РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 45 (21 листопада 2014)
  • Випуск №45 21 листопада 2014
    Зміст
    1. УКРАЇНЦІ - НЕВМИРУЩА НАЦІЯ (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Досвід, набутий через бажання діяти (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    3. ВСІ НА ТУРНІР
    4. Студент?! Оформлюй пільгові квитки через інтернет
    5. Броньовик від жмеринських залізничників (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. Урожай і залізничники. То густо, то пусто (Микола ПАЦАК, Фото О. ЧУМАЧЕНКА)
    7. Оправа для діаманта (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    8. «Ярій*, душе! Ярій, а не ридай» (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    9. Владимир ЦВИРКО: «Берегите себя и своих близких!» (Беседовала Валентина КОЛЯДА, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    10. Як позбутися «професійних» недугів? (Никифор ЛИСИЦЯ)
    11. Виталий АНДРИЯШ: «Техника - моё оружие» (Татьяна ШЕМЧУК, Фото из личного архива Виталия АНДРИЯША)

    УКРАЇНЦІ - НЕВМИРУЩА НАЦІЯ

    Набиратися розуму, аби орієнтуватися у бентежних подіях нашого складного часу. Якщо у вас, шановний читачу, із цим жодних проблем, тоді мої наступні слова не для вас. Звертаюсь до тих, хто поділяє таку думку: з досвідченим розуму наберешся, а з дурнем і останній згубиш. Додам від себе - цієї думки потрібно дотримуватися й протягом усього життя.




    Майстер виробничого навчання Іван МАЛЯРЧУК вкотре подарував власну співочу майстерність.
    Акомпанував йому на піаніно учень Тарас ОМЕЛЬЧЕНКО.

    Не розчаровуватись через тимчасові негаразди, а йти наполегливо до світлої мети - нікого із сучасної поміркованої юні змушувати не потрібно. Отже, мета у кожного власна. Проте заради досягнення сьогоднішньою молоддю дійсно корисної цілі потрібні справжні авторитети. У рідній домівці, у школі та в училищі, на виробництві... На теренах незалежної України. Аби бачити, що й до чого у нашій країні діється, довкола інтелектуальних сил достатньо. Але як спрямувати безліч позитивних думок про Україну в правильне русло? Як співставити те, що відбувається з нами протягом останніх місяців? І не зувіритися у головному. Життя одне і прожити його потрібно, перефразую класика, достойно. Щоб наступні покоління українського роду згадували про тебе лише у піднесеному стилі. Згадаймо, приміром, воїнів, які загинули на фронтах Другої світової війни.

    Проте благополучне, як вважалося, суспільство, що віддалене семи десятиліттями від війни, якоїсь миті раптом почало то тут, то там цікавитися давніми проявами фашизму. Коричнева чума пре через українсько-російський кордон на гусеницях зенітно-ракетних комплексів. То справжня всесвітня епідемія, що розповзається вже на наших очах. Чи зупинимо?! Так! Іншого і не передбачаємо.

    ЗАВДЯКИ ДОБРЕ ПРОДУМАНОМУ СЦЕНАРІЮ

    Не вперше друкую власні роздуми після виховних годин, що періодично проводяться у Київському електромеханічному коледжі, Козятинському та Київському вищих профтехучилищах залізничного транспорту.

    Нещодавно в актовій залі КВПЗТУ, що прозорими вікнами дивиться на бронзове погруддя Героя Радянського союзу, одного із керівників антифашистського підпілля в роки фашистської окупації Володимира Кудряшова, відбулась знаменна подія. Тема позакласного заходу - визволення України від гітлерівської орди.

    Між іншим, починаючи із 1972 р. цей пам’ятник роботи скульптора Г. Молдавана вже є духовним містком між воєнними і повоєнними поколіннями залізничників. Тут відбуваються урочистості з нагоди державних свят. Тут першокурсники отримують настанови на подальше залізничне життя. А в стінах альма-матер багатьох машиністів, електромеханіків, слюсарів, які працюють на всіх українських магістралях, відбуваються цікаві уроки.

    Завдяки добре продуманому сценарію про жертви визвольної борні радянських військ із німецькими окупантами, про визвольний рух вояків Української повстанської армії проти передових загонів народного комісаріату внутрішніх справ та міністерства «госбєзопасності» СРСР урок-реквієм, як здалося, пройшов дуже швидко. Перед чисельною учнівською аудиторією предстали зловісною тінню страшні події понад 70-річної давнини. У ролі ведучого - вчитель історії та суспільствознавства училища Микола КИЯНИЦЯ.

    На фото: викладач історії та суспільствознавства Микола КИЯНИЦЯ: «Батьки та діди захистили Україну. І нам, сьогоднішнім громадянам, слід дати опір сучасному імперському тиранові»; урок починався із Українського Славеня.

    ЗГАДАЛИ ПІД ЧАС ХВИЛИНИ МОВЧАННЯ

    Одна справа - ще і ще раз нагадати підліткам про основні грізні події, які забрали завдяки шквальному вогню, що нісся із землі, небес і навіть із моря, мільйони українців, росіян, євреїв, поляків, представників сотень національностей та народностей. Зовсім інша річ - допомогти зрозуміти, хто сьогодні справжній ворог української нації. Особистий педагогічний досвід підказує: загальноосвітню тему із учнями можна наздогнати, а з вихованням громадянина незалежної держави «гальмувати» не маємо права.

    Котру добу не вщухають масовані атаки російсько-терористичних військ на позиції українських звитяжців. Сьогодні кількість невинних жертв, які загинули у зоні АТО, і кількість вбитих радянських військових, приміром, при форсуванні Дніпра у 1943-му, можливо, масштабно поступаються з точки зору військової статистики. Але чи стає від цього легше на душі? Не в одного мене втомлюється серце через співпереживання за долю країни.

    Погано спиться через публікації, телерепортажі зі сходу. А бува і сниться блок-пост. Той, про який весь час доповідає речник Ради національної безпеки та оборони. Під вогнем «градів», «смерчів», «тюльпанів», «піонів». Тоді мимоволі просинаюсь, бо тисне в грудях від переживань... Щоб тим «квітникарям» з кривавого Кремля дух позабивало!

    Обстріли ворожою артилерією блок-постів, що є надією на непереможність сил антитерористичної операції, навіть протягом декількох десятків секунд відеоролика вражають уяву. З реактивних систем залпового вогню - касетні, бетонобійні, осколково-фугасні… А бодай тобі, окупанте, смоли в пеклі напитися за танкові та мінометні «братські привіти» з позицій, що зайняті бойовиками самопроголошених ЛНР та ДНР та російськими військовими. Це ж вони за умов гібридної (який окупант, така й назва - авт.) війни врешті-решт роблять свою підступну смертоносну справу. Серед тих, хто загинув від артилерійських налетів терористів, - колишні учні київського залізничного училища - Сергій РЯБУХА та Сергій БОНДАР. Згадали під час хвилини мовчання і фастівчанина Андрія МОВЧАНА, який після загибелі на Майдані, перебуває у Небесній сотні.

    Хвилина мовчання, сумна стародавня пісня, що раз у раз шириться Україною по загиблих під час Революції Гідності «Пливе кача по Тисині». Ліричні та патріотичні пісні у виконанні майстра виробничого навчання Івана МАЛЯРЧУКА настільки вдало вливалися в основну канву уроку-пам’яті, що усі присутні відчули себе часткою родини єдиної України.

