РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 38 (9 жовтня 2015)
  • Випуск №38 9 жовтня 2015
    Зміст
    1. Дорогі залізничники, вітаю вас із Днем захисника України!
    2. Шановні колеги! Раді привітати вас із Днем захисника України!
    3. Діалог із пасажирами не припиняється (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Сергія ГУКА)
    4. Щоб перша була першою (Микола ПАЦАК)
    5. Спекотний календар для жмеринських колійників (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. Висновок про те, що Укрзалізниця сплатить 600 млн. грн. боргу за будівництво київського мосту, передчасний (За повідомленням прес-центру Укрзалізниці)
    7. Олександре, дякуємо! або Щасти тобі, СОЛДАТЕ! (Микола ПАЦАК)
    8. Відзначили кращих (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія САЛІЯ)
    9. Ми переможемо (Валентина КОЛЯДА)
    10. Не уничтожать, а беречь (Сергей ПЕТРУНЬКИН, г. Конотоп)
    11. Будемо сподіватися на краще (Микола ПАЦАК, Фото Сергія ПЕТРУНЬКІНА)
    12. Як будувати рідну хату (Валентина КОЛЯДА, Фото з інтернету)
    13. На захист української землі
    14. Козаки. Хто вони? (Колектив редакції газети «Рабочее слово»)
    15. «Квіти любові» від пані Марії (Валентина КОЛЯДА, Тетяна ШЕМЧУК, Фото Тетяни ШЕМЧУК)
    16. Третій тур: все ближче нагороди (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ)
    17. Поселила у квартирі «перса» (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з архіву сім’ї ХАРЧЕНКІВ)

    Дорогі залізничники, вітаю вас із Днем захисника України!

    Споконвічна традиція нашого народу вшановувати звитягу своїх захисників втілилася 16 років тому в запровадженні Дня українського козацтва. А святкування Дня захисника України, започатковане торік, оновлює цю традицію, наповнює її гордим сьогоденням і вірою в мирне майбутнє.

    Рівень довіри до українських військовослужбовців наразі безпрецедентно високий, і ціна цьому - здоров’я або навіть життя. Наші воїни довели, що вони гідні нащадки козаків. Саме їм ми завдячуємо своєю безпекою та спокійним сном наших родин.

    І серед цих відважних людей - багато залізничників, які стали до лав Збройних Сил України, усвідомлюючи історичну відповідальність і великий ризик свого вчинку. Бути їхніми сучасниками - це честь для кожного з нас.

    Слава вам, мужні та шляхетні захисники України! Повертайтеся до мирного життя живими і здоровими!

    Зі святом вас, колеги! Хай ваші серця б’ються сильніше тільки від світлих, радісних новин.

    З повагою,

    Голова комісії з реорганізації -

    в.о. генерального директора Укрзалізниці

    О.В. ЗАВГОРОДНІЙ


    Шановні колеги! Раді привітати вас із Днем захисника України!

    У світле свято Покрови Пречистої Богородиці, яка українцями завжди вважалася заступницею і покровителькою, відзначається національне свято - День захисника України та День козацтва. Сердечно вітаємо вас із цим дійсно всеукраїнським святом спадкоємців славного козацького роду.

    З часу незалежності України козацька ідея отримала новий могутній імпульс розвитку, знайшла численних прихильників у всіх регіонах нашої держави.

    Ми пишаємось хоробрістю наших воїнів, які стали гідними нащадками українських козаків - захисників рідної української землі.

    Віримо, що завдяки козацькій звитязі захисників, які сьогодні беруть на себе відповідальність за долю країни, мир та стабільність буде повернуто нашій державі.

    Бажаємо усім вам козацького здоров’я, невичерпної енергії і пориву, незламної волі до перемоги та патріотичного духу, який допоможе здолати будь-які перешкоди!

    Зі святом вас! Слава Україні!

    З повагою,

    Голова комісії з реорганізації -

    в.о. начальника Південно-Західної залізниці

    В.Г. ТЯГУЛЬСЬКИЙ

    Голова Дорпрофсожу

    О.М. ЛОГОШНЯК


    Діалог із пасажирами не припиняється

    «Безплатна газета для пасажирів, будь ласка!», «Прочитайте, цікаво!», «Не забудьте взяти у дорогу «Рабочее слово». Із цими словами на приміському вокзалі станції Київ-Пасажирський квиткові касири Оксана ГРИЦЕНКО, Антоніна БУРЯК та Галина ГУЛЕНКО зверталися до пасажирів із притаманними лише їм теплими посмішками. Варто лише було покласти декілька сотень примірників на турнікетні апарати, як миттєво екземпляри газети опинялися у руках бажаючих знати, про що йдеться у нашому виданні. І будьте певні, чималий пакет спеціального випуску газети залізничників розійшовся негайно.




    Пасажири - народ вибагливий. Обов’язково поцікавиться, чому не вистачає вагонів у приміському поїзді? А чому відсутні дивани, перекошені двері, не працює вмивальник у туалеті? Про це є відповідь у нашій газеті. Пропонуємо для обговорення економічні питання. «Бажаєш в електричці гарно подорожувати - важливо негайно злодіїв та варварів зупиняти!» - це гасло, яким відкрито спеціальний випуск. Це, вважаємо, звернення не лише від журналістів, а у першу чергу від залізничників. Чекатимемо на відгуки від читачів! Діалог із пасажирами не припиняється!

    Редакція газети залізничників щиро вдячна за допомогу у розповсюдженні спеціального випуску на вокзалах Південно-Західної магістралі працівникам галузевої служби приміських пасажирських перевезень.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Сергія ГУКА

    Щоб перша була першою

    Перша виробнича дільниця Конотопської дистанції колії (ПЧ-1). Із жовтня минулого року її очолив Юрій НЕПЛЮЄВ. Можна б підбивати підсумки за весь період, та Юрій Володимирович обмежується фразою про підготовку до зими. Готові на сто відсотків. І додає, що основне завдання залишається - забезпечувати швидкість поїздів на дільниці, яку обслуговують його колеги - сто сорок кілометрів на годину, утримувати колію на тому ж рівні, що й попередники.


    Начальник першої дільниці Конотопської дистанції колії Юрій НЕПЛЮЄВ.

    А попередники в Юрія Неплюєва відомі. Це - Василь НАЗАРЕНКО, це - почесний залізничник Михайло РАДЧЕНКО. Не одне десятиліття працювали вони тут, залишили у спадок молоді добру матеріальну базу, колектив, в якому бережуть і примножують славні трудові традиції.

    Станція Крути в минулому була залізничним вузлом, тому належністю до залізничних династій тут не здивуєш. Батько Юрія Неплюєва працював машиністом у районі контактної мережі (ЕЧК-18), мати - товарним касиром. У дистанцію колії він прийшов у дев’яносто четвертому, вже після армії. Говорить, що не останню роль у виборі мав Василь Назаренко. Колишньому начальникові дільниці Юрій Володимирович доводиться внучатим племінником. Влаштувався монтером. Потім був бригадиром, майстром. І двадцять років пролетіли, як одна мить.


    Бригада крутянських монтерів.

    Неправда, скажете? Довбатися у щебені, тягати шпали, забивати костилі і крутити гайки на скріпленнях - та за місяць набридне. Ніякої романтики. Це ж не мчати з вітерцем у кабіні електровоза. Але це - факт. Переконувався не раз. І у Крутах теж.

    Із начальником дільниці підходимо до бригади, яка працює на станційних коліях. Знайомлюся. Бригадир Геннадій МАЛЕНКО - двадцять років стажу, дружина - чергова на переїзді. До речі, він ще й зять Михайла Івановича РАДЧЕНКА. Микола ДЕРКАЧ - тридцять чотири роки працює монтером. Говорить, що із юних сімнадцяти на коліях, що незчувся, як і віку додалося. Анатолій МАКСИМЕНКО - десять. На залізниці трудяться його батько, мати і брат. Запитую, як працюється? «Нормально, - відповідає монтер. - Тільки нового б метелика треба». Метеликом називають ніж кущоріза. Косити цього літа довелося багато, тож треба міняти. «Та є вже тобі метелик, - втручається Юрій Неплюєв, - передали із Конотопа сьогодні».

    Пізніше він розкаже, що матеріалами дистанція їх забезпечує стовідсотково.

    - І підрейковою гумою?

    - Гумою теж.

    - Тією, що й року не витримує.

    - Слабка. Тільки іншої немає.

    На якість підрейкової гуми нарікання доводилося чути вже не раз. Але віз, як кажуть, і нині там.

    Наймолодший у бригаді - Сергій СОЛДАТЕНКО. Конотопчанин, монтерського стажу дев’ять літ - до Крут працював у Дарницькій дистанції колії.

    Бригада вийшла на «вікно», тож ляси точити ніколи. Хлопці беруться за роботу, а я занотовую у блокнот слово «зарплата». Ні на що не нарікають монтери. А ось зарплата малувата.

