РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 47 (12 грудня 2014)
  • Випуск №47 12 грудня 2014
    Зміст
    1. Історія одного портрета, або Що допомагає БОРОТИСЯ ЗІ СТИХІЄЮ (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Увага, чекаємо на «фотоморди» графітістів (Іван СОТНИКОВ)
    3. Про світлі перспективи для колективу ремонтників Бахмача (Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    4. 60-та роковина «кузні» залізничних кадрів (Никифор ЛИСИЦЯ)
    5. Криниці Олександра ГАРЯЧКІНА (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. ДОБРІ СПРАВИ назавжди лишають ГЛИБОКИЙ СЛІД (Оксана КЛИМЧУК, Віктор ЗАДВОРНОВ)
    7. Джерело здоров'я та люб'язності (Ірина ЗЕЛІНСЬКА)
    8. Володимир СЕМИСТЯГА: «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    9. «О спорт, ти - мир»! (Іван СОТНІКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    10. Кубок вибороли локомотивники (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    11. Слово - велика сила (Микола КОНОТОПСЬКИЙ)
    12. Бомба на коліях, або Лист за кордон від кума Петра до кума Микити (Микола ПАЦАК)

    Історія одного портрета, або Що допомагає БОРОТИСЯ ЗІ СТИХІЄЮ


    Інноваційні проекти від спеціалістів Коростенської дистанції сигналізації та зв’язку дозволяють вирішувати ключові завдання.
    Начальник дільниці СЦБ Віталій ОСИПОВИЧ та електромеханік дільниці контрольно-вимірювальних приладів та апаратури СЦБ
    Олена СУЛИМЕНКО під час випробування складної апаратури.

    Природних стихій, найвідоміших людству з давніх-давен, нараховується чотири. Повітря, вода, земля і вогонь так чи інакше не дають забувати про себе. Зміст лише одного слова «стихія» нагадує про безмежний і до сьогодні не вивчений світ. Останній руйнує і створює, лякає і заворожує уяву одночасно.

    «Блискавка б’є туди, куди їй хочеться» - таке спостереження можна почути від кожного, хто хоч раз у житті зустрічав на своєму шляху цю «власну» стихію. І добре, що доля відвела від небесної громовиці. Зустрівшись хоча б на відстані з грозою, ви ніколи про неї не забудете. Якщо так, то і не переплутаєте ні з будь-якими ці спогади. Сліпучий сполох надовго увійде у вашу уяву, залишиться там назавжди. А скільки подібних зустрічей, приміром, у локомотивників? Машиніст та його помічник під час рейсу, що відбувається впродовж панування атмосферних перенапруг у небесній канцелярії, турбуються про справність електросхеми потужної машини. Прекрасно, якщо з цієї активної смуги, що зумовлена стихійною навалою, приміром, швидкий електровоз вийде переможцем. У цьому також заслуга залізничних енергетиків, які особливу увагу зосереджують на захисті тягових підстанцій. Від справної роботи останніх залежить стабільний пульс локомотивного серця - електродвигуна.

    Проте атмосферні перенапруги додають турбот зокрема фахівцям із сигналізації, централізації та зв’язку. Перебуваючи у журналістському відрядженні на Коростенщині, ми зустрілися із спеціалістами, які протягом певного часу впроваджують сучасну чутливу апаратуру. Вона допомагає максимально унеможливити відмови у роботі складних електросхем.

    Із начальником Коростенської дистанції сигналізації та зв’язку Василем АБРАМОВИЧЕМ довелося поспілкуватися саме на цю тему.

    - Василю Степановичу, відомо, що саме очолюваний Вами підрозділ став своєрідним випробувальним полігоном для впровадження сучасних приладів грозозахисту. Із чим це пов’язано?

    - Пропоную пригадати шкільні уроки з географії. Житомирське Полісся розташоване на схід від Волинського. Воно займає більшу частину Житомирської та північно-східну частину Рівненської областей. Оскільки його територія розташована на Українському геологічному щиті, вона є більш піднятою порівняно з Волинським Поліссям. Річкові долини тут вузькі і глибокі, в них виходять на поверхню і відшаровуються давні кристалічні породи. Саме через нагромадження цих порід, зокрема граніту на невеликій відстані від земної поверхні, природою створено перешкоду для проходження у земну поверхню грозових розрядів. Тепер пригадаємо уроки з фізики. Якщо високий струм та напруга «поєднуються» у тонкому електричному проводі або у мікроелементі будь-якого електронного пристрою, виникає його перегорання або повне руйнування. І як результат - з ладу виходить дороге обладнання.

    Уявіть таку картину. Гроза б’є, там, де ближче до залізничної інфраструктури розташовані водоймища, лісові масиви, болотиста місцевість. Грозовий розряд створює потужне електромагнітне поле, яке в свою чергу наводить у всіх металевих частинах високу напругу (від 1 тис. до 10 тис. вольт). І чим довший провідник, тим більша напруга на ньому з’являється. А оскільки релейна шафа, в якій знаходяться прилади залізничної автоматики, підключена до ліній електроживлення, а також до рейок залізничних колій, то вся наведена в цих елементах висока напруга потрапляє в релейну шафу. І якщо її не нейтралізувати за допомогою пристроїв грозозахисту, чутлива апаратура вигорає вмить. Також в цьому випадку можуть страждати пристрої рейкових кіл, лінії зв’язку і так далі.

    - Не будемо зайвий раз рекламувати фірми-розробниці згаданої протигрозової апаратури. Наука і транспорт йдуть поруч. Цікавить, де саме сьогодні провадяться випробування приладів для грозозахисту?

    - Комплекти цієї апаратури встановлено на перегонах між ст. Дуброва Олевська та Білокоровичі, Білокоровичі - Кремно, Пояски - Олевськ, Ушомир - Красносілка. Тобто ведуться виробничі випробування щодо функціонування цих блоків. У разі успішних технологічних іспитів ці прилади будемо впроваджувати в експлуатацію.

    - Так сталося, що останнім часом переглянув театральну виставу «Гроза» за драмою Олексія Островського та довелося перечитати роман «Йду на грозу» радянського письменника-фантаста Данила Граніна. І драматург, і письменник у власних творах піднімали саме тему із грозозахисту. В образі винахідника блискавковідводів Кулігіна з ХІХ століття бачимо слюсаря-невдаху, якому через брак коштів так і не вдасться впровадити задумане. Серед вчених фізиків, які намагаються пеленгувати якоюсь складною апаратурою грозові зблиски («Йду на грозу) чимало таких, які вірять в те, що атмосферна електроенергія врешті-решт слугуватиме людям. А деякі із тих вчених сподівалися: вдасться «вмикати або вимикати» блискавки. Ми - у ХХІ столітті. Ваші колеги, співпрацюючи із розробниками приладів із грозозахисту, намагаються адаптувати складне технологічне обладнання СЦБ під примхи природи. Це, на мою думку, значно потрібніше для залізниці. Чи не так?

    - Справа письменників, які намагаються видати бажане за дійсне, - змусити читача дивуватися, приміром, можливості приборкання блискавиці. Залізничники, як відомо, народ прагматичний. Кристалічні поклади, які вкриті шаром крихких осадових порід (від нуля до 30 м), плюс грозовий фронт, це основна на даний час перешкода безвідмовній роботі систем СЦБ. Оскільки ми не можемо впливати на ці процеси без наявності надійних пристроїв грозозахисту. Ця проблема поглиблюється ще і тому, що останнім часом на пристроях залізничної автоматики впроваджується обладнання з використанням мікроелементної бази, яка дуже чутлива до будь-яких перенапруг. Значить, варто шукати надійні засоби захисту від блискавичних розрядів. Вірю, що така апаратура невдовзі надійде як зразок оберегу залізничної електроніки. Наголошую, грози і блискавки турбують моїх колег, починаючи з березня. Найактивніші грозові фронти спостерігаються у травні - на початку червня. Протягом серпневих злив також переймаємося можливими відмовами апаратури СЦБ.

    - Василю Степановичу, від перспектив - до сьогодення. З якими результатами завершує рік колектив Коростенської дистанції сигналізації та зв’язку?

    - Завдяки наданню послуг зв’язку понад чотирьом з половиною тисячам абонентів, які користуються сервісом від нашої сучасної цифрової автоматичної телефонної станції, чистий дохід складає майже 1 мільйон 800 тисяч «живих» коштів. Невідмовні оптико-волоконні системи вдало працюють на забезпечення потреб наших клієнтів. Тепер про енергозаощадження. Завдяки встановленим у виробничих приміщеннях нашої дистанції теплолічильникам, рахунки від комунальних підприємств із забезпечення калоріями для обігріву кожного квадратного метра значно зменшено. І тут чутлива апаратура дозволяє заощаджувати галузеві кошти.

    Отже, у дистанції багаті традиції, накопичений унікальний досвід. Люди пишаються тим, що вони тут працюють, відповідно, і результати нашої роботи є досить високими. Наш колектив протягом декількох років стабільно знижує відсоток відмов технічних засобів на станціях і перегонах, про що ми говорили з вами раніше. Не можу когось одного виокремити, всі однаково добре трудяться. І хоча наша робота не дуже помітна й не багатьом очевидна, представники тих служб, з якими ми співпрацюємо, це: локомотивники, організатори руху поїздів, енергетики - прекрасно знають, що без нашої участі життя столичної магістралі є неможливим.

    - Над Вашим робочим столом побачив вишитий портрет українського Кобзаря. Що це - данина сучасній моді чи все ж шана українському Пророку?

    - Мені, свідомому українцеві, до душі припали пророчі слова Поета ще зі шкільних років. У нього чудова громадська лірика. Краще ніж він ніхто не вкаже місце українським ворогам. «Кобзар» у віршах, пісенний «Кобзар» це попри обраний мною інженерний фах - розмай душі. Пригадайте:

    «Свою Україну любіть,

    Любіть її во время люте,

    В останню, тяжкую минуту

    За неї Господа моліть».

    До речі, цей вишитий портрет - дарунок від колишньої телефоністки, яка пропрацювала у підрозділі протягом довгих років, Людмили ЯРОВОЇ. Між іншим, хоча Людмила Сергіївна перебуває на заслуженому відпочинку, творчих зв’язків із нею не втрачаємо.

    Наостанок, культура - запорука щасливого життя людей, основа суспільного ладу. Попри виклики часу. Хто бажає пройти цей непростий шлях, хай візьме на озброєння життєве кредо Тараса Григоровича Шевченка: «Борітеся - поборете!».

    - Чи сподіваєтеся, що наступна весна не буде грозовою?

    - Погоджуюсь, що взимку потрібно дбати про функціонування залізниці протягом наступних сезонів. Будьмо реалістами, головне, щоб не відмовляла надійна апаратура попри грозові фронти.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Увага, чекаємо на «фотоморди» графітістів

    Приміські електропоїзди приписки моторвагонних депо столичної магістралі давно потерпають від сучасних графітістів. Не став винятком вагон електрички, що пізнім грудневим вечором направлялась за маршрутом Тетерів - Київ-Пасажирський. Основну відстань до столиці локомотивна бригада подолала, як належить, без зауважень. Проте на ст. Святошин, де електропоїзд чекав на дозвіл чергового по станції на відправлення, тишком-нишком до хвостового вагона направилась бригада «художників».

    Декілька натискань на кнопку балончика з нітрофарбою - і на поверхні вагона з’явилися, як казав один першокласник, «каляки-маляки». Щоб зіпсувати зовнішній вигляд рухомого складу, достатньо декількох десятків секунд. А щоб змити за допомогою реагентів цю «красу», а згодом перефарбувати її у малярному цеху моторвагонного депо ст. Фастів або ст. Бахмач з бюджету залізниці потрібно витратити не один десяток тисяч гривень. Економічний розрахунок змушеного простою рухомого складу під «маляркою», доставлення його до місця призначення також влітають у копієчку. Хто буде повертати кошти?

    Зазвичай із цим запитанням залізничники звертаються до представників транспортної міліції. Правоохоронці відповідають, що за такими забавами сьогоднішніх абстракціоністів на вагонних поверхнях складу злочину не спостерігається. Ці «картини» не носять будь-якого змісту, лише спотворюють поверхню вагона. Хіба це не зрозуміло суспільству?

