РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 3 (16 січня 2015)
  • Випуск №3 16 січня 2015
    Зміст
    1. Дев'ять поверхів ЩАСТЯ, або про ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЬ РОДИН, в яких змінилося життя на краще (Віктор ЗАДВОРНОВ; Фото автора, Оксани КЛИМЧУК та Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    2. Про історію одного малюнка (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Тетяни САВЧУК)
    3. Вагон охорони праці продовжує робити добрі справи (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з архіву Дорожнього учбово-методичного центру з охорони праці управління ПЗЗ)
    4. ЕЛЕКТРОПОЇЗД прибув у депо. ЩО БАЧИМО? (Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    5. Пильність не може бути надмірною (Никифор ЛИСИЦЯ )
    6. ЗМІНА Алли ЖУК - зміна ОПТИМІСТОК (Микола ПАЦАК)
    7. СПАДОК Наталії МАКСИМОВІЙ від батька (Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    8. Миру і злагоди у Новому році! (Юрій ДВОРНИК, директор Клубу залізничників ст. Ніжин; Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    9. Цілюща вишивка (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    10. Александр ВЕРТИНСКИЙ: «КИЕВ - РОДИНА НЕЖНАЯ» (Подготовил Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    11. Земляк, яким треба пишатись (Петро ЗАРИЦЬКИЙ)
    12. 102-ге Різдво Миколи СТАРУХІНА (Анатолій САДОВЕНКО, Фото з сімейного архіву)
    13. Завдання: вирватися із ЗОНИ (Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк - Київ; Фото з інтернету)
    14. Святослав бажає миру! (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)

    Дев'ять поверхів ЩАСТЯ, або про ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЬ РОДИН, в яких змінилося життя на краще

    Велелюддя. Ось що відрізняє кожне гамірне веселе новосілля від тих урочистостей, що обумовлені передбачуваним сценарієм, який невтомно впроваджується під режисерську копірку.

    Коростень. Вулиця Кірова, №70-а. 14-та година дня. Напередодні Новорічних та Різдвяних свят майданчик біля щойно збудованої дев’ятиповерхівки прикрашено як належить. А над чистесеньким порогом у під’їзді другої черги місцевого житлового комплексу - гірлянда із різнобарвних кульок. Значить, саме тут відбудеться непересічна подія. У житті 35 родин місцевих залізничників процес видачі ордерів на отримання 17 однокімнатних, 9 двокімнатних, 8 трикімнатних та однієї чотирикімнатної - не з пересічних. Хвилюються і їхні близькі родичі, друзі, колеги по роботі.


    Напередодні Новорічних та Різдвяних свят начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН
    поздоровив щасливих власників нового будинку у м. Коростень.
    Новосели мешкатимуть у квартирах з індивідуальним газовим опаленням. Будівлю під’єднано до мереж водогону,
    каналізації, систем газо- та електропостачання. Також облаштовано прибудинкову територію.
    Серед щасливих власників житла - боєць 26-ї аеромобільної бригади Максим КЛИМЕНКО,
    який першим отримав ордер на житло.

    Тридцять п’ять ключів від вхідних дверей до новеньких квартир викладено за номерами. Нержавіюча сталь виграє на грудневому сонці. Додають настрою присутнім тут і запальні мелодії, що всіх захоплюють. Навіть малечу. На морозець майже ніхто не звертає уваги.

    Серед присутніх - молодий воїн у сучасних одностроях. Знайомимося. Боєць 26-ї аеромобільної бригади Максим КЛИМЕНКО днями повернувся додому. Позаду - майже шість місяців перебування на війні. Колишній радист при Генеральному штабі Міністерства оборони України, який у листопаді 2010 року повернувся до рідної домівки з рядів українського війська, отримав повістку на мобілізацію у березні минулого року. Цього разу на М. Клименка чекала… артилерія. Заряджаючий та навідник Максим Клименко бачив, як «гаряче» буває від розривів мін та снарядів під час захисту Слов’янська, Сіверська. Виявились його військові чесноти і під час боїв на підступах до Лисичанська, Вуглегірська, Щастя. Найбільше довелося похвилюватися за власне життя та життя товаришів по зброї під Дебальцевим. «Гради», «смерчі», міномети, гармати, постійні полювання снайперів на українські позиції - то будні нашого героя, який «власну» самохідну гармату називає «САУ»шка. 23-річний артилерист встиг засвоїти премудрощі власної гармати дуже швидко. Адже квапитись змусила розтрощена автоматика, яку давно ніхто не ремонтував. А ще воїни його розрахунку були змушені вимагати від керівництва заміни старої установки на більш нову.

    Він пишається власним командиром, прізвище якого не називає через військову таємницю. Намагається забути про страшні дні, проведені без батьків, сестри та коханої дівчини. І мріє про те, як у власній однокімнатній квартирі створить сімейний затишок. Врешті-решт так і станеться.

    Під час урочистого вручення ключів до нових осель начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН першому потиснув руку саме Максимові Клименку, побажавши йому усіляких гараздів у родині, на роботі, в особистому житті… Побажання є доречними і з тієї точки зору, що Максим у цьому році закінчує навчання в Українській державній академії залізничного транспорту, що у м. Харків. Отже, у сьогоднішнього електромеханіка пристроїв сигналізації, централізації та зв’язку є чудові перспективи. Він йде по стопах рідного батька Олександра Михайловича, який віддав роботі у Коростенській дистанції сигналізації та зв’язку (ШЧ) чимало років. Начальник технічного відділу ШЧ Коростень Олександр Клименко та його дружина Ірина Василівна, співробітниця міської санітарно-епідеміологічної станції, не натішаться успіхами рідного сина. То й на краще! Сьогодні десятки тисяч патріотів нашої держави перебувають на воєнній передовій, захищаючи у самих гарячих точках свободу, незалежність та територіальну цілісність України. Усім їм, як ніколи, потрібні увага, добре слово, повага та любов небайдужих людей. Вони, як ніхто, заслуговують Божої ласки, підтримки з боку людей, яких захищають, адже своє життя вони віддають за нас, за долю та честь нашої Батьківщини, вважає голова Дорпрофсожу столичної магістралі Орест ЛОГОШНЯК.


    На новоселів чекають приємні турботи.


    Перші кроки новою оселею потрібно робити, несучи ікону перед собою,
    вважають слюсар колійної машинної станції №122 Петро ДВОРЕЦЬКИЙ,
    його дружина Світлана та кума Ніла Миколаївна.

    Ключі вручено. Слово взяв начальник Південно-Західної залізниці Олексій Кривопішин.

    - Поруч із щойно збудованою дев’ятиповерхівкою є майданчик для зведення третьої серії житлового комплексу. Попри економічні негаразди та надзвичайні події у державі столична магістраль і надалі буде розбудовувати житловий фонд, - наголосив начальник столичної магістралі.

    У щойно збудованій квартирі познайомились із щасливим новоселом. Машиніст Коростенського локомотивного депо Олександр ВАСЯНОВИЧ чекав на цю подію 29 років. Він побажав усім своїм новим сусідам щастя. Хороший сусід - велике благо, скарб, це, як рідна кров, - і допоможе, і позичить, і в гості покличе, і подивиться за квартирою, і скаже добре слово. Що ж нехай із сусідами вам пощастить, коростенці!

    Віктор ЗАДВОРНОВ; Фото автора, Оксани КЛИМЧУК та Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Про історію одного малюнка

    Якщо раніше Олега П’явку, Максима Кацемона, Ігоря Трайдакала, Володимира Свідерського та Сергія Козерацького об’єднувало те, що всі вони свого часу навчалися в Козятинському міжрегіональному вищому професійному училищі залізничного транспорту, то відтепер вони ще й стали бойовими побратимами.

    На долю цих молодих людей випали нелегкі випробування війною. Хлопці майже півроку захищають нашу землю на Сході країни під час проведення там антитерористичної операції. А нещодавно ці п’ятеро козятинців побували у рідних домівках у короткострокових відпустках. І в один з таких днів усі вони стали учасниками зустрічі з учнями рідного для них училища, яку їм влаштувала альма-матер.


    Під час зустрічі у рідному училищі.

    Того дня актову залу навчального закладу було переповнено. На зустріч прийшли не лише учні та викладачі училища, а й чимало місцевих мешканців, активісти волонтерського руху міста. Появу в залі земляків-воїнів вони зустріли бурхливими оплесками, на що ті лише ніяково посміхалися. Вже згодом у приватних розмовах хлопці казали, що значно впевненіше відчувають себе там, на фронті перед реальним ворогом, ніж тут, у переповненій залі перед земляками та колегами-залізничниками.

