РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 44 (20 листопада 2015)
  • Випуск №44 20 листопада 2015
    Зміст
    1. Нагороди вручено (Влас. інф., Фото Олександра ІВАНОВА)
    2. Турнір з волейболу (Влас. інф.)
    3. Не лише про тіло дбають у депо, а й про душу людини (Микола ПАЦАК, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    4. Робітничі сходинки кар'єри (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    5. Кому потрібен ще один день між суботою та неділею (Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    6. Миттєвості свята
    7. «На небо погляне вільна людина» (Підготувала Валентина КОЛЯДА за матеріалами Вікіпедії та сайту-реквієму Небесна Сотня, Фото з інтернету)
    8. Дмитро ЄМЕЛЬЯНЧИКОВ: «На фронті зрадників не було!» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву Дмитра ЄМЕЛЬЯНЧИКОВА та Олександра ІВАНОВА)
    9. Настав час цінувати те, що поруч (Анна ПОЛЮШКО, місто Щорс)
    10. Окраса турніру – жінки (Прес-центр теркому)
    11. Злочинний маршрут закінчився у кабінеті слідчих (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    12. У Коростені встановили пам’ятник Святому князю Володимиру (Оксана КЛИМЧУК)

    Нагороди вручено

    Як повідомляла газета «Рабочее слово» у попередньому випуску, троє працівників столичної магістралі відзначені Президентом України. У цей понеділок голова комісії з реорганізації - в.о. начальника залізниці Володимир ТЯГУЛЬСЬКИЙ та голова Дорпрофсожу Орест ЛОГОШНЯК вручили орден «За заслуги» III ступеня Василю ГАВРИЛЮКУ, медаль «За працю і звитягу» - Олександру ТАРАСЮКУ та відзнаку про почесне звання «Заслужений працівник транспорту України» Віктору НАУМЕНКУ.

    Влас. інф., Фото Олександра ІВАНОВА

    Турнір з волейболу

    Відповідно до спільної постанови керівництва залізниці та Дорпрофсожу 27-28 листопада 2015 р. відбудеться турнір із волейболу серед змішаних команд підрозділів Південно-Західної залізниці. Змагання пройдуть на базі Дорожнього фізкультурно-спортивного клубу «Локомотив», за адресою: м. Київ, Стадіонний провулок, 10/2.

    Влас. інф.

    Не лише про тіло дбають у депо, а й про душу людини

    Конкурс називався «Територія комфорту». Мої давні і майже забуті філологічні знання орієнтували на масштаб. Бо «територія» - це все-таки обмежена частина земної поверхні. Синоніми - простір, терен (інколи говорять «На наших теренах» - авт.). Слово вживається і в переносному значенні, та масштабність не втрачається. Умови ж конкурсу звужували територію, цитую, «до кращого місця відпочинку на підприємстві». І знову в мені прокидається буквоїд: «на підприємстві» працюють, і доцільніше б вести мову про комфортні умови роботи. Відпочинок-перепочинок теж відіграє певне значення, та все ж не основне.

    Але чи реально створити в нинішніх умовах «територію комфорту» на залізничному підприємстві? Нехай не на сто відсотків - абсолют недосяжний, але щоб за прохідною відчувалися дбайливі руки господаря, порядок, естетичний смак і системна послідовність. Бо навіть за тиждень можна створити «краще місце відпочинку». Для участі у конкурсі, так би мовити. Були б гроші. А зайвих грошей, як ви розумієте, тепер ні в кого немає. За газ би проплатити, за матеріали для ремонту. Не до розкоші.

    Але така територія справді є. У Конотопі, за прохідною експлуатаційно-ремонтного вагонного депо. І драйв до комфорту у них відбувався поступово.

    2008 рік. У депо відновлено роботу виробничої їдальні. Ціни помірні, готують смачно, близько до робочих місць. Та й рівень захворюваності деповчан на хвороби шлунку помітно знизився. У дванадцятому році тут зробили капітальний ремонт, максимально додавши затишку.

    Альтанки - окрема тема. Якщо не помиляюся, перша з’явилася на ПТО Бахмач. Її добре було видно із вікна вагона. Проста конструкція, але щедро обвита виноградом. Тінь та прохолода у спекотний день. Потім будувалися альтанки в депо й на інших ПТО. На даний час їх дев’ять. І схожих, подібних немає.

    Десь у той же час облаштовувався дитячий майданчик. Дитячий майданчик на території депо? Гм, але чи доцільно? «Доцільно, - вважав і вважає начальник депо Володимир ФЕДОРКО. - На свята (а в депо обов’язково відзначають і День депо, і День Перемоги, і День захисника Вітчизни, і День захисту дітей - авт.) наші працівники приходять із дітьми. Це важливий виховний момент. На все життя дітям запам’ятається, як із батьком чи матір’ю приходили в депо. Як гралися тут, як пригощали їх морозивом та тістечками… Ці діти, я переконаний, колись прийдуть працювати у депо. І продовжать традиції батьків».

    Логічно? Так. У депо працюють династії. І працюють на совість, з повною віддачею.

    А тепер цитую документ, поданий деповчанами на конкурс «Територія комфорту»: «Кожна дільниця, пункт технічного обслуговування вагонів має свою зону відпочинку - кімнати для короткочасного відпочинку з облаштованими гігієнічними кімнатами, територію відпочинку на відкритому повітрі. При створенні кімнат відпочинку враховувалось, що вони повинні бути не тільки зручними і ергономічними, вони повинні створювати емоційний настрій у працівника, що дозволить після періоду відпочинку продовжити ефективно виконувати свої посадові обов’язки. Дані приміщення дозволяють персоналу відповідно підготуватися до робочого дня, провести технологічну та обідню перерву, зняти напругу. Кімнати відпочинку створювались з облаштуванням в них зон кухні, які всі без виключення обладнані холодильником, мікрохвильовою піччю, електрочайником, електроплитами, бойлерами для подачі гарячої води, шафами для зберігання посуду.

    Період створення кімнат короткочасного відпочинку: ПТО Конотоп - 2015 рік; ПТО Хутір Михайлівський - 2014 рік; ПТО Ворожба - 2014 рік: ПТО Бахмач - 2013 рік; ПТО Щорс - 2012 рік; ПТО Ніжин - 2013 рік, дільниця із ремонту колісних пар - 2012 рік; дільниця з ремонту та відновлення запасних частин - 2010 рік, дільниця з ремонту вагонів - 2009 рік; деревообробна дільниця - 2010 рік; дільниця з ремонту механічного устаткування - 2009 рік, адміністративний корпус - 2012 рік, дільниця контрольного пункту автогальм - 2011 рік, адміністративний корпус цеху експлуатації - 2012 рік».

    Ви звернули увагу, що розпочався процес із ПТО Щорс та із дільниці ремонту вагонів. І що черга центрального адмінкорпусу підійшла аж у чотирнадцятому? Зверніть.

    Ремонти та комфортне облаштування виконувалися силами депо і за гроші депо, тобто фінансування обмежене. Володимир Федорко якось сказав: «Були б тільки кошти. Та ми стільки б зробили…» Звісно, ніхто великих коштів на це не дасть. Тож ставку роблять на творчий підхід. Тут не остання роль належить так званій експериментальній бригаді. Вона залучається і до впорядкування території. Наприклад, усі ковані вироби - справа рук талановитого газоелектрозварника Ігоря ІСКРИ. Дерев’яні - майстра деревообробної дільниці Олександра Гриньова. Тинькували, фарбували, клали цеглу й виконували інші будівельні роботи - працівники будівельної групи…

    Не лише про тіло дбають у депо, а й про душу. Відразу за прохідною - каплиця. Ще одну поставили поблизу адмінкорпусу. У 2010 році керівники депо, профспілковий комітет, ветерани вирішили створити музей. Для цього розпочали збирати матеріали, записувати спогади колишніх працівників, більша частка яких лягла в основу історичного нарису Аркадія Бобильова «В едином строю», готувати приміщення для музею. А 3 серпня наступного року музей депо було урочисто відкрито.

