РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 29 (31 липня 2015)
  • Випуск №29 31 липня 2015
    Зміст
    1. Складна місія складача вагонів (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    2. Олександр ЗАВГОРОДНІЙ: «Залізничники - працездатний колектив, якому під силу реалізувати зміни на краще» (За інформацією прес-центру Укрзалізниці)
    3. І знову людський фактор (Алла ЛАЗЬКО, начальник служби охорони праці)
    4. Бо «Зорька», бо літо - чудове (Микола ПАЦАК)
    5. Голова Житомирської ОДА Сергій МАШКОВСЬКИЙ: «Ми повинні не тільки зберегти потужну базу цієї лікарні, а й покращити її» (Оксана КЛИМЧУК)
    6. Бахмацький феномен. Пенсіонери допомагають пенсіонерам (Микола ПАЦАК )
    7. Когда цели и желания ведут (Валентина КОЛЯДА, Фото Александра ИВАНОВА и из семейного архива)
    8. Перемога під Конотопом, або лихо давнє і лихо сьогочасне (Микола ПАЦАК, Фото з інтернету)
    9. Свій футбол Павла БІЧУКА (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)

    Складна місія складача вагонів

    Із номера в номер ми розповідаємо про досвід кращих трудівників залізниці. Цей матеріал продовжує усталену традицію газети «Рабочее слово». Знайомтесь - Сергій СКОК.

    Цього літа складача поїздів 6-го розряду ст. Бровари Сергія Дмитровича нагородили знаком «Почесний залізничник».

    Наша зустріч з ним відбулася на ст. Бровари. У нього розпочалась зміна: готувався до маневрової роботи на станції, що передбачає своєчасне подавання рухомого складу під вантажні операції. І поки під’їжджав локомотив, спілкуємося із Сергієм Скоком.

    - Це перша така висока нагорода, - говорить Сергій Дмитрович. - Приємно, що мою роботу оцінило керівництво. Складачів поїздів в штаті - 5 чоловік. З упевненістю можу сказати, що кожний із нас старається та відповідально ставитися до своїх посадових обов’язків. Бо переставляти вагони з колії на колію і передавати їх з однієї станції на іншу не так уже й просто. Безпека руху - над усе. Тому пильність складачів, та й всіх залізничників, не повинна мати найменших пауз, особливо, коли ти працюєш на колії, адже потрібно чітко виконувати інструкцію. Знову ж таки, не мав би я поруч надійних колег-залізничників, то навряд чи зміг досягти успіху. Хоч і напружений графік, та мені подобається робота на станції.

    Сергій Дмитрович звик до напруженого режиму. Адже залізничником він працює вже 36 років. Тому чітко знає, як повинен діяти на роботі. Працює завжди в тандемі з оператором, черговим по станції та керівництвом підрозділу.

    Професія складача поїздів - особлива, навіть дещо екстремальна. Дощ, сніг, завірюха, спека чи вітер, а перевізний процес повинен проходити вчасно і безпечно. Сама робота розписана за суворою вимогою: «Від посадових інструкцій - ані кроку». Окрім того, потребує чималого обсягу знань, як технічних, так і з охорони праці. При виконанні виробничих завдань, залізничник ніколи не повинен забувати про охорону праці. Бо знаходитися буквально під вагоном і не знати правил безпеки - цього навіть не можна допустити.

    Сергій Дмитрович розповідає про роботу, пояснює, в чому полягає його завдання. Відчувається, що він людина скрупульозна. Бо так, як він розповідає про правильність формування поїздів, про те, як потрібно робити комерційний огляд рухомого складу, забезпечувати схоронність вантажів та вагонів, не може людина байдужа, яка не вболіває за свою роботу. До того ж він утримує в ідеальній чистоті свій спецодяг, видно, що у нього в справності радіостанція, сигнальне приладдя.

    Тож весь досвід, набутий за роки трудової біографії, знайшов відображення у нагороді повною мірою. «Можна ж просто працювати - і більш нічого. Навчився робити своє діло - і роби. Аби платили побільше. Але не все так просто. Праця будь-якої людини повинна бути корисною. Хіба не приємно, коли твій труд потрібен іншим. І до того ж тебе нагородили… Можливо, щось я виконував трохи краще за інших, - розмірковує Сергій Скок. - Що ж стосується вибору професії, то мої думки, інтереси, погляди на життя не змінилися. І кимось іншим я себе не уявляю. Станція Бровари для мене це вже другий дім. До того ж маневрова робота іде не лише на цій станції, а проходить і на станціях Бобровиця, Кобища, Заворичі», - розповідає Сергій Дмитрович.

    Що ж перед нами життя звичайної людини. Скромний трудівник, батько сімейства, дідусь, він по-своєму щасливий. Народився у славному Козельці, на Чернігівщині, у простій родині. Батьки працювали в колгоспі, а маленький Сергійко із старшою сестрою Поліною допомагали займатись домашнім господарством. Нерідко батьки брали дітей із собою у поле, полоти буряки. Виснажлива робота у полі була обов’язковою, ніхто не зважав ні на свята, ні навіть на власні дні народження. І сьогодні все згадується без гіркоти і нарікань, адже тоді вся сім’я була разом, батьки молоді, дружні і попереду - все життя.

    Після закінчення восьми класів місцевої школи, вступив до професійно-технічного училища. По закінченню старша сестра, яка на той час уже працювала на залізниці, запропонувала Сергію влаштуватися на роботу складачем поїздів на станцію Бровари. Після служби в армії повернувся сюди ж.

    З Сергієм Дмитрович приємно спілкуватися. Він охоче вступає в бесіду, але розмовляти доводиться уривками, адже виконання обов’язків ніхто не відміняє. Весь час працює рація, та навіть за двадцять хвилин спілкування він переконав, що є людиною, сповненою життєвих сил і оптимізму.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Олександр ЗАВГОРОДНІЙ: «Залізничники - працездатний колектив, якому під силу реалізувати зміни на краще»

    Укрзалізниця має підпримку Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України в розумінні її потреб та вирішенні актуальних питань, але держава ставить завдання стати ефективним і прибутковим підприємством, знайти внутрішні резерви та активізувати їх. На цьому 23 липня 2015 р. під час засідання Ради Укрзалізниці наголосили віце-прем’єр-міністр України Валерій ВОЩЕВСЬКИЙ, голова комітету Верховної Ради України з питань транспорту Ярослав ДУБНЕВИЧ та міністр інфраструктури Андрій ПИВОВАРСЬКИЙ.

