РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 20 (25 травня 2015)
  • Випуск №20 25 травня 2015
    Зміст
    1. Керівництво залізниці відкрите для постійного діалогу з працівниками
    2. Поетична палітра Анатолія ЧЕХОВИЧА (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    3. Наймилосердніша професія (Ольга ЛИХАЧОВА)
    4. Як затримати молодь у професії?! (Микола ПАЦАК)
    5. Навіщо лісівникам корчувальники? або Кущ ріжем. Через рік виріс він, як чарівник (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. Такі знання ніколи не завадять (Анатолій САДОВЕНКО)
    7. Подяка за захист рідної землі (Анатолій САДОВЕНКО)
    8. Стало тепліше на душі (Оксана КЛИМЧУК)
    9. Есть в Коростене улица его имени (Виолетта ЧУМЕЛЬ)
    10. Шануємо тих, хто творив Перемогу (В.В. ЛОГІНОВА, рада ветеранів ст. Ніжин)
    11. Зброєю проблеми не розв’язати, або Сподіваюсь на вас, лікарю (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    12. Дощ і сонечко одночасно (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ)
    13. Благодир - кращий бомбардир (Анатолій САДОВЕНКО)
    14. Сонет для мами (Тетяна КОМЛІК)
    15. З ТОЧКИ ЗОРУ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ ЇЙ РІВНИХ НЕ БУЛО (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото родини Т. МУКМІНОВОЇ)

    Керівництво залізниці відкрите для постійного діалогу з працівниками

    Нове керівництво Південно-Західної залізниці запрошує працівників підприємства до постійного діалогу. Залізничники у будь-який час можуть звернутися до очільників столичної магістралі зі своїми зверненнями та пропозиціями стосовно удосконалення трудового процесу, а також зі скаргами щодо фактів зловживань посадовими особами.

    Нещодавня перевірка Міністерства інфраструктури України підтвердила факти зловживання у фінансово-господарській діяльності магістралі попереднім керівництвом, зокрема й на рівні начальників служб. Аби унеможливити подібне у подальшому, нове керівництво прагне вибудувати робочі відносини так, щоб керівник довіряв працівникові, а працівник - керівникові.

    Налагодження прямого та ефективного контакту між керівництвом та звичайними працівниками сприятиме неухильному дотриманню трудового законодавства, дозволить запобігти порушенням, що стосуються прав і законних інтересів працівників.

    Зі зверненнями від залізничників працюватиме особисто заступник начальника Південно-Західної залізниці Артем Валерійович Миронович. Усі, хто бажає повідомити важливу інформацію про недоліки у робочому процесі на залізниці, можуть зателефонувати за номером (044) 465-44-04, написати на електронну пошту nzsekretar@sw.uz.gov.ua або на адресу 01601, м. Київ, вул. Лисенка, 6.


    Поетична палітра Анатолія ЧЕХОВИЧА

    Двадцятип’ятиліття від дня створення Фастівського державного краєзнавчого музею (ФДКМ) його організатори вирішили відзначити дещо незвично. Особисто мене зацікавило проанансоване відкриття виставки «Сторінки українського театру. Фастівщина театральна». З історичної точки зору місто на берегах Унави є старовинним, славним, як визнавав Тарас Шевченко ще у середині ХІХ століття. Але звідки у цьому невеликому місті театр? Ця думка не полишала дорогою до музею.


    Спільний проект ФДКМ та Музею театрального, музичного та кіномистецтва (МТМК), що у м. Києві. Пересувна виставка, створена за використання унікальних експонатів з історії українського театру, представляє творчість Марка Кропивницького, Марії Заньковецької, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського. За якихось кількох десятків хвилин заступник директора МТМК А. Сапьолкіна змогла представити учасникам заходу об’єктивні історичні факти, які сприяли розвитку української театральної культури, зародженню мистецьких осередків та оригінальної драматургії.


    З ІСТОРІЇ ТЕАТРАЛЬНОГО ФАСТОВА

    Від екскурсу в історію українського театру до короткого літопису театральної Фастівщини переходимо у межах однієї із музейних кімнат. Чималеньку площу відведено під експозицію, яку присвячено видатному українському композиторові, авторові понад 350 пісень Анатолію Горчинському. Цей співак, автор та виконавець власних творів. Його пісні «Росте черешня в мами на городі», «Приїжджайте частіше додому», «Троянди на пероні», «Зачекайте, літа» відомі багатьом людям старшого покоління. Фастівчани мають гордитися тим, що їхній земляк працював режисером у Київському театрі оперети, у театрах Львова, Хмельницького, Рівного, Тернополя. У Тернопільському драматичному театрі імені Тараса Шевченка поставив 43 вистави - всі з власною музикою. Проте перші вистави він ставив у Фастові, коли був режисером місцевого самодіяльного драматичного театру Будинку культури заводу «Червоний жовтень».



    Від згадки про почесного громадянина Фастова А. Горчинського екскурсія переходить до експозицій, присвячених розвитку самодіяльного театрального мистецтва саме у Фастові та районі. Не забуто про Степана Васильченка. Під впливом особистих вражень і спілкування з фастівчанами письменник Степан Васильченко став автором п’єси «На перші гулі» (1903 р.), першу виставу якої здійснив народний театр, який діяв при середній школі №3. Пізніше вистава народного театру Будинку культури «Червоний жовтень» знову мала шалений успіх.

    Виявляється, що 17 червня 1922 р. у приміщенні залізничного театру станції Фастів перший керівник та актор драматичного гуртка Фастівського клубу залізничників Олександр Руденко організував виступ місцевих аматорів на знак шанування композитора Кирила Стеценка. У ФДКМ пам’ятають, що свою роботу Фастівський самодіяльний театр відновив 1945 р. Про творчість режисера Василя Прихненка, який довгий час керував на аматорській сцені, також не забуто. Очевидно, згодом дізнаємося докладно і про цю сторінку історії давнього Фастова. Адже старші наукові співробітники ФДКМ В. Кімліченко, Н. Семенова, З. Галущенко працюють у цій архівній царині.

    ПОЕТИЧНІ РЯДКИ НА АДРЕСУ РОДИНИ

    Слово для згадки про роботу аматорського колективу надається колишньому машиністу Фастівського моторвагонного депо Анатолію Чеховичу. Як виявилось, за молодих років син із родини залізничників Анатолій грав в аматорських виставах різні ролі. А переступити поріг драматичного колективу допоміг його особистий талант. Коли дев’ятикласник середньої школи №10 вперше взяв участь у проведенні клубу вихідного дня, його акторський талант було помічено. Далі для Анатолія, дід, батько якого працювали машиністами на паровозах, а матір - провідником у приміському транспорті, розпочався цікавий час. Навчання у залізничному технікумі, а згодом - в інституті за обраним на все життя локомотивним фахом без відриву від виробництва. У тому, що стане машиністом електропоїздів, ніхто з родини не мав сумнівів. До техніки в Анатолія лежала душа. Віддавав власний вільний час і Мельпомені. Це коли на сцені аматорського театру А. Чехович зіграв у виставах «Сватання на Гончарівці» (за Г. Квіткою-Основ’яненком), «Солов’їна ніч» (за п’єсою В. Єжова), «Лимерівна» (за п’єсою Панаса Мирного), «Пошилися в дурні» (комедія М. Кропивницького) і так далі. На фастівській самодіяльній сцені йшла класика та ставилася сучасна драматургія. За багатолітні успіхи в аматорській справі А. Чеховича було двічі відзначено званням лауреата конкурсів під час всеукраїнських оглядів самодіяльного мистецтва.

    Очевидно, любов до театру, до художньої літератури сприяли тому, щоб спочатку у шкільних тоненьких зошитах, а згодом у товстелезному блокноті народжувалися його вірші. Був час, коли Анатолія Мар’яновича, за рекомендацією від колишнього голови ветеранської організації Фастівського моторвагонного депо Анатолія Венжика, буде запрошено до Клубу поетів-аматорів «Джерело».

    Із шухляди особистого столу А. Чехович дістав свої твори. І… «Його поетичні образи не вигадані, а взяті з життя. Це мати, дружина, діти та ще - героїчне минуле України-неньки. Бо без любові до рідного краю, до людей немає й життя у всій його неповторності», - таку рецензію подано президентом Клубу «Джерело» Анатолієм Корчаком у передмові до збірки поезій А. Чеховича, що побачила світ на світанку 2015-го року. «Симфонія життя» - таку назву має перше 70-сторінкове літературно-художнє видання від колишнього машиніста, а сьогодні - старшого майстра одного із цехів Київського електровагоноремонтного заводу. Серед ліричних творів на тему із світу прекрасного знаходимо і такі рядки. «Ой на сході війна йде, з москалями син бій веде. Ти, синочку, хоронися, москаля ж ти не боїшся…».