    Галузева статистика та географія появи графітістів на залізниці має точні адреси їхньої творчості. Крупні станції, місця відстою рухомого складу і так далі. Отже, варто міліціянтам застосувати заходи з виловлювання горе-художників. Але існує тенденція: правоохоронці у своїй більшості протягом останнього часу навчилися констатувати зростання рівня злочинності у порівнянні з попереднім роком. А кому від того легше? Залізничникам? Чи, можливо, пасажирам, які через нестачу моторвагонного складу у залізничному парку змушені подорожувати у переповнених вагонах? А чому б правоохоронцям не провести тематичні зустрічі зі школярами, чиї навчальні заклади розташовані поруч із залізницею. І тут має йти мова не лише про пристоличний регіон. На залізничних вузлах цієї «публіки» також достатньо. Чи не варто правоохоронним органам «покопатися» у соціальних мережах, де графітісти обмінюються власними враженнями. Дивись, і вийдете на «живописців». А профілактиці правопорушень сучасних міліціонерів вчити потрібно? Нонсенс, скажете ви, і будете стовідсотково праві.

    Працівники відомчої охорони залізниці регулярно зустрічаються із випадками появи графітістів, які псують рухомий склад. У подібних ситуаціях посадові особи спрямовують «джентльменів каляки-малякської удачі» до міліції. Далі у лінійних відділах транспортної міліції мала б проводитись конкретна роз’яснювальна робота. Чи пішов процес? Судячи із частими «художніми виставками» на вагонах електропоїздів, цей факт сумнівний.

    Що робити? Під час нещодавньої службової наради, яку проводив перший заступник начальника Південно-Західної залізниці Іван ФЕДОРКО, було запропоновано звернутися до поміркованих пасажирів із пропозицією. Користуєтеся приміським транспортом? Маєте мобільний телефон? Зустрічаєте «графітістів» поруч із рухомим складом? Не полінуйтеся зробити фоторепортаж. Зніміть кадри, коли черговий абстракціоніст обмальовує вагон. Пошукайте вигідний ракурс. Сфотографували? Поздоровляємо! А тепер надішліть ці кадри за електронною адресою zadvornov@sw.uz.gov.ua. Це щоб згодом величезна аудиторія, яка заходить на офіційний сайт Південно-Західної залізниці, помилувалася «фотомордами» горе-митців. Представимо, як казав один кіногерой, «в лучшем виде». Отже, відкриваємо інтернет-експозицію у галереї «Вони заважають пасажирам».

    Іван СОТНИКОВ

    Про світлі перспективи для колективу ремонтників Бахмача

    Як наголошувала колега із залізничної газети, рейкові автобуси - це рухомий склад європейського зразка. Бо куди не кинь - Європа: зовнішньо - так, комфортно - авжеж не електричка: швидкість - від ста до ста двадцяти кілометрів на годину, а на наших коліях більше й не треба. Поки що... Мені ж подобається ощадливість цих машин. Наприклад, рекламний проспект від російського виробника стверджує, що півтори двадцятилітрової каністри вистачає на здолання відстані у сто кілометрів. І це при тому, що вмістити рейковий автобус (РА) може півтисячі пасажирів. Тільки були б вони. Бо на маршрутах, де їздять РА, із пасажиропотоком не густо.


    Зелене світло - новій техніці.


    Старший майстер Сергій ШЕВЧЕНКО та головний технолог
    Олександр КУРДИЛО. Творчі діалоги про сучасну техніку

    За даними 2009 р., пасажирів в Україні перевозили одинадцять РА: вісім - на Південній залізниці, два - на Львівській й один - на Південно-Західній. Перших десять (серія 620М) виготовлено акціонерним товариством АТ «ПЕСА Бидгощ». Цей виробник залізничникам столичної магістралі відомий. Польські спеціалісти на початку 2000-х допомогли бахмачанам освоїти капітально-відновлювальний ремонт пасажирських вагонів.

    Не забудемо й про ВАТ «Метровагонмаш». Російські вагонобудівельники спеціалізуються на випуску рухомого складу для підземки. Рейкові автобуси товариство освоювало довго. За 1997-2002 роки випущено всього лиш три - серії РА1. Але далі процес пішов. Для Русі-матінки вони стали надходити на місцеві залізниці. Випуск моделі РА-Ч узяли на пробу чеські транспортники. Та чомусь не склалося, хоча начебто чехи дивувалися: що за кілька місяців експлуатації РА-Ч абсолютно не вимагав ремонту - лиш техобслуговування. Цей РА потім передали до Угорщини на запчастини для виробництва та ремонту місцевих рейкових автобусів.

    У 2005 р. ВАТ «Метровагонмаш» починає складати РА2, і вже у 2007-му на залізницях Росії їх курсувало 17.


    Слюсар з ремонту автогальмівного обладнання Іван ВАКУЛЕНКО - «Гарантувати безпеку руху - мій службовий обов’язок».


    Слюсар з ремонту рухомого складу Віктор КНИР - «Тут електросхема не з простих. Але для професіоналів немає жодних перешкод»


    Токар Анатолій ГОРБИК - «Верстат «вловлює» кожний мікрон»

    Саме тоді ж РА2 прописався і в локомотивному депо Конотоп. На Різдво 2008 р. «рашка», як її тут прозвали місцеві мешканці, із Глухова вирушила у свій перший рейс. У Придесенні машина намотувала кілометри. Технічні огляди виконувалися на станції Терещенська. Значить, для цього треба було зводити спеціальне приміщення. Так і сталося.

    І берегли рейковий автобус, і доглядали належним чином. Бо подобався він машиністам. Адже порівняно із тепловозами-штовхачами ЧМЕ3, які переважають у зоні роботи оборотного депо станції Терещенська, в кабіні було зручно, тепло й затишно. Їдь та відпочивай, милуйся краєвидами.

    Тільки як не доглядай, як не бережи, а ремонтувати все одно треба. Ремонтна історія «рашки», на жаль, розпочалася уже через кілька місяців експлуатації. Ще діяла гарантія, тому приїжджали ремонтники із Митищ - і рейковий експрес знову вийшов на лінію.

    Нормативний пробіг між ремонтами подібного рухомого складу передбачає графік. А саме: через шість місяців - поточнй ремонт (ПР) першого обсягу, через вісімнадцять місяців (150 тисяч кілометрів пробігу) - ПР другого, через три роки (300 тисяч км пробігу) - ПР3. Капітальний ремонт виконується через шість років (600 тисяч км пробігу).

    РА, який експлуатується в локомотивному депо Конотоп, наїздив 838575 кілометрів. У 2012 р. відремонтували колісні пари. Тоді ж із ладу вийшла мікропроцесорна система керування двигуном та радіаторами його охолодження. Покупка нового бортового комп’ютера, ремонт - це все час і кошти. На лінію РА вийшов у травні, та вже узимку знову став. На цей раз довелося капітально лагодити двигуни. Ремонт обох дизелів виконало одне з київських спеціалізованих підприємств.

    …Старший майстер локомотивного депо Конотоп Сергій ШЕВЧЕНКО відкриває лючок над двигуном. Мені чомусь здавалося, що там має бути величезна машина. Але ні - скромний, нагадує подібний, що у потужних вантажівках.

    Аби відправити дизелі в ремонт, треба їх вийняти із черева машини. Акуратно, грамотно, щоб потім не плутатися у трубочках і провідках. Цю роботу виконали в депо успішно. Так само вдало встановили двигуни на місце.

    - Складно було? - запитую старшого майстра.

    - Не дуже, - коротко відповідає він.

    Та по стомленому обличчю бачу, що не без клопоту. Бо поставили, під’єднали, завели - працює. Коли від’їхали - комп’ютер видав інформацію: надмірно гріється компресор. Довелося повертатися в депо і знімати той агрегат. Причина ж виявилася банально простою - забився один із канальчиків надходження пального до серця машини.

    - Та не журіться, - кажу, - поїде. Наша газета - легка на руку. Як напише, так усе їздить довго і не ламається.

    Сергій Володимирович посміхається. Мовляв, не забирайте у нас роботу.

    Та доля правди в тому якась є. Саме залізо - треба тільки назбирати статистичних даних і глибоко проаналізувати… І не лише журналістам із транспортних видань. Науково-популярні та техніко-економічні журнали, що пишуть на теми залізничного комплексу, вкотре наголошують: стратегією розвитку залізничного транспорту в Україні передбачено докорінну модернізацію парку тягового та пасажирського рухомого складу. За рухунок його виробництва. Організація високошвидкісного руху неможлива без ретельних наукових досліджень і всебічних випробувань. Тож які виробничі перспективи у зв’язку із цим у бахмачан?! Думається, світлі та оптимістичні. Пригадую: років із десять тому, а може трохи й більше, наш тижневик надрукував інформацію про ремонтників локомотивного депо Конотоп. Деталі вже призабулися, та пам’ятаю, що на знімку був молодий слюсар Сергій Шевченко - він якраз тільки-но розпочинав залізничну кар’єру. Нині - старший майстер, один із трьох, на кому основний тягар у сфері ремонту нової техніки в умовах експлуатаційного депо.

    Один із трьох, бо саме трійцю - головного технолога Олександра КУРДИЛА, слюсаря Юрія МОСКАЛЕНКА і старшого майстра Сергія ШЕВЧЕНКА, назвав начальник депо Конотоп Іван СКОТАР, коли зайшла мова про стан і перспективи експлуатації рейкового автобуса. Він затягнувся? Так, але треба брати до уваги фінансову скруту, коли кожна копійка дорога. Ця ситуація ж вперше. Ремонтувати на заводі? Звичайно, та знову ж гроші, затрати були б значно більшими. До складної техніки - із серйозними намірами. Врешті, училися. Бо вчитися треба постійно. І коли завтра надійде рухомий склад нового покоління, ремонтники депо не розводитимуть безпорадно руками. Ще б пак. Вони вже мали справу і з німецькими дизелями, і з мікропроцесорною системою, яка керує їх роботою.

    До речі, двигуни на польських 620М і на російських РА майже однакової потужності й від одного виробника із Німеччини. Пізніше АТ «ПЕСА Бидгощ» перейшла на силову установку PesaPack, але в ній двигун теж німецький. Росіяни спробували застосувати дизелі власного виготовлення, та лише єдиний раз. Чи то конструктори невдахи. Чи у слюсарів руки не з того місця ростуть… Барнаульський двигун багато в чому поступився двигунам фірм MTU і MAN.

    Головний технолог депо Олександр Курдило був багатослівнішим за свого колегу. Дізнаюся від нього, як проточуються колісні пари без викочування з-під машини, всю ремонтну історію РА та, що колектив - велика сила. Бо не утрьох ремонтували. До цієї роботи підключалися досвідчені слюсарі Віктор Костюченко, Юрій Чалий, Андрій Деркач, Анатолій Журавель, Віктор Книр, Іван Вакуленко, токарі Анатолій Горбик і Микола Лютий, технолог Віталій Коломієць… Вміння їм не займати. І саме сплав знань та багатолітньої практики дав позитивний результат.

    РА2 не сьогодні-завтра залишить територію основного депо. Майже 840 тис. кілометрів для нього далеко не межа. Наїздить ще не один мільйон і перевезе ще не одну тисячу пасажирів.

    Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    60-та роковина «кузні» залізничних кадрів

    «Найбільша радість для вчителя, коли похвалять його учня». Цей вислів англійської поетеси та романістки Шарлотти Бранте (найвідоміший роман «Джейн Ейр» - ред.) якнайкраще може охарактеризувати відчуття викладачів, нинішніх і колишніх, Вінницького транспортного коледжу, які брали участь в урочистостях з нагоди 60-річчя із дня заснування цього залізничного навчального закладу. А радіти, пишатись у них є ким. Із понад 16-ти тисяч випускників є й вчені, орденоносці, Герой соціалістичної праці, керівники високого рівня та очільники відокремлених структурних залізничних підрозділів... Про багатьох із них згадували під час урочистостей з нагоди ювілею навчального закладу, який з дня заснування, у 1954 р., йменувався Вінницьким агролісомеліоративним технікумом залізничного транспорту, потім через 10 років став Вінницьким технікумом залізничного транспорту, а з 1998 р. отримав статус Вінницького транспортного коледжу. Тож і у цій публікації згадаємо про відомих особистостей.


    Начальник Жмеринської дирекції залізничних перевезень Анатолій ЛЮБІНІН вручає
    Почесну грамоту Укрзалізниці молодому педагогу Максиму ТРАЧУКУ.

