РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 5 (30 січня 2015)
  • Випуск №5 30 січня 2015
    Зміст
    1. Вокзале, це приємна мить, коли ти музику даруєш неповторну! З перших рядків - у ліричному стилі. (Віктор ЗАДВОРНОВ, Колаж Іллі НАУМОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Урок мужності для майбутніх захисників Вітчизни (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    3. Шлях у професію (Микола ПАЦАК, Фото із сімейного архіву Андрія РОВНОГО)
    4. Іспит «Зорьки» складено (Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    5. Економічний ефект неодмінно буде (Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. Допомогли незнайомі люди (Олена ЗУБАРЄВА, Віталій МАТАРИКІН, м. Київ)
    7. Змінили зброю на… зброю
    8. Ніч сліди не сховала (Олександр ЦАРИК)
    9. Його слово вирішальне (Олександр ЦАРИК)
    10. Про зцілення душі і не тільки (З повагою та любов’ю Юлія ЧАЙКА, Фото з інтернету)
    11. Чому вчинок студента Максима на вустах у коростенців? (Оксана КЛИМЧУК, Фото із сайта «Житомир інфо»)
    12. Віталій ГУРНАК, почесний залізничник. Увічнений бандурою-кобзою
    13. Чому у підземеллі не курсують поїзди? (Київ - Чернівці - Київ, Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олени ЗЕЛЕНКО та Валерії ВЕЛИКОЇ)
    14. Реагувати швидко та адекватно (Валентина КОЛЯДА)
    15. Кашлю - стоп! (Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    16. О микроклимате в кабине. Опыт машиниста СВЯТОГО (Виктор НОВОБИЛЫЧ, Фото Валерия СКИБЫ и Алексея ЧУМАЧЕНКО)

    Вокзале, це приємна мить, коли ти музику даруєш неповторну! З перших рядків - у ліричному стилі.

    «Окраса міста - брама золота,

    Окрилена, заквітчана, прозора.

    Ти - пісня в камені, що до небес зліта.

    Ти - гордість залізниці неповторна».

    Ці авторські рядки народилися напередодні святкування 140-річчя від дня заснування Південно-Західної залізниці. Злинуло майже п'ять років, а брама столиці не старіє й у такому віці. Більше того, вона продовжує дарувати пасажирам приємні та незабутні хвилини.

    Напередодні Дня Соборності України на Центральному залізничному вокзалі Києва гостей міста зустрічали сім військових оркестрів столичного гарнізону та Національна заслужена академічна капела України «Думка» (художній керівник - лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, народний артист України Євген САВЧУК).

    Досвідчені виконавці сонму українських пісень вкотре довели майстерність хорового звучання як законодавці традицій хорового мистецтва. Церковний гімн України «Боже великий, єдиний» налаштував публіку на ліричний лад. У такий оригінальний спосіб розпочався, як сьогодні прийнято говорити, флеш-моб - короткочасний тематичний виступ співців та військових творців музики. А далі 388 музикантів зіграли різні українські твори: «Любіть Україну», «Молюсь за силу любові». Ансамбль «Музичні клейноди» виконав старовинний запорізький марш. Диригував цим зведеним оркестром начальник військового музичного управління Збройних Сил України Володимир ДАШКОВСЬКИЙ, якому, до речі, сподобалась вокзальна акустика.

    Невеличка музично-поетична вистава - так визначив особисто для себе цей захід, коли почув вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну» у виконанні народного артиста України Володимира ОБЕРЕМКА під інструментальний супровід оркестрантів.

    - Робота військових оркестрів у наш час, конкретно у 2014-му і сьогодні, - як на вістрі нервів. Необхідно говорити те, що потрібно людині. І якщо зараз потрібно доносити правду, що ти - герой, виходить, ми виконуємо, співаємо цю правду, - розповів Володимир Дашковський, згадуючи своє перебування разом з оркестром у зоні антитерористичної операції під Волновахою.

    …Любіть у труді, у коханні, в бою,

    як пісню, що лине зорею…

    Всім серцем любіть Україну свою -

    і вічні ми будемо з нею!

    Такими словами Володимира Сосюри завершив цю композицію В. Оберемко. Цьому віршеві вже понад 70 років, рядки народжувались поетом у буремний 1944-й. Тоді для уродженця Донбасу Володимира Сосюри тема про любов до Батьківщини була першопричиною для написання незабутніх рядків. Ця істина залишається надзвичайно важливою і сьогодні. А тому для кожного українця цей вірш повинен бути не тільки створеною давно поезією, але і своєрідною настановою:

    Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

    І сльози, і все до загину...

    Дівчино! Як небо її голубе,

    Люби її кожну хвилину.

    Це настанова до любові до України. Замовк останній акорд військових оркестрів, але ще довго на Центральному вокзалі залишались ті, хто не квапився прощатися із акторами та музикантами, дякуючи їм за свято. Нехай і коротке, але те, що додає душевного комфорту. На запитання, яке часто доводиться чути від «диванних патріотів» про те, мовляв, які можуть бути святкування, якщо в Україні війна, відповім так. Подібні заходи, що останнім часом відбувалися на Центральному вокзалі, зокрема і зустріч пасажирів із Заслуженою хоровою капелою столичної магістралі, додають громадянам впевненості у їхній громадянській позиції. Українці - непереможна нація. А пасивне «моралізаторство» - це прерогатива для найвірніших прислужників будівничих «руського мира», прямих агентів путінського Кремля.

    Звучать литаври, не змовкає мідь -

    Мелодія заповнює простори.

    Вокзале, це приємна мить,

    Коли ти музику даруєш неповторну!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Колаж Іллі НАУМОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Урок мужності для майбутніх захисників Вітчизни

    Відстань у часі між відзначенням 144-ї річниці від дня заснування Київського залізничного училища (Київське вище професійно-технічне училище залізничного транспорту) та святкуванням Дня Соборності України є невеликою. Але відміна у цих заходах суттєва. На святі чергової річниці училища було відведено показу веселих номерів майже весь запланований час. Останній урок, який організовано за ініціативи директора КВПТУЗТ Олександра МЕЛЬНИКА, запам’ятається учнівській аудиторії надовго через те, що саме там проголошено: «Війна, яку розпалив Путін в Україні, - це потужний ривок нашої Вітчизни від «совка», остаточний розрив того ланцюга, яким Україна прикута до Росії».

    Майже година, яку було відведено на урок за загальною тематикою «Любіть до нестями неньку Україну», пройшла у мажорному темпі. Політичний стан нашої держави, а головне - загроза від східного агресора, вимагають від викладачів та майстрів виробничого навчання надзвичайної підготовки до подібних уроків мужності.

    У своїх зверненнях до майбутніх помічників машиністів, електромеханіків, оглядачів-ремонтників рухомого складу учитель історії Микола КИЯНИЦЯ та майстер виробничого навчання Іван МАЛЯРЧУК наголошували на тому, що військово-політичні виклики часу вимагають від сьогоднішніх учнів, завтрашніх захисників Вітчизни, згуртованості.

    У ці хвилини виникла думка про те, що подібні уроки допоможуть сьогоднішній юні розвинути власну українську мову. Адже вона, як і будь-яка інша, покликана зберігати у просторі і часі, передавати із покоління у покоління зафіксовані українські феномени. Революція Гідності, антитерористична операція на Сході, гібридна війна. Ці словосполучення на устах у кожного. Навіть немилозвучні новотвори, якими, певен, користується кожен свідомий громадянин нашої багатостраждальної України на кшталт ПІСУАР (Південно-Східна Українська Автономна Республіка), Лугандія (Луганська народна республіка - ЛНР), Лугандонія (об’єднана назва ЛНР та Донецької народної республік - ДНР), Даунбас (Донбас) також не дивина. Ці нові словосполучення виникли за вчинення умисних посягань на територію унітарної держави Україна та її кордони.

    Жалюгідний політичний шулер, брехун не менший за Путіна, колишній президент нашої держави теж був згаданий під час уроку мужності. Уособлення страшного зла, яке опустилося на голови нашого народу, Янукович - інвестор російських терористів, екс-цар усієї України. Тепер серед героїв уроків мужності - голова Проводу Організації українських націоналістів (ОУН) Євген Коновалець, лідери ОУН Роман Шухевич, Степан Бандера, відомий діяч кримськотатарського національного руху Муса Джемільов, який сказав такі слова «Пишаюсь через те, що я українець». Дійсно, ну не найактивнішого ж українофоба часів Незалежності України Вадима Колісниченка згадувати. Цей завзятий шовініст, інструмент Кремля, Луб’янки та Путіна і сьогодні патякає з-за кордону про добрі наміри імперської Росії. Думаю, допатякається...

    …«Пливе кача по тисині». З першими акордами цієї пісні на очі навертаються сльози. На думку спадає не лише Майдан, як явище не лише київське, не тільки українське, не тільки європейське і світове. Це новітня Запорізька Січ, наші Крути, про які знають у всіх куточках земної кулі.

    Примітно, наголошує у «Слові Просвіти» доктор філологічних наук Микола Степаненко, що активізація створення нових понять «мотивоване не потребою уникнення повторів, а намаганням дати певну емоційну оцінку тим, хто впливав на політичну ситуацію у нашій державі». Про це також велася розмова на згаданому уроці. І вчитель М. Кияниця, і майстер виробничого навчання І. Малярчук спільні у тому, що сучасні юнаки йдуть на подібні уроки (в актовій залі нарахував понад 250 майбутніх залізничників), усвідомлюючи, що історія вже стукає у двері їхніх домівок. Ворог долає слабких духом. А дух потрібно підтримувати під час вивчення часів давноминулих та аналітичними роздумами над світом, що вічно оновлюється.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Шлях у професію

    Відпустка в ранньозимовий час, коли сіється або нудний холодний дощ, або мокрий сніг, тепер не біда. Можна поїхати в Хургаду, де багато сонця і тепла. Або ще кудись південніше. Місць відпочити від трудів праведних багато. Якби не одне «але»… Словом, популярності заморський відпочинок у простого залізничного люду ще не набув. За відомих причин.


    Машиніст локомотивного депо Конотоп Андрій РОВНИЙ.

    Ось й Андрій Ровний, машиніст локомотивного депо Конотоп, свою чергову відпустку провів у найкращому місці - на батьківщині. Там усе милує око. Бо то рідний край, куточок, де народився і виріс, пізнаючи радощі та печалі, людей і білий світ.

    То Кербутівка. Не чули? Дивно. Та це ж поряд із Новими Млинами. Саме тут норовливий Сейм (один земляк так і написав - «Сейм виходить з берегів») вливає свої води у красуню Десну. І школу Андрій Андрійович закінчував Новомлинівську. Вже тоді, за партою, твердо вирішив стати машиністом. «Бачив, як працюють залізничники, бачив локомотиви, - cказав Андрій Ровний. - Подобалося. Приваблювало».

