РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 43 (7 листопада 2014)
  • Випуск №43 7 листопада 2014
    Зміст
    1. В очікуванні на власний ідеал (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    2. Спасибо за заботу
    3. Хоч і молоді, та вже досвідчені (Никифор ЛИСИЦЯ)
    4. Краще там, де є контроль (Сергій ГУК)
    5. Життєва звичка старшого покоління (Валентина КОЛЯДА)
    6. Бліц-інтерв'ю (Василина МАЙСЬКА)
    7. Червоне та чорне Павла Шкаріна (Микола ПАЦАК)
    8. Генеральный директор СК «Нефтегазстрах» Антон КИЯШКО: «Мы ставим перед собой задачу не только страховать, но и инвестировать в будущее медицины» (Людмила КОЗИЕНКО)
    9. Як живеш, залізничнику? (Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк)
    10. Житомирський «тил» також не підведе (Оксана КЛИМЧУК)
    11. Всі вони разом палко люблять чарівну Україну (Петро ЗАРИЦЬКИЙ)
    12. Турнір змішаних команд. Жінки - «під прикриттям» (Тетяна ШЕМЧУК)

    В очікуванні на власний ідеал

    В історії колективу станції Київ-Волинський чимало прекрасних сторінок. І у наш час не припиняється череда виробничих перетворень в інфраструктурі вузлової станції на південно-західному напрямку від столиці. Будь-хто із старожилів та тих, хто цікавиться історією, обов’язково пригадає, що за свою майже 115-річну історію Пост-Волинський (колишня до 1973 р. назва станції), як залізничний форпост, завжди перебував на вістрі транспортних перетворень.





    У столиці розвивалися найближчі промислові зони. Без інфраструктури цієї станції не обходились ні за мирних часів, ні під час Великої Вітчизняної війни. Перше бомбардування фашистськими яструбами 22 червня 1941 р. також витримали залізничники Поста-Волинського. Були і жертви. Про них згадується у багатьох історичних хроніках.

    Коліями, що з’єднують Київ, Фастів, Коростень, транспортувались десятки тисяч тонн вантажів, подорожували мільйони пасажирів у мирний час. А з появою поруч із залізничними коліями та пасажирськими платформами аеропорту станція набула чималої популярності.

    Лідери виробничих змін. Таких на станції чимало. Ми познайомились із черговими по станції (ДСП) Віктором ЯРОЩУКОМ та Анною ГОРЧИНСЬКОЮ (див. фото), оператором при ДСП Світланою ХУДАЩОВОЮ. У світлому приміщенні, де чергують майстри фабрики залізничних маршрутів, відчувається порядок.

    Дуже старались, коли наводили порядок на території та у приміщеннях, вводить у курс справи заступник начальника станції Дмитро ДОВГАЛЬ. Адже вже давно так ведеться: під час комісійних оглядів під керівництвом начальника Південно-Західної магістралі має бути проінспектовано все інвентарне обладнання, стан колійного господарства. Про правильність ведення нормативних документів також забувати не варто.

    Жодний «глянець» не сховає недоречності у сфері утримання у належному стані станційного господарства, якщо вони виникнуть. З цієї точки зору на ст. Київ-Волинський все нормально. Для цього щоденно працюють усі суміжні служби столичної магістралі.

    З якими проблемами приходиться зустрічатися залізничникам? Із впровадженням курсування міської електрички деяке навантаження відчули чергові по станції. Але якщо знаєш власну справу на сто відсотків, а прилади сигналізації, централізації та зв’язку працюють як годинник, часткове виробниче навантаження не є надзвичайним.

    Естетичний стан станційних об’єктів. Для колег начальника станції Василя МЕЛЬНИКА це - зрозуміла категорія. Київ-Волинський - одна із візитівок столиці України. Тож, перебуваючи на місцевому вокзалі, на пасажирських платформах, подорожній люд, який виходить з електропоїздів, має відразу зрозуміти, що на них тут чекають, вважає інженер-технолог станції Іван СТЕЦЕНКО.