    ЯКЩО НЕ ЧАСТО ВІДВІДУВАТИ АЛЬМА-МАТЕР
    Олексій ВІННИЧУК - перший заступник департаменту колії Державної адміністрації залізничного транспорту України у свій час пройшов навчання у Вінницькому технікумі залізничного транспорту.

    - Я пишаюсь через те, що навчався у стінах цього навчального закладу, - зізнався Олексій Миколайович. - Після цього продовжував навчання і на сьогодні маю певні трудові здобутки. Цим завдячую колективу викладачів, які мене виводили у світ. Саме вони мене зробили колійником, дали базові знання у цій справі, які потім розвивав та удосконалював.

    Під час урочистого зібрання у коледжі Олексій Вінничук передав привітання педагогам, вручив подарунки коледжу від колективу департаменту колії, а також виконав доручення генерального директора Укрзалізниці. Він вручив Почесну грамоту Державної адміністрації залізничного транспорту України завідувачу відділенням обслуговування і ремонту залізничних споруд та об’єктів колійного господарства Максиму ТРАЧУКУ, якою його було нагороджено до Дня залізничника. Максим Анатолійович також випускник цього навчального закладу. Після навчання у ВУЗі та роботи на залізниці він повернувся у коледж, став викладачем, а згодом й очолив відділення.

    Серед випускників - й начальник галузевої служби колії Південно-Західної залізниці Віталій КАЛЮЖНИЙ.

    - Мені приємно відчувати себе випускником Вінницького транспортного коледжу, який закінчив 2004 року, - зазначив у своєму виступі на зібранні Віталій Володимирович. - З того часу, на жаль, мені не часто доводилось його відвідувати. А сьогодні приємно був вражений тими змінами, які тут відбулись. Змінився на краще фасад будівлі, внутрішній інтер’єр, стали сучаснішими навчальні аудиторії. Однак незмінним залишився той високий рівень знань, які отримують випускники коледжу. За це я хочу подякувати нашим мудрим наставникам від багатотисячної армії колійників Південно-Західної залізниці, в лавах якої є багато вихованців нашого навчального закладу.

    Так, вихованців у столичній магістралі працює дійсно багато. Це - Олександр КОЛОМІЄЦЬ - ревізор з безпеки руху поїздів, Володимир СЕСТРЕНСЬКИЙ - начальник Дарницької дистанції колії, Микола ІВАНЧЕНКО - начальник Житомирської дистанції колії, Василь МАКОВІЙ - начальник Хмельницької дистанції колії, Анатолій ГУНДЕРА - начальник Шепетівської дистанції колії, Олександр СТРАТІЙЧУК - начальник Козятинської колійної машинної станції, Руслан ЧЕРЕВИЧНИЙ - начальник Конотопської колійної машинної станції, Вадим КРАЙНІК - головний інженер Центру механізації колійних робіт, Анатолій КОРНІЮК - начальник Козятинського відділення рейкозварювального поїзда, Володимир КУШНЕРЧУК - головний інженер Коростенського будівельно-монтажного експлуатаційного управління, Володимир ЛЕВЕНЧУК - голова профкому Жмеринського будівельно-монтажного експлуатаційного управління та інші. Усі вони висловлювали слова вдячності на адресу викладачів за ті знання, які отримали під час навчання у технікумі, коледжі. Дякував учителям й начальник ДП «Український центр механізації колійних робіт» Олександр ГОНЧАРУК. У своєму виступі Олександр Миколайович зазначив, що в колективі, який він на сьогодні очолює, не менше 150 фахівців - це випускники Вінницького транспортного коледжу.

    Однак вони працюють не лише в колійному господарстві, а й у інших галузях. На цьому наголосив у своєму виступі начальник Жмеринської дирекції залізничних перевезень Анатолій ЛЮБІНІН, який передав привітання іменинникам від начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА. Відзначивши заслуги навчального закладу у підготовці кадрів для залізниці, він також зазначив:

    - Окремо хочеться сказати про останнє ваше дітище, до якого маю безпосередню причетність. І чим дуже задоволений. З 2012 року у коледжі розпочато підготовку спеціалістів управління перевізним процесом. І це приємний факт. Адже профтех-училища, через брак кваліфікаційного статусу, перестали випускати чергових по станціях. А на заміну тим, хто виходить на пенсію, не було кого призначати. Та цю кадрову прогалину можна буде усунути: випускники коледжу, які наступного року уже приходитимуть до нас, - бажані фахівці.

    СПІЛКУВАННЯ ІЗ ШАНОВАНИМ ПЕДАГОГОМ ЧЕРЕЗ ІНТЕРНЕТ?! ЦЕ МОЖЛИВО

    Подякувавши викладачам, усім працівникам коледжу за їх плідну творчу працю, Анатолій Олексійович виконав почесну місію - вручив нагороди, відзнаки співробітникам, ветеранам навчального закладу-ювіляра, яких удостоєно відповідно до наказу начальника Південно-Західної залізниці. Зокрема, знаком «За сприяння розвитку Південно-Західної залізниці» нагороджено Володимира ЗАЇЧКА - голову ради ветеранів коледжу. Знаками «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці» - директора коледжу Михайла ФАЛІШТИНСЬКОГО та його заступника з навчально-виробничої роботи Олександра ПЕЧЕНЮКА. Медаллю «Кращому працівнику» - Миколу МАШТАЛЕРА - завідувача відділення «Експлуатація та ремонт підйомно-транспортних, будівельних, дорожніх машин і обладнання». Знаком «Відмінник Південно-Західної залізниці» - помічника директора коледжу з кадрової роботи Зою ЦИМБАЛЮК. Усім їм, а також деяким іншим працівникам коледжу, які отримали почесні грамоти та іменні годинники від начальника столичної магістралі, виплачено й відповідні грошові винагороди. Багато співробітників отримали заохочення й від Жмеринського територіального профспілкового комітету, Вінницького обласного департаменту освіти та науки. Подарунки, сувеніри, вітальні адреси коледжу-ювіляру вручали почесні гості, які завітали на свято.

    На жаль, не усі випускники змогли приїхати до Вінниці. Однак цей недолік частково вдалось усунути завдяки інтернету. Окремі із них передали свої відеозвернення, які було продемонстровано під час зібрання. Зокрема таке привітання пролунало від завідувача кафедрою ботаніки, дерево-знавства, деревних ресурсів Львівського національного технічного університету Василя РЯБЧУКА, доктора сільськогосподарських наук, професора, члена Лісівничої академії наук, члена Національної спілки письменників України, який навчався у технікумі в сімдесяті роки.

    Продемонстровано й інші відеозвернення. У виступах випускники зі словами вдячності згадували про своїх наставників - тих, хто дав базові знання для роботи на залізниці. Про них розповімо згодом, але спочатку пригадаємо тих, хто стояв у витоків альма-матер, хто створював навчально-матеріальну базу, згуртовував педагогічний колектив технікуму.

    СПИТАЙТЕ, ХТО ПРИКРАШАВ ВІННИЦЮ?

    Перший директор технікуму Олек-сандр НЕЧАЮК. Уродженець Поділля, він до того, як очолити колектив, пройшов дорогами війни, здобув освіту педагога, працював на різних відповідальних посадах. За його безпосередньої участі проходило створення та відкриття технікуму. Спочатку тут навчались 90 студентів лише за однією спеціальністю - лісове господарство. А з 1972-го додались ще три - будівництво та експлуатація колійного господарства залізничного транспорту, шляхові та будівельні машини залізничного транспорту та промислове і громадське будівництво. Під керівництвом Олександра Андрійовича проходив не лише навчальний процес, а й зміцнення матеріальної бази. Здійснювалось будівництво навчального корпусу, майстерень, навчального полігону, спортивного комплексу, гуртожитку. Власним прикладом директор, педагог, Почесний залізничник, кавалер ордена «Знак пошани» довів своїм колегам, студентам, що справжній професіонал повинен вчитись, удосконалювати свою майстерність протягом усього життя.

    Сподвижником, надійним помічником першого директора був Станіслав ГУЛАШЕВСЬКИЙ. Він розпочинав роботу у технікумі викладачем на відділенні «Лісове господарство», адже до цього пройшов навчання у Київському лісогосподарському інституті та здобув певний досвід роботи на залізниці. Згодом він став завідувачем виробничою практикою, головою циклової комісії, заступником директора з навчальної роботи. А з 1977 р. очолив технікум, в якому проходили підготовку нові загони майбутніх залізничників. З ініціативи Станіслава Леонідовича проходили виходи студентів на озеленення міста над Бугом. Зокрема було висаджено горіховий гай та сквер біля Меморіалу визволителям Вінниці на вул. Київській, здійснено благоустрій міського ботанічного саду, території навколо стадіону «Локомотив». За умілу роботу на освітянській ниві Станіслав Гулашевський отримав звання «Заслужений вчитель УРСР», «Почесний залізничник», а як фронтовика його нагороджено орденом Великої Вітчизняної війни та багатьма медалями.

    Серед перших викладачів була й Ганна ОКОРОКОВА, яка навчала студентів російській мові та літературі. Вона також очолювала літературний гурток, в якому проводилось чимало цікавих заходів. Саме у групі, де Ганна Пилипівна була класним керівником, навчались Ольга БОРОДІЙ (Леванда) та Неллі САВИЧ, які, за прикладом своєї наставниці, в подальшому стали викладачами технікуму. «Уроки изящной словестности идут с нами по жизни. Развлекательное чтение для взыскательного читателя выбираем благодаря уму-разуму от учителей», - стверджує київський сатирик В. ОЗОРНОВ.

    Своєрідною легендою коледжу став Володимир ЗаЇЧко, який понад півстоліття віддав цьому навчальному закладу і на сьогодні не розриває з ним зв’язків, очолюючи раду ветеранів. Розпочавши в ньому працювати лаборантом, згодом став викладачем, заввідділенням, заступником директора з навчально-виробничої роботи. Він доклав чимало зусиль до підготовки не однієї сотні випускників, які із вдячністю згадують про нього. Та й Володимир Прокопович пам’ятає власних наставників.

    - Пам’ятаю, як заступник директора Леонід Макарович КОВАЛЬЧУК дав мені доручення - із запасних частин скласти автобус. З ним, разом із студентами, ми впорались. Після реєстрації в ДАІ, автобус ми використовували для перевезення студентів до розсадника дерев під час проведення практичних занять. А також наш викладацький колектив, тоді нас було всього 14 чоловік, відвідав Софіївський парк в Умані. Давно це було…

    Є й багато інших спогадів у ветерана. Ділились ними й інші викладачі. Зокрема Володимир ВОЛОДЧЕНКО, Алла СМІРНОВА, Світлана БІЛЕНЬКА, Іван КАЧУРА та інші. У їхніх спогадах вимальовується уся 60-річна історія навчального закладу, яку продовжує нинішнє покоління педагогів, під керівництвом колишнього випускника, а нині - директора коледжу Михайла Фаліштинського. Думається, ними будуть вписані нові яскраві сторінки у подальшу історію закладу. А головне - вони підготують ще не одну тисячу фахівців для залізниці. Обов’язково!

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Криниці Олександра ГАРЯЧКІНА

    Багато років поспіль, направляючись до батьківської оселі, приїжджаю на ст. Тюшки і обов’язково підходжу до криниці, щоб напитись холодної чистої води з приємним присмаком. Кожен роз подумки дякую тим, хто облаштував цю криницю. Якось подумалось, що людей цих можливо уже немає серед живих, а їх дітище служить і ще довго буде служити людям. Та з’ясувалось, що таке припущення було завчасним. Нещодавно журналістська робота звела з одним із тих, хто облаштовував, ремонтував цю криницю та практично усі на станціях, що нині входять до складу Жмеринської дирекції залізничних перевезень. А було це так.


    Олександр ГАРЯЧКІН напередодні ювілею.

    Голова ради ветеранів Жмеринського будівельно-монтажного експлуатаційного управління Аделя МАРКЕВИЧ зателефонувала у корпункт і запропонувала написати про одного із ветеранів, якому 14 грудня виповниться 90 років. Тож з Аделею Петрівною вузькою жмеринською вуличкою направляємось до оселі, де й проживає ветеран. Підходимо до ненового, однак міцного ошатного будинку, зведеного на високому цоколі, в якому помістились підсобні приміщення. На порозі нас зустрічає літній, але ще доволі жвавий, худорлявий чоловік.