    Біографія Андрія Ровного скромна і без зигзагів. Шкільна мрія реалізувалася в Новосибірському технічному училищі. Перед армією він устиг попрацювати помічником, а відслуживши, переїхав поближче до рідних місць. І вже через рік роботи в локомотивному депо Конотоп зайняв праве крило локомотива.

    - Технічно грамотний, - говорить про нього машиніст-інструктор Юрій Микитенко. - Один із найдосвідченіших у депо. Свій досвід передає молодим машиністам. Поїзди водить з економією електроенергії…

    Юрій Володимирович гортає журнал і називає точну цифру річної економії.

    Звісна річ, дещо скупувата характеристика. Але мовлена вона колегою і наставником, який слів на вітер ніколи не кидав. Який тридцять років очолює колону номер один. Колону, яка вважається провідною у депо, - за нею пасажирські перевезення.

    - Водити пасажирські поїзди, мабуть, складніше? - допитуюся уже в Андрія Ровного.

    - Водити поїзди взагалі складно, - відповідає він. - Щодо пасажирських, то тут треба бути гранично уважним. Бо за спиною у тебе не щебінь чи вугілля, а люди, які запізнюються, поспішають, які, врешті, довірили тобі своє життя і здоров’я. Відповідальність дуже велика.

    - А що є визначальним у роботі машиніста? Найважливіший фактор є? Наприклад, досконале знання електросхем.

    - Знаючи одні лише схеми, далеко не заїдеш. Визначальним? Зрозуміло, що багато треба знати й уміти. На мою думку, повинен бути оптимальний баланс знань та умінь! Приміром, як вариться сталь? Додають до заліза певні долі інших металів, далі - металургійні «примхи» й уже інша характеристика, вища твердість, жаростійкість, уже не ржавіє. Так само і при підготовці машиніста…

    Секрети «виплавки машиністів» Андрій Ровний знає добре. З його легкої руки нещодавно до цієї славної когорти долучився Святослав ПАВЛІК. Та й нинішній помічник Андрій ЖУКОВ готується зайняти праве крило локомотива.

    Не уникли в розмові ми й родинної теми. Або, говорячи актуальною на даний час військовою термінологією, тилу. У Ровного він надійний. Бо залізничний. Дружина Тамара Володимирівна працює черговою по станції Вирівка. Дочки теж життя пов’язали із транспортом.

    Трудова сумлінність Ровного не залишилася непоміченою. У 2008 р. його було нагороджено Почесною грамотою Державної адміністрації залізничного транспорту України, наприкінці минулого - нагрудним знаком «За заслуги. ІІІ ступеня».

    Микола ПАЦАК, Фото із сімейного архіву Андрія РОВНОГО

    Іспит «Зорьки» складено

    Зимової пори в «Зорьке» дитячого гомону не чути. Лиш вітер шелестить у кронах беріз та дубів. Але життя тут не зупиняється. Відразу ж після третьої зміни у таборі розпочалася підготовка до сезону наступного року. Так було завжди. І чим ближче до літа, тим частіше тема підготовки «Зорьки» звучатиме на нарадах керівників структурних підрозділів залізничного регіону. Отже більше людей працюватиме в таборі.

    Минулого року «Зорька» впродовж трьох змін оздоровила 1200 дітей. Про їх відпочинок залізничний тижневик інформував, та поза увагою залишився один важливий момент - атестація. Мова про свідоцтво і категорію. І не просто про атестацію, а державну. Комісію очолював заступник директора Департаменту організації оздоровлення та санаторно-курортного лікування, начальник відділу нормативно-методичного забезпечення оздоровлення та відпочинку дітей Міністерства соціальної політики України Іван ХОХЛЕНКОВ. Тобто «Зорька» складала серйозний іспит.


    - І які результати? - запитую у директора табору Романа КРИВУНЯ.

    - Успішно, - відповідає він.

    Відповіді «успішно» для мене мало, тому прошу ще й документ. У документі ж чорним по білому написано: «За підсумками балів доцільно присвоїти І категорію».

    Про категорійність оздоровчих таборів чую вперше, тож знову звертаюся до керівника. Бо взірцем завжди вважав «Променистий».

    - Таких таборів, дитячих оздоровчих закладів, яким державна комісія присвоїла першу категорію, в Укрзалізниці три - наша «Зорька» і по одному на Придніпровській та Одеській залізницях. Вищу - лиш одному. Це «Мрія» на Придніпровській.

    Ні, берег Сейму - райський куточок. Але хіба таких мало в Україні?

    - Комісія враховувала, - продовжує Роман Кривунь, - не лише розташування табору. Бралися всі фактори, які впливають на оздоровлення. Наприклад, за розміщення та проживання комісія нам виставила сімнадцять балів, за організацію харчування - двадцять п’ять, виховна робота і дозвілля - двадцять три. І в підсумку вийшло сто сорок п’ять балів...

    Добре вийшло. Бо, нагадаю знову, відпочинок дітей ніколи не випадав із поля зору керівництва Конотопської дирекції, керівників структурних підрозділів залізниці. Тому навіть у скрутних фінансових умовах вдається утримувати табір на рівні високих державних стандартів. У 2014 р., наприклад, у «Зорьке» капітально відремонтовані душові, харчоблок, зведено нову й надійну огорожу по всьому периметру табору...

    - А які плани на нинішній рік? - ставлю ще одне запитання директорові.

    - Готуємося, - відповідає він лаконічно.

    Лаконічно, бо прогнозувати в наш складний час важко. Комісія порекомендувала «оновити матеріально-технічну базу», натякнула, що пора зробити капітальний ремонт житлових корпусів. Але це все вимагає коштів. І не таких вже й малих. Чи знайдуться? Очевидно. Залізниця на відпочинок дітей ніколи не шкодувала грошей.

    Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Економічний ефект неодмінно буде

    Створення належних умов для відпочинку локомотивних бригад завжди було пріоритетним напрямком в організаційній роботі причетних служб. Адже від того, в якому морально-фізичному стані машиністи та їхні помічники відправлятимуться в рейс, значною мірою залежить уважність, швидкість реакції та прийняття безпомилкових рішень, словом, безпека перевезення пасажирів та вантажів.


    Майстер з контрольно-вимірювальних приладів і автоматики Сергій ЄВСТРАТЕНКО
    перевіряє справність покажчиків тиску циркулярних насосів системи опалення.

    Як ця справа вирішується в моторвагонному депо Чернігів? Про це цікавлюсь у виконуючого обов’язки головного інженера підрозділу Едуарда ЛУШПАЯ. Едуард Валерійович пропонує відвідати деповський будинок відпочинку локомотивних бригад.

    Дорога від депо до будинку відпочинку локомотивників виявилась достатньо тривалою. Поки йшли, Едуард Лушпай розповів, що влітку система опалення цього об’єкта зазнала значних змін. Раніше будинок опалювався від деповської газової котельні. Протяжність теплотраси складала понад 600 метрів. При транспортуванні гарячої води на таку відстань були дуже великі тепловтрати. В результаті - середня температура в приміщеннях будинку відпочинку була нижчою за допустимі санітарні норми. Тому й було прийняте рішення про впровадження тут індивідуального електричного опалення.


    Ольга КУЗЬМЕНКО готує кімнату відпочинку для прийняття нових відвідувачів.

    Нарешті дістаємося мети нашого візиту. Одразу відзначаю - добротна двоповерхова будівля, фасад деінде потребує косметичного ремонту, але це не головне. Доглянуто й навколишню територію… На порозі нас привітно зустрічає Ольга КУЗЬМЕНКО, чергова, до речі, з метою приведення штату працівників до обсягів виконуваних робіт, вона ж - прибиральниця кімнат відпочинку. Запрошує оглянути приміщення. А господарство тут не маленьке - 32 кімнати відпочинку, кожна розрахована на двох людей, кімнати для приймання їжі, пральня, інші службові приміщення.

    В одній з кімнат одразу дивлюсь на термометр - спиртовий стовбчик зупинився на позначці +19 градусів. Цілком комфортно. Кімнати приймання їжі обладнано холодильником, електроплитою, мікрохвильовою пічкою, електрочайником.

    Коли покидали приміщення, поцікавився в Е. Лушпая, чи відчули вже в депо економічний ефект від запровадження нової системи опалення?

    - Поки ще зарано рапортувати про заощадження, - відповідає він, - адже використовуємо нове обладнання нетривалий час. Але впевнений - вона буде. Принаймні споживання природнього газу вже значно скоротилися.

    Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Допомогли незнайомі люди

    Першого нинішньорічного дня ми сім’єю виїхали з Києва відпочивати на Закарпаття. Та на трасі біля села Сасанівка Полонського району (Хмельниччина) легковик зненацька знесло в кювет, декілька разів машина перекинулася і вдарилася в дерево.

    На щастя, аварію помітив мешканець Сасанівки Михайло Головачук. І разом із Олександром Поліщуком із Микулина надали можливу допомогу і доправили нас до Грицівської лікарні. Тут уже свою справу зробив хірург Ігор Поліщук, затим нас відправили в травматологічне відділення Шепетівської центральної лікарні, де нами опікувалися висококваліфікований і чуйний лікар Анатолій Нікітін та його колеги.

    А тим часом двійко малолітніх донечок, які, на щастя, не постраждали в аварії, забрала до себе додому лікар-невропатолог Грицівської лікарні Наталія Заворотько. Перш за все втішила і заспокоїла, нагодувала.

    Ось так волею долі довелося опинитися у скрутному становищі далеко від дому. Та знайшлося багато добрих людей, не байдужих до чужого горя. До видужання ще далеко. Але й після того, як твердо станемо на ноги, не забудемо їх.

    Олена ЗУБАРЄВА, Віталій МАТАРИКІН, м. Київ

    Змінили зброю на… зброю

    Шепетівська команда Козятинського загону відомчої воєнізованої охорони опікується охороною залізничного транспорту і всього, власне кажучи, майна, що належить залізниці. Відстань чимала. Від Шепетівки до Лановців, Козятина, Коростеня та багатьох інших станцій. Воєнізованою команда називається не випадково, адже на чергування стрільці завжди ідуть зі зброєю. Та віднедавна стрій дещо порідів…

    Під час першої мобілізації вдруге за коротке життя ще 23 березня минулого року переодягнувся у військову форму старший стрілець оперативного сектору Олександр ТОВСТУН. До слова, він мешканець села Траулин.

