РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 11 (13 березня 2015)
  • Випуск №11 13 березня 2015
    Зміст
    1. Історія та сьогодення Терещенської (Микола ПАЦАК)
    2. Конференція трудового колективу
    3. ТУРНІР З ВОЛЕЙБОЛУ. Є ОСОБЛИВІСТЬ (Влас. інф.)
    4. Чекають Юрія НЮХАЛОВА на блок-посту (Анатолій САДОВЕНКО)
    5. Мамо, я ж чую, що ти плачеш (Ірина ЗЕЛІНСЬКА)
    6. Добрі зміни у сім’ї Перевертнів (Никифор ЛИСИЦЯ)
    7. Виручає досвід та професіоналізм (Микола ПАЦАК)
    8. Чому обов'язково радяться з ТЕПЛІЦЬКИМ? (Оксана КЛИМЧУК)
    9. Пріоритет роботи? Уважне ставлення до пасажирів (Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    10. Найкращі слова на адресу Світлани ВИШНЕВСЬКОЇ (Никифор ЛИСИЦЯ)
    11. Сладкие воспоминания и горькие откровения (Надія МАЦІЄВСЬКА)
    12. Про промовисті та мовчазливі питання про справжні реформи (Володимир ОСТАПЕНКО)
    13. Чекаємо на «Романівську весну» (Оксана КЛИМЧУК)
    14. Пальму Мерцалова - в Донбасс! (Олег ПОПЕЛЬНИЦКИЙ, Фото из архива автора)
    15. І був фінал… Переміг досвід (Євген ЖИВЧИК)
    16. «Читай на здоров'я» (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    17. Картини, що лікують (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    18. В который раз весну встречая (Татьяна КОМЛИК)

    Історія та сьогодення Терещенської

    У поточному році станції Терещенській виповнюється 110 літ. За нинішніх скрутних фінансових умов легко передбачити, що пишних урочистостей з цієї нагоди не буде. Не до ювілеїв тепер місцевим залізничникам. Тим не менше, станція цікава. Цікава хоча б тим, що назву одержала не від населеного пункту, як більшість у Конотопській дирекції, а від конкретної людини - мецената Терещенка. На знак подяки від вдячної громади Воронежа.


    Станція Терещенська. Квитковий касир Людмила САМОЙЛОВА.

    Тому варто розпочати з історії. Як свідчать краєзнавчі джерела, у 1854 р. поміщиця Драгневич збудувала тут цукровий завод, через два роки запрацювала цукроварня Мерперта. Обидва підприємства за сезон виробляли понад 15 тисяч пудів цукру. Нові економічні відносини, що склалися після реформи 1861 р., відкрили шлях і підприємливим землякам. Завод Мерперта купують глухівчани Микола та Федір Терещенки. Їхня родина у Воронежі також мала цегельню, навколо - півтори тисячі десятин землі. Цукровий завод став серцем містечка. Але не тільки за нього місцева громада була вдячна Терещенкам. При цукровому заводі власник відкрив лікарню, до речі, безкоштовну. Також М. Терещенко дав грошей на будівництво двокласної церковно-учительської школи, Покровської та Михайлівської церков.


    Начальник станції Григорій КОЛОМІЄЦЬ.


    Оглядач вагонів 5 розряду ПКТО Терещенська експлуатаційно-ремонтного
    вагонного депо Конотоп Сергій Копа.

    Робота цукрових заводів вимагає надійного транспортного зв’язку. Тому Терещенки фінансують прокладання залізниці до всіх своїх підприємств, і в 1905 р. у Воронежі будується залізнична станція. У наступні роки Вороніж так і залишився містечком, практично супутником Шостки, де запрацювали потужні хімічні підприємства.

    ХТО ПРИЙДЕ НА ЗМІНУ?

    Сучасний Вороніж мало чим відрізняється від інших селищ міського типу Сумщини. Градоутворюючі цукрові і спиртові заводи позакривалися, нових немає, а працездатні жителі поїхали на заробітки. Але у Воронежі є залізниця.

    Екскурсію залізничним селищем я розпочинаю з оборотного депо. Бо не можна не помітити модерну споруду ремонтного цеху на тлі принишклих селищних споруд.


    Слюсар Дмитро САВЧЕНКО.

    Оборотне депо тут з’явилося у 1953 р. За цей період у ньому відбулося немало змін, та основні, як на мій погляд, припадають на останній час. Коли було зведено тимчасовий залізничний міст через Десну, коли електрифіковано дільницю Терещенська - Шостка, коли поновлено пасажирське сполучення із Глуховом. До Глухова став ходити рейковий автобус. Для технічного обслуговування рейкового автобуса, дизель-поїздів та маневрових локомотивів і збудували сучасний цех - не ганяти ж їх за сто кілометрів до Конотопа.

    Розповідає машиніст-інструктор оборотного депо Терещенська Юрій Гриценко:

    - На даний момент у колективі двадцять два машиністи і двадцять помічників. Ми забезпечуємо пасажирський рух від Терещенської до Семенівки і до Глухова. Та плюс вантажна робота в регіоні.

    - А хто водить рейковий автобус? (серія РА - ред.).

    - На рейковий автобус, як ми кажемо, обкатано вісім машиністів. А саме Володимир Фісенко, Володимир Кролевецький, Олег Бурдюг… Вони всі мають допуск до роботи і на РА, і на дизель-поїздах, і на маневрових тепловозах ЧМЕ-3… Досвідчені, дисципліновані машиністи.

    - Заміну їм готуєте? - запитую, коли дізнаюся, що граничний термін перебування за правим крилом локомотива названих залізничників добігає кінця.

    - Так, звичайно. На другий клас поїдуть складати іспити Микола Таванець і Роман Тітович, на машиністів - теперішні помічники Вадим Бітко й Олександр Таванець…

    - Нові локомотиви дають?

    - Як і скрізь. Але дають тепловоз серії М-62. Освоюємо. Він потрібен для вантажної роботи по Глухову.

    А ще Юрій Володимирович розповідає про плани на поточний рік. Основні його моменти - це «вчити людей», бо машиністи старшого покоління йдуть на пенсію. Наступна складова - «підтримувати порядок», який є.

    Тут треба згадати про ще одного машиніста-інструктора із Терещенської - Анатолія Сердюка. Саме за його керівництва оборотним депо тут відремонтовано приміщення і впорядковано територію. Нині почесний залізничник Анатолій Іванович Сердюк на заслуженому відпочинку. Але продовжує працювати. Він передає свій багатолітній залізничний досвід майбутнім машиністам в училищі.

    У пункт технічного огляду локомотивів (а саме так правильніше називати модерний цех за огорожею депо - авт.) щойно зайшов дизель-поїзд. Я - услід. І відразу ж зустрічаю майстра Василя Патлаха.

    - Очевидно, техніку ставите на огляд?

    - Так, - мовив Василь Миколайович лаконічно.

    І далі розказав, що в його колективі працюють шість слюсарів. Сьогодні - Олександр Шаповалов, Сергій Дяченко і Дмитро Савченко. Що всі вони майстри золоті руки - будь-яку роботу виконають по дизель-поїзду, ЧМЕ-3 і рейковому автобусу…

    І ще Василь Патлах сказав про слюсарів:

    - Працюють на совість. Щоб локомотивні бригади виїжджали зі спокійною душею в дорогу.

    ЗДРАСТУЙ, ВОКЗАЛЕ!

    Вокзал станції Терещенська давній. Краєзнавці стверджують, що будували його із цегли місцевого заводу, який належав Терещенку. І що з такої ж цегли зводили вокзали й на інших станціях - Янпіль, Макове…

    У вокзалі ж (сьогодні мені прямо-таки щастить) зустрічаю і Григорія Коломійця. Він, до речі, теж ювіляр 2015-го. У квітні виповниться рівно двадцять п’ять років від часу його призначення на посаду начальника станції.

    - Григорію Володимировичу, - запитую, - коли цей вокзал будували?

    - Давно. Йому вже сто один рік.

    - І правда, що з воронізької цегли?

    - Очевидно…

    Я не вдаюся далі в цегельну історію, бо цікавить інша - з перейменуванням. У 1975 р. з ініціативи партійних органів станцію Терещенська перейменовано на станцію Воронізька.

    - І був варіант, - говорить Григорій Коломієць, - назвати Урожайною.

    - А стару назву як повернули? Місцева громада ініціювала?

    - Ні, ініціатива належить керівництву столичної магістралі. Адже добре відомо і залізничну історію і те, який внесок для розвитку краю зробила родина Терещенків. Дирекція звернулася до місцевих депутатів із пропозицією поновити назву. Воронізькі депутати погодилися.

    - І ви зустрічалися з нащадком Терещенківського роду…

    - Так. Із Мішелем Терещенком. Це онук Михайла Івановича Терещенка, який в Тимчасовому уряді Росії був міністром фінансів та міністром закордонних справ. Мішель Терещенко приїздив до Вороніжа, але, якщо не зраджує мені пам’ять, дві тисячі у сьомому році. Тут, на тлі вокзалу, ми й сфотографувалися.

    Від днів минулих у розмові переходимо й до нинішніх. Робота для станції є. Звідси деревину відправляють лісові господарства.

    - І скільки?

