РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 46 (5 грудня 2014)
  • Випуск №46 5 грудня 2014
    Зміст
    1. Домашні завдання для Ради профспілки (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Цифри свідчать про успішну роботу (Уляна СТОЛПАКОВА, начальник технічного відділу галузевої служби перевезень)
    3. Послуги, доступні пасажирам (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    4. Підсумки галузевого конкурсу на звання «Кращий працівник залізничного транспорту України»
    5. Георгій НАДОЛЬСЬКИЙ. 90-літній гвардії рядовий (Петро ЗАРИЦЬКИЙ)
    6. Життєві істини родини Борецьких (Оксана КЛИМЧУК)
    7. Покутська тобівка невмируща. Про цінність традиційної культури у творчому доробку народної майстрині Любові МАКОВІЙЧУК-ГУМЕН. (Олег АНУФРІЄВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву Олега Ануфрієва)
    8. Джерело здоров'я та люб'язності. Чи можна бути українцем і не знати України? Дивно, сумно, соромно, болісно, але – так (Ірина ЗЕЛІНСЬКА)
    9. Володимир СЕМИСТЯГА: «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    10. Нетрадиційна культура та СУМНІВНІ ГАСТРОЛЕРИ (Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк)
    11. Хоча й не здобули нагород (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Дмитра ЄПІХІНА)
    12. Перемагає врівноваженість і розсудливість (Сергій ГУК, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    13. День святої великомучениці Катерини (Підготував Ілля НАУМОВ)

    Домашні завдання для Ради профспілки

    Дорогою до конференц-зали Південного вокзалу, де розпочиналось засідання Ради профспілки залізничників і транспортних будівельників (Цпроф), не полишала думка. А саме: чому у телеграмі про цей захід немає запрошення до редакцій дорожніх газет. Зокрема, про «Рабочее слово» ані чичирк. Майже в останній момент дізнався про час проведення форуму у Дорпрофсожі столичної магістралі. Випадковість, технічна помилка, організаційне непорозуміння? Так, адже таке пояснення отримаю згодом від активу Цпроф. Що ж буває. З’ясую для себе: судячи з порядку денного, питання, які розглядалися під час засідання, є доволі актуальними.


    Делегація профспілкових активістів від Південно-Західної залізниці під час обговорення змісту актуальних документів.


    Василь ДЗЮБЕНКО - «У профспілковій первинній організації Козятинського локомотивного депо
    накопичено багатий досвід із захисту прав залізничників».


    Юрій АНДРУШКОВ - «Як гарантувати безпеку руху поїздів у непростій техніко-економічній ситуації?»

    НЕ ВАРТО УЗАГАЛЬНЮВАТИ

    Зокрема світ побачила постанова «Про здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про працю та заходи щодо його поліпшення» в усіх українських залізничних підрозділах. Очевидно, через це делегати з Південно-Західної, окремих профспілкових осередків з Придніпровської та Донецької (були відсутніми через відомі події на сході України та у зв’язку із анексією Російською Федерацією АР Крим), Львівської, Південної та Одеської залізниць зітхнуть із полегшенням. Тепер в їхніх руках справжній дороговказ на майбутнє у сфері здійснення ретельного розгляду на місцях питань дотримання законодавства про працю, положень Галузевої угоди та колективних договорів. Чи буде від цього зиск, покаже час. Як доказ позитивних зрушень у сфері вирішення правових колізій голова профспілки залізничників і транспортних будівельників України Вадим ТКАЧОВ назвав факт зменшення надурочних годин практично у всіх господарствах залізниць. Хоча є над чим працювати у підрозділах, підпорядкованих дирекціям залізничних перевезень, службам електрифікації та електропостачання. Профспілковим активістам точно відомі адреси, де керівники підрозділів укривають надурочні години роботи. Існують випадки на Львівській, Придніпровській та столичній магістралях. На контролі захисників інтересів залізничників - випадки порушення умов Галузевої угоди і колективних договорів у деяких підрозділах зокрема Козятинського, Шепетівського, Фастівського і Дарницького залізничних вузлів. Отже, правові інспектори окремих територіальних комітетів при дирекціях залізничних перевезень власний хліб їдять недаремно. Контролюють…

    Правда, як зазначив В. Ткачов, помітна тенденція до ліберального ставлення значного числа виборних органів (стосується у першу чергу первинок) до негативних процесів у питаннях правового захисту членів профспілки. «Робота на рівні первинних профспілкових організацій переважно не відповідає сучасним вимогам правозахисту», наголосив голова профспілки залізничників і транспортних будівельників України.

    Не варто було б узагальнювати. Виступ голови профспілкового комітету Козятинського локомотивного депо Василя ДЗЮБЕНКА, який запропонував обговорити питання щодо захисту трудових прав працівників в умовах реформування залізничного транспорту, був доволі цікавим. Василя Івановича турбує скорочення штатів у структурних підрозділах. Але ж обсяги робіт залишились. Ще про одне. Чим обумовлені записи у наказах по зарплаті «у порядку ущільнення робочого часу»? - задає поки що риторичне запитання профспілковий активіст. Обговорив В. Дзюбенко і внесок правових інспекторів праці у справу захисту трудових, соціально-економічних прав членів профспілки. Його дивує той факт, що у кожному залізничному підрозділі працює юрисконсульт. Але незалежного творчого тандему між правознавцями з профспілки та відомчими юристами не спостерігається.

    Невже вони не інформують своїх керівників про порушення трудового законодавства? Дзюбенко допускає іншу ситуацію. Він підозрює, що на місця надходять усні вказівки із служб залізниць про те, щоб, приміром, не платити в повному обсязі премію, не виплачувати оздоровчі і т.д. У жодному разі не хочеться задавати запитання, на яке давно відома відповідь. На що чекати, якщо не виконувати подібних вказівок? Звільнення. Коментарі зайві.

    І все ж. - Здійснюючи громадський контроль за дотриманням законодавства про працю, - констатує В. Дзюбенко, помітні факти порушень трудового законодавства, які мають місце на залізничному транспорті. У чому причина для їхнього виникнення? У першу чергу це економічні труднощі, незнання суті правових документів або свідоме нехтування правами працівників, що визначені законодавством. І це ще не все. Через зміни у ньому навіть досвідченому фахівцеві часто-густо важко розібратись в усіх юридичних тонкощах і внесених змінах у закони. Адже основа Кодексу законів про працю базується на радянському законодавстві. А за сучасними змінами у відповідних документах спробуй встигнути. В. Дзюбенко називає це явище як проблему, що спричиняє незручності, як працівникам, так і роботодавцям. А це врешті-решт породжує конфліктні ситуації в колективах. Тому важливим питанням є навчання профактиву. Методичний збірник для профспілкових лідерів, який випускає Козятинський терком профспілки, є своєрідним порадником для тих, хто захищає інтереси залізничників.

    Важко не погодитись із думкою В. Дзюбенка ще й про таке явище на залізничному обрії. У кінці кожного року та на початку наступного в зв’язку із зменшенням обсягів перевізної роботи кожен із залізничників має працювати на умовах неповного робочого часу. Мета є зрозумілою: щоб не проводити скорочення штату, аби зберегти трудові колективи. Кожний трудовий колектив наших залізниць виживає, як може, - констатує Василь Іванович. Проте не має єдиної політики Укрзалізниці і Ради профспілки щодо розв’язання складної проблеми, а саме, як долати економічні труднощі у цей непростий час.

    ДЕ ТИ, ТРУДОВА КОПІЙКО?!

    У зв’язку із значним зменшенням обсягів перевізної роботи в минулому році з незалежних від локомотивного депо ст. Козятин причин, а відповідно через зменшення програми ремонту локомотивів керівництво та первинка щомісяця приймали рішення: у скрутний період проводити роботу на умовах неповного робочого часу. Згідно із чинним законодавством (ч.б пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 р. із змінами 2012 р. «Про затвердження порядку обчислення заробітної плати»), якщо працівник вимушений працювати в умовах неповного робочого часу не з його вини, а за ініціативою роботодавця, то при нарахуванні відпускних при виході в чергову відпустку, ці дні вилучаються разом із святковими і неробочими днями із календарного року.

    - Завдяки спільним зусиллям профкому і адміністрації локомотивного депо в умовах нестабільної роботи залізничного транспорту ми зуміли зберегти штат локомотивного депо, стверджує В. Дзюбенко, не проводячи його скорочення. Разом з тим, отримуючи кошти при виході в чергову відпустку, всі працівники депо мали можливість отримати набагато більше відпускних, ніж ті, хто писав вище зазначені заяви про надання відпусток за свій рахунок за сімейними обставинами. В зв’язку з цим пропозиція: в таких випадках, а вони виникли вже в цьому році на залізницях України, при оптимізації штатів структурних підрозділів Раді профспілки як об’єднуючому органу необхідно приймати мотивоване рішення, щоб воно було підставою для всіх профспілкових організацій. Хоча за побутовою філософією, єдиних рецептів у пошуках трудової копійки на всі випадки життя не існує.

    Отже для Ради профспілки знайшли роботу, як би сказали у середній школі, домашнє завдання.

    ПИТАННЯ РУБА ПРО ДОЛЮ ЗАЛІЗНИЧНИХ РОДИН

    Обговорення наступного питання чекав із нетерпінням. Про необхідність виконання вимог статей 9 та 14 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», які передбачають унеможливлення випадків безпосереднього підпорядкування близьких осіб по роботі, сьогодні говорять у багатьох залізничних родинах.

    Відповідно до ст.1 зазначеного Закону, поняття «безпосереднє підпорядкування» - (далі мовою законодавця) - це відносини прямої організаційної або правової залежності підлеглої особи від її керівника, в тому числі через вирішення (участь у вирішенні) питання прийняття на роботу, звільнення з роботи, застосування заохочень, дисциплінарних стягнень, подання вказівок, доручень, контролю за їх виконанням. На практиці це стосується керівників середньої ланки. Ось і наочні приклади.

    У Шепетівській дистанції колії такий випадок має місце стосовно сім’ї начальника дільниці Б. та його дружини - чергової по переїзду А. Рідний брат колійного майстра А. працює бригадиром колії. А тепер - на вокзал ст. Козятин: місцевий механік гаражу Я. прилаштував рідного брата. Микола працює водієм.

    У кожному підрозділі є аналогічні ситуації. Шукати та знаходити корупційні схеми - це тепер заняття для тих, кому у виробничий час немає чого робити? Як гра у тоталізатор. Зусиль чимало, а зиску - кіт наплакав. Так можна, як казали мудрі, із водою виплеснути немовля. Пригадаймо, на залізницях споконвіку вітались робочі династії, коли діти переймали професії своїх батьків. Тому нікого із залізничників не може здивувати ситуація, коли на одному підприємстві може працювати вся родина. Умови п.8.28 Колективного договору залізниці передбачають оплату рахунків навчальних закладів за навчання працівників залізниці та їхніх дітей, які здобувають освіту за спеціальностями, необхідними для сталевих магістралей.

    - З урахуванням особливості роботи залізничного транспорту вважаю, що Рада профспілки разом з паритетним органом (Укрзалізницею) повинна вийти з окремими пропозиціями в наш законодавчий орган, в органи державної влади по даному питанню. Ця думка Василя Дзюбенка була підтримана багатьма учасниками профспілкового форуму.

    І не лише ними. У нещодавньому листі на адресу редакції голова первинної профспілкової організації Козятинської дистанції електропостачання (ЕЧ) Андрій ЗАБЕДЕЙКО, наголошує зокрема на тому, що «як бути подружжю, які побралися в інституті та отримали направлення на одну далеку станцію чи тягову підстанцію, де іншої роботи, крім залізничної, немає? Далі - діточок народили. А ті згодом підросли, вивчились за допомогою галузевої програми «Підтримка дітей залізничників» і мріють про життєвий шлях такий, який пройшли їхні батьки. Хто бачив залізничника з вищою освітою, який має мільйонні статки та мешкає на маленькій станції? Немає таких! Корупція мешкає не там! Там на далеких станціях та у маленьких містечках більшість населення працює на залізниці. Ці люди пишаються цим, а дія вищезазначеного Закону стосується саме них».

