РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 48 (18 грудня 2015)
  • Випуск №48 18 грудня 2015
    Зміст
    1. Джерело романтизму у ніжинських зв'язківців (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА та з архіву Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку)
    2. Всього 50 років, а так багато трудових кроків (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото з архіву БМП №392)
    3. Традиції милосердя (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ та Олександра ІВАНОВА)
    4. Наказано служити! (Іван СОТНИКОВ)
    5. Кому присвячує Діана мелодії душевних струн (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    6. Помогите спасти ребенка!
    7. Мчать крізь серце поїзди… (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    8. Ирина КОЗИНЕЦ: «Когда видишь результат - получаешь удовлетворение от работы» (Татьяна ШЕМЧУК, Фото автора и Александра ИВАНОВА)
    9. Пам’ятаймо нашу історію і патріотів (Віталій ГУРНАК, доктор економічних наук, професор, член НСЖУ; Фото Віктора ЗАДВОРНОВА)
    10. Ювілейна команда з Коростеня (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ)
    11. Легальні державні шахраї (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ)
    12. Есть, что вспомнить под Новый год и после (Виктор НОВОБИЛЫЧ)

    Джерело романтизму у ніжинських зв'язківців

    Міцні опори на залізобетонному фундаменті, підтримують величезну радіорелейну щоглу, яку побачиш з усіх куточків Ніжина. Роздивляючись цю технічну споруду, що належить Ніжинській дистанції сигналізації, централізації та зв’язку (ШЧ-11), зрозумів, що ця 72,5 м вишка вимагає уважного обстеження, відповідного технічного обслуговування, адже від експлуатаційних якостей залежить робота апаратури передавання та прийому електронної інформації в багатьох діапазонах. Бувалі у бувальцях електромеханіки, які навідуються на саму маківку цієї «оглядової башти» стверджують, що у сонячний день звідси можна розгледіти куполи чернігівських монастирів. Романтично, чи не так? До речі, не менш цікавою із цієї ж точки зору є 85,5-метрова радіорелейна щогла, якою також опікуються фахівці Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку, розташована на ст. Бобровиця.


    Такий вигляд має вокзал станції Ніжин с висоти антенної щогли, яка належить місцевій дистанції сигналізації та зв’язку.


    Приємно познайомитись. Електромеханіки Марина ВОЛИНКА, Тетяна ОЧКОВСЬКА, та Оксана СКРИПЕЦЬ.


    «Налагодження точної апаратури нагадує роботу ювеліра», - вважає електромеханік Максим ЛОЛА.

    Від спостереження за габаритами ніжинської споруди увагу переводимо на головний вхід у дистанцію. Прямо з порогу - у вестибюлі, а згодом - у виробничих коридорах та приміщеннях, у побутових кімнатах помічаємо оригінальний і неповторний стиль. Як виявиться, розробкою інтер’єрів, ремонтом приміщень тут займаються самотужки. Все зроблено із естетичним смаком. Нічого зайвого і в той же час гарно, компактно.

    На порозі власного кабінету нас зустрів заслужений працівник транспорту України, почесний залізничник, керівник - легенда ШЧ-11 керівник ШЧ-11 Анатолій ПОДОБНИЙ. У світлому кабінеті, який вікнами виходить на конотопський парк станції Ніжин, мій погляд «чіпляється» за вдало оформлену величезну стіну, де у декілька рядів розміщено 25 грамот, дипломів, свідоцтв про перемогу Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку у галузевих змаганнях. Документи свідчать - за радянських часів це був найкращий галузевий підрозділ із 470 дистанцій на теренах колишнього СРСР. Тому є офіційні свідчення. Залишається колектив ШЧ одним із кращих і на теренах Укрзалізниці. А це врешті-решт є гарантією успішної роботи засобів сигналізації, централізації та автоблокування на понад 350 кілометрах столичної магістралі.

    Сьогодні ми розмовлятимемо з Анатолієм Григоровичем про чималий внесок понад 350 робітників та інженерно-технічних працівників ШЧ-11 у справу удосконалення руху поїздів між Україною та Білоруссю за маршрутом між Черніговом і Гомелем. Як відомо, білоруські залізничники давно планують вийти на прикордонні переходи за використання електротяги. Тим часом для їхніх українських колег постало питання із закриття малопродуктивної станції Малейки, що на перегоні між Жукотками та Славутичем. На сьогодні станції не існує. Проте у процесі її ліквідації потрібно було прокласти 12 кілометрів кабелю, завдяки якому здійснюється диспетчерське управління рухом поїздів. Ці умови роботи організації руху дуже важко оцінити кількісно, але вони мають враховуватися при визначенні ефективності впровадження засобів автоматики.

    Як же все відбувалося? Як розповів А. Подобний, над прокладенням траншеї, монтажем 12-кілометрової кабельної мережі та її з’єднанням із основним кабелем його колеги вправилися протягом тижня. Економісти підрахували, що 70 тисяч із галузевої скарбниці, які було витрачено для здійснення цього обсягу робіт, невелика сума у порівнянні із ціною у три мільйони, які за цю ж роботу правили сторонні фірми.

    Кабель прокладено, залишається встановити релейні стативи, зробити наладку технологічного обладнання. Нововведення системи полягає в тім, що з базової станції можна управляти ще двома сусідніми станціями. Це дозволить не лише поліпшити ефективність роботи, але й зменшити кількість устаткування, що дозволить знизити видатки під час експлуатації.

    Наголошую на тому, що цей виробничий процес відбувався за ініціативи в.о. начальника регіональної філії «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» Володимира ТЯГУЛЬСЬКОГО та начальника служби сигналізації та зв’язку Олександра ДУБІНЧУКА.

    Роботи велися вахтовим методом. Серед тих, кого відзначив начальник ШЧ-11 - начальник виробничої дільниці на ст. Чернігів Володимир РЕВЕНОК, старший електромеханік електроцеху Василь ШОВКОВИЙ, електромонтер Анатолій ЗЯЗЮН, який добре знає кранівну та тракторну справи, не відставали від них електромонтери Олег ГРИЩЕНКО, Валентин ТОНКОНОГ які знаються у подібних процесах.

    - Яке співвідношення нової та старої техніки у вашій дистанції? - задаю запитання керівнику ШЧ-11 Анатолію Подобному.

    Він запрошує поцікавитися станом трактора, що використовується для укладання кабеля. Сталевому коневі вже незабаром виповниться шість десятків років. Першого погляду достатньо, щоб зрозуміти: за цим ветераном добре доглядають. А машина відповідає безвідмовною роботою у складних умовах при проведенні робіт з прокладання кабелів.

    Серед нагальних проблем місцевих залізничників - оновлення обладнання автоблокування та електричної централізації. Спрацювання релейного господарства сягає 80%. І ось тут багато чого залежить від електромеханіків, які займаються відновленням застарілої апаратури через використання запасних частин, які залишилися на складах ще з радянської пори. Продовження строків експлуатації примхливої з технічної точки зору апаратури - це прерогатива таких електромеханіків як Максим ЛОЛА, Марина ВОЛИНКА, Тетяна ОЧКОВСЬКА, Оксана СКРИПЕЦЬ та інших.

    Сучасність диктує стиль роботи. Наукомісткі процеси забезпечення безвідмовного зв’язку та дотримання комп’ютерних технологій - це щоденний обов’язок фахівців ШЧ-11. Ремонтні бригади частіше виходять на лінію, щоб підтримувати пристрої в робочому стані. Це важливо для забезпечення перевізного процесу й безпеки руху поїздів.

    Крім того, при необхідності у дистанції, після погодження із службою сигналізації та зв’язку, створюється комісія, що оцінює спрацювання устаткування й апаратури, після чого виноситься рішення про продовження строку експлуатації. В основному мова йде про елементи системи автоблокування, електроприводи, про різні електронні блоки, реле й світлофори. Турбує колектив дистанції і те, що з кожним днем нахабніють «металошукачі». У погоні за деталями із кольорових металів, кабелем злодюжки трощать світлофори, руйнують шафи з апаратурою, намагаються викопувати кабелі СЦБ та зв’язку. Ще б пак, приміром, погонний метр кабелю, який прокладено ніжинськими умільцями між уже згадуваними станціями Славутич і Жукотки коштує на пункті з прийому сировини 190 грн. Як не дозволити вкрасти високовартісний кабель під час його монтажу? Про це під час цілодобової охорони дбали всі електромеханіки та електромонтери, які були задіяні під час означеного трудомісткого процесу.

    Новорічні клопоти завжди приємні. Про це мені розповів інженер виробничо-технічного відділу ШЧ-11 Віктор СРЕБРАНЕЦЬ. Йому - учаснику Клубу залізничників, актору-аматору та ведучому свят на терені не лише Ніжинського залізничного вузла, а і всієї Київської дирекції залізничних перевезень вірю на слово. Здається, тут і народжується джерело романтизму місцевої залізничної громади.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА та з архіву Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку

    Всього 50 років, а так багато трудових кроків

    Уже далекого 1963 р. ще хлопчиною вперше їхав залізницею від ст. Немирів до ст. Холонівська, що на Вінниччині. Колія, на той час ще вузька, як нині на дитячих залізницях, пролягала живописними місцями Поділля. Усе це складало неповторне враження, тому хотілось ще хоч раз проїхатись цим маршрутом у невеличкому вагончику з вусатим кондуктором. Однак не судилось. Уже через рік «вузькоколійки» не стало. Замість неї розпочали будівництво стандартної колії від Вінниці до Гайсина, яка, згодом пролягла і до Гайворона на Одеську залізницю.