    ІСТОРІЯ НАШОГО НАРОДУ СТАЄ ОБ’ЄКТИВНОЮ

    «Марафон» декламаторів віршів, авторами яких є В. Сосюра, В. Симоненко, Є. Гуцал, Д. Павличко, розпочав майбутній помічник машиніста локомотива Сергій АДАМОВ. Вірші про мову солов’їну, про Україну - маму, сестру, жінку - читали поезії Василь ФЕДОНЕНКО, Ігор ЧИГИР, Богдан КУЦЕНКО, Ростислав КОНОНЕНКО та Максим ФЕДОРЕНКО. Добре сприймала аудиторія патріотичні пісні «Їхав стрілець на війноньку». «Взяв би я бандуру» та старовинну козацьку «Прощай, дівчино!» у виконанні того ж І. Малярчука.

    Про незнищенність українського духу саме в цьому училищі довелося поговорити із його директором, випускником тогочасного Київського ПТУ №17 Олександром МЕЛЬНИКОМ.

    Олександр Степанович вважає, що кожний подібний урок, який організовується для майбутніх локомотивників, метрополітенівців, слюсарів, провідників пасажирських вагонів і так далі, це нові завдання, нові методики викладання заради допомоги у сприйнятті викликів минулого і сьогодення. Проти обопільного самогубства на українському сході виступає кожен викладач і майстер училища. До цього привчатимемо і учнів. Хіба не є красномовним той факт, що в українському Славені про ворога співається «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»? Українці миролюбна нація, якщо будь-якого агресора називає зменшено-пестливо «воріженьки»? Однак, якщо ворог і надалі діятиме, як співається у знаменитій пісні на слова московита Євгена Долматовського «Ой Дніпро, Дніпро», то нехай чекає на непереливки. Там російською зокрема є такі слова:

    «Из твоих стремнин ворог воду пьет,

    Захлебнется он той водой.

    Славный день настал, мы идем вперед

    И увидимся вновь с тобой».

    Ні не пити російському ворогові воду із Дніпра. Хай краще захлинеться водою із Сіверського Дінця.

    Доречним був і сучасний лінгвістичний анекдот, який розповів Микола КИЯНИЦЯ. Серед мешканців Москви йде спір на тему, як правильно казати «На Україну чи в Україну»? Відповідь є зрозумілою: «Краще - з України!» Історія нашого народу стає об’єктивною.

    БЕЗ НАДІЇ НА МИРНЕ МАЙБУТНЄ ЖИТИ НЕМОЖЛИВО

    Коли готував цей матеріал до друку, зателефонували з училища. Виявляється, місцеві любителі поезії нагадали, що в недавньому номері «Слова Просвіти» (№45 від 13-19 листопада 2014 р.) надруковано підбірку коротеньких віршів відомого в Україні поета, громадського і політичного діяча Петра ОСАДЧУКА (1937 - 2014). Є серед них і такий, який ніколи ще не публікувався

    «У навіжені, у тривожні дні

    Мені приснився Путін у труні.

    Нічого кращого не снилося мені

    В ці очманілі дні, у дні війни».

    У розмові зі старшим майстром виробничого навчання Олександром ПРИХОДЬКОМ, який дав путівку у життя не одному сучаснику, з людиною мудрою і бувалою у бувальцях, довелось почути таке: «Тоталітарний режим Путлера не є вічним». Олександр Іванович вважає, що ВВП (Володимир Володимирович Путін - ред.) сам не вічний на цьому світі. Проте не можна назвати великим той народ, який терпить на своїй шиї правителя-тирана. Населення, яке поважає власну владу, що у Кремлі, врешті-решт буде змушене змивати із себе всесвітню ганьбу і зневагу (приклад прихильників Третього рейху під орудою Гітлера). Коли повалять владу кадебістів-олігархів і назавжди відмовляться від імперських зазіхань на чужі території?! Можливо, це справа найближчого часу. Можливо, свідком цього належить стати значно молодшим громадянам незалежної України. Головне, що українське суспільство показало усьому світові власні силу і гідність, прогнавши промосковського президента. Героїчна оборона наших міст та сіл на Донбасі від його кремлівського «духовника», коли втрачаються сили, а іноді й життя відважних українців - воїнів та добровольців, волонтерів та мирних жителів у тому числі і випускників училища - це трагічна, але наша історія.

    ЖИТТЯ СИЛЬНІШЕ ЗА ДОЛЮ, ЛЮДИНА ВИЩЕ ЗА ВЛАСНИЙ СТРАХ!

    Подумалось, саме Путін є найкращим піар-менеджером українізації. Адже протягом 23-х останніх років жоден «наш» політик не зміг зробити те, що війна, розв’язана «російською весною» у Криму та на сході України протягом семи місяців. Наше військо стало озброєним і головне - патріотичним.

    Без надії на мирне майбутнє жити неможливо. Пройдемо важкий, драматичний, тернистий шлях боротьби і тимчасових негараздів. Будемо загартовані та згуртовані, у тому числі завдяки таким позакласним урокам, який організував вчитель історії Микола Кияниця. Війна високо підняла в очах людей цінність простої людини. Українська вишиванка стала стильною. Українська мова стала модною. Подякуємо Путлеру за українізацію України!

    Якщо серед викладачів і учнів столичного залізничного училища є настільки свідомі люди, які цікавляться не лише поезією, українським словом, а й не цураються сміятися над кремлівським «миротворцем» та його посіпаками, на білому світі українці є нацією невмирущою! Життя сильніше за долю, людина вище за власний страх!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Досвід, набутий через бажання діяти

    За майже 30 років роботи квитковим касиром у касах приміського сполучення на ст. Фастів Галина РОЙ стала справжнім професіоналом. Сьогодні вона касир 1-ї категорії і користується незаперечним авторитетом серед своїх колег.

    Адже приміські перевезення - це особливий вид діяльності, в якому природжену доброзичливість і щирість касира не замінять ніякі найпрестижніші тренінги. Із цим у нашої нової знайомої - повний порядок. Галина Андріївна - гарний наставник, порадник і якраз та людина, яка не втомлюється піклуватися про молодих спеціалістів. Їй довіряють навчати молодих фахівців, які працевлаштовуються на роботу, і вона допомагає їм набути певних знань, опанувати тонкощі професії. Окрім того, Галина Андріївна родом саме з цього міста, де її добре знають земляки і постійні пасажири.

    - Мабуть, якщо запитаю про особливості професії касира, то почую, що ніяких секретів тут немає - було б бажання. Бажання діяти заради пасажира, - натякаю на першу відповідь, про особливості творчого підходу до роботи співрозмовника. - Важко сьогодні працювати?

    - Буває по-різному, - відповідає. - Легко лише тим, хто нічого не робить. Мені здається, що у будь-якій професії все залежить від людини. Якщо ти любиш свою роботу, тоді не задумуєшся над тим, що тобі важко чи легко, а просто віддаєшся дорученій справі. Я бачу своє завдання у тому, щоб сьогоднішньому знервованому і часто «прибитому» життєвими клопотами пасажиру зробити послугу - видати квиток, побажати гарної поїздки і при цьому усміхнутися. Це, на мою думку, має бути кредо кожного залізничника.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    ВСІ НА ТУРНІР

    27 листопада 2014 р. буде проведено турнір з більярдного спорту «Вільна піраміда» серед працівників залізниці.

    Бажаючих взяти участь у змаганнях просимо звертатись в Київський терком. Інформація за телефоном: 5-34-34 або за моб. тел. 0681945701 (БИЦЬКИЙ Дмитро Іванович - заступник голови Київського територіального комітету профспілки залізничників та транспортних будівельників України).


    Студент?! Оформлюй пільгові квитки через інтернет

    З 18 листопада 2014 р. студенти та учні професійно-технічних навчальних закладів, дані яких занесено до Єдиної державної електронної бази Міністерства освіти і науки України, зможуть купувати пільгові квитки через офіційний сайт Укрзалізниці за посиланням booking.uz.gov.ua.

