РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 4 (23 січня 2015)
  • Випуск №4 23 січня 2015
    Зміст
    1. Соколових сталеві шляхи (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Так діяв би кожен (Григорій СЕРГЕЄВ, Фото надане галузевою службою сигналізації та зв’язку)
    3. Педагогічний маршрут в Європу починається у Козятині (Спілкувався Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    4. Щира пісня, що рівна розмові з Богом (Спілкувалася Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    5. Мистецтво від «Куражу» (Микола ПАЦАК, )
    6. Потрібні і капелан, і психолог (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. Александр ВЕРТИНСКИЙ: «КИЕВ - РОДИНА НЕЖНАЯ» (Подготовил Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    8. Місце зустрічі - Галерея ВИСОЦЬКИЙ (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    9. Поету вірність, як присязі (Підготував Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з архіву автора)
    10. Ювілей повз війни (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з сімейного архіву)

    Соколових сталеві шляхи

    Дилетант у машиністівській справі навіть до кабіни поїзда правильно не потрапить, не кажучи про більше. Погодьтеся, представники цієї професії нагадують космонавтів, пілотів повітряних суден, командирів морських кораблів, тобто людей, від фаховості яких у тій або іншій мірі залежить наше з вами життя. Ці люди - справжні науковці, люди з вищою кваліфікацією, адже їхня професія сьогодні вимагає від них серйозних знань.




    Юрій та Михайло Соколови. Світлі горизонти батька та сина.

    КОЛИ ВЕТЕРАН ПІВДЕННО-ЗАХІДНОЇ ЗАЛІЗНИЦІ, почесний залізничник, почесний працівник транспорту України, кращий працівник Південно-Західної залізниці Юрій СОКОЛОВ демонстрував нашій невеличкій редакційній делегації роботу тренажера для сучасних машиністів та їхніх помічників, особисто мене охопили одночасно два почуття. А саме - справжньої зацікавленості та водночас повної безпорадності. Уявіть собі, комп’ютер з відповідною програмою, згідно з якою ви стовідсотково відчуваєте себе командиром нехай і невеличкого екіпажу електровоза. Під вашими руками та увагою знаходяться всі необхідні важелі, реле та інші прилади, за допомогою яких віртуальний ЧС8 долає шлях від Києва до Козятина. Якщо ви ніколи не мали бодай теоретичної практики щодо роботи машиніста, чи то його помічника, тоді вас охопить така саме абсолютна безпорадність. Є і другий приклад, про який знають бувалі у бувальцях. Коли за контролером машиніста цього тренажера складатимете іспит новачок або досвідчений машиніст, маючи за екзаменатора колишнього машиніста-професіонала, справжнього фахівця своєї справи Юрія Соколова, хвилюватися доведеться. Ще й як! Не поважає почесний залізничник профанів.

    Позаду у ветерана - понад піввіку праці на залізниці. Останні 20 років Юрій Миколайович викладає в Центрі професійного розвитку персоналу. Іншими словами - готує нові та підвищує кваліфікацію діючих кадрів машиністів та їхніх помічників. Можна тільки собі уявити, скількох колег випустив у світ він за ці роки, бо Соколов ніколи не підраховував їхню загальну кількість. Але як мінімум з одним із своїх численних учнів Ю. Соколов охоче нас знайомить. А саме: зі своїм сином Михайлом, нині машиністом швидкісного експреса «Хюндай». Але ж перед тим, як потрапити у кабіну «корейця», Михайло Юрійович не один рік переступав поріг рідного йому і батькові локомотивного депо Київ-Пасажирський. І для нього швидкісні ЧС4, ЧС8, ДС3 (серії пасажирських електровозів - ред.) - не дивина.

    - Знає їх, як облуплених, - жартує Юрій Миколайович, із доброю усмішкою поглядаючи на сина.

    При тому, що Михайло Соколов має загальний власний стаж роботи на Південно-Західній вже чверть століття, неважко припустити, скільки років він складає іспит на професійну зрілість у власного батька.

    ЦІКАВИЙ ФАКТ. Юрій Соколов чітко пам’ятає свій перший робочий день: 1 вересня 1962 року. Отже, у Михайлового тата відповідна цифра виглядає більш ніж удвічі солідніше: 52 роки. І це для нього не є рекордом, бо працювати батько продовжує.

    А починав Соколов-старший у рідному Івановому (запам’ятайте назву цього обласного центру, що в Росії), широко відомому, як місто наречених (десятки ткацьких виробництв, де працюють винятково представниці прекрасної статі) з того, що… водив тролейбус. Він вважає і цю машину складною. Але для того, хто не звик зупинятися на досягнутому, перешкод не буває. Адже з дитинства - і про це він каже нам відверто - хотів стати саме машиністом. Що ж, задумано - зроблено. Після закінчення залізничного училища - практика слюсарем-ремонтником. А у повні 17 - успішний іспит на помічника машиніста. Але за суворими правилами, що панували на залізниці, мав би почекати ще рік перед тим, як вперше доповісти машиністові: «На вихідному світлофорі - зелений!...». Все вдається наполегливим. Вперше він стане за ліве крило маневрового паровоза, згодом - відправиться у перший рейс на пасажирському паровику «Лебедянка». Один в один, як той, що возить київських туристів навколо столичного кільця.

    ТОМУ НЕ ДИВНО, що згодом після закінчення вечірньої десятирічки він спрямував власні зусилля для підготовки до навчання в Московському заочному інституті інженерів залізничного транспорту. Є ціль, буде і результат. Він отримає бажаний диплом і, відповідно, право не лише сісти за праве крило жаданої кабіни потужного локомотива. Тепер до Ю. Соколова прислухалися, як до перспективного інженера. А це, між іншим, неабияке визнання серед колег.

    Але все по порядку. Спочатку, щоправда, це був паровоз. Далі були і тепловози. Але для цього варто було перевестись у локомотивне депо станції Буй. Цілеспрямованому юнакові все під силу. Але не в тому річ. Істина ось у чому. Судячи зі ставлення Юрія Соколова до своєї професії, він дійсно знайшов її, як першу і останню в житті. Альма-матер для Юрія Соколова - це спроба керувати першими двосистемними електровозами серії ВЛ82. Йому - студентові - це вдалося ще у 1969 р. Скажете, особиста перемога? Вважайте, що так! А їх попереду у здібного машиніста було й було. Яскраво це ілюструють епізоди першої половини вісімдесятих минулого століття, коли Південно-Західна (він вже працював у Києві - авт.) придбала першу партію чехословацьких електровозів марки ЧС8. Саме Ю. Соколов, оскільки було виявлено чимало негараздів у електросхемі управління залізничними машинами, удосконалив імпортну техніку, висунувши цілу низку власних раціоналізаторських пропозицій. Експерти з братської ЧССР (нинішні незалежні республіки Чехія і Словаччина), неодноразово впродовж кількох років проводячи спільно з нашими спеціалістами випробування своїх локомотивів на коліях Південно-Західної магістралі, робили ті або інші необхідні зміни в проектній документації до електровозів марки ЧС8. І все це - згідно з пропозиціями Юрія Соколова. Зокрема, зусиллями Юрія Миколайовича було значно підвищено тягову потужність двигунів чехословацьких електровозів, мінімізовано магнітні втрати в тяговому трансформаторі, вдосконалено роботу аварійного перемикача і так далі. Уявіть, що за три десятиліття не трапилося жодного суттєвого конструкційного збою з цими імпортними машинами, які досі використовуються 17-ма вітчизняними депо, а також широко у Росії. Якби не розпад СРСР, Юрій Соколов, за його словами, і до сьогодні продовжував би вдосконалювати чехословацькі електровози. При тому даючи виробникам доволі високу оцінку.

    По батьківській трудовій стежці, і також з дитинства, пішов його син Михайло. А все через те, що Соколов-старший інколи брав малюка з собою в рейси, можливо, десь порушуючи доволі жорсткі правила експлуатації сталевих швидкісних машин. Звертаємося до прискіпливих ревізорів. Не кваптеся звинувачувати машиністів у тому, що останні запрошують підлітків у кабіну. Пригадайте-но, що комусь потрібно приходити на зміну старшому поколінню. А тут без так званого профорієнтаційного рейсу поруч із батьком аж ніяк не обійтись. Як наслідок, у нашому випадку маємо тепер не одного, але одразу двох справжніх професіоналів.

    У СКЛАДІ ОФІЦІЙНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕЛЕГАЦІЇ МАШИНІСТІВ-ЗАЛІЗНИЧНИКІВ, яка напередодні незабутнього ЄВРО-2012 перебувала в Південній Кореї для опанування нової техніки - електропоїздів місцевого виробництва - «Хюндаїв», знаходився у службовому відрядженні і Соколов-молодший. Тоді зовсім не є дивиною, що він нині керує «своїм» «Інтерсіті+», тобто «Хюндаєм». Між іншим, за плечима Михайла - активна участь у перевезенні іноземних та вітчизняних футбольних вболівальників під час проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу ЄВРО-2012. А починав Соколов-молодший звичайним слюсарем. Далі опанував професію помічника машиніста, паралельно проходячи заочне навчання у Київському державному економіко-технологічному університеті транспорту. Опанував він і вітчизняні «тарпани».