    На адресу «винуватців» зустрічі пролунало чимало добрих, теплих, щирих слів та побажань. Їм дякували за те, що з честю та гідністю виконують свій обов’язок захисників Вітчизни, і просили якнайшвидше повертатися з цієї неоголошеної гібридної війни живими та здоровими.

    Хвилюючою та зворушливою була ця зустріч для всіх її учасників. Подбали організатори й про цікаву культурну програму. Та, мабуть, найбільш емоційними стали хвилини, коли прямо зі сцени організували телефонний зв’язок ще з одним випускником училища рідним братом Сергія Козерацького - Ігорем, який тоді перебував у зоні АТО поблизу Донецька. Ігор коротко розповів про себе, а потім попросив подякувати третьокурсниці училища Ірині Славуті за її подарунок звитяжцям. З’ясувалося, що ця небайдужа дівчина вже декілька раз відправляла у зону проведення АТО свої малюнки і один з них потрапив саме до Ігоря. Телефонна розмова велася через гучномовець, тож у залі всі все добре чули. І коли на сцену піднялася Ірина і приєдналася до цієї телефонної розмови, багато хто у залі не міг стримати сліз.

    Недовгим було перебування колишніх випускників училища, а зараз бійців АТО, у короткостроковій відпустці у рідній домівці. Настав час повертатися у свої військові підрозділи, які несуть службу у зоні воєнного конфлікту, і де їх чекають нові випробування. Зустріч в алма-матер для кожного з них, звісно, залишиться у приємних спогадах. А ще учні училища на зібрані кошти придбали для них та їхніх бойових побратимів 50 пар теплих рукавиць, які й передали з ними на війну. До речі, колектив Козятинського училища залізничного транспорту вже зібрав і направив для бійців у зону АТО матеріальну допомогу на більш як 34000 гривень.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Тетяни САВЧУК

    Вагон охорони праці продовжує робити добрі справи

    Останнім часом побільшало в Україні негативних випадків, пов’язаних із, м’яко кажучи, нестандартною поведінкою деяких школярів. Скажімо, полюбляють ці окремі особистості - зачепери, як їх називають, - заради власного задоволення усіляко пересуватися… на дахах приміських електропоїздів. Звісно, дорослі одразу забили на сполох. Зокрема, на Південно-Західній. Як результат - у вагоні охорони праці столичної магістралі, дислокованому протягом кількох днів минулого року на станції Буча Київської дирекції залізничних перевезень, з метою запобігання подібним випадкам відбувалися регулярні заняття з учнями навколишніх шкіл. Подібні заходи завжди приносять неоціненну користь.

    Звідки з’явилася мода їздити на дахах вагонів електропоїздів, автозчепних та буферних пристроях?! Не останню роль у цьому зіграло телебачення. Відеороліки, де актори за задумом режисера грають у крутих «зачеперів», культивуються на вітчизняних та російських телеканалах, що демонструються в Україні. Усі бажаючі ризикувати власним здоров’ям та життям познайомилися з «альтернативним» засобом пересування електропоїздами. На жаль, деякі наші неповнолітні хлопці із задоволенням спробували повторити «подвиги» ровесників, знімаючи себе на відео власних мобільних телефонів. Після чого дехто в тій або іншій мірі фізично постраждав. Бо напрочуд важко уникнути травматизму, стоячи на даху вагона, в якому той або інший екстремал ще вчора їздив, як всі нормальні люди, в середині салону.

    Не фокусуватимемо увагу читача більш страшними прикладами, коли подібні авантюри закінчувалися дуже погано для зірвиголів. Просто, як би там не було, є впевненість, що переважна більшість навіть дошколят із першокласниками, не кажучи вже про доросліших школярів, ніколи не залазитиме на дахи електропоїздів, як також не робитиме інших поганих вчинків. Аж ось проблемній меншості, яка і спроможна робити усілякі негаразди, треба дорікнути: саме через їхні непередбачувані вчинки страждає та сама переважна більшість. Іншими словами: щоденно впродовж трьох діб представники дорожнього учбово-методичного центру з охорони праці послідовно читали 45-хвилинні лекції шістьом групам учнів району. Якщо сумарно: майже 200-м дітям на добу. Тобто, заради невихованої меншості виховували разом із нею нормальну більшість. Бо людське життя, тим паче зовсім молоде, вартості не має.

    Такими є наші реалії. Закривати на це очі?! Саме завдяки зусиллям працівників вищевказаного центру, разом із його начальником Раїсою СОБОЛЬ, вдалося успішно виконати добру місію з метою налаштування неповнолітніх дітей-школярів на серйозне ставлення до їхньої поведінки, зокрема, на залізниці. В усі часи існують люди, схильні ризикувати власним життям. Важко стверджувати, але складається враження, що в них із моменту народження майже повністю відсутній інстинкт самозбереження. Звичайно, шкода їх, свідомих потенційних самогубців. Саме тому наші фахівці намагаються врятувати їх, зокрема, методом лекційного виховання.

    Провідний інженер учбово-методичного центру охорони праці Людмила МАМОШУК, яка разом зі своїм колегою інженером того ж центру Юрієм РОІКОМ зустрічає нову групу учнів перед початком чергової лекції, ділиться з вашим кореспондентом своїми думками відносно так званих зачеперів:

    - Цей негативний рух виник і, на жаль, поширився через відсутність для підростаючого покоління розвиненої мережі безкоштовних, як було раніше, - секцій, гуртків і так далі, де б вони могли з користю для власного здоров’я займатися спортом чи якоюсь іншою цікавою справою. За дві останні доби ми зустрілися із понад 320 місцевими школярами з 6-го по 11-й класи. Діти уважно передивилися відео та прослухали наші доповіді. Практично всі вони відтепер добре розуміють, наскільки небезпечним і водночас безглуздим є оце так зване зачеперство, коли заради дешевого задоволення загинуло і гине багато їхніх однолітків.

    Вдалій роботі вагона охорони праці на станції Буча посприяв її начальник, почесний громадянин міста Василь Сюркель. Можна із впевненістю говорити, що в місті з 40-тисячним населенням Бучі саме після відвідування його вагоном охорони праці значно знизилася імовірність зачеперства.

    Він постійно курсує нашою магістраллю згідно із затвердженим планом. В контексті зимових шкільних канікул, лекції представників учбово-методичного центру з охорони праці управління Південно-Західної залізниці, прослухані учнями на станції Буча, сподіваємось, добре «засвоюються» ними впродовж усього терміну відпочинку від набридлих (в хорошому сенсі) класних занять.

    Не зайвим буде додати, що свою діяльність, а саме, профілактику невиробничого травматизму, співробітники даного центру узгоджували з міською адміністрацією. На разі виховний вагон «по робочих справах» опинився у Вінниці. Отже, боротьба із тим клятим зачеперством триває.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото з архіву Дорожнього учбово-методичного центру з охорони праці управління ПЗЗ

    ЕЛЕКТРОПОЇЗД прибув у депо. ЩО БАЧИМО?

    Цифри свідчать про те, яку величезну роботу протягом минулого року зроблено Південно-Західною залізницею з метою підтримки моторвагонного складу (МВС) у належному санітарного-технічному стані протягом 2014 р. Зокрема відремонтовано в умовах Київського електровагоноремонтного заводу (КЕВРЗ) електропоїзд серії ЕД-9М (8 вагонів) в обсязі капітального ремонту другого об’єму (КР-2) та 20 секцій (40 вагонів) електропоїздів в обсязі КРП. Виконано капітальний ремонт (КР-1) 13 секцій (26 вагонів) електропоїздів в умовах моторвагонного депо Фастів.

    Крім того, залізницею проведено ремонт внутрішньосалонного обладнання з фарбуванням кузовів електропоїздів у вагонному депо ст. Бахмач та моторвагонному депо ст. Фастів. Загальна кількість - 160 вагонів.

    За цією статистикою - праця невтомних залізничників. Висловлюємо їм щиру подяку.

    Впродовж грудня минулого року на залізниці проводився місячник з покращення санітарно-технічного стану вагонів електропоїздів, дизель-поїздів та рейкових автобусів. Особливу увагу фахівці приділяли якості обслуговування пасажирів у приміському сполученні, створенню комфортних умов перевезення у зимовий період.


    Слюсар з ремонту салонного обладнання Руслан ЄРМОЛАЄВ усуває перекос розсувних дверей.


    Слюсар з ремонту Володимир БЕБЕНІН замінює зіпсований вандалами диван.

    Про те, як проходить місячник, кореспонденти «Рабочего слова» вирішили дізнатися в моторвагонному депо Чернігів. Коли ми прибули до цього підрозділу, в депо на обслуговування якраз прибув електропоїзд. Його одразу зустрічає комісія у складі технолога, майстра та інженер-приймальника рухомого складу. Вони перевіряють состав на наявність порушень санітарно-культурного стану та складають відповідний акт. А далі умільці мають якомога якісніше підготувати приміські поїзди до наступних рейсів чи оцінять пасажири турботу про них з боку чернігівських майстрів?!

