РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 37 (2 жовтня 2015)
  • Випуск №37 2 жовтня 2015
    Зміст
    1. Борис ОЛІЙНИК. Завжди з людьми, завжди серед людей (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву «Рабочего слова»)
    2. Південно-Західна залізниця, ти Через долю пролягла мою (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    3. Держава не забула про сміливих пожежних (Іван СОТНИКОВ, Никифор ЛИСИЦЯ)
    4. Подяка за допомогу (Влас. інф.)
    5. Чому електроніка заважає СКОРИЧУ швидко працювати? (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. Ризикуючи за новий «лайк», або Б’ємо на сполох (Валентина КОЛЯДА, Олена ХАРЧЕНКО, Фото з інтернету)
    7. Залишаймося разом! Цю пропозицію схвалив весь 10-Б (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    8. Про музикантів скажемо слово, або Ще раз про безквиткових «маестро» (Іван СОТНИКОВ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    9. У пошуках «золотої фарби» (Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    10. Де ти, злодюжко? (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    11. Другий тур першого (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    12. Вінок-оберіг на Співочому полі (Валентина КОЛЯДА, Фото Ірини ЗЕЛІНСЬКОЇ)

    Борис ОЛІЙНИК. Завжди з людьми, завжди серед людей

    Настоятель Храму святих Бориса і Гліба протоієрей Димитрій, коли молився за упокій тогочасного начальника Південно-Західної залізниці Бориса Степановича ОЛІЙНИКА, який трагічно загинув першого жовтня 1999 року, сказав пророчі слова: «Добра пам’ять про цю добру людину передається його безсмертній душі». Не кваптеся звинувачувати автора цих слів у перебільшенні. Про колишнього начальника столичної магістралі пам’ятають.


    Два десятиліття Південно-Західна трималася, застосую «морський» термін, на плаву завдяки діловим якостям характеру Бориса Степановича. У цьому матеріалі на тему сучасної моралі пропоную задуматися над тим, що куля найманого вбивці перекреслила не лише життя почесного залізничника, автора багатьох успішних проектів із розвитку транспортного комплексу України. Із пістолета чеського виробництва «Беретта» до сьогодні не опізнаний кілер обірвав двома натисканнями курка життя прекрасної людини, державного діяча, талановитого керівника-господарника, патріота українського народу, справжнього сина рідної української землі Бориса Олійника. Скажіть, чи хтось чув від законоборців та правоохоронців прізвища тих, хто вбив чи замовив вбивство Бориса Олійника?


    Можливо, і не дочекаємося справедливого суду. Українська Феміда сьогодні не є гарантом у справі справедливого розслідування цієї непересічної справи. Рівно 16 років пройшло з того трагічного дня, як мозок, око та тверда рука професійного вбивці скоротили життя доброму чоловікові, турботливому батьку, чутливому дідусеві, чемному сусідові, який мешкав на мальовничій столичній вулиці імені письменника-патріота Олеся Гончара. Патріот-письменник, патріот-залізничник. Залишаю літературознавцям тему для дослідження: хто нам, українцям, давав справжній сигнал про те, щоб об’єднувалася українська нація. Не поспішайте звинувачувати мене у гіперболізації. Я не є автором «популярної» газети «Вєсті», яку безкоштовно роздають на кожному перехресті, кроці, біля кожного столичного кафетерію, де за безцінь торгують дешевим пійлом. Про це жодні «Вєсті нє на мєсті», «Вчора», «Завтра», «Позавчора», «Кудись погналі» не напишуть. А чому про це згадує «Рабочее слово»? Ми працюємо заради розвитку українського суспільства. Хочемо розставити всі точки над «і». А «Вєсті нє на мєсті» таку тему не подужають. Чому? Ну хіба цим виданням буде цікаво, зокрема, що увесь трудовий шлях Бориса Степановича - найвищий зразок самобутнього відданого служіння обраному фаху? Сучасним акулам пера подавай фактаж. Просите, колеги, правду? Ось вам. Час - правдивий свідок, який розставить все на свої місця.

    Увесь трудовий шлях Бориса Степановича проходив на очах більшості залізничників, уточнюю, українців, які слідкували так чи інакше за діяльністю Південно-Західної, переконувалися, що він був справжнім сином своєї землі.

    …Суворий час. Але ж чи є це приводом для того, щоб забувати про людину, яка була і залишається для тих, хто вважає себе учнями та послідовниками у впровадженні добрих олійниківських справ на терені українських залізниць? Бориса Олійника поважали. Ставлю крапку? Не маю жодного права.

    Тогочасний головний редактор «Магістралі» Петро МОСКАЛЕНКО, який брав мене до штату, надоумив: будеш спілкуватися з Борисом Олійником, завжди запитуй про життєві перемоги. Я не був проти. Все ж таки авторитет. На рівні держави. Галузева преса завжди відрізняється за тематикою. Аж тут звернення до всіх залізничників. Колишній редактор «Рабочего слова», продовжувач газетярських традицій справжніх залізничних видань, хай збережуть святі його ім’я у духовних святцях, Марат ПОГРЕБЦОВ написав у власному нарисі про Бориса Олійника, що колишній начальник столичної магістралі полишив родове коріння у землі хлібодарів та гречкосіїв. Придивіться, читаче, до карти Хмельниччини. Ось вона - станція Деражня. Тут до його рідного села Божиківці - малої батьківщини Бориса Олійника - рукою подати… Хіба про таку долю сина мріяли його батьки-гречкосії? І я дякую за пам’ять про них. Згадую про справжнього ГЕРОЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

    Слово священика в усі часи було вирішальним. «Фізично Бориса Степановича не стало, - стверджував протоієрей Димитрій, - та духовно він живе і житиме у зроблених при житті добрих справах». Замовкніть, вороги. Уваж-но читайте наступне. Тому що саме я спілкувався із Б. Олійником. Чи був привід? Безумовно. Під час впровадження електрифікації на дільниці між Ніжином та Черніговом, де проводилася повна реконструкція станцій та перегонів, як мовиться, від колійної призми аж до монтажу контактної мережі, Борис Степанович разом із начальниками галузевих служб інспектував хід робіт за власним календарем. Головне, нагадував він, щоб кожна станція мала своє неповторне обличчя. Як бажав, так і здійснилося. Коли сьогодні подорожую оксамитовою колією повз Липовий Ріг, Вертіївку, Вересоч, згадую часи великого перетворення. Ось і станція, яка тепер носить його ім’я. За географічними даними - з координатами 51°17’43’’ північної широти та 31°38’18’’ східної протяжності. Це я до того, що тепер в усіх куточках планети Земля відомо про затишний вокзал на станції імені Бориса Олійника. Звідси до Чернігова недалечко…

    Якщо не я, то хто? За таким принципом діяла більшість людей його покоління. Історики, які напишуть літопис столичної магістралі, обов’язково згадають 1977 р., коли Борис Олійник, працюючи головним інженером Південно-Західної, займався розвитком станційного господарства на ст. Дарниця. Особисто пригадую 1982 р. Саме тоді відбувалася реконструкція колійного господарства на ст. Київ-Пасажирський, будувався новий пост електричної централізації. А далі - електрифікація дільниці між Трипіллям і Миронівкою, а після аварії на ЧАЕС збудовано станції Семиходи, Славутич, Неданчичі, електрифіковано дільницю між Яновом і Славутичем. Ті, хто мешкає у Баришівці, Носівці, Вишневому, Спартаку, Василькові, Бортничах, Борисполі, мають пам’ятати, що шляхопроводи у цих містах, які межують з колією, будувалися за ініціативи тогочасного начальника залізниці. «Стоят мосты, стоят вокзалы и заводские корпуса… Могу назвать их адреса». Ці рядки з популярної у 80-х роках минулого століття пісні наче присвячені Б. Олійнику. Електрифікація між Жмеринкою та Хмельницьким, вокзали на станціях Вінниця, Деражня, Волочиськ, Війтівці, Наркевичі, Чорний Острів, Калинівка, Богданівці, Гречани, Турбів, Київ-Волинський, Київ-Московський. Цей перелік нескінчений, як і перелік добрих справ з точки зору будівництва житлових будинків та гуртожитків для залізничників, оздоровниць, лікарень, дитячих садків, магазинів, їдалень, кімнат відпочинку для локомотивних бригад тощо. Правдиві добрі епітети на його адресу висловлювала залізнична молодь. Адже справі з підготовки кадрів саме Б. Олійник приділяв багато уваги. 19 років, протягом яких Борис Степанович керував багатотисячним колективом Південно-Західної, перервав постріл найманого вбивці. 16 років, як його немає з нами. Але традиції, які впроваджував Б. Олійник, діють і нині.

