РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 16 (17 квітня 2015)
  • Випуск №16 17 квітня 2015
    Зміст
    1. Вшанували пам’ять загиблих (Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Лідер з ремонту вагонів
    3. Третя зупинка експреса (Влас. інф.)
    4. До річниці Чорнобильської трагедії (Влас. інф.)
    5. Вантажні потоки із Хмільника (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. Місце роботи у трудовій книжці одне - ст. Дарниця (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    7. Чи стане кращою підрейкова гума? (Микола ПАЦАК)
    8. Потреба у ремонтних роботах досить велика (Анатолій САДОВЕНКО)
    9. Операція «Міст» пройшла успішно (Никифор ЛИСИЦЯ)
    10. Роман КУРИЛЕНКО: «Якщо не ми, то хто ж відстоїть Україну?» (Оксана КЛИМЧУК)
    11. «Не шкодую, що зробив такий вибір. Хоча…» (Анатолій САДОВЕНКО)
    12. Глибокий слід Анатолія КОСТАНОПУЛО (Микола ПАЦАК)
    13. Зухвалі забави на залізниці небезпечні (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото з інтернету)
    14. ИЗ ПАМЯТИ НЕ ВЫЧЕРКНУТЬ…
    15. «Вольная птица» вже у польоті (Микола ПАЦАК)
    16. Довга колія Анатолія САДОВЕНКА

    Вшанували пам’ять загиблих

    71-ша роковина. Пам’ять про загиблих у роки Великої Вітчизняної війни. Вона потрібна не мертвим, вона, як повітря, необхідна нам, живим. Адже, на жаль, не всі і досі знають про страхіття, скоєні фашистами та їхньою авіацією. Війна… Біль та жахіття лише від одного слова. Гинули і старі, і малі, гинули під час виконання своїх обов’язків залізничники, які полягли прямо на коліях…


    8 квітня. 11-та ранку. Парк біля вокзалу станції Дарниця. Мітинг присвячено знаменній даті для залізничників - вшанування пам’яті людей, загиблих під час бомбардування станції Дарниця у 1944 р. Тоді о другій годині ночі понад 150 німецьких літаків перетворили територію Дарницького вузла на поле битви з обгорілими тілами воїнів та залізничників станції другої зміни. Від півторатонної бомби утворилася найбільша воронка діаметром 20 м та глибиною до 15 м. Часу на пошуки місця для поховання останків не було. Тому саме до цієї воронки зносили рештки людських тіл, які прибирали як на самій станції, так і навкруги. А коли і цієї ями виявилося замало, складали поверх та навкруги, засипаючи землею. На цьому місці лежало понад три тисячі рештків людських тіл. Так утворилася велика братська могила на станції Дарниця. Сам вокзал від численних бомбардувань постраждав, його було зруйновано вщент.


    Учасники та очевидці цієї жахливої трагедії щороку в один і той же день збираються на місці масового поховання залізничників та військовослужбовців. Завжди поряд з ними - рідні та близькі загиблих, представники залізничних організацій, ветерани Дарницького залізничного вузла.

    - Дякую усім, хто прийшов на це дійство. Ми його починали та несли в люди понад 15 років, - сказав почесний ветеран міста Києва, учасник бойових дій, інвалід І групи, колишній голова Ради ветеранів Дарницького вагонного депо Федір СЬОМІН. - За віком я міг би лежати поряд з ними. Сьогодні хочу згадати їх віршем Степана Щипачова «Павшим»:

    Весь под ногами шар земной.

    Живу. Дышу. Пою.

    Но в памяти всегда со мной

    погибшие в бою.

    Пусть всех имен не назову,

    нет кровнее родни.

    Не потому ли я живу,

    что умерли они?

    Была б кощунственной моя

    тоскливая строка

    о том, что вот старею я,

    что, может, смерть близка.

    Я мог давно не жить уже:

    в бою, под свист и вой,

    мог пасть в соленом Сиваше

    иль где-то под Уфой.

    Но там упал ровесник мой.

    Когда б не он, как знать,

    вернулся ли бы я домой

    обнять старуху мать.

    Кулацкий выстрел, ослепив,

    жизнь погасил бы враз,

    но был не я убит в степи,

    где обелиск сейчас.

    На подвиг вновь звала страна.

    Солдатский путь далек.

    Изрыли бомбы дочерна

    обочины дорог.

    Я сам воочью смерть видал.

    Шел от воронок дым;

    горячим запахом металл

    запомнился живым.

    «Немає нічого таємного, щоб не стало явним, - такими словами із святого Євангелія продовжив свій виступ після проведення панахиди Блаженнійший Української православної церкви Київського патріархату отець Павло. - І в підтвердження цих слів проходить сьогоднішній захід. Дуже прикро, що цю трагедію приховували. Молоді люди, воїни, захисники та цивільні люди своє життя віддали за свою землю, за перемогу. Гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» має бути актуальним, правдивим, злободенним».

    Також отець Павло зазначив, що цей захід не відбувся б, якби не було б тієї великої праці, яку проводить Микола ПАВЛЮК - людина-акумулятор руху відновлення пам’яті тих, хто загинув на Дарницькому вузлі. Що завдяки його заслузі ми можемо простежити, що було, а що є зараз. І побажав, щоб плани і думки Миколи Степановича та й усіх присутніх були втілені в життя. За велику працю, яка є богоугодною справою у вшановуванні пам’яті загиблих, хто поклав життя та пришвидшив перемогу, святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив Миколу Павлюка орденом Святого Князя Володимира Великого ІІІ ступеня. Девіз якого «З нами Бог та Україна».

    Не помилюся, якщо зауважу той факт, що орден для голови ветеранської громадської організації ветеранів війни та праці Дарницького залізничного вузла Миколи Павлюка був справжньою несподіванкою. На нього він аж ніяк не чекав. А отримавши, відчув суперечливі та все ж таки високі почуття. З одного боку - дяка за його працю, а з іншого - не все заплановане втілено в життя. За останні півтора року звернулися ще 54 сім’ї - родичі загиблих, прізвищ яких немає на стелах. Тому прийнято рішення про встановлення ще однієї стели. Також у планах - будівництво каплиці та встановлення меморіалу єдиного в своєму роді, присвяченого загиблим залізничникам. Композиція, а це 11 м завширшки і 7,5 м завдовжки, готова в гіпсі, залишилося відлити в бронзі, на що потрібно 3 млн. грн.

    За словами Миколи Степановича, 71-ша роковина для нього - знаменна дата. Це місце, цю могилу він знає ще з дитинства, з 10-річного віку, коли повз неї ходив з мамою, яка багато йому розповідала про цю трагедію.

    Так склалося, що у колишнього майстра вагонного депо Дарниця Кузьми Максимовича Скоробагатька дата 8 квітня 1944 р. зазначена як перший робочий день, хоча, за його словами, працював і до цього. Пенсіонер, який у своєму багажу має 44 роки та 6 місяців трудового стажу на залізниці та багатий життєвий досвід, з сумом розповів, що цей захід для нього - скорбота про загиблих у війну. Необхідно пам’ятати усіх тих, хто захищав нас, аби ми жили сьогодні.

    Зі словами великої подяки усім, хто допоміг та підняв історичні документи, виступив під час мітингу Іван Коваленко. Завдяки їхній праці вдалося розшукати могилу тітки - Насті Коваленко, яка у 24 роки працювала помічником машиніста на бронепоїзді «Дарничанка». Загинула у 1941 р.

    Схилила голову перед ветеранами та побажала довгих років життя від усього колективу Дарницького вагоноремонтного заводу голова профспілкового комітету Олена МАЛЕЄВА, розповівши про 39 підпільників, які під час війни працювали на заводі та всіляко шкодили ворогові - виводили состави з ладу. Та трьох лікарів - Колганова, Соколова та Тихонова, - котрі в ті складні часи рятували робітників заводу, видаючи липові довідки, рятуючи цим їхні життя.

    Вшанували пам’ять хвилиною мовчання. Поклали квіти до братської могили та стел загиблих дарничан (на фото внизу). Вкотре раз подякувавши загиблим і тим небагатьом, хто ще залишився в живих, за подароване нам - дітям, внукам, правнукам - майбутнє. Дай Бог, мирне та світле!

    Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Лідер з ремонту вагонів

    З початку року у вагоноремонтних депо Південно-Західної залізниці відремонтовано 120 пасажирських вагонів.

    Капітальним видом ремонту оновлено 23, деповським - 97 пасажирських вагонів. Зокрема відремонтовано 2 вагони РІЦ (для курсування у західноєвропейському напрямку), 4 вагони СВ, 53 вагони купе, 48 плацкартних, 8 міжобласних вагонів з місцями для сидіння та 5 вагонів допоміжних перевезень.

    Лідером з ремонту пасажирських вагонів є пасажирське вагонне депо станції Бахмач, у якому з початку року відремонтували 63 вагони.

    Загалом на Південно-Західній залізниці у перевезеннях щодоби задіяно понад 400 пасажирських вагонів для формування 29 пар поїздів, інформує прес-служба столичної магістралі.