    За словами заступника начальника депо з ремонту Романа ГАЛАГАНА, найбільш поширеними несправностями, з якими електропоїзди повертаються «на базу», є ушкодження обшивки диванів, перекоси розсувних дверей, поломки замків перехідних дверей і так далі. Одним словом - все, до чого змогла дотягнутися рука недобросовісного пасажира. Практично все з переліченого було й на цьому поїзді.

    А тепер про тих, хто це робить. Як розповів приймальник рухомого складу Василь ВОРОХ, у нього склалося враження, ніби будь-що поцупити з поїзда не намагається хіба що ледащий. І, як приклад, навів такий випадок - на одній із зупинних платформ у напрямку Чернігова побачив жіночку років за 60, яка під пахвою тягла здоровенну валізу. Коли поїзд рушив і порівнявся зі старенькою, вдалося розгледіти, що то була спинка від вагонного двохмісного дивана. Коментарі, як кажуть, зайві. Ясна річ, вагонне обладнання було повернено на місце призначення. А бабуся цього разу натерпілася страху. Ледь не змокла…

    Після комісійного огляду до роботи залучаються слюсарі, які усувають виявлені пошкодження. Коли всі роботи проведено, електропоїзд може знов вирушати у рейс. Але це ще не все. Перед виїздом з депо состав оглядає ще й приймальна комісія. До її складу, крім вже зазначених технолога, майстра та інженера-приймальника рухомого складу, в обов’язковому порядку залучається ще й представник командно-інструкторського складу.

    Користуючись нагодою, цікавлюсь у Василя Вороха, чи бувають випадки неякісного виконання слюсарями ремонтних робіт?

    - Що й казати - всі люди різні, - відповідає Василь Васильович. - Головне - своєчасно виявити халтурника і змусити його все переробити на совість. Це, передусім, для того, щоб у добросовісного робітника не виникало бажання робити свою справу абияк.

    До речі, з метою більш ефективного контролю за дотриманням технологій виконання технічного огляду та виконанням ремонтних робіт приймальники рухомого складу, хоч і працюють безпосередньо в депо, до його складу не входять. Вони безпосередньо підпорядковуються галузевій службі приміських пасажирських перевезень. Це унеможливлює спроби «приховати» від керівництва будь-які випадки неякісного виконання робіт.

    Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Пильність не може бути надмірною

    Робоча зміна у чергової по ст. Ярошенка Алли ПИСАНЮК проходила згідно із штатним розкладом: приймання та відправлення поїздів, точні доповіді поїздному диспетчеру Вадиму КОЗЮКУ. Коли до завершення роботи залишалось трохи більше двох годин, на пульті управління станцією з’явився сигнал про автоблокування непарної колії у напрямку ст. Рахни.

    Сконцентрувати увагу для досвідченої чергової по станції - це свята зі святих чеснот. Вантажний поїзд пройшов, а перегон не відкрився для пропуску наступних за графіком поїздів. Діючи за інструкцією, Алла Дмитрівна сповістила про подію диспетчера, електромеханіка пристроїв сигналізації, централізації та зв’язку (СЦБ) Сергія КОВАЛЯ та бригадира колії Володимира РОШАКА. Обидва фахіці негайно відправились на 1154-й кілометр магістралі, адже за даними приладів саме там, неподалік від світлофора, щось трапилось із рейкою. У їхніх думках були припущення і про можливий збій у роботі апаратури.

    Першим на власному авто до вказаного місця дістався саме Сергій Коваль. Він одразу ж перевірив роботу світлофора, який видавав усім зустрічним поїздам червоний забороняючий сигнал. Інші прилади свідчили - збою не було. Досвідчений залізничник почав уважно оглядати колію. У газетній публікації - лише одне речення. А насправді за якісь хвилини Сергій Михайлович помітив злам у вставці для розрядки напруги рейок. Про побачене він, скориставшись рацією, доповів черговій по станції. Далі - все, як належить. Алла Дмитрівна негайно зупинила пасажирський поїзд, що рухався до Одеси, а також доповіла про те, що сталось, поїзному диспетчеру.

    Хвилин за десять до появи зв’язківця до місця події дістався Володимир Рошак. Зазначимо, бригадир колії пересувався… велосипедом. Він доповів своєму керівництву про злам рейки і почав організовувати роботи з усунення поломки. На підмогу викликав трьох монтерів колії. За якийсь час залізничники приступили до роботи. Трохи більше години знадобилось їм, щоб замінити вставку, усе полагодити…

    Графік руху - понад усе. У цей час проходив швидкісний позїд (Intersiti +) Київ - Одеса. Щоб його не зупиняти, поїзний диспетчер, при погодженні із керівництвом, прийняв рішення про перекриття руху поїздів парною колією на перегоні Рахни - Ярошенка. Отже, експрес не зазнав жодних перешкод під час прослідування.

    Коли усі роботи з усунення несправності, які проходили під контролем керівників відокремлених структурних підрозділів та ревізорів з безпеки руху поїздів, були завершені, рух поїздів непарною колією на цій дільниці відновився. До Одеси, з годинним запізненням, відправився й пасажирський поїзд, що був зупинений на перегоні. Звичайно, це неприємний факт, але, головне, на місці пошкодження рейки не сталось аварії і ніхто не постраждав. І це - завдяки пильності залізничників, яка у них не може бути надмірною.

    Прокоментувати подію прошу заступника головного ревізора залізниці - головного ревізора Жмеринської дільниці Петра МАЗУРА.

    - Перш за все варто відмітити грамотні та чіткі дії чергової по станції, поїздного диспетчера Жмеринської дирекції залізничних перевезень, які вірно відреагували на те, що сталось, та організували подальшу роботу. Швидко та грамотно діяв й електромеханік СЦБ, який не лише перевірив роботу апаратури, за яку відповідає, а й виявив злам рейки. Уміло діяв і бригадир, він із монтерами колії у стислий термін виконав роботи із заміни вставки. А от до дефектоскопістів є запитання. У грудні вони за допомогою візка перевіряли стан рейок, а також цією колією проходив вагон-дефектоскоп. Та чомусь тріщини у рейці, яка уже тривалий час була утворена, не помітили. Однак, головне, що все обійшлось без небажаних наслідків.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    ЗМІНА Алли ЖУК - зміна ОПТИМІСТОК

    Наприкінці року Алла ЖУК, старша чергова по станції Конотоп, із рук начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА одержала найвищу залізничну нагороду - знак «Почесному залізничнику». Приємна подія, незабутня... Ще жоден співрозмовник із когорти почесних не сказав, що призабув подібний цьому урочистий момент. Навіть ті, хто знак одержував давним-давно, пам’ятали його до
    найдрібніших деталей. А тут - свіжі враження.



    Старша чергова по станції Конотоп, почесна залізничниця Алла ЖУК.

    - Вразило, - говорить Алла Дмитрівна, - привітання, отримані від начальника залізниці. Прості, щирі слова. Чи хвилювалася? Мабуть, що так. Не кожен же день дають звання «Почесного залізничника».

    Так склалося, що зміни чергових і в Конотопі, і в Бахмачі не випадали з поля зору нашої газети. Але то були чоловічі колективи. Тут же - самі жінки. Дивуюся, а вони - Алла Жук, Наталія Сацюк, Ольга Заєць, Людмила Троць - лиш посміхаються.

    Мені відразу пригадується, як авторитетний залізничник переконував, що на посадах чергових по станціях жінкам працювати важко. Мовляв, характер у них такий: у складних ситуаціях, коли треба діяти винятково чітко, у представниць прекрасної статі гору можуть узяти емоції. На мить, на секунду, але можуть. Суперечлива, звичайно, думка. Жінки успішно справляються із рухом поїздів. Але він також сказав, що в дирекції є чергова із сильним стилем роботи - Алла Жук. Вона не розгублюється, у будь-яку мить робочої зміни діє оптимально виважено, на високому професійному рівні.

    Переповідаю все це Аллі Дмитрівні.

    - Так, - погоджується вона, - люблю чіткість.

    - А звідки це у Вас?

    - Правильніше буде, від кого? Від батька.

    - Але це характер. А стиль роботи? Роботи саме тут, за пультом, на зміні?

    - Від Анатолія Івановича Ніколаєва. Він був моїм наставником на посаді чергового. Труджуся так, як працював Анатолій Іванович, повторюю його стиль.