    Якось у розмові із колишнім редактором «Рабочего слова» Маратом Погребцовим ми пригадали депутатську діяльність Бориса Степановича. Саме Марат Якимович за дорученням начальника залізниці займався редагуванням тексту передвиборчої програми народного депутата Верховної Ради України 10, 11 та 12 скликань Б. Олійника від його обранців на Коростенщині. «Боротися за створення необхідних умов для стабілізації соціально-економічної обстановки, за ліквідацію падіння виробництва, за підвищення життєвого рівня народу. Усіма способами відстоювати соціальний захист населення, яке постраждало у результаті аварії на ЧАЕС… Активно діяти у сфері газифікації, будівництва житла, водопостачання та благоустрою». Як казав, так і діяв. Працював, створював, жив. Хай земля горить під ногами його вбивці!

    У коротких розмовах із тими людьми, які добре знали Бориса Степановича, зрозумів, Борис Олійник, родинні корені якого починаються із сім’ї хліборобів, ніколи не ставив кремезні бар’єри перед простими людьми. Двері його робочого кабінету завжди були відкритими для тих, хто потребував допомоги. Із довірою та надіями зверталися люди. Із добрим словом зустрічав, підтримував матеріально тих, хто конче цього потребував. «Будь-який господар знає: щоб квітучим був сад, треба спочатку підготувати відповідним чином грунт, подбати про саджанці. Щоб звести будинок, необхідно мати міцний фундамент, а вже потім - цеглина за цеглиною - класти стіни. Належить усвідомити: пора мітингової ейфорії, дискусійних пристрастей минула. Єдиний вихід з існуючої нелегкої ситуації - кожному на своєму робочому місці слід працювати з повною віддачею сил і здібностей, з високою відповідальністю творчо переймати і застосовувати набутки вітчизняного й зарубіжного досвіду, вести сувору економію сировини та матеріалів, особливо енергоресурсів. Саме так трудяться чимало працівників Південно-Західної магістралі», стверджував на сторінках «Рабочего слова» у 1994 році начальник Південно-Західної. Понад 20 років злинуло з тієї пори. А його думки актуальні і зараз.

    «Вічна пам’ять! Із святими упокій його душу», - так закінчував молитву в ім’я Бориса Степановича настоятель Храму святих Бориса і Гліба протоієрей Димитрій. Бажаю того і я!

    ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

    Борис Олійник був убитий 1 жовтня 1999 р. біля дверей власної квартири двома пострілами в упор. Обставини розстрілу в під’їзді будинку №62 на центральній столичній вулиці Гончара добре відомі. Але сьогодні вже можна констатувати, що планувалася ця ліквідація поспіхом. Тому що ризик, пов’язаний з убивством, був досить великий. Того разу Олійник піднімався на свій поверх разом з водієм, теж людиною літньою. Останній допомагав Олійнику нести сумки з покупками. Двома поверхами нижче квартири Олійника на сходовому майданчику майже цілодобово чергував наряд охоронної фірми «Титан» - охорона депутата, який мешкав там. Тобто свідків могло бути занадто більше.

    Борис Олійник часто повертався з роботи додому пішки. Тому кілери цілком могли вибрати куди як кращий момент для вбивства. Те, що вбивця розстріляв обох, може свідчити або про його непрофесіоналізм, або про велику «гарячку»: Олійника треба було ліквідувати тут і негайно.

    Цілком можливо, що Борис Олійник незадовго до загибелі одержав якусь компрометуючу інформацію, і ті, кого вона стосувалася, поспішали, щоб він не встиг її розголосити. Варто нагадати, що пан Олійник входив до Координаційного комітету боротьби з організованою злочинністю при тогочасному президенті України й цілком міг вивести на чисту воду когось із клієнтів залізниці.

    СПОГАДИ

    Леонід ЖЕЛЕЗНЯК, колишній генеральний директор Укрзалізниці - перший заступник Міністра транспорту України:

    - З Борисом Степановичем пліч-о-пліч довелося пропрацювати протягом багатьох років. Мені, у минулому монтеру колії, було приємно спілкуватися із організатором руху поїздів Борисом Олійником. Чи знаєте, як спілкуються професіонали? Без зайвих слів та додаткових узгоджень. Все чітко і логічно. Різниця у віці - вісім років (я був молодший від нього) - ніколи не відчувалась. Пам’ятаю, як неодноразово ми гостювали у моєї покійної мами. Матір-героїня Анна Данилівна, яка підняла на ноги та випустила у великий світ 12 дітей, вважала Бориса Степановича власним сином. Значить, він для мене був братом. Так і було. А це, скажу вам, - довіра, неабиякий авторитет. Ми дружили. Від чистого серця я завжди радив йому берегти себе. Певен, якби поруч із ним першого жовтня 1999 року були хоча б два особистих охоронці, на п’ятому поверсі будинку по вулиці Олеся Гончара №62 тієї трагедії не сталося б. Але Борис Степанович саме до цієї поради ніколи не прислухався.

    Микола ГОЛОВАНЮК, колишній заступник начальника Південно-Західної залізниці:

    - Протягом довгих років поважав Бориса Степановича як старшого товариша, з яким можна порадитися з приводу вирішення будь-якої проблеми. Якщо сьогодні подумки повернутися на 20 років тому, пригадаємо разом з тими, хто добре знав Бориса Степановича, як він цінував кожну людину. «Сиреневый туман над нами проплывает, над тамбуром горит полночная звезда. Кондуктор не спешит, кондуктор понимает, что с девушкою я прощаюсь навсегда...». Це рядки з його найулюбленішої пісні. На жаль, слова для нього стали пророчими…

    Петро ШЕВЧЕНКО, колишній начальник локомотивної служби столичної магістралі:

    - Пригадую, як вміло він проводив виробничі наради. Хоч в управлінні залізниці, хоч під час інспекційних об’їздів дирекціями. Уявіть, він був завжди у курсі справ з приводу актуальних проблем у дистанції колії, локомотивному депо, на будівельному майданчику. Якщо хтось із його підлеглих «боровся» зі сном до обіду, а після - «страждав» від власного хропіння, із такими людьми прощався назавжди. Саме за його підтримки на залізницю надійшло понад 800 вагонів для формування електропоїздів серії ЕР9М, змінювався тепловозний та електровозний парки. З’явилася потреба у дизель-поїздах. І її було вирішено. Всі ці питання розв’язувала ця людина. Найвищий зразок служіння обраному фаху залізничника. А загинув як військовий. На бойовому посту. Він збирався наступного дня в інспекційну поїздку по Жмеринській дирекції. Сумно…

    Олександр ДУБІНЧУК, начальник галузевої служби сигналізації та зв’язку:

    - Керувати без допомоги лайки та кулаків, як це практикували деякі керівники галузевих відомств, вмів саме Борис Степанович. Для мене, як колишнього заступника начальника цієї служби, він завжди був приємним співбесідником, уважним колегою. Саме за його керівництва Південно-Західна вперше впроваджувала мобільний зв’язок. А у дистанціях автоматизації та зв’язку впроваджувалися пристрої автоматичних систем для роботи на сортувальних станціях. Для виявлення перегрітих буксових вузлів встановлювались пристрої типу «ПОНАБ» та «ДИСК». Системи автоблокування було прокладено майже на всій Південно-Західній. В історію йшли повітряні лінії зв’язку. Потужна кабельна мережа дозволила зробити революцію на залізничному транспорті. Пам’ятатиму про нього завжди.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву «Рабочего слова»

    Південно-Західна залізниця, ти Через долю пролягла мою

    Вручення Перехідного прапора та Почесного диплому в ознаменування перемоги Південно-Західної залізниці у галузевому змаганні - подія, погодьтесь, непересічна. Незадовго перед початком урочистостей з динаміків актової зали управління столичної магістралі пролунав аудіозапис знайомої всім залізничникам пісні.


    Олександр ЗАВГОРОДНІЙ, Володимир ТЯГУЛЬСЬКИЙ та Орест ЛОГОШНЯК.


