РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 8 (18 лютого 2006)
  • Випуск №8 18 лютого 2006
    Зміст
    1. Втрачений час – втрачені гроші (Ганна БОГОВІС)
    2. Кого спокушають казенні гроші?
    3. «Тихе життя» залізничного Бобрика

    Втрачений час – втрачені гроші

    Робочий день для Вікторії Омеляненко того пам’ятного весняного дня розпочався незвично рано - о пів на шосту вона вже була на Жмеринському залізничному вокзалі. А за декілька хвилин вже перевіряла квитки у пасажирів електропоїзда № 6302 Жмеринка - Козятин. За посадою вона оператор персональної обчислювальної машини пасажирського сектору Жмеринської дирекції залізничних перевезень, та службовими обов’язками передбачена її участь у перевірках поїздів. А тут ще й нагодився місячник контролю за оплатою пасажирами проїзду в приміському залізничному транспорті. Тому Вікторію, як і багатьох інших працівників залізничних підрозділів, включили до складу бригади контролерів, яку очолив перший заступник начальника Жмеринської дирекції залізничних перевезень Василь Богінський. У завдання цієї групи входило проведення контролю за безквитковими пасажирами не лише в Жмеринці, а й на інших станціях, через які прямував потяг.

    Вікторію Омеляненко призначили у третій вагон. Вона, незважаючи на свій молодий вік та далеко не кремезну статуру, завзято виконувала обов’язки контролера - перевіряла квитки й не допускала у вагон «зайців». І ось зупинка Козачівка. В тамбур заходить високий чоловік із хлопчиком. Контролер попросила пред’явити проїзний документ. Пасажир неохоче дістав із кишені потертий папірець. Це був приміський квиток (форма 4), але... минулорічний, до того ж за ним можна було їздити лише маршрутом Козачівка - Жмеринка, а не далі. Вікторія зауважила пасажирові на це і запропонувала вийти із вагона.

    - Зараз ти звідси вилетиш! - пролунала загрозлива відповідь. І відразу ж чоловік схопив дівчину за одяг і виштовхнув на платформу. Вона впала, але почала підводитись. Тоді він вистрибнув із вагона, ще раз схопив Вікторію і жбурнув її у рів з високого насипу. Вона впала лицем на каміння, сильно вдарилась, знепритомніла і вже підвестись не змогла.

    Збагнувши, що справи кепські, чолов’яга чкурнув назад у село, залишивши в поїзді свого сина.

    На допомогу постраждалій поспішив помічник машиніста електропоїзда, члени рейдової бригади та пасажири. Вікторію Омеляненко доправили до Жмеринської вузлової залізничної лікарні. Тут з’ясувалось, що в неї переламані дві кістки лівої гомілки, глибокі рани на обличчі, а на тілі чисельні синці та забої. Знадобилось терміново проводити операцію по складанню кісток лівої ноги. Її успішно виконав провідний хірург лікарні Олег Побережний. Але після цього дівчині довелось 21 день провести на лікарняному ліжку, а потім ще 8 місяців перебувати на лікарняному. Лише днями вона змогла вийти на роботу.

    А що ж зловмисник? Два дні він переховувався, та все-таки його затримали. Ним виявився працівник Жмеринського вагоноремонтного заводу Леонід Вакась. Своєї вини він не визнав, заявляв, що дівчина на нього накинулась, а потім сама й випала з вагона. Під час слідства та й у судовому засіданні провину Леоніда Вакася було повністю доведено. Прокурор вимагав суворого покарання для нього. Але суддя Жмеринського суду Володимир Верьовочніков, визнавши винним у скоєнні злочину, вирішив засудити Вакася, як кажуть, - умовно. Вирішальну роль тут відіграло те, що на утриманні винуватця знаходиться четверо дітей.

    Гуманність суду зрозуміла, але чи думав про своїх дітей цей чоловік, коли виштовхнув із поїзда, а потім і в рів, молоду дівчину? Чи думав про те, що може її позбавити життя або скалічить і в неї вже ніколи не буде дітей? Здається ні, він і до сьогодні не набрався сміливості, щоб визнати себе винним, і оскаржує свою правоту аж у Верховному суді України.

    А от Вікторія Омеляненко, ставши інвалідом третьої групи, виявила неабияку великодушність. Вона навіть не подавала апеляційної заяви, при тому, що суд, замість десяти тисяч гривень морального збитку, зобов’язав винуватця виплатити лише дві з половиною. Жодної гривні постраждала ще не отримала і не дуже тим переймається. Для неї більш важливо відновити здоров’я (дівчині належить пройти ще одну операцію - видалення металевих стержнів з ноги, які утримують кістки, що не зрослися) та займатись своєю роботою. На запитання, чи піде вона знову на контроль в електрички, Вікторія відповіла:

    - Поки що не посилали, але якщо треба буде, то піду.

