РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 48 (19 грудня 2014)
  • Випуск №48 19 грудня 2014
    Зміст
    1. Ігор КРАВЦІВ: «Бажаю гармонійного поєднання здобутків ветеранів-енергетиків з енергією молодого покоління!» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Сергія ГУКА)
    2. Проводжали на фронт залізничників (Никифор ЛИСИЦЯ)
    3. Новий рік у середині грудня? (Влас. інф.)
    4. Нове будуй, а старе не руйнуй (Никифор ЛИСИЦЯ)
    5. Підтримати побратима (Оксана КЛИМЧУК)
    6. Немає нічого дорожчого за дитячу посмішку! (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. Стежки, які виводять в люди (Петро ЗАРИЦЬКИЙ)
    8. Уніформа для залізничника. Чимало «за». А хто ж «проти»? (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото із архіву редакції)
    9. Завдання: вирватися із зони (Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк - Київ)
    10. Про долю, яка з буднів свято малює (Іван СОТНИКОВ, Фото з архіву Дарницької дистанції колії)
    11. Джерело здоров'я та люб'язності (Ірина ЗЕЛІНСЬКА)
    12. Володимир СЕМИСТЯГА: «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    13. Високий рівень майстерності (Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    14. Ще раз про зачепінг (Григорій СЕРГЕЄВ)
    15. Звідки у Щорсі прикрий збіг обставин? (Анна ПОЛЮШКО, м. Щорс)

    Ігор КРАВЦІВ: «Бажаю гармонійного поєднання здобутків ветеранів-енергетиків з енергією молодого покоління!»

    Напередодні Дня енергетика кореспондент «Рабочего слова» вирішив поспілкуватися із головним інженером служби електропостачання столичної магістралі Ігорем КРАВЦІВИМ про актуальні проблеми сьогодення та найближчі перспективи у сфері розвитку непростого господарства.


    Електромонтери Сергій ШАРАВСЬКИЙ та Дмитро БОНДАР за роботою.

    - Ігоре Васильовичу, специфіка роботи електромеханіків та електромонтерів у повному значенні слова пов’язана із ризиком. Для цього кожний фахівець має знати кожний контакт на тяговій підстанції, вивчити «характер» кожної опори контактної мережі. Роль візуального контролю за господарством електропостачання завдяки чутливій діагностичній апаратурі - це вже вчорашній день? Як, зважаючи на Ваш досвід, зараз проходить становлення залізничного енергетика?


    Начальник Київ-Пасажирського району контактної мережі Василь БУЧАК (праворуч)
    проводить інструктаж електромонтерів перед початком робіт.

    - Після навчання в залізничних закладах освіти (училище, технікум, інститут і так далі) енергетик закріплює знання згідно зі спеціальним навчанням у залізничних підрозділах. Зрозуміло, набуті знання нормативно-правових актів з охорони праці, технології робіт та технічної експлуатації електроустановок перевіряються за організації спеціальних комісій. Специфіка роботи електромеханіків та електромонтерів господарства електропостачання пов’язана з роботою з підвищеною небезпекою (роботи в діючих електроустановках), тому перевірка знання необхідних інструкцій проводиться керівниками цехів відповідно до плану-графіку. Це, як ми їх називаємо, щомісячні технічні навчання. А раз на рік у відокремлених підрозділах робітники проходять навчання і перевірку знань відповідних нормативно-правових актів та вимог виробничих інструкцій.

    Крім того молоді спеціалісти займаються самоосвітою, поглиблюючи свій теоретичний рівень знань та застосовують їх практично при роботах на пристроях контактної мережі, тягових і трансформаторних підстанціях, лініях електропередач потужністю 110, 35, 10 та 0,4 кВ. Хочу відмітити перспективних вдумливих молодих спеціалістів: електромеханіка району контактної мережі (ЕЧК-40) Дарницької дистанції електропостачання М. Воловенка, інженера техвідділу Фастівської дистанції електропостачання Є. Горбатюка, електромонтера ЕЧК-23 Київської дистанції електропостачання С. Шеня.

    Щодо контролю за пристроями господарства електропостачання, то через 20 років після впровадження в експлуатацію кожної електрифікованої дільниці та з метою запобігання виникненню випадків руйнування залізобетонних та металевих опор проводимо суцільне їх діагностування. Для визначення стану обладнання тягових та трансформаторних підстанцій з понаднормативним терміном експлуатації в складі бригад вимірювальних електротехнічних лабораторій дистанцій електропостачання фахівці дорожнього експертно-технічного центру проводять відповідні обстеження. Після цього надаються експертні висновки щодо подальшої експлуатації складної апаратури.

    - Назвіть, будь ласка, «гарячі» об’єкти року, що минає. Де довелося застосовувати досвід і вміння професіоналів? Хто із Ваших підлеглих заслуговує на добре слово? (дистанція, район контактної мережі).

    - Незважаючи на скрутне фінансове становище в 2014 р., виконано електрифікацію непарної колії Путивль - Путійська (розгорнута довжина контактної підвіски становить 17,467 км). Проведено реконструкцію контактної мережі на дільниці між станціями Сорочий Брід - Фастів. І це ще не все: закінчено реконструкцію мереж освітлення Київського вузла.

    Хочу відзначити злагоджену роботу Конотопської дистанції електропостачання та Вінницького будівельно-монтажного поїзда №392 під час виконання робіт з електрифікації на дільниці Конотоп - Ворожба. І це ще не всі заслуги енергетиків. Колективи Фастівської дистанції електропостачання та Вінницького будівельно-монтажного поїзда №392 здійснили реконструкцію контактної мережі шляхом переведення напівкомпенсованої контактної підвіски на компенсовану, а також замінили несучий трос, замінили опори контактної мережі з перевищеним терміном експлуатації. Також замінено підтримуючі та фіксуючі конструкції, посилено електроізоляцію на дільниці Сорочий Брід - Фастів.

    Майстрами власної справи вважаю: електромонтерів І. Яринчина, О. Древецького та електромеханіка О. Поліщука (Фастівська дистанція електропостачання, ЕЧК-22); електромонтерів В. Шмальова, С. Кирилова та електромеханіка В. Вернигору (Конотопська дистанція електропостачання, ЕЧК-16); будівельних майстрів М. Бондарчука, В. Сліпенького та виконувача робіт О. Дужка (БМП-392 Вінниця).

    - Не секрет, що в ніч на 20 листопада поточного року і наступні дні стали справжнім іспитом для тих енергетиків, які обслуговують енергогосподарство у Вінницькій, Житомирській, Київській областях. Що Ваші колеги протиставили снігопадам і ожеледі? Як вдалося протистояти стихії цього разу?

    - Внаслідок несприятливих погодних умов протягом доби 19-20 листопада 2014 р. у вигляді дощів з мокрим снігом та через зниження температури повітря до -5°С утворилась ожеледь на лініях електропостачання та деревах. Це призвело до нахилу та падіння на лінії електропостачання 3140 дерев у регіоні обслуговування колективом Коростенської та 224 дерев у межах Козятинської дистанції електропостачання. Далі стихія господарювала таким чином: через сюрпризи небесної канцелярії стався подальший їх обрив та знеструмлення на дільницях Коростень - Шепетівка, Коростень - Житомир, Новоград-Волинський - Житомир, Козятин - Сестринівка - Чорнорудка, Козятин - Печанівка, Козятин - Погребище.

    Дію систем автоблокування було призупинено. Рух поїздів організовувався за телефонними засобами зв’язку, а станції переводились на ручне управління стрілками за допомогою курбелів (рукоятка для приведення вручну у рух несправного електропривода). Для забезпечення живлення пристроїв СЦБ та зв’язку на станціях були задіяні пересувні дизель-генераторні установки.

    Усунення наслідків ожеледі проводилося протягом трьох діб працівниками дистанцій електропостачання та підрозділами Шепетівського локомотивного депо, стрілецького загону служби воєнізованої охорони на ст. Шепетівка, працівниками вагонного депо та відбудовного поїзда ст. Шепетівка, колійною машинною станцією №123 (ст. Шепетівка), козятинськими вагонниками, локомотивниками та колійниками. Завдяки спільним зусиллям було локалізовано наслідки ожеледиці та снігопадів і відновлено рух поїздів за пристроями СЦБ. Таким чином залізничникам вдалося мінімізувати наслідки стихії. Отже, збої в русі поїздів були незначними. Користуючись нагодою, завдячую всім працівникам, які брали участь в ліквідації наслідків стихії. Особливо хочу відзначити оперативність бригади Конотопської дистанції електропостачання під керівництвом заступника начальника М. Кохана.

    - Відомо, що 96% вантажних і пасажирських перевезень, що транспортуються столичною магістраллю, здійснюються на електротязі. Які перспективи щодо подальшого розвитку господарства електрифікації та електропостачання?

    - Майже 3000 працівників галузевої служби електропостачання забезпечують нормальну роботу контактної мережі, відновлюють її, проводять ремонтні роботи пристроїв, ліній електропередач, обладнання телеуправління. Все це відбувається з метою надійного енергозабезпечення тяги поїздів, пристроїв СЦБ, зв’язку, інших споживачів електроенергії.

    Для гарантування сталої роботи господарства електрифікації та електропостачання постійно підвищуємо якість технічного обслуговування та ремонту пристроїв електропостачання у сфері тяги поїздів, пристроїв СЦБ та «не тягових» споживачів.

    В межах контрольних завдань з освоєння капітальних інвестицій на 2015 рік на залізниці заплановано виконання проектних робіт з електрифікації на дільниці Коростень - Овруч - Виступовичі - Держкордон. Працюватимемо також над впровадженням інвестиційної програми, затвердженої Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики в Україні.

    - Ігоре Васильовичу, які зміни чекають на господарство електрифікації та електропостачання Південно-Західної магістралі у зв’язку із подальшим реформуванням залізничного транспорту?

    - На даний час до структури господарства електрифікації та електропостачання належать 7 дистанцій електропостачання, будівельно-монтажний поїзд №392 та підрозділ Енергозбут. Також на залізниці функціонує диспетчерський пункт. Саме в рамках підготовки до реформування упродовж останніх двох років створено диспетчерський апарат служби із підпорядкуванням центральному пункту в Укрзалізниці.

    Державна адміністрація залізничного транспорту України в ході реформування господарства електрифікації та електропостачання планує створити Центр діагностики та моніторингу пристроїв електропостачання «Енерготрансдіагностика» та будівельну філію «Енергоремтранс».

    Передбачається, що центр діагностики та моніторингу пристроїв електропостачання «Енерготрансдіагностика» запрацює вже через декілька місяців після утворення акціонерного товариства «Українська залізниця».

    Планами реформування галузі енергетики також передбачено створення будівельної філії «Енергоремтранс». Дана філія розпочне працювати не раніше ніж через рік після створення акціонерного товариства.

    Завдяки цим змінам структура господарства електрифікації та електропостачання відповідатиме вимогам нормативних документів. Ми зможемо ефективніше контролювати процес споживання електроенергії, використовувати менше енергоресурсів, більш якісно діагностувати та переоснащувати обладнання, а також зробити ефективною систему оперативно-технологічного забезпечення електроенергією залізниці.

    Дистанції електропостачання залишаться базовими підрозділами господарства і працюватимуть у звичному режимі, але виконуватимуть насамперед планово-попереджувальні та ремонтні роботи.

    Для забезпечення основних принципів мотивації до праці та надання додаткових мотиваційних важелів планується зберегти існуючу систему доплат та надбавок, які передбачені законодавством України, а також тих, що закріплені в Галузевій угоді, з удосконаленням умов їх виплати відповідно до структурних змін.

    - Свято наближається. Якими є Ваші побажання із Днем енергетика і Новим роком!?

    - Символічно, що саме взимку, коли всі особливо потребують затишку в домівках, ми - служителі енергії, вершителі світла і тепла відзначаємо своє професійне свято - День енергетика.