    У чомусь, за словами Соколова-старшого, син його в професії обійшов. Мова про фаховий рівень. І добре, якщо так. Але все воно іде на користь нам, пасажирам. Хіба ні? Не зайвим буде додати, що саме в цьому Центрі професійного розвитку персоналу Юрій Миколайович суворо екзаменував власного хлопця, про що той з приємністю згадує. Батько був і продовжує бути для сина вимогливим в усьому, що стосується їхньої спільної професійної справи.

    Повертаючись до роздумів про вище згаданий комп’ютерний тренажер для підготовки машиністів та їхніх помічників, треба обов’язково відзначити важливу роль у його існуванні Соколова-старшого разом із колишнім студентом-дипломником Київської політехніки В’ячеславом Усовим. Тобто розробником та впроваджувачем відповідної комп’ютерної програми. Додамо також, що вже самим Ю. Соколовим розроблено навіть ціле об’ємне технічне досьє по складній апаратурі та устаткуванню «Хюндаю». Нічого собі, хіба не так? Здавалося б, воно йому треба?

    «Авжеж, - відповідає із посмішкою, треба». І зараз сів би він за «штурвал» того ж «Хюндаю», настільки сталу має спрямованість до практичної роботи, якій віддав десятки років свого життя. Сни навіть відповідні навіюються йому: як сідає в кабіну електровоза, оглядає тренованим оком всі панельки, перевіряє пальцями те-інше, щоби далі - вперед, на Вінницю, на Коростень, на Конотоп…

    Величезний том Правил технічної експлуатації для кожного фахівця із усіх господарств залізничного транспорту, який Юрій Соколов написав протягом останньої літньої відпустки, вже схвалений його колегами. Єдине але. Чекає ця праця на доброго спонсора, який би видав таку необхідну для залізничників книгу. Та де його знайти у наш незбагненний час?

    НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД, ЮРІЙ СОКОЛОВ СПРАВЛЯЄ ВРАЖЕННЯ СУВОРОЇ ЛЮДИНИ, чого не скажеш про Соколова-молодшого. В ході нашого з ними спілкування виявляється, що вони обидва є доволі доброзичливими співрозмовниками. Адже не демонструють абсолютно ніякого апломбу. Оскільки не мають його взагалі. Навпаки, Соколови з явною зацікавленістю віднеслися... ні, не до нашого до них, як до людей і фахівців, інтересу, але - знов-таки, до власної професії, яка є для них обраною ними самими безпомилково. До речі, Михайло Юрійович упродовж минулого року неодноразово привозив пасажирів під самий кордон зони АТО, і дотепер здійснює рейси за маршрутом Київ - Костянтинівка.

    Спасибі вам велике, Соколови! Від усіх українців низький уклін! Ви - великі молодці! Чуєш, місто Іванове? Чуєш, Росіє? Сталеві колії Соколових не мають життєвих меж…

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Так діяв би кожен

    Про головну чесноту залізничників, які не залишаються осторонь

    Не встиг попередній номер «Рабочего слова» вийти з друку, а до редакції вже надійшло повідомлення про те, що електромеханіка дільниці 1 групи відокремленого підрозділу Жмеринська дистанція сигналізації та зв’язку Сергія КОВАЛЯ за попередження наслідків можливої транспортної події, пильність та професійні оперативні дії у нестандартній ситуації нагороджено знаком «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці».


    Коваль С.М.

    ...Про цю небезпечну ситуацію, що виникла на ст. Ярошенка, газета залізничників розповіла в матеріалі «Пильність не може бути надмірною» («Рабочее слово» №3 17-23 січня 2015 р.). Вчасно виявити злам у вставці для розрядки напруги рейок. Так би діяв кожний залізничник, якби опинився на місці пригоди.

    - Така людина, як Сергій Михайлович, ніколи не залишиться осторонь, настільки він відповідальна особа і в роботі, і у щоденному житті, - наголосив на головній чесноті С. Коваля начальник Жмеринської дистанції сигналізації та зв’язку Микола ПЕРВАК.

    А хто ж такий сам Сергій Коваль? Звичайна біографія для робочої людини. Після закінчення середньої школи - навчання у Вінницькому середньому професійно-технічному училищі №19. Далі - два роки військової служби у Збройних силах України. Після звільнення в запас працевлаштувався електромонтером у Жмеринську дистанцію сигналізації та зв’язку. Одночасно заочно вступив на навчання до Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту.

    Після його закінчення, отримавши спеціальність електромеханіка з обслуговування та ремонту автоматизованих систем керування рухом на залізничному транспорті, став електромеханіком цієї ж дистанції.

    Згодом Сергія призначено на посаду старшого електромеханіка. Що й казати, поступове сходження щаблинами кар’єрних сходів відбувається. Але життя завжди вносить свої корективи. Проробивши лише два місяці старшим електромеханіком, він переводиться на посаду електромеханіка дільниці 1 групи. А причиною тому стало кохання. Після одруження переїхав на ст. Ярошенка.

    За 18 років роботи на залізничному транспорті це - перша вагома трудова відзнака Сергія Коваля. Будемо сподіватися, що не остання.

    Григорій СЕРГЕЄВ, Фото надане галузевою службою сигналізації та зв’язку

    Педагогічний маршрут в Європу починається у Козятині

    Професійна освіта. Підготовку кадрів масових залізничних професій необхідно буде вести за міжнародними стандартами й з використанням передових технологій. У цій ситуації залізничники Південно-Західної виявилися, на наш погляд, у виграшному положенні. Підготовка майбутніх локомотивників, організаторів руху поїздів, енергетиків і так далі у середніх професійних загальноосвітніх установах тут одна із кращих. У сьогоднішній бесіді із директором Міжрегіонального вищого залізничного профтехучилища (м. Козятин, Вінниччина) Андрієм СТЕЦЮКОМ довелося дізнатися про його нещодавнє службове відрядження до Страсбургу. Там у штаб-квартирі Європейського парламенту відбувався важливий захід. Про це - у розмові із його безпосереднім учасником.

    - Андрію Олексійовичу, нещодавно Ви разом з викладачкою іноземної мови стали дійсними учасниками Європейського союзу освіти і науки та Асоціації педагогічних працівників Європи, що англійською мають такі абревіатури ЕВВ/АЕДЕ та AEDE/EAT. Яка мета Вашого візиту? Що запам’яталося Вам найбільше?

    - Президент - професор Сільвано Марселія наголосив на тому, що завдання AEDE/EAT полягає у розвитку освіти на європейському рівні. Слід більше уваги приділяти роботі задля підготовки учнів до їхньої майбутньої діяльності у сферах бізнесу, роботи, політики. Слід готувати учнів до роботи у різних сферах життя, проводити подальшу інтеграцію всіх країн - як членів Євросоюзу, так і країн - не членів ЄС, до європейської спільноти. Потрібно виховувати єврогромадян на базі мов, комунікацій, на підставах європейської демократії, оскільки Європа символізує міст між країнами та народами не лише Європейського континенту. Європа - це синонім свободи, незважаючи на культурні, мовні та національні відмінності. Європа об’єднує, виховує та навчає в контексті єднання думок та реалізації завдань щодо розвитку демократичного суспільства. Кожна країна робить до цього свій внесок - через засоби масової інформації, через освіту та культуру. Саме педагоги об’єднуються для виконання завдання виховання та освіти майбутніх фахівців в усіх сферах науки та культури країн світу.

    - А що відбувалося далі?

    - Генеральним секретарем AEDE/EAT- паном Жаном-Клодом Гононом нашу делегацію було запрошено до президії Конгресу для представлення України щодо новоствореної секції педагогів та щодо роботи, яка проводиться в даному напрямку у нашій країні. Нами було розкрито такі питання: створення української секції педагогів та її структурних підрозділів творчого об’єднання педагогів навчальних закладів залізничного профілю. Також ми поділилися інформацією про наші навчальні заклади та здобутки Козятинського МВПУЗТ. Наша інформація була сприйнята Конгресом надзвичайно жваво та з великою зацікавленістю. Під час обговорення голова Асоціації з Канарських островів пан Жозе Мануель Вега Перез висловив загальну думку, що Україна буде разом з Євросоюзом та з AEDE/EAT. Усі присутні в залі гучно підтримали це. Після нашого виступу до нас підійшли керівники секцій та запропонували участь у спільних з ними проектах, на що ми радо погодились.

    Наша делегація разом з педагогами із Румунії, Великої Британії, Німеччини та Канарських островів приймала участь у робочій групі з огляду внутрішньої роботи AEDE/EAT. На засіданні робочої групи було обговорено багато питань щодо покращення роботи AEDE/EAT, а саме: покращення використання педагогами інтернет-ресурсів, більш спільної роботи між національними секціями педагогів, обмін досвідом роботи з будь-яких питань щодо виховання та освіти підростаючого покоління. Дуже жваво проводилось обговорення питань щодо фахової підготовки молоді у нас в Україні та у Великій Британії й Німеччині. Ми домовились продовжувати спілкування через Інтернет та веб-сайти. На засіданні робочої групи піднімалось питання щодо фінансування делегатів на поїздку на засідання Конгресу, на зустрічі між секціями педагогів у межах Євросоюзу і так далі.