    Мужність дівчини викликає повагу. Але цілком доречно виникає запитання: чи не станеться нового прикрого випадку з нею або з кимсь із тих сотень залізничників, котрі щоденно здійснюють заслони на перонах, контролюють оплату проїзду в електричках? Хотілось би, щоб така надзвичайна подія залишилась єдиною. Але коли виходиш разом із працівниками залізниці до турнікетів, то переконуєшся, що причин для виникнення інцидентів дуже багато. На контролерів від пасажирів постійно сипляться дорікання, образливі слова, а то й погрози. Деколи доходить і до сутичок. Пасажири, особливо відчуваючи фізичну перевагу, намагаються протаранювати пікети, відштовхують контролерів, причиняючи їм фізичний біль. А міліціонери чомусь взагалі не полюбляють знаходитись поблизу пікетів, тому на їхню допомогу можна розраховувати далеко не завжди. От і виходить, що працівники залізниці, відстоюючи інтереси галузі, доволі часто стають заручниками прикрих, а іноді й карних ситуацій.

    А чи взагалі є правовий захист для тих, кого призначають із різних структурних підрозділів у рейдові бригади чи на заслони? Це запитання адресую старшому помічнику прокурора Жмеринської транспортної прокуратури Олександру Столяру. Ось що він відповів:

    - Працівники залізниці, які відповідним розпорядженням чи наказом призначені для здійснення контролю за оплатою проїзду в приміському залізничному транспорті, є посадовими особами і знаходяться при виконанні службових обов’язків. Тому протидія їм, а тим більше - фізичне насилля, заподіяння ушкоджень, як було у випадку з Вікторією Омеляненко, переслідується законом. У частині другій ст. 359 Кримінального Кодексу України зазначено: умисне нанесення побоїв або заподіяння легкої чи середньої важкості тілесного ушкодження службовій особі або громадянину, який виконує громадський обов’язок, у зв’язку їз службовою чи громадською діяльністю, карається обмеженням волі на 3 роки і 6 місяців. Саме такого покарання стосовно Леоніда Вакася я, як прокурор у судовому засіданні, вимагав. Суддя застосував саме цю статтю, але вважав можливим звільнити його від відбування покарання з іспитовим терміном на три роки.

    Що ж, закон дійсно суворий до зловмисників, але, як бачимо, не завжди вони отримують належне. У всякому разі повчального уроку - щоб нікому більше не хотілось чіпати контролерів - з цієї трагічної історії не вийшло. Тому хочеться порадити всім, хто виходить на так звані заслони, бере участь у здійсненні контролю за оплатою проїзду в електричках, бути обережними, уникати конфліктів із пасажирами, аби їх не спіткала участь Вікторії Омеляненко.

    Ганна БОГОВІС

    Кого спокушають казенні гроші?

    Для «зайців» київських електричок 29 серпня цього року стало воістину «чорним днем». Саме в той день по прибутті в столицю на них чекав неприємний сюрприз: виявилося, що вийти в місто можна було лише при наявності квитка. Всі, хто його мали, без усіляких перешкод проходили через турнікети або повз контролерів. А той, хто не мав, повинен був придбати його у «штрафній» касі. Звичайно, таке нововведення не викликало великого захоплення, хитруни відразу почали шукати шляхи порятунку від нежданої пастки. І їхні пошуки не виявилися марними…

    Разом зі старшим перонним контролером Наталією Дітрих ми вийшли зустрічати вранішні електрички і вона повідала нам про «особливості» полювання на приміських «зайців». До яких лише хитрощів не вдаються вони, аби уникнути плати за проїзд. Ось маленький і худенький «зайчисько» легко пролізає вузеньким просвітком між турнікетом і огорожею. Інший, довгий та цибатий, теж без усякої натуги перескакує через турнікет. А цей затуляє долонями вічка фотоелементів, і турнікет не спрацьовує. За таким спритником, зазвичай, ув’язується ціла низка інших «зайців». Зустрічаються і любителі екстриму, котрі намагаються здолати високу, з металевими шпичаками, огорожу без будь-яких допоміжних засобів, залишаючи інколи на ній шмаття одягу, або навіть власної шкіри.

    Перонним контролерам, а це здебільшого тендітні жіночки та дівчата, нерідко в подібних випадках доводиться виходити на рішучий герць із «зайцями», серед котрих зустрічаються справжні хижаки, й указувати їм шлях до «штрафної» каси. Звичайно, жіночкам допомагають міцні хлопці з воєнізованої охорони, однак все-таки «перший удар» їм доводиться брати на себе.