    У військкоматі ж бо чітко відслідковано, що він раніше служив у морській авіації. Тож знову став техніком з обслуговування літаків в одній із авіаційних частин. А далі - шлях на Схід, у зону бойових дій. Недавно приїжджав у короткотермінову відпустку. Розповів товаришам, що довелося побувати в багатьох «гарячих» точках. А де саме, мовчить. «Розповім, - каже, - як війна закінчиться, і якщо живим вернуся».

    Після звільнення з контрактної служби у воєнізовану команду прийшов працювати шепетівчанин Вадим ГРОМОВИЙ. Він навіть не встиг «обкататися», як слід. На фронт його мобілізовано 11 квітня 2014 року. Спочатку потрапив в одну із частин Володимира-Волинська, а звідти - на фронт, під Луганськ.

    Попри бойові жорстокі будні, виявляється, є в наших земляків-патріотів і радісні миті життя. У грудні минулого року надали Вадиму десятиденну відпустку, під час якої за мирним столом відсвяткував день народження і… одружився. Зараз частина на передислокації, а там нові турботи: не туди, куди Бог пошле, а командування.

    Наприкінці липня судилківчани, дружина і двійко донечок провели до війська чоловіка і батька - Романа ГРИГУ. І, звісно ж, товариші з воєнізованої команди. Йому спочатку сказали, що у Хмельницькому служитиме водієм на «швидкій». Та доручили відремонтувати автомобіль «Урал», що роками стояв, як тут кажуть, на «сохранєнії». І тепер на тому бензиновозі колесує командир відділення роти забезпечення Роман Грига дорогами АТО, доставляючи пальне туди, куди накажуть.

    Водночас із Р. Григою призвали на службу стрільця Ігоря ОСТАХОВА. Очевидно, зважили командири, що чоловік завидного зросту. І призначили його кулеметником у роту охорони. На Різдвяні свята телефонував у команду. Оповів, що на бронетранспортері супроводжував на лінію вогню генерала. А служить, до слова, Ігор під Волновахою.

    - Ось так, - свідчить начальник відомчої воєнізованої команди на станції Шепетівка Михайло МАРКУТА, - змінили наші стрільці зброю на… зброю. Кожному із них до небезпеки не звикати. Отож і на військовій бойовій службі, як мені відомо, лишаються надійними захисниками Вітчизни.

    Колектив відомчої воєнізованої команди усіляко підтримує своїх товаришів, які служать на Сході країни. Більше того, торік зібрали дві з половиною тисячі гривень, закупили продукти і передали одній із військових частин. Заради Перемоги над ворогом!


    Ніч сліди не сховала

    Добре знав на що йде 27-річний шепетівчанин Вадим Г. Адже у випадку, якщо задумане здійснилося б, він мав би добру копійку. Обдумав, здається, усе до дрібниць. Найголовніше, що заздалегідь приготував надійний інструмент. Як кажуть люди, від лому немає прийому. Тож саме звичайнісінький металевий лом і згодився йому.

    Взимку темніє дуже рано. Та наш герой не поспішав, бо добре знав, що об’єкт, на який мав крадькома проникнути, охороняється. І тільки десь аж о 19-й годині переліз через бетонну огорожу відокремленого підрозділу Південно-Західної залізниці «Шепетівська колійна машинна станція №193».

    Озирався на всі боки, наче полохливий заєць. Але до мети - рукою подати. Навісний замок та спеціальний засув, точнісінько, як у кінокомедії «Операція «И», відлетіли від дверей, наче їх там не було. Та був ще один - на складі. З ним упорався так само вправно.

    Присвітив запальничкою і одразу запримітив те, за чим ризикнув стільки перетруситися, - бензоріз.

    - Вартість цього інструмента, вкрай потрібного колійникам, - констатує старший слідчий лінійного відділення міліції на станції Шепетівка, майор Андрій Ковальчук, - становить 21053 гривні 81 копійку. Така крадіжка кваліфікується, як таємне викрадення чужого майна, поєднане з проникненням у сховище. Тож вчинений злочин є тяжким.

    Однак огорожу Вадим Г. не подолав тільки з однієї причини. Адже і відомча воєнізована охорона не дрімала. Не встиг до огорожі дійти, як довелося, як мовиться, руки догори підняти. А поготів і свідчення давати слідчим. Згодом і на суді слізно каятися, мовляв, біс надоумив.

    (З етичних міркувань справжнє прізвище Вадима Г. не названо).

    Олександр ЦАРИК

    Його слово вирішальне

    Пізнього вересневого вечора на вокзал станції Шепетівка прибував електропоїзд №6257 сполученням Козятин - Шепетівка. Стрільці спеціалізованої групи Олег КОВТОНЮК і Сергій КОНДРАТЬЄВ востаннє обійшли вагони: нічого підозрілого. І раптом… В одному побачили понівечене сидіння. Вірніше, однієї «сідушки» зовсім не стало. І вже аж на пероні наздогнали чолов’ягу, котрий, наче власне майно, тягнув додому викрадене сидіння. «Вандал та й годі, - подумав тоді Олег Ковтонюк. - Навіщо ж воно тобі?!». Але ж, зрештою, це майно Укрзалізниці і воно має балансову вартість…


    Олег КОВТОНЮК

    Це тільки один з епізодів трудової діяльності «опера», як залізничники зазвичай називають працівника відомчої воєнізованої охорони Олега Ковтонюка. А таких і подібних за більш як десяток років служби було десятки.

    Нинішньорічного січня Олегу Івановичу виповнюється п’ятдесят. Закінчив факультет загально-технічних дисциплін Вінницького педагогічного інституту імені М. Островського. За рознарядкою направили на роботу в Шепетівську середню школу №7. Але життєвої енергії і ентузіазму вистачало на щось більше, ніж бути просто викладачем трудового навчання. Очевидно, тому й потрапив на роботу у відомчу воєнізовану охорону.

    Цей підрозділ Козятинського загону хоч і дислокується у Шепетівці, але обслуговує сотні кілометрів залізниці, десятки станцій, вокзалів, підрозділів. Першочергове завдання - запобігати крадіжкам, забезпечувати дотримання перепусткового режиму на транспорті. Це, якщо казати простіше, аби усіляка шпана у вантажних потягах не вешталася, не крала, не нівечила. І так далі… Власне кажучи, стрільці мають робити все можливе й неможливе, щоб на підконтрольній залізничній мережі облаштовувати порядок.

    Пригадує Олег Ковтонюк лагідний минулорічний червневий день. Грибники невіддалік села Кам’янка в лісі гриби збирають, а якийсь молодик на колії порпається. І не залізничник наче б. Вправно збиває, відкручує клемні болти, колійні шурупи, підкладки. Олег Ковтонюк з напарником Сергієм Кондратьєвим нагодилися до «металіста» несподівано.

    У колективі Шепетівської відомчої воєнізованої охорони багато приємного розповідають про нашого ювіляра. І не тільки, як про виробничника. Перш за все, як про зразкового сім’янина. Дружина, Оксана Степанівна, працює вчителькою початкових класів. Син, Дмитро, також рук не покладає, донька Таня, студентка.

    У народі кажуть, що чужа сім’я - темний ліс. Та добропорядна родина Олега Івановича - на виду, як на духу. Славиться доброзичливістю, щирістю.

    А ще О.І. Ковтонюк - уповноважений трудового колективу, який, до слова, налічує майже шістдесят чоловік. Такої, правда, офіційної посади немає. Хоча, слово Олега Івановича у будь-яких навіть конфліктних ситуаціях вирішальне. Все ж таки колектив вибрав, довірив.

    Вітаючи ювіляра, колеги зичать йому та родині усіляких життєвих гараздів, наче рідному!

    Олександр ЦАРИК

    Про зцілення душі і не тільки

    З Новим роком! З Різдвом Христовим! Зі святками! Такі поздоровлення лунали з вуст кожної людини. І навіть здавалося, що ними була пронизана кожна крапля свіжого січневого повітря.

    Кожний з нас радувався святковим дням, новому 2015-му, адже повелося ще з давньої давнини на світанку року очікувати нових надій, сподівань, мрій, закохань, а головне - завжди жити з вірою.

    Ми, українці, у ці дні згадуємо чимало пісень, поздоровлень, щедрівок та колядок. І саме в одній з них зустрічаємося з низкою свят, які традиційно святкуємо з піднесенням духу та любов’ю в серці: «Та прийдуть до тебе три празники в гості, - що перший же празник - Святе божество, що другий же празник Святого Василя, що третій же празник Святе Водохреще». І кожне з цих великих, блаженних свят має свої традиції, в основі яких - радість, любов, щастя, сміх та інші веселощі.

    Хрещення Господнє (Водохреще, Водосвят, Богоявлення) є одним з найголовнішим свят у християнстві, запроваджено в пам’ять про хрещення Ісуса Христа в р. Йордан Іоанном Хрестителем. Свято ще називають Богоявленням, оскільки згідно з Євангелієм під час Хрещення на Ісуса зійшов з небес Бог - Дух Святий у вигляді голуба.

    Головним обрядом цього свята є освячення води в церквах та ополонках, купання в яких символізує очищення душі і тіла. Коли цей обряд ми супроводжуємо щирою вірою, то приходить чудесне зцілення людського єства.

    Отже і на залізниці, а саме - в нашому колективі локомотивного депо Дарниця, де зароджено відповідальність, добропорядність, вихованість та, перш за все, повагу один до одного, також дотримуються християнських обрядів великих і урочистих різдвяних свят. У складі локомотивних бригад, молодіжного колективу та мудрих і завзятих машиністів зі своїми сім’ями дружньо організували колектив моржів.

    19 січня 2015 р. на велике свято Водохреща ми дружньо відвідали село Кіп’яче, що на Малинщині в Житомирській області, поблизу залізничної станції Чоповичі. Саме тут знаходиться чоловічий монастир, з чудотворною іконою Казанської Божої Матері, що мироточить та зцілює по мірі віри людини. А також на території монастиря є цілюще джерело, в якому ми занурювались з молитвою Божою (на фото). В цей момент кожний молився та просив у Бога зцілення та покаяння. А ще на території є цвинтар, який ми теж відвідали, там покоїться перший настоятель - афонський ченець Костянтин, на могилі якого є заповітний камень. Кажуть, що, якщо прикласти камінь до хворого місця, то обов’язково зцілишся, тільки потрібно в це щиро вірити і просити про це Бога!

    Набравши повні кухолі свяченої води, ми всі відчули на собі Божу благодать - легкість душі, що в цей момент немов би підносила нас до небес, і не було цим почуттям міри, наскільки всі були щасливі і знаходились під покровом Божим. У хрещенській цілющій воді кожний з нас почерпнув для себе здоров’я, доброти, любові, поваги до ближнього та захисту для своєї родини.