    - Анатолію Мар’яновичу, особисто мене ці рядки спровокували запитати про те, хто у Вашій сім’ї воює за Батьківщину?

    - Жодної таємниці. Мій старший син Андрій, який до війни працював спочатку машиністом, а перед призовом - заступником начальника Фастівського моторвагонного депо з експлуатації. Тепер він на передовій.

    В активі командира одного з військових підрозділів у зоні АТО Андрія Чеховича - захист Дебальцевого, донецького аеропорту…

    «Бий москалика ти в лоб, - радить у вірші його батько, - заганяй його ти в гроб. А то руки простягає і людей в ярмо вганяє. Треба руки їм відбити, морду ядом намастити. Разом з Путіним-дебілом намилити шию милом. І повісить на гіляку, як скаженого собаку. Ну а потім зеків з сходу вивести всіх до народу. Щоб народ їх осудив. І на палю посадив. Отоді й настане свято, буде й радості багато», - вважає поет із Фастова.

    Анатолій Мар’янович разом з родиною звертається до Всевишнього з молитвами про те, щоб скоріше син та його військові побратими повернулися з війни. Живими та неушкодженими.

    ПРАЦЯ НА ЗАЛІЗНИЦІ - У ПОШАНІ

    …День народження Фастівського державного краєзнавчого музею добігав кінця. Завершувалися майстер-класи із вишивки, макраме, художніх мистецтв. Відлунали останні акорди концерту, який музейникам присвятили учні фастівських шкіл. А мене не полишав ліричний настрій після спілкування з Анатолієм Чеховичем.

    «Проходять дні, проходять роки. Життя біжить у сиву даль. І в серце вже закрався смуток, ввійшла у серце вже печаль. Чому так роки пролетіли? Не зоглядився я й коли. Але ж були юначі роки, щасливі дні в житті були. Та треба смуток розігнати, не думати, що це вже край… Проходять дні, проходять роки, але ще манить небокрай…»

    - Анатолію Мар’яновичу, Вам вдалося у деяких рядках поділитися і смутком, і оптимізмом, - наголошую у бесіді з моїм новим знайомим. - Проте у Вашій збірці знайшов більш оптимістичнішу лірику. «Козацькому роду нема переводу. Тож келих вина піднімаю за вас. Живіть як у казці, і радуйтесь долі. І спів солов’я нехай лине до вас!».

    Батько чекає на повернення з фронту старшого сина Андрія. Гордиться трудовими успіхами молодшого Петра, який трудиться слюсарем контрольно-вимірювальних приладів у Фастівському моторвагонному депо, продовжуючи трудову династію Чеховичів. Адже в літописі родини є і кочегар та помічник машиніста паровозів (діда А. Чеховича було репресовано за часів сталінщини - ред.), і провідники пасажирських вагонів, і машиністи електропоїздів, і інженери з ремонту рухомого складу, і бухгалтери, і прибиральниці. Праця на залізниці у Чеховичів - у пошані. Віриться, що ще не один поетичний рядок Анатолій Мар’янович присвятить власній родині. Так буде!


    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву А. ЧЕХОВИЧА (в юні роки та під час служби у війську)

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Наймилосердніша професія

    12 травня, коли світова спільнота відзначає Всесвітній день медичної сестри, в Дорожній клінічній лікарні №2 ст. Київ відбулась нарада-конференція головних сестер. З легкої руки Галини Іскри, головної медичної сестри лікарні, започатковано традицію відзначати працю медичної сестри на виробничій нараді колективу.


    У вітальному слові головний лікар закладу Леся ДРОФА зазначила, що серед усіх професій, які є у сфері охорони здоров’я, наймилосердніші професії медсестри, акушерки, фельдшера та молодших медичних сестер.

    - З нагоди професійного свята, - звернулась до присутніх Леся Богданівна, - Міжнародного дня медичної сестри прийміть найщиріші привітання та безмежну вдячність за ваші чуйні серця, за повернуте здоров’я наших залізничників. Навіть у цей складний період реформування галузі ви демонструєте свій високий професіоналізм та досвід. Саме ви найближче до пацієнта. Бо лікар оглядає і ставить діагноз, а медсестрички щодня рятують від болі, хвороб, полегшують їхнє страждання, охороняють найцінніше - здоров’я пацієнтів.

    Після вступного слова головного лікаря було вручено невеличкі подарунки кращим головним медичним сестрам (на фото). А потім продовжили обговорювати виробничі питання.

    І наостанок. Такий захід, організований адміністрацією лікарні ДКЛ №2 ст. Київ, відроджує любов до праці та виховує те, що називається забутим нині словом «сумління». І поки працюють у цій лікарні люди, які отримують задоволення від роботи, навіть попри маленьку зарплату, нам, залізничникам, є куди піти лікуватися.


    Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Ольга ЛИХАЧОВА

    Як затримати молодь у професії?!

    Зміна поколінь відбулася в апараті поїзних диспетчерів Конотопської дирекції залізничних перевезень. Його тепер упевнено можна називати молодіжним - за віком більшій половині немає і тридцяти. Здібні, працьовиті, симпатичні юнаки та дівчата зайняли місця за пультами, де колись працювали Тетяна Ющенко, Петро Трепаченко, Василь Барун, Анатолій Ополонський, Катерина Бреська, Любов Чайка, Анатолій Поляченко й інші організатори залізничного руху поїздів від Конотопа до Ніжина, Зернового, Ворожби, Хоробичів та Семенівки.

    Але хто вони, ці молоді і симпатичні? Як справляються із роботою? На останнє запитання відповісти може будь-який пасажир. Поїзди не зупинялися, курсують так само чітко за графіком, як і раніше. Звичайно, тут заслуга сотень залізничників. Але від поїзного диспетчера теж немало залежить.



    Черговий по дирекції Юрій ГАЛУШКО й оператор Тетяна НАРОЖНА


    Старший поїзний диспетчер Андрій БАДАЙ


    Поїзний диспетчер Сергій ХАРЧЕНКО

    Отже, пізній ранок. Уже дано курс новому робочому дню, а за пультами відносно спокійно - можна й поговорити. За Ніжинський напрямок сьогодні відповідає Марина Савченко. Працює вона менше року. Але перед цим була черговою по ст. Хутір Михайлівський. То добра школа. Фах Марина здобула в Державному університеті економіки і технології транспорту. Хвалиться, що цікаво, а робота дуже подобається. На залізниці працює і її чоловік Віталій - бригадиром у Хутір-Михайлівській дистанції колії.

    У сусідньому приміщенні (Ворожбянський напрямок - авт.) знайомлюся з Ярославом Строгим. Його стаж поїзного диспетчера лиш на кілька місяців більший, ніж у Марини. Ярослав навчався в Харківській академії залізничного транспорту, працював черговим на станціях Янпіль та Конотоп.

    У Сергія Харченка досвід залізничної роботи помітно більший - цілих вісім років. Тож і напрямок у нього складніший - Зернівський. За плечима Сергія навчання в Харківській академії, робота складачем, черговим у Бахмачі. «У моїй родині, - розповідає юнак, - усі залізничники. Батько працював начальником пункту технічного огляду ПТО Бахмач - тепер на пенсії, мати і сестра працюють у вагонному депо Конотоп».

    Олена Хведченя - зі Щорса, міста залізничного. І вона теж продовжує залізничну династію. Її напрямок - білоруський, від Бахмача до Терехівки. На перший погляд, найлегший. У бік Білорусі поїздів не так вже й багато. Але там тільки одна колія зі вставками. Робота Олені подобається, а професію поїзного диспетчера їй допомагала освоювати Олена Рожок.



    Поїзний диспетчер Олена ХВЕДЧЕНЯ


    Поїзний диспетчер Конотопської дирекції залізничних перевезень Марина САВЧЕНКО


    Поїзний диспетчер Ярослав СТРОГИЙ

    Чергового по дирекції інколи називають «нічним НОДом». У цю пору доби на нього лягає вся відповідальність за чітку й бездоганну роботу всього структурного підрозділу залізниці. Тільки і вдень з Юрієм Галушком говорити складно: скаже пару фраз - дзвінок. В Юрія чи не найбільший залізничний досвід. Розпочинав він складачем на станції Конотоп, був черговим по станції, поїзним диспетчером на всіх напрямках. А допомагає Юрію оператор Тетяна Нарожна, в якої на залізниці працюють і батько, і мати, яка вже встигла отримати дві вищі освіти.