    Від щирого серця бажаю своїм колегам-енергетикам завзяття у вирішенні життєвих і виробничих завдань, подальшого зростання, творчих досягнень, гармонійного поєднання здобутків ветеранів-енергетиків з енергією молодого покоління.

    А також прийміть мої найщиріші вітання з Новим роком та Різдвом Христовим. Нехай ці свята - вісники оновлення, мрій і сподівань - принесуть вам і вашим родинам добро, мир і достаток, Бажаю, щоб у Новому році ви зробили все те, про що так давно мріяли. Вірю, що у Новому році ви відчуєте турботу з боку колег, тепло друзів та близьких.

    Щастя вам, міцного здоров’я, здійснення найзаповітніших бажань!

    - Дякую за цікаву розмову!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Сергія ГУКА

    Проводжали на фронт залізничників

    «Затертий» та знецінений за радянських часів вислів «Народ і армія - єдині» в наші дні набуває нового, істинного значення. Підтвердженням цьому може послужити непересічна подія, яка відбулась днями у Жмеринській дирекції залізничних перевезень. В кабінеті її очільника Анатолія ЛЮБІНІНА зібрались начальники відділів та секторів дирекції. Саме сюди запросили сержанта Станіслава НАРОЖНОГО та солдата Дениса ПУШКАРЯ - бійців-десантників аеромобільної бригади, що дислокується у Житомирі. Чому саме їх?


    Сержанту Станіславу НАРОЖНОМУ та солдату Денису ПУШКАРЮ
    начальник Жмеринської дирекції залізничних перевезень Анатолій ЛЮБІНІН вручає подарунки.


    Бійці-десантники серед керівників відділів та секторів Жмеринської дирекції залізничних перевезень.

    Ще до призиву до лав Українського війська, за мобілізацією, обидва хлопці працювали в дирекції. Денис - черговим по залізничній станції Вінниця, а Станіслав - складачем поїздів на ст. Гнівань. Крім того обидва сміливці - діти залізничників, які й до сьогодні працюють в дирекції. Іван ПУШКАР - заступник начальника відділу перевезень, а Катерина НАРОЖНА - поїзний диспетчер. Тож на східний фронт, на війну, проводжали не «чужих», а рідних синів.

    Втім Станіслав та Денис вже там побували. Ще навесні нинішнього року обидва працівники залізниці були призвані до Збройних сил України для укомплектування військ. І протягом понад півроку вони перебували в зоні антитерористичної операції, виконуючи бойові завдання.

    Повторимось: до призову вони працювали на своїх посадах. Денис, після закінчення навчання у Київському технікумі залізничного транспорту, спочатку був складачем поїздів, а потім став черговим по станції. А Станіслав, після навчання у Жмеринському вищому професійно-технічному училищі, шлях на залізницю не змінив - трудився за обраною професією.

    - Чому саме до аеромобільної бригади вас мобілізували? - запитую у моїх співрозмовників.

    - Жодної таємниці, тим більше військової, у цьому немає. Після навчання мене призвали на дійсну строкову війську службу, - розповідає Денис. -Дещо пізніше й Станіслава, і направили служити саме у Житомир, до складу аеромобільної бригади. Там ми пройшли належний вишкіл, після чого повернулись до цивільного життя. Думали, що із військом розпрощались. Та на початку року мене та Станіслава мобілізували за відповідним законом, тому перебуваємо на військовій службі й до сьогодні. І саме у тій військовій частині, де були під час строкової служби. Мобілізувало згідно із наказом Головнокомандувача Збройних Сил України. Тож служимо її народові!

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Новий рік у середині грудня?

    Трудовий колектив Жмеринської дирекції залізничних перевезень, який очолює Анатолій ЛЮБІНІН, відзначатиме за добрим звичаєм Новий рік, за календарем, в ніч на перше січня. Але трудовий робочий рік залізничники завершили ще 16-го грудня. Саме у цей день було виконано державний план за основними показниками. На станціях дирекції було навантажено і відправлено у вагонах дев’ять мільйонів чотириста три тонни різноманітної продукції. Саме стільки й було передбачено плановим завданням. А до кінця року ще є можливість відправити зі станцій майже 400 тонн вантажів.

    Визначально й те, що минулорічний показник з навантаження Жмеринська дирекція випередила ще третього грудня 2013-го.

    Влас. інф.

    Нове будуй, а старе не руйнуй

    Зима, хоч і не дуже активно, та все ж нагадує про себе снігом та морозами. Тому постає питання обігріву, створення нормальних побутових умов для тих, хто й холодної пори року займається поточним ремонтом та обслуговуванням колій на станціях і перегонах.

    - Для таких цілей ми використовуємо усі наявні джерела теплової енергії, - розповідає головний інженер Вінницької дистанції колії Микола ПОДОЛЯН. - Це й газ, електроенергія, вугілля, дрова, залежно від того, де що є і яке обладнання встановлено.

    Тож поцікавимось, як зігріваються колійники безпосередньо у пунктах обігріву? На станції Калинівка функціонує дільниця дистанції колії, колектив якої очолює Юрій ЧЕРНАТА. Декілька років тому у будівлі дільниці було проведено капітальний ремонт. Завдяки цьому створено хороші умови для роботи та й відпочинку під час обідньої перерви. Для обігріву приміщень використали газовий котел, благо до станції підвели газопровід. Це, звичайно, додало зручностей. Однак нинішньої осені виникли проблеми із постачанням блакитного палива. Довелось терміново переходити на альтернативні види теплозабезпечення. У пункті обігріву, який облаштували у окремій кімнаті, безпосередньо біля комори для зберігання робочого інструменту та інвентарю, власноруч зробили металеву пічку. Вона й забезпечує теплом приміщення. В ньому встановлено шафи для одягу, столи, стільці. Тож тут можна переодягтись, пообідати, зігрітись. У перспективі на цій дільниці мають перейти на електричне опалення.

    А от на дільниці у Гнівані, де начальником Олександр ЛУК’ЯНОВ, одразу застосували електричне опалення. Це зробили нинішнього літа, коли проводили підготовчі роботи до опалювального сезону. Завдяки експлуатації електричних котлів опалюються не лише службові приміщення, а й майстерня, кімнати побуту. В них тепло та затишно.

    Електричне опалення звичайно вигідне, воно забезпечує комфортніші умови для працівників. Однак можуть виникати й перебої з постачанням електроенергії. Тоді замість комфорту виникають проблеми. Щоб їх не було, не варто забувати про пічне опалення. Воно виручає у наш час, коли не вистачає газу та електроенергії.

    А там, де пічки обладнані із застосуванням сучасних технологій, то й можна створити й доволі комфортні умови. Як це, наприклад, зробили у бригадному будиночку для колійників на ст. Кароліна. Тут за допомогою твердого пального (вугілля, дрова) не лише опалюють приміщення, а й підігрівають воду. Тож після роботи є де зустрітись із Мийдодіром. А ще на плиті можна підігріти їжу, біля грубки висушити робочу одежу. А головне, є де зігрітись у зимову стужу, відпочити, щоб з новими силами приступати до роботи.

    За допомогою пічного опалення обігрівають побутові приміщення працівників колії на ст. Самченці, де бригаду очолює Василь НОГАЧЕВСЬКИЙ, у бригадному будиночку біля ст. Ситківці. Тут колективом монтерів колії керує Ігор МОСЬКІН.

    - Практично на усіх дільницях, в усіх бригадах нашої дистанції облаштовано побутові приміщення, які в холодну пору року є й пунктами обігріву, - зазначив в розмові із кореспондентом заступник начальника Вінницької дистанції колії з кадрової роботи і побуту Василь КРИЦЬКИЙ. - Для працівників створено належні умови, вони мають де зігрітись. Побут понад усе.

    Теплом забезпечені й приміщення чергових по переїздах. У більшості таких будівель уже використовується електричне опалення, однак у них залишили й пічки, якими обігрівали раніше. Думається, вони не будуть зайвими, а можуть стати у нагоді при виникненні скрутних ситуацій. І не лише в будиночках на переїздах, а й у інших будівлях. Напевне, той поступає мудро, хто дотримується правила: нове будуй, а старе не руйнуй.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Підтримати побратима

    Нещодавно на центральній площі Коростеня делегації Слов’янська, яка прибула до міста на берегах Ужа на чолі із секретарем міської ради Олегом ЗОНТОВИМ, було передано модульний теплогенератор ТМ 400 (на 4000 м2). Сучасну міні-котельню буде застосовано для опалення дитячого садка у Слов’янську.

    Це не перша допомога, яку відправляє громада Коростеня на схід України. І надалі коростенці продовжуватимуть допомагати у відбудові населених пунктів Донбасу, а також підтримувати матеріально і морально українських воїнів, які беруть участь у військовій борні із російськими окупантами, запевнили під час своїх виступів керівники ряду підприємств.

    Під час зустрічі з делегацією Слов’янська коростенці згадували і про те, як після аварії на Чорнобильській АЕС, від якої постраждав і Коростень, дітей турботливо приймали в оздоровчих таборах в Луганську, Слов’янську та багатьох інших містах Донбасу. Нині ж коростенці розміщують понад 400 тимчасових переселенців, підставляють плече у відновленні міст на сході України. Адже усі ми єдина країна - саме такі слова звучали на зустрічі. Секретар Слов’янської міськради О. Зонтов подякував за дуже потрібний його місту подарунок: його вартість є великою, і вимірюється не тільки в коштах, а й душевним теплом, бажанням допомогти мешканцям сходу України, які проявила громада міста.

    Минуло не так багато часу, і делегація з Коростеня вже планує їхати до Слов’янська. Коростенці відвезуть на вантажному автомобілі жителям цього міста різноманітну гуманітарну допомогу. Водночас планується, що керівники двох міст укладуть договір про дружбу і співпрацю. Отож друзів у Коростеня побільшало, адже їх у біді не полишають.

    Оксана КЛИМЧУК

    Немає нічого дорожчого за дитячу посмішку!

    Знайомим шляхом - до Коростишева. Тут високі дерева є сигнальними орієнтирами на початку шляху у глибину місцевих дібров та соснових лісів. Ми рухаємося вздовж швидкісної автотраси, що веде зі столиці до Полісся. Їхати до санаторію «Тетерів»з добру годину. Є про що подумати. У багажнику автівки - цінні ліки для хворих.


    Щирі усмішки за подарунки від керівництва Південно-Західної залізниці.

    Обговорюємо нелегку долю тих, кого війна закинула за сотні кілометрів від рідних домівок. Ніхто достеменно не знає, як діяти за цих складних обставин. Але навіть за умов, коли залізничники мусять стати ощадливішими у власних потребах (менше обновок і смачного різноманіття), але щедрішими до інших (гостинці для солдат, переселенців, сиріт), вантажні потоки із харчовими продуктами, теплим одягом, медикаментами і подарунками для дітлахів не перериваються. Точні адреси, де чекають на гуманітарну допомогу від залізничників Південно-Західної магістралі, відомі і завдяки нашим фоторепортажам.

    Споживацтво витісняє доброчинність. Мова не йде про те, щоби всі стали аскетами, та щоразу, користуючись вигодами мирного життя, маємо пам’ятати, якою ціною вони даються - коштом здоров’я і життя наших побратимів. Пожертва на потреби війська, госпіталів чи тимчасових переселенців має стати доброю звичкою. Отак у роздумах долаємо чималий шлях.

    Крізь лісовий щит проглядається величезне полотнище жовто-блакитного прапору. Хтось із місцевих фермерів розмістив його високо над безкраїми просторами. Державний стяг видно навіть з околиць районного центру. Настрій поступово змінюється на краще.

    Автомобіль бере ще пару-трійку підйомів, крутий поворот у вузесеньку вуличку. І ось ми на порозі санаторію «Тетерів», що ще з літа прихистив у своїх корпусах зо три сотні тимчасових переселенців зі сходу України. Серед них - майже сотня дітей. Зовсім маленькі, дошкільнята, школярі зраділи безлічі подарунків, які за ініціативи начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА їм було вручено безпосередньо у житлових кімнатах санаторію.