    Для увічнення пам’яті деповчан, які загинули під час Другої світової війни, деповчани створили меморіальний комплекс. В центрі - обеліск та «вічний вогонь», поряд з обеліском стоїть платформа із макетом 45-міліметрової гармати. Восени ж нинішнього року на День захисника України тут відкрили пам’ятний знак «Героям Небесної сотні».

    До речі, депо єдине підприємство вузла, яке має свій гімн. Його слова написав Віктор Пікель, тепер уже ветеран, музику - відомий київський композитор Ніколо.

    І спорт. Про нього теж не забувають. У 2009 році тут облаштували спортивний зал, у 2013 - майданчик для настільних ігор (у депо досить популярною є гра в доміно - авт.), у чотирнадцятому - волейбольний майданчик...

    Інформація про перемогу в конкурсі місто облетіла швидко. Тут посприяли конотопські сайти, оперативно розмістивши новину, й обласне радіо. Депо вже одержало свій диплом та п’ятнадцять тисяч гривень. Сума, можна сказати, скромна. На ці гроші деповчани планують дообладнати оргтехнікою кабінет охорони праці.

    А далі? Чи не зупиниться депо на досягнутому? Не зупиниться. За словами Володимира Федорка, тепер до сучасного рівня підтягуватимуть чоловічу душову в побутовому корпусі цеху експлуатації.

    Микола ПАЦАК, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Робітничі сходинки кар'єри

    З нагоди професійного свята чергового по ст. Бориспіль Володимира КамІнського нагородили знаком «Почесний залізничник». Ми поспілкувалися з потомственим залізничником і пропонуємо читачам історію його фахового зростання.

    Кар’єра Володимира Камінського починалася подібно до всіх його колег-залізничників. Випускник Київського технікуму залізничного транспорту одержав направлення на ст. Дарниця, де був прийнятий на посаду прийомоздавальника. Пізніше юнака призвали до армії. Як каже пан Володимир: «В армію пішов за Радянського Союзу, а 1991 року повернувся вже до незалежної України». Після звільнення в запас знову прийшов на залізницю. Працював черговим поста централізації ст. Дарниця, черговим по станції ім. Г. Кірпи, а з 2001 р. - на нинішній посаді чергового по ст. Бориспіль.

    На питання: «Чому вибрали залізницю?» Володимир Григорович відповідає: «Мій вибір передбачуваний. Батьки - залізничники. В дитинстві можливо й хотілося обрати світську кар’єру, працювати лікарем, але я пішов батьківським шляхом. Бо все в нашій родині крутилось і крутиться навколо залізниці. Ще маленьким хлопчиком я завжди цікавився місцем роботи батька, а Григорій Леонідович працював на ст. Бориспіль. Власне тоді в мене зародилась мрія стати таким, як він. Бо дивився, як тато вправно управляється за пультом, і десь на підсвідомості відклалося, що то є цікава робота. До речі, мої брати, середній Леонід та старший Олександр - залізничники, моя дружина Маргарита теж працює на залізниці», - каже Володимир Камінський.

    Володимир Григорович ніколи не думав про високі посади. Він не розглядав успіх у кар’єрі просування від однієї посади до іншої, більш високої. Його цілком влаштовує та посада, яку він зараз займає. «Бути частиною такого великого, цікавого механізму, як станція, - приємно і почесно для мене. Головне, потрібно досконало володіти професією, навичками та знаннями», - зізнається Володимир Григорович.

    Ніхто не буде заперечувати, що черговий - це своєрідний мозок станції. Саме тут іде велика робота. Робоча зміна кожного чергового націлена на виконання плану з прийому, розформування та відправлення поїздів. Найскладніше - це встигнути зробити всі ці завдання, бо інколи роботу ускладнюють різні нестандартні ситуації. Головне - це увага і координація всіх дій вантажної роботи на станції.

    - Щоб стати хорошим черговим, необхідно вміти швидко орієнтуватися в обстановці, не піддаватися паніці і приймати вірні рішення, - розповідає Володимир Камінський. - Станція Бориспіль має другий клас. До нас приписані чотири залізничні платформи: Чубинський, Травнева, Кучакове, Новотроянда. Весь наш колектив - це гідна, професійна команда, в якій кожен знає свою справу, але при цьому в потрібній ситуації допомагає іншим. До речі, у мене надійний помічник, з якою ми вже 12 років працюємо в одній зміні, оператор при черговому Валентина Палько. Ми з нею дублюємо один одного, і це дуже допомагає в маневровій роботі. Адже специфіка станції полягає в перевезенні небезпечних вантажів, а це відповідальність залізниці, як перед клієнтами, так і перед пасажирами. До того ж ми працюємо не лише з вантажними, а й із пасажирськими поїздами. Усім відомо, що Гребінківський напрямок напружений, бо по цій лінії ідуть прискоренні поїзди, а це теж додає нам відповідальності.

    Пан Володимир пригадує, що коли він тільки починав, тоді було багато вантажної роботи. І в той момент дуже важлива була підтримка старших колег. До сьогодні згадує своїх наставників - Григорія Бондаренка, Діну ДзЯвун. За словами співрозмовника, вони багато його навчили, передали секрети професійної майстерності. Сьогодні на станції працюють в основному молоді люди, яким уже Володимир Григорович охоче передає досвід.

    Звичайно, головне на роботі - не поспішати, бо інколи поспіх може підводити, але, за зізнанням Володимира Григоровича, йому допомагає великий стаж, всі 26 роки якого, до слова, обійшлися без неприємних інцидентів. Чим не предмет для гордості?

    Крім виробничих успіхів, є і сімейні. Дружина, яка працює черговою по переїзду, донька, яка, до речі, вже заміжня і переїхала жити у Західну Україну, - це ті люди у житті Володимира, які завжди підтримують його.

    «Як правило, коли повертаюсь додому після зміни, то займаюсь побутовими справами. А ще дуже люблю ліс і рибалку. Зустрічі з друзями - це не лише задоволення. Приятельські посиденьки зміцнюють душевне здоров’я. Коли і внутрішні ресурси виснажуються, друзі здатні зменшити напругу, яку ми відчуваємо. Товариські контакти та моральна підтримка допомагають мені легше переносити повсякденні труднощі», - каже Володимир Камінський.

    Коли Володимир Григорович розповідає про своє трудове життя, слухаючи його, не полишає відчуття стабільності. Адже на таких людях тримається наша залізниця. Професіоналізм - ось головне в роботі залізничника, і тому випадкових людей тут немає.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Кому потрібен ще один день між суботою та неділею

    Кажуть, студентське життя безтурботне та веселе. Не вірте. Таким воно здається десь через років 10. А у роки навчання воно - нестримне, божевільне, шалене, неврівноважене, нестабільне, заклопотане і безсумнівно безсонне. А ще яскраве, емоційне, насичене і гарне. Таке, як мої співрозмовники - юні, красиві, запальні, кумедні, розумні - активісти студентського парламенту Державного економіко-технологічного університету транспорту (далі - ДЕТУТ).


    Наша розмова склалась настільки легко, не вимушено, що ми з фотокореспондентом, згадуючи власні студентські роки, навіть забули про свій вік у паспорті і немов знову сіли за студентську лаву.