    Для реалізації цього проекту, 50 років тому, у Вінниці сформували Будівельно-монтажний поїзд №392. Тож є нагода розповісти про колектив, перші працівники якого позбавили мене дитячої мрії - проїхатись ще хоч раз у пасажирському потязі вузькою колією.

    Першим начальником цього поїзда призначили Миколу МАКАРОВА, який із головним інженером Андрієм РАДЧЕНКОМ, іншими помічниками створили колектив залізничних будівельників. У короткий термін ними було проведено реконструкцію залізничної колії, з вузької на широку, якою з’єднали південну частину Вінниччини з обласним центром. Це був перший, але важливий трудовий крок молодого залізничного колективу.

    Наступним - стала реконструкція станційних колій на цій дільниці, яка складала майже 130 км. На ній на той час знаходилось до десятка залізничних станцій різного класу. А організовували, забезпечували ці роботи уже нові керівники. Начальником поїзда призначили Івана ГОРДІЄНКА, головним інженером - Юрія ПАРІЙЧУКА, головним бухгалтером - Валентину ВАСНЕВИЧ, начальником виробничо-технічного відділу Іларіона ЗАЛЄВСЬКОГО, головним механіком - Володимира БАЛАНЮКА. Призначили й нових керівників середньої ланки - виконавців робіт, майстрів, бригадирів, механіків. А працівниками укомплектували за рахунок мешканців навколишніх сіл. Для проживання будівельників були виділені пасажирські вагони, які розмістили на ст. Вінниця, в районі Немирівського парку. Із них було створено своєрідне містечко на колесах.

    У подальші роки зростали обсяги будівельно-монтажних робіт, щомісяця виконували та перевиконували планові завдання, і це також були - важливі трудові кроки. При цьому трудитись колективу доводилось не лише на згаданій вище дільниці, а й на багатьох інших, що входять до складу столичної магістралі, та й до інших залізниць.

    - В січні 1979 року мене призначили начальником БМП- 392, - пригадує Микола ГЛІБКО. - А відбулось це доволі оригінально, як на сьогодні, та типово на той час. Мене викликав до себе начальник залізниці Петро Федорович КРИВОНОС і запропонував очолити новий колектив. При цьому зауважив, що у його кабінеті від нових посад ще ніхто не відмовлявся. Я спробував, однак й мені це не вдалось, оскільки усі мої аргументи виявились не вагомими. Мені у Вінниці надали житло та й допомогли із вирішенням інших питань.

    Коли прийшов на територію, де базувався поїзд, одразу жахнувся, - продовжує свої спогади Микола Іванович. - Працівники жили у плацкартних вагонах, на кожну родину приходився один відсік, прикритий якоюсь тканиною. Не було й належних службових приміщень, техніка знаходилась просто неба… Тож було над чим працювати.

    З призначенням Миколи Глібка керівником, в історії БМП-392 розпочався новий етап - так стверджують ветерани. Під його керівництвом колектив освоював виконання нових робіт. Зокрема будівництво вантажних дворів. Такі споруди були зведені на ст. Вінниця, Жуляни (нині Вишневе), Богданівці. А на станціях Ворожба, Конотоп, Вінниця побудували вантажні парки. На багатьох станціях працівники поїзда прокладали інженерні мережі. Та, головне, вони освоїли будівництво житла. Силами колективу було зведено п’ять будинків, в яких розташовувалось 260 квартир. Це дозволило вирішити житлову проблему в усіх залізничних підрозділах, що знаходились у Вінниці. Люди із залізничних вагонів переселились у затишні благоустроєні квартири.

    В той же час фахівці будівельно-монтажного поїзда займались розвитком інфраструктури столичної магістралі. Ними було побудовано 950 км залізничних колій, укладено1124 комплекти стрілочних переводів, насипано понад п’ять з половиною мільйонів кубічних метрів земляного полотна. А також виконували роботи з реконструкції на 313 залізничних станціях.

    Це - чималий обсяг робіт, але з 1989 р. на Південно-Західній залізниці замовлень на будівництво та ремонт значно поменшало. Щоб зберегти трудовий колектив, довелось шукати роботу на інших. Вона знайшлась на Октябрській, Куйбишевській та Молдовській залізницях. Там займались насипанням земляного полотна, реконструкцією, капітальним ремонтом ст. Псков, Новгород, Сизрань, Самара, Ул’яновськ, Пенза, Кишенів, Бєльци, Окниця, Унгени. Це дозволило у період розпаду Радянського Союзу і становлення молодої незалежної України, майже сім років, здобувати кошти на заробітну платню працівникам і утримання господарства. При цьому ще за свій кошт зводити 120-ти квартирний житловий будинок, який був зданий в експлуатацію 1995 р. Та наступного року постало питання про перепрофілювання будівельно-монтажного поїзда.

    - Коли я погодився займатись електрифікацією залізниці, - зізнався Микола Глібко, - мене дехто вважав авантюристом. Але уже в серпні наступного року ми здали в експлуатацію електрифіковану дільницю Деражня - Хмельницький протяжністю 59 км. А в грудні того ж року дільницю Тернопіль - Озерна довжиною 37 км. Після цього в нас повірили і навіть заохотили преміями. Тодішній начальник Львівської залізниці Григорій КИРПА розпорядився виплатити усім, хто займався електрифікацією дільниці, преміальні, за те що ми виконали роботи до Дня Святого Миколая.

    А далі були нові трудові кроки - електрифікація дільниць Хмельницький - Підволочиськ, довжиною 166 км., Ніжин - Чернігів - 123 км. Починаючи з 1998 року, колективи виконробських дільниць освоїли капітальний ремонт контактної мережі та ліній електропередач потужністю 10кВ. Вони відремонтували дільниці Конотоп - Бахмач, Дарниця - Київ-Московський, Київ-Волинський - Вишневе, Брівки - Чорнорудка. А в ремонтному цеху, який очолив Іван ГОРДІЄНКО, освоїли виготовлення металевих конструкцій для облаштування контактної мережі та ЛЕП. Це дозволило самостійно виконувати увесь комплекс будівельно-монтажних робіт з електрифікації залізничних дільниць, будівництва ліній електропередач та їх ремонту. БМП-392 став потужною спеціалізованою організацією з електрифікації залізниць. Це дозволило збільшувати обсяги робіт і виконувати нові завдання.

    А вони були. 2001 р. трудовому колективу енергетиків, який на той час очолив Петро ШУЛЬГАН, доручили, разом із іншими структурними підрозділами, займатись реконструкцією пасажирського комплексу ст. Київ Пасажирський та ст. Бахмач. І з цим завданням працівники успішно впорались - провели реконструкцію контактної мережі та електрифікацію пасажирських платформ, освоївши при цьому майже 15 млн. грн. З наступного року постало нове завдання - провести реконструкцію контактної мережі, технічних пристроїв на станціях, перегонах для впровадження швидкісного руху поїздів між Києвом та Харковом. Потім були подібні роботи і за іншими напрямками. Та і їх вінницькі енергетики успішно виконували. Про багато із цих робіт розповідалось на сторінках нашого часопису, тому не буду повторюватись. Зазначу лише, що за останні роки БМП-392 чотири рази визнавався найкращим, за результатами галузевого змагання і йому вручали перехідний прапор, причому три роки підряд.

    Чимало працівників цього відокремленого структурного підрозділу отримали високі нагороди та почесні звання. Так Микола Глібко визнаний заслуженим працівником транспорту України, а Леонід МАНДЕБУРА - заслуженим будівельником України. Орденом «Знак Пошани» нагороджені Василь ОКРУЖКО та Василь ПЛАХОТНЮК, орденом «Трудова слава» ІІІ ст. - Віктор БОРИСЮК, орденом «За заслуги» ІІ і ІІІ ст. - Гурій ДУШКО. Медаллю «За працю і звитягу» нагороджено Петра Шульгана. Знаки «Почесний залізничник» вручені Юрію ПАРІЙЧУКУ, Василеві ГУЛЬКУ, Анні ПОЛІЩУК, Володимиру КОЛОДНИЦЬКОМУ, Дмитру ПЛАХОТНЮКУ та Анатолію ЄЛІСЕЄВУ. Багато працівників мають заохочення від керівництва Укрзалізниці, столичної магістралі. Цим визнано вагомий внесок трудового колективу у розбудову нашої галузі, який зроблено протягом півстоліття. Та БМП-392, який на сьогодні очолює Юрій ТВЕРДОХЛІБ, впевнено крокує у майбутнє, попереду у нього нові трудові досягнення на благо залізниці. Зі святом вас і ваші родині!

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото з архіву БМП №392

    Традиції милосердя

    Потужний багатопрофільний лікувальний заклад столичної магістралі відсвяткував 120-річний День народження. За час свого існування в Дорожньої клінічної лікарні №2 ст. Київ-Пасажирський отримали лікування майже 1,5 млн. осіб.


    Терапевтичне відділення стаціонару лікарні на чолі із завідуючим Олександром ДІДКОВИМ.


    Оксана САЛЬКОВА завідувач відділенням анестезіології та інтенсивної терапії,
    Леся ДРОФА головний лікар лікарні, Олена БАБАКОВА заступник головного лікаря з медичної частини.