    Третя зупинка експреса

    Швидкісні поїзди Інтерсіті+ стали доступнішими жителям Святошинського житлового масиву Києва та західного передмістя столиці.

    Тепер експреси №741/742 сполученням Дарниця - Київ - Трускавець і №743/744 Дарниця - Київ - Львів зупиняються на ст. Святошин. Це вже третя зупинка в межах столиці для поїздів львівського напрямку (Дарниця, Київ-Пасажирський та Святошин).

    До речі, загальний час у дорозі між початковою і кінцевою станціями львівських експресів не змінився за рахунок скорочення часу зупинки по ст. Київ-Пасажирський. Як показала практика, для здійснення посадки в поїзд достатньо п’яти хвилин. Тому було вирішено скоротити тривалість зупинки по ст. Київ-Пасажирський з десяти до семи хвилин. Відповідно вивільнені три хвилини використовуються для зупинки по ст. Святошин.

    Влас. інф.

    До річниці Чорнобильської трагедії

    З метою підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту та вшанування пам’яті ліквідаторів Чорнобильської трагедії керівництво залізниці та Дорпрофсож спільною постановою оголосили проведення турніру з міні-футболу серед працівників залізниці, присвяченого 29-й річниці Чорнобильської трагедії. Відбудеться він у два етапи. Перший - серед працівників підрозділів залізниці, які територіально розташовані по дирекціях залізничних перевезень. Змагання проводяться серед чоловічих команд вікової категорії 40 і старші. Другий - фінальні змагання серед збірних команд дирекцій залізничних перевезень та запрошених команд. Відбудеться він 24 квітня 2015 р. на спортивній базі ДФСК «Локомотив» за адресою м. Київ, провулок Стадіонний, 10/2.

    ЧЕМПІОНАТ З ФУТБОЛУ

    Формування у трудових колективах сталих традицій та мотивації щодо фізичної культури та спорту - це важливий чинник забезпечення здорового образу життя, профілактики захворювань, зміцнення здоров’я. Тож керівництво залізниці та Дорпрофсож спільною постановою визначили терміни проведення чемпіонату з футболу серед працівників магістралі. У змаганнях беруть участь збірні команди дирекцій залізничних перевезень (по одній команді від дирекції).

    Пройде чемпіонат з квітня по червень 2015 р. згідно із затвердженим календарем змагань на спортивній базі ДФСК «Локомотив» за адресою м. Київ, пров. Стадіонний, 10/2.

    Влас. інф.

    Вантажні потоки із Хмільника

    Залізнична станція Хмільник вигідно вирізняється серед інших, що входять до складу Жмеринської дирекції залізничних перевезень. Перш за все своїми ошатними спорудами та зразковим порядком у них та навколо. Уже майже п’ятнадцять років тому тут було проведено капітальний ремонт, але складається враження, що роботи проводились напередодні, настільки усе утримується у хорошому стані. Пасажир, вийшовши із потяга на перон, одразу відчуває, що приїхав дійсно у курортне місто. Його приємно вражають акуратно висаджені і доглянуті вічнозелені дерева та кущі, перші весняні квіти на клумбах, акуратно викладена та чисто підметена бруківка, пофарбовані бордюри… А будівля вокзалу вабить чистотою та свіжістю. Хто ж забезпечує порядок на станції?

    - Усе ми робимо власними силами, - пояснює виконуючий обов’язки начальника станції Сергій КАЛАЧИК (на фото). - У нас три прибиральниці. А коли потрібно виконати якісь значні роботи - привести у порядок клумби, то підключаються й інші працівники. Вони це роблять без заперечень, адже кожен вболіває за те, щоб на станції, особливо біля вокзалу, завжди був зразковий порядок. Це вже наша добра традиція, і ми її дотримуємось.

    Варто зауважити, що на станції працює всього 28 залізничників. І вони, окрім підтримання порядку, виконують інші роботи, відповідно зі службовими обов’язками, які спрямовані на забезпечення перевезень пасажирів та вантажів. І за цими роботами ст. Хмільник також випереджає багато інших структурних підрозділів Жмеринської дирекції.

    Для підтвердження цих слів наведу декілька важливих показників. Лише за три місяці поточного року було завантажено та відправлено зі станції 698 вагонів із майже півсотнею тисяч тонн вантажів. Здебільшого це - зерно. Хоча плановим завданням передбачалось наповнити 450 вагонів. І вивантаження рухомого складу також було значним, замість 125 вагонів, що передбачалось подати під звільнення від вантажів, 168 вагонів надійшли на під’їздні колії підприємств Хмільника чи у вантажний двір станції. Красномовно говорять про себе й минулорічні показники. На станції було завантажено та відправлено отримувачам 2464 вагони, а вивантажено 1453. Це значно більше, ніж передбачалось завданням. Відповідно й наша залізниця отримала більше прибутків від роботи працівників ст. Хмільник.

    Думається, не буде зайвим познайомитись із тими, хто зробив своєю працею значний внесок у скарбницю столичної магістралі. А почнемо із молодого та перспективного виконуючого обов’язки начальника станції. Читачам нашої газети, мабуть, пам’ятається прізвище Калачик. А це тому, що колектив ст. Хмільник багато років поспіль очолював почесний залізничник, кавалер трьох знаків «Залізничної слави» Андрій КАЛАЧИК. Про нього неодноразово розповідалось у публікаціях нашої газети. На сьогодні він уже на заслуженому відпочинку. А два роки тому на станцію прислали працювати, за згоди начальника, черговим по станції випускника Київського технікуму залізничного транспорту (КТЗТ) Сергія Калачика. Одразу зазначу, що це не син, але родич Андрія Івановича. Тож він опікувався молодим працівником, і недарма. Адже той виявився доволі грамотним та відповідальним фахівцем.

    - Школу я закінчив із золотою медаллю, - розповідає про себе Сергій Анатолійович, - був переможцем багатьох олімпіад. Тому міг би поступити і навчатись у якомусь із престижних університетів. Однак на сімейній раді вирішили, що для мене буде кращим навчатись у КТЗТ, щоб отримати відповідну професію. І це при тому, що в нашій родині залізничників не було. А на той час із Андрієм Івановичем я був мало знайомим. Проте після закінчення технікуму він погодився із призначенням мене черговим по станції, без проходження трудового загартування на робітничій посаді складача поїздів. На сьогодні, після двох років роботи черговим по станції, я заочно пройшов навчання у Київському державному економіко-технологічному університеті транспорту і маю диплом бакалавра. Готую дипломний проект спеціаліста. З 31-го березня, після виходу на пенсію начальника станції Анатолія ПАЦАНІВСЬКОГО, мене призначили виконуючим обов’язки.

    Якщо начальник (в.о.) молодий, то більшість працівників уже досвідчені та мають солідний трудовий стаж. Так старший вантажний касир Ірина ЯНЮК, прийомоздавальник Павло ГОНЧАР, складач поїздів Юрій СЛЮСАР, черговий по станції Володимир КОНФЕДЕРАТ, старший квитковий касир Ірина ЛИСАК на залізниці трудяться більше двох, а то і трьох десятків років. Юрій Слюсар та квитковий касир Надія ШЕВЧЕНКО днями відзначатимуть півстолітні ювілеї. Тож принагідно працівники станції звернулися з проханням привітати їх зі знаменними датами.

    Варто розповісти і про пасажирські перевезення, які здійснюються на ст. Хмільник. Хоч через цю станцію проходять лише декілька пар поїздів, квитків тут продають чимало. Так впродовж першого кварталу від пасажирських перевезень у скарбницю залізниці надійшов один мільйон та ще дев’ятсот тисяч гривень. А минулого року квитків реалізовано на шість мільйонів сімсот тисяч гривень. Погодьтесь, це чималий показник для станції, яка знаходиться не на магістральному напрямку. Звичайно, тут курортне місто. Але й за таких умов прибутки були б меншими, не застосуй місцевого винаходу. Курортники, як відомо, люди ліниві, і багато із них на станцію за квитком не поїхали б. Тому для них спорядили касу на колесах, вірніше у мікроавтобусі. За визначеним графіком вона приїздить у кожен із санаторіїв, і там касир продає квитки. Це зручно відпочиваючим та вигідно залізниці.

    А наостанок - ще один штрих. Днями відбувся весняний огляд комісії Жмеринської дирекції залізничних перевезень, який охопив й ст. Хмільник. І у членів комісії, а це - досвідчені фахівці, значних зауважень до цього підрозділу не було. А серед позитивного відзначили не лише зразковий порядок, а й значне зростання вантажних потоків із Хмільника.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Місце роботи у трудовій книжці одне - ст. Дарниця

    Улітку поточного року виповнюється двадцять шість років відтоді, як Ольга БОРТНІКОВА працевлаштувалась на роботу до ст. Дарниця. Для неї це було, очевидно, покликанням, бажанням перевірити себе і свої можливості. Завдяки цьому і своїй працьовитості та людям, з якими їй випала доля працювати, вона досягла вершини професійної майстерності. Тому, як наслідок для нашої героїні - закономірний результат - за підсумками року фотографія оператора станційного технологічного центру (СТЦ) ст. Дарниця висить на Дошці пошани.