    Що змінилося від дня останнього перебування тут?

    У корпусах тепло. На повну потужність запрацювала опалювальна система. Потужні котли, що споживають дрова, встигають обігріти всіх мешканців «Тетерева». Між іншим, доречними для технічного персоналу, який займається опаленням, стала величезна вантажівка дров, що прибула сюди з Коростеня. Шести кубометрів добре висушених дубових полін має вистачати на перший час.

    Не з пустими руками на майданчик біля головного корпусу завітали начальник Коростенської дирекції залізничних перевезень Володимир МИШИН, його помічник Сергій ОРЛЮК та заступник начальника комерційного відділу Олександр МАЗУР. Крім подарунків від Святого Миколая для малечі, вони привезли чимало харчових продуктів. Комора санаторію у той день поповнилася цінним товаром.

    Ми заглянули і на місцеву кухню. Тут бракує різноманітних круп, цукру, овочів, фруктів. Тож продукція від вінницьких фермерів, яку вкотре закупили та транспортували до Коростишева співробітники Медичного центру реабілітації залізничників із Хмільника, дуже доречна.

    Немає нічого дорожчого за дитячу посмішку! Спробували роз’яснювати про традицію дарувати дітлахам солодощі та фрукти тим матусям, які були щиро подивовані з приводу появи у стінах спальних корпусів чисельної залізничної делегації. І коли згодом і дорослі, і малеча зрозуміли нашу мету, від їхніх слів подяки, як співається у дитячій пісні, «стало всем теплей». Ще б пак. У святкових пакетах - безліч солодощів, печива, екзотичні фрукти...

    Приємно вражений подарунком п’ятирічний донеччанин Микита навіть віршика прочитав для гостей.

    «Спасибі» звучить майже однаково українською та російською, впевнена донеччанка Наталія РИЖОВА, яка мешкає у санаторії із 18 вересня. А шестикласник коростишівської школи №1 Микита БАХТІН та його молодший брат Данило (мешканці Луганська), крім подарунків раді тому, що їхній батько знайшов роботу у Києві.

    Довелося дізнатися і про те, що з метою забезпечення овочами і фруктами санаторію місцеві чоловіки наймалися протягом осінніх місяців до багатьох фермерів Житомирщини і Київщини. Збираєш врожай - отримуєш його частку - такі умови. Все це - до комори санаторію.

    Головний лікар «Тетерева» Галина ЄРМОЛАЄВА розповіла: що денне чергування медичних сестер із лінійної поліклініки ст. Житомир - величезна підмога для неї. Вже кілька разів за викликом до хворих до «Тетерева» приїздили фахівці вузького профілю із залізничних медичних закладів. Знадобився сеанс магнітно-резонансної терапії для пацієнтки із санаторію? Вона його отримала. Для дівчини, якій була потрібна реабілітація після операції на головному мозку, Південно-Західна залізниця забезпечила перебування на лікуванні у клінічній лікарні, що у Феофанії (Київ).

    Залізничники та галузеві медики, судячи зі здобутків їхньої волонтерської організації, складають життєво важливий іспит успішно.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Стежки, які виводять в люди

    Ігор Огороднійчук раніше був чудовим хліборобом, а зараз став відмінним залізничником.


    Огороднійчук І.М

    Ігор ОГОРОДНІЙЧУК каже, що для нього робота означає все. І це не пафосна фраза, а реальність буття. Ціну трудовим мозолям пізнав з дитинства, коли у тринадцять літ залишився без батька. У Миколи Миколайовича, який трудився робітником цукрового заводу, будь-яка справа кипіла в руках. Після трагічної смерті чоловіка Віра Іванівна залишилась з трьома дітками, то ж про великі статки в родині годі було й думати. Після закінчення у рідних Махаринцях, що в Козятинському районі на Вінниччині, восьми класів її старший син Ігор поступив на механізаторські курси. А як виповнилось сімнадцять літ - на тракторній бригаді місцевого колгоспу доручили йому трактор ЮМЗ-5, якому років було більше, ніж юному трактористу. Виконував, в основному, підсобні роботи - борони вивезе у поле, мінеральні добрива до сівалок чи воду до оприскувача доставить.

    Коли отримав першу зарплату, додому летів, як на крилах. Усі вісімдесят карбованців до копієчки віддав мамі, яка не змогла стримати сльози радості. Так в її родині з’явився годувальник.

    Після служби в армії, яку проходив у автомобільному підрозділі, Ігор знову повернувся у рідні Махаринці. До колективу тракторної бригади. Цього разу хлопцеві доручили потужного трактора Т-150-К. Тут роботи завше вистачало. Найбільше любив орати поля та готувати грунт під майбутній засів. Тут було з кого брати приклад, адже два дядьки М. Огороднійчук та Г. Сточко трудилися на таких же машинах. Вони швидко й племінника ввели у курс справи. А коли Миколу Івановича призначили бригадиром тракторної бригади, то власному племіннику він доручив серйозну справу - працювати на зернозбиральному комбайні СК-5 «Нива» та бурякозбиральному комплексі СК-6. І родич не підвів. Під час перших жнив вийшов по намолоту зернових у середняки, а на других вже й досвідченим асам продемонстрував, як потрібно жнивувати.

    Його кипучій енергії, працелюбству та творчій насназі не було меж. Він і сам не відчув, коли для господарського керівництва став Ігорем Миколайовичем, а для друзів по бригаді - вірним товаришем, надійним помічником та добрим порадником.

    Кажуть, хто везе, того й підганяють. Сталося так і в Ігоровій долі. Ніякої роботи він не цурався, а коли випала нагода отримати господарську квартиру, то дісталась вона іншому механізаторові, який був гнучкішим перед керівництвом господарства. Такої несправедливості гордий та принциповий Ігор не стерпів і поклав перед керівником господарства заяву на звільнення. А той, либонь, подумав: повередуєш та й прийдеш з поклоном, бо любив повторяти заїжджену фразу, що покірне телятко дві матки ссе.

    Врешті-решт Ігор з чолобитною не прийшов, а влаштувався працювати у вагонне депо станції Козятин. Спочатку слюсарював, ремонтуючи рухомий склад, а коли в депо організовувались курси з підготовки оглядачів вагонів, то записався без вагань. З того часу проминуло майже два десятиліття. За цей час Ігор Миколайович не мав жодних нарікань на роботу, а тільки подяки, премії, грамоти. Минулого року його фото красувалось на Дошці пошани Дорпрофсожу, а до Дня Незалежності України портрет працелюба занесено на міськрайонну Дошку пошани. Цей рік для Огороднійчука став пам’ятним ще й тим, що його нагороджено Почесним знаком «Кращий працівник залізничного транспорту України».

    Якщо залізничників називають інтелігенцією робітничого класу, то І. Огороднійчук цілком відповідає цьому статусу. Кажуть, що ті долають значні життєві висоти, хто мав добрих вчителів. На славних наставників працелюбові доля не скупилася. З вдячністю він пригадує мудру школу трудового гарту інструктора, а згодом заступника начальника депо Анатолія Огірчука, оглядача-ремонтника вагонів Миколи Білецького. А старшому оглядачеві-ремонтнику вагонів Святославу Скакодубу від Ігоря Огороднійчука особлива дяка, адже він не тільки навчив тонкощам роботи оглядача та ремонтника вагонів, прищепив почуття великої відповідальності за доручену справу, від якої залежить безпека багатьох людей, а й виховав славну доньку Оленку, яка свого часу підкорила Ігорове горде, але чуйне та добре серце.

    Нині Ігор Миколайович сам, як старший оглядач-ремонтник вагонів, очолює зміну працівників. Десятьом колегам передає мудру науку, що отримана від своїх попередників. Саме тому трудова спадковість у колективі козятинських вагонників-експлуатаційників на високому рівні. Надійну підтримку у роботі має від колег Ігоря Бойка, Руслана Комісарчука та інших оглядачів, які дорожать робітничою честю і знають ціну кожній заробленій гривні...

    У першому кварталі 2014 р. зміна під керівництвом І.М. Огороднійчука провела технічний огляд понад 28 тисяч вагонів, виявивши 126 технічно несправних вагонів, які загрожували руху поїздів. У підлеглих працівників він вимагає високої відповідальності, бо сам у всьому є прикладом для інших.

    Олена та Ігор Огороднійчуки викохали доньку Даринку, яка наступного року буде випускницею міської школи №2. Дівчина мріє стати архітектором, бо дружить з точними науками, любить креслити та малювати.

    Ігор Огороднійчук належить до тих людей, про яких мовлять: на що очі дивляться, те руки роблять. У власній господі, яку свого часу придбали в добрих людей, все робить до ладу, бо звик, що там, де він доклав своїх рук, іншим немає що робити.

    Коли викроїть вільну часинку - поспішає у рідні Махаринці, де у нього чимало рідні, друзів, добрих знайомих. А ще любить на водоймах свого дитинства порибалити, або просто походити стежками дитинства, які вивели його в люди.

    Петро ЗАРИЦЬКИЙ

    Уніформа для залізничника. Чимало «за». А хто ж «проти»?

    Психолог Ірина Шабаєва у «Коментарях» підняла цікаве питання щодо умовної поведінки людини в мундирі. Вона розглянула насамперед психологічний аспект. Мовляв, що ж спонукає нас носити уніформу (тобто професійний одяг) - усі ці мундири, обов’язкові службові спідниці, брюки, пілотки, кашкети і т.д.? При тому, що в тих або інших галузях діють свої норми та правила, зокрема щодо власної корпоративної форми одягу, кожна людина паралельно має свою мотивацію відносно її носіння. В нашому випадку цікаво торкнутися теми носіння залізничної уніформи.


    Працюємо ми добре.

    Вище керівництво будь-якої залізниці завжди під час виконання ним посадових обов’язків виглядає відповідним чином, випромінюючи носінням приваблюючої уніформи міць нашої спільної галузі. Цього водночас не скажеш про багатьох з нас, їхніх колег. Ми ж бо чомусь одягаємось на роботу у щось своє, рідне, звичне, практичне…

    З одного боку, це нормально, бо взуття та одяг виконувати завдання нам не заважають, психологічного комфорту додають. Та й взагалі, здавалося б, кому яка різниця, що ти взув-одягнув зранку на роботу?

    Завжди, одначе, є інший бік справи. Залізнична форма як така примушує її носія навіть на підсвідомому рівні відчувати себе зобов’язаним ставитися до виконання власних службових обов’язків більш відповідально. Тим паче, коли пересічний залізничник має справу із клієнтами, відвідувачами, замовниками, користувачами. Перелік продовжуйте самотужки. Заперечить інший читач, мовляв, знає він безліч випадків, коли ніяка уніформа не сприяє праці ліпше, ніж свій власний, зручний у носінні одяг разом зі придбаним десь на речовому ринку взуттям. Хтось заперечить, приміром, наведенням прикладу Китаю, де, здається, ще років двадцять тому всі його громадяни нагадували таку собі сіру масу однаково взутих і одягнених людей, до того ж майже однакових, як на наш погляд, зовнішньо.

    Цікаво на прикладі Китаю сьогоднішнього спостерігати небувале економічне зростання цієї країни. Вже годі й говорити, як вони там кардинально змінили власний імідж. Строката загальна картина Китаю може переконувати нас принаймні у тому, що справа полягає зовсім не в стилі робочого одягу чи взуття. Втім, мабуть, не без того теж. Зокрема залізничники на китайських магістралях вдягнуті у форму «з голочки».

    Повертаючись до нашої української залізничної дійсності в питанні застосування, умовно кажучи, мундирів, відзначаємо, що великий відсоток працівників українських залізниць дотримуються зовсім не державного, але власного стилю. Якщо враховувати їхню сумлінну працю, - і тим паче варто подумати, перед тим, як зобов’язати залізничників носити мундири, - то чи варто забувати відоме прислів’я: «Від добра добра не шукають»?