    Нещодавно на станцію після закінчення Київського технікуму залізничного транспорту прийшла працювати Олена БОРИСЕНКО. Оператор поста централізації по Київському вантажному парку швидко призвичаїлась до порядків та технологічної дисципліни. Ця красива, скромна у житті, але грамотна та вправна у роботі дівчина встигла поступити на навчання до Державного економіко-технологічного університету транспорту. Майбутній фах - інженер з організації процесу перевезень. Значить, із залізничним транспортом власне життя вирішила пов’язати надовго. Доброзичлива, з бадьорою усмішкою, її очі світяться теплотою. На моє запитання, який тип чоловіка їй ближче до душі, лише на мить задумалась: «Леонардо Ді Капріо». Що ж на це відповісти? Артист протилежної статі уособлює у собі ідеал чоловіка в уяві глядачки. Красивий, харизматичний, мужній, розумний, романтичний… Чого побажали Олені? Звісно, зустріти власний ідеал.

    Життя на станції Київ-Волинський продовжується. Запам’яталась фраза, яку наостанок почули від молодої залізничниці Олени Борисенко: «Найкращий день у житті - це сьогодні».

    Дорогою до редакції думав, що все ж таки має рацію ця дівчина. Звичайно, можна зранку гримнути на власного кота, вилаятись на мобільний разом з будильником, видати тираду просто у повітря з приводу осінньої негоди. Можна дратуватися через холодні батареї, перейматися з приводу «тромбів» на дорогах, через небажану зустріч із деякими колегами… Звичайно, можна, але чи потрібно? Адже, як стверджують мудреці, кожен день, кожна хвилина - це вибір. І щоранку - це теж вибір. Тому просто уявіть собі, що сьогодні раптом останній ранок у вашому житті, і запитайте себе: «А як би я хотів провести цей день? Що б такого зробити, щоб він запам’ятався і приніс користь не тільки мені, а й людям?» Адже щастя - це теж вибір! Твій вибір, і воно завжди не схоже на інші щастя, воно лише твоє.


    На фото: Олена БОРИСЕНКО: «Найкращий день - це сьогодні!»; оператор при черговому по станції Світлана ХУДАЩОВА: «Протягом тридцяти п’яти років роботи на станції зрозуміла головне. Служба на залізниці є складною. Проте я вдячна тим людям, які йшли пліч-о-пліч по життю та зробили його прекрасним!»

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Спасибо за заботу

    В сентябре этого года на родине бывшего Министра транспорта Украины Г.Н. Кирпы в селе Клубивка в линейной больнице оздоравливались ветераны-железнодорожники Юго-Западной дороги. 42 человека приехали из Киева, Казатина, Хмельницкого, со всех отделений дороги.


    С большим радушием нас принял коллектив больницы, возглавляемый главным врачом Василием БОРИСЮКОМ. С первых шагов взялись за лечение заведующая отделением Татьяна ИВАЩЕНКО (она же невропатолог), терапевт Ольга КОРОТЮНЬ. Ветераны смогли себя оздоровить в водолечебнице, испытать на себе массажи, ЛФК, УЗИ, ЕКГ, оксигенотерапию и массу других процедур. Медсестры круглосуточно обслуживали пациентов, были очень внимательны, приветливы в обращении к нам, особенно к инвалидам труда. Повара постарались - готовили вкусную, разнообразную пищу.

    Старшие групп организовывали поход в музей-усадьбу Г.Н. Кирпы. Экскурсовод Игорь КОШЕЛЬ (двоюродный брат Кирпы) подробно рассказал о семейной жизни и трудовой деятельности Георгия Николаевича, показал фильм о нем. За время отдыха ветераны ездили в старинный город Изяслав.

    Мы благодарны коллективу больницы, руководству Юго-Западной железной дороги и Дорпрофсожу за представленную возможность оздоровления.

    Владимир КОРНИЛОВ,

    почетный железнодорожник


    Хоч і молоді, та вже досвідчені

    Основу величезної команди залізничників складають професіонали, які здобули належну фахову освіту, мають надійні навички та чималий стаж роботи. Однак у кожному трудовому колективі поряд із ветеранами трудяться й молоді працівники, які переймають досвід, постійно підвищують свою майстерність і готуються перейти до розряду професіоналів. У когось цей процес затягується на тривалий період, дехто і за декілька років виходять на фаховий рівень своїх старших колег. Про тих, хто належить до останньої категорії, - подальша розповідь.

    Серед багатьох залізничних професій, кожна із яких доволі важлива і відповідальна, є й така, що потребує особливих навичок та неабиякої витривалості. Це - дефектоскопісти. Ті, хто займається цією справою, повинні за допомогою спеціальних приладів виявити найменші тріщини у рейках, щоб попередити їх подальше руйнування. Адже саме воно може призвести до небажаних наслідків.