    Говорили серйозно про несерйозне і жартували, коли говорили про серйозне. Ось вийшов такий собі оксюморон (стилістична фігура, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу - авт.). Та, мабуть, де в чому студентське життя і є тим парадоксом. І саме ним можна пояснити, наприклад, те, що всі люди висипаються за вісім годин, а студент за пару.

    Про серйозне

    Членів студентського самоврядування в ДЕТУТі обирають на один рік. От би наш парламент так. Не зробив нічого за звітний період - до побачення. Цього року парламент вишу очолює студентка 4-го курсу факультету «Інфраструктура і рухомий склад залізниць» (далі - ІРСЗ) Маргарита ЛИТВИН. Відповідно кожен факультет має свого голову студентської ради, секретаря, студентські ради гуртожитків, комітети та відділи з питань молодіжної політики і міжвузівських зв’язків, з освіти і науково-дослідної роботи, з питань культури та дозвілля, соціальної роботи, спорту та здоров’я.

    Дівчата та хлопці - активісти студентського парламенту, з якими ми зустрілися, готуючи цей матеріал напередодні Міжнародного дня студента, розповідали не без гордості, і не без самоіронії про свій вуз, про заходи, які проводять не заради галочки.

    Про допомогу та підтримку із боку Укрзалізниці, Південно-Західної і Ради профспілок. До речі, напередодні нашої зустрічі в актовій залі ДЕТУТу якраз проходила презентація проекту «Профспілка - life:)». Під час якої автор проекту Андрій СОФІЮК та завідувач відділу організаційної та кадрової роботи Ради профспілки Олександр ГНАТЮК розповіли про загальні переваги проекту. Студенти мали змогу отримати безкоштовний пакет life або змінити тариф.

    Завжди йде назустріч і керівництво вишу. Цікаво, що на сайті вузу створено за ініціативи першого проректора Надії БРАЙКОВСЬКОЇ та помічника ректора Аліни СТУКАЛО сторінку довіри. Анонімно будь-хто зі студентів може залишити свої скарги, побажання та коментарі і щодо якості викладання, і щодо ставлення викладачів до студентів, і щодо організації роботи навчального процесу і т. ін.

    Знаючи про проведення науково-методичної конференції Університету з теми реформування вищої школи, запропонувала моїм співрозмовникам дискусію про зміни у сегменті вищої освіти. Адже перші кроки у цьому питанні вже зроблено. Думки як викладачів, так і студентів тут схожі. Якщо тезисно, то для забезпечення високої конкурентоспроможності майбутні випускники мають більше годин вивчати іноземну мову. Тут не варто сперечатися. Постійний моніторинг показників якості освіти також сприятиме високому рівню якості вищої освіти, як і збільшення практичних навичок випускників.

    Інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство; взаємодія вищої школи з ринком праці; визначення пріоритетних галузей, які б забезпечувалися підвищеним державним фінансуванням, і т.д. - лише невеличкий сегмент тих питань, які варто вирішувати під час реформи вищої школи, поділилися думками мої співрозмовники.

    Як наголошують студенти, також гостро стоїть питання працевлаштування, адже обсяг вантажних та пасажирських перевезень значно зменшився за відомих усім причин. Хоча рівень знань, які отримує молодь, дозволяє їм мати гідну роботу та зарплату.

    Про несерйозне

    Коли починаємо обговорювати студентське дозвілля, то юнаки й дівчата наперебій розповідають і про День студента, і про День вишиванки, і про фотоконкурс «Університет очима студентів», і про різні благодійні акції (до речі, про одну з них «День донора» в ДЕТУТі наша газета розповідала).

    «А ось перед Вами наша Міс, - говорить Маргарита Литвин і знайомить нас зі студенткою 2-го курсу факультету «Економіка і менеджмент» Владиславою ПолІшко, яка до того ж є секретарем студентського парламенту. Влада не лише вродою завоювала перемогу. Дівчина приємна у спілкуванні, артистична.

    Так, лише у студентському віці можливо одночасно встигати все, бути гарною, розумною, активісткою. Згадались слова з відомого кінофільму «Кавказька полонянка»: «…Активистка, спортсменка, умница и - просто красавица!»

    Що ж дає така активність моїм співрозмовникам?

    - В першу чергу, - говорить студентка 2-го курсу факультету «Економіка і менеджмент» Анна ПРИМЕНКО, - це самореалізація, ти пробуєш себе у мистецтві і спілкування, і публічної промови, вчишся презентувати себе і свій університет. Участь у роботі студпарламенту - це ще й відповідальність та вміння організовуватися і організовувати інших.

    Студенти починають розповідати, як планують святкувати День студента, як готують конкурси. На цю вечірку завжди запрошують викладачів, ректора. Ловлю себе на думці, а коли ж вони навчаються, і запитую про це.

    «А нам скільки часу не дай (хоч рік на підготовку одного домашнього завдання), все одно все будемо робити в останню ніч». Розумію, жартують, але в кожному жарті є лише доля жарту. Та згадую свої студентські роки і ще одну приказку «Дайте студенту точку опори і він… засне». Ділимося спогадами, хто як готується до сесії. Сміялися над тим, як підкладали стоси книжок під подушки перед іспитом, як закликали «Халяву». З діалогу на тему «Професор - лопух» впевнилась, що, як і у мої студентські роки, викладачі бувають різні. А от найкращі, найцікавіші у плані викладання матеріалу запам’ятовуються назавжди. Бувало, лише заради його лекції бігла до універу…

    Студент 5-го курсу факультету «Економіка і менеджмент» Микола ШИРИН вже має певний досвід навчання. На моє прохання згадати про адаптацію п’ятикурсник розповідає: «У перші дні ми ще не знали, де знаходяться які аудиторії, де бібліотека, ще не роззнайомилися з одногрупниками, та що там, навіть шифр групи не запам’ятали. Але тут ніхто не буде чекати доки ти увійдеш у курс справ та ритм навчання. Тут все йде своїм звичаєм. І ти мусиш встигати. Встигати за лектором зафіксувати найголовніше, а здається, що він просто знущається з нас, говорячи у такому темпі. З’являються стоси ксероксів, галерея студентів забита гігабайтами скачаної з інтернету інформації…»

    «А ще, - приєднується до розмови студентка 2-го курсу факультету «Економіка і менеджмент» Альона ОСОЧЕНКО, - саме тут розумієш ніхто за тобою бігати не буде. Тут все серйозніше. Це відчуваєш одразу. Лише ти вирішуєш, чи потрібні тобі знання».

    На 3-4 курсі вже починається справжнє доросле життя. Частина одногрупників переходить на заочне навчання, адже йдуть працювати, частина одружується, частина продовжує насолоджуватись кожною хвилиною свого студентства. Так?

    - Та ні, - перебиває мене Олександр МЕЛЬНИЧУК, студент 3-го курсу факультету ІРСЗ, - доросле життя починається раніше, коли ти поселяєшся у гуртожиток. Коли, отримавши першу стипендію, на другий день усвідомлюєш, що треба шукати підробіток. Коли ти розумієш, що твій шлунок, на відміну від тебе, не спить ніколи і починаєш опановувати ази кулінарії. Знайомий, мабуть, усім студентам з гуртожитків рецепт висококалорійного бутерброда під назвою «Змійка». Використовуємо лише два, у День стипендії - три інгридієнти - хліб, майонез і «О, свято!» - гірчицю (лише для оздоблення страви). У вигляді змійки видавлюємо на хліб майонез, «очі» робимо з гірчиці.

    З несерйозної тема нашої розмови знову переходить у русло серйозної. Запитую про «хвости» та перші невдачі.