    - Хотілося б почути, як минув для Вас минулий рік. Педагогічний маршрут до Європи є не випадковим?

    - Ми не пропускаємо нагоди заявити про себе на міжнародних форумах і під час проведення різних заходів, де є можливість обмінятися досвідом, методами навчання, передовими технологіями. Наприклад, у жовтні минулого року делегація нашого училища взяла участь в 14-му Європейському семінарі педагогів на теми «Інклюзивна освіта» та «Залучення шкіл країн Євросоюзу до співпраці та партнерства з навчальними закладами країн, які сьогодні ще не є членами ЄС». Актуальність для нас цього заходу випливає зі вказаної тематики, а про його масштабність свідчить сам перелік науковців із Німеччини, Франції, Румунії, Угорщини, Великої Британії, Словаччини, Чехії, Люксембургу, Італії, Австрії, Литви та Латвії.

    Глобалізаційні процеси, що дедалі активніше впливають на економічне та політичне життя суспільства, стали викликом і для освітян, адже конкурентоспроможність будь-якої країни значною мірою залежить від кваліфікації кадрів, а отже, й від рівня розвитку сфери освіти. Саме вона формує обличчя нації, її науковий та інтелектуальний потенціал. Обраний нашою країною курс на євроінтеграцію передбачає адаптацію вітчизняної системи освіти до європейських освітніх стандартів. Тому Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту (МВПУЗТ) особливого значення надає міжнародним зв’язкам, активно налагоджуючи співпрацю із закордонними навчальними закладами.

    У міжнародній асоціації «Освіта без кордонів», до якої належать навчальні заклади 15 країн - від сусідніх Словаччини й Польщі до Іспанії та Португалії, Україну представляє лише наше училище. Основні напрями діяльності цієї асоціації - аналіз міжнародного співробітництва, участь у міжнародних проектних програмах, конкурсах, виставках, семінарах, обмін культурними програмами, що передбачають вивчення мови, історії, традицій тощо. Навчальні заклади, які входять до асоціації, єднає спільний підхід до складових майбутньої професійної діяльності, зокрема мотиваційного аспекту, пов’язаного з урахуванням індивідуальних рис і розкриттям творчого потенціалу, а також до забезпечення високого рівня підготовки майбутніх робітників. Ми прагнемо, щоб завдяки своїй кваліфікації вони були конкурентоспроможними як на українському, так і на міжнародному ринках праці. Саме професійна освіта закладає основу для набуття ними необхідної в сучасних умовах кваліфікації, що дає змогу опановувати складну новітню техніку, оперативно реагувати на швидкоплинні зміни в технологіях та на виробництві.

    - Андрію Олексійовичу, нагадайте, будь ласка, літопис діяльності педагогічного колективу училища із міжнародними організаціями.

    - Від перших міжнародних контактів до нинішньої багатогранної міжнародної співпраці училище пройшло довгий шлях. Важливий крок у цьому напрямі ми зробили 2002 року, коли за нашою ініціативою було укладено угоду між Козятинським МВПУЗТ і професійно-технічним залізничним училищем зі словацького міста Тренчин (нині - Доправна академія), завдяки чому наше училище стало учасником міжнародної програми «Освіта без кордонів», яку реалізує однойменна асоціація. Останніми роками Козятинське МВПУЗТ уклало цілу низку таких угод про співпрацю: у листопаді 2011 року - з коледжем «ПетроБудСервіс» (Санкт-Петербург, Росія) та Сілламяеським професійним училищем (Естонія), в лютому 2012 року - з Технікумом зв’язку ім. Іпполита Сегельського (Познань, Польща), а в квітні 2014 року - з Технічним коледжем залізничного транспорту (Бєльци, Молдова).

    Крім двосторонніх контактів із зарубіжними навчальними закладами, ми активно розвиваємо й інші напрямки міжнародної діяльності. Нагадаю, що нещодавно ми стали учасниками Європейського союзу освіти і науки ЕВВ/АЕДЕ та Асоціації педагогічних працівників Європи. Ми не пропускаємо нагоди заявити про себе на міжнародних форумах і під час проведення різних заходів, де є можливість обмінятися досвідом, методами навчання, передовими технологіями.

    28 листопада минулого року в Тренчині я і начальник відділу професійно-технічної освіти Департаменту освіти і науки Вінницької облдержадміністрації Анжела Доценко зустрілися з керівництвом і відповідальними працівниками Міністерства освіти Словацької Республіки, колегами із низки навчальних закладів - від початкової школи до Державного інституту професійної освіти Словаччини. На зустрічі, зокрема, йшлося про умови навчання випускників Козятинського МВПУЗТ у вищих навчальних закладах Словаччини для здобуття спеціальностей, яких немає в Україні (наприклад, «Логіст складський», «Транспортний логіст»). До речі, закордонне навчання на умовах взаємообміну учнями та випускниками було започатковано й успішно триває завдяки нашій співпраці передусім зі словацькими колегами: у Доправній академії навчаються сім випускників Козятинського МВПУЗТ, іще одна наша випускниця - в Університеті ім. А. Дубчека, а ще одна після закінчення навчання працює за фахом у цій же країні. Ми також маємо запрошення на щорічні майстер-класи професій з транспортного обслуговування, що проводяться у Словаччині.

    Міжнародні зв’язки дають найбільший ефект тоді, коли спостерігається рух в обох напрямках. І ми робимо ставку саме на такий підхід. Закордонне навчання наших вихованців, як зазначалося, проводиться на умовах взаємообміну, адже, скажімо, словацькі й польські учні, у свою чергу, не менше зацікавлені можливостями навчатися в Україні, що свідчить про визнання високого рівня підготовки в нашій професійній школі. На стажування до Козятинського МВПУЗТ уже п’ять років приїздять учні з тієї-таки Доправної академії й два роки - з Технікуму зв’язку ім. Іпполита Сегельського. Під час уже згаданої зустрічі в Тренчині ми також обговорили програму й терміни проведення на базі Козятинського МВПУЗТ міжнародної онлайн-олімпіади з інформаційних технологій між навчальними закладами асоціації «Освіта без кордонів» і міжнародного семінару директорів навчальних закладів.

    Ми прагнемо, щоб наші учні не тільки стали кваліфікованими фахівцями, а й були конкурентоспроможні на міжнародному ринку праці. Тому в серпні 2008 року Козятинське МВПУЗТ пройшло процедуру сертифікації з 12 професій компанією Education Society (Лондон) у Міжнародному центрі сертифікації. Це забезпечило місце нашого навчального закладу на міжнародному ринку праці за дванадцятибальною IES шкалою.

    У липні 2012 року Козятинське МВПУЗТ подало анкету актуалізації щодо перевірки рейтингу навчального закладу до Міжнародної співдружності з освіти (International Education Society Ltd.), що розташована у Брно (Чехія). Після аналізу інформації та досліджень аналітична комісія провела переоцінку рейтингу нашого навчального закладу. Тож із 14 вересня 2012 року наш рейтинг SS підвищено до SSS - добре встановлений навчальний заклад із фіксованим (чітким) становищем на ринку освіти.

    - Якими є професійні пріоритети у Вас та колег?

    - Нагадаю, під час святкування 135-річчя Козятинського залізничного училища 4 жовтня 2013 року відбулося спільне засідання членів міжнародної асоціації «Освіта без кордонів» та Асоціації залізничних училищ України на тему «Розвиток співпраці з навчальними закладами країн СНД та Європи». Мета заходу - створення єдиного навчального простору для якісної організації професійно-теоретичної та професійно-практичної підготовки робітничих кадрів для залізниці. Було визначено такі пріоритетні завдання, що об’єднують наші навчальні заклади:

    - оновлення змісту освіти на основі нових виробничих технологій;

    - формування в молоді базових навичок, які сприятимуть її успішній професійній самореалізації і соціальній мобільності в ринковому середовищі;

    - постійне підвищення якості підготовки фахівців;

    - широка технізація навчального процесу, зокрема ознайомлення із сучасними інформаційними технологіями, а також застосування їх у практиці навчання;

    - співпраця з європейськими колегами в галузі освіти у форматі міжнародної асоціації «Освіта без кордонів»;

    - взаємообмін учнями та педагогічними працівниками для проходження стажування;

    - розширення й поглиблення знань з історії та культури народів;

    - організація спільних позаурочних заходів і спортивних змагань;

    - взаємообмін поглядами та досвідом з дидактики, психології та виховної роботи.

    Наші напрацювання й спільні проекти гідно представлені на міжнародних і всеукраїнських виставках. Ось новий приклад. Минулого року, а саме у березні, і про це писала ваша газета, у виставковому центрі «Київекспоплаза» відбулася V Міжнародна виставка «Сучасні заклади освіти-2014», організована Міністерством освіти і науки України, Національною академією педагогічних наук України, компанією «Виставковий світ». Ми представили на розгляд журі в номінації «Міжнародна співпраця в галузі освіти» спільний дослідницький проект на тему «Участь у міжнародних проектах, програмах, конкурсах на отримання грантів, конференціях, семінарах, фестивалях, виставках». Основне завдання цього проекту - підготовка нового покоління робітників, здатних творчо мислити, досконало володіти новітніми технологіями і технікою. За активну роботу з модернізації системи освіти Козятинське МВПУЗТ і навчальні заклади, з якими ми уклали угоди про співпрацю, нагороджено золотими медалями та дипломами організаторів виставки.