    Очільник залізничної галузі Олександр ЗавгороднІй наголосив на необхідності змін не лише в організації роботи, й у зміні мислення. «Ми повинні бути прозорими для суспільства і порядними в колективі - це запорука змін. Нам не по дорозі з тими, хто підозрюється в хабарництві, проти кого порушено кримінальні справи. Нам необхідні люди, які не чинитимуть спротиву реформі, а даватимуть поштовх розвитку підприємства. У залізничній галузі багато професійних і досвідчених людей, і наше завдання - зберегти ці кадри. Залізничники - працездатний колектив, якому під силу реалізувати зміни на краще. Залізнична галузь виконує велике соціальне замовлення, і її робота має бути ефективною. Цієї ефективності можна досягти в тісній спрівпраці з Парламентом та Урядом», - зазначив голова комісії з реорганізації Укрзалізниці - в.о. генерального директора Олександр Завгородній.

    Очільник галузі зазначив, що необхідно ефективно використовувати як фінансові, так і технічні ресурси, зокрема позбутися ситуації, коли за використання вагонів залізниць інших держав сплачується більше коштів, ніж отримується доходу від тих, які Укрзалізниця здала в оренду.

    В Укрзалізниці буде створено громадську раду. За словами очільника галузі, такий дорадчий орган може з’явитися впродовж найближчих місяців. До участі в громадській раді будуть запрошені представники широкого кола громадських організацій, спілок та інших соціальних інститутів, що мають відношення до роботи залізничного транспорту.

    Також О. Завгородній зазначив, що зі свого боку Укрзалізниця очікує від громадськості розуміння того, що підприємство не може працювати та швидко розвиватися, не керуючись законами економіки. «Ми прислухаємося до побажань громадян, використовуємо їх у роботі, але, як будь-яке підприємство, у першу чергу при прийнятті рішень будемо керуватися економічною доцільністю. Наприклад, ми не можемо робити зупинки поїздів на кожній станції - це значно збільшить витрати на перевезення».

    Міністр інфраструктури Андрій Пивоварський наголосив на необхідності подолання тарифної дискримінації, тобто різних розцінок за використання інвентарного парку Укрзалізниці та приватних вагонів.

    Андрій Пивоварський дав схвальну оцінку змін в Укрзалізниці, що відбуваються останнім часом. Так удвічі збільшилася кількість поїздів на одному з найбільш вантажонапружених напрямків Волноваха - Комиш-Зоря - Запоріжжя - Маріуполь, що важливо для перевезення вантажів до маріупольського порту та забезпечення продукцією металургійної галузі.

    Також важливим досягненням за останній період є збільшення терміну формування запасів дизельного палива для потреб галузі: нині створено його запас на 22 доби, тоді як раніше - не більше, ніж на 12 діб, а також досягнуто домовленості з постачальником про зменшення вартості. За словами міністра, завдяки ефективному управлінню здійснено перерозподіл локомотивів між залізницями для стабілізації вантажних перевезень.

    Голова комітету Верховної Ради з питань транспорту Ярослав ДубневиЧ звернув увагу залізничників на необхідність посилення контролю за якістю матеріалів та продукції, що постачається для галузі.

    У свою чергу віце-прем’єр-міністр України Валерій Вощевський наголосив, що в основі змін - знання та виробничий досвід залізничників, що необхідно робити зважені кроки з реформування галузі.

    За результатами Ради Укрзалізниці прийнято низку рішень щодо вдосконалення роботи залізничного транспорту України.

    За інформацією прес-центру Укрзалізниці

    І знову людський фактор

    Під головуванням першого заступника начальника залізниці Віталія КРЮЧКОВА відбулась селекторна нарада, на якій було підбито підсумки роботи з питань охорони праці в першому півріччі поточного року.

    Відкриваючи нараду, Віталій Олегович наголосив на тому, що зниження рівня виробничого травматизму протягом кількох останніх років і перше місце за підсумками огляду-конкурсу з охорони праці в 2014 році, очевидно, розслабило деяких керівників, і результат не змусив себе чекати.

    За перше півріччя на залізниці трапилось 9 випадків виробничого травматизму, у тому числі один груповий, травмовано 11 працівників, з них 2 - зі смертельним результатом. За аналогічний період минулого року було допущено 7 випадків виробничого травматизму з тимчасовою втратою працездатності.

    Як наслідок - зростання смертельного травматизму, залізниця справедливо піддається критиці за упущення в роботі з питань охорони праці.

    Основною причиною нещасних випадків традиційно залишається горезвісний «людський фактор» - з особистої необережності і в результаті невиконання вимог інструкцій з охорони праці травмовано 8 працівників.

    Наприклад, токар локомотивного депо Дарниця, не вимкнувши верстат, почав видаляти стружку і, як результат, - перелом руки. Електромонтер Фастівської дистанції електропостачання вирішив вийти на ходу поїзда - у нього це вийшло - але як результат - відкритий перелом ноги і, слава Богу, що він залишився живий. Рідко хто, вистрибуючи на ходу поїзда при такій швидкості руху рухомого складу, залишається живий.

    Абсолютна більшість нещасних випадків сталася внаслідок особистої необережності потерпілих, невиконання ними вимог інструкцій і технологічного процесу, а також з причини недотримання посадових обов’язків керівниками середньої ланки, які були керівниками робіт.

    Необхідно відзначити, що для того, щоб цих випадків не було, матеріальні витрати не були потрібні, - тільки посилення контролю керівників підрозділів за виконанням підлеглими працівниками вимог інструкцій з охорони праці та встановленої технології роботи, підвищення якості навчання працівників безпечним методам роботи.

    Якщо підняти хронологію нещасних випадків, які коли-небудь були на нашій залізниці, то можна відшукати аналогічні випадки в минулі роки. Це говорить про те, що незначні, на перший погляд, порушення можуть призвести до трагедії, а перевірки, які проводяться, показують, що, на жаль, у деяких підрозділах нехтують вимогами безпеки праці.

    Обставини всіх нещасних випадків були доведені до підрозділів, причини розглянуто на оперативних нарадах в галузевих службах та керівництвом залізниці. За підсумками цих нарад 15 осіб отримали догани, 4 позбавлено преміальної оплати, 1 звільнено із займаної посади.

    Як всі розуміють, покарай ми ще 100 чоловік, це не вирішить власне проблему виробничого травматизму: якщо з 9 випадків 8 сталося з причини невиконання вимог нормативних документів, то це говорить або про формалізм у цій роботі, або про відверту і цинічну фальсифікацію результатів роботи з охорони праці.