    На дільниці, звісно, не одна бригада. Про цю Юрій Неплюєв говорить, що дружна, працьовита, досвідчена. І легка на підйом: команда - і вперед на будь-який кілометр від Ніжина до Бахмача-Київського.

    Скромно, як і про підсумки річної роботи на посаді керівника дільниці, навіть обережно мовить Юрій Володимирович і про плани. Так, утримувати, забезпечувати… І додає: «Багато хочеться зробити, поки є бажання». А бажання, відчуваю, є. На совість. Бо перша дільниця, як говорили колись крутянські колійники, має бути в усьому першою.

    Микола ПАЦАК

    Спекотний календар для жмеринських колійників

    Нинішнє літо дійсно було спекотним, і багато залізничників брали відпустки, щоб відпочити на березі моря чи якоїсь водойми. Однак у число таких щасливчиків попало мало жмеринських колійників, зокрема працівників колійної машинної станції (КМС-79), колектив якої очолює Микола ДЯДЮН. Усе літо вони «засмагали» спочатку на перегоні між ст. Журавлівка та Вапнярка, де виконували посилений капітальний ремонт колії, а потім - на перегоні між ст. Ярошенка та Рахни. Де й до сьогодні займаються реконструкцією залізничного полотна на непарному напрямку.


    Головний інженер Юрій РЕЗНІК (у центрі) уточнює денне завдання
    з майстром машин та механізмів Віталієм ЛЕВЧУКОМ (ліворуч) і виконавцем робіт Віктором СТОРОЖУКОМ.


    Проводиться заміна рейок, на передньому плані - стропальники Дмитро ДЕНИСЕНКО (ліворуч) та Володимир КОВАЛЬЧУК.

    За цією роботою мені й вдалось їх застати, коли виконував редакційне завдання. Використовуючи укладач колії, інші механізми, працівники знімали довгомірні рейки і на їх місце укладали інвентарні.

    - Процес у нас налагоджено таким чином, - пояснює головний інженер КМС-79 Юрій РЕЗНІК, який керує роботами безпосередньо на перегоні, - що одного дня ми міняємо рейки, а наступного - старі рейкошпальні решітки на нові. Таким чином за два робочих дні ми просуваємось на сімсот - вісімсот метрів. Уже виконані роботи майже на 18,6 кілометрах колії із запланованих двадцяти.

    До сказаного керівником варто додати, що такий технологічний процес дещо складний, але він дозволяє заощадити матеріали. Можна було б просто на колії, де проводиться реконструкція, розрізати рейки на 25-метрові відтинки і демонтувати разом зі старими шпалами. Але тоді їх уже не можна було б використовувати. Коли ж рейки-довгоміри знімаються окремо цілими, їх можна буде укладати в колію, де менш інтенсивний рух поїздів, адже вони ще придатні для використання.

    Реконструкція колії, включає весь комплекс робіт з оновлення залізничного полотна. Тому на дільниці, про яку йдеться, працюють не лише фахівці Жмеринської КМС, які міняють стару верхню будову колії на нову, а й окремі підрозділи Центру механізації колійних робіт столичної магістралі. Вони за допомогою наявних машин та механізмів висипають новий щебеневий баласт, підбивають його під шпали, виправляють колію, оновлюють кювети, виконують деякі інші роботи. Після цього колія стає придатною для подальшої тривалої експлуатації, причому з інтенсивним рухом поїздів.

    А він за цим напрямком дійсно інтенсивний, адже колія веде від Жмеринки у бік Одеси, куди направляється багато пасажирських, зокрема й швидкісних потягів. Та ще більше - вантажних, які прямують до морських портів, щоб доправити туди зерно та інший крам.

    Довелось побачити за роботою і дещо незвичний механізм - автомобіль, що пересувався рейками. Як мені пояснили, його використовують для роботи фахівці Київського рейкозварювального поїзда. На автомобілі змонтовано спеціальне зварювальне обладнання, за допомогою якого трьохсотметрові пліті рейок зварюють в одну суцільну - на весь перегін. Такий автомобіль-вагон доволі маневровий, оскільки може пересуватись звичайною дорогою та рейками. Це допомагає швидко та якісно виконувати роботи.

    КМС-79 новими механізмами похвалитись не може, більшість із того, що є, служить тридцять, а то й більше років. Але і з наявним реманентом вони успішно виконують поставлені завдання. А це завдяки досвідченим фахівцям, які тут працюють, а їх не більше шістдесяти чоловік. З якими вдалось познайомитись. Стропальник Микола МАЛАНЧУК - найдосвідченіший. Для нього це останній сезон перед виходом на пенсію. Однак він працює нарівні з іншими, та ще й допомагає молодшим колегам порадами. І, в першу чергу, своєму синові Денису, який трудиться поруч із ним. Чималий досвід роботи має й машиніст колієукладача Сергій МЕЛЬНИК. Йому доводиться працювати у невеличкій кабіні, прилаштованій у верхній частині агрегату. Хоч там й не дуже затишно, зате звідти все добре видно. Це дозволяє йому доволі чітко укладати рейки чи решітки точно у призначене місце.

    Трудяться на перегоні й брати ПЕНЬКЕВИЧІ. Старший Віктор - майстром, а молодший В’ячеслав - монтером колії. В обох ще не великий стаж роботи, та старання їм не позичати. Обидва справляються зі своїми обов’язками, причому доволі успішно. Втім й усі інші фахівці працюють на совість, виконуючи денні норми. А вони доволі великі, адже необхідно якомога швидше виконати реконструкцію дільниці, щоб закрити на ній довгострокове технологічне «вікно» на непарній колії і забезпечити рух поїздів обома напрямками. Для цього роботи розпочинають зарання та й обідню перерву скорочують до мінімуму.

    Мої відвідини колійників припали якраз на обід. Власне й дістався на місце виконання робіт автомобілем, яким доправляли їжу працівникам. Кухар Валентина СТЕПАНОВА доволі вправно розпочала свою роботу. Із спеціальних термосів вона наливала суп у миски та подавала їх робітникам. Ті, облаштувавшись у тіні біля лісосмуги, швидко їли і підходили за другою стравою - макаронами з котлетою. Потім смакували компотом. Обід, за словами колійників, був смачним і ситним.

    А приготували його на станції Ярошенка на кухні вагона-ресторану, який входить до складу пересувного комплексу. Це - група пасажирських вагонів, в яких працівники ночують. В одному із них обладнано душові кабіни. У вагоні-ресторані вони снідають та вечеряють. Їжу готують два кухарі Євгенія МОСТОЛЮК та Валентина Степанова. Обід, щоб не витрачати часу на переїзди, доставляють до місця виконання робіт. Тож і вдень моїх відвідин обідня перерва тривала не більше півгодини.

    Підкріпившись, колійники знову приступають до роботи. Знову гуркочуть мотори, кипить робота. І хоч уже й осінь, та жмеринським колійникам так само спекотно, як було й влітку. Та вони вже до цього звикли.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Висновок про те, що Укрзалізниця сплатить 600 млн. грн. боргу за будівництво київського мосту, передчасний

    Державна адміністрація залізничного транспорту України «Укрзалізниця» інформує, що висновок про сплату ДТГО «Південно-Західна залізниця» 612 млн. гривень за будівництво залізнично-автомобільного мостового переходу через р. Дніпро у м. Києві на користь компанії DOGUS Insaatve Ticaret A.S. (Туреччина) є передчасним та таким, що не відповідає дійсності.

    17 вересня 2015 р. Шевченківським районним судом м. Києва було розглянуто клопотання турецької компанії про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, за наслідками якого надано дозвіл на примусове виконання на території України арбітражного рішення Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торгової палати Швейцарії (м. Цюріх). Проте вказане рішення не набуло законної сили та не є остаточним.

    18 вересня 2015 р. ДТГО «Південно-Західна залізниця» було подано апеляційну скаргу на вказане рішення Шевченківського районного суду м. Києва, яка вже прийнята до провадження Апеляційним судом м. Києва.

    Саме Апеляційний суд м. Києва оцінить правомірність висновків суду першої інстанції та надасть об’єктивну оцінку усім доказам, наявним в матеріалах справи.

    Так, сумнівним є висновок суду першої інстанції про те, що будівництво залізнично-автомобільного мостового переходу через р. Дніпро у м. Києві ДТГО «Південно-Західна залізниця» здіснювало не для задоволення державних потреб. При цьому судом не було враховано той факт, що новий міст через Дніпро суттєво полегшив сполучення між двома берегами Києва та дещо спростив життя автомобілістам Києва, розвантаживши в години пік інші мости. Відтак є очевидним, що будівництво мостового переходу здійснювалося саме для задоволення державних потреб, а не потреб Укрзалізниці.