    Це не єдина наша відзнака на цій виставці. Її організатори проводили рейтинговий конкурс «Лідер міжнародної діяльності» серед вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації. І Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту перше з-поміж професійно-технічних закладів України отримало нагороди цього виставкового конкурсу.

    - Україна крокує до Євросоюзу. Педагогічний маршрут туди прокладено саме з Козятина. Отже, очолюваний Вами навчальний заклад робить впевнені кроки у спільноту країн Старого світу. Це справа не з простих. Поздоровляю Вас і колектив педагогів із заслуженими нагородами та професійним визнанням на міжнародному рівні! Бажаю і в цьому році нових перемог на педагогічній ниві!

    Спілкувався Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Щира пісня, що рівна розмові з Богом

    Здавалось, кожен звук, кожна нота відбивалась на обличчі заслуженого діяча мистецтв України, диригента Національної хорової капели «Думка» та керівника хорової капели Управління Південно-Західної залізниці Андрія ВОРОШИЛОВА, в його очах, в його рухах.

    Він насолоджувався, як і всі учасники флеш-мобу, що проходив на столичному вокзалі, і ця насолоді переходила на усіх присутніх. Пісня знову повернулася до великої зали центральної залізничної будівлі, звідки, за однією із версій походження слова «вокзал», лунала декілька століть тому.

    Саме виконанням українських пісень, колядок та щедрівок серед юрби киян та гостей столиці колектив Заслуженої хорової капели столичної магістралі відзначив наприкінці грудня минулого року свій день народження.

    Про історію хорової капели наше видання вже писало. Сьогодні - враження та емоції від слухачів. Адже, коли без попереджень та оголошень, без сцени та лаштунків артисти капели вийшли у хол вокзалу, серед присутніх виникло здивування, зацікавленість. І ба, за декілька хвилин оточили щільним кільцем співочий колектив усі, хто перебував на вокзалі в очікуванні прибуття або відправлення поїзда.

    Слухачі з превеликим захопленням сприйняли виступ артистів. Хто підспівував, дехто не приховував приємної посмішки, а декого хоровий спів пройняв аж до сліз.

    І тут диктор оголосив привітання з 90-річчям колективу співаючих залізничників від імені начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА. Досить оригінально, як для багатьох, неординарно та урочисто це звучало. «Творчих успіхів, натхнення та чистого співу!» Ці слова підтримали чисельні овації та вигуки «браво» на адресу ювілярів.

    Хтось може закинути, мовляв, у наш складний час не до співу. Та хочу заперечити: дарувати людям душевне тепло ніколи не буває недоречно. Адже саме хоровий спів, що лине від серця, надихає, очищає та лікує зболені душі. І простих подорожніх, і тих солдатів, що повертаються чи їдуть на неоголошену війну. Учасники капели вже їздили з концертом до військового шпиталю - співали для поранених. Бо велика незмірна сила таїться в пісні, примушує нас любити і ненавидіти, сміятися і плакати. Надихає на творчість, на працю - і кидає в бій. І дай Боже, сили та віри що у ПЕРЕМОЖНИЙ! Бо сила щирої пісні рівна розмові з Богом.

    А дізнатися про враження слухачів було нескладно. Адже довкола виявилося досить чимало бажаючих поділитися відгуками.

    БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

    Олена Петрівна - лікар з м. Вишгород:

    - Сьогодні проводжаю подругу, яка тут проїздом із Запоріжжя в Івано-Франківськ. І ось тут таке дійство.

    Дуже гарні враження. Молодці! Так підняли настрій своїми піснями. Ще раз дали змогу відчути, які ми прекрасні люди, який чудовий народ - українці. Такі виступи додають нам наснаги, підтримують національний дух. Дуже дякую усім виконавцям за ці хвилини!

    Наталія ПАЛАМАРЧУК - солістка Заслуженої хорової капели Південно-Західної залізниці, співробітниця науково-технічної бібліотеки:

    - Протягом шести років в капелі співаю, та вперше на вокзалі Київ-Пасажирський. Приємно, як приймає нас публіка. Люди, які підходять, із зацікавленням слухають, дивляться, і в очах - надія. Надія на краще майбутнє. Хто плакав, хто аплодував. Я горда тим, що мала змогу передати свій настрій усім, хто в цей час перебував на вокзалі та слухав нас.

    Олексій - екіпірувальник пасажирських вагонів водою:

    - Українську пісню дуже люблю. Сподобався виступ. Дівчата та хлопці з рідної магістралі показали усі свої вміння, красу і любов до рідної України!

    Спілкувалася Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Мистецтво від «Куражу»

    Слово «кураж» запозичене із французької. Але, як це нерідко трапляється, зі зміною значення. У нас кураж - це удавана хоробрість, бравада, награна сміливість, у французів - просто хоробрість. До речі, без змін засвоїли чуже слово польська і чеська мови. Знаючи це, дивувався назві музичного колективу, який збирав інженер БМЕУ-5 й учасник посиденьок вузлового літературно-мистецького клубу «Співуча магістраль» Іван Супрун. Що це? Забава? Виклик застояній провінційній буденності? Спроба показати, що й ми не ликом шиті?


    У Будинку науки і техніки Конотопської дирекції залізничних перевезень виступає група «Кураж».

    Та попри, як на мій погляд, легковажну назву, група швидко й упевнено заявила про себе. Спершу на концертах у Конотопі, потім - у Києві під час оглядів залізничної художньої самодіяльності. Уже тоді можна було говорити, що «Кураж» орієнтується на аудиторію, яка в пісні хоче почути приємну мелодію і змістовний текст.

    Чотирнадцять років пролетіли швидко, і на тринадцятому звітному концерті, концерті, із яким група традиційно виступає якраз перед новорічними святами, ведуча й заступник директора Будинку науки і техніки Конотопської дирекції залізничних перевезень Юлія Веретнова підбила підсумок творчої роботи самодіяльного колективу - говорила про десятки оригінальних пісень, чотири звукових альбоми, що побачили світ і популярність у конотопчан.

    За чотирнадцять років склад групи майже не змінився. На сцену вийшов Іван Супрун, який пише тексти і створює мелодії, грає на гітарі, співає. Духові інструменти - це Борис КОСТЮЧЕНКО. Він може грати на всіх, та на концертах «Куражу» більше чути його ніжну флейту. Клавішні - Дмитро БІЛІЧЕНКО, бас-гітара - Антон СОКОЛОВ. На гітарі-соло грає Микола ПІВЕНЬ - нова людина в колективі. Звукорежисер групи - Олег ЛИСТОПАД.

    Лише на тринадцятому звітному концерті Іван Супрун розповів великій аудиторії, як він прийшов у музику. Із під’їзду, де грав на гітарі В’ячеслав Павлов. «Стояв я біля нього, - пригадував керівник групи «Кураж», - і слухав. Годину слухав, другу… Мені це так сподобалося...» Іван Супрун подякував В’ячеславу Павлову, який теж був у залі, за той пам’ятний гітарний вечір.

    В’ячеслав Павлов, до речі, у місті людина відома. У свій час він працював режисером студії телебачення, згодом очолював її. Нині займається цікавим бізнесом - продає музичні інструменти. Але так само вважається одним із найсильніших гітаристів Конотопа.

    Звітний концерт група розпочала піснями, які вже не раз звучали зі сцени - «Вольная птица», «День-денечек», «Бессонница», «Курортный роман», «Веселый и хмельной», піснями на слова конотопського поета Геннадія Хайлука «Подруга» та «Любовь дала трещину». Вони подобаються слухачам.

    Та, як стверджують мудреці, усе тече й змінюється. Група «Кураж» не є винятком. У любовний потік, співаний групою зі сцени, починають вплітатися пісні соціального характеру. Одна з перших - «На родине моей». За змістом віршів ліричному героєві приснився сон, що нібито у рідному краї мир та злагода і «нет уж больше идиотов». Наступна спроба - «Украина-Русь». Ця пісня, присвячена хлопцям, які захищають незалежність і територіальну цілісність України, прозвучала у фіналі концерту.

    Також кілька власних творів виконали на концерті гітарист Микола Півень і звукорежисер Олег Листопад.

    - А які плани на цей рік? - Із цим запитанням звертаюся до керівника групи «Кураж» Івана Супруна.

    - Хочемо дописати, - сказав він, - всі альбоми. І Миколи Півня, й Олега Листопада. Плануємо виступити із концертами в місті та на телебаченні…

    - А якими є побажання читачам на п’ятнадцятий рік…

    - Добра, щастя, миру вам! І нових гарних пісень!

    На перший погляд, скромні творчі плани. Тільки треба брати до уваги, що це самодіяльна група, в якій кожен десь працює - Іван Супрун, наприклад, очолює проектно-кошторисне бюро Будівельно-монтажного експлуатаційного управління №5. Група, в якій на творчість відводиться вільний час вечорами та у вихідні. До того ж звукові альбоми «Кураж» записує самостійно, у кімнаті-студії Будинку науки і техніки. А випускає у світ на високому професійному рівні.