    За обрій заходило сонце, кріпшав морозець, а на небі з’являлись перші зорі, так закінчувався великий святковий день - Водохреще, що приносив нам новий день, а про себе залишав масу вражень, а найголовніше - «ЗЦІЛЕННЯ ДУШІ!».

    Зі святом ВАС!

    З повагою та любов’ю Юлія ЧАЙКА, Фото з інтернету

    Чому вчинок студента Максима на вустах у коростенців?

    Вчинок Максима КУЗЬМЕНКА нині на вустах багатьох коростенців, адже не кожен спроможний проявити мужність і врятувати життя людини. А він зміг у критичний момент не розгубитися і прийняти правильне рішення.


    Рятівник.

    Усе це трапилося випадково і несподівано. Адже їдучи додому на вихідні, студент Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту, де він навчається за спеціальністю електромонтер контактних мереж, і не сподівався, що стане учасником пригоди. Трапилося все, коли юнак проходив мостом через річку. Максим лише помітив, що на річці видно голову та руки людини. А в той же час дві тітоньки на іншому березі водойми несамовито жестикулювали руками і кликали на допомогу. Парубок кинувся рятувати дідуся, який намагався вибратися з води. Максим знайшов довгу палицю і подав один кінець її дідусеві. В цей час підійшов на допомогу ще один чоловік. Разом з ним сміливець витяг дідуся на берег…

    На перший погляд водойма виглядає вузькою і дехто вважає, що її можна швидко перейти, і не потрібно йти на міст. Зазвичай саме так і мислять люди, які потім потрапляють у біду. Ось така самовпевненість і зіграла у злий жарт із 66-річним пенсіонером, який вирішив скоротити шлях та перейти замерзлу водойму, щоб швидше дістатися додому. І хтозна чим би все закінчилося, якби не рішучість 17-річного Максима.

    Коли вже потерпілий був на березі, прибули рятувальники з Міністерства надзвичайних ситуацій, які надали йому необхідну допомогу. Коростенські рятувальники пишаються своїм земляком Максимом Кузьменком, адже хлопчина, не зважаючи на свій юний вік, проявив себе, як справжній чоловік. Людина з великої літери. А 66-річний коростенець Дмитро Волківський дуже вдячний Максиму за врятоване життя. До речі, гордиться вчинком Максима Кузьменка і міська влада, тож герою-рятувальнику нещодавно вручили подяку і цінний подарунок.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото із сайта «Житомир інфо»

    Віталій ГУРНАК, почесний залізничник. Увічнений бандурою-кобзою

    Польський поет Адам Міцкевич, величний пам’ятник якому споруджено в центрі Львова, свого часу сказав: горе тому народові, який не любить своїх співців. Але щоб шанувати та цінувати пропагандистів духовної народної творчості - кобзарів і бандуристів, треба, насамперед, їх знати.


    Віталій ГУРНАК - почесний залізничник, український науковець, економіст,
    журналіст, краєзнавець. Доктор економічних наук,
    професор Державного економіко-технологічного університету транспорту,
    який не розлучається із кобзою.

    Ось вже майже 10 років у грошовому обігу України перебуває нова 100-гривнева купюра, де з одного боку - портрет молодого Т. Шевченка, а на зворотному - над р. Дніпром на кручі (Канів, може) стоїть на повний зріст кобзар і грає на кобзі-бандурі. Вітер розвиває його волосся, а поряд - стоїть хлопчик-поводир. Зараз в прокаті в Україні йде кінофільм «Поводир», тож бажаю, щоб його подивились читачі. Через швидкоплинність нашого буття мало хто цікавиться або знає, що то зображений кобзар Тарас Дармограй і зовсім не випадково поруч з поетом. У 1846-47 рр. Т. Шевченко гостював у м. Седнів на Чернігівщині у поміщиків - братів Лизогубів, які, щоб зробити приємність поету, запросили до себе вечеряти «мандрованого» кобзаря Тараса Дармограя. Старий, довідавшись, хто його слухатиме, проспівав думу про Олексія Поповича, а схвильований Т. Шевченко, взявши кобзу, заспівав інший варіант. Зараз цю кобзу реставровано, вона експонується в Музеї народної архітектури і побуту.


    Виступ Віталія ГУРНАКА у селі Пустовійтівці, де народився кошовий атаман Запорізької Січі Петро Калнишевський.

    Бандура у ХVIII ст. була популярною не тільки в Україні, але і в Росії, зокрема користувалась попитом при царському дворі. В мемуарній літературі є згадка про видатного бандуриста Олексія Розумовського (Розума), який «был произведён в придворные бандуристы».

    Добре грав на бандурі славнозвісний український філософ Григорій Сковорода, який самотужки створював мелодії до власних віршів. Багато творів Г. Сковороди ввійшло до репертуару народних співців-кобзарів, зокрема сковородинську улюблену народом пісню «Всякому городу нрав і права» донесли аж до наших днів. Широко відома картина художника С. Трутовського під назвою «Т. Шевченко з кобзою». Величний образ кобзаря Шевченко створив у своїй поемі «Невільник» в постаті козака Степана.

    Уявити ж козаків без кобзарів та срібних переливів від їхніх бандур та кобз - неможливо. Згадаймо всесвітньо відому картину І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», де на чільному місці видно кобзу. Це обов’язковий атрибут козацького буття. Під час походу кобзар мав їхати за гетьманом. І це документально підтверджується згідно із Універсалом гетьмана Богдана Хмельницького від 26 вересня 1652 р. А всенародний улюбленець - Козак Мамай - на картинах багатьох невідомих художників XIX ст. обов’язково тримав у руках цей незамінний струнний інструмент.

    Сотні років українські бандуристи, лірники та кобзарі співають про незламного і нестаріючого воїна-бандуриста Козака Мамая, а народні маляри, себто художники, зображають його на дошках, полотнах, посуді. В Україні не дуже відома широкому загалу картина художника Л. Воєдила «Гетьман Мазепа з бандурою». Тож зовсім невипадково на десятигривневій купюрі, що нею ми користуємося понад тринадцять років, з одного боку портрет І.С. Мазепи, а на звороті красується кобза.

    З часу входження України до Російської імперії, за царських та радянських часів багато кобзарів зазнавали утисків та репресій: їх з лицарів вольнолюбства намагались виставити жебраками, обвішаними торбами. Проте добру пам’ять про них було неможливо знищити в народі. Приміром, у місті Кременці, що на Тернопільщині, є П’ятницький козачий цвинтар, де серед похованих козаків з війська легендарного Максима Кривоноса спочивають і козаки-бандуристи. Над їхніми могилами вросли в землю п’ять кам’яних пам’ятників у вигляді бандури-кобзи.

    У 2013 р. виповнилось 210 років від дня народження одного з найпопулярніших і найвидатніших незрячих кобзарів України, уродженця Чернігівщини Остапа Вересая. Він виступав і в Києві, і в Петербурзі. О. Вересая також знав особисто Т. Шевченко. У 1860 р. він подарував О. Вересаєві свого «Кобзаря» з дарчим написом «Брату Остапу від Т.Г. Шевченка». За виконання ним «Пісні про правду і неправду» Остапа неодноразово заарештовували. Він помер у 1890 р. в селі Сокиринці Срібнянського району Чернігівської області.

    Ще у 1959 р. було відкрито квартиру-музей О. Вересая, а 8 липня 1978 р. в Сокиринцях з’явився йому бронзовий пам’ятник, автором якого є скульптор І.А. Коломієць.

    Для залізничників є досить цікавою, хоч і трагічною, доля бандуриста Гната Хоткевича, який народився в Харкові у 1877 р. Він закінчив Харківський технологічний інститут, де готували інженерів шляхів сполучення, працював на Південній залізниці, одночасно захоплюючись грою на бандурі. Адже його дядько Павло був сліпим кобзарем.

    У 1905 р. Г. Хоткевич очолив центральний оргкомітет Харківсько-Миколаївської залізниці, організував страйкові осередки в Люботині, Полтаві, Кременчуці, брав участь у московському з’їзді залізничної спілки.

    Переслідуваний царизмом, він емігрує до тогочасної австро-угорської Галичини, де займався музичною творчістю, граючи на бандурі.

    Після жовтневих подій 1917 р. Г. Хоткевич повертається в Україну і працює на освітянській ниві: викладає в Харківському музичному інституті. Він підготував підручник гри на бандурі і одержав патент від Ленінградського комітету в справах винаходів. Наприкінці 20-х років минулого сторіччя організував у Полтаві капелу бандуристів, ініціював створення Державної капели бандуристів. Багато років присвятив дослідженню творчості Т. Шевченка. Під час відомих радянських репресій Гната Мартиновича звинувачено в українському буржуазному націоналізмі та німецькому шпигунстві. Розстріляно у грудні 1938 р. Уродженцю Харківщини Г. Хоткевичу на його батьківщині споруджено пам’ятник на знак його заслуг. А у 1997 р. Харківська облдержадміністрація заснувала міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича.

    У селі Велика Писарівка на Сумщині у 1898 р. народився майбутній бандурист Єгор Мовчан. Він був незрячий з народження, а вчився грати на бандурі у кобзаря односельця Степана Пасюги. У його творчому доробку було багато дум і пісень, він мав добрі стосунки з Максимом Рильським, який тоді очолював Інститут фольклору та етнографії. Перед Другою світовою війною Є. Мовчан став членом Спілки письменників України. У 1958 р. у Москві на з’їзді славістів він співав, ілюструючи доповідь М. Рильського про український народний епос. Помер Є. Мовчан у 1968 р. і похований у Києві, а у рідному селі на Сумщині на його честь споруджено пам’ятник.

    А от в місті Ірпені на Київщині у 2007 р. на стіні будинку, де жив відомий бандурист Микола Дудник, було встановлено меморіальну дошку, а одну із вулиць міста названо на його честь.

    Окремо зупинюсь на постаті кобзаря Євгена Адамцевича, 1903 року народження, який після хвороби ще у дворічному віці став незрячим. Практично самотужки освоївши бандуру, він пройшов нелегкий життєвий і кобзарський шлях, що увібрав у себе часи колективізації, страшні роки голодомору в Україні, воєнне лихоліття Другої світової війни, післявоєнні негаразди. Він тісно був пов’язаний з містом Ромни, жив убого, співав на Іллінському ярмарку. Знав безліч дум і народних пісень, створював їх сам. І до війни і після неї його запрошували виступати в Києві, Москві, інших містах. Він відійшов у вічність у 1972 р. в селі Холмівка Бахчисарайського району в Криму, де й Євгена Олександровича було поховано. А найкращим пам’ятником йому є створений Є. Адамцевичем знаменитий «Запорізький марш», що фактично став візитівкою держави.