    - Це і є наш майбутній ювіляр Олександр Прокопович ГАРЯЧКІН, - представляє господаря моя попутниця. - А це його дружина - Вероніка Матвіївна.

    Дізнавшись про мету наших відвідин, ветеран одразу поринув у спогади.

    - Цей будинок я звів всього за один рік. Мене навіть в міліцію викликали, щоб дізнатись, чи бува когось не пограбував. Мовляв, інші будують хати по п’ять, а то і десять років, збираючи копійку до копійки, а ти впорався за один рік. Де взяв такі кошти?

    Довелось Олександру Прокоповичу не просто давати пояснення, а й показувати відповідні документи. Із них було видно, що чоловік довгих три роки працював на острові Сахалін, виконуючи та й перевиконуючи важкі трудові норми. За це навіть був відзначений Похвальною грамотою, яку зберіг і до сьогодні. А заробивши певні кошти, зарання закупив необхідні будівельні матеріали. Більшість робіт, зокрема теслярських, столярних виконував власними руками, тож і вдалась звести будівлю за один сезон. Ранньою весною розпочав, а на зиму уже вселився із родиною в нову хату.

    - Звідки будівельні навички? - Перепитує ветеран і тут же відповідає. - Так я ж «дитдомівець». У мене батьки рано повмирали, от я й виховувався у дитячому будинку, що у Тамбовській області. А там усьому вчили, причому на практиці. Хоч за робітничою професією я був закрійником взуття. Коли розпочалась війна, мені довелось вирізати зі шкіри заготовки для армійських чобіт. За вісім годин робочої зміни робив заготовки на 60 пар чобіт. Такою була норма.

    Невдовзі Олександру Гарячкіну і самому довелось одягти солдатські чоботи і з 25 лютого 1943 року відправитись на фронт. У складі Другої ударної армії звільняв Псков, Ригу… Дві медалі «За відвагу» - найжаданніші солдатські нагороди - він отримав.

    - Де Ви познайомились із майбутньою дружиною, - цікавлюсь у співрозмовника. - Часом не на фронті?

    - Зустрілись ми з Веронікою Матвіївною уже після Перемоги. Хоча вона працювала на залізниці ще під час війни. Вона доправляла шпали з Уралу у прифронтову зону для відновлення залізничних колій. Я, демобілізувавшись, влаштувався у воєнізовану охорону, супроводжував поїзди з вантажем. Була така поїздка на станцію біля Москви. Там у вагончиках жили залізничники із колійної машинної станції, серед них була й Вероніка. Познайомились, згодом одружились. Вона переманила мене в Жмеринку, адже родом вона із села Мурафа, Шаргородського району на Вінниччині. Переїхали, збудували хату. Тут народились наш син Володимир та дочка Людмила. Вона, на жаль, померла коли не виповнилось й п’ятдесяти років. З дружиною ми уже прожили 65 років.

    Жмеринка - місто залізничників. Жити в ньому і не відноситись до цієї категорії працівників тут швидше виняток, а ніж правило. Подібна доля і в О. Гарячкіна.

    - Чим займався? Здебільшого облаштуванням та капітальним ремонтом криниць на залізничних станціях, біля споруд та й житлових будинків залізничників. Наша бригада, до якої входило декілька землекопів і я - столяр, постійно працювала на виїздах. Коли потрібно було зробити нову криницю, то разом копали яму під неї, опускали бетонні кола. А потім я зводив накриття, обносив парканом, прилаштовував хвіртку. За сезон, з настанням теплих днів і до зимових холодів, ми ремонтували 30-40 криниць. За цей же період облаштовували по п’ять-шість нових.

    Почувши моє запитання, скільки криниць побудував та відремонтував за двадцять років роботи, Олександр Прокопович встав із-за столу, із сусідньої кімнати приніс великий аркуш паперу-кальки і розгорнув переді мною. Це була схема залізничних колій, що відносились до відділка залізниці, а нині - до дирекції. На ній позначені усі станції, роз’їзди, будівлі колійників на перегонах. Біля кожного із цих об’єктів поставлено одну, дві, а то й п’ять-шість крапок.

    - Кожна крапка - це криниця, - пояснив ветеран. - Багато із них ми побудували. А практично усі - очищали, ремонтували. Окремі по декілька разів.

    Перераховувати усі криниці не стали, це зайняло б чимало часу. Тому можу лише засвідчити, що їх не одна сотня.

    - Вам подобалась Ваша робота?

    - Звичайно. До неї я ставився з видумкою. Старався не просто звести накриття, а зробити привабливим, чимось прикрасити. А коли ставив огорожу, то прилаштовував біля неї лавку. Щоб людина могла не лише попити води, а й присісти, спочити. У мене було багато раціоналізаторських пропозицій. Майже кожного кварталу мені, за поданням начальника дистанції Бориса Йосиповича ВОЙНШТЕЙНА, виплачували премії.

    Про одну із таких пропозицій співрозмовник розповів детально. А зумовлена вона була тим, що під накриттям над криницею горобці прилаштовували гнізда. На цих пташок полювали коти. І часто траплялось так, що кіт-невдаха, охоплений надією на легку здобич, підстрибував і падав …у криницю. Звідти живим йому вибратись уже не вдавалось. Щоб такого не траплялось, Олександр Гарячкін почав монтувати накриття над верхньою цебриною із лядою. Її відкривали, коли набирали воду, після чого знову закривали. Це захищало не лише від попадання в криницю котів, а й листя, інших предметів. Тож періоди між очищенням криниць можна було збільшувати. А це - заощаджувало кошти.

    Під час розмови із 90-річним ветераном не міг обійтись без запитання про «рецепт» його довголіття.

    - Особливого рецепту у мене немає, - зізнався співрозмовник. - Скільки себе знаю, постійно був рухливий, не набирав зайвої ваги. Десь почув, що японці у 80-річному віці можуть до півсотні разів присісти із випростаними вперед руками. І я так робив. Разів тридцять і сьогодні можу присісти. Коли жив у дитячому будинку, то разом з іншими хлопчаками потайки від вихователів, курив. А от коли призвали в армію, полишив цю звичку. Не палю й до сьогодні. Та й алкоголю не вживаю.

    Побажавши Олександру Прокоповичу міцного здоров’я й надалі, попрощався з ним із теплим відчуттям, доброю заздрістю. Прожив цей чоловік хоч і нелегке, та довге і щасливе життя. Виконав і три головні чоловічі справи: звів будинок, посадив чимало дерев. Разом із Веронікою Матвіївною, яка до пенсії трудилась на залізниці, виростили сина. А Володимир Олександрович продовжив батькову справу, і до виходу на заслужений відпочинок працював у тій же організації. За допомогою спеціальної свердлильної установки, він облаштовував артезіанські криниці, з яких надходить вода до залізничних об’єктів. У нього є донька Олена та дворічний онука В’ячеслав, який, можливо, продовжить родинну справу. І до тих криниць, які облаштував дід і прадід, додасть і свої. Тож криниць від Гарячкіних на залізниці побільшає.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    ДОБРІ СПРАВИ назавжди лишають ГЛИБОКИЙ СЛІД

    Людське життя… Неповторне і звичне, радісне і сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед. І гірке, мов полин, переплетене червоними і чорними стрічками. Довге чи коротке, але воно триває лише від народження до смерті, його не можна прожити двічі. Однак назавжди лишають слід добрі справи, здійснені людиною…


    Леонід БОБИК

    ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОГО ЖОВТНЯ ПІШОВ З ЖИТТЯ почесний залізничник, машиніст, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС Леонід БОБИК. Людина з надзвичайною, багатою і цікавою трудовою біографією, ентузіаст, який вписав в історію залізниці чимало гарних сторінок. Він не раз спілкувався з працівниками нашого залізничного часопису, був героєм захоплюючих публікацій. Пам’ятаємо незабутню зустріч ветеранів-машиністів, яку кілька років тому ініціював Леонід Іванович у локомотивному депо Коростень: приводом для того своєрідного свята стала 175-та річниця від дня першого рейсу паровоза, створеного батьком та сином Черепановими. «Рухатися вперед неможливо, не пам’ятаючи минулого, не шануючи людей, які його творили», - запам’яталися слова Леоніда Івановича під час вшанування ветеранів-паровозників.

    Для Леоніда Івановича працювати на залізниці було заповітною мрією з дитинства. І ця праця стала його долею. В 17 літ пішов учнем слюсаря в паровозне депо. Тяга до знань привела юнака в школу робітничої молоді. І згодом він почав своє, так би мовити, «кар’єрне» зростання. До лав Збройних Сил він уже йшов помічником машиніста. Однак у складі будівельного загону залізничних військ йому доводилося освоїти ще одну спеціальність. Юнак брав участь у будівництві моста через Дніпро, трохи далі від Херсона. А коли міст впровадили в експлуатацію, полк відправили на ст. Булаєве Північно-Казахстанської області. Звідти стартувала грандіозна цілинна епопея. Леонід Іванович протягом півтора роки брав участь у будівництві вузькоколійки, яку зводили під палючим сонцем влітку та під хуртовину і пекучі морози взимку. І вперше в 1957 р. зерно з казахських степів вивозили залізничним транспортом. Сержант Леонід Бобик, разом з іншими учасниками будівництва, за дострокове виконання урядового завдання отримали нагороди.

    ПІСЛЯ АРМІЇ ВІН ПОВЕРНУВСЯ ДО ЖИТОМИРА, і продовжив працювати в паровозному депо. Машиніст Л. Бобик зумів заслужити авторитет серед колег і керівництва, тож не випадково йому довіряли найважливіші, найвідповідальніші завдання. Машиністу Леоніду Івановичу Бобику довелося пройти через горнило Чорнобильської катастрофи. Йому випало брати участь у транспортуванні відпрацьованого ядерного палива із реакторних блоків у спеціальне сховище. Керівництво локомотивного депо Коростень після того, як транспортний цех станції припинив своє існування, почало формування локомотивних бригад, які обслуговували станцію протягом місяця. У таке відрядження 11 травня 1987 р. разом ще з трьома машиністами відправився і Леонід Іванович. Протягом усього періоду відрядження бригада працювала без будь-яких збоїв. Це й не дивно, адже її було сформовано із досвідчених машиністів, які виправдали довір’я керівництва. Через те горнило пройшло 36 машиністів Коростенського локомотивного депо… Леонід Іванович після нетривалого перепочинку був направлений на роботу до ст. Вільча, де проводилася дезактивація вагонів, що прибували після вивантаження із зони ЧАЕС. Так Леонід Іванович протягом чотирьох місяців працював на роботах, пов’язаних із ліквідацією аварії. За свою працю в таких, без перебільшення, екстремальних умовах його було удостоєно звання «Почесний залізничник».

    ПЕРЕБУВАЮЧИ НА ЗАСЛУЖЕНОМУ ВІДПОЧИНКУ, Леонід Іванович активно вів громадську роботу. Ще з 1991 р., як тільки виникла громадська організація «Союз Чорнобиль України», він займався питаннями, пов’язаними із захистом прав «чорнобильців». І найбільшим його бажанням було, щоб держава звертала увагу на проблеми людей, які приборкували аварію і постраждали від її наслідків. Адже вони заслужили на надійний соціальний захист.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Прочитавши цей матеріал, пригадались наші зустрічі із Леонідом Івановичем. Особисто для мене бесіди із цікавим за вдачею машиністом були якось по-особливому теплими.

    «В подарок «Рабочему слову». Поднятая тема истории паровоза и её чествования прошли успешно!» - цю присвяту власним почерком ветеран праці, колишній машиніст локомотивного депо ст. Житомир, почесний залізничник Леонід Іванович БОБИК зробив у кольоровому проспекті, який сам створив, надрукував за кошти, надані керівництвом Коростенського локомотивного депо. Назва видання говорить сама за себе: «175 лет первого паровоза Е.А. и М.Е. Черепановых, 1834 - 2009». Коли необхідно звіритись із історичними довідками про історію паровозного руху, обов’язково беру до рук це чудово оформлене на мілованому папері видання. І згадую про його автора.

    А ще він вмів читати вірші. Саме у серпні 2009-го для тих, хто зібрався на зустріч колишніх машиністів паровозів, Леонід Бобик декламував любимого вірша, автором якого є В. Соснов з Росії «Родная магистраль».