    Біографію Алли Жук можна переповісти кількома реченнями. Виросла у Ворожбі, батьки - лікарі. Після школи вчилася в Гомелі. За розподілом потрапила до Жмеринки. «А тоді захотілося додому», - говорить Алла Дмитрівна. І доля усміхнулася. Черговою по станції вона працює із вісімдесят п’ятого.

    - Майже тридцять років! Розкажіть про пам’ятне щось таке...

    Алла Дмитрівна посміхається. Мовляв, не було «чогось такого».

    - А модернізація? - підказую.

    - Модернізація - це просто більше роботи. Та і все.

    - А на Новий рік доводилося чергувати?

    - Лише один раз.

    - І як?

    - Як і завжди. Ми теж сподівалися, що поїздів буде менше. А вони опівночі пішли один за одним.

    Алла Дмитрівна, за словами її колеги Наталії Сацюк, дуже хороший учитель. Наприклад, у неї практикувалася Любов Денисенко, яка нині працює поїзним диспетчером.

    Заступник начальника станції Володимир Концевий сказав: «Алла Дмитрівна - професіонал з великої літери. Досвіду роботи - неміряно. Авторитет у колективі - дуже великий».

    - У Новому році бажаю читачам газети щастя, здоров’я, - говорить Алла Жук, коли мова заходить про свята, - щоб була злагода у сім’ях і взаєморозуміння на роботі. А головне - не втрачати надії, віри у кращий завтрашній день.

    До її побажань приєдналися колеги, і в один голос заявили, що хочуть, аби у п’ятнадцятому році було більше поїздів. Та ще й наголосили: «Так і запишіть - побільше!»

    Ніяк не збагну цих жінок. Немає руху - сиди спокійно від восьмої до восьмої, перемивай кісточки дальнім, ближнім… І для чого їм зайвий клопіт? «А ми оптимістки, - відповідають. - Буде робота - все інше додасться».

    Говорять, чого хоче жінка... Правильно, збудеться.

    Микола ПАЦАК

    СПАДОК Наталії МАКСИМОВІЙ від батька

    Найбільша цінність залізничних підрозділів - це звичайні працівники, професіонали, які трудяться дисципліновано, добре знаючи справу, вболіваючи за неї. Так сумлінно ставитися до роботи навчили багатьох із них батьки. Отож у кожного такого працівника є своя життєва історія, світогляд.

    - Мій батько понад 40 років працював на залізниці, у вагонному депо. Він був відданим своїй роботі і зумів любов до залізничної справи передати нам, своїм дітям, - розповідає чергова по вокзалу Коростень Наталія Максимова, з якою спілкуємося про витоки її залізничного роду.

    Отож із цим спадком і крокує по життю Наталія Михайлівна. А також і її дві сестри, які працюють по ст. Коростень і ст. Київ-Московський. Один з братів трудиться в метрополітені, певний час працював на залізниці і другий брат.

    Наталія Максимова каже, що після закінчення школи вступила до залізничного училища. Затим прийшла працювати на вокзал Коростень квитковим касиром. З тих пір вже минуло понад 20 літ. За цей час вона не лише набувала професійної майстерності, а й переконалася, що залізнична справа - це дійсно її покликання. А не так давно вирішила опанувати особливості ще однієї залізничної професії. Отож після закінчення навчання в Київському технікумі залізничного транспорту вже півтора роки працює черговою по вокзалу. Ця робота вимагає постійного спілкування з людьми, оперативного вирішення питань, з якими звертаються пасажири, говорить співрозмовниця. Запитую, які звернення людей їй найбільше запам’яталися. Розповідає, що серед пасажирів є й люди з обмеженими фізичними можливостями. Тож під час посадки в поїзд черговий по вокзалу обов’язково допомагає їм. Наталія Михайлівна говорить, що останніми місяцями доводилося не раз спілкуватися і допомагати переселенцям із східних областей України. Різні пасажири, різні звернення і питання. Люди їдуть, приїжджають, хтось когось проводжає або зустрічає… Загалом же, вважає Наталія Михайлівна, залізничний вокзал - це особливий світ, який ніколи не спить, він завжди бадьорий. І життя в ньому вирує. І працювати їй тут подобається. До речі, залізничниця нещодавно отримала відзнаку «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці».

    Оскільки розмовляли ми в грудневі дні, коли вже в повітрі витало очікування новоріччя, запитую в Наталії Михайлівни, як виглядає вокзал в новорічну ніч. Звісно, за свою багаторічну роботу на вокзалі, їй не раз доводилося в цей час перебувати на зміні. Каже, що саме в новорічну ніч тут атмосфера особлива, її словами не передати, а треба відчути. Хоч і намагаються люди зустрічати Новий рік у своїх затишних домівках з рідними і близькими, але пасажири на вокзалі бувають і в цей час, бо ж різні ситуації трапляються… Тож нехай у всіх нас у цьому році трапляється побільше гарних подій, теплих зустрічей, а відбуваються тільки приємні подорожі!

    Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Миру і злагоди у Новому році!

    Усі ми із нетерпінням чекаємо Нового року, підганяючи незавершені справи та будуючи плани на майбутнє. Для когось цей рік був результативним, комусь не вдалося досягти наміченого. Та усіх нас він об’єднав спільною мрією про мир. І не випадково, що в усіх новорічних побажаннях ми зичимо здоров’я, щастя, злагоди і чистого мирного неба, бажаємо, щоб оселі наповнював дзвінкий дитячий сміх.

    Саме з таким вітанням звернувся Дід Мороз зі Снігуронькою до дітей на новорічному ранку, який було організовано і проведено у залі Київської дирекції залізничних перевезень артистами клубу залізничників ст. Ніжин, будівельно-монтажного експлуатаційного управління №1.

    Цікавою і насиченою була програма: різноманітні ігри і конкурси, дотепні загадки і веселі хороводи. Перевтілившись у казкових героїв, самодіяльні артисти створили для дітей і їх батьків справжню новорічну атмосферу. А на завершення свята Дід Мороз та Снігурочка вручили дітям подарунки та зробили на згадку красиве фото, яке і через багато років нагадуватиме про щасливі миті дитинства.

    Та на цьому місія ніжинських артистів не закінчилася. Буквально через годину вони вже вітали зі сцени дорослих. Ведучі Світлана Кадубенко та Віктор Сребранець дотепно та по-новорічному представляли номери програми, жартували, а на завершення концерту ще й перетворилися на Діда Мороза і Снігуроньку.

    Олег Расковалов та Марина Дегтяр зачарували слухачів своїми піснями, а Юрій Дворник порадував шанувальників мистецтва гри на баяні «Слобожанськими викрутасами».

    Особливо тепло зустрічали танцювальний квартет у складі Руслани Козієнко, Івана Ващука, Тетяни Бузюн та Івана Чорного. Гучні оплески лунали і на адресу двох танцювальних дуетів (Олена Ющенко - Даша Бєлоус) та (Олександра Погребна - Ірина Пінчук).

    Приємною несподіванкою був вихід найменшої учасниці - шестирічної Даші Жовтобрюх, яка зі Снігуронькою (Іриною Вольською) з’явилася на сцені в образі новорічної Ялинки. Знайшла своїх прихильників і талановита виконавиця Маша Погребна.

    Не залишив байдужими ні глядачів, ні самих артистів стильний макіяж, зачіски та костюми, які створила Наталія Сребранець. Не менш вдалим було звукове та технічне забезпечення концерту, якими вміло опікувалися Андрій Дворник та Олександр Тонконог.

    Непомітно збігає час і вже - завершення концерту.

    «Україна - це ми!» - лунала зі сцени фінальна пісня.

    - Миру і злагоди у Новому, 2015, році, - бажали артисти Київського будівельно-монтажного експлуатаційного управління №1 слухачам. У відповідь - гарячі оплески та слова подяки за приємні хвилини спілкування з мистецтвом.

    Юрій ДВОРНИК, директор Клубу залізничників ст. Ніжин; Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Цілюща вишивка

    Напередодні Нового року у відділенні реанімації та інтенсивної терапії Дорожньої клінічної лікарні (ДКЛ) №2 ст. Київ дебютувала виставка робіт майстринь, захоплених вишивкою, бісероплетінням, миловарінням, декупажем та іншими видами творчості. Але осереддям є вишивка. Здається, що вона написана пензлем художника, а не нитками.

    Варто наголосити, що таку акцію тут організовано вперше. Відтепер залізничники, медичні працівники, а також пацієнти лікарні мають нагоду познайомитися з роботами майстринь і подивитися зовсім іншими очима на своїх колег. Адже за цими роботами - душа жінки, яка у наше складне сьогодення знаходить хвилинку, щоб наповнити своє життя барвами.