    Уже понад п’ять років виходить на перегони оператор дефектоскопного візка Олександр ТУПІКОНЕНКО, щоб виявляти «захворювання» у металі, який витягнуто у залізничні рейки на сотні кілометрів. І за останні роки він не пропустив жодного відхилення від норми, виявляв найменші дефекти, через які могла б статись велика біда.

    Як вдалось молодому спеціалісту досконало освоїти таку складну професію?

    Складових тут декілька. Перш за все - базові знання. Хоч навчався Олександр у Вінницькому транспортному коледжі за фахом техніка-механіка з експлуатації та ремонту підйомно-транспортних, будівельних і дорожніх машин та обладнання, теорію дефектоскопії опанував самотужки, причому за короткий термін. А практичні навички здобував уже у процесі роботи. Під контролем досвідчених фахівців, з якими працював у парі. Певний досвід молодий спеціаліст перейняв і від батька Віктора, який більше тридцяти років трудиться на залізниці, а левову частку цього часу провів у дефектоскопному вагоні за приладами. І на сьогодні він трудиться у якості механіка-налагоджувальника дефектоскопних візків. Тож і допомагає синові розбиратись у тонкощах апаратури, щоб той, при потребі, міг полагодити її під час перебування на перегоні. Втім Віктор Семенович передає свій досвід і меншому синові Володимиру, який працює у вагоні-дефектоскопі, приписаному до дистанції колії у Києві.

    - Не буду приховувати те, що обидва сини стали дефектоскопістами за моєю рекомендацією, - зізнається в розмові Віктор Тупіконенко. - Але перед тим, як порекомендувати синам цю роботу, я оцінив їхні можливості. І не в останню чергу - фізичні, адже наша професія пов’язана зі значними фізичними навантаженнями. За зміну доводиться проходити шпалами не один десяток кілометрів, штовхаючи попереду себе візок. Мої хлопці - не із слабаків. Обидва займаються легкою атлетикою, а Олександр у свій час займався і зі штангою. Усе це їм пригодилось у роботі.

    Коли ж згадати про усю родину Тупіконенків-залізничників, то варто назвати й матір двох молодих спеціалістів - Наталю Миколаївну, яка уже тривалий час працює комірником у камері схову вокзалу ст. Вінниця. У цій родині може бути й продовження династії. Адже Олександр з дружиною Юлією виховують двох доньок - Даринку та Анечку. Тож, можливо, вони й продовжать сімейну справу. А поки нею займаються чоловіки, причому роблять усе успішно, з кожним днем набуваючи все більше досвіду.

    Набув уже досвіду й ще один молодий дефектоскопіст Вінницької дистанції колії Роман ГОРБАТЮК. Йому двадцять п’ять років, і він повністю освоїв секрети обраної професії. Сьогодні працює на рівні професіоналів таких, як його батько. Юрій Людвігович уже більше двадцяти років мандрує коліями із візком, виявляючи дефекти у рейках. Коли скласти до купи всі маршрути, пройдені ним під час роботи, то вийде відстань, що може опоясати усю земну кулю. У сина значно менший кілометраж, однак і він прокрокував шпалами вже немало. Та, головне, що під час цих «прогулянок» він не пропустив жодної тріщини у рейках. А це - основна ознака професіоналізму.

    На рівні із професіоналами працює й молодий помічник машиніста Олександр СЛОБОДЯНЮК. У свої 25 років він уже встиг пройти підготовку у Жмеринському вищому професійно-технічному училищі, заочно закінчити Київський електромеханічний технікум та навчатись у Центрі професійного розвитку персоналу. А до навчання в училищі він ще рік працював на різних роботах - офіціантом, вантажником…

    - У той час я зрозумів, що краще мати хорошу професійну підготовку, - зізнається співрозмовник. - За рекомендацією мого дядька Олександра Тарасюка, який працює машиністом-інструктором у локомотивному депо Жмеринка, я й обрав собі професію. Вона мені подобається. Останнім часом проходжу практичне навчання у якості машиніста. Думаю, що незабаром здам заліки, іспити і здобуду право керувати тепловозом серії 2М62. А поки що мені у цьому допомагає мій наставник Роман Коник. У нього вже великий досвід роботи машиністом.

    З подальшої розмови із Олександром дізнався, що окрім основної залізничної професії він освоїв і додаткову - хіміка-дозиметриста. Причому й у цій справі він уже досягнув непоганих результатів. На міських змаганнях у рамках цивільного захисту команда локомотивників зайняла перше місце, випередивши з десяток інших, що брали участь у цьому заході.