    Автор цього нарису є аматором-бандуристом, який самотужки опанував цей інструмент, хоч за фахом я - інженер залізничного транспорту. За сорок років гри на бандурі мені довелось спілкуватись з багатьма знаними кобзарями. Один з них - це Іван Романович Галинський, справжнє прізвище Лопата, народився у 1895 р. в с. Морозівка, тепер Харківської обл. В 1932-35 роках працював в ансамблі М. Опришка в Києві, з 1935-му виступав як соліст, учасник самодіяльного ансамблю бандуристів Київського товариства сліпих. Його було репресовано, відбував 12-річне заслання в таборах Естонії та Карелії. У 1951 р. був звільнений, повернувся в Київ. Але мало хто знає, що його рідний онук розпочинав на Південно-Західній залізниці власну трудову діяльність, а зараз Володимир Мурзін працює начальником Головного інформаційно-обчислювального центру Укрзалізниці.

    Серед співців-кобзарів України почесне місце займав київський кобзар Петро Іванович Тищенко, 1903 р. народження. На кобзі він навчився грати вже літньою людиною. Практично самотужки. Я був близько з ним знайомим, бо це рідний дядько моєї дружини Людмили Миколаївни Гурнак. У період Великої Вітчизняної війни Петро Іванович об’їздив зі своєю кобзою окуповані Тернопільщину, Рівненщину, Львівщину, Житомирщину, Полтавщину, Хмельниччину і частково Київщину. Люди скрізь радо сприймали кобзаря, бо його пісні глибоко западали в їхні душі. Співав він народні пісні за тематикою, що в ті страшні часи будили патріотичні почуття, закликали до помсти фашистським загарбникам.

    «А як де було в хаті, - розповідав кобзар, - збиралось чоловік 20-30 (а я більше грав по хатах, бо так було безпечніше), то я заспіваю косачеву пісню про козака або Щорса, а тоді про Морозенка, Залізняка чи Шевченкові думи».

    Петро Іванович Тищенко - автор музики низки пісень на власні тексти. Колоритні як за текстом, так і за мелодією. Першу пісню кобзар створив в 1941 році про сліпого командира партизанського загону в м. Ніжин Якова Батюка, якого фашисти розстріляли в 1943 р.

    Віддаючи любимому мистецтву вільний від роботи в Українському товаристві сліпих час, кобзар створив ряд пісень на актуальні теми нашої сучасності. «Про Вересая», «До любові і братерства», «Переяславська Рада», мелодію на тексти І. Франка «Розриваються вільно всі пута», «Цілинні землі» та інші. Його дуже цінував поет М. Рильський. У 1951 р. П. Тищенко представляв Україну в Москві, на Декаді українського мистецтва. Його було запрошено в Кремль на концерт для Й. Сталіна. На жаль, сліпий кобзар трагічно загинув у 1967 р., потрапивши під колеса рейсового «Ікарусу» на пішохідному переході в районі тодішньої Виставки досягнень народного господарства України.

    До речі, про бандуристів І. Галинського та П. Тищенка докладно можна прочитати у виданні «Митці України: Енциклопедичний довідник», за ред. А.В. Кудрицького. - К.: Укр. Енциклопедія, - 1992 р. відповідно на сторінках 147-ій та 577-ій.

    Далі мова піде про людину, від спілкування з якою я в захопленні. Це Богдан Жеплинський - бандурист, дослідник кобзарства, науковець, публіцист, громадський діяч. Богдан Михайлович народився 1929 р. у м. Дрогобичі Львівської обл. Освіта вища технічна (інженер хімік-технолог) та середня музична (бандурист і керівник оркестрів). Грав і співав у капелах бандуристів Львівського будинку вчителя та Львівської політехніки, якими керував Олег Гасюк. Далі виступав як соліст-бандурист та в складі родинного квартету (брати Жеплинські та їхні дружини). За виконання в концертах козацьких та повстанських пісень його було репресовано і заслано до Сибіру, де в Томській області (1950-1954) разом з братом Романом створив капелу бандуристів із репресованих каторжан. Після повернення в Україну керував разом з братом капелами бандуристів «Дністер» і «Струмок» (м. Новий Розділ) та з дружиною Вірою - капелою «Заспів» (м. Львів). Б.М. Жеплинський зібрав численний матеріал про кобзарів, бандуристів, лірників, дударів, трембітарів усіх часів. В його картотеці - відомості про понад 4000 народних музик. У 2011 р. разом з донькою видав енциклопедичний довідник «Кобзарі, бандуристи, лірники». Виступає з лекціями-концертами, викладає кобзарознавство у школах Львова, у Львівській духовній семінарії та Львівському державному університеті ім. І. Франка. Автор понад 280 публікацій в наукових збірниках та часописах України, Росії, Польщі, Німеччини, Югославії, Великобританії, Канади, США та Австралії, а також дописів в енциклопедії «Мистецтво України» (т.1, 1995) та енциклопедичному словнику «Мистецтво України» (1997) від видавництва «Українська енциклопедія». Творча діяльність Б. Жеплинського висвітлена в кількох відеофільмах та в фільмі «Шляхами кобзарськими» (Укртелефільм, 1987). Відродив вертепи. У 2000 р. вийшла книга «Коротка історія кобзарства», а у 2002 р. - книга «Кобзарськими стежинами». У квітні цього року Б.М. Жеплинському виповнилось 90 років, йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв та культури, а громадськість Львова широко відзначила ювілей свого земляка.

    Тепер же в роки незалежності України за 23 роки бандура переживає своє друге народження. Існують курси вивчення гри на бандурі у вищих та середніх музичних закладах, діє Стрітівська музична школа на Київщині, де навчають бандуристів, є класи бандури в деяких музичних школах. Коли в 2009-му р. влітку відзначалось 20-річчя Стрітівської школи, то з’їхались кобзарі з усієї України. Гідне відзначення не тільки як досягнення України, а й занесення до Книги рекордів Гіннеса - одночасне виконання 186-ма бандуристами зі своїм акомпанентом пісні «Реве та стогне Дніпр широкий».

    На Львівській залізниці добре знають народний ансамбль бандуристок «Чарівні струни», яким багато років незмінно керує відома професійна акторка-бандуристка Ірина Содомора. Ірина Михайлівна є автором перекладів для бандури колядок, стрілецьких та інших пісень, а на святкуванні ювілею Б. Жеплинського вона з ансамблем виконала рок-музику, продемонструвавши величезні можливості бандури.

    Коли 50 років тому автор цього нарису після закінчення Московського інституту інженерів залізничного транспорту почав працювати на станції Дарниця Південно-Західної магістралі, то у вузловому будинку культури в нашому колективі самодіяльності на бандурі грав і співав технік Дарницького вагонного депо Андрій Шкурат. Згодом його прийняли до професійної капели бандуристів. Нещодавно відзначила свій 95-річний ювілей ця Національна заслужена капела бандуристів України, якою тридцять років керував Микола Гвоздь, який, на жаль, відійшов у вічність. Колись він в інтерв’ю сказав, що тепер в капелу за конкурсом приймають бандуристів, які мають вже музичну освіту і знають нотну грамоту.

    Більше десяти років назад мені пощастило познайомитись з такою знаною в кобзарському середовищі людиною, як Олексій Нирко, 1926 р. народження. Його було репресовано, Олексій Федорович відбув заслання, останні роки жив у Ялті, багато зробив для поширення в Криму мистецтва бандури. А головне, на мій погляд, те, що він створив єдиний в своєму роді Музей кобзарів Криму і Кубані. Хто його відвідає в Ялті, як і існуючу там бібліотеку кобзарства, не пожалкує. На жаль, О. Нирко відійшов у вічність, а Крим тепер анексований Росією і доля існування цих закладів під загрозою.

    У центрі міста Переяслав-Хмельницький на Київщині - в будинку 1903 року - функціонує єдиний в державі Музей історії кобзарства, що був відкритий у 175-у річницю від дня народження Т. Шевченка. Це завдяки зусиллям Героя України, видатного організатора музеїв М. Сікорського. Тут можна побачити кобзи, лютні, гуслі, цитру, торбан і звичайно ж різні бандури. А в краєзнавчому музеї у м. Ромни зберігається торбан Т. Шевченка, до струн якого мав щастя торкатись автор цього матеріалу.

    Взагалі історія кобзарів-бандуристів увічнюється в різний спосіб - так у Запоріжжі на острові Хортиця на території Національного заповідника споруджено гранітний пам’ятник - узагальнюючий образ козака-кобзаря, який грає на бандурі. А вже згадуваний вище художник Левко Воєдило, який живе й працює в селі Погреби на Київщині, створив серію портретів та картин, присвячену долі українського кобзарства, «Гомери України» з 13-ти полотен. Виступають у різних регіонах тріо бандуристів та окремі солісти.

    Але я погрішив би, якби не наголосив на тому, що є фінансові труднощі та недостатня увага з боку держави до цього всенародного виду мистецтва.

    Відчувається нестача бандур для аматорів, дітей та самодіяльності. Це відмічалось і на з’їздах кобзарів України, які відбуваються раз на чотири роки.

    І все ж таки, як сказав поет: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля… А наша пісня не вмре, не загине». Бо душа України - то якраз і є бандура та її звук сріблястих струн.


    Чому у підземеллі не курсують поїзди?

    Економісти твердять, що за останні 30 років кількість туристів збільшилась учетверо. За даними Всесвітньої туристичної організації (ВТО), доходи від туризму зросли - більш ніж у 25 разів. У 2013 р. було здійснено понад один мільярд міжнародних туристичних подорожей. В України є чудові перспективи з цієї точки зору. Наша країна посідає одне з провідних місць в Європі за рівнем забезпечення цінними природними та культурними ресурсами. Отже, про доходи можна говорити і залізничникам. Туристичні маршрути сталевими коліями - не така вже нездійсненна мрія. Серед українських об’єктів, які належать до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, - резиденція митрополитів Буковини та Далмації у Чернівцях.


    Нещодавно київські та одеські журналісти мали змогу познайомитись із столицею Буковини - Чернівцями. Цю ініціативу від віце-президента Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України» Олени ЗЕЛЕНКО підтримали 17 колег. Поїзд Київ - Чернівці - це надзвичайне явище. Якщо від столиці до Кам’янця-Подільського він долає відстань у 480 кілометрів доволі швидко: за сім з невеликим гаком годин, то від Кам’янця-Подільського відстань у понад сто кілометрів повзли три години з величезним гаком. Тепер зрозуміло, чому у Чернівецькій мерії бажають організувати перемовини із залізничниками щодо пришвидшення поїздів та налагодження додаткових маршрутів.