    Анна Горбатюк, студентка 4-го курсу факультету ІРСЗ, радить, що варто навчитися любити поразку. За кожним попаданням у ціль - безліч промахів. Але успіх не приходить за раз - він приходить після того, як ти сто разів лізеш зі шкіри і ставиш нові експерименти. Дуже легко опустити голову, але потрібні сили, щоб її підняти. Щоб згодом пишатися перемогою над собою. Важко не погодитись з такою думкою.

    Майбутні інженери, вагонники, локомотивники, фінансисти, колійники, вітаємо усіх вас з Міжнародним днем студента!

    Нехай Південно-Західна стане для вас тією заліковою книжкою у подальшому житті, де всі оцінки будуть на відмінно. А наше видання - ще однією прикметою вдалого складання іспиту.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Миттєвості свята

    Один раз на рік у День свого професійного свята кожен залізничник - чи то начальник станції чи комірник, чи то складач поїздів або оператор при черговому - має повне право на неймовірну кількість привітань, на урядові чи галузеві нагороди, на найкращі побажання.

    Цього дня позитивні емоції та гарний настрій переповнювали актову залу Київської дирекції залізничних перевезень. День залізничника вирізнявся не лише нагородженням гідних працівників сталевої магістралі, а й теплою та щирою атмосферою. Саме такий натхненний душевний стан зумів подарувати залізничникам творчий колектив клубу залізничників ст. Ніжин. За ініціативою та активною творчою й організаційною допомогою начальника Київського будівельно-монтажного експлуатаційного управління №1 Олександра МИКОЛЮКА концерт, подарований залізничникам, викликав шквал оплесків.

    Українські народні пісні, запальні танці, музичні твори у виконанні ансамблю металофоністів, театральні сценки наповнювали піднесений настрій слухачів гармонією творчості.

    Інженер виробничо-технічного відділу Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку Віктор СРЕБРАНЕЦЬ, художник-оформлювач клубу залізничників Світлана КАДУБЕНКО (ведучі свята) зуміли представити найкращі моменти святкового концерту і разом з виконавцями зробити їх незабутніми.

    Тож до вашої уваги, шановні читачі, миттєвості Дня залізничника у фотосвітлинах Олександра ІВАНОВА.


    Начальник відокремленого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень Володимир ЖЕЛЕЗНЯК
    та голова Київського теркому профспілки Олександр БЕЛІКОВ
    вітають зі званням «Кращий працівник залізничного транспорту України»
    складача поїздів 6-го розряду ст. Дарниця Олега ЛАНДАРА.


    Жива історія Київської дирекції залізничних перевезень -
    Василь Іванович НІКИТЕНКО, голова об’єднання Ради ветеранів,
    Дмитро Андрійович КРИВИЦЬКИЙ, колишній заступник начальника Київської дирекції
    та колишній начальник станції Київ-Товарний Петро Олексійович КРАСНОГОЛОВ.


    Дитячий зразковий ансамбль народного танцю «Квіти України»
    (головний балетмейстер - Олександр ПАРХОМЕНКО).


    Виступ ансамблю сучасного класичного танцю «Гармонія» м. Ніжин.


    Фольклорний колектив «Цвіт калини - Віра ШЕВЧЕНКО, Антоніна ПРИМАЧЕНКО та Микола АНДРУСЕНКО,
    акомпаніатор та керівник клубу залізничників ст. Ніжин - Юрій ДВОРНИК.

    «На небо погляне вільна людина»

     

    У цей день в обласних центрах покладуть квіти та лампадки до пам'ятників борцям за незалежність України та Героям Небесної Сотні, оголосять переможців чергового конкурсу на кращий проект пам'ятника, у школах проведуть відкриті уроки, присвячені патріотизму та мужності. Доленосні для України події Помаранчевої та Революції Гідності стали фундаментом для відзначення цього дня. Наш обов'язок - віддати належну шану громадянському подвигу і мужності людей, які віддали своє життя за Україну, за її національні інтереси та європейський вибір. Та, на нашу думку, найбільше, що ми можемо зробити - дати обіцянку перед пам'яттю тих, хто загинув, стати кращими, сильнішими, відповідальнішими кожен на своєму робочому місці, у своїй родині, у собі...

    Пропонуємо перечитати, можливо, невперше, спогади про Героїв тих страшних днів, які не потребують коментарів.

    Сергій КЕМСЬКИЙ:

    «ЩОБ ТІЛЬКИ ЛЮБОВ ПАНУВАЛА У СВІТІ!»

    32 роки, політолог

    місто Коростень (Житомирська область)

    20 лютого 2014 року був убитий снайпером на вулиці Інститутській.

    «На небо погляне вільна людина

    З новими думками, творча, нестримна.

    Ми стіни проб’ємо з міцного граніту,

    Щоб тільки любов панувала у світі!», -

    цими рядками закінчується останній вірш Героя Небесної Сотні Сергія Кемського. Він написав його 16-го лютого.

    Сергій народився 1981 року в Керчі. Ступінь магістра політології здобув на філософському факультеті Львівського національного університету. У Києві працював співробітником Інституту політичних та економічних ризиків і перспектив, писав статті для «Української правди», газети «День» та інших видань, перекладав з англійської, вів декілька інтернет-проектів, складав вірші. Любив займатися спортом: плавав, катався на роликах, лижах, ходив у гори. Дуже багато читав, любив Маяковського, Шекспіра, Ахматову, Гете. Постійно перечитував історію України.

    «Сергій - це Людина-філософ. Один з тих, хто жив за власними переконаннями, а не лише балачками про них. Це людина, для якої справедливість була понад усе», - такими словами згадують Сергія близькі друзі.

    «Коли я почула, що Янукович не підписав угоду про асоціацію, то обурено сказала: «Уявляєш? Усе закінчилось». А син відповів: «Мамо, усе тільки починається». На другий день він поїхав на Майдан», - пригадує мама Сергія Тамара Гаврилівна.

    Сергій був там майже постійно, кілька разів приїздив додому на пару днів. Щось писав і знову їхав. Востаннє був удома 15 - 16 лютого.

    На Майдані він був прихильником ненасильницького спротиву. Допомагав у створенні організацій взаємодопомоги у Коростені, де проживав останнім часом, та на Майдані в Києві.

    Сергій виступав за пряму демократію, шукав найбільш ефективні механізми взаємодопомоги, подолання міліцейського свавілля, контролю за політиками та боротьби з корупцією. Був засновником та адміністратором ресурсу «Кооперативний рух».

    У своїй статті «Чуєш, Майдане?» Сергій написав про завдання Майдану як постійного інструмента прямої демократії та громадського контролю. Він пропонував ввести в Україні закони, за якими громада через місцеві чи загальнодержавні референдуми може позбавити посади будь-якого чиновника. Сергій вважав, що такі механізми безпосереднього народовладдя стануть гарантією того, що досягнення Майдану не будуть вкрадені політиками, а народу більше не треба буде йти на жертви.

    Сергій наголошував на відповідності закону про референдуми до європейських стандартів, зокрема, щоб для ініціювання референдуму достатньо було підписів 1 - 2% громади. «Я назвав би це постійно діючою люстрацією: очищення не від тих, хто колись десь із кимось співпрацював, а від тих, хто тепер псує життя громадянам України чи може зважитися на це в майбутньому», - говорив Сергій.

    20 лютого 2014 р. Сергій допомагав виносити поранених на вулиці Інститутській, де і був убитий снайпером двома пострілами у шию. Активістами його тіло було перенесене до готелю «Козацький», звідки доправлене на подвір’я Михайлівського Золотоверхого монастиря.