    Розуміємо збентеженість голови профспілкової первинної організації Козятинської ЕЧ. Схоже, назріває соціальний конфлікт. А. Забедейко переконаний у тому, що «Верховна Рада із заплющеними очима прийняла Закон, котрий ініціювався і розроблявся політиками надзвичайно віддаленими від реалій життя. Тому було внесено у перелік суб’єктів, що проводять корупційні дії, робітничі професії залізничників». За логікою А. Забедейка, люди не є винними, що життя об’єднало їх в одному колективі. «Назвіть корупціонерів у колективах станцій Лепесівка, Івачкове, Михайленки, Сестренівка і так далі - пропонує профспілковий активіст. - Яким може бути, скажімо, конфлікт інтересів у бригадира колії та монтера колії, в електромеханіка та електромонтера контактної мережі, у помічника машиніста локомотива із керівником будь-якого деповського цеху? Такий перелік можна продовжити». Які ж наслідки від дії означеного Закону? «... Це десятки, сотні фіктивних розлучень, галузь втрачає досвідчених фахівців. І що є непоправним - керівників різних рівнів, для підготовки яких потрібні не один десяток років». Думка А. Забедейка торкається і морально-етичних засад. «Ці зміни ображають чесних людей, це явище руйнує мрії та долі. Чому нас, залізничників, законотворці підозрюють заздалегідь у справах, в яких жоден чесний працівник ніколи не буде замішаним в силу власних посадових обов’язків? Де вільне право на працю!? Хіба це пусті слова, записані у Конституції?»

    Із думками які виклав у листі А. Забедейко погоджуються ті, з ким довелось поспілкуватися під час профспілкового форуму.

    Голова Жмеринського теркому галузевої профспілки Юрій АНДРУШКОВ звернувся до виконувача обов’язків заступника генерального директора Укрзалізниці Олексія СЛІПЧЕНКА із запитаннями, що стосуються доречності впровадження скороченого робітничого часу зокрема для локомотивних бригад, слюсарів з ремонту тягового рухомого складу (ТРС) і т.д. Графік руху поїздів залишається незмінним, стан спрацювання ТРС сягає відмітки у 90%, а технологічний час на обслуговування старого локомотивного та моторвагонного складу скорочується. Чи можна за таких умов гарантувати безпеку руху на залізниці? Зрозуміло, що і це питання є риторичним.

    Ю. Андрушков загострив увагу присутніх на профспілковому форумі і на проблемі, що стосується нещодавньої відміни Укрзалізницею курсування поїзда №9-10 за маршрутом Київ - Одеса, який формувався на столичній магістралі. За службовою статистикою цей швидкий поїзд мав популярність серед пасажирів - майже 100% населеності під час кожного рейсу. Подорожнім подобається цей експрес через те, що він робить зупинки на крупних станціях, пов’язуючи північ та південь України у зручний час. Альтернативою для цього поїзда Укрзалізниця обрала електропоїзди Інтерсіті+, що курсують між Дарницею та Одесою. З однією зупинкою у Вінниці. Як відреагували пасажири? За даними, які озвучив Ю. Андрушков, населеність даного поїзда 38%. Тобто через вартість квитків на Інтерсіті+, що значно більша за проїзд у №9-10, пасажири обрали інший вид транспорту. Який? Маршрутні таксі, яких на київських та одеських призалізничних автовокзалах хоч греблю гати.

    Чи мудро діяли менеджери Укрзалізниці, коли, відмінивши курсування швидкого пасажирського, змусили понад 80 провідників шукати іншу роботу? Чи матимемо зиск від того, що пасажирські вагони через їхню «непопулярність» відставлено на запасні колії? На ці запитання директор з фінансів та інвестицій Укрзалізниці пообіцяв надати конкретні коментарі найближчим часом.

    Є питання і найбільш значущі. За повідомленням О. СЛІПЧЕНКА, через падіння вантажопотоку залізнична галузь потерпає через збитки у майже 10 млрд. гривень у порівнянні із минулим роком. Тому на порядок денний постало питання запровадження скорочення робітничого часу. Це робиться заради того, щоб зберегти виробничий контингент. Дивні діла Твої, Господи. Профспілкові активісти сигналізують про відчутне скорочення штату у залізничних підрозділах, а його, як свідчать економісти, поки що не спостерігається. Парадокси часу, не менше.

    СТАРИЙ ДІАГНОЗ

    Ми неодноразово друкували на шпальтах «Рабочего слова» бентежні рядки про неприпустимість прийняття Урядом України рішень, що стосуються передавання відомчих закладів охорони здоров’я залізничного транспорту у комунальну власність. Але це питання залишається, на жаль, відкритим. І це попри те, як зазначається у зверненні профспілки залізничників і транспортних будівельників України до Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради (ВР) VIII скликання, що подібна передача суперечить чинному законодавству, зокрема законам України «Про залізничний транспорт» та «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування». Міну уповільненої дії під галузеву медицину підклали депутати ВР попереднього скликання. Попри здоровий глузд народні обранці знехтували життєвими аксіомами про те, що залізниця є джерелом підвищеної небезпеки. А саме відомчі заклади охорони здоров’я, крім суто медичних послуг, виконують специфічні функції із гарантування безпеки руху. Проведення передрейсових оглядів локомотивних бригад, професійний відбір, постійний моніторинг стану здоров’я працівників, робота, що пов’язана з безпекою руху, безпосередня участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф та інших непередбачуваних наслідків у транспортній сфері, надання невідкладної допомоги персоналу залізниць та пасажирам. Перелік медичних послуг не закінчується.

    Як кажуть, старий діагноз. Думається, нікого не потрібно переконувати у тому, що місцеві органи влади, яким мають передаватися ці заклади відповідно до вище зазначеного проекту, не мають необхідних фінансових можливостей та не несуть відповідальності за забезпечення безпеки руху поїздів і перевезення пасажирів та вантажів? Передача медзакладів залізниць під комунальне крило врешті-решт може призвести до непередбачуваних наслідків у транспортній сфері. Уявімо, що це все ж таки сталося. Медичний персонал залізничних поліклінік та лікарень буде позбавлений соціальних гарантій згідно із Галузевою угодою та колективним договорами залізниць. Це неодмінно призведе до підвищення соціальної напруги як у медичних кабінетах, так і серед пацієнтів-залізничників. Чи потрібно це нинішній владі? Зрозуміло, що ні. Так може вже час виправляти суттєві помилки «попєрєдників»?

    «БУРЖУЙКИ» ПОТРІБНІ НА ФРОНТІ

    Бентежить актив профспілки стан справ на Донецькій залізниці у зв’язку із воєнними діями на сході країни. Зокрема, голова профспілки залізничників і транспортних будівельників В. Ткачов звернувся до Прем’єр-міністра України Арсенія ЯЦЕНЮКА з проханням щодо надання роз’яснень стосовно порядку забезпечення ДП «Донецька залізниця» продукцією для ремонту та експлуатації залізничного рухомого складу та відновлення інфраструктури, оскільки ця проблема проігнорована Службою безпеки України та Міністерством інфраструктури України. Вирішення питання щодо подальшої діяльності Донецької залізниці перебуває на часі ще й тому, що ця магістраль «можливо зараз і не приносить великого прибутку, але залізничники кожного дня стоять на межі життя і смерті, намагаються виконувати свої посадові обов’язки та чесно і сумлінно виконувати найголовнішу функцію - здійснення всіх видів перевезень» - свідчить означений документ.

    Як було бачили, як буде побачимо. Із розумінням поставилися профактивісти до пропозицій голови дорпрофсожу Львівської залізниці Андрія СЕНИШИНА щодо виробництва на базі локомотивних та вагонних депо «буржуйок», яких так не вистачає у зоні воєнних дій. Умільці із залізничних підрозділів в силах забезпечити необхідними пічками українських воїнів.

    Як там не є, а попереду в профспілкових первинках чимало нагальних питань. У тому числі тих, які стосуються розвитку молодіжного руху на залізницях країни. Та про це у наступних газетних матеріалах.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Цифри свідчать про успішну роботу

    Працюючи у доволі складних умовах економічного спаду в країні при ускладненні дружніх взаємовідносин із сусідньою державою, яка була основним партнером залізниці, як у вантажних, так і в пасажирських перевезеннях, столична магістраль за підсумками 10 місяців п.р. виконала всі взяті на себе зобов’язання з навантаження та відправлення вантажів. І перевищила рівень минулого року з навантаження на 2,2%, тобто на 650 тис. тонн.

    Перевищено минулорічні показники з навантаження такої важливої для країни продукції, як зерно та зернові вироби - на 22,1%, а це майже 1 млн. тонн; лісових вантажів - на 10,2%, що склало понад 200 тис. тонн.

    Втративши значну кількість споживачів щебеневої продукції з Російської Федерації, залізниця спільно з вантажовласниками постійно працює над пошуком нових споживачів будівельних матеріалів серед українських підприємців та підприємств з сусідніх держав. Завдяки цьому досягнуто позитивних результатів, а саме: збільшено обсяги навантаження цієї продукції на 1% у порівнянні з минулим роком.

    На 3,9% збільшено відправлення вогнетривів та феросплавів на металургійні заводи України, а на 9,9% зросло навантаження руди кольорових металів.

    На рівні минулого року утримуються транзитні вантажні перевезення за рахунок збільшення надходження вагонів з Одеської та Білоруської залізниць та здачі їх на Львівську та Одеську залізниці.

    З початку року проведено понад 8,5 тис. «вікон» з ремонту залізничної інфраструктури, з них 50% - з модернізації колій на напрямку головного ходу Київ - Фастів - Козятин - Жмеринка - Вапнярка.

    Разом з тим при таких значних обсягах робіт на залізниці вдалось дотриматись встановлених швидкостей руху вантажних та пасажирських поїздів, збільшивши при цьому вагу вантажного поїзда на 122 тонни до плану. Таким чином перевищено минулорічний рівень на 25 тонн. Цьому сприяв перегляд вагових норм у бік їх збільшення на окремих дільницях і також зацікавленість диспетчерського апарату та локомотивних бригад в якнайшвидшому просуванні вантажного рухомого складу.

    Враховуючи дефіцит та дорожнечу дизельного палива, проведено значну роботу з ефективного використання тепловозного парку за рахунок збільшення його продуктивності на 5,7% і середньодобового пробігу локомотива на 4,9% проти аналогічного періоду попереднього року.

    Поліпшено якість роботи і з вагон-ним парком. Прискорено майже на 2 години пропуск навантаженого вагонопотоку через залізницю та на 6 годин - обіг місцевого вагона в межах залізниці.

    Не вдалося прискорити загальний обіг вантажного вагона через наявність значної кількості порожніх вагонів приватних компаній, які простоювали на коліях станцій в очікуванні вантажу.

    Всі дирекції залізничних перевезень зробили вагомий внесок в експлуатаційну роботу залізниці. Однак найкраще в І-му півріччі спрацювала Коростенська дирекція, і не лише серед 5-ти дирекцій столичної магістралі, а й серед інших дирекцій Укрзалізниці. Саме за це колектив було відзначено ІІ-м призовим місцем в галузевому змаганні.

    За якісну організацію відправлення та пропуску пасажирських і приміських поїздів, виконання всіх показників, передбачених для пасажирської станції, станцію Київ-Пасажирський в І-му півріччі визнано кращою по Укрзалізниці з врученням цьому трудовому колективу Перехідного прапора.

    Стабільно працює залізниця і в завершальні місяці 2014-го, що є запорукою для успішного виконання річних завдань і перевищення основних об’ємних показників до рівня минулого року.

    Уляна СТОЛПАКОВА, начальник технічного відділу галузевої служби перевезень

    Послуги, доступні пасажирам

    Вокзал ст. Біла Церква, що на столичній магістралі, переживав різні етапи: і злети, й падіння. Перший вокзал ст. Біла Церква збудували у 1876 р. Під час Другої світової війни будівлю повністю зруйновано. Новий, який експлуатується дотепер, побудували у 1950 р. за проектом архітектора Петра Красицького.