    І тепер щодо назви. Уже більше не сприймається вона легковажною. До того ж у словниках знаходжу ще одне тлумачення. Кураж - невід’ємна якість хорошого артиста. Отже, це не той кураж, а інший.

    Микола ПАЦАК,

    Потрібні і капелан, і психолог

    Стрілець служби воєнізованої охорони столичної магістралі Ч. після важкого поранення та контузії, які йому подарували російські артилеристи під час боїв у військовій зоні на Луганщині, отримує реабілітацію у психологів.

    ДОБРОГО ДНЯ, КАПЕЛАНЕ!

    Таку новину почув перед тим, як відправився на прес-конференцію, присвячену VIII Всеукраїнському з’їзду головних військових капеланів Української греко-католицької церкви. Дорогою до Центрального будинку офіцерів не полишала думка: хто найбільше сьогодні потрібний воїнам, які повертаються з фронту, вдовам та сиротам. Психологи чи священики? На даний час і професійні знавці людських душ, і душпастирі, без перебільшення, завойовують суспільну повагу.


    Сьогодні ніхто не знає сумної статистики, скільки ж насправді вбитих, поранених і зниклих без вісті українських солдатів на Сході України. Цих людей немає фізично. Але не менш страшна статистика про «убитих» психологічно.

    У незалежній Україні ще ніколи не було такої масштабної психологічної кризи й, відповідно, такої величезної кількості заляканих, розгублених людей, які не здатні впоратися зі своїми емоціями. Як продовжувати жити в умовах війни в Україні й не збожеволіти? Можливо, воїнам допоможуть військові священики - капелани?

    ЩО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ЖУРНАЛІСТІВ?

    Україна перебуває в затяжній психологічній кризі, що породжена декількома травмами. Перші вбиті на Майдані ввели в шок усю країну. Ці смерті ще сильніше посилили суспільний протест, адже для будь-якої нормальної людини вбивство неприпустимо. Життя суспільства формують заборони, наприклад, заборона на вбивство, канібалізм і т.п. Правила й закони, за якими функціонувало українське суспільство, порушилися миттєво, суспільне збурювання щодня набирає необоротний характер і стає більш інтенсивним. Після глибокої травми Майдану й втрати Небесної сотні ми майже без паузи отримали травми від анексії російськими найманцями Криму. Не встигли отямитися, як щоденною реальністю стала війна на Сході України, щодня нові вбиті й поранені.

    Чому людям так важко пережити драматичні події, які відбуваються в їхній країні? Як пояснюють психологи, кожна людина асоціює себе з територією, де вона живе: «Якщо болить Україні - то болить і мені». Криза, що відбувається в країні, стає особистою кризою кожного громадянина, але люди реагують на цю ситуацію по-різному, залежно від індивідуальних особливостей їхньої психіки. Основними ознаками кризи є: втрата надії, безсилля, почуття наближення кінця, смерті. Людина губить сенс життя, відчуває, що більше так не буде, як було раніше.

    Чи вийдуть ці люди з панічного стану? Багато в чому це залежить від журналістів. На жаль, працівники ЗМІ й самі дуже часто є представниками цієї панічної категорії й створюють матеріали, які тільки підсилюють загальну паніку. Скажімо, смакуючи деталі про вбивство, публікуючи фотографії загиблого жахливою смертю українського солдата.

    Лише 20% людей у часи кризи можуть змобілізуватися, поставити перед собою мету і виконувати її самостійно або разом з однодумцями.

    Це якщо перебуваємо на мирній території.

    ФОРМУВАТИ ДУХ ВОЇНА

    А як бути на фронті? Як сказав під час означеної прес-конференції військовий єпископ УГКЦ Михаїл (Колтун), який керує Департаментом Патріаршої Курії УГКЦ у справах душпастирства в силових структурах України, тепер в українському війську діють на законних підставах служби військового капеланства. Священик у війську є відповідальним за виховання рядових солдатів, матросів, офіцерів та їхні родини. До його функцій належить богослужіння серед військовослужбовців, контроль за їхнім моральним станом, відспівування померлих (загиблих) і так далі. Як розповів військовий капелан отець Андрій ХОМИШИН, який побував у зоні АТО під селищем Побєда, що у Новоайдарському районі на Луганщині (50 км на захід від українсько-російського кордону та у 90 км на північ від Луганська), на початку минулого вересня штаб оперативного командування «Північ» було обстріляно потужним ракетним вогнем. Тут дислокувалась техніка та майже шість тисяч солдатів. Військові свідчили, що російська сторона попередила про обстріл заздалегідь - штабу був висунутий ультиматум: покинути розташування протягом 72 годин. За цей час практично всю техніку та артилерію було вивезено, а особовий склад передислоковано. У момент удару на позиціях перебувало 20 військовослужбовців і біля двох десятків одиниць техніки, яку на той час не встигли вивезти. Її було знищено прицільним вогнем. Смерч та касетні снаряди зробили свою справу. Особовий склад також поніс втрати. Оскільки отець Андрій перебував у районі Новоайдара із сьомого до 16-го серпня, його Бог милував. Священик війська несе суттєву силу, яка підтримує військових у бойових діях. Однак у бою душепастир не має права брати участь, а радше, має формувати християнський дух воїна.

    Парадокс, але людина, яка одержала фізичну травму, наприклад, поранені солдати, в емоційному плані переживає цю травму значно легше, ніж її знайомі або незнайомі, які довідалися про це, приміром, з новин із телевізійного «зомбоящика».

    Чому?

    Люди, які перебувають в епіцентрі травми, завжди переживають її легше, тому що ця травма, рана стає їхнім змістом. Поранені в бойових діях в Україні розповідають про це лікарям, слідчим, родичам - ділячись власною історією. Слово - це найважливіші ліки від кризи. Розповідаючи про свій біль, переживання, страхи, людина робить дію, отже, перестає бути пасивною. Уява людини, що не перебувала в епіцентрі подій, малює страшні картини того, що там могло відбутися. Усім відомі ситуації, коли близька людина не дзвонить, наша уява відразу підказує гірші варіанти.

    ПОЧУТТЯ, СОЦІУМ, УЯВА…

    Почуття. Емоціями обов’язково необхідно ділитися й не замикатися на власних негативних відчуттях. У кожного є той, кому можна подзвонити й розповісти про свої переживання. Запитати, як цей важкий час переживають інші. Якщо ні з ким поговорити або бажання бути на самоті є занадто сильним, психологи радять вести щоденник і записувати або «замальовувати» свої відчуття - перенести на папір весь біль і переживання, сум, страх, невпевненість і т.д. Розповісти свою історію вигаданому співрозмовникові. Записані страхи можна спалити, символічно позбувшись їх.

    Соціум. Без друзів, родини, спілкування з колегами у важкий час не обійтися. Намагайтеся якнайбільше бути серед людей, почувати себе частиною системи, організації. Коли ми залишаємося наодинці із собою, страхи тільки множаться.

    Уява. Будь-яка творчість у подоланні стресу стає рятівною. Якщо ви раніше вишивали або в’язали, сенс саме зараз повернутися до улюбленого заняття. Писати вірші, ліпити із глини, робити колажі, готувати екзотичні блюда. І обов’язково дозволяти собі мріяти.

    Розум. Хаос зникає, коли з’являється логіка. Аналізуйте все, що відбувається навколо вас. Розповідаючи про події, відтворюйте як можна більше деталей, хронологію, спробуйте пояснити причини й наслідки. Щоб зрозуміти, що відбувається в країні, читайте кілька джерел інформації й аналізуйте прочитане. Збирайте інформацію. Плануйте.

    Тіло. Під час стресу особливо важливо подбати про власне тіло. Не слухайте тих, хто вважає, що коли війна - не час ходити в сауну або в тренажерний зал. Будь-яка фізична активність і релаксація допомагає переборювати стрес. Пробіжки, аеробика, рубання дров, прибирання в оселі. З’їсти щось смачненьке, покурити або випити алкоголю - це також спосіб подолання стресу, але він ефективний як одиночна дія. Стрес неможливо не заїсти, не запити.

    Віра. За всіх часів і при будь-яких ситуаціях саме віра була найважливішим фактором, що кликав людину до життя. Віра в Бога, віра в гарне майбутнє родини й країни, надія, всі наші цінності й філософські переконання - необхідно зосередитися на тому, що для вас завжди було найважливішим. Для когось рятівною стане щоденна молитва за запобігання війні, для інших теза «У нашій родині ніколи не здавалися» або «Бог нас не покине».

    БЕЗ ЖОДНИХ СУМНІВІВ!

    Першими на Майдан прийшли саме священики Української Греко-Католицької церкви. У хресній ході, в якій брав участь автор цих рядків, чоловіки на плечах носили важкий триметровий дерев’яний хрест повз барикади, з Майдану на вулицю Інститутську, на Європейську площу, на вулицю Грушевського. Цей хрест об’їхав вже 36 країн світу. Прислужився він і українцям.

    «Історична мотивація конфлікту у росіян одна, - зазначає у газеті «Слово Просвіти» Віктор Костюченко, - велика Русь була і буде великою. В українців - інша: колоніальній залежності України від Росії пора покласти край».