    Щоб придбати пільговий квиток через інтернет, студентам та учням професійно-технічних навчальних закладів потрібно зазначити серію та номер студентського квитка, прізвище та ім’я для їх звірки з Єдиною державною електронною базою з питань освіти (ЄДЕБО). Якщо студентський квиток буде підтверджений ЄДЕБО, пасажир зможе оформити пільговий проїзний документ.

    Перевірити дані щодо наявності власного студентського (учнівського) квитка у Єдиній державній електронній базі з питань освіти можна за посиланням http://www.inforesurs.gov.ua/info-per/inforesurs-per-doc.html. У разі відсутності зазначених даних, Міносвіти радить студенту або учню звернутися до адміністрації навчального закладу, в якому він навчається.

    Нагадаємо, студентам денної форми навчання вищих навчальних закладів I - IV рівнів акредитації та учням професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності впродовж року надається 50% знижка на проїзд у загальних та плацкартних вагонах, вагонах другого та третього класу всіх категорій поїздів міжміського сполучення і всіх вагонах регіональних поїздів.

    Наразі через мережу інтернет пасажири можуть придбати електронні квитки, які можна самостійно роздрукувати та йти на посадку до поїзда, на всі поїзди внутрішнього сполучення, крім регіональних та додаткових поїздів.

    Електронні квитки мають статус розрахункового документа (фіскального чека). Також електронний квиток, оформлений через інтернет, практично неможливо втратити - його можна роздрукувати необмежену кількість разів з листа, який приходить на електронну пошту клієнта.

    Загалом з початку року пасажири купили і забронювали через інтернет 4,7 млн. залізничних квитків, майже 2,6 млн. з них - електронні.

    Реалізовувати квитки через інтернет Укрзалізниця розпочала з 2008 р. На сьогодні через всесвітню мережу вже реалізовано та заброньовано 12,5 млн. квитків, з них придбано майже 3 млн. - електронних, запевняє прес-центр Укрзалізниці.


    Броньовик від жмеринських залізничників

    Залізничники структурних підрозділів столичної магістралі, що розташовані на території Жмеринської дирекції залізничних перевезень, уже неодноразово збирали кошти для надання благодійної допомоги воїнам, які воюють в зоні АТО. На ці кошти придбано бронежилети, військову амуніцію, спальні мішки, продукти харчування, медикаменти…


    Броньовик

    Нещодавно на розширеному засіданні Жмеринського територіального комітету профспілки залізничників та транспортних будівельників було прийнято рішення про надання додаткової допомоги бійцям вінницького дев’ятого батальйону територіальної оборони, які воюють на сході України. За словами голови теркому Жмеринської дирекції Юрія АНДРУШКОВА, у трудових колективах було зібрано 30 тис. грн. На ці кошти вирішили автомобіль ГАЗ-66 переобладнати на броньовик, щоб його можна було використовувати в бойових умовах. До цієї справи долучились місцеві підприємці та й інші мешканці Жмеринки.

    Впродовж півтора місяця тривали роботи над створенням бронеавтомобіля на одному з приватних підприємств. У вантажівці замінили двигун та обшили його 10-міліметровими сталевими листами. Застосовано також армовану резину. У броньовій обшивці обладнали бійниці для стрільби із автоматів та кулеметів. Тож вдалось створити бойову машину, яка потрібна захисникам Вітчизни.

    Коли бронеавтомобіль був готовий і його показали жмеринчанам, небайдужі люди підходили до панцирника і опускали гроші у спеціальну скриньку, яка призначена для допомоги нашим бійцям. Так зібрали понад дві з половиною тисячі гривень, ще одну тисячу передав голова футбольного клубу «Жмеринка» Яків ДЕРЕВ’ЯНИЙ. Ці кошти використали на придбання пального.

    Днями бронеавтомобіль доправили до Вінницького обласного військового комісаріату. Звідти його буде спрямовано бійцям дев’ятого батальйону територіальної оборони. Залізничники і всі ті, хто брав участь у благодійній акції, певні, що потужна бойова машина стане у пригоді визволителям і допоможе зберегти чиїсь життя.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Урожай і залізничники. То густо, то пусто

    «Битва за врожай». Так колись говорили, і старше покоління пам’ятає, якими зусиллями збиралися буряки, картопля, морква, капуста і помідори на полях колгоспів та радгоспів. Масовий рух населення щоранку із міста, потужна інформаційна кампанія у засобах масової інформації, величезне фінансування. І маловтішний, як на затрати, підсумок - у магазинах не більшало ні м’яса, ні свіжих овочів.


    Зерновоз

    Важливою складовою ланкою битви за урожай був транспорт. Урожай возили автомобілями, баржами по воді, вагонами… Літаками? Ні, хіба що мандарини із Кавказу за полярне коло, але то вже був бізнес людей підприємливих. Перевезення буряків тоді називалося «солодким конвеєром». Газетний штамп, але всі розуміли, що його не зупинять ні холодні осінні дощі, ні морози аж до самого Нового року.

    Тепер усе робиться тихо і скромно. Зібрали урожай на полях, перевезли, переробили, продали, і лише податкова здогадується, що працювали агровиробники не без прибутку.

    Прикметою тих днів була також мережа бурякоприймальних пунктів поблизу залізничних станцій. Нині ж на терені Конотопської дирекції, залишився один - у Бахмачі. Але потужний. У цьому році заплановано, що на цукрозавод Бахмач відправить 40 тисяч тонн буряків. Це майже 800 вагонів. На початок листопада майже всю цукрову сировину із Бахмача вивезено. Без затримок і ритмічно, так, як і має бути у нових умовах господарювання.

    Непоганий урожай буряків для конотопських залізничників - це бонус при транспортуванні агропродукції. У минулому році його не було. Ставка ж традиційно робилася на зернові культури. Зерна, зрозуміло, вантажиться теж багато. Лідерами із відправки зернових у дирекції є станції Глухів, Кролевець, Путивль, Бахмач, Ворожба, Вирівка, Дубов’язівка.

    Картопля? Повний штиль. Навіть на ст. Мена, яка завжди відправляла бульбу найдальше і найбільше, не вантажать. Як у народі кажуть: то густо, то пусто. А на позитивні зрушення в справах врожайних, за словами начальника станції Юрія ПИЛИПЕНКА, сподіватися годі, бо зима не за горами.

    Микола ПАЦАК, Фото О. ЧУМАЧЕНКА

    Оправа для діаманта

    Пасажирів, які прибувають на залізничну станцію Козятин, приємно вражають позитивні зміни на одному із найстаріших і найкрасивіших вокзалів України. За 125 років свого існування він переживає нове відродження. Вокзальний комплекс, побудований у 1889 р. за проектом архітектора Валеріана Куликівського під керівництвом інженера-архітектора Олександра Кобелєва, має одну особливість: його розташовано між залізничними коліями. Немов на острові, що дозволяє істотно збільшити транспортний потік.

    Тут було б доречно нагадати, що у 1987 р. Козятинський вокзал отримав статус пам’ятника архітектури, проте це нічого не змінило: будівля поступово нищилась та руйнувалась. П’ять років тому столична магістраль почала серйозну реконструкцію вокзалу. Зауважимо, що без уваги з боку адміністрації залізниці неможливо було б розпочинати реставраційні роботи на високому рівні. Сьогодні, попри усі нинішні фінансові перипетії, знайшовся фінансовий ресурс, завдяки чому поступово завершується процес оновлення.


    Начальник вокзалу ст. Козятин Павло ІСАКОВ.

    Нині вокзал з віковою історією перетворився на сучасний комфортабельний транспортний вузол, який обслуговує всі види пасажиропотоків за трьома напрямками: Київський, Шепетівський та Жмеринський. Щодобово тут проходить 62 поїзди далекого сполучення, 42 - регіональних, 14 електропоїздів приміського сполучення.