    Трудова біографія Ольги Бортнікової вміститься на одну сторінку. Та й запис місця роботи у трудовій книжці всього один - станція Дарниця. Свою професійну кар’єру Ольга Дмитрівна розпочала у 1991 р., спочатку сигналістом, пізніше була переведена на посаду оператора.

    Народилась залізничниця на Чернігівщині, в селянській сім’ї, де крім неї зростало ще два хлопці. Батьки Дмитро Федорович та Марія Іванівна Мусієнко все своє життя пропрацювали у колгоспі. Дівчина виросла у родині, де цінували працю і любов до землі. Привчали змалечку шанувати один одного і ставитись з повагою до людей.

    Ще коли навчалася в школі, то й не думала, що своє життя пов’яже із залізницею. Пані Оля й сьогодні пам’ятає, як випадково у її руках опинилася газета «Комсомольская правда», в якій вона прочитала оголошення, де запрошували до Чернігівського професійно-технічного училища залізничників. Родина підтримала вибір дівчини, і по закінченні 8 класу сільської школи вона розпочала навчання.

    У тонкощі роботи оператора станційного технологічного центру, де править бал її величність цифра, і одна помилка може коштувати дуже дорого, необізнаній людині вникнути непросто. Але Ольга Дмитрівна завдяки своїм старанням зуміла за короткий час освоїти всі ази професії.

    - Цифрові коди станцій та вантажів необхідно знати напам’ять, - розповідає Ольга Бортнікова. - Відповідальність дуже велика, особливо якщо маєш справу з цінним та небезпечними вантажем. Якщо надходить неправильно оформлений документ, ми повинні своєчасно виявити неточність, затримати і з’ясувати в чому проблема. Можливо недостовірна чи недостатня інформація в супровідних документах. Багато роботи за комп’ютером, як на прибуття поїзда, так і по його відправленню. Особлива увага - термінам доставки вантажів, адже власники вантажів на сторожі цього питання.

    Звичайно, ніхто не застрахований від помилок, але, за словами Ольги Дмитрівни, їй допомагає великий стаж, всі 26 років якого, до слова, обійшлися без неприємних інцидентів. Чим не предмет для гордості?

    - Змінилась технологічна робота оператора СТЦ, - каже Ольга Дмитрівна. - Нині всі документи заведено в комп’ютер, який підключено до мережі передачі даних, де містяться загальнодоступні файли, такі як технічно-розпорядчий акт, технологічний процес станції, «Правила технічної експлуатації» тощо. Тобто даний мережевий ресурс зберігає всі нормативні документи, що використовуються в роботі. Сьогодні ці документи є на кожному робочому місці в паперовому вигляді, а у разі оновлення інформації замінюються на нові екземпляри.

    У кожному підрозділі станції є наставники, які прищеплюють молоді любов до професії, відповідальність, вчать їх майстерності, новітнім методам роботи. Таким наставником у своєму колективі є Ольга Дмитрівна. Вона каже: «Мабуть, молоді фахівці відчувають, що я люблю свою професію, то вони й ідуть до мене».

    Окрім успіхів у роботі пані Оля не обділена й сімейними гараздами, якими вона пишається не менше. Донька здобуває вищу освіту і в майбутньому буде спеціалістом із документування та інформаційної діяльність. Підтримуючи морально і фізично Ольгу Дмитрівну, дівчина не розуміє мамину роботу (12-годинні зміни) - це дуже важко. Зате розуміє і підтримує нашу героїню її чоловік, який теж працює на залізниці.

    На запитання кореспондента, чим вона найбільше любить займатися вдома, відповідає: «У мене, скільки себе пам’ятаю, завжди було бажання випікати кондитерські вироби. Дуже я це люблю. Якщо дозволяє час - починаю пекти. Це дуже творча робота. І для мене це - джерело натхнення. Бо праця кондитера завжди передбачає творчість. Творити прекрасне, смачне та привабливе. Люблю пригощати своїх колег. Мені це приносить задоволення. І як би не було б у моєму житті залізниці, можливо, випробовувала себе у пекарській справі».

    До слова, ця жінка дуже тендітна, красива. Зовсім не скажеш, що вона випікає торти, чебуреки та іншу смакоту, на яку з нетерпінням чекають її колеги.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Чи стане кращою підрейкова гума?

    Рання весна дозволила розпочати рано й колійні роботи. Вже у березні вона йшла повним ходом на залізниці повсюди. Десь без «вікон», десь із «вікнами», та щодня монтери розцвічували перегони власними сигнальними жилетами. І на теренах Конотопської дистанції теж.


    Дорожній майстер Конотопської дистанції колії Олександр СОБОРА та бригадир Роман МАТЮХА.

    Дистанція велика. Тож намагаюся не впустити момент, коли колійники працюватимуть недалеко. І ось він настає. Працюватимуть на мосту майже в центрі Конотопа - по проспекту Миру. До речі, давній міст. На знімках дореволюційної пори він вже є. Вулиця тоді називалася Соснівською.

    «Вікно» замовили двогодинне, тому кожна хвилина у них на обліку. Навіть поговорити як слід не вдається. Тільки привітався із дописувачем «Рабочего слова» монтером колії Володимиром Лазукою, тільки мовили про погоду - про бджоли ще й не починали (а Володимир умілий пасічник), як його колега підганяє: «Володя, давай, давай...» Лазука береться за ключ, а я - за фотоапарат.

    Як пояснював дорожній майстер восьмого околодка третьої виробничої дільниці Олександр Собора, сьогодні мають замінити рейку, скріплення й відрегулювати стики. Працюють тут дві бригади - Романа Матюхи та Микити Лук’Яненка. На запитання, чи встигнуть, адже нову рейку ще не обрізали, лише посміхнувся. І я вкотре звертаю увагу, як злагоджено працюють монтери. Кожен знає своє місце. Минають секунди - рейка обрізана за розміром, а монтери Сергій НеЧипоренко й Микола Горбань беруться свердлити отвори під накладку. Швидко і вправно працюють. Наче й не сталь свердлять.

    Рейка дванадцятиметрова. Вага її, якщо не помиляюся, до восьмисот кілограмів. Та вкладають... утрьох. Чесне слово, думав, що більшим числом. Збіжаться усі - і занесуть. А вони просто перекантували її. Красиво лягла, навіть не підправляли. А монтери вже закручують гвинти накладок та скріплень.

    - А ви що, не міряєте?

    - Для чого? - іронізує над моєю наївністю Олександр Собора. - Хіба так не видно?

    І далі розповідає баєчку. Дорожній майстер, назвемо його Степановичем, дивував хлопців своїм окоміром. Відрахує кроками рейку - ріжте чи там свердліть. Перевіряють. Сходиться до міліметра. Феноменально. Стали придивлятися. І вистежили. Після роботи, коли монтери порозходяться, Степанович, знаючи, де працюватимуть наступного дня, йшов на колії, відкладав рулеткою необхідні розміри та робив ... простеньку міточку. По ній же й орієнтувався.

    Зрозуміло, що тут, на конотопському мосту, міряли та виконували всі вимоги технології ремонту. І досвід. Додається досвід майстра Олександра Собори, його молодших колег бригадирів, досвід монтерів.

    Та картинка підготовки колії до літніх перевезень має, на жаль, і мінорну барву. Колійники не звикли скаржитися, але в один голос висловлюють побажання, аби у 2015 р. кращою стала підрейкова гума. Нікудишня вона, розсипається так, що ледь устигають міняти. Агов, постачальники, на що «свиню» підсовуєте?

    Щодо обсягу колійних ремонтних робіт, то на третій дільниці він є. Як і скрізь. Та, запевнив начальник дільниці Станіслав Богославський, справляться.

    Микола ПАЦАК

    Потреба у ремонтних роботах досить велика

    Для колійників Козятинської дистанції колії сезон ремонтних робіт цьогоріч розпочався на дільниці магістралі Михайленки - Чуднів-Волинський. Разом із підрозділами комплексу середнього ремонту колії Центру механізації колійних робіт (ЦМКР) Південно-Західної залізниці вони розпочали роботи вже наприкінці березня. Загалом тут необхідно відремонтувати майже 4 км колії головного ходу магістралі.


    Підготовку верхньої будови колії для роботи щебенеочисних машин проводять монтери колії
    Олександр ШОВКОВНИКОВ, Микола БУНЕВИЧ та Володимир СЛЮСАР.

    - Дільниця, де проводяться ремонтні роботи, не швидкісна, - розповідає керівник робіт, заступник начальника дистанції колії Дмитро Соколов. - Весь обсяг робіт із середнього ремонту плануємо завершити за два тижні. Зазвичай у «вікно» проходимо по 350-400 метрів, тож терміни виконання цілком реальні.