    Військовий капелан Андрій Хомишин розповів, як він хрестив солдатів на залізничній платформі під час розвантаження військової техніки. Квапитися необхідно було через те, що воїни збиралися терміново вступати у бій…

    Чи потрібні священики на війні? А психологи під час реабілітації? Здається, з цього приводу не може виникати жодних сумнівів.

    P.S. Ранком, коли йшов до редакції, зустрів згаданого стрільця служби воєнізованої охорони Ч.. Після отриманої медичної реабілітації він знову у строю! Значить, залізничні психологи із Дорожньої клінічної лікарні №1 станції Київ йому допомогли. Слава Богу! Слава героям!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Александр ВЕРТИНСКИЙ: «КИЕВ - РОДИНА НЕЖНАЯ»

    (Окончание. Начало в №3)

    На авеню д’Эйла у Шаляпина был собственный дом. Три этажа квартир сдавались, а в четвертом жил он сам.

    Шаляпин очень гордился своим домом. Прямо при входе в гостиную висел его большой портрет - в шубе нараспашку, в меховой шапке - работы Кустодиева. В комнатах было много ковров и фотографий. В большой светлой столовой обычно после спектакля ждал накрытый стол. Федор Иванович неизменно угощал нас салатом с диковинным названием: «рататуй». Что значило это слово - никто не знал. Он любил волжско-камские словечки.


    Здание Первой киевской гимназии, где учился Александр ВЕРТИНСКИЙ.
    Сегодня - желтый корпус Киевского национального университета им. Т.Г. Шевченко.

    Его сыновья - Борис и Федор - редко бывали с нами. У них была своя жизнь. Борис был художником, а Федор увлекался кино и мечтал о Голливуде. Дочери уже повыходили замуж и жили отдельно, и только самая младшая - Дася - жила с отцом и матерью. Она была любимицей отца.

    Шаляпин любил семью и ничего не жалел для нее. Как-то вышло так, что почти все его дети не зарабатывали самостоятельно, не были устроены, и Федору Ивановичу приходилось помогать им. А семья была немалая - десять детей. Он работал для семьи. Три раза составлял (читай, копил) состояние. Первый раз - в царской России - все оно осталось там после его отъезда. Второй раз - за границей. Он составлял его около десяти лет и был уже почти у цели.

    - Еще год-два попою и брошу, - говорил он Вертинскому.

    Он работал, не щадя сил. Гонорары его в то время были велики. Как-то, возвратившись из Америки, он со смехом рассказывал нам о забавном эпизоде, происшедшем с ним, кажется, в Чикаго. Один из местных миллионеров устраивал у себя в саду большой прием, на который были приглашены самые видные и богатые лица. Желая доставить гостям удовольствие, миллионер решил пригласить Шаляпина. Заехав к нему в отель, он, познакомившись, осведомился о цене. Шаляпин запросил за выступление десять тысяч долларов. Миллионера возмутила эта цифра: десять тысяч за два-три романса! Но чтобы задеть и унизить Шаляпина, он заявил:

    - Хорошо, я заплачу вам эту сумму, но в таком случае не смогу пригласить вас к себе в дом наравне с другими. Вы не будете моим гостем и не сможете сидеть за столом. Вы будете петь в кустах...

    В назначенный вечер Шаляпин нарочно приехал в самом скромном и старом костюме (все равно никто не увидит) и пел как ни в чем не бывало - деньги с миллионера получил вперед.

    Иногда Федор Иванович начинал мечтать вслух:

    - Вот... землицу я купил в Тироле. Хорошо! Климат чудесный. Лес, горы. На Россию похоже. Построю дом с колоннами, «дворянский». И баню, обязательно баню. Распарюсь - и в снег!.. А снегу там много будет. Ты с Иваном ко мне приедешь отдыхать, ладно? И бар у меня будет...

    У него была вилла в Сен Жан де-Люс во Франции, но он не любил ее, его тянуло к родным берегам Волги, и он искал в Европе место, которое по виду и климату напоминало бы ему Россию.

    Почти все свои деньги он держал в американских бумагах. Его состояние было огромно. Но в один день, очень памятный для многих, случился крах. Это была знаменитая «черная пятница» на нью-йоркской бирже. В тот день многие из миллионеров стали нищими. Потерпел крах и Шаляпин. Потерял он так много, что пришлось сызнова составлять состояние, чтобы обеспечить семью. Он начал в третий раз упорно работать.

    Но годы брали свое. Федор Иванович устал. Сборы были уже не те, что прежде, и он пел подряд в любой стране, собирая все, что осталось для него. Только этим и объяснялся его приезд в Шанхай и Харбин.

    Нельзя сказать, что Шаляпин любил деньги, но в нем наряду с настоящей широтой натуры прекрасно уживалось простое народное уважение к трудовой копейке. Это был хозяин, глава семьи, строгий и справедливый, знавший цену деньгам.

    «Однажды мы сидели с ним в Праге, в кабачке у Куманова после его концерта. С нами было несколько журналистов, - вспоминал Вертинский. - После ужина Шаляпин взял карандаш и начал рисовать прямо на скатерти. Когда все расплатились и пошли, хозяйка догнала нас уже на улице. Не зная, с кем имеет дело, она набросилась на Шаляпина.

    - Вы испортили мне скатерть! Заплатите за нее десять крон...

    - Хорошо, - сказал он. - Я заплачу десять крон, но скатерть эту возьму с собой.

    Хозяйка принесла скатерть и получила деньги. Но пока мы ждали машину, ей уже все объяснили.

    - Дура, - сказал один из ее приятелей.- Ты бы вставила эту скатерть в раму под стекло и повесила в зале как доказательство того, что у тебя был Шаляпин. И все бы ходили к тебе смотреть на нее.

    Хозяйка поняла свою ошибку. Она вернулась к нам и протянула с извинением десять крон, прося скатерть обратно.

    Шаляпин покачал головой:

    - Простите, мадам. Скатерть моя. Я купил ее у вас. А теперь, если вам угодно, получите ее обратно, - пятьдесят крон...

    Хозяйка безмолвно заплатила деньги.

    ВОЗВРАЩЕНИЕ В ОТЧИЙ ДОМ

    Вертинский все-таки вернется в Россию. Вернее в СССР, о дальнейшей жизни в котором в мемуарах «Четверть века без родины» писал очень кратко. Мол, присутствие в его богатой на события жизни двух дочерей и молодой жены заставляет много гастролировать по всей одной шестой части суши. Кстати, его вторая супруга, в девичестве Лидия Владимировна Циргвава, двадцатилетняя дочь служащего Китайско-Восточной железной дороги (КВЖД) была настоящей восточной красавицей. Факт - разница в возрасте с нею у него составляла 34 года. Между прочим, среди основателей КВЖД был начальник службы эксплуатации в администрации Общества Юго-Западных железных дорог Сергей Витте. К чему это? Как железная дорога переплетает человеческие судьбы! Но сегодня не об этом. Теперь о смешных ситуациях в жизни Александра Вертинского.

    В августе 1945 г. он с гастролями приехал в родной Киев. В письме жене артист делился: «Вот я и в Киеве. Не могу тебе описать то чувство, которое охватило меня при въезде в этот город моего детства и юности. Изменился он мало и, кроме неузнаваемого, разрушенного до ужаса Крещатика, - во всем остальном он остался таким, каким я запомнил его на всю жизнь. Только стал старше немного. ...Он так красив, этот город, он напоминает немного Тбилиси, но только больше зелени и лучше здания. Они почти все целы. Был во Владимирском соборе. Он цел также, но обветшал немного, его уже реставрируют. Мы вошли внутрь, я снова смотрел на чудесную живопись и вспоминал, как семилетним мальчиком сюда водила меня Наташа, как я замирал от пения хора и как завидовал мальчикам в белых и золотых стихарях. Сколько воспоминаний! Тут была кондитерская, где мы гимназистами воровали пирожные. Вот Купеческий сад, в который я лазил через забор. Вот 1-я гимназия, где я учился в приготовительном классе. …И это только первый день. Я не хотел много ходить - у меня вечером концерт, и где? В том самом бывшем Соловцовском театре, где я был статистом и где открутил бинокль от кресла (хотел его продать - я был вечно голоден) и откуда меня с треском выгнали! Сегодня буду стоять на сцене и колдовать над публикой - бывший артист, теперь - Вертинский. Огромные афиши с этой фамилией заклеили весь город. Ажиотаж невероятный. Билетов давно уже нет, а все хотят слышать. Администрация замучена и говорят: что вы с нами сделали! Нам не дают жить! Лучше бы вы не приезжали! Если Москва была возвращением на Родину, то Киев - это возвращение в отчий дом».

    В 1956 г. он напишет:

    «Киев - родина нежная,

    Звучавшая мне во сне,

    Юность моя мятежная,

    Наконец ты вернулась мне!»

    «О Киеве отец вспоминал чуть ли не каждый день, - рассказывала Марианна Вертинская. - Думал купить небольшой домик здесь, завести корову, но мама не хотела переезжать из Москвы… Отец хотел выписать старичков каких-нибудь из Киева, мужа и жену, чтобы они могли готовить вкуснятину - кровяную колбасу, окорок свиной запекали. Папа даже построил погреб, такой как был у них в Киеве, но в нем никогда ничего не лежало. Перед сном отец частенько напевал нам колыбельные на украинском языке. А перед концертами распевался песней: «Реве та стогне Дніпр широкий».