    Над усіма диспетчерами є керівник - старший поїзний диспетчер. Не один рік на цій посаді працював Олексій Миколайович Ткаченко. А тут серед робочого дня зустрічаю його на базарчику раз і вдруге. Ходить, прицінюється, наче роботи йому немає. Інтенсивність руху, звісна річ, упала, але ж не настільки... Та з’ясувалося, що мав він на те цілком законне право - Олексій Миколайович перейшов у славну когорту ветеранів, поступившись місцем у скромному кабінетику Андрієві Бадаю. Зовсім недавно перейшов.

    Андрій Бадай - випускник Конотопського політехнічного технікуму, який вже більше ста років готує фахівців колії. Із другого курсу, розповідав Андрій, він на канікулах працював монтером у Бахмацькій колійній машинній станції, а після закінчення технікуму - бригадиром у Конотопській дистанції. Далі була академія в Харкові, де юнак одержав дві залізничних освіти. Перевагу віддав другій - управлінню процесом перевезень. Так Андрій став поїзним диспетчером. Звісна річ, Олексій Ткаченко готував собі зміну. Та й нині, зізнається Андрій, він звертається за порадами до Олексія Миколайовича.

    Ось так познайомившись із молоддю, прочиняю двері до кабінету начальника відділу перевезень дирекції Миколи Білого. І не приховую, що вражений юною генерацією. Здібні, симпатичні і головне - традиції старшого покоління диспетчерів бережуть. «Так, - підтвердив Микола Миколайович. - Правда, їм легше - обсяги перевезень не ті, що раніше. Їм легше вчитися. Але відбудуться зміни, зростатиме інтенсивність руху, думаю, не підведуть. Молодь відповідально ставиться до своїх обов’язків, дисциплінована. Гарна молодь - залізнична».

    Що ж, не заперечую.


    Фото автора

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    В організаторів руху поїздів у всі часи існує традиція: для новачків проводиться прискіплива перевірка технологічних знань та інструкцій, згодом більш досвідчені фахівці передають практичні навички.

    Як затримати молодь у професії? - ось про що турбується кожний керівник дирекції, станції, підрозділу. Інфляція оптимізму не додає, на жаль.

    Микола ПАЦАК

    Навіщо лісівникам корчувальники? або Кущ ріжем. Через рік виріс він, як чарівник

    З настанням теплих днів додається турбот у всіх залізничників - зростають перевезення, збільшуються вантажні та ремонтні роботи… Додається турбот і у тих, хто займається утриманням та розвитком зелених насаджень на залізниці. Як з ними справляються у Жмеринській дистанції захисних лісонасаджень, поцікавимося у начальника Володимира СВИСТУНА.

    - За планом лісовідновлення нинішньої весни працівники дистанції висадили понад тисячу саджанців дубу і таку ж кількість ясеню, ще більше дерев інших порід та кущів, - розповідає керівник відокремленого структурного підрозділу. - Також проводиться робота з озеленення біля станційних споруд, на переїздах. Біля них висаджують декоративні дерева, кущі, квіти. Для цього у наших теплицях вирощено велику кількість саджанців туї, буксусу, ялівцю, спірею, розсади різноманітних квітів, яку також використовують для упорядкування клумб біля залізничних споруд.

    Із подальшої розмови з Володимиром Володимировичем дізнався, що працівники дистанції, а їх понад 400, трудяться на територіях Жмеринської, Козятинської та Коростенської дирекцій залізничних перевезень. Займаються вони не лише озелененням, а й очищенням лісосмуг від посохлих та старих дерев, вирубкою самосіїв біля залізничних колій. Ця робота доволі важка та потребує чимало часу. До того ж технічне оснащення лісорубів малопродуктивне. На їхньому «озброєнні» є лише бензопили та кущорізи, і то в недостатній кількості. І якщо з деревами, що підлягають вирубці, цими засобами можна впоратись, то з кущами, які утворились від самосіїв, боротись доволі важко. Річ у тому, що за допомогою кущорізів зрізаються лише молоді пагони, а кореневище залишається. І з нього виростає декілька пагонів, і їх знову доводиться зрізати. Набагато ефективніше було б видалити кореневища. А для цього потрібна спеціальна техніка - потужні трактори із корчувальниками. Та у дистанції захисних лісонасаджень є лише малопотужні, морально та фізично застарілі трактори, яким по 30, 50, а то й більше років. Ситуація повторюється із року в рік: із природою важко сперечатися.

    Втім, незважаючи на усі труднощі та негаразди, трудовий колектив на чолі із Володимиром Свистуном справляється із поставленими завданнями. Про це свідчать економічні показники минулого року. Так робіт з утримання захисних лісонасаджень та смуг відведення передбачалось виконати на суму меншу за 30 млн. грн., а фактично виконано більше ніж на 35 млн. грн. При цьому продуктивність праці склала майже 120 відсотків. Є й інші позитивні показники, які засвідчують трудові досягнення працівників дистанції.

    Їх можна помітити, як кажуть, наочно. Під час весняного комісійного огляду, що проводився у Жмеринській дирекції залізничних перевезень, було відмічено, що смуги відведення на магістральних, та й деяких інших напрямках, утримуються значно краще, ніж за попередніх років. Зокрема й на дільниці між Вінницею та Козятином, якою опікується колектив залізничних лісничих на чолі із Віктором СТИЦЕНКОМ. Тут старанно вирубані усі «незаконні» кущі - самосіви, лісосмуги очищено від старих дерев. Це милує око кожного, хто мандрує залізницею.

    Дякуємо, лісівники, за працю!


    Никифор ЛИСИЦЯ

    Такі знання ніколи не завадять

    Цікавий і разом з тим повчальний захід відбувся цими днями у Козятині. Організували та провели його терком профспілки Козятинської дирекції залізничних перевезень та Козятинська міськрайонна організація Товариства Червоного Хреста України. Це були змагання на кращий санітарний пост серед учнів 5 - 6-х класів загальноосвітніх шкіл міста Козятин та Козятинського району, в яких взяла участь 21 команда.



    - Такі змагання у нас проводяться вже чотирнадцятий рік поспіль, - говорить організатор змагань, голова Козятинської міськрайонної організації Товариства Червоного Хреста України Тамара ЮХИМЧУК. - І допомагають нам у цьому місцеві громадські організації, приватні підприємства міста, органи влади Козятинщини. А місцеві залізничники - то, мабуть, наш найактивніший спонсор та спів-організатор. Ми з ними співпрацюємо під час проведення таких заходів вже понад десяток років. Керівництво дирекції та терком профспілки неодноразово надавали нам приміщення для проведення змагань, допомагали з придбанням призів та нагород, у вирішенні інших організаційних питань. Хоча ці наші змагання й дещо специфічні, бо більшість нормативів, що застосовуються для перевірки підготовки юних, пов’язані з медициною. А саме - надання першої медичної допомоги, догляд за хворим, дотримання особистої гігієни тощо. Однак у перелік етапів змагань ми обов’язково включаємо й залізничну тематику, яка так чи інакше стосується учнів. Мова про перевірку знань правил безпеки на залізничному транспорті: як себе поводити поблизу залізничних об’єктів, де й як правильно переходити колію тощо. Адже більшість наших учнів проживає якщо не в самому місті залізничників, то в населених пунктах неподалік залізниці, і такі знання та навички їм аж ніяк не завадять.

    - Цьогоріч так співпало, що змагання відбувалися саме тоді, коли на залізниці напередодні Всесвітнього дня охорони праці проводилися планові заходи з підготовки та проведення тижня охорони праці, - говорить технічний інспектор праці Козятинського теркому профспілок Південно-Західної залізниці Микола КОМАР. - Тож серед питань на залізничну тематику одного з етапів змагань ця тема також прозвучала. Варто зазначити, що відповіді на них ми отримали досить змістовні. І це природно. Адже чимало учасників змагань - діти наших залізничників, які добре обізнані з умовами роботи своїх батьків.

    Цього разу організатори подбали про те, щоб жодний юний учасник заходу не залишився поза увагою. Пам’ятний сувенір, приз чи подарунок після завершення змагань отримали всі. А команди-переможці та призери отримали ще й грамоти та кубки.

    В результаті кращими стали команди учнів загальноосвітньої школи №1 міста Козятин та загальноосвітньої школи села Вернигородок.