    Перехідний прапор у надійних руках.

    «Не замовкають, шумлять вокзали,

    Далекі далі зовуть до себе,

    І знов дорога, і знову шпали,

    Неначе сходинки в високе небо».

    А приспів який чудовий!

    «Летить наш потяг, немов жар-птиця,

    Крізь темінь ночі назустріч дню,

    Південно-Західна залізниця,

    Ти крізь долю пролягла мою»

    Дякуємо композитору та поету Володимиру Шинкаруку за славень. Ось і на душі стало приємно, почув від одного із присутніх.

    Голова комісії з реорганізації - виконувач обов’язків генерального директора Укрзалізниці Олександр ЗАВГОРОДНІЙ, звертаючись до багатолюдної аудиторії, щиросердно поздоровив весь колектив Південно-Західної магістралі із заслуженою нагородою. І хоча вручення перехідного прапора у наш час багатьма сучасниками вважається історичним пережитком, поки що цю давню традицію ніхто не відміняє.

    Пам’ять керівника залізничного транспортного комплексу дозволяє О. Завгородньому оперувати виробничою статистикою. Показники з навантаження рухомого складу за поточний рік не значно відрізняються від тих, що залізничники досягали ще до анексії Криму та початку війни на сході України. 976 тисяч тонн на добу у порівнянні із 1 млн 200 тисяч тонн за добу у 2014 р. О. Завгородній вважає непоганим показником роботи залізничної галузі. Ясна річ, що таких показників не довелося б досягти, якби участь у транспортному конвеєрі не брала транзитна столична магістраль.

    Залізничники завжди відрізнялись особливою згуртованістю, високим розумінням власної ролі для здолання будь-яких труднощів та перешкод. Тому, зберігаючи впевненість у тому, що кожний із колійників, машиністів локомотивів, чергових по станціях, електромеханіків сигналізації та зв’язку і так далі буде добросовісно робити власну справу. Бути непримиренними до безгосподарності, корупції, крадіжок, порушень безпеки руху поїздів, елементарної байдужості до загальних проблем закликає очільник галузі.

    Як відомо, Кабінет Міністрів України затвердив Статут публічного акціонерного товариства «Українська залізниця». Згідно з Постановою Міністерству інфраструктури України надано доручення про створення наглядової ради товариства, ревізійної комісії та правління товариства.

    Він переповнений сумнівами з приводу того, як залізничні щебеневі кар’єри, які працюють на повну потужність, можуть приносити щомісячний середній прибуток аж.. на три з половиною тисячі гривень. На порядку денному - якісний ремонт магістральних локомотивів. 10 мільйонів гривень коштує доскональний ремонт однієї одиниці тягового рухомого складу. Порівняємо з новою технікою? Сучасна залізнична машина коштує п’ять млн. євро. Олександр Завгородній вважає, що час повернутися до заводських технологій з відновлення тягового рухомого складу. Особливо на переломному маршруті непростої історії з реформування державної адміністрації залізничного транспорту у публічне акціонерне товариство. Очільник галузі наголосив на тому, що процес реформування не означає жодним чином ситуацію зі скороченням штату. Він вважає, що потрібно вже найближчим часом вирішувати питання із забезпеченням рівня соціальної захищеності для залізничників. Страхування від виникнення можливих ризиків на виробництві. Цій справі буде приділятися увага під час укладання ділових домовленостей із страховими компаніями.

    Працювати без збоїв на залізниці. Для прикладу голова комісії з реорганізації - виконувач обов’язків генерального директора Укрзалізниці привів нещодавній транспортний інцидент, що стався на Одеській залізниці. Через нефахове обслуговування інфраструктури було здійснено схід 23 котишевозів, зруйновано 200 метрів колії. Як результат, «на вітер» відпущено понад 23 млн. гривень. А це, врешті-решт, відбивається на можливості з підвищення заробітної плати. Остання, як наголосив О. Завгородній, буде підвищуватися. Що ж нехай і на 5%. Мало? Погоджуємось. Спробуй, дожени ту шалену інфляцію. Але все ж… у слові «підвищення» є щось обнадійливе.

    У відповідному зверненні голова комісії з реорганізації - виконувач обов’язків начальника Південно-Західної залізниці Володимир ТЯГУЛЬСЬКИЙ подякував керівництву Державної адміністрації залізничного транспорту за оцінку роботи всього колективу столичної магістралі. «Транспортний конвеєр має працювати безперебійно. Необхідно всебічно підвищувати рівень експлуатаційної роботи, удосконалювати технологію виробництва, ліквідовувати ті проблеми, які спостерігаються за наднормативного простою вагонів на технічних і вантажних операціях, дотримуватися графіка руху поїздів», - закликав очільник Південно-Західної. Досвід у залізничників є. Тобто є і належні перспективи.

    «І нам не треба чужої слави,

    Бо залізнця і в свято, і в будні,

    Вона єднає міста й держави,

    Веде з минулого у майбутнє»

    Звідки ці рядки?

    Із славеня про столичну магістраль.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Держава не забула про сміливих пожежних

    До сьогодні у пам’яті залізничників Південно-Західної магістралі залишилась згадка про те, як боролися із величезною пожежею на території нафтобази у с. Крячки (Київщина). Серед тих, хто віддав на поталу червоному драконові власне життя, був пожежний пожежного поїзда станції Козятин Євген ШЕВЧУК. Загинув на 21-му році життя.

    У момент гасіння пожежі Євген опинився серед тих, кого накрило вибуховою хвилею. Він не зупинився, не відступив. Пліч-о-пліч із сином із вогняною стихією воював його батько. Старший пожежний 40-річний Леонід ШЕВЧУК заливав і охолоджував розжарені до білого накалювання резервуари. Поруч із ним - старший пожежний цього ж поїзда Петро СИЗОНЮК та їхні товариші. Про них не забуто. В Указі Президента України Петра ПОРОШЕНКА про відзначення державними нагородами України з нагоди недавнього Дня незалежності нашої держави орденами «За мужність» ІІІ ступеня нагороджено Євгена Леонідовича ШЕВЧУКА (посмертно). Цієї ж високої державної нагороди удостоєно його батька - старшого пожежного пожежного поїзда станції Козятин Леоніда Івановича ШЕВЧУКА. Не залишився без державної нагороди старший пожежний цього ж підрозділу Петро СИЗОНЮК.

    Перший заступник начальника Південно-Західної залізниці Віталій КРЮЧКОВ, начальник служби кадрової та соціальної політики Наталія ГРУЦЯ, а також начальник служби відомчої воєнізованої охорони Володимир ЛАПІН завітали до Козятина у загін воєнізованої охорони, який очолює Валентин ГАЄВСЬКИЙ. Саме вони та інші присутні висловили власні співчуття на адресу постраждалих залізничників-вогнеборців.

    ...Того дня в актовій залі Козятинської дирекції залізничних перевезень було не проштовхнутися від тих людей, які прийшли, щоб вшанувати хвилиною мовчання пам’ять про Євгена Шевчука, щоб висловити співчуття його батькові Леоніду Івановичу та матері Лідії Іванівні.

    Перший заступник начальника Південно-Західної залізниці Віталій КРЮЧКОВ, вручаючи нагороди, у власному зверненні до батьків Євгена Леонідовича та до Петра Сизонюка наголосив на тому, що подвиг пожежних вкотре довів: залізничники, в якій би службі вони не працювали, завжди доводили власним прикладом, що є справжніми професіоналами.

    Вручивши високі нагороди, Віталій Олегович, подякував усім пожежним за їх мужню і самовіддану працю. При цьому зауважив, що залізниця своїх працівників ніколи не забуває і підтримує в скрутний час.

    Підтвердженням цих слів стало те, що від залізниці кожному із нагороджених було видано також грошову винагороду.

    Леоніду Шевчуку довелось отримати два ордени - свій та сина, який загинув під час ліквідації пожежі на нафтобазі.

    Укрзалізниця не залишила своїх працівників сам на сам із бідою та всіляко їм допомагає. Зокрема, Південно-Західна залізниця та профспілковий комітет виділили понад 240 тис. грн. на лікування та реабілітацію постраждалих. Також було виплачено матеріальну допомогу сім’ї загиблого пожежного - понад 40 тис. грн.