    Отже, не знаю, варто чи ні всім без винятку залізничникам перевдягатися в обов’язкові мундири, йдучи на роботу, чи варто надати людям право самим вирішувати це принципове питання? Як на мене - нехай буде так, як воно є зараз. Працюємо ж ми добре? Так. А те саме прислів’я, згадуване нами трохи вище, поки що ніхто не відміняв. У розмові з колегами із локомотивних депо, провідниками пасажирських вагонів почув чимало «за». Очевидно, є й ті, хто «проти». Чекаємо ваших думок, шановні читачі.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото із архіву редакції

    Завдання: вирватися із зони

    Не знаю, як багато донбаських залізничників вимушено виїхали із зони АТО. Мабуть, це є статистичною таємницею разом з більш сумною цифрою інших загиблих моїх колег у тій самій зоні. Згодом, коли вщухне війна, знатимемо значно більше, ніж сьогодні. Зараз розповім про те, як одного листопадового дня автобусом міжміського сполучення Донецьк - Костянтинівка - Краматорськ довелося виїхати за межі воєнної зони авторові цього тексту, співробітникові Донецької залізниці. І про те, що, власне, до того спонукало.

    За мирних часів подібна подорож абсолютно не викликала б стільки емоцій. Адже ще донедавна, а саме, до початку літа 2014 р., не було майже ніякої потреби деталізувати подібний маршрут для читача. Звичайна така собі проста даність, як оце задача для першокласників: «З пункту А через проміжний пункт К до пункту Б зі швидкістю 60 км/год виїхав автобус із пасажирами. Відстань між усіма пунктами відома. Скільки часу знадобиться водієві, щоб деякі пасажири вийшли у пункті К?».

    Північний автовокзал, з якого вирушає наш автобус, переповнений пасажирами. Багато жінок з дітьми, ще більше усіляких пакунків, сумок, валіз, «кравчучок». І не дивина - люди беруть в далеку путь все необхідне. Мимоволі зазираємо в очі один одному - незнайомі люди, що волею долі раптом опинилися саме тут, саме зараз. Відчуваю відчай у поглядах жінок. Можливо, помиляюся, і вони якраз є абсолютно спокійні та щасливі.

    Раптом з адмінбудинку автовокзалу виходить високого зросту людина, неначе граючи важливу роль одного з ватажків Білої гвардії часів громадянської війни. Як не роздивляйся, але асоціації виникають з реальним генералом у відповідній уніформі, з якимось навіть нагородами у вигляді Георгіївських хрестів. Блискавкою промайнула думка: «А чи не сон це? Чи не повернуло мене невідомою машиною часу туди, де ще живий Ленін, і вирішується доля жовтневого перевороту, тобто революції 1917-го?» Настільки вражаюче виглядав цей псевдогенерал. Але водночас він був абсолютно реальною фігурою, не помітити яку було неможливо тим, хто був поруч із ним у радіусі десь із тридцяти метрів. Треба бачити було його погляд. Він спостерігав за нами усіма так, неначе від одного руху його пальця залежало - зможемо ми виїхати туди, куди хочемо, чи ні.

    Власне, альтернативи щодо того, як виїхати із зони, щонайменше три. При тому -жодного варіанту виїхати з Донецька поїздом. Кількома днями раніше я спеціально дістався залізничного вокзалу станції Донецьк, аби знайти там приємне повідомлення, що бодай якийсь хоча б і вантажний поїзд рушить в бік свободи. Марно. Зачинено було двері навіть у приміському вокзалі, який разом із іншими новобудовами було споруджено спеціально під ЄВРО-2012.

    Отже, вистоявши довгу чергу до однієї з кас Південного автовокзалу, я придбав квиток на рейс Донецьк - Краматорськ, аби виїхати з рідного мені міста післязавтра. Зігрівала надія на те, що їхати мав цілком легально, як завжди. Але цього разу хвилювали деякі серйозні обставини, що не давали стовідсоткової впевненості в успіху подорожі. Справа в тому, що реалії моєї роботи на Донецькій залізниці, вкупі з об’єктивними світоглядними обставинами просто не залишали іншого шансу, ніж, вибачте, вимушена еміграція в кордонах власної держави. В душі відбувалося щось на зразок ревізії. Це коли з одного боку треба було щось найнеобхідніше для майбутньої роботи за фахом взяти з собою, а з іншого - неможливість це зробити стовідсотково. Саме ця прикра обставина пригнічувала найсильніше. Бо фактично відбувався душевний злам, своєрідна консервація власних творчих планів, звичних контактів, маршрутів і так далі. Якщо в стислій формі сформулювати думки - було що втрачати. Саме тому настрій, як розумієте, зовсім не поліпшувався. І це навіть не зважаючи на те, що кінцевою точкою подорожі мав стати Київ, славнозвісна столиця моєї країни.

    У голові постійно літав цілий рій різноманітних думок, в тому числі переважно сумних. Чого мені це приховувати, якщо насправді так воно і є? Навіть зараз, коли певні переживання встигли вщухнути. Певні - не всі, бо, на жаль, справжня війна в Донбасі, в якій ми тимчасово втрачаємо неабиякі власні території, продовжується, і кінця їй поки не видно. Мешкаючи в Донецьку з самого початку АТО до самого кінця осені, я, нарешті, добре зрозумів свого батька, котрого часто розпитував про німецьку окупацію, де він вимушено перебував на рідній Кіровоградщині протягом понад двох років. Він неохоче згадував події того часу, свідком яких був. Нічого радісного, нічого приємного, тим паче було дуже сутужно з їжею. Це коли люди виживали за рахунок якихось дивних страв, які зараз добровільно ніхто з нас вживати не стане. Уявіть собі, що сьогодні в окупованому Донбасі вже є померлі від голоду. Хіба хтось з нас міг собі уявити подібне жахіття ще навесні?

    Специфіка роботи двічі призводила до мого тимчасового затримання представниками силового відомства новоствореної так званої ДНР. Задоволення, чесно кажучи, сумнівне. Факт затримання щоразу виснажував морально і фізично. Хоча, чесно кажучи, ніяких тортур до мене там не застосовували. Але дозволити собі третю зустріч зі силовиками вже не міг. Та й не хотів. Хоча до того йшло. Йшло тому, що ідеологічно - в контексті цього кривавого протистояння - змінювати власні погляди зовсім не збирався. Отже, принципово все було вирішено заздалегідь, а саме: полишаю рідний край, рідне місто, рідне ВСЕ. Звичайно, таких як я - меншість, бо в Донбасі свідомо залишаються тисячі моїх земляків, які свято вірять у своє відокремлене від України щастя. І як би ми не хотіли їм пояснити хибність їхньої позиції, їхньої сліпої віри в проросійську казку, вони залізобетонно продовжуватимуть так або інакше підтримувати сепаратистський рух.

    Отже, це не для них в даному разі звучить доволі свіже народне російськомовне прислів’я «Чемодан, вокзал, Россия», а саме для мене та мені подібних. Дещо змінене, до того ж українською: «Валіза, вокзал, Україна».

    Збираюся. У підсумку виходить одна невеличка дорожня сумка, в якій лежить з десяток загальних зошитів із творчими доробками, ті або інші предмети одягу, решта - усілякі дрібниці. Трохи провіанту, зокрема пакетик із сухарями (кладучи його в сумку, подумав чомусь про тюрму, в якій опинитися не планую, тому на кілька секунд завагався: брати чи не брати сухарі). Все. Наступної доби знову дістаюся з сумкою Південного автовокзалу, сідаю в салон автобуса і - молюся. Єдине, що може тебе зараз якось заспокоїти, це вона - постійна молитва. Через вікно бачу кількох ополченців зі зброєю, бачу над дахом каси гасло «Записывайтесь в народное ополчение Донбасса!» Мав би гарантію безпеки, обов’язково сфотографував би побачене. Але в реаліях Донецька подібні ініціативи можуть закінчитися великими неприємностями.

    Водій, мешканець Краматорська, приємного вигляду і поведінки чоловік років під шістдесят, нарешті сідає за кермо і рух назустріч волі починається.

    (Далі буде)

    Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк - Київ

    Про долю, яка з буднів свято малює

    Долю колійника, уточнимо, начальника Дарницької дистанції колії Володимира СИСТРЕНСЬКОГО аж ніяк не назвеш легкою. Проте крім труднощів, у його ритмічному, повноцінному житті було чимало перемог, звитяг, досягнень. Жоден спеціаліст зі статистики не перелічить. Та не про цифри сьогодні ведемо мову.


    Володимир Систренський

    КРЕДО - НЕ ДОПУСКАТИ НЕЗАДОВІЛЬНИХ КІЛОМЕТРІВ

    Його рідне село Даньківка, що на Вінниччині, загубилося серед пралісів на берегах притоки Південного Бугу. Селянський син швидко опанував непрості землеробські премудрощі. Допомагав батькам вести присадибне господарство якомога економніше: у 1960-70-х роках особливого достатку годі було й чекати. З тих пір він полюбив городництво, квітникарство, садівництво. Згодом у вільний від роботи час на обійсті вирощуватиме таке усім знайоме, як у поета «… троянди й виноград, красиве і корисне».

    Вступ до Вінницького технікуму залізничного транспорту - то свідомий вибір. Навчання давалося легко, особливий інтерес викликали спеціальні дисципліни. Відразу після розподілу на виробництво доля Володимира розпорядилася таким чином, що він опинився на посаді старшого техніка у Проектно-дослідницькому інституті «Желдорпроект» Горьківської залізниці (Росія). Отже, мета пов’язати себе із колійною справою була здійсненною. Ази вивчають на студентській лаві, справжню практику отримують на лінії. Монтер, а згодом бригадир колії Київської дистанції був свідком тих перетворень, коли на зміну ручній праці на столичну магістраль приходила потужна колійна техніка. Послідовно проходячи галузевими щаблями до вершин інженерної премудрості, В. Систренський спрямовується дорожнім майстром на Фастівську дистанцію колії. Для тих, хто цікавиться історією столичної магістралі, нагадаємо, що обслуговування головного залізничного напрямку між Києвом - Фастовом - Козятином в усі часи було справою нелегкою. Величезні вантажопотоки, безліч пасажирських експресів, що об’єднують міжнародні транспортні коридори, вимагають від колійних справ майстрів неабиякої кваліфікації.

    «Дистанція потерпає». За радянських часів та й сьогодні це словосполучення для організаторів руху поїздів завжди слугувало як екстрене гальмування локомотива. Гарантування безпеки руху поїздів через дефектні рейки, по яких пропущено понаднормовий тоннаж, це головний біль не лише для дорожнього майстра. Але посада зобов’язує сигналізувати про стан речей, незважаючи на службові ранги. Він так і робив, бо справа вимагає рішучих дій. А далі - прискіпливий контроль на лінії. Як прокладається сталева нитка? Чи збережені основні габарити у плані, яке здоров’я у колійній призмі?

    Не допускати незадовільних кілометрів. Чи потрібно коментувати цей вираз?! Для посвячених відомо: варто лише прострочити з ремонтом, приміром, стрілочного переводу, чекай на виникнення транспортного інциденту. Але… У В. Систренського були такі наставники, які привчили не боятися труднощів. Навпаки, перші практичні університети змусили сконцентрувати власні досвід і вміння, налаштуватися на пошук виходу із найскладнішої ситуації. «Добротный волшебный толчок для вдохновления» - така психологія царювала у залізничному господарстві повсякчас. Із подібними керівниками, які намагаються робити справу не особистим прикладом, а грюком кулака по службовому столу і тирадами із потужної гортані, що перекричить будь-який гучномовець, майбутній начальник технічного управління главку колії Укрзалізниці розмовляв тактично і без зайвого нервування. Хоча тембр голосу, інтонації у Володимира Олександровича неповторні. Щось мені підказує, є у В. Систренського співочий талант. Але це ліричний відступ, який також буде доречним у сьогоднішній розповіді про нинішнього начальника Дарницької дистанції колії.