    На пероні журналістів газети «Рабочего слова» зустрічає начальник вокзалу ст. Козятин Павло ІСАКОВ. Він відразу починає вводити нас в курс справи, розповідаючи про те, що відокремлений підрозділ вокзал ст. Козятин включає в себе ще два вокзали: ст. Біла Церква і Фастів. Таке об’єднання сталося ще три роки тому. У цьому колективі працює 235 залізничників, а безпосередньо на вокзалі 1 класу ст. Козятин трудиться 121 працівник.


    Чергова кімнат відпочинку Ірина КЕДИСЬ.


    Прибиральник службових приміщень Раїса ПАВЛЮК, підсобний робітник Олександр ОМЕЛЬЧУК,
    чергова по вокзалу Світлана КОВАЛЬОВА, мийник-прибиральник Любов КРИВУНЕЦЬ,
    прибиральник службових приміщень Ольга ЛЕВЧУК.

    Наразі життя змушує залізничників дещо по-іншому проаналізувати той факт, що Україна, маючи високий залізничний потенціал, лишилася вигідних пасажирських перевезень. Це призводить до реального падіння обсягів доходів. Тобто зовні все виглядає ніби добре, а насправді проблем і турбот вистачає. Тож в наш час організувати роботу вокзалу непросто. Тому всі зусилля залізничників зводяться до того, щоб подорожуючий був задоволений спектром вокзальних послуг. Тут відчувається особливий ритм та атмосфера, особливе життя, у центрі якого завжди залишається пасажир.

    - Зверніть увагу, - розпочав свою розповідь начальник вокзалу, - як у нас стало красиво. Південно-Західна залізниця підняла до високого архітектурного рівня наш знаменитий вокзал. Козятин історично пов’язує залізничний вузол. Адже відомо, що наше місто - це місто залізничників. А прекрасною будівлею вокзалу ми даємо зрозуміти містянам та гостям Козятина, до яких стандартів потрібно «підтягнути» все місто. Козятин - це «ворота» Вінниччини. І проїжджаючий пасажир навіть з вікна вагона за зовнішнім виглядом вокзалу судить про успішність всієї області та столичної магістралі.

    Оглядаючи вокзальне господарство, ми прямуємо до зали підвищеного комфорту. Зала очікування з телевізором, м’якими меблями, з гарним інтер’єром. Галина Поліщук - чергова по залі. Пасажири звертаються до неї із найрізноманітнішими питаннями і завжди знаходять відгук і допомогу.

    Продовжуємо екскурсію, начальник веде нас до знаменитого імператорського ресторану. У той день, коли ми приїхали у відрядження, якраз проводились активні ремонтні роботи з упорядкування інтер’єру буфетного овального залу, в якому, за переказами, обідав імператор Микола II. Донедавна в колишній буфетній було розташовано ресторанний зал «Імператор». Час та мистецтво реставраторів робить добру справу. Нині половина зали і надзвичайно вишукана бронзова люстра уже відновлені. Фахівці будівельно-монтажного експлуатаційного управління №2 виконують оновлення стелі. «Будівельники, використовуючи найсучасніші технології, постаралися зберегти старовинний вигляд будівлі з ліпниною. Роблять все дбайливо, щоб не порушити чарівності споруди», - каже Павло Ісаков.

    Заходимо у відремонтований, можна сказати, новий зал. На цьому місці колись були приміські каси. Наразі повністю закінчено ремонт. Красиво! Тут навіть підлога так би мовити підсилює залізничну тематику (паровоз, що викладений плиткою).

    Далі відвідуємо каси вокзалу і залу очікування для пасажирів. Черг до кас не було. А ті пасажири, які оформляли проїзні квитки, одержували їх дуже швидко. Також у цьому залі для подорожуючих працює вікно для довідок та чергового по вокзалу, камери схову, медпункт. До речі, інформаційні таблички, що допомагають зорієнтуватися пасажирам, створено місцевим художником.

    Керівник підрозділу знайомить нас із касирами вокзалу. Тут працює 16 осіб. Усі вони давно на транспорті і мають відмінний досвід роботи. «Вокзал тримається на відповідальному ставленні кожного працівника до своїх обов’язків. У нас трудяться небайдужі люди, які люблять і цінують свою роботу», - стверджує Павло Ісаков.

    Нас запрошують до вокзальних кімнат відпочинку: сім комфортних номерів - з телевізорами, холодильниками і з душовими кабінами. Тут справжній готельний комфорт для тих пасажирів, котрі вирішили затриматися у Козятині. Затишні кімнати справляють гарне враження. Знайомимося із Іриною Кедис. Вона сьогодні на зміні і чергує у кімнатах відпочинку: «За невеликі гроші пасажир може отримати у нас достатньою послуг. Приміром, прийняти душ можна за 15 гривень», - каже вона.

    Варто зазначити одну важливу деталь - на пероні і на вокзалі дуже чисто. Таке враження, що ти перебуваєш у європейській столиці. Немає ніякого неприємного запаху. Скрізь охайно, навіть біля урн. На станції встановлено нові опори під освітлення, світильники, лавки. А підведений настил під дах захищає пасажирів від будь-яких погодних сюрпризів.

    «У вас завжди такий порядок?» - запитую в очільника вокзалу.

    «Так, завжди. По-перше, гарно прибирають наші станційні робітники. Наразі у нас технічного персоналу та обслуговуючого працює 65 чол. Щоранку миють з вулиці, навіть підвіконня. По-друге, поступово змінюється ставлення пасажирів до порядку. Вони стараються викинути сміття все-таки в урну. Щоправда, не всі. Тож все взаємопов’язано, і, звичайно, працювати колективу у відремонтованих приміщеннях приємніше, а значить і душу свою можна вкладати в загальну справу так, щоб це приносило і прибуток, і моральне задоволення. До речі, до холодів на вокзалі стане затишно і тепло і працівникам, і пасажирам»», - каже Павло Ісаков.

    Ми продовжуємо говорити з начальником вокзалу. Тепер він розповідає про повсякденні завдання. Про те, що залізничний вокзал Козятин здійснює свою роботу для того, щоб жителі міста змогли виїхати потягами і далекого спрямування, і приміського. Пасажиропотік зазвичай ділиться на 60% в приміському сполученні і 40% - в дальньому. «Все залежить від сезону, - пояснює Павло Ісаков. - Всі послуги, які надають працівники вокзалу, крім транспортної та сервісної, виконує інформаційну, іміджеву і культурну функції. В той же час галузева пасажирська служба столичної магістралі розвиває сучасні технології. Адже працюємо над тим, щоб надати пасажирам максимальний комфорт і нові послуги».

    Вокзал турботами всіх служб залізниці тепер виглядає як коштовний діамант у прекрасній оправі. І внутрішній його вигляд відповідає всім необхідним умовам для комфортного там перебування.

    ДОВІДКОВО

    За 9 місяців 2014 р. по відокремленому підрозділу вокзал станції Козятин було відправлено 409 тис. пасажирів у далекому сполученні та 5 млн. 534 тис. пасажирів у приміському сполученні, що відповідає плановому завданню, в тому числі по вокзалу Козятин - в далекому сполученні - 213 тис. пасажирів; в приміському - 945 тис. пас.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    «Ярій*, душе! Ярій, а не ридай»

    19 листопада 1989 року, рівно чверть століття тому, в Україну з цвинтаря села Борисове, що розташоване у Пермській області (Російська Федерація), перевезли до Києва прах в’язнів СРСР Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого.

    Казали, що такого похорону після Лесі Українки столиця не пам’ятає.