    Не багато знайдеться таких відомчих медичних закладів, які можуть пишатися власною історією, своїми співробітникам, лікарями, які стояли біля витоків цієї лікарні, а також новою генерацією медичних працівників. Про лікарню та її співробітників відгукуються лише із пошаною, знаючи, що завжди там знайдуть допомогу. Ця звістка про умілі руки лікарів, про їх чуйність і тактовність уже переходить із вуст вуста протягом тривалого часу. Багато лікувалися в ній ще дітьми, під час роботи на залізниці, залишаються вірними їй і досі, і навіть ті, які вийшли на заслужений відпочинок.

    Сьогодні лікарня - це багатопрофільний лікувально-профілактичний заклад, де надають висококваліфіковану медичну допомогу залізничникам і жителям міста та Київської області. У її складі добре оснащена апаратурою та обладнанням поліклініка на 1200 відвідувань у зміну, стаціонар на 310 ліжок, центр здоров’я жінки, пологове відділення. Наразі більше половини лікарів мають вищу кваліфікаційну категорію. У стаціонарі хворих лікують з різних напрямків: загальна терапія, спеціальна хірургія. У лікарні постійно впроваджуються сучасні методики з метою поліпшення та інтенсифікації лікувально-діагностичного процесу.

    У різні роки заклад очолювали висококласні лікарі М.В. Федосов (1920 р.) Г.І. Зубко, В.І. Гущин, А.П. Сатановський, М.О. Гайдак, В.Є. Вовк, Г.Є. Романюк, Є.Я. Яцишіна, Д.І. Хорошун, О.С. Каневський а з 2011 року і по теперішній час - Леся Богданівна Дрофа. У її колектива великі плани: адже з грудня 2015 р. лікарня стала філією ПАТ «Укрзалізниця». То ж новий статус зобов’язує створювати належні умови для надання медичної допомоги залізничникам, поліпшити умови праці співробітників.

    Історія цього медичного закладу нерозривно пов’язана з будівництвом та розвитком Південно-Західної залізниці. Зі збільшенням потужності залізниці зростала кількість працівників, які потребували і продовжують потребувати підвищення рівня охорони здоров’я.

    У 1870 р. в Києві, для надання медичної допомоги залізничників почала працювати лікарня на 5 ліжок, у маленькому дерев’яному будиночку поруч з вокзалом. Лише через 25 років на території лікарні було збудовано приміщення на 32 ліжка, а в 1905 р. ліжковий фонд уже нараховував 80 місць.

    Справжні становлення і розвиток лікарні розпочалися після Другої світової війни. У співпраці з керівництвом залізниці лікарі, поступово із старих, дерев’яних будівель переїжджали в нові корпуси. Тоді почали діяти дві лікарні: інститут фізичних методів лікування з амбулаторією і стаціонар для госпіталізації дітей та інфекційних хворих. Було відкрито ізоляційний пункт, куди направлялися хворі з вокзалу. У 50-80 рр. минулого століття лікарня виходить на новий рівень. Вона стає найбільшою на Південно-Західній залізниці і має багатопрофільний стаціонар з терапевтичним, хірургічним, дитячим, неврологічним, туберкульозним, очним та ЛОР-відділеннями - всього на 300 ліжок. У 1966 р. організовано реанімаційна-анестезіологічна служба лікарні.

    У 80-90 роки розбудова лікарні не припинилася. Вводились в експлуатацію нові корпуси. У кінці грудня 1988 р. закінчилось будівництво терапевтичного корпусу на 300 ліжок. А 2007-2008 рр. було проведено ремонт корпусу спеціальної хірургії на 60 ліжок, де операційний блок є одним з кращих серед дорожніх лікарень по всій Укрзалізниці.

    За час свого існування медичний заклад сім разів змінював найменування. Лікарня була й центральною транспортною клінічною, дорожньою клінічною лікарні №2 ст. Київ-Пасажирський, сьогодні вона має статус філії ПАТ «Укрзалізниця».

    Слід зазначити, що 2015 - 2016 рр. для всіх залізничників є визначальними, адже проходить масштабна реорганізація. Не є винятком й лікарні залізничників. Наразі створено єдиний медичний центр, підпорядкований Укрзалізниці. Леся Дрофа, головний лікар лікарні, дивиться на зміни, не тільки з позиції сьогоднішнього дня, а й із точки зору перспективи. Каже, що в сьогоднішніх умовах за виживання, в тому числі і в медичному середовищі, залишаться функціонувати ті лікарні, які не просто тримаються на плаву, а обрали курс на розвиток, на новітні технології, на модернізацію та вдосконалення.

    - Закладені століття тому традиції залишилися незмінними - це насамперед милосердя, - каже головний лікар лікарні Леся Дрофа. - У нас працюють лікарі, для яких головне - пацієнт, цим наша лікарня і відрізняється. А найбільша наша цінність - колектив. І я готова дякувати усім санітаркам, медсестрам і лікарям, які за свої мізерні зарплати цілодобово полегшують страждання хворих. А ще я хочу сказати велике спасибі нашим ветеранам, які допомагають молодим спеціалістам. Особливо Євгенії Яківні Яцишіній, яка тривалий час працювала майже з усіма головними лікарями. Була їх заступником по лікувальній роботі. Сама очолювала лікарню у 1993-1995 р. Вона хранитель історії нашого закладу. І, незважаючи на всі зміни, не змінилися завдання, сформульовані на першому етапі формування цього потужного закладу. Це медичне забезпечення безпеки руху поїздів, лікувально-діагностична допомога залізничникам і членам їх сімей, експертиза при прийомі на роботу та періодичні медогляди, санітарно-профілактична робота, надання допомоги пасажирам.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ та Олександра ІВАНОВА

    Наказано служити!

    На випробувальному полігоні Київського електровагоноремонтного заводу днями проведено виставку-огляд пасажирського рухомого складу, що отримав ремонт згідно із програмою, розробленою ПАТ «Укрзалізниця». Мета експозиції - визначення технологічних підходів для подальшого проведення різноманітних видів ремонту. Крім того, на порядку денному - визначення єдиного внутрішнього інтер’єру та технічних вимог для проведення ремонтів.

    Купейний вагон, який відремонтовано днями капітальним ремонтом першого обсягу у цехах Бахмацького вагонного депо родом з вагонобудівного підприємства «Амендорф» (Німеччина), завоював увагу через декілька причин. Він надійшов в експлуатацію у 1981-му. У 2009-му отримав капітально-відновлювальний ремонт у м. Бахмач. А тепер 35-річному рухомому складу продовжено строк експлуатації аж до 2022 р. Експлуатуватися цей готель на колесах має на маршруті між столицею та Ужгородом. Очевидно, пасажири оцінять плавність ходу, роботу системи кондиціонування та опалення, справність алюмінієвих склопакетів на вікнах, комфорт на пасажирських полицях тощо. Подібні враження будуть і у подорожніх, які користуватимуться вагоном від «Аммендорфа» 1988 р. випуску. Купейний вагон, що має обслуговувати пасажирів між Києвом та Новоолексіївкою, капітально відремонтовано на ПАТ «Дніпропетровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів» («Дніпровагонрембуд») минулого року. Нещодавно саме перед виставкою йому здійснено деповський ремонт. Як зазначено у документах з історії експлуатації вагона, йому до «пенсії» залишилось працювати 23 роки.

    Після проведення деповського ремонту на ПАТ «Крюківський вагонобудівний завод» (КВБЗ) спальному вагону (2010 рік випуску) виробництва того ж таки КВБЗ наказано служити до 2040 року.

    Як зазначено прес-центром ПАТ «Укрзалізниця», чотирирічна програма з капітального відновлення пасажирського рухомого складу з подовженням терміну їхньої експлуатації на 13 - 15 років передбачає щорічно ремонтувати на українських підприємствах не менше 200 вагонів. Серед них - КВБЗ, «Дніпровагонрембуд», ТОВ «Харківський вагонобудівний завод» та залізничні депо, які належать до структури ПАТ «Укрзалізниця».

    Іван СОТНИКОВ

    Кому присвячує Діана мелодії душевних струн

    Оплески після виступу Діани БАТРАК на концерті, присвяченому 145-літтю від дня заснування Київського залізничного училища (тепер Вище професійно-технічне училище залізничного транспорту - ВПЗТУ), довго не припинялися. Пісню у стилі реп, яку авторка і виконавиця в одній особі, присвятила педагогам та учням, була сприйнята доброзичливо.

    Є робітничий фах із задоволенням. Тендітній україночці, який вона - донька будівельника та продавчині спеціальність, що обрала самотужки, допомогли нечасті подорожі до Києва, Чернігова, Прилук. Майбутня організаторка руху поїздів, яка освоює ази роботи станційного оператора, а точніше, оператора поста централізації при черговому по станції з дитячих років любила разом з близькими та друзями споглядати за поїздами. Повз її рідне село із романтичною назвою Велика Дівиця (Чернігівщина) пасажирські та вантажні велетні снують щодобово. Той - у бік Ніжина, а цей - на Прилуки. Навіть молодшого від неї на 10 років брата Богданчика, який ледь робив перші кроки, любила водити на екскурсії до пасажирської платформи, що поруч із селом.