    ТУРБОТИ СТАРШОГО ДОРОЖНЬОГО МАЙСТРА

    Життя йде по колу. Сьогоднішньому героєві судилося зустрічатися із грамотними та відповідальними керівниками, корифеями інженерної справи. Перелік його посад - свідчення того, що Володимир вірно визначав можливості підлеглих. Судіть самі. За молодих років стати заступником начальника Дарницької (жодних фактичних помилок - ред.) дистанції колії - це вже успіх. Головний інженер, а згодом - начальник Київської колійної станції В. Систренський вміє визначати можливості підопічних. Тому його вимоги мають виконуватися якісно і у строк. У 1970-80 роки на Південно-Західну залізницю надходили машини для поточного утримання колії. Виправно-підбивні рихтувальні ВПР-1200, рихтувальні Р2000 і так далі.

    Машину для рихтування колії працівники Київської КМС отримали одними із перших. Ось коли багато зусиль і творчої енергії знадобилося для створення технологічних процесів з поточного утримання колії. Підлеглі зверталися і продовжують так діяти до сьогодні до Систренського за порадами. І не лише через виробничі проблеми. Він заслужив авторитет як досвідчений інженер, мудрий наставник у життєвих колізіях.

    Це підтверджує і нинішній начальник Ніжинської дистанції колії Олександр МАЗУР. Їм довелося пропрацювати пліч-о-пліч протягом багатьох років. Галузева служба колії подарувала незабутні дні, коли на порядку денному стояло зокрема будівництво 40-кілометрової залізничної лінії Київ - Трипілля і п’ятий вихід із Київського залізничного вузла у напрямку Донбаса, Придніпров’я, Криму через станцію Миронівка. До речі, будівництво цієї лінії розпочалося у 1978 р. трестом «Південзахідтрансбуд». Свого часу старшим дорожнім майстром там працював Володимир Олександрович. Значить, і його внесок у велику справу розбудови столичної магістралі є суттєвим.

    ФАХІВЕЦЬ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ

    І ще про одне. Як відомо, у 1974-му році Ніжинська дистанція колії «відпочкувалася» від Дарницької. Але підрозділи-сусіди співробітництва не порушили. Навпаки, міцне колійне плече слугує успіху всієї залізниці. Заради взаємодопомоги, що підтримує як належить стан колійного господарства, і О. Мазур, і В. Систренський спрямовують зусилля інженерів та робітників. Ясна річ, без взаємодії із спеціалістами з організації руху поїздів, із енергетиками, зв’язківцями, фахівцями із сигналізації, централізації та автоблокування колійне господарство неможливе.

    Впровадження нових ліній, будівництво додаткових колій на багатьох станціях. Турботи - як у інженерів, так і у їхніх колег-працівників - величезного масштабу. Тут доречно відмітити, що в усі часи відігравало неабияку роль не лише впровадження нової інфраструктури. На залізниці застосовували нові типи і ваги рейки, стрілочні переводи, залізобетонні шпали, кріплення та інші інновації. Отже тут потрібний системний підхід на всіх напрямках складного колійного комплексу. Це стосувалось і капітальних робіт, і поточного утримання колії, і механізації, і утримання земельного полотна, і контролю за інженерними спорудами. Але у першу чергу - безпеки руху поїздів.

    У вересні 1993 р. за наказом Міністерства транспорту України Київський відділок залізниці було ліквідовано, і на базі його структурних підрозділів створено Київське державне підприємство з перевезення вантажів і пасажирів «Київдерж-транс», яке згодом, а саме, у червні 2000 р. було реорганізовано в Київську дирекцію залізничних перевезень. Але ж і тут є творчі набутки тогочасного головного інженера «Київдержтранс» Володимира Систренського.

    Ще один цікавий факт з його біографії. Кафедра реконструкції та експлуатації залізниць і споруд тогочасного Київського інституту інженерів залізничного транспорту не обійшлася свого часу без тепер уже доцента В. Систренського. Одна справа - впровадження інноваційних ремонтних технологій, відповідних наказів, які розроблялися за участю мого сьогоднішнього героя. У документах - все як по маслу: чітко сформульовано завдання для дистанцій колії та колійних машинних станцій. Це, як мовиться, керівництво до дії. А в інституті зміст документів переказувати не годиться. Студент - особа прискіплива - відразу розкусить, чи викладач - «ботанік», який колійне господарство бачив лише із вагонного вікна, чи Фахівець з великої літери, який про секрети організації поточного ремонту колії може розповідати годинами. Та ще й про випадки із особистої практики вміє цікаво повідати аудиторії. Творча молодь таких людей поважає.

    ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

    Повертаюсь подумки у часи, коли Дослідну КМС №121 (приписки ст. Київ-Волинський) очолював саме В. Систренський. Саме у ті роки найбільш мобільними вважалися умільці зі столиці. Це завдяки їхнім зусиллям протягом короткого часу було створено ланкоскладальну базу, виробничі потужності для утримання та експлуатації комплексу машин, підготовлено висококласних спеціалістів.

    Якось на очі потрапила Інструкція з укладання та утримання суміщеної залізничної колії 1520 і 1435 мм. Отже, Україна і Європа стають ближчими завдяки модернізації колійної інфраструктури з обох боків кордонів нашої вітчизни та Старого Світу. Документ було затверджено 22 лютого 2005 р. Серед авторів - сьогоднішній герой. Значить, Володимир Олександрович був серед тих головних спеціалістів главку колії Укрзалізниці, хто наближав українську транспортну інфраструктуру до європейських стандартів. 10 років злинуло. А до Європи ще далеко. Проте у цьому вини залізничників немає.

    Його життя намітило маршрут для здійснення нових планів. Кінець першого десятиліття ХХІ століття відзначився дефіцитом кадрів зокрема у колійному господарстві. Це ускладнило вирішення проблем поточного утримання колії, проте вживалися заходи, що мали виправити ситуацію.

    Саме тоді наша газета ознайомила читачів зі змістом наказів генерального директора Укрзалізниці та начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА, згідно з якими дві дистанції колії столичної магістралі - Дарницька та Ніжинська - з 1 липня 2009 р. у дослідному порядку перейшли на дільничну систему організації поточного утримання колії.

    У наказах зазначалося: прийняття такого рішення обумовлено обмеженістю фінансових ресурсів і неможливістю виконання всього обсягу ремонтно-колійних робіт у терміни, передбачені Положенням про проведення планово-запобіжних ремонтно-колійних робіт на залізницях України. На порядку денному - накопичення фактів з несправностей колії, інженерних споруд і земляного полотна, які не можуть бути своєчасно усунені через велику їх кількість нечисленними бригадами поточного утримання. Також у наказах було окреслено низку положень, спрямованих на вдосконалення системи поточного утримання колії. Зокрема, передбачено формування спеціалізованих бригад із невідкладних робіт і укрупнених бригад з поточного утримання колії, укомплектування останніх моторейковим і автомобільним транспортом, засобами малої механізації, інструментами і засобами зв’язку. В наказі тогочасного генерального директора зазначено: дослідну експлуатацію провести впродовж року, про результати доповісти. Забігаючи наперед скажемо, плани здійснено. Успішно!

    - А які результати? Позитивні зрушення від впровадження нової системи відчулися вже з перших місяців. Найяскравіше свідоцтво тому - результати роботи дистанції, яку тоді очолив В. Систренський. Бригади з поточного утримання колії практично усунули всі недоліки у роботі рейкових кіл на коліях і стрілочних переводах, покращили бальну оцінку стану колії до 27 при плані 40, тобто на 113%. Такі ж показники і зараз, розповіли мені колеги В. Систренського.

    Вже з перших місяців такої роботи всі виробничі цифри помітно перевищували планові. Відповідний главк Укрзалізниці констатував: покращенню показників за невідкладних і планових робіт сприяв перехід дистанції на дільничну систему утримання колії.

    Нова система? Як тоді розповідав нашому виданню сам Володимир Систренський, якщо до відчутних перетворень у структурі дистанції було 6 дільниць, 18 околотків, 44 бригади, то згодом стало 5 дільниць, 19 околотків, 33 бригади з поточного утримання і 5 укрупнених бригад з колійно-ремонтних робіт.

    Щоправда, поки довести кількість працівників до необхідної в кожній бригаді не вдалося. Цьому завадила заборона приймати нових працівників, що тимчасово діяла на залізниці. На трьох дільницях, двох у Дарниці і одній на Київ-Петрівці, створено укрупнені бригади по 15 осіб кожна. Згодом створили подібні бригади у Баришивці та Яготині. І все ж дефіцит робітничих рук дуже дошкуляє дистанції у вирішенні виробничих завдань. Брак автомобільного і моторейкового транспорту В. Систренський та його колега - начальник Ніжинської дистанції колії О. Мазур вирішують завдяки творчому тандему, обмінюючись необхідною технікою на паритетних засадах.

    УВАГА, ЕКСПЕРИМЕНТ!

    На перших порах впровадження дільничної системи поточного утримання колійного господарства не існувало повного комплекту необхідних нормативних документів на виконання робіт. Серед їхніх розробників - колеги Володимира Олександровича. На період дослідної експлуатації означених дільниць на полігоні Дарницької та Ніжинської ПЧ відповідним главком Укрзалізниці надано рекомендації щодо утримання колії. Виходячи з них, у дистанції розроблено та затверджено положення про терміни проведення оглядів та усунення недоліків. Ясна річ, без відповідних посадових інструкцій дорожніх майстрів з контролю, дорожніх майстрів з експлуатації та бригадирів колії і так далі справа б не відбулася.

    Експеримент тривав до 1 липня 2010 р. Володимир Систренський та очолюваний ним колектив справився із завданням. У галузевому змаганні за 2009 р. Дарницька ПЧ зайняла друге місце. А наступного року - отримала Перехідний прапор Укрзалізниці за першу сходинку. Минулий рік - також перемога. Попереду - нові звершення, тому що начальник дистанції та очолюваний ним колектив дивиться у майбутнє з оптимізмом.

    Він - люблячий чоловік. Суворий, але справедливий батько. Виховав чотирьох синів, якими щодня пишається старший Систренський. У колі друзів Володимира Олександровича та Орисі Костянтинівни - Віктор Галунко (друг зі шкільної парти) та Леонід Забаштанський (добрий приятель із студентських років).

    Коли цей матеріал готувався до друку, редакція отримала віршовану присвяту від колективу і профкому на адресу сьогоднішнього ювіляра.

    Сьогодні рівно шістдесят у Вашому житті минає,

    А скільки їх ще на шляху, про це ніхто не знає.

    Тож зичимо в здоров’ї вік довгий прожити,

    Щоб власних друзів на сторіччя могли ви запросити!

    Щоб у мирному небі Вам сонце всміхалося,

    А всі Ваші мрії та плани збувалися,

    Хай здоров’я, щастя і достаток

    Як улітку рясно липи цвіт квітує

    Хай доля з буднів свято Вам малює!

    А Господь ще безліч літ дарує!

    Іван СОТНИКОВ, Фото з архіву Дарницької дистанції колії

    Джерело здоров'я та люб'язності

    Чи можна бути українцем і не знати України? Дивно, сумно, соромно, болісно, але – так

    (Продовження. Початок у №46, 47)

    ЖИТТЄВИЙ НАБІР ВАСИЛЯ ВАСИЛЬОВИЧА

    Тягне до Карпат після побаченого, ближче до народу і традицій. Їдемо на Боржавські полонини (с. Пилипець).

    По дорозі залізнична станція Стрий. За часів Данила Галицького через місто Стрий пролягав торговий шлях з Галича в Україну. У 1387 р. Стрий вже був значним економічним і адміністративним осередком. У 1872-1875 рр. тут будують залізницю, паровозоремонтні майстерні. Стрийський вагоноремонтний завод заснований у 1874 р., постійно удосконалює й освоює нові види ремонту вантажних вагонів. Ця станція зв’язує Україну з Європою. Через неї ідуть поїзди на Будапешт, Братиславу, Белград, Загреб. Саме тут вони зупиняться з давніх часів для технічного огляду.