    Начальник вокзалу Галина ГИТЧЕНКО.


    Квитковий касир Тетяна ІВАЩЕНКО - «Сервіс гарантуємо!»

    У КОГОРТІ КРАЩИХ

    У нелегких дев’яностих минулого віку він був у занедбаному стані. Та, на щастя, у 2007 р. споруда вокзалу і вся прилегла територія, завдяки адміністрації Південно-Західній залізниці, зазнали капітального ремонту. Залізничникам довелось майже повністю перебудовувати приміщення, при цьому зберігаючи первинну архітектуру. Окрім капітального оновлення фасадів і внутрішнього інтер’єру, будівельники посилили конструкцію стін і більшість перекриттів, повністю замінили дах. Одночасно переобладнали пасажирські платформи і квиткові каси, готель і сервісний центр. Урочисте відкриття відреставрованого вокзалу Білої Церкви відбулося у 2007 р. напередодні Нового року.


    Старший квитковий касир Ірина КОНОВАЛОВА та квитковий касир Наталка КОСОЛАПОВА.

    Відтак сьогодні вокзал 3-го класу ст. Біла Церква належить до кращих підрозділів Південно-Західної залізниці, через який здійснюються пасажирські перевезення в усі регіони України.

    У середньому за добу по станції проходить 23 поїзди далекого та 12 електропоїздів приміського сполучення. Так пасажирів за дев’ять місяців цього року в далекому сполученні перевезено 90 тис., в приміському - понад 1 млн. За цими сухими цифрами стоїть неабияка робота всього колективу відокремленого підрозділу, до якого окрім Білої Церкви належать вокзали ст. Козятин та Фастів.


    Вокзал ст. Біла Церква.


    Перонний контролер Ярослав БІЛОБРОВ.

    І хоча автомобільний транспорт, який зв’язує столицю із містом Біла Церква (трохи більше години в дорозі), сьогодні виступає конкурентом для залізниці, однак він не в змозі відібрати основний потік подорожуючих. Фінансова складова - на боці столичної магістралі. Тож пасажирів, особливо у години пік, достатньо.

    Визначальними для роботи вокзалу є два чинники. По-перше, вокзал і станція Біла Церква розташовані в достатньо великому місті (населення понад 200 тис.), а за розвитком промисловості - перше місце в Київській області. По-друге, - це колектив із 48 професійних фахівців, який очолює залізничниця з багаторічним досвідом роботи Галина Гитченко.

    Охайна привокзальна територія, чистота у вокзальних приміщеннях, усміхнені касири, скрізь відчувається рука господині. За словами керівника підрозділу, навіть сама обстановка змушує колектив ставитися до змісту своєї діяльності по-новому, бути гостинними господарями. Поки квиткові касири обслуговували пасажирів, начальник вокзалу розповіла, які саме фактори дозволяють виконувати план і господарювати.

    ОСОБЛИВИЙ ПРОЦЕС

    - Передусім зазначу, що ми прагнемо обслуговувати пасажирів так, щоб у них не виникало жодних проблем при купівлі квитка й отриманні послуг, - розповідає Галина Гитченко. - Робота із пасажирами - це особливий виробничий процес, який потребує не лише знань нормативних документів, дотримання вимог техніки безпеки для пасажирів та робітників, а й уміння працювати із людьми. Тут завжди повинен мати успіх людський фактор. Невеликий колектив, (квиткових касирів - 17 осіб, обслуговуючого персоналу - 13, технічного персоналу також 13), але головне, що всі вони прагнуть одного - бути затребуваними на залізниці. Тим більше сьогодні, коли з роботою дуже складно, особливо у нашому невеликому місті. Люди цінують те, що у них є, а саме: соціальну стабільність.

    Ще одна важлива частина роботи - це уникання конфліктів із пасажирами. Однак, якщо виникає якась суперечка, то завжди можна прослухати цю розмову. Для цього ми записуємо всі розмови квиткового касира з пасажиром при продажі квитків за допомогою спеціальної комп’ютерної програми. Це допомагає залагоджувати конфлікти, - продовжує діалог Г. Гитченко.

    За такими правилами колектив працює уже не один рік. Тут все націлено на зразкове обслуговування кожного пасажира. Показовий приклад, коли із ініціативи залізничників підрозділу було впроваджено експрес до Києва. Він відправляється зі ст. Біла Церква о 6 год. 40 хв. і прибуває до Києва о 8 год. 25 хв. Практично їде без зупинки, лише добирає пасажирів у Фастові. У зворотному напрямку із Києва відправляється після 18 год. Квиток коштує всього 10 грн. І хоча електропоїзд курсує лише рік, але серед пасажирів він користується великим попитом.

    Є велике бажання у пані Галини, щоб галузеві пасажирська та приміська служби пішли назустріч містянам і доповнили до графіка руху ще хоча б один електропоїзд (Біла Церква - Київ - Біла Церква) у ранкові та вечірні години. Бо пасажири дуже вдячні Південно-Західній магістралі за такі маршрути. Навіть без зайвих вагань беруть на нього квитки. Характерно, що збільшилась прибутковість абонементних квитків саме на цей електропоїзд.

    Галина Михайлівна знайомить нас із працівниками сервісної каси. Поруч із касою розташовано залу підвищеного комфорту. До послуг пасажирів: заявка на виклик таксі, користування душовою кімнатою і т.д. Вікно чергового по вокзалу, кімната ручної поклажі, кнопка виклику персоналу для людей з обмеженими фізичними можливостями - все це в кроковій доступності для подорожуючих.

    НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК

    Чим ще може похвалитись вокзал ст. Біла Церква, так це кімнатами відпочинку. Завдяки людям, які тут працюють, у кімнатах завжди ідеальна чистота. До того ж вони користуються попитом і навіть мають постійних клієнтів. Люди нерідко приїздять у відрядження, окрім цього останнім часом спостерігалася позитивна тенденція до зростання кількості екскурсантів, які прибувають милуватися найкрасивішим в Україні парком «Олександрія». А цінова політика оренди кімнат якраз розрахована на внутрішнього туриста.

    Під час нашої розмови із працівниками диктор вокзалу оголошує про відправлення електропоїзда на Київ. І ми разом із Галиною Михайлівною поспішаємо на платформу. Ідемо через міст над коліями. Очільниця вокзалу розповідає, що пасажири весь час нервуються через те, що доводиться їм прямувати на платформу мостом, а не порушувати правила безпеки. «Та все ж поступово ми їх привчаємо до порядку. До того ж пропуск пасажирів до електричок проводиться тільки через турнікети», - каже пані Галина. На власні очі бачимо, як перонний контролер Ярослав Білобров і квитковий касир Тетяна Іващенко перевіряють квитки у пасажирів. Деякі із них із задоволенням жартують із молодим, красивим Ярославом. Він їм посміхається, але пропускає лише при наявності проїзного документа. Навіть найкрасивіших жінок.

    Звичайно, без повсякденних труднощів сьогодні не живе ні один колектив. Є вони й на вокзалі Білої Церкви. І якщо минулого року практично не було проблеми з компенсацією із місцевих бюджетів за безквитковий проїзд пільговиків, то сьогодні це питання ще обговорюється. «Ми завжди прислуховуємось до думок пасажирів про якість обслуговування в приміських поїздах. Адже всі тут живемо і працюємо не один рік. Та все ж для нас важливо з’ясувати, що хвилює пасажирів, щоб врахувати їхні побажання в нашій роботі надалі», - зазначила Галина Гитченко.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Підсумки галузевого конкурсу на звання «Кращий працівник залізничного транспорту України»

    Керівництво Укрзалізниці та Рада профспілки залізничників і транспортних будівельників України в спільній постанові відзначають, що працівники залізничного транспорту України успішно забезпечують виконання планових виробничих завдань, безпеку руху поїздів, активно впроваджують сучасні технології роботи, сумлінно виконують свої професійні обов’язки, проявляють творчу ініціативу та наполегливість у праці.

    Розглянувши підсумки галузевого конкурсу на звання «Кращий працівник залізничного транспорту України», керівництво Укрзалізниці та Рада профспілки залізничників і транспортних будівельників України постановляють, що

    ЗВАННЯ «КРАЩИЙ ПРАЦІВНИК ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ» У 2014 Р. ЗДОБУЛИ:

    Микола Михайлович АЛЄКСЄЄВ -оглядач-ремонтник вагонів 6-го розряду відокремленого підрозділу експлуатаційне вагонне депо Козятин;

    Валентина Миколаївна БУГАЙОВА - черговий по залізничній станції Борщагівка відокремленого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень;

    Микола Іванович ВИГОВСЬКИЙ - диспетчер поїзний (2-ї групи) відокремленого підрозділу Коростенська дирекція залізничних перевезень;

    Надія Петрівна ГЛИБЧЕНКО - касир товарний (вантажний) 1-ї категорії відокремленого підрозділу станція Конотоп;

    Тетяна Анатоліївна ГРЕХ - диспетчер поїзний відокремленого підрозділу Козятинська дирекція залізничних перевезень;

    Ігор Олексійович ГРИБ - старший оглядач-ремонтник вагонів 7-го розряду відокремленого підрозділу вагонне депо Київ-Пасажирський;

    Валерій Васильович ГРИГОРЕНКО - старший регулювальник швидкості руху вагонів 4-го розряду відокремленого підрозділу станція Вінниця;

    Валентин Миколайович ДАЦЕНКО - складач поїздів 5-го розряду станції Кролевець відокремленого підрозділу Конотопська дирекція залізничних перевезень;

    Володимир Павлович ДІДИК - машиніст бульдозера (будівельні роботи) 6-го розряду відокремленого підрозділу Жмеринська колійна машинна станція;

    Любов Вікторівна ДУБОК - агент комерційний залізничної станції Хайчнорин відокремленого підрозділу Коростенська дирекція залізничних перевезень;

    Зоя Володимирівна ЗУБОК - провідник пасажирського вагона відокремленого підрозділу вагонна дільниця станції Київ-Пасажирський;

    Володимир Григорович КОБЕЛЯЦЬКИЙ - машиніст електровоза відокремленого підрозділу локомотивне депо Київ-Пасажирський;

    Людмила Миколаївна КОБЗАР - старший касир квитковий відокремленого підрозділу Центр регіональних перевезень пасажирів;

    Олександр Петрович КОВАЛЬЧУК - майстер локомотивного депо відокремленого підрозділу локомотивне депо Коростень;

    Любов Василівна КОРОЛЮК - маляр 4-го розряду відокремленого підрозділу Коростенське будівельно-монтажне експлуатаційне управління №4;

    Наталія Олексіївна КОСТЮК - маляр 5-го розряду відокремленого підрозділу Київське будівельно-монтажне експлуатаційне управління №1;

    Наталія Анатоліївна ЛЕВІНСЬКА - старший прийомоздавальник вантажу та багажу 4-го розряду станції Біла Церква відокремленого підрозділу Козятинська дирекція залізничних перевезень;

    Василь Іванович МЕЛЬНИК - старший електромеханік (електропостачання) відокремленого підрозділу Жмеринська дистанція електропостачання;

    Юрій Сергійович МІСИК - старший електромеханік (контактної мережі) відокремленого підрозділу Конотопська дистанція електропостачання;

    Ольга Олександрівна МОСКАЛЕЦЬ - касир квитковий 1-ї категорії станції Святошин відокремленого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень;

    Володимир Олексійович ОСТАПЕНКО - електромеханік дільниці 1-ї групи відокремленого підрозділу Київська дистанція сигналізації та зв’язку;

    Сергій Анатолійович ПЛАХОТНЮК - електромеханік дільниці 1-ї групи відокремленого підрозділу Вінницька дистанція сигналізації та зв’язку;

    Тетяна Василівна РОГАЛЬСЬКА - касир квитковий 1-ї категорії відокремленого підрозділу вокзал станції Вінниця;

    Іван Володимирович Семенюк - оглядач-ремонтник вагонів 5-го розряду відокремленого підрозділу експлуатаційне вагонне депо Жмеринка;

    Володимир Анатолійович СИНИЦЯ - майстер шляховий відокремленого підрозділу Київська дистанція колії;

    Олександр Адамович СОКОЛОВСЬКИЙ - електромеханік відокремленого підрозділу Інформаційно-обчислювальний центр;

    Руслан Анатолійович СТОЯНСЬКИЙ - монтер колії 4-го розряду відокремленого підрозділу Хмельницька дистанція колії;

    Володимир Васильович ЧОРНИЙ - складач поїздів 5-го розряду станції Деражня відокремленого підрозділу Жмеринська дирекція залізничних перевезень;

    Сергій Анатолійович ШЕВЧУК - стрілець стрілецької команди станції Козятин відокремленого підрозділу Козятинський загін відомчої воєнізованої охорони;

    Анатолій Іванович ЯРЕМЧУК - машиніст крана (кранівник) 4-го розряду відокремленого підрозділу Жмеринська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт.