    Власні нагороди для найкращих команд започаткував і терком профспілок Козятинської дирекції залізничних перевезень. Переможцям та призерам змагань їх вручив заступник голови теркому профспілки Дмитро ЖивЧик.


    На фото: Микола КОМАР та Дмитро ЖИВЧИК відзначили цінними подарунками команду учнів загальноосвітньої школи с. Вернигородок; під час змагань.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Анатолій САДОВЕНКО

    Подяка за захист рідної землі

    У ветеранській організації моторвагонного депо Фастів із понад 800 ветеранів війни та праці лише дев’ять брали участь у бойових діях на фронтах Другої Світової війни. Тож саме їм, ветеранам-фронтовикам, у дні святкування 70-річчя Великої Перемоги найбільша увага.


    - Ми намагалися зробити все, щоб цьогорічний День Перемоги став для наших сивочолих фронтовиків незабутнім святом, - говорить голова ради ветеранів моторвагонного депо Фастів Борис ШараЄвський. - Разом із керівництвом депо ми підготували низку заходів, де вшанували ветеранів-фронтовиків. Кожному з них підготували святкові подарунки, надіслали привітання й через місцеві друковані засоби масової інформації та радіо. Напередодні свята всіх запросили на урочисте зібрання, підготували й цікавий святковий концерт. А тих ветеранів, хто за станом здоров’я не зміг прийти на урочистості, відвідали за місцем їхнього проживання наші деповчани, - сказав Борис Миколайович.

    Кавалер орденів Червоної Зірки та Вітчизняної війни колишній помічник машиніста електропоїзда Анатолій Петрович Дрось був одним із таких фронтовиків, кого прийшли привітати напередодні 70-річчя Великої Перемоги голова ради ветеранів Борис Шараєвський та начальник відділу кадрів моторвагонного депо Жанна Дубовик. Ветеран був щиро вдячний деповчанам за їхню увагу та турботу, а ті в свою чергу побажали фронтовику міцного здоров’я ще на довгі роки та подякували за те, що захистив рідну землю від ворога.


    На фото: голова ради ветеранів моторвагонного депо Фастів Борис ШАРАЄВСЬКИЙ та начальник відділу кадрів Жанна ДУБОВИК привітали Анатолія Петровича з 70-ю річницею Перемоги у Другій Світовій війні.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Анатолій САДОВЕНКО

    Стало тепліше на душі

    З нагоди 70-ї річниці Перемоги в Коростенському будинку науки та техніки зібралися представники колективу локомотивного депо, аби вшанувати ветеранів - учасників війни.

    Заступник начальника депо Микола ВАСЯНОВИЧ, помічник начальника з кадрів та соціальних питань Леонід ВИГОВСЬКИЙ, голова профкому Микола ВОЛКІВСЬКИЙ та голова ради ветеранів Анатолій САХАРУК подякували всім ветеранам, хто на бойових фронтах та в тилу забезпечував перемогу, мужньо протистояв ворогу та самовіддано відстоював свободу Батьківщини. Нині серед колишніх деповчан 69 учасників Великої Вітчизняної війни, з них у бойових діях брали участь 12 воїнів-залізничників. Серед присутніх у залі того передсвяткового дня були і воїни-старожили. Дев’яносторічний життєвий рубіж перетнули фронтовики-машиністи Петро Харитонович СМОЛЯНЮК, Юрій Глібович СТАРОВОЙТ, а також Оксентій Омелянович ДУБОВИК, який на війні був зв’язківцем, а повернувшись до мирного життя, працював у ремонтних цехах депо. Сивочолий воїн Петро Харитонович Смолянюк привітав своїх товаришів і усіх присутніх у залі із 70-ю річницею Перемоги, пригадав трагедію, яку принесла війна у кожну родину.

    Після сердечних побажань здоров’я, миру та активного довголіття, яких ще чимало того дня звучало на урочистій зустрічі, присутніх привітали піснями учасники художньої самодіяльності Будинку науки і техніки. Ця незабутня зустріч у переддень великого свята, щире спілкування з колегами різних поколінь для сивочолих ветеранів були як світлий сонячний промінь, від якого стало тепліше на душі.


    Оксана КЛИМЧУК

    Есть в Коростене улица его имени

    Сели в глаза смерти

    Свободу обрели и в ад ходили,

    Поклонимся и будем откровенны -

    Без них и мы б сегодня не жили.

    О. БЕРГГОЛЬЦ


    С каждым годом все меньше и меньше остаётся среди нас воинов, которым довелось вступить в жесточайшую схватку с врагом в первые дни Великой Отечественной войны. Сравнительно недавно перестало биться горячее сердце нашего земляка, почетного гражданина Коростеня, Героя Советского Союза Тихона Архиповича КРАЛИ. Всего две недели он не дожил до своего 89-летия.

    Жизненный и боевой путь Героя был отмечен многими высокими правительственными наградами - орденами Ленина, Богдана Хмельницкого, Отечественной войны I и II степеней, Боевого Красного Знамени, медалями. За спасение жизни американского пилота он получил награду США от президента Франклина Рузвельта.

    Тихон Архипович родился на Харьковщине, там прошли его детство и юность. Но вся последующая жизнь этого замечательного человека была тесно связана с железнодорожным Коростенем, давшим стране много героев Советского Союза - С. Козака, П. Козаченко, Ф. Жмаченко, И. Тарнавского, Н. Яневича, В. Екимова. А народный герой Югославии Семен Антонович Козак удостоен этого высокого звания дважды. Бывший сапер-разведчик Тихон Архипович был человеком-легендой, обладающим редчайшей силой воли и духа, на которого старалось равняться подрастающее поколение. Часто фронтовик выступал перед школьниками. Его увлекательные рассказы-воспоминания о героическом прошлом Родины завораживали слушателей, заставляли, затаив дыхание, внимательно вслушиваться в каждое слово.

    Герой любил вспоминать нелегкие фронтовые дороги. И всегда ставил акцент на том, что любая победа начинается с подвига, а победа над фашизмом была заложена в самом начале войны стоявшими насмерть западными погранзаставами (Львов, Волынь), бессмертным гарнизоном Бреста.

    Великую Отечественную войну прошёл от самого начала и до конца. Был артиллеристом, связистом, потом стал сапером-разведчиком. Особенно запомнились ожесточенные бои за Днепр (Лютежский плацдарм). Фашисты хорошо потрудились, чтобы укрепить правый берег, рассчитывая, что седой Славутич станет братской могилой для советских воинов. Но про-считались. При форсировании Днепра севернее Киева, благодаря мужеству и героизму наших солдат и таких саперов-разведчиков, как Т. Краля, нашим войскам удалось преодолеть этот важнейший стратегический рубеж. За этот беспримерный подвиг в октябре 1943 г. Тихон Архипович был удостоен высшей награды Родины - Золотой Звезды Героя.

    Что только не пришлось испытать отважному разведчику на дорогах войны!.. С боями дошёл до Берлина.

    Трижды был ранен, одно из ранений - тяжелое: потерял ногу и частично зрение.

    С верной женой Верой Романовной воспитали троих детей, дождались внуков и правнуков. Задолго до смерти Героя благодарные земляки назвали одну из улиц Коростеня его именем. И в памяти нашей звучат слова великого писателя: «…Пускай ты умер! Но в сердце смелых и сильных духом всегда ты будешь живым примером!»

    Виолетта ЧУМЕЛЬ

    Шануємо тих, хто творив Перемогу

    «Эта память, верьте люди,

    Всей земле нужна.

    Если мы войну забудем,

    Вновь придёт война».

    Р. РОЖДЕСТВЕНСКИЙ


    В історії кожного народу є події, про які неможливо говорити без хвилювання. Таким для нас є свято Великої Перемоги над фашизмом.

    Велика Вітчизняна війна 1941-1945 р. - це не лише наше героїчне минуле, її подих ще і сьогодні холодить кров у жилах тих, хто був свідком жорстоких звірств. Ті, хто пережив ці страшні роки, назавжди усвідомили для себе прості життєві цінності. Ці люди ніколи не будуть просто так жалітися на життя.