    Примітно, що саме в Стрию 14 березня 1990 р. над будинком міської ради вперше в Україні піднято національний синьо-жовтий прапор.

    Екскурсовод розповідає: його прабабуся до 1914 р. мешкала в Америці, була небідною жінкою. Мала ювелірні магазини, переїхала на Західну Україну, тут радянська влада все в неї забрала. В цих місцях через хату живуть такі ж пограбовані. Тому це населення не злюбило радянську владу і повставало проти неї.

    Ще цікаво, є тут місцевий природолюб Василь Васильович - у 65 років щосуботи він на Говерлі (2061 м над рівнем моря!). Інші екскурсоводи у нього вчилися. Він не бере з собою туристів без дрібки ізюму, 25 г шоколаду і 50 г коньяку. Це саме той життєво-необхідний набір, вважає Василь Васильович, без якого не вижити у горах, якщо стануться непередбачені обставини.

    І ось ми вже біля канатної дороги на гору Гемба, яка сягає 1,5 км і є найвищою з вершин Боржавської полонини. У «люльку» потрібно сідати на ходу. Тож трохи лячно, ще ж треба встигнути дитину всадовити, не загубити рюкзак, не випустити фотоапарата, та й самій не промахнутися. А ще озирнутися, чи чоловік не обірве усі дроти (бо він у мене габаритний добродій). Порядок! Поїхали.

    Карпатські ялинки такі лапаті, височенні і ростуть на схилах під нахилом. Можна роздивитися шишки на верхів’ях. А над нами літають дельтаплани. Дуже гарно. Під ногами - квіти, різнотрав’я. Попереду сидять велосипедисти, збоків звисають велосипеди. Де ж тут кататися? Раптом внизу чую тріск, шум - між ялинами проглядається петляюча крута доріжка вниз з гори - мчать гірські велосипедисти! Як вони це роблять?! Не покидає думка - раптом стрибати - височенько, ноги поламаєш, мабуть, краще на бочок і котишся собі… Сміх і гріх.

    Приїхали. На горі нам показали схили, на яких ростуть чорниця та брусниця. Уявіть височенну гору, вкриту зверху донизу зеленими маленькими кущиками з чорними та червоними ягідками. Їхнє коріння переплелося і утворило м’яку підстилку, в якій тоне взуття, а земля видається червоною. В місцевих є жарт: на гору люди йдуть з білими зубами і руками, а спускаються - з чорними. Здогадалися, чому?!

    Чоловік все допитувався в екскурсовода, чи водяться у Карпатах ведмеді? Кажуть, у глибині лісів є.

    БІЗНЕС ЦИХ КРАЇВ

    В одному з виступів мого улюбленого «Кварталу-95» був жарт з приводу закарпатських будівельників: «Так, дядьку, працюємо у карпатських шахтах, трошки збираєм шишки, трошки бєлочок…». Думала, приколи. Ага?! І шишок навалом, і білочок, і шахти є. І зовсім виглядає нереальним, що люди справді тут живуть за рахунок дарів природи - білих грибів та чорниці. Торік було відвантажено до Європи 400 т білих грибів і 250 т чорниці. Чорницю тут взагалі називають годувальницею - справжній бізнес для цих країв, користь від якого мають не тільки місцеві жителі, але й усе село. Завдяки збиранню ягід у бюджет села надходять непогані кошти.

    Тому нещодавно у с. Гукливе було ініційовано та зібрано жителями кошти, на які встановлено пам’ятник цій ягоді-годувальниці. Пам’ятник виготовив ужгородський скульптор М. Колодко. Сільський голова урочисто встановив маленький бронзовий кущик з ягідкою.

    Були у захваті - по-перше, ніколи не знали, як та чорниця росте, по-друге, як же люди її тут збирають? Ми тільки два кроки вниз зробили і здається зараз як покотишся, жах охоплює, тому що ти - на 1500 м над рівнем моря! Відразу ціниш працю і розумієш, чому та чорниця не така вже й дешева. До речі, тут вона й солодша й більша за розміром, ніж та, яку продають у Києві.

    А коли вниз поїхали, то краєвид був, як казала нянька із фільму: «Очу-ме-ть»! Полонини, хатки, горби, поля, ліса і гори. Все - різного кольору. Високо-високо летиш, мов пташка, всі так і розкидають руки, як крила, щоб сфотографуватися. Прохолодно тут у небесах. Далеко-далеко видно. Як хороше бути пташкою, куди схотів, туди перелетів, без усяких віз, путівок, сусідів… Незабутні враження.

    Потім нас повели у колибу. А там страви із «місцевого м’яса» - білих грибів! Я ніколи ще не їла їх. Які вони запашні! Коли підходиш до продавчинь з в’язками, то метри за три вже чутно цей приємний аромат, знову згадалося дитинство, коли бабуся сама збирала сироїжки, підберезовики прямо в Києві, у лісі Пуща-Водиця) і сушила на балконі.

    Супчик із сушеними білими грибами, деруни з маринованими і місцева наливка - це шось! Хіба це можна порівняти з японськими суші чи грузинськими хачапурі, російськими щами чи французькими жабами…? Ні! Ні! Українські страви - це фантастика!

    Далі - водоспад Шипіт. Цікаво - звідки така назва? За легендою, розповідає екскурсовод, якось заблукали москалики у карпатських полонинах, та й вийшли на водопад, злякалися і сказали: «Как вода шипит». Ось вам і назва!

    Це один з найкрасивіших водоспадів України. Струмені води зриваються з 14-метрової висоти декількома каскадами, і красиві бризки розсіюються хмарою крапель.

    ШЛЯХОМ ДІВИ МАРІЇ

    Ще цікава відмінність Західної України - скрізь, по трасі, у селах, містах, подвір’ях приватних осель встановлені каплички. Це молитовні зі статуєю Діви Марії, яка благословляє того, хто йде або їде шляхом. Так приємно, ти їдеш, а хтось, завчасно хвилюючись за твою безпеку трудився над капличкою. Також кажуть, що такі каплички ставлять добрі господарі (тут - газди) на знак вдячності за надані йому Богом блага.

    А ще що незвичного, так це - лелеки. Стільки гнізд із лелеками я ніколи в житті не бачила - на дахах, на стовпах, на деревах! Тут є така примовка: «Бусько, бусько, принеси мені Маруську!» Так повинна примовляти жінка, яка хоче мати дитинку. Кажуть, працює точно. Не вірите? Приїздіть і переконайтесь! А у с. Тисів живуть деякий час сірі чаплі. Місцеві жартують: їдять занесену до Червоної Книги закарпатську форельку «Королівська риба» з гірської річки і штрафів не платять.

    Є цікавий звичай - у вікнах будинків часто можна побачити ляльку або квіти. Лялька означає, що в будинку є діти, білі квіти - наречена, червоні - заміжня жінка, жовті - розведена.

    Деякі історики називають Україну колискою народів. Хочеться чи не хочеться в це вірити недоброзичливцям, але, поглинувши в історичні джерела, переконуєшся - це дійсно так. Зараз у Карпатських горах живуть бойки, лемки і гуцули.

    Якщо завітаєте в цей край, не забудьте купити додому сушені білі грибочки, хвойний мед (ще одне моє відкриття. Кажуть, цілющий він такий, що ніякий бронхіт проти нього не встоїть - саме те, що не дає моїй дитині взимку насолодитися зимовими розвагами до схочу), обереги та вишиванки.

    ПЕЧЕРИ ДОВБУША

    Так прониклися історичними фактами, що вирішили побачити ще скелі та печери Довбуша. Пам’ятаю із шкільної програми про нього, як про борця за свободу. Екскурсовод нам попався - клас. Жартує, регоче, приколи відпускає…

    Спочатку вас завезуть у місто Моршин - невеличке містечко на Прикарпатті, але знаний курорт у світі, що розташоване серед тисяч квадратних кілометрів екологічно чистих лісів. Тут також є бювет з цілющою водичкою, спробували - солона-солона (ропа).

    Далі за планом - Сукільські водоспади в с. Бубнище (взагалі їх три: перші два водоспади розташовані на відстані понад 500 м один від одного в селі Сукіль, а третій біля села Бубнище. Тут річка Сукіль спадає кількома широкими каскадами, найвищий з яких - майже 1 м. Загальний перепад води - 5 м. Якраз перед нашим приїздом пройшов рясний дощ, на річці було водопілля. І хоч вода стала каламутною, та красу і мальовничість водоспадів це не зіпсувало.

    Недалеко від с. Бубнище - буковий ліс, ніби потрапляєш у доісторичні часи і джунглі з динозаврами. Білі стовбури, які верхівками чіпляють небо, руками не охопити. Скрізь з-під листя виглядають різні гриби, розумієш наскільки це звично для населення - тут їх навіть ніхто не збирає.

    Далі - різкий спуск вниз, вся «підлога» цього лісу обросла мохом - навколо пеньків, на стовбурах дерев, біля каменних велетнів, замість трави - скрізь. Який він гарний, пухнастий, яскраво-зелений, а з росою як блищить! Корені буків повилазили з-під землі, переплелися чудернацькими каскадами, схожими на півколові сходи, завдяки яким ми тільки і могли спускатися униз по схилу. Це потрібно бачити! Краса нерукотворна!

    Перед нами - величезні каменні глиби. Одна називається «Ванька-встанька», бо схожа на неваляшку з чоловічим обличчям. Справді, схожа! Шокуюче видовище! І ще цілий ряд таких диковинок природи. І ось він - шлях і скелі Довбуша (висота до 80 метрів, утворилися вони більше 70 млн. років тому, на дні моря. Найвищі в Україні і Східній Европі).

    Згідно з легендою, кожний камінь у скелях Довбуша - частина тіла славетного опришка. Якщо придивитись добре, то побачите вухо, яке ніби впало між скелями, могутній кулак Довбуша, голова, а ще далі, камінь, що ніби дихає, то його груди.

    Туристичний маршрут далі йде у печеру. Потрібно зігнутися, щоб пролізти під виступом скелі, пробратися між валунами. Ось коли попадаєш всередину, йдеш печерою, бачиш клаптик неба вгорі, трохи моторошно: думаєш, як гарно бачити його цілком, на волі. Та те, що чекало на нас попереду - не наверзлося навіть і в страшному сні.

    Далі потрібно було продертися скрізь ущелину, якраз саме для того, щоби, як Олекса Довбуш, потрапити на свободу. Екскурсовод перепитав, чи всі займалися гімнастикою, бо там потрібно буде задирати ногу вище голови, запевнив, що небезпечного немає нічого, пожартував, що за 10 років в ущелині застрягало всього двоє людей. І то один з них - чолов’яга, який напхав у задні кармани штанів телефон, гаманець… - все розчавив! А інша - пишногруда жіночка!

    Думаєте, на цьому скінчилося?

    Мій чоловік став третім!

    Підходимо до вузької довгої щілини між чорними скелями, які верхівками заходять у хмари. Щоби пройти тут, потрібно ногу задерти на рівень грудей, залізти на виступ і розстібнувши ґудзики на верхньому одязі, взявши поли його, з розведеними у боки руками протискуватися у цій щілині між виступів і впадин до виходу. Вам страшно? Ні, вам не страшно! Скоріше за все вам цікаво! А страшно було мені! Коли я побачила цю «щілиночку» у 22 см, в яку треба було просочитися, прикинувшись струмочком, мене почало тіпати, бо в мого чоловіка «талія» - 115 см.

    Перший подавав другому руку, а той, хто позаду - підсаджував на кам’яний виступ. І ось уся група з горем навпіл пролізла, а мій чоловік, звичайно ж, - застряг!!! І не допоможеш собі ні руками, ні ногами, нічого не можеш зігнути - так вузько. Добре, що екскурсовод усіх чекав, повернувся і давай командувати йому: тут опустися, різко видихни, протискуйся!

    Думки й страхи перебиває реальність, та екскурсовод: «Штовхай у бік! Тут піднімися на ціпки, живіт втягни! Мабуть, він і сам вже перелякався, бо більше не жартував.