    За перше півріччя фахівцями охорони праці було проведено майже 11 тисяч перевірок, виявлено 49 тисяч зауважень. З одного боку - цифри вражають, а з іншого - якби перевірки проводилися якісно, і по них вживалися ефективні заходи, то з перевірки в перевірку не повторювалися б аналогічні зауваження. А це:

    - порушення термінів проведення повторних інструктажів з питань охорони праці;

    - допуск до роботи з простроченими термінами медобстеження;

    - не затверджені однолінійні схеми в електрощитових;

    - не проведені огляди кранів, пресів, компресорів;

    - не проводяться вчасно випробування діелектричних засобів захисту;

    - несправна контрольна апаратура;

    - в приміщеннях акумуляторних знаходиться посуд без напису про те, яка рідина в ньому знаходиться, або відсутні нейтралізуючі розчини;

    - відсутні оперативні написи на комутаційних апаратах;

    - відсутні заземлення опор контактної мережі;

    - пошкоджені настили на службових переходах через колії;

    - несвоєчасно прибирається міжколійний простір після колійних робіт тощо.

    При перевірках у структурних підрозділах розкриваються випадки невиконання керівниками «Основних нормативів особистої участі в роботі з охорони праці», в частині щотижневих особистих виїздів для перевірки стану охорони праці на робочих місцях.

    Усунення більшої частини зауважень практично не вимагає вкладення грошей, необхідно просто більш відповідально підходити до виконання своїх службових обов’язків посадовців усіх рангів.

    Деякі керівники підрозділів можуть у виправдання нещасних випадків заявити, що їм не вистачає коштів на приведення робочих місць у відповідність з нормами. Але в минулому році на фінансування питань охорони праці направлено 66 млн. грн., що перевищує 0,5% від фонду заробітної плати, як того вимагає Закон України «Про охорону праці». За перше півріччя 2015 р. картина аналогічна. На охорону праці виділено майже 26 млн. грн. при плані в 22 млн. грн.

    Виникає законне питання - куди пішли мільйони гривень, які нібито були витрачені на поліпшення умов праці?

    Необхідно відзначити, що рівень травматизму, особливо смертельного - це головний показник стану охорони праці.

    Раптові перевірки фахівцями служби охорони праці виконання робіт «у вікно» показали, що найбільш часто виявляються такі порушення:

    - на сигнальних жилетах деяких працівників відсутній або погано читається логотип підприємства;

    - недостатня кількість сигналістів згідно з вимогами технологічного процесу виконання робіт на конкретній ділянці, або сигналісти не перебувають на необхідній відстані від групи працюючих, тим самим не забезпечується безпека групи монтерів;

    - не завжди виставляються знаки «Зупинка, рух заборонено»;

    - монтери шляху не припиняють роботу і не йдуть завчасно зі шляху при проходженні по суміжній колії поїзда;

    - користуються несправним ручним інструментом;

    - не всі працівники забезпечені спецодягом;

    - порушуються вимоги безпеки при транспортуванні газорізального обладнання (газові балони не закріплюються, знаходяться під прямими сонячними променями) і таке інше.

    І все одно, незважаючи на роботу, яка постійно проводиться на місцях, і на збільшену кількість перевірок, мають місце порушення, які повторюються з перевірки в перевірку.

    На нараді були заслухані керівники підрозділів, у яких були допущені випадки виробничого травматизму.

    Алла ЛАЗЬКО, начальник служби охорони праці

    Бо «Зорька», бо літо - чудове

    Літо летить швидко. Уже його середина, і в «Зорьке», таборі на березі Сейму, завершується друга зміна. Як і попередня, вона була для дітей насиченою. Ігри, конкурси, походи, навчання, спортивні змагання - всього не перелічиш. Навіть дощі не завадили, хоч і вносили корективи у щоденні плани.


    «У негоду, - розповідає вихователь табору Ірина ГУДЕНКО, - діти не нудьгували. Гуртки працювали, є великий критий танцмайданчик, достатньо місць у корпусах… Але краще вже без дощу. Бо першу зміну довелося закривати без вогнища. Уявіть собі: фінал, діти готуються, а тут - злива, як із відра. Зрозуміло, що і купаються вони менше - вода ж бо холодна».

    Що нового у «Зорьке» нинішнього літа?

    - Проводимо багато заходів патріотичного плану, - говорить культорганізатор Ксенія ШИНКАРЕНКО. - Ось у неділю пройшов конкурс між вожатими і дітьми «Я люблю Україну». Учасникам треба було знати фольклор, звичаї, історію нашого народу, географію України… І навіть «Гопак» затанцювати… А табір був весь у національних кольорах, а діти - у вишиванках. Тепер вишиванки беруть на зміну. Це - святковий одяг.

    А вчора ми провели конкурси «Міні-міс» - це для найменших, і «Міс-«Зорька». Перемогли Валерія ОМЕЛЬЧЕНКО й Софія СТОКОП.

    У «Зорьке» на другій зміні відпочиває 400 дітей. Із них сформовано 14 загонів.

    - Коли в таборі цікаво, - продовжує розповідь Ірина Гуденко, - діти і не хворіють, і додому їхати не хочуть.

    ЧИ СПРАВДІ ТАК, ПЕРЕКОНУЮСЯ ШВИДКО.

    Говорить Валерія ОМЕЛЬЧЕНКО:

    - Тут багато гойдалок. А ще конкурс «Міні-міс» дуже сподобався.

    Валерія перший раз у таборі. Вона гарно танцює, що, ймовірно, і допомогло перемогти у названому конкурсі.

    Артем КОВАЛЕНКО у Зорьку» приїздить уже вп’яте:

    - Люблю грати у футбол. І ходити на естраду (критий танцмайданчик - авт.). Там багато конкурсів проводиться. У мене тут багато друзів.

    Марія ЯКУШЕВСЬКА із Києва каже, що їй табір, ліс над Сеймом, озера присеймівські припали до душі, тож коли буде путівка, приїде сюди ще раз. Раніше дівчинка вже відпочивала у таб орі «Дубки».

    Ще не хочеться додому і юній бахмачанці Вероніці ПУШЕНКО:

    - Тут так гарно. «Веселі старти» сподобалися. Й «Останній герой»…

    Це говорили найменші - із чотирнадцятого загону. А що скажуть старші?

    Марина ВОЛИК:

    - Я вже довгожитель - разів двадцять була в «Зорьке». Скажу, що у таборі завжди весело. Ми ніколи не сумуємо.

    Софія СТОКОП, яка перемогла у конкурсі «Міс-«Зорька», відповіла лаконічно: «Тут гарно».

    Владислав ГРИЦЕНКО приєднується до думки дівчат і доповнює:

    - У таборі - багато спорту. Грати у футбол, звісно, подобається всім хлопцям. А ще «День силача» проводили.