    На виставці представлено понад 30 картин на різну тематику: квіти, тварини, природа, людські романтичні стосунки. Серед цих вишуканих робіт є кілька творів на релігійну тематику. Навіть були виставлені малюнки діток працівників: 6-річного Антона Єрмоленка та 10-річної Каті Бондаренко. Привертали увагу всіх присутніх рушники. Адже вишитий рушник і донині не втратив свого значення в побуті. На одному із них було розкладено домашній хліб, тістечка, цукерки, виготовлені власноруч. З авторами і майстринями цих витворів відвідувачі мали змогу познайомитися під час заходу.

    Як розповіли ініціатори виставки - завідувач відділення реанімації та інтенсивної терапії Оксана Салькова та лікар-анестезіолог Лариса Яковишина, у жінок з’явилась потреба показати свої роботи. Адже більшість учасниць захоплюються вишивкою вже багато років і до цього дня ніколи не демонстрували свої картини, хіба що дарували своїм рідним.


    Старша медична сестра ДКЛ-2 ст. Київ Галина ІСКРА, завідувач відділенням реанімації та інтенсивної терапії Оксана САЛЬКОВА,
    заступник головного лікаря з медичної частини Олена БАБАКОВА.


    Миловаріння. Робота О. САЛЬКОВОЇ.


    «Андріївська церква». Робота О. СТЕПАНЮК.

    - Така творчість, - наголошує пані Лариса, - дарує їм неабиякий спокій. Адже щоденна, часто пекельно важка праця лікаря забирає всі сили, і саме тоді, коли ти починаєш вишивати, наче відкривається друге дихання. До речі, Лариса Яковишина теж виставила свої роботи. Одна із них «Танець журавлів» викликала неабияке захоплення у відвідувачів.

    Оксана Салькова показала свою багатогранну творчість. Тут і декупаж, і миловаріння, й індивідуальний пошив. «Для мене у творчості важливим є результат. Коли працюєш, то мрієш швидше побачити те, що у тебе в задумах. Це завжди підштовхує, щоб завершити розпочату роботу», - каже Оксана Вікторівна.

    Кожний виріб яскравий і неповторний, він містить часточку душі майстринь. Коли розглядаєш роботи Ольги Степанюк, працівниці молодшого медичного персоналу, то маєш змогу доторкнутися душею до прекрасного і тебе відразу захоплює піднесений світ краси і фантазії.

    - Мистецтво та краса покликані будити у свідомості людини кращі її якості, - розповідає Оксана Салькова, - гармонізувати середовище, яке її оточує, в будні і у свята. Тож ми хочемо, щоб якомога більше людей ознайомилися з нашими роботами, бо ж саме для них і працюємо.

    Виставка настільки припала до душі адміністрації лікарні, що найближчим часом планується організувати подібний захід для всіх працівників лікарні.

    Після відвідин експозиції розумієш, чому саме люди в білих халатах організували такий красивий вернісаж. Вона заохочує нас не марнувати свій час, а насолоджуватися навколишнім світом, який можна передати на полотні картин. Адже вишивка ніколи не зникне з життя українського народу, як не згасне і його душа. Тож, відвідавши цю виставку, вдячний глядач, можливо, і сам візьме голку чи пензлик. І почне творити…

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Александр ВЕРТИНСКИЙ: «КИЕВ - РОДИНА НЕЖНАЯ»

    Ничего нового. Вновь, идя на работу в редакцию, остановился возле раскладки старых, кое-где потрепанных книг. Это возле разрушающегося от времени забора Ботанического сада Киевского госуниверситета, что пытается не упасть в провал, образовашийся вдоль бульвара Т. Шевченко. Воспоминания известного советского эстрадного певца, актера, любимца публики Александра ВЕРТИНСКОГО под названием «Четверть века без Родины» («Музична Україна», 1989 г.) быстро перекочевали с раскладки на бетонном фундаменте под чистым, но промозглым ноябрьским небом, в мой журналистский рюкзак.

    Кажется, на пару дней я обеспечен интересным чтивом, подумал я, и как предполагал, не ошибся. Вот только книгу в 140 страниц «проглотил» в течение вечера. Искренне, живо и увлекательно киевлянин, который помнил, по его утверждению, каждый камень родного города смолоду, а каждый куст, по его же поэтическому утверждению, вырастал при Вертинском, поделился с читателями воспоминаниями… Истинный киевлянин, не так ли?

    «КТО ПОСЛАЛ ИХ НА СМЕРТЬ НЕДРОЖАЩЕЙ РУКОЙ?»

    О молодости А. Вертинского его друг, писатель Лев Никулин (автор слов к песням «Возвращенье» и «Ты уходишь в далёкие страны») скажет лаконично. «… У него была сложная биография, и он рассказал о многом - о своих разочарованиях, горестях, скитаниях, о том дурном, бесчеловечном, что видел на чужбине». Почему пришлось уехать из Российской тогда уже не империи? Между тем, жизнь в Москве для Вертинского становилась всё труднее. Романс «То, что я должен сказать», написанный под впечатлением гибели трехсот московских юнкеров, возбудил большевистский интерес Чрезвычайной комиссии, куда автора вызвали для объяснений. Согласно легенде, когда Вертинский заметил представителям ЧК: «Это же просто песня, и потом, вы же не можете запретить мне их жалеть!», он получил ответ: «Надо будет, и дышать запретим!» О том, кому посвящён этот романс, поначалу не было единого мнения. Так, Киевлянин по душе, известнейший в ХХ веке Константин Паустовский, посетивший в 1918 г. концерт Вертинского в Киеве, в своих мемуарах предположил: «Он пел о юнкерах, убитых незадолго в селе Борщаговке, о юношах, посланных на верную смерть против опасной банды». Согласно Паустовскому, исполнение романса состоялось в Киеве во время боёв с петлюровцами.


    В этом доме №43 на улице Владимирской родился Александр ВЕРТИНСКИЙ

    ПРОЧЬ ОТ СТАРЫХ АРТИСТИЧЕСКИХ СУНДУКОВ

    В действительности, утверждают биографы, песня посвящалась юнкерам, погибшим в Москве во время Октябрьского вооружённого восстания 1917 года и похороненным на московском Братском кладбище. Об этом в мемуарах писал сам Вертинский: «Вскоре после октябрьских событий я написал песню «То, что я должен сказать». Написана она была под впечатлением смерти московских юнкеров, на похоронах которых я присутствовал». Как бы там ни было, о нравах верных ленинцев представление можно сложить. Хоть о киевских, хоть о московских.

    Интересный факт: 20 февраля 2014 г. Борис Гребенщиков исполнил романс на Весеннем концерте в Смоленске, посвятив его погибшим на Евромайдане: «Сегодня странный концерт. Всё время меня не оставляет мысль, что в эту самую минуту, когда мы здесь поем, в Киеве, совсем недалеко от нас, одни люди убивают других». А текст песни ведь действительно пробирает до мозга.

    «Я не знаю, зачем и кому это нужно,

    Кто послал их на смерть недрожащей рукой?

    Только так беспощадно, так зло и ненужно

    Опустили их в Вечный Покой!»

    Но перенесемся во времена молодости А. Вертинского. Ну и как после этого оставаться в России? Турецкий Константинополь, Ливан, Палестина. И французские города, арест в Бухаресте, выезд на гастроли в польские Варшаву, Лодзь, Краков, Познань и десятки маленьких городков. А позже - вынужденный выезд из Польши, потому что «Союз артистов польских» не хотел ни моральной, ни материальной конкуренции. Далее - Париж. Париж Вертинского - «кипел, бурлил, жил полной жизнью, жизнью мировой столицы… Я пел в этих местах, и мне пришлось познакомиться с королями, гараджами (предводители закавказских племен - ред.), великими князьями, банкирами, миллионерами, ведеттами (очевидно, итальянские мафиози - ред.)».

    Внимание, для тех читателей и почитателей талантов далее речь пойдет не о старательно призывавших мыслителях то ли часто бить друг другу морду, то ли хотя бы ругаться в интернете - а то контакта-де не хватает. Об интернете, Вертинский, конечно, и в мыслях не представлял. Такова участь постигнет вскоре его двух дочерей - теперь известных театральных и киноактрис Марианны и Анастасии Вертинских. Ох и судачат об их многочисленных браках завистницы со всех уголков мира. Ну и пусть. Зато аудиозаписей песен в исполнении шансонье тоже хватает. Послушайте на досуге.

    Томное, печальное танго «Магнолия». Это ж настоящая любовная история с географией.

    «В бананово-лимонном Сингапуре, в буре,

    Запястьями и кольцами звеня,

    Магнолия тропической лазури,

    Вы любите меня…»

    Китайские Харбин и Шанхай, мегаполисы США Нью-Йорк, Сан-Фрациско. И конечно, Голливуд…. Первый брак с поэтессой Ларисой Адерсен не удался. Эта Белая Яблонька, Джиоконда, Сольвейг, Горный Ангел, Печальный Цветок. От фантазий ее многочисленных поклонников кругом шла красивая головушка поэтессы и балерины. Очевидно, нравилась не одному А. Вертинскому… Как говаривали в их времена, «маленькие подробности из жизни больших людей» интересуют только великих сплетников. Ну и полно копаться в старых артистических сундуках!