    Ще більш сумнівним видається те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки тому факту, що Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати Швейцарії (м. Цюріх), який прийняв рішення про стягнення з ДТГО «Південно-Західна залізниця» на користь турецької компанії грошових коштів, не був повноважним судом для розгляду будь-яких спорів між цими двома суб’єктами, адже в Договорі від 14 листопада 2004 р., який містить третейське застереження, імперативно зазначено, що арбітражною установою сторони визначили Міжнародний арбітражний суд м. Цюріха. За таких обставин, рішення Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торгової палати Швейцарії (м. Цюріх) в принципі не може бути допущене до виконання в Україні, оскільки ДТГО «Південно-Західна залізниця» ніколи не надавало згоду на розгляд будь-яких спорів саме у цій установі. Слід зазначити, що представники ДТГО «Південно-Західна залізниця» під час своєї участі у арбітражному розгляді постійно заявляли про те, що Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати Швейцарії (м. Цюріх) не є компетентним судом для розгляду спору в даному випадку, і ця позиція української сторони відображена у рішенні Міжнародного арбітражного суду. Зважаючи на це, тим більш дивним є висновок українського суду першої інстанції про те, що участь ДТГО «Південно-Західна залізниця» у арбітражному розгляді є доказам визнання компетенції Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торгової палати Швейцарії (м. Цюріх).

    Відповідно до статті V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., до якої приєдналася Україна, ці дві підстави є безумовними для відмови в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду.

    Також не можна не зазначити про те, що в провадженні Шевченківського районного суду м. Києва була аналогічна заява компанії DOGUS Insaatve Ticaret A.S. (Туреччина) про виконання цього ж рішення Міжнародного суду, проте Шевченківський районний суд м. Києва, замість того, щоб залишити повторну заяву турецької компанії без розгляду, як того вимагає ст. 207 Цивільного процесуального кодексу України, чомусь вирішив все ж таки розглянути клопотання турецької сторони по суті. Укрзалізниця сподівається, що Апеляційний суд м. Києва надасть належну оцінку таким діям судді Шевченківського районного суду м. Києва, і реалізується гарантований Конституцією України принцип верховенства права.

    За повідомленням прес-центру Укрзалізниці

    Олександре, дякуємо! або Щасти тобі, СОЛДАТЕ!

    За вікном вагона залишається меморіальний комплекс «Героям Крут». Я ще перебуваю під враженням почутого від Олександра Бутенка, і паралель між подіями 1918 р. під Крутами та 2014 р. у Донбасі не спадає на думку. Та раптом... Господи, історія і справді повторюється. У вісімнадцятому кілька сот юнаків-патріотів стали до бою із тисячами більшовицьких військ, у чотирнадцятому - майже через століття, зупинили агресора добровольчі батальйони та солдати першої хвилі мобілізації збройних сил України. І так само ворог діяв нахабно й переважав силою. Так само армія трималася на силі духу патріотів. Так само багато героїв не повернулися з війни.


    Учасник АТО - черговий на переїзді Конотопської дистанції колії Олександр БУТЕНКО.

    Олександр Бутенко потрапив у першу хвилю мобілізації. Він сидить переді мною і розповідає, де довелося воювати. Дмитрівка, Щастя, Тепле, Дебальцеве, Ільїнка - назви, які були на слуху, гарячі точки, справжнє пекло протистояння. Олександр народився під щасливою зорею - жодна куля не зачепила.

    - 15 січня (2015 року - авт.) відправилися ми ешелоном у Дебальцеве, - розповідає він. - Було майже півтисячі чоловік. Із Дебальцевого вийшло менше половини... І коли вам кажуть про втрати - «двохсотих» стільки-то, «трьохсотих» стільки, не поспішайте вірити. Реальне число завжди більше…

    Олександр Бутенко - залізничник. І не просто, а залізничник у четвертому поколінні. Виріс він у залізничній казармі під Ніжином. Валентина Григорівна, його матуся, працювала і працює черговою на переїзді, Михайло Михайлович, батько, - монтером у Конотопській дистанції. Але, як мені здалося, після школи юнак спробував вибитися із колії сімейної традиції - пішов вчитися на кухаря. Хіба це не завжди потрібний фах? Тільки постояти у білому ковпаку над плитами йому не довелося - настала пора служити строкову.

    На відміну від армії, де солдати, якщо не марширували, то замітали плац, а з автомата стріляли двічі - на початку та в кінці служби, у прикордонних військах, куди потрапив Олександр, бойовою і фізичною підготовкою не нехтували. В навчальному підрозділі їх ганяли до сьомого поту. Добра була школа. А служити йому довелося на кордоні з Румунією. Потім - звільнення в запас. Пошук роботи. Аж поки не прийшов у Конотопську дистанцію.

    …Рік війни - це багато. Бої, блокпости. Всього було. Колега Бутенка, який теж повернувся додому навесні п.р., навідріз відмовився спілкуватися на цю тему. «Немає там нічого хорошого», - сказав він. Олександр намагається не згадувати, тільки ця гібридна війна залишила глибоку борозну в душі, настільки глибоку, що мовчати не може.

    - Війна для людини - випробування, - говорить він. - Тільки страшно не в бою, а коли ти привозиш на поховання мертвого товариша. Як дивитися в очі його рідним, дружині, коханій? Ти живий, а його вже немає… Це не комп’ютерна гра. Другого життя тут не буває.

    Додому Олександр повернувся 20 квітня. А вже 21 поїхав у Конотоп у дистанцію. Після відпустки вийшов на роботу і працює черговим на 724-у кілометрі, на тому переїзді, де й виріс. Ось так - все повертається «на круги своя».

    Олександр Бутенко виховує сина. Георгій ходить у 5-й клас і добре навчається. Його навчання радує батька найбільше.

    Багато чого в розмові розповів Олександр. Чоловікові дісталося, безпосередньо, по саму зав’язку. І не лише в Донбасі. Та нехай усе лихе залишиться в минулому і ніколи більше не перетинатиме його долі. Щасти тобі, солдате!

    Микола ПАЦАК

    Відзначили кращих

    У рамках галузевого змагання серед залізниць визначилися переможці. Цьогоріч до списку найкращих ввійшла Південно-Західна залізниця. Серед підрозділів - Київський загін відомчої воєнізованої охорони. Він виборов перше місце і йому було вручено Перехідний прапор та Почесний диплом Державної адміністрації залізничного транспорту.


    Начальник головного управління воєнізованої охорони Укрзалізниці Вадим ЯРЕМЕНКО
    вручає Перехідний прапор начальнику Київського загону воєнізованої охорони Олександру ЗАДОЇ.

    Минулого тижня на території дислокації Київського загону відомчої воєнізованої охорони в актовій залі вшанували кращих працівників. За багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток галузі, професійність працівники служби воєнізованої охорони залізниці отримали заслужені нагороди.

    Як зауважив начальник служби відомчої воєнізованої охорони Володимир ЛАПІН, його підлеглі працюють не за нагороди, а виконують повсякденну роботу, і як результат - призове місце.

    Варто наголосити, що рейтинги показників, за якими визначають переможців, для воєнізованої охорони специфічні. Оскільки вони розробляються управлінням кадрів Укрзалізниці і об’єднують усі питання, що стосуються охорони вантажів, особливо важливих об’єктів, майна залізниці та пожежної безпеки.

    Зокрема впродовж першої половини року було попереджено 29 випадків крадіжок майна залізниці на суму 99,414 грн. та затримано 35 осіб. За ходіння в невстановлених місцях було затримано та оштрафовано 32 порушники. Також підрозділам Київського воєнізованого загону було доручено супроводжувати та охороняти 9,835 тис. поїздів та 77,751 тис. вагонів з номенклатурними вантажами. Поза цим працівниками пожежно-технічної частини загону за порушення правил пожежної безпеки оштрафовано 109 чол. на суму 13192 грн. Заборонено експлуатацію шести пожежонебезпечних об’єктів. За результатами перевірки рухомого складу заборонено експлуатацію 23 пасажирських вагонів, 36 тепловозів, 4 електровозів, 72 вагонів електропоїздів.

    Варто сказати, що у червні пожежні поїзди Київського загону, станцій Київ-Товарний, Дарниця, Козятин та Ніжин були задіяні на ліквідації пожежі на території нафтобази ТОВ «ПОБУТРЕМБУДМАТЕРІАЛИ» у с. Крячки Київської області.

    Переможці галузевого змагання отримають і грошову винагороду, але головна теза прозвучала у словах начальника головного управління воєнізованої охорони Укрзалізниці Вадима Яременка: «В питанні охорони галузевих об’єктів сьогодні, як ніколи, є актуальною професійність».

    Отримуючи прапор, Олександр ЗАДОЯ наголосив: «Звісно, ми і надалі будемо брати участь у таких заходах задля підтвердження своєї професійності, майстерності, мужності та вмінь. Ми вдячні за нагоду і маємо надію, що й в майбутньому наша спільна справа буде приносити користь нашій залізниці».

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія САЛІЯ

    Ми переможемо

    До Дня захисника України Міністерство освіти та науки зініціювало проведення акції «Лист захиснику України». Учні шкіл, навчальних закладів зможуть вже вкотре звернутися до наших солдат-вояків, щоб засвідчити їм свою повагу та підтримку.