    Ірина МАТВІЄНКО в «Зорьке» має багато друзів. «Атмосфера чудова, - говорить вона. - Тільки дощ інколи заважав».

    Ірина у таборі відпочивала і на першій зміні, тому додому їй уже хочеться. «Але зовсім трішки», - уточнює.

    Марина МОЇСЕЄНКО приїхала з Києва. І вже удруге.

    - Спасибі вихователям, вожатим, культорганізаторам, працівникам їдальні, усім, хто дав нам можливість тут відпочити та подружитися, - подякувала вона. - Чудове літо… А ще я тут навчилася грати в юнібол…

    День у таборі тільки-но розпочинався. Але вже помічаю дітей і навколо тенісних столів, і на спортивних майданчиках. Це - хлопці. Дівчатка ж чепуряться та перешіптуються про дискотеку.

    До речі, дискотека - це родзинка табірного життя. На танцмайданчик щовечора виходять усі, навіть найменші з чотирнадцятого загону.

    Але вже працює гурток квілінгу. Ним керує Оксана ДІДОРЕНКО. Помічаю, що дівчаткам подобається це заняття - із простого паперу можна робити гарні речі.

    Таку картинку, як в Ірини ШЕВЧЕНКО. Ірина - бахмачанка, і тут, як ви вже здогадалися, не перший раз. І ще їздитиме. Бо «Зорька», бо літо - чудове.

    Микола ПАЦАК

    Голова Житомирської ОДА Сергій МАШКОВСЬКИЙ: «Ми повинні не тільки зберегти потужну базу цієї лікарні, а й покращити її»

    Нещодавно з робочою поїздкою голова Житомирської обласної державної адміністрації Сергій Машковський відвідав Коростенщину. Першим і основним його завданням було відвідати лікарню ст. Коростень.

    У цьому лікувальному закладі працює 265 працівників, функціонує поліклініка, стаціонар на 115 ліжок та денний стаціонар на 44 ліжка. Лікарня надає планову допомогу хворим. Згідно з договором про співпрацю відділкової лікарні і Коростенської центральної міської лікарні надається ургентна (невідкладна - авт.) хірургічна допомога жителям міста та району двічі на тиждень. Однак сьогодні тут постало непросте питання - передача лікувального закладу з державної у комунальну власність.

    Це питання сьогодні турбує не лише колектив, а і владу. Непокояться пацієнти лікарні: люди хвилюються, щоб заклад, де вони отримують медичну допомогу і задоволені її наданням та чуйним ставленням персоналу, залишився функціонувати. Оглядаючи відділення лікарні, Сергій Машковський та інші керівники відповідали на запитання хворих стосовно майбутнього лікарні. Губернатор запевнив людей, що хоч і зміниться власність у лікувального закладу, але він продовжуватиме діяти і люди зможуть отримувати тут необхідні медичні послуги.

    Після огляду лікарні відбулася нарада, де обговорювали питання передачі лікарні з державної власності у комунальну. Коростенський міський голова Володимир МОСКАЛЕНКО говорив про те, щоб цей медичний заклад передали у власність міста. За його словами, в цьому році міська влада вже виділила 4,7 мільйонів гривень на потреби залізничної лікарні.

    Голова Коростенської районної державної адміністрації Сергій ДМИТРУК має бажання, щоб даний медичний заклад перейшов у власність району, адже район взагалі немає центральної районної лікарні. Керівники говорили про те, яким вони бачать майбутнє лікарні, аби вона надавала медичні послуги усім жителям Коростенщини і при цьому розвивалася. Підсумовуючи почуте, Сергій Машковський зазначив, що головне не назва лікарні, а якісне забезпечення медичними послугами громадян.

    «Наша ціль - поліпшення стандартів охорони здоров’я та розширення доступу до якісних медпослуг. Ми повинні не тільки зберегти потужну базу цієї лікарні, а й покращити її», - сказав керівник області, запропонувавши керівникам міста і району найближчим часом скласти та подати чітку програму подальших дій з переведення лікарні у комунальну власність.

    Оксана КЛИМЧУК

    Бахмацький феномен. Пенсіонери допомагають пенсіонерам

    Солодким життя рядового пенсіонера не назвеш. Стареча неміч, купа хвороб, самотність, бо ровесники один за одним переступають межу вічності, і куца пенсія не додають радості. Поки є здоров’я, кінці з кінцями пенсіонер зводить. Довбеться на грядках, приторговує ранніми огірками чи вишнями, збирає гриби та вудить рибу… А не стає сил - тоді диван, телевізор, цей проміжний етап між життям і дерев’яним ящиком. Сумно, але факт. Сумно, що рівень добробуту наших пенсіонерів, за даними Global AgeWatch Index-2014, скотився із 66 на 82 місце. Навіть Гана попереду. Ви знаєте, де ця Гана? Отож.


    Голова ради ветеранів Бахмацького вузла Надія Федосіївна ПРИХОДЬКО.

    Звісна річ, нам усім так живеться. Великі пенсії, за українськими мірками, одержують колишні народні депутати. Їх у нас на перше січня позаминулого року, як повідомляв інтернет-виданню «Тиждень.ua» Пенсійний фонд, було 1019. У середньому щомісяця вони одержували 15 тисяч 427 гривень і 28 копійок. На хліб із маслом є у суддів та прокурорів: середня пенсія - 7575 та 6588 гривень (дані «Тиждень.ua» позаминулого року - авт.). А ось у вчителів - 1119 гривень 89 копійок.

    Залізничні пенсіонери одержують трохи більше колишніх працівників освітянської ниви. Але нині, після обвалу гривні, переважаючій більшості скрутно. Тільки живим у домовину не ляжеш - на все є воля Божа. Тому на перше місце виходить тепер гасло «Спасение утопающих - дело рук самих утопающих», коли пенсіонер допомагає пенсіонерові.

    Із цього погляду на терені Конотопського транспортного регіону виділяється Бахмацька вузлова рада ветеранів. Її очолює Надія Феодосіївна ПРИХОДЬКО. Із 2003 року очолює, від самого створення.

    - Уже стомилася, - говорить вона. - Чесне слово, стомилася. Думала, що виберуть когось іншого, так ні - мене обрали…

    Ради ветеранів діють на всіх вузлах Конотопської дирекції. І скрізь є ветерани-волонтери. Та найбільше їх саме в Бахмачі. Чому? Дружні і працьовиті? Так і в інших місцях не сидять без діла й не переходять вулицю, аби не вітатися, коли бачать бідолаху пенсіонера. Але десь захопилися відшукуванням стертих історією імен полеглих у війні. Справа, звісна річ, важлива і потрібна, тільки мертвих не оживити, а дбати треба про живих. Десь зациклилися на подіях давніх літ. Їх приємно згадувати - молодість ж бо, але востократ віддається доброта до ближнього свого.