    Проте, більшість безбілетників, здається, особливо не переймаються тим, як вийти з приміських платформ у місто, а спокійнісінько чимчикують у зворотному від турнікетів напрямку. Обігнувши металеву огорожу, частина з них коліями повертається до приміського вокзалу, а частина чимчикують далі до Повітрофлотського мосту й підіймається на нього залізобетонними східцями, неначе навмисне існуючими для подібних зручностей. Відверто кажучи, лазівок на приміському вокзалі можна виявити вдосталь. Чи великий сенс впроваджувати автоматичні турнікети, вкладати в них чималі гроші, якщо вони перекривають доступ на платформи лише з одного боку? Усього місяць, як металева огорожа вздовж крайньої 21-ї колії була продовжена до кінця платформи, а до того з боку колій пасажирського вокзалу доступ для «зайців» сюди був відкритий. Проте й довга огорожа не вирішила проблеми остаточно. Адже її теж можна обминути.

    Побували ми й на Північних платформах, де лазівок для «зайців» побачили не менше, аніж на Приміському вокзалі. Наприклад, аби пробратися на 2-гу Північну, «зайці» проторували стежину через ворота подвір’я поштамту, які завжди відчинені. Долаючи невисокий металевий паркан, деякі з них стрибають на платформу згори, інші спускаються до колій і видираються на неї знизу. Такі вправи потребують неабиякої спритності й певної фізичної підготовки, і дуже цікаво було спостерігати, як їх виконують огрядні тітоньки, обтяжені великими торбами або «кравчучками». Та чого не зробиш заради заощадження зайвої гривні!

    Існують биті шляхи до Північних платформ і з боку вулиці Толстого. Без усяких перепон нескінченними вервечками прямують «зайчики» залізничними коліями до електричок, а працівники вокзалу лише тяжко зітхають: адже грошики пливуть повз залізничну кишеню.

    Як вважає заступник начальника Київського вокзалу Валентина Лихман, платформи приміського вокзалу мають бути огороджені з усіх боків, а прибуття та відправлення електропоїздів повинно здійснюватися через автоматичні ворота із диспетчерським пунктом. Звичайно, це питання треба добре обміркувати, узгодити із всіма причетними службами, знайти оптимальний варіант рішення. Щодо Північних платформ Валентина Петрівна пропонує: сходинки з боку Старовокзальної на 1-шу платформу взагалі ліквідувати, як це зроблено на 2-й платформі, а замість них поставити турнікети з боку оптового ринку. Треба облаштувати турнікетами й підходи на 3-тю та 4-ту платформи з боку вулиці Толстого. Звичайно, це потребує фінансових витрат, і немалих, проте, в даному випадку, як мовиться, «гра варта свічок». Аби це зрозуміти, не треба робити якихось підрахунків, а прийти на вокзал і подивитися, скільки пасажирів обминає турнікети.

    - Зараз для боротьби з безквитковими пасажирами найдійовіший засіб - це живий заслон. Проте, як ви переконалися на власні очі, всіх лазівок для «зайців» перекрити просто неможливо, - веде свою думку Валентина Петрівна. - Хапати їх за руку, силоміць тягти до квиткової каси - це, зрештою, образливо і для працівників вокзалу, і для пасажирів. Унеможливити доступ до електричок для безквиткових пасажирів треба лише технічними засобами, це найбільш цивілізований шлях вирішення проблеми.


    «Тихе життя» залізничного Бобрика

    Активна позиція керівництва за¬лізниці та Дорпрофсожу щодо спри¬яння у добровільному медичному страхуванні працівників залізниці та пенсіонерів залізничного транспор¬ту дозволила додатково залучити кошти для потреб медичних закла¬дів залізниці.

    У планах розвитку медичної га¬лузі у 2007 році передбачено по¬дальше удосконалення медичного обслуговування залізничників та чле¬нів їхніх родин, завершення ремон¬тних робіт лікувального корпусу Дарницької вузлової лікарні, хірур¬гічного та дитячого відділень ДКЛ №1, Вінницької вузлової лікарні та ряду інших медичних закладів.

    Відбуватиметься подальше пере¬оснащення медичних закладів су¬часними медичними технологіями діагностики та лікування, удоскона¬лення системи проведення усіх ви¬дів профілактичних, попередніх та періодичних медичних оглядів пра¬цівників залізниці, робота яких пов`язана з безпекою руху поїздів, створення автоматизованих систем контролю за станом здоров`я та якістю надання медичних послуг.

    Все це дозволить забезпечу¬вати працівників залізниці квалі¬фікованою медичною допомогою, сприятиме розвитку матері¬ально-технічної бази медичних установ залізниці, покращанню показників здоров`я та знижен¬ню захворюваності та трав¬матизму.


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05