    Поховали Сергія у селищі Яблунець Житомирської області, звідки родом його батьки. «Хлопці з Майдану, які приїжджали на похорон, розповідали, що Сергій сказав: «Якщо почнуть роздавати зброю, я перший поїду додому», - згадує Тамара Гаврилівна. - Він був романтиком, ідеалістом - такі люди стають справжніми революціонерами, яким він і став… В житті був дуже скромним, сповідував аскетичний спосіб життя, його ніколи по-справжньому не цікавили матеріальні цінності. Він був спокійною людиною з щирою душею та добрим серцем, часто посміхався…»

    «У нього на спині було десь 9 родимок, як сузір’я. Я все йому казала, як був маленький: спина в зірочках. Виходить, ця зірочка так і полетіла на небо», - плачучи, каже мама Сергія.

    «Йому не довелось жити у суспільстві, де свавілля влади можна зупинити мирним шляхом. Змусити політиків зараз прийняти закони прямого народовладдя - це обов’язок для тих, хто хоче віддячити героям Небесної Сотні та убезпечити свій народ від майбутніх жертв», - вважають друзі Сергія.

    Після похорону Сергія в цей же день пам’ятник Леніну в Коростені було демонтовано. Міський голова та депутати міста Коростень на проводах Сергія пообіцяли, що ніколи не братимуть хабарі…

    Назар ВОЙТОВИЧ:

    «ТАТУ, А ЯКА СЬОГОДНІ ДАТА?»

    17 років, студент

    село Травневе (Тернопільська область)

    Зранку 20 лютого в розпал кривавих подій на Інститутській його застрелив снайпер.

    Назар Войтович - наймолодший герой Небесної Сотні. Увечері 19 лютого він вирушив до Києва. То була його перша й остання поїздка. Хлопець пробув на Майдані близько трьох годин. Зранку 20 лютого в розпал кривавих подій на Інститутській його застрелив снайпер. Батьки втратили єдину дитину.

    Батько Назара Юрій Петрович розповідає, що ввечері 19 лютого син зателефонував йому і сказав, що їде на Майдан. Згадує, що він просив його нікуди не ходити, бути обережним. Син пообіцяв, що стоятиме тільки біля сцени. «Яка там сцена? Як приїхав уранці, так пішла бруківка в руки. Пішов одразу на передову», - розповідає Юрій Петрович.

    Востаннє він говорив із сином, коли той був в автобусі. Наступного дня вони з дружиною телефонували Назару, але на дзвінок відповіла волонтерка. Сказала, що хлопець загинув…

    «Його образ світлий. Він мав світле волосся, очі, шкіру, аж пробивався рум’янець. Така в нього і душа була. У ньому не було зовсім ніякої злоби. Його всі знають як дитину-янгола», - так про свого учня, наймолодшого героя Небесної Сотні, розповідає директор Травневської загальноосвітньої школи Василь Оверко. Він не пригадує за хлопцем жодних пустощів. Каже, той був спокійний, урівноважений, доброзичливий. Його всі називали Назарчиком.

    Перед випускним Назар з однокласниками посадили на пагорбі біля школи сосни. Насадження має форму тризуба. «Нинішній 9-й клас - випускники, посадили в той контур тризуба ще 100 сосен. На честь Небесної Сотні», - розповідає вчитель.

    Назар також любив збирати старовинні речі, які знаходив під час численних походів, а також цікавився історією. Юрій Петрович розповідає, що син частенько його екзаменував: «Тату, а яка сьогодні дата?» Потім сам же відповідав на своє запитання і починав розповідати про історичну подію, яка сталась того дня. Хлопець читав багато книжок. Остання книжка «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського так і лишилась із закладкою на 20-й сторінці.

    «Він дуже любив малювати. Я категорично був проти, щоб він ішов вчитися на дизайнера, але він не послухався», - розповідає батько Назара.

    Хлопець навчався на третьому курсі Кооперативного коледжу в Тернополі на відділенні дизайну. Він обожнював живопис. Усі роботи Назара мали український дух. Він любив зображати на них калину, тризуб чи козаків. Батько згадує, коли вони минулої осені будували хату, син власноруч виклав мозаїку у вигляді калини.

    Саме патріотизм підштовхнув юнака в останню хвилину поїхати на Майдан до Києва, розповідають одногрупники. Ще в середу, 19 лютого, він був на парах. Увечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного Майдану. Але замість цього поїхав сам.

    «Дуже було тяжко повірити, що його немає. Він весь час був зі мною. Хоча чому був? Він і залишається поруч», - каже тато Назара.

    У коледжі, де навчався Назар, облаштували Куток пам’яті, у школі відкрили музей пам’яті Героя, де зібрали його картини, атрибути з Майдану. Батько Назара намалював на всю стіну картину про Майдан. Відтепер школа носить ім’я Назарія Войтовича, а на фасаді встановлено його барельєф.

    Іван НАКОНЕЧНИЙ:

    «ЗАХИЩАТИ СВІЙ НАРОД!»

    З 1982 року жив із сім’єю в Києві. 83-річний офіцер ВМС СРСР у відставці.

    Декілька років тому поховав дружину, уродженку Санкт-Петербурга, якій вдалось пережити блокадну зиму.

    Був присутній на Майдані від часу розгону студентів 30 листопада 2013 року. Після розгону студентів він щодня був на Майдані і підтримував народ України! Це у 83 роки!

    Посвідчення захисника Майдану - номер 91587 від 8 січня 2014 р. Всі родичі його вмовляли не ходити на Майдан в такому віці. У відповідь вони чули, що він давав військову присягу - захищати свій народ!

    Помер в одній із київських лікарень від ран, отриманих під час сутичок 19 лютого на вулиці Інститутській. Важкі травми голови і шийного відділу хребта спричинили кому, внаслідок чого до тями Іван Наконечний так і не прийшов. Швидка привезла його до Інституту нейрохірургії, і професор, який робив йому операцію, лише припустив, що удар міг бути нанесений важким металевим предметом.

    Син Івана мешкає у Санкт-Петербурзі, на батьківщині своєї матері. Він був повідомлений про загибель батька, але відмовився його ховати. Навіть попрощатися не захотів. «У вас там багато бандерівців. Мені страшно туди їхати», - сказав син загиблого Героя Небесної Сотні.

    Підготувала Валентина КОЛЯДА за матеріалами Вікіпедії та сайту-реквієму Небесна Сотня, Фото з інтернету

    Дмитро ЄМЕЛЬЯНЧИКОВ: «На фронті зрадників не було!»

    Думкам тісно. У дитинстві він цікавився гуманітарними науками. З тих пір історія та література, правознавство стали для майбутнього юриста відокремленого підрозділу «Енергозбут» Дмитра ЄМЕЛЬЯНЧИКОВА дороговказом по життю. Бокс - це пошуки юнака у спорті. А ще в його житті були тренування та змагання з джиу-джитсу. «Мистецтво м’якості» - загальна назва, застосовувана для японських бойових мистецтв, що включають у себе техніки роботи зі зброєю й без неї. Тобто джиу-джитсу - мистецтво рукопашного бою, основним принципом якого є «м’яка», «податлива» техніка рухів. Ясна річ, під час навчання у Київському національному університеті внутрішніх справ України на факультеті «Право та підприємництво» досконала фізична підготовка знадобилась. Це ж фізичний та душевний гарт. Проте впродовж проходження строкової служби у війську як радіотелеграфіст спортивну міць Дмитро на повну котушку не застосовував. Повернувшись з армії, дипломований юрист пішов працювати до «Енергозбуту». Судово-претензійна робота з побутовими та промисловими споживачами, тобто з фізичними та юридичними особами - процес не з легких у тому значенні, що боржник у наш час - явище не рідкісне. Якщо хтось із його колег вважає цю посаду надто нервовою, Дмитро відповідає, що і цей обсяг роботи, який йому довірено, потрібно робити. До труднощів звик. Суб’єктивних поглядів із цього приводу може бути безліч, але з думкою його колег по зброї, які воювали на сході України майже протягом року, що він вийшов з горнила війни справжнім ВОЇНОМ, важко не погодитись.