    Георгій НАДОЛЬСЬКИЙ. 90-літній гвардії рядовий

    На життєвій ниві Георгія Дмитровича Надольського всяке траплялося, але він не пасував перед труднощами, торував шляхи впевнено та надійно. І за це має людську шану й чимало відзнак, серед яких звання «Почесний залізничник»…

    Беручкий характер успадкував від тата, який працював помічником машиніста паровозів, а ця робота недбальства не терпить. Голодне лихоліття родина здолала, а за ним прийшли часи жорстоких репресій. Главу сімейства, Дмитра Григоровича, влада зробила ворогом народу, відправивши на 10 літ водити локомотиви Північно-Печорською залізницею... Батька репресувала влада, але синові Бог допомагав. І добрі люди.

    Свідоцтво про семилітню освіту Георгій отримав у день, коли країною прокотилась жахлива звістка: війна! Окупованим Козятином ширились чутки: фашисти розстріляли машиністів Костіна, Тоцкова, Ясінського, які були комуністами. Почалась наруга над євреями та іншими нацменшинами. Згодом стратили Сербіна та Кондрацького і ще багато жахіть натворили… Дякуючи його холодній пам’яті, можна до сьогодні відновити ті сумні події, як фашистська армада розправлялася із мирним населенням Козятинщини.

    Через чотири дні після визволення Козятина дев’ятнадцятилітнього Георгія призвали на військову службу, приписавши до запасного полку, де Г. Надольський пройшов курс молодого бійця. Від сіл Самгородка до Великого Чернятина, що на Вінниччині, йшли пішки, а вночі окопалися однополчани в полі. У Великому Чернятині базувались наші війська, а в сусідньму Малому Чернятині - фашисти. «Наша розвідка боєм видалась важкою, бо багато бійців поплатилися життям», - говорить мій співрозмовник. На очах Надольського загинули козятинці Роман Мілковський та Михайло Мотяжко.

    Георгій Дмитрович у тому бою взяв два німецьких «язики». Будучи важко пораненим в ногу, розумів, що з двома фрицями не впорається, тому одного застрелив, а іншого привів у наше розташування. Передав «живого трофея» в надійні руки. У ту ж мить від поранення втратив свідомість.

    Лікувався в лікарні, розташованій в селищі Махаринецького цукрового заводу, що поблизу рідного Козятина. Згодом поправляв здоров’я в шпиталі, що розміщувався у Сестринівській школі...

    Із запасним полком через Погребище пішки дійшов до Вінниці, а там зарахували до 203-го полку 70-ї гвардійської дивізії. Як розвідник брав участь у звільненні Кам’янця-Подільського, пройшов з боями Карпати. Звільняв від фашистів Польщу, воював у Німеччині. Другого травня 1945-го поблизу чеської столиці Праги радянські війська йшли одним узбіччям дороги, а німецькі - протилежним і кидали зброю. Через кілька днів надійшла радісна звістка про довгоочікувану Перемогу, яку гвардії рядовий Георгій Надольський зустрів на околицях Праги…

    За місяць дійшли до Станіслава (нині Івано-Франківськ - ред.), а звідти - в Надвірну заготовляти ліс для будівництва військового містечка... Все пам’ятає як сьогодні. 90-літній гвардії рядовий.

    Марія Антонівна була щасливою, що її обидва синочки Георгій і В’ячеслав, хоч і пораненими, повернулися додому із кривавих воєнних доріг.

    Про ратні подвиги Георгія Дмитровича розповідають ордени Червоної Зірки, Вітчизняної Війни І-го ступеню, дві медалі «За відвагу», одна - «За бойові заслуги»...

    Георгій пішов батьковою стежиною, ставши залізничником. Працював слюсарем-електриком у вагонному депо, а, закінчивши курси, трудився помічником машиніста паровоза. Осилив курси машиністів паровозів, пізнав тонкощі водіння тепловозів та електровозів, на яких і працював до виходу на заслужений відпочинок...

    З вірною дружиною, Вірою Степанівною, Георгій Дмитрович життєвими стежинами ступають поряд майже шістдесят п’ять років, продовживши себе в доньках. Тетяна, яка працювала інженером, зараз мешкає в Києві. А Оленка після закінчення Вінницького педінституту отримала направлення в Ленінград, де стала Заслуженим учителем Росії. Подружжя Надольських чекають своїх кровинок з внуками Ганнусею і Дмитриком на гостини у свята. Тетяна частенько навідується до рідненьких, а з Росії Олені не наїздишся - тим більше зараз. Проте наприкінці грудня Оленка, як її і до сьогодні кличуть батьки, обов’язково приїде до своїх рідненьких, адже її татусь відзначає славний ювілей - дев’яностоліття…

    Редакція газети залізничників щиросердно вітає ювіляра та його сім’ю! Як довелось дізнатись, він і до сьогодні береже у пам’яті профіль колій на рідній столичній магістралі. Георгій Надольський хоч у цю мить може розповісти про роль основних вузлів та деталей локомотивів, які експлуатував років із 50 тому. Отакий ветеран. Така його вдача.
    Георгію Дмитровичу!


    Зорить чудова дата

    Цей світлий день - Ваш ювілей!

    У дім уже заходить свято

    З вітанням друзів і гостей!

    Хай незліченні будуть роки,

    Багаті сонцем та добром!

    Хай доньок спів, хай легкі кроки.

    І доля повниться добром!

    Петро ЗАРИЦЬКИЙ

    Життєві істини родини Борецьких

    Далеко позаду вже лишився Житомир. Великі каравани кучерявих хмарин пропливають над дорогою і рушають далі, задивляючись у темні води річок. Сумувати небу не дають стрімкі проміння сонця, яке вже хоч і не гріє, та настрою додає. Ми їдемо в невеличке село Муравня Червоноармійського району в гості до Почесного залізничника Станіслава БОРЕЦЬКОГО. Їдемо з упевненістю, що настрій у нього цього дня особливо піднесений…

    І це дійсно так. У день 80-річчя до нього, глави численної родини, приїхали діти зі своїми сім’ями. Він разом з дружиною Ольгою Іванівною дали життя десятьом нащадкам - шість синів і чотири доньки мають. А ще 21-го внука і 4 правнуки. Того дня троє дітей не змогли приїхати. І хоч проживають вони далеко від рідних країв, тепло їхніх сердець лине до найрідніших людей…


    Подружжя Борецьких із дітьми.

    Привітати Станіслава Борецького, який десятки літ віддав роботі в Житомирській дистанції сигналізації та зв’язку, приїхали його колеги й керівники. Із ними він працював у підрозділі протягом минулих років. Прибули і представники нинішнього керівництва: зі щирими словами вітань і подяки за сумлінну працю звернулися до нього начальник дистанції Сергій ДУБІНЧУК і голова профкому Леонід ЛІПСЬКИЙ. Водночас Сергій Олександрович вручив ювіляру відзнаку від керівництва Південно-Західної залізниці. Станіслав Зіновійович дякував усім і щиро радів такій увазі. Як розповідали і його близькі, і люди, з яким він пліч-о-пліч працював, Борецький - це трудівник з особливим залізничним характером. Особливий він тим, що керувався завжди принципами чесності, ініціативності, працелюбності та прагненням до подолання труднощів. Йому, електромеханіку зв’язку, який зустрічав ранки і проводжав вечори у ремонтній бригаді, до труднощів було не звикати. Та він умів працювати так, щоб залізничний зв’язок був безперебійним. І навіть, коли траплялися якісь непрості ситуації, йому довіряли складну роботу. Знали: Борецький зробить все, щоб в найкоротші терміни ліквідувати несправність. Своїм ставленням до роботи, умінням виконати поставлене завдання якісно й оперативно заслужив Станіслав Зіновійович повагу в дистанції. За свою вірну службу залізниці отримав цей звитяжний трудівник звання «Почесного залізничника». Праця на залізниці для нього була не тільки місцем роботи, а справою до душі, яку він любив, за яку вболівав. Тож і дітям своїм говорив, коли думали над вибором професії, що на залізниці вони зможуть, бажаючи цього, реалізувати себе і стати шанованими людьми.

    Треба сказати, що у великому сімействі Борецьких є представники різних професій. Довідалась від дітей Станіслава Зіновійовича, що є серед них і педагоги, і будівельники, приватні підприємці, один син став відомим скульптором, зараз мешкає у Польщі… Чи ж є в роду Борецьких залізничники? Звісно, і не тільки діти, а й онуки. Залізничником став син Станіслава Зіновійовича Анатолій. Він зараз обіймає посаду начальника Дніпропетровської дирекції залізничних перевезень. А дочка Геннадія працює старшим товарним касиром ст. Нижньодніпровськ - Вузол. Серед онуків теж є залізничники: Анна - інженер у Дніпропетровській дирекції, Сергій - поїзний диспетчер в цій же дирекції, Вікторія навчається в Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту. Аж на Придніпровську магістраль закинула доля нащадків роду Борецьких.

    Безумовно, усім десятьом дітям допомагав в житті приклад їхнього сумлінного й дисциплінованого батька, який і на роботі був відповідальним, і про свою родину піклувався. А берегинею їхнього домашнього вогнища, справжнім втіленням любові і ніжності була і є матуся - Ольга Іванівна. Скромна сільська трудівниця, душа якої повсякчас переймається за своїх близьких. В праці та домашніх справах, турботах про родину промайнула юність, молодість сивочолого подружжя… За всі ці роки старші Борецькі зберегли найцінніше - доброту, довіру і взаємоповагу. Тож і дітей та внуків вчать найголовнішій істині, утвердженій власним життям: щастя не купиш, не позичиш, бо квітне воно не в багатстві та пишних хоромах, а у серці людському.

    Дякують молодші Борецькі Станіславу Зіновійовичу й Ользі Іванівні за життєву науку, родинне тепло, стверджуючи істинність святого Письма, яке напоумляє шанувати батьків своїх: «… І благо тобі буде, і довголітній будеш на землі»…

    Оксана КЛИМЧУК

    Покутська тобівка невмируща. Про цінність традиційної культури у творчому доробку народної майстрині Любові МАКОВІЙЧУК-ГУМЕН.

    Такого в електричках та дизель-поїздах, які курсують столичною магістраллю, не придбаєш. У коробейників, що поважно походжають вагонами, не звертаючи уваги на контролерів - стандартний набір - кава у пластмасових стаканчиках, пиво, морозиво, цукерки і… натільна білизна. У статті кандидата історичних наук Олега АНУФРІЄВА розповідається про майстриню народного промислу Любов МАКОВІЙЧУК-ГУМЕН, вироби якої прикрашають експозицію у Музеї архітектури та побуту у Пироговому (Київ). Ознайомтесь, будь ласка, із творчістю самобутньої українки.


    Олег АНУФРІЄВ - «Пориньмо у красу!»


    Гармонія покутського орнаменту.