    УЛЫБНЕМСЯ. ВМЕСТЕ С МАЭСТРО

    Это было в Москве в 1912 - 1913 году. Вскоре после смерти Льва Толстого (русский писатель, роман «Война и мир», «Анна Каренина» и др.) его сын Илья Львович задумал представить на экране кинематографа один из рассказов Льва Николаевича - «Чем люди живы». В рассказе, как известно, говорится об ангеле, изгнанном небом и попавшем в семью бедного сапожника. Илья Толстой ставил картину сам, и по его замыслу действие должно было происходить в Ясной Поляне. Средства нашлись, актеров пригласили, задержка была только за одной ролью - самого ангела. Оказалось, что эту роль никто не хотел играть, потому что ангел должен был по ходу картины упасть в настоящий снег к тому же совершенно голым. А зима была суровая.

    Стоял декабрь.

    За обедом у Ханжонкова (Александр Ханжонков - предприниматель, организатор кинопромышленности, продюсер, режиссёр, сценарист, один из пионеров кинематографа в Российской империи) Илья Толстой предложил эту роль Мозжухину (Иван Мозжухин - актёр немого кино), но тот со смехом отказался.

    - Во-первых, во мне нет ничего «ангельского», а во-вторых - меня не устраивает получить воспаление легких, - ответил он.

    «Толстой предложил роль мне. Из молодечества и чтобы задеть Ивана, я согласился. Актеры смотрели на меня как на сумасшедшего. Их шуткам не было конца, но я презрительно отмалчивался, изображая из себя героя.

    Вечером мы уехали в Ясную Поляну. Утром на вокзале нас встретили сани-розвальни, на которых привезли и меховые шубы. В имении уже все было приготовлено для съемки, и мы, попив чаю с Софьей Андреевной, которую эта затея очень интересовала, отправились в поле, где должна была происходить съемка.

    Я загримировался ангелом, надел парик с золотыми локонами и, раздевшись в маленькой карете догола, выпил полбутылки коньяку. Потом влез на крышу амбара и прыгнул оттуда в снег, спиной к аппарату. Прыгнув, я осмотрелся кругом (по роли!) и пошел по дороге вдаль.

    Хорошо, что эту сцену снимали только один раз. Съемка заняла минут пять, но тело мое стало совершенно стеклянным от холода. Я окоченел. Меня положили в карету, укутали в шубы и вскачь повезли в деревню. В крестьянской избе оттирали снегом и отпаивали коньяком. Какая-то старуха лет семидесяти горько плакала надо мною, сокрушаясь и жалостливо причитая:

    - И... бедненький... Как же ты так допился, сердешный?.. Кто же тебя ограбил, родименький? Догола раздели... Совести у людей нет!..

    Ее не разубеждали.

    Меня положили на полати, я выспался и к обеду, как ни в чем не бывало, сидел за столом с Софьей Андреевной, слушая ее рассказы о Льве Николаевиче.

    - Как же вы решились на такую отчаянную роль? - с ужасом спрашивала она.

    Утром я уехал. В Москве меня окружили журналисты, подробно расспрашивая о поездке. Я расписал ее, не жалея красок.

    - Сколько же вы получили за эту роль? - спрашивали они.

    - Мало! Всего сто рублей. Дурак был! - деловито заключил я.

    На другой день в газетах было напечатано подробное описание этого события. «Почему же так мало?» - спросили мы Вертинского. «Дурак был», - отвечал наш собеседник. Мы не стали спорить с талантливым артистом и поспешили откланяться...»

    Иван издевался надо мной после этой истории полгода».

    ВОТ И ВСТРЕТИЛИСЬ ДВА ПЕВЦА. И ПОДРУЖИЛИСЬ

    Выступления Шаляпина в Париже обставлялись оперной дирекцией с небывалой роскошью. Чтобы придать его гастролям национальный характер, была создана «Русская опера». Оркестр и хор специально выписали из Риги, декорации писали лучшие русские художники, находившиеся в то время за границей. Со всей Европы были собраны лучшие оперные и балетные артисты и дирижеры.

    Первым шел «Борис Годунов». Каким успехом, какими овациями сопровождались выступления Федора Ивановича! Они бушевали с того момента, когда Годунов впервые появляется на сцене, выходя из собора, ведомый под руки боярами и знатью, - огромный, величественный, в драгоценном парчовом кафтане, суровый и властный, мудрый и уже усталый, знающий цену власти и людской преданности.

    Публика была покорена и зачарована. И все время, пока звучала музыка Мусоргского, пока на сцене развертывалась во всей своей глубине трагедия мятежной души, огромная аудитория театра, затаив дыхание, следила за каждым движением гениального актера.

    Как он пел! Как страшен и жалок был он в сцене с призраком убитого царевича! Какой глубокой тоской и мукой звучали его слова: «Скорбит душа!..»

    И когда в последнем акте он умирал, заживо отпеваемый церковным хором под звон колоколов, публика дрожала. Волнение и слезы душили зрителей. Люди привставали со своих мест, чтобы лучше видеть, слышать.

    Он умирал - огромный, все еще страшный, все еще великолепный, как смертельно раненный зверь. И публика рыдала, ловя его последние слова...

    (Продолжение следует)

    Подготовил Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Земляк, яким треба пишатись

    Представники славного роду Комарів вписали чудову сторінку в історію нашого міста. Багатьом козятинчанам відомий Микола Васильович Комар, який є профспілковим лідером на залізниці. У моїй пам’яті, як кілька років тому колишній міський голова Михайло Висоцький з керівництвом та представниками ветеранської організації місцевого залізничного училища вітали зі столітнім ювілеєм ветерана локомотивного депо та залізничного училища Василя Георгійовича Комара. Тоді згадували про представників славного роду, яким крила для злету дала козятинська земля.

    Рідний брат Василя Георгійовича Олексій, який народився в 1920 році, з дитинства мріяв стати залізничником, як тато Георгій Григорович та його троє братів, які працювали дорожніми майстрами (колієобхідниками). Ще навчаючись у школі №1 ім. Т.Г. Шевченка, Олексій заздрив рідному братові Василеві, який вже працював у локомотивному депо кочегаром паровика і вчився на помічника машиніста. Але згодом потяг до знань виявився сильнішим від прагнення здобути залізничний фах. У 1938 р., після успішного закінчення школи, Олексій Комар вступив до Одеського технологічного інституту, вважаючи, що транспорт в державі потрібно піднімати на всіх рівнях.

    Але війна стала на шляху здійснення юнацької мрії. Спочатку фінська. Закінчивши перший курс інституту, в 1939 р. Олексій добровольцем пішов на фінську війну. Своє двадцятиріччя після важкого поранення зустрів у військовому шпиталі. А через рік - знову війна. На цей раз Велика Вітчизняна, яка переінакшила долю цілих поколінь. У 1941 р. Олексія призвали на курси офіцерів, а через місяць молодий лейтенант знову пішов громити ворога. Доля до нього була прихильною, бо смерть не раз дивилася у вічі, але весь час обминала, попереджаючи про небезпеку болючими осколками. Після поранень та госпіталів знову повертався у стрій, аби швидше на своїх плечах принести Перемогу на рідну землю та поневоленим народам Європи.

    Після війни бойовий офіцер, груди якого прикрашали ордени та медалі, Олексій Комар повернувся не в рідний Козятин і навіть не в Одесу, де мав би продовжити навчання, а поїхав у Москву, щоб там освоювати науку відбудови зруйнованого господарства, будувати мирне життя. В Московський інженерно-будівельний інститут його прийняли на другий курс. У 1950 р. після закінчення вузу, Олексія, як кращого випускника, залишили у вищому навчальному закладі. Тут він закінчив аспірантуру та захистив кандидатську дисертацію, серйозно зайнявшись наукою. На початку 60 років минулого століття Олексія Георгійовича запросили на роботу в Міністерство освіти СРСР, де він протягом років обіймав відповідальні посади. Але з наукою не поривав і тоді, зробивши цілу низку серйозних відкриттів та захистивши дисертацію доктора технічних наук.

    Черговою сходинкою у трудовій біографії нашого славного земляка було призначення його на посаду ректора Московського Всесоюзного інституту комунального господарства і будівництва, який очолював до 1999 р. Після цього, до 2009 р., завідував кафедрою будівельних матеріалів цього ж інституту.