    Найвищий прояв любові до Батьківщини - це боронити її ціною власного життя. Та зворушливі, патріотичні та по-дитячому доброзичливі листи, малюнки для захисників - то є також прояв дитячої любові, співчуття, милосердя, таких необхідних у нелегкий для країни час.

    За тебе, солдате, моляться і просять у Бога повертатися додому живим та неушкодженим наші бабусі і матері, сестри, подруги та дружини.

    Тобі, солдате, збирають теплі речі, харчі, амуніцію, ліки волонтери.

    Щоб твоє тіло було міцним, розум - світлим, а серце - гарячим. Щоб твої міцні руки вберегли нашу країну. Адже це ти, Романе, Олеже, Андрію, показав, як потрібно любити Вітчизну та не цуратися її.

    Як писав у власному листі до захисників митрополит Львівський Ігор: «Дивлячись на вас, мільйони людей прокидаються від довгого летаргічного сну, який називається байдужість. І воскресає справжня українська нація - чесних, добрих і мирних людей, вчинками яких керує духовність».

    А підтвердженням цих слів є дитячі листи до солдат. Листи, які пишуть майбутні президенти чи прем’єри, лікарі чи вчителі, будівельники чи залізничники. Пише юне покоління, у якого формуються глибокі почуття. Почуття, що згодом дасть їм те, чого так боїться Путін. Те, що могутніше за силу... Добро.

    Учні Вишнівської загальноосвітньої школи №1 також долучились до цієї акції. Раніше вже декілька разів педагоги разом з батьками да їхніми дітьми проводили подібні заходи, благодійні ярмарки, збирали теплі речі, іграшки для переселенців їз зони проведення АТО.

    Школярки 5-Б та 5-В класів Дар’я КолЯда та Лілія СлободЯник (на фото) розповіли, що писати листа виявилось досить легко. І це додає впевненості у тому, що ми переможемо! Так, хочеться підтвердити слова дівчаток, адже добро твориться просто.

    Валентина КОЛЯДА

    Не уничтожать, а беречь

    В каждом крупном городе есть то, что называется визитной карточкой. В нашем населённом пункте, я считаю, по праву этим можно назвать городской трамвай. И не только потому, что он функционирует более 60 лет, а ещё и потому, что строился в те далёкие послевоенные годы силами самих жителей. А ещё в нашем небольшом городе с населением менее 100 тыс. человек (а именно приблизительно столько должен иметь город, чтобы в нём целесообразно было прокладывать линию) проложили пути, опередив по наличию городского электрического транспорта областной центр Сумы.

    Но речь я хотел бы завести о другой необычной «визитке». Так сложилось, что в 1869 г. через Конотоп пролегло диво инженерной мысли XIX века - железная дорога. Это послужило огромным толчком к развитию города по всем направлениям - промышленном, торговом и др. Сразу же на станции были открыты Конотопские вагонные мастерские, паровозное депо, здание вокзала. Последнее, судя по сохранившимся фотографиям, по красоте могло соперничать с вокзалами таких крупных станций, как Казатин, Жмеринка. Здание паровозного, ныне локомотивного, депо сохранилось. А вот с мастерскими история несколько иная. Изначально все производственные здания были деревянными, но в результате пожара они уничтожены, и уже с конца 1890-х годов начинается строительство огромных кирпичных зданий, доживших до наших дней.

    Многие мои друзья, которые живут в других регионах и хотя бы раз проезжали через Конотоп, не бывая в городе, визитной карточкой называют именно старые здания Конотопских вагонных мастерских начала ХХ-го века. Именно их видят все проезжающие. Ведь архитектура так сильно впечатляет. Сейчас же мне мои знакомые в шутку говорят, что визитной карточкой города являются руины Конотопских вагонных мастерских.

    Существующая реальность завода такова, что он поделен на пять частей и как минимум на трех из них в настоящее время идёт вырезка на металлолом. Очень жаль, что предприятие, на котором в конце 90-х годов прошлого века за год из капитального ремонта выдавалось до 1000 только пассажирских вагонов, постигла такая же участь, как и многие другие заводы, оказавшиеся ненужными в наше время. Ладно, пусть завод сейчас не может по каким-то причинам заниматься ремонтом, но зачем уничтожать всё оборудование? Кстати, фирма, которая последней купила основную часть територии завода, для осуществления своей основной деятельности - ремонта вагонов, - это банальная контора по сбору металлолома и имеет иностранное происхождение.

    В идеале нужно, конечно, сохранять весь завод, но если уж уничтожают «начинку», то следовало бы хотя бы сохранить исторические здания. За границей, кстати, в подобных зданиях до сих пор ремонтируют паровозы и старые вагоны. Причём, всё это делается силами энтузиастов при полном содействии государства. Подобным архитектурным ансамблям даётся статус памятника архитектуры и владелец обязан прикладывать все усилия для их сохранения или хотя бы для их неуничтожения. В таких зданиях устраивают музейные комплексы, туда приглашают туристов и зарабатывают на этом деньги. Ну чем мы хуже иностранцев? Почему мы опускаемся до такого уровня, что уничтожаем нашу историю. Сейчас возникла общая инициатива общественной организации «Залізнична спадщина України», «Українського товариства охорони пам’яток історії та культури» (УТОПІК), «Управління охорони нерухомої культурної спадщини та заповідників Міністерства культури України» о признании старых зданий Конотопских вагонных мастерских памятником архитектуры. Хотя идеальным было бы создание на их базе музея. А ведь можно даже осуществлять здесь ремонт исторического подвижного состава. В Министерстве инфраструктуры Украины разрабатывается проект создания музея-депо, в котором размещались и ремонтировались паровозы, старые вагоны, сохранялась различная старая железнодорожная утварь и тому подобное. Такой музей можно создавать и в Конотопе на базе бывшего паровозоремонтного завода.

    Хочется верить, что подобная инициатива будет иметь положительные результаты и только послужит на благо города.

    Сергей ПЕТРУНЬКИН, г. Конотоп

    Будемо сподіватися на краще

    З автором листа не можна не погодитися: завод має багату історію і відіграв помітну роль у розвитку транспорту та промисловості регіону. Відомо, що заснований він 1 липня 1869 р. як залізничні майстерні для капітального ремонту паровозів та вагонів Московсько-Києво-Воронізької залізниці. Чому саме в Конотопі?


    Світлини столітньої давності - так ремонтувалися паровози в Конотопі.


    Нинішній стан цеху.


    Завод, який бачать пасажири, проїжджаючи станцію Конотоп.

    Відповідь проста - це якраз середина шляху від Воронежа до Києва. Для потужної ремонтної бази потрібні кваліфіковані робітничі кадри - ті ж токарі, слюсарі, ковалі, ливарники… У Конотопі їх не було. Місто на той час - це типовий повітовий центр, де тон задавали невеликі переробні підприємства. До речі, на місці нинішнього залізничного вокзалу діяла невелика фабрика із вичинки шкір. Тому залізничні майстерні поповнювалися робітниками із Москви, Харкова, Катеринослава, Брянська й інших промислових центрів царської Росії, і вже на початок минулого століття тут працювало близько чотирьох тисяч залізничників. Навколо заводу швидко виросло поселення. Нині це мікрорайон міста, який так і називається селище КПВРЗ. У ньому є вулиці Ливарна, Кузнечна, Слюсарна, Котельна, була навіть Трубна. На той час припадає і будівництво основних цехів Головних залізничних майстерень. Імена проектантів споруд і будівельників стерлися з пам’яті - все-таки минуло ціле століття, але стіни вистояли. Навіть війни не завдали їм шкоди. Одночасно із будівництвом цехів зводився корпус залізничної лікарні - нині там хірургічне відділення. Теж цікава споруда. Краєзнавці до сих пір дивуються, наскільки продуманою і досконалою в ній виявилася система циркуляції повітря. Вражає також міцність будівлі.

    Цех для ремонту паровозів необхідно добре освітлювати, тому дах засклений і тримається на металевих конструкціях. Основна вимога до них - легкість та міцність.

    Залізничні майстерні кілька разів змінювали назву. У 1929 р. стали Конотопським паровозовагоноремонт-ним заводом (КПВРЗ), у шістдесятих роках - просто вагоноремонтним заводом (КВРЗ), перед крахом - заводом із ремонту дизель-потягів (КЗРДП). Перехід на ремонт дизель-потягів не врятував підприємство. Воно було роздроблене, перестало працювати, а руїни цехів тепер шокують пасажирів, які проїжджають через станцію Конотоп.

    За ці роки мінялися власники. Але жоден із них навіть не анонсував відновлення заводу - тупо і примітивно все різалося на металобрухт. Аж ось свіжа інформація - завод викуплено холдингом «Принц Турки Груп». Що перемовини про купівлю півроку вів сам глава холдингу Салім Мохаммад Алотті. Що завод стане випускати зерновози і ремонтувати колісні пари, що поставлять ливарні печі і відкриють ливарний цех. Уявляєте перспективу? Іноземний капітал відновить потужне залізничне підприємство, будуть створені тисячі нових робочих місць. Та знамениті завдяки творчості сатириків І. Ільфа та В. Петрова Нью-Васюки не у порівнянні…

    Іронія доречна, бо холдинг торгує кавою і приймає металобрухт. Тож побоювання Сергія Петрунькіна з товаришами, які намагаються зберегти все, що пов’язане із залізничним транспортом, не безпідставні. Доріжуть і ті конструкції більш ніж столітньої давності. Але будемо сподіватися на краще.