    РЕДКОЛЕГІЯ ФАНТАЗІЇ ЗІ… ШКІРОЮ

    Покуття - унікальний і мальовничий край, розташований в низинній частині Карпат. Саме там, в давньому і традиційному українському селі Попельниках на лівому березі Черемошу на Снятищині, живе відома майстриня Покуття Любов Маковійчук-Гумен. Ще з дитинства вона була занурена в народне культурне середовище і вчилася цінувати красу оточуючого світу, багатогранно формувати творчу уяву і відтворювати її в художніх виробах зі шкіри. Існує давня покутська легенда (відтворена і записана Р. Кобальчинською) про золотого птаха «потетко», що «літає і ронить золотеє пірце на хати». Впало «золоте пірце» на оселю Маковійчуків, де 7 жовтня 1962 р. в сільській родині народилась кароока дівчинка. Тато та рідна бабуся прищепили любов до рідної культури, вчили цінувати красу наших пращурів, сформували світогляд і майстерність. У рідному селі вона закінчила школу з відзнакою і в 1977 р. почала навчатися в Косівському технікумі народних художніх промислів ім. В. Касіяна у відділі художньої обробки шкіри. Величезний вплив на творчість відіграла відома майстриня народної творчості Н. Косарєва та інші майстри закладу, але основним джерелом натхнення насамперед були культура та побут рідного краю і її традиційний звичай - кептарики, тобівки, чоловічі ремні (череси) та жіночі (букурійки), які в руках талановитої майстрині трансформуються у відтворенні традиційного геометричного орнаменту: трикутників, зубців та інших архаїчних символів нашої давньої хліборобської культури. Любов Гумен - унікальна та талановита майстриня, роботи якої з одного боку відтворюють орнамент регіону, з іншого відкривають художню майстерність автора, яка спромоглася зберегти не лише традиційну культуру для сучасників, але й творчо її узагальнити і на підґрунті національного колориту відтворити високохудожні авторські речі. Роботи майстрині свідчать про те, що вона професійно володіє різними техніками оздоблення шкіри тиснення, випалювання, накладкою зі шкірою, ручним рельєфним тисненням, ажурним вирізуванням, морщенням майже кожного клаптику природного матеріалу. Особливо варто звернути увагу на майстерне використання різних форм плетіння - «козликом», «гусячими лапками», «хрестиком», «змійкою». Справжні фантазії втілені у шкірі.

    ПИШАЙМОСЯ ЗНАЙОМСТВОМ З МАЙСТРИНЕЮ

    Відтворюючи сучасні кептарики, художниця невпинно дотримується традиційної техніки оздоблення шкіри. Це заради створення витвору як традиційного елементу одягу покутян. У художньому стилі майстрині відчувається не лише високий професіоналізм, а й багатогранна уява цінності і вагомості народної культури, що дає можливість такій талановитій людині вдало поєднувати вагомість різних виражальних засобів із формою та побутовим призначенням виробу. Представлена до уваги серія картин «Українська мадонна» не може не зворушити наші серця, адже занурює нас у підвалини підсвідомих автентичних уявлень нашого народу, торкається самих сакральних і потаєних обрисів нашого мислення, формує думку вагомості і цінності неперевершеності народної культури.

    Окрасою творчої уяви Л. Гумен слугують сумки-тобівки, котрі найбільш повно розкривають унікальність художньої уяви цієї людини і вміння в щоденних утилітарних виробах віднайти грані народної естетики і краси, втілити традиційність декору і практичність, віднайти власний авторський стиль і невичерпну фантазію при створенні оригінальних і, я би додав, геніальних своєю автентичністю виробів.

    Покутська тобівка в руках майстрині - це не лише вагомий атрибут буденного і святкового вбрання покутян, а й ознака розмаїття художнього осмислення геометричних форм орнаменту традиційної культури, що дає можливість митцю втілювати різні інноваційні технічні прийоми у традиційній формі із поєднанням авторського художнього стилю.

    ЩО ПОКЛАСТИ У «МОШОНКУ»

    Заслуговують на схвалення і увагу також і інші вироби цієї майстрині - кулони-обереги, писанки та інші речі, котрі задекоровані традиційними покутськими орнаментами - «дужки», «пшенички», «слізки» і так далі.

    Торбинки-«мошонки» (своєрідні сучасні маленькі жіночі сумочки для дрібничок - авт.) мають вигляд невеличкої калитки (шкіряний мішок, розділений перегородкою на два відділи)і, стягнені шкіряними ремінцями, дивують своєї вишуканістю, практичністю і доцільністю оздоблення майстринею.

    Серія картин, панно із шкіри «Ніч на Івана Купала», «Боже, Вкраїну храни», «Козацькі мотиви», «Лелеки, поверніться додому», «Українська мадонна», котрі були створені митцем упродовж довготривалого часу, дивують своїм світоглядним забарвленням і філософським підґрунтям, адже в них авторка вдається до складних суспільних питань - сенсу життя і вагомості етнічної ідентифікації в глобальному світі і збереженні родової пам’яті в культурі нашого народу.

    Художній доробок майстрині представлений у багатьох музеях України, зокрема в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського (28 авторських робіт), у Снятинському музеї культури Покуття, Національному музеї народної архітектури та побуту України, Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», на багатьох виставках як в Україні (Івано-Франківськ, Чернівці, Тернопіль, Дніпропетровськ, Запоріжжя), так і за кордоном (Москва, Німеччина, Італія, Польща). Все це яскраво ілюструє художнє визнання митця і багатогранність творчого доробку майстрині.

    Можна впевнено стверджувати, що художня обробка шкіри Л. Гумен - це високопрофесійне і досконале відтворення не лише ужиткового мистецтва майстрині, а й власного задуму і бачення функціонування народних традицій українців у нашому глобалізованому світі одноманітності та уніфікації певних стильових кліше. Саме завдяки таким майстрам ми усвідомлюємо вагомість нашої роботи щодо збереження першовитоків народної культури. І це наповнює наші серця впевненістю у важливості праці в царині етнічної культури.

    Олег АНУФРІЄВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву Олега Ануфрієва

    Джерело здоров'я та люб'язності. Чи можна бути українцем і не знати України? Дивно, сумно, соромно, болісно, але – так

    Ще раз переконалася, що народна мудрість - не просто слова. Втілення змісту знаного прислів’я «Не мали щастя, але нещастя помогло» відчула у власному житті. Через анексію Криму я, українка, вперше в житті вирушила з сім’єю у відпустку на Західну Україну. Місто Трускавець причаїлося у мальовничому тихому закутку Прикарпаття. Рукою подати - і Карпати. Деякі історики вважають, що назва Трускавець походить від невеликої річки Трускава, що колись протікала поруч. Інші дослідники стверджують - від староукраїнського імені Трушко. Інші - від слова труськати (труськають гілочки, які падають з ялин - діалект). Інші - від литовської назви солі «друска», бо багато років це був край солеварень. Інші - від слова «трускавка», так місцеві мешканці називають полуниці, яких тут вирощували дуже багато. Інші - від сорту черешень, так званих «хруставок». І ніби село спочатку називалося Хруставець, а вже згодом почав розростатися Трускавець.


    У центрі Трускавця.

    Це місто - один з унікальних курортів України, розташованих біля річки Воротище, на висоті 350-400 м над рівнем моря. Повна свіжості зелена долина, багате на озон повітря, вологий клімат і цілющі мінеральні води. Все це створює винятково сприятливі умови для відпочинку й оздоровлення. Це ж треба, якраз лікар порекомендував нам для оздоровлення дитини змінити клімат на більш вологий.

    Завдячуючи підтримці з боку керівництва та Дорпрофсожу столичної магістралі, саме туди і направилися у відпустку. Потягом. А вранці, ще не встигли з нього зійти, як нам зателефонували з готелю, запитали номер вагона і сказали, що зустрінуть і відвезуть на місце. В нашій країні такий сервіс? Для простих громадян? Не може бути!

    Може! Де? У курортно-готельному комплексі «СВИТЯЗЬ». Нас зустрічав комфортабельний новенький мікроавтобус. І незабаром ми заходили у красиву, оздоблену різбленим деревом у Карпатському стилі будівлю. Всередині ще краще - шик і блиск! Відразу кинулася у вічі посмішка та щира люб’язність дівчини на рецепції (до кожного відвідувача). Вже потім - розкішна люстра, згодом - камін з янголятками, вишукано виковані перила сходів, вітражі на склі і блиск підлоги. Я навіть ловила себе на думці, що придивляюся до всього, ніби не на відпочинок приїхала, а на ревізію (як відома телеексперт із пилюки і сміття у кожному готелі Оля Фреймут).

    Та це ми ще не все бачили!

    Гральна кімната для дітей є (до речі, вихователька, яка опікується дітлахами - просто скарб, вона ніби й сама бавиться, тому дітлахам з таким «наглядачем» дуже комфортно), сина не можна було витягти з цієї кімнати. Басейн, сауна, фітнес-зал, соляна кімната і безліч процедур (прямо у готелі) з новеньким обладнанням, молодим ввічливим медичним персоналом. У номерах - новенькі меблі, рушнички (як любить інспектор Фреймут), аж по 4 у комплекті і міняються кожен день (!), біленькі пухнасті халатики, ліжка шикарні, матраци - без плямок, біленькі капці і навіть рукавичка для взуття (так мило). По всьому готелю - плазми: у номерах, коридорах, ресторані, у будь-який час з номера можна подзвонити на медичну чи звичайну рецепцію, завжди є лікар. Сподобалося, що в номері була анкета, в якій можна було залишити зауваження чи пропозиції. Годують смачно і різноманітно, на кожному столику - живі (!) квіти. Все для гостей!

    До речі, коли відкрила кран у ванній кімнаті і звідти потекла гаряча вода, я аж викрикнула від несподіванки: Ура! Адже вдома у Києві її не було вже 1,5 місяці.

    ШУКАЙТЕ «НАФТУСЮ» І ЖІНОК БІЛЯ БЮВЕТУ ЮЗЯ

    Сонячних днів у Трускавці буває 100 - 200 на рік, а в решту падає дощ. Так і повинно бути, тому що без дощу і снігу не було б «Нафтусі». Слабомінералізованої гідрокарбонатної, магнієво-кальцієвої вода з високим вмістом органічних речовин нафтового походження. В такому збалансованому складі її можна порівняти зі складним гомеопатичним препаратом, створеним самою природою. Вражає: лікувальна трускавецька «Нафтуся» аналогів в світі не має!!!

    Знаменитий бювет з цілющими мінеральними водами знаходиться зовсім поряд з готельним комплексом - у дендропарку «Адамівка» (названо на честь тодішнього власника курорту Адама Сапєги), який закладено у ХІХ ст. головою курортної спілки Й. Вичинським. У ньому було висаджено кілька тисяч рідкісних екзотичних рослин, завезених з Європи, Північної Америки, інших регіонів світу. Прижилося навіть оцтове дерево. Площа парку становить 50 га. Досі він залишається пам’яткою садово-паркового мистецтва, найзатишнішим куточком трускавецької оздоровниці.

    Прогуляйтеся, і знайдете ще один бювет - Юзя. Це справжнє джерело краси. Але пити цю воду не можна, її використовують тільки для вмивання. Тут завжди юрби жіночок, бо вважається, що ця вода продовжує молодість та красу. Оскільки крім мінералів вона містить гліцерин, який благотворно діє на шкіру, надаючи їй особливу еластичність.

    У парку мешкають безліч білочок. Цікаво, що їх пухнасті спинки чорні, а животики білі, на відміну від наших рудих київських білок. Вони вже так звикли до людей, що, не боячись, стають лапками тобі на долоню, забирають горішок, повертаючись, махають хвостиком, ніби дякуючи, а потім зникають: нащадки чекають. Такий приємний дотик їх когтиків. Не раз вдавалося погладити пухнастий хвостик - навіть не тікають. Голуби також сідають прямо на руки. А після дощу вилазять слимачки, такі руді та величезні, їх безліч навкруги. Тільки й слідкуй - щоб не наступити!

