РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 6 (4 лютого 2006)
  • Випуск №6 4 лютого 2006
    Зміст
    1. Залізничники завжди там, де потрібна допомога
    2. Швидкісні вагони за новітніми технологіями (Ганна АНДРІЄВА)

    Залізничники завжди там, де потрібна допомога

    На прес-конференції у Києві Генеральний директор Укрзалізниці Василь Гладкіх, зазначив, що у пік морозів, коли температура повітря сягала 30 градусів, залізничникам вдалося підтримати температурний режим у пасажирських вагонах на рівні 20-21°, в електропотягах - 15-18°.

    Водночас, наголосив Василь Гладкіх, підтримувати тепло у старих вагонах стає дедалі складніше, оскільки українські залізниці нині гостро потребують оновлення рухомого складу. Укрзалізниця має намір співпрацювати з фінськими колегами, у яких є досвід виробництва швидкісних вагонів «Pendolino» за італійською технологією. Перевага їх у тому, що вони не вимагають кардинальної реконструкції колії та залізничної інфраструктури. Мова йде про передачу фіннами документації з виробництва цих вагонів нашим вітчизняним підприємствам, зокрема Крюківському вагонобудівному заводу.

    Не менш гостро на українських залізницях, зазначив Генеральний директор, стоїть проблема оновлення дизельних поїздів. У цьому напрямку Укрзалізниця веде переговори з ВАТ ХК «Луганськтепловоз».


    Швидкісні вагони за новітніми технологіями


    Красені-експреси проносяться повз них із зневажливим посвистом, незугарні пасажирські поїзди теж не хочуть постояти поруч хоч хвильку. Лише запилені електрички, наче зглянувшись, ще не цураються притулитися обшарпаним боком до їхніх обвітрених платформ та вряди-годи приблукає «Чмешка» з одним-двома вагонами під вивантаження. Таких невеличких станцій, чия основна турбота – давати зелене світло наскрізним поїздам, переважна більшість на залізниці. Ось де, певне, для залізничників справжнісіньке «тихе життя», омріяне вікопам`ятним Кіндратом Галушкою. Та чи справді воно таке вже тихе і незатьмарене? За відповіддю на це питання ми прибули на невеличку станцію Бобрик.

    Розповідають краєзнавці

    Згідно з переказом, село Бобрик названо за іменем першого поселенця – Бобра. А за невисокий зріст його прозвали Бобриком. Прізвище Бобрик є в реєстрі козаків Переяславського полку. За іншим переказом, тут колись було багато бобрів і жили люди, які займались бобровим промислом. Від великої кількості бобрових жеремів-гнізд і пішла назва села.

    У давні часи бобровий промисел не був звичайним мисливством. Бобер цінувався вище соболя. І не лише через хутро, а й цілющу лікувальну мазь. Це було регулярне господарство з цілим цехом людей-бобровників. Промисел розведення бобрів мав свій кодекс, закони і правила, свою структуру. За Гетьманату цей промисел належав до монополії гетьмана, а бобровники звільнялись від військової служби.

    Село Бобрик виникло на березі великого трубізького болота, на другому березі якого стояла Бобровиця. Офіційно, згідно з польськими джерелами Бобрик засновано десь близько 1610 року. За переписом 1666 року в Бобрику записано 24 двори, які платили податки. Війтом був Яцько Дригер. Бобрик був на 90% козацьким селом.

    Станція Бобрик виникла у 1868 році за кілька кілометрів від села. Залізницю будували 1000 російських робітників, рейки було завезено з Англії. Поблизу залізниці почали виникати курортні зони, сільськогосподарські підприємства.

    Саме на станції Бобрик Симон Петлюра дав клятву до останнього боротися за українську справу, дізнавшись про результати бою під Крутами у січні 1918 року.

    У радянський час тут організовується МТС, «Заготсіно», «Заготзерно», «Союзплодовоч».

    У 1961 року селище станції Бобрик перейменовано в село Шевченкове.

    Ще недавно непоказний будиночок вокзалу тепер виглядає чистеньким і охайненьким. Це він причепурився (чи не вперше за все своє буття) зі святкової нагоди відкриття прискореної магістралі на Москву. В залі очікування світло та просторо, щоправда, у касового віконця – ані душі, лише кілька чолов’яг нудьгується на лавках. Десятки два-три пасажирів товчуться на платформах. А на станційних коліях ми не побачили жодного вантажного вагона.