    Розповідає одна з координаторів перепоховання Ірина КАЛИНЕЦЬ:

    «Я взяла машину, щоб прибути на Софійську площу раніше, поки машини з домовинами прибудуть, бо вони мали їхати попри Василеву хату (на вул. Чорнобильській, 13 а, у Святошині). За п’ять на дванадцяту - нікого немає на площі, абсолютно. Ні, за десять на дванадцяту - нікого немає. Стоїть кілька львів’ян, кажуть мені: «Ну, оце всі, які стануть від Софії до Шевченка?» Я сказала: «І станете». Дивлюся, стоїть групка чекістів. А тим часом рівно на дванадцяту під’їжджають автобуси. Неймовірність була в тому, що раптом - таке враження, що якийсь мішок розв’язався: з усіх отих вуличок, які ведуть на Софійську площу, ішли натовпи людей. Це було щось неймовірне. Люди стояли по під’їздах, ще десь, вони вичікували, аби не прийти завчасно, щоб їх там розганяли, а щоб прийти рівно на дванадцяту годину, бо як сказано було в листівках: рівно на дванадцяту годину. Значить, так і має бути. А тут на площі вже стоять тролейбуси. І ось люди ідуть, ідуть, ідуть, ідуть, повно їх, і стають, стають».


    Під час панихиди, присвяченої жертвам політичних репресій. Київ, листопад 2014 р.


    Пам’ятний хрест на могилі В. Стуса на Байковому кладовищі.

    Учасником цієї похоронної процесії був і наш тогочасний кореспондент Василь ШИМКО. «Рабочее слово» виявилось одним із небагатьох видань, яке засвідчило цю загальнонаціональну подію на своїх шпальтах. Сьогодні це стало нагодою для нашого нового знайомства зі Стусом.

    Отож все по-порядку: до редакції звернувся Олег ШАРОМИГОВ з проханням віднайти в редакційному архіві цю статтю. Це потрібно для підготовки матеріалів для вечора-пам’яті до 25-річчя з дня перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, що відбудеться у Будинку художника.

    А навзаєм Олег Іванович подарував нашому колективу книгу спогадів та роздумів «Василь Стус: Поет і Громадянин» з автографами близьких по духу й по життю для Василя Семеновича людей - заслуженого журналіста України Миколи Хрієнка, упорядника та товариша Стуса Василя Овсієнка та сина поета Дмитра.


    Автограф Дмитра Васильовича СТУСА, сина поета.

    «Є ПИТАННЯ НАРОДУ»

    У книзі зібрано найцінніші, найцнотливіші спогади і, мабуть, такі, що не потребують коментарів. Тому, звичайно, маючи у плані редакційне завдання - написати про Стуса, довго збиралась духом. Ще Іван Дзюба сказав: «Коли пишеш про таких людей, як Стус - мусиш, насамперед, поставити собі запитання: чи маєш моральне право»? І перебуваючи деякий час під тиском ситуації, коли на ваги ставила свої духовні цінності і просто перечитувала рядки з біографії Василя, ніяковіла.

    Та у книзі знайшла відповідь на свої запитання і сумніви: треба писати, щоб наче навшпиньки піднятись вище, щоб хоч прагнути того морального абсолюту, зразком якого був Стус. Якщо хоч один читач після прочитання матеріалу поставить собі нову ціль і неухильно йтиме до неї - треба писати. Особливо, якщо кожен зрозуміє сьогодні слова Стуса-громадянина: «Є питання народу - і є масштаб усього питання, завужувати який гріх… Більше скажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті - то грішне заняття. Обов’язки сина народу, відповідального за цей народ - єдині обов’язки».

    Слова ці, в тій чи іншій мовній інтерпретації чуємо з вуст народних героїв на сході країни. Дай Бог їм витримати важкі випробування і відчути нашу підтримку.

    Читаючи рядки з біографії поета, весь час ловиш себе на думці - немає нічого випадкового ні в датах, ні в географії.

    …На святу вечерю у 1938 р. в родині Семена та Їлини Стусів на Вінниччині народився Василь. У 1941-му сім’я переїхала у Донецьк. Мешкали у скромному власному будиночку, що у робітничому селищі за залізничним вокзалом. Семен Дем’янович працював робітником на залізниці. Сім’я жила скромно у матеріальному плані, проте батьки не шкодували грошей на книжки. У шестирічному віці Василько пішов до школи. Закінчив її зі срібною медаллю і вступив до Донецького педінституту на спеціальність «Українська мова та література». Саме тут у Донецьку, який сьогодні став кублом сепаратизму, визрівали почуття протесту, що спонукали до розмірковувань і неминучих висновків про невиліковні вади однопартійної системи. Саме тут на Донбасі, де не було жодної української школи, вчителював у Горлівці Василь Стус. «Подумайте только, он разговаривает на своем украинском языке». І це було чути в українському обласному центрі! Та, можливо, саме офіційна зрусифікованість і найбільше провокувала допитливу думку і прозріння Володимира Сосюри, Миколи Скрипника, Івана Світличного, Василя Голобородька, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Василя Стуса.

    У листопаді 1963 р. Стус - аспірант інституту літератури АН УРСР ім. Т. Шевченка. Живе в гуртожитку у Святошині. До слова, Святошин залишився назавжди одухотворений пластичними образами із поезії Стуса.

    ЗНОВУ КІНОТЕАТР?

    4 вересня 1965 р. кінотеатр «Україна». Перегляд «Тіней забутих предків» режисера С. Параджанова. Цей день стане для Василя рубіконом, першим рішучим кроком на шляху до самовизначення. Рівно через 20 років протибою із радянською системою у ніч на 4 вересня 1985 року тіло Стуса кинуть у сиру землю. Навіть закопають без відома родини. І коли приїде дружина, син, близькі люди, Валя вигукне несамовито:

    - Ідіть від нас геть! Залиште нас самих з Василем! Він уже не ваш!!

    «Васильку, рідний, а ми лишилися з Тобою, - розповідає Маргарита ДОВГАНЬ. - Обіймали ту руду суху землю уральську, яка вкрила Тебе - гладили Твоє чоло, цілували очі, в яких запеклося страждання, вкривали квітами Твоє змучене тіло. Квіти росли тут, поблизу, на лісовій галявині. А Твоїх васильків Валя привезла Тобі з України. Поблизу могили - сосни та берези. На відстані, у головах, в останньому сонці грілась горобина. Ми згадували Тебе, співали Тобі Твою улюблену «Ой на горі вогонь горить», співали ще пісні, гомоніли з Тобою».

    …А ПЕРЕД ЦИМ БУВ РУБІКОН

    Зі спогадів письменниці Михайлини КОЦЮБИНСЬКОЇ: «Тоді в кінотеатрі я сиділа поруч з Василем, і встали ми разом. Він вигукував щось відчайдушне на підтримку закликів протесту - «Хто проти тиранії, встаньте!» Він тремтів кожною клітиною свого тіла - я відчула це, обнявши його за плечі, коли ми виходили із залу, щоб хоч трохи заспокоїти. «Боже, як же ти, хлопче, житимеш у цьому світі?! - подумалось мені тоді».

    Вже 20 вересня Стуса відрахували з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки»: читай - за «виступ у кінотеатрі». А далі усі звинувачення зводились до одного: Стус - бандерівець і націоналіст. Той, який має свій погляд і висловлює його. Не нагадують вам ці звинувачення КГБ сьогоднішні «сусідські» вироки для багатьох діячів культури?!

    Сказитись можна –

    як то буть собою.

    До першого арешту у січні 1972 р. Василь Стус працював у будівельній бригаді, згодом - кочегаром при Українському науково-дослідному інституті садівництва, що у Феофанії на околиці Києва. У грудні 1965 р. одружився з Валентиною Попелюх. Молода сім’я мешкала на вул. Львівській, 62, що у Святошині. Василь влаштувався науковим співробітником до Центрального державного історичного архіву УРСР. Але вже за 5 місяців «втратив» і цю роботу. Звільнений за власним бажанням. Читай - за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова з Інституту літератури (автобіографія В. Стуса від 23.07.1966 р.). У листопаді цього ж року на світ з’явився син Дмитро.