    Не минуло велике горе й мешканців м. Ніжина, що на Чернігівщині. Окупований Ніжин з 13 вересня 1941 р. по 14 вересня 1943 р. вів боротьбу з окупантами. За цей час фашисти знищили понад 5 тисяч (5285 ч.) жителів міста, сотні було вивезено в рабство до Німеччини. На ст. Ніжин від бомбардувань загинуло понад 3 тис. чоловік, яких поховано в Конотопському парку станції. На території міста і району діяли підпільні організації під орудою В. Магульського і І. Бовкуна, ще п’ять - на дільниці Ніжин - Крути. Підпільна організація Героя Радянського Союзу Я.П. Батюка, партизанський загін, який очолював М. Стратилат та з’єднання «За Батьківщину» під командуванням І. Бовкуна завдавали ворогу значних втрат. Місто було визволено від загарбників 14 вересня 1943 р. Тож 12 вересня 2014 р. у старому корпусі університету ім. М. Гоголя відбулося відкриття музею, присвячене подіям Великої Вітчизняної війни.

    Серед ніжинців - чотири Героя Радянського Союзу: Я.П. Батюк, С.А. Харченко, М.П. Тищенко, В.І. Нечваль, понад 3 тис. нагороджені орденами та медалями.

    В минулому році ніжинці урочисто святкували День Перемоги. По місту пройшла низка заходів. Біля братських могил відбулися мітинги, у школах - тематичні зустрічі з ветеранами, масові мітинги - біля Пам’ятного знаку на честь Перемоги. Так буде і надалі.

    Ми пам’ятаємо і шануємо тих, хто творив нашу Перемогу.

    Вічна слава загиблим воїнам та глибока шана тим, хто ще живе!


    На фото: активісти Ніжинської міської організації ветеранів на чолі з її головою Л.Г. АЛЕКСЕЄНКО під час вшанування пам’яті загиблих воїнів в роки Великої Вітчизняної війни біля Пам’ятного знаку.

    Фото автора

    В.В. ЛОГІНОВА, рада ветеранів ст. Ніжин

    Зброєю проблеми не розв’язати, або Сподіваюсь на вас, лікарю

    Вони перебували на лікарняних ліжках. Атмосфера палати терапевтичного відділення під час отримання живильних ліків із крапельниці наштовхнула одного із хворих, який давно страждає на серцево-судинну недугу, на філософствування. Тему обрано відповідну. Мовляв, непогано спрацювали наймані кілери, коли відправили на той світ відомих політика К. та письменника Б. Зізнаюся, мені, який став свідком цього діалогу між пенсіонерами, відразу стало дещо не по собі.


    Як виявиться з подальшої розмови між колишнім звичайним робітником, який, залишивши власну квартиру дітям, подався разом із дружиною у село за сто км від Києва, та його візаві - професором одного з технічних університетів столиці, перший пацієнт - проти злодіїв, які вкоротили віку Борису Нємцову у Москві, ненавидить Микола Сидорович і путінську агресію в Україні. А от щодо політичного сатирика Б., якого нещодавно серед білого дня вбито безпосередньо біля власного під’їзду, та колишнього народного депутата від партії Януковича К. - то тут хворому на задавнену гіпертонію Миколі Сидоровичу і заперечувати не смій. Мовляв, а чого вони там говорили, писали?! Ось і договорилися, - підсумував пан Микола, коли у прозорій пляшці із ліками не залишилося ні краплини. Тієї миті 77-річний доктор наук, професор з відомим ім’ям спробував заперечити. Адже пістолетні кулі, що пущені у спину або голову, не є переконливим аргументом.

    Ось вам і спір двох людей поважного віку, представників покоління «дітей війни». Їм приходиться в умовах нової бійні, що розв’язана Путіним на сході України, знаходити «баланс думок». На жаль, це дуже проблематично.

    Так, серед нас мешкають вихідці із українського народу, котрі колись мали в серцях любов до співвітчизників. Але, продавши душі російському дияволу, як казав відомий український поет Павло Тичина, який ненавидів фашизм в усіх його проявах, «в царях знайшли свою опіку і рідню, в буржуазії власний спокій, лінь і сон». Та де там, гіпертоніку Миколі Павло Тичина не указ. Бо знає лише пародію на його вірш «У полі трактор дир-дир-дир. Ми за мир» так казав Павло Тичина - наш колгоспний бригадир». Ось такі «аргументи» наводив той самий хворий на серце Микола. Та ще й з піною на блідих губах. Мовляв, підступно вбитий нещодавно письменник кидав камені у бік постатей Кобзаря, Лесі Українки та багатьох відомих постатей українського творчого Олімпу на сторінках власних сумнівного штибу романах. Що ж, справа відома. Цей феномен письменника-пасквілянта обговорювався навіть на рівні Спілки письменників України. Не один сатирик присвятив Б. власні твори. Діставалося на горіхи і народному депутату К. за участь в Антимайдані. Але ж у суперечках ані політики, ані письменники не хапалися за зброю. Не чатували у чагарниках або на сходах біля ліфта на майбутню жертву. Такі аргументи приводив поважного віку професор. А колишній заводський слюсар потроху забував через що зчинив спір. На останок вичавив із себе щось на кшталт, що час отим ворогам України та недоноскам з Лугандонії в обличчя ще плюне. Грубо? Неприпустимо грубо. Бо за кордон, поки тут ведеться відстріл та скидання з багатоповерхівок колишніх прихильників режиму попереднього президента, повтікало багато інтелігентів та сумнівного походження «державних людців».

    Не з любові до місцевої буржуазії, а від чесного суду в Україні.

    Може й так. А мені, який в цей час читав томик лірики молодого Павла Тичини, на око припав вірш-притча «Три сини».

    «Приїхали до матері да три сини, три сини вояки, да не однакі, що один за бідних, другий за багатих, а третьому силу нігде діть, - просто бандит». Хіба ж тут не бачимо сучасні роздуми про «своє»? Хіба ж не стикаємося із цим і через сто літ від дня появи цього вірша? Брати рідні, а у кожного «своє»… Згодом перегорну науково-популярне видання Станіслава Тельнюка «Молодий я, молодий» про творчість майстра української літератури Павла Тичину. С. Тельнюк дуже докладно аналізує означений вірш «Три сини»: «Якщо «перший кароокий» дбає про весь «світ широкий», бо ж «страждають люди і за морем» від проклятого багатія, то «другий чорногрекий» не хоче дбати про інших, навіть співчувати їм, він готовий знищити все «чуже, нерідне, ненависне». А третьому байдуже до всіх тих філософствувань, він ненавидить усіх - і «рідних», і «чужих». І це, між іншим, теж позиція, позиція войовничого індивідуалізму, що переходить у фашизм - прикритою «соціалістичною» демагогією філософією найбільш войовничих тоталітарних сил…» Ось як обертається давня суперечка про «своє» і не «своє».

    Вірш віршем, а в наш час від трагічної прози нема куди подітися. Раніше багато що не бачилося так, як побачилося у дні Революції Гідності. Як переплелося все, як змішалося воно кревне, національне, що об’єднувало українського робітника і українського фабриканта: мова, намагання звільнитися від суперечливих політичних і соціально-економічних процесів команди «папєредників». Саме тоді суспільство зрозуміло, що не віддасть український або той же російський олігарх власних доходів українському або російському робітникові. Проллє ріки української та російської крові. А не віддасть! У кожного своє! У фабриканта - своє, у робітника - своє, відмінне від олігарха. Хоч, здавалось би, мусило їх об’єднувати оте «рідне», але про нього в ці дні можна говорити лише в лапках. Попри все, українське суспільство за темпами свого розвитку випереджає державні інституції та політикум, демонструючи здатність до самореалізації, виважених рішень, підтримки реформ. А коли виникають відповідні обставини - до широких протестних акцій.

    Наука війни своїх проти своїх нівелює співчуття один одному через загибель невинних на вулицях столиці, Одеси, Харкова, Дніпропетровська. Захлинається від людської крові Донбас. Війна на сході показала українському народові всю аморальність, антигуманність радянського тоталітарного режиму, який намагається реанімувати пропутінська сепаратистська наволоч. А наші душі тим часом черствіють. І в першу чергу не у простого трудового люду. І жодна крапельниця у лікарняній палаті неспроможна вилікувати від нерозуміння причин виникнення ситуації, що призвела до розбрату між українськими заходом і сходом. І жодний лікар не в силах спасати від кульової черги, якщо вона випущена, приміром, у письменника Б., політика К. та російського активіста Бориса Нємцова підступною рукою кілера, якого, на моє тверде переконання фінансує московський Кремль. Чому? Бо потрібно змивати кров’ю невинних жертв сліди тих, хто ігнорує Мінські домовленості про припинення вогню, хто при підтримці Росії продовжує активні бойові дії проти антитерористичних сил.

    «Блиснула шабля в першого!

    Креснула в другого,

    Ще в третього клинок….

    «Ой сину, синку мій, синок!»

    Лежить бандит готовий.