    Виявляється, вантажної роботи тут, дійсно, зараз обмаль. Станція Бобрик обслуговує, практично, лише два підприємства: Київський територіальний відділ матеріально-технічного забезпечення ПЗЗ (згадалась п’ятирічної давнини пишна ярмарок-виставка продукції підсобно-допоміжної діяльності підприємств нашої залізниці), з яким розрахунок по взаємозаліку, та Шевченківський агро-переробний комбінат, на котрий коли-не-коли прибуде вагон із зерном під вивантаження, а готова продукція вивозиться автотранспортом. Так що чи не основна функція станції – давати зелене світло транзитним поїздам. Та цим хіба поповниш бюджет залізниці? А було ж колись, станція обслуговувала близько десятка підприємств: і радгоспи, і заводи по переробці сільгосппродукції, і будівельно-шляхові організації. Тоді на станції вантажилося і вивантажувалося до десяти вагонів щодоби. І працювало на станції півсотні залізничників. Зараз їх залишилося лише 13, 12 з них — жінки.

    Про це з неприхованою ностальгією розповідає нам начальник станції Ніна Олексіївна Слободська. Пішов 33-й рік, як вона, після закінчення Чернігівського залізничного училища, була призначена сюди черговою по станції. І відразу з головою, з комсомольським завзяттям занурилась у кипучу і цікаву роботу.


    Броварська районна газета «Нове життя», 1977 рік:

    «Ніна прийшла працювати на станцію Бобрик, закінчивши залізничне училище. Уже чотири роки успішно трудиться вона за диспетчерським пультом. Робота дійсно важка, напружена, відповідальна. Потрібно вчасно попереджати пасажирів про прибуття чергового поїзда, зустріти товарний, що проходить мимо, треба вміло «диригувати» маневровим тепловозом на коліях станції. Основна вимога до чергового – забезпечити чітку, безперебійну, безаварійну роботу залізничного транспорту. Ніна працює зосереджено, оперативно, одним словом, якісно. Ми чули похвальні відгуки про неї і від керівників і від рядових працівників станції.

    – Мені дуже подобається моя професія, – говорить Ніна, – важко навіть однозначно сказати, чим найбільше.

    Нам здалося, що саме – труднощами. Безперервний рух, щохвилинний відлік часу, різка зміна обстановки на різних коліях – це результат творчого втручання Ніни Слободської у виробничий ритм залізниці. У поєднанні з любов’ю до професії це і дає високий трудовий ефект».

    Та це в далекому минулому. Зараз працювати стало значно важче. І все рідше звучать подяки від начальства, а частіше докори й догани. «Та незважаючи нінащо, – зізнається Ніна Олексіївна, – якщо б довелося починати спочатку, знову обрала залізницю». І її втомлене обличчя освітлюється посмішкою. Сумно зараз їй на душі, зовсім недавно поховала вона чоловіка і залишилась із неповнолітніми донькою та сином. Виробничі клопоти змінюються домашніми, потім навпаки – у такому усталеному ритмі і спливають дні, місяці, роки…

    Ми зізнаємося, що частіше буваємо на великих станціях, де значні обсяги вантажної і пасажирської роботи. «А які проблеми існують на маленьких станціях, чи знаєте ви? – запитує нас Ніна Олексіївна. - Можливо, ви вважаєте, що на маленьких станціях і проблеми маленькі, а тому і не варто про них писати? Звичайно, у нас їх менше, ніж, скажімо, у Ніжині, чи навіть Броварах, та все ж вони є і потребують вирішення чи бодай уваги».

    Станція Бобрик розташована посередині села Шевченкове, якраз перетинає його навпіл своїми коліями. Ось такі адміністративно-географічні причуди. Село Шевченкове досить велике, в ньому мешкає 3,5 тис. жителів. Залізничників і ветеранів залізничного транспорту ледь не половина. Із залізничних підрозділів, окрім згадуваного КТВМТЗ ПЗЗ, тут розмістилися дільниці Ніжинських дистанцій колії та сигналізації і зв’язку, район контактної мережі Дарницької дистанції електропостачання. Минулого літа під час реконструкції дільниці Київ – Зернове станцію капітально відремонтовано, будиночок вокзалу, прилегла територія і платформи набули привабливого вигляду. Такий великий ремонт зроблено, мабуть, вперше за понад півстолітнє існування станційних споруд. А до того вони, м’яко кажучи, не вражали естетикою.

    План із доходів у минулому році виконано. У січні було деяке відставання по доходах, адже станція працює на вивантаження, а що заподієш, коли вантажі не приходять?