    Здавалося б, про чудовий край, чарівний край Черемоша й Прута, кожний, хто побував у не схожому на жоден інший куточок буковинських Карпат, сказав своє завершальне слово. Але крапку туристам ставити зарано.

    ЯКА МЕЛОДІЯ Є ЧЕРНІВЕЦЬКОЮ?

    Ранок на вокзалі ст. Чернівці виявився не дуже привітним. Погода не шепче, підсумували колеги. Філіжанка кави все ж додає снаги. За якісь хвилини намагаємося розгледіти місцеву архітектуру. Доречними будуть і запитання до місцевих залізничників. Згодом дізнаємося, що перша дерев’яна будівля місцевого «терміналу» знаходилась трохи вище від нинішньої візитівки міста. Згоріла та будівля. Про неї навіть екскурсоводи і не згадують. Щодо сучасної. До речі, у листопаді минулого року виповнилося 105-річчя від дня відкриття залізничної брами міста, що у стилі модерн. Фронтон залізничного вокзалу є «домівкою» для богині Іриди, що відповідно до давньогрецької міфології відома як богиня-провісниця. Тут погляд сильної статі вихоплює вдалі скульптурні сюжети. Піднята рука напівоголеного силуету жінки свідчить про привітний прийом гостей Чернівців та душевне прощання з ними. Між іншим, місцеве жіноцтво (тепер не про скульптурні композиції) напрочуд привітне. Від чергової по вокзалу, яка готова надати вичерпні довідки, до кіоскера, яка продає на пероні пресу.

    Роздивляємось далі. З обох боків божественну скульптуру оточують чотири янгола: одна пара тримає у руках квіти, інші двоє зображені зі стрілами. Янголята символізують гостинність місцевих жителів та їх буковинський темперамент. Чарівне поєднання світло-зеленого та білого кольорів підкреслюють позолочені акценти. Внутрішній інтер’єр прикрашають рослинні фрагменти, маскарони (фантастичні істоти - ред.), крила яких дещо стилізовані (таких серед птаства не побачиш), та колеса, виконані у стилі модерн.

    Колись поїзд, що прибував до Чернівців, називали «цугом» (від нім. Zug - потяг). Кожне його прибуття та відправлення до (із) Чернівецького вокзалу супроводжувалося веселими мелодіями, що виконував чернівецький оркестр. Цікавим є факт, що потяг напрямком Чернівці - Львів відправлявся завжди рівно о сьомій годині сорок хвилин. У цьому випадку грала всім відома мелодія «Сім-сорок» (відомий краєзнавець Василь Селезінка стверджує, що мелодія є «чернівецькою»). Безліч люду приходило послухати таке виконання.

    Цю чудову традицію намагаються продовжити у наш час. Оркестру звісно немає. Але кожен пасажирський потяг, що сьогодні від’їжджає з Чернівецького вокзалу, проводжається аудіозаписом однієї з популярних буковинських мелодій, прощаючись таким чином з дорогими гостями та бажаючи їм щасливої дороги! Достатньо перших акордів «Марічки» на музику Степана Сабадаша, як на серці стає млосно, наче знову поринув у юні літа. Це вам не «Сім-сорок»… Це український шлягер з далеких років.

    ІЗ ВАГОНА - ДО ТОНЕЛЮ

    На запрошення міської мерії ми опинилися у дренажній галереї. Річ у тім, що цю штучну споруду, збудовану протягом 1975-1978 рр. київськими метробудівцями, використовують як підземний канал, який має осушувати нестійки піщано-глинисті грунти. Щоб не дати їм сунутися вниз по схилу. Адже на вершині схилу - згадувана резиденція митрополитів Буковини та Далмації. А сьогодні тут працює Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Чи здогадуються студенти та викладачі, що їм загрожує у разі крупних зсувів? Про це думаєш, коли опиняєшся глибоко під горою, над якою і розміщено альма-матер багатьох відомих українців.

    Наперекір туристичним путівникам, які закликають розпочати прогулянку центром старого і одночасно такого юного міста з променаду Центральною площею, ми опинилися під землею. Все тут було вперше.

    Зрозуміло, що підземна протизсувна споруда впродовж майже чотирьох десятків років пропустила через власні тюбінги (елемент збірного кріплення підземних споруджень шахтних стовбурів, тунелів і т.д. Найпоширеніші тюбінги тунельного призначення, звичайно кругового обрису - ред.). Отримуємо інструктаж безпосередньо у підніжжя крутої гори. Довжина тунелю, що нагадує формами метрополітенівську «трубу», сягає 1210 метрів. Далі отримуємо команду «Вперед!». Готуватися до початку подорожі нам допомагали відомі на Чернівеччині фахівці з туризму - радник губернатора Чернівеччини з питань безпеки туризму Віктор СКРИПНИК та його колега - спелеолог Микола ДІХТЯРЕНКО (див. фото). Подія відбувається у День Святого Миколая. Тому поздоровлення на адресу нашого нового знайомого звучать дружно і весело.

    Ключ - у старезному, але добре змащеному замку. Іржаві ворота-решітка швидко пропускають у темні нетрі. Для любителів подорожей підземними шляхами тут є чимало сюрпризів. Перший - відразу біля входу до так званої труби. Потрібно вдягти на себе справжнє спелеологічне спорядження. Каска із ліхтариком, гумові чоботи та робочі рукавиці - ось той не хитрий, але такий доречний набір початківців на непростому шляху. Світло у кінці тунелю, це, як відомо, бажана ціль для будь-кого, хто опиняється у незвіданому темному підземеллі.

    Два десятки ліхтариків пробивають яскравими променями суцільну темінь. Під ногами - стрімкий водяний потік, що майже не затримується на окремих сегментах бетонних «коліс». Збити з ніг не зіб’є, але йти все ж таки заважає. Малесенькі бар’єри, які лежать на шляху струмка-бурчака, лише розбурхують його силу. Намагаємось не потрапити у саму стрімнину. Здолати, може, і не здолає, але за халяву чобота води набирати якось не дуже хочеться. У нас попереду триста метрів до першої перешкоди. Крок за кроком, пліч-о-пліч. Не забуваємо пожартувати один над одним. Жарт про те, що хтось має клаустрофобію (хворобливий стан через перебування у замкненому просторі - ред.), тут не проходить. У зв’язку із цим пригадується анекдот.

    - Маю клаустрофобію. Я дуже через це переймаюсь: коли перебуваю у замкненій кімнаті із пауками та тарганами.

    - Хіба ж це клаустрофобія? Днями Охріма Сильвестровича протягом доброї години у труну вкладали. Весь час пручався. Оце я розумію, у людини клаустрофобія.

    Серед нас - жінки. Тож анекдот уголос вирішую не переповідати. Хто знає, що може вивести із себе представниць прекрасної статі? Згадка про тарганів, пауків або про Охріма Сильвестровича? У кожної - власні асоціації.

    …Невеличка пауза для того, щоб роздивитися навколишні залізобетонні кільця. Тут час добре попрацював. Де-не-де іржа під’їдає міцні конструкції. І знову прискорюємо крок. Але марно. За невеличким поворотом подалі від нас мерехтять ліхтарі. Це далеко вперед відірвався перший десяток підземних туристів. Чуємо, як по рації В. Скрипник просить М. Діхтяренка не поспішати. Ніхто не відстає!? Тоді знову вперед до захопливої мети. Звикаємо до крапель, що падають зі півкруглої стелі. Помічаємо і більші потічки, що, очевидно, з’явилися з роками через накопичення геологічних відкладень. Струмок під ногами поступово набирає силу маленької річки. Але не лише чиста вода зачаровує погляд. Серед знайомих журналістів визначаємо знавців спелеології. Вони уважно роздивляються місцеві сталактити та сталагміти. Хоча й невеличкі ті нарости, але все ж мимоволі в уяві виникають знамениті кримські печери. Зате наш екскурсовод рукотворною печерою під університетською горою згадує про Попелюшку (рос. - Золушка). Як виявляється, ця 90-кілометрова печера для Миколи Діхтяренка - як рідна оселя. Розповідати про неї може годинами. Але у нас - все за графіком.

    У трубі під схилом, на якому розташовано Чернівецький національний університет, справжня злива чистої води відбувається через те, що прозорі потоки проходять через нечисленні штучні свердловини. Річ у тім, що на початку експлуатації їх нараховувалось 58 одиниць, сьогодні, як запевняє М. Діхтяренко, функціонують не більше 10 наскрізних отворів. Звичайні сталеві труби, через які з-під навколишньої гори просочувалась у тунель роками вода, стали не пропускними. Отже питання зсувів у столиці Буковинського краю є актуальним до сьогодні. Про це згодом нам підтвердили і у Чернівецькій мерії. Річ у тім, що разом із журналістами вперше у дренажній споруді перебувала начальник відділу економічного розвитку громади Чернівецької міської ради Наталія ФІЛАТОВА. У неї як краєзнавця щемить серце за рідне місто. Що й казати, сміливих жінок на своєму віку бачив, але, щоб була й патріотка, любила свій край, свою мову й свою віру, таких ще пошукати.

    ЗДРАСТУЙ, ПІДЗЕМНА ЗАЛІЗНИЦЕ!

    Раптом перед групою виникає висока стіна. На перший погляд здолати цей підйом не виникає проблем. Та де там? Серед нас - представниці прекрасної статі. А у кожної на плечі - якщо не величезна сумка, то чималенький рюкзак. За якусь мить знайдено джентльменів. Важку ношу - на плечі чоловіків. Зо два десятка хвилин і всі ми, здолавши 126 металевих сходинок, - на висоті у 50 метрів. Тут тунель має продовження. Але тепер підземна річка веде нас за собою. Раптом перед очима - дві залізничні рейки 8-го типу - для вузьких колій. Здогадуємось, «магістраль» залишилась з тих пір, як тут побували у середині 70-х років минулого століття метробудівці. Очевидно, що ця вузькоколійка слугувала для транспортування тюбінгів та елементів сталевого кріплення. Врешті-решт, у тих місцях, де водяні потоки буквально заливають місцеві рейки та рейкові скріплення, утворюються якісь неповторні металеві форми, що віддалено нагадують сталеві колії.

    Останні сотні метрів долаємо у пришвидшеному темпі. Хтось із дотепників пригадав, що на початку функціонування лондонського метрополітену місцеві поїзди мали назву каналізаційних трамваїв. Де ж тут правду діти? Але про відповідний запах, який існує, приміром, у спеціальних підземеллях столиці або Одеси, мова не йдеться. Тут нечистоти ніхто у дренажну споруду не зливає. Скажете, Європа? А хто заважає, приміром, у спальних районах Києва припинити зливання усілякого непотребу у зливневу каналізацію?