    Позаду вже підходить інша група. А тут - прохід забитий. Чекали вони ще хвилин 10, потім їх екскурсовод говорить: давайте підтримаємо чоловіка оплесками, а то до ранку тут залишимось! І як почали усі кричати: «Давай! Ти зможеш!» І все таке - аплодували, свистіли… Знаючи, як чоловік не любить, коли хтось йому заважає, бубнить під руку…, мені хотілося сказати їм: «Будь ласка, не кричіть, тихо, це ж не розваги!» Та чоловік і не звертав на них уваги. «Видихни, ривком!!! Пролазь! Давай руку!»

    І диво сталося! Проліз!

    (Далі буде)

    Ірина ЗЕЛІНСЬКА

    Володимир СЕМИСТЯГА: «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл»

    (Закінчення. Початок у №46, 47)

    НАРОДУ УКРАЇНИ МОЖНА СЛУЖИТИ І БЕЗ ПРИСЯГИ

    Запитання стосувалися й сім’ї. Саме цієї хвилини голос Володимира Федоровича змінився, забринів, на очі на якусь мить навернулися сльози. «Де родичі? Де перебуває син і дружина, чим займаються?». В. Семистяга швидко опанував себе і продовжив розповідати. Слідчих цікавило, які маю зв’язки на території Російської Федерації? З ким із членів ОБСЄ спілкуюся і так далі? Зрозуміло, що в хід пішли інші «аргументи»: били руками й ногами, гасили на тілі цигарки, душили. Робили «слоника». Це коли руки, закуті в кайданки, за спиною, щоб не міг ними рухати, а на голову «одягали» протигаз. Перекривали доступ повітря і розпочиналася задуха.

    - Маючи проблеми з серцем, для мене це було загрозливим, - веде розповідь колишній в’язень. - Крім того, після опромінення під час ліквідації аварії на ЧАЕС я не міг ритмічно вдихати і видихати повітря. Зрозуміло, що слідчі цього не знали, а то було б ще гірше. Роблячи вигляд, що іншого виходу, як говорити «правду», немає, а власна версія про те, що як професійний історик збираю матеріал для майбутнього історичного опису подій на Луганщині, не зовсім спрацьовує, погоджуюсь давати деякі свідчення та співпрацювати зі слідством. Про що тут же радісно телефоном доповіли генералу (думаю, що начальнику обласного Управління МВС ЛНР Івакіну) та колегам з ФСБ. Так само поінформували голову адміністрації ЛНР В. Болотова про те, що я «розколовся» і готовий співпрацювати. Про «професіоналізм» гебістів ЛНР свідчить той факт, що все те, що їм я видав на-гора, сприйнялося за чисту монету і через те було списано купу паперів. Про що ще раз повідомили наверх: «Ой, тут так цікаво, така інформація, стільки її, що не встигаємо записувати». Насправді ж це була відкрита інформація, що була у них на столі, або ж давно видрукувана в місцевій та центральній пресі. До того ж, я знав, хто покинув Луганськ і не міг бути затриманим. Стосовно паролів комп’ютерних систем, щоб отримати інформацію з наших файлів та електронної адреси, - вони її так і не отримали. Їм заявив, що на комп’ютерах працює професійний оператор (на громадських засадах), тому коди і шифри у нього. Не дізналися вони нічого суттєвого й серед іншого. Зрозуміло, що описати все це важко, адже йшла гра, ціною якої було власне життя та життя інших осіб. Про «професіоналізм» гебістів свідчить і той факт, що вони не знали, хто такі шістдесятники. Коли зайшла мова про лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, луганського поета В. І. Голобородька, вони не могли второпати, чому він шістдесятник. І довелося пояснювати, хто такі шістдесятники? Цікавили їх і кореспонденти демократичних видань, і структура просвітянської мережі і так далі. Зрозуміло, що мова спілкування була тільки російська. Але коли я переходив на українську - більше не чіпали і терпляче вислуховували мої монологи. Найбільше їх вразили останні наші рукописні (тільки в одному примірнику) протоколи закритих засідань обласного просвітянського об’єднання, які потрапили до їхніх рук. Адже ми не тільки створили оргкомітет, який очолив боротьбу патріотів з ними - сепаратистами, а й створили оперативну трійку у складі трьох осіб (В.Ф. Семистяга, Д.Г. Тимошевська і Ю. П. Лазарєв), яка розробляла плани нашої діяльності, координувала її, зв’язувалася з Центром (все не можемо розповісти поки що), застосовувала технічні засоби для здобуття цінної інформації і так далі. Ось тут, незважаючи на ідеологічні переконання, навіть не наказували, а просили перечитати кілька аркушів нашого тексту українською мовою.

    ЩО НЕ ВКЛАДАЛОСЯ У ГОЛОВАХ СЕПАРАТИСТІВ

    - Під час обшуку в моєму хатньому приміщенні оперативна група гебістів ЛНР знайшла і вилучила військовий квиток офіцера запасу, - продовжує колишній в’язень. - Після здобуття Україною незалежності в ньому ставилися позначки, скріплені гербовими печатками з тризубом. Слідчі були такі зашорені, що ніяк не могли збагнути, чому проставлені українські, а не російські печатки. Адже ж служив у Радянській армії та складав військову присягу в збройних силах СРСР. Прискіпливо допитували і шукали відповідну позначку, чи, бува, не склав присягу на вірність Україні. Не знайшовши відповідного запису, з полегшенням зітхали і вимагали пояснень. Як же так - український патріот, націоналіст, бандерівець, а присягу на вірність Україні не склав? Чи можливе таке? В їхніх головах ніяк не вкладалося, що і без присяги можна вірно служити своїй державі та народу України, незважаючи на те - у відставці ти чи в запасі за віком. Як індульгенція їх тішило лише одне - залишився вірним СРСР…

    Дехто з них, зокрема й ватажок «Остап», ніяк не могли збагнути ще одне. Тричі брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Був опромінений, про що у військовому квитку стояв відповідний запис, а до сьогодні живий. На їхню думку, «справжні чорнобильці» давно вимерли, а я чомусь живий. Значить - псевдочорнобилець. «Остап», який працював (і за його словами, вчився у виші на атомника) на одній з АЕС влаштовував примітивні іспити. Їхня суть зводилася до одного - від початку опромінення суб’єкта та до його смерті. Тобто, що відчуває живий організм? Довелося дещо популярно пояснити та нагадати, що за його логікою, не повинно залишитися серед живих вояків Другої світової. А серед них є не тільки тиловики, а й справжні герої. І навпаки, серед присутніх я чомусь не помітив тих, хто, ризикуючи власним життям, рятував світ від мирного радянського атома. Зрозуміло, що відповіді так і не дочекався…

    «ЖИВІ НЕ СМЕРДЯТЬ»

    - Але трапилася й інша подія, - говорить В. Семистяга. - У ніч з 1 на 2 липня до нашої камери занесли миску з вечірнім супом. Це було за розкладом десь о 23-й годині. Не встигли перекинутися з Анатолієм кількома словами, як знову відчинилися двері і пролунало: «Головченко, на вихід без речей». До ранку не зімкнув очей, але його так і не дочекався. Передумав про все, зокрема й про найгірше. Але об 11-й годині наступного дня його повернули до камери. З’ясувалося, що на території гебістів перебувають кореспонденти громадського телебачення Настя Станко та Ілля. Їх затримали, хоча й існували домовленості про їхнє вільне пересування. Вони намагалися побачитися з полоненим бійцем батальйону «Айдар» А. Головченком. І коли ця зустріч відбулася в підвалах КГБ ЛНР, Анатолій повідомив їм про мене. Про те, що нас утримують удвох. Це викликало багато запитань. Адже вже поширилися чутки про мою смерть під час допитів у застінках КГБ ЛНР і про можливість забрати в п’ятницю (4 липня) тіло для поховання. Викликали родичів. Насамперед дружину і сина (з якою метою - зрозуміло). Дякувати Богу, вони збагнули, для чого їх викликають до Луганська, і з Києва не виїхали у розташування місцевих гебістів. Усе це зчинило страшенний скандал. На захист моєї честі та репутації виступили найвищі посадовці держави та народні депутати, громадські діячі, українська інтелігенція, просвітяни, мої колеги та ін. Усім їм щиро вдячний!

    - Я й не думав, що стільки осіб мене знає та переймається моєю долею, - зі скупою чоловічою сльозою в очах говорить колишній в’язень. - Щоправда, були й такі, як з’ясувалося, хто зі зловтіхою паплюжив мене та нашу «Просвіту», або необачно (завчасно) у ЗМІ виклав інформацію про те, чим же я та мої друзі займалися весь час на неконтрольованій українським урядом території Луганщини. Та попри все - інформаційна хвиля спрацювала. Мене більше фізично не катували. А за наполягання Насті та Іллі «Остап» дозволив вивести мене з камери і продемонструвати їм, що я все-таки живий. За його висловлюванням, я «не воняю», а значить, не труп, а тому живий, бо ж живі не смердять… Логічно… Пізніше відбулася наша спільна друга зустріч. У приміщенні, де відбувалися допити, простелили замість ганчірки під дверима український прапор, вилучений із просвітянського офісу. Хто його не помічав - витирав об нього взуття, а ми перескакували. Обабіч лежали вилучені «речові докази» націоналістичної діяльності просвітян Луганщини.

    ЛЕКТОРІЙ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ

    «Двадцять один день у «камері смертників» та тридцять чотири - у «звичайній». Побиття руками і ногами, припалювання цигарками. «На мене наводили автоматичну зброю з лазерними прицілами, клацали, імітували розстріл або співали гімн Росії.

    Найгірше було українським військовим, які потрапили до полону. Їм намагалися сокирою рубати руки, ноги, голови, різали ножами. У шпарину у дверях я бачив, як військовополонених били так, що вони починали хрипіти. А згодом навіть хрипіти перестали». Тоді бранців кидали в автівку з вигуками «У кар’єр». Це означало: «На розстріл». В очах Володимира Федоровича побачив смуток.

    Що допомагало не схибити, вижити? Поруч із В. Семистягою перебував у камері військовополонений із батальйону «Айдар» А. Головченко. Вони разом з іншими в’язнями читали молитву за Україну, співали українських пісень, зокрема «Два кольори» на слова Дмитра Павличка. Володимир Семистяга застосовував і власний літературознавчий та педагогічний досвід. Він влаштував товаришам по камері лекторій з історії, мовознавства, філософії, літератури.

    Чи були серед в’язнів провокатори? Так. Підкидали сексотів і до камери, де сидів В. Семистяга

    - Було смішно, - говорить Володимир Федорович. - Коли вони виходили за двері, щоб відзвітувати власному керівництву про проведену роботу. Фіскали обурювались, мовляв, ця сволота (про мене) не йде на жодні контакти.

    Були й відчайдушні прихильники ЛНР. Хто ж ці люди, які бажають очорнити діяльність української «Просвіти»? Більшість з них - наші українці: колишні міліціонери, які працювали на Донеччині, Луганщині, у Запорізькій області, в АР Крим. Росіяни були з Ростовської області, Краснодарського краю, з Пензи, Пермі, з Уралу, з Новосибірська. Серед присутніх росіян існує жіночий підрозділ. Ці росіяни переважно мають невисоку освіту, від 8-ми класів. Але трапляються і доволі освічені. Один з них неодноразово приходив до мене у камеру. Очевидно, щоб дізнатися побільше про особистість, якою, безперечно, є В. Семистяга. Той представник федеральної служби безпеки (ФСБ) має дві вищих освіти. Як там не є, а український в’язень все ж таки увійшов у довіру до прихильників Лугандії. Кільком із них сказав про те, що маючи українські паспорти, очевидно, не хочуть жити у Росії. То ж що ж ви тут робите? Потім ці особи дозволили переодягтися Семистязі. «І я практично злився виглядом з ними» - констатує Володимир Федорович.