    Дмитро Ємельянчиков


    Дмитро та Анна. Вересень 2014 р.


    Дороги війни не забуваються

    Ми ведемо розмову в його тихому кабінеті. Поруч - двоє колег, які за весь час нашої із Дмитром бесіди не зронили жодного слова. Очевидно, не доводилось докладно слухати про бойовий похід кулеметника та розвідника Д. Ємельянчикова з метою визволення українського Донбасу. Заздалегідь перепрошую співбесідника з приводу того, чи можна розпитувати про війну. Сучасні психологи стверджують, що поствоєнний синдром, яким переймаються багато визволителів та тимчасово переселених з Лугандонії осіб, може привнести у життя родини, колег певний, м’яко кажучи, дискомфорт при спілкуванні. Але це, на щастя, не про нашого героя.

    Щойно мобілізований на війну солдат отримав від військових інтендантів каску зразка 1953 р, важкі берці, комплект солдатської форми під зрозумілим шифром «Дубок» та ручний кулемет. «Воюй, солдате!» - таким був «привіт» від завідувача військового складу. А від працівників «Енергозбуту» Д. Ємельянчиков отримав коштовний бронежилет типу «Корсар», не одну посилку з харчами та медикаментами, батьки подарували синові справжню кевларову каску, друзі - сучасні берці та спеціальні окуляри. На власні кошти залізничний юрист придбав рюкзак, наколінники та перчатки. А від управління Південно-Західної залізниці Дмитро Ємельянчиков отримав військовий бінокль, що коштує 23 тис. грн. Оптичний помічник добре прислужився кулеметнику й розвіднику в одній особі. Після демобілізації цей прилад він вирішить передати артилеристам 72-ої бригади.

    У молодої людини зі щирою посмішкою та проникливими очима добра пам’ять. Навіть не підходячи до карти, не підглядаючи у настільний календар, Дмитро точно називає дати, маршрут та місця боїв, де брав участь. Нічні марш-кидки, організація коридорів для відходу українських військових та добровольців, зачистки сіл та міст від «сепарів» та російської босоти, яку вже не прийнято називати «ввічливими чоловічками»...

    Мінометні обстріли, ракетні атаки з «градів» та «ураганів», вбиті та поранені солдати і офіцери. Шишкове, Красний Яр (околиця Луганська), Айдар, Колпакове, Красна Поляна, Круглик, Лутугіне, Щастя… Я ледь встигаю занотовувати до власного блокнота ці назви. А Дмитро продовжує, що саме у Круглику якийсь з офіцерів головного розвідувального управління (ГРУ) міноборони Російської Федерації, вийшовши прямо до позицій українських військових, запропонував його побратимам здаватися у полон. Мовляв, перспектива чудова - вивезення полонених у Росію, а у іншому випадку, мовляв, будемо знищені за декілька годин. Лаптем російських щів куштувати ніхто з товаришів Дмитра Анатолійовича не погодився, навіть після, так би мовити, демонстрації сили з боку росіян. У відповідь ГРУшнику та його команді зробили «попередження» з боку ЗСУ, розрядивши у бік ворога декілька «равликів» зі станкового гранатомета. Без втрат не обійшлося з нашого боку - загинув екіпаж українського танка, загинув також навідник-оператор української БМП-2, а механік-водій БПМ-2 був захоплений у полон разом з бойовою машиною. Д. Ємельянчикову болить душа за смерть офіцера, командира 2-го взводу 5-ої механізованої роти 2-го механізованого батальйону, який пішов на перемовини із проросійською наволоччю як парламентер. Командир повернувся з переговорів живим, вигравши час на підготовку до відходу українських підрозділів. Та, на жаль, загинув від нещасного випадку. Складна військова ситуація: у бойової машини, на якій їхав цей офіцер, відмовили гальма. Машина впала у рівчак до верху гусеницями, сміливець не зістрибнув з машини у момент її скочування у рівчак, намагаючись зіштовхнути з «броні» молодого солдата строкової служби. Відчайдушний командир взводу загинув єдиним з усього екіпажу. А перед тим Дмитро обіцяв офіцеру: «Коли повернемось додому, обов’язково запрошу тебе на футбол і разом вболіватимемо за столичне «Динамо» на НСК «Олімпійський». Однак доля вирішила інакше. Робити суворі висновки маємо самотужки.

    Для чого Ємельянчиков написав рапорт про перевід його з 5-ї роти 2-го батальйону до 30-ї механізованої бригади? Військові дороги звели його із земляками у 2-й роті 1-го батальйону, з якими він проходив підготовку перед АТО в тренувальному центрі м. Гончарівськ Чернігівської області. Саме тут 2-го вересня 2014 р. у Містках він нарешті зустрів своїх друзів, яких шукав на фронті протягом липня і серпня 2014 року.

    Дмитро був навідником кулемета серії ПКМ (рос. - пулемёт Калашникова модернизированный) - єдність надійності та потужності, як пишуть про цю зброю фахівці. І кулеметник, і його швидкострільний сталевий «товариш» показали сепаратистам, де раки зимують! Згодом - короткий відпочинок.

    Другий заїзд в АТО розпочався в Мирному під Мелітополем 20 січня 2015-го, а вже 31-го січня 2015-го - воїн штурмував Вуглегірськ. Читачу відомо з телерепортажів та рапортів прес-службовців Міноборони із зони АТО, які то були криваві дні. Дмитро розповідає про наші втрати, але на обличчі - жодної зморшки. Дивуюсь подумки - звідки той спокій, як тяжко він йому дається?

    Шосте лютого 2015 р. під-час штурму села Рідкодуб (Дебальцівського р-ну) загинули двоє українських звитяжців, серед яких був і один із друзів Дмитра. На жаль, він бачив не одну смерть поруч. Адже був серед учасників організації військового коридору для відведення українських військ, затиснутих у Дебальцівському котлі. Дмитро пишається через те, що воював пліч-о-пліч із наймолодшим Героєм України серед учасників АТО Володимиром ГРИНЮКОМ, хоча, знаючи тих хлопців, з якими воював плече-в-плече, сміливо дав би звання «Героя» не одному десятку патріотів.

    Старший лейтенант, командир роти 30-ї окремої механізованої бригади Володимир Гринюк командував штурмовою групою у складі двадцяти бійців 11 - 13 лютого, яка спільно з бійцями Нацгвардії, батальйону «Донбас» розімкнула Дебальцівську дугу. Тоді вдалося захопити частину населеного пункту Логвинове. Володимир одержав осколкові поранення, але продовжив керувати своїм підрозділом, у результаті війська, хоч і із втратами, але вийшли з Дебальцевого. Там на війні залишився до сьогодні пам’ятний вибух «града» поруч із бойовою машиною піхоти, де на броні влаштувався мій сьогоднішній співрозмовник. Вибуховою хвилею Дмитра скинуло з БМП на землю. Розплющивши за якусь мить очі, воїн оглянув себе, почув ззаду наростаючий звук танкової турбіни. Секунди залишилися до того, як глухої ночі бійця розчавили б танкові траки. Але Дмитро буквально зірвався вперед на руках, уникаючи гусениць танка. Бог милував. Проте після цього він вкотре відчув жагу до життя.

    Є для кого жити. Дома на нього чекали батьки. А тоді ще наречена Анна попри всі перепони приїхала до свого судженого до Артемівська. Це недалеко від лінії фронту. Що сказав на це його милій дівчині Дмитро? Йому здавалося, що серце вистрибне з грудей. Приємні відчуття від погляду, усмішки коханої. Мабуть, звичайними словами не передати ті почуття. Тоді Дмитро вирішив будь-що прийти живим з війни… Анна повернулася додому - чекати. Перед цією сучасницею й сама природа схиляється в поклоні. Вони ще зустрінуться сонячного літнього дня. Вони разом зустрічатимуть тисячі світанків! А тепер - жодних жартів - нехай гордяться їхні нащадки! Кохання не має перешкод.