    По гулкой стали водим поезда

    На магистралях начеку всегда,

    Не зря давно в народе говорят,

    Что транспортник подтянут, как солдат.

    На перегонах беспокойных трасс

    Единство формы сплачивает нас

    У пультов и натруженных путей

    Гордимся мы профессией своей.

    Любимая родная магистраль,

    Нам для тебя сердец своих не жаль.

    Ты наша жизнь и солнечная даль…

    А як же Леонід Бобик пишався власною залізничною формою?! Як щиро дивувався через те, що його молоді колеги «лізуть» у кабіну локомотива аби в чому. Що сучасні чергові по станціях виглядають, наче Христя в намисті. Що там казати, якщо керівники підрозділів форму одягають «после дождичка в четверг на сухую пятницу». Гумор Бобика любили усі, хто добре знав Леоніда Івановича.

    Земля Вам пухом, любий друже!

    Оксана КЛИМЧУК, Віктор ЗАДВОРНОВ

    Джерело здоров'я та люб'язності

    Чи можна бути українцем і не знати України? Дивно, сумно, соромно, болісно, але - так

    (Продовження. Початок у №46)

    ДУЖЕ ЗДИВУВАЛО, ЩО НЕМАЄ ГОРОДІВ

    У вихідні вже знайшовся час і на екскурсії. Коли на афіші мій чоловік побачив добродіїв з вудками і рибою - я вже зрозуміла, куди ми їдемо, бо його очі заокруглились, а вираз обличчя був схожий на вираз миші з мультика, яка знайшла сир!

    …Проїзджаємо Борислав - славновідому батьківщину Івана Франка, який у своєму творі «Борислав сміється» розповів про не легке робоче життя людей, гноблення їх панами. Як це актуально тепер…

    Тут досі є видобуток нафти, працюють вишки на горі.

    Раніше люди хотіли жити у Бориславі, бо там була робота у нафтодобувній галузі і гарна зарплатня. Сьогодні досі в оселях немає газу, люди палять дровами, кажуть: навіщо платити «за прокладку», та й користування коштує чималі гроші, в нас же повно лісів!? У кожній квартирі високоповерхівок бачили виведену трубу від буржуйки.

    Дорога, правда, тут - просто «екстремальна траса», можна повідбивати печінки, згадалися порядки у Білоцерківському районі (80-ті роки), по дорозі до батькового села. Вічно пасажири підштовхували автобус, було й таке, що в дощ їхали в автобусі під парасольками… Дірки на даху - не жарт. Це реалії.

    Та до сьогодення!

    У кожному дворі - гарненькі квітнички, обов’язково калина, мальви, жоржини, красиво вимощені доріжки, багато дерев’яного різьблення. Де-не-де люди працюють у полі, - накладають копиці сіна на спеціально зрубані деревця. Дуже здивувало, що немає городів, не видно гектарів, засаджених картоплею, як в наших селах, буряків, гарбузів… Екскурсовод каже: «Нічого не вирощується - не підходяща земля, все купується. А якщо зимою запитати гуцула: чому лежиш, не працюєш? Він відповість: «Чекаю літа». Бо літом - білі гриби, ягоди, трави..., а це і робота, і їжа, і гроші.

    Їхати до селища Опака (Опачка, як його полюбовно називають місцеві, тільки не зплутайте із жаргоном) від Трускавця недовго: хвилин із 40. Приватна садиба та озеро, альтанки, ресторан з карпатською кухнею, та головне - ловля форелі! По приїзді відразу ідеш за вудкою (до речі, там їх вистачає, своя не знадобилася), навіть один дядько пожартував: «Хто ж на море їде зі своєю ванною»?! І сміх і гріх, подумалося - від моря залишилися одні приказки…

    ЗГАДАВСЯ МУЛЬТИК, КОЛИ ВОВК ТЯГНУВ РИБУ

    Та до риболовлі!

    Чули, що риба в Опаці сама на пусті гачки кидається? Цікаво перевірити?! Мені теж захотілося. Так от, чіпляєш кукурудзинку на гачок, закидаєш і відразу крізь воду бачиш, скільки риб підпливло, та ведуть себе обережно, деякі вистрибують, ніби це дельфін-шоу. Навіть не снилося, та у змаганні з чоловіком у мене першої смикнуло (потрібно було бачити його закушену губу та округлені очі).

    - Тя-я-г-ни, - волає інструктор!

    Тягну, бачу вже її, срібляста така, величенька, перша в житті зловлена рибинка! Та ще й не якийсь карась, а форель! А вона підстрибує, в колечко замотується і знову випрямляється, вудку водить, мене теж. Що ж далі робити: зараз зірветься?! Кричу чоловіку: «Ой-йой-йой, тримай її!» І ось форелька вже у сіточці. Згадався мультик, коли вовк спіймав рибину і казав: «О! Ги, я ыбку помал, помал ыбку!» (морфологію збережено - ред.) І ось чоловік теж, тілько-но закинув - є! Аж затрясся від задоволення. А малий тільки встигав збирати у сітку. Насолода!

    Потім вашу здобич зважать, запишуть номер столика у колибі (карпатське кафе), і можна йти відпочивати. За пів години зловлену саме вами рибку у здоровенній печі-грилі, яка займає окрему кімнату, приготують за вибраним вами рецептом і подадуть. Смачного! У цей час можна пофотографуватися, погойдатися на великих дерев’яних лавах-гойдалках, «подуріти» на першій в Україні всесезонній трасі сноутюбінгу. Запитуєте про диво?! Будь ласка - закручена гірка, вкрита пластмасовим килимом (а зимою - снігом), яка спускається з карпатської гори. Їхати нею потрібно, сидячи у великому колесі з днищем. У позі лотоса. І це прикольно навіть дорослим! Знову згадала примовку: чоловіки - це ті ж діти, тільки дорослі. Спостерігаю за власним судженим. Так і є! А рибка з грилю була неперевершена! Із квасом! Смакота! Та ще й цю трапезу супроводжує весела пісенька з таким приспівом: «Ой рибалка - рибалочка, помідорка і чарочка…».

    У Трускавці відвідали незвичайну церковну службу у римо-католицькому костелі. Тут не було бабусь, які крестилися і били поклони. Прочани сиділи на лавах, а перед ними виступала скрипалька. Священник з цікавою духовною наставляючою промовою читав українською і польською мовами власні вірші, які торкалися душі і наповнювали її таким прощенням до всіх, яке вмить десь взялося у тебе всередині і переповнює серце.

    Особливістю храму вважається орган, який супроводжує регулярні богослужіння. А дякувати потрібно скромній людині, звати його Станіслав Чапля. Це була його ідея: для настанови пастви використовувати святе явище. Поєднання органної музики, скрипки та поезії. Згадуються слова Йоганна Себастьяна Баха: «Мета музики - доторкнутися до серця».

    Костел збудовано у 1859 р. А за радянських часів (1948 р.) його закрили, у приміщенні влаштували склад мінеральних добрив. Усі духовні й мистецькі цінності були розграбовані, йшла руйнація самої споруди. У 1952 р. тут влаштували музей атеїзму (вже в 60-х роках ніхто й гадки не мав, що це духовна споруда - про її первісне призначення ніщо не нагадувало: вікна замальовані, купола не було, внутрішні оздоби грубо заштукатурені). Згодом з 1969 р. тут був планетарій.

    Після розвалу Союзу (1991 р.) храм освятили й тут почали проводитися богослужіння. У 1994 р. споруду повернули католикам. Та необов’язково бути католиком, щоб послухати твори Баха в трускавецькому костелі, а після концерту помилуватися декоративними квітами, які власноруч вирощує Станіслав.

    Далі по курсу - пам’ятник Степану Бандері з тризубом. На Західній Україні це завжди була культова особистість, а зараз - найактуальніше місце відвідування туристами, які, копіюючи тризуб пальцями, фотографуються юрбами біля нього.

    Підмітила, що в цих краях багато вулиць ім. С. Бандери, і чи то вони такі довгі, чи то їх так багато на одне селище, їдеш півгодини і бачиш цю назву.

    ГОРДІСТЬ НАШОЇ ДЕРЖАВИ

    Відвідали також єдиний в Україні прижиттєвий музей народного художника України Михайла Біласа, який проживає у Трускавці, нині йому 90! Музей відкрито у 1992 р. в самому центрі Трускавця, на майдані Кобзаря, 3 у старовинному різьбленому будиночку, збудованому в кінці XIX ст. (вілла «Гопляна»), із дерев’яною підлогою та сходами всередині, які скриплять, нагадуючи про історію, де запах старовини і прекрасні роботи митця.

    Розпорядник музею попередив, що тут також є роботи інших художників, які можна придбати. Зізнаюся: очікували на картини, та коли зайшли у першу кімнату - побачили гобелени. З такими жіночими сюжетами, що були впевнені: це роботи якоїсь жінки. Йдемо далі, шукаючи виставку саме Біласа.


    Виявляється, це і є творіння Михайла Яковича! Не віриться! Чоловік і гобелени? Такі щирі, різноманітні, збагачені сімейними цінностями роботи! Та ще коли почитати про творчий шлях цієї людини - диву даєшся, старший і головний художник-модельєр будинків моделей у Львові, Харкові, Києві. Ткач, вишивальник, живописець і графік, «народний художник», він заклав основи в українській ткацькій промисловості. Майстер текстильної пластики, витончений «композитор кольору». Виткані килими, гобелени, ліжники, а також вишивані серветки, доріжки, подушки. Усе це він створив власними руками - від ескізу, до натягування ниток, від основи на верстат до останнього його сукотіння!

    Далі бачимо верстат, на якому М. Білас починав творити і, вже будучи директором будинку моделей, вдома для душі вигадував на ньому нові роботи. Тематика тривожить будь-яке серце. Руки матері з дитинкою; гуцульська сім’я з трійком діточок; мати з немовлям у колисці; молодята… Відразу пригадалося дитинство, батьківське село, бабуся з пиріжками, улюблена піч, запах старовини і меду у хаті. Як давно це було. Як затишно: навертаються сльози - як хотілося б побути ще там. Вклоняюся таланту цієї людини і майстра, який так сколихнув спогади дитинства.

    Експозиція представляє понад 150 авторських робіт. Красу, зроблену цим українським художником, з тріумфом побачив світ 1960 р. на міжнародній виставці в Делі (Індія). Митець світової слави, чиє ім’я відоме на усіх континентах (його роботи експонувалися на багатьох персональних виставках в Україні, країнах Прибалтики, Росії, Канаді, Бельгії, США, Польщі, Болгарії, Франції, Німеччині, Румунії). Лише вдома, в колишньому СРСР, виставка Біласа відбулася через сім років у м. Львові.

    Нині роботи М. Біласа вважаються національною гордістю нашої держави. Та плачевний стан вілли (колись найкращого будинку Трускавця) крає серце: руйнується найсвятіше.

    Чому ми не знаємо своїх героїв - видатних людей, талантів, які працюють і творять в Україні, для України і не біжать по закордонах, де краще життя?! Як соромно, як жаль, як боляче, як дивно.

    Завітайте сюди неодмінно! Ви подивуєтесь вмінню автора, зачаруєтесь, поринете в світ барв, гуцульського та бойківського весілля, побуваєте на косівському базарі, схилите голову перед гобеленами «Панахида» та «Неволя». Гарантую, ви наповните душу багатством українського колориту.

    (Далі буде)

    Ірина ЗЕЛІНСЬКА

    Володимир СЕМИСТЯГА: «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл»

    (Продовження. Початок у №46)

    НЕ ЗВИНУВАЧУЙТЕ В’ЯЗНЯ

    Володимир Семистяга розповідає без зупину: «І ось тут варто говорити не про побачене, а про психологію людського буття та людської душі. Адже не щодня потрапляєш у ситуацію, коли стоїш над прірвою, де потрібно не відкриватися, не зраджувати свого єства, переконань та ідеалів. Особливо, коли не знаєш, чи є серед твоїх супротивників і ворогів свої. Чи можуть свої чимось тобі зарадити? Чи зрозуміють твою поведінку? Чи не будуть потім огульно заявляти, що вчинив не так! Та й узагалі - хто тут прокурор і суддя?! Кого потрібно звинувачувати?!»

