РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 32 (28 серпня 2015)
  • Випуск №32 28 серпня 2015
    Зміст
    1. Майбутнє нашої держави відстоюватимуть (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    2. Вокзал Житомир пройшов перевірку (Оксана КЛИМЧУК)
    3. Хай думають кабінетні посіпаки, як народ заспокоїти (Іван СОТНИКОВ)
    4. Перевезення зернових почало зростати (Анатолій САДОВЕНКО)
    5. Машиністи освоїли новий напрямок (Оксана КЛИМЧУК)
    6. Молодь - за зміни. Але виважені й продумані (Микола ПАЦАК)
    7. Максим КЛИМЕНКО: «Незалежність нашої держави потрібно захищати і боротися за неї» (Оксана КЛИМЧУК, Фото з архіву М. Клименка, 2014 р.)
    8. Війна у житті Володимира ЛЯШКА (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    9. Залізнична слава Володимира ЛИСЮКА (Олександр ЦАРИК)
    10. Час перспективних рішень (Ольга ЛИХАЧОВА)
    11. Про Антона Москаленка пам'ятають не лише в його рідній Жмеринці (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото автора та з архіву родини А. Москаленка)
    12. Виїзні зустрічі (Оксана КЛИМЧУК)
    13. Немає слова - немає і пенсії, або Чому зникла благодать ранкової тиші (Микола ПАЦАК)
    14. Звідки універсалізм у Володимира Примака? (Микола КОНОТОПСЬКИЙ)
    15. Голос, що здригнув континенти (Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, Фото з особистого архіву автора)
    16. Відзначили ювілей Максима Рильського, а потім знищили його будинок (Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, Фото автора та з сімейного архіву)
    17. Ахтунг, ахтунг! Німецькі залізниці (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з архіву Ю. РОККЕЛЯ)
    18. Не в традиціях депо пасувати (Микола ПАЦАК)
    19. Із поетичного зошита

    Майбутнє нашої держави відстоюватимуть

    Протягом минулих вихідних у Національному музеї народної архітектури та побуту України, що у столичному Пирогові, готувалися до традиційного «Свята меду. Другого Спасу». Гості музею мали змогу скуштувати та придбати мед та інші продукти бджільництва з різних куточків України, а також долучитись до створення традиційного «спасівського» кошика.


    Для солістки «Берегині», школярки Анастасії ЗАХАРЧЕНКО (на фото-знімку несе коровай - авт.) із с. Стави, що на Кагарличчині,
    поняття «незалежність» пов’язано із рідною домівкою, турботою з боку близьких та батьків, із шкільними друзями та вчителями.
    Згадала Настя і про найкращого для неї педагога з фізкультури Бориса Миколайовича. Вона вважає, що майбутнє держави
    відстоюватимуть сильні люди. А фізрук із місцевої школи саме цим і опікується, залучаючи до спорту юнаків та дівчат.

    Під час заходу дбайливі господині представили характерні для Спасу обрядові страви традиційної української кухні: яблука з медом, пироги з маком тощо. У нашій народній традиції обидва свята: Перший Спас, або Празник Маковія (Маковея) та Другий Спас, або Медовий Спас. Саме о цій порі достигають макові головки, які світять у церкві. Згодом настає черга на яблука і мед. До речі, 19 серпня на свято Спасу о 12.00 в Миколаївській церкві, що на території музею, відвідувачі освятили придбані на святі фрукти і мед.

    Колись було заведено святити жовті купчаки, чорнобривці та васильки (базилік, не волошки!). Нині таких суворих правил не існує, можна святити будь-які квіти. Освячені головки маку та іншого зілля клали за іконами і тамберегли аж до весни, а навесні розсівали по городу, розповіли журналістам музейники. Сухі ж квіти на Благовіщення дівчата вплітали в коси. Мед та яблука - то також передосінні подарунки. Український коровай із зерна цьогорічного врожаю - справжня смакота від учасників свята у Пироговому. Для відвідувачів музею було підготовлено цікаву музичну програму. Найкращі народні колективи з різних куточків України познайомили слухачів із чудовими зразками пісенного фольклору літньої череди свят народного календаря.

    Серед фольклорних ансамблів, які вдало виступили на співочому полі Національного музею народної архітектури та побуту України, - солістки «Берегині» (с. Стави Кагарлицького району, Київщина), колектив «Оберег» з Кельменецького району Чернівецької області, пісенний гурт «Дем’янчанка» (Переяслав-Хмельницький район, Київщина).

    Пішли в історію пісенні вернісажі, конкурси творчої майстерності, які влаштовувались щорічно за участі художніх колективів залізничників. Подумалось, що співоче поле у Пироговому може послугувати тим майстрам виконання української пісні, які до сьогодні плекають власні таланти. Було б лише бажання піснею піднімати дух українців.

    Редакція газети залізничників завдячує віце-президенту Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України» Олені ЗЕЛЕНКО за надану можливість підготувати цей репортаж.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Вокзал Житомир пройшов перевірку

    На Південно-Західній залізниці постійно працюють над тим, аби поліпшувати якість обслуговування пасажирів. Одним з напрямків такої роботи є турбота про те, аби вокзали ставали більш доступними для пасажирів з обмеженими можливостями. І маємо конкретні позитивні приклади. Приміром, станція Житомир.

    Насамперед варто сказати, що торік у листопаді тут проходив аудит щодо пристосованості станції до надання послуг маломобільним пасажирам. Він показав над чим у цьому плані належить ще допрацювати. Перевірка проводилася відповідно до спеціальної анкети, що використовується для аудиту об’єктів транспортної інфраструктури. Спеціальні міський та обласний комітети, що працюють у сфері доступності інфраструктури для інвалідів, вивчали увесь можливий шлях пасажира. З моменту прибуття його на вокзал на громадському чи власному транспорті до користування санвузлом, послугами медпункту і виходу на перон до потягів. Представники громадської організації людей з інвалідністю запевняли, що готові допомагати та радити керівництву вокзалу, як зробити його доступнішим. І як зазначив начальник вокзалу Олег ЖУРБА, з ними консультувалися постійно під час виконання відповідних робіт. Як наголосив начальник галузевої пасажирської служби Південно-Західної залізниці Олександр БОЛДОВ, на роботи з пристосування станції Житомир для потреб осіб з інвалідністю залізниця витратила близько 100 тис. грн.

    12 серпня за участю уповноваженого Президента України з прав людей з інвалідністю Валерія СУШКЕВИЧА, заступника директора Департаменту безпеки Міністерства інфраструктури України В’ячеслава ДІДКОВСЬКОГО, начальника галузевої пасажирської служби Південно-Західної залізниці Олександра БОЛДОВА, представників керівництва Коростенської дирекції залізничних перевезень, міської та обласної влади, громадськості та ЗМІ у Житомирі відбулася презентація зробленого для маломобільних пасажирів. Отож на залізничній станції є пандуси, спеціалізована туалетна та душова кімнати, засоби навігації для маломобільних груп населення, інформаційне табло. В туалетній та душовій кімнатах є поручні, м’яка кушетка та кнопка виклику. Пониження бортового каменю сприятиме зручному підходу маломобільних груп населення до колій. Заходи здійснювалися у відповідності до державних будівельних норм, зазначив начальник пасажирської служби О. Болдов. Водночас він сказав, що на Південно-Західній залізниці постійно у полі зору покращення умов для маломобільних пасажирів. Чимало зроблено для цього на станціях Київ-Пасажирський, Вінниця, Хмельницький, Чернігів, Житомир. За словами Олек-сандра Болдова, упродовж 2015-2016 років Південно-Західна залізниця пристосує до потреб пасажирів з інвалідністю ще 16 станцій.

    Що ж думають про доступність вокзалу Житомир люди з інвалідністю? «Зроблена робота на вокзалі Житомир заслуговує на високу оцінку, - зазначила голова Житомирської обласної громадської організації людей з інвалідністю «Молодь. Жінка. Сім’я» Неля КОВАЛЮК.

    «Дуже важливо, що людина з обмеженими можливостями має змогу під’їхати до східців вокзалу і самотужки дістатися до місця призначення, - зазначає Валерій Сушкевич. - Сьогодні ми робимо надзвичайно важливу роботу. Для тих, хто сьогодні потребує особливого забезпечення прав - людей з інвалідністю, воїнів АТО, які повертаються пораненими та яким потрібно поїхати на протезування… Те, що ви зробили тут, є актуальним на сьогодні. Це вагомий крок до того, щоб забезпечувати права людей з інвалідністю на європейському рівні».

    Оксана КЛИМЧУК

    Хай думають кабінетні посіпаки, як народ заспокоїти

    Завжди цінував творчі таланти нашого брата залізничного журналіста. Якщо потрібно систематизувати «гарячі» матеріали, що від врожайного на українське зерно, дай Бог, кожного літа до врожайної осені не сходять зі шпальт транспортних видань, то це потрібно із належною увагою читати саме залізничні видання. Матеріал колеги з «Магістралі» Дмитра БЄЛОВА «Рациональное зерно» дозволив ознайомитися з повним аналізом даних про пікові перевезення хлібних вантажів влітку. Транспортний конвеєр продукції від українських хліборобів до вітчизняних хлібоприймальних пунктів та елеваторів налагоджено. Значить, про хліб насущний дбаємо. Значить, зароблена трудова копійка від перевезень насущного в залізничній скарбниці прибуде.


    Станом на 1 серпня 2015 р. Отримано компенсації - 20 032 900 грн.


    Сума недоотриманої компенсації - 62 980 400 грн.


    За 7 місяців 2015 р. Південно-Західною залізницею перевезено пасажирів пільгових категорій - 8 934 700 чоловік.


    Сума, яка підлягає компенсації - 83 013 300 грн.