    Ще влітку Урядова комісія з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації прийняла рішення щодо виплати одноразової грошової допомоги з резервного фонду державного бюджету. Сім’я загиблого пожежника отримає 200 тис. грн., а постраждалі отримають по 70 тис. грн.

    Міністерство інфраструктури України та Укрзалізниця надали відповідні розрахунки обсягу коштів, які необхідні для оформлення матеріальної допомоги постраждалим і сім’ям осіб, які загинули, а також на відшкодування витрат, пов’язаних з ліквідацією надзвичайної ситуації, до Міністерства економічного розвитку і торгівлі. Зазначене міністерство підготувало проект відповідного розпорядження Кабінету Міністрів України. Листом від 23.09.2015 №5006/18/14-15 Міністерство інфраструктури погодило зазначений проект розпорядження. Нині відповідний проект розпорядження Кабінету Міністрів України перебуває на погодженні в Міністерстві фінансів.

    Іван СОТНИКОВ, Никифор ЛИСИЦЯ

    Подяка за допомогу

    На адресу керівництва залізниці надійшов лист від начальника 12-ої державної пожежно-рятувальної частини Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Сумській області А.В. ЗАПОРОЖЧЕНКА. У ньому зокрема сказано:

    «12-а державна пожежно-рятувальна частина Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Сумській області висловлює вдячність за надання допомоги пожежно-рятувальним підрозділам Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Сумській області під час гасіння торф’яної пожежі поблизу с. Вирівка Конотопського району.

    Завдяки розумінню, злагодженим діям, професіоналізму особового складу ДПРЧ-12 та пожежного поїзда ст. Конотоп торф’яну пожежу було успішно ліквідовано».

    Влас. інф.

    Чому електроніка заважає СКОРИЧУ швидко працювати?

    Цьогорічний урожай зернових на Вінниччині хоч і не рекордний, та все ж доволі високий. Тож у сільгоспвиробників накопичилось чимало збіжжя. Значну його частину вони готують на продаж, зокрема і за кордон. І тут без перевізників, таких як залізниця, не обійтись. На станціях зерно у спеціальних вагонах розпочинає свою подорож сталевими магістралями у бік морських портів на півдні нашої країни. Це нагадує велику ріку, яка наповнюється водами із невеличких потоків. Один із таких зернових потоків розпочинається на ст. Ярошенка, що неподалік від Жмеринки у бік Одеси.

    - За вісім місяців поточного року ми завантажили, здебільшого зерном, 928 вагонів, - розповідає начальник станції Сергій МАШТАЛЕР. - І відправка зерновозів дедалі збільшується. Тож заплановані показники із відвантаження до кінця року ми виконаємо та й, напевне, перевершимо.

    До сказаного керівником структурного підрозділу варто додати, що на станції й вивантажують вагони. З початку року на вантажному дворі звільнили від мінеральних добрив та іншого краму майже двісті вагонів. Це для станції, де трудиться всього 16 фахівців, погодьтесь, немало. І серед них є й ті, хто безпосередньо займається вантажною чи комерційною роботою. Один із них - старший прийомоздавальник Олександр СКОРИЧ (на фото). Уже майже сорок років цей фахівець трудиться на залізниці, не змінюючи місця роботи. Ще юнаком, після служби у війську, прийшов він працювати на станцію прийомоздавальником і з того часу трудиться на одній посаді. Щоправда, у її назві добавилось слово - «старший». Скільки вагонів за цей час відправив та прийняв - Олександр Леонідович сказати навіть приблизно не може, просто такими підрахунками не займався. Однак коли б їх скласти у залізничний состав, непевне, утворився би потяг довжиною від ст. Ярошенка до Жмеринки. А скільки у ньому вантажу?!

    - Життя плине, немов стрімка ріка, - на хвилину замислившись, говорить залізничник. - Ніби недавно влаштувався на роботу, а вже через пару років йти на пенсію. Робочі дні пролітають непомітно - турбот багато. Сьогодні на станцію прийшло 16 вагонів - ніби не багато. Але їх треба подати на два елеватори, а також на вантажний майданчик для наповнення вапняком. Потім оформити купу паперів. Для полегшення нашої роботи поставили комп’ютер. Та і з ним проблеми - «зависає», повільно проходить інформація. Виходить, що електроніка заважає, зокрема Олександру Скоричу, швидко працювати.

    Крім того ще й у журнали потрібно внести записи… Але до кінця зміни все буде зроблено.

    Останні слова Олександр Скорич промовив упевнено, його життєвий досвід дає підстави так стверджувати. Та впевнений він не лише в собі, а інших працівниках, які входять до чергової зміни. А більшість із них такі ж досвідчені. Скажімо, чергова по станції Тетяна ЖИГАЛОВА, яка при потребі виконує обов’язки начальника станції. Її залізничний стаж значно перевищив тридцять років - це чималий досвід. Та й знань має достатньо - за плечима навчання у технікумі та вузі. Тож вона впевнено почувається за пультом чергової. Навіть при тому, що ситуація на станції доволі складна. В зв’язку з ремонтними роботами на перегоні непарна колія закрита для руху поїздів. Тож їх доводиться пропускати лише однією, парною. До того ж і окремі станційні колії зайняті спеціальною ремонтною технікою, яка періодично виходить на перегін. Це значно ускладнює маневрову роботу. Однак і за таких умов вагони вчасно подаються під навантаження до майданчика та на під’їзні колії до елеваторів. Там їх наповнюють пшеницею і повертають на станцію. А звідси цей невеличкий зерновий потік вливається у «ріку», яка плине у бік портів до моря. За це, звісно, залізниця отримує кошти, які їй вкрай необхідні.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Ризикуючи за новий «лайк», або Б’ємо на сполох

    Професійна направленість ставить на меті щоденний, а деколи і щогодинний перегляд інформаційної стрічки як інтернет-видань, так і друкованих ЗМІ. Пошуковий запит «новини залізниці» відкриває чималий ресурс. Та ось деякі рядки, як кажуть в народі, ввели в ступор: ну як це могло статися, чому? Потім до цих емоцій додалось роздратування, обурення:

    …17-річний юнак загинув від ураження струмом під час фотографування на даху потяга…

    24-річний чоловік помер після невдалої спроби зробити селфі під проводами електрички…

    …Через отримані опіки від електричного розряду дві подруги опинилися в лікарні… Стан вкрай важкий…

    Дані за 8, 14, 19, 21 вересня.

    Що це? Давайте поміркуємо разом. Що або хто може зупинити любителів зайвих «лайків» у соцмережах?


    Під час селфі.

    Залізничники попереджають, зокрема «Рабочее слово» час від часу друкує матеріали-застереження від таких вчинків. На столичній магістралі проводяться місячники профілактично-роз’яснювальної роботи.

    Транспортна міліція свого часу теж проводила роботу і виїзні заняття в школах з демонстрацією можливих небезпек.

    Батьки? Сподіваємся, кожна нормальна мати чи батько зможе пояснити, (і робить це), дитині про небезпеку, наприклад, зачепінгу чи подорожі не У, а НА вагоні.


    Після селфі. Воно того варте?

    Лікарі. Запитайте у медперсоналу опікових центрів: «Їзда на даху електропоїздів фото, гра на території залізниці - це 60-90% опіків. Плюс падіння з висоти, що дорівнює у 100% інвалідності, а то й страшніше».

    Виявляється, ситуацію можуть прокоментувати ще й психотерапевти.

    Сьогодні бажання якомога частіше робити селфі та викладати свої фото в соцмережі поступово переростає в загальну захопленість. Захопленість, яку одні називають «хворобливою» залежністю XXI століття, а інші - просто новою модою, яка пройде сама собою. Так що ж таке селфі та чи варто побоюватися цієї залежності?

    Слово «селфі» (selfie, від англійського «self» - «сам») так швидко набрало велику популярність, що укладачі Оксфордського словника англійської мови оголосили «selfie» словом 2013 року. В словнику «селфі» визначається наступним чином: «фотографія самого себе, як правило, зроблена за допомогою смартфона або веб-камери і розміщена в соціальних мережах».