    Але ж була і школа. - Уроки, зізнається Діана сподобалися відразу, як переступила поріг навчального закладу, що у сусідньому селі Мала Дівиця. А коли написала перший вірш? - Років у 10, - пригадує Діана з усмішкою на світлому обличчі. Трохи згодом навчилася грати на гітарі. Поступово віршовані рядки перетворювалися у пісні. Романтика в її поезії торкається гітарних струн, які хвилюють юне серце. Життя Діана порівнює із морем, а людину - із маленьким кораблем. Спостереження за зіркою, що падає з небес, спонукає дівчину загадувати бажання про те, щоб «Україна процвітала й земля крові більш не знала». Їй болить за те, що обираючи життєвий шлях, мусить оминати «ями брехні, несправедливості і злості». Вона шкодує за вбитим українським солдатом, який страждає від підступної кулі, що вцілила у тіло поруч із серцем. Дівчина вдячна рідній матері за душевне тепло й вибачається за те, що рідко щиро спілкується з ненькою. І просить помолитися за себе, бо «далекий шлях чекає мене». Її ліричні одкровення змушують згадати про взаємостосунки із батьками, про те, що психологи називають гранями сумісності. У вірші, прсвяченому Ісусу-страждателю Д. Батрак задає запитання «За що Ти горе стерпів?» А відповідь розуміється сама собою. Щоб забрати гріхи наступних поколінь. Перший - найстрашніший - гординю. Саме її можна назвати коренем зла. Але плекання її відбувається поступово, від перших паростків гордості й до цілого саду, у хащах якого фактично немає місця баченню власних пороків і покаянню. Вона зайвий раз запитує власну читацьку аудиторію, чи зрозуміли віруючі, за що страждав Ісус? «А чи люди оцінили? Чи грішити припинили?» - ставить риторичні запитання Діана.

    Вона радо поділилася зі мною враженнями про свою першу робітничу практику, яку проходила на станції Дарниця. Ось коли із приємністю пригадала уроки, які проводила з її одногрупниками майстер виробничого навчання Лілія БІЛОУС. Процес формування та розформування вантажних поїздів пішов, як кажуть, на ура. Це, очевидно, через те, що саме Лілія Леонідівна наголошує: «Залізниця недбальців не любить!» У вільний від навчання час у ВПЗТУ моя сьогоднішня співрозмовниця малює олівцем. А ще перечитує пригодницькі романи та повісті Джека Лондона, повні драматизму твори Панаса Мирного, душевну та громадянську лірику Ліни Костенко. А за підходящої погоди, коли приїжджає до рідної домівки, Діана вдягає спортивну форму та взуття. Легкоатлетичний крос, спортивні танці - це для юної стаєрки - надзвичайне задоволення.

    Гортаю аркуші з її зошита, що помережані віршованими рядками, і знаходжу присвяту Кобзарю.

    Пам’яті Шевченка

    Ви чули, як море шумить,

    Як плаче щоночі сльозами?

    А в радісну сонячну мить

    Розкаже Дніпро нам словами,

    Як юний Шевченко ридав,

    В бур’янах від пана ховався,

    Біля моря тужливо співав,

    Що в неволі весь вік свій карався.

    Все життя промайнуло рікою,

    Як в тумані, в ранковій імлі…

    Де він зараз? Стоїть над горою,

    Лише чути його пісні.

    Лиш звучать у роках і понині

    Ті Шевченкові дивні слова,

    Що відомі і в світі, в країні,

    Як Дніпро ревів і стогнав.

    Цей вірш, за словами Діани, вона представляла у регіональному конкурсі «Славні нащадки Тараса». Журі у складі поетів Олександра ГАДЗИНСЬКОГО та Анатолія ШКУЛІПИ схвалило. І ми підтримуємо думку літераторів.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Помогите спасти ребенка!

    Служба контроля и внутреннего аудита Приднепровской железной дороги обращается с просьбой о помощи в сборе средств для дочери работницы нашей службы Суворовой Натальи Владимировны.

    Олечке, которая родилась 9 мая 2012 г., поставлен диагноз: острый лейкоз. На данный момент она находится на стационарном лечении в Днепропетровской детской клинической больнице (ул. Космическая, 13) и срочно требуются дорогостоящие медикаменты для поддержания жизни ребенка.

    Родители не в состоянии собрать такие деньги и вся надежда только на милосердных людей. Не оставайтесь равнодушными, помогите малышке!!!

    Телефон мамы - Натальи Владимировны

    моб. 095-813-31-09

    Перечислить средства можно на карточку Приватбанка на имя Суворовой Натальи Владимировны, номер карты - 4149 4978 4943 8868

    Или обращаться в службу НКРС Приднепровской железной дороги, комн. 689,

    тел. 3-00-97, 3-19-98


    Мчать крізь серце поїзди…

    Напередодні Дня залізничника Укрзалізниця оголосила фіналістів творчого конкурсу «З галуззю по життю». Династія Олійників виборола перше місце у номінації «Найстарша залізнична династія». Слід зазначити, що інтрига у визначенні переможців була досить напруженою, адже на конкурсі було представлено 52 історії становлення династій. В основі мала бути, власне, розповідь про родину, а також документальний та ілюстративний матеріали. Ми поцікавилися у Людмили ОЛІЙНИК, провідного інженера технічного відділу служби перевезень, хто ж хранитель архіву сім’ї і як збирався матеріал для сімейного альбому?


    Людмила ОЛІЙНИК та молодший син Борис ОЛІЙНИК.


    Нащадки Олійників які працюють на Південно-Західній залізниці.

    - Людмило Джанівно, розкажіть, будь ласка, скільки років налічує трудовий стаж вашої династії?

    - Свій початок наша родина бере у 30-их роках ХХ ст. Її засновник мій дід - Степан Васильович Олійник, начальник навантажувально-розвантажувального пункту станції Деражня. Пропрацював він на залізниці 42 роки. У нього було три сини: старший Борис, середній Джан, мій батько, і найменший Анатолій. Їхні дружини, діти, а сьогодні це вже і внуки працюють на залізниці. Нащадки Олійників трудяться і в залізничному містечку на ст. Деражня, й у Жмеринці, і на ст. Київ-Пасажирський та Київ-Волинський тощо. Династія Олійників - це понад 1 тис. 200 років загального стажу, а кількість родини - 50 чол. Найвідоміший залізничник із нашої сім’ї - Борис Степанович Олійник (начальник Південно-Західної залізниці та Перший президент Держадміністрації залізничного транспорту України).

    - Чим для Вас особисто була участь у конкурсі, як Ви відбирали необхідні матеріали та фотознімки?

    - Зазначу, що від участі в конкурсі у мене залишились найпозитивніші враження. Я брала участь в такому заході вперше тож мені було дуже цікаво. Насолоджувалася збиранням фотографій, розуміючи, що на мене це покладає певний обов’язок. Бо тобі потрібно гідно представити свою родину. Окрім того, конкурс для мене, як для всіх нас Олійників, - це ще багато цікавих спогадів. Слід сказати, що вся наша сім’я повністю захопилася процесом. Моя мама Ніна Данилівна придумала назву альбому «Мчать крізь серце поїзди …». Ольга та Володимир Олійники відбирали світлини. Мій син Борис сканував старі фотографії. Тобто всі були залучені до творчого процесу. Можу сказати одне: участь в цьому процесі згуртувала ще більше нашу сім’ю, зробила всіх її членів одним цілим.

    - У кого із членів Вашої родини найбільше виявилось спогадів і фотографій?

    - У всіх нас було багато цікавих світлин. Найбільше - у мене і Ольги, доньки Бориса Олійника. Також цікаві фотографії знайшов Володя. Для нас було складно вибрати саме ту, яка відтворювала випадкові красиві моменти нашого життя. Головне, коли ми їх брали в руки, то згадували зворушливі й цікаві події, які відбувалися у нашого героя, який відображений на знімку, згадували те, як склалась його доля, і хто з дітей працює на залізниці. Тож кожною світлиною дорожили. Найважче було вибрати ту, яка показувала б характер того чи іншого героя.

    Хочу ще раз підкреслити, що цей конкурс дав чудову нагоду як об’єднати сім’ю, так і дізнатися та згадати про її історію. Зараз дуже модно складати генеалогічне древо, але ми до цього дня його не робили. Тепер у молодого покоління послідовне складання такого древа може стати сімейною традицією. Нехай кожен новий член сім’ї вносить власну лепту і намагається доповнити сімейну історію необхідними даними для того, щоб далі розповідати своїм дітям про те, ким були їхні далекі пращури. Сподіваюсь, що ця традиція точно увійде в історію нашої сім’ї та допоможе кожному не загубитися у часі. На жаль, сьогодні у період комп’ютеризації і наявності майже у кожного цифрового фотоапарата, зведено нанівець роздруківку і зберігання фотографій. Але все коли-небудь повертається.

    - Як Ви дізналися про перемогу, що відчули у ті хвилини?

    - Звичайно, я, як і кожний з учасників цього конкурсу, відчувала хвилювання. Вони переповнювали мене. Адже не розраховувала на перемогу. Так довго не було ніяких новин. Та все ж коли дізналася про результат, спочатку не повірила. А потім - шквал емоцій. Почала телефонувати своїм рідним, розповідати колегам. Усі натхнення та емоції, які я вклала у роботу над цим альбомом, безперечно були винагородженні. Перемога в конкурсі дозволила нашій родині можливість повірити в себе і свої сили, а також цей успіх спонукав молодих нащадків Олійників навчатися і працювати, щоб наша династія тільки продовжувалась і щоб прізвище Олійників завжди на столичній магістралі вимовляли з гордістю!

    - Пані Людмило, мабуть, у вашій родині, окрім виробничих перемог, є і життєві. Чи можете розповісти про це?

    - Ми живемо так, як і більшість людей. Особисто моє життя не назвеш безтурботним. Залишилась вдовою у 35 років одна з трьома дітьми: Олександр старший, Володимир - середній уже вивчилися і працюють. Вони - моя гордість, особливо найменший Борис - поки він студент, але ми всі покладаємо на нього великі надії. Моя мама - Ніна Данилівна - моя вірна помічниця. Вона мене розуміє, як ніхто. Не менш цікаві та змістовні трудові біографії двоюрідних братів Олійників.