    Основний обсяг ремонтних робіт виконується за допомогою техніки, а саме: машин важкого типу ЦМКР. Наші бригади лише забезпечують та супроводжують їхню роботу. Зокрема бригада колійників 12-го відділка, яку очолює Борис Семенюк, проводить підготовку верхньої будови колії для роботи щебенеочисних машин. Вони виконують і певний обсяг робіт вже безпосередньо перед відновленням руху на відремонтованій дільниці. Кожен із них вже має досвід у виконанні таких робіт, тож проблем не виникає.

    Розповідаючи про подальші плани козятинських колійників на цьогорічний сезон, заступник начальника дистанції колії зазначив, що потреба у ремонтних роботах на всій дистанції колії досить велика, однак на це бракує коштів. Тому й доводиться у першу чергу виконувати такі роботи там, де це найбільш необхідно. І перегін Михайленки - Чуднів-Волинський був саме такою дільницею магістралі. На черзі - ремонтні роботи на станції Козятин-1.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Операція «Міст» пройшла успішно

    Вінницю, як і багато інших міст, залізниця перетинає поміж житловими кварталами та промисловими зонами обласного центру. Тож, щоб не погіршувати сполучення міського транспорту у повоєнні роки, у місті над Бугом було споруджено міст. По ньому проклали залізничні колії, а під ним забезпечили проїзд автотранспорту. І уже десятки років рухаються тут потяги, автомобілі, тролейбуси, незаважаючи один одному. Та верхня будова колії, яка на мосту змонтована на дерев’яних брусах, уже потребувала капітального ремонту.


    Керівник робіт - заступник начальника Вінницької
    дистанції колії зі штучних споруд Петро СТАСИШЕН.

    Днями фахівці Вінницької дистанції колії, яку очолює Олександр ОНИЩУК, та Жмеринської колійної машинної станції, начальником якої є Микола ДЯДЮН, взялись за відновлення верхньої будови колії на мосту. Особливість і складність цих ремонтних робіт зумовлена тим, що при їх виконанні не зупинявся рух залізничного та автомобільного транспорту.

    - У перший день ремонтних робіт ми працювали на парній колії, - розповідає заступник начальника Вінницької дистанції колії зі штучних споруд Петро СТАСИШЕН. - А рух поїздів здійснювався непарною. Щоб не створювати небезпеки для руху автотранспорту під мостом, ми спорудили спеціальний захисний бар’єр із фанерних щитів. Тому жоден камінець із баласту не впав на дорогу під штучною спорудою.

    Дбали залізничники й про безпеку руху поїздів, що проходили непарною колією та й про безпеку працівників, які займались ремонтними роботами. Для цього підтримувався постійний зв’язок із черговими по станціях Вінниця та Тюшки, які попереджали про наближення пасажирських та вантажних поїздів. Сигнальники з обох сторін мосту пильно стежили за рухом потягів та завчасно сповіщали про їхнє наближення.

    При цьому головна увага приділялось тому, щоб швидко та якісно виконати ремонтні роботи. А вони проходили за чітко спланованим технологічним процесом. Спочатку розмонтували ланки верхньої будови колії. Потім їх прибрала колієукладальна машина. Бульдозером було знято верхній, забруднений шар щебеневого баласту. На звільнене місце уклали нову рейкошпальну решітку, яку завчасно було змонтовано на нових спеціальних залізобетонних брусах. Щодо останніх, то вони не просто міцніші за дерев’яні, а на багато стійкіші до пошкоджень, що в наш час доволі важливо.

    Протягом одного технологічного «вікна», яке тривало не більше п’яти годин, було проведено капітальний ремонт верхньої будови колії за одним напрямком. Ще протягом одного «вікно» буде замінено шпали і на непарній колії. Рейки при цьому укладуть ті ж, що функціонували раніше, адже вони ще не вислужили встановленого терміну.

    Цією непростою ремонтною роботою, яка вже має назву операцією «Міст», розпочався весняний ремонт колій на території Жмеринської дирекції залізничних перевезень. А зробити тут належить ще чимало. Зокрема заплановано середній ремонт колії на багатьох дільницях між Козятином та Жмеринкою. А це й на перегонах між станціями Голендри - Кордишівка, Варниця - Гулівці, Калинівка - Сосонка, Вінниця - Тюшки. А також ремонт окремих колій на станціях Голендри, Тюшки, Браїлів. Не менший обсяг робіт передбачається здійснити на дільницях Жмеринської та Хмельницької дистанцій колії. Словом, у колійників робіт ще багато. Та, важливо, що за сприяння погоди нинішнього року вони уже успішно розпочаті. А першою і важливою була операція «Міст». Впевнений, що й інші роботи пройдуть успішно.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Роман КУРИЛЕНКО: «Якщо не ми, то хто ж відстоїть Україну?»

    Останній рік змінив наше життя. Пройшовши випробування на міцність духу під час революції гідності, українці постали ще перед надзвичайно складним викликом - відстояти цілісність і незалежність України. Тривожні вісті про загрозливу ситуацію на сході держави стали надходити в березні минулого року. Для участі в антитерористичній операції мобілізовано тисячі наших співвітчизників, серед них і працівники залізниці. Приміром, таких чимало в Житомирській дистанції колії. Ремонтник штучних споруд Роман Куриленко з Новоград-Волинської дільниці, захищаючи нашу державу в бойових діях на сході, отримав поранення. Після тривалого лікування повернувся працювати в дистанцію колії. Про місяці його перебування в зоні АТО, що змінили повністю погляд на життя, запитую в 33-річного Романа детальніше.

    - Розкажіть, коли були мобілізовані і куди направлені для виконання поставлених завдань?

    - Строкову службу я проходив свого часу в навчальному центрі в Десні. Півтора роки служив, був командиром танка. І ось торік наприкінці зими мене і ще одного колегу викликали на військові збори, днів десять тривало навчання. А вже 17 березня був призваний по частковій мобілізації у Новоград-Волинську 30-ту окрему механізовану бригаду. Навчання, стрільби на місцевому полігоні. Затим - у Миколаєві на полігоні в с. Широкий Лан. Перебуваючи у складі бригади, потрапив в Херсонську область в смт Чаплинка, де несли службу на блок-постах для надійнішого захисту кордону.

    А в червні надійшов наказ вирушати в Донецьку область, куди ми й прибули з особовим складом і технікою. Був у гранатометному взводі командиром відділення. Якщо простіше - в екіпажі БМП коректував ведення вогню. Під час першого ж виїзду на завдання, потрапили в засідку сепаратистів, які відкрили вогонь, затаївшись в зелених кущах. Але ми відстрілялись і повернулись без втрат.

    - Романе, вам доводилося, звісна річ, проїжджати різними населеними пунктами з колоною техніки. Спілкувалися з місцевими жителями? Як вони ставляться до воїнів ЗСУ?

    - Так, доводилося проїжджати різними населеними пунктами. Ставлення до нас було дуже різне: одні стрічали з вітаннями, інші з прокльонами. Запам’яталася дружелюбністю одна сім’я в Степанівці, тоді ще цей населений пункт був не настільки розгромлений «градами», як це сталося згодом. Якось зупинили БМП і вийшли до людей, які на плиті біля будинку щось варили. Чоловік і жінка років 50-ти кажуть, сепаратисти постаралися, що в них ні газу, ні світла немає. Ми попросили лише свої консерви з кашею розігріти на плиті, то ці люди ще й молока нам дали, ще чимось пригощали… Але бачили й інших. Приміром, їдемо колоною по дорозі, а чолов’яга, спершись на хвіртку, уважно спостерігає. Трохи від’їхали, він телефон до вуха і вже комусь доповідає обстановку.

    - Хотіла б почути з перших вуст про те, як було із забезпеченням - починаючи від бойового спорядження, форми, бронежилетів, продовольства.

    - Не вистачало приладів нічного бачення, біноклів і ще чимало іншого. Допомагали багато волонтери. Мені особисто доводилося з одними з них спілкуватися ще коли стояли в Херсонській області стосовно додаткової форми і взуття, бо ж те, що в нас було, зношувалося. Представники Новоград-Волинської самооборони дали мій телефон київським волонтерам і вони запитували мене, які розміри потрібні, скільки, а потім доставили. Стосовно харчування, то в Херсонській області спочатку нам готували їжу в одному закладі і привозили, потім була польова кухня. Та й самі могли організувати закупку продуктів. Хлопці, переважно досвідчені, дорослі люди, і знаємо, що краще самим про себе потурбуватися…

    Перед відправленням в Донецьку область нам всім в частині видали бронежелети. Щодо харчів, сухпайки були, головне - запастися достатньою кількістю води. Та відверто кажучи, перебували в таких умовах, що не про їжу думки були… Особливо, як потрапляли під обстріли градів.

    - Що найстрашніше було на війні?

    - Коли вперше під час бойових дій взяв до рук зброю, то трохи руки трусилися. Але потім це минуло. Страшно, коли не знаєш, звідки прилетить снаряд під час обстрілів. Та найстрашніше, коли ти годину назад спілкувався із таким же воїном-земляком, разом у річці руки мили, а тут раптом кажуть, що він загинув…

    - За яких обставин Ви отримали поранення?