    У той час як захоплення селфі стає все більш глобальним, цим феноменом зацікавилися психологи. Вивчивши всі ознаки «селфізму» з точки зору медицини, вони дійшли невтішних висновків. За їхніми словами, активно фотографувати самих себе й виставляти ці фото в соцмережі - один із видів неврозу нав’язливих станів, обсесивно-компульсивних розладів. Цей розлад (для якого було придумано назву - селфіт) - схожий із маніакальним. Перебуваючи в цьому стані, людина робить десятки селфі на день з однією метою: отримати схвалення у вигляді «лайків» як підтвердження своєї значимості.

    Американська психіатрична асоціація вже офіційно визнала селфіт психологічним розладом і виділила три стадії захворювання:

    1 стадія: людина робить селфі щонайменше три рази на день, але не виставляє їх у соцмережі.

    2 стадія: людина фотографує себе мінімум три рази на день і розміщує фото в інтернеті.

    3 стадія: людина робить селфі в будь-який зручний момент, понад шість разів на день, і розміщує їх у соцмережах. Їй хочеться знімати себе цілодобово, і вона не контролює цей стан.

    Коли спосіб самовираження перетворюється на хворобу? Проблема виникає, коли людина хоче робити селфі постійно, коли він (або вона) просто не може не фотографуватися щодня. Такий стан справ можна охарактеризувати тільки як самолюбування. Постійне фотографування себе і викладання на простори соціальних мереж практично однакових знімків для більшості представників молодого покоління стає нормою поведінки. Ось тільки в чому полягає сенс цих дій?

    Практично однакові селфі, кількість яких у пам’яті гаджетів збільшується з кожним днем, не уявляють собою ніякої естетичної цінності. Селфіманія схожа з наркотиком: людина все фотографує і фотографує себе, їй хочеться зробити якомога більше знімків.

    ПРИЧИНИ «ЗАХВОРЮВАННЯ» СЕЛФІ

    Статистика показує, що частіше страждають селфіманією підлітки, а також молоді люди у віці від 18 до 35 років.

    Приміром такої хвороби, як «селфітіс», став перший відомий «селфіман» британський підліток Денні Боумен. У прагненні зробити ідеальне селфі юнак почав пропускати школу, забувати про їжу. Півроку підліток не виходив з дому в спробах зробити ідеальне селфі. При цьому він знімав майже 200 фотосвітлин щодня. Після чергової серії «невдалих» селфі він спробував покінчити життя самогубством. Врятувати юнака, який наковтався пігулок, на щастя, вдалося. Зараз він усвідомив свою «селфіманію» і проходить курс реабілітації.

    Селфіт - це комплекс заниженої самооцінки та гострої нестачі живого спілкування. До нього схильні ті люди, які мають схильність до розвитку залежностей. Як і кожна залежність, селфіт розвивається поступово, переростаючи в одержимість з появою чергового «лайка» під фото. Отриманий «лайк» розцінюється людиною як «ти - супер», і ця похвала перетворюється на життєву необхідність. У разі невдачі, наприклад, не отримавши бажаної кількості «лайків», людина-селфіт відчуває стрес: злиться, сумує, не знаходить собі місця. Ці прояви дуже нагадують ломку, тільки в цьому випадку вона психологічна.

    Залежність від селфі призводить до того, що в пошуках незвичайного кадру людина навіть ризикує своїм життям: намагається сфотографувати себе на даху поїзда, на лінії електропередач або на залізничних коліях.

    В Україні зафіксовано вже кілька подібних нещасних випадків. Більшість із постраждалих-селфітів - підлітки, які в гонитві за красивими знімками та ефектними кадрами йдуть на невиправдані жертви.

    Деякі психотерапевти наполегливо рекомендують лікувати селфізм, а деякі вважають всі розмови про подібну залежність перебільшенням, кажучи, що селфі - це лише мода, яка, так чи інакше, коли-небудь закінчиться.

    На нашу думку, варто бити на сполох. Усім. Це страшно. І не лише на залізниці, а й у повсякденному житті. Хтось заперечить, мовляв, годі згущувати фарби. Але не забувайте: той, хто знає, - озброєний. Навіть якщо ці знання залишаються у вашій пам’яті через страшні трагічні факти з чужого життя.

    ДЕЯКІ КРИЧУЩІ ВИПАДКИ СЕЛФІ-ВБИВСТВ, ЗІБРАНІ З УСЬОГО СВІТУ

    Задумайтесь і зупиніться, перш ніж позувати для фото, яке може виявитися останнім у вашому житті!

    17-річна Оксана ІГНАТЬЄВА із Санкт-Петербурга сподівалась, що найоригінальніше селфі зробить на фоні залізничних рейок, що простягаються у бік нічного Пітера.

    Залізла на 10-метрову споруду моста, та, досягнувши цілі, спіткнулась. Намагаючись утримати рівновагу, схопилась рукою за провід. Удар струмом… Тіло дівчини знайшла поліція.

    32-річна мешканка Північної Кароліни (США) Кортні СЕНФОРД сфотографувала, перебуваючи за кермом авто, свою чарівну посмішку на камеру смартфона й одразу ж виклала в Facebook за підписом: «Гарна пісня робить мене щасливою». Це стало її останнім записом, уже через хвилину її пікап врізався в сміттєвоз. Кортні померла в той час, коли друзі ставили перші «лайки» на її сторінці…

    19-річні студенти Віктор та Іван захоплювались екстремальними видами спорту. В підземці московського метрополітену зачепери катались на місці з’єднання вагонів, знімали це на телефон, а потім викладали в мережу. Того дня юнаки хотіли зробити фото з даху вагона. Підготувались заздалегідь - горнолижні окуляри, теплі перчатки, в’язані шапки. Та хлопці не врахували одного - нові вагони підземки виявилися більші за габаритами, ніж попередні. Вони заходять у тунель дуже щільно. Розтрощені голови та переломи... Могили студентів не видно було через гори квітів та вінків…

    У схожій ситуації загинув невідомий іспанець з міста Андрухар. Разом з товаришем він намагався зробити селфі на фоні залізничних колій. Він виліз на вагон і вхопився за контактний провід під напругою 3500 вольт - миттєва смерть.

    Майбутня журналістка Катя захоплювалась селфі. Того вечора вона приймала ванну та прихопила з собою планшет. Дівчина постійно робила селфі та моніторила стрічку новин. iPad, який вона поставила на зарядку, ймовірно вислизнув із рук юної журналістки та впав у воду. Лікарі констатували миттєву смерть. Сила струму перевищувала в десять разів норму.

    ОТЖЕ, ПІДІБ’ЄМО ПІДСУМКИ: селфі - не таке вже й невинне захоплення, адже людина зайнята не реальним саморозвитком, а постійно стурбована тим, як її життя виглядає на знімку. І поки підліток живе «віртуальним життям», його дорогоцінний час йде даремно. На превеликий жаль, лікування як того від selfies не існує. Хворим пропонують перейти на телефони без фотокамер, аби не було спокуси зробити селфі.

    Любов та симпатія до себе - це безумовно дуже добре, але усе має бути в міру і робитися зі здоровим глуздом.

    P.S. У ці дні проходить черговий місячник профілактично-роз’яснювальної роботи з упередження травматизму на залізничному транспорті серед учнів шкіл, ліцеїв, коледжів, студентів, учбові заклади яких прилягають до залізничних колій та об’єктів. Не залишаємось осторонь проблеми і ми. І сподіваємось, що кожен, хто переглянув цей матеріал, знайде хвилину-дві і розповість про небезпечні захоплення. Бабуся попередить онука, тато поговорить з сином, мама розмовлятиме з донькою. Бережіть своїх рідних! Попередити можна словом, застерегти, зупинити, щоб потім не втратити найдорожчу людину через один безглуздий вчинок.

    Валентина КОЛЯДА, Олена ХАРЧЕНКО, Фото з інтернету

    Залишаймося разом! Цю пропозицію схвалив весь 10-Б

    Середню школу №10, що у Броварах, довго шукати не доводиться. У 15 хвилинах пішої ходьби від залізничного вокзалу розташовано світлу будівлю, де вже з порога від дитячого сміху та гомону стає тепліше на душі. Позитивна енергетика від їхніх посмішок має дивовижну силу, здатну творити чудовий настрій у буквальному сенсі. Сьогодні на нас із фотокореспондентом чекають десятикласники. Дізнавшись, що за ініціативи вчительки української мови та літератури Світлани ЛИТОВЧЕНКО тут нещодавно впроваджено спеціальний курс з вивчення основ журналістики, вирішили познайомитись із 10-Б, як кажуть, віч-на-віч.