    І знову лірику нашої розмови змінюють суворі реалії споминів. Біля села Луганського були зруйновані мости, розбиті вирвами від вибухів дороги. Відсутні секції мостів були частково залатані понтонними блоками. За допомогу в організації «коридору», через який з Дебальцівського кільця змогли вирватись військовослужбовці 128-ої гірсько-піхотної бригади, вдячні побратими подарували роті, в якій воював Дмитро, автомобіль. За свою впертість у боях, за безвідмовність при виконанні бойових завдань, через незламність та високу професійність 2-у роту 1-го механізованого батальйону було визнано, як кращу у складі Збройних Сил України, а комбат та комроти стали Героями України.

    Дмитро пригадує, що у другій роті серед його товаришів не було зрадників. Ті, хто заглядав у чарку, - були. Але такі на фронті довго не затримуються. За об’єктивних причин.

    Дмитро Ємельянчиков повернувся додому цілим і неушкодженим. Незабаром оженився на тій, яка лише на нього вірно чекала. Оженився на Анні. Мотив - єдиний - палке кохання. Пам’ятаєте, це ж наречена відшукала його на фронті. Многая літ! Автор дозволив собі пожартувати на адресу Дмитра та Анни, мовляв, збережіть у власному сімейному альбомі цей нарис. Можливо, буде цікаво вашим правнукам дізнатися про те, якими були ви, старші Ємельянчикови. Дмитро дав ствердну відповідь.

    І все ж, Дмитру Анатолійовичу болить душа за військових, які на межі людських можливостей захищають Україну від російської збройної агресії. Мій співбесідник вважає, що саме затягування перемир’я недоречне - ця ситуація слугує тому, щоб, приміром, нечесні постачальники продовольства на лінію фронту з українського боку нагрівали на цьому власні руки. Він переконаний у тому, що «гадину» в обличчі сепаратистів та «добровольців» з Росії необхідно додушити».

    - Війну вже давно потрібно закінчувати нашою перемогою, - вважає Д. Ємельянчиков. Підтримую його думку!
     

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву Дмитра ЄМЕЛЬЯНЧИКОВА та Олександра ІВАНОВА

    Настав час цінувати те, що поруч

    Будь-якої канікулярної пори ми мимоволі замислюємося над тим, як організувати відпочинок наших дітей та й просто побути разом із сім’єю. Адже спільний відпочинок укріплює родинні відносини, забезпечує відчуття захищеності у дітей, а ще дозволяє відволіктися від буденності. Звичайно, в умовах воєнних дій у нашій країні дорогокоштуючий і пишний курорт не тільки недоречний, але й неетичний. Тому замислюємося над альтернативним відпочинком. Адже, все одно, життя триває, і воно швидко-плинне, тому, поки ми живі, потрібно жити. Отож пропоную звернути увагу на міста, які розташовані недалеко від рідної домівки. Через те, що раніше ми мчали за новими враженнями, наприклад, у Крим, а у кого дозволяли фінанси, то й ще далі, а те, що поруч, просто не помічали.






    Так було і в нашій родині. Мешкаючи у Щорсі, в обласний центр Чернігів ми їздили тільки у справах, а пройтися екскурсійними місцями нам навіть на думку не спадало. Але життя круто змінилося і настав час цінувати те, що поруч. Тож нещодавно в один з вихідних ми усією родиною відправилися відкривати для себе новий для нас Чернігів. Маршрут я обирала з усією відповідальністю, враховуючи інтереси, насамперед, свого сина, адже діти - наше все. Але й самій було цікаво побачити історичні пам’ятки. Тож про все по порядку. Спочатку, як зразкові батьки, ми повезли нашого сина до парку атракціонів. Справедливо вирішивши, що якщо вже не влаштували йому оздоровлення на морі чи в таборі, то пара сотен гривень не буде великою розтратою. Тому атракціони син обирав собі сам, які йому заманеться. До речі, ціни досить демократичні, на вище згадані двісті гривень вдалося купити чимало квитків. Заради справедливості треба сказати, що Чернігівський парк розваг не дуже поступається паркам, наприклад, у кримських містах.

    У Чернігівському парку є розваги як для маленьких, так і для підлітків, особливо мене вразили велетенські американські гірки, цікавим був і 3-D кінотеатр, і тир, і колесо огляду, і багато-багато іншого. До речі, черг зовсім немає. Накатавшись досхочу, відпочивши на зручних лавках серед доглянутих клумб, відправляємося у наступний пункт - Антонієві печери. За моїм задумом, вони мали стати кульмінацією екскурсійної програми. Їдемо у стародавній район міста - вал. Тут можна вдало відпочити від міської суєти. Тихо, а велика кількість храмів, монастирів налаштовує на спокійні, ліричні думки. Не потрібно нікуди поспішати. Співають пташки, можна досхочу гуляти поміж дерев невеликими доріжками.

    Наближаємося до завітного місця - овіяних легендами Антонієвих печер. Не буду втомлювати читача історичними описами. Просто поділюся своїми особистими враженнями. Справедливо вважаю, що Антонієві печери повинен відвідати кожен поважаючий себе мешканець та гість Чернігова. Тому що краще один раз відчути та побачити все на власні очі. В печерах відчувається особлива енергетика: місце старовинне, намолене, загадкове та трохи містичне. І хоча за розміром вони не дуже великі, існує легенда, що печери з’єднані підземними ходами з самою Києво-Печерською Лаврою. Стверджувати про це я, звичайно, не можу, але, на мою думку, можливо все, адже місце дійсно є старовинним. Привид монаха, який, за легендою, час від часу з’являється в Антонієвих печерах, ми не зустріли, але місцями трошки моторошно ставало, хоча заблукати там дуже важко. Екскурсовода ми не запрошували, але для повноти вражень, можливо, це не буде зайвим, враховуючи, що ця послуга коштує не так вже й дорого - 50 гривень.

    Відвідавши Антонієві печери, ми ще трохи погуляли старовинним валом та відправилися на Болдіну гору. Підійшли до вічного вогню, зфотографувалися біля пам’ятника воїнам - справж-нього витвору мистецтва. Але подих нам захопило від краєвиду міста, який відкривається з Болдіної гори. Це й було завершувальним акор-дом нашої культурної програми. Подивилися ми, звичайно, не все. В планах залишилося відвідання декількох храмів, прогулянка берегом Десни, більш детальна екскурсія по валу. Тож наступна поїздка обіцяє бути не менш цікавою та змістовною. А поки що повертаємося додому. Вся родина задоволена, час проведений захоплююче і недаремно та й гаманець не дуже постраждав. Сподіваюся, мій власний досвід стане у нагоді нашим читачам. Тож завітайте у Чернігів і відкрийте його для себе сучасний та стародавній. А неподалік, усього у годині їзди від Чернігова, розташований мій рідний Щорс, який має безліч цікавих та гарних місць для відпочинку. Але про це - у наступній статті.

    Анна ПОЛЮШКО, місто Щорс

    Окраса турніру – жінки

    Наприкінці жовтня у рамках заходів, присвячених Дню залізничника, на базі спортивного комплексу Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту відбувся турнір з волейболу, в якому взяли участь працівники структурних підрозділів Козятинської дирекції залізничних перевезень.


    Голова теркому Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ
    вручає заслужену нагороду Світлані КУШПІРІ.