    І ось дивимося з оглядової тераси готелю на прекрасну Яцкову гору, що ніби насувається на залізничий вокзал. Уявіть: на темно-зелені верхів’я гір з першими зорями немовби налягає темно-синє небо. Здається, що тут земля і небо обнялися. Ліс стає блакитним - особливість карпатських лісів (це так ялинки відбивають світло).

    ПРО ТУРБОТИ РОЗПОВІМ ОКРЕМО

    Спочатку нічого не встигали: у кожного - свої процедури, свій час, а ще у бюветі теж свій графік роботи, а в нас графік з приймання водички, у ресторані - теж свій порядок… Перший день не змогли навіть на вулицю вийти, обдивитися. Другого дня на вулицю потрапили, але до бювету - ні. На третій день зрозуміли, що водичкою полікуватися не вийде, і вирішили набрати її у пляшки та й пили порціями у номері. А наступного дня нам пояснили, що так не можна, тому що вода втрачає лікувальні властивості, якщо відстоюється, і в неї вже не та температура. І тоді мій чоловік застогнав: «Рятуйте!» Це жартуючи звісно, все-таки ми вперше у лікувальному санаторії. Тому не уявляли, що вони живуть за такими темпами (звикли у відпустці лежати на пляжі, як тюлені, ще й вдень поспати). А чоловік ще й вудку із собою з Києва прихопив, думав, що тут дикі річки скрізь, а від нудьги у санаторіях заслабнути можна. Ох і нареготалися!

    І ось на четвертий день ми нарешті прилаштувалися. Добре, що і парк поряд, і магазини, ярмарок і так далі, бо далеко не можеш відходити - що-небудь обов’язково пропустиш, а пропускати шкода, бо де ти ще отримаєш таке оздоровлення?! В деякій мірі навіть почувалися якимись зірками. Адже це їх парафія - салони з ваннами, масажем і т.д. І справді, «не легко» їм живеться.

    Всі процедури були приємні і корисні, відчули позитивний результат. Просто вражало, як вдало все підібрано, який спектр медичного обладнання! Син отримав такі цінні для нього процедури - лазер для мигдаликів, сеанси у соляній кімнаті, а релакс!? Гідропроцедури, фітованни. Коли побачив перед собою «басейн», повний піни, яка височіла на півметра і виповзала з нього, аж затанцював від задоволення. Нирнув туди, а там ще й гідромасаж - це якраз його улюблене. Які він тільки фігури не виліплював з тієї піни і співав, і фотографувався. Коли запитали його: «Додому вже хочеш?», каже: «Ні!» «А чому?» «Бо тут є пінка - і кислородна, і у ванні - і ма-с-са-ж-ж!!!» Чи не красномовно говорять дитячі слова про це прекрасне місце?

    Особливу повагу викликає праця масажистів - це не просто «золоті» руки, а ще й натруджені. Не втрималася, у книзі відгуків залишила слова вдячності та пропозицію відкрити пам’ятник людям цієї професії у вигляді зцілюючих рук.

    Десь на п’ятий день зрозуміли, що саме будівля готелю «Свитязь» придає центру міста закарпатського колориту - різьбленим дерев’яним оздобленням, дахом зі шпилем, який увечері мигтить різноманітним підсвічуванням і видніється над іншими будівлями. Саме на його фоні фотографуються всі відпочивальники.

    А коли почули від людей з інших санаторіїв, що їм необхідно йти через весь парк, щоб потрапити до бювета, чи на процедури - через місто в іншу будівлю, то зрозуміли, як нам пощастило. Ще одна мудрість спрацювала: «Все пізнається у порівнянні». Та в нас просто царський відпочинок! Готель з європейським рівнем сервісу! Чоловік все дивувався: «Чи таке буває? Шикарний комплекс, безліч процедур, нове обладнання і все це за профспілкову вартість?! І твоя організація може собі таке дозволити?» А я гордо відповідала: «Все для людей, це по-залізничному!»

    Біля головного бювета художники виставляють власні роботи, артисти презентують свої концерти. Супер-ідея - вранці ти бачиш афішу, а вдень приїздить артист і презентує свій виступ. На всі сто відсотків власного таланту. А це цілий маленький концерт, автографи, фото. При цьому почуваєш до себе, як до глядача, особливу повагу. Так бачили Віктора ПАВЛИКА, відкрили для себе молодого талановитого співака і композитора Романа СКОРПІОНА з його прекрасним запальним виконанням української пісні, з танцем дівчат з шоу-балету «Фрідом-джас». А чого вартує пародист у ролі Верки Сердючки! Фантастична схожість не лише костюма, а й рис обличчя, фігури, голоса, манер, гикання. Смішно до коликів. Не втрималася, сфотографувалася. А «вона» ще й з кожним обов’язково пожартує, як от зі мною: «А це ваш чоловік, да? Ой, який мужчина! О Боже, какой мужчина…. Боже, боже, чого іншим так щастить?! А скажіть, де такі водяться?» Відповідаю, вже аж присідаючи від сміху: «Тільки по спецзаказу». А вона: «Та ви шо? Ги! А я думаю, шо такоє - ми з мамою по Києву гуляли-гуляли, прогулювались-прохажувались, ги-ги, нікого не знайшли!» Натовп від душі нареготався. А я? І не запитуйте…

    (Далі буде)

    Ірина ЗЕЛІНСЬКА

    Володимир СЕМИСТЯГА: «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл»

    Матеріал присвячено подіям на сході України. Ми не одноразово писали про воїнів-залізничників, які воюють на фронті. У сьогоднішньому та у наступних номерах про встановлення «режиму тиші» у зоні проведення антитерористичної операції (АТО), де попри припинення бойових дій та обстрілів з українського боку, вони тривають, мова не йтиметься. Хоча розповідь на сто відсотків стосується подій, пов’язаних із АТО. Є можливість заглянути у підвали комітету «госбєзопасності» (КГБ) самопроголошеної Луганської народної республіки (ЛНР). Не кваптесь звинувачувати нас «в любові до трагічних фактів». Це вина не журналістів. Час такий.


    Голова Всеукраїнського товариства (ВУТ) «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка Павло МОВЧАН
    та голова Луганської обласної «Просвіти» Володимир СЕМИСТЯГА.


    Майдан Незалежності. Весна 2014 р.

    «МИРОЛЮБИВА» ПОЛІТИКА

    Прес-конференція, яку провели відомий український письменник, голова Всеукраїнського товариства (ВУТ) «Просвіта» ім. Т. Шевченка Павло МОВЧАН та голова Луганського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка Володимир СЕМИСТЯГА (на фото), зібрала багатьох небайдужих до долі України. Пройшов час, але розповідь про гідність українського в’язня, який ризикував власним життям, не забувається. Людину, яка перенесла хірургічні операції та інфаркт, не зломили ні тортури, ні допити... Навіть перебування у камері смертників. Як зазначив П. Мовчан, він уже готувався друкувати некролог. Один з луганських журналістів першого липня п.р. «кинув» у всесвітню мережу новину про те, що 27 червня приблизно о 22 годині у результаті серцевого нападу помер В. Семистяга. Як виявилося, це повідомлення було передчасним. Володимир Федорович живий. 64-річний викладач Луганського держуніверситету переніс два серцевих напади. А причин тому безліч - підвали тюрми сепаратистів - не курорт для хворого на серцеву недугу чоловіка. Додайте ще й череду жорстоких катувань, які застосовують недолюдки із каральних служб Лугандонії. Здавалося, що ж тут надзвичайного. У щоденних телерепортажах можна з розуму з’їхати від сумних новин про те, як сепаратисти розправляються із населенням, яке не визнає владу самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Але одна справа - страшний за сюжетом кількадесятисекундний відеоряд. І зовсім інша - розповідь очевидця, вірніше, жертви «миролюбивої» політики бойовиків та «ввічливих зелених чоловічків». Володимир Семистяга заволодів увагою аудиторії з перших слів.

    ГОЛОСУВАЛИ ПІД ДУЛАМИ АВТОМАТІВ

    Участь у заході з нагоди визволення з полону В. Семистяги абсолютно добровільна, а зібралося до актової зали ВУТ чимало небайдужих. До камери смертників, як її назвали ЛНРівці, Володимир Семистяга потрапив через те, що його громадська діяльність йшла всупереч із генеральною лінією комітету «госбєзпасності» (КГБ) Луганської народної республіки. Приводом для арешту стало у першу чергу те, що так званий уряд ЛНР вже з перших днів нового орднунга (порядок - нім.) на території, захопленій його прихильниками, заборонив діяльність «Просвіти». А оскільки В. Семистяга підтримував фінансами, продовольством та матеріально-технічним спорядженням українські Збройні Сили й добровольчі батальйони, тож оперативна група КГБ взялася за українського активіста серйозно. Уряд українського Сомалі, як нещодавно назвав Лугандонію відомий публіцист Валентин ТОРБА, мав величезний зуб на В. Семистягу ще й тому, що він є прихильником Української греко-католицької та Української православної церкви Київського патріархату. І це ще не всі «заслуги» Володимира перед новою самопроголошеною на Луганщині владою. Ігнорування указів і розпоряджень уряду ЛНР про заборону діяльності політичних і громадських рухів та організацій. Аргумент? Ще й який. Проведення ним та його однодумцями громадського опитування виборців Луганщини 4 травня 2014 р. щодо єдності держави та оприлюднення результатів в українських і зарубіжних ЗМІ про те, що понад 70% виступають за єдність України й проти розколу країни, засуджують сепаратизм і так далі. Це В. Семистязі нова влада не пробачить. Адже в нього є незаперечні аргументи про те, чого взагалі варті їхні апеляції до власних показників - 99,9% луганців проголосували за утворення і незалежність ЛНР у складі Російської Федерації з державною російською мовою і канонічною московською церквою?

    Під час вже перших «побачень» зі слідчими, В. Семистяга мав пояснювати, чому він не згоден з їхніми сентенціями щодо того, «де це я бачив, що виборці Луганщини під час їхнього плебісциту 11 травня ц. р. голосували під дулами їхніх автоматів?! «Мова велася і щодо моїх колег-просвітян не тільки луганців, а й по всій Україні: де вони, чим займаються, які наші матеріальні статки, чому контактуємо з ОБСЄ, адже це - іноземні шпигуни, скільки вони нам платять і так далі. Зрозуміло, що розмовляти з неадекватними особами, зашореними російською пропагандою та переконаними, що саме вони творці новітньої справедливої сторінки в історії України, неможливо», - наголосив колишній ув’язнений. Його спантеличила лише присутність на подвір’ї так званого КГБ ЛНР групи дівчат у віці приблизно 20 років, які чемно віталися (навіть українською мовою), а дехто напівголосно промовляв - «наш історик». Але визначити, хто ж вони - «молоді просвітяни» чи просто студенти місцевих вишів, які знали мене, було неможливо, говорить В. Семистяга. Щоправда, дехто з них потім заглядав у камеру, щоб подивитися на «нашого історика» і він врешті збагнув, що це ж діти тих «працівників» КГБ, які перебували тут, можливо, зі своїми сім’ями і які були «в курсі справи». Пізніше ця версія знайшла своє підтвердження.

    У КАМЕРІ СМЕРТНИКІВ

    Вже через кілька допитів він збагне, що це не професіонали із російських спецслужб, а звичайні найманці та колишні українські міліціонери низової та середньої ланки. Дехто з них навіть вихвалявся власним родоводом донського козацтва та заслугами своїх пращурів перед російськими імператорами.

    Семистяга іноді помітно хвилюється. Відчувається, пережив багато складних моментів: сумно і гірко слухати цю гнітючу уяву розповідь. Зрозуміло, як і в кожного ув’язненого за таких умов, для нього постали проблеми, що потребували негайного вирішення. По-перше, яким чином і про що розповідати, щоб убезпечити своїх колег? По-друге, як повідомити товаришам, що мене викрали, заарештували представники незаконних озброєних формувань без свідків? По-третє, що потрібно робити і як діяти, щоб не скалічили під час допитів і зберегти власне життя? Нарешті потрібно ж було визначити, якою інформацією володіли сепаратисти, що знали про патріотичну діяльність «Просвіти», які канали для цієї інформації?

    Про приміщення камери смертників він розповідає таким чином. «Це був великий бетонний гараж (7х5 м) із металевими дверима, які щільно зачинялися. По центру гараж - яма, високо вгорі день і ніч горіла електрична лампа, поруч - вентиляційний люк із наглухо привареною металевою сіткою. Спали на бетонній підлозі. Вдень - нестерпна спека від пекучого літнього донбаського сонця, а вночі - собачий холод і тьма підвальних комарів. Вибратися неможливо. Єдина інформація - у невеличку шпаринку біля дверей можна було бачити автівки, що виїздили та приїздили на подвір’я, було чути приглушені розмови вартових, крики тих, кого били та якісь розмови під час авторемонтних робіт.

    Усе це ще раз переконувало, що потрібна правдоподібна легенда щодо подальшої поведінки і особливо щодо того, чого вони не знали й не повинні були знати, як для міліціянтів».

    У буцегарню було перетворено один із приватних житлових комплексів місцевого олігарха. Тут навіть існував центральний пункт охорони з телесистемою, яка контролювала все, що відбувалося всередині об’єкта та довкола нього. Цей комплекс споруд розташований у самому центрі Луганська. Поруч (кілька хвилин ходу) приміщення урядових установ ЛНР - колишні обласна рада та обласна державна адміністрація. Хто цікавився цими об’єктами, часто був затриманим і давав пояснення: чому і з якою метою тут перебуває.

    (Далі буде)

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Нетрадиційна культура та СУМНІВНІ ГАСТРОЛЕРИ

    Нещодавні візити на окуповану частину Донеччини деяких широко відомих у Мар’яній рощі діячів російської, хотів сказати, культури, але обмежуся терміном «попси», набули широкого резонансу в вузьких колах їхньої громадськості. Але пальму першості серед кримінальних гастролерів кривавого сезону 2014 р., що розважали своєю добровільною нахабною присутністю в Донбасі насамперед самих себе, тримає незабутній бородатий Бабай, він же - актор-невдаха якогось невідомого мені провінційного російського театру.


    Кобзон

    ЧИМ ПОРЄЧЄНКОВ ЗМИВАТИМЕ СОРОМ?

    Певною мірою пишаюсь через те, що років п’ять тому свідомо припинив дивитися телевізор. За цей час, мабуть, і встигла зійти «зірка» світового кіно, якогось там Порєчєнкова Міхаіла. От хоч стріляйте мене - абсолютно не знаю, що і де він там такого награв, але прізвище його знаю доволі добре вже протягом багатьох років. Ще б пак - постійно трапляються на очі російськомовні газети (Донецьк, як ні як, «общєпонятноговоряще» місто), де на перших шпальтах просто не може не бути отих «гєроєв нашего врємєні»: порєчєнкових, єфрємових, бєзрукових, ургантов…

    Водночас кудись зникли з обрію справжні актори: Леонід Куравльов, Олег Басілашвілі, Олександр Збруєв - тут я замислився, бо продовжити список цікавих мені особистостей зі світу близького мені за духом кіно, чомусь не можу. Гірко на душі від однієї тільки думки про те, що вже немає з нами Леоніда Філатова, Віктора Павлова, Євгена Лєонова, Андрія Миронова, Анатолія Папанова… І це лише невеликий прелік моїх улюблених виконавців чудових кіноролей, серед яких, тобто, акторів, у якому переважну більшість складають представники радянської театральної школи.

    Раптом у моєму рідному Донецьку з’являється вражаючих розмірів чолов’яга, безбарвне обличчя якого чомусь дуже схвально сприймають російські та й наші численні українські глядачі. Судячи з реакції хоча б донеччан на цього візітера на прізвище Порєчєнков. Той, не відкладаючи важливу справу до довгої скрині, одразу пішов, що називається, у народ. Ще можна було б якось зрозуміти його позитивне ставлення до вояків ДНР, так званих ополченців, які з лютою ненавистю дивляться на все українське. Можна, чому б ні? Має московська або пітерська відома людина такий погляд на речі, що свідомо приїхала в Донбас брататися з невідомими їй озброєними вояками, ще вчора їй абсолютно невідомими - з якимись бандюками на кшталт гіві та моторол. Це хоча і ляже на її совість важким тягарем, але то півбіди. Бо хто знає, може з часом той Порєчєнков захоче змити цей сором якимось хімічним засобом. В Росії для того є безліч усілякого-такого. У крайньому випадку можна просто ретельно вимити руки за допомогою звичайного туалетного мила. Чи на користь? Аж ось те, що ця «зірка» російського «кібєніматографу» свідомо приклалася до важкого кулемета, з неприхованою насолодою вистріливши смертоносною чергою в бік наших хлопців-захисників аеропорту Донецьк, - цей злочин пожиттєво буде тепер свинцовою плитою тиснути на неї. Навіть металевий шолом з російськомовним написом «Пресса», що закривав голову цього опудала, не стане виправдовуючим фактором. Бо добре знаємо, що таке сучасна російська преса, особливо коли йдеться про її безсоромну діяльність в зоні бойових дій на Донбасі цього року. Нетрадиційний представник сучасної російської культури. Чи не так?

    Пам’ятаю, в тій самій пострадянській Москві взимку потрапив у доволі скрутну ситуацію, коли зграя собак вискочила на мене з провулка, повз якого я пробігав, намагаючись встигнути сісти в автобус. Якби не сумка, що була в руці, мабуть, не відбився тоді від тих розлючених фактом мого бігу «мокроносів». Одному з них, вожакові, я, різко загальмувавши та «свиснувши» повітряним колом сумкою по морді, зазирнув в очі. Сподіваюся, ви уявляєте собі, чим саме його шалені очі були наповнені. Ось такі саме вони були в того, пробачте, «защітніка Отєчєства» на прізвище Порєчєнков під час добровільно здійсненої ним стрілянини. Гадаю, це прізвище відтепер для кожної порядної людини в Україні символізуватиме дурне і безсовісне дещо. Як мінімум, у нашій державі. Бо порядних російськомовних людей, дякуючи Богові, на цьому світі вистачає, аби нас порєчєнкови не розстріляли геть усіх. В Росії, звідки інші подібні порєчєнкови пруть в Донбас неконтрольованою озброєною масою, вповні вистачає розумних сучасників, які не підспівуватимуть бандитам ніколи.

    ВІКА ЦИГАНОВА ЯК ВИКОНАВИЦЯ ГІМНУ

    Ще одна видатна діячка російської естради - Віка Циганова - нещодавно виконала так званий гімн так званої деенер чи еленер, хрін його біса знає. Автором цього прослуханого мною шедевра є начебто її чоловік. Здається, в день «виборів без вибору» 2-го листопада в Луганську вона взагалі взяла участь у «святковому» концерті імені самої себе, виглядає якось так. Це ж треба! Дамочка концертує вже мінімум чверть століття, аж ось тільки зараз спалахнула надзвичайною співацькою емоцією до нашого, донбасівців, «страшного» буття в Україні.

    Пам’ятаю ледь не перший її приїзд у Донецьк. Це було на самому початку буремних дев’яностих. Палац молоді «Юність», де я тоді працював, і який зараз стоїть зруйнований вибухами від снарядів, зібрав повний зал глядачів. Досі дивуюся - як могло тоді так статися. Але факт. Не сказати, що донеччани полювали на зайвий квиток, але радянське телебачення, мабуть, встигло на той момент зробити привабливій співачці Віці доволі потужну рекламу. Так ось, між іншим співала вона пісню, деякі слова з якої запам’яталися мені надовго:

    - «Русская водка, чьорний хлєб, сєльодка, - вєсєло вєсєльє, тяжело похмєльє…»

    Моя малесенька дочка полюбляла співати тоді саме ці рядки, бо, напевно, їй подобалася мелодія тої пісні. Свідомо я навчив її вимовляти дещо навпаки, а саме: «тяжело вєсєльє, вєсєло похмєльє». Це щоб вона з тою клятою водкою ніколи не товаришувала, як, на жаль, традиційно вважається нормою в сусідній Росії, звідки, власне, прибула до нас на гастролі ця співачка. Ще одна композиція, виконана Вікою на тому концерті, що відбувався під «фанєру», тобто, за допомогою банальних фонограм, - підхопила зал настільки, що практично всі чоловіки повставали зі своїх місць, підспівуючи Цигановій:

    - «Андрєєвскій флаг…»

    І сьогодні, коли бачу в Донецьку скрізь чужі та відштовхуючі мій здоровий зір прапори так званих Новоросії, деенер, отих двоголових орлів з якимись гранатами в кігтях, - згадую саме той концерт Циганової з виконуваною піснею про «Андрєєвскій флаг». Чого приховувати - багато і тоді було в Донецьку проросійськи налаштованих мешканців, котрі мріяли бачити в Донбасі зовсім не Україну. Вже тоді, напевно, російські гастрольні бюро спеціально затверджували подібні патріотичні російськомовні пісні в репертуарах своїх численних гастролерів, що їхали, зокрема, в Донбас «стричь купони».

    По закінченні того успішного для Віки фонограмного концерта, я, десь знайшовши свіжу афішу з віддрукованим великими літерами прізвищем Циганової, мав підійти до неї з проханням про автограф, бо одна моя родичка, наскільки мені було відомо, полюбляла її творчість. Коли постукав у двері до кімнати відпочинку гостей, співачка сиділа поруч зі своїм чоловіком та з одним молодиком, представником місцевої фірми, на запрошення якої той концерт відбувся. Ця трійка скромно їла якогось тортика під чай. На моє ввічливе до неї прохання, Віка одразу підвелася і підійшла. Не забути, як старанно вона відписала теплого автографа-побажання на тій афіші, що згодом я подарував своїй родичці. Чесно кажучи, ніколи від того часу я не мав жодного негативу до цієї симпатичної жінки, хоча співані нею пісні не викликали в моїй душі майже ніяких почуттів. Так буває. Це нормально. Але паралельно я завжди віддавав данину Цигановій за ту її, як кажуть, безпонтовість, коли відволік її від чайку із тортиком проханням про автограф. Все-таки на той момент вона була втомлена фізично і морально, бо як там не крути, але глядацькі симпатії - то вже інша справа. І як прикро спостерігати сьогодні за діями цієї подорослішалої жінки, котра добровільно вирішила внести свою «лєпту» в чорну справу розвалу моєї рідної держави. Невже так добре розуміється Циганова в тому воєнному і політичному протистоянні? Невже впевнена, що то її справа: розвалювати зроблене зовсім не її руками? Невже забула Віка, як колись український Донецьк годував її - до того ж доволі щедро - гонорарами в часи, коли мільйонам моїх співвітчизників, у тому числі донеччанам, не було чого їсти? Що ж то за патріотизм російський такий, коли усюди він тебе переслідує, а останніми місяцями - вже зі смертоносною зброєю?

    Згадуючи безліч естрадних, театральних та кіногастролерів з «пістрадянської» Росії в Донецьку, що роками, за винятком літньої перерви (бо в той час «косят бабкі» на Чорноморському узбережжі), відвідують нашу місцеву «кормушку», я водночас не пригадую практично ніяких гучних гастролей наших вітчизняних виконавців у тій же Москві, де я працював кілька років у дев’яності. Гра в одні ворота? Мабуть, так.

    Бо нащо їм, «високодуховним» нашим сусідам якась там українська культура разом з мовою, коли є російська культура і відповідний «русскій язик»? Донецьк періоду осені 2014 р. абсолютно переконливо це демонструє: наш північний «брат» разом з місцевими посіпаками практично поставили будь-що українське у положення персони нон-грата. Спробуй заспівай тут щось з репертуару, скажімо, Миколи Мозгового, «Братів Гадюкіних» (здавалося б!), не кажучи вже про Гімн України! Реально можеш отримати автоматну чергу у відповідь.