    Чому не шанують себе люди? Чому не до миру, краси, а до зла тягнуться? Розмова із Семистягою розвідників з Лугандонії велася і щодо його колег-просвітян. І не лише луганців, а й по всій Україні: де вони, чим займаються, які матеріальні статки, чому контактують з ОБСЄ, адже це іноземні шпигуни, скільки вони платять товаришам Семистяги і так далі? Зрозуміло, що розмовляти з неадекватними особами, зашореними російською пропагандою та переконаними, що саме вони творці новітньої справедливої сторінки в історії України, неможливо.

    Ну, а показ ув’язнених дівчаток із лялькою і собакою, про що йшлося раніше, та погрози про те, що з ними зроблять, як із кожним «укропом», був демонстрацією сили, звичайним залякуванням і погрозою, про те, що ж мене очікує, вважає В. Семистяга.


    Київський Майдан. Весна 2014 року

    ЯК НЕ ВИДАТИ ТОВАРИШІВ?

    Зрозуміло, як і в кожного за таких умов, перед В. Семистягою постали проблеми, що потребували негайного вирішення. По-перше, яким чином і про що розповідати, щоб убезпечити своїх колег? По-друге, як повідомити товаришам, що його викрали - заарештували представники незаконних озброєних формувань без свідків? По-третє, що потрібно робити і як діяти, щоб не скалічили під час допитів і зберегти власне життя? Нарешті потрібно ж було визначити, якою інформацією вони володіли, що знали про нашу патріотичну діяльність, які канали цієї інформації?

    «Допомогло певною мірою те, що більшість осіб, присутніх на попередньому допиті, я вже бачив (хоч вони й були в балаклавах), а з деякими свого часу навіть контактував. Це було на території нашого шевченківського університету, під час антиукраїнських мітингів сепаратистів у центральній частині міста, на території наметового містечка сепаратистів перед приміщенням СБУ в обласному центрі, у приміщенні обласного управління міліції і навіть під час патрулювання з собаками міліційних нарядів вулицями й майданами обласного центру. (Одного із їхніх псів називали Red, тобто - червоний). А дехто навіть охороняв свого часу нас - патріотів - від проросійськи налаштованих мітингувальників у складі міліційних підрозділів спеціального призначення. Та й фізичний примус поки що був без крові та понівечення. Усе це ще раз переконувало, що потрібна правдоподібна легенда щодо подальшої поведінки і особливо щодо того, чого вони не знали й не повинні були знати, як для міліціянтів», далі веде розповідь колишній в’язень.

    Допомогло кілька обставин. Насамперед це порушення оперативною групою сепаратистів власних інструкцій. Вони не тільки провели обшуки у приміщенні «Просвіти» та помешканні Семистяги, а й займалися звичайним пограбуванням: шукали готівку й цінні речі, не гребуючи нічим. Особливо їх цікавили банківські рахунки, доступ до них, пін-коди банківських карток і так далі.

    «Оскільки мої банківські картки для виплат (заробітна плата, чорнобильські виплати) були у мене, про що вони не знали, переконав, що потрібно привезти мене на квартиру (думав, що шукають географічні карти з дислокацією своїх угруповань). Привезли - ось тут сусіди побачили мене та мій озброєний «почет», їхній автомобіль. Умовив також завезти до мого місця роботи, щоб віддати ключі та вирішити деякі побутові проблеми. Поспілкувався з працівниками центру «Просвіти», які переконалися, що я заарештований сепаратистами і, думав, негайно сповістять моїм колегам та друзям (телефон, мережа інтернет). До того ж на цей час уже знав - хто виїхав за межі Луганська і куди. На душі стало легше. Зрозумів - можна маніпулювати, «тягти час», давати свідчення, які неможливо перевірити і які убезпечать моїх друзів» - говорить і вперше усміхається колишній в’язень.

    ЛУГАНСЬК - ЦЕ УКРАЇНА

    Розповів Семистяга і про обшук в його помешканні. Побачив, що оперативна група так і не помітила пачку кольорових листівок із закликами боротися проти сепаратистів та дбати про єдність України, а також листівок із закликом до краян «Луганськ - це Україна!». І це при тому, що зверху на них лежала велика ампула із силікатним клеєм. На тому ж місці вони зберігаються й нині. Але ейфорія швидко зникла, бо звечора в’язню вже продемонстрували різні листівки, що розповсюджували в обласному центрі та на території області. Вилучили їх в офісі «Просвіти». Гірше того, там же знайшли великі кольорові фото. Це були групові світлини «отаманів» - керівників бойових угруповань сепаратистів. На звороті рукою В. Семистяги були позначені не тільки їхні псевдо, а й характеристики особливо небезпечних із них. Серед них був і Остап - він же Чорний - керівник КДБ ЛНР та, з його слів, член ради при уряді ЛНР. «Ось саме він і приліпив мені листівку на лоба, заявивши, що впіймали щура, який щодня «стукав» на них до Києва», - каже Володимир Федорович.

    Невдовзі «Остап» по черзі завів до камери всі три групи озброєних до зубів осіб, зображених на вилучених у мене групових фотознімках. Вишикувавшись у тому ж порядку, що і на світлинах, вони мовчки споглядали, як він «ревів» відбірною лайкою та сипав прокляттями і погрозами. Серед приведених для чергового залякування осіб виділялася жіночка із закоченими до ліктів рукавами уніформи та ножем-багнетом на поясі. Почувши у відповідь на запитання, чи пізнаю сфотографованих відповів: - «Ні», «Остап» та його подільники продемонстрували на мені елементи рукопашного бою. Після чого начальнику в’язниці «Бізону», рожевощокому молодику трішечки старшому за 20 років, наказали стежити за в’язнем та нещадно лупцювати, якщо зніме наклеєну на лоба листівку. Це була невеликого формату кольорова самоклейка з чіткою промовистою фразою: «Луганськ - це Україна!» на тлі державного прапора та національних орнаментальних барв. Здавалося, що ускладнень із нею не буде, але невдовзі замучив головний біль, бо клей стягував шкіру, звужуючи кровообіг. Довелося піти на хитрість. Листівку зняв і переклеїв на волосся, що спадало на лоба. У напівтемряві з іншого кінця камери охоронці цього не помітили. Періодично заглядаючи в камеру, бачили листівку. Тому лупцювання вдалося уникнути.

    ПРО БУДІВНИЦТВО ПАМ’ЯТНИКА КОБЗАРЮ У СТАХАНОВІ ВАРТО ЗАБУТИ?

    Окремо допити проводили в центральному приміщенні КДБ ЛНР. Закутого в кайданки, посадили під телекамерою (єдиного, як з’ясувалося, кого знімали телекамерою), змушуючи відповідати на заздалегідь заготовлені питання. Допитував слідчий слідчого відділу КДБ ЛНР «Біс» (не донецький, а луганський; справжнє прізвище Олександр Бєсов). Побачене на величезному, через усю кімнату столі викликало обурення. Відразу ж В. Семистяга зрозумів, що просвітянську штаб-квартиру розгромлено. Як речові докази ворожої націоналістичної діяльності йому продемонстрували вилучену просвітянську документацію. А саме: паперові та електронні архіви, фотоальбоми, книги обліку просвітян, протоколи засідань просвітянського активу, листування, альбоми з візитівками, просвітянські та відомчі нагороди, штампи, печатки, фінансову документацію, елементи оргтехніки, деякі книги, брошури, програми, електронні носії інформації, національну символіку, просвітянські квитки, що не встигли ще вручити, списки активістів із телефонами й адресами і так далі.

    Зрозуміло, що цей допит був присвячений тільки діяльності обласного просвітянського об’єднання та його структурних підрозділів. Окремо поставили питання діяльності «Просвіти» в інших областях України, зв’язків з українською діаспорою, ОБСЄ, УПЦ КП, УГКЦ, із колективами Галичини та Західної України. Стосовно фінансової діяльності. Були намагання дізнатися, які кошти зібрали для спорудження пам’ятника Т. Шевченку у м. Стаханов, хто і скільки здавав, кількість зібраних і закуплених продуктів і спеціального спорядження для вояків Української армії та добровольчих батальйонів, які брали участь в АТО, місця їхнього базування. Цікавили заходи та мета їхнього проведення просвітянами протягом останнього часу. Були і безглузді запитання, на які аргументовано не можливо було відповідати, зазначає Володимир Федорович. Стосувалося це різного кольору просвітянської емблематики в членських квитках, зібраних документальних свідчень штучних більшовицьких Голодоморів 20-х, 30-х, 40-х рр. минулого століття на Луганщині (адже їх не було і все!).

    ЛНРівцям незрозумілими були мотиви та патріотичні почуття закордонних українців, які не походили з Південно-Східної України, але матеріально підтримували шевченківські заходи. Ну, а про те, що привласнили зібрані луганцями кошти у рік 200-річного ювілею Великого Кобзаря - а ні пари з вуст. На зауваження в’язня операторові про те, що під час допитів використовують нашу оргтехніку, спантеличена відповідь: «Усе повернемо!».

    ПЛАНИ ПРО ВТЕЧУ СТАЛИ ПРИМАРНИМИ

    У суботу 28-го червня його здивувала незвична атмосфера, що запанувала серед ЛНРівських гебістів. З’ясувалося, що вельми поважні (російські, без сумніву. На цьому оповідач наголошує) «специ» підключають системи цього закладу до мережі інтернет, супутникового зв’язку, «запускають» систему теленагляду і контролю за навколишньою територією, пульт охорони об’єкта і так далі.

    - Тут наші плани втечі з моїм співкамерником полоненим бійцем із батальйону «Айдар» Анатолієм Головченком враз стали примарними, - веде далі Семистяга. Скільки складали планів втечі, детально обговорювали, як її здійснимо вдень і як - уночі. Узгодили навіть, як захопимо озброєну охорону та застосуємо її зброю. А тут… На жаль, з’ясувалося, що він зовсім не знав міста і його околиць, а тому переховуватися без мене не міг. Я ж навпаки - знав кожен закуток міста, але через перенесені інфаркти та хірургічну операцію на серці не міг швидко рухатись та бігти…

    Про те, що про моє викрадення відомо, дізналися ми з Анатолієм наступного тижня після мого арешту сепаратистами. До нас у камеру кинули колишнього офіцера СБУ - С., який російською представився - «Государственная безопасность». Яка? Чия? Не зрозуміло! Через кілька хвилин відчинили двері й запитали - хто тут полковник та де його автомобіль і документи. З’ясувалося, що С. - підполковник СБУ у відставці, зараз очолює Службу безпеки місцевого автопрому. У відповідь на його бахвальство порадили, як поводитися, про що розповідати та що на нього очікує. Він же, уважніше придивившись до мене, заявив, що вранці українські телеканали оприлюднили інформацію про моє викрадення сепаратистами. На душі стало легше: отже, про мене знають, пам’ятають і варто очікувати на звільнення, - говорить В. Семистяга.

    Але наступні допити були більш прискіпливими й жорстокими. Їх супроводжував і моральний, і фізичний примус: що буде з сином без батька, який вигляд я матиму скалічений і нікому непотрібний у недолугій державі Україна, через скільки хвилин після застосування до мене спецметодів настане смерть, як добре живеться в сусідній державі, скільки виплачує В. Путін щодня кожному біженцю (по 800 рублів плюс скільки заробиш сам на отриманій роботі), що потрібно зробити, аби покинути Україну назавжди. Патріотизм в Україні не цінують, а тому він нічого не вартий і так далі. Після відмови розмова пішла про інше.

    В. Семистяга веде розповідь далі. «З’ясувалося, що у них є оригінал моєї інформації, переданої до військових структур України, яка розкривала багато що не тільки в Луганську, а й по всій території області. Зрозуміло, що здобути й передати таку інформацію одна особа не могла - це фізично неможливо. Ось тут і посипались інші запитання: явки, паролі, адреси, особи, телефони, кому і що передано, яким чином, коли? Як і за допомогою кого пересувався територією ЛНР та України? Хто і де друкував і розповсюджував листівки, вивішував прапори над містом і т. ін.»

    (Далі буде)

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    «О спорт, ти - мир»!