    «НЕТ СИГНАЛА»

    Вертинский говорил о себе: «У меня нет ничего, кроме мирового имени». Чтобы зарабатывать на жизнь, ему снова пришлось активно начать гастроли, по 24 концерта в месяц. Только в дуэте с пианистом М. Брохесом за 14 лет он дал более 2 тысяч концертов, проехав по СССР, выступая не только в театрах и концертных залах, но и на заводах, в шахтах, госпиталях и детских домах. «Ледяным походом» назвал он поездку по Сибири зимой 1950-1951 годов: промерзшие машины, холодные дома культуры, непривычный для него трудный послевоенный быт.

    Из ста с лишним песен из репертуара Вертинского к исполнению в СССР было допущено не более тридцати. Концерты в Москве и Ленинграде были редкостью, на радио Вертинского не приглашали, пластинок почти не издавали, не было рецензий в газетах.

    За год до смерти Вертинский писал заместителю министра культуры: «Где-то там, наверху все еще делают вид, что я не вернулся, что меня нет в стране. Обо мне не пишут и не говорят ни слова. Газетчики и журналисты говорят: «Нет сигнала». Вероятно, его и не будет. А между тем я есть! Меня любит народ (простите мне эту смелость). Я уже по 4-му и 5-му разу объехал нашу страну, я заканчиваю третью тысячу концертов!..»

    После войны Вертинский продолжил сниматься в кино. За роль в фильме «Заговор обреченных» (кардинал Бирнч) он и получил свою единственную государственную награду - Сталинскую премию (1951 г.).

    Александр Николаевич Вертинский скончался от острой сердечной недостаточности 21 мая 1957 г. в гостинице «Астория» в Ленинграде, куда приехал на гастроли. Его последний концерт проходил в тот же день в Доме ветеранов сцены им. Савиной.

    ВОЛШЕБНАЯ ПТИЦА ФЕНИКС. ПО-УКРАИНСКИ - ГАМАЮН

    А что же молодая супруга?

    В 1955 г. Лидия Владимировна окончила факультет живописи Московского государственного академического художественного института имени В. И. Сурикова и стала работать как профессиональный художник на полиграфическом комбинате, принимала участие в выставках.

    Лидия не собиралась делать кинокарьеру. Но, однажды, её увидел советский кинорежиссёр Александр Птушко, который в то время как раз начал съёмки фильма-сказки «Садко» (1952 г.). Он сразу предложил ей сыграть в этом фильме роль волшебной птицы Феникс. Эта роль стала её дебютом в кино. Поскольку она не была актрисой, в фильме её озвучивала другая женщина. Нужен был низкий голос, а у неё всегда был звонкий. Феникс. Кинокритики прочили актрисе-Птице большую кинокарьеру. Лично для автора этих строк актриса запомнилась в отрицательной роли в детском кинофильме «Королевство кривых зеркал». Образ Акюдаг (Гадюка), воплощенный женой Вертинского, незабываем. Это если нужно пугать непослушных детей… В далекие 60-е так и делали, периодически прокатывая киносказку по большим и малым экранам Страны Советов. Кстати, в украинской мифологии птица Феникс имеет другое название. Гамаюн. Эта предвестница богов, мифическая женщина-птица - изумительной красоты персона.

    Всего на долю актрисы в 1950-60-е выпало пять киноработ, благодаря которым зрители запомнили её как талантливую и яркую кинозвезду. А ушла Лидия Вертинская в иные миры, видимо на встречу с любимым супругом, накануне 2014 года.

    ИЗ ИСТОРИИ ОДНОЙ МЕМОРИАЛЬНОЙ ДОСКИ НА ВЛАДИМИРСКОЙ УЛИЦЕ

    Шансонье говорил: «Лет через 30-40… меня и мое творчество вытащат из подвалов забвения». Пророчество сбылось. Песни Вертинского пережили несколько эпох - дореволюционные годы, гражданскую войну, эмиграцию, испытание советской действительностью. Продолжают звучать и на постсоветском пространстве в исполнении многих артистов, в том числе Б. Гребенщикова, О. Погудина и других. Стихи и песни Вертинского издаются в Париже, Стокгольме, Вашингтоне, диски выходят в Европе и Америке.

    Останавливаясь возле столичного перекрестка, что встречает автопотоки с улиц Прорезной и Владимирской, присмотритесь к дому по ул. Владимирской №43. Мемориальная доска (1972 г.) свидетельствует: «У цьому будинку народився видатний співак, поет та актор Олександр Миколайович Вертинський». Он похоронен в Москве, а в Киеве, на родине нежной, его не забывают. Как можно забыть такое?

    «Я готов целовать твои улицы,

    Прижиматься к твоим площадям.

    Я уже постарел, ссутулился,

    Потерял уже счет годам».

    Кстати, как-то вяло весной 2014-го столичная культурная общественность отметила 125-ю годовщину со дня рождения Александра Вертинского.

    А мы помним, о Вас, Маэстро! Сквозь годы.

    Подготовил Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Місце зустрічі - Галерея ВИСОЦЬКИЙ

    Оскільки за останні мінімум двадцять років спостерігається духовна деградація певної частини населення колишнього СРСР, то зовсім не дивно, що в декого вже і це ім’я не викликає відповідної реакції. Щодо молоді віком до тридцяти, багато хто взагалі не знає, про кого йдеться, коли озвучується прізвище Висоцького. Ось чому будь-які заходи, подібні тим, що проводять в галереї його імені, є позитивною справою.

    Безумовно, для тих, хто постійно цікавиться різноманітною діяльністю цього актора, поета і виконавця власних пісень, Галерея Висоцький є чудовим місцем зустрічі, де одразу на двох поверхах можна за доступну ціну спочатку роздивитися експонати чергової вражаючої виставки, прослухавши коментар гіда, а вже потім у затишній кав’ярні, що працює при Галереї, поспілкуватися між собою знов-таки на будь-які творчі теми. Бо хто, як не подібні Висоцькому борці із вселенським злом, можуть сьогодні об’єднати нас, коли політичні негаразди призвели до фактичної війни між Україною та Росією? Саме духовні лідери, такі, як він, можуть суттєво допомогти у досягненні глобального порозуміння між обома країнами. До речі, не в останню чергу саме з віршів справжніх вітчизняних майстрів слова, того ж Висоцького, ми завжди - при наявності бажання - можемо знайти для себе відповіді на численні питання нашого складного буття. Інша справа, що їхня творчість, на жаль, користується зовсім не таким попитом, як «бестселери» численних «успішних» графоманів, прізвища котрих знає, напевно, кожен з нас.

    Разом з нашим фотокореспондентом ми потрапили до Галереї Висоцький саме в період проведення там виставки фотографій найпопулярнішого актора Театру на Таганці, зроблених відомим московським діячем фотосправи, нині покійним Аркадієм Гершманом. Кожного разу, коли бачиш великоформатні, якісні кадри з улюбленими діячами кіно, театру, літератури і так далі, отримуєш неабияке задоволення, до того ж відкриваєш для себе щось нове в їхній данині: характері, зовнішності, манерах. Це як мінімум. Ловиш себе на думці, що тобі постійно не вистачає ось хоча б такого спілкування з тими, хто раз і назавжди стали твоїми якщо не кумирами, то хоча б одними з найдорожчих у світі, майже рідних тобі людей.

    Директор Галереї Висоцький Ганна Сухоставець, яка прочитала нам практично ексклюзивну пізнавальну лекцію відносно розташованої тут фотовиставки, уточнила ще деякі моменти щодо подальших планів галереї: «Ми свідомо не хочемо робити з неї музей Висоцького, бо, по-перше, вони, ці музеї, вже в достатній мірі існують, доволі добре висвітлюючи його життєвий і творчий шлях. Хочемо за допомогою подібних виставок підтримувати в людях інтерес до цієї неабиякої особистості, яка свого часу збирала повні зали під час своїх виступів. Зокрема, в Києві. На разі, плануємо проводити чергову виставку фотографій з Володимиром Висоцьким, зроблених під час його неодноразових зйомок на Одеській кіностудії. Саме там було знято знаменитий телесеріал «Місце зустрічі змінити не можна», в якому він зіграв, здається, одну з головних ролей у своєму житті - капітана Жеглова. Отже, користуючись нагодою, запрошую всіх бажаючих відвідувати нашу галерею».

    Наприкінці минулого року довелося з приємністю відкрити для себе доволі цікавий, один із новітніх київських творчих проектів під назвою «Галерея Висоцький». Розташована за адресою: Київ, вулиця Воздвиженська, 40, галерея є місцем регулярного проведення різноманітних виставок, так або інакше пов’язаних із творчістю цього видатного діяча радянської культури.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Поету вірність, як присязі

    Підполковник запасу ракетних військ стратегічного призначення Геннадій БАЦАЛЬОВ практично все своє свідоме життя цікавиться творчістю славнозвісного Володимира Висоцького. Вже впродовж мінімум як півстоліття мій добрий товариш щодня присвячує поетові майже весь свій вільний час, кожен ранок починаючи зі своєрідної духовної зарядки - прослухування його пісень.

    Мешкаючи протягом останнього року у Вінниці, куди переїхав до своїх синів з рідного для нас обох Донецька, Геннадій БАЦАЛЬОВ за цей короткий термін встиг багато чого зробити задля популяризації свого улюбленого митця. Взяв участь у кількох телепрограмах і вечорах пам’яті Висоцького, за власний кошт зробив дві меморіальні дошки для провінційного музею Висоцького в м. Оратів, опублікував декілька статей про нього у вінницькій пресі. Перелік подібних справ, які здійснив та продовжує робити Бацальов, можна продовжувати довго. Розповім лише про дві його подорожі залізницею у 1990 р., коли в Москві проводився всесоюзний семінар «Яким бути музею Висоцького?» На мій погляд, про подібні вчинки варто пам’ятати, бо вони несуть в собі абсолютний позитив для всіх нас. Тим паче, що Південно-Західна залізниця впродовж багатьох років допомагає ветерану Збройних Сил пересуватися Україною і Росією для здійснення ним своїх «висоцьких» планів.

    На початку січня 1990 р., оскільки на той час Геннадій Бацальов активно співробітничав з творчою групою по літературній спадщині Висоцького, він отримав запрошення з Москви взяти участь у цьому семінарі. Купив він тоді квиток на поїзд сполученням Жмеринка - Москва і зі своїм добровільним помічником вирушив у дорогу. Із собою захопивши цілу власну виставку, а саме: карти - світу, СРСР та Москви - з відповідними позначками, що висвітлювали різноманітні маршрути Висоцького; стенди - з інформаціями про його родовід, творчу діяльність у Театрі на Таганці та в кіно. А ще - великі фотоальбоми з майже 1500-ми фотографіями відповідного змісту, різноманітну продукцію у вигляді значків, вимпелів, бюстів поета. І це ще не все. Прихопив магнітофон з кількома бобінами, на яких записані були численні пісні

    у виконанні їх автора - Володимира Висоцького… Уявіть собі, що власноручно підготована Геннадієм Бацальовим виставка була єдиною в межах усього тодішнього Союзу, де мешкало безліч прихильників творчості найпопулярнішого актора Театру на Таганці, який трагічно пішов із життя спекотного липня 1980 р. Навіть в часі проведення семінару «Яким бути музею Висоцького?» було обмаль інформації щодо барда, оскільки радянські цензори звично для себе і нас продовжували, як кажуть, щільно її фільтрувати. Ось чому виставка Бацальова справила неабияке враження на всіх, хто її тоді побачив, і не в останню чергу на офіційних гостей семінару, серед яких були присутні професіонали музейної справи і друкованого слова. До речі, згодом він двічі демонстрував її також у Вінниці - на одному з місцевих заводів та в парку відпочинку імені Горького.

    Творчо відсвяткувавши День народження Висоцького 25 січня 1990 р., - учасники семінару відправилися поїздом з Москви на станцію Кінешма, звідки дислокувалися у Щеликово Костромської області Росії. Геннадій Бацальов зі своєю виставкою теж подолав цей доволі важкий для нього шлях, одразу після чого, між іншим, довелося пішки перетинати заковану льодом широку Волгу. Цікаво, що саме в Щеликово розташовувалася музей-садиба знаменитого драматурга Олександра Островського, діяльність якого зацікавила мене саме після того, коли з вуст свого друга я дізнався про описувану тут історію. Мені було приємно згодом надрукувати на сторінках «Рабочего слова» матеріал про залізничну подорож Олександра Миколайовича теренами рідного нам з Геннадієм Бацальовим Донбасу. Колишня дружина В. Висоцького Людмила Абрамова, вона ж і мати обох їхніх синів, залишила в книзі відгуків про виставку мого друга теплі слова подяки за зроблену велику справу. Власне, не тільки вона була вражена від побаченого. Адже це чималий обсяг матеріалів про людину, яка впродовж півтора десятка років виконувала роль неофіційного духовного лідера багатьох тисяч радянських людей. Свої схвальні відгуки відписали тоді Геннадієві Бацальову багато відвідувачів його виставки.

    У №3 всесоюзного журналу «Советский музей» від того ж 1990 р. багато сторінок присвячено висвітленню результатів семінару. Розповідається, зокрема, про вагомий внесок мого друга до справи пам’яті видатної людини із відповідними текстом і фотографіями. Думаю, тільки, мабуть, рідкісна людина, якою, власне, є, окрім Висоцького, і Геннадій Григорович, так безкорисливо могла одинцем підготувати стільки цікавого про нього для багатьох своїх співвітчизників. На жаль, подібні подвиги пересічних осіб залишаються поза увагою діячів від культури, які отримують регулярну зарплатню за свої часто-густо сумнівні праці, що ніякої користі не несуть ані розуму, ані серцю. Безперервно і до сьогодні продовжує мій друг за власний кошт ініціювати цілу низку проектів, пов’язаних безпосередньо з ім’ям Висоцького. Зокрема, спонсорує виробництво невеличкого документального фільму, присвяченого своєму кумирові.

    Звичайно, для деяких із нас ім’я Висоцького вже стало ледь не символом надокучливої реклами. Згадати хіба що передпрем’єрні часи художньої стрічки «Висоцький. Спасибі, що живий», про яку, давайте будемо відверті, ми всі вже практично забули. Але, на мою думку, саме він, Висоцький, дозволив нам колись відкрити для себе багато інших творчих особистостей, серед яких є його колеги по театру та кіно. А саме: Леонід Філатов, Валерій Золотухін, Алла Демідова, Микола Губенко, Борис Хмельницький, Володимир Конкін, Віктор Павлов та багато інших. Можна додати, що Висоцький мимоволі познайомив (і продовжує це робити) нас із багатьма діячами зі світу вітчизняної літератури та мистецтва, науки та спорту… Висоцький - це, якщо хочете, умовний вітчизняний духовний компас і космос для багатьох із нас.

    Випускникові Київського військового командно-технічного училища імені М. Фрунзе та військової ракетно-космічної академії імені О. Можайського підполковникові Геннадієві Бацальову свого часу довелося багато пересуватися залізницями, оскільки обрана ним професія кидала його у різні куточки України та Росії: Київ, Тернопіль, Ленінград, Білокоровичі, Капустін Яр, Мирний, Іркутськ - перелік міст перебування мого друга по офіцерських справах тут є значно скорочений. Здається, він склав свого часу зовсім не одну, але дві присяги - на вірність своєму народові та Володимирові Висоцькому. Приємно бачити, що Геннадій Григорович залишається вірним своїм присягам і до сьогодні.

    Підготував Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з архіву автора

    Ювілей повз війни

    Днями відсвяткувала свій столітній ювілей колишня співробітниця Південно-Західної магістралі Анастасія ТКАЧЕНКО. Уродженка Ніжина Чернігівської області, ровесниця Першої Світової війни, вона вже з березня 1939 р. почала працювати квитковим касиром станції Київ-Пасажирський.


    Анастасія ТКАЧЕНКО 1930 р.

    За два з половиною подальших років Анастасія встигла добре опанувати обрану нею професію, коли у вересні сумнозвісного 1941-го, оскільки гітлерівці вже стояли під Києвом, тимчасово вимушена була полишити роботу. Друга Світова забрала в неї батька Віктора Марковича Ткаченка, котрий воював у Ніжинському районі у лавах місцевого партизанського загону.


    Анастасія ТКАЧЕНКО 1990 р.

    Одразу після звільнення Києва від окупантів у листопаді 1943-го, вже ставши мамою маленької Лариси, Анастасія знову працює на рідній для неї станції. Відтепер квитковим касиром далекого сполучення. Свій трудовий шлях Анастасія Ткаченко закінчила товарним касиром станції Київ-Товарний у 1970 р., відпрацювавши саме на цій посаді двадцять останніх літ та зим. Ця тендітна невисока на зріст жінка є живим свідком нашої бурхливої епохи. Не позаздриш її складній життєвій стежці, бо, на жаль, знаємо сьогодні, що воно таке, війна. Але в очах ювілярки і сьогодні горить веселий вогник. Це означає, що вона щоранку з радістю зустрічає новий день. Свій поважний вік іменинниця, звичайно, не може не відчувати, але реагує на цей факт доволі спокійно, навіть з гумором.

    Анастасію Митрофанівну тепло привітали з ювілеєм представники Південно-Західної залізниці. Ясна річ, не обійшлося без квітів, подарунків і грошової допомоги для неї. В очах іменинниці читалася неприхована радість від того, що в такий скрутний для України воєнний час про неї не тільки не забули, але цілою делегацією відвідали за місцем її проживання на Голосіївському проспекті нашої столиці. Галина Шклянчук, голова ради об’єднання ветеранів війни та праці, Юлія Прокопець, голова первинної профспілкової організації, Дмитро Бицький, заступник голови Київського територіального комітету профспілки залізничників та транспортних будівельників України - усі з Київської дирекції, - вони, як також і ми, газетярі, були раді виконати почесну місію і хоча б трохи поспілкуватися з людиною, життєвий шлях якої увібрав обидві світові війни. Наші побажання Анастасії Ткаченко збіглися: «Благополуччя і земних радощів!»

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з сімейного архіву

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05