    Я ОБВИНУВАЧУЮ

    Справжні причини арештів Стуса полягали у намаганні влади винищити найменші паростки незалежної думки в національній культурі України - нищили. Причому свідомо незалежних діячів літератури і мистецтва, частину української інтелігенції. Як згадує Надія СВІТЛИЧНА, осмисливши масштаб цієї розправи, В. Стус у 1975 р., перебуваючи у таборі, написав статтю «Я обвинувачую», в якій звинувачує КДБ «у свідомій фальсифікації з метою приховання справжніх злочинів та прилюдної дискредитації людей, репресованих за їхні переконання». Стус писав: «Я обвинувачую КДБ, як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ і без’язиким, і безголосим. Судові процеси 1972 - 1973 років в Україні - це суди над людською думкою… над проявами синівської любові до свого народу».

    Свавілля табірної адміністрації, заборона писати, отримувати передачі з волі, зустрічатися з рідними, постійні обшуки, хвороби (шлунок, серце, скалічені ноги), а він ще намагався протестувати голодівками і підтримувати співв’язнів. Наприкінці 1978 р. Василь Стус зрікається радянського громадянства. Він писав, що «заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КДБ вписало на своє конто (рахунок - ред.); ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром в Україні - все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином - це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю - тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства».

    Словами Стуса, ловлю себе не думці, а скільки того рабства осіло в мізках наших, скільки навколо чиновників, які розмову починають з питання, а ти хто такий? Скільки навколо людей, зроблених цією системою маленькими, непомітними потворними у своїх національних почуттях? Огидно!? Таке відчуття, ніби ти не виберешся з цієї прірви.

    Звіром вити, горілку пити…

    І добі підставляти сите

    Вірнопідданого лице.

    ГОЛОВНЕ - Я В ДОРОЗІ

    … 14 травня 1980 р. Стуса вдруге заарештовано. Вирок суддів - до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Перебував у таборі с. Кучине Пермської області. Як писав сам Стус: «Таких умов, як тут, люди не пам’ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні із Сосновки (табірні зони, що підпорядковувались знаменитому кількістю закатованих в’язнів ГУЛАГу (главное управление лагерей - рос.). Одне слово, режим, запропонований у Кучиному, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, бо найчастіше загрожує кара. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць - так званий «ларьок», підряд три тижні відсидів у ізоляторі. Здається, ніде не було такого, щоб за голодівку забирали побачення... Мене двічі карали за голодівку».

    У цьому таборі він написав 250 поезій і стільки ж перекладів, а також публіцистичну працю «З таборова зошита». Загалом за 13 років ув’язнення Василь Стус написав більшість своїх творів, вивчив три іноземних мови.

    Щоб осягнути глибину творчості Василя Семеновича потрібно не лише прочитати його вірші чи публіцистику, потрібно пропустити крізь душу, прожити тими думами великого трагізму.

    Моя душа запрагла неба

    В буремнім леті держить

    путь на стовп

    Високого вогню...

    Ця душа і сьогодні показує нам шлях, дає сили жити, творити, допомагати. «А про мене, дорога, не хвилюйся. Головне - я в дорозі. І - на своїй дорозі. А решта - то не важливо» (1982 р. Із листа дружині та сину).

    І в нас сьогодні свідомих українців, росіян, грузинів, поляків одне завдання - себе зберегти:

    «Ярій, душе. Ярій,

    а не ридай.

    У білі стужі сонце України.

    А ти шукай - червону

    тінь калини

    На чорних водах - тінь

    її шукай,

    Де жменька нас…»

    Підготувала

    за матеріалами книги

    «Василь Стус: Поет

    і Громадянин»

    * Яріти - випромінювати яскраве світло (Словник української мови. 1980 р.)

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Владимир ЦВИРКО: «Берегите себя и своих близких!»

    ИЗ ДОСЬЕ:

    Владимир ЦВИРКО - подполковник международной неправительственной полицейской корпорации, советник комиссара по чрезвычайным ситуациям, эксперт-консультант ОБСЕ по вопросам выживания в особо опасных условиях.

    Спас более 1000 человек. Принимал участие в оказании помощи пострадавшим во время крупных аварий как на шахтах, так и на промышленных предприятиях Украины и других стран.

    Владимир Цвирко прошел стажировку в военном госпитале воздушно-десантных войск г. Бордо (Франция), где получил сертификат международного инструктора по оказанию медицинской помощи в особо опасных условиях и врача первого контакта экстремальной медицины.

    - Владимир Анатольевич, как сказал Вольтер «Истинное мужество обнаруживается во время бедствий». Какими еще качествами должен обладать человек, выбравший профессию спасателя?

    - Главное для спасателя во время бедствий - это не проявление мужества, а оценка его профессиональной подготовки, в том числе и психологической. Первый же выезд по тревоге бывает лакмусовой бумажкой, определяющей уровень профессионализма.

    - Из-за высоких моральных нагрузок чувство сострадания может притупляться. Не происходит ли такой профессиональной деформации в вашей работе?

    - Это не деформация… Это защитная реакция. Пропускать через себя чужую боль каждый раз нельзя - сгоришь эмоционально. А вот полноценное оказание помощи - обязательное условие.

    - Что позволяет поддерживать форму, есть ли какие-либо секреты «крепкого» сна и бодрости тела?

    - С физической формой все понятно: три раза в неделю бассейн, тренажерный зал. Сбалансированное питание. Два раза в год - горные циклы по неделе с рюкзаком. А вот «крепкий сон»? Это проблема и не только моя. Таких «мультиков» за ночь насмотришься. Мозг же за ночь «стирает» не нужные файлы, перерабатывает информацию и выдает решение.

    - Самая ценная награда за годы Вашей работы?

    - Это не мои боевые ордена. Это первый человек, которому я лично спас жизнь.

    - Есть ли среди спасателей женщины? Какова их роль в работе службы.

    - Женщин нет. Это не их задача: работать в таких условиях. Им и в быту хватает «подвигов».

    - Расскажите о сотрудничестве с международными службами: опыт, условия работы у них и у нас?

    - С международными службами происходит обмен информацией. Не такого объема, как хотелось бы. Это из-за их западного менталитета - они более «закрыты». Условия работы сравнивать вообще не корректно ни по оснащению, ни по обстановке на месте чрезвычайной ситуации. И особенно по заработной плате. Это все равно, что сравнивать доходы первоклассника с доходами профессора. За то нам есть, о чём рассказать. По многим практическим вопросам мы впереди. Как говорится, «кто силен в аудитории, а кто - в акватории». Так вот, мы надежные практики, а не интернет-теоретики.

    - Приходилось ли работать в поездах, или при ликвидации аварий на железнодорожном транспорте?

    - Приходилось неоднократно оказывать помощь в поездах. От принятия родов до тяжелых травм. Работы при авариях пока, к счастью, - это только часть тренировок.

    - Владимир Анатолиевич, о чем мечтает спасатель человеческих жизней. Что желает своим коллегам, спасённым и нашим читателям?

    - Мечта? Создание универсальной спасательной службы, оснащенной по последнему слову: с вертолетами и с достойной зарплатой для коллег.

    Своим, так назову, соплеменникам… Парни! Вас ждут дома. Ждут дома и пострадавших, которым вы оказываете помощь. Берегите себя, но «не жалейте себя»! И тогда мы все выполним свой долг, и, тогда, мы все вернемся домой.

    А читателям? «Дни лукавы» - говорили древние мудрецы. Не думайте, что все плохое происходит где-то рядом с другими. Выходя из дома, вы уже попадаете в агрессивную среду. Значит?!

    Берегите себя и своих близких!

    Беседовала Валентина КОЛЯДА, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Як позбутися «професійних» недугів?