    Про справи спортивні у Козятинській дирекції залізничних перевезень

    Характер та умови праці залізничників визначають необхідність проведення ефективних засобів щодо залучення їх до занять фізкультурою та спортом, адже вони є надійними гарантами здоров'я працівників, а значить і високопродуктивної виробничої діяльності. Саме тому одним із важливих напрямків роботи Козятинської територіальної профспілкової організації Південно-Західної залізниці впродовж останніх років став розвиток масової фізичної культури.

    Зрештою, П'єр де Кубертен майже понад 120 років тому написав: «О спорт! Ти - мир! Ти встановлюєш чудові, добрі, дружні стосунки між народами. Ти - згода. Ти зближуєш людей, що прагнуть єдності. Ти вчиш різномовну, різноплемінну молодь шанувати один одного. Ти - джерело благородного, мирного, дружнього змагання. Ти збираєш молодість - наше майбутнє, нашу надію - під свої мирні знамена. О спорт! Ти - мир!».

    Залучення до занять фізичною культурою і спортом залізничників та членів їхніх сімей активісти Козятинського теркому галузевої профспілки тримають на особливому контролі. У відповідності до Закону України «Про профспілки та гарантії їхньої діяльності», згідно із Статутом профспілки залізничників і транспортних будівельників України та відповідно до Галузевої угоди та колективних договорів Козятинська територіальна профспілкова організація протягом 2013- 2014 років цілеспрямовано проводила роботу з метою розвитку масової фізичної культури, спорту. На порядку денному - забезпечення функціонування спортивних об’єктів та споруд у структурних підрозділах цього регіону.

    Серед залізничників Козятина, Фастова, Шепетівки стали популярними групи здоров’я. Проводячи роботу у цьому напрямку, терком профспілки відмовився від принципу епізодичності у проведеннях масових заходів. На власні очі пересвідчувався, цей рух має чіткий системний характер.

    За словами голови Козятинського теркому Анатолія ВІЛЬЧИНСЬКОГО, під час складання річного перспективного плану роботи з головами первинних профспілкових організацій узгоджуються дати проведення тих чи інших фізкультурно-спортивних заходів. Далі - впровадження наміченого у життя. Наслідком такого підходу до зазначеної роботи є те, що цілий ряд спортивних турнірів, започаткованих Козятинською терпрофорганізацією, стали традиційними, їх з нетерпінням чекають як безпосередні учасники, так і вболівальники. Один з таких турнірів, котрий згодом переріс у турнір для працівників усієї Південно-Західної магістралі, чемпіонат з міні-футболу на Кубок начальника залізниці. Два роки поспіль означений захід, котрий традиційно проводиться у лютому, збирає понад 20 команд-учасниць. Іншим масовим заходом, що започаткований з ініціативи теркому, став чемпіонат з зимової рибної ловлі. З початку проведення даного турніру у 2012 р. склалися вже певні традиції щодо його підготовки, конкурсів, назви команд, призів. У 2013-2014 роках у даному заході взяли участь понад 400 залізничників.

    З урахуванням позитивного досвіду проведення зимового турніру з рибної ловлі, у 2014 р. Козятинський терком започаткував проведення і літнього спортивного турніру з вилову риби на поплавочну вудочку. Справжніми рибалками відчули себе понад 200 учасників.

    Стало доброю традицією проведення Спартакіади серед працівників регіону Козятинської дирекції залізничних перевезень з настільного тенісу, волейболу, шахів, гирьового спорту, футболу, армспорту. Це саме ті види спорту, котрі включено до програми Спартакіади працівників залізниці. У 2013-2014 роках у цих змаганнях взяли участь понад 700 залізничників регіону. Регулярне проведення спортивних турнірів дало змогу сформувати повноцінну збірну команду Козятинської дирекції залізничних перевезень, яка є постійним учасником Спартакіади працівників Південно-Західної залізниці.

    Чи є позитивні зрушення у місцевих спортсменів-аматорів? У 2014 р. збірна Козятинської дирекції посіла ІІІ загальнокомандне місце на XVІ Спартакіаді Південно-Західної залізниці, де отримала призові місця з таких видів спорту, як настільний теніс, волейбол, армспорт, гирьовий спорт, шахи. Два роки поспіль збірна команда дирекції стає чемпіоном турнірів залізниці з футболу, займає призові місця з настільного тенісу, волейболу та футзалу. Такі спортсмени Козятинської дирекції, як А. Давтян - станція Козятин (шахи), О. Карпов - локомотивне депо ст. Шепетівка (шахи), І. Поберій - Козятинський загін відомчої воєнізованої охорони (настільний теніс), М. Максимчук, Д. Свінціцький із Шепетівки (футбол), Д. Герасимчук - Козятинська дирекція (гирьовий спорт) у складі збірної команди ДТГО «Південно-Західна залізниця», неодноразово ставали призерами та переможцями галузевої Спартакіади.

    Окрім видів спорту, котрі входять до програми Спартакіади працівників Південно-Західної залізниці, Козятинська територіальна профспілкова організація протягом 2013-2014 років організовувала проведення низки змагань з інших видів спорту серед працівників структурних підрозділів залізниці регіону. Приміром, у грудні 2013 р. було проведено турнір з більярду, котрий зібрав учасників 17 структурних підрозділів залізниці.

    Підтримавши ініціативу молодіжної ради теркому, у травні 2013 р. у рамках заходів, присвячених Дню Перемоги, Козятинський терком провів на центральній площі міста Козятин масштабний спортивний турнір «Багатирські ігри». А на початку серпня минулого року разом з ветеранською організацією дирекції, молодіжною радою теркому Козятинська терпрофорганізація організувала проведення відкритого турніру з гри у шахи. Про представництво на даному заході говорить той факт, що з 80-ти учасників турніру було три майстри міжнародного класу, два майстра спорту, два майстри спорту України, 15 кандидатів у майстри спорту. На свято шахів прибули учасники з усіх куточків України та навіть близького зарубіжжя. У квітні 2014 р. молодіжна рада теркому, разом з молодіжними громадськими організаціями м. Козятин, за підтримки Козятинської територіальної профспілкової організації провели загальноміський турнір серед молоді з гри у пейнтбол. Означений захід зібрав понад 50 команд і до 300 учасників. Жіноча команда вагонного експлуатаційного депо Козятин посіла на цьому турнірі ІІ місце. Цей вид спорту міцно прижився серед залізничних колективів.

    Далі - більше. У червні 2014 р. за ініціативи та підтримки Козятинської територіальної профспілкової організації на міському стадіоні м. Козятин було проведено товариську зустріч з футболу між збірною молодіжною командою залізничників Козятинського залізничного регіону та збірною командою студентів республіки Гана (Африка) (див. фото). Даний захід, котрий було широко анонсовано через ЗМІ міста, викликав численний інтерес та зібрав чималу кількість глядачів та вболівальників, у першу чергу молоді.

    Разом з терпрофорганізацією серйозну роботу з розвитку фізкультури та спорту проводять первинні профспілкові організації, об’єднані Козятинським теркомом. Серед них - активісти Козятинського локомотивного депо (голова первинки В. Дзюбенко), Шепетівкського локомотивного депо (голова Н. Григорчук), Козятинського вагонного експлуатаційного депо (голова первинки С. Загорна), Козятинського вагонного ремонтного депо (голова первинки М. Бондар), Шепетівського вагонного депо (В. Гаврилюк). Не відставали і колійники з Козятина (голова первинки В. Зелена). Є добрі результати і в енергетиків із Фастова (голова первинки В. Брижанський). Прекрасні спортсмени і у Козятинській дирекції (голова первинки. Н. Галич) Є порох у порохівницях у первинних профспілкових організаціях лінійних станцій дирекції (голова первинки М. Комар).

    Спортивні команди цих структурних підрозділів, окремі працівники є постійними учасниками, призерами та переможці міських, обласних, всеукраїнських спортивних турнірів. Команда козятинських локомотивників у 2014 р. стала переможницею Спартакіади серед працівників підприємств та організацій м. Козятин з армспорту. Немає їм рівних серед спортсменів з гирьового спорту, волейболу. У рідне депо вони привозили срібні нагороди після змагань з баскетболу, настільного тенісу. Команда козятинських ремонтників вагонів перемогла у загальноміській Спартакіаді 2014 р. з шахів, міні-футболу. Футболісти-локомотивники з Шепетівки є постійними учасниками та переможцями міських, обласних, всеукраїнських турнірів 2013-2014 років. Окремо потрібно відмітити і важливу роль, участь та допомогу у проведенні роботи з популяризації фізкультури та спорту керівників означених структурних підрозділів. Як наслідок, громадою відзначається найкраща робота з організації занять фізкультурою та спортом, утриманню спортивних споруд, спортивних об’єктів, налагоджена у тих структурних підрозділах залізниці.

    Фізкультурно-спортивні заходи серед працівників структурних підрозділів регіону Козятинської дирекції залізничних перевезень проводяться, як правило, на базі спортивного комплексу «Локомотив» ст. Козятин, спортивного залу ст. Шепетівка, спортивного комплексу Козятинського міжрегіонального професійно-технічного училища залізничного транспорту. Для проведення окремих спортивних заходів Козятинська територіальна профспілкова організація орендує приміщення, спортивні споруди (більярдні клуби, місцеві стадіони).

    Крім означених спортивних комплексів та споруд, окремі структурні підрозділи залізниці регіону мають власні спортивні зали, спортивні майданчики: будівельно-монтажне експлуатаційне управління, локомотивне депо, вагонне експлуатаційне депо, де проводяться регулярні заняття залізничників та членів їхніх сімей з волейболу, баскетболу, футболу, настільного тенісу, шахів, шашок, фітнесу та інше.

    З причин обмеженості фінансування галузі проблемними на сьогодні залишаються питання утримання наявних спортивних споруд, зокрема спортивного залу «Локомотив» ст. Козятин. Так протягом 2013-2014 року коштів на поточний ремонт даної споруди не виділялося, останній капітальний ремонт комплексу проводився понад 20 років тому. Зі спортивного обладнання, котрому не вийшов термін використання, залишилось два тенісних столи, які були придбані залізницею та передані на баланс дирекції у 2007 р. перед проведенням Спартакіади працівників залізниці у м. Козятин. Станом на сьогодні потребують невідкладного капітального ремонту частина даху, стеля та підлога великого ігрового залу споруди. За висновками фахівців, загальна сума капіталовкладень становить понад два мільйони гривень. Схожа ситуація зі спортивним залом ст. Шепетівка.

    Розуміючи об’єктивні труднощі з фінансуванням фізультурно-спортивної роботи з боку роботодавця, терпрофорганізація максимально використовує кошти профбюджету на придбання спортивного обладнання, призів, анонсування, рекламу через засоби ЗМІ, технічний супровід фізкультурно-спортивних заходів. Витрачати кошти на утримання та капітальний ремонт наявних спортивних об’єктів та споруд ні терпрофорганізація, ні керівництво дирекції не мають можливості в силу відсутності коштів на ці цілі у відповідних бюджетах і заборони таких дій законом.

    Іван СОТНІКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Кубок вибороли локомотивники

    Днями відбувся волейбольний турнір команд структурних підрозділів залізниці Козятинського, Фастівського, Шепетівського залізничних вузлів та Козятинської дирекції залізничних перевезень. Місце зустрічі змінити неможливо.


    Відкриття змагань.

    На спортивних майданчиках Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту яблуку ніде впасти. Спортсмени і вболівальники - як одне ціле. Цей турнір був завершальним. За його підсумками формуватиметься вже нова волейбольна команда козятинських залізничників. Захід зрозумілий - попереду участь у спортивних баталіях майбутнього сезону, який планується розпочати вже у лютому. Саме тоді розпочнеться турнір на Кубок начальника Південно-Західної залізниці. Тут козятинці сподіваються виступити не менш вдало, ніж на попередніх подібних турнірах.

    Цього ж разу сім команд учасниць були розбиті на дві підгрупи, де у поєдинках між собою виборювали право на участь у фіналі. Переможцями першої підгрупи стали волейболісти локомотивного депо Козятин. Аматори впевнено переграли всіх опонентів. А от їхні суперники по фіналу - команда Козятинської дистанції сигналізації та зв’язку - долала конкурентів лише у заключних сетах. Зв’язківці стали головними претендентами на приз «За волю до перемоги». Впертою і напруженою була боротьба за перемогу й у фінальній грі. Однак локомотивники все ж дотиснули своїх опонентів і стали володарями почесного кубку переможців турніру. Третє місце на змаганнях виборола команда експлуатаційного вагонного депо Козятин.