    П. ТИЧИНА

    А два брати знов далі б’ються - ніяк їх не рознять».

    Так хто залишився правим у тій суперечці, про яку вів мову на початку цих роздумів, як ви вважаєте, читачу? Той, хто переконаний, що зброєю проблеми не розв’язати?

    P.S. Того ж таки дня до палати зайшов лікар. Обхід закінчувався. І відомий вже Микола поскаржився на те, що попередній курс його лікування хоча і завершився, але відчутних позитивних результатів це не дало.

    - Це через те, що припинили вживати ліки, які вам було призначено, - такою була відповідь людини у білому халаті.

    - Хочу ще пожити, - відповів з благанням у голосі Микола Сидорович, забувши, очевидно, як шпетив убитих письменника та парламентаря. - Сподіваюсь на вас, лікарю…


    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Дощ і сонечко одночасно

    Другий тур чемпіонату Південно-Західної залізниці відбувся при трохи іншій, ніж попередній стартовий тур, погодці. Тоді, 17 квітня, впродовж цілої доби сяяло тепле сонечко, що дозволило гравцям діяти в цілому більш розкуто, а нечисленним уболівальникам спостерігати за ходом поєдинків, не дрижачи під потенційно доволі холодними квітневими опадами з неба. Хоча треба віддати належне прогнозистам - обіцяний ними травневий дощик ретельно поливав Київ минулої п’ятниці, коли на великому футбольному полі Дорожнього фізкультурно-спортивного клубу «Локомотив» відбулися чергові три матчі у рамках вищезгаданої першості.



    Другий тур пройшов під знаком виходу дніпропетровського «Дніпра» до фіналу розіграшу Ліги Європи. Обігравши напередодні у Києві італійський «Наполі» з рахунком 1:0, наші футболісти тепер готуються до вирішального поєдинку проти іспанської «Валенсії», який відбудеться 27 травня у Варшаві.

    ...Козятинська дирекція - Київська дирекція. На початку гри, коли суддя в полі свиснув уперше, погодка навкруги стояла напрочуд гарна. Зелені футболки козятинців лише підкреслювали буйний квіт рослин і дерев, щедро сяяло сонечко, зігріваючи нас сукупно з оранжевими кольорами футболок їхніх суперників. Яскраво блищав купол привокзальної церкви, співали пташки, одне слово, продовжувалося життєве і водночас футбольне свято.

    Козятин запропонував пресинг, але першими могли відзначитися кияни. Їхні контратаки були переконливіші. Втім, забив саме Козятин, коли на 31-й хвилині вихід нападаючого сам на сам із ним грубо перервав воротар Київської дирекції. Пенальті було виконано впевнено - 1:0. Програючи, кияни намагалися зрівняти рахунок, використовуючи індивідуальну майстерність своїх гравців. Але ті били повз ворота. І тепер, наприкінці першої половини гри, вже переконлива контратака козятинців призвела до другого голу - 2:0.

    Під час перерви одна з нечисленних уболівальниць (усього впродовж ігрового дня нарахував я їх не більше п’яти, включно з усіма офіційними представниками), сидячи на трибуні, годувала насінням голубів і горобців. Щодо останніх, я досі ніде не бачив таких сміливих серед них: вони підлітали майже до дівчиних долонь, аби взяти собі зернятко. Якби моя воля, нагородив би цю прихильницю футболу окремою медаллю. Бо трибуни і цього разу, за невеличким винятком, залишалися практично порожні.

    Козятинці активно обговорювали між собою вдалу для себе першу половину гри, тоді як кияни виглядали майже абсолютно розгублено. У мене чомусь не було сумнівів щодо їхньої поразки, але на початку другого тайму кияни цілком несподівано перехопили ініціативу. Впродовж трьох хвилин вони забили двічі - 2:2! На обличчях козятинців, котрі начебто суто номінально вийшли доробити зроблену справу, читався розпач. Оце інтрига, здавалося нам. Більше того, коли за чергове порушення правил було вилучено з поля гравця команди Козятинської дирекції, усе, здавалося б, почало активно грати за їхніх суперників. І Київ на куражі дійсно ледь не забив. Ледь. Не забив. Ось тут Козятин вже прийшов до тями, до самого кінця поєдинку не давши суперникові розвинути успіх. Спочатку після удару зі штрафного і відскоків м’яча козятинці зуміли швидко його приборкати і вгатити у сітку - 3:2. А згодом отримали право на другий пенальті - 4:2. Важка перемога Козятинської дирекції у меншості. Можна сказати, вольова перемога, хоча в рахунку вони не програвали.

    Треба сказати, що переможців впродовж усіх 90 хвилин активно підтримував їхній старший наставник. Не сказати, що саме його поради призвели до кінцевого успіху козятинців, але абсолютно очевидно, що за відсутності подібного «коуча» в складі команди Київської дирекції, вона багато чого втратила.

    Конотопська дирекція - управління Південно-Західної залізниці. Останні ледь не забили на самому початку гри - воротар конотопців виручив. Він, бідолаха, робив це впродовж усього матчу. Було навіть шкода дивитися, як хвилі управлінських атак стабільно накочувалися на ворота суперників. Цікаво, що в першому турі обидві команди свої матчі програли. Ясна річ, тепер кожна хотіла взяти свої перші очки. Поталанило в цьому лише одній з них.

    Коли вже сонечко заховалося за хмарами, Конотоп привіз собі гола - 0:1. Дехто із спостерігачів так само і висловився. Ще до перерви вдалося мені перекинутися парою слів із боковим суддею висвітлюваної гри, а водночас головним суддею чемпіонату Петром ДМИТРЕНКОМ. На його думку, рахунок закономірний насамперед через більш молодший середній вік гравців команди управлінців. У цей момент знову засяяло сонечко, а конотопці здобули право на штрафний удар. На жаль, для них, гола не сталося, бо вдало тепер зіграв воротар киян.

    Другий тайм показав нам характер конотопців. Навіть дощ не став їм на заваді. Ось перекладина рятує киян. Між тим знову нас зігріває грайливе сонечко. Ось Ярік (так називали свого колегу запасні гравці) мав зрівнювати рахунок. Не сталося. Підсіла, що називається, фізика у Конотопа. В той же час продовжувалися виходи сам на сам із воротарем конотопців нападаючих киян. Голкіпер робив усе, що міг, відбиваючи загрози і даруючи надію на бодай нічию. Але коли після прострілу м’яча Конотоп втратив свого рідкого шансу зробити 1:1, Київ у відповідь знову викотив свого гравця на побачення з воротарем. Нарешті той зумів перекинути шкіряного у ворота - 0:2. Ще хвилина, і пролунав фінальний свисток. Перемога команди Київської дирекції. Дощило на той час вже доволі сильно.

    Жмеринська дирекція - Коростенська дирекція. Останній матч другого туру. Відверто кажучи, психофізичний настрій дивитися третю гру поспіль у мене значно підсів, як та сама фізика в Конотопі. Чого мені брехати - на автоматі, що називається, налаштовував себе на перегляд.

    Перед цією грою відбулася традиційна розминка колективів. Впало в око, що жмеринчани, навіть під дощем, виглядали дуже переконливо у порівнянні з картинкою, демонстрованою суперниками на протилежному боці поля. Здавалося, розминається справжня команда майстрів. Тому я умовно поставив саме на Жмеринку. Вже на шостій хвилині рахунок став 1:0. М’яч спочатку влучив у перекладину, відскочив у поле, де, на одміну від захисників, за нього активно поборолися нападаючі. Дуже динамічний момент! Якраз він і довів більш високий рівень насамперед командної гри жмеринчан. За Коростень у першому таймі дуже добре діяв, на мою думку, кращий гравець під номером 10. Як мені сказали, це був Олександр Васянович. Але його чудове володіння м’ячем і відмінне бачення поля не могли допомогти коростенцям переломити хід поєдинку. Ближче до кінця першого тайму рахунок став 2:0, коли після подачі м’яча зліва було вдало підставлено голову і таким чином дезорієнтовано кіпера.

    У другому таймі воротар коростенців неодноразово виручав свою команду. Здається, лише десь після 70-ї хвилини було завдано першого небезпечного удару в площину воріт Жмеринки. На 80-й хвилині рахунок міг скоротитися, але шкіряна куля пролетіла вище воріт. Знову з’явилося жадане для всіх сонечко, і Коростень мав забивати. Не сталося. Надалі вже тиснула Жмеринка, примушуючи воротаря суперників двічі зупиняти її небезпечні атаки. Ось вже вкотре зривається дрібний дощик, а рахунок не міняється до останнього на сьогоднішній день свистка судді - ті самі 2:0 на користь команди Жмеринської дирекції.