    Робота на залізниці пов’язана не лише із значними фізичними та психологічними навантаженнями, але й в окремих випадках вона може негативно впливати на стан здоров’я. Тоді виникають так звані професійні захворювання, серед них - зниження слуху, розлад органів дихання… Зрозуміло, що усі ці відхилення від норм необхідно завчасно виявляти та лікувати. Але як це краще робити?


    У президії конференції

    НА ГОСТИНИ ДО МОРФЕЯ

    Відповідь на таке запитання спробували знайти на науково-практичній конференції, яка днями відбулась у санаторії «Медичний центр реабілітації залізничників» (МЦРЗ) на курорті Хмільник. Захід проходив під керівництвом заступника начальника медичної служби Південно-Західної залізниці, заслуженого лікаря України, кандидата медичних наук Юрія ЛАДУБИ. У конференції взяли участь заступники головних лікарів із поліклінічної роботи та завідуючі поліклініками по забезпеченню залізничних лікарень столичної магістралі, лікарі-отоларингологи (ЛОРи) цих закладів, керівництво та окремі лікарі санаторію «МЦРЗ».


    Приємна мить. Заступник начальника медичної служби Юрій ЛАДУБА вручає сертифікат, що підтверджує підвищення рівня знань,
    завідувачці ЛОР-відділення Ніні ПОГОРІЛЕЦЬ. Такі сертифікати вручено усім учасникам конференції.


    Фото на згадку.

    У вступному слові на конференції Ю. ЛАДУБА зазначив, що із тих залізничників, які регулярно проходять медичний огляд, а це майже 45 тисяч чоловік, значна частка потребує диспансерного оздоровлення і серед них більше 1700 із ЛОР-патологією. Це люди із запаленнями органів дихання та розладами в органах слуху та деякими іншими захворюваннями. Зрозуміло, що ця категорія працівників столичної магістралі потребує лікування та оздоровлення. Найбільші можливості для проведення лікувальних заходів, включаючи й виконання високотехнологічних операцій, є у ЛОР-відділенні Дорожньої клінічної лікарні №2 столичної магістралі.

    З можливостями цього відділення учасників конференції ознайомив його завідувач, кандидат медичних наук Юрій ГРЕБЕНЮК, який є й головним позаштатним отоларингологом Південно-Західної залізниці. У своїй доповіді лікар розповів про можливості відділення, яке оснащене сучасною діагностичною та лікувальною апаратурою й обладнанням. Усе це дозволяє виявляти захворювання на ранній стадії та виконувати складні операції. Зокрема такі, як мікрохірургія вуха, яка дозволяє відновити слух, хірургія доброякісних утворень гортані зі збереженням голосових зв’язок та інші. Новим напрямком у роботі цього відділення є холодо-плазменна коблація (новий метод об’ємного видалення тканин - ред.) і хірургія хропіння. Останнє захворювання, а це дійсно захворювання, доволі поширене і не таке вже й просте. Не тому, що «хропун» заважає спати іншим, особливо у залізничних вагонах. Воно не дозволяє достатньо насичувати організм киснем і забезпечувати біохімічні реакції у ньому. Також призводить до невисипання. Той, хто хропе, часто просинається і не може повноцінно відпочити від перебування на гостинах у Морфея (Бог сновидінь у грецькій міфології - ред.). У таких людей з’являється підвищена сонливість у робочий час. А статистика підтверджує, що 20 відсотків аварій виникає через те, що люди засинають на робочому місці. На залізниці таке недопустимо. Тому від недугів, що можуть призвести до небажаних наслідків, варто позбавлятись.

    Втім не лише у цьому медичному закладі. Про можливості ЛОР-відділення залізничної лікарні у Конотопі, що розраховане на обслуговування двадцяти пацієнтів, як і у згаданому вище закладі, розповіла у своєму виступі його завідувачка Ніна ПОГОРІЛЕЦЬ. Потенціал не такий, як у столичній лікарні, але й тут можуть надати належну допомогу тим, хто отримав захворювання органів дихання чи слуху.

    У своєму коментарі до виступу лікарки із Конотопа Юрій ЛАДУБА зауважив, що варто вчасно та безпомилково визначити діагноз у медичних закладах першої інстанції і спрямувати їх у спеціалізовані заклади, де можуть надати своєчасну, кваліфіковану та ефективну допомогу.

    ДО ХМІЛЬНИКА ЗА СІМЕЙНОЮ ПУТІВКОЮ

    Та у цій загально-залізничній медичній структурі вагоме, а той найважливіше місце займає профілактика «професійних» захворювань та реабілітація тих, хто пройшов інтенсивне лікування із хірургічним втручанням. Тому для виконання таких завдань кращого закладу, аніж санаторій «Медичний центр реабілітації залізничників», немає. Про це у виступі на конференції наголосив директор цього закладу, заслужений лікар України Віктор ПІКУШ. Він зокрема зазначив, що оздоровниця залізничників одночасно може прийняти 440 відпочиваючих, а за рік - до восьми тисяч тих, хто потребує допомоги цього лікувального закладу. Та, на жаль, нинішнього року із тих, хто пройшов оздоровлення, лише третину склали залізничники. Тому необхідно значно збільшити кількість відпочиваючих саме із нашої галузі. Путівок для цього виділяється достатньо. Вперше тут запровадили й сімейні путівки. Це коли батько, мати із дітьми може приїхати у Хмільник. Ті, кому потрібно лікування та оздоровлення, можуть отримати весь курс процедур. А інші - цікаво та незабутньо відпочити. Окрема та й особлива увага на столичній магістралі та у санаторії приділяється ветеранам-залізничникам. Щомісяця нинішнього року тут відпочиває більш ніж сто людей, які своє продуктивне життя та й здоров’я віддали, працюючи на столичній магістралі.

    Та для оздоровлення працюючих залізничників і ветеранів, у тому числі й тих, хто має захворювання, є значно більші можливості у МЦРЗ. Лише поточного року для цього закладу за сприяння керівництва залізниці закуплено обладнання на загальну суму у сім мільйонів гривень. Воно має працювати на оздоровлення залізничників. А яким чином? Відповідь можна було почути у виступі заступника начальника санаторію із лікувальної роботи Олександра ФІКСА. Він зробив акцент на впровадженні інноваційних технологій у процес медичної реабілітації залізничників. Зокрема виступаючий зазначив, що санаторієм вважається той заклад, у якому є хоча б один природній лікувальний фактор. В оздоровниці залізничників їх аж три. Це й вода із вмістом радону, яка є головним санаторним чинником. Є й тут лікувальна мінеральна вода, яка видобута із окремого джерела на території оздоровниці. Для її застосування у лікувальному процесі при патології органів травлення отримано відповідний сертифікат. А неподалік від Хмільника знайдено й поклади цілющої грязі, яка також використовується для оздоровлення працівників сталевих магістралей, в першу чергу для тих, хто має захворювання органів опори та руху й периферичної нервової системи.

    СОЛЯНА «ПЕЧЕРА» ПРОТИ АСТМИ

    Для таких пацієнтів із захворюваннями органів дихання передбачено ще чимало й інших процедур. Скажімо - фітотерапія із використанням лікарських трав під час інгаляцій та для лікувальних ванн. Словом, у Хмільнику є усі можливості для оздоровлення залізничників, які лише відчули недуги або пройшли лікування органів дихання чи слуху. Та справжньою новацією тут стало облаштування соляної кімнати. Її оздоблено від стелі до підлоги блоками із кам’яної солі. І тут створено мікроклімат, як і в соляній печері. Він сприяє лікуванню як бронхіальної астми, так й інших недугів. Про це на конференції розповіла лікар санаторію МЦРЗ Ірина ШМАЛЬ.

    На семінарі пролунали й інші цікаві доповіді, із яких його учасники почерпнули чимало корисного. Зокрема із застосування лазерної, озонової, ударно-хвильової терапії та ін.