    - З ким із Олійників у Вас найтепліші стосунки?

    Розповім про Ольгу Борисівну Олійник. Вона моя двоюрідна сестра, але для мене, як рідна. Ми з нею дуже близькі. Вона вибрала професію вчителя, так як і її мама - Марія Павлівна. Але головне - її материнський подвиг. На жаль, Бог не дав їй власних дітей, тому вона вирішила взяти малюків із дитячого будинку. Троє! Ця зворушлива історія заслуговує на голлівудський сценарій. Ми з нею дуже довго це питання обговорювали, я навіть намагалась її відмовити. Говорила, що прийняття дитини в сім’ю - крок дуже важливий і відповідальний, адже вимагає постійних зусиль протягом довгого часу: швидкоминуючої жалості для них навряд чи буде достатньо. Та це її не зупинило. Ми почали їздити по дитячих будинках, дізнаватися про всі правові аспекти. І ось одного дня, коли питання було вирішено, приїхали разом оформляти документи на усиновлення дітей. Я бачу, поряд стоїть тринадцятирічний хлопчик: сумний худенький і нічого не просить, просто мовчить. Лише дивиться, як ми після всіх бюрократичних процедур забираємо двох діток додому. Мене настільки зворушив цей знедолений хлопчик, його погляд торкнувся до самого материнського серця, що я кажу: «Оля, якщо ти не візьмеш його, тоді заберу його я». Сьогодні цьому хлопчику майже 18 років, навчається в технікумі. Він надійний помічник мами Олі. Пригадую: важкими були перші місяці, коли дітки звикали одне до одного і до нового укладу життя. Наразі - це дружня родина. І я пишаюся своєю сестрою.

    - Що б Ви хотіли побажати нашим залізничникам у Новий 2016 рік?

    - Всіх залізничників я вітаю з прийдешнім Новим роком! Бажаю всім здоров’я, родинного затишку. А ще всім нам успішно трудитися на благо нашої залізниці. І ще у мене є одне побажання. Якщо ви своїм батькам чи друзям подаруєте на свято фотоальбом, заповнений знімками і приємними дрібницями, пов’язаними з якимись етапами їхнього життя, - це стане цікавою подією, а згодом - сімейною реліквією. І добре було б, якби у його створенні брали участь більшість членів родини. Це я кажу про свій приклад, це справді дуже ріднить. Пам’ятайте про це, бережіть сімейні реліквії, щоб потім, на схилі літ, передати власним дітям. Бо родовід слід знати. Це обов’язок не тільки перед минулим, але й майбутнім поколіннями.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Ирина КОЗИНЕЦ: «Когда видишь результат - получаешь удовлетворение от работы»

    Наше знакомство с Ириной Козинец состоялось в ее рабочем кабинете узловой больницы №1 ст. Дарница, куда я была направлена для прохождения курса массажа. Признаюсь, еще во время нашей первой встречи, я поняла, что руки у Ирины Петровны золотые. И выражается это не только в умении делать профессиональный массаж, но и в умении создавать прекрасные картины из природного материала. Обо всем по порядку.


    Фишарт Ирины КОЗИНЕЦ (на снимке справа).

    Ирина Козинец - киевлянка, родилась в семье железнодорожников. Свою жизнь с железной дорогой никак не связывала, так как имела мечту - стать массажистом или косметологом. - Это две специальности, - сознается она, - которые мне хотелось освоить.

    Закончив 9 классов средней школы, продолжила учебу в Киевском медицинском училище №4, которое окончила в 1977 г. по специальности медсестра детских учреждений. Уже позже в разговоре она сознается, что поступала в училище лишь потому, что так хотела мама. Хотя учеба ей нравилась и медицина привлекла.


    Цветочная композиция.


    «Весна» из цикла «Времена года».

    По направлению молодого специалиста отправили в Охматдет (детская специализированная больница г. Киев). Работала манипуляционной сестрой в перевязочной, затем в инфекционном и хирургическом отделениях. Как заверила Ирина Козинец, прошла хорошую практику. И с 1980 г. пришла в узловую больницу №1 ст. Дарница, где и работает по сегодня. Сначала трудилась в неврологическом отделении, затем, закончив курсы массажистов при физкультурном диспансере работает массажистом, где на протяжении 30 лет помогает всем - от мала до велика. Вот так сбываются мечты. К тому же работа нравится. - Когда видишь результат, получаешь удовлетворение от работы, - подчеркивает Ирина Петровна.

    ФИШАРТ

    Не меньшее удовлетворение получает и от хобби. Занимается флористикой. Интересуюсь, с чего все началось? С посещения выставок киевского городского Дома природы и художественного фонда, что на Печерске. Да, три года назад флористика была не так популярна, в моде она появилась сравнительно недавно. Вот Ирина Петровна и подумывала о том, что, выйдя на пенсию, будет отдыхать на даче, где большой выбор цветов, и делать из них картины. Но все началось раньше. И причиной тому стал журнал, попавший ей в руки, со статьей про искусство создавать картины из рыбьих костей, а называется это фишарт. И было решено - попробовать.

    Начинала с легкого - бабочек. Понравилось. Первую работу подарила сестре. Мне скромно признается, что все были приятно удивлены ее творением. И было решено продолжать дальше. Ирина Петровна самоучка. Она посещает выставки, где смотрит работы, почерпывая что-то для себя, какие-то нюансы. К примеру, учится у Елены Журавской - автора уникальных картин из рыбьих костей, человека, который посвятил себя этому ремеслу. Хоть секреты она и не раскрывает, но в разговоре помогла одной единственной фразой: «Работаем с костями, как с ногтями». И этого Ирине Козинец было вполне достаточно. Приходилось, конечно, до многих моментов додумываться самой. Особо понравившиеся работы фотографирует и старается воспроизвести.

    «Петушок» - одна из первых сложных работ, которую Ирина Петровна увидела на выставке и очень долго выкладывала, украшает сейчас детскую консультацию.

    Ей нравится доставлять людям удовольствие. Поэтому свои работы в основном дарит. Согласитесь, подарок необычный и вдвойне приятно, что сделан он своими руками.

    КРОПОТЛИВЫЙ ПРОЦЕСС

    Признаться, я сама была, мягко сказать, поражена, когда узнала, что шедевры мастера, украшающие массажный кабинет сделаны из такого креативного, на мой взгляд, материала, как рыбьи косточки. Ведь это достаточно кропотливый процесс. Поэтому вполне естественно, что меня заинтересовал вопрос, что же нужно автору для такого «рыбьего творения»?

    - Чтобы создать картину, нужно уметь рисовать или хотя бы иметь художественные навыки. У меня все картинки в моем воображении, я их себе мысленно представляю. Рабочей поверхностью для фишарта (повторюсь, искусство творить картины из рыбьих костей) служит ткань, она должна быть ворсистой, лучше всего подходит, конечно, бархат. Для своих работ я выбрала черный цвет, пробовала и на красном, но уже что-то не то. На поверхность приклеиваю подготовленные косточки. В ход идут, в основном, головы рыб и чешуя (карпа, толстолобика и т.д.). Использую их только в отваренном виде, так как в жареном косточки желтеют. Как говорится, соединяю приятное с полезным. Рыбу, а я ее очень люблю - кушаю, а косточки - в дело. Но для этого сначала все ингредиенты обезжириваю, кипячу в соде, промываю, высушиваю. Но и это еще не все. Есть кости, которые можно выложить сразу без изменений, а есть такие, что над ними надо поработать (как с ногтями - авт.) - подрезать, пилочкой подпилить, все зависит от того образа, который необходимо воспроизвести. Выкладываю картинку на столе, затем декорирую перламутровым лаком, потом уже клею. Для проклейки сгодится обычный клей ПВА или «Момент». Все зависит от ситуации - если идет косточка на косточку, то ПВА не годится - плохо держит, использую «Момент». К тому, что хорошо гнутся косточки красной рыбы - лосось, форель, я пришла благодаря личному опыту. Все получается, но только при одном условии, наличии вдохновения. Оно должно присутствовать, потому что если его нет, ничего не выйдет.

    КАРТИНЫ ИЗ ЛИСТЬЕВ

    Увлекает мою собеседницу и плоскостная флористика. Она делает работы из листьев, цветов. За выходной день может сделать одну, а то и две картины, если не сложные. Более сложные за два.

    Ирина Петровна очень трепетно относится к своим работам. Каждая из них ей по-своему дорога и любима. Еще в начале творческого пути, она просила благословения в церкви на свои начинания, чтобы все у нее получилось. Своему настоятелю Александру создала из листьев Икону Божьей Матери. Он ее благословил, и теперь композиция висит в украинской церкви Святого Духа. Тут же в один из творческих вечеров Ирина Козинец выставляла свои работы. На мой вопрос, как все прошло? Ответила коротко: «Вечер удался».

    Здесь, в рабочем кабинете, ловит восхищенные взгляды своих пациентов. Ведь не каждый из нас, к сожалению, ходит на выставки и даже не каждый знает, что есть подобный вид искусства. Очевидно потому, что в жизни мы все время торопимся и мало что замечаем вокруг, особенно в последнее, такое нелегкое, время.

    Я обратила внимание, что в начале моего визита над рабочим столом Ирины Козинец висело три полотна сделанные из засушенных листьев из цикла «Времена года»: весна, лето, осень. В работах образы девушек «нарисованы», из чего бы вы думали? Не догадаетесь. Я точно не угадала. Из банановой шкурки. Этот вид творчества называется техника. А после выходных о чудо, появилась она - красавица зима и заполнила свое пустующее место. Все полотна из серии «Времена года» на местах.

    Пошел третий год, как Ирина Петровна занялась флористикой. Она любит работать в тишине, когда никто не мешает и ничто не отвлекает. Выкладываемые картины вызывают у нее чувства радости и удовлетворения. Приносят душевный покой. В планах - написать картину красками, на которой изобразить осенний парк.

    А сегодня я с интересом рассматриваю четыре работы из листьев, выполненных по произведениям Т.Г. Шевченко к 200-летию со дня рождения выдающегося поэта, выполненных с вдохновением. Простые, на первый взгляд, лепестки на глазах превращаются в портреты. Это поначалу Ирина Петровна создавала букеты, а сейчас ей хочется создавать что-то особенное. К таким относятся Икона Божьей Матери, Архангел Гавриил.

    Иногда с бабушкой творит семилетняя внучка Александра. - Поначалу она, как любят все дети, делила - это твое, это мое, - улыбается Ирина Петровна. - Вместе с ней заготавливаем материал, засушиваем цветы и листья для последующих композиций. Недавно делали композицию «Лебедь» маме на подарок. С листом сложно, он высыхает и ломается. К тому же не каждый элемент со временем сохраняет цвет, поэтому я стараюсь покрыть его лаком.

    КРАСОТА ИЗ ТОПОЛИНОГО ПУХА

    Ирину Козинец очень привлекают работы из тополиного пуха, но тут же признается, что в этом пока еще не очень ориентируется, можно сказать только на начальном этапе. - Я была приятно поражена, там такие портреты, такая неописуемая красота и ни за что не скажешь, что это тополиный пух, - с огоньком в глазах вспоминает она свое посещение последней выставки.

    И правда, желающих овладеть секретами мастерства становится все больше, ведь флористика - занятие, которое под силу каждому, хотя процесс, как для меня, достаточно сложный. Но так хочется попробовать.

    Всем железнодорожникам Ирина Петровна пожелала здоровья, благополучия в семьях, мира в каждой стране и в каждой семье, понимания друг друга, душевного спокойствия. И… уверенности в завтрашнем дне.

    Татьяна ШЕМЧУК, Фото автора и Александра ИВАНОВА

    Пам’ятаймо нашу історію і патріотів

    З упевненістю можна стверджувати, що немає таких іноземних туристів, які, перебуваючи в столиці нашої держави Києві, не відвідали Михайлівський Золотоверхий монастир, не говорячи вже про приїжджих мешканців України. Ми маємо всесвітньо відомі величні культові споруди, а саме: Києво-Печерська Лавра, заповідник «Софія Київська», Андріївська Церква, що споруджена за проектом досить відомого італійського за національністю архітектора Франческо Бартоломео Растреллі… Але мабуть тільки в першого є найтрагічніша історична доля, оскільки ще в довоєнні радянські часи вибуховими пристроями він був повністю зруйнований. Історія Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря починається з 1108 р. згадкою в літописі про закладення князем Святополком-Михаїлом поруч з Дмитровським монастирем кам’яного храму в ім’я святого Архістратига Михаїла. Ця церква була на той час єдиною в Києві, яка мала золоту баню і через це одержала назву «Золотоверхої». Протягом століть весь комплекс забудов на території Михайлівського монастиря розширювався завдяки допомозі з боку українських можновладців, зокрема Богдана Хмельницького, гетьмана Скоропадського, Івана Мазепи. З 1880 р. Михайлівський монастир - осередок місце перебування київських вікаріїв. За період свого існування він зумів вистояти під руйнівними ударами монголо-татарських, литовських, польських та інших завойовників, але нічого не зміг вдіяти з більшовиками - безбожниками.


    Неприємності почалися відразу після входу до Києва в 1919 р. червоних військ, бо зразу почалися пошуки приміщень для владних та інших установ в центрі міста. Зокрема 22 відділи так званого Укрраднаргоспу розмістили в 3-х корпусах Михайлівського монастиря.


    Микола Омелянович МАКАРЕНКО (1877-1937) Видатний учений, археолог, мистецтвознавець.
    Подвижник збереження культурної спадщини України.

    Потім тут був готель, створювався лазарет, багато інших установ та контор, гуртожитки.

    Коли в 1934 р. місто Київ знову стало столицею Української радянської соціалістичної республіки більшовицька влада вирішила об’єднати Софійську та Михайлівську площу, створивши колосальний плац-парад та урядовий центр. Було видано Постанову раднаркому (кабінет міністрів) УРСР від 31 серпня 1934 р. №120, зокрема вирішено «звільнити приміщення різноманітних контор і установ, склади, робітничий гуртожиток та інше, бо на території колишнього Михайлівського монастиря мають будувати будинок, де розміститься ЦК і ВУЦВК». Згодом 14 серпня 1936 р. у різних місцях Собору заклали 2500 вибухових зарядів амоналу і після «розумної акції» на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря лишилося 20 тисяч тонн сміття.

    До речі, зліва від фунікулера на Михайлівську площу виходить будівля, де зараз розміщено Міністерство закордонних справ України. Масивну сіру споруду було збудовано в 1936–1938 роках. Це і є здійсненою на практиці частинкою конкурсного проекту створення урядового центру (архітектор І. Лангбард). На місці нинішнього МЗС України тоді знаходилась старовинна Трьохсвятительська церква, зруйнована в 1930 роках. А на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря мала б бути споруджена така ж симетрична споруда, але з різних причин це не відбулося.

    Між будівлями планувалось встановити 75-метровий монумент Леніна, причому обличчям вождь світового пролетаріату мав бути повернутим до річки Дніпро, а спиною «сигналізувати» на площу, аналогічно пам’ятнику князю Володимиру - хрестителю.

    Проте попри всі негаразди український народ завжди зберігав пам’ять про свою святиню. У травні 1991 р. в центрі колишнього собору встановили освячений триметровий хрест. Відбудова комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря, розпочалася в жовтні 1996 р. У день святкування шостої річниці проголошення Незалежності України 24 серпня 1997 р. відбулося і освячення меморіальної дошки видатному мистецтвознавцю Миколі Макаренку - патріотові, замордованому в сталінських катівнях.

    До святкування Дня Києва у травні 1998 р. було відбудовано дзвіницю Михайлівського храму, яка є домінантою однойменної площі і всього монастиря. Найважливішою подією 2000 р. в Україні, яка відбулася 28 травня на Михайлівському майдані, стало завершення відбудови і освячення відновленого біло-блакитного Михайлівського Золотоверхого Монастиря.

    Не слід забувати, що коли в листопаді 2014 р. тогочасний президент України В. Янукович відмовився на Вільнюському самміті укласти Договір про асоціацію між Україною та Європейським співтовариством, то тисячі студентів вийшли на протестну акцію на Київський Майдан.

    Проте згодом вночі силовики з підрозділу «Беркут» вчинили криваву розправу з протестуючими, які знайшли притулок, сховавшись на території Михайлівського Золотоверхого Собору. З цього й почалася Революція Гідності. В кінці травня поточного року тут відкрито «Стіну пам’яті загиблих за єдність України». Вздовж вулиці Трьохсвятительської на стінах Михайлівського Золотоверхого Собору зараз розміщено великі спеціальні конструкції, кожна довжиною сім метрів з фотографіями та біографіями військовослужбовців, правоохоронців та добровольців, які загинули під час протистояння на Півдні України та у війні на Донбасі у 2014–2015 роках. Офіційно станом на 27 травня ц.р. загинуло та померло внаслідок участі у бойових діях 2490 військовослужбовців, міліціонерів та добровольців. Вже встановлено в «Стіні пам’яті» стели про загиблих в березні-серпні 2014 р. і окремо в Іловайському котлі. Причому в кожній конструкції розміщено інформацію про 270 загиблих героїв.

    Проходячи по вулиці Трьохсвятительській, перехожі бачать в зануренні стіни на Економічній брамі Михайлівського Золотоверхого монастиря встановлене бронзове погруддя Макаренку Миколі Омеляновичу на меморіальній дошці висотою майже півтора метри темно-чорного кольору. Під бюстом викарбовано пояснювальний нижченаведений текст.

    Проте багато хто не знає за що йому випала така честь бути увічненим в Михайлівському Золотоверхому Соборі. П’ятого жовтня цього року, йдучи у справах по вулиці Трьохсвятительській до Українського дому, автор цього допису протягом години біля бронзового погруддя М. Макаренку звертався за своєю ініціативою до перехожих з одним -єдиним запитанням: «Хто це такий і чому його увічнено в будівлі Михайлівського монастиря?» На превеликий жаль і подив, ні люди поважного віку, ні молоде покоління не спромоглось дати позитивну відповідь. Хто ж він насправді?

    Микола Макаренко народився в 1877 р. 4 лютого в козацькому селі Москалівка теперішньої Сумської області біля річки Сула в родині заможного селянина. Він вчився в Роменській гімназії. Протягом чотирьох років з 1894 року студіював у Санкт-Петербурзі в Самсонівській художній школі імператорського товариства заохочення мистецтв, де він здружився з братами Миколою і Борисом Реріхами, згодом відомими художниками та археологами. За їх порадою він навчається в Центральному училищі технічного малювання та одночасно на заочному відділенні Санкт-Петербурзького археологічного інституту, по закінченні якого з 1902 року працює в Археологічній комісії. Петербурзький період до 1917 р. виявився часом плідної роботи М. Макаренка в різних сферах науки і мистецтва, він став відомим як в Російській імперії так і за кордоном.

