумільова, їх сина Лева, історика і культуролога, який провів багато років у радянських тюрмах...

    Створення народних музеїв на Поділлі, зокрема й на Деражнянщині, стало уже доброю традицією. От і у приміщенні вокзалу ст. Деражня наприкінці 2000 р. - через рік після смерті Бориса Олійника від рук найманого вбивці, земляки, залізничники вирішили створити музей Південно-Західної залізниці та її колишнього начальника.

    - Нас часто запитують, чому саме у Деражні створено музей столичної магістралі? - розповідає в одній із своїх газетних публікацій директор музею

    В. Куцюк. - Ми відповідаємо, що у такий спосіб вдячні деражнянці вирішили вшанувати невтомних працівників залізниці, завдяки яким місцеві жителі здобули можливість зв’язку із зовнішнім світом. 1871 р. відкрито залізничне сполучення у бік Проскурова і Жмеринки. До того ж, неподалік село Божиківці, де народився й зростав Борис Олійник, про якого ми пам’ятаємо.

    Шана до славетного земляка виразилась у створенні спеціальної експозиції, в якій відображено його життєвий шлях від учня школи до керівника Південно-Західної залізниці, першого президента Укр-залізниці. А шлях цей був важким і тернистим, та прославлений залізничник пройшов його мужньо і чесно…

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Телеграма у номер

    Начальник залізниці Олексій КРИВОПІШИН та голова Дорпрофсожу Анатолій ФУРСА привітали зі здобуттям золотої медалі на Олімпійських іграх у Пекіні учасницю збірної команди України з греблі на байдарках-одиночках Інну ОСИПЕНКО-РАДОМСЬКУ.


    Інна ОСИПЕНКО-РАДОМСЬКА

    Шановна Інно Володимирівно!

    Приємно вражені Вашим впевненим тріумфом на Олімпійських іграх у Пекіні. Золота перемога вихованки дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву «Локомотив» Південно-Західної залізниці, чемпіонки Європи, бронзової призерки чемпіонату світу вкотре довела: спортсмени-залізничники можуть успішно долати будь-які спортивні перешкоди. Вами, чемпіонкою ХХІХ Олімпіади, пишається багатотисячний колектив столичної магістралі. Дякуємо за наполегливість, яка передувала участі у головних спортивних змаганнях планети!

    Знаємо, що завдяки Вам і Вашим колегам-олімпійцям Україна вже найближчим часом виведе на якісно новий рівень вітчизняну фізичну культуру і спорт. Щиро зичимо міцного здоров'я, щастя, удачі в усіх починаннях, віримо - Ви ще неодноразово здобуватимете високі олімпійські нагороди, якими прославлятимете Південно-Західну магістраль, а отже - Україну!

    Олексій КРИВОПІШИН, начальник Південно-Західної залізниці
    Анатолій ФУРСА, голова Дорпрофсожу


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05