    І план виручки від пасажирської роботи, бува, пробуксовує. Щоранку з 6.00 до 9.30 звідний загін залізничників виходить не заслон, аби перетнути «зайцям» шляхи до електричок. На «бойове чергування» заступають звичайно вісім чоловік: по два зі станції, ПЧ, ШЧ і ЕЧ. У цей самий ранковий час до електричок на станції Бобрик поспішають до п’яти сотень пасажирів. Сотні дві з них мають пільгові документи на проїзд, а решта перебуває в статусі «зайців». Стратегічна мета «зайців» усюди однакова: обкрасти залізницю будь що і за будь-яких обставин, а тактики в цьому вони дотримуються найрізноманітнішої. На станції Бобрик їхні «чорні сотні» тактичну схему в борні із залізничниками, схоже, перейняли у тевтонських псів-лицарів. Пам’ятаєте зі шкільного підручника, як воювали ці песиголовці? – шикувалися «свинею» і завдавали важкого масованого удару по супротивнику. Так саме і «зайці» на цій станції: скупчуються осторонь, очікуючи електричку, а ледь вона підійде, йдуть в масовану атаку, показуючи при цьому таке «свинство», яке і не снилося горезвісним тевтонам. Що може їм протиставити невеличкий загін залізничників, окрім спартанської відданості професійному боргу? Ось і спалахують щоранку гарячі сутички на платформах, із яких працівники станції, бува, виходять досить потріпаними. З багатосотенної юрби квитки купують осіб 30, не більше, хоча каса на станції справно працює з 5.30 до 21.00. А у решти – «залізний» аргумент: навіщо нам йти до каси, коли придбати квитка можна й у провідника електрички?

    Колектив на станції, каже Ніна Олексіївна, підібрався дуже працьовитий, люди сумлінні, відповідальні. Одна з найдосвідченіших – чергова по станції Ніла Василівна Копилова, працює з 1980 року, завжди готова передати свій досвід молодшим колегам. Ось і зараз вона поруч з Юрієм Фенюком – практикантом. «Чуйна, відповідальна, чудово знає свою справу. За нею – як за стіною!» – таку характеристику дає їй Ніна Олексіївна і продовжує оповідь:

    – Понад 15 років працює на станції Оксана Сергіївна Бажан – старший квитковий касир, її шанують і колеги, і пасажири за врівноважений характер, за вміння уникати конфліктів. Взагалі в нас поганих людей на станції нема. Тому йдеш на роботу з охотою, задоволенням. Звичайно, таке не завжди було, та зараз внутрішня атмосфера в нашому колективі, слава Богу, чудова. Тому і ніякі труднощі не лякають, на кожного можна покластися, бути впевненим – не підведе.

    – А які ж труднощі бувають у вашого колективу? – цікавлюсь у Ніни Олексіївни.

    – Та хоч би вбирання снігу… Думаєте, це легка справа для жіночих рук? Окрім станції, ще дві платформи до нас приписані: Жердова і Семипілки. На зміні, зазвичай, 4 людини, та на снігоборотьбу, коли треба, виходимо всі, не рахуючись з часом. Це взимку. А влітку бур’яни додають нам турбот. Ми зобов’язані прополювати від бур’янів 11 гектарів колійних дільниць. І все це поза основною роботою, у вільний час. І все вручну, бо ніяких отрутохімікатів нам не дають. Та це фізичні труднощі. А бувають і інші. Іноді трапляється, що якійсь необачний пасажир потрапляє під потяг і гине. Таких випадків, наприклад, за минулий рік було три. Загиблого треба транспортувати до моргу. А в нашому розпорядженні нема ніякого транспорту. Доводиться брати на себе клопоти по пошуках машини, домовлятися, умовляти. Іноді навіть за власні гроші бензин купувати.

    А скільки неприємностей завдають нам бомжі і місцеві хулігани – не уявляєте. Вони облюбували наш вокзал, як своє пристанище. І їх буває часом дуже важко викурити звідси. На жаль, лінійна міліція досить мляво реагує на наші звертання до неї. Був випадок, коли місцеві хулігани зірвали вивіску з приміських кас. Я зателефонувала до дарницького відділу лінійної міліції, думаєте допомогли? Приїхали, склали протокол, і тим обмежились. А хулігани і бомжі нам дуже дошкуляють. Саме в Бобрику вони особливо нахабні: б’ють світлофори, жбурляють каміння в електрички, зал очікування перетворили на місце своїх галасливих збіговисьок. Місцева влада нічим не допомагає, хоч взагалі з нею стосунки у нас непогані.

    Не подумайте, що я скаржусь на труднощі або хочу викликати якесь співчуття. Я розумію, що на залізниці легкого життя не буває ніде, на інших станціях, певне, не легше, а можливо, ще важче. Просто хочу, щоби нашим проблемам, проблемам малих станцій хоч трішечки більше приділялося уваги.

    Ганна АНДРІЄВА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05