    Микола ПАЦАК, Фото Сергія ПЕТРУНЬКІНА

    Як будувати рідну хату

    2015-й в Україні оголошений роком Андрея Шептицького - митрополита Української грекокатолицької церкви (УГКЦ). Пошанування пам’яті духовного отця на честь його 150-річчя проходить на державному рівні.

    Нещодавно відкрито пам’ятник митрополиту на площі св. Юра у Львові, вже побачила світ пам’ятна монета, випущена Нацбанком України, планується відкриття меморіальної дошки на Будинку вчителя у Києві.

    РОЗБУДОВНИК ТА НАСТАВНИК

    Що знає пересічний громадянин про цю постать? Адже про неї мовчала «советська» історія? Спробуємо розібратися.

    Складаючи власну мозаїку зі знань про Андрея Шептицького, відверто зізнаюсь, що елементів (тобто знань, відомостей) бракувало. У студентські роки щось чула, читала, та було це, здебільшого, під кутом осуду всього, що мало українське коріння. Сьогодні таке сприйняття посилює й російська преса та її «зомбоящик», з якого вдячні «телеглядачі» чують, що київська хунта святкує ювілей уніатського попа, який допомагав Гітлеру вивозити молодь з України…

    Щоб зрозуміти абсурдність цих слів, варто прочитати хоча б одну із праць митрополита, ім’я якого можна без перебільшень поставити в ряд духовних наставників української нації першої половини XX ст.

    Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 р. в с. Прилбичі на Львівщині у графській родині. Статки батьків дозволили йому отримати приватну освіту, яку він вдосконалював у Львові, а згодом у Кракові. Після повернення з навчання Шептицький спробував розпочати військову кар’єру, але зрештою здобув науковий ступінь доктора права Ягеллонського університету у Кракові. Обравши шлях духовного пастиря, у 1888 р. вступив до монастиря василіан (загальна назва декількох католичних чернечих орденів візантійського обряду, які наслідують монастирський статут, що начебто розробив святий Василь Великий). Шептицький не полишав наукові студії і згодом отримав ступені доктора теології та філософії.

    У 1892 р. Шептицький був висвячений, згодом став ігуменом, єпископом з прийняттям імені Андрей, а в січні 1901 р. - митрополитом Галицьким. Відтоді йому доводилось поєднувати службу Богові та українським національним інтересам, відстоюючи їх у Галицькому сеймі (де був віце-маршалком) та віденському парламенті. Під час зустрічі української делегації з імператором Австро-Угорської монархії він вимагав надання українцям рівних прав з іншими народами країни.

    Подвижницька діяльність Шептицького була досить широкою. Власним коштом він розбудовував українські школи, духовну семінарію у Львові, піднімав питання щодо українського університету у Львові, надавав персональні стипендії українським студентам. Завдяки митрополиту запрацювали народна лікарня, церковний музей, Земельний банк у Львові.

    ЯК ШЕПТИЦЬКОГО В ПЕТРОГРАДІ ЗУСТРІЧАЛИ

    Під час Першої світової війни Шептицького було заарештовано росіянами і ув’язнено. З вересня 1914 р. Львів зайняли російські царські війська. Прийшли вони для того, щоб завоювати Галичину, знищити наш національний, релігійний і культурний доробок. А щоб нагнати страху українцям, забрати у них моральну підпору, московські власті вирішили вивезти митрополита Андрея, бо знали, що він не тільки князь церкви, але і політичний проводар народу. Нагоду для цього дала їм проповідь митрополита, яку він проголосив у неділю, після наїзду московських військ в Успенській церкві міста Львова. За цей мужній виступ царська влада 18 вересня ув’язнила митрополита та вивезла у глиб Росії - спершу до Києва, потім до Нижнього Новгорода, опісля до Курська. В 1915 р. митрополита Шептицького перевезли в Суздаль у знамениту духовну в’язницю Спасо-Єфимівського монастиря, де він перебував в ув’язненні в одиночній камері без права спілкування аж до весни 1917 р.

    Повалення самодержавства в лютому 1917 р. затримало митрополита на деякий час в Росії. Зустріч його в Петрограді була святом не тільки для українського народу. Його вийшли привітати численні делегації різних національностей, які мешкали в Петрограді, там були: поляки і росіяни, литовці і білоруси, фіни, естонці, латиші та інші.

    «…З вагона вийшла висока, широкоплеча постать у чорній рясі, підперезана ремінним поясом, з золотою кучерявою бородою, з суворим і лагідним виразом очей. Ясне проміння лилося з тих очей і заливало небесним світлом прекрасне лице. Одразу всі опустилися на коліна. Його рука звелася для благословення. Море голів схилилось до землі. А він ішов, благословляючи людей. Почалися широко сердечні привітання делегацій, і скільки тепла, ласки і любові звучало в привітаннях цих людей до великого Архипастиря чужого народу», - писали очевидці.

    Повернувшись до Львова після тривалої відсутності, Шептицький одразу поринув у просвітницьку діяльність, меценатство та політичне життя. Митрополит увійшов до складу Української Національної Ради Західно-української народної республіки (ЗУНР), за що був двічі інтернований польською владою. У 20-х роках ХХ ст. він подорожує світом як духовний наставник, побувавши у Римі, відвідавши українську діаспору в Америці, кількох високопосадовців, зокрема президентів США та Франції, прем’єр-міністра Великобританії, усюди актуалізуючи українське питання. У своїх проповідях він обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію українських земель.

    НІЯКОГО НАСИЛЬСТВА

    Засуджуючи політику пацифікації (замирення - урядова політика, спрямована на насильницьке утихомирення польською владою українців, як національних меншин) в Галичині, Шептицький закликав польський уряд припинити репресії по відношенню до українців, зупинити переслідування православних священиків та руйнування православних церков, що у 30-х роках набуло масового характеру.

    Шептицький не залишився осторонь тих процесів, що відбувались на підрадянській Україні, і разом з іншими єпископами у своєму посланні різко засудив штучний Голодомор 1932 - 1933 рр. У цей час була започаткована акція по збору продуктів для голодуючих на Наддніпрянщині, але радянський уряд відмовився від цієї допомоги. Своє бачення тоталітарного режиму митрополит оприлюднив у посланні «Пересторога перед небезпекою комунізму» (1936), де засудив радянську систему. До речі, негативне ставлення до нацизму митрополит висловив у 1939 р.

    Митрополит схвалив проголошення незалежності Карпатської України у 1939 р. Після встановлення радянської влади на Галичині та через хвилю політичних репресій уже з боку нової влади, владика у своїх зверненнях до пастви закликає залишатись вірними ідеалам церкви та настановам Бога. Маючи слабке здоров’я, в умовах переслідувань УГКЦ комуністами, він таємно висвятив собі наступника - єпископа Йосипа Сліпого.

    У винятково важких умовах проходила діяльність митрополита в роки Другої світової війни. Самостійна Україна не потрібна була ні Сталіну, ні Гітлеру. Саме А. Шептицький відмежувався і засудив гітлеризм. Ця акція не пройшла не поміченою фашистським урядом. Відомо, що було видано розпорядження про арешт Шептицького. Здійснено обшук у Соборі св. Юра. Врятував митрополита його величезний авторитет серед народу.

    Андрей Шептицький очолював Українську Національну Раду, а в 1944 р. - Всеукраїнську Національну Раду. Незмінним у його поглядах залишалось засудження будь-якого насильства.

    Помер А. Шептицький 1 листопада 1944 р., залишивши по собі величезний спадок у вигляді трактатів, листів, послань, звернень та матеріальних плодів своєї діяльності.

    ПРАВЕДНИК НАРОДІВ СВІТУ

    Окремим питанням є процес беатифікації постаті А. Шептицького.

    Беатифікація у католицькій церкві є актом зарахування померлого до лику блаженних і передує канонізації - зарахуванню до лику святих. Історія беатифікації митрополита Андрея Шептицького налічує 60 років, протягом яких прихильники отця доводили його праведність. Перша спроба беатифікації відбулась у середині 50-х років ХХ ст., згодом це питання обговорювалось у 1960-х роках, але мало низку труднощів. Ініціатори беатифікації - о. Іван Бучко, а згодом о. Михайло Гринчишин - зібрали та видали значний масив матеріалу стосовно митрополита. Це були спогади родини та людей, які знали особисто владику Андрея і описали його заслуги. Зібрані свідчення були опубліковані у Мюнхені окремим виданням «Вісті про Великого Митрополита Андрея Шептицького» (1955).