    Він встиг попрацювати у лугандійців на кухні. Вдалось здійснити втечу, а перед цим, зумів потрапити до їхнього штабу, забрав частину документів і вивіз їх. Серед них - протоколи допитів, доноси від тих, хто писав на сусідів, деякі музейні раритети. Ще й мішок з продуктами, які згодом Семистяга роздав луганцям, знайомим і незнайомим, дехто з яких 1,5 - 2 місяці жив на помідорах... Вийшов на свободу і А. Головченко. Втекли разом із Семистягою, скориставшись ситуацією, коли охоронці тюрми дещо послабили до них увагу.

    ПРО НОВІ ПЛАНИ

    …Днями прочитав доволі актуальний на сьогодні за темою вірш поета з Макіївки, члена Спілки журналістів України Миколи Хапланова (1936 - 2008) «Христиане воевали».

    С нами Бог! - говорили все немцы,

    На солдатском писали ремне.

    И везли пол-Европы в Освенцим,

    Чтобы сжечь ее в адском огне.

    С нами Бог! - это доброе слово

    Повторяли и эти, и те...

    Были русские дети Христовы,

    Немцам братьями ведь во Христе.

    И молились навзрыд Иисусу

    Украинец, поляк и словак.

    С нами Бог по-немецки, по-русски...

    Как же так, Боже мой, как же так?

    Как понять человечество это?

    У разверзнутой пасти печи:

    «С нами Бог!» - слезно молятся жертвы,

    «С нами Бог!» - говорят палачи.

    Які думки виникли у вас, шановний читачу? Як пов’язати цей вірш і сьогодення? Паралелі існують, чи не так? «Руський мір» прийшов на українську землю. М. Хапланов писав про Велику Вітчизняну, де жертвами були слов’яни. Тепер бронеколони, сучасна артилерійська і противоповітряна російська зброя «мирно» ввійшла у Донбас. Браття з-за «бугра» налагоджують власний імперський режим на українській землі. Далі нікуди. І у прямому і переносному значеннях цього словосполучення.

    Хто сьогодні може сказати, чи оприлюднять колись матеріали про нелегку долю українських жертв злодюг з «ЛНР» та «ДНР»? Проте поки живі свідки очищення української території від корінного населення, запровадження для решти системи жорстокої експлуатації, варто розповсюджувати їх свідчення в усьому світі.

    «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл», - це слова людини, якій в обличчя зазирала смерть. Проте й до сьогодні не втомлюється повторювати: «Нині в ув’язненні перебуває по кілька сотень людей у Донецьку і Луганську, треба все зробити, щоб їх звідти визволити».

    Володимир Семистяга на свободі. Він будує нові плани. Певен, якщо ті, хто зараз повернувся до Донбасу, бо немає жити деінде, не матимуть «Просвіти», яка діяла у Луганській області, зараз розміщується у центральному офісі у Києві, нічого доброго не буде.

    Прес-конференція добігала кінця. Він достойно закінчив свій діалог із журналістами: «Ми переможемо, коли освіту, культуру буде переведено на українську мову, буде діяти помісна Українська Церква. Ми повинні консолідуватися. До речі, у Донбасі, так сталося, є російськомовні українські патріоти, з ними також потрібно співпрацювати».

    Є такий патріот і серед наших дописувачів із Донецька. Але це вже зовсім інша історія.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Високий рівень майстерності

    Минулого тижня в спортивному залі ДФСК «Локомотив» (Київ) відбувся турнір з настільного тенісу серед збірних чоловічих команд. Традиційно за перемогу змагалися шість колективів-аматорів - від кожної дирекції залізничних перевезень та управління столичної магістралі.

    Відверто - завжди вважав, що настільний теніс один з найбезпечніших видів спорту. Навіть здивувався, коли на територію спорткомплексу заїхала машина «швидкої допомоги». Але помилявся - і в цій спортивній дисципліні можливі травми. Так на другий день турніру гравець коростенської команди Микола КОРЖУК отримав травму ноги. Знадобилося втручання медиків. Забігаючи наперед, скажу, що згодом він знайшов в собі сили і продовжив боротьбу. В результаті команда виборола друге місце. А Миколі вручили приз «За волю до перемоги».



    Переможець змагань - команда Козятинської дирекції залізничних перевезень.

    Особливістю цього турніру було те, що на ньому, відповідно до вимог міжнародної федерації, вперше в Україні використано кульки фірми «Дабл фіш» «40 +». Їх особливість в тому, що вони на два міліметри більші та на 0,3 грама важчі за традиційні. Крім того виготовлені вони не з целулоїду, а з пластмаси. За словами головного судді турніру, майстра спорту міжнародного класу Оксани ЧИЧЕНЬОВОЇ, ці особливості мають великий вплив на гру - після удару кулька менше обертається і летить повільніше. Проте це ніяк не вплинуло на спритність гравців, і всі вони продемонстрували високий рівень майстерності.

    Про напруженість боротьби за гральними столами красномовно свідчить той факт, що впродовж турніру було розбито вісім кульок. Отже, сила є… Нарешті зіграні всі партії. Учасники шикуються для нагородження. Проводять його головний суддя турніру та начальник ДФСК «Локомотив» Ольга СТОРОЖЕНКО. Цікаво, що цього разу на церемонії закриття змагань не були присутніми ні представники керівництва залізниці, ні Дорпрофсожу.

    Після підбиття підсумків третє місце присудили команді Київської дирекції залізничних перевезень у складі Олександра КОСТЕНКА, Владислава ХОМЕНКА та В’ячеслава ЯРИНИ. Друге, як вже сказано, вибороли коростенці - брати Микола і Віктор КОРЖУКИ та Іван КАЛЕТНИК. А переможцями турніру стали Іван ПОБЕРІЙ (на фото), Костянтин КОВАЛЬ та Євген ОМІЦИНСЬКИЙ із Козятинської дирекції залізничних перевезень.

    Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Ще раз про зачепінг

    У наші дні молодь із посиленою увагою ставиться до екстремальних видів спорту. Приміром, стрибки з парашутом, паркур, мотогонки і так далі. Словом, все, від чого активно виробляється адреналін. Окреме місце у цьому ряду займає, так званий, зачепінг. Цей «вид спорту» не потребує будь-яких матеріальних витрат, але гормонального збудження додає в юний організм - хоч греблю гати.

    Мабуть, саме через це він і набирає популярності серед молоді, у віці, що починається років з 12-ти. Зачепінг став справжньою проблемою для залізниці. Його випадки фіксуються і в великих, і в малих містах. Київ, на жаль, очолює цей список - метро, міська електричка, приміські електропоїзди - все це полігон для зачеперів. Про те, що це смертельнонебезпечна забава, мало хто замислюється із цієї ризикуючої власним життям публіки. А варто.

    Саме тому співробітники служби відомчої воєнізованої охорони не випадкові гості в школах, які розташовані поблизу залізниці. Наприкінці листопада начальник стрілецької команди з охорони адміністративної будівлі управління Південно-Західної залізниці Олександр ШЛИЧКОВ провів цикл бесід з учнями шкіл, які розташовано в районі Північного кільця столиці. Розуміючи, що найкращим впливом на дітей є шокова терапія, під час виступу він активно використовував ілюстративні матеріали, які свідчили про наслідки зачепінга.

    Очевидно, ця методика проведення навчальної бесіди, коли перед очима підлітків відбуваються не постановочні сцени із відеофільмів, а реальні трагічні наслідки, є дієвою. Девіз «Відриватися на повну» на залізниці для багатьох поміркованих школярів, сподіваємось, це вже неприємний досвід.

    Після занять педагогічний колектив щиро дякував за повчальні приклади та розуміння проблем у складному питанні процесу виховання підлітків.

    Григорій СЕРГЕЄВ

    Звідки у Щорсі прикрий збіг обставин?

    Написати цю статтю мене спонукали події, що відбуваються впродовж останніх місяців у нашому невеликому прикордонному містечку, якому, як кажуть, «не пощастило з сусідом». Дуже багато збігів обставин за невеликий проміжок часу змусили замислитися над тим, що ж відбувається насправді. Тому мені хочеться звернути увагу до нашого скромного Щорса.

    Звичайно, порівняно з буремним Донбасом в нас тихо. Та чи так все спокійно, як здається. Більшість з читачів мабуть дивилися фільми, що знімалися на нашій Щорсівщині, такі як «Важкий пісок», «Легенда про Бомбера», «1942» та інші. Пам’ятаєте, які мальовничі пейзажі розстилалися навкруги - зелені луги, безкрайні квітучі поля, кришталева річка та колоритні лісові масиви? Так от що я вам скажу - все це вже декілька місяців поспіль вкрито густим їдким димом! Протягом осені - зими горять торф’яні болота, поля, луги, навіть берег річки. Пожежі підступають до самого міста, дим осідає у легенях щорсівчан, завдаючи неабиякого шкідливого впливу на стан здоров’я. Постає логічне питання кому це потрібно, адже просто людською недбалістю - це не поясниш, занадто багато осередків займань, а палій і досить не знайдений.

    Та ось місяць тому у густому тумані, змішаному з димом, по домівках Щорса рознеслася ще одна приголомшлива звістка - у нашому районі знайшли якусь нечувану тут раніше африканську чуму свиней. Оголошено карантин, у рамках якого підлягало вилученню все поголів’я. Продаж також суворо заборонено. По селах, де чимало людей живуть з підсобного господарства, населення залишилося без поросят. Всі м’ясні лавки закрили на замок. І знову постає запитання - кому потрібно, щоб ми залишилися без звичного українській душі продукту - сала? Карантин африканської чуми відчувався навіть на залізничному пероні. Одразу заблокували вихід до міста, а на проході через хвіртку поклали дезінфекційний килимок. На мою особисту думку, це здебільшого формальність, адже всі виходи не перекриєш. У останні дні листопада карантин все ж таки зняли, але поголів’я свиней по району знищене і заводити їх у підсобному господарстві поки що не рекомендується.

    Ще один, вже зовсім «дикий» інцидент стався нещодавно. Хтось підпалив церкву. Ну, кому прийшла в голову хвороблива думка спалити храм Божий?! Люди кажуть, місцевий божевільний. Та чи такий він божевільний, і взагалі, чи місцевий? Чи не забагато збігів обставин для маленького містечка за невеликий проміжок часу - жорстоке знищення вогнем навколишнього середовища, якась загадкова чума свиней, підпал храму? Хто і навіщо це робить? Багато запитань, жодної відповіді.

    І ось уже випав сніг, але спокійніше не стало. Щодо торфу - він і досі горить. Вранці неначе у фільмі жахів - мороз, все покрите інеєм, і дим - не від димоходів, а задушливий гар від торфозгарищ.

    З приходом зими почали, поки що потроху, з метою економії у години перенавантаження, вимикати світло. Районна електрична мережа на запитання відповіла щось на кшталт - не хочемо, але мусимо. Так, ми все розуміємо, у країні склалася вкрай складна ситуація, потрібно терпіти. Інколи опускаються руки, але дозволити собі таку розкіш як слабкість, не можна. Не зараз, це все буде потім, коли закінчиться війна, і слабкість, і сльози, і радість перемоги обов’язково настануть! Можливо, тільки потім ми зрозуміємо, якою силою волі втримували свої емоції, щоб просто жити, ростити дітей.

    Вже рік українці живуть у стані постійної напруги: у листопаді 2013-го настав Майдан, зима, що нас змінила, була повною тривоги, весна принесла вторгнення російського ворога, влітку ми з завмиранням серця чекали новин із фронтового сходу, осінь зовсім не назвеш ліричною, перший сніг також не приніс спокій у наші серця. Можливо, Новий 2015-й рік нарешті буде щасливим для нашої рідної неньки України і для всіх нас. Вірю, що на мою рідну землю більше ніколи не ступить нога ворога, знов зазеленіє трава на випаленій пожежами землі, відбудуємо храм. І у кожен дім прийде добробут, спокій і, найголовніше, мир!

    Анна ПОЛЮШКО, м. Щорс

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05