    Востаннє роздивившись вузенькі сталеві колії (відстань між головками рейок приблизно дорівнює 55 сантиметрам), рухаємося далі. Будемо точними, очевидно, тут застосовувались спеціальні вагонетки. Про локомотиви, ясна річ, мови не йде. Ручна праця? Для метробудівців це не дивина.

    Ближче до поверхні, до виходу з тунелю, про себе нагадує наземний транспорт. Попереду відчувається притік свіжого повітря. Ось і перші поселенці. Помічаємо рудуватого кольору, що нагадує відтінки кородованого металу, жабу. Згодом - ще одну. Значить, життя продовжується. Добра ознака: де є земноводні тварини - значить, недалеко вихід на поверхню. Так і є. Позаду понад 1200 метрів шляху у темряві. Варто поквапитись на поверхню. Ще зо два десятки кроків. Труба закінчується біля розвалин старого консервного заводу. І ось вони довгоочікувані Чернівці.

    ...Влаштовуємось в автобусі, щоб піднятися на узвишшя. Місто як на долоні. Ми опиняємось на місці, де види на славну Буковину не залишають серце кожного українця. І не лише його. Гості із закордону також у захваті. Лише придивіться, як живе це багатонаціональне місто. Впродовж віків, під впливом історичних подій Чернівці сформувалося як багатокультурна громада. Того вечора ми опинилися на Різдвяному ярмарку. 19 грудня на День Святого Миколая. Соборна площа - справжнє диво. Звідки б не спрямовував погляд, а від красуні-ялини очей не відведеш. Потрібні позитивні емоції? Новорічна розважальна програма та казкові герої розвеселять будь-якого песиміста. Палац Діда Мороза, майданчик, де безперервно чути веселі голоси акторів, різнобарвної публіки, заповнений вщерть.

    Незабаром - екскурсія до справжнього архітектурного шедевру, що прикрашає не лише Чернівці. Резиденція митрополитів Буковини і Далмації. Тут втілено дух Буковини. Нині тут розміщено центральний корпус Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича. Це справжня українська перлина. Про неї та інші цікаві місця у передгір’ях українських Карпат, які зачаровують власних гостей, піде мова у наступних номерах газети залізничників. За архітектурою мешканці Чернівців називають рідне місто не інакше, як маленький Париж. Тож прогуляємося його вулицями і площами?

    Редакція газети щиро дякує віце-президенту Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України» Олені ЗЕЛЕНКО, начальникові відділу економічного розвитку громади Чернівецької міської ради Наталії ФІЛАТОВІЙ, екскурсоводам Аллі ГОБА, Жанні ДУДНИК та Людмилі РОГОВІЙ за можливість познайомитись із українською перлиною на Буковині.

    Київ - Чернівці - Київ, Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олени ЗЕЛЕНКО та Валерії ВЕЛИКОЇ

    Реагувати швидко та адекватно

    Газета залізничників «Рабочее слово», відгукуючись на реалії сьогодення і маючи на меті підвищення рівня знань наших читачів щодо збереження здоров’я та життя, пропонує вашій увазі рубрику «Погляд зсередини». Професійний рятувальник із 30-річним досвідом роботи, експерт-консультант ОБСЄ Володимир ЦВІРКО на сторінках «Рабочего слова» поділиться досить цінною у наш час інформацією, як поводитися в надзвичайних ситуаціях, в особливо небезпечних умовах, у натовпі, під обстрілами, завалами і т. ін. Сподіваємось, просвітницька кампанія дозволить нашим передплатникам, так би мовити, бути у всеозброєнні. Адже такі знання, якими володіє Володимир Анатолійович, - це те, що допоможе нам швидко та адекватно реагувати на будь-яку небезпеку та прогнозувати розвиток ситуації, отже і свої дії.

    Якщо ви у натовпі, який перебуває у замкненому просторі, здебільшого це - концерти, збори, конференції, в яких можуть бути слухачами як ви, так і ваші діти, а загроза, приклад з особистого досвіду, може виникнути від банальної словесної перепалки між двома «сусідками» у залі, одна з яких використала газовий балончик, - наслідки непередбачувані: від отруєння до складних травм і навіть смертей від потоку людей, що зносить все на своєму шляху. Натовп - дуже небезпечне соціальне явище, у якому досить адекватні та розсудливі люди перетворюються на некеровану юрбу. Тож запам’ятайте наступне:

    1. Не намагайтеся потрапити в місце найщільнішого скупчення людей. Це здебільшого поряд зі сценою, або так звана VIP-зона. Там найнебезпечніше. Уникайте цих місць, навіть якщо ви залишитесь без омріяного автографа, зате збережете своє життя.

    2. Перед тим, як сісти на своє місце, попередньо огляньте та запам’ятайте місцезнаходження аварійних та запасних виходів. Шансів врятуватися у тих, хто знає, де знаходиться запасний вихід, набагато більше. Тож вивчити «поле бою» краще, ніж розглядати костюм сусіда.

    3. Якщо є можливість відійти на безпечну відстань, перечекати, коли стихне основний потік, скористайтеся нею. Стійте мовчки, не кричіть і не панікуйте.

    4. Якщо ж такої можливості немає, наприклад, виникла пожежа, руйнуються перекриття чи стіни, швидко рухайтесь вперед, але перед тим:

    4.1. Звільніть власні кишені. Адже будь-який предмет при великій силі стиснення у натовпі може призвести до серйозних ушкоджень чи травм. Металеві монети, натільні хрестики, інші коштовності, годинники, ручки, заколки - все це можуть діставати з вашого тіла хірурги. Дай Боже, при житті!

    4.2. Зніміть довгий одяг або досить вільний, оздоблений металевими прикрасами, шнурки куртки, краватку, коштовності, шарфи і т.п.

    4.3. Порада любителям фото- відеозйомки - залиште апаратуру. Швидко і без жалю. Не прикривайте її власним тілом, це не амбразура. Якою б коштовною вона не була, життя - цінніше. Пригадую випадок, що стався у Ємені. Зі спини фотожурналіста довелося діставати безліч дрібних пластмасових осколків, що врізались в тіло при дії вибухової хвилі. Вижити зі спорядженням на плечах шансів немає. Повірте моєму досвіду.

    5. Не притуляйте руки до тіла, вони мають бути зігнуті у ліктях, кулаки спрямовані вверх, так звана «поза захисної стійки боксера». Так ви захистите власну грудну клітку.

    6. Якщо ж ви бачите, що ситуація катастрофічно погіршується, спробуйте лягти зверху на людський потік і перекочуйтеся або повзіть по-пластунськи до найменш щільного місця. Особливо це актуально для дітей. Це єдина надія, що дитина залишиться живою - просто викиньте її зверху на натовп. Ще один спосіб вийти з тисняви - так званий прийом під назвою «кокон». Декілька чоловіків беруться за плечі і створюють коло, в якому і намагаються вивести жінок та дітей.

    ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ - будь-якою ціною встояти на ногах, падіння - смертельно небезпечне для життя. Ще запам’ятайте, виживає не сильний, а той, хто знає!

    Валентина КОЛЯДА

    Кашлю - стоп!

    С приходом зимы мы не только ожидаем ярких новогодних праздников, но и опасаемся сезонных вирусных инфекций. Основным симптомом всех респираторных заболеваний, как известно, является кашель. Ведь именно он, нарушая качество жизни, заставляет нас обращаться к врачу. Что же мы должны знать о кашле? За консультацией редакция обратилась в пульмонологическое отделение дорожной клинической больницы №2 ст. Киев-Пассажирский к заведующей Любовь КНОПИК и врачу-пульмонологу Лидии ТАРАЛЕНКО. Вот что они рассказали.


    Процедуру пациенту проводят Любовь КНОПИК и Лидия ТАРАЛЕНКО (справа).

    КАШЕЛЬ - это естественная рефлекторная реакция организма на любое раздражение, воспаление дыхательных путей или на что-либо, препятствующее прохождению воздуха. Благодаря кашлю наши бронхи очищаются от препятствий и мы продолжаем дышать, поэтому его значение жизненно важное. Лечение должно быть подобрано индивидуально для каждого пациента, в зависимости от установленной причины кашля, подчеркивают Любовь Александровна и Лидия Владимировна.

    ПО ХАРАКТЕРУ КАШЕЛЬ разделяют на непродуктивный (сухой) и продуктивный (влажный). Когда слизистые оболочки дыхательных путей, вследствие воспаления, потеряли свои защитные свойства, кашель обычно болезненный, без отхождения мокроты и не приносит облегчения - это, так называемый, сухой кашель. В этом случае лечение должно быть направлено на подавление кашлевого рефлекса. Если же образуется мокрота, кашель становится влажным, в этом случае лечение должно быть прежде всего направлено на то, чтобы кашель помогал освобождаться от мокроты, а не просто на его подавление.

    ТАКЖЕ КАШЕЛЬ РАЗЛИЧАЮТ по продолжительности (в течении суток) - на эпизодический, кратковременный, приступообразный и постоянный, по течению заболевания - на острый и хронический. Острый кашель длится менее трех недель, хронический кашель - более трех недель. Острый кашель - наиболее распространенный симптом, который обычно является результатом вирусной инфекции верхних дыхательных путей, склонен проходить самостоятельно по завершению инфекционного процесса и часто не требует медикаментозного лечения. Кроме респираторной инфекции, причиной острого кашля может быть воспаление легких, попадание в дыхательные пути инородного тела. Кашель - очень частый симптом, сопровождающий обострения бронхиальной астмы и хронического обструктивного заболевания легких. Одной из частых причин хронического кашля является курение, вызывающее кашель двумя путями: непосредственным раздражением кашлевых рецепторов дымом и содержащимися в нем химическими веществами, а также в результате воспаления слизистой дыхательных путей и увеличения количества мокроты. Наиболее эффективным средством лечения этой категории лиц является отказ от курения.

    ВАЖНОЙ ПРИЧИНОЙ КАШЛЯ является воздействие раздражающих факторов окружающей среды, особенно это касается пациентов с бронхиальной астмой. Также хронический кашель встречается при патологии ЛОР-органов, сердечно-сосудистой патологии, метаболических расстройствах, диффузных заболеваниях соединительной ткани и приеме ряда лекарств. Кашель - четвертый по распространенности симптом рака легкого. Очень частой причиной кашля является ГЭРБ - рефлюксная болезнь желудка, при которой в случае определенных причин возникает заброс кислого содержимого желудка в пищевод и раздражение вследствие этого верхних дыхательных путей. ГЭРБ - частый спутник бронхиальной астмы.