    Робота у молодого машиніста - на першому плані, однак він знаходить й час на відпочинок. Причому - активний. Головне захоплення - рибна ловля зі спінінгом. Найбільший трофей - піймав щуку довжиною з руку. Золотої рибки ще не піймав, однак три бажання є. Одне із них може незабаром здійснитись.

    - З моєю нареченою Тетяною вирішили наступної весни одружитись, - ділиться своїми планами Олександр Слободянюк. - Вона навчається у торгівельно-економічному інституті. Крім того захоплюється співом, причому успішно. Під керівництвом продюсера Ігоря Юрковського брала участь у багатьох концертах. Останнім часом вона виступає у військових госпіталях із благодійними концертами перед бійцями АТО. Вже побувала у Києві, Одесі, Львові. Планує поїхати й у східні області. Переживаю за неї, але сподіваюсь, що все буде гаразд.

    Будемо на це сподіватись і ми. Як і на те, що збудеться й друге бажання Олександра. Воно пов’язане із навчанням у Харківській академії залізничного транспорту. А третє, головне, - стати класним машиністом тепловоза. Думається, що й воно здійсниться, адже для цього вже зроблено чимало. Є відповідна освіта, теоретична підготовка, а досвід, практичні навички у нього зростають, накопичуються з кожним днем. Тож у Олександра є шанс стати одним із наймолодших, чи й наймолодшим машиністом у локомотивному депо Жмеринки.

    Розповідь про молодих, але уже досвідчених фахівців можна продовжити, їх працює чимало у структурних підрозділах столичної магістралі. Однак про усіх в одній публікації розповісти неможливо. Та й із наведеного вище видно, що у нашої залізниці є майбутнє. Його творитимуть ті, хто сьогодні, як кажуть авіатори, стають на крило, а через декілька років стануть кістяком, професійною основою трудових колективів.


    Никифор ЛИСИЦЯ

    Краще там, де є контроль

    Під головуванням першого заступника начальника Південно-Західної залізниці Івана ФЕДОРКА днями відбулося засідання комісії з профілактики правопорушень та злочинності в підрозділах столичної магістралі. Під час її роботи проаналізовано стан справ у сфері боротьби зі злочинністю за 9 місяців поточного року.

    Голова комісії докладно розглянув кожний випадок, що трапився на залізниці. І за кожне правопорушення керівники причетних служб давали відповідні пояснення. Впродовж зазначеного строку кількість злочинів, вчинених працівниками залізниці, в порівнянні з аналогічним періодом 2013 р., збільшилась на 4 випадки, а саме 14 проти 10. При цьому збільшилась і кількість працівників залізниці, відносно яких було відкрито кримінальні провадження - 18 проти 10. Особливого розголосу у третьому кварталі набула справа щодо машиніста локомотивного депо Дарниця А., який на ст. Чернігів-Північний з метою подальшого збуту викрав 90 літрів дизпалива з маневрового тепловоза. Крадія звільнено з роботи.

    Відзначалося, що за звітний період зменшилася кількість порушень митних правил працівниками поїзних бригад. Проте випадки з метою надурити чатових кордону ще трапляються. Довелось червоніти на нараді керівництву Київської вагонної дільниці. Провідника цього підрозділу Л. митники спіймали «на гарячому» при спробі приховати від контролю 10 мобільних телефонів «Samsung». Проте керівництво дільниці не відсторонило порушника від роботи. І вже через два дні він знову спілкувався з правоохоронцями з аналогічного приводу.

    У порівнянні з попереднім роком спостерігається незначне зменшення кількості крадіжок і пошкоджень майна залізниці. Лише на чотири випадки. Однак сума завданих збитків при цьому збільшилася на 3,3 млн. грн. Найбільших збитків завдано пасажирському господарству. Тут допущено розкрадання обладнання пасажирських вагонів на 2,3 млн. грн.

    Серйозного аналізу в питаннях збереження майна залізниці зазнала робота співробітників служби відомчої воєнізованої охорони. Саме від добросовісного виконання ними своїх посадових обов’язків залежить збереженість майна в станційних парках прийому та відправлення поїздів. Тому перший заступник начальника залізниці поставив завдання - провести позапланові нічні перевірки у справі несення служби стрільцями.