    Отже, після двох перших турів чемпіонату Південно-Західної залізниці лідерство захопив колектив Козятинської дирекції: 2 перемоги з різницею м’ячів 7:2. Найгірше поки виступає команда Конотопської дирекції - 2 поразки. Решта колективів здобули по одній перемозі при одній поразці. Наступний - третій - тур відбудеться на тому самому полі ДФСК «Локомотив» (Київ, провулок Стадіонний, 10/2) 29 травня, коли зустрічатимуться: Київська дирекція - управління ПЗЗ (10:00), Козятинська дирекція - Коростенська дирекція (12:00), Конотопська дирекція - Жмеринська дирекція (14:00). На той час вже стане відомий володар Кубку Європи. Як би там не було, навіть враховуючи традиційно сильний рівень футболу іспанських команд, всі вболіватимемо за дніпропетровців. Відкинемо сумніви: на одміну від ігор чемпіонату нашої залізниці, трибуни варшавського стадіону будуть стовідсотково заповнені, і до того ж значною частиною вони підтримуватимуть саме наш «Дніпро». Принаймні, столичне радіо про це нас оперативно повідомило.


    Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ

    Благодир - кращий бомбардир

    У експлуатаційному вагонному депо Козятин вже стало доброю традицією проводити у переддень річниці Великої Перемоги турнір з міні-футболу на честь цього великого свята. Й цього разу шість команд вагонників з Козятина, Шепетівки, Фастова, Миронівки, Житомира та Новограда-Волинського вийшли на спортивний майданчик, щоб поборотися за кубок та звання переможця турніру.


    - Ми планували провести змагання на спортмайданчиках нашої бази відпочинку, - говорить начальник відділу кадрів та соціальних питань Станіслав Пеньківський. - Проте на заваді стала погода. Нудний дощ та холодний вітер аж ніяк не надавали б святкового настрою та приємних вражень від гри як учасникам змагань, так й чисельним вболівальникам. Тому змагання терміново довелося перенести до спортивної зали, яку люб’язно надали у Козятинському училищі залізничників. Тож головні футбольні баталії відбулися саме тут.

    Перший гол на турнірі забив гравець команди пункту технічного обслуговування (ПТО) станції Миронівка оглядач-ремонтник вагонів Олексій Черненко. А от найрезультативнішими стали вагонники ПТО ст. Козятин-1, на рахунку яких майже два десятки голів. Кращим гравцем змагань став козятинець Костянтин Благодир.

    У фінальному матчі зустрілися команди з Миронівки та Козятина. Тут перемогу святкували господарі турніру. Третіми фінішували футболісти Шепетівки.


    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Анатолій САДОВЕНКО

    Сонет для мами

    Шановна редакція газети «Рабочее слово»!

    Надсилаю вірш «Сонет для мами». Він присвячений світлій пам’яті моєї матері, Комлік Клавдії Іванівни - учасниці Великої Вітчизняної Війни, невтомній працівниці на благо із трудовим стажем близько 60 років.


    Прийшла весна, тебе немає з нами,

    Померкла неба вічного блакить...

    Лиш в пам’яті і серці ніжність мами,

    Яку плекаю вдячно кожну мить.

    О наша рідна берегиня роду,

    Пішла ти в кращі Вишнього світи,

    Та залишила свого серця вроду.

    Тепер з висот небесних нам світи.

    Ти сіяла добро й порозуміння,

    Працюючи невтомно на землі...

    І гріє нас очей твоїх проміння,

    Хоч ти сама в космічній далині.

    Ти надвисоко від страждань тілесних

    Світи завжди нам із вершин небесних!


    Тетяна КОМЛІК

    З ТОЧКИ ЗОРУ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ ЇЙ РІВНИХ НЕ БУЛО

    Про Тамару Мукмінову, яка легко і стрімко вирвалася на фінішну пряму,
    залишивши далеко позаду власних суперників

    Листопад 2007-го. Коротка розмова за телефоном-автоматом, що був розташований біля Золотоворітського скверу. Про зустріч з тогочасним головним редактором «Магістралі» Петром МОСКАЛЕНКОМ домовлялися заздалегідь, тому незабаром відкриваю двері його кабінету. З першої миті відчуваю, що моє рішення спробувати себе на вакантній посаді кореспондента буде підтримано з боку Петра Йосиповича. Він не є багатослівним. Скоріше, пропонує висловитись своєму співбесіднику. І не заважає зайвими запитаннями. Він приємно здивований через те, що маю хоча і невеличкий, але доречний у транспортному виданні досвід роботи помічником машиніста у Фастівському моторвагонному депо. За якоїсь миті отримую творче завдання. Від мене чекають репортажу зі станції Київ-Волинський та публікації про роботу оборотного моторвагонного депо, що на ст. Борщагівка-Технічна. Строк надання матеріалів визначено. Можна закривати блокнот… Раптом зустрічаюсь поглядом із мініатюрною жінкою з пронизливим поглядом незмигних, відкритих очей. На вустах - ні усмішки, жодного слова…


    Головний редактор газети «Рабочее слово» Петро МОСКАЛЕНКО та його заступник Тамара МУКМІНОВА. 1990 р.

    «МАЮТЬ ДИПЛОМИ, ОСВІТУ, А ТЕМНІ, ЯК КУПАЛЬСЬКА НІЧ»

    Згодом, вже працюючи у «Магістралі», дізнаюся, що перший заступник головного редактора цього видання, фундатор науково-практичного журналу «Залізничний транспорт України» Тамара МУКМІНОВА, маючи норовистий та міцний, як для представниці прекрасної статі, характер, до новачків у редакції ставилася дещо із, я б сказав, захованою десь глибоко здоровою завзятістю. Згодом виявиться, що Тамара Андріївна - справжня заступник головного редактора газети з творчої роботи. А у редакції «ЗТУ» їй рівних не було з точки зору працездатності. Кореспонденції від журналістів «про будь що», писані «хворою лівою рукою», викидалися у корзину для сміття. А горе-драморобам (від слова драма), які намагалися за будь-яких обставин протиснути свої власні «позакласні» статті на шпальти газети або журналу, ставало непереливки. Люди випадкові з перших днів роботи у редакції відчували завдяки точним та вичерпним характеристикам з боку Тамріко, як за очі називали Т. Мукмінову, що надовго вони у транспортній журналістиці не залишаться. Тож краще накивати п’ятами… А ще їй вдавалося об’єднати колектив навколо цікавої ідеї. А таких у неї було і було. І кожна здійснена. Варто руки та розум прикласти. Власним прикладом вчила колег працювати над словом. Випускниця факультету журналістики Київського держуніверситету та Міжнародної академії управління персоналом говорила у такі хвилини: «Мають дипломи, освіту, а темні, як купальська ніч» - приблизно такі характеристики з її вуст отримували слабенькі з творчої точки зору кореспонденти, а також майбутні кандидати та доктори економічних та технічних наук. Та чи доходило? Літературою для замилювання очей Мукмінова також не займалася. Заощаджувала свій час і колег. Врешті-решт завдяки Тамарі Андріївні та штату наукових редакторів «Залізничного транспорту України» (ЗТУ), зокрема В’ячеславу ВИШНЕВОМУ- СОЛОГУБУ, Івану АКСЬОНОВУ, це видання завоювало своїх прихильників серед українських та іноземних вчених. Чотири з половиною тисячі примірників, які виходили у світ шість разів на рік завдяки роботі редакції ЗТУ, то неабиякий наклад у порівнянні з подібними науково-практичними виданнями сьогодні. На її тендітні плечі лягла і редакційна бухгалтерія. Звідки й сили бралися, як тільки час викроювала, адже поруч - син та дочка, яких практично самотужки ставила на крило?! Переконаний, що важка хвороба, яка буквально з’їдала її організм впродовж останніх років, то наслідки трудоголізму у позитивному, якщо дозволите цей термін, його значенні.

    НОТАТКИ З ІСТОРІЇ «ЛОКОМОТИВА»

    …Гортаючи старі підшивки «Рабочего слова» кінця 1980-х років, наштовхнувся на низку публікацій Тамари Мукмінової про історію функціонування Дорожнього фізкультурно-спортивного клубу «Локомотив». Виявляється, завідувач учбово-спортивним відділом Дорожньої ради ДСО «Локомотив», а згодом спортивний інструктор Дорпрофсожу Т. Мукмінова, яка у ті роки опікувалася діяльністю легкоатлетів, футболістів, шахматистів, любителів тенісу і так далі, цікавилася літописом спортивного руху. Саме завдяки тим публікаціям вважаю за доцільне відновити у читацькій пам’яті світлі сторінки минулого столичної магістралі напередодні 145-річчя від дня її діяльності. Тож поринимо у більш як чверть столітню історію залізничного спорту.