    Новий імпульс справа беатифікації отримала після візиту до України у 2001 р. Папи Івана Павла ІІ, який неодноразово схвально відгукувався про Шептицького. Згодом колектив «Львівської газети» започаткував ініціативу на пошану митрополиту «Напиши лист Папі Римському». До акції закликали долучитись усіх, хто «шанує духовність, щирість, шляхетність», щоб таким чином продемонструвати свою вдячність митрополитові та вкотре привернути увагу Ватикану.

    Отже, беатифікацю митрополита завершено, а чи зазнає перегляду справа щодо набуття Шептицьким звання Праведника народів світу?

    Це світське звання від держави Ізраїль, що присвоюється музеєм Яд Вашем неєвреям, які в роки Другої світової війни, ризикуючи не лише бути ув’язненими, а й страченими, рятували євреїв. Сьогодні більше двох з половиною тисяч громадян України були удостоєні цього звання, але Шептицького серед них немає.

    Неоднозначність у сприйнятті особи митрополита свідчить про його багатогранність та значимість. Він не влаштовував жодного неукраїнського уряду, що керували українськими землями. Хочеться вірити, що духовний лідер українців, яким був і залишається Андрей Шептицький, найближчим часом буде канонізований та отримає, врешті-решт, звання Праведника народів світу.

    Незламним було бажання Шептицького об’єднати український народ в одній самостійній та незалежній державі. І цю програму викладено у праці «Як будувати рідну хату». Щодо об’єднання церков, митрополит пропонував православним владикам створити одну Соборну церкву в Україні - не греко-католицьку і не православну, а ніби нову релігійну конфесію, з титулом Патріарха в Києві.

    ПОРАДИ ВІД ДУХОВНОГО БАТЬКА

    Щоб відчути внутрішній світ метрополита, варто прочитати бодай одну з його праць. Його послання - скарбниця порад для церковних і державних лідерів і просто свідомих громадян (стиль та орфографію збережено - ред.).

    За браком газетних шпальт пропонуємо витримки з них.

    Хто має владу, мусить дбати про добро тих, кому служить: дбати про своє добро перед добром загалу - це надужиття кожної влади.

    «Чим більше громадян має участь у владі і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами. Коли праведність і справедливість у свобідного народу не є в пошані, коли не пригадується народові і часто, і дбайливо зберігання приписів Євангелія, сама свобода може бути великою небезпекою. Тому всі члени вашого духовенства, що працюють над навчанням народу, нехай ясно говорять про обов’язки громадян, так, щоб переконати уми і перейняти їх тією правдою, що лояльність, незацікавленість і чесність є конче потрібні в усіх функціях громадського життя.

    Коли всі засади Євангелія є в народі загально прийняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінню християнських чеснот, коли народ своїм життям і молитвою заслужить благословенство і поміч Неба, і коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане посланництво, тобто проповідає Євангеліє і освячує народ та за нього молиться, ті труднощі, що зв’язані з верховним проводом, розв’язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умов немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро.

    Деякі одиниці замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним попранням всіх її прав, безмірним бажанням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть проти братів - і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не визнають; моральність для них - самоволя, закон для них - безправство.

    Український народ є одним народом, дехто хоче навіть сказати - одним організмом, тому й належить йому стати і суцільним національним витвором. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять або, що вважають українську мову за рідну, будуть складати український народ. Безперечно, єдність мови є зв’язком, що об’єднує людей, але не завжди об’єднує їх у народи.

    Свідомість української національності повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоч з другого боку почуття і пізнання ворожих сил, що бажають народ нищити, до деякої міри можуть підміняти ту психічну глибину.

    Є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, але попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була такою, якою хоче її бачити чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварки, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психологію таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні чи негативні?

    Єднального впливу Євангелія повинен і український народ засвідчити в цій, такій важливій добі своєї історії, в якій треба йому єдності, як ще ніколи перед тим.

    Якщо хочемо всенаціональної Хати, бажанням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися на справах, і ті справи мусять вести до єдності. До єдності в усіх напрямах, тому й до релігійної єдності».

    ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

    Вчення Митрополита Андрея Шептицького є унікальними, тому що мають практичне застосування у повсякденному житті.

    Від рідної хати, як вчить Митрополит Андрей, стежина виховання має пролягти до храму Божого: «Ведіть свою дитину до церкви, привчайте її до християнської науки й таким способом забезпечите собі спокійну старість». Не матеріальні розкоші, шумні видовища приносять у нашу хату щастя, а життя з Богом і в Бозі дарує нам любов і добро, про що так велемовно сказав Митрополит Андрей: «Пам’ятайте, що християнське виховання є більшим добром, ніж усі інші добра світу! Коли б ви навіть і не мали що лишити своїм дітям, то як тільки навчили їх чесної праці та правдивості, як тільки встерегли їх від аморальності, то ви лишаєте їм у спадщину найбільше добро, яке тільки можете дати».

    Слова митрополита є наче тим голосом совісті, який кличе до душ українців через роки. Кожен, хто шукає правильного шляху громадянина-християнина, незалежно від свого політичного заангажування, матеріального становища, служіння, у листах Андрея Шептицького може знайти відповіді на чимало питань, які перед ним ставить сучасність.

    «Тож любіть своє, - тримайтеся свого і дбайте про своє, - але стережіться ненависти! Бо ненависть - то почування нехристиянське!

    Скупчуйте свої сили, бо сили поділені є завжди слабі: «Кожне царство розділене в собі, не удостоїться!» (Мт. 12, 25).

    А передусім пам’ятаймо, що нарід є тим сильніший, чим більше спирається на науку Ісуса Христа...»

    Настанови митрополита Андрея завжди актуальні, а сьогодні для нас, українців, особливо. Для кожного поняття Батьківщини має бути святим. Ми повинні любити нашу Україну через оборону і захист кожної людини нашої держави, кожної частинки нашої рідної землі! І пам’ятаймо: духовно єдине - фізично сильне! «Надійся на Господа, будь мужній; нехай буде відважне твоє серце, і надійся на Господа!».

    У молитві «За Україну і український нарід» Андрей Шептицький звертається до Бога про добре християнське виховання з любов’ю до церкви і народу: «Заопікуйся його молоддю, щоб не тратила ласки святого Хрещення, щоб одержувала в родині й школі основне християнське виховання і діла на пожиточних синів свого народу. Благослови всі наші родини, щоб батьки були зразковими й певними християнами, а матері визначались мудрістю, побожністю й дбайливістю у вихованні дітей. Заохоти багатьох із нашого народу до життя досконалішого, до святости. Поклич багатьох, у кожному поколінні, до монашого стану, до геройських жертв за справи Церкви й народу».

    Валентина КОЛЯДА, Фото з інтернету

    На захист української землі

    Останні події початку 2014-го року і неоголошена війна Росії проти України змусили переглянути багато традицій прорадянських часів. Відповідно до Указу Президента України № 806/2014 від 14 жовтня 2014 року в Україні, з метою вшанування мужності і героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій та перемог українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві і на підтримку ініціативи громадськості, встановлено нове свято - «День захисника України», - яке тепер відзначається щорічно 14 жовтня, в день одного з великих православних свят запорізьких козаків - «Козацька Покрова» («Покров Пресвятої Богородиці»).

    Сьогодні, мабуть, неприйнятність святкування дня захисника Вітчизни 23 лютого за «календарем сусідньої країни-агресора» зрозуміла без зайвих коментарів. А тисячолітня християнська традиція, історія українського козацтва та визвольних рухів є невід’ємним спадком незалежної України, і саме Покрова Пресвятої Богородиці є найсильнішим духовним оберегом для нас.

    В українській традиції це свято тісно пов’язується з ідеями захисту від ворогів. У «Літописі Руському» згадується, що князь Ярослав Мудрий віддав Київ і всю Землю Руську під покров Божої Матері. Велика кількість православних церков, побудованих в княжі і козацькі часи, були присвячені пошануванню Богородиці.

    Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорізьких козаків. Відомий дослідник Запоріжжя Дмитро Яворницький писав: «…під покровом Богородиці запорожці не боялися ні ворожого огню, ні грізної стихії, ні морської бурі». Для запорізьких козаків це свято було храмовим, адже у центрі козацької твердині завжди стояла Покровська церква. Вона була священною для кожного січовика - від її порога вони вирушали на захист рідної землі і з подякою за порятунок поверталися до неї після походів. Саме на свято Покрови козаки проводили свої ради, на яких вибирали нового гетьмана або кошового отамана.

    Значного поширення культ Покрови набув і в Українській козацькій державі - Гетьманщині. Найактивніше будівництво церков та іконописання, пов’язаних з Покровою, припадає на добу гетьманування Івана Мазепи.

    Завдячуючи шанобливому ставленню українського козацтва, за святом закріпилася ще й друга назва - Козацька Покрова, а у свідомості народу воно почало асоціюватися з такими поняттями, як військова честь, звитяга, мужність та лицарство.

    У ХХ ст. козацькі традиції наслідували борці за незалежність України - Армія Української Народної Республіки та Українська повстанська армія.

    В 1999 р. Указом Президента 14 жовтня встановлено як День українського козацтва.


    Козаки. Хто вони?

    Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XIV ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».


    Скульптурна композиція «Козак-переможець», присвячена українським захисникам,
    які захищають рідну землю в районі проведення АТО.

    Історики вважають, що українське козацтво виникло в 1480-х роках, але тільки в середині XVI ст. їхня кількість зросла настільки, що козацьке військо почало впливати на перебіг політичних подій в Україні і Європі. Європейські монархи наймали козаків для участі у військових операціях. З напіввійськового промислу козацтво перетворювалося на окремий стан тогочасного українського суспільства. Вироблялися і усталювалися військова організація, адміністративний устрій, закони і звичаї. У XVI ст. українське козацтво утворило свій центр - Запорозьку Січ, що була столицею значною мірою незалежної військової республіки. У XVII ст. козацтво запорозьке, реєстрове вже утворило провідну верству українського народу і склало основу української держави, що постала 1648 року з початком Визвольної війни під проводом гетьмана України Богдана Хмельницького. Козацький адміністративно-військовий устрій був поширений на значну частину України. 3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія. Новий устрій проіснував на українських землях до кінця XVIII ст., а військові козацькі формування - до першої половини XIX ст.

    Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв’язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами.

    Та навіть не зважаючи на той факт, що до остаточної наукової оцінки козацтва ще далеко, можна сміливо стверджувати, що в Україні немає більш важливого чинника, який би був і центром, і перехрестям, і змістом переважної більшості соціальних процесів, та більш важливого компонента національної й територіальної консолідації, ніж козацтво. Саме цей феномен сприяв виробленню такого способу життя українського етносу, який допоміг йому вижити в умовах не тільки відсутності власної держави, але й за часів тотального знищення.

    Сьогодні славу козаків та усіх гідних захисників країни міцно утримують солдати та волонтери на сході України, спираючись на пам’ять солдатських матерів. Іх душі зігрівають листи та малюнки діточок. Шлях освітлює Небесна сотня, адже ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

    У цей День ми приєднуємося до привітань на адресу всіх захисників нашої України! Бажаємо їм благополуччя і сил, здоров’я і щастя! Мирного неба і смачного хліба! Зі святом вас, дорогі наші захисники!

    Колектив редакції газети «Рабочее слово»

    «Квіти любові» від пані Марії

    Чотири роки торувала свій шлях до столиці виставка творів декоративного розпису Марії ГУСАК «Квіти любові». Хоча вже майже три десятиліття твори Марії Михайлівни виставлялись у районних, обласних, республіканських та зарубіжних залах. Сьогодні Національний музей українського народного декоративного мистецтва надав можливість наповнити осінній Київ «Квітами любові» Марії Гусак. До речі, у колекції музею не так вже й багато робіт із Херсонщини. Саме простір херсонської землі, любов до рідного краю, природи, людини виливається на полотнах пані Марії в квіткових орнаментах з казковими птахами.

    СИВАСЬКИЙ ВІНОЧОК

    Вчилася декоративному розпису майстриня у Людмили Вітковської, яка була керівником дитячої студії «Чонгар-сад». Сьогодні своїм досвідом, умінням вона ділиться, навчаючи декоративному розпису вихованців дитячої студії «Сиваський віночок» (1986 р.). З 1990 р. цей колектив, який очолює мисткиня, носить звання «Народний самодіяльний колектив». За весь час своєї роботи як педагога Марія Михайлівна відкрила світ мистецтва для понад півтори тисячі дітей. До того ж, зуміла зацікавити і батьків, які в очікуванні закінчення занять теж, так би мовити, не били байдики. Брали у руки пензля і малювали разом. Виставка «Малюймо разом», організована Марією Гусак, об’єднала художні полотна дітей та їхніх батьків.


    Родина художників.

    СКІФСЬКА ПЕКТОРАЛЬ

    Напередодні Великодня Марія Михайлівна разом зі своїм чоловіком Володимиром ГОНЧАРЕНКОМ взялися за ще одну добру справу: стали учасниками конкурсу на найкращий розпис макету писанки, який проходив у рамках Folk Ukrаine фестивалю. Сьогодні з усмішкою, та не без гордості згадує, як працювали у важких умовах: понад 20 годин на добу в холодному приміщенні гаража, через те, що за розмірами макет не міг війти в жодні двері, ставили обігрівачі та додаткові освітлювальні лампи. Дуже цікава тема. До речі, ініціатором скіфської пекторалі стала пані Марія. Мазок за мазком картина наближала авторів до перемоги. Тож призове третє місце отримав розпис писанки від херсонських майстрів - вийшла чудова, дивовижна писанка.

    ВНУТРІШНЯ ГАРМОНІЯ

    Відомий художник Василь Корчинський відмітив у творах Марії Гусак внутрішню гармонію: «Роботи щирі, відкриті, тебе наче переносить у дитинство, у добру атмосферу рідної домівки». А ще зазначив, що ніде не зустрічав так оброблених полей, як у Марії Михайлівни, самими квітами. Вони якось дивно лягають та гарно сприймаються. Дуже вдалі роботи. До вподоби її кольорові моменти, композиція. А наостанок подякував майстрині, що творить вона від душі, від серця.


    «Таврійський край», 2005 р.


    «Закоханість», 2008 р.


    «Пасхальна»


    «Піони», 2013 р.

    КАЗКОВІ ПТАХИ

    «Радісна та світла», - так, немов саму майстриню, характеризували виставку відвідувачі. Експозиція складається з 40 творів, виконаних в різні періоди, що дозволяє прослідкувати творчі пошуки автора. Головні герої її творів - квіти, птахи, які занурені у квіти, іноді - люди, які святкують, відпочивають серед квітів. Гуаш тонко підкреслює яскраві, гарячі кольори, які немов передають ніжні запахи - «Духм’яна ніч», «Пахощі ночі». Птахи у творах пані Марії є уособленням людського образу. За назвами робіт можна прослідувати педагогіку виховання курчат-малят: «Батьківська наука», «Посварилися», «Закохані». Досить часто казкові птахи на полотні мисткині перебувають у парі. Цей символ кохання відзеркалює та, мабуть, і є символом відносин у родині художників.

    «ВОНА - МОЛОДЕЦЬ, БО ВОНА - МОЯ ЖІНКА!»

    Так розпочав свій виступ на відкритті виставки чоловік Марії Гусак Володимир Гончаренко. Майстер акварелі та живопису, член Національної спілки художників України. Разом вони - як ті голуб’ята - укупі виховали четверо дітей. Ліза продовжує справу мами. Нині вже й онуки гріються під затишним крилом казкових птахів.

    Володимир Іванович щиро зізнається, що йому до душі найперші роботи дружини - чуттєвіші, інтимніші. Майстерність, досконалість у техніці, навіть розмаїття фарб та їхня якість у пізніших полотнах вже додають вишуканості, новизни.

    А ще пан Володимир зазначив: «Дуже відповідально та почесно є те, що виставка «Квіти любові» знаходиться поряд із залою, де виставляються твори Катерини Білокур. Це дуже вагома відзнака. Я дуже радий за тебе!». Прості й щирі слова, які хотіла б чути кожна жінка. Чи не так?

    ПОБАЧТЕ СВІТ МОЇМИ ОЧИМА!

    Саме цими словами запросила Марія Михайлівна присутніх оглянути виставку. Та додала, що в своїх творах передала все, про що мріяла і мріє. «Це квіткова любов. Тут є і діти, і квіти, і перше почуття кохання», - з милою посмішкою та любов’ю пояснила визнана майстриня, поглядаючи на свої твори. І побажала всім присутнім: «Щоб ви всі любили! І ця любов була від душі. Був мир і спокій в нашій країні, в наших серцях, наших душах, наших думках!».

    Валентина КОЛЯДА, Тетяна ШЕМЧУК, Фото Тетяни ШЕМЧУК

    Третій тур: все ближче нагороди

    Третій тур першого чемпіонату Південно-Західної залізниці (ПЗЗ) з міні-футболу відбувся за несподівано сприятливих погодних умов на звичних відкритих майданчиках Дорожнього фізкультурно-спортивного клубу «Локомотив» (Київ, провулок Стадіонний, 10/2). Неначе знов до нас повернулося літо.


    В усякому разі вболіває він за наш «Локомотив»!

    Шкода лише, не повернуться ніяк глядачі, окрім активних пернатих, але прикрий факт відсутності уболівальників, на жаль, притаманний ледь не усім змаганням під прапором «Локомотива» у межах всієї Укрзалізниці.

    Отже, спочатку результати і турнірні таблиці. Група «А»:

    ПЧ-13 (Коростенська дистанція колії) - ТЧ-4 (локомотивне депо Жмеринка) - 6:2;

    ВЧД-3 (вагонне депо Козятин) - ПЧ-2 (Дарницька дистанція колії)- 3:5;

    Служба колії (СК) - ПЧ-1 (Конотопська дистанція колії) - 5:10.