    Підбиваючи підсумки науково-практичної конференції, Юрій Ладуба зауважив на тому, що ЛОР-лікарям дільничних та й відділкових лікарень нашої залізниці варто активніше пропонувати оздоровлення у санаторії МЦРЗ тим, хто відчуває вади в органах дихання та слуху. Це дозволить завчасно повернути їм здоров’я, продовжити працездатність, позбавитись «професійних» недуг.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Виталий АНДРИЯШ: «Техника - моё оружие»

    Лично я считаю, что имя в жизни человека играет важную роль, которая предполагает отношение с окружающими людьми и успехами в жизни. Поэтому перед встречей с собеседником узнаю значение его имени. Итак, Виталий - имя происходит от латинского слова «виталис» - живой, здоровый, жизненный.

    Герой сегодняшнего материала - машинист электровоза Виталий АНДРИЯШ, уважаемый спортсмен, для которого гиревой спорт - это жизнь.


    Виталий АНДРИЯШ. Впереди ещё сотни «железных» километров.

    Из разговора с Виталием Витальевичем узнаю: выбор профессии ему был известен еще в первом классе средней школы. Именно его отец - машинист 1-го класса, фанат своей профессии - гордился этим и даже в гости ходил, надевая костюм с петлицами и железнодорожный галстук, сказал, что по окончании 8 классов сын пойдет учиться на машиниста. «Я не возражал. Ведь отец не раз брал с собой в поездки, - рассказывает наш собеседник. - А для ребенка это была несказанная радость - кругом красота, романтика, картинка меняется каждую минуту». И вот этой красотой он любуется с 25 лет, когда впервые поехал машинистом.

    Но, как говорится, работа работой, а вот для души и разрядки… Естественно, с детства, как и все ребята, посещал различные кружки и секции. Но, как признается Виталий Андрияш, только когда начал заниматься штангой, понял - «мое». Сам организм подсказывал, что расположен к этому спортивному снаряду. И результаты были хорошие. Но дальнейшие занятия пришлось прекратить из-за травмы колена. И со штангой распрощался.


    В личной эстафете в Лас-Вегасе.

    Но вместе с тем, занятия спортом не прекращал, занимался для себя. К тому же, как и мечтал, отучился в университете физкультуры и спорта заочно, окончив его в 1997 г.

    Узнаю у Виталия Витальевича подробности о настоящем мужском увлечении. Гиря. Еще издавна этот простой и незатейливый снаряд моментально завоевал любовь у людей, желающих развивать свои силы и выносливость. Характерной особенностью было то, что это не просто спорт, а настоящий праздник мастерства.


    Команда победителей из Украины.

    Сейчас Виталий Андрияш - мастер спорта Украины международного класса. Но, чтобы заслужить такое высокое звание, пришлось выкладываться на все сто в течение долгих лет.

    - Работа машиниста, как говорят, сидячая и психически напряженная, требующая разрядки и физической нагрузки, - размышляет Виталий Витальевич.

    Поэтому занятие таким популярным видом спорта, как гиря, оказалось как нельзя кстати. Начался путь к заданной цели - стать мастером спорта.

    Для себя отмечала и раньше, что для создания красивого тела мужчины часто используют гиревой спорт. В основе которого - развитие силы, выносливости, гибкости, скорости, улучшение общего физического состояния. А еще тренировка личностных качеств, возможность улучшить качество жизни. Виталию Витальевичу удалось не только стать сильнее и здоровее, создать красивое и привлекательное тело, а и осуществить мечту.

    Теперь представьте себе, что для этого необходимо еженедельно увеличивать нагрузки, постепенно совершенствоваться и иметь, прежде всего, силу воли. Именно она помогает достичь больших результатов. Плюс к этому правильное дыхание во время упражнений, которое способствует сохранению силы.

    - Но самое главное - техника, - отмечает Виталий Андрияш. - Ведь в противном случае много не поднимешь, без нее - никуда. Чтобы добиться идеальной техники, я потратил более 20 лет (с 1987 г., когда занялся гирями), хотя многим атлетам и 20-ти лет мало. Ведь каждая тренировка - исследование. Тренируясь - меняешь вид деятельности, обстановку, мысли. И попадаешь в такое творческое состояние, когда что-то ищешь и порою находишь, совершенствуешь себя. Отвлекаешься и получаешь от этого удовольствие. Спорт, он мне жить помогает. Приходишь в зал, рядом - коллеги - потренировались, пообщались, поделились советами. Я, к примеру, по крупицам собирал информацию, - признается Виталий Витальевич. - Требовалось разрабатывать правильные методики, технику доводить до филигранности. Когда начал ездить на соревнования, общался с чемпионами Украины, Союза, выпытывая у них все секреты. Хотя, как правило, не каждый делится тонкостями техники. Со временем стал профессором в этом вопросе (улыбается). Отмечу, что у гиревика энергия идет порционно: напряжение - расслабление, поэтому и психология уравновешенная, относишься ко всему, как говорится, с «холодной головой». Техника - мое оружие. И главное правило - быть уверенным в себе, контролировать и себя, и, повторюсь, технику, не думая о результате, о соперниках. Только когда правильно выполняешь движения, без ошибок, тебя ждет победа, - уверяет Виталий. - К тому же и гири будто переходят в состояние невесомости.

    Благодаря занятиям с гирями, человек может быстро и максимально эффективно развивать силу и становиться более выносливым, отмечает мастер. Когда спортсмен занимается с гирями, он качает не только руки, но и практически все мышцы своего тела.

    О том, что тело - отражение души, говорили еще в Древней Греции. Энергичные здоровые люди всегда выглядят здорово. Именно так и выглядит Виталий Витальевич. Он уделяет спорту достаточно времени, сейчас - это три тренировки в неделю, поэтому мышцы тела и сформировали красивую фигуру. Рельефы плечей, бицепсов - все очень гармонично и пропорционально. А еще у него уверенная твердая походка, ровная осанка, подтянутый живот, могучий торс. Есть чему позавидовать многим мужчинам.

    Виталий Витальевич смог стать настоящим «силачом». Он и сейчас, в свои 54 года, удивляет и заставляет восхищаться своей небывалой силой даже тех, кто вдвое моложе.

    Чего только стоит бронзовая победа Виталия Андрияша на Кубке мира по гиревому спорту и второе место в командной эстафете в Лас-Вегасе. Уточню: 20-22 сентября 2014 г., на Orleans Arena в Лас-Вегасе, США, прошел юбилейный 50-й конкурс «Мистер Олимпия». Здесь впервые в истории был включен в программу гиревой спорт, который, к слову, сейчас переживает расцвет своей популярности в США. А теперь представьте его значимость, если именно благодаря конкурсу «Мистер Олимпия» смог прославиться Арнольд Шварценеггер - экс-губернатор Калифорнии выигрывал состязания семь раз: с 1970 по 1975 годы, и в 1980-м. Прославилась и команда из Украины (5 человек) показав себя, как говорят, во всей красе - получив в борьбе в командной эстафете 2-е место. А в личной обладателем Кубка мира стал многократный чемпион мира Владимир Андрейчук из г. Львов, получивший, кроме медали, престижную тарелку с изображённым орлом и пояс, как у профессиональных боксеров.

    Гиревой спорт уверенно набирает силу и в Украине, завоевывает всё больше и больше поклонников.

    - Я люблю гиревой спорт и хочу, чтобы он развивался дальше, поэтому теми знаниями, которые я получил, хочу поделиться с молодыми спортсменами, - говорит Виталий Андрияш.

    Что ж, я могу только порадоваться за Виталия Витальевича, ведь его мечта сбылась. И тут же на смену ей появилась новая. А какие мечты есть у вас?

    Татьяна ШЕМЧУК, Фото из личного архива Виталия АНДРИЯША

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05