    Вперше про греблю на байдарках і каное у ДСТ «Локомотив» заговорили на початку 1952 р. з приходом до товариства заслуженого тренера Миколи Костюченка. Результат його діяльності - п’ять золотих, дві срібні та дві бронзові медалі на Олімпійських іграх, дві срібних та дві бронзових - на змаганнях Європи та дві золотих на змаганнях «Дружба» - серед команд із соціалістичних країн.

    «Із 1972 р. продовжується відкрита першість Київської районної ради ДСТ «Локомотив» із веслування на байдарках і каное на честь Дня залізничника, - ділилася фактами Т. Мукмінова. У серпні 1985 р. відбулися змагання на водній акваторії Матвіївської затоки. Крім локомотивників у змаганнях брали участь спортсмени «Водника», Київського палацу піонерів та школярів, та столичної дитячої спортивної школи №7. Серед юних переможців - Олег Петрушка, Ірина та Лариса Гринлан. Серед каноїстів - Олександр Хрустальов, Олексій Матошин та Дмитро Проценко. Т. Мукмінова 9 липня 1986 р. поздоровляла спортсменів з греблі на байдарках і каное, - зокрема майстра спорту міжнародного класу Олександра Калініченка, із подвійною перемогою на міжнародній регаті в Угорщині. Чемпіон СРСР на дистанції 500 та 1000 метрів став героєм репортажу Т. Мукмінової через перспективу для спортсмена потрапити в Олімпійську збірну країни. А згодом дві золоті медалі на міжнародних змаганнях у Пловдіві завоювала вихованка СДЮШОР «Локомотив» Вероніка Чечко. Для чого тут прізвища? Це послання в історію.

    Варто лише було залізничній команді майстрів з волейболу посісти перше місце у чемпіонаті СРСР у 1986 р., Т. Мукмінова констатувала, що час локомотивникам виступати у вищій лізі.

    Команда «Локомотив» з волейболу стала переможцем у змаганнях за Кубок СРСР 1988 р. «Рабочее слово» констатує, що це завдяки творчій допомозі з боку, увага, заступника начальника залізниці Володимира Чепака. Чому наголошую на цьому? Виявляється, у ті часи і на високому рівні опікувалися спортивною роботою на столичній магістралі. З першого січня 1989 р. розпочав свою роботу ДФСК «Локомотив». Це не просто зміна вивіски, констатувало «Рабочее слово». Йшло в історію Державне спортивне товариство «Локомотив». Тепер спортом і фізкультурою опікувалися галузеві профспілки та керівництво кожної залізниці. «Сьогодні ДФСК «Локомотив», повідомляло у 1989 р. наше видання - це 255 колективів фізкультури, 82 698 членів фізкультурно-спортивної організації, 13 стадіонів, 50 спортивних залів, 165 простих спортивних майданчиків, 31 тренажерна зала, 11 кімнат психологічного розвантаження, 27 відновних центрів, дев’ять підліткових клубів, де займаються понад одна тисяча дітлахів, сім дитячих спортивних шкіл, де навчається 2379 чоловік». Випускниця фізико-математичного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка (мала три вищі освіти) Т. Мукмінова цікавилась і прибутками від платних послуг, які надавали всі перераховані спортивні заклади. Отже, у 1989 р. прибуток склав понад 174 тисячі радянських карбованців. Для непосвячених скажу, що сума, як на ті часи, є доволі суттєвою. Серед тих, хто захищав честь спеціалізованої дитячо-юнацької школи при команді «Локомотив» (Київ) (347 дітей та підлітків), Т. Мукмінова відзначала вихованців-тренерів І. Зикіна та В. Клігермана, В. Пасюти. Команда юнаків 1974 р. народження у той рік стала чемпіоном республіканської ради профспілок та першості УРСР з волейболу.

    Про першу робітничу спартакіаду серед колективів фізкультури Т. Мукмінова розповідала у №179 за 1988 р. У короткому матеріалі «И сравним результаты» 31-річна інструктор Дорпрофсожу із завзяттям у кореспондентському матеріалі поздоровила легкоатлетів із Жмеринського спортклубу «Локомотив» та їхніх колег - гирьовиків з Києва. Серед переможців зі штовхання ядра - помічник машиніста з Козятинського локомотивного депо Петро Ситницький, кращий бігун - його колега зі Жмеринки Анатолій Шевчук. До душі Тамарі Андріївні припали любителі гри у городки з Дарницького вагоноремонтного заводу, столичні тенісисти. Т. Мукмінова була частим гостем у Дарницькому вагонному депо. На той час у депо працювали понад тисячу залізничників. Методист виробничої гімнастики Микола Бережний разом із громадськими інструкторами Володимиром Тисногрузом, Віктором Євстратенком, Євгеном Козміним були серед перших, хто відкривав фізкультурно-оздоровчий комплекс цього підрозділу. Серед їхніх колег з київського вагонного депо. Т. Мукмінова виокремлювала шахистів Г. Чекаліна, В. Гербштейна, М. Канчука та інших. З’явилися успіхи у команді колійників із Щорса, яка змагалася на приз на честь 55-ї стрілкової дивізії, котра визволяла цей залізничний вузол. Мукмінова із задоволенням поздоровила аматорів. Переобладнали місцеві умільці стару будівлю цеху з ремонту двигунів під водно-спортивний комплекс? І тут подяка від спортивного інструктора Дорпрофсожу до керівництва Щорської дистанції колії.

    Т. Мукмінова публікувалася і в республіканській пресі. Зокрема, «Спортивна газета» у №1 від третього січня 1989 р. опублікувала її матеріал «Повз цей стадіон - нізащо». Мова йшла про роботу вінницького стадіону «Локомотив» та місцеву дитячу спортивну школу, де діяв центр здоров’я, тенісне містечко та інше.

    Під рубрикою «А где же массовость?» моя сьогоднішня героїня наголошувала на тому, що на кожному підприємстві залізниці варто створити найпростішу спортивну базу, відновлювальний комплекс із сауною. «Ось сьогоднішні шляхи об’єднання зусиль керівництва ДФСО «Локомотив» та первинних спортивних секцій заради оздоровлення залізничних колективів», - констатувала спортивний інструктор. Скажете, то було у радянську епоху? Погодьтесь, не все так погано складалося саме на столичній магістралі з точки зору розвитку фізкультури. Із соціальної точки зору також.

    «ТРИМАЙСЯ, ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ!»

    Зрозуміло, Т. Мукмінова друкувала репортажі не лише зі спортивних майданчиків. Це була різнопланова журналістка. Особливо вдавались репортажі із новобудов українських залізниць. Згодом, коли Тамара Андріївна здобула наукове звання кандидата економічних наук, зрозуміло, вектор її професійних інтересів змінився. Але ніколи вона не полишала співробітництва із галузевою пресою і готувала докторську дисертацію. Та не встигла...

    «Щоб журналісти могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване почуття соціальної відповідальності», - приблизно так відповіла головний редактор «Залізничного транспорту України» одному із заступників тогочасного міністра транспорту і зв’язку України, коли цей державний муж змусив редакцію переселятися з будівлі Міністерства просто неба. Кімната, де розміщувалася вся редакція (семеро співробітників), знадобилась одному-єдиному клерку. Врешті-решт ми залишили ту кімнату. А чиновник недовго грівся у міністерському кріслі. Із формулюванням «Не потягнув…» лишився і посади, і кабінету. Хоча то вже інша історія.

    Так вийшло, що останні дні перебування на цьому світі моєї матері співпали із тяжкими днями для Т. Мукмінової. Січневим ранком, дізнавшись про те, що я простився на вік із рідною людиною, зателефонувала Тамара Андріївна. «Тримайся, життя продовжується!» - мовила Тамріко. І звідки в неї той непереборний оптимізм, подумалось, адже онкологія брала своє? Тому їй особисто життя відмірило п’ять десятків років. 10 квітня 2008 р. ми прощалися із нею. Тепер назавжди.

    «Легко і стрімко вирвались легкоатлети на фінішну пряму, залишивши далеко позаду власних суперників», так завершувала один із спортивних репортажів Тамара Мукмінова. Наче про себе…

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото родини Т. МУКМІНОВОЇ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05