    - Це відбулося 28 липня під час боїв біля Савур-Могили. Того дня вдалося взяти цю стратегічну висоту. От у тому бою і отримав поранення.

    - Пам’ятаєте ту мить, як у Вас влучила куля?

    - Наша бойова машина піхоти замикала колону. Ведучи бойові дії і не сподівалися, що нам у спину стрілятимуть снайпери. Але, як показує досвід, у цій війні треба бути готовим до всього. Так сталося, що протягом кількох хвилин вражений кулею снайпера був командир взводу, якому роздробило ключицю. Номер обслуги БМП отримав поранення в шию. Мені ж куля, пройшовши між пластинами бронежилета, «прошила» бік і застрягла десь біля хребта.

    В усіх були аптечки із знеболювальними і кровозупинними засобами. Допомагали один одному. Поранені були не лише ми. Потім у БМП завантажили чоловік десять з пораненнями і машина вирушила до польового госпіталю. Та не все так просто було, бо потрапили під мінометний вогонь. Пощастило вибратися. Після польового госпіталю, де надавали допомогу, на «Уралі» відправили до вертолітного майданчика і на Запоріжжя, звідти у госпіталь Дніпропетровська. Там привезли в палату, я весь брудний, чорний, прошу, принесіть миску з водою, хоч умиюся…

    - Рана важкою виявилася?

    - Середньої тяжкості. Спочатку був біль в спині. Лікарі намагалися дістати кулю різними способами, зрештою довелося робити досить серйозну операцію. Просив, віддайте кулю на пам’ять, не віддали… А так все гаразд. Вдома не знали, що зі мною, я й не казав, що поїхали в Донецьку область. Додому зателефонував вже як зробили операцію. У дружини якраз День народження, 30 років виповнилося. Привітав, потім кажу, я в госпіталі. Вона відразу ж їхати зібралася. Кажу, не їдь, це ж далеко, та й за доньками треба доглядати. В Дніпропетровську знайомі є, ще ж і волонтери в госпіталі завжди допоможуть. Я був вражений, звичайно, наскільки в нас сильний волонтерський рух. І одяг приносять, і їжу, приділяють постійно увагу, підтримують, спілкуються. Чергували студенти медучилища, які були на канікулах, і це ж все без будь-якої оплати.

    У палаті на два чоловіки - телевізор, холодильник, мікрохвильовка. Якось приходили звичайні люди в палату поспілкуватися, ми говорили, жартували з ними. Виявилося, то були психологи, мабуть, думали, що нас від депресії треба рятувати. Потім зробили висновок, що ми зі своїм оптимізмом ще самі можемо надавати психологічну допомогу.

    У Рівному у госпіталі ще лежав. Це вже ближче до рідних місць, то всі мої близькі навідувалися. А волонтери і в цьому госпіталі оточували увагою.

    - Чи спілкуєтеся зі своїми бойовими побратимами, чи згадуєте своїх командирів? До речі, яке враження лишилося від їхніх дій?

    - У нас не було таких випадків, щоб командири кидали воїнів на полі бою, а самі тікали. Ось цей же командир взводу, з яким нас разом поранили, молодий офіцер, йому двадцять з чимось років. Але за воїнів він переживав, людина компетентна і порядна. Іноді телефонує, обіцяв, що зустрінемося в Новограді-Волинському. Мабуть, він піде далі служити. Мене ж комісували з армії, проте написано в документі, що під час введення військового стану вважатимусь обмежено придатним до служби. Якщо призвуть - піду на військову службу знову. Бо державу потрібно захищати. Якщо не ми, то хто ж відстоїть Україну?

    Вважаю, що люди, які побували там, зрозуміли всю відповідальність за долю рідної землі, стали справжніми патріотами. І на них завжди можна розраховувати.

    Оксана КЛИМЧУК

    «Не шкодую, що зробив такий вибір. Хоча…»

    По завершенні навчання у Козятинському міжрегіональному вищому професійному училищі залізничного транспорту Олег ЗАХАРЧУК встиг вже декілька років пропрацювати за обраною професією помічником машиніста локомотива. Робота була, як-то кажуть, до душі. Були у юнак й свої плани на майбутнє. Хотів стати машиністом, водити, як його старші колеги по роботі, великовантажні чи пасажирські поїзди магістралями Південно-Західної залізниці. Й, мабуть, ця його мрія і здійснилася б, та життя внесло корективи.


    Начальник дільниці Олег ЗАХАРЧУК.

    Олег одружився. Згодом народилася донька. Тож постала перед молодою сім’єю нагальна проблема із житлом. За місцем роботи наразі отримати його було неможливо. Та й перспективи вирішення цього питання не було. Тож коли надійшла пропозиція від місцевих колійників перейти на роботу до них (там бракувало монтерів колії), і вони гарантували надання службового житла, молодий помічник машиніста після тривалих роздумів та вагань все ж погодився.

    Монтером колії він пропрацював менше року і був направлений для навчання до технічної школи бригадирів колії, що у Боярці. Після цього очолив бригаду колійників 3-ої дільниці Козятинської дистанції колії. Згодом став шляховим майстром, а з 2013 вже сам очолює цю дільницю.

    - Не шкодуєте, що свого часу перейшли із локомотивників у колійники? - запитую свого співрозмовника.

    - Якщо відверто, то був такий момент у моїй трудовій біографії, - відповідає той. - І не тому, що було важко, а через деякі інші причини. Та все владналось. Керівництво дистанції колії та нашого відділку повірило у мене, допомогло у моєму становленні. Особливо хочу подякувати колишньому своєму керівникові, а тепер вже людині, що пішла на заслужений відпочинок Віктору АНДРОЩУКУ. Саме він домігся того, щоб я залишився колійником, отримав середньотехнічну освіту за фахом. Словом, ось вже понад 20 років я - колійник. І не шкодую, що зробив тоді такий вибір. Хоча, зізнаюсь, іноді коли по перегону мчить великовантажний і є можливість за цим спостерігати, щось там, у душі, і заворушиться…

    Початок ремонтних колійних робіт цього сезону колійники 3-ої механізованої дільниці Олега Захарчука розпочали не перегоні Михайленки - Чуднів-Волинський. За неповні два тижні майже чотири кілометри магістралі вже відремонтовано. Однак це лише, як то кажуть, крапля в морі. Адже за словами мого співрозмовника, їхня дільниця обслуговує 112 кілометрів колії, і майже всі перегони потребують модернізації. Тож роботи у колійників вистачить. І не лише цьогоріч, а й на перспективу.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Глибокий слід Анатолія КОСТАНОПУЛО

    Анатолій Костянтинович Костанопуло нещодавно відсвяткував своє сімдесятип’ятиріччя. Поважний вік. А наче так недавно він, начальник вагоноколісних майстерень Ворожба, водив журналістів цехами, розповідав, де облаштують дільниці та поставлять нові верстати. І що збудують, аби підприємство вийшло на заплановані виробничі показники. Тоді Анатолію Костянтиновичу було тільки шістдесят. Через кілька місяців хвороба змусила його піти з посади начальника, залишивши навзамін багато часу для розведення бджіл та виноградника. «Бо який же то Костанопуло, - жартував, - та без винограду».

    А трудова біографія його проста. У 1960 р. Анатолій Костанопуло влаштовується оглядачем у вагонне депо Конотоп. Уже через кілька місяців стає старшим оглядачем. Потім три роки служить в армії. Демобілізувавшись, повернувся в депо. Працював майстром деповського ремонту, бригадиром цеху головного механіка, приймальником вагонів, заступником начальника з експлуатації, заступником із ремонту, головним інженером. І врешті - начальником.

    У ті роки познайомитися з Анатолієм Костянтиновичем нагоди не випадало, але, як з розповідали ветерани, депо одержало енергійного керівника-професіонала, одержало потужний імпульс для розвитку. Тут оновлюються ремонтні цехи, будується побутовий корпус, облаштовується їдальня... Тоді ж Анатолія Костанопуло нагороджено медаллю «За доблесну працю» та відзначено знаком «Почесний залізничник». А в 1989 р. він очолив вагонне депо Ворожба.

    Початок дев’яностих - складний період залізничної історії. Зменшення обсягів перевезень поставило це підприємство одним із перших у чергу на закриття. І в Києві, і в Конотопі, і у Ворожбі стали шукати оптимальний вихід зі складної ситуації. Досвід підказував, що депо треба перепрофілювати на вагоноколісні майстерні. Цю ідею відстоювали начальник Конотопського відділка І.Д. Назаренко, заступник начальника залізниці В.П. Никипорець, підтримував депутат Верховної Ради України В.І. Череп. І, звісна річ, у гущі подій був сам енергійний та непосидючий Костанопуло... Вагоноколісні майстерні влітку 1999 р. відкривав начальник столичної магістралі Борис Олійник.