    У розмові із Надією Федосіївною я так і не з’ясував причину бахмацького волонтерського феномену. Але стовідсотково упевнений, що тут велика роль і самої очільниці ради, й активу, який гуртується навколо неї.

    - Ті перші роки роботи ще пам’ятаєте? Актив?

    - На пам’ять ніколи не скаржилася, - відповідає Надія Федосіївна. - Тоді у нас було понад тисячу ветеранів. Тільки учасників бойових дій, фронтовиків сто двадцять чотири. Зараз - дев’ятсот дванадцять. А з тодішнього активу, на жаль, вже багатьох немає серед живих. До ради у дві тисячі третьому обрали Миколу Васильовича Троценка, Віктора Петровича Шевченка, Ганну Єлисеївну Страшну, Миколу Миколайовича Салія, Іллю Терентійовича Трембу, Миколу Сергійовича Андрюхіна, Василя Івановича Бібіченка… Приїздили тоді до нас Віктор Федорович Коренєв (В.Ф. Коренєв був головою ради ветеранів всього транспортного регіону - авт.) й Анатолій Григорович Сорока…

    - І вже у сьомому ви провели семінар волонтерів для регіону. Ділилися досвідом, так би мовити.

    - Провели. Для Бахмача, скажу я вам, це була подія. На семінар прийшли і голова райдержадміністрації, і міський голова.

    - А скільки тепер у вас волонтерів?

    - Понад п’ятдесят. Але їх більше. Бо хіба можна все добро порахувати. У вагонному депо - двадцять два (волонтерів у ветеранській організації депо - авт.), на станції - одинадцять, у дистанції захисних лісонасаджень - вісім. Є волонтери у поліклініці.

    - І займаються вони все тим же?

    - А чим же іще? Допомагають і дров напиляти, і город посадити, і в магазин сходять і ліки принесуть. Або просто провідають, поговорять, словом підтримають…

    Вузлова рада ветеранів, звісна річ, не обмежується лиш цими справами. Путівки на лікування, матеріальна допомога, відзначення Дня ветерана - усе є в її роботі. Тільки ця тема в розмові лише намічається. Мене більше цікавить хор, хор ветеранів-залізничників. Він виступає більше року і навіть став дипломантом місцевого огляду.

    - А кому спало на думку створити хор?

    - Та, мабуть, що мені. Зібралися якось святкувати День ветерана. Підходять до мене зі станції. Кажуть, що в ДС колись був хор. А чому тепер немає? Кажу: давайте створимо. Давайте. Пішла я до Соколова (голова районної ради ветеранів - авт.), до голови райдержадміністрації. Ніхто не проти. Лише грошей немає. Але підтримав терком, підтримали профкоми, знайшлися спонсори. Дали нам приміщення у районному Будинку культури. Пошили костюми. І вже в березні минулого року хор уперше виступив. Потім співали на День Перемоги…

    Хор хоч і молодий - це про сценічний вік, та гарний. Пригадую, як тепло вітали його на концерті в Конотопі. Бо пісні лилися від серця, від душі. Керівник хору - Валентина Іванівна ОСТАПЕНКО.

    Хто допомагає вузловій ветеранській організації? У першу чергу - залізниця. Приємно, звісна річ, що не забувають у нас ветеранів. Та ще спонсори. Правда, це сезонне явище. Пік уваги до пенсіонерів припадає на період виборчих кампаній. Тож прислухалися до прохання дати копійку на костюми для хору кандидати в народні депутати. Але й потім переможець виборів - один із найпомітніших депутатів Верховної Ради, як я розумію, теж не відмовляв.

    - Постійно допомагають нам Ігор Булах, Валерій Колоша, Іван Софронович Жиліхівський. Павло Шимко допомагає, - говорить Надія Федосіївна.

    Павло Шимко - це міський голова. Теж залізничник - працював у дистанції захисних лісонасаджень, з якої йшла на пенсію голова ветеранської ради.

    Варто згадати ще про одного спонсора - Анатолія Юрійовича Приходька, сина Надії Федосіївни і керівника однієї з будівельних фірм. Поки була в нього можливість, поки будівництво не загнали в глибокий аут, спонсорував Анатолій Юрійович не один захід ветеранської організації.

    Які плани в організації ветеранів-залізничників Бахмача? Створити клуб здоров’я. Ліки стали не по кишені, тож ділитимуться досвідом, як жити й виживати без них. Тут мова йтиме про трави, про воду, яка, за словами Надії Федосіївни, має цілющі властивості - сама вже спробувала, про забуті способи лікування наших предків. І головне - робити добрі справи. Це додає сил у житті.

    Микола ПАЦАК

    Когда цели и желания ведут

    ЗНАКОМТЕСЬ: Александр ИВАНОВ - инженер отраслевой службы коммерческой работы и маркетинга. Закончил Днепропетровский национальный университет железнодорожного транспорта. Специалист в области транспортной логистики. Увлекается фотографией и всем что с этим связано. Выбрал направление портретная съемка. Личное от работы время уделяет изучению литературы по искусству фотографии, а также прогулке с камерой на свежем воздухе.

    Оценить работы Александра вы, уважаемые читатели, сможете сами. Праздник Ивана Купала в Национальном музее под открытым небом в Пирогово - в объективе фотолюбителя.

    В редакционной суматохе порою не хватает времени поговорить с интересным человеком, который заглянул буквально на минутку в редакторский кабинет. Откладывала разговор с инженером отраслевой службы маркетинга и коммерческой работы Юго-Западной магистрали лишь потому, что на повестке моего журналистского календаря были темы, касающиеся, как мы говорим, рельсов, шпал, локомотивов и вагонов. А ведь Александр Иванов заслуживает того, чтобы попасть на странцы железнодорожного издания. Тем более, что лицо этого молодого человека казалось очень знакомым. И я не ошиблась. Ведь Саша был участником телевизионного шоу «Танцуют все» 7 сезон. Поэтому и нашу беседу мы начали с вопроса об истоках его танцевального хобби.


    З вірою у Всевишнього.


    Мамо, я бачу дивний світ.


    Хіба ми не козацького роду?


    Закохана у красу Полісся.


    Чекаю на тебе.

    - Мое рвение танцевать видно было еще с детства. В период школы и университета принимал активное участие во всевозможных мероприятиях, но никогда не занимался профессионально! Посетил несколько мастер-классов по современной и бальной хореографии и не более. Однако на уровне подсознания было неспокойно, меня всегда тянуло в хореографический зал, я всецело хотел узнать какую роль играют танцы в моей жизни.

    Так и появилась идея испытать себя на прочность, закалить характер, сделать что-то весомое, найти ответы на вопросы. Это та самая идея, которая привела меня на сцену «Танцуют Все». Сезон 7.

    - Как считаешь, не слишком ли категоричны были судьи к тебе, не дав шанс на вечерней хореографии?

    - Начнем с того что я изначально настроил себя на все возможные варианты. Это был отбор, мы все оказались в равных условиях, каждому участнику выпал шанс занять свое место под солнцем и говорить про объективную оценку моего номера нельзя однозначно. Танцы - это ведь ни какая-то точная наука. Тут много факторов: дело во вкусах каждого члена жюри и настроения, и то как номер выполнен технично. Поэтому я вполне адекватно отнесся к результату и комментариям в адрес выступления.

    И принял твердое решение оставить свое увлечение на уровне родных и друзей, не выводить его из ряда «хобби».

    - Судя по выступлению, ты достаточно артистичный и харизматичный. Не пытался пробовать себя в какой-нибудь другой отрасли шоу-бизнеса, возможно, съемки в кино или телевидение?

    - Я буду только «За» попробовать себя в другой отрасли шоу-бизнеса. «Танцуют Все» было для меня дебютным. Где-то в глубине души, побывав на проекте, я хотел «одним выстрелом убить двух зайцев» - и выступить и прочувствовать какого это быть под прицелом камер, так сказать посмотреть на мир шоу бизнеса изнутри. Тем более переехав жить в Киев (до этого я жил в Никополе), нужно серьезно думать, какую нишу необходимо занять, дабы твердо стань на ноги.

    - Чем наиболее запомнился тебе кастинг?

    - Воспоминаний после участия в кастинге целая масса. На удивление, самым необычным звеном в этой цепочке получился хронологический порядок событий, которые произошли со мной на проекте. Все началось с самого утра, когда я приехал на студию одним из первых участников и так вышло, что по окончании съемочного дня, я забирал свои вещи уже последним. В тот момент, когда группа операторов скручивала кабеля и паковала камеры, а на сцене гасился свет, я параллельно складывал свои вещи и реквизиты в сумку. Теперь давайте заметим, что на экран, по счету, я вышел тоже последним из участников шоу.

    Если все соединить в одну историю, то прежде чем выйти на сцену мне пришлось испытать многое. В первую очередь это волнение, оно присутствует с тобой на протяжении всего дня. Очень помогает отвлечься, в перерывах между интервью, это общение с другими участниками конкурса, это разминка перед номером, репетиция сольника. Не забуду, когда нас пригласили поучаствовать в джеме. Весь комок нервов просто растворился на паркете, когда мы устроили дискотеку в холе. Ярким моментом было знакомство с Дмитрием Танковичем. В целом атмосфера на проекте весьма теплая и дружелюбная. Правда, о себе всегда напоминает усталость. Пристальный взгляд камер забирает все силы. Тебя проверяют на театральное мастерство, мимику, жесты, сканируют насколько ты можешь быть универсален. Это замечательный опыт, который может пригодиться в будущем.

    Запомнятся моменты с интервью, когда ты рассказываешь истории из своей биографии. Тогда оживляются слайдами картинки из детства - это очень сильная, эмоциональная часть диалога. В суете будних дней мы редко вспоминаем о таких вещах. Невольно начинаешь понимать какую важную роль сыграли родители на протяжении твоего формирования как личности. Когда тебе за 25, можно по-взрослому оценить себя со стороны и выразить им благодарность за поддержку и взаимную любовь.

    Именно эти примеры взаимоотношений между моими родителями, уважения, добра, чувства такта и стали фундаментом моего личностного роста. С папой могу обсудить любые «уличные моменты», мужские вопросы. Маму вспоминаю с теплотой (у Саши в глазах появляется солнечная грусть. Знаю, это бывает, когда теряешь близких людей). Её умение воспитывать, это я уже сейчас понимаю, было очень деликатным и без нравоучений. Хотя вспоминаю один случай, когда мы с ребятами долго гуляли и вернулись домой поздно, вся обувь была в грязи. Теми ботинками мама и прошлась по мне. Сейчас я понимаю, как она переживала и нервничала…

    - Что можешь пожелать людям, которые хотят изменить свою жизнь, переехать в другой город, проявить себя в творчестве, но боятся перемен и оставляют все как есть?

    - Получив высшее образование, я переехал в Киев работать по специальности. Уже четыре года работаю на железной дороге. Ритм и скорость столицы, равно как и Юго-Западной - как лакмусовая бумажка: будешь работать над собой - она проявится. Нет - не жди чуда. Самое главное правильно расставить приоритеты, найти в себе сильные стороны, таланты, умения, способности, поставить цели и только тогда ваши желания приведут вас туда, где вам суждено быть! Не бойтесь перемен - это не должно быть препятствием. Организм человека устроен так, что учится приспосабливаться ко всем условиям жизни! Из личного опыта скажу: «Никогда ничего не узнаешь, пока ни попробуешь!» Так что действуйте, рискуйте, растите и развивайтесь, пускай удача сопутствует вам.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Александра ИВАНОВА и из семейного архива

    Перемога під Конотопом, або лихо давнє і лихо сьогочасне

    Подій у нашій історії, навколо яких не стихають суперечки, багато. Як в наукових колах, так і в колах близьких до науки. Одна із них - Конотопська битва 1659 р. Тільки годі сподіватися, що баталії на сторінках друкованих та електронних видань стихнуть. Ті події укриті таким шаром історичного пилу, крізь який не пробитися. Хіба що реалізується заповітна мрія фантастів проникати в глибину століть машиною часу.

    Сам факт збройного протистояння під Конотопом не заперечується. Так, на Петра і Павла 1659 р. війська гетьмана Івана Виговського здобули перемогу. Але князь Трубецькой, знявши облогу Конотопа, без утрат відійшов до Путивля.

    Спроба козаків Виговського і татар атакувати московське військо успіху не мала. Відступаючі, огороджені возами, відповідали щільним артилерійським вогнем. Немає достовірних даних про число втрат з обох боків. Найскромніша цифра - тридцять тисяч. Правда, й цього достатньо, аби занести Конотопську битву до найбільш кровопролитних у XVII ст. Та й сама козацько-татарська перемога не внесла нічого суттєвого в перебіг наступних історичних подій. Гетьман Виговський із козаками відійшов до Гадяча і кілька тижнів безрезультатно штурмував місто. Татари подалися боронити Крим від запорозьких і донських козаків, а Москва, швидко оговтавшись, знову спорядила стрільців в Україну. Восени відбулася рада, на якій булава перейшла до Юрія Хмельницького.

    Коріння Конотопської битви глибше, ніж може видатися на перший погляд. Вона є прямим продовженням національно-визвольних змагань 1648-1654 років. Начебто два братні народи, однієї віри, та Богдан Хмельницький швидко прозрів. Він швидко усвідомив, якими будуть наслідки Переяславської ради - зашморг на шиї України, тільки м’якший. Гетьман у 1656 р. налагоджує контакт зі шведами, який міг вилитися у ще один союз. Та смерть перекреслює всі його плани. Залишилися соратники, старшина, що відчула смак перемоги і ніяк не прагнула ділитися здобутим.

    До речі, на вірність московському царю присягнули не всі полковники. Не схвалював московського протекторату, наприклад, Іван Богун, він також братиме участь у Конотопській битві.

    Посада генерального писаря - друга за вагою у гетьмансько-козацькій державі. Звісно, що Виговський знав про плани Хмельницького, та здобувши владу, налагоджує зв’язки із недавнім противником - Річчю Посполитою. Полковник Юрій Немирич пише Гадяцькі угоди. За цими угодами Україні, що під назвою Руського князівства увійшла б до нової держави, передбачалася широка автономія - велике власне військо, власний бюджет, розвиток освіти рідною мовою, жодних обмежень православ’ю. І в той же час шляхті поверталося майно, відібране в ході війни. Тільки реалізувати Гадяцькі угоди не вдається. Їх розгляд затягується у польському сеймі, а Москва тим часом спорядила військо.

    Не було одностайності й серед старшини. Виговського не підтримали полтавський і миргородський полковники та запорозькі козаки. Дійшло до протистояння. Узимку 1659 р. московське військо князя Олексія Трубецького вже було в Україні. До нього приєднуються козаки альтернативного гетьмана Івана Безпалого. У квітні 1659 р. об’єднаними силами вони підійшли до Конотопа, на той час порубіжного міста - до Путивля звідси якихось півсотні кілометрів.

    Конотоп ніколи не був сильною фортецею. Земляні вали, огорожа, дерев’яні вежі над виїздами - як і скрізь. Певної неприступності додавала лише заболочена місцина. Особливо у квітні, коли сніг тільки-но зійшов. Число захисників сотенного града, вважають дослідники, ледь переважало чотири тисячі. Це - козаки Ніжинського і Чернігівського полків. Командував ними полковник Григорій Гуляницький. Та плюс самі конотопці, яким ніскілечки не бажалося повторити долю мешканців Срібного і Борзни, розграбованих московітами.

    Перший наступ відбувся 21 квітня. Захисники фортеці його успішно відбивають. Далі противник намагається підірвати огорожу, засипає рів, та козаки виявляють підкоп, а землю із рову виносять на захисний вал, вдаються до вилазок. Уміло організована оборона? Так, Гуляницький знався на цій справі. Тільки не варто скидати із терезів те, що Трубецькой, маючи сильну артилерію, значно переважаюче число війська, не поспішав. З якого дива, нині важко сказати. Великого стратегічного значення Конотоп все-таки не мав.

    А тим часом гетьман збирає сили. Під його знамено стали вояки із Польщі, Валахії, Німеччини, Сербії… На утримання найманого війська, вважають історики, Іван Виговський бере із гетьманської скарбниці близько мільйона золотих. Також він укладає союз із кримским ханом.

    Точне місце битви до сих пір не з’ясоване. Десь на річці, яка у джерелах називається і Соснівкою, і Куколкою. Скоріш всього, що Куколка. Річечки із назвою Соснівка тут немає. Лиш село.

    Шаповалівка, Попівка і Підлипне, села навколо Конотопа, уже тоді були сотенними. Історик Олександр Матвійович Лазаревський, який кінця віку доживав у Підлипному, вважав, що битва відбулася у трикутнику Конотоп - Шаповалівка - Підлипне, якраз там, де колись стояв хутірець Саранівка. Краєзнавець із Підлипного Іван Андрійович Лисий, інвалід-фронтовик, на милицях обійшов ту місцину і склав карту-схему бою. Ця карта-схема нині є загальновизнаною у дослідників Конотопської битви.

    Назва «Куколка» є на залізничній карті. Так називається пасажирська платформа. Метрів за сто від неї тече струмок, і важко повірити, що на його топких берегах загинули тисячі.

    Та повернемося до облоги Конотопа. Часу готуватися до оборони фактично не було, тому запаси вичерпалися швидко. Настілки, що конотопці ультимативно заявили Гуляницькому - після Петра і Павла відчинять ворота ворогові. Але гетьман Виговський устиг підійти на допомогу раніше.

    Згадувати про Конотопську битву місцева патріотично налаштована громадськість стала на початку дев’яностих. Та лише у 2009 р. цю подію відзначено на державному рівні. Були випущені ювілейна монета і поштовий конверт, до Шаповалівки - а там, можна сказати, влаштовано меморіальний комплекс, приїздив тодішній Президент Віктор Ющенко. Не залишилися байдужими і сусіди: «МЗС Росії вважає святкування Україною річниці Конотопської битви втягуванням українського народу у «штучне, надумане протистояння з Росією».

    Та на Печерських пагорбах відбулися зміни, і Конотопська битва знову потрапила до розряду малозначимих, про неї не згадували, а на святкування навіть керівники райдержадміністрації не являлися. Як висловлювався знайомий підлипенець, зібралися, попили горілки - та й роз’їхалися.

    У році нинішньому за два тижні до Петра і Павла в Конотопі комунальні служби помітно пожвавішали: мели, фарбували, косили траву, латали ями на дорогах… Відразу ж поповзла чутка, що на святкуванні 356-ліття перемоги козацько-татарського війська будуть керівники держави. Тим паче, що ЗМІ повідомили про освячення каменя, якого після туру Україною запланували встановити в Конотопі. Камінь встановили, та начальники не приїхали. Найпомітнішими фігурами на урочистостях стали Олег Тягнибок і Рефат Чубаров. А все інше - традиційне.

    Історія, кажуть, любить повторюватися. Паралелі між подіями 1658-1659 років і сьогоденням провести легко. Гетьман обирає західний вектор - схід підтримує антигетьманськи налаштовану старшину і вводить війська. Славна перемога під Конотопом. Та після неї прийде період Руїни. Основна причина тогочасного лиха - роз’єднане суспільство. Хтось за царя, хтось за короля, а більшість - ні за кого, мовляв, моя хата скраю.