    З проголошенням Української народної республіки, українська еліта, яка працювала в Росії, в тому числі і М. Макаренко, повертаються в Україну. Після захоплення в 1919 р. влади більшовиками М. Макаренко в Києві зосереджується на науково-педагогічній роботі, стає професором, займається археологією, видає багато друкованих праць, його залучають до співробітництва із багатьма науковими комісіями та комітетами. Але зокрема М. Макаренко в числі відомих фахівців працює в Київській комісії культових споруд.

    Коли переїзд з Харкова до Києва урядових установ в 1934 р. було вирішено, влада намагалась зберегти обличчя перед світовою спільнотою щодо зруйнування Михайлівського Золотоверхого монастиря для подальшого будівництва Раднаркому. В Київ приїжджав зі згоди Й. Сталіна французький письменник Ромен Ролан. Було зроблено все для того, щоб заручитися підтверджуючими підписами всесвітньовідомих фахівців, що той собор не має ніякої ні історичної, ні архітектурної, ні культурної цінності. І такі підписи всупереч велінню серця були поставлені всіма членами комісії, крім Миколи Омеляновича Макаренка. Він пише листи до Москви і Парижа, благає розібратися, допомогти зупинити свавілля, але все було марно.

    Згодом його було заарештовано за «контрреволюційну діяльність», а лист М.О. Макаренка, адресований Й. Сталіну щодо унеможливлення руйнування архітектурних слов’янських споруд 1000-літньої давнини, був витлумачений як наклепницький. В грудні 1937 року в м. Томську сумнозвісна «трійка» винесла М.О. Макаренку вирок, найвищу міру покарання - розстріл. Сталінські опричники фізично знищили Прометея української культури, коли йому було лише 60 років.

    І тепер, стоячи перед його бронзовим погруддям, ми віримо, що Микола Макаренко повернувся з небуття, щоб бути завжди присутнім біля Михайлівської святині, яку він як міг захищав і віддав власне життя на поталу сталінських кривавих месників. Бронзове погруддя вченого виготовили скульптор Ю.В. Багаліка і архітектор Р.І. Кухаренко. Пам’ятаймо…

    Віталій ГУРНАК, доктор економічних наук, професор, член НСЖУ; Фото Віктора ЗАДВОРНОВА

    Ювілейна команда з Коростеня

    Перший чемпіонат Південно-Західної залізниці ПЗЗ з міні-футболу, який завершився наприкінці нинішньої осені, приніс нагороди лише трьом призерам з дванадцяти команд-учасниць. І, мабуть, зовсім не випадково було бачити серед тих, хто піднявся на п’єдестал, команду Коростенської дистанції колії (ПЧ-13). «Срібло» - в черговому доробку дружнього колективу.


    В своїй групі «А» коростенці у підсумку посіли перше місце, зігравши в останньому турі чудовий і водночас напрочуд складний з різних точок зору матч проти іншого претендента на участь у стиковому поєдинку за «золото», команди з Конотопської дистанції колії. Нічию 2:2, яка влаштовувала коростенців, вони здобули завдяки, ясна річ, командній грі, але не в останню чергу завдяки блискучим діям тандему Сергіїв: воротаря Железняка і нападника Бондарчука. Фінальний свисток арбітра забезпечив тоді дружині ПЧ-13 як мінімум «срібні» нагороди, оскільки підтвердив її участь у грі за 1-2 місця. Ось чому на цій фотографії хлопці виглядають бадьоро: вони щойно випередили, хоча й не перемогли (бо у підсумку зафіксовано нічию 2:2), ледь не найважчого суперника на турнірі, який став у підсумку «бронзовим» призером міні-футбольного чемпіонату. І хоча надалі коростенцям не поталанило обіграти переможців групи «Б» команду ТЧ-6 (локомотивне депо Шепетівка), мова піде не про це. Не знаю, як інші, але футбольний колектив ПЧ-13 створився 20 років тому, коли Железняк (перший ряд, другий праворуч) запропонував Бондарчукові (другий ряд, перший ліворуч) спокусливу, хоча й відповідальну ідею захищати честь дистанції ще й на зеленому полі. Ви тільки уявіть собі: протягом всього цього доволі тривалого терміну вони обидва є вірні своїй єдиній команді. А що з тої ідеї Бондарчука вийшло, зайвий раз засвідчив вищезгаданий турнір. Доволі добре вийшло з неї, якщо стисло. Мабуть, наявність у Коростені такого прикладу спонукала тамтешнього мера Анатолія Тищенка вкласти гроші у будівництво в місті відповідних майданчиків для міні-футболу. Звичайно, наш колектив з ПЧ-13 бере участь у міських змаганнях теж, як, скажімо, у розіграшах кубка мера. Наскільки ж добре, коли влада дбає про своїх людей!

    Як за 20 років не наїстися футболом? Питання для багатьох зрозуміле, бо більшість із нас, на жаль, не є ентузіастами будь чого. Та подібне налаштування не притаманне цим хлопцям. Вони вміють по-справжньому не тільки працювати, але й відпочивати, якщо тільки можна назвати відпочинком цей доволі виснажливий вид спорту.

    Нагадаю склад команди ПЧ-13, «срібних» призерів першого чемпіонату ПЗЗ з міні-футболу: Сергій Железняк, Володимир Демчук, Андрій Давидюк, Олександр Колісник, Юрій Василенко, Андрій Савченко, Сергій Бондарчук, Володимир Гошовець, Олександр Нікітчук.

    Два Сергії, два Володимири, два Андрії, два Олександри, один Юрій - ось ця команда перед вами, шановний читачу. Не брехатиму, що знайомий з ними усіма, але з приємністю мав розмову з обидвома Сергіями одразу після вдалого їхнього матчу проти конотопців. Ясна річ, після подальшої невдачі ПЧ-13 проти ТЧ-6 коростенцям було зовсім не до розмов. Напевно, склад міні-футбольної дружини ПЧ-13 з часом буде так або інакше змінюватися, оскільки це є аксіомою командних видів. Але вже зараз можна стверджувати, що коростенські футболісти-залізничники впишуть нові сторінки до своєї щасливої історії, беручи участь також у галузевих залізничних змаганнях. Нехай керівництво Коростенської дистанції колії і надалі дбає про свою дружину, котра багаторазово довела свою вартість.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ

    Легальні державні шахраї

    У намаганні поповнити рахунок свого мобільного телефону підходжу до одного з терміналів, що знаходяться всередині будинку залізничного вокзалу станції Київ-Пасажирський. Оскільки мені треба негайно зателефонувати знайомій людині, а грошей на рахунку практично немає, сподіваюся вирішити своє питання за допомогою цього металевого мовчазливого помічника. Уявімо собі, що для здійснення хоча б одного дзвінка в мережі одного з вітчизняних операторів мобільного зв’язку, до якої належить і номер мого мобільного телефону, треба усього нічого - максимум кілька десятків копійок. Але для початку їх треба мати. По-друге, вони повинні бути не в кишені, але саме на вищезгаданому рахунку. Отже, починаю користуватися послугами терміналу, м’яко натискаючи пальцем скло екрану навпроти відповідних інформаційних прямокутників, аби врешті-решт піднести до «кишені» терміналу грошову купюру.

    Особливість даного металевого помічника полягає в тому, що він абсолютно не показує мені, який саме відсоток буде знято зі суми грошей, які я йому віддам. Розумієте? Тобто я ризикую залишитися взагалі без власних грошей, як також без можливості поповнити рахунок. Поясню це на власному прикладі. Отже, дістаю п’ятигривневу купюру і віддаю терміналові. Той без вагань забирає її у себе, і на його екрані висвітлюється цікаве повідомлення, адресоване мені: «Недостатньо коштів. Внесіть ще хоча б одну гривню». Добре. Віддаю ще двічі по п’ять гривень. Що маю у підсумку? Віддавши терміналові п’ятнадцять гривень, маю поповнення рахунку свого мобільного телефону лише на десять гривень. Тобто, п’ять гривень він у мене просто забрав. Куди? Для кого? Для чого?

    Ще коли я тільки підходив до цього терміналу, побачив біля нього молоду жінку з хлопчиком. Мабуть, їй теж треба було вирішити ту саме, що і мені, задачу. Але після свого спілкування з грошолюбною машиною жінка якось безпорадно від неї відійшла. Це мене трохи здивувало, але, на жаль, не зупинило, бо згодом термінал мене таки обдурив. Тепер, згадуючи той епізод, я схильний думати, що жінку, напевно, деякі нюанси примусили відмовитися від послуг металевого шахрая. Мабуть, вона одразу, суто по-жіночому, запідозрила його в хитрощах, не знайшовши на екрані чіткої відповіді на питання про той самий відсоток, який термінал зазвичай забирає у своїх клієнтів.

    АЕРОПОРТ БОРИСПІЛЬ. Так само скористався днями «послугою» тамтешнього терміналу. Так само вкрав він у мене п’ять гривень з п’ятнадцяти. Все б воно нічого. Але давайте подивимось на ситуацію з дещо іншої площини.