    Цей урок, який провела Світлана Петрівна ЛИТОВЧЕНКО,
    запам’ятається надовго Анні ВАСЮК та Анастасії МАЦІБОРІ. І не лише їм.


    Юлія ЧЕРНУХА торує шлях у велику журналістику.


    Схоже, у газети залізничників додалося передплатників. Приємно познайомитись - Дмитро ШКОЛЬНИЙ та Ілля КАПЛІН.

    Урок налаштовує на творчий лад. Учні обговорюють актуальні теми, що сьогодні існують в українському інформаційному просторі.

    Для початку творча юнь звернулася до обговорення основ теорії журналістики. У класі зазвучали на різні голоси реферативні повідомлення про те, що сучасна преса являє собою непросту систему органів масової інформації, яка дедалі ускладнюється. 16-річним юнакам і дівчатам вже відомо, що основним призначенням журналістики є відображення суспільного життя. Отже, подальша розмова про те, як досконаліше висвітлювати кожний день з літопису нашої держави, навколишнього світу в усіх його багатогранних проявах, незгодах у суспільстві, диспутах і конфліктах, у наших нових знайомих ще попереду.

    Ніколи не вважав працю вчителя легкою. Але методика спілкування із учнями у Світлани Петрівни під час засвоєння ними нових понять та термінів дієва. У цьому переконався трохи згодом, коли ознайомився із письмовими відгуками про нашу творчу бесіду із десятикласниками на уроці. Олександру ГЕРАСИМЕНКО, Ванессу ЛУЦЕНКО, Анну ВАСЮК, Анастасію ТОПІХУ, Вікторію ЧЕРНЯК, Тетяну ЗЕЛІНСЬКУ, Юлію ЧЕРНУХУ, Ілону ГОРНОСТАЛЬ, Євгенія ЩЕРБАКА та ще багатьох юнкорів, застосую це давнє слово із промовистою назвою юний кореспондент, цікавить все, що стосується саме журналістської діяльності.


    Уважні слухачі. Олександра ГЕРАСИМЕНКО та Євгеній ЩЕРБАК.


    До побачення, 10-Б! З вами цікаво пізнавати цей світ!

    Про що можна розповідати цим дорослим дітям? Про власний шлях у журналістику, про непрості будні залізничників, про те, що, очевидно, телепортажі про військові дії на сході України наносять рану не лише підліткам. Чого гріха таїти, у незнайомій все ж таки аудиторії говорити про війну, приміром, так, як це робить відомий американський журналіст, фотокореспондент та письменник російського походження Сергій ЛОЙКО (див. «Рабочее слово» №36 «Романом «Аеропорт» зацікавився поїзний диспетчер»), саме під час першого побачення з молоддю вважаю недоречним. Часу обмаль, а дискутувати «про все і всіх» під час одного уроку - марна справа. Це - прерогатива педагогів. З діалогів із юнкорами, деякі із яких є авторами шкільного інтернет-сайту, переконався, що серед них більшість прагне відчути себе на сто відсотків дорослими. Подумалось, не варто квапитись. Як там не є, для вчителів вони залишаються завжди дітьми. Радісні і щасливі, неповторні. А якщо так, нехай добро і незрадлива доля їх чекає за шкільним порогом.

    Чим цікавиться 10-Б? Днями Олександра Герасименко та Євгеній Щербак побували на прес-конференції, що організовано редакцією газети «Слово Просвіти» у приміщенні столичної бібліотеки ім. Тараса Шевченка. Тож цікаву розповідь про обговорення місця і ролі патріотичної української журналістики в умовах гібридної війни для однокласників було забезпечено.

    Думаю, що не лише на згаданому уроці молодь чекає від наставників порад, добрих слів. Робитимемо це і надалі. У власному зверненні до старшокласників автор цього матеріалу закликав любити рідне слово. Наголошував на тому, що похід у велику журналістику починається із досконалих знань з орфографії, пунктуації та синтаксису зі шкільної бібліотеки. Ці розділи граматики не обминути, зокрема у газетярській справі. Навіть, якщо ти, як мовиться, слизькоязикий. Переглядаю відгуки про нашу зустріч. Деякі з них оформлені так, що хоч сьогодні у номер «Рабочего слова». Нам дякують. Отже, зустріч відбулася. Вибачте за газетний штамп, у теплій дружній обстановці. Ось натрапив на аркуш із шкільного зошита, який хоч і мав неконструктивну критику на адресу репортерів, але нагадував звичайнісіньку чернетку, де від виправлень за допомогою білого кольору фарби - «коректора» - було тісно думкам візаві. Значить, наша розмова про любов до рідного слова не пройшла даремно.

    Код нації. Слова, які були виведені на класній дошці впевненою рукою, змусили задуматися: саме сьогодні багато недругів, що зазіхають на наші території, на все українське, намагаються знищити в душах, зокрема молоді, любов до Батьківщини, сіють у мозок наших Оксан, Марічок, Михайлів, Євгеніїв… зневагу до найдорожчого - життя. Зробити з підлітка манкурта можна і в соціальних мережах. Сумніваєтеся? Прочитайте у сьогоднішньому номері статтю «Ризикуючи за новий «лайк», або Б’ємо на сполох».

    Наша газета переживає не легкі часи, у нас обмежений бюджет, зростає ціна на послуги друкарні, постає питання про скорочення штату. Але не скорочуватимемо кількість шпальт, тематику. Ми - газета, яка пише не лише для залізничників. Залишаймося разом! Цю пропозицію схвалив весь 10-Б. Нас розлучив шкільний дзвоник. Сподіваюсь, не надовго.

    Висловлюємо подяку за запрошення на урок вчительці української мови та літератури Світлані Литовченко. З роси і води!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Про музикантів скажемо слово, або Ще раз про безквиткових «маестро»

    Пригадую, як мій старший брат, навчаючись у музичній школі по класу баяна, готувався до уроків. Вечори із понад годинними вправами, спочатку «пілікання», а згодом - виконання справжніх композицій, народних пісень проходили швидко. Батько і мама бажали зробити із Юрка, як мінімум, музиканта. Сім довгих років невеличкого зросту підліток тягав нелегкий футляр із баяном та нотами після уроків у середній школі до музичної. Коли наука закінчилась, отримав диплом, порадувавши батьків. Більше за інструмент не брався. Чи знадобились його навички у подальшому? Аж ніяк.

    Подібна історія сталася із власним сином. Андрій закінчив музичну семирічку на «добре». Подарувавши диплом нам, батькам, як він потім говорив, «дозволив» продати його у середині 2000-х іншому щасливчику за безцінь. Старий інструмент перекочував з нашого будинку (до нового юного музиканта) швидко. Не скажу, що це мало для мене особисто якесь задоволення. Все ж таки, мріяв, що хор, сольфеджіо, музична література допоможе виховати в дитині гарну вокальну підготовку. В той час батько був знайомий із талановитими музикантами. Сподівався, що і мій піаніст співатиме. Але… І все ж, наполегливість і завзятість, яку Андрій отримав, вважаю, саме у «музикалці», йому знадобилися. Років в 11 він брав участь у телепередачі «Найрозумніший». Вийти у фінал однієї з ігор сезону 2005 р. йому допомогла саме музична освіта. Але сьогодні - без подробиць.

    Взятися за цю тему допоміг нещодавній випадок. Разом з фотокореспондентом опинилися в електричці, що відправлялася з Київського приміського вокзалу у бік Коростеня. Яким було здивування, що поруч на пасажирському сидінні поважного віку чоловік, розгорнувши власний Honner (назва фірми, що випускає баяни), виконував відомі українські та іноземні мелодії. Ні, він не ходив вздовж вагона, просячи милостиню, як це відбувається впродовж усього існування приміського залізничного транспорту. Володимир Петрович грав для пасажирів «просто так». Поки добиралися до Борщагівки, не почув жодної репліки на кшталт «замовкніть, бо заважає».

    - Куди направляєтесь? - спитали ми музиканта.

    - На свято дерунів, що відбудеться у Коростені, - під час невеличкої паузи відповів чоловік. - Нас, баяністів, там чекають. Будемо розважати коростенців та гостей міста. Адже не дерунами єдиними живе українська нація, - дещо пафосно, але щиросердно відповів наш новий знайомий. І заграв полонез Огінського.

    Сусіда, який сидів поруч із баяністом, назвався Сергієм Опанасенком. Він дав точну довідку щодо музиканта. У 70 років Володимир Петрович вперше взяв у руки баян. Вчився грати самотужки. Музику підбирає злету. Виконує віртуозно. Може тому й не чує на власну адресу негативних відгуків. Покращити свій настрій за допомогою імпровізації відомих мелодій - це те, чого часом так не вистачає нам усім. Навіть пасажирам приміських електропоїздів.

    - Зараз поговоримо про тих горе-виконавців, які, не маючи музичного смаку, забігаючи до переповненого вагона, волають несамовитим голосом щось на кшталт «Я буду долго гнать велосипед». Безквитковий «маестро» має вузенький репертуар та абиякий інструмент. І таких бачив на своєму віку. Часто одержують по зубах у прямому смислі цього слова. Народ у нас любить музику, правда, іноді йому це зробити заважають алкоголь, досить нервовий настрій, поганий душевний стан, негативні емоції за кожним приводом, злоба на всіх й нездорова агресивність. До речі, музичний інструмент баян також був названим на честь древнього музиканта Баяна. У «Слові о полку Ігоревім» не знайдемо негативних характеристик на його адресу. Як і на таких наших сучасників, як Володимир Петрович, який направлявся на музичний фестиваль. Так чому ж тоді в електропоїздах часто-густо зустрічаємо «велосипедних гонщиків», виконавців куплетів «Моя милка от тоски проглотила три доски…»? Женуться за легкою копійкою? Так. А хто її, оту копійку, дає?! Ми - пасажири. Тим самим сприяємо розповсюдженню музичного несмаку за умов поганої вокальної підготовки. А поруч - діти. А набір в одну із музичних шкіл мого Святошинського району у цьому році знизився настільки, що зараз здійснюється скорочення штатів серед педагогів. Мозок підлітка швидко звикає до похабщини. Хоч би де він не перебував. Куди йдемо?!

    P.S. Ніхто із моїх близьких у вагонах приміських електропоїздів гастролей робити не збирається. Не на того вчились.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олександра ІВАНОВА

    У пошуках «золотої фарби»

    Ні для кого не секрет, що кожній людині приємно, коли про неї напишуть в газеті як про спеціаліста чи колегу, коли співробітники та близькі не забудуть привітати з ювілеєм.

    Ще з березневих номерів згадалось одне привітання. Дуже щире, тепле. Майстра 1-го класу вагонного депо Київ-Пасажирський Петра ШЕВЧУКА вітали колеги, рідні, друзі.

    «У Вас гарна сім’я, Ви - батько двох чудових дітей, маєте дивовижного онука, якого любите понад усе» - цитата з привітання. І ось сьогодні, вважайте, що це збіг обставин, але герой нашого матеріалу - дивовижний онук. Данііл ПРОСТЯКОВ. А познайомились ми з ним, точніше, з його чарівною мамою - інженером з нормування галузевої служби сигналізації та зв’язку Юлею ПРОСТЯКОВОЮ завдяки організованому Укр-залізницею конкурсу малюнків серед дітей, батьки яких працюють на залізничному транспорті. Кількість робіт з Південно-Західної була не досить великою, та це не завадить нам познайомитись з їх авторами.

    Юлія Петрівна досить емоційно та зворушливо розповідала про сина, демонструючи його малюнки. Адже сам Данііл навчається у 2 класі, захоплюється ще й футболом, займається плаванням. Тому часу для інтерв’ю не вистачає. А якщо без жартів - прекрасна родина, в якій переважає культ сім’ї: кожен піклується про іншого, чомусь навчає, розмовляє (що у наш час також проблема), виховує чи просто удвох з онуком вигулює лабрадора. Цей час, проведений разом, вартує більше повчальних порад чи «лекцій» з моралі.

    Данііл любить малювати з раннього дитинства. Цей хист, мабуть, передався йому від ще одного дідуся Леоніда Аркадійовича, який за професією - художник-оформлювач. Хлопчик часто малює вдома, займається в гуртку малювання у Українському колежі ім. В.О. Сухомлинського. Часто вчитель ставить оцінки у вигляді «Шедеврально!» «Талант!» і т.ін. Тож коли мама запропонувала синові взяти участь у конкурсі, - погодився одразу. Малювати любить, а залізницю завдяки відомому вже нам дідусеві, бабусі та батькам знає, так би мовити, зблизька.

    Фарби, олівці, фломастери і «Потяг у європейське майбутнє» (назва однієї з робіт Данііла) якнайкраще виражає настрій автора, патріотизм, захоплення залізничною інфраструктурою та політ думки!

    Як учасник конкурсу юний художник отримав подяку та заохочувальний приз - набір для малювання.

    «Звичайно радий, задоволений, адже особисто йому надісланий конверт з подарунками від Укрзалізниці був приємною несподіванкою», - ділиться з нами думками мама Юля.

    - То, може, захоче на залізниці працювати?

    - Поки що не знаємо. Але є у Данічки ще одне захоплення. Він мріє бути палеонтологом. У нашому будинку цератозаври змагаються зі стегозаврами, одним словом, парк юрського періоду.

    Та й іграшкові дитячі залізниці також можуть створити свій парк рухомого складу. Так що поживемо - побачимо. Головне, щоб обрана професія приносила моральне та й матеріальне задоволення, впевнена пані Юлія.

    Повертаючись до теми малювання, мама Данііла розповіла, що саме малюнки сина допомагають прослідковувати його емоційний стан. Останнім часом у хлопчика з’явилось чимало малюнків на тему війни. Це змусило батьків навіть звернутися до психолога, бодай не пропустити якісь дитячі переживання та не залишити їх непоясненими. Та, як пояснив педагог, навіть якщо у родині тема війни не обговорюється, повністю заблокувати дитяче сприйняття стосовно цієї проблеми не вдасться. Оточення в школі, де навчаються діти-переселенці, їхні розповіді накладають свій відбиток на дитячу свідомість. Війна очима дітей має бути адаптована до їхньої психіки. У Данііла це відбувається за допомогою малюнка. Та не будемо закінчувати на сумній ноті. А побажаємо юному художнику талановитих робіт. Щоб він знайшов свою «золоту фарбу» і зробив яскравим власне життя та життя тих, хто поряд.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Де ти, злодюжко?

    Як запобігти звичайній крадіжці? У транспорті, будинку, власній квартирі? На початку літа соціальні мережі наповнилися інформацією, що у столиці нахабно діють злодюжки. Така собі солодка парочка - дівчина і хлопець, яких бачили господарі тих квартир, що обладнані відеофоном. Вже у липні інші фахівці привласнення чужого майна відзначилися угоном… велосипедів, самокатів, дитячих візочків, які мешканці столичних багатоповерхівок залишають у під’їздах та тамбурах. «Для того, щоб не стати жертвою таких крадіжок, варто завжди бути пильними в житловому тамбурі й реагувати на сторонні підозрілі звуки в під’їздах», - радять бувалі у бувальцях. От дожилися, навіть про правоохоронців вже не згадуємо. Як казали літературні класики, діло потопаючих…

    Якось один дуже перспективний столяр із депо виявив бажання побувати у шкурі крадія. Що з того вийшло? Нічого. Начистили мордахенцію. От і все. Думаєте, «у диню» дали ті, кого він мав намір потихеньку обікрасти? Аж ніяк, спеціалісти «кишенькової тяги» будь-кого до себе не запрошують. Темну влаштували звичайні локомотивники, які тимчасово поселилися до гуртожитку й викрили джентльмена удачі. Зараз відеокамера багатьох викриває…

    Ну і по ньому. І все ж, чому взявся за цю тему саме я? Пропоную, через мас-медіа боротися із невігласами, які втручаються у роботу залізничного транспорту. Як?

    На цю думку наштовхнув випадок із пошуком хазяїв звичайної ворони, яку кияни-природолюби «прорекламували» у соціальній інтернет-мережі. Як буває. Сидить собі у металевій клітці папуга, канарейка або й сорока-ворона. День сидить, два - не каркає, не співає. Клює крупу, то й нехай. Господарі і до цього швидко звикають. Якось вранці забудеш замкнути клітку, і ось тобі, хазяїне, - нова пригода. Як казав кіт із мультика про блудного папугу: «Таїті, Таїті. На що нам Таїті, нас і тут непогано годують!». Це я з приводу того явища, якщо люди об’єднуються для того, щоб відшукати господаря птаха, чому б не об’єднатися поміркованим пасажирам і залізничникам у виявленні злочинців, які тягнуть будь-що зі сталевих колій, пасажирських перонів тощо? Люди об’єднуються для пошуків за інтересами та з метою організації власного дозвілля. І це за непростих часів для України. А нам би для початку взяти б за комірця зловмисника, який намагається поцупити дроссель-трансформатор чи за використання сталевого ломика зламує двері металевої шафи, де функціонують пристрої станційної централізації.

    Райони Києва все більше замикаються на собі, перетворюючись у своєрідні інформаційні анклави. Завдяки розвитку інфраструктури відкриваються кінотеатри, супермаркети, фітнес-центри, у багатьох жителів відпадає навіть бажання виїжджати за межі рідного масиву. Хіба що на роботу.

    Крім того, сусідів зближує інтернет. Причому кожний район столиці обзавівся своїми співтовариствами - спеціальними групами в соціальних мережах. У них можна довідатися про останні локальні події, нові заклади, що відкрилися поблизу, знайти попутника для велопрогулянки або навіть відшукати кохану людину. А на Березняках, наприклад, намагаються створити перше районне інтернет-телебачення, сюжети для якого будуть знімати самі глядачі.

    Досвід троєщинців зі створення інтернет-товариства доводить, що майже п’ятдесят тисяч місцевих жителів змогли організувати координаційний центр житлового масиву. Він займається пошуком зниклих тварин, попереджає про шахраїв, організовує суботники, інформує про різні заходи. Три масиви Дарницького району поєднує група ПОХ - Позняки, Осокорки, Харківський. У 2008 р. її заснував киянин Артем З. Зараз група нараховує 30 тис. прихильників.

    Скільки себе пам’ятаю, профспілкові активісти завжди з повагою ставилися до громадських інспекторів із безпеки руху поїздів. Чи чули ви сьогодні, щоб якогось з активістів відзначили з приводу його громадської діяльності заради гарантування безпечного пересування залізницею? Особисто я - ні. Значить, добра справа іде в історію? А відновити це надзвичайно важливе явище можна, скориставшись моєю електронною поштою zadvornov@sw.uz.gov.ua

    Тож не ловимо гав, добродії!

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Другий тур першого

    П’ятниця, 25 вересня поточного року, стала днем проведення другого туру першого чемпіонату Південно-Західної залізниці з міні-футболу. Однією з особливостей туру стало проведення кожної з шістьох ігор послідовно, на відміну від стартового, коли гралися водночас два матчі.

    Для зручності читачів дамо докладніше інформацію щодо складу учасників чемпіонату. Отже, у другому турі зіграли:

    Група «А»:

    10:00. ВЧД-3 (вагонне депо Козятин) - ПЧ-13 (Коростенська дистанція колії) - 1:7;

    11:00. Служба колії - ТЧ-4 (локомотивне депо Жмеринка) - 4:8;

    12:00. ПЧ-1 (Конотопська дистанція колії) - ПЧ-2 (Дарницька дистанція колії) - 3:1.

    Група «Б»:

    13:00. ШЧ-13 (Житомирська дистанція сигналізації та зв’язку) - РПЧ-8 (моторвагонне депо Фастів) - 4:2;

    14:00. ТЧ-11 (локомотивне депо Конотоп) - ТЧ-6 (локомотивне депо Шепетівка) - 0:2;

    15:00. Управління ПЗЗ - ПЧ-9 (Жмеринська дистанція колії) - 4:2.

    У групі «А» лідирують команди ПЧ-13 і ПЧ-1 - по 6 очок, у групі «Б» з таким саме доробком - дружини ТЧ-6 та Управління Південно-Західної залізниці (ПЗЗ). Зараз поки зарано подавати турнірні таблиці, але після третього туру зробити це буде вже доречно.

    Відзначу деяких учасників змагань. Головний інженер служби колії Управління ПЗЗ, він же - воротар своєї новоствореної команди служби колії Руслан Ковальчук є її організатором, який доклав багато зусиль для її існування. Заступник начальника нашої магістралі Артем Миронович у другому турі чемпіонату вперше вийшов грати за збірну Управління ПЗЗ, і цей дебют виявився вдалим - одразу два м’ячі він забив у ворота суперників. На відкритті Спартакіади ПЗЗ, пам’ятаємо, Артем Валерійович говорив, що хоче увійти до складу своєї команди. Ось - сталося. Ще й як!

    Нехай пробачать мені переможці, але хочу відзначити гравця команди служби колії, яка програла обидва поєдинки, - Романа Остапенка. Він у кожній грі шукав свого шансу вразити ворота суперників, і це йому щоразу вдавалося. Особливо красивий гол Роман забив у першій грі, коли фінтами обіграв четвірку польових опонентів, загативши м’яча у сітку. Цілком згоден з думкою, що відмічати треба всіх героїв кожного туру. Але за певних обставин, в тому числі об’єктивних, зробити це не завжди можливо. Тож нехай не образяться деякі з футболістів, які сподівалися побачити свої прізвища на газетній шпальті. Зовсім не виключено, що з часом вдасться надолужити прогаяне і хоча б словом відмітити кращих. Зараз наведу деякі «монологи». Лунали вони з боку тих або інших представників команд на адресу суддів та на підтримку своїх гравців і себе персонально.

    «Можна на 5 хвилин раніше почати, бо електричка піде?» («Можна» - у відповідь).

    «Нє трать врємя на разговори!»

    «Думай! Вот, всьо, хорош!»

    «Сразу ігрока сєбє наході!»

    «Ну, і що з того, що ти туди дав?!»

    «Бєгі! Чувствуєш сіли - бєгі!»

    «Ігрока, Вова! Вот ето он, твой!»

    «Не бросайся, Вовчік, на нєго, спокійно!»

    «Що не кричи? А що, мучатися, б...?»

    Як бачимо, російська мова, в тому числі ненормативна, була доволі широко представленою і цього разу. Це до того, щоб наші північні сусіди не брехали відносно утискання в Україні прав носіїв їхньої насправді великої і могутньої мови. Хоча разом із керівництвом ДФСК «Локомотив» знову закликаю учасників чемпіонату взагалі полишати практику використання ними російської лайки. А якщо при цьому збільшувати використання нашої великої і могутньої української мови, тоді кожен ваш потенційний персональний гол у ворота суперників стане значно ближчою реальністю. Навіть не сумнівайтеся.

    Третій тур відбудеться 2 жовтня, в ті самі години. Послідовно гратимуть ПЧ-13 - ТЧ-4; ВЧД-3 - ПЧ-2; Служба колії - ПЧ-1; РПЧ-8 - ТЧ-6; ШЧ-13 - ПЧ-9; ТЧ-11 - Управління ПЗЗ.

    Скоріше за все така чудова погодка вже не супроводжуватиме наші змагання, як під час перших стартових турів. Тож, подбайте про відповідний одяг, шановні учасники чемпіонату!

    Уточнюю дату проведення шостого заключного туру, коли саме тут, на стадіоні ДФСК «Локомотив» ПЗЗ (Київ, Стадіонний провулок, 10/2), відбудуться стикові ігри перших із першими, других із другими - за благородний метал, і так далі, як також останніх з останніми: 6 листопада.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Вінок-оберіг на Співочому полі

    60-та виставка «Квітковий оберіг», що відкрилась на Співочому полі, цього року присвячена сакральному коду кольорових рослинних символів, з яких плетуть вінок-оберіг. Кожна композиція демонструє окрему квітку: мак, лілію, ромашку і т.п. 12 різних квіток об’єднують стихії природи і людського буття.



    Особливість національного побуту характеризує конструкція з маків - знак родини і щастя, - оформлена у вигляді фігур, які нагадують двох лебедів.

    Мальва - символ духовного начала народу та його безсмертя - підкреслює метафоричний зв’язок поколінь.

    У композиції «Польові дзвіночки» - символ радості і веселощів, - зображені солов’ї - найспівучіші птахи в Україні.

    Квіткові композиції з’єднані єдиною стрічкою у національних кольорах. Таким чином магічний квітковий оберіг символізує український вінок для захисту всієї України.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Ірини ЗЕЛІНСЬКОЇ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05