    Олексій Георгійович написав сотні поважних наукових праць, видрукував десятки навчальних підручників та наукових посібників, які перекладалися багатьма мовами світу. Йому присвоєно Державну премію Радянського Союзу та обрано академіком Російської академії архітектури і будівельних наук. Наш земляк є заслуженим діячем науки і техніки Російської Федерації.

    Чотири роки тому Олексій Георгійович Комар відзначив своє славне 90-літття. На його ювілейне торжество, яке відбувалося в колі вчених Академії наук, завітали багато побратимів по науці з Москви, Києва, Ростова-на-Дону та інших міст і держав. Були там і козятинчани - рідні Олексія Георгійовича, які повернулися додому з гарними враженнями та щирою гордістю за свого знаного родича.

    Нині Олексієві Георгійовичу 94 роки, але він підтримує дружні стосунки з інститутом, якому віддав чимало своїх кращих років життя, мудрих знань та кипучої енергії. До нього завше звертаються за порадою науковці, до його думки прислухаються, адже він має незаперечний авторитет у царині будівництва та комунального господарства.

    Славні нащадки О.Г. Комара також стали науковцями - син Олексій та внучка Ірина захистили дисертації кандидатів технічних наук.

    У нашій державі друкується багатотомне видання Енциклопедії сучасної України, де землякові-козятинчанину відведено чільне місце. В Козятині шанують Юрія Бажанова та Андрія Костікова, Анатолія Ярмоленка та інших особистостей, які прославили рідну землю. Академіку Олексію Георгійовичу Комару також місце серед шанованих синів нашої землі.

    Петро ЗАРИЦЬКИЙ

    102-ге Різдво Миколи СТАРУХІНА

    У місті Бердичів сьогодні проживає лише чотири людини віком понад сто років. Так стверджує статистика. І одним з таких довгожителів є наш залізничник колишній черговий по вокзалу станції Бердичів Микола Данилович СтарухІн. 28 грудня йому виповнилося 102 роки. Ця людина пережила й лихоліття війни, й страшні роки голодомору, й інші виклики долі. Та труднощі лише загартовували його.


    Микола Данилович СТАРУХІН з онуком. 1972 р.

    З Миколою Даниловичем ми домовилися зустрітися у нього вдома. Була обідня пора, коли я підійшов до одноповерхового восьмиквартирного житлового будинку, архітектури, мабуть, ще за сталінських часів. На подвір’ї біля літніх дерев’яних комірчин порався дідусь. Я й звернувся до нього, щоб той показав мені, у якій з цих квартир мешкає Старухін.

    - А, то це ви до мене, - неквапливо відповів той. - То проходьте. Я ось лише візьму лопату. Бо на ніч обіцяють сніг, тож вранці буде чим відкинути його від ганку.

    Зізнаюсь, був приємно здивований зустріти свого майбутнього співрозмовника ось так прямо на вулиці у морозний грудневий день, коли той у свої 102 ще порається по господарству.

    Перше на що звернув увагу, завітавши до оселі ветерана, це - тепло та затишок.

    - У мене індивідуальне опалення. Тож температуру у квартирі регулюю сам, - неначе прочитав мої думки господар. - А от прибратися у кімнатах, приготувати їжу та попрати мені допомагає соціальний працівник. Наталія Броніславівна чудова та чуйна людина. За що я їй щиро вдячний. Мені ж вже важко самому це зробити. Тринадцятий рік, як померла дружина, живу один. Щоправда, мені гріх скаржитися на увагу до себе. Маю онуків, які провідують мене, допомагають сусіди, та й рідний вокзал не забуває. І провідують, і допомагають. Щоправда, колишніх колег по роботі майже нікого вже немає. Це вже сьогоднішні залізничники підтримують ці добрі традиції і не забувають про нас, ветеранів.

    Про себе ветерана розповідає неохоче. Вважає, що нічого особливого в його житті не було. Так - звичайні життєві будні. Родом він із Кіровоградщини. Народився та виріс у селі, де пережив важкі роки голодомору 1932 - 1933 років. Сам вижив, а от батьків втратив. Потім була служба в армії. У 1939-му демобілізували за станом здоров’я: під час тактичних навчань на полігоні обморозив ноги і мало не став інвалідом. Звільнившись, пішов працювати комірником на склад військової частини, що будувала аеродром неподалік Кіровограда. Там і зустрів війну. На фронт з відомих вже причин не взяли, а відправили супроводжувати військове майно в тил, аж за Урал. А вже там став співробітником МВС КДБ на залізниці. У 1944-му отримав призначення на Вінницьку залізницю, де відновлював зруйноване війною залізничне господарство. Потім було звільнення в запас і робота на залізничному вокзалі Бердичева. Саме з посади чергового по вокзалу і пішов на заслужений відпочинок.

    Коли я запитав Миколу Даниловича, які із цієї вже сотні років йому запам’яталися найбільше, той після нетривалих роздумів назвав роки голодомору.

    - Мабуть, тому, що тоді я втратив найдорожчих мені людей - моїх батьків, - вже зі сльозами на очах відповів він. - Це було жахливо. Хоч я був вже цілком дорослим, однак нічим не міг зарадити лихові. Сам вижив, мабуть, лише тому, що мій молодий організм зумів перемогти цей голод. А найщасливіші роки - це, безумовно, народження дітей та онуків.

    При цих словах голос його затремтів і на очі знову накотилися сльози. І лише згодом я зрозумів таку реакцію на свої слова цієї літньої людини, бо з’ясувалося, що декого з них вже немає серед нас.

    - Це боляче, гірко та несправедливо, коли ми переживаємо своїх дітей, - тихо промовив він.

    А от про таємниці свого довголіття ветеран відповідає з посмішкою. І навіть з деякою іронією.

    - Немає їх, - стверджує він. - Працював, як всі люди. Про якісь особливі гени предків ніколи такого від батьків не чув. За дієту чи особливий режим харчування годі й говорити. Мабуть, так Бог визначив. Та однозначно можу сказати, що ніякої фізичної роботи не цурався.

    Підтверджує це і сусідка Миколи Даниловича, пенсіонерка Людмила Вікторівна, що приєдналася до нашої розмови.

    - Данилович у нас майже до своїх ста обкошував траву навколо будинку. І досі полюбляє поратися на подвір’ї, якщо потрібно десь чи горожу поправити, чи прибратися. А книжки та газети читав мало не до останнього часу, поки не став підводити зір.

    У 2012 р. в день свого сторіччя ветеран-залізничник отримав від мешканців міста відзнаку року «Слава Бердичева». Цю пам’ятну нагороду він дуже цінує, а сам диплом, що підтверджує вручення йому цієї відзнаки, висить на почесному місці в його квартирі.

    Своє чергове, вже 102-ге Різдво ветеран відзначив у колі найближчих йому людей.

    - Були онуки, сусіди, ветерани-залізничники. А от день народження не святкую, - сказав він на завершення нашої розмови. - Я вже давно переношу цю дату саме на Різдво.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото з сімейного архіву

    Завдання: вирватися із ЗОНИ

    Давно знайомий будинок вокзалу станції Костянтинівка зустрів мене надзвичайно великою кількістю пасажирів. Усі можливі місця, включно зі службовими сходинками, були зайняті ними, вимушеними переселенцями з усіх куточків окупованої Донеччини та Луганщини. Звичайно, значно більше було їхнього багажу. Цікаво, що жодної суперечки між людьми я не почув, і це не зважаючи на таку виняткову незручність через їхнє спільне перебування. Люди неначе поєдналися в біді, що накрила їх з головою.


    Не зайвим буде додати, як деякі з пасажирів годували місцевих собак, які на правах хазяїв вільно ходили всередині вокзалу. Люди ділилися з тваринами саме тим, що приготували собі поїсти. Отже, всередині рятівного для всіх нас будинку панувала атмосфера духовного єднання всіх з усіма.

    Швидко домовившись зі співробітницями вокзалу щодо тимчасового притулку для своєї сумки, я вийшов у місто, сподіваючись знайти там деяких людей. Справа в тому, що вже роками займаюся темою «Донбас і Володимир Висоцький», і Костянтинівка якраз є тим містом, де він неодноразово виступав у місцевих палацах культури. До речі, як колись до Києва, до Костянтинівки Володимир Семенович, не виключено, приїздив швидкісним поїздом. Так або інакше, але, порівнюючи тодішні ці два міста в контексті суто залізничної складової, зазначаю із сумом доволі різкі контрасти. Столиця України Київ кращає, аж ось потужна колись промислова Костянтинівка за часів незалежності відчутно, тотально здала власні позиції. І провина в тому лежить зовсім не на робочому класі, зокрема не на простих залізничниках, бо вони своє діло знають добре.