    Уявімо, що ви підходите до терміналу з таким саме, бажанням, але маючи при собі лише п’ять гривень. Більше нічого з грошей. І що тоді? А нічого. Вашу купюру благополучно буде проковтнуто, і на тому все. Тобто, жодної копійки не надійде на рахунок вашого мобільного телефону. Водночас ви будете позбавлені останніх своїх грошей. Цікава ситуація, правда? Але цікава вона лише тому, хто не потрапляв у неї. Насправді, подібні «послуги», є справжнім шахрайством. Нічим іншим. І допоки власники терміналів цупитимуть наші гроші, зароблені нами чесною працею, до тих пір нічого доброго в Україні не буде.

    Ще можна зрозуміти, коли б ці великі грошові відсотки за надавання нам тих або інших послуг йшли на благодійні справи. Скажімо, на лікування хворих дітей, або поранених в тій же зоні АТО бійців. Втім, добре бачимо, як воно є насправді, коли склалося стале враження, що всіх постраждалих в Україні рятує ледь не виключно волонтерський рух, а зовсім не держава як така. Просто жах якийсь усвідомлювати, що шахрайство в нашій державі - на прикладі лише одних поміркованих терміналів - є цілком узаконеною справою.

    Що робити? Не знаю. Той варіант, що із задоволенням запропонував би урядові, навряд його задовольнить. А саме: допустити до ключових державних посад виключно німців. Сподіваюся, читачу, розумієте, чому. Але саме тому, що вона того не хоче першою, моя держава буде проти. Під державою розумію, звичайно, найвищих посадових осіб, які начебто розпочали рятівні реформи. І це на фоні нашого тотального зубожіння. Тоді як їхні грошові статки, наскільки відомо з джерел масової інформації, збільшилися за останній рік в рази (!). В рази! Ви тільки уявіть собі цю реальність, панове.

    Повернуся до терміналів. Насправді не всі вони є такі шахраї, як от їхні «колеги» з київського залізничного вокзалу та Бориспільського аеропорту. Деякі беруть за свої послуги менше: чотири, три, навіть дві гривні. Хтось мені розповідав, що є такі, і по гривні лише беруть. Тобто, за одну і ту послугу від терміналу ми з вами, читачу, так або інакше щось втрачаємо. Але мабуть різниця для нас є доволі відчутною, коли ці втрати коливаються в межах від однієї гривні до п’яти. Більше того, державі абсолютно байдуже, скільки ви маєте при собі грошей, коли вирішуєте скористатися «послугою» її терміналу. Навіть якщо ви є біженцем зі зони АТО, де втратили, можливо, все накопичене важкою виснажливою працею. Навіть якщо ви є цілком благополучними сином чи дочкою якогось там народного депутата, «чесно» працюючого у Верховній Раді над покращенням долі пересічних громадян. Боже, допоможи нам врятувати Україну! Допоможи нам раз назавжди здолати живих і металевих шахраїв, щоб ми згадували їх лише як дурний сон!

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ

    Есть, что вспомнить под Новый год и после

    В былые студенческие годы увлекался, простите за повтор, студенческим театром. Принцип «сами пишем, сами ставим, сами играем», принимался всеми. Речь о благодарных зрителях, которых в нашем педагогическом институте было предостаточно. Но надо же такому случиться, на 5-м выпускном курсе решили «рвануть на гастроли». Нет, далее рассказ пойдет не о заграничном туре, и даже не о выезде в соседнюю область. Нам хотелось показать спектакль на сценах актовых залов или домов культуры, которых в далекие 80-е в Киеве было с избытком. Так казалось тогда. Теперь в актовых залах частенько царит тишь (не рвется аматор на сцену ни за какие коврижки). А в перестроенных ДК теперь - «синий туман, похож на обман», потому как «отогнать его нету сил». Лучшие ресторанные песни - это в местном кабаке, а ставки, девочки, вино, рулетки нервный бег - это буквально рядом - в казино. Но сегодня не о пережитках прошлого - домах культуры. Вспомним 90-е.

    …Мы решили поставить новогоднюю сказку по мотивам пьесы «Приглашает Снегурочка» от известной в 80-х молодой писательницы, драматурга и поэтессы Натальи Абрамцевой. В этой сказке живут Дед Мороз, Снегурочка, Заяц Убегайка, Пингвин Пиня, Старушка (Баба Яга), Сырость и Мокрота. Сюжет в пьесе как всегда под Новый год до боли известен. Деду Морозу и Снегурочке необходимо встретиться на поляне с тем, чтобы поздравить всю лесную живность с Новым годом. Да вот незадача, и дедушка, и его внучка в начале пьесы находятся на приличном расстоянии. Связь держат по телефону. Конечно, о мобильном в те времена еще и не догадывались. Два телефона-автомата на весь лес и… прослушка. Отрицательные персонажи, а как же без них - Баба Яга, Мокрота и Сырость в течение всего спектакля строят козни Снегурочке. А она наивная в западню попадает. А уж заяц и пингвин ее в обиду не дают. В общем, как всегда сказка должна была закончиться хеппи-эндом. Но не для нас, тех, кто этот спектакль, хотел поставить, чуть переделав литературный текст. Речь-то шла о студенческом театре. Значит, и диалоги у Деда Мороза, Снегурочки и иже с ними должны быть под стать нашей молодости и задору.

    Уже в первой сцене, когда по телефону Дед Мороз общается со Снегурочкой, в их диалоге появились такие слова.

    Дед Мороз. - Снегурочка, ты не опоздаешь на праздник?

    Снегурочка. - Ну, ты же знаешь, всегда не хватает нескольких минут, чтобы привести себя в порядок. И маникюрша, как назло куда-то по Новый год запропастилась… И закройщица шубку никак перешить не торопится, и сапожник с бахилами возится.

    Дед Мороз. - Представляю, в чем ты заявишься.

    Снегурочка. - Все будет окей. Разве в прошлом году тебе не понравилось? Помнишь, все мужчины после встречи Нового года были у моих ног?

    Дед Мороз (в сторону):

    - Есть три возраста у мужчины: во-первых, он надеется, что его желания исполнит Дед Мороз, во-вторых, он надеется, что его желания исполнит Снегурочка, наконец, он надеется, что его желания исполнит Дед Мороз, если придет Снегурочка.

    Дальше все было в таком же ключе. Но дозволенного не переступали. Не переборщили и не пересолили. Нужно было пошутить над Сыростью? Из-за ее мерзкого характера у Снегурочки раскисали сигареты. Она-то (сырость) ещё высохнет и пересохнет. А Мокрота испортила зажигание в автомобиле Деда Мороза. Просто в карбюраторе возникла вода, когда автомобиль оказался в болоте. Баба Яга перевесила указатель, поэтому старичок свернул в топь. Не утонул. Зато здорово перепугался. Утешали Заяц Убегайка и Пингвин Пиня.

    Не буду пересказывать все содержание. Предстояло перед гастролями залитовать текст нашего спектакля в Киевском управлении культуры, а перед тем - в горкоме комсомола и не вспомню уж где еще. Как ни странно, шутки по поводу общения Деда Мороза и Снегурочки у ответственных работников горкома комсомола опасений не вызвали. На календаре - 1990-й. Перестройка, гласность и т.д. В общем, первый одобрямс был получен.

    В тот же день мы разобрали роли. Уже подумывали о костюмах. Репетиции проходили в быстром темпе. Управление культуры отставили «на потом». Как оказалось, зря. «Залитовать», по тем временам этот термин наводил ужас. Получить разрешение в Управлении по культуре было под стать получения визы из Кремля, разрешающий полет межпланетного корабля. Помните, фильм «Забытая мелодия для флейты» незабвенного Эльдара Рязанова? В отличие от цензора, который «зарубил» выход спектакля по мотивам гоголевского «Ревизора» во время его генеральной репетиции, нашей «мымре» из Управления культуры хватило лишь текста. Ухмыльнувшись в свой кулачок, эта ответственная тетя, убила на повал вопросом: «Если в голове у Сырости вода, как она может разговаривать с остальными героями?». Дальше - больше. «Если Баба Яга обманным путем пытается столкнуть Зайца в лужу, неужели вы думаете, что зритель поверит в это? Заяц-то прыткий… И почему у вас на столько развязно себя ведет Снегурочка?» На мои возражения, что этот спектакль собираемся показывать не в детских садах и на школьных утренниках, культурная дама после всеубеждающего возгласа: «Не подпишу, не залитую», попросила закрыть дверь ее кабинета «с той стороны». На выход нужно было пробираться мимо нескольких служебных столов. Дело в том, что рядом в кабинете было много культурных женщин и мужчин. Поравнявшись с одним из заседателей, мужчиной, видимо, веселого нрава и не отягощенного умственной деятельностью, услышал анекдот, навеянный рассказчику, очевидно, моими рассуждениями о невозможности показа спектакля в детском саду.

    «После новогодней елки в подготовительной группе отец говорит сыну:

    - Сынок, ты уже большой, должен понимать, что никакого Деда Мороза нет. Это был я.

    - Да, я знаю. Ведь аист - это тоже ты».

    Тогда подумалось, а ведь неплохо было бы использовать этот анекдот в нашем спектакле. Так и сделали. Показали, несколько изменив сюжет спектакля на факультетском капустнике. Имели успех. Интересно, а как встретите этот Новый год вы, читатель? В ресторане под «Синий туман» или в казино судьбу испытывать будете? Да, там страсти нешуточные, обман-туман, интриги, крапленые карты… Да не с нашим счастьем трудовую-то копейку проигрывать. Многим железнодорожникам уже неинтересно платить огромные деньги и участвовать в примитивных забавах. Да и податься-то со скромными доходами некуда. И все равно, не надо печалиться! С Новым годом! Будет, что вспомнить.

    Виктор НОВОБИЛЫЧ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05