    Нині ми маємо АТО й агресивного сусіду, розраховуємо, що Європа врешті прийме нас у коло цивілізованих держав. Та чи не забракне нам єдності? Чесне слово, не знаю.

    Микола ПАЦАК, Фото з інтернету

    Свій футбол Павла БІЧУКА

    Спостерігаючи з деяких пір за змаганнями фізкультурників Південно-Західної залізниці, висвітлюючи їх надалі на сторінках нашої газети, поступово відкриваю для себе цікавих особистостей. Погодьтеся, це зовсім не випадково, бачити неабияких талантів саме на спортивних майданчиках. Талантів не просто зі спортивної точки зору, але як таких, цілісних.

    Нещодавно придивився до одного, як писали наші класики, парубка моторного. На великому футбольному майданчику, під час матчів чемпіонату столичної магістралі він створював неначе шоу з м’ячем, настільки красиво грав. Вкотре згадався футбол у виконанні команд майстрів. Там діють переважно гравці високої статури. У великому спорті взагалі, особливо в командних видах, як показують роки і навіть десятиліття, середній зріст гравців постійно зростає. Паралельно з тим у спорті зростають швидкості, і відбувається під час змагань - як така собі узагальнена суцільна картинка - щось на кшталт битви гладіаторів. Візьміть волейбол, баскетбол, ручний м’яч. Тепер вже й футбол. Але саме в цій грі, мабуть завдяки її загадковим особливостям, завжди «робили погоду» насамперед особистості, тобто нестандартні люди.

    Павло БІЧУК, черговий пасажирського парку станції Ніжин, на моє переконання, якраз і є однією з тих особистостей. У розмові з ним після нашого очного знайомства я абсолютно не був здивований наявністю в нього одразу двох вищих освіт. Зокрема, Павло закінчив Харківську академію (тепер - університет) залізничного транспорту. Четвертий рік працює на станції свого рідного міста. Більше того, скажу, що він пов’язує подальше своє життя саме із залізничною галуззю. Саме тому, зважуючи на талановиту даність мого співбесідника, я б порадив керівникам серйозно придивлятися саме до таких людей, як Павло. Скаже дехто, мовляв, і що з того, що грає добре у футбол людина? Чи це привід для преференцій їм повз поля?

    Так, це є саме приводом для преференцій. Бо талант - він, як кажуть, і в Африці талант. А ми вже скільки часу бідкаємося через свавілля бездарів усілякого ґатунку, в тому числі від влади. Мало що бездарів. Ці шахраї, на превеликий жаль для нас, ґвалтують Україну десятиліттями. Тоді як поруч із нами живуть справжні недооцінені таланти, неабиякі потенційні лідери.


    Павло БІЧУК.

    З дванадцяти років Павло захопився футболом і почав навчатися у спортивній школі. Її тренер якось звернувся до батьків Павла з пропозицією висунути його кандидатом до якоїсь команди майстрів. Мовляв, у хлопця такі рідкісні здібності. Втім батьки вирішили м’яко відмовити тренерові. Сьогодні, коли Павлові виповнилося 29 років, він говорить мені, що насправді вдячний батькам за те їхнє рішення. Футбол футболом, але колись участь в ньому закінчується, і людина раптом залишається неначе сиротою. Бо нічого більше, як виявляється, вона не вміла, окрім грати у м’яч. Знаємо багато сумних прикладів, коли вчорашні спортивні герої швидко йшли не тільки з поля, але й з життя після раптової зупинки кар’єри.

    Павло, як бачимо, і сьогодні продовжує активно діяти на полі. Він встигає захищати честь не тільки Київської дирекції, але й грати у складі Ніжинської команди МВС у рамках першості Чернігівської області. Для того, щоб витримувати такі фізичні навантаження, Павло регулярно тренується, слідкує за власною вагою, як також дотримується режиму, абсолютно не пов’язаного з палінням тютюну та вживанням алкоголю. Скажете, це не є складовою талановитості людини?

    Чим він цікавиться, окрім футболу та здорового образу життя? Коли поставив перед ним це питання, сподівався, що Павло не полізе за словом у кишеню. Так і сталося. Моє внутрішнє відчуття його натури виправдалося і цього разу. Бо він ще полюбляє усілякі комп’ютерні розробки з нахилом у фантастику. Цей жанр цікавить його навіть у літературі відповідного змісту, коли Павло бере до рук так звану «живу» книгу. Для мене це було приємно чути, бо теж полюбляю книгу.

    Невисокого зросту і ваги Павло Бічук, здавалося б, заздалегідь програє своїм більш високим і потужним суперникам. Але під час гри їх кудись від нього неначе загортає, бо коли Павло отримує м’яча, то неначе примушує своїх опонентів бігти за ним своєрідною такою юрбою у марних намаганнях зруйнувати його наміри. Раптом в когось із них не витримують нерви і чиясь підступно підставлена нога валить Павла на газон. Він падає, миттєво підводиться і зовсім не робить спроби, як це переконливо робив славнозвісний київський динамівець Йожеф Сабо, помститися образникові. Коли Йожеф Йожефович давав раду своїм п’ястукам, тоді вже навіть ціною власного вилучення з поля він раз на завжди відбивав у багатьох бажання не те що збивати його, але навіть випадково доторкатися. Це, напевно, залишилося при ньому у подальшому його тренерському житті. Ось вам один із варіантів захисту власної життєвої свободи.

    Павло ж має варіант свій. Ця модель поведінки мені більш зрозуміла, хоча, мабуть, ми в багатьох випадках схильні поводити себе як Сабо, даючи волю емоціям.

    Павло у відповідь на моє чергове до нього, цього разу «вільне», питання, відповідає, що його непокоїть ситуація з так званою реструктуризацією Укрзалізниці. Бо як було сказано вище, він планує пов’язати своє життя не просто з галуззю, але саме з Південно-Західною залізницею. Цінуйте, панове керівники, таких людей, як Бічук! Бо, як кажуть, на дорозі (додам, що - і на футбольному полі теж) такі люди не валяються.

    Багато розвелося серед нас підступних недоброзичливців, які тільки й чекають, щоб ти впав і не підвівся. І все ж таки обираю модель, якої дотримується Павло Бічук: швидко підвестися після вимушеного падіння і - продовжувати свою справу. А час неодмінно покаже, хто чого вартий. У випадку з героєм мого нарису час обов’язково доведе, йому і нам, що талант - він і в Україні є саме ним. Щасти тобі, Павле!

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05