    РОЗМОВА ПО ДУШАХ ІЗ КОБЗОНОМ

    Товаріщ Кобзон! Доброго вам дня! Знаєте, я вам дещо нагадаю. Якось ви гастролювали в Донецьку за часів, коли ще не було там вашого пам’ятника. Той сольний концерт відбувся саме в Палаці молоді «Юність», біля якого стоїть абсолютно впізнавана ваша металева скульптурна копія, на урочистому відкритті якої ви були присутні разом зі своїми близькими. Так от я про самий-самий початок пам’ятного 1980 р., про лише один репетиційний момент, коли ви співали зі сцени у порожній зал якусь ексклюзивну пісню про робочий клас Донбасу, вам нагадаю. Ви тоді ще звернулися до двох наших методисток з проханням надати вам один зі свіжих номерів нашої міської газети з матеріалом про ваш візит у Донецьк. Вони пообіцяли, і гадаю, що обіцянку свою виконали. Для мене з того часу це означає, що ви ревно ставилися до будь-якої новини про себе, принаймні, у друкованих засобах масової інформації. Тому можу лише сподіватися, що ці скромні рядки теж вам колись потраплять на очі.

    Нещодавно ви знову прибули в Донецьк, де на сцені оперного театру стояли поруч і браталися з ватажком озброєних сепаратистів, що фактично знищують Україну, в якій ви колись народилися і зростали. Ви щось там співали, вам, як завжди, щедро аплодували, демонструючи свою до Кобзона безмежну прихильність. Далі, звичайно, ви повернулися до рідної вам Москви. Після цього якийсь ваш імпресаріо на прізвище, здається, Сидоров, оприлюднив версію про те, що ви начебто абсолютно не знали, куди саме автобусом вас завезли. Мовляв, їхали до Ростовської області, де зазвичай відбуваються ті або інші концерти для місцевих силовиків, аж ось вас обдурили, що власне і привезло не до російського, але до українського Донецька. (Для тих, хто не знає - в Ростовській області Росії є теж свій Донецьк - авт.)

    Отже, товаріщ Кобзон, для мене ви зробили те саме, навіть - зважаючи на вік - в рази гірше за те, що накоїв вищезгаданий ваш побратим і подільник Порєчєнков, коли стріляв у моїх співвітчизників. І ніколи в житті не повірю вам, що під час свого нещодавнього нелегального перебування в українському Донецьку ви не розуміли, де саме знаходитеся. Адже мало хто так добре знає моє рідне місто, як ви. Свого часу Кобзон разом з напівзабутим нами рецидивістом Януковичем співали «Вишел в стєпь донєцкую парєнь молодой…» Та з ким ви тільки в Донецьку не співали? Як також в цілому, рідному для вас, Донбасі. Днями, коли здійснили свій кримінальній круїз, ви фактично кинули виклик усім російським діячам культури. Мовляв, підтримайте «наших пацанов», усіх тих моторол, гіві, стрєлков, бєсов та інших, у «святій» їхній боротьбі проти України. Але я з радістю спостерігаю за фактичною мовчанкою з боку справжніх майстрів російської культури вам у відповідь. І якщо приїдуть услід за вами сюди якісь там газманови з валєріями, мій настрій від того лише поліпшиться. Чи знаєте чому? Тому що - принаймні на сьогодні - ви разом з отими мізерної кількості запроданцями вже давно не є представниками культурної еліти Росії. Ви є просто матеріально багаті, хотів сказати, люди. Але скажу - товаріщі. «Товаріщ дєпутат Государствєнной Думи Россійской Фєдєрациі» - таке звертання вас не повинно образити, бо десятками років особисто ви співали, якщо пам’ятаєте, патріотичні пісні про Леніна, партію, комсомол. Маєте право.

    Але і ми у своїй державі власне право теж маємо. І ми ним обов’язково скористаємося. «Ще не вмерла України ні слава, ні воля!» Отака пісня нам - до душі. Слава Україні!

    Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк

    Хоча й не здобули нагород

    Футбольна команда Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту нещодавно була учасником цікавого міжнародного турніру з міні-футболу, що відбувся у словацькому місті Тренчин. Вісім команд професійних училищ залізничників із Угорщини, Польщі, Словаччини та України на спортивних майданчиках місцевої Доправної (транспортна - ред.) академії у гарячих спортивних баталіях боролися за нагороди та Кубок переможця.


    Команда Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту.


    Команди-учасники турніру.

    І хоча козятинцям не вдалося пробитися до чільної трійки, саме участь у такому турнірі була для майбутніх залізничників нашої країни корисною та цікавою. Українські юнаки мали можливість поспілкуватися зі своїми однолітками з інших країн, познайомитися з культурними та історичними пам’ятками словацького народу. Адже організатори змагань потурбувалися про те, щоб учасники футбольного турніру мали можливість відвідати з екскурсією столицю країни - Братиславу та інші міста Словаччини.

    Варто зазначити, що за козятинську команду на цьому турнірі виступали не лише учні Козятинського училища, а й декілька колишніх його вихованців, які зараз навчаються у Словаччині у Доправній академії Тренчина. Між цими двома навчальними закладами вже декілька років діє угода про обмін учнями для навчання за ступеневою освітою. Тож навчаючись вже у Словаччині, троє з них погодилися вийти на футбольне поле, щоб допомогти команді свого колишнього навчального закладу.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Дмитра ЄПІХІНА

    Перемагає врівноваженість і розсудливість

    Днями відбувся другий турнір з більярду «Вільна піраміда» серед працівників столичної магістралі. Цього року проходив він в елітному столичному клубі «Вікенд». На відміну від попереднього заходу цього разу значно збільшилася кількість учасників - до 18 гравців.


    Переможці разом з організаторами турніру.

    Початок турніру одразу приніс несподіванку - минулорічний фіналіст Ігор СВИНАРЧУК з управління залізниці «здав» зустріч Олександру КОВТОНЮКУ, представнику команди Козятинської дирекції залізничних перевезень. Проте, невдалий старт не розхолодив Ігоря. Навпаки - змусив мобілізуватися. Вже у другій зустрічі, яку він провів з найдорослішим учасником турніру Михайлом ЖУРИЛОМ з Конотопа, киянин підтвердив свій статус висококласного гравця - при першому підході до стола загнав до лузи п’ять куль поспіль. І тут відбувся цікавий момент - чотири кулі І. Свинарчук реалізував бездоганно, а п’ята виявилася, так званим, «дурником». Це коли куля потрапляє не в націлену гравцем лузу, а, відштовхнувшись від декількох бортів випадково досягає цілі. Це викликало обурення в М. Журила:

    - Так не чесно! - почав він наполягати.

    Ігор великодушно погодився із суперником і передав тому хід. Однак Михайла це не врятувало й він поступився з рахунком 0 : 2. І наступні зустрічі Свинарчук провів впевнено, у підсумку дійшовши до фіналу.

    Знайомлюсь з головним суддею турніру. Це Сергій БОЙКО, суддя Національної категорії Національної федерації спортивного більярда України, голова Київської федерації спортивного більярда. Він пояснює, що правила у «вільній піраміді», це так звана «американка», дуже прості - зараховуються всі кулі, які потрапили до лузи, навіть «дурники». А у випадку Ігор Свинарчук - Михайло Журило, таке допускається за згодою гравців. Взагалі помилками вважаються куля, яка вилетіла зі столу, невірний удар, подвійний дотик києм кулі. За це суперник вилучає з поля будь-яку кулю.

    Цікавлюсь у головного судді майстерністю залізничних більярдістів. Він відповідає, що рівень підготовки дуже різний: є звичайні початківці, а є й такі, з ким доводилося зустрічатися на турнірах більш високого рівня.

    Турнір продовжується. Чим ближче до фіналу, тим більше накаляються пристрасті. Проте практика свідчить, що більярд - гра врівноважених, розсудливих. Підвищена знервованість, як правило, призводить до помилок. Це підтвердив і фінал турніру в якому зустрілися Ігор Свинарчук і Сергій ГОЛОДЮК із Жмеринки. Ігоря дуже обурив факт наявності на столі двох куль з однаковим номером. Він почав сперечатися з головним суддею. Однак той, мотивуючи тим, що у вільній піраміді це не є серйозним порушенням, відхилив позов. Але це не задовольнило Свинарчука. Було видно, що він дуже знервований. Голодюк же навпаки був повністю спокійним. Це й стало вирішальним. В результаті він і став переможцем турніру. Друге, відповідно у Ігоря Свинарчука, а минулорічний лідер змагань жмеринчанин Вадим МЕЛЬНИК задовольнився третім місцем.

    Нагороди переможцям вручали начальник відділу соціального захисту та спортивно-масової роботи Дорпрофсожу Володимир КРАВЧЕНКО та головний суддя турніру.

    Сергій ГУК, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    День святої великомучениці Катерини

    7 грудня (24 листопада ст. ст.) - день святої Великомучениці Катерини. В «Житії святих» описано подвиг цієї християнки. Походила Катерина з багатого роду і жила з батьками в Олександрії в часи правління імператора Максиміліана. Дівчина була високоосвіченою, вивчала медицину, знала декілька іноземних мов. Окрім того, у тогочасних джерелах описано і надзвичайну вроду Катерини. Отож, коли вона досягла повноліття, батьки почали шукати їй нареченого. Але Катерина їм противилася, називаючи все нові і нові причини, щоб не виходити заміж. Врешті вона висунула умову, що вийде заміж тільки тоді, коли її обранець буде рівним їй у благородстві, багатстві, красі та мудрості.

    Довго шукали батьки нареченого для неї і нарешті звернулися до пустельника. Старець чув про розум Катерини і сам вирішив її послухати та схилити до християнської віри. Під час зустрічі з дівчиною він розповів про Сина Божого Ісуса Христа і його подвиг в ім’я роду людського. Розповідь запала глибоко у серце вразливій дівчині. Невдовзі Катерині було видіння, в якому вона побачила Христа. У 304 р. дівчина приймає хрещення і активно проповідує християнську віру, дає обітницю безшлюбності і стає Христовою нареченою.

    За наказом імператора Максиміліана її заарештували. Довго вмовляли відректися від Христа, порушити обітницю і вийти заміж. Але Катерина відмовилася. Тоді її стали катувати: били по плечах і грудях воловими батогами, рвали їй тіло гострими колесами. Але Великомучениця не зреклася своєї віри, а тільки укріпилася у ній. До неї зійшов ангел з неба і зцілив її пошматоване тіло. Тоді мучителі у лютій ненависті відтяли Катерині голову!

    Великі страждання і твердість духу Великомучениці Катерини навернули багатьох жителів Олександрії до християнства. Прийняли хрещення 200 воїнів, які на власні очі бачили тортури святої, а також цариця Августина, дружина імператора Максиміліана, та Порфирій Стратилат.

    За переказами, святі мощі Великомучениці Катерини ангели перенесли на гору Синай у храм. Там зберігається голова святої, покрита золотим вінцем, і ліва рука, прикрашена дорогоцінними перснями. У піснях співається: «Радуйся, преславна Великомученице Катерино, на горі Синайській, де бачив Мойсей терновий кущ неспалимий. Сам Христос зберігає чесне тіло твоє нетлінним аж до другого пришестя свого...»

    З давніх-давен вважали Великомученицю Катерину покровителькою жінок під час важких пологів та дівчат, котрі прагнули вдало вийти заміж.

    Молитва до великомучениці Катерини

    О Свята Катерино, діво і Великомученице, істинна Христова наречена! Молимо, благодатну тебе, що Христа прийняла у серце своє. Бо, посоромивши зухвальство заблудлих красномовців, несвідомістю сповнених, до віри істинної їх направила. Тіло своє на муки великі віддавши за любов до Бога, ти, як діва непохитна, не подолана була; в нагороду за муки небесних осель сподобилася ти й вічною славою втішаєшся. В надії на неї, Великомученице, подвигом твоїм і нас, твоїх співців, стверди. І з тобою в небесній оселі Господа і Владику нашого Ісуса Христа з Отцем і Святим Духом восхвалим і прославимо на віки віків. Амінь.

    Підготував Ілля НАУМОВ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05