    Враховуючи ці факти, учасники наради зробили висновок: робота служб та підрозділів залізниці з профілактики правопорушень та злочинності є недостатньою. По кожному випадку виникнення надзвичайних ситуацій необхідно проводити службові розслідування з подальшим розглядом матеріалів на оперативних нарадах за участю представників профспілкових організацій.


    Сергій ГУК

    Життєва звичка старшого покоління

    «Ніякі негативні зміни у суспільстві не повинні торкнутися ветеранів. Ви будете відчувати нашу турботу постійно. Незважаючи на зумовлене військовою агресією на сході України зниження рівня перевезень, у цьому році фінансових коштів для вирішення питань непрацюючих залізничників вже виділено на 27% більше, ніж у минулому», - запевнив присутніх від імені начальника залізниці його заступник з економічних питань Сергій ГОРІЛЕЙ. Також з нагоди Дня залізничника із рук Сергія Васильовича та начальника служби кадрової та соціальної політики Алли ДРОНОВОЇ ветерани отримали нагороди.


    Годинник від начальника залізниці голові ради ветеранів Жмеринської дирекції Ларисі ФУРМАН вручили заступник начальника залізниці з економічних питань Сергій ГОРІЛЕЙ та начальник служби кадрової та соціальної політики Алла ДРОНОВА

    Далі за сценарієм - доповідь, звіти, виступи. VI звітно-виборна конференція Об’єднання ветеранів війни та праці Південно-Західної залізниці показала, що за чотири звітні роки зроблено чимало добрих справ, прийнято багато мудрих рішень задля соціальної та моральної підтримки старшого покоління залізничників. У доповіді голови ради Об’єднання ветеранів війни та праці столичної магістралі Юрія БІЛОУСА звучало чимало цифр і щодо матеріальної допомоги, і щодо забезпечення путівками і т.д. Відгуки за таку благодійну допомогу ветерани радо надсилають на адресу нашої газети, у чому ви, шановні читачі, неодноразово переконувалися. За сухими цифрами стоїть душевна чуйність - найбільша людська цінність. А для ветеранів це - ще й життєва звичка. Адже ні вони, ні ті, кому вони допомагають, не перестають відчувати необхідність робити добро.

    На конференціях, що пройшли напередодні у ветеранських колективах по всій столичній магістралі, обговорювалась низка проблем, про які писала газета «Рабочее слово». Не став винятком і цей захід, що проходив у залі засідань управління Південно-Західної залізниці. Медичне страхування та обслуговування у відомчих лікарнях, рівень матеріальної допомоги на оплату комунальних послуг, відновлення роботи групи патронажних сестер - далеко не весь перелік гострих питань.

    У своєму виступі голова ради ветеранів Козятинської дирекції Сергій БУРАВСЬКИЙ запропонував переглянути положення, затверджене наказом №273/Н стосовно заохочення непрацюючих пенсіонерів у зв’язку з ювілейними датами. Суть проблеми у тому, що у договорі немає чітко фіксованої суми та й ювілейні роки конкретно не визначені, а на сьогодні для 80-річного ветерана кожен наступний рік вартує особливої уваги та матеріальної допомоги.

    З проблемою аналогічного характеру, як зазначила у своєму виступі голова ради Конотопської дирекції Лариса КІРСА, стикаються ветерани, у яких ще живі батьки. Отримання допомоги у випадку їх смерті для непрацюючих пенсіонерів не передбачено. А в наш час такий сумний захід потребує чималих затрат.

    Емоційним та ґрунтовним був виступ голови ради ветеранів Жмеринської дирекції Лариси ФУРМАН. Не зі слів видно, як вона піклується про своїх колег, оббиває пороги і спонсорів, і підприємців, звертається до державних установ. І, як кажуть, хто стукає, тому відкривають. За допомогою таких звернень та листів Лариса Федорівна вирішила багато питань і навіть домоглася заохочення головам рад, що в наш час є чималим матеріальним стимулом. Також у її виступі прозвучала пропозиція, яка згодом і ввійшла до проекту постанови, щодо розгляду керівництвом та Дорпрофсожем можливості виділення путівок для ветеранів у санаторій Трускавця на пільгових умовах.

    Голова ради ветеранів Коростенської дирекції Петро КОНЧАКІВСЬКИЙ запропонував звернутися до керівництва з проханням внести голів ветеранських рад до списку для отримання транспортної вимоги за формою №3, відновлення якої планується з 2015 р.