    Сьогодні не про збіжжя. Зроблю творчу паралель, нехай простить прискіпливий читач, із пасажиропотоками, які ллються через вокзали та пасажирськими платформами столичної магістралі. Литися то ллються. А звичайна арифметика зароблених коштів працівниками, приміром, галузевої служби приміських перевезень, згідно із точними аналітичними даними виходить, як той пасажир говорив, як кіт наплакав.

    Тема актуалізується щомісяця? Так чому? Бо губернатори областей і багатії із місцевих мерій про залізничних пасажирів із пенсійними посвідченнями вкрай не дбають.

    Між іншим, нагадаю, пільговий та безкоштовний проїзд соціально незахищеним верствам населення надається залізницями України відповідно до чинного законодавства України.

    Уточнимо, відповідно до Закону України «Про залізничний транспорт» збитки залізниць за перевезення пільгових категорій громадян повинні компенсуватися за рахунок державного або місцевого бюджетів. Собівартість перевезення пільгових категорій громадян із року в рік зростає через спрацювання рухомого складу, а компенсаційні виплати надходять не в повному обсязі. Хіба не «вічнозелена» тема? Пільговики подорожують, губернатори зберігають копійчину, яка потім якимись не зрозумілими законоборцям шляхами перетворюється, увага, у валюту. А ця остання, обов’язково, вряди-годи перетинає українські кордони. Як золото колишнього президента-втікача, яке нажито «чесним трудом».

    За 7 місяців 2015 р. машиністами та їхніми помічниками у приміському сполученні перевезено майже 8 мільйонів 935 тисяч пасажирів пільгових категорій. Якби ж «по губєрнским понятиям» до скарбниці столичної магістралі надійшло рівно 83 013 300 грн., то б залізничники отим очільникам областей, як каже один знайомий регулювальник швидкостей вантажних вагонів, смачно подякували. А так, після дощика у четвер, на суху серпневу п’ятницю…

    Чому, спитаєте? Тому що погашення заборгованості склало 20 032 900 грн. Увага, це лише 24% від загальної суми.

    Сума недоотриманої компенсації за перевезення пільгових категорій громадян у приміському сполученні становить 62 980 400 грн.

    У зв’язку з вищевикладеним виникає необхідність зменшувати експлуатаційні витрати шляхом внесення відповідних змін до графіка руху поїздів.

    Мери та губернатори, на перекличку вставай!

    Ну ж бо, міські та губернські економісти, мерщій до владних кабінетів, щоб інформувати шефа про те, що незабаром електропоїзди та дизель-потяги не стануть обслуговувати їхні регіони. Хай думають, кабінетні посіпаки, як народ заспокоїти.

    Редакція газети залізничників дякує фахівцям галузевої служби перевезень Південно-Західної за надану оперативну статистику щодо ситуації, яка склалася із пасажирськими перевезеннями. Не будуть думати губернатори про народ, не будуть свій хліб їсти! А чого це ми забуваємо про таке поняття, як люстрація? Важливе не значення цього слова, а, як казав колишній президент, що мешкає тимчасово у Ростові-на-Дону, сам процес.

    Іван СОТНИКОВ

    Перевезення зернових почало зростати

    За сім місяців поточного року на Козятинській дирекції залізничних перевезень відвантажено і перевезено до споживачів майже півтора мільйони тонн зернових вантажів. Для цього було використано понад 22 тисячі вагонів.

    Пік для залізничного каравана випав на зиму та перші місяці весни, коли вивозилося зерно врожаю минулого року. А вже ближче до травня та на початку літа ці показники дещо зменшилися. Однак вже з другої половини липня відвантаження та перевезення зернових знов почало зростати, що цілком зрозуміло. Адже в Україні розпочалися жнива. Сьогодні лідерами з перевезення зернових вантажів нового врожаю на дирекції є станції Жашків, Тетіїв, Козятин, Бердичів, Шепетівка-Подільська, Печанівка, Михайленки, Біла Церква. Не загубилася серед них й станція Ржевуська.


    Огляд вагонів-хоперів у комерційному відношенні, що подаватимуть під навантаження зерна,
    проводять агент комерційний ст. Ржевуська Наталія ОРЛЮК та майбутній залізничник-студент Київського коледжу
    транспортної інфраструктури Іван МАКСИМЕНКО, який проходить на цій станції виробниче стажування.


    Агент комерційний ст. Ржевуська Вікторія КАРДАШ.

    - Ми розпочали відвантаження зерна нового врожаю і відправлення його до споживачів у третій декаді липня, - говорить начальник станції Галина КОРНІЙЧУК. - Перші 45 вагонів вже були відправлені до місць призначення ще до початку серпня. В основному це чорноморські порти. Серед залізничних станцій - станція Славута, куди відправляється левова частка врожаю ячменю, що зберігається на хлібоприймальних підприємствах нашого регіону. А загалом ми вже маємо замовлення на відправку під завантаження майже півтори сотні вагонів. Для нашої станції IV класу це ніби й непогано, проте ми могли б задовольнити й більші обсяги замовлення. І сподіваємося, що вже найближчим часом вони зростатимуть, бо ми намагаємося плідно працювати із залізничною клієнтурою, пропонуємо їм сприятливі умови співпраці, переконуємо у перевагах таких перевезень саме залізницею.
     

    Анатолій САДОВЕНКО

    Машиністи освоїли новий напрямок

    В експлуатаційній роботі коростенських локомотивників є позитивна новина: кілька місяців тому локомотивні бригади освоїли новий напрямок Коростень - Львів.


    Машиніст Олександр КИРЮШАТОВ і помічник машиніста Ростислав КАЛІНКО.

    Як сказав голова профспілкової організації локомотивного депо Коростень Микола ВОЛКІВСЬКИЙ, у теперішній непростий час, коли так важливо підрозділу мати достатній обсяг роботи, а відтак і достойну заробітну плату працівникам, рішення керівництва залізниці про освоєння коростенцями даного напрямку схвально сприйняли у колективі. Профспілка слідкує за тим, аби був чіткий режим праці і відпочинку локомотивних бригад, адже це напряму пов’язане з безпекою руху поїздів.

    Освоєння нового «плеча» було доручено колективу машиністів-інструкторів, які в короткий термін справилися із завданням. У подальшому їх робота була спрямована на обкатку локомотивних бригад. Машиніст Олександр КИРЮШАТОВ, помічник машиніста Ростислав КАЛІНКО - це перша локомотивна бригада, яка в травні повела поїзд 141/142 Київ - Львів від Коростеня до Львова. Досвідчений машиніст Олександр Кирюшатов каже, що локомотивна бригада доклала усіх зусиль, аби вивчити особливості нового напрямку, і впевнено курсує до Львова.

    Оксана КЛИМЧУК

    Молодь - за зміни. Але виважені й продумані

    Розумію, що пізно, що є свіжіші дані, та все ж запитую голову Молодіжної ради Тетяну Майстренко про підсумки минулого року. Бо й сам, чесно зізнаюся, «не в темі».


    Тетяна МАЙСТРЕНКО

    Із ветеранськими структурами простіше - вони на виду і нагадують про своє існування на Різдво, на 8 Березня і 9 Травня… А про День ветерана і Міжнародний день громадян похилого віку й мови немає - свято, оголошується загальний збір: хто може ходити, приходить, кого ноги не носять, везуть. Ветерани зрозумілі, я знаю про що з ними говорити. Але молодь… Чи то я від них віддаляюся, чи вони не йдуть на контакт - не знаю. І співають не те, і танцюють не так, і взагалі… Аж тут випадає нагода поспілкуватися з економістом локомотивного депо Конотоп та головою Молодіжної ради залізниці Тетяною МАЙСТРЕНКО:

    - У минулому році майже в усіх профспілкових організаціях залізниці реалізовано пункт Статуту профспілки щодо включення голів молодіжних рад до складу виборних профспілкових органів та їх президій. Ми також провели ряд акцій: в День боротьби зі СНІДом здавали кров і збирали кошти для воїнів Української армії, в День захисту дітей відвідали з подарунками дитячі інтернатні заклади. Молодь бере участь у всіх спортивних заходах залізниці, бо пропаганда активного способу життя є одним з основних наших завдань. Росте число організацій - у минулому році створено молодіжну раду об’єднаного профкому лінійних станцій Конотопської дирекції залізничних перевезень. Серед молодих залізничників популярні тури вихідного дня. Географія поїздок груп різноманітна. Конотопчани, наприклад, їздять до Батурина, у Тростянецький дендропарк, до Чернігова, на Сорочинський ярмарок… Це допомагає гуртувати колектив, збагачує знаннями про минуле, та й спілкування, нові знайомства… У 2014 р. - серед молодих членів профспілки були проведені навіть змагання із гірськолижного швидкісного спуску.

    - А в нинішньому?

    - Так само брали участь в акціях, так само велику увагу надавали спортивним заходам й активному відпочинку, так само подорожували Україною. Та плюс організаційна робота…

    - І цього достатньо, аби стверджувати, що Молодіжна рада успішно діє?

    - Якщо виходити із наших завдань, визначених Положенням, це правда. Ми ж не комсомол із величезним бюджетом і всюдисущими райкомами та міськкомами, в яких працювали тисячі апаратників. Ми - молодіжна структура профспілки, яка залучає молодь до профспілкового життя, формує позитивний імідж профспілки, виявляє потенційних профспілкових лідерів, дає можливість реалізуватися їм у громадській роботі. Та й відпочинок, звісна річ явище сьогоденне. Вік такий, коли хочеться подорожувати, відкривати світ, себе показувати і на людей дивитися.

    - Тобто ви пливете в фарватері профспілок, як сказав би дотепник, крок ліворуч, крок праворуч, стрибок на місці вважається втечею.

    - (Посміхається.) Я вважаю, що наша залізнична профспілка сьогодні є найбільш дієздатною в Україні, найсильнішою і впливовою. До того ж на нас ніхто не тисне, не нав’язує своїх позицій чи думок. До нас прислухаються. На конференції Дорпрофсожу були прийняті пропозиції Молодіжної ради щодо розрахунку середнього заробітку мобілізованих та «декретників»…

    - Прислухаються чи слухають?

    - Не ловіть на слові. Абсолютне взаєморозуміння. Навіть більше: профкоми, теркоми, Дорпрофсож хочуть більшої активності молоді. Ми ініціюємо акцію - вони тільки «за». Підтримають організаційно, допоможуть фінансово, порадять, як зробити краще. Сила нашої профспілки в єдності.

    - А що, молодь така пасивна?

    - Ви більше прожили і можете порівнювати покоління. На мій погляд, активності ще бракує. Треба чіткіше заявляти про свою громадянську позицію, бути згуртованішими, легшими на підйом, жити завтрашнім днем.

    - А вже завтрашній день нам готує акціонування, реорганізацію, оптимізацію.

    - Зміни на залізниці необхідні. Цього ніхто не заперечує. Саме життя вимагає. Але зміни продумані, виважені, які б врахували досвід залізниць, що вже пройшли цей процес.

    Молодь, як і всіх членів профспілки, звісна річ, соціальний аспект реформування хвилює найбільше. Буде скорочення чи ні? Закриють депо чи не закриють? Залишиться матеріальна допомога на оздоровлення чи не платитимуть?.. Профспілка виступає за збереження соціальних гарантій працівникам. Ведуться переговори з адміністрацією Укрзалізниці. Відчувається, що вони складні. Та протистояння немає. Як буде далі, покаже час. Можу сказати, що залізнична молодь уважно стежить за цими подіями.

    - І підтримує керівників профспілки. На протестних акціях у Києві завжди бачу стільки молодих облич…

    - Так, ми підтримуємо Раду профспілки. А щодо участі у протестних акціях, то ніхто не примушує виходити із плакатом під стіни Кабміну чи Верховної Ради. Це - особиста справа, це - позиція, вияв громадянської свідомості. І мені приємно, що в залізничної молоді вона проявляється чіткіше і частіше.

    - Дякую Вам.

    Микола ПАЦАК

    Максим КЛИМЕНКО: «Незалежність нашої держави потрібно захищати і боротися за неї»

    Максим Клименко - ровесник незалежності України. На питання ж, що для нього означає це поняття, відповідає чітко: «Незалежність нашої держави потрібно захищати і боротися за неї». І це не просто слова, за ними - конкретні дії. Максим у складі 26-ї артилерійської бригади ніс службу торік у зоні АТО.


    Максим Клименко

    Мобілізований у березні 2014-го, спочатку служив зв’язківцем у Бердичеві, де розташована 26-а бригада, а з липня відбув у Донецьку область на допомогу своїм бойовим побратимам. У складі екіпажу САУ (самохідної артилерійської установки) він та його побратими були під Дебальцевим, прикривали напрямки на Лисичанськ, Шахтарськ, Ясинувату. Максим каже, на щастя, не довелося бачити найстрашнішого - втрати своїх товаришів. І це, на його думку, великою мірою завдяки їхньому командиру, здавалося, він ще заздалегідь відчуває, звідки чекати небезпеку. Звісно, за цим стояла його висока професійність. Хоча були випадки, що їх намагалися накрити «градами», але вдавалося оперативно перебазуватися в безпечніші місця.

    Тяжким спогадом для Максима залишилося побачене біля Дебальцевого: по дорозі рухалися величезні колони біженців з міста, яке обстрілювала проросійська наволоч. Цілі сім’ї з клунками речей: батьки, діти, старенькі бабусі…

    Нині Максим демобілізувався і приступив до своєї мирної праці в Коростенській дистанції сигналізації та зв’язку, де він трудиться електромеханіком. Робота, рідні, сімейні турботи - це те, що допомагає йому адаптуватися до мирного життя. Максим одружився. В Бердичеві, де служив, і зустрів свою половинку. Зараз займаються облаштуванням квартири у дев’ятиповерхівці, яку отримали завдяки турботі Південно-Західної залізниці. І сподіваються, що все складатиметься добре і в їхньому житті, і в нашій державі. Звісно, для цього потрібно докладати значних зусиль.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото з архіву М. Клименка, 2014 р.

    Війна у житті Володимира ЛЯШКА

    24-та річниця незалежності держави спонукає до серйозних думок і відповідальних рішень. Мені пощастило зустріти людину, яка у свої 24 роки незалежність держави відстоювала у жорстокій, підступній війні, яку державні мужі вже другий рік чомусь називають АТО…


    Володимир Ляшко

    Герой моєї розповіді Володимир Ляшко - регулювальник ст. Дарниця. Він, як більшість його ровесників, про війну знав лише з фільмів та з книжок. Та доля вибрала його, щоб він переконався на власні очі у тому, що Росія веде страшну війну із колишнім братнім народом України.

    Розповідав він про ці події з великим болем, відчувалось, що він дуже активно контролював все, про що говорить. Розмова була важкою, і при роботі над статтею виявилось, що вона майже не потребує журналістського втручання. Тому оповідь ведеться від першої особи.

    Додам лише, що війна для Володимира, як і для його старшого брата Олега, почалася у березні 2014-го року: потрапили під першу хвилю мобілізації. Хоча, коли один з родини служить - другого не забирають. Та юнаки тоді про це не знали.

    МОБІЛІЗАЦІЯ

    У березні 2014 р. мене викликали у військкомат, сказали, що їдемо на перепідготовку у військову частину. Не на фронт - просто в частину. На те, щоб зібрати речі, в мене було дві години, тоді ж навіть медичних комісій не було. Спочатку тренувались на полігоні. Мене прикріпили до команди танка, випуску 1964 р. І я відразу став командиром танку. А брата - в піхоту. Потім ще два місяці навчались у Миргороді...

    Говорити, що це за техніка, я думаю, не має сенсу. Бо про це говорили й писали дуже багато. Ми поки доїхали до позицій, декілька раз машина ламалась.

    НАЙСТРАШНІШЕ

    Всі хлопці із нашої танкової роти були родом із Чернігівщини. І ніхто з нас не був у гарячих точках. Нас перевели на лінію фронту. Під час оборони Луганського аеропорту вперше потрапили під шквальний вогонь. Тоді ми зрозуміли, що жарти закінчилися.

    У першу ніч я попрощався з життям. Була дуже складна ситуація. На нас летіло все, і не лише гради. На ранок побачили великі воронки. На другий день ми стали окопуватися, земля там надзвичайно тверда та тяжка, але нам це не раз рятувало життя. На жаль, два наших побратими загинули.

    Потім було селище Дмитрівка на Луганщині. На початку вересня ракетами з російських установок залпового вогню «смерч» було обстріляно наш табір. Тоді в селище стягнули особовий склад і бронетехніку, передислоковані з позицій на околиці Луганська. Тут розташовувалися перша танкова бригада, батальйони територіальної оборони. Вогонь вівся прицільно з невеликими перервами протягом декількох годин. Велика частина перекинутої в Дмитрівку техніки - танки, БТРи, установки «град» - було знищено. Через пожежу у таборі танкістів здетонував боєкомплект, що розміщувався в кузовах розбитих вантажівок. Серед особового складу були вбиті і поранені наші побратими.

    Ми дивом не ночували у ту ніч у базовому таборі. Нас командування не пускало, але, все-таки, ми на свій розсуд вивели два танки і від’їхали. Коли ми вранці повернулися, то були шоковані через наслідки бомбування. Таке потужне озброєння у ті дні противник застосовував вперше.

    Говорити про те, хто винен, мені, як військовій людині, недоречно. Одні кажуть, що були помилки командування, яке стягнуло таку велику кількість сил в один базовий табір, зробивши їх мішенню для ворожої артилерії. Командири так не вважають - списують це на погану координацію і відсутність чітких наказів командування.

    Пізніше ми поїхали на ротацію, до своєї частини. Ремонтували техніку, яка підлягала відновленню. Мені взагалі акцентувати увагу на тих подіях важко. У мене іншого виходу не було - ми захищали свою країну.

    МИРНЕ ЖИТТЯ

    У березні я вийшов на роботу. Поступово повертаюся до мирного життя… Теленовини не дивлюся, про війну не читаю. Лише передзвонююсь зі своїми товаришами. Мого колегу Сергія КИЯНИЦЮ, приймальника поїздів ст. Дарниця, теж було мобілізовано, тож нам є про що згадати.

    А мрію я, як і всі люди, створити сім’ю. Готуюсь до весілля. Моя дівчина чекала мене з фронту. Дуже підтримувала мене. Як і моя мама, яка своїх двох синів відправила на передову. І весь час, коли ми були далеко від дому, її серце боліло за нас. Хочу, щоб мої діти росли в любові і щоб в нашій Україні нарешті настав мир.

    …Українці можуть пишатися, що в сувору годину знаходяться справжні чоловіки, які стають на захист держави, чесно виконують свій патріотичний обов’язок, і віриться, що держава відповість їм взаємністю. Мене, як журналіста, надихають такі герої, і хочеться їм вклонитися і сказати велике спасибі за те, що вони, молоді хлопці, ризикують своїм життям заради нас з вами, заради миру і спокою в Україні.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Залізнична слава Володимира ЛИСЮКА

    За сумлінну працю на залізничному транспорті, вагомий особистий внесок у забезпечення підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи з футболу 2012 р., високий професіоналізм тогочасне керівництво Укрзалізниці наказом №170 від 10 серпня 2012 р. нагородило нагрудним знаком «Залізнична слава. Укрзалізниця» ІІІ ступеня старшого електромеханіка дільниці СЦБ відокремленого підрозділу Шепетівська дистанція сигналізації та зв'язку Південно-Західної залізниці Володимира ЛИСЮКА.


    Володимир ЛИСЮК - «Справа цікава, коли вправно працюєш».

    І ось рівно через три роки потому у колектив зв’язківців знову прийшла приємна новина: В.В. Лисюка нагороджено нагрудним знаком «Залізнична Слава. Укрзалізниця» ІІ ступеня.

    Трудову діяльність герой нашої оповіді розпочав 1976 р., після закінчення Львівського технікуму промислової автоматики. До речі, спеціальність отримав на той час, як нині кажуть, досить таки затребувану - «електроапаратобудування». Отож у електроцех на приладобудівний завод молодого спеціаліста прийняли без зволікань. Підприємство на той час, як мовиться, процвітало, а йому самому творчої наснаги вистачало.

    Але, як усім відомо, колись потужне підприємство було знищене, людей просто викинули за прохідну. Отож В.В. Лисюк знайшов роботу на бутощебеневому кар’єрі, що у селі Рудні-Новенькій. Тодішній директор підприємства В’ячеслав Полхов, а він будь-кого на роботу не брав, згодом призначив В. Лисюка головним енергетиком підприємства.

    Але й на цьому підприємстві з часом виробнича діяльність припинилася, зарплати ніхто майже не отримував. Так що В. Лисюку знову довелося шукати роботу. Його прийняли монтером у Шепетівську дистанцію сигналізації та зв’язку.

    До слова, Володимир Васильович, можливо, і сам того не помітив: 5 червня п.р. виповнилося рівно два десятки років з того дня, як він працює у цьому підрозділі. Так що і нагрудний знак «Залізнична Слава. Укрзалізниця» ІІ ступеня - доречна відзнака до ювілею. За двадцять років дослужився до старшого електромеханіка дільниці СЦБ, керівника хоч і не дуже численного, але дружного колективу.

    Роботи працівникам цього підрозділу завжди вистачає. Це, насамперед, обслуговування пристроїв сигналізації, централізації і блокування. А дільниця обслуговування вимірюється у кількасот кілометрів залізниці у здолбунівському, козятинському та інших напрямках. «Це те, - популярно пояснює мені Володимир Васильович, - що керує світлофорами, стрілками, забезпечує безперебійний рух та безпеку руху усіх видів залізничного транспорту».

    Відтак останнім часом роботи додається все більше. До приладів СЦБ почасти добираються так звані металісти. Псують їх, викрадають. Володимир Васильович показує чималеньку теку з рапортами залізничників, які просять виготовити і встановити усілякі пристрої, щоб захистити діюче обладнання.

    Ось, приміром, заявка від старшого електромеханіка з Полонного: «Для недопущення доступу сторонніх осіб до приладів СЦБ та поліпшення закриття релейних шаф прошу виготовити 14 замків згідно з наданим кресленням».

    - Останнім часом, - розповідає В.В. Лисюк, - виготовили більше трьох сотень пристроїв для захисту дросель-трансформаторів, колійних ящиків.

    Під керівництвом старшого електромеханіка працює згуртований робітничий колектив, переважна більшість якого має багаторічний досвід роботи. Це слюсарі Іван Цупріян і Олег Вержанський, електрогазозварники Григорій Найденко і Дмитро Сидорко, електромонтери Володимир Карнафель, Станіслав Поплавський, Борис Олійник. Вони не тільки виготовляють, а й, що важливо у наш скрутний час, реставрують різні пристрої та комплектуючі деталі.

    І у цьому значна заслуга Володимира Васильовича Лисюка. Він - кавалер двох нагрудних знаків «Залізнична Слава. Укрзалізниця». Побажаємо ж йому приміряти знак найвищого ґатунку - І ступеня!

    Олександр ЦАРИК

    Час перспективних рішень

    Упродовж місяця вчорашні випусники спеціалізованих залізничних закладів будуть влаштоватися на работу на Південно-Західну залізницю. На початок серпня 2015 р. служба кадрової та соціальної політики столичної магістралі видала направлення 52 випускникам вищих навчальних закладів. Також прийняли на роботу 20 випускників професійно-технічних училищ.

    Дипломовані фахівці після закінчення Київського електромеханічного коледжу ім. М. Островського (17), Київського коледжу транспортної інфраструктури (6), Вінницького транспортного коледжу (16), Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту (1), Українського державного університету залізничного транспорту (7), Державного економіко-технічного університету (5) почали проходити тестування та співбесіди у службі кадрів залізниці. Поза цим молоді спеціалісти пройдуть медичну комісію, і вже тоді вони зможуть одержати «прописку» у підрозділах столичної магістралі.

    Найбільш поширені спеціальності - організація перевезень і управління на залізничному транспорті, залізничні споруди та колійне господарство, рухомий склад та техніка залізничного транспорту й інші. Серед випускників профтехучилищ затребувані такі: слюсарі із ремонту вагонів та локомотивів, електромонтери контактної мережі. Слід зазначити, що практично за кожним молодим фахівцем буде закріплено наставника, який надаватиме необхідну допомогу у якнайшвидшому оволодінні виробничими навичками.

    Варто наголосити, що молоді спеціалісти вливаються у колектив залізничників кожного року. На жаль, цього року їх набагато менше. Звісно, не всі вони залишаться працювати. Багатьох не влаштовує заробітна плата, велика відповідальність. Але в умовах економічної нестабільності, зростання легального і прихованого безробіття те, що на залізницю приходить за направленням молодь і у неї буде гарантовано місце роботи, навіть з маленькою зарплатою, сьогодні дуже важливо. Тож у майбутньому хотілось, аби державна політика на підтримку молодих спеціалістів стосувалася не лише гарантованого робочого місця, а й мала ширший вимір.

    Ольга ЛИХАЧОВА

    Про Антона Москаленка пам'ятають не лише в його рідній Жмеринці

    На пункті технічного огляду локомотивів у той день, коли завітав до Жмеринського локомотивного депо, працювали колеги справжнього Героя України - слюсарі Євгеній ЧЕРНЯК, Андрій КОРЖЕНЕВСЬКИЙ, Микола ЛОБОДА, Володимир ОВОД (див. фото 2). Від них дізнався, що Антон МОСКАЛЕНКО загинув у бою під Новоазовськом на Донеччині. Коли прикордонна застава потрапила під обстріл, Антон саме вартував на оглядовій вишці.


    Про той шквальний вогонь бійці 9-го батальйону розповідали тим, хто добре знав Антона: «Одразу після обстрілу забираємо БК (бойовий комплект - ред.) весь - патрони, гранати, виїжджаємо у бік приазовського селища Сєдове, там організувався новий блок-пост, займаємо позицію, - розповідали також у батальйоні. - О 4:05 (в який день - нехай уточнюють військові - авт.) почався обстріл в бік моря, потім з моря почався вогняний шквал на адресу пункту пропуску, години півтори його били, потім почали по наших, але ми перед цим вже пішли на Новоазовськ. Гаубиці, міномети, «гради». Гаубиця била вже на українській території, а з Росії підвозили снаряди, машини парами заїжджали, розвантажувалися…» Пригадаємо, у ті дні про військові дії в районі Новоазовська ніхто з фронтових оглядачів не коментував. А підступний ворог готував наступ на українську землю і в цьому регіоні. Російські артилеристи вже заряджали снаряд, від вибуху якого загинув Антон.

    - Бодай їм руки повикручувало, - цю репліку я почув від колег А. Москаленка на адресу його вбивць.

    Антона Москаленка мобілізували у травні 2014-го. За його плечима була строкова служба у війську. А після мобілізації у 2014-му він проходив службу у Бердичеві, участь в АТО брав у складі 9-го батальйону Вінницької області.

    Наприкінці червня минулого року 23-річного хлопця відрядили у місто Новоазовськ. У мирному житті Антон працював слюсарем на ПТО. Для справжнього спортсмена (серйозно займався греко-римською боротьбою) робота з ремонту колісних пар та візків локомотивів була під силу. Під силу йому було й ремонтувати й електричні схеми локомотивів. Очевидно, і по душі. Адже обрав залізничну професію, йдучи робітничою стежкою рідного батька. Яків Петрович - шанований у депо помічник машиніста локомотивів. Молодший брат Павло - слюсар у цьому ж депо.

    Починав свій шлях на залізницю випускник Жмеринської середньої школи №3 Антон Москаленко у 2006 р., коли вступив на навчання до місцевого вищого професійного училища. Згодом продовжив навчання у Вінницькому транспортному коледжі. До техніки ставився завзято. Про це свідчить і обрана спеціальність «Експлуатація і ремонт підйомно-транспортних та будівельних машин і обладнання». А у вільний від занять час займався греко-римською боротьбою. І навіть деякий час тренувався у Маріупольській спортивній школі. Він був сильним і здоровим хлопцем. І коли прийшла повістка з військкомату на проходження строкової служби, то він без вагань пішов до війська. Відразу по демобілізації у 2011 р. влаштувався на роботу у Жмеринське локомотивне депо. У нього попереду було ціле життя, яке так трагічно обірвалося від вибуху ворожого снаряду (фото 1). Клята рана від проросійських посіпак... Поховали Антона у Жмеринці 24 серпня, у 23-тю річницю Незалежності України. Я був разом з його рідними біля могили Героя. Роздивлявся стенд у центральному сквері цього міста, бачив меморіальну дошку перед входом до його рідної школи. Мені відомо, що про Антона не забувають у Жмеринському вищому професійному училищі та у Вінницькому транспортному коледжі.

    «Якщо життя - дар Божий, чому смерть забирає цей дар?» Смерть, як завжди, від диявола. На цей час того, який царює у московському Кремлі. Російські артилеристи виконали його наказ… Антон загинув. Вічна Пам’ять і Слава Герою! Слава Україні! Смерть її ворогам!

    Профспілкова організація Жмеринського локомотивного депо зібрала матеріальну допомогу для сім’ї Антона Москаленка. За словами голови місцевої профспілки Леоніда ПОЛІВОДСЬКОГО, вона й надалі буде підтримувати його близьких. А поза цим зараз профспілка дбає про чотирьох робітників депо Богдана ЛЯША, Богдана КУЧЕРА, Віталія ЗАРЕЦЬКОГО, Ярослава САВАЛЮКА, котрі були мобілізовані до армії та воювали на сході у зоні проведення антитерористичної операції. Зокрема, рішенням профспілкової організації було виділено певну суму на закупівлю для них бронежилетів. Добра новина - всі четверо повернулися з фронту. Сьогодні вони трудяться у рідному депо і продовжують впроваджувати власні життєві плани. Вірю, що така ж доля у його колег, які за волею долі стали військовими побратимами.

    До речі, без робітників зі Жмеринського локомотивного депо фронт не обходиться і сьогодні. На сході воюють Костянтин АБРАМОВ, Сергій ЛУКАШ та Олег СОТНІКОВ. На їхнє повернення чекають колеги, друзі, чекає Україна. Хлопці, повертайтеся! Живими!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото автора та з архіву родини А. Москаленка

    Виїзні зустрічі

    У Коростені нещодавно побували поважні гості: голови рад об’єднань ветеранів залізниць України, а очолив делегацію голова Всеукраїнської ради асоціації ветеранів-залізничників Анатолій Михайлович ПІНЧУК.

    В актовій залі Коростенської дирекції залізничних перевезень зібралися ветерани-залізничники, які десятки літ свого життя віддали сталевим магістралям, а після виходу на заслужений відпочинок не змогли залишатися осторонь від суспільного життя, від бід і тривог своїх колишніх колег. Говорили вони про актуальні турботи ветеранів, ділилися досвідом їх вирішення у різних підрозділах залізниць України. Анатолій Михайлович сказав, що вважає позитивом запроваджені виїзні зустрічі, адже таким чином і знайомляться з колегами, і є можливість побачити роботу місцевих ветеранських організацій, поспілкуватися ближче.

    Поважну делегацію привітав начальник Коростенської дирекції Володимир МИШИН, голова теркому профспілки Олександр ЛОЗКО. Поспілкувався з гостями міський голова Коростеня Володимир МОСКАЛЕНКО, який повідав їм про минуле і сучасне міста. Мер побажав ветеранським лідерам плідної роботи, спрямованої на соціальний захист ветеранів, а також - на збереження трудових традицій галузі та виховання молодого покоління залізничників.

    Оксана КЛИМЧУК

    Немає слова - немає і пенсії, або Чому зникла благодать ранкової тиші

    Усі ми там будемо. І там теж, але я про пенсію. Тобі ще двадцять-тридцять? Рано, мовляв, про неї думати. І сила є, і здоров’я - ще зароблю. А може ви розраховуєте стати олігархом і прикупити віллу на Гаваях? Не вийде. Серед подібного люду діє жорсткий природний відбір, а шансів обдурити всіх меншає. Дослужитися до міністра? Варіант. Тільки треба украсти зразу і багато. А красти, як ви знаєте, вже нічого. Пробитися у судді та колядувати. А для чого вам такий гріх на душу? Бо ще в Писанні сказано: «Не судіть - і не судимі будете». Тож і залишається пенсія.

    Правда, якщо вітер змін не подме із Китаю. Там пенсій держава не платить, а старих утримують і догодовують діти. Але ж і дітей немає. У нас двоє відтворюють півтори подібних до себе особи. А там, дивись, і зовсім перестануть розмножуватися. Бо для початку процесу потрібні «ян» та «інь», а не самі «ян-ян» чи «інь-інь».

    Та це довга розмова, тож спустимося на грішну землю. Конотоп у великому списку богом забутих місць не в останньому числі. Сонечко світить, трамваї ходять, пенсіонери з кошиками пливуть до електричок - ягоди достигли, гриби виросли, трави зацвіли. І.П. теж збирався славного літа п’ятнадцятого року вливатися до цього потоку. З легкою душею поміняв би шпали та рейки, крани, бульдозери, грейдери, турні вагони на скромну благодать ранкової тиші над річкою, на пасіку і город. На спокій, бо вже стомився. «Дивись, - казав, - залізо не витримує, залізо старіє. А я ж не залізний».

    І подав документи до міського управління Пенсійного фонду. І.П працював і головним кондуктором вантажних поїздів, і шляховим майстром. Звісно ж, «зайнятим на поточному утриманні, ремонті колії та штучних споруд на дільницях з інтенсивним рухом поїздів». Спеціального трудового стажу, як він вважав, необхідного для призначення пенсії за вислугою років, було з надлишком.

    Але… Але в пенсійному управлінні зарахували тільки час роботи шляховим майстром - 8 років 5 місяців 28 днів. Період із 12 січня 1985 р. по 23 серпня 1989-го, коли І.П. працював головним кондуктором, відкинули, бо «посада не відповідає Списку професій і посад, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 №583». У тому циркулярі є лиш «кондуктор вантажних вагонів». Для людини, далекої від залізниці, це може видатися логічним, мовляв, сидів І.П. благополучно в кабінеті та геморой наживав. Бо ж головний. Та не сидів. У Переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, затвердженому наказом Мінохорони здоров’я від 31.03.1994 р., у пункті «Залізничний транспорт і метрополітен» зазначено обидві посади - і просто кондуктора, і головного кондуктора. А раз так, якщо умови праці однакові, то й пільги мали би бути однаковими.

    І.П. тоді пише листа міністрові соціальної політики. Так і так, вельмишановний пане, кривдять кандидата в пенсіонери, не зараховують чесно здобутого у важких умовах стажу. Відповідь заступника - міністр тоді був дуже зайнятий, легко вкладається у фразу: не рипайтеся і доробляйте до шістдесяти, вас не забудуть.

    Історія з ходінням І.П. на вислугу відома багатьом конотопчанам. Оптимісти радять йому подати до суду - справу легко виграти. І.П. не належить числа оптимістів. «Та вже якось дотягну», - сказав залізничник, який тридцять шість років клав та ремонтував колії.

    Власне, пенсійні закони до колійників повернуті якось не тим боком, не фасадом. Монтер, «зайнятий на поточному утриманні, ремонті колії та штучних споруд на дільницях з інтенсивним рухом поїздів» має право піти на пенсію у п’ятдесят п’ять, без інтенсивного руху - у шістдесят. Це наче ті, що без інтенсивного, сиділи на шпалах та чекали, коли ж бо з’явиться состав, щоб ховатися в кущі. Та працювали вони. Не менше колег, що з інтенсивним, працювали. Щодня ковтали пилюку брудного щебеневого баласту, рвали пупа, тягаючи залізо й бетон, мерзли й мокли під дощем…

    Життя цивілізованої держави регламентується законами. Ми теж начебто на цій стежці. Законів, указів, постанов, переліків й інших керівних документів багато, а життя не кращає. Тоді авторів у студію, або покажіть, як каже один відомий депутат від Бахмаччини, ту с…у, яка їх підписувала. Не смішно? Дійсно, мало втішного.

    Я не шанувальник російськомовного шансону, непатріотично ж бо, та група «Лесоповал», здається, співає: «Кто же эти законы писал? Жить по ним - только мучиться зря. Укради миллион - и ты депутат. Укради десять тысяч - тюрьма».

    Україна - не Росія. Тільки не я це сказав, мені чужої слави не треба. Це - Кучма. Із ним не можна не погодитися. У нас мають діяти справедливі закони.

    Микола ПАЦАК

    Звідки універсалізм у Володимира Примака?

    Пересічний громадянин, який вряди-годи їздить поїздом, на залізниці бачить касира, провідника, машиніста, оглядача, який обстукує колеса під час зупинки… Та і все врешті. Тисячі інших залізничників йому на очі не потрапляють, але він легко здогадується, що вагони хтось миє й ремонтує, що рейки зношуються, тому їх треба міняти, що хтось лагодить контактну мережу і мережу зв’язку… Як говорено Холмсом Ватсону, це ж елементарно.


    Колишній бригадир художньої майстерні пасажирського сектору Конотопської дирекції Володимир ПРИМАК.

    Професія столяра художньої майстерні пасажирського сектору дирекції залізничних перевезень теж не на виду. Правда, в Конотопі є столяр Микола КИРИСЬ. Він із тих людей, якого всі знають. І він усіх. Але то Кирись. Кирись, який ніколи не упустить нагоди поговорити, прокоментувати публікацію в «Рабочем слове», відповісти на запитання бліц-інтерв’ю і потім хвалитися, що його теж друкують. Володимир Примак подібної популярності на вузлі не мав. Тому про ювілей свого колеги нагадує той же Кирись: «Чув? Примак на пенсію пішов…»

    Нагода поговорити із молодим пенсіонером трапилася випадково. Вітаю з ювілеєм, придивляюся, які ж бо зміни сталися з Володимиром Івановичем за межею шістдесятиліття. Мушу сказати, що змін не помітив. Спокійний, іронічний, але вже не поспішає..

    - І як воно на пенсії? - запитую, бо й ми там будемо, тож готуватися треба.

    - Як у відпустці, - відповідає.

    Словом, не звик. Ще не оговтався від трудового ритму, коли брався за інструменти, щоб прибивати, пиляти, стругати, виконувати іншу роботу, якої не бракувало. Наприклад, розклади руху поїздів у вокзалах. Вони щонайменше оновлюються двічі - при переході чи то на літній, чи на зимовий графік. Художник писав. Завдання столярів - закріпити. Тому немає у дирекції вокзалу, де б не працювали Володимир Примак і його підлеглі (на пенсію він пішов із посади бригадира - авт.).

    Або заміна розкладів на пасажирських платформах. Самої роботи на годину, та коли висадишся в чистому полі, а наступна електричка буде аж увечері, та коли холодно… Романтика…

    - Багато чого доводилося робити: скло чи замок уставити, двері підправити, лави полагодити… Треба зварювати метал? Чого гріха таїти, варили…

    Володимир Примак належить до покоління п’ятдесятих. До покоління, яке виросло у мирний час і про війну знало із розповідей своїх наставників-фронтовиків. До покоління, яке одержало достатньо можливостей вчитися та пробивати собі дорогу в житті.

    Для жителя приміського села вона, ця дорога, розпочалася в четвертому профтехучилищі, яке готувало фахівців для вагоноремонтного заводу. Нині завод у руїнах, а на той час - одне із найкрупніших залізничних підприємств держави, великий колектив, стабільна робота і непогана зарплата. Володимир працював столяром вагоноскладального цеху, у вагоноскладальний він повернувся і після армії. А рівно тридцять п’ять років тому Примак перейшов у відділок, точніше, в художню майстерню дирекції з обслуговування пасажирів Конотопського відділка залізниці.

    Звідки універсалізм? Він просто належить до тих людей, які все вміють. За що не візьметься - зробить до ладу. Ремонт автомобіля - тільки своїми руками, стіни вивести - була б лише цегла та цемент, електродриль відремонтувати - а в ньому немає нічого складного… І так усе життя - робота й робота.

    Микола КОНОТОПСЬКИЙ

    Голос, що здригнув континенти

    Він достойно належить до світових славетностей - легенда оперної класики! На царині непересічних талантів зорею високого виміру висяває його ім’я, це перлина світового оперного мистецтва, народний артист СРСР, лауреат Державної (нині - Національна) премії імені Тараса Шевченка, дипломант багатьох міжнародних конкурсів вокалістів, соліст Віденської національної опери і Київської Національної опери імені Тараса Шевченка, легендарний оперний бас - Анатолій КОЧЕРГА.


    Анатолій КОЧЕРГА (ліворуч) та Іван КОРНІЙЧУК. 1977 р. Сердечна вдячність учителю за уроки музики і співу.

    Газета Іспанії «Арриба» від 13 квітня 1980-го року, саме того часу тут гастролював наш витязь України, писала з приводу його виконання партії Досифея в опері Мусоргського «Хованщина»: «...Ми почули голос унікальний, незвичайно високої якості, - це був бас Кочерги, який виконував партію Досифея. Це - апофеоз усього почутого! Це широкий, звучний і досить упевнений голос, без сумніву, йому належить зробити кар’єру в міжнародному масштабі серед найкращих оперних співаків у світі...»

    Сьогодні він цілком такого апофеозу досяг! Родом із живописного села Самгородок, що на Козятинщині, звідкіля згодом батьки перебралися до сусіднього краю. Надросся - до містечка Погребище. Анатолій із малих літ прилучив своє серце і душу до народної пісні. Тим паче, що в Погребище вже на ту пору добре було відоме ім’я славетної «жниці пісенних нив», фольклористки Насті Присяжнюк, з чийого зібрання народних перлів він понесе з роками по білому світу чималу дещицю пісенних надбань свого народу. Про це він красномовно скаже так: «Я не мислю свого сценічного життя без залучення до репертуару пісень свого народу». Поспіль із оперними партіями Анатолій Кочерга повсюдно, куди тільки його буде спроваджувати доля, співатиме на всіх континентах земної кулі пісенні шедеври з української народної класики, пісні вітчизняних композиторів. Це в нього буде ще зі шкільної парти.

    Його голосовий діапазон, силу звучання і тембр голосу запримітить учитель музики і співів у місцевій середній школі Надросся, музикант-самородок Іван Архипович Корнійчук. Ця прекрасна і доброзичлива людина і поведе за собою талановитого учня, пророкуючи йому легендарну славу, як співаку, чого з роками і сягне Анатолій Кочерга. Пізнавши перші ази музикування і володіння голосом під скіпетром свого Учителя Івана Архиповича, піде юнак далі по науку до Вінницького музичного училища імені Миколи Леонтовича, а звідтіля проляже стежка до вищої школи співу - Київської державної консерваторії імені Петра Ілліча Чайковського (віднедавна - Національна музична академія).

    Власне, опісля випускного вечора в рідній школі, Анатолій Кочерга прийде з валізочкою дорожніх пожитків на перон рідної станції Ржевуська, звідки його потяг «Христинівка - Вінниця» доправить до обласного центру, і звідтоді потягнуться через десятиліття його шляхи-дороги по безмежному білому світу. Хоча він ніколи не забуває отчої сторони, не забуває завернути свою стежку за першої нагоди знову ж на цю крихітну станцію в осерді Південно-Західної магістралі, яка не одну славетність вивела в люди з цього чарівно-мальовничого краю над Россю-рікою.

    Отча сторона скрізь наддавала співаку певності й натхнення, і навіть першому успіху на Міжнародному конкурсі вокалістів імені Глінки, котрий проходив у Вільнюсі вже далекого 1971-го, Анатолій завдячує витокам, родової батьківщини, яка надихала його. То був, власне, перший великий сценічний тріумф у житті співака і актора, до того ж Анатолій виборов його ще третьокурсником консерваторії, і це дало поштовх до того, що молодий голос був запрошений до трупи Київської опери, яка стала на довгі роки його другим домашнім вогнищем А потому були підмостки оперної сцени Міланського театру «Ла Скала», де другої половини 70-х років уже минулого сторіччя Анатолій проходив стажування поряд зі світовими славєтностями оперного мистецтва. Відтак, куди тільки не пролягали його гастрольні дороги, де тільки захоплено не аплодували йому вдячні слухачі, а це французи, болгари, іспанці, румуни, чехи, японці, фіни, югослави, австрійці, німці, італійці... Навіть мить, коли Анатолію Кочерзі було присвоєно високе звання Народного артиста Радянського Союзу, застала «соловейка з Надросся» на чужій землі - в далекій од отчого порога Іспанії. Тоді ж на фіналі опери «Хованщина» у Мадриді двадцять сім разів (!) піднімали і опускали завісу, а глядачі оваціями і вигуками «Кочерга!» викликали нашого земляка на сцену!

    В осерді Київської опери збулася його заповітна мрія - співати партію Бориса в опері Мусоргського «Борис Годунов». Потому він її виконуватиме в багатьох куточках земної кулі з нечуваним тріумфом. Як і залишаться незабутніми його інші, не менш виважені й досконалі партії, в операх «Катерина Ізмайлова» Дмитра Шостаковича, «Мазепа» Петра Чайковського, «Війна і мир» Сергія Прокоф’єва... З ким лише не поталанило йому співати на оперних сценах. Це були легендарні оперні особистості - Євгенія Мірошниченко, Гізела Ципола, Марія Бієшу, Дмитро Гнатюк, Белла Руденко, Валентина Степова, Пласідо Домінго, Лючанно Паварроті... Стали безсмертними в його виконанні партії Бориса з «Бориса Годунова», Іван Сусанін з однойменної опери Глінки, Дон Базіліо із «Севільського цирульника», каватина Алеко з опери «Цигани»… А як зворушливо і помпезно звучать у його виконанні милі серцю народні перли - «Думи мої, думи мої…», «Стоїть явір над водою», «Дивлюсь я на небо…», «реве та стогне Дніпр широкий…» А коли він виконував Симфонію №13 «Бабин Яр» Дмитра Шостаковича, яка була створена за мотивами поеми Євгена Євтушенка, після останнього акорду симфонії переповнена зала так здригнулася від людського збудження овацій, що, здавалося, не витримає узвіддя зали й розсунеться, прогляне небо, публіка довготривало, стоячи, скандувала виконавцю «Ко-о-чер-га-а!»

    Голос Анатолія Кочерги, який на електронних носіях розійшовся до прихильників, сьогодні добре знаний на широких континентах і земних меридіанах світу, ним чаруються люди різних національностей і віросповідань. Бо це владний голос його душі, його талановитого народу.

    Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, Фото з особистого архіву автора

    Відзначили ювілей Максима Рильського, а потім знищили його будинок

    19 березня нинішнього року виповнилося 120 років від дня народження українського поета, перекладача, мистецтвознавця, академіка, лауреата державних премій Максима Рильського. В ірпінській бібліотеці відзначили ювілей українського класика.


    Максим Рильський в ірпінському саду.

    Класик української поезії мав власну дачу в Ірпені неподалік від залізничного вокзалу з 1938 по 1951-й роки з перервою на час німецько-фашистської окупації. Але й раніше Максим Рильський бував в Ірпені, пройшов пішки берегом нашої річки від витоків до впадіння у Дніпро.


    Зруйнований будинок поета.

    Максим Рильський любив Ірпінь. Він порався в саду, писав вірші і грав на роялі. В Ірпені поет написав твори «Молодий садок», «Ніч колихала», «Димом котиться весна», «Медитації», «В моїм будиночку, в зеленім Ірпені» та інші про це місто. В Ірпені Максим Тадейович перекладав сербські пісні. Максим Рильський ловив рибу в річці Ірпінь і написав цикл віршів «Рибальські сонети». Місцева природа надихала поета. На дачі він тримав собаку і кота. В 1942 р. Максим Рильський написав поему «Жага», де згадував Ірпінь.

    В ірпінському будинку Максима Рильського декламували свої вірші Володимир Сосюра і Андрій Малишко. Тут гостювали Остап Вишня, Юрій Яновський, Юрій Смолич, композитор Сергій Жданов та інші діячі культури. Тут палахкотіло вогнище української культури. Максим Рильський бував у ірпінського художника Матвія Донцова, спілкувався з іншими ірпінцями.

    У 1951 р. Максим Рильський продав ірпінську дачу письменнику Вадиму Собку, а сам перебрався в Голосіїв, але до кінця своїх днів згадував Ірпінь.

    Поет переживав з приводу сплюндрування нашої річки меліораторами, був стривожений негативними тенденціями розвитку суспільства і закликав плекати природу і рідну українську мову.

    Будинок по вулиці Центральній, 15, який продовжували називати будинком Рильського, з часом було знову продано. Будинок був споруджений із дубового бруса, оббитий дранкою і поштукатурений. Останні роки він стояв обідраний. Я закликав у місцевій газеті відремонтувати будинок і встановити на ньому меморіальну дошку.

    24 липня - 49-а річниця з дня смерті Максима Рильського. А 20-21 липня поточного року будинок поета було знесено. Ще напередодні представники відділу культури, національностей та релігій Ірпінської міськради вимагали у подружжя Раілків, яке зносило будинок, припинити руйнування, навіть звернулися до міліції. Але Раілки відповідали: «Це наша приватна власність. Що хочемо, те і робимо. А документа, що це пам’ятка, немає». Колишня дачна ділянка Рильського поділена навпіл між двома власниками. Виникає запитання: чому відділ архітектури затвердив поділ, згідно з яким межа між ділянками проходить через будинок?

    Хто винен? Вина розподіляється на всіх. Сесія Ірпінської міськради могла б прийняти рішення, що будинок Рильського є пам’яткою. Потім це рішення необхідно було затвердити на обласному рівні. Громадськість таку спробу робила, але нічого з того не вийшло. Та й правління Спілки письменників України мало б звернутися з відповідним зверненням до ірпінської влади. Звичайно, стовідсоткової гарантії це не дало б, але все-таки...

    Що робити тепер? Викупити ділянку і відбудувати меморіальний будинок? Владислав Раілко погоджується продати ділянку за сто тисяч доларів. Чи реально це? Ірпінська влада порушує проти Раілків кримінальну справу. Але що це дасть? Інший варіант нам підказує покійний ірпінський художник Борис Піаніда. Свого часу з його ініціативи було встановлено пам’ятну стелу біля будинку, де в Ірпені мешкав художник Федір Кричевський. Такий пам’ятник необхідно встановити біля колишньої дачі Максима Рильського. Потрібно надати статус пам’яток, пов’язаним із життям видатних людей будинкам, які ще є. Це, зокрема, корпус №1 Будинку творчості «Ірпінь» Національної спілки письменників України, будинок автора «Незнайка» Миколи Носова, будинок композитора і диригента Володимира Йориша, який поруч із дачею Рильського, тощо.

    Подружжя Раілки, яке придбало половину колишньої дачі Рильського і знесло будинок, віддало садові цементні вази, що «пам’ятають» великого поета, Ірпінському історико-краєзнавчому музею. Одна ваза потребує реставрації.

    А поки що в експозиції Ірпінського історико-краєзнавчого музею можна побачити фото будинку Максима Рильського і фото самого поета в його ірпінському яблуневому саду.

    Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, Фото автора та з сімейного архіву

    Ахтунг, ахтунг! Німецькі залізниці

    Ще під час своєї роботи на Донецькій залізниці вирішив одного разу з’ясувати для себе: «Коли останній раз нашу магістраль відвідувала делегація німецьких колег?». Роздивляючись підшивки галузевої газети «Железнодорожник Донбасса», зрештою знайшов відповідь на це своє питання. Виявилося, що востаннє німці приїздили до нас у Донецьк ще за часів Радянського Союзу, коли він вже помітно тріщав по швах. З тих пір лише польські залізничники відвідали - у ХХІ столітті - мій рідний Донецьк, та й вони зробили це вимушено, бо для спільного з нами проведення ЄВРО-2012 їм треба було узгодити деякі важливі для обидвох сторін технічні деталі.

    Знаєте, це симптоматично, коли з нами не мають справу німці. Зовсім не ідеалізуючи їх, хочу лише нагадати нам самим про те, що, як би там не було, але Німеччина може дати фору будь-кому в справі розвитку хоча б тієї залізничної галузі. Достатньо переглянути фотоальбом, де зібрані світлини тієї або іншої залізничної техніки Німеччини ще за часів сумнозвісного Гітлера. Матінко Божа, як же там і на той час було добре в цій важливій сфері життєдіяльності людини! Нам в Україні, мабуть, ще років сто треба витратити на те, щоб досягнути ледь не столітньої давнини рівня розвитку залізниці в Німеччині. Двісті років відставання - це, панове, сумно.

    Сумно, але факт. Поки ми приховуватимемо свою оцю даність (як далеко не тільки в цій сфері), доти будемо, як кажуть, пасти задніх.

    Виявляється, в Німеччині діє принцип гарантованого розраховування держави з поставником залізничних послуг у сфері пасажирських перевезень. Відповідальність держави в справі забезпечення пасажирських перевезень закріплено Конституцією Німеччини. Тобто, вона - держава - зобов’язана фінансувати приміські пасажирські перевезення. Крапка. В когось є сумнів, що Німеччина своїм залізницям переказує гроші в необхідних сумах?

    Що маємо в цьому питанні ми? Маємо велику заборгованість з боку власної держави. Проте, вона не припиняє свої одвічні загравання з олігархами, які, як виявляється, в Німеччині є відсутні. Тоді як нам - вкрай потрібні. Чомусь я думав, що проблема із державними заборгованостями існує лише на Донецькій, але виявляється, що вона є хронічною, роками і стовідсотково охоплюючи всю мережу Укрзалізниці. Стала тенденція, тобто. Південно-Західна залізниця марно очікує на відшкодування регулярно вкладуваних нею коштів на перевезення нас, пасажирів. А ми в той час активно шкодимо, псуючи і без того старі непрезентабельні вагони електропоїздів. Тобто, Україна фактично воює не тільки в зоні так званої АТО. Воює вона також і на внутрішньому фронті сама з собою. Сумний факт. Але хіба варто його приховувати?

    Не хочу завантажувати читача усілякими фінансовими викладками, на кшталт, в якім відсотку від необхідних умовних ста наша держава реально сплачує гроші вітчизняним залізницям. Бо нічого це не змінить. Допоки ми будемо робити так звані реформи у звичній політичній каламутній воді, ніколи не досягнемо бажаної мети. А вона, ця мета, є в нас одна: зробити Україну демократичною державою, в якій кожна людина буде соціально захищеною.

    Зараз можна піти, наприклад, у Київську мерію або обласну держадміністрацію, і запитати, чому не відшкодовуються стовідсотково Південно-Західній залізниці її величезні витрати на перевезення пільгових пасажирів. Але що це дасть залізниці? Нічого. Бо не у відповіді державного представника річ. Річ у тім, що треба реорганізовувати державний механізм як такий. І робити це максимально швидко і ефективно. Враження таке, що наші можновладці просто не знають, як цього досягти. Бо тривалий час - протягом майже півтора роки - показав це незнання (або небажання, або незнання і небажання водночас, або знання і небажання, або незнання і бажання, лукавий його розбере) переконливо. Отже, при владі знаходяться якщо не зрадники національних інтересів, то банальні шахраї і дилетанти - точно. Або просто шахраї, або просто дилетанти. Або шахраї та дилетанти водночас. У будь-якому разі нас це не влаштовує. Їх - так. Ось і сидять роками в кріслах, фактично руйнуючи державу. Панове, чого нам чекати? Коли Україну остаточно розірвуть на шмаття кремлівські ватажки? Ви ж тільки подивіться, що воно таке наша сьогоднішня - залізничників - зарплатня. Сміх та й годі. А грошові статки наших вітчизняних «реформаторів»? От і все. Тобто, можуть вони для себе зробити нормальне життя? Можуть. А допомогти нам, ошуканим ними? Ні. Тож - потрібні нам такі лідери? Не потрібні. Крапка.

    Питання: «Якщо наша влада дійсно хоче позитивних реформувань, в тому числі у залізничній сфері, - чого ж вона не запросила, як тих представників Грузії, ще й німецьких фахівців?» А чи не тому не запросила, що німці навели б порядок в рази швидше та ефективніше, ніж будь-хто? Інших думок немає. І тепер чи варто нам сумніватися в тому, що наша українська влада насправді не зацікавлена швидко і ефективно навести порядок ледь не в усіх сферах нашої діяльності?

    Питання: «Чому досі в Україні не працюють відповідні закони, що забороняють людині поводити себе зухвало по відношенню до решти суспільства?» Здавалося б, який тут є взаємозв’язок із залізницею і яке це має значення для неї? Самий прямий і саме пряме. Ви ж подивіться, в якому стані перебуває рухомий склад тієї ж Південно-Західної. Неосвічені люди псують державне залізничне (як також будь-яке інше) майно, яке швидко виходить з ладу, а винних немає. Тотальне сміття, а винних немає. Після того ми вкладаємо кожен свою копійку до справи ремонту тих непрезентабельних вагонів, на неякісне прибирання вічного сміття. Силові структури ростуть у власній чисельності як гриби після рясного літнього дощу, заробляючи у порівнянні з нами просто чудові гроші. Приміром, навіть одного поліціянта вповні вистачило б на кожен окремий рейс приміського електропоїзда, де б ми з його боку могли розраховувати хоча б на захист наших інтересів у вічній боротьбі проти, скажімо, любителів палити цигарки та смітити. Де він, той вгодований нашою владою поліціянт зі своїми вісьмома тисячами гривень зарплатні? Ви його бачите у вагоні під час виконання ним службових обов’язків? Я, вибачте, за майже півроку ще ні. Не бачу у салонах електропоїздів бодай одного «народного» депутата - безліч разів. Гра в одні ворота.

    Була б моя воля, негайно запросив би на всі ключові посади в Україні німців. Гарантовано і оперативно почалися б обіцяні нам з вами реформи. Гарантовано б знайшлися в меріях гроші на стовідсоткове відшкодування залізницям. Гарантовано жили б ми з вами зараз на порядок краще. Але - маємо балаканину при ледь не суцільній димовій завісі.

    У вищезгаданому «Железнодорожнике Донбасса» мені вдалося - не без проблем, до того ж в урізаному вигляді - надрукувати власні думки щодо цього питання про діяльність сучасних німецьких залізниць. У тексті тоді також вдалося надрукувати маленьку фотографію мого доброго знайомого, колишнього шахтаря із Дзержинська, німця за походженням Юрія Роккеля (на фото), який вже тривалий час після еміграції з Донбасу живе у німецькому місті Бад Заульгау разом із дружиною та сином. До речі, у Дзержинському районі була колись доволі потужна німецька колонія. Недоброю ознакою нашого українського буття є фактично масовий відтік колишніх мешканців Донбасу в різні боки з тої нашої малої батьківщини.

    Подивіться, які вони, і як працюють, німецькі залізниці. Подивіться лише тільки на них одних, не кажучи про решту прекрасного, що є в тій країні, яка програла дві (!) Світові війни. Може, раз назавжди зрозумієте, що не варто нам безкінечно винаходити власного іржавого велосипеда також і в залізничній галузі, якщо дійсно хочемо жити по-людськи. Якомога швидше переймаймо досвід насправді демократичних країн Європи!!! Годі займатися балаканиною і брехнею! Часу на зволікання немає. Наш поїзд не повинен запізнитися. Бо ми теж вагома частка Європи, свідомо занедбана безсовісними вітчизняними брехунами і шахраями.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з архіву Ю. РОККЕЛЯ

    Не в традиціях депо пасувати

    Понад сорок відсотків нинішніх працівників експлуатаційно-ремонтного вагонного депо Конотоп відзначатимуть його століття. Власне, усі відзначатимуть, але більшість на той час стане ветеранами праці.


    Переможець з арм-рестлінгу Олександр МАКСІМОВ.

    Прогнозувати, яким буде дві тисяча тридцять третій для галузі та держави, складно, та хочеться вірити, що благополучним. Щоб вагонне депо відсвяткувало ювілей, як і належить вузловому флагманові, широко, урочисто, із розмахом, феєрверком та концертом. А нині, як висловлювався голова профкому депо Юрій ШИШ, не співається. Бо не до пишних заходів, коли йде війна, бо бережуть кожну копійку, хоч депо і міцно стоїть на ногах - усі піврічні планові завдання успішно виконано, бо, врешті, багато роботи - треба ремонтувати вагони.


    Голова профкому Юрій ШИШ вручає нагороду за спортивні досягнення на спартакіаді начальнику ПТО Хутір Михайлівський Віталію КОЗЯНУ.

    Тому вісімдесят другий день народження депо був скромним. Розпочався він зі спартакіади. Спартакіада проводиться вдруге, але, стверджують вагонники, на День депо стане традиційною. Поки що практикують чотири види змагань - волейбол, армрестлінг, перетягування канату та доміно.


    Перетягування канату.

    Змагання проводяться у різних місцях, тому стежити за їх перебігом складно. Поки дивився, як грають волейбольні команди Пункту технічного огляду Конотоп та збірна ПТО, завершилися поєдинки силачів. У ваговій категорії до 80 кілограмів переміг Юрій Спіцин, понад 80 - Олександр Максімов.

    Про Максімова, оглядача з ПТО Ворожба, газета вже писала - він став третім у цьогорічному конкурсі професійної майстерності. І згадувала, що захоплюється спортом, неодноразово виступав за дирекцію на загальнозалізничних спартакіадах.

    Прихильників доміно в депо багато. Грають у вільну хвилину в цехах, увечері по дворах до самої півночі. Але на спартакіаді, звісна річ, за столи сідають найдосвідченіші. Судить змагання заступник начальника депо Віктор Гриньов. Першими із гри «вилітають» Любов Маленко і Світлана Бурім, єдина жіноча команда спартакіади. У фінал же виходять Микола Кузьменко із Романом Хоменком та Анатолій Коханець і Віктор Антипенко. Як і в минулому році, перемога дісталася першій парі.

    До завершення наближаються й волейбольні поєдинки. Тут теж визначилися лідери - ПТО Конотоп і ПТО Хутір Михайлівський. У хуторян - заміна: на майданчик виходить Віталій Козян, начальник ПТО. Це додає їм сил і вони вдруге підтверджують звання кращих волейболістів депо.

    Та наближається обідня пора. Учасники спартакіади, ветерани, вагонники із цехів збираються біля деповської Дошки пошани. Присутніх вітає начальник депо Володимир Федорко. Він говорить про героїзм трудівників депо у роки Другої світової війни, нагадує про післявоєнну відбудову - депо було знищене повністю… Але завжди колектив долав труднощі й виконував завдання. Нині теж складно: бракує запасних частин для ремонту вагонів, туго із фондом заробітної плати, не оминула депо мобілізація. З армії на робочі місця повернулися Сергій Шаповал, Олексій Шерстюк, Руслан Линник, Віталій Кислий, служать: Олег Коноваленко, Олександр Романенко й Володимир Василець, ще двадцятьом вручені повістки.

    Тільки пасувати - не у традиціях депо. Колектив докладає максимум зусиль, щоб у серпні дати нове життя 38 піввагонам, термін експлуатації яких завершився.

    Також Володимир Федорко говорить про молодь. Кілька років тому на договірній основі в Конотопському ВПУ-4 стали готувати оглядачів-ремонтників: в училищі - теорія, уся практика - в депо. Це дало добрий результат. Молоді вагонники відразу ж вливаються в колектив, вони готові працювати. Навіть більше - Максим Безпалий із першого випуску оглядачів-ремонтників у цьому році переміг на залізничному конкурсі професійної майстерності.

    Традиційно на День депо відбувається занесення на Дошку пошани кращих працівників підрозділу. Цього року «за зразкове виконання службових обов’язків, удосконалення організації праці, як на своєму робочому місті, так і у підрозділі в цілому, забезпечення безпеки руху поїздів, суворе дотримання правил трудової та технологічної дисципліни, за сумлінну працю, що є прикладом для виховання в молодої зміни гордості за свою професію та для збереження і примноження кращих традицій залізничників» відзначено бригадирів Олексія Каливода й Олександра Луценка, оператора Ірину Градобик, оглядачів-ремонтників Олександра Максімова й Олексія Завгороднього.

    Учасників святкування привітав голова профкому депо Юрій Шиш. А після вручення нагород переможцям деповської спартакіади працівники депо і ветерани поклали квіти до меморіалу вагонникам, які полягли в роки Другої світової війни.

    Микола ПАЦАК

    Із поетичного зошита

    Донбас - це Україна!!!

    Мені «комАхи поповзли за комірець»,

    Коли Росія почала стріляти в спину.

    - Сусіде, - я сказав, - це твій кінець!

    Не дам тобі порвати Україну!

    Ти, наволоч, паплюжиш прапор мій,

    Свої малюєш замість триколори.

    Тобі влаштуємо, паскудо, смертний бій,

    Із автоматами постанемо з комори.

    Всю твою виб’ємо кавказькую бриду,

    Покидьків інших, що з Росії поприйшли

    Не дати жити нам і збити нам ходу, -

    Всіх посіпак перетворИмо на шашлик.

    Щоб в Україні і не пахло москалями,

    Хоч виглядають наче люди всі вони.

    Щоб лад і спокій панували поміж нами

    І врожаями наливалися лани.

    І українська панувала в Україні,

    І у відсотках щоб складала майже сто.

    Бо якщо ні, тоді всі разом будем винні,

    Не до кінця свою довівши ми АТО.

    Всі ті, кому не вистачає тут Росії, -

    Не каламутіть воду - є ж бо Колима.

    В собі віднайдемо у тому разі сили

    Вам дати відсіч, бо терпіння вже нема!

    Не буде гіркіних і безлерів в Донбасі,

    Не буде чуркіних з лавровими у нас,

    Бо як залишаться, тоді у данім разі

    Це що завгодно буде, тільки не Донбас!

    Всім землякам «общєпонятноговорящім»

    Одна порада: Україну поважать

    І мову вивчити, щоб якомога краще

    Навік забути москалів та їхню мать!

    Лякатись пОкидьків - з якого переляку?

    Це нАс нехай вони лякаються тепер.

    Самі у себе виб’єм нечисть усіляку.

    Якщо потрібно, до рук візьмем Masching’wehr*.

    Ми, українці, кажем: - Слава Україні!

    - Героям слава! - кожен в відповідь гука.

    За Крим поцуплений хоча ми всі є винні,

    Хай росіяни ним побавляться пока.

    Ми Крим повернемо, москалики, не спіть.

    І відсвяткуємо щасливую годину,

    Довгоочікувану Кримом нашим мить,

    Коли у ньому застовбичим Україну.

    Ми - Русь, що є від Сяну і до Дону.

    Землі чужої нам не треба - є своя.

    Вогнем зупинемо всю наволоч червону,

    І запануємо навік в своїх краях!

    Володимир ПИЛИПЕНКО

    *Maschinengewehr (нім.) - кулемет

    Материнський біль

    Я старшого сина, а також малечу

    Ростила країні на зміну свою.

    Хіба я гадала, що цю ворожнечу

    Росія розпалить у нашім краю?

    Болить моє серце, не можу я спати,

    В кошмарному сні не насниться таке:

    Бо лихо прийшло до вкраїнської хати.

    Його побороти - бажання палке.

    Ой, людоньки милі, ми всі у жалобі,

    А очі в сльозах, як ті трави в росі.

    І навіть малятка, які ще в утробі,

    Цей біль матерів відчувають усі.

    То як мені, бідній, тепер не ридати?

    Сама я синочка навчила чеснот,

    А він, як і інші, пішов у солдати,

    Пішов добровольцем, бо він - патріот!

    Молюся за нього, кровинку-дитину,

    І кожний мій подих - молитва свята.

    Думками до сина щомиті я лину,

    Його відмолити - єдина мета.

    Вернися додому живий і здоровий!

    Вертайся героєм! - благаємо ми.

    І жовто-блакитний вкраїнський шовковий

    Ти прапор Держави у небо здійми!

    Тетяна КОМЛІК,

    м. Київ


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05