    УЧИТЫВАЯ РАСПРОСТРАНЕННОСТЬ КАШЛЯ (особенно хронического) и такое разнообразие его причин, самостоятельное лечение очень часто ни к чему, кроме значительных затрат на ненужные медикаменты, не приводит. В условиях современного ритма жизни необходимо больше внимания уделять состоянию своего здоровья. Поэтому Любовь Кнопик и Лидия Тараленко призывают железнодорожников не заниматься самолечением, а своевременно обращаться за специализированной медицинской помощью. К примеру, в Дорожную клиническую больницу №2, одну из лучших в городе Киеве, которая оснащена всем необходимым оборудованием и высококвалифицированными кадрами для оказания качественной медицинской помощи.

    - БУДЕМ РАДЫ ПОМОЧЬ ВСЕМ, КТО В ЭТОМ НУЖДАЕТСЯ! - заверяет Любовь Александровна и Лидия Владимировна.

    Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    О микроклимате в кабине. Опыт машиниста СВЯТОГО

    Большая, скажу я вам, редкость - разговорчивый машинист. В течение всей поездки, даже во время более-менее продолжительной стоянки «выдавит» из себя интересный факт из личной биографии. И далее - молчанка. А во время поездки по маршруту нехотя продублирует показатели на сигналах светофоров, отреагирует улыбкой на улыбку миловидной дежурной по станции. И опять - в себя уходит. А ведь как порою хочется, чтобы умудренный жизненным и железнодорожным опытом человек припомнил свои далекие детские сны, юношеские мечты, передряги во взрослой жизни. Согласитесь, не всегда, к примеру, детям из благополучных в материальном отношении семей, что зарабатывают на жизнь в среднем и большом бизнесе, мечтается о продолжении отцовского дела. А вот романтизм профессии машиниста подталкивает многих мальчишек поступать в железнодорожные училища. Несмотря на стрессовые ситуации и, прямо скажем, неблагоприятный режим работы в кабине локомотива в «раздолбанном» дорогой и временем подвижном составе. Это вам не машинист метрополитена, который за 6 - 8,5 часов работы в день проезжает несколько раз по одному маршруту, развлекая себя песнями, разговорами с самим собой и картинками в зеркале заднего вида. В кабине локомотива нужно поддерживать микроклимат. Между машинистом и его помощником.


    Машинист Владимир СВЯТОЙ и его помощник Сергей КОВАЛЬ (2010 г.).


    Владимир СВЯТОЙ и его супруга Надежда (2015 г.).

    В опубликованном рассказе-были от Владимира СВЯТОГО, проработавшего долгие годы за правым крылом электровозов в локомотивном депо Киев-Пассажирский, много доброй иронии. Это, как говорится, у него в крови. Несмотря на серьезность избранной в 1977 г. профессии, Владимир Александрович остается весельчаком и по сей день. А знакомы мы с ним без малого сорок годков. В училище Володя отличался неподдельным оптимизмом. Старостой группы будущих помощников машинистов не каждого назначал наш производственный мастер, почетный железнодорожник Василий Васильевич Гончаров. А Владимиру доверял. И шутки его любил. Не зря… «Иной только кажется интеллигентным, а на самом деле очень неплохой человек», - говаривал недавно ушедший от нас знаменитый иронический афорист М. Генин. Это и о Владимире Святом. В «самую десятку».

    ЧАШКА ЧАЯ, ИЛИ О ТОМ, ГДЕ ОБРЫВАЕТСЯ ЛОГИЧЕСКАЯ СВЯЗЬ

    Утро выдалось сухим и морозным. На станции готовился к отправлению поезд. Посадка ещё не начиналась и люди, пришедшие заранее, томно прохаживались по платформам. В дверях локомотива появился человек с двумя пластизолевыми бутылками и, спустившись на перрон, медленно пошёл на междупутье.

    В кабине локомотива, опиравшись рукой на подлокотник, в кресле сидел машинист и наблюдал за всем, что происходило снаружи и о чём-то сосредоточенно думал. Будто нехотя рука потянулась к кнопкам на пульте управления. Машинист нажал одну из них. На дисплее высветились цифры температуры наружного воздуха: «-24».

    - Да, - произнёс Владимир Александрович, сравнив с температурой в кабине, где было +23, и опять посмотрел вслед своему помощнику Сергею Михайловичу, который был уже в далеке и пытался набрать воды…

    Ничто не предвещало конфуза.

    Открылась дверь, и в кабину вошёл весь мокрый Сергей Михайлович с двумя бутылками воды. Молча поставив бутылки на пульт, вопросительно начал осматривать себя. Сергей Михайлович был человеком флегматичным и прежде чем к чему-то приступить, немного обдумывал, мол: «Что это было»? или «Кто в этом виноват»?

    Посмотрев на все это, Владимир Александрович почему-то произнес многозначительно: «Да…».

    Это «Да» прозвучало так, как будто рядом с локомотивом упала отслужившая свой срок космическая станция «Мир» или заезжие аквалангисты на руках пронесли гребной винт от затонувшего «Титаника». Иногда машиниста тяжело было понять - шутит он или говорит правду, так как порой привязывал к разговору такие факты, что собеседник задумывался: «А может оно так и есть».

    - Что да?! - воскликнул помощник.

    - Да - это то, что в данном вопросе есть варианты и их два…

    - Какие варианты? - возмутился Сергей Михайлович. - Я весь мокрый, а еще рейс даже не начался!

    - И это первый вариант, - величественно выровнявшись и подняв руку с вытянутым указательным пальцем, сказал Владимир Александрович.

    - А второй? - как бы задумавшись и уже забыв, что он весь мокрый, спросил помощник.

    - Вот!!! - немного прищурившись, произнес Александрович. - Ты, главное, не торопись в получении этого ответа. Нужно твердо знать, хочешь ты этого или нет?

    - На данный момент я знаю чего хочу! - твердо заявил помощник, косясь на мокрую одежду.

    - На данный момент я могу с тобой согласиться, - философски ответил Александрович. - Но на данный момент мы можем наблюдать и констатировать только результат, так сказать плод того, что мы вырастили, что добавляли, как ухаживали, в этой жизни, из её мелочей...

    - Каких мелочей, каких плодов, каких удобрений? - уже присев на край кресла, ответил Михайлович.

    - А ты вспомни картину Малевича «Черный квадрат». Сколько в ней всего и каждый раз все что-то новое, и зависит от того, когда и где и в каком настроении, и так многократно. Во как!!! - величественно откинувшись на спинку кресла, как бы подытожил Владимир Александрович.

    - Так это же ты предложил: давай выпьем по чашечке чая с утра, - парировал Сергей Михайлович.

    - Сережа, мы с тобой не должны полагаться на случай - хотим мы или не хотим чая… Мы с тобой - железнодорожники, локомотивная бригада. У нас инструкции, указания и тому подобное. Мы, как народ инков, живем в своем мире, в точном времени. У нас нет выражения «пол шестого или без десяти восемь», как для других. У нас «пять тридцать или семь пятьдесят». У нас говорят: четыре тридцать три и так далее.

    - Точно. Вот так один стакан чая может изменить весь рабочий день, - произнес Михайлович, облакачиваясь на кресло и поглаживая усы.

    - И не только день, а таки бери и дальше! А последствия…

    - Стоп, стоп, Александрович, - вдруг «сорвался» Михайлович и, встав из кресла, развел руками в стороны. - Какие инструкции, какие шесть тридцать, какие инки - они что, зимой при минус 24 воду в пластиковые бутылки набирали, чтобы стакан чая «Ахмат» выпить?!

    - Инки, согласен, в пластиковые бутылки воду не набирали, но и по некоторым причинам мокрыми зимой по улицам не ходили. У них может быть такое табу было, и наказывали их по другому КЗОТу. Даже, говорят, у них была связь с космосом.

    - Это что же такое? - завелся Михайлович. - Разве у меня отсутствует связь с космосом?

    - Не могу давать оценки действиям, но вопрос сам напрашивается, - парировал Александрович. - Зачем зимой при минус 24 в одежде обливаться водой? Где обрывается логическая связь?

    - Так я же не нарочно, - присев в кресло, ответил Михайлович. - Там вентиль кто-то крепко затянул, а у меня ключ сорвался, и я резко открыл - вода фонтаном и пошла…

    - Ну если провести параллели с негативными действиями других участников… - Владимир Александрович хотел ещё что-то сказать, ссылаясь на фундаментальные основы бытия.

    - Нет, стоп! Опять, стоп! Напомни, с чего мы начали? - Сергей Михайлович резко встал из кресла и принял позу футбольного вратаря, когда пробивают пенальти. - Какой второй вариант?

    - Ах, да. Второй вариант - это набрать воды и остаться сухим! Но об этом поговорим в следующий раз. Время вышло, давай готовиться к отправлению. Да и чая надо попить. А там - «минута готовности» и поехали!

    г. Киев, 2012 г. 12-й путь станции Киев-Пассажирский

    Вот и вся ироническая история от Владимира Святого. Скажете, выдумки? Нет уж. Мне не раз приходилось бывать в кабине его электровоза. И, как говорится, собственными ушами слышал, как умеет этот машинист «разрулить» любую ситуацию. Радует машинистов только одно: хорошо, когда все хорошо. Когда диспетчер не выдает дополнительных инструкций, а под поезд никто не бросается.

    Святой уверен, что мальчишеские ощущения из далеких лет, когда впервые оказался на залитом солнцем железнодорожном вокзале, ты хранишь многие годы. Радость приходит от простых удовольствий. Ну хотя бы от того, когда в станционном тупике на твою, подросток, просьбу «Можно ли мне в кабину?», скучающий задолго до отправления машинист как бы нехотя бросит рядом сидящему помощнику, не взирая на все инструкции: «Открой, пусть удивится мальчонка». Многие опытные машинисты считают: лучше совершить ознакомительную экскурсию при отключенном локомотиве какому-либо любознательному пареньку, чем видеть этого же сорванца на крыше едущего электропоезда. Или в межвагонном пространстве, или на автосцепке… Для искателей приключений всегда находилось много опасных соблазнов… Хотя сегодня этих мальчишек ни один железнодорожник в кабину же к себе не пригласит. Одно слово - война! Хотел уже поставить точку. Но припомнились слова нашего постоянного автора, ветерана труда Анатолия ПОСМИТЮХИ. Без закрепления локомотивных бригад, когда помощники меняются в каждой поездке, нет взаимодействия и понимания. При такой организации работы у локомотивных бригад появляются инфантильность, безразличие к вопросам безопасности движения поездов. Понятное дело. Когда локомотивные бригады, следуя на желтый или на красный, не чувствуют естественной тревоги. Вот тут не отвлекайся даже на доли минуты. Они чреваты тяжелейшими последствиями!

    Виктор НОВОБИЛЫЧ, Фото Валерия СКИБЫ и Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05