    Моменти гри.


    Вдала гра - вже історія. До нових перемог, козятинці!

    Крім цікавої безкомпромісної боротьби, учасникам та чисельним глядачам турнір запам’ятався тим, що на волейбольному майданчику зустрілися команди, де беруть участь брати-близнюки - зв’язківці та вагонники. Спортивну честь перших захищали електромеханіки зв’язку Андрій та Олексій Клещуки. За вагонників - їхні тезки, також Андрій та Олексій, але Загоруйки, які трудяться слюсарями у вагонному депо. В поєдинку гору взяли більш досвідчені зв’язківці. А ще - вдалий виступ за команду Фастівської дистанції електропостачання Світлани КушпІри та Любові МаЄвськоЇ. Ці представниці слабкої статі своєю грою аж ніяк не загубилися у чоловічій команді, за що отримали чимало оплесків від вболівальників. А загалом, як стверджують організатори, турнір виявив чимало молодих та здібних волейболістів, які вже найближчим часом можуть підсилити команду козятинців, де тон у грі задають зв’язківці Юрій ТурулЯ та Михайло Шостак, локомотивники Євген Лукащук, Денис ГонЧар, Олександр Колосовський. Це основа команди Козятинської дирекції залізничних перевезень.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Слово - велика сила

    НЕ ПРОГИНАЙМОСЬ!

    Засмічують щодня яйцеголові

    Джерела та струмки у рідній мові,

    Виспівують на західний мотив:

    Он-лайн, блок-бастер, дискурс, креатив…

    А лайнюки із-під МОСКВИ-ріки

    Везуть до нас огидні матюки…

    На тих і тих уваги не звертай,

    Своє правічне, батьківське плекай!

    Не зраджуй ані звичаю, ні мові,

    Не будь рабом Гундяєву*, Єгові!

    Сергій КОВАЛЬ

    * Володимир ГУНДЯЄВ - Патріарх Московський і всієї Русі. З книги С. КОВАЛЯ «Нові епіграми. Пародії» Київ, 2014 р.

    Новий час - нові слова. Завжди так було. Неологізми, подобалися вони чи ні, швидко входили у життя. І Дормодонт Пилипович, колгоспний активіст, записував свого первістка Тракторієм, а комсомолець вагоноремонтного заводу Федос Лукич, всупереч старорежимній тещі і за мовчазної згоди дружини Люсі, назвав дочку Електрифікацією. Вона виросла. Тільки для всіх завжди була Еллою. На роботі - Елла Федосівна. Незвично, але цілком нормально. Для онуків - баба Елла. Вони вважали, що то від імені Ельвіра. Аж поки не пішла Елла Федосівна у кращі світи. Аж тоді онуки з документа прочитали, що була вона Електрифікацією.

    Мода називати дітей за використання неологізмів давно минула. Не чути, щоб дітей записували Комп’ютером Руслановичем чи Флешкою Романівною. Навпаки, повертаються напівзабуті імена - Микита, Ганна, Софія, Анастасія, Артем, Антон... Прекрасні, до речі, імена.

    Але засвоєння неологізмів - процес і нині цікавий. Наприклад, коаліція. Як пишуть словники, цим словом називають «об’єднання для досягнення спільної мети». Але на перших порах чулося і «каоліція». Мій сусіда Гнат Євтихійович - не кажіть лиш Явтухович, бо образиться, відразу насторожився:

    - Ти чув? Ті політичні імпотенти якусь каоліцію придумали.

    Гнат Євтихійович - чоловік давнього виховання. Працьовитий, щирий, чесний, відвертий. Звідки ота його прямота? Так то все наслідки важкого дитинства і крупних дерев’яних іграшок. Надірвався, чи що?! Він і мені колись сказав: «Ти не стій, як політична повія Троцький, а біжи на город, бо там Омелькова коза капусту доїдає». Якби так прямо не сказав, був би без капусти.

    - Агов! Прокинься. Каоліція, кажу, те саме чи ні?

    - Те саме.

    - Хоч і грамотний, а брешеш. Якби те саме, то лад би був.

    Тут мені доводиться пригадувати почуте колись про звуки, ненаголошені і наголошені, про вплив наступного звуку на попередній, та всяку іншу шкільну премудрість. Фонетикою звалась та наука. Гнат Євтихійович наче не чує.

    - Діду, у вас квасоля є?

    - Аякже. Добре вродила.

    - А росіяни вживають слово «фасоль»... Чому?

    - Так знівечили ж, перекрутили, хай їм абищо.

    - Не вони. То наша мова так засвоїла звук «ф».

    - Морочиш ти мені голову, їй Богу.

    І йде додому.

    Наше містечко - маленьке. Усі на виду. Це мені байдуже, як варила Марія Тихонівна уранці борщ. Сусідці ж уже відомо, що вкинула вона ребринку та шматочок курки - зарізала, бо не несеться. Навариста страва, але бурячок трапився жорсткуватий.

    - А оце йду сметанки до борщу купити, - стала біля криниці Марія Тихонівна.

    Стала на секунду, а проговорила годину.

    - А ви чули, кумо, Таращенку була кастрація.

    - Та ви що? - аж присіла від новини жінка. - Зовсім? А жінка ж як?

    - Плаче бідна. Горе ж велике.

    - Не доведи, господи, діждати такого... Та я побіжу.

    І вже в обідню пору містечко знало про Таращенка. Тільки Марія Тихонівна уперше почула слово «люстрація» і змінила два звуки. Всього лише. А який зміст?

    Перший секретар міськрайкому відомої політичної сили Леонтій Жук відразу ж виступив із заявою. Мовляв, міська хунта розперезалася, тероризує населення славного граду, а громадянину Таращенку після тривалих образ та знущань відрізала по саме нікуди. Нині Іван Іванович із важкими моральними і фізичним травмами перебуває в лікарні. Ескулапи відмовчуються, та правди не сховати. І закликав вийти на мітинг проти антинародної влади. Но пасаран, словом.

    Його міські політичні антиподи заяви робити не стали, але пустили чутку, що звалять пам’ятник уродженцеві Симбірська.

    Як це часто трапляється, про чоловікову біду останньою дізналася дружина.

    - Ваня, - телефонує вона. - Ти як?

    - Нормально...

    - Ваня, ти живий? - не чує дружина. - В тебе все ціле?

    - Як усе ціле? Ти про що?! - не розуміє Таращенко. - А чого ти плачеш?

    Після пояснення Іван Іванович мовив такі слова, що телефонний дріт почервонів і ледь не розплавився. Та зрозумівши, що за ремонт телефонної лінії місту платити нічим, закрив нараду і поїхав додому показуватися дружині. Нехай проводить ревізію. Як кажуть люди у білих халатах, пальпірує. Це ж по кайфу, що у перекладі із суржику - приємно.

    Ось так. Що не кажіть, а слово - велика сила. В іншомовного сила, як бачите, подвоюється. Тож будьте обережні зі словами!

    Микола КОНОТОПСЬКИЙ

    Бомба на коліях, або Лист за кордон від кума Петра до кума Микити

    На 635-му кілометрі магістралі Київ - Москва... Ні, заспокойтеся, нічого не сталося. Так ось, якраз на 635 кілометрі монтер колії В. Л., друг газети, знайшов лист - звичайний на папері, у конверті. Як він туди потрапив, загадка. Якщо випав із поїзда, чому один. Хтось підкинув? Для чого? Сам В.Л., давній друг видання, не звернув би на нього увагу - на коліях чого тільки не побачиш, якби не адреса. В Росію, значить, у Москву, куму Микиті. Серйозно, так і написано.

    Монтер колії В.Л., давній друг газети, українського поета Чехова читав, про Ваньку Жукова знає, тому різким і вправним монтерським рухом надірвав конверт. «А раптом у ньому державна таємниця? - подумав В.Л. - Бригадир казав тепер треба пильнувати».

    Та надія монтера В.Л. на премію за пильність розвіялася, як туман над станцією Конотоп. Лист був звичайним. А щоб мати хоч маленький зиск, він зателефонував мені:

    - Пишеш?

    - Пишу, - відповідаю.

    - А я тут бомбу знайшов.

    - Господь з тобою. Кинь її - і тікай.

    - Та ні, не справжню, - розреготався В.Л., давній друг газети. - Лист найшов цікавий. Ставиш пиво - дам прочитати.

    Ось так він і заробив. Правда, після роботи. Я теж не ликом шитий, тому замовив спершу нуль тридцять три. Та коли пробіг очима перші абзаци, виставив цілих два кухлі.

    - Літр за лист. Влаштує? - запитую.

    - Влаштує. Бери, - відповів В.Л., давній друг газети, задоволено. - Я собі ще найду.

    А ось і той лист.

    «І чому це ви, куме, перестали писати? Образилися може? Так вибачайте. Ви ж знаєте, що я не змовчу - правду казав і казати буду. І вам, куме, також.

    Про болячки уже й не питаю. Мені в поперек так стрельнуло, наче хто ціпком увірвав. Ні дихнуть, хай йому трясця, ні повернуться. Зате зуби перестали боліти. Кляті пеньки спасу не давали. Теплою водичкою із содою полоскав - не проходить. Горілочкою - не бере. Поїхав у місто до стоматолога. «Дідусю, - зраділи там. - Вам нові треба ставити». Та на кнопочки, на кнопочки тиснуть, рахують, скільки мені платити. Одна пенсія - один зуб. І як ти кажеш, Микито, виходить «полный парадокс». Це ж скільки треба на самій воді сидіти, аби нові зуби вставити? А у вас як? Дорогі зуби?

    Живу я непогано. Тобто жую… Картопелька, славу Богу, вродила, бурячки у погребі є, морквиця і капуста, огірочків насолив... Камсу купляю. Чорноспинкою у нас її називають. Ох і добра! З цибулькою та з олійкою... Купи - попробуй. Чи, може, у вас там у Москві вже й камси не продають?

    А ще я зрубав стару грушу над дорогою. Не забув ще, які на ній солодкі грушки родили? Так ось усохла зовсім. Зате я із дровами на всю зиму. І коли там, у Москві, побачиш того Міллера*, так скажи йому, що кумові Петру з України його газ до м’якого місця. Ні, не так - образиться. Скажи, що кум Петро зі своєю хатою тепер в автономному плаванні і нічого не боїться.

    А по-секрету - тривожно мені, Микито. Сни якісь дивні сняться. Стою я начебто серед села на майдані. Аж тут одчиняються двері сільради, а з них ваш Путін вибігає. Штанці білі - на спідні схожі, і сорочечка чорним пояском підперезана. Та до мене. Він хоч і чужий президент, а в піт кинуло, у роті пересохло - язиком не поверну.

    - Дєд, а где у вас?...

    Розумію, що чоловікові по малій нужді треба. І що захопили. Тепер село в Лугандон перейменують, а ввічливі зелені чоловічки підуть по кутках самогон трусити. А в мене ж якраз вигралася бражка - гнати треба. І ще дужче злякався.

    - Немає, - кажу. - Голова обіцяв покращити культуру в селі - тож стару «шпаківню» із діркою у домівці розвалили. А тепер ні голови, ні покращення.

    - Мочить, мочить в сортире надо гадов...

    Путін підстрибнув і дриґнув ногою. Ба, старий, а стрибає, як цапок. На даний момент назрівав конфуз, а там і міжнародний скандал.

    - А ви під кущик ідіть, під кущик, - показую рукою на густіші зарості. - Ми всі тепер туди ходимо, як припече...

    І прокинувся. Знаєш, вчасно.

    Не відаєш, Микито, скільки тепер дають через те, що я вашого Путіна під кущик послав? І попитай, чи не буде мені амністії? А, може, то на хворобу сниться? Як там кажуть, хворобо, хворобо, перекинься на Боба, з Боба на Якова, з Якова на всякого. Мається на увазі, на того, хто на українське зазіхає.

    Ти б, Микито, приїхав. На ціле літо приїжджай. Кидай ту Москву - та в село. На річку сходимо, у ліс по суниці... Я вже й горілочки свіжої вигнав. Тільки говори по-нашому. Кинь уже «штокати» і «какати». Ти ж наш, а не якийсь там приблуда.

    Кум Петро».

    *Олексій МІЛЛЕР - голова правління ВАТ «Газпром» (Російська Федерація)

    Микола ПАЦАК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05