    - У 2014-му ми навантажили 1094 вагони. Вивантаження - 295. Розумієте, у нас в основному цукровий завод відправляв вантажі. Тепер же…

    Тепер же цукровий завод не працює. У Сумській області залишилося лише два діючих. І серед них немає жодного, який би належав колись Терещенкам. Селищне керівництво Вороніжа пропонувало Мішелеві Петровичу долучитися до відродження цукроварні. Та щось не склалося. Мішель Терещенко нині на Глухівщині вирощує та переробляє коноплі й льон, експортує в Європу мед… І, як повідомляли ЗМІ, налаштувався балотуватися на посаду міського голови Глухова.

    Терещенська - станція велика. Але день, на жаль, короткий. Фотографую квиткового касира Людмилу Самойлову. Симпатичну, привітну. До речі, у неї також кругла дата у житті - двадцятиліття роботи квитковим касиром. Тож бажаю успіхів та поспішаю до вагонників.

    24 ВАГОНИ - НЕ МЕЖА

    На ПКТО (пункт контрольно-технічного огляду експлуатаційно-ремонтного вагонного депо Конотоп - авт.) застаю оглядачів рухомого складу Сергія Копу і Михайла Куц-Шевченка.

    - Без діла сидите?

    Хлопці жарт розуміють, тому й відповідають:

    - Ага, якраз і байдикуємо.

    Та пояснюють, що тільки-но відправили на Глухів двадцять чотири вагони. А ще будуть пасажирські та вантажні поїзди, у Шостці випробовуватимуть гальма на регіональному поїзді Шостка - Київ… Тож це лиш короткий перепочинок.

    Але мій ліміт часу вичерпується, точніше, до Терещенської наближається електропоїзд. На нього треба встигнути.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Від людей, які відвідують вокзал ст. Терещенська, наша редакція неодноразово отримувала схвальні відгуки. Перон та територія навколо давньої, гостинної і гарної з архітектурної точки зору брами міста Воронежа утримуються у чистоті. Тут все зроблено із любов’ю заради уваги до людей.

    Микола ПАЦАК

    Конференція трудового колективу

    17 березня 2015 р. в залі засідань управління відбудеться дорожня конференція трудового колективу Південно-Західної залізниці з порядком денним «Про виконання у 2014 р. зобов’язань колективного договору». На конференцію запрошуються делегати від трудових колективів, заступники начальника залізниці, начальники галузевих служб та дирекцій залізничних перевезень.


    ТУРНІР З ВОЛЕЙБОЛУ. Є ОСОБЛИВІСТЬ

    На столичній магістралі продовжує вирувати спортивне життя. Згідно із спільною постановою керівництва залізниці та Дорпрофсожу оголошено проведення відкритого турніру з волейболу серед чоловіків та жінок.

    Пройде турнір традиційно - в два етапи. Перший - серед працівників підрозділів залізниці, територіально розташованих по дирекціях залізничних перевезень. Другий - фінальні змагання. У ньому візьмуть участь команди, які вибороли перші та другі місця на першому етапі серед чоловіків та збірні команди дирекцій у жіночій категорії.

    Особливістю цьогорічного турніру є те, що він відкритий. Тобто участь у ньому можуть брати й сторонні команди. Для цього запрошеним командам необхідно буде сплатити разовий заявочний внесок у розмірі 5200,00 грн. До цієї суми входить вартість суддівства, медичного забезпечення та нагородної атрибутики.

    Фінал турніру відбудеться 19-21 березня поточного року на базі ДФСК «Локомотив» з адресою м. Київ, пров. Стадіонний, 10/2.

    Влас. інф.

    Чекають Юрія НЮХАЛОВА на блок-посту

    Волонтерський рух у нашій країні існує вже не перший рік, проте лише з початком антитерористичної операції на сході України він став таким масовим. Десятки тисяч українців допомагають у цей нелегкий для країни час нашим військовим всім, чим можуть. Серед волонтерів є й чимало залізничників. З одним з них цими днями зустрівся наш кореспондент.


    Волонтер Юрій НЮХАЛОВ - «Раз на місяць ми обов’язково там».

    Юрій Нюхалов працює фрезерувальником підсобно-заготівельного цеху ремонтного вагонного депо ст. Козятин. Як волонтер у зоні АТО побував вже сім разів. Возив продукти харчування, ліки, теплі речі, «буржуйки». Словом, все, що так необхідно нашим солдатам там, на передовій. А ще - допомагав захисникам нашої держави ремонтувати техніку безпосередньо на місці боїв.

    - Я вже досить літня людина, тож до лав Нацгвардії чи Збройних сил мене вже не призивають, - говорить мій співрозмовник. - Але мало не з перших днів проведення антитерористичної операції на передовій перебуває мій син Геннадій. Пішов він туди добровольцем. Зараз служить в одній із частин Нацгвардії - заступник командира взводу розвідників.

    - А коли Ви стали волонтером?

    - Вже у травні минулого року я разом із кількома побратимами з Всеукраїнської громадської організації «Ніхто крім нас» вирішив допомогти учасникам АТО - відремонтувати для них ту техніку, яку вони отримали зі складів, так би мовити, «НЗ», перед відправкою на схід.

    Самі розумієте, в якому стані була ця техніка. Її неможливо навіть завести. Тож ми поїхали на ці склади і бригадою з декількох чоловік і відремонтували чотири БТРи, а згодом передали їх нацгвардійцям. А за місяць нам зателефонували вже безпосередньо із зони АТО з проханням допомогти відремонтувати БТРи вже там, на передовій. Поїхали. Відремонтували. Разом з тим побачили, в яких важких умовах воюють наші солдати, коли не вистачає найнеобхіднішого. Тому, після повернення у Козятин, у себе в штабі вирішили разом із волонтерами нашого міста регулярно возити у зону АТО військову допомогу. Й робимо цю роботу до цього часу. Раз на місяць ми обов’язково там.

    - А як же робота в депо? Ви ж їдете туди не у відрядження?

    - Керівництво депо ставиться до цього із розумінням. Зазвичай їду туди на вихідні, а також намагаюся заробити собі на місяць один - два відгули. Та й колеги по роботі іноді можуть підмінити. Та ми намагаємося за три - чотири дні впоратися і вчасно повернутися на роботу.

    - Продукти, ліки, теплі речі, «буржуйки» для воїнів АТО - це ще цілком зрозуміло у роботі волонтерів. А от ремонт бойової техніки? Невже немає у військових ремонтних підрозділів?

    - Мені важко це пояснити, однак ми дійсно допомагаємо бійцям ремонтувати бойову техніку. За цей час поставили на колеса і гусениці вже понад десять БТРів, а була ще й автомобільна техніка. Кожного разу виїжджаючи в зону АТО, ми беремо з собою ремонтні комплекти, запчастини. Дуже допомагають у цьому спонсори, приватні підприємства, власники магазинів автозапчастин. І ми раді, що відремонтована нами техніка допомагає там нашим бійцям.

    - З технікою для виїздів у зону АТО також допомагають спонсори?

    - Ні. Їдемо на власних авто. Спонсори та координаційний центр допомоги бійцям АТО забезпечує лише з пальним. Іноді - хто грішми, хто дозаправить бензобак.

    - Постійно допомагаєте лише одним підрозділам чи кожного разу їдете до нових військових частин?

    - Зазвичай вже маємо, так би мовити, «підшефні» блокпости, де проходять службу наші земляки з Козятина. Однак часто буває, що надаємо допомогу й іншим підрозділам. Ми їх не ділимо.

    - Чи довелось зустрітися на війні із сином?

    - Так. Декілька разів траплялося. І я радий, що у мене син - доброволець.

    - Поїздка у зону АТО - справа небезпечна. Там війна й ніхто не застрахований від куль та снарядів. Чи часто доводилося потрапляти в екстремальні ситуації?

    - Бувало і таке. Але ми свідомо виконуємо свою роботу. Їхати намагаємося у світлий час доби, бо з настанням сутінок і аж до ранку їздити там небезпечно. Та й самі бійці нас ніколи не відпускали у дорогу на ніч. Завжди пропонують переночувати, а вже вранці вирушаємо у дорогу.

    - Бригади волонтерів, які виїздять у зону АТО, зазвичай вже мають постійний склад чи щоразу доводиться їхати з іншим колективом?

    - У нас бригада волонтерів загалом вже сформувалася. Тож їздимо зазвичай одним складом. Зокрема я завжди їду зі своїми побратимами Сашком Вороном та Ігорем ДУДНІКОМ. Вони досвідчені ремонтники: добре знають техніку. І разом ми добре розуміємось у роботі, тому, мабуть, за ці декілька місяців й змогли відремонтувати чимало одиниць техніки.

    - На коли у вас запланований наступний виїзд?

    - Мабуть, поїдемо вже наступними вихідними. Цього разу зателефонували з блокпоста, що неподалік Донецька, і просять допомогти з ремонтом танка. Це для нас дещо нове, однак поїдемо, хоча танки ми ще ніколи не ремонтували. Та на місці вже розберемося.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Мамо, я ж чую, що ти плачеш

    - Мамо! Ти знову дивишся новини про війну?! - гукає синок з кімнати до мене на кухню.

    - Як ти дізнався? - (гуде витяжка, гримлять каструлі), втираю очі нашвидкуруч.

    - Я ж чую, що ти плачеш, - каже, біжучи до мене. - Я ось писав листа солдатам, малював з тобою їм свої долоні, щоб їм було тепліше. Придумав таку найсильнішу у світі зброю. Вже стільки часу пройшло. Я чекав-чекав, а війна все рівно не закінчується! Чому? Я хочу, щоб скоріше вона закінчилася і ти більше не дивилася новини! А мультики! Мамо, хочу, щоб ти дивилася зі мною мультики!

    Очі мої говорили: який же ти в мене дорослий! Коли ж ти виріс? Тільки-но відмітили 8 років. Я й не знала, що ти вже все так розумієш…

    - Скоро закінчиться, синку. Наші солдати переможуть, все буде добре, і будемо дивитися мультики. Скільки захочемо.

    Ірина ЗЕЛІНСЬКА

    Добрі зміни у сім’ї Перевертнів

    Серед тисяч біженців зі сходу України, які змушені були через обстріли терористів залишити свої домівки, є чимало й залізничників. Серед таких й родина Владислава та Тетяни ПЕРЕВЕРТНІВ, яка восени минулого року виїхала із Дебальцевого до Вінниці.

    - З 1995 року я працювала у Будівельно-монтажному експлуатаційному управлінні номер п’ять, яке розташоване у Дебальцевому, - розповідає Тетяна Валентинівна. - Спочатку трудилась маляром-штукатуром, потім, через погіршення здоров’я, - прибиральницею, комірником. Чоловік працював слюсарем у вагонному депо. Ми проживали у чотирикімнатній квартирі в затишному районі міста. Та напочатку осені минулого року розпочались обстріли не лише залізничної станції, а й житлових кварталів. Від вибухів у нашій квартирі повилітали вікна, а у будинку було пошкоджено дах. Мешкати в таких умовах та й через постійні обстріли зі сходу залишатися не було можливості. Разом із чоловіком та сином ми виїхали до Вінниці, тут проживає сестра Владислава. У неї на перший час ми знайшли притулок.

    Далі жінка розповіла про життя на Поділлі. Коли постало питання про працевлаштування, вона вирішила звернутись до залізничників - це свої люди і мають допомогти. Начальник вокзалу ст. Вінниця Олена МИХАЙЛЕНКО вислухала Тетяну і запропонувала їй працювати прибиральницею. З листопада минулого року вимушена переселенка зі сходу трудиться на вокзалі, зберігаючи за собою статус залізничника. Працює сумлінно і в колективі себе проявляє якнайкраще.

    - Нещодавно ми збирали кошти для наших вояків, котрі відправлялись у зону АТО, - пригадує голова профкому вокзалу Наталія КАНЕВСЬКА. - До списку тих, хто робив свої внески, Тетяну Перевертень не було внесено, напевне, через те, що недавно в нашому колективі працює. Вона підійшла до мене і сама запропонувала гроші. Хоча сама потребує допомоги, але й бійцям допомагати вважає за потрібне.

    Чи не збирається повертатись у Дебальцеве? - поцікавився у своєї співрозмовниці.

    - Поки що ні. По-перше, там немає де жити. А головне - місто під окупацією. У Вінниці нам поки що не солодко. Купити квартиру - не реально. За винаймання житла платимо немалу суму. Але тут - рідна земля. Чоловік мій - вінничанин, а я родом із Хмельницької області. У мене є робота, чоловік також влаштувався працювати слюсарем у трамвайному депо, тож жити можна. А надалі - життя покаже. Головне, щоб уже настав мир. І, користуючись нагодою, хочу подякувати усім, хто допоміг і допомагає мені у цей складний час. Усіх жінок вітаю із весною та бажаю міцного здоров’я, а також мирного неба над головою.

    Цього ж побажаємо і Тетяні Валентинівні та усім вимушеним переселенцям із зони бойових дій, які знайшли притулок та й роботу на столичній магістралі.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Виручає досвід та професіоналізм

    Залізничні фахівці з електропостачання вважають, що саме енергозабезпечення є найважливішою ланкою перевізного процесу. І не без підстав. Мовляв, вимкнемо струм - й усе стане. Не все, звичайно. Та ми ще пам’ятаємо віялові відключення перед Новим роком. Без світла життя тоді практично завмирало.


    Начальник тягової підстанції Терещенська Юрій КОРЖ.

    Електроенергія передається по дротах. І чим вища напруга, як ви пам’ятаєте з уроків фізики, тим менші втрати при передаванні. Тож у лініях електропередач, якими, мов павутиною, покрита країна, напруга становить 110 і більше тисяч вольт. У контактній мережі залізниці - 27 з половиною кіловольт. Тобто напряму до ліній електропередач електровози не підключиш. Потрібен посередник, який би понизив напругу до необхідної.

    Тягові підстанції (ТП) на залізниці і є якраз такими посередниками. Від них, струм подається у контактну мережу, у лінії для живлення залізничного обладнання, населенню.


    Електромеханік із ремонту Олександр ШИЛО та монтер Валерій ТОВАНЕЦЬ.

    На тяговій підстанції я вперше, тому вражень багато. Юрій Корж, начальник ТП Терещенська, Конотопської дистанції електропостачання, показує своє господарство. Найперше - стотонні трансформатори. Що не кажи - сила! Мовить про дрібніше обладнання, веде доріжкою до опор, на яких застережні знаки. Сюди якраз і підводиться 110-тисячна напруга. Але мій внутрішній запобіжник уже спрацьовує, тому далеко ходити не наважуюся. Та, власне, чого туди йти? І так добре видно. Дроти як дроти. Лиш товстелезні. Юрій Васильович посміхається. Вони всі звикли до високих напруг, вони уміють підкорювати ту силу.


    Цього дня чергує електромеханік Анатолій БЕРЕСТЯНИЙ.

    Всі тягові підстанції подібні. ТП Терещенська практично із цього ряду не випадає. Хіба що потужністю виділяється. Сюди заходять чотири 110-кіловольтні лінії електропередач і відходить одна 110-кіловольтна - на Чернігівщину. Є ще один «козир»: тягова підстанція відрізняється типами обладнання. Є вельми давнє. Але цілком працездатне.

    - Що основне у вашій роботі? - запитую начальника ТП.

    - Усе основне, - відповідає він. - Усе має працювати надійно і безвідмовно.

    Колектив тягової підстанції маленький: начальник, чотири чергових електромеханіки - Олена Ядута, Анатолій Берестяний, Володимир Задьора, Андрій Крещик, електромеханік із ремонту Олександр Шило та два електромонтери Микола Оселедець і Валерій Таванець.

    До речі, у 1967 р., році завершення електрифікації дільниці Хутір Михайлівський - Конотоп - Ніжин, у штаті підстанції було 18 чоловік. Зменшилася зона обслуговування? Не зменшувалася. Модернізація відбулася? Так, але і давніх вимикачів вистачає. За п’ятдесят років штат оптимізовано на десять чоловік. А пройде ще п’ятдесят?...

    Щодо нового обладнання, то на ТП хваляться автоматичною системою «Регіна», яка дає можливість точно визначити місце короткого замикання. А ще - електронними лічильниками обліку електроенергії, хваляться переходом на економне освітлення - поступово міняють лампи накалювання на «економки».

    Не основне, зрозуміло, обладнання. Основне вимагає великих грошей. Тож має працювати те, що є. Ось тут якраз і виручає високий професіоналізм залізничних енергетиків.

    2015-й тільки-но ранок зустрічає, тому запитую і про плани.

    - Звичайні плани, - говорить Юрій Корж. - Треба виконати графік технічного обслуговування і ремонту, займатимемося модернізацією обладнання, ремонтуватимемо приміщення. Та й озелененням займатимося. Територія у нас велика. Є де квіти посадити.

    Я здогадуюся, що квіти є прерогативою єдиної у колективі жінки - Олени Ядути.

    - Так, - підтверджує Юрій Васильович. - Вона в цьому командує. Ми лише допомагаємо.

    Результат роботи коваля, наприклад, видно: нагрів залізяку, стукнув молотком, дещо підправив - й одержуй підкову. У роботі енергетиків із тягової підстанції подібного зримого ефекту немає. Але від цього не стає вона менш значимою. Їх результат, частка їхньої праці - у поїздах. Які йдуть чітко за графіком.

    Микола ПАЦАК

    Чому обов'язково радяться з ТЕПЛІЦЬКИМ?

    У Коростенській колійній машинній станції (КМС - 122) початку колійної весни передує об’ємна робота зі збору колійної решітки, ремонту техніки. Вся вона - велика і мала - має вірно служити під час роботи на перегонах і станціях тих дільниць, що будуть визначені колійникам за завданням. Тож над цим зараз і працюють. Цікавлячись роботою колективу з підготовки техніки, водночас мала нагоду познайомитись з одним із досвідчених і авторитетних працівників, машиністом залізнично-будівельних машин Володимиром Тепліцьким.

    Машиністом він трудиться десять літ, а до цього обіймав і інші посади. Нині працює на моторній платформі ПМ-2Д. До речі, машина одна з найновіших у КМС. Під час «вікон» на цій техніці Тепліцький виконує маневрові роботи при укладці нового і розборці старого залізничного полотна, а зараз - на ланкозбірній базі. В Коростенську КМС прийшов на початку 1980-го. І досить тривалий період працював налагоджувальником колійних машин і механізмів. Володимир Михайлович розповідає, що техніку він любить із самого дитинства. Це йому від батька - водія за професією - передалося. Коли закінчив школу у своєму рідному селі на Вінничині, то думав над тим, яку йому здобути професію. Головне, що буде пов’язана з технікою. І за порадою рідні вступив до Вінницького технікуму залізничного транспорту. Тут і опанував теорію роботи колійних та будівельних машин. Згодом його направили на роботу в Коростень. Щоправда, попрацював менше місяця, і призвали на службу в армію. Та через два роки він знову сюди повернувся і пов’язав усю свою трудову біографію із КМС-122. Тут він зумів проявити свої кращі професійні якості, знання. А ще - неабиякий раціоналізаторський хист.

    Серед раціоналізаторських розробок, які ініціював Тепліцький для поліпшення в роботі, надзвичайно корисною стала платформа для вивантаження автотракторної техніки. Ідея була Тепліцького, а втілювали її в життя вже разом із багатьма працівниками. Отож завдяки цій розробці скоротився час вивантаження техніки, що під час колійних «вікон» дуже важливо, підвищилася безпека праці. Є ще й чимало інших втілених раціоналізаторських ідей Тепліцького в КМС. Приміром, він зініціював виготовлення так званої «касети» для перевезення колійного інструменту, що стало дуже корисним у роботі. Звісно, в раціоналізаторському доробку Тепліцького за роки його роботи є багато справ, які сприяли кращому виконанню щоденних завдань колективу. Від колег Володимира Михайловича почула, що коли потрібно щось удосконалити в техніці, модернізувати, переобладнати, обов’язково радяться з Тепліцьким.

    Володимир Михайлович присвятив роботі на залізниці понад 30 років. Його дружина також працює в КМС. Вона - провідник службово-технічних вагонів. І син, здобувши залізничну освіту, теж працював у цьому підрозділі, та зараз він робить кар’єру в іншій галузі. А донька трудиться у цеху діагностики в Коростенській дистанції колії. Діти перейняли від батьків сумлінність і відповідальність за справу.

    Оксана КЛИМЧУК

    Пріоритет роботи? Уважне ставлення до пасажирів

    Нині всі ми чекаємо весняного сонця, дзвінкого співу птахів. Чекаємо на теплі весняні дні, від чого б піднявся настрій і побільшало б навколо посмішок. Від посмішки похмурий день світлішає. З цим навряд чи посперечаєшся. Як і з тим, що саме вона є одним з критеріїв оцінки професіоналізму працівників, задіяних у галузі пасажирських перевезень. Чи ж заперечить хто, що від квиткових касирів, чергових по вокзалу, інших працівників пасажирської сфери багато в чому залежить настрій пасажирів і в кінцевому рахунку імідж залізниці? У цьому переконалися, побувавши на вокзалі Житомир.


    Квиткові касири Леся ВОЛКІВСЬКА та Алла ШУБІНА пасажирів зустрічають щиросердно.

    «Пріоритетом роботи колективу є уважне ставлення до пасажирів», - стверджує начальник вокзалу Олег Журба. Тут постійно працюють над тим, аби покращити умови для подорожан, причому для різних категорій.

    Придбати ж квитки можна у добових касах, попереднього продажу і приміських. Тут працює когорта професіоналів, досвідчених залізничниць. Ось у касах попереднього продажу у день нашого перебування на вокзалі працювали Наталія Мартинчук і Наталія Цибульняк. На станції Житомир вони вже не один рік. Починали з різних посад, але нині переконані, що постійне спілкування з людьми, яких відправляють у дорогу, надання їм інформації, культурне обслуговування - це саме та сфера, де вони найкраще змогли себе реалізувати.


    Чергова по вокзалу Ірина ЗУБРИЦЬКА та чергова з видавання
    довідок Валентина АНДРІЙЧУК - досвідчені фахівці.

    Безперечно, у роботі касира найважливіше швидко оформити проїзні документи. Коли ж виникають непорозуміння - віднайти потрібні слова і зробити все можливе, аби пасажир отримав квиток. Та яким би він вправним не був, без ввічливості і приємної усмішки касиру на цій роботі не обійтися, - зробили ми висновок, спостерігаючи за роботою касирів приміської каси Алли Шубіної і Лесі Волківської.

    - У щоденному стрімкому ритмі життя залізничної брами Житомира ситуації бувають різні, різні люди звертаються за допомогою у розв’язанні їхніх проблем, - розповідає чергова по вокзалу Ірина Зубрицька.

    Цікавлюся, чи ж добавилося турбот про пасажирів нині, коли трагічні події на сході України відлунюють і в Житомирі. Серед пасажирів на вокзалі часто перебувають воїни АТО, які їдуть у короткі відпустки додому. Тож звертаються і до чергового по вокзалу, і до чергового з надання довідок. Валентина Андрійчук, яка того дня чергувала в довідковій, каже, що питання, які їй найчастіше задають, стосуються графіка руху поїздів, наявності і вартості квитків та іншого. Тож інформують працівники вокзалу і радять, яким чином краще доїхати до потрібної станції. Розмовляючи з Іриною Зубрицькою і Валентиною Андрійчук, довідалася і про те, що доводиться колективу вокзалу допомагати переселенцям із зони бойових дій. На залізничному вокзалі їх спочатку розміщують у кімнатах відпочинку, а потім ці люди звертаються до обласної державної адміністрації, де їм пропонують тимчасове житло…

    Не має сумніву, що від спілкування з привітним колективом вокзалу і в них, і в інших пасажирів лишається позитивне враження. Адже тут працівники докладають великих зусиль, аби максимально допомогти вирішити проблеми пасажирів, причому зробити це і професійно, і з усім теплом своєї душі.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Найкращі слова на адресу Світлани ВИШНЕВСЬКОЇ

    Жіноче свято - 8 Березня - вже надійно увійшло в наше життя. Його відзначають якщо не всі, то більшість представниць прекрасної половини населення нашої країни. Щоправда, й чоловіки не проти такого свята, адже для них це - додатковий вихідний. Та є й жінки, для яких це подвійне свято. До таких відноситься й Світлана ВИШНЕВСЬКА. Адже саме 8 березня вона відзначила ще й свій життєвий ювілей.

    Цікава наша героїня не лише датою народження, а й роботою, якою займається на залізниці. На сьогодні Світлана Григорівна - начальник пункту технічного обслуговування вагонів (ПТО) на ст. Вінниця, який є структурним підрозділом Жмеринського вагонного експлуатаційного депо. А до цього…

    Професія оглядача-ремонтника вагонів вважається чоловічою. І це не чиясь примха. Просто вона - не з легких. Та саме на цій посаді вже далекого 1988 р. розпочала свою трудову діяльність на залізниці Світлана Вишневська. Її, випускницю Київського технікуму залізничного транспорту, де вона освоїла спеціальність «вагонне господарство», за розподілом направили на ст. Вінниця у ПТО.

    - Чи важко було? - перепитує співрозмовниця. - Коли значних пошкоджень на вагонах не траплялось, то й труднощів не виникало. Проходиш повз потяг і оглядаєш, чи усе гаразд. Однак бували випадки, коли й чималі зусилля доводилось докладати, щоб усунути якусь поломку. Та з роботою справлялась, інколи й колеги допомагали.

    У читача може скластись враження, що мова йде про жінку кріпкої статури, яка «и коня на скаку остановит, и в горящую избу войдёт…». Та ні, Світлана - струнка, худорлява жінка, зазвичай з приємною усмішкою на обличчі. Як і більшість представниць прекрасної статі, любить смачно готувати, клопотатися по господарству, вирощувати квіти. Хоч на це й бракує часу, та для своїх улюблених занять вона його знаходить.

    Знаходила його залізничниця і для самовдосконалення, підвищення рівня підготовки. Згадує, як, займаючись «чоловічою» роботою, одночасно й навчалась у Харківській академії залізничного транспорту, де поповнювала свої знання з вагонної справи. А після завершення навчання Світлані Вишневській запропонували очолити трудовий колектив ПТО. Погодилась не одразу. Адже це був не простий крок. Уявіть: учора ти ще ходила у зміну в якості звичайного оглядача-ремонтника, а сьогодні маєш керувати своїми колегами. Причому чоловіками, у багатьох із яких було значно більше досвіду. І все ж жінка відважилась на відповідальний вчинок.

    І от уже більше п’ятнадцяти років Світлана Григорівна керує ПТО на ст. Вінниця. А, нещодавно, їй підпорядкували також підрозділи оглядачів-ремонтників на станціях Калинівка та Холонівська. І тепер під її керівництвом трудяться понад півсотні фахівців. Здебільшого це досвідчені залізничники, які працюють по двадцять і більше років. Серед них - Іван МАРТИНЮК, Олександр КОВАЛЬЧУК, Федір ШЕВЧУК, Сергій СТАРИКОВ. Не відстають від них й молоді працівники. Кожен відповідально ставиться до своєї роботи. Інакше й немає бути. Адже коли не виявиш хоч найменшого відхилення від норми у технічному стані вагона, може статись транспортна пригода з важкими наслідками. Та минулого року жодного випадку, коли несправний вагон вийшов на перегін із ст. Вінниця, Калинівка чи Холонівська не було. Це і є найкращий показник у роботі оглядачів-ремонтників вагонів. Хіба що до нього варто додати - підлеглі Світлани Вишневської минулого року оглянули десятки тисяч вантажних та пасажирських поїздів. В окремих із них виявляли та вчасно усували несправності. Це й зумовило безпечний рух поїздів столичною магістраллю.

    - У нашому дружному колективі трудяться не лише чоловіки, - зізнається Світлана Григорівна. - На сьогодні у нас працює чотири жінки оператори приладів із контролю технічного стану рухомого складу. Це Наталя Д’ЯЧОК, Ірина ТАЦКОВА, Індіра БЕЗПАЛА та Валентина ПУЯ. Вони за допомогою спеціальних приладів перевіряють усі вантажні та пасажирські вагони, які проходять станцією. До їх роботи також зауважень немає.

    Немає зауважень й до роботи начальника ПТО Світлани Вишневської. Навпаки, начальник Жмеринського вагонного експлуатаційного депо Віктор КАСЬКО висловив найкращі слова на адресу своєї підлеглої. Ще більше їх почула ювілярка 8 березня. До них додам й свої побажання міцного здоров’я, благополуччя та нових досягнень у її важкій, але потрібній людям роботі!

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Сладкие воспоминания и горькие откровения

    «Вспоминаю свое детство, - так начинает письмо в редакцию Надежда МАЦИЕВСКАЯ. - Шли послевоенные годы в Украине. Мне все время хотелось кушать. Спасала нас от голодной смерти продуктовая карточка. Росла я без отца. Семья подружки жила немного лучше. Отец ее занимался пчеловодством. Как-то раз залезли мы на печь. Там стоял мешок с сахаром. Мне так захотелось хотя бы на пальчик попробовать этот сахар. Тут мы нашли книжечку, открыв ее я прочитала: «Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють...»

    Читая «Кобзаря», я забыла о сахаре и голоде. Мне стало тепло и уютно.

    Так вот, возвращаясь в настоящее время, я не хочу, чтобы мои правнуки голодали, были лишены радости детства».

    Дух Тараса в нащадках

    Якби я був сокіл, злетів би за хмару

    Просити у Бога послати тим кару,

    Що всю Україну, як ті бусурмани,

    Грабують і ділять, єднаючись в клани.

    Як міг ти, народе, це все допустити?

    Щоб стільки злочинців між себе зростити.

    Вони позабули якого я роду:

    Несуть тільки лихо і бідність народу.

    Багато накрали, то вже схаменіться!

    Хай совість замучить і жах буде сниться...

    Почніть працювати на благо народу,

    Бо втратите зразу скарби і свободу!

    Надія МАЦІЄВСЬКА

    Про промовисті та мовчазливі питання про справжні реформи

    Звичайно, всі ми віримо, що вони розпочнуться, довгоочікувані нами реформи, які, нарешті, призведуть до підвищення якості життя пересічної людини в Україні. Насправді ж для певного прошарку населення вони вже давно є реальністю. Чи не так? Хіба погано, коли на одну лише зарплатню наші вітчизняні правоохоронці можуть придбати - собі та близьким своїм - напрочуд коштовні речі, як-от іномарки, квартири, дачі… Мабуть, це добре. Якщо б не знати про справжнє сумнівне походження тих грошей.

    Чомусь навколо будинку данського (і не тільки) парламенту щоранку тамтешні народні обранці залишають ледь не одні велосипеди, поспішаючи на роботу. Тоді як їхні колеги з України - самі знаєте, що.

    Поки в київському метро, та й взагалі по всій території вокзального комплексу станції Київ-Пасажирський вільно діятимуть - роками - ледь не одні й ті ж кримінальні елементи, які цуплять у громадян гроші та інші цінності, - про які реформи в одному хоча б МВС можна говорити?

    КАЖУТЬ, РОСІЯ НЕ ЗАОХОЧЕНА ФІНАНСОВО ПІДТРИМУВАТИ ПОСТУПОВО ЗАХОПЛЮВАНИЙ НЕЮ ДОНБАС. А якщо це брехня? Якщо Росія все ж таки буде фінансувати Донбас? Скажімо, стовідсотково контролюючи прибутки всіх без винятку тамтешніх промислових галузей. Що тоді нам говоритимуть помірковані політичні лідери з Банкової та Грушевського? Згадайте, ще вчора нас заспокоювали представники нашого ж Генштабу відносно ситуації в Дебальцевому. На сьогодні вже очевидно, що це місто перебуває під контролем російських диверсантів. Пам’ятаємо, як деякі запевняли нас у тому, що Українська армія звідси не відійде. Пам’ятаємо такі саме запевнення відносно донецького аеропорту та Іловайська. Звичайно, розуміємо, що тягатися з Росією у відкритому воєнному протистоянні є справою заздалегідь приреченою на поразку. Через потужний військовий потенціал Росії. Але навіщо ж нам брехати? Навіщо запевняти суспільство в тому, в чому самі абсолютно не маєте впевненості? От в чому справа.

    У Верховній Раді на сьогодні немає реальної політичної сили, непідконтрольної олігархам. Виникає логічне питання: «Яким чином можуть піти справжні реформи в Україні, коли олігархам вони абсолютно не вигідні?» От і все. Просто і зрозуміло. Покладати свої надії нам залишається лише на сміливого героя Майдану Михайла Гаврилюка, який, щоправда, зовсім не вміє спілкуватись. Але то нічого. Головне, що він має високі повноваження. Як і решта колишніх комбатів, нинішніх одиноких «незалежних» нардепів. Грошові ж мішки роками і десятиліттями ходять Верховною Радою вільно, впевнено, зухвало. Вони - недоторкані. А замерзлий труп нашого вояка досі лежить собі десь під Вуглегірськом, чекаючи, коли сміливі добровольці з пошукового куреня заберуть його додому. Кожному своє?!

    ЦІЛКОМ БЛАГОПОЛУЧНИЙ, АЛЕ ВІЧНО ЗАГНИВАЮЧИЙ ЗАХІД НАС «ДОБРЕ» В ЦЬОМУ РОЗУМІЄ. Та ж Німеччина, цей одвічний - на винятково нашу зазомбовану думку - осередок фашизму, - вона ні в якому разі не дозволить своїм політикам мати ще й якийсь там бізнес. Бо за німецькими законами (читай - загальноєвропейськими) це є залізним приводом для карного впровадження. Коли ж ми дивимось на себе, то наші погляди чомусь підсвідомо сягають ген до російського Липецька, в якому виробляють чудовий за смаком шоколад. Утім, цей продукт доволі коштовно нам в Україні обходиться. І нудить вже від нього. Ні, не взагалі від шоколаду. Переважно від липецького. «Торгівля з ворогом» - таку назву має одна цікава книжка Чарльза Хайема (Прогрес, М., 1985 р.), в якій розповідається про успішний американсько-німецький бізнес під час Другої світової війни. А тут якась дрібна АТО, не варта уваги деяких обраних солідних дядьків. Бо вони, напевно, добре знають, що все в історії повторюється, а вони самі - вічні.

    Стосовно олігархів. Де їхні вагомі слова впродовж майже року (!) триваючої війни на сході України? НЕМАЄ ТИХ СЛІВ. І не буде. Бо - заховалися від нас. Тому абсолютно очевидним є як мінімум одна річ, а саме: «Українські олігархи проти реформ в Україні». Чого ми сумніваємось, чого боїмося сказати бодай самим собі цю гірку правду? Бо ж, ховаючи свої голови в пісок, ми себе не врятуємо. Ніколи. Які б грошові допомоги із Заходу до нас не надходили.

    Ще раз стосовно олігархів. Де їхня, м’яко кажучи, впливова копійка на підтримку наших бійців у зоні АТО? Немає цієї копійки. Там наші з вами гроші вкладені, добродії. Якби не волонтерський рух, то вже давно цю війну було нами програно.

    Є ПОСТРАДЯНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ЛАШТУНКИ, ДЕ ВИРІШУЮТЬСЯ НАШІ ДОЛІ. Саме там роками і десятиліттями розкрадається Україна, робляться масштабніші злочини, які тільки знає сучасне людство. Приміром, людина, яка вже давно повинна відповідати в суді за свої численні злочини проти України, сьогодні представляє її інтереси на перемовинах щодо припинення війни в Донбасі, який цей парламентер свого часу віддав на поталу місцевим авторитетам.

    Це також завдяки йому, представникові наших інтересів, ми програли сьогодні Дебальцеве, а вчора Іловайськ, не кажучи вже про менш масштабні шахтарські містечка, що майже рік захоплені сепаратистами і окупантами з Росії. Свого часу цей парламентер написав і, звичайно ж, видав бестселер: книгу під назвою щось на кшталт «Україна - не Росія». Шкода, що цей письменник не поцікавився: «А чи були в Дебальцевому та Іловайську, Авдіївці чи Торезі книжкові магазини, де продавалася б моя книга?» Насправді там впродовж останніх двох десятиліть ледь жевріла культура як така, не кажучи вже про майже повну відсутність українського гуманітарного впливу. І це при тому, що доволі вагомий відсоток місцевого населення був саме за державу Україна.

    Тепер про почуту на власні вуха радіоінформацію щодо знищення вокзального комплексу Дебальцевого нашою артилерією. Мабуть, військовим видніше, як ставитися їм до вкрай важливого стратегічного об’єкту, що ним однозначно залишалося це збідніле залізничне місто. Бо дійсно - не можемо ми протистояти потужній воєнній машині, яка пре в Донбас з Росії безкінечною сталевою рікою. Якби цей комплекс ми залишили цілим, то вже завтра там був би перший ешелон із танками чи, біс його знає, з чим іще. Не є винятком те, звичайно, що привіз би він також і печиво для нещасних дітей, які тижнями ховаються в сирих і холодних підвалах Дебальцевого. Росіяни - вони в біді не залишать нікого і ніколи. Гуманні того що.

    Офіційні джерела кажуть, що у районі бойових дій в цьому регіоні - перед лютневим відступом нашого війська - загинуло 22 українських вояки. Це сталося впродовж якихось двох діб. Віримо? Але збираю інформацію далі: один із моїх знайомих, маючи контакти з тими, хто перебував на передовій, у телефонній розмові каже, що жертв значно більше. Значно. Вірю. Бо з дитинства знаю: під час війни ніякій офіційній статистиці, тим паче відносно загиблих, вірити (можна сказати трохи інакше: довіряти) не можна.

    ДЕБАЛЬЦЕВОГО НЕМАЄ. Досі не знаходимо зв’язку як мінімум з однією своєю колегою по спільній роботі на Донецькій залізниці. Пізньої осені 2014 р. у Донецьку я бачився з нею востаннє. Відомо, що свого сина їй вдалося відправити до Харкова. Аж ось із батьками було значно гірше: мати не могла пересуватися, а батько, той взагалі відмовлявся залишати Дебальцеве. Так і жили вони у підвалі. Хто був хоча б одного разу в Дебальцевому, знає, що воно таке, тамтешні (як воно, на жаль, майже скрізь у нас) підвали. Це просто жах якийсь: тотальна сирість, холоднеча, павутиння, такі собі зручні туалети для бомжів та кинутих напризволяще домашніх тварин... Але повторюся: міста як такого вже немає. Втім, люди там є. Точно є. І доволі їх там багато. Включно з дітьми. Маленькими, дуже маленькими. Будь-якого віку.

    Може буде вам цікаво, чого наші вельми поважні президенти за більш ніж два десятки років жодного разу не відвідали, скажімо, Костянтинівку, Іловайськ, Волноваху, Горлівку, Макіївку, те ж Дебальцеве? Чого там про людей ніхто за великим рахунком не дбав? Наші можновладці байдужі до всього, що не стосується їхніх персональних інтересів. А саме колишні президенти вкупі з численною юрбою усіляких міністрів і посадовців - ніякою духовністю вони нас не наповнювали. Більше того, робили все таким чином, щоб її там не було апріорі (не потребує доказів - ред.). От саме чому за роки так званої нашої незалежності (насправді - їхньої від нас) ми практично власноруч підготували війну в Донбасі. Тепер, коли поклали тисячі життів найкращих своїх співвітчизників, ми, здається, схаменулися. І з жахом збагнули, в яку глибоку прірву самі себе загнали.

    ДЕКІЛЬКА СЛІВ ЩОДО НАСЕЛЕННЯ ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ ДОНБАСУ. Повірте, не забуваю додавати слово «тимчасово». Ми ж бо з минулої весни тільки і говоримо, що все поцуплене в нас підступним ворогом є фактом тимчасового користування ним споконвічними українськими територіями. З іншого боку, що ж ми такого робимо, аби десятки і сотні тисяч заблокованих в зоні АТО нещасних дивилися в бік України очима хоча б спокійними, не кажучи про більш для нас радісне слово «зацікавленими»? Можливо, друкуються для них обіцяні паном Президентом газети, записуються відповідні радіо- і телепрограми, в яких ведеться серйозна розмова відносно майбутнього цих кинутих напризволяще дітей і дорослих? Можливо, хтось із нас спробував якось заспокоїти їх, які регулярно «годуються» вже майже рік переважно страшними вибухами снарядів різного калібру і такої вбивчої сили, що коли лягаєш спати, сон не йде? Не йде протягом доби, тижнів, місяців…

    Давайте розглянемо умовного підлітка, віком - років десь від п’ятнадцяти до сімнадцяти, який рішуче записався в їхнє так зване деенерівське чи еленерівське ополчення, і тепер воює за примарні цінності загадкового слов’янського братерства. Прошу не плутати дійсні цінності, як-от, скажімо, спільність у слов’янських мовах. Але українську вони, борці за свободу слов’ян від українців, брати до уваги не бажають. Так от - хто саме виростив цього недолугого вояка? Хто доклав величезних зусиль для того, щоб він став саме тим, ким став? Стверджую: виростила його наша українська влада. Як мінімум усі без винятку президенти незалежної України. Як максимум - включно з усіма народними депутатами та вітчизняними олігархами, цим своєрідним мерзотним продуктом злочинної бездіяльності можновладців.

    СИДИТЬ ТАКА СОБІ ОФІЦІЙНО УПОВНОВАЖЕНА ТЬОТЯ В СЛУЖБОВОМУ КАБІНЕТІ ОДНОГО ІЗ СЕРЙОЗНИХ ПІДПРИЄМСТВ. Вона прийшла, звичайно, плідно працювати на користь України. Все б воно добре, якби не одна обставина. Вона, ця тьотя, пальцем не поворухне, аби допомогти іншій людині, яка потерпає від цієї війни вже більш ніж півроку. Вона керується якимись там положеннями, які фактично виправдовують її бездіяльність. Тобто, спрацьовує - вже вкотре - цинічний механізм, згідно з яким пересічна людина є перед такими тьотями ніким. Просто ніким. Того що тьоті «все правильно кажуть». Мовляв, дивіться, є правові норми. Є. Норми. Правові. От і все. Все є. За одним лише дрібним винятком: немає людини. При тому, що фактично вона існує. У вигляді деяких досить благополучних тьоть, від яких багато в чому залежить ваша подальша доля.

    Отакі реформи. Отаке життя вимушених тимчасових (на який тільки термін?!) переселенців. Зневірених, бо не можуть нормально працевлаштуватися, при тому що серед них є досить досвідчені у своїх мирних фахових справах. Спантеличених, того що не мають дороги додому, звідки їх вичавив безжалісний ворог, для якого апріорі не може бути нічого українського. Вкрай здивованих, бо часто-густо на доволі впливових посадах сидять у тій же українській столиці люди обидвох статей, що змалку звикли скрізь послуговуватися винятково російською мовою. Саме від таких, неосвічених і абсолютно байдужих до чужого горя, пробачте, співвітчизників та співвітчизниць часто залежать долі цілком порядних людей. До яких автор даної статті схильний зараховувати і себе.

    Десятки волонтерів збирають у підземеллях київського метро гроші на благородні цілі - підтримання і врятування життів дорослих (у зоні АТО) та тяжко хворих дітей (лише, на жаль, поза неї, бо в зоні хворих стрімко більшає з кожною годиною). Приватні жертводавці все менш і менш охоче діляться своїми і без того невеликими грошовими здобутками. Водночас численні телеканали вкупі з невтомними радіобалакунами безперервно транслюють гумористичні програми: щодня щоквартально безкінечні щасливі фонтануючі гумором «квартали», абсолютно доречні за мирних часів. Але ж війна: кривава, страшна, спопеляюча, розриваюча людей на шмаття...

    Питань багато, відповідей майже немає. Наостаннє. Донецькі цукерки «від Колесникова», цього народного обранця від партії регіонів, який дав під заставу три мільйони гривень, аби українські силовики випустили з-під арешту його давнього компаньйона Єфремова, - оці цукерки вільно продаються сьогодні в Києві. Як також інша свіжа (!) продукція донецького виробництва, усілякі «джеки» та «суперконтики». Паралельно по усіх кордонах збройного протистояння зони АТО, в умовах так званого перемир’я, майже щодня гинуть наші солдати. Мабуть, кладуть вони свої голови саме для цього солодкого свята їхнього, народних запроданців і розважаючої нас з вами естрадної «братви», вічного, як сонце, абсолютно безкарного життя.

    Володимир ОСТАПЕНКО

    Чекаємо на «Романівську весну»

    Поетичний талант відомого українського поета Максима Тадейовича Рильського плекала щедра на красу і на творчих особистостей Житомирщина. Як відомо, Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Тадей Розеславович Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки. 1902 р. помер його батько, і родина переїхала з Києва в Романівку.

    «Село Романівка, кучерявий лісок на ледве помітному узгір’ї, білі хати й зелені сади понад річкою Унавою... Вечірні співи дівчат, що солодкою луною пливуть у далечінь, парубочі розгонисті пісні, солов’їні жагучі ночі, жаб’ячий хор і гукання водяного бугая...» - у спогадах Рильського дуже багато згадок про це село - й у прозі, й у віршах. До речі, з 1919 до 1929 року він вчителював у Романівці, а згодом викладав також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

    Мешканці цього краю пишаються своїм відомим земляком і щороку, вшановуючи його багатогранну творчість, проводять на території місцевого музею всеукраїнське літературно-мистецьке свято під назвою «Романівська весна». Нинішнього року, з нагоди 120-ї річниці від дня народження Рильського, увага до вшанування пам’яті поета особлива. Тож і почали готуватися заздалегідь. Як інформують в обласній державній адміністрації, у Романівці плануються урочистості та літературно-мистецьке свято. В рамках свята у Житомирі пройде всеукраїнська науково-краєзнавча конференція «Постаті землі Житомирської». А у районах і містах області відбудуться районні, міські і обласний конкурси читців-аматорів серед дітей та молоді, переможців яких буде нагороджено під час літературно-мистецького свята. А ще планується видання збірника віршів Максима Рильського «На білу гречку впали роси…» за погодженням із Максимом Георгійовичем Рильським - директором благодійної організації «Фонд Максима Рильського «Троянда й виноград», онуком М.Т. Рильського.

    «Романівська весна» завжди відбувається піднесено, а нинішня, сподіваємося, буде особливою. А яка гарна природа на березі річки Унава у Романівці! Мало хто знає, а там справді диво-куточок якогось природнього раю. Саме там люблять також бувати гості, які відвідують рідні місця Рильського.

    На березі Унави, де любив вудити рибу Максим Тадейович, досі одиноко стоїть старезна крислата липа. Під нею поет переклав «Пана Тадеуша», якого потім було удостоєно Державної премії СРСР. Бозна-скільки їй років - стовбур такий, що й утрьох ледве обхопиш руками. Неподалік стоїть старий кам’яний млин, більше схожий на казковий замок. Можливо, саме цей млин навіяв Рильському рядки: «Мені снилось, я мельник у старому млині...». Отож чекаємо на весну і завітаймо у Романівку.

    Оксана КЛИМЧУК

    Пальму Мерцалова - в Донбасс!

    В Санкт-Петербургском музее Горного университета, насколько мне известно, до сих пор сохраняется оригинал знаменитой пальмы МЕРЦАЛОВА*, являющейся настоящим символом индустриальной мощи Донбасса. Удивительно, что этот уникальный предмет, созданный из цельного куска железнодорожного рельса в давние времена, принадлежит вовсе не нам с вами, а соседнему государству Россия. Казалось бы, логично взять и отдать Донбассу оригинал, получив взамен добротную и не менее качественную копию, изготовить которую в XXI веке куда проще, нежели столетие назад. Однако, похоже, вопрос возврата пальмы Мерцалова в Донбасс с повестки дня давненько снят.

    Честно говоря, никогда бы не стал усиленно интересоваться данным произведением рук человеческих, если бы однажды, уезжая из Львова поездом в Донецк, не увидел нечто подобное у фасада красивого здания местного вокзала. Подойдя ближе к памятнику стальной пальме, я с чувством гордости за свой Донбасс прочитал на металлической табличке, что это - дар донбасских тружеников Львову и области в знак нашей дружбы и общей судьбы. Донецк и Львов, Донбасс и Галичина таким образом незримо пожали друг другу руки, по-братски заявив о своих благих намерениях в деле укрепления украинской державы.

    Конечно, имея фотоаппарат, такую возможность грех было упустить, и я сделал несколько кадров с пальмой. С этого момента Львов стал мне еще ближе, ибо памятник пальме - это первое напоминание о родном Донецке, куда из всяких поездок, приятных и не очень, всегда меня тянет магнитом. Принципиально не рыская в интернете в поисках подробностей истории создания настоящей пальмы Мерцалова, я напрягаю собственную память и вспоминаю ранее услышанное, увиденное и прочитанное о ней. Почему-то мне кажется, что так будет честнее - дать читателю не столько точные даты, имена и фамилии, сколько - своеобразный толчок в деле нахождения подобных нюансов где угодно, как и в том же необъятном интернете.

    Нахожу в своем архиве давнюю вырезку-снимок из популярного журнала, где вижу нашу донбасскую пальму в зале одного из Санкт-Петербургских музеев. Возникает логичный вопрос: каким образом сей шедевр попал именно сюда? Помнится, еще до революции 1917 г. в России, во Франции проводилась масштабная европейская промышленная выставка-ярмарка, под открытие которой и была выкована из куска стального рельса уникальная пальма Мерцалова. Сам мастер, насколько понимаю, мало кого интересовал и тогда, не говоря о времени сегодняшнем, когда обычный честный работяга робко, снизу вверх, привычно и почтительно смотрит, к примеру, на псевдо-героев эстрады и бизнеса. Кузнец Мерцалов, этот безвестный ныне русский человек, давно ушедший в мир иной, заставил любого из нас, кто не зарос мхом невежества, отдать дань уважения и восхищения таланту рук человеческих. Таких мастеров никогда не бывает много, в отличие от всяческих управляющих, наставляющих и руководящих, не в обиду им будь сказано.

    Не сомневаюсь, что транспортировкой пальмы Мерцалова ответственно занимались железнодорожники. Тем более, тогда, во времена господства наземного транспорта, как такового. Дореволюционная Екатерининская магистраль. Станция Юзово. Сигнал машиниста - и поезд увозит нашу стальную красавицу куда-то очень далеко и надолго.

    Вернется ли пальма к нам когда-нибудь обратно? Не знаю. Однако скорые поезда сообщением Санкт-Петербург - Мариуполь годами исправно курсировали!

    С некоторых пор столица шахтерского края Донецк обзавелась собственной Царь-пушкой, а, на самом деле, копией московского шедевра, созданного иным мастером - Чоховым - в незапамятные времена. Находящаяся на территории московского Кремля Царь-пушка и в двадцать первом веке впечатляет необычайно. Довелось и мне видеть ее собственными глазами однажды, году в 1970-м, хотя, за малостью лет, оценить по достоинству предмет воинской доблести России тогда было не дано.

    К чему я тут о пушке? А дело в том, что, как оказалось, в постсоветскую эпоху между Москвой и Донецком произошел обмен тяжеловесными подарками. Столица канувшего в лету СССР изготовила для Донецка копию Царь-пушки, установив ее вместе с не менее впечатляющими ядрами напротив здания горисполкома, стволом на универмаг «Белый лебедь» (название, как вы понимаете, советского времени). Ну а мы, «пролетарский» Донецк, водрузили очередную копию пальмы Мерцалова где-то в окапиталистиченной Москве. Ежегодно навещая там своих родных и близких, я не делал никаких попыток выяснить, где же именно стоит символ индустриальной мощи моей малой Родины. Стоит себе и ладно - примерно так и рассуждаю. Приобретя фотоальбом «Донецк в лицах», я с любопытством вычитал в нем, что инициатива подобного обмена памятниками-символами принадлежала нынешнему президенту общественного объединения «Землячество донбассовцев» в Москве Николаю Стефановичу Луневу и его влиятельным друзьям. Этот человек, помимо прочих трудовых достижений, 10 лет был директором мощнейшей некогда донецкой шахты имени М.И. Калинина, чей уголь Донецкая магистраль до последнего времени исправно вывозила в разные уголки страны и за рубеж.

    Помнится, лет восемь-десять назад в одной из передач донецкого телевидения прозвучали слова о том, что копии пальмы Мерцалова решением наших областных властей запланировано установить во всех столицах мира! Подумалось, что это действительно «круто», если, конечно, все так и получится. Не знаю, как обстоят дела с металлическими копиями пальмы донбасского величия, однако есть серьезные основания для сомнений в том, что это самое величие действительно имеет место сегодня. Может быть, сгущаю краски? Рад буду ошибиться. Однако же вот что удивляет: национальные символы Украины - знамя и булава гетмана Богдана Хмельницкого - хранятся почему-то в соседней братской Польше, оригинал пальмы Мерцалова - в соседней России. Что-то не могу я относиться к подобным фактам спокойно. Такое ощущение, что нас за что-то наказали. Почему бы не отдать нам наши святыни назад? А? Как вы думаете, читатель? Или - не все ли нам равно?

    * Алексей Иванович Мерцалов родился в 1856 г. в крестьянской семье в селе Кураховка Екатеринославской губернии. На Юзовском металлургическом заводе работал в течение сорока лет. Уволился 8 июля 1919 г. Умер 1 августа 1935 г. в Анапе.

    ВЕРНИТЕ ПАЛЬМУ, РОССИЯНЕ!

    Верните пальму, россияне,

    Туда, где создана она.

    Ведь это символ наших знаний,

    И мощи нашей, и труда.

    У вас хватает всяких цацек

    Малороссийских золотых.

    Нельзя ведь брать чужое, братцы,

    И гневить этим всех святых.

    Вы - пальму Мерцалова

    Нам, близким её.

    Ответно мы - сало вам,

    Вино, мумиё.

    Верните пальму, россияне,

    Не будет счастья с ней у вас.

    Пока вода исправно в кране

    Течёт, горит природный газ.

    Нам с пальмой станет веселее

    Решать вопросы бытия.

    Отдай Мерцалова творенье,

    Россия! Веруем в тебя!

    P.S. Кровавые события последнего года в Украине изо дня в день дают мне едва ли не самый убедительный ответ на мой вопрос относительно пальмы Мерцалова. Россия бесцеремонно захватывает восточные земли Украины, убивая наших лучших соотечественников. Россия фактически отрицает наличие украинской истории (языка, культуры, народа), она не считается с мнением всего цивилизованного мира. Россия цинично выдавливает нас с нашей территории. Какая, право, мелочь, эта самая пальма!?

    Между прочим, изображение творения Мерцалова фигурирует на официальном гербе моей родной Донецкой области, символизируя мощь и красоту индустриального Донбасса. По логике вещей символу надлежит занимать и место там, где он возник. Не правда ли? Но фактически пальма Мерцалова находится на территории государства, до недавнего времени контролировавшего в Украине едва ли не всё. Символично, что и говорить. Да только ли одна наша стальная красавица украдена честными братьями-славянами у нас? Что еще мы должны им отдать, как говорил герой Борислава Брондукова из художественного фильма «Зеленый фургон», «во временное пользование»? Хочется, чтобы без кавычек.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦКИЙ, Фото из архива автора

    І був фінал… Переміг досвід

    У лютому відбувся традиційний турнір з футзалу серед працівників структурних підрозділів Козятинської дирекції залізничних перевезень. На спортивному майданчику чудового комплексу Козятинського вищого професійно-технічного училища залізничного транспорту між собою змагалися 12 команд.


    Начальник галузевої служби локомотивного господарства Володимир Литвиненко вітає капітана
    команди Шепетівського локомотивного депо О. ЗАВІСТОВСЬКОГО із «бронзою».

    Організатори турніру, а це Козятинська територіальна профспілкова організація та Козятинська дирекція залізничних перевезень, з приємністю відмітили той факт, що поряд зі знаними і титулованими колективами, як то команди локомотивних депо Козятин та Шепетівка, колійної машинної станції №120 (КМС-120) та дирекції, у цьогорічних змаганнях взяли участь нові цікаві команди - Фастівської та Шепетівської дистанцій колій, команда лінійного відділу міліції на ст. Козятин, вагоного депо Козятин.


    Команда Козятинського вагонного депо та команда ВЧДЕ Козятин, почесні гості, організатори турніру з фут залу.

    Під час відбіркових матчів у підгрупах визначились фаворити турніру. За підсумками півфіналу переможець минулорічного турніру, команда локомотивного депо Шепетівка, у грі з командою КМС-120 виборола третє місце. А у фіналі зустрілися давні суперники на спортивних майданчиках Козятина - команди локомотивного та вагонного експлуатаційного депо Козятин. Про інтерес до турніру, градус напруги перед фінальною зустріччю говорить той факт, що вболівати за свої команди, відразу після закінчення конференції трудового колективу локомотивного депо щодо виконання умов колективного договору, прибуло все керівництво локомотивного депо Козятин включно з начальником галузевої локомотивної служби залізниці Володимиром Литвиненком, а також керівник та всі керівники цехів вагонного експлуатаційного депо Козятин (ВЧДЕ), голови профкомів, численні вболівальники.

    І був фінал... у якому зустрілися досвід - зіграна, вікова команда локомотивників - та молодість - швидка, амбітна команда вагонників. Цього вечора переміг досвід, як не старалися вагонники «проштовхнути» більше м’ячів у ворота суперників, це їм не вдавалося. Тож вітаємо із заслуженою перемогою у турнірі з футзалу з рахунком 3:2 команду локомотивного депо Козятин.

    P.S. У день футбольного турніру відбулася профспілкова конференція у колективі локомотивного депо ст. Козятин з приводу підбиття підсумків за виконання положень колективного договору за 2014 р. Присутній на цьому чисельному форумі начальник галузевої служби локомотивного господарства Володимир ЛИТВИНЕНКО поцікавився у голови теркому Анатолія ВІЛЬЧИНСЬКОГО станом розвитку фізкультури та спорту на території Козятинської дирекції. Відповіддю В. Литвиненку стало запрошення як щирого вболівальника на футбольний турнір. Одне слово, всі залишилися задоволеними.

    Євген ЖИВЧИК

    «Читай на здоров'я»

    Нещодавно у Дорожній клінічній лікарні №1 ст. Київ у педіатричному відділенні відбулася благодійна акція «Читай на здоров’я». Такий захід ініціювала Рада профспілки залізничників та транспортних будівельників України. Вона відбулась за підтримки міжнародного благодійного фонду «Либідь» та Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів.

    У межах цієї акції українські автори та книжкові видавництва передали лікарні 48 найменувань книг, а це майже двісті екземплярів книжкової продукції. Учасники акції та діти, які перебували на стаціонарному лікуванні у цей час, із задоволенням заповнювали книжкові шафи.

    Як розповіли «Рабочему слову» організатори, це вже другий подібний захід. До цього вони подарували книжки Національній спеціалізованій дитячій лікарні «ОХМАДИТ» і впродовж 2015 р. планують продовжувати добрі справи.

    - Ми постійно організовуємо, - розповідає представник фонду Олена Осмоловська, - збір літератури з тим, щоб подарувати її діткам та їхнім батькам, які перебувають у лікарні. Адже наша країна сьогодні переживає складний час. І українські видавці доносять своє об’єднуюче слово до людей, передаючи книги на передову в зону АТО, переселенцям, у школи та дитячі будинки. Головне - не зупинятися, а продовжувати творити нашу спільну справу. Не забувати про тих, заради кого власне ми і переживаємо цей складний момент - про дітей. Коли хворіють діти - для дорослих гасне світло, але разом боротися легше. Тож хай наші книжки допоможуть діткам одужати.

    Приємно було спостерігати, як малеча за кілька хвилин уже перегортала новенькі книжки, а старші відразу починали їх читати. Оченята у хлопчиків та дівчаток горіли, коли вони розглядали кольорові ілюстрації. Діти почувались щасливими, і навіть дехто забув про процедури.

    - Нам уже давно ніхто не дарував так багато книжок, - ділиться враженнями завідувач педіатричним відділенням Світлана ДЕНИСОВА. - За двадцять років, які я у цій лікарні працюю, така акція вперше. І головне, що діти задоволені. Адже у нас багато пацієнтів із лінії, тож ввечері після лікування їм буде чим займатися. Ми вдячні організаторам за те, що вони згадали про нашу лікарню.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Картини, що лікують

    Для потреб бійців АТО. В наш час цю фразу можна почути досить часто. Хто допомагає технікою, харчами. Для тих, хто перебуває на лікуванні, збирають гроші, ліки. Розумієш, доля армії залежить від народу, а чи розуміє влада, що у такій ситуації рано чи пізно вона залежатиме від армії? Та це, так би мовити, роздуми. І зараз не про це… А про те, як творчі люди допомагають армії.

    Нещодавно в Українському домі організовано благодійну виставку-продаж живопису для потреб бійців АТО, які перебувають на лікуванні у Головному військовому клінічному госпіталі м. Києва. Твори сучасних представників українського живопису, художників Віри Варв’янської, Ніни Бондаренко, Олександра Павлова та ін. мають змогу поціновувачі мистецтва не лише побачити, а й придбати.

    Від 30 до 50 відсотків від вартості робіт буде спрямовано для допомоги пораненим бійцям.

    Наш погляд зупинився на роботах київського художника, архітектора і літератора Олександра ПАВЛОВА. Картини київського класика, що поєднали в собі експресіонізм, абстракцію, фігуративні композиції, створені на основі роздумів про проблеми суспільства і культури. Десятки виставок в Україні та закордоном (Німеччина, Франція, Люксембург, Англія) принесли визнання таланту творця.

    У роботі Олександра Павлова «Україна-14», представленій на виставці, цілісна до недавнього часу наша країна зображена у формі диска, з якого «безкровно вибито» Крим у формі іншого диска на фоні неба - метафора півострова. Половина території Криму - сіра, тому що статус її не визначено. У вигляді лози та її засохлого відбитку представлено Північно-Кримський канал.

    Ліва частина диска відбита, розстріляна, але прихилена до основної частини диска - символ того, що відбувається на Донбасі. Над усім цим підноситься маска, в якої замість рота - динамік-ретранслятор того, хто за нею ховається. Над маскою - капелюх - символ, під яким знаходиться весь простір, розфарбований кольорами георгієвської стрічки. В іншій площині - пензель, який розфарбовує все в інший колір і є символом, що показує, як думати та сприймати світ.

    Над усим висить ще один символ дипломатії, рішення якого дуже залежить від поставок газу. Дипломатія через трубу кричить про санкції, які, як птахи, влітають в одне вухо маски і вилітають в інше. Кнопки труби заховані під ручкою дипломата. Це символізує, що кожен грає свою мелодію. За представленим простором спостерігає око сторонніх сил і губи, які, можливо, й сурмлять в трубу дипломатії. Ось таке цікаве мистецьке трактування того, що сьогодні відбувається.

    Одеситка Анастасія ЖЕЛНОВА - зовсім юний талант у мистецькому світі, який тільки пробивається. Шукає себе і своїх шанувальників. Настя нещодавно закінчила Національну академію образотворчих мистецтв і архітектури. Її картина під назвою «Водночас» не потребує тлумачення чи коментарів.

    Країна. Майдан. Народ. Водночас статки олігархів і злидні зубожілих. Водночас шизофренія і здоровий глузд. Та, як стверджують знавці, право вибору має кожен.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    В который раз весну встречая

    В который раз весну встречая,

    Опять хочу её воспеть:

    Она - невеста молодая!

    Так как же не благоговеть

    Пред ликом светлым и прекрасным,

    Пред нежностью и чистотой,

    И как же не воскликнуть страстно:

    - Весна, пленилась я тобой!

    Недолго пожурчав ручьями,

    Ты на пасхальный свой обряд,

    Омывшись теплыми дождями,

    Надела праздничный наряд.

    Вся зацвела, зазеленела

    В объятьях солнечных лучей,

    И песня громче зазвенела

    Вернувшихся к тебе грачей.

    Ты так искусно развернула

    Свои зелёные ковры,

    В сердца людей любовь вдохнула.

    Да разве счесть твои дары?!

    Твоё тепло и ароматы,

    И свет твой, милая весна...

    Тобой прекрасной всё объято

    И мне сегодня не до сна.

    Весна, стремишься ты к зениту.

    В пути твои рекорды все

    Тобой лишь могут быть побиты.

    Так шествуй в славе и красе!

    Златое солнце пусть лелеет

    Тебя, любимица моя,

    И очень щедро всю согреет,

    Чтоб ты сиренью расцвела.

    Вновь опьянишь и одурманишь

    Влюбленных пленников своих,

    Заветною мечтой поманишь,

    И зазвучит высокий стих!

    Татьяна КОМЛИК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05