    Команди учасників, за умовами змагань, були поділені на дві підгрупи, лідерами яких були минулорічні фіналісти: команди локомотивного та вагонно-експлуатаційного депо Козятин.

    Ігри у підгрупах і цього року не принесли особливих сюрпризів. Команди локомотивного депо Козятин та вагонно-експлуатаційного депо Козятин впевнено йшли до фіналу, долаючи своїх суперників. Тож і фінал був за ними.

    Зробивши висновки з минулорічного програшу, вагонники цього року виставили новий склад команди. І недарма. Молодим, зіграним гравцям, вдавалися і атакуючі дії, і гра у захисті. Локомотивники ж грали у минулорічному складі. До фінальної гри вони впевнено долали своїх суперників, але на фінал не змогли сконцентруватися і, як наслідок, - перемога суперників.

    Численні глядачі та вболівальники, присутні на турнірі, відмітили віковий склад його учасників. Наймолодшому гравцеві команди Козятинської дистанції сигналізації та зв’язку Івану Клімко - 19 років, а найстаршому представнику команди Фастівської дистанції електропостачання Борису Сидорчуку - 60.

    Несподіванкою та окрасою турніру стала гра жінок. За умовами змагань команди мали право виставляти змішаний склад учасників. Цим правом і скористалася команда Козятинської дистанції колії, за перемогу в якій разом з чоловіками, не уступаючи сильній статі, змагалася Галина Янкевич. Та більш яскраву, впевнену гру у команді Фастівської дистанції електропостачання показала Світлана Кушпіра. Саме її було відмічено у номінації «За кращу гру у захисті».

    За результатами зма-гань перше призове місце посіла команда вагонно-експлуатаційного депо Козятин, друге - локомотивне депо Козятин, третє - за командою Козятинської дистанції сигналізації та зв’язку.

    Кращим нападником турніру визнано капітана команди-переможця Олександра Грінченка.

    Прес-центр теркому

    Злочинний маршрут закінчився у кабінеті слідчих

    Закони всесвіту є непорушними - випадковостей не буває. Мости через річку Горинь, що на перегоні між Козятином і Здолбуновим, а точніше, захисна лісополоса, що у 200 м від штучних споруд, мала прихистити двох заїзжих туристів аж з Одеси. Чи їм моря мало? Хіба можна назвати непередбачуваною зустріч двох стрільців із стрілецької команди ст. Шепетівка, які 18 жовтня 2015 р. (неділя) о 18.05. (сутінки) стикнулися із двома невідомими.

    Сонце низенько, вечір близенько. А двоє прибульців потайки рухались вздовж русла річки у напрямку означених мостів. Це на околиці села Броди. На вимогу наряду охорони «Зупинитись!» ці чоловіки не реагували. Навпаки, прискоривши суходолом власну ходу у бік центральної частини споруди, ще й встигали фотографувати конструкції мосту. Не пройшло і десяти хвилин, як цих заброд, які чинили опір залізничним охоронцям, було затримано. Документів у «туристів» не виявилося. Під час опитування підозрілих з’ясувалося, що вони прибули з Одеси. І саме у Бродах глухої осінньої ночі збирались… відпочити. Як вам ця «легенда»? Як свідчить довідка, яку кореспондентові надали у службі воєнізованої охорони столичної магістралі, працівники Острозького райвідділу міліції прибули на місце пригоди о 19 год. 08 хвилин. Тобто стрільці протягом години були віч-на-віч із потенційними злочинцями. Ризик? Ще й який. На даний час охоронцями правопорядку проводяться слідчі заходи. Як зазначається у службовій довідці, про надходження інформації буде повідомлено додатково. Отже, очевидно, маємо справу із розвідниками. Скажете, журналістське припущення?

    «Підрив мосту» - найсучасніша комп’ютерна гра для хлопців». Таку рекламу можна побачити в інтернеті. «Для тих, хто зацікавився, - закликають автори, - існує 35 рівнів. Задача - підірвати міст у «найзручніших» місцях. Головне - розмістити вибухівку під мостом таким чином, щоб, коли здійсниться вибух, всі машини, які будуть їхати штучною спорудою, впали у воду. Кожний новий рівень - нова головоломка».

    Де відшукати ту тонку межу, за якою комп’ютерна гра перестає бути грою? Ясна річ, під час підготовки до злочину у голові будь-якого підривника вже існує власний план. А початок операції можливий на екрані його рідного комп’ютера. Адже найчастіше неповнолітній правопорушник, вчиняючи злочин, не до кінця розуміє протиправність своїх дій (коли жарт або гра перестає бути жартом (грою) і перетворюється в злочин), або готується до протиправних дій через збіг обставин, сформованих кримінальним оточенням. У даних ситуаціях у наявності нерозуміння неповнолітнім правопорушником небезпеки свого поводження, або прояв безтурботності, властивий підліткові.

    Припускаю, що двоє одеситів, які ні з того, ні із сього опинилися ввечері біля мосту у Рівненській області, - вже далеко не підлітки. Тоді що це, підготовка до терористичного акту? Чи не втомилася українська громада від вибухів житла та інфраструктури на Донбасі? Чи не час переглянути статтю 258 Карного кодексу у бік збільшення строку позбавлення волі за здійснений теракт (від 10 до 15 років)? Тоді, очевидно, збільшиться і строк за підготовку до теракту. Добре подумають шукачі пригод, які врешті-решт попадають у поле зору криміналістів.

    Хтозна, може обережність стрільців стрілецької команди (прізвища не називаємо згідно із службовою таємницею) і вберегла мости від запланованої диверсії. Ну не купатися ж ті одесити збиралися, не пірнати ж з мосту у горянську воду. І для фотозйомки обрали не підходящий час. Войовничий опір та сумнівна «легенда» про те, для чого двоє мешканців Південної Пальміри приїхали на береги Горині восени, підказують, що підступні терористи поки що не заспокоїлись. Значить, тепер до них у співробітників Служби безпеки України існує маса запитань. Тож і нехай. Час такий - треба бути пильними! А до батьків - окреме прохання: контролюйте те, у що граються ваші діти, перебуваючи один на один із соціальними мережами.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    У Коростені встановили пам’ятник Святому князю Володимиру

    Нинішнього року минуло тисячоліття від успіння хрестителя Київської Руси-України князя Володимира Великого. Чимало заходів, присвячених вшануванню його пам’яті, пройшло в нашій державі. Долучилися до відзначення цієї дати і жителі Коростеня.


    Народний художник Валерій ФЕЩЕНКО виступає на відкритті пам’ятника Володимиру.

    Коростенці вважають, що їхній край має безпосереднє відношення до Хрещення Київської Русі, адже матір’ю князя Володимира, хрестителя Русі, є древлянська княжна Малуша. Сьогодні скульптури Малуші поруч із малолітнім князем Володимиром, Добриня та князь Мал у камені прикрашають Коростенський міський парк. І навіть княгиню Ольгу сучасні коростенці пробачили й встановили їй пам’ятник у парку.

    Довершив цей своєрідний пам’ятний ансамбль монумент самому Володимиру, який встановили нещодавно. Відтепер скульптура святителя Київської Русі зустрічає усіх на вході в Центральний міський парк. У його урочистому відкритті взяли участь жителі міста, посадові особи й духовенство. Також були присутні на урочистостях й отримували слова подяки за працю автори пам’ятника - заслужений художник України Віталій РОЖИК та народний художник України Василь ФЕЩЕНКО, які майже рік займалися цим непростим творчим процесом. Скульптура сягає висоти 3,4 м і встановлена на майже півтораметровому п’єдесталі. Як зазначалося на відкритті, пам’ятник Святому князю Володимиру виготовлений за кошти благодійників.

    Оксана КЛИМЧУК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05