    Керівників призначають, зміщують і переміщують. Одні залишають по собі добру пам’ять, інші - не дуже. Або й ніякої. Анатолія Костанопуло пам’ятають та шанують і в Конотопі, і в Ворожбі. Довгих літ та здоров’я Вам, Анатолію Костянтиновичу.

    Редакція «Рабочего слова» приєднується до привітань з нагоди сімдесятип’ятиріччя і бажає ветеранові довгих літ та здоров’я.

    Микола ПАЦАК

    Зухвалі забави на залізниці небезпечні

    Два хлопчики Ілля П. та Ростислав О., шукаючи «пригод», забрели на ст. Вінниця. Тут на виставній (сьомій) колії вони побачили залізничні цистерни і вирішили провести «фотосесію». Один із них драбиною почав підніматись до горловини цистерни. А його товариш приготував мобільний телефон, щоб зробити класну «фотку». Не встиг хлопчина стати в «козирну» позу на вершині цистерни, як між його головою та контактним дротом утворилась яскрава електрична дуга. Ще мить - і на хлопцеві загорівся одяг. Знепритомнівши, він впав на цистерну.

    Його напарник, замість того, щоб кликати дорослих на допомогу, поліз драбиною до товариша, напевне, мав намір зняти його звідти. Та лише наблизився до вершини цистерни, як стався другий електричний розряд і вразив його.

    Оператор маневрової гірки помітив електричні розряди і повідомив про трагедію працівникам транспортної міліції на ст. Вінниця, а також викликав аварійні служби. На місце події прибула слідчо-оперативна група. Правоохоронці встановили, що враженими електричним струмом були 11- та 12 річні мешканці м. Вінниця. Потерпілих із тілесними ушкодженнями, у одного - 60, у другого - 15 відсотків обгорілого тіла, доставили в обласний опіковий центр. За їх життя борються медичні працівники…

    Цей випадок стався 14-го березня, а вже через дев’ять днів на ст. Київ-Дніпровський також зайшли двоє хлопчаків і зайнялись розмальовуванням вагона. А щоб зберегти свій витвір на пам’ять, похвалитись ним перед товаришами, вирішили сфотографуватись на його фоні. Один із них поліз драбиною на вагон і тут же був вражений електричним струмом, після чого впав на землю. Його товариш покликав на допомогу дорослих.

    Слідчо-оперативна група лінійного відділу міліції на ст. Дарниця виїхала на місце події і встановила, що потерпілим був 15-річний учень однієї із столичних шкіл. Від отриманих опіків та травм він помер на місці.

    Про ці та деякі інші випадки загибелі та травмування дітей на залізниці розповіли під час прес-конференції у Вінниці заступник начальника УМВС України на Південно-Західній залізниці - начальник міліції громадської безпеки Анатолій ДОМАРАЦЬКИЙ, начальник кримінальної міліції у справах дітей цього ж управління Олександр ХОМИЧ, начальник сектору зв’язків з громадкістю Наталя МЕЛЬНИК та начальник лінійного відділення міліції на ст. Вінниця Володимир КАЗАКОВ. Вони також зазначили, що впродовж перших трьох місяців поточного року на об’єктах столичної магістралі сталось сім нещасних випадків за участі дітей. Найбільше - п’ятеро - були вражені електричним струмом, один травмований локомотивом, а ще стався один випадок суїциду. Троє дітей у цих прикрих випадках загинули. Для порівняння було зазначено, що протягом минулого року було 12 подібних випадків, під час яких загинуло четверо неповнолітніх.

    Ці неприємні випадки вимагають набагато активніше приводити роз’яснювальну роботу серед учнів, використовуючи усі засоби. Організатори прес-конференції, яка проходила у приміщенні методичного кабінету департаменту освіти міста Вінниці, через засоби масової інформації звернулись до мешканців міста, зокрема до батьків, учителів, щоб ті пояснили дітям, яка небезпека є для тих, хто влаштовує пустощі на залізничних об’єктах. Вони також передали відео- та фотоматеріали, спеціальні плакати завідуючій методкабінетом Наталії МОСКАЛЬЧУК, для того, щоб їх використовувати при проведенні спеціальних виховних заходів у кожній школі міста. Була досягнута домовленість про участь у таких заходах працівників міліції.

    На запитання від кор. «Рабочего слова» про взаємодію працівників міліції у профілактичній роботі із залізничниками, зокрема про використання для цього спеціального вагона з охорони праці Анатолій Домарацький відповів, що така взаємодія налагоджена. Але її потрібно поглиблювати. Зокрема й інтенсивніше використовувати згаданий вагон. Варто його направляти у міста, де є вузлові та великі залізничні станції і запрошувати туди на спеціальні заняття учнів, якщо не всіх шкіл, то тих, що розташовані неподалік від залізниці.

    Варто зазначити, що такі заходи, з використанням спеціального вагона, вже проводились. Про них розповідалась у публікаціях нашої газети. Але цю роботу варто проводити й надалі.

    Цікавило журналістів, які ще випадки, окрім враження електричним струмом, траплялись на залізниці. Найбільш поширеним і небезпечним, як було зауважено, є захоплення так званим «зачепінгом». Це коли хлопчаки на ходу поїзда чіпляються до вагонів і таким чином катаються. Наскільки це небезпечно, свідчать випадки травмування, причому з доволі важкими наслідками - втрата ніг чи рук.

    Траплялись випадки й травмування при переході колій. Модною серед молоді є одяг із капюшонами. Накинувши такий капюшон на голову, а у вуха вставивши навушники, в яких лунає музика, юнак не бачить, що робиться обабіч та й не чує шуму, сигналів транспорту. Переходити залізницю у такому «прикиді» вкрай небезпечно. Адже локомотив, який тягне за собою тисячотонний состав, в одну мить зупинитись не може. Тому й відбувається травмування.

    Взагалі-то, залізниця є зоною підвищеної небезпеки, тому стороннім людям, тим більше дітям, на її об’єктах не лише не бажано, а й заборонено перебувати. За це передбачена й адміністративна відповідальність. Коли ж людина, за крайньою необхідністю, переходить залізничні колії, то має бути уважною та обережною. Перед тим, як ступити на рейки, варто переконатись, що не рухається потяг ні справа, ні зліва. Безпечною є відстань не менше 200 метрів до локомотива, що рухається. Не можна наближатись і до дротів контактної мережі, в якій напруга 27 тисяч вольт. Безпечною є відстань більше двох метрів. Не можна заходити за обмежувальну лінію і на перонах вокзалів. Є й інші застороги на залізниці.

    Про це мають знати всі дорослі й учити цьому своїх дітей. Це особливо актуально під час канікул, коли у школярів чимало вільного часу і вони шукають собі забави. А коли вони їх знаходять на залізниці, то можуть бути й трагічні наслідки. Які не потрібні ні працівникам залізниці, ні міліції, а тим більше батькам та самим постраждалим.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото з інтернету

    ИЗ ПАМЯТИ НЕ ВЫЧЕРКНУТЬ…

    (Продолжение. Начало в №15.)


    Алла Вячеславовна Потапова

    И ПОВЁЗ НАС ПОЕЗД В КИЕВ...

    Однажды мама пришла с работы и сказала мне и моей младшей сестричке:

    - Девчонки, собирайтесь! Едем в Киев! Там живёт моя сестра, а ваша тётя - Шура. Вместе жить будет легче!

    Папины родители оставались в Саратове, в красивом доме недалеко от Волги. Этот дом, вероятно, стоит и сейчас - добротный, каменный, трёхэтажный. Он принадлежал моей бабушке по папиной линии, графине Каменской, что засвидетельствовано даже на её старинной фотографии: «Каменская, уголъ Вокзальной ул. в Александровс. пер. соб. домъ». Там ещё есть приписка: «Негативы сохраняются». Насчёт негативов не знаю, но портрет княгини Каменской, моей бабушки, рисованный гуашью, висит у нас в столовой. Бабушки не стало в 1917 г. В семье говорили, что она умерла от онкозаболевания. Возможно. Хотя в том году графиня могла умереть и совсем по другой причине…

    Мой отец - Попов Вячеслав Иванович, главный инженер Рязано-Уральской железной дороги в Саратове, пошел в армию в 1939 г., воевал в Великую Отечественную. Когда мы искали его и оплакивали, он попал в плен. Затем вторично женился, в 46-м приезжал к нам с мамой в Киев. Погиб дорогой мой родитель в сорок седьмом году при странных обстоятельствах, выяснять которые мне он запретил… явившись во сне. Папа работал в Виннице, но однажды его внезапно увезли в Харьков, поместили в больницу. Там его и не стало. Позже мы получили извещение на обрывке тетрадочной обложки, что он выбросился из окна больницы. Ни больницы, ни каких-то врачей, которые бы знали моего отца, мы не нашли. Спасибо харьковским журналистам: они обыскали все возможные следы его гибели - бесполезно. Когда я ехала домой, в Киев, сильно расстроившись, мне то ли привиделось, то ли приснилось, то ли какой добрый человек пришёл осторожно ночью, но это был мой отец! Он вошёл как бы сквозь стенку купе и сказал мне: «Не смей искать меня больше. Это опасно!» И улыбнулся так грустно, что у меня щёки стали мокрыми от слёз. Эта тайна его биографии ушла вместе с ним.

    А до того мама не очень ладила с княжеской семьёй. Нас позвала в Киев мамина сестра тётя Шура, работавшая в Дарнице на железной дороге помощником кочегара. И мы отправились в Украину.

    Поскольку моя мама работала в управлении Рязано-Уральской железной дороги, ей помогли оборудовать грузовой вагон под теплушку: поставили печку-буржуйку, закатили бочку с квашеной капустой, два мешка картошки и морковки, чего-то там ещё, денег дали и мы - поехали. Дорога длилась шестнадцать суток военного времени от Саратова до Киева. Бомбёжки, сирены тревоги, страшно, но привыкали, на остановках запасались хлебом и водой. Наш состав пропускал эшелоны с бойцами, ехавшими на фронт, и ранеными, ехавшими с фронта. С тревогой высматривали в каждом военном эшелоне: а вдруг папа жив и вот сейчас выглянет из вагона!

    Улица Аткарская в Саратове, на которой стоял наш дом, шла вдоль железной дороги, и мы, стоя у вагонных окон, прощались с родным домом долго и грустно.

    Однажды в пути к нам в двери теплушки постучали. Мама открыла и увидела двух мужчин. Один, постарше, подтолкнул младшего к двери вагона и просительным голосом с сильным грузинским акцентом попросил:

    - Пусть мой сын проедет с вами до следующей остановки - там его мать ждёт. А я ещё здесь задержусь.

    Посмотрел на суровое мамино лицо и сказал:

    - Если Гога посмеет хоть в чём-нибудь вас обидеть, я его сам!..

    Он взмахнул рукой, как бы держа в руке саблю. И протянул маме буханку мягкого свежего хлеба.

    Молодой грузин всю дорогу молчал, только улыбался и старался маме помочь в мелочной бытовой суете: дровишек в буржуйку подкинуть, хлеб порезать. Когда он вышел на станции часа через три, нам даже стало его жалко. Хороший человек!

    Вспоминаю ту памятную ночь и теплушку на запасных путях под Киевом. На пороге - 1945 год. Непонятно где и почему стоим.

    Проснулась я от горячего маминого шёпота: «Молись, доченька, молись! Кажется, беда грядёт!» Я сразу проснулась и слышу: по вагону кто-то стучит - в дверь, в стенки, по колёсам. Вот ужас-то! Молиться нас не очень учили в детстве, но со страху складные слова сами лезли в голову, и я просила Боженьку пощадить и защитить. Пожалеть, чтобы злые дядьки (мы слышали их негромкие голоса) не добрались до нас. Сестричка сидела на постели, зажав рот руками. Через какое-то время люди ушли. До утра заснуть было невозможно. А утром оказалось, что это были осмотрщики вагонов, проверявшие по долгу службы состояние подвижного состава. Так приняла нас окраина столицы Украины - Дарница. Хорошие ребята, осмотрщики! Они же хотели, чтобы наш вагон исправным был! Я снова заснула, а утром проснулась с твёрдым убеждением, что нужно жить и ничего не бояться.

    В Киеве мы поселились у маминой сестры на Левом берегу, в Дарнице, настоящем пролетарском районе, все вместе - в том числе и с тётей Шурой, в одной большой комнате, в доме, который назывался Машинистовским. Мне он и теперь, левый берег Днепра, нравится больше, чем правый, хотя уже нет того простора: спилены деревья, исчезли многие парки, добрались сюда шоссе и скоростные дороги с вечно куда-то торопящимися, зудящими машинами.

    Работать я пошла в шестнадцать лет и три дня - делопроизводителем в Дарницкий райисполком. А учиться - в вечернюю школу. Подрастая и впитывая окружающий быт в своё миропонимание, я стала очень рано разбираться в правилах игры под названием «жизнь». Чтобы пробиться к своим самым благородным целям, нужно сразу избрать, какие средства для тебя хороши, чтобы потом не метушиться, не сожалеть и не ахать.

    Я поняла, что рассчитывать мне не на кого - «мохнатой руки» у меня нет, но внутренний стержень ржаветь или гнуться не собирается. Поэтому я сказала себе: «Вперёд - и всё будет гениально!» Я ещё не знала тогда, что повторяю библейскую истину: «Делай, как можешь, и пусть будет, как должно». Это помогало мне по всей моей дороге - я никому не завидовала, но просто искала своё место под солнцем.

    Задание на жизнь было дано, и я стала выполнять его с огромным упорством.

    Первую ночь на новом месте я не спала. И в ту бессонную ночь я вспомнила ещё одно предсказание, позже написав о нём несколько отстранённо.

    ПРЕДСКАЗАНИЕ

    Жила-была на свете в замечательном российском городе Саратове девочка Алла. Глаза у неё были серо-зелёные, волосы - жёлтые, в пасмурную погоду, и золотые - в солнечную. Она сочиняла стихи и купалась в самой большой и самой красивой русской реке Волге со своими друзьями и подружками.

    Однажды к девочке подошла цыганка и предложила:

    - Давай я тебе погадаю.

    - Нет, - ответила девочка. - Я ещё маленькая, а детям гадать нельзя. Так бабушка сказала. Она себе на картах гадает, а мне, говорит, ещё рано.

    - Так-то на картах, - возразила цыганка. - Я тебе по глазам на судьбу погадаю. Сейчас ты живёшь возле большой и красивой реки. Но придёт время, и ты уедешь далеко-далеко, в другую страну и будешь купаться в другой большой и красивой реке с красивым именем Днепр. И станешь предводителем необычного племени.

    - Девочки не бывают предводителями! - возразила девочка.

    - А ты подрастёшь - и станешь.

    - И что же я буду защищать - золото? - усмехнулась девочка.

    - Может быть, это и можно назвать золотом, - задумчиво ответила цыганка.

    - А потом?

    - В твоё племя придут те, кто знает секрет: как говорить с человеческой душой. И вы станете творить памятники времени, в котором живёте. Это окажется главным делом твоей жизни. И ты будешь встречаться с вождями племён той страны, откуда уедешь, и той страны, куда приедешь.

    - Да ладно сказки рассказывать! - рассмеялась девочка и побежала к реке.

    Но всё случилось именно так, как нагадала цыганка... В один прекрасный (или нет?) день девочка оказалась в другой стране. Прошло время, девочка выросла и собрала вокруг себя таких же отчаянных, бесшабашных и упорных поэтов, и их действительно признал вождь той страны, где она, стала жить. Знали о ней и её сотоварищах и на родине, в России.

    Однажды она получила награды за свой труд сразу из обеих стран. И она написала об этом стихи:

    Я обласкана властью, и это, наверно, негоже.

    На груди у поэтов смущённо звенят ордена.

    За награду - спасибо. За честь и пожатие - тоже.

    И всё же.

    Что-то гложет внутри, непонятно какая вина.

    Я, казалось бы, честно награду сию заслужила -

    Ведь её не разделишь на лацканы всех пиджаков.

    Кто-то в жизни - погонщик, а кто-то - бессменно пружина.

    Я пружиной служу у таких, как сама - чудаков.

    Вьём воздушные гнёзда, в которых нельзя поселиться.

    Но душе там вольготно, свободно от жизненных пут.

    Я, видать, не права.

    Мне бы надо наградой гордиться.

    Я горжусь чудаками, что рядом со мною идут…

    Я не могу сказать, как живут другие люди - бывают ли у них предсказания. Не знаю. У меня бывают. Иногда они выглядят так, что и поверишь-то в них не сразу. Но я никого не хочу убеждать. Возможно, этого не может быть.

    Но со мной это было.

    ПРОЕКТ... МЕНЯ

    Я не помню, сколько лет мне было, когда привиделся этот сон. Наверное, пять-шесть. Сразу хочу пояснить, что и теперь порой сны мои - параллельная жизнь между засыпанием и бодрствованием. Многие места и люди из сна уже известны мне давно, с ними завязаны отношения и даже проблемы, события сна (виденья?) и реальности иногда накладываются, и, проснувшийся, я ещё несколько секунд живу той, параллельной жизнью. Присутствую зрителем и участником одновременно в уже заданном сюжете, с единственным отличием от обычного сна - понимаю, что не сплю.

    …Это была какая-то лаборатория - казенные, недомашние предметы, много приборов, два человека. Или два разумных существа, очень похожих на людей. Я слышала их разговор, но физически себя там не ощущала.

    Первый откинулся на спинку кресла и устало сказал:

    - У этого ребенка большой запас прочности. Он родился под знаком Льва и, если верить земному востоку, под знаком Петуха. В него вложен талант лидера, поэта, носителя добра и справедливости…

    - Зачем же так наказывать девочку? - иронически усмехнулся второй. - Я давно работаю с людьми, и очень хорошо изучил механизм создания их судеб. И отношусь к этому процессу сдержанно. Лев, Петух, девочка…

    - Откуда ты знаешь, что это - девочка? Я не называл пол, - первый посмотрел на второго.

    - Я читал ее гены, - ответил второй.

    - Такое впечатление, что тебе это не безразлично, - почему-то с раздражением заметил первый.

    - Просто я сочувствую земным женщинам, - ответил второй. - Их жизненный путь гораздо сложнее, чем у мужчин. Предрассудки, роль матери, житейские неурядицы. А ещё - отчаянность. Женщины на Земле отчаянней мужчин.

    - Можно подумать, что ты когда-нибудь жил на Земле. - Первый отключил программу. - Я устал. Хочешь кофе? Замечательный земной напиток.

    - Нет, мне нравится другой земной напиток - чай, - ответил второй. - И эта девочка тоже будет любить чай. Знаешь, а она - блондинка. У девочки натуральные светлые волосы.

    - Я рад за неё. Но я не просил тебя вмешиваться в формирование её привязанностей, - буркнул первый и ушел из моего поля зрения.

    Второй пощелкал программами, и я на его экране увидела… себя. И та Я - с экрана - встретилась глазами со Вторым. А может быть, я, тогдашняя, посмотрела на этого Второго, силясь что-то понять? Он глянул в ответ пристально, и произнес:

    - Это старая запись. Архив.

    - И вдруг, совсем негромко, как бы доверительно хорошему человеку, спросил:

    - Ты хочешь жить?

    Я не сразу поняла, что он обращается ко мне. А когда поняла, закивала головой:

    - Да! Хочу!

    - Но у тебя будет трудная жизнь.

    - Я вижу, ты хорошенько просмотрел её гены? - насмешливо спросил второй. Но первый его не слышал.

    - И у тебя не будет ничего даром.

    - Пускай! - закричала я в страхе, понимая, что решается моя судьба. - Но я буду стараться!

    Вместе со мной в палате лежал мальчик. Он был тяжелобольным, и врачи, подойдя к его кровати, разговаривали очень тихо, сочувственно кивая головами. Сейчас он странно смотрел на всех, часто переводя взгляд, и в лице его было что-то трагическое. Но мне было не до него.

    - Я верю, она будет стараться, - сказал второй голос. - Пусть живёт.

    - Ты остаёшься жить, но помни - какой ценой, - строго сказал первый голос. Он хотел ещё что-то добавить, но второй его прервал:

    - Что ты её запугиваешь?

    И посмотрел на меня ласково - у меня прямо от сердца отлегло.

    - Тебе свою жизнь самой строить - всего и дел-то. Главное - ничего не бойся!

    И отключил питание. Стало темно, но перед этим я заметила, что мальчик исчез. Как бы растворился в воздухе. Его лицо было печальным, я видела: он не хотел исчезать. И последнее, что я услышала, были слова Второго:

    - Ты не можешь без ужасов. Она же не виновата, что выбрали её. Не забывай, что она…

    Он покосился на меня и совсем тихо произнёс:

    - Не совсем земного происхождения.

    Мне стало не по себе, и я то ли уснула, то ли потеряла сознание.

    Потом говорили, что у меня был жестокий тиф с высоченной температурой, и я выжила чудом. А мальчик утром уже был неживой. Я это помню всю жизнь. Может быть, поэтому я очень боюсь кого-нибудь обидеть. Я не забываю, что мое излечение покрыто тайной, которую никогда уже мне не разгадать.

    Не менее запутано и моё появление на свет. Подлинника свидетельства о рождении у меня нет. Только невразумительные копии, написанные маминым почерком и заверенные размытыми печатями. Родителей моих давно уже нет в живых и спросить некого. Да и сама я не обратила бы на это внимания, если бы не понадобился сей документ для одного важного дела.

    Согласно подлинной метрике из Саратовского ЗАГСа, имя мое - АЛА, фамилия - ПАПОВ, дата рождения - 7 августа, год рождения - неизвестен, место рождения - прочерк…

    (Отрывок из новой книги Аллы Потаповой «КАСАНИЕ ВСЕЛЕННОЙ»)


    «Вольная птица» вже у польоті

    У фіналі минулого року під час звітного концерту групи «Кураж» її керівник Іван Супрун анонсував вихід четвертого звукового альбому «Вольная птица». І ось ця творча птаха вже у польоті.

    На диску - дванадцять пісень. До речі, записаних ними самостійно - у Будинку науки і техніки Конотопської дирекції залізничних перевезень. Як на мій слух, записаних чудово, хоч особливих студійних умов група не має. Наголошую, що особливих, бо мінімум необхідного обладнання колективу за творче десятиліття зібрати вдалося. Та й визначальним у цій справі є все-таки талант, а не бездушна техніка.

    Відхід групи від курортних романів (пісня «Курортний роман», яка ледь не стала візитівкою «Куражу»), зрадливих подруг (пісня «Подруга» на слова місцевого поета Геннадія Хайлука) й інших охів-ахів особисто для мене не став несподіванкою. Бо давно знаю, що Іван Супрун, соліст та автор слів, серйозно цікавиться історією - особливо прадавньою, витоками слов’янської духовності. Щось із цього захоплення потрапляло й у його тексти.

    Та домінуючим мотивом давнина не стала. «Кураж» починає співати соціально значимі пісні. Вже третя в альбомі - «За Украину-Русь», в якій рефреном проходять слова: «Вдали я вижу ту страну, Что экспортирует войну». У восьмій пісні «Сто двадцать шагов» експортери війни названі чітко - «московиты».

    Найбільш гострою в альбомі, на мій погляд, є пісня «Бонобо».

    Бонобо - це карликовий шимпанзе, тобто мавпа, яка живе в межиріччі Конго та Луалаби. Зростом, правда, від звичайних шимпанзе вони майже не відрізняються. Вдачею - так. У бонобо - абсолютний матріархат, а секс (так і пишуть натуралісти) відіграє головну роль у їхньому соціальному житті.

    Бонобо в пісні Івана Супруна має іншу прописку - кремлівську. Й автор, власне, звертається не до нього, а до «людей-россиян», в яких «растить добро не получилось» і яким «везде чудятся враги», закликає їх покаятися та віддати борги. Щодо самого, то: «Наша славянская земля Вольной будет - верю я. Ты все затеял это зря - Кремлевский бонобо.»

    Звичайно, африканські мавпи, якби вміли читати, образились би страшенно - вони зовсім не агресивні. Натуралісти помітили, що піймають бонобо чужака або чужачку, навтішаються своїм головним способом - і відпускають. O tempero, o mores! І куди тільки людство котиться.

    Група «Кураж» ніколи не гналася за популярністю. Має своїх слухачів у Конотопі, вдало виступала на залізничних оглядах. Таких колективів, колективів, для яких творчий процес є ціннішим за масовий успіх, у нас багато. Але новий альбом групи, їх «Вольная птица», має багато шансів вирватися далеко за межі Конотопа.

    Микола ПАЦАК

    Довга колія Анатолія САДОВЕНКА

    Народився Анатолій САДОВЕНКО шістдесят років тому у невеличкому селі Язовиця, на Вінниччині, яке далеко від залізниці. Хіба що тихими вечорами доносились приглушені гудки паровозів, які рухались тоді ще вузькою колією між Немировом та Вінницею. Однак це мало бентежило юнака, тому після десятилітки він вирішив вивчитися на… бджоляра. Однак ласувати медом на колгоспній пасіці йому не судилось - призвали до війська. Тут він побачив своє покликання. Після строкової служби у складі групи радянських військ на території Німеччини вивчився на прапорщика і продовжив там службу. Але велике бажання стати офіцером та ще й військовим журналістом привело його у Львівське вище військово-політичне училище. Після завершення навчання на факультеті журналістики лейтенанта Садовенка командування направило на передову, якою на той час було будівництво оспіваної в піснях Байкало-Амурської магістралі.

    Тут-то кореспондент бригадної залізничної газети і почав своє знайомство із залізницею.

    Згодом Анатолій Прокопович став спеціальним кореспондентом головної військово-залізничної газети колишнього СРСР, однак продовжував справу літописця військових будівничих БАМу, проживаючи у місті із цікавою назвою Свободний.

    Після проголошення Україною незалежності Анатолій Садовенко повернувся на Батьківщину. Тут була військова служба у прес-центрі Військово-повітряних сил, у якості посткора газети «Слава і честь» і на завершення військової кар’єри - начальника відділу газети «Крила України».

    На відпочинку після служби Анатолію Прокоповичу довго бути не довелось. Верх взяв потяг до залізниці. І ось він уже десятий рік трудиться посткором нашого видання по Козятинській дирекції залізничних перевезень. Його праця виливається у публікації про трудову діяльність, життя залізничників. Тож його довга журналістська колія, яка має свій початок на далекому БАМі, продовжується. І хай ще довго пролягає у часі!

    Ми, його колеги, «рабочесловці», щиро вітаємо Анатолія Прокоповича із шістдесятирічним ювілеєм, зичимо міцного здоров’я, довголіття, родинного благополуччя та затишку!


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05