    Відзначу вольову перемогу колективу ПЧ-2. Десь у середині гри мені навіть здалося, що вони не витримають темпу, запропонованого козятинцями. Тим паче конотопці програвали по ходу зустрічі. Але їхній «диригент» Вадим Благородний, зробивши «хет-трик», тобто, поклавши три м’ячі у сітку воріт суперників, разом зі своїм колегою Богданом Королем, який відзначився двічі, закріпили свою команду на третій сходинці турнірної таблиці.

    Втім, козятинці, хоча і програли, забили прегарного гола, коли після подачі м’яча вздовж воріт його зльоту вгатив у ворота їхній третій номер. Хто ним був: Олександр Печевистий, Костянтин Благодир, Дмитро Сергійчук. У будь-якому разі - молодці!

    Група «Б»:

    РПЧ-8 (моторвагонне депо Фастів) - ТЧ-6 (локомотивне депо Шепетівка) - 1:5;

    ШЧ-13 (Житомирська дистанція сигналізації та зв’язку) - ПЧ-9 (Жмеринська дистанція колії) - 6:0;

    ТЧ-11 (локомотивне депо Конотоп) - Управління ПЗЗ (УПР) - 3:4. На мій погляд, сама цікава гра туру. Приємно здивувала гра дружини
    ТЧ-11. Як на мене, конотопці грали переконливіше в атаці, хоча і програли матч. Здалося, багато в чому через авантюрну гру свого воротаря, який постійно залишав ворота, вражаюче беручи участь в атаках. Управлінці билися чудово, хоча в передній лінії не вистачало їм зіграності. По ходу зустрічі програвали вони навіть два м’ячі. Але свого шансу не втратили. Отримав задоволення від гри обидвох команд.

    «Хет-триками» в третьому турі відзначилися також гравці Вадим Дуб (Служба колії) та Іван Богатирчук (Управління ПЗЗ). Напевно, радіють вони цим голам по-різному, оскільки їхні команди закінчили свої матчі, відповідно, поразкою і перемогою.

    Цікаво, що впродовж трьох турів не сталося ще жодної нічиєї.

    Наступний 4-й тур відбудеться на звичному місці 16 жовтня. Отже, в команд є час для своєрідного перегрупування сил і відпочинку. Дуже змістовною обіцяє бути як мінімум гра ТЧ-6 - Управління ПЗЗ, бо зійдуться лідери підгрупи «Б». Не думаю, однак, що за напругою боротьби будуть гіршими двобої аутсайдерів групи «А» ВЧД-3 - Служба колії, та ПЧ-9 - РПЧ-8 з групи «Б». Отже, нагороди стають ближче. В усіх 12 колективів вони будуть своїми, як також своїми - для кожного гравця. Перемогти себе, знайти в собі дещо таке, що підніме тебе принаймні у власних очах - хіба це не нагорода? Скажімо, поставити за мету жодного разу не використати під час гри російської лайки. Ця індивідуальна рекордна моральна штанга для представників командних видів нехай їм підкориться.

    Окрім зазначеної гри лідерів, у матчах 4-го туру зустрінуться також:

    У групі «А»: ПЧ-2 - ПЧ-13; ТЧ-4 - ПЧ-1; ВЧД-3 - Служба колії. У групі «Б»: ПЧ-9 - РПЧ-8; ТЧ-6 - Управління ПЗЗ; ШЧ-13 - ТЧ-11. Початок змагань - о 10:00.

    Прохання гравцям обережно ставитися до суперників, усіляко уникаючи травматизму. Нехай обов’язкова машина «Швидкої допомоги» з медичним персоналом завжди собі тихо відпочиває поблизу ігрових майданчиків.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ

    Поселила у квартирі «перса»

    Моя колега по редакції «Рабочего слова» Олена Харченко, яка працює в ній верстальником, тобто організовує весь дизайн газети, нещодавно так цікаво розповіла нам про свою кішечку, що одразу виникла думка про почуте поділитися з Вами, читачу. Самій Олені, якби уявити, що вона розповідає цю історію знов, але перед якоюсь відеокамерою, - це було б значно простіше, ніж написати. Отже, в даному випадку моя роль полягає лише в укладанні певного тексту, дублюючого сюжет, про який мова була вище.

    Отже, одного листопадового дня, після відвідин київського зоологічного ринку, сім’я Олени поповнилася таким собі «персом», тобто малюпусенькою кицею, за яку добровільно віддали доволі великі гроші. Дочка цьому факту, ясна річ, раділа якнайбільше. Відтепер додалося завдань кожному членові Олениної родини, бо, самі розумієте, що воно таке, - раптом поселити у квартирі багатоповерхового будинку будь-яку маленьку домашню тварину, яку ще треба обов’язково навчити хорошим манерам.

    Поступово кицюня зростала і перетворилася зрештою у красуню довгохутрової породи рогомаффін, тобто, ніякої, як виявилося, не персидської. Звичайно, як практично всі ми, хто маємо подібних членів сім’ї, в Олени призвичаїлися із самого початку фотографувати свого хвостатого друга. Саме тому маємо тут що Вам показати, читачу. Подивіться на цей знімок, - хіба можна не любити таку красоту?

    Так от ця красота, як тільки звикла вона до тих вповні комфортних умов життя, почала віддавати людям свій ледь не постійний позитив. Звичайно, не без допомоги хазяїв, «персидська» красуня навчилася абсолютно правильно справляти свої природні потреби. Для багатьох із нас, любителів кішок, це є великою проблемою, бо ненавчені з самого початку правильній поведінці тварини смітять інколи по квартирі де завгодно, вважаючи, мабуть, що все роблять вірно. Відтоді починається конфлікт людини з твариною, який призводить у деяких випадках до вкрай негативних наслідків. У кращому ж випадку тварина зникає.

    Щоранку Олена прокидається першою, бо треба перед виходом на роботу зробити цілу низку завдань. Зокрема підготувати до школи дочку Аліну. Цікаво, як допомагає їй долати сон вже подорослішала кішка Дана. Вона традиційно тикається Олені носиком в носик. Наскільки це є приємною процедурою для них обох саме рано вранці, не знаю, але якщо Дані з підлоги видно лише потилицю сплячої хазяйки, вона тихенько, стрибнувши на ліжко, далі торує лапками непростий шлях до обличчя, на якому завжди знаходить бажану «кнопочку».

    Далі удвох вони проходять звичайні для всіх туалетно-ванні процедури, впродовж яких кицюня не відходить від своєї хазяйки, маючи власний туалетний пристрій. А спробуй не відкрий якісь двері в цей ранковий час, - Дана буде дряпати їх кігтями, мовляв, як це так, без мене? Звичайно, обов’язковий для неї сніданок вона зі задоволенням з’їдає, після чого тільки і заспокоюється, бо бачить, як Олена з дочкою Аліною вже зібралися кожна по своїх маршрутах - на роботу та до школи. Тільки тоді - ніяк не раніше - пухнаста і тепла, розумна хвостата чотирилапка вгамовується на своєму ліжку із почуттям чесно виконаної справи. Розбудила, супроводила, підбадьорила і нарешті відправила!

    Якось дорослі взяли і підстригли мокроносика, оскільки намагалися усіляко полегшити Дані перебути літню спеку. Звичайно, супроводили це своєрідною фотосесією. Здавалося б, новий імідж не додасть кицюні привабливості. Нічого подібного, - подивіться на знімок і погодьтеся, що після ветеринарної витонченої перукарні красуня Дана виглядала не менш красивою, ніж зазвичай. А якою вона була чудовою у своїм «дитинстві», тільки-но її принесли сюди додому! Знов у тебе, читачу, є можливість подивитися відповідного кадру.

    Гадаю, не варто зайвого разу говорити про позитивний вплив домашніх тварин на людину. Олена підтверджує, що їй значно легше долати ті або інші нервові ситуації, коли поруч з нею завжди крутиться така розумна і адекватна улюблениця. Воно і для нас, в кого немає домашнього друга, не повинно бути таємницею, що, скажімо, кішки є досить сильними лікарями. Олена розповіла мені випадок, коли в її знайомої, власниці кішки тієї ж породи, були болі в животі, пов’язані суто з жіночою природою. Так от Данчина п’ятикілограмова «родичка» так вдало і м’яко вмостилася на животі занедужалої жінки, що та, по-перше, не відчувала на собі тої, здавалося б, нестерпної та зайвої кошачої ваги, а, по-друге, відчула згодом таку бажану полегшеність. Тобто, кішка-рогомаффін виявилася справжнім фахівцем серйозної лікарської справи. Як же можна після того не рахуватися з ними, такими уважливими до наших проблем повноправними, без усілякого перебільшення, членами родин?

    Олена радить всім придбати собі саме кішку. Бо ці незалежні за характером домашні тварини завжди віддячать вам за ваше добро на їхню адресу. З ними вам буде значно легше навіть у будь-який тяжкий понеділок, коли, здається, всі обставини чомусь діють проти вас. Що вже казати про інші дні тижня, впродовж яких з вами буде ваш справжній друг, той, котрий ніколи Вас не зрадить.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з архіву сім’ї ХАРЧЕНКІВ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05