    Оскільки для мене Київ ставав дедалі більшою реальністю, бо нарешті вдалося вирватися з тої небезпечної для себе зони, я перебував у доброму настрої. Саме тому з легкістю «мотав» пішки кілометри, маючи в запасі кілька годин перед відправленням поїзда. Єдине, що напружувало, це майже повна відсутність грошей, і саме тому неможливість придбати собі квитка на рятівний 126-й швидкий сполученням Костянтинівка - Київ. Своїм правом скористатися раз на рік придбанням безкоштовного квитка в рідному Донецьку я не скористався з міркувань власної безпеки, бо як журналіста мене вже тримали у полі зору місцеві силовики ДНР.

    Доволі швидко Костянтинівку накривала вечірня темрява. Передостанній, до того ж вдалий день листопада минав спокійно, хоча зранку він мені таким не здавався. Хоча жодної хвилини за весь час АТО не був я на передовій, але наївся цієї справжньої війни добряче. Маючи практично під вікнами військову частину, з якої щодоби, починаючи з літа, працювали по позиціях наших вояків ворожі «Гради», разом з усіма своїми сусідами я практично жодної ночі не спав. Ось чому провінційна занедбана Костянтинівка здалася мені ледь не курортною зоною.

    З однією з місцевих мешканок вдалося випадково поспілкуватися на тему жахливого сьогодення. Виявилося, що працює вона в пенсійному фонді. Підтверджуючи, що місцеві пенсіонери регулярно отримують гроші, вона, в той же час, не приховувала власної негативної думки щодо Майдану та його наслідків. Навіть коли раптом завернула вона зі своєю дочкою у провулок, не сказавши мені якихось елементарних для подібних випадків прощальних слів. Тим самим ця жінка зайвий раз переконала мене в тому, що прибічники відокремлення Донбасу від України є люди з доволі низьким рівнем культури. Нехай пробачать мені за таке спостереження, тим паче, що воно є винятково моїм.

    Цікаво, що майже всі співробітниці вокзалу станції Костянтинівка не сказали жодного поганого слова в бік України. Одна з них, умовно кажучи, диктор, розповіла мені свіжу історію про те, як прибулі з Донецька їхні колеги стояли в черзі до єдиного банкомата «Експрес-Банку», розташованого всередині будинку вокзалу. Коли виникла якась напруга з грішми, що їх банкомат «запропонував» видавати маленькими порціями, черга почала гучно репетувати. Тоді через гучномовець диктор попередила своїх колег із Донецька, що відімкне банкомата (звичайно, не маючи такої можливості) в разі, якщо черга не заспокоїться. Сталося диво: люди миттєво заспокоїлися. Розповідаючи мені цю історію, ця жінка ледь не плакала, бо насправді її нерви не витримували побачених нею на робочому місці численних картин із біженцями, серед яких часто були (і продовжують теж) маленькі діти та непрацездатні дорослі. «Я постійно плачу, коли знов бачу розпач в очах клієнтів, які звертаються до мене по той бік віконця за довідками», - каже мені моя співрозмовниця. - Все пропускаю через себе».

    Саме вона мене заспокоїла відносно можливості виїхати 126-м поїздом до Києва. «За годину прибуде поїзд, а далі до нас завітає його начальник - штампувати документи, тоді з ним домовимось», - диктор виявилася ледь не екстрасенсом. Бо саме так, як вона мені казала, зрештою і сталося. Сергій Бистров, він же начальник цього поїзда, вислухавши мене, моментально розвіяв мої сумніви і питання. Завдяки йому я став легальним пасажиром рейсу, до того ж отримавши місце в купе. Знаєте, ледь не вперше в житті я відчув таку радість від поїздки в поїзді. Бо одна справа, коли ти просто кудись їдеш ним, або відпочивати, або у відрядження. Зовсім інша - робити це в умовах справжньої війни, коли ще вранці не було ніякої впевненості у здійсненні власного плану рятівних дій. Контрасти вражали. Контрасти виштовхували на поверхню незнані до того думки та відчуття. «Війна і мир» - стисло кажучи, в моїй голові відбувалося прискорене залізницею умовне і нове прочитання доволі великого роману Льва Толстого. Хто з нас, донбасівців і всіх задіяних в АТО співвітчизників, ще рік тому міг навіть припускати можливість подібного страшного сценарію спроби штучного розвалу нашої держави? Але реальність виявилася саме такою: кривавою і до того ж тривалою.

    Провідники Тамара Черняєва та Олександр Яцковський своїм ставленням до виконання ними професійних обов’язків прискорили мою адаптацію до мирних умов життя. Приємно було з ними спілкуватися, бо як мінімум об’єднувала нас українська мова, заборонена мені так званими денеерівцями, а по-друге, спільним знаменником було єдине ставлення нами усіма до майбутнього України. І хоча з начальником 126-го поїзда Сергієм Бистровим мені вдалося коротко поспілкуватися лише вранці, коли ми швидко під’їжджали до Києва, - але абсолютно очевидною для мене була також і його особиста думка відносно подій у Донбасі. Здається, в кожного з нас є більша або менша кількість російської, уточнимо, слов’янської крові, але це зовсім не заважає нам любити свою країну, не зраджуючи її в будь-якій ситуації, навіть коли йдеться про певні пожертви з нашого боку.

    Київ зустрів мене гостинно. Коли тільки-но ступив ногою на перон місцевого вокзалу, зовсім не думав про свій рідний Донецьк. Він наче розтанув у якомусь тумані, як і не було його ніколи. Насправді, це не було правдою, бо водночас я люблю свою малу батьківщину. Не можна не любити землю, на якій ти колись з’явився на світ. Це вже інше питання, що за люди тебе оточують, яким саме вони бачать наше спільне з ними майбутнє. Знаючи деяких своїх колег-залізничників з Донецької магістралі, людей з доволі цікавим мені внутрішнім змістом, я із жалем мушу визнати, що вони саме в умовах цього ідеологічного - насамперед - протистояння виявилися ненависниками усього українського. Війна розвела нас по різних умовних кутах, і зовсім не факт, що ми зможемо надалі якось порозумітися між собою. Навіть Донецька залізниця, єдине, здавалося б, ціле, - вона теж вимушено розділилася на дві частини, кожна з яких не може існувати окремо. Саме так і поміж нами. Але якщо залізо не має ніякого світогляду, не має жодних претензій до когось або чогось, то ми, люди двадцять першого століття, ці претензії маємо у надвеликих кількостях. Ось і воюємо між собою, ось і гинемо з обох боків збройного протистояння. Залізо допомагає у цій братовбивчій війні, і йому абсолютно байдуже, хто кого переможе.

    Дивна річ. У Києві, де лише єдиного разу я був упродовж кількох годин, почуваю себе зараз значно ліпше. Насамперед у моральному плані, бо чомусь ніхто не забороняє мені спілкуватися і друкувати власні тексти державною мовою. Ніхто не попереджає про негативні для мене наслідки в разі використання у журналістських матеріалах проукраїнських фраз і думок. От чому я при всій любові до Донбасу, водночас його тихо ненавиджу. Нічого принципово іншого немає в загальній картині, яку бачу на Південно-Західній залізниці - у порівнянні з Донецькою. Що ж до людей - ось головний момент - наскільки ж вони різні там і тут! Людський фактор - Донбас ковтає його негативний вплив щосекунди. Але водночас одужує. Одужує настільки повільно і важко, що навіть залізо Донецької магістралі плаче.

    Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк - Київ; Фото з інтернету

    Святослав бажає миру!

    Знайомство із цим усміхненим шестирічним хлопчиком відбувалося безпосередньо в редакції напередодні Новоріччя. Святослав РАДЬКО, син економіста служби статистики Південно-Західної магістралі Наталії Радько з перших хвилин фотосесії зрозумів, чого від нього вимагає фотокореспондент.

    У роль Нового року хлопчик увійшов відразу. Очевидно, талант перетворення у казкових героїв Святославу допомагає його досвід, набутий під час занять у танцювальному гуртку у дитячо-юнацькому клубі «Олімпія». За якихось 10-15 хвилин ми справилися із творчою задачею - Новий 2015 рік подарував нам чудове фото для першої сторінки першого номера. Значить, газета залізничників і в цьому році вдало розпочала «курсування» між редакційним колективом і читачами.

    Святослав любить не лише танцювати. Юний художник та скульптор у вільний час займається у школі мистецтв. Як завірила нас Наталія Олександрівна, у хлопчика є мрія. Він бажає, щоб війна, яка точиться на Сході України, якнайшвидше закінчилась.

    «Мир на землі, хліб на столі,

    Спокій в усьому світі.

    Вчаться у школах діти малі,

    Радісно сонце світить».

    Ці рядки Святослав прочитав із натхненням. І всміхнувся…

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05