    Однією з вагомих для ветеранів дат є День залізничника. Тож вкотре питання перенесення дня святкування на серпень, як це було раніше, порушувалося на конференції. А озвучив його та чимало інших нещодавній ювіляр з Житомирщини, активний учасник ветеранського руху Василь Митрофанович ШУБОВИЧ.

    Окремим пунктом постанови виділено розглянути питання щодо надання пільг на абонплату за користування залізничним номером телефону.

    В цілому роботу ради Об’єднання визнано задовільною, обрано членів нової ради, а ось голова, як і має бути, залишилась на своєму місці. Мудрий керівник та сумлінний організатор знову взяв високу планку відповідальності. Юрій Семенович Білоус і надалі нестиме почесний обов’язок очільника старшого покоління трударів столичної магістралі.


    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Валентина КОЛЯДА

    Бліц-інтерв'ю

    Що ж найбільше турбує сьогодні голів ветеранських організацій та їх «підопічних»? Це ми і намагалися з’ясувати у коротких розмовах перед початком та після звітно-виборної конференції.

    Леонід Миколайович ЖУК - голова ветеранської організації вузла Хутір Михайлівський:


    - Турбує те, що сьогодні ми не в змозі зробити все для надання допомоги своїм 383 ветеранам дистанції колії, станції та залізничної лікарні. Складно, насамперед, бо вони проживають у двох областях. А це територія, що розташована у восьми районах. Не всі можуть приїхати. Але, незважаючи на проблеми, ми не відмовили жодному ветерану, який звертався за допомогою. Все це завдяки підтримці з боку керівництва залізниці, особисто Олексія Мефодійовича КРИВОПІШИНА, а також управління соціального захисту населення, районної влади, голови Конотопської територіальної ради ветеранів Людмили Андріївни КІРСИ. Повірте, це щирі слова без підлабузництва.

    Володимир Васильович СИНГАЇВСЬКИЙ - Герой соціалістичної праці, член Коростенської ветеранської ради:


    - На 91-му році життя з повною відповідальністю скажу, що організація наша працює і допомагає у міру можливості. Радію успіхам свого колективу. Тому, що налагоджено співпрацю з місцевими органами самоуправління, з профспілками. Хвилюють будь-які прикрощі. Та, як кажуть, ще є порох у порохівницях. Тож ми ще ого-го-го!

    Хочу відзначити, що саме ветеранські організації для багатьох залізничників стали осередком людяності, милосердя, добра.

    Валентина Федорівна СИЧ - голова ради ветеранів будівельно-монтажного експлуатаційного управління (БМЕУ) №2:


    - Найбільше турбує сьогодні усіх, напевно, не лише ветеранів, мир у нашій країні. Кожного вечора я молюся за долю усіх синів, онуків, які захищають наш спокій. Саме завдяки їм у мене щодня є можливість займатися опікою старшого покоління, яке колись захищало нашу країну. Й, до речі, ту, що воює з нами, також. Завдяки нашим хлопцям майже понад півтисячі дідусів та бабусь, які працювали в БМЕУ, мають змогу бавитися з онуками, ходити багряними осінніми алеями й дивитись в синє небо. Хай збереже їх Бог і Україна живе в мирі!

    Микола Васильович КОЦЮРБА - голова ветеранської організації вагонної дільниці ст. Київ-Пасажирський:


    - Я став у цьому році головою, так би мовити, новачок у цій справі. Та є кого брати за взірець. Відчуваю значну підтримку з боку голови ветеранської організації Київської дирекції Галини Костянтинівни ШКЛЯНЧУК та профспілок.

    Наша організація велика - понад дві тисячі непрацюючих ветеранів. І що особливо видається складним, і на чому вже наголошували виступаючі, так це охопити увагою географічно проживаючих у різних областях ветеранів. Чув слушну пропозицію зробити розподіл за регіональним принципом. Можливо, це було б правильніше.

    Ще стає доволі прикро, коли людина відмовляється від путівки з банальних побутових причин. На мою думку, її повна безкоштовність і відіграє тут негативну роль. Бо якби хоч 5% заплатив з власної кишені, то питання «кому пасти корову» відпало б швидко.

    Віра Іванівна БАХІНА - голова ради ветеранів Ворожбянського вузла:


    - Ветерани не з чуток знають, що таке війна. Всі наші проблеми, скажу відверто, відходять на інший план. Ми всі дуже схвильовані тим, як нахабно та цинічно веде себе Російська імперія чи те, що ще залишилось від неї на плаву! