РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 13 (27 березня 2015)
  • Випуск №13 27 березня 2015
    Зміст
    1. ПРО КОГО ЗАБУВАЮТЬ, ЯКЩО ЗВ’ЯЗОК ДОБРЕ НАЛАГОДЖЕНО? (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Шлях до досконалості - від порога Вінницького транспортного коледжу (Никифор ЛИСИЦЯ)
    3. Храм живе і надихає жити! (Анна ПОЛЮШКО, м. Щорс)
    4. Творці Cлавеня України (Георгій МІРОШНИК)
    5. ЖІНОЧА МОВА ВОЛЕЙБОЛУ (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)

    ПРО КОГО ЗАБУВАЮТЬ, ЯКЩО ЗВ’ЯЗОК ДОБРЕ НАЛАГОДЖЕНО?

    Інструмент, який управляє основними загально-технологічними мережами зв’язку столичної магістралі і Укрзалізниці, - Центральна станція зв’язку (ЦСЗ УЗ). Вірніше, її колектив, який очолює Віктор ГОНЧАРЕНКО. Оперативність та контроль за експлуатацією мереж магістрального зв’язку - це «альфа», але далеко не «омега» в історії цього сучасного державного підприємства. Пригадую, як років з п’ять тому робив фоторепортаж про відчутні зміни у галузі залізничного зв’язку. Про безвідмовну дію волоконно-оптичних ліній зв’язку рапортували колеги. Галузевій статистиці, можливо, відомі точні кілометри, що простяглися до абонентів ЦСЗ УЗ. Мені ж довелося розповідати про заміну фізично та морально застарілого аналогового обладнання, що використовувалося в СРСР ще за часів післявоєнних п’ятирічок. Цифрова апаратура, що і дотепер відповідає за надійний зв’язок під час селекторних нарад, прийшлася до душі фахівцям, зокрема столичної магістралі. Чим менше збоїв у її роботі, тим спокійніше проходить служба у телефоністок, телеграфістів, електромеханіків СЦБ та автоматики. Саме завдяки проектному відділу ЦСЗ УЗ розроблено низку проектів з будівництва волоконно-оптичних ліній зв’язку, цифрових АТС, обладнання цифрової транспортної мережі по всій мережі зв’язку Укрзалізниці. А це, погодьтесь, справа не з пересічних.


    Під час виробничої наради. Голова первинної профспілкової організації Микола ТИШКО (ліворуч),
    начальник Центральної станції зв’язку УЗ Віктор ГОНЧАРЕНКО,
    завідуючий відділом охорони праці - головний технічний інспектор з праці Дорпрофсожу
    Микола ГОЛОВАНЮК та технічний інспектор Андрій ОВСІЄНКО.


    Приємне знайомство. Телефоністки Оксана ВОЙТЮК (ліворуч) та Марія ЗІНИЧ дають точні довідки кожному із тих,
    хто користується послугами телефонної станції.

    ЄВРОПЕЙСЬКИЙ РІВЕНЬ ОБСЛУГОВУВАННЯ

    І знову поринаю в історію. Протягом 2010–2011 років виконано роботи з вивільнення аналогових систем передачі технологічної інформації в напрямках Київ - Фастів, Київ - Козятин, Київ - Жмеринка, Київ - Конотоп, Київ - Ніжин, Київ - Дарниця. Тоді було переключено канали на цифрові системи передачі. Виконано проектні роботи щодо організації зв’язку на дільниці впровадження швидкісного руху пасажирських поїздів Гребінка - Полтава - Красноград - Харків - Лозова.

    За понад 20-річну історію колектив ЦСЗ УЗ надійно поєднав завдяки мережам магістрального зв’язку, в тому числі і міжнародного зв’язку, українські залізниці із країнами-членами Організації співробітництва залізниць Європи та країн СНД. Саме про це вели розмову із начальником Центральної станції зв’язку УЗ Віктором ГОНЧАРЕНКОМ. Як забезпечити засобами телекомунікації та інформатики транспортну галузь країни для управління процесом перевезень? Як вдало спланувати розробку необхідної апаратури та забезпечити перспективний розвиток технічних засобів зв’язку з метою найбільш повного задоволення потреб у послугах зв’язку та інформатики? Про це відомо колегам Віктора Гончаренка. Є серед прерогатив колективу і розробка заходів щодо підвищення ефективності та якості роботи мереж зв’язку при мінімальних затратах з метою одержання прибутку.

    Ми побували у кожному із дев’яти відділів цієї сучасної станції. Робота телефонно-телеграфної станції зокрема здається напрочуд простою. Але це не так. Центральна станція зв’язку надає послуги дальнього телефонного зв’язку за допомогою автоматичної та ручної телефонних станцій по 41 автоматичному та 68 ручних каналах, а також по 15 цифрових потоках. Телеграфна станція ЦСЗ УЗ кожну добу обробляє 687 різного типу телеграм. Робота її технічних засобів забезпечується персоналом автоматичної станції комутації телеграфних каналів. Апаратура дозволяє комутувати (з’єднувати - ред.) до 384 каналів. Для непосвячених скажемо, що це справжній європейський рівень обслуговування.

    ЯК «ПРОСВЕРДЛИТИ» ІНФОРМАЦІЮ?

    Сучасний підхід до забезпечення безперебійної роботи технологічної мережі зв’язку, підтримки високого рівня якості надаваних послуг полягає в застосуванні процесових методів керування, при яких техніці приділяється важлива, але не єдина роль. Життєстійкість і керованість складного обладнання багато в чому досягнуто завдяки створенню централізованої системи моніторингу й адміністрування (інакше кажучи - всебічний контроль) на основі інтеграції систем керування окремими виробниками послуг зв’язку. Ця розробка

    дозволяє об’єднати безліч окремих сфер керування системами передачі даних в єдиний інформаційний простір. На власні очі пересвідчилися, як проходить процес інтеграції цих систем, у результаті чого на екрані службових моніторів можуть відображатися транспортні ситуації. Із цим і мають справи залізничні інженери й диспетчери, коли необхідно усунути яку-небудь несправність. Тобто займаються відпрацьовуванням усіх тривожних і аварійних ситуацій, взаємодіють з усіма дистанціями сигналізації та зв’язку, зокрема на Південно-Західній магістралі. Проводиться щодобовий аналіз про те, як усуваються ушкодження, і якщо виникають якісь складності, то місцеві фахівці вносять необхідні коректування. При надходженні даних про позаштатну ситуацію цю інформацію можна «просвердлити» до конкретного пристрою, при цьому стають відомими всі характеристики, що стосуються даного об’єкта, у тому числі виробник, дата виготовлення й установка, докладний «літопис» обслуговування й ремонту.

    Сервіс із гарантування магістрального зв’язку забезпечуються в необхідному обсязі, який регламентується згідно із вказівками адміністрації Укрзалізниці.

    Послуги загальнотехнологічного телефонного зв’язку у 2014-му надавались 7045 абонентам Укрзалізниці, Південно-Західної магістралі, частині розташованих в м. Києві підрозділів залізничного транспорту та абонентам деяких підприємств, що не належать до залізничного транспорту. В тому числі послугами міського телефонного зв’язку мережі залізничного транспорту користувались 1052 квартирних абоненти.

    Мережа оперативного та директорського зв’язку Укрзалізниці і управління Південно-Західної залізниці складає 1552 прямих мереж зв’язку. Спитаєте про короткохвильовий зв’язок. Тут його також вміють вправно налагодити.

    ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ОБЛАДНАННЯ ВИМАГАЄ ВИСОКОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

    Перебуваючи із перевіркою стану виробничих та санітарно-побутових умов для працівників, завідуючий відділом охорони праці - головний технічний інспектор з праці Дорпрофсожу столичної магістралі Микола ГОЛОВАНЮК та технічний інспектор Андрій ОВСІЄНКО на власні очі пересвідчилися у тому, що тут функціонують і кімнати для прийому їжі, і вмивальники, і гардеробні приміщення. До роботи систем освітлення та мереж опалення у місцевих працівників також немає запитань.

    - Інтелектуальне обладнання вимагає високої кваліфікації від тих, хто його обслуговує. Сьогодні майже всі українські залізниці, - продовжує розповідати начальник ЦСЗ УЗ Віктор Гончаренко, - як кажемо, накриті мережею волоконно-оптичного кабелю, що і утворює первинну мережу. Далі на неї накладаються телефонний, поїзний диспетчерський, радіозв’язок і так далі. У випадку виходу з ладу окремих елементів величезної мережі наші інженери й диспетчери починають працювати у конкретному технологічному режимі. Саме для безвідмовної роботи в Центральній станції зв’язку створено вертикаль керування й моніторингу. На цю вертикаль покладено функції керування рівнем безпеки руху поїздів у частині впливу на неї господарства зв’язку. Перша із цих функцій - надання зв’язку з місцем проведення аварійно-відбудовних робіт. Друга - усунення інцидентів у самій мережі зв’язку. Завдяки ефективному й комплексному використанню процесних методів керування на всіх організаційних рівнях господарства зв’язку, автоматизації технологічних процесів і впровадженню автоматизованих систем керування вдалося значно підвищити продуктивність праці. А ще забезпечити виконання ключових фінансово-економічних і експлуатаційних показників. Власне кажучи, вся наша робота, - підкреслив на закінчення Віктор Іванович, - спрямована на забезпечення процесу перевезень залізничного транспорту. І ми раді, коли про нас дещо забувають. Адже, як відомо, якщо зв’язок налагоджений добре, то про моїх колег не згадують.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Шлях до досконалості - від порога Вінницького транспортного коледжу

    Залізниця постійно має потребу у молодих, але належним чином підготовлених фахівцях. Так було ще за часів її створення, так здійснюється й сьогодні. Щоправда, є й посилання на оптимізацію, яка передбачає скорочення чисельності окремих працівників. Та все ж на заміну тих, хто виходить на заслужений відпочинок, потрібні нові кадри. Їх раніше готували у залізничних навчальних закладах, які за реформування освіти перейшли до іншого міністерства. Попри те зв’язки залізниці із колишніми «своїми» вищими та середніми навчальними закладами збереглись й донині. Чи не найкращі ділові стосунки із партнерами у Вінницького транспортного коледжу, який очолює Михайло ФАЛІШТИНСЬКИЙ.


    Під час засідання комісії з розподілу випускників коледжу.

    Підтвердженням цьому може послужити захід, що відбувся днями у згаданому вище коледжі. Для участі в ньому запросили керівників кадрових органів відокремлених структурних підрозділів столичної магістралі та й сусідніх залізниць, фахівців для яких навчають саме у Вінниці. Це можна назвати своєрідним ярмарком, на якому навчальний заклад пропонував «свіжу кров» - молодших спеціалістів залізничного транспорту. А «кадровики» залізничних підрозділів могли їх запросити для заповнення вакансій, що утворились після відправлення на заслужений відпочинок тих робітників, хто досяг пенсійного віку.

    У визначений день до коледжу завітали керівники кадрових органів відокремлених залізничних підрозділів, які й увійшли до спеціальних комісій по розподілу випускників коледжу. Найбільші за кількістю «торги» відбулись за спеціальністю «Обслуговування і ремонт залізничних споруд та об’єктів колійного господарства». І це не випадково, адже майбутніх майстрів сталевих магістралей більше у чисельному еквіваленті саме в цьому коледжі навчають. Аж п’ять таких випускників, і це - найбільше серед інших, зобов’язалась працевлаштувати Вінницька дистанція колії, яку на «ярмарку» представляв заступник начальника дистанції із кадрів та соціальних питань Василь КРИЦЬКИЙ. По чотири до себе на роботу запросили Хмельницька та Шепетівська дистанції колії, по три - Жмеринська колійна машинна станція та Овруцька дистанція колії. Взагалі ж то працевлаштували 25 випускників, які здобули відповідну підготовку за цим фахом на державне замовлення.

    Варто також зауважити, що випускники отримали призначення не лише на нашу залізницю, а й на сусідні - Львівську та Одеську. Крім того десять випускників отримали запрошення не на залізничні підприємства. Зокрема у Вінницьку транспортну компанію, яка має у своєму складі трамвайне господарство. Тож вони підтримуватимуть у належному стані трамвайні колії, яких у місті майже 50 кілометрів.

    Трохи менше, але ж майже 90 відсотків тих, хто навчався за державним замовленням у відділенні «Експлуатація та ремонт підйомно-транспортних, будівельних та дорожніх машин і обладнання». По троє із них запросили на роботу у Центр механізації колійних робіт столичної магістралі та у Вінницьку дистанцію колії. По одному-два - в інші дистанції та колійно-машинні станції, а також у Житомирський колійний ремонтно-механічний завод нашої залізниці. Двох запросили на роботу на Львівську залізницю; одного - на Одеську. Ще 11 фахівців будуть працевлаштовані на приватні та інші, не пов’язані із залізницею, підприємства.

    Чи задоволені таким розподілом випускники? Усіх опитати не було можливості. Однак варто зауважити, що кожен мав право, та й окремі ним скористались, щоб відмовитись від запропонованих їм робочих місць. Варто наголосити на тому, що мова йшла про первинні залізничні посади - зокрема монтера колії. Річ у тому, що на залізниці вже давно практикується, що випускники, навіть вищих навчальних закладів, якщо вони не мали робочого стажу до вступу у вузи, мають певний термін попрацювати на первинних посадах. І, проявивши себе, розпочати службову кар’єру. З цим згідні і задоволені розподілом брати-близнюки Дмитро та Олександр ГОЛУБЕНКИ, які отримали пропозицію працювати у Старокостянтинівській дистанції колії. Вони із родини залізничників із Старої Синяви, тож будуть працювати на околодку ст. Адампіль разом із батьком. Задоволена пропозицією й Вікторія АВГУСТІНОВИЧ із Шепетівки. У тамтешній дистанції колії вона й буде набувати виробничого досвіду.

    Отримали пропозиції для подальшого працевлаштування й студенти-випускники коледжу, які навчались за спеціальністю «Будівництво та експлуатація будівель і споруд». Трьох із них запрошено на роботу у Жмеринське будівельне монтажно-експлуатаційне управління, двоє спрямовано у таку ж структуру - у Коростені, та один - у Козятині. А на інші, не залізничні підприємства, - ще 12 випускників. Усе це дозволило працевлаштувати майже всіх молодих робітників за цим фахом.

    Ті, хто навчався на відділенні «Лісове господарство», також не залишились поза увагою з боку залізничних підрозділів. Двох із них запросили у Жмеринську дистанцію лісозахисних насаджень, одного у Котовську, що на Одеській залізниці. А Андрія ЛУЧАКА - на Львівську залізницю. І не випадково, адже до коледжу він вступив за направленням із цієї залізниці та, за відповідним листом кадрової служби, отримав туди призначення. Про що нітрішки не жалкує, адже буде працювати за місцем проживання та в колективі разом із батьком.

    Варто також зазначити, що п’ятнадцять випускників, які навчались за названими вище спеціальностями, виявили бажання продовжити навчатись на стаціонарі у залізничних вузах. Тож і їх можна вважати працевлаштованими, на ближчих декілька років. Деякі із випускників виявили бажання продовжити навчання й у військових вузах, щоб поповнити лави Збройних Сил України. А це підвищує загальний статистичний показник працевлаштування випускників Вінницького транспорт-ного коледжу. В основі цих заходів - професійний відбір майбутніх залізничників. Він починається в аудиторіях Вінницького транспортного коледжу. Це ж у ньому не лише навчають, а й дбають про працевлаштування своїх випускників.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Храм живе і надихає жити!

    Нещодавно у нашій газеті (№6, «З вірою у перемогу добра») було надруковано матеріал про відкриття на Щорсівщині Українського православного храму Київського патріархату. Услід за відкриттям потрібно вдихнути у храм життя, зробити так, щоб це місце спілкування з Богом було наповнене людьми. Безперечно, у отця Андрія (Романюка) все вийшло.

    За досить невеликий час (минуло всього два місяці) храм наповнився прихожанами. Примітним є той факт, що до церкви поруч зі старшим поколінням охоче ходить молодь, батьки приводять своїх дітей. Адже у храмі разом зі звичними службами проводяться молебні за мир в Україні, за нашу Українську армію, за всіх наших воїнів, які зараз перебувають на передовій. Непоодинокі випадки, коли прямо з храму громада відправляє хлопців у зону АТО, отець Андрій благословляє їх.

    Так, війна стала частиною нашого життя і наших дітей, нічне жахіття обернулося страшною, нелюдською реальністю, жити стає все важче і страшніше. Внутрішніх сил вже майже не залишається, мабуть тому все більше людей йде до храмів, щоб у святих стінах поміж ікон знайти хоч тимчасовий спокій і сили далі жити і ростити дітей. Кажуть, про Бога люди найчастіше згадують, коли їм погано. Напевно, так воно і є, і зараз саме такий час. Так і наш храм став спасінням для багатьох щорсівчан, промінчиком світла у тривожному сьогоденні. Відчула це на собі і я, яка, як і багато жителів нашої країни, раніше заходила до церкви хіба що на свята, або коли на душі вже було зовсім кепсько. А зараз, коли у нашому храмі йде служба, я вже не можу спокійно займатися незліченними домашніми справами і тому збираюся і разом зі своїм сином йду туди, де наше ускладнене війною життя набуває сенсу, де спокій наповнює мою душу.

    Отож можу з впевненістю сказати - наш храм живе і надихає жити!

    Анна ПОЛЮШКО, м. Щорс

    Творці Cлавеня України

    Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 р. в мальовничому селі Улючі на Лемківщині (нині - терени Польщі). Батько був священиком. З малих літ Михайлик чув від старших українську народну пісню, закохався в неї і цю любов проніс через усе своє многотрудне життя.

    Коли хлопчику було 10 років, навічно спочив батько. Мати удруге вийшла заміж і зовсім не цікавилася неповнолітніми синами. Михайликом та його молодшим братом Володиславом заопікувався далекий родич, владика Іван Снігурський - один із найпомітніших тогочасних діячів Української греко-католицької церкви.

    1828 р. єпископ заснував хор при перемишльскій катедрі, а незабаром і музичну школу, де залюбки навчався Михайлик. Пізніше композитор з пієтетом згадає навчальний заклад: «...школа стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, і здавалося, що в Європі, крім трьох категорій музики: німецької, італійської та французької, існує ще четверта категорія - українська.»

    Наступного року, якраз на Великодньому богослужінні, обдаровані брати вперше заспівали разом. Почувши блискучий дует сільських хлопців, єпископ надумав запросити із Чехії Алоїза Нанке - кваліфікованого диригента і композитора. Від нього Вербицький пізнав ази музичної теорії та композиції. Уроки майстра не проминули марно, бо, як писав знаний український композитор Ісидор Воробкевич, біограф М. Вербицького, ще гімназистом автор майбутнього Гімну України вдало гармонізував окремі мелодії.

    Репертуар хору складали твори віденських класиків музики - Франца-Іосифа Гайдна, Вольфганга-Амадея Моцарта, композиторів «золотої доби» українця Максима Березовського та росіянина Дмитра Бортнянського.

    Саме творчість Д. Бортнянського, котрий перебував під впливом італійської школи, особливо ж його духовні концерти позначилися на формуванні музичного світогляду українця з Лемківщини.

    У колі відданих рідній культурі людей проминала рання молодість Михайла. Він був окрилений мріями про незрадливе служіння народному мистецтву.

    У ті часи здобути освіту було можливим, якщо підеш стезею богослов’я. У 1833 р. Вербицький переїжджає до Львова і переступає поріг семінарії. А тут панували жорстка дисципліна і бездушні правила, з якими життєрадісний і темпераментний юнак не міг змиритися. Він одразу став на бік борців із семінарським свавіллям. За участь у бунті на знак протесту проти кепського харчування Михайла Вербицького запроторили у суворий карцер...

    Та, мабуть, слід уже познайомити читачів «Рабочего слова» з автором поетичних рядків Гімну України - наддніпрянцем Павлом Чубинським. Написаний ним восени 1862 р. вірш «Ще не вмерла Україна» одразу впав в око царським властям. У подальші півтора століття він викликав острах у кількох режимів - царського, польсько-шляхетського, румуно-боярського. Можна було тяжко поплатитися і на батьківщині П. Чубинського...

    У донесеннях про українофільську діяльність поета він фігурує як крамольний (між іншим, ім’ям Павла Чубинського названо одну із станцій Південно-Західної залізниці, неподалік від Києва).

    За палку любов до рідної України, до української народної пісні Павло Чубинський потрапляє в немилу серцю холодну Архангельську губернію, зазнає тяжкої долі невільника. Але ж таким був безжальний вердикт шефа жандармів князя Долгорукова, бо, бачте, поет «вредно влиял на умы простолюдинов».

    Поетичні рядки українського поета з Борисполя із захопленням зустріла громада Галичини. Їх опублікував у грудні 1863 р. журнал «Мета», що заступив петербурзький часопис «Основа», якого царат примусив припинити існування в 1862 р.

    Після зловорожого Валуєвського циркуляра 1863 р., утисків в Росії українського слова (як же це схоже на нашу дійсність!) журнал став загальноукраїнським, прагнув об’єднати навколо себе всі українські культурні сили і, до речі, першим у краї почав регулярно публікувати твори Т.Г. Шевченка.

    У четвертому числі «Мети» разом із віршами Великого Кобзаря «Мені однаково...», «Н. Костомарову», «Заповіт» вміщено і «Ще не вмерла Україна». Оскільки під добіркою поезії стояв підпис «Шевченко», йому й приписали авторство... вірша Павла Чубинського.

    А до того моменту в творчому набутку композитора було 133(!!!) твори духовного змісту, світських хорів і солоспівів, кантат, у тому числі кантата на слова Шевченкового «Заповіту». Ним написано музику до більш як 20 вистав. Згадаймо «Верховинців», «Козака і охотника», «Проциху», «Жовніра-чарівника» («Москаля-чарівника»), «Гриця Мазницю», «Школяра на мандрівці», «Запропащеного котика»...

    Коли у місті Лева відкрили театр «Руської Бесіди», для нього Вербицький створив побутову мелодраму «Підгоряни», що зажила неабиякої популярності у глядачів. Потім були «Сільські пленіпотенти» (тобто, уповноважені. Прим. автора), «Простачок», «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана»...

    А в суспільному житті витали ідеї братерського єднання, духовної спорідненості українців, розмежованих двома імперіями - Російською та Австро-Угорською.

    Пошлюсь на думки, висловлені сучасниками П. Чубинського та М. Вербицького.

    З листа невідомого наддніпрянця: «Радію всією душею, що наша спільна справа знайшла собі добрий, теплий закуток в нашій Галичині, і що придбовує вона щодень нових щирих працьовників, піклувальників. На вас тепер тільки надія наша, а про нас краще не питатись. Зовсім стемніло в нашій Україні, сумно і холодно, як в нетопленій, забутій хаті».

    Іван Вагилевич: «...Ми всі - із-за Сяну, від Тиси, з-понад Сяну і по Серет з братією нашою задніпровською складаємо одне существо».

    Пантелеймон Куліш: «Заспіває наш брат за Дунаєм, або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить».

    Вірш П.Чубинського не оминув увагу і патріотично налаштованих релігійних діячів Галичини. Як щось рідне, глибоко впадаюче в душу сприйняв рядки вірша отець Михайло Вербицький. Особисто не знайомий з наддніпрянським українцем українець родом із Лемківщини взявся писати ноти хоралу, якому судилося стати Державним Гімном України.

    А спочатку пісня композитора М.Вербицького на слова поета П.Чубинського слугувала гімном Галичини, згодом - Української Народної Республіки.

    Уперше в місті над Дніпром вона прозвучала 27 квітня 1990 року. Її співав український чоловічий хор «Журавлі» із Польщі під орудою Романа Реваковича.

    Пісня-гімн вийшла за український обрій. Мені пригадується одна із зустрічей з давньолітнім знайомим, доктором філологічних наук Федором Погребенником (на жаль, він відійшов у засвіти). Так от Федір Петрович сказав, що йому відомі два видання, де вірш «Ще не вмерла Україна» подано в перекладах двох поетів - українця Остапа Грицая («Пісні України». Київ, 1918) та німкені Анни-Шарлотти Вуцької («Бандура-Кланяе». Лейпціг, 1919). Перше видання, уточнив вчений, містило і текст, і ноти, друге - лише переклад тексту.

    Пісня «Ще не вмерла Україна» могутньо й величаво звучала у виконанні Української Республіканської Капели Олександра Кошиця. Її чув слухач багатьох країн світу. Текст Чубинського поширювався під час концертів. Іноземцям адресувалися переклади латинською та німецькою мовами.

    ...15 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила музичну редакцію Державного Гімну України. 6 березня 2003 р. ухвалено Закон України «Про Державний Гімн України».

    Рішенням 37-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 200-річчя від дня народження Михайла Вербицького посіло гідне місце в календарі пам’ятних дат на 2014-2015 роки і відзначається під егідою цієї найбільш авторитетної організації в галузі освіти, науки і культури в усьому світі.

    На Львівщині 2015-й проголошено роком отця Михайла Вербицького. В обласному центрі, у сквері на перетині вулиць М. Вербицького і Генерала Чупринки, постане пам’ятник авторові славня України. Вже відбувся відкритий конкурс на його кращий проект. Перемогли місцеві скульптори Андрій та Володимир Сухорські. Усі роботи виконають коштом громадських пожертв.

    Символічним є мужній вчинок севастопольських курсантів. Коли на території Військово-морської академії ім. П.С. Нахімова здіймали стяг Російської Федерації, хлопці дружно заспівали Гімн України, висловлюючи тим самим протест проти російської окупації Криму. Навіть гучні бравурні марші багатотрубного духового оркестру не заглушили дзвінкі голоси молодих патріотів. Більш як сто з них незабаром залишили півострів і побраталися з вихованцями військово-морських училищ міста-героя Одеси. Нині вони в лавах захисників України в жорстокому протистоянні з російськими агресорами і бойовиками-сеператистами в зоні АТО.

    Рукописний текст твору (слова і музика) зберігається у відділі Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАНУ. Рукою композитора В. Матюка на першій сторінці зазначається: «Манускрипт Михайла Вербицького на пам’ятку і до переховання в бібліотеці передаю хвальному товариству «Станіславський Боян».

    ...Під склепіння зали Верховної Ради України величаво злітає Державний Гімн України. Так відкриваються і завершуються пленарні засідання сесій парламенту. Урочистою мелодією - одним із символів державності розпочинає і завершує щоденні передачі Перший національний радіоканал.

    Хорал на музику Михайла Вербицького і слова Павла Чубинського з душевним прочуленням співає Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки. Ним керує Маестро Анатолій Авдієвський, народний артист СРСР і України, лауреат Державної премії СРСР і Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, Герой України.

    Пісня, написана сином Лемківського краю, великим сином України, житиме вічно, як і вічно житиме народ України.

    Георгій МІРОШНИК

    ЖІНОЧА МОВА ВОЛЕЙБОЛУ

    Шкода, що ви не бачили цього турніру, в якому взяли участь чотири жіночих збірних - Київської, Козятинської, Коростенської та Жмеринської - дирекцій Південно-Західної залізниці. Впродовж майже однієї ігрової доби жінки зіграли у підсумку чотири зустрічі, кожну з яких дивитися було справжньою насолодою. Це - ніяке не перебільшення. Навіть не піддаючи сумнівові значно вищу класність наших чоловічих команд, волейбол, продемонстрований жінками, увібрав у себе щось таке на рідкість приємне, чого не дасть, напевно, жоден подібний турнір серед парубків моторних.


    Збірна Жмеринської дирекції - переможець змагань.


    В атаці Людмила КОСІЛОВА (Жмеринка).

    Самотня, але суто жіноча літера «Ж» гордівливо перебувала в оточенні одразу трьох «К» - Києва, Козятина, Коростеня, - до того ж далеко не в кращому своєму психофізичному стані. Це тому, що поїзд на Київ вирушав зі Жмеринки о 4-ій ранку тої самої доби, коли одразу після 9-ої години жмеричанки розпочали свою першу гру проти збірної Козятинської дирекції. І якщо дівчата зібралися у вагоні так рано, то можемо собі лише уявити, коли ж саме довелося їм прокидатися, аби тільки дістатися залізничного вокзалу. Втім, за винятком, можливо, представниць Києва, які грали, умовно кажучи, вдома, всі учасниці потребували хоча б однієї вільної доби для відновлення сил. У цьому плані більше пощастило чоловікам, які розпочали свій аналогічний турнір вже після закінчення жіночого.


    Групове фото всіх учасниць змагань.

    Отже, доволі швидко виявилися учасниці фінальної гри за перше-друге місця: Жмеринка - Козятин - 2:0, Коростень - Київ - 2:0. Таким чином, фінальна пара не примусила на себе довго чекати: Жмеринка - Коростень. Короткий відпочинок між наступними двома іграми дівчата використали по-різному. Хтось відпочивав, концентруючи залишки необхідної енергії (бо, судячи з усього, напередодні змагань виспалися десь не більше 25-ти відсотків його учасниць), а хтось вийшов назовні, аби… запалити цигарки. Ні, зовсім не задля докори або чогось подібного веду про це мову. Винятково для того, щоб якось поступово дівчата раз назавжди позбавлялися цієї шкідливої для їхнього здоров’я звички. Не пояснюватиму, чого саме агітую проти паління. Бо у спілкуванні з деякими учасницями і організаторами (також жіночої статі) змагань зрозумів їхнє цілком правильне ставлення до паління як такого.

    За 3-4 місця боротьба виявилася далеко не спекотною. В цьому факті немає нічого дивного, зважуючи на низку об’єктивних обставин. Не варто також забувати, що під дахом ДФСК грали насамперед фахівці залізничної галузі, до того ж достатньо втомлені фізично. Доволі швидко гра закінчилася. Її підсумок - стали відомими володарки бронзових медалей. Козятинчанки цього разу виявилися не настільки готовими до боротьби на майданчику, як їхні столичні суперниці. Отже, Київ здобув волейбольну «бронзу». Не часто, треба сказати, столичні залізничні команди посідають призові місця. При тому маючи - об’єктивно - ліпші умови для демонстрації власних можливостей порівняно зі своїми суперницями з провінції.

    Фінальна гра Жмеринка - Коростень проходила значно цікавіше з усіх боків. Перша партія була за коростенками, друга - за жмеринчанками. Шальки терезів гойдалися туди-сюди впродовж усієї гри. Маленька перерва після двох партій тримала у напруженні також і не численних, але доволі активних вболівальників. Вирішальна третя партія спочатку вивела вперед Жмеринку. Далі вона двічі програвала три очки, зрівнювала рахунок, виходила вперед, знову програвала. Але здобувши свого одинадцятого м’яча, Жмеринка вже не поступалася співвідношенням цифр і дотиснула суперниць: 15:12. Перемога. Треба обов’язково сказати про чудову підтримку команди-переможця з боку чоловіків зі Жмеринки, які тільки готувалися вступити у свою стартову гру. Вони витратили майже весь свій голосовий потенціал, аби хоча б таким чином допомогти вийти землячкам на вищу сходинку п’єдесталу пошани. І це їм вдалося.

    В цілому жіночий турнір з волейболу справив дуже добре враження. Не в останню чергу - завдяки невидимій оком позитивній енергетиці, притаманній нашим красуням. Усі вони зробили все можливе, захищаючи честь своїх дирекцій, де теж можна зайвий раз відзначити кращих, аби люди знали своїх героїнь. Повторюся, що не завадило б робити у подальшому більш зручні умови для адаптації нашим жінкам-учасницям, надаючи їм можливість для накопичення сил перед початком змагань. Бо їхні колеги-чоловіки мали для цього так би мовити готельні (!) умови.

    Представники Дорпрофсожу Південно-Західної залізниці - завідуючий відділом соціального захисту та спортивно-масової роботи Володимир Кравченко разом із технічним інспектором Андрієм Овсієнком провели урочисту церемонію нагородження переможців і призерів турніру. Приємно відзначити, що кожна з трьох кращих команд отримала свій кубок, медалі, грамоти та грошову винагороду. Кращим гравцем турніру з врученням персонального призу визнано Олександру Проценко (Коростень).

    Третє місце - команда Київської дирекції у складі: Марина Мефанік, Марина Жукова, Ганна Ковальчук, Марина Данильчук, Анжеліна Туренко, Світлана Кудрявцева.

    Друге місце - дружина Коростенської дирекції: Олена Коржук, Наталія Бондарчук, Наталія Власенко, Мирослава Можарчук, Наталія Юрківська, Людмила Гопанчук, Олександра Проценко.

    Перше місце - збірна Жмеринської дирекції: Оксана Юзвак, Вікторія Ставінога, Людмила Косілова, Анастасія Висідалко, Тетяна Оплаканська, Наталія Петрова, Оксана Мельник, Юлія Катеринчак.

    БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

    Світлана КУДРЯВЦЕВА, технік локомотивного депо Дарниця, Київська дирекція:

    - З тих або інших причин нам важко сьогодні показувати більш змістовну гру. Часу для спортивних занять поки хронічно не вистачає. Сама заочно навчаюся у Харківській державній академії залізничного транспорту, тому мені не завжди вдається займатися улюбленими видами спорту: настільним тенісом, дартсом, бігом і, звичайно, волейболом. Сподіваємось, кращі результати все ж таки у нас попереду.

    Юлія КАТЕРИНЧАК, електромеханік Жмеринської дистанції автоматики та зв’язку:

    - Волейбол для нашої команди є улюбленою грою. Саме тому намагаємось постійно підтримувати свою форму, два рази на тиждень відвідуючи спортивний зал місцевого локомотивного депо. Щодо мене особисто, я сама обрала для себе цей вид спорту. Дуже подобається всім нашим дівчатам тренуватися, виступати у подібних турнірах, тим паче вигравати. Приємно, що ми зуміли не розгубитися у грі за перше місце, яка розпочалася для нас невдало.

    Наталя ЮРКІВСЬКА, інженер техвідділу Коростенської дистанції колії, капітан команди:

    - На жаль, так сталося, що впродовж цього року ми жодного разу не мали можливості для тренувань. Достатньо важко нам це робити взагалі. Якби не знайомі хлопці, ентузіасти волейболу, які власноруч організовують майданчик і запрошують нас брати участь у своїх заняттях, ми навряд чи змогли пристойно протистояти нашим суперницям. Вважаю, що ми гідно захистили честь своєї дирекції.

    Олена ДАНИЛЮК, представниця команди Козятинської дирекції:

    - Цього разу ми виступили фактично невдало, але програли переможцю турніру. Взагалі намагаємось постійно культивувати заняття фізкультурою серед працівників підрозділів дирекції, керівництво якої надає відповідну допомогу в організації тренувань і змагань. Нам є чим похвалитися в інших видах спорту. Вже заплановано ремонт спортивного залу «Локомотив» на території вокзалу станції Козятин. Це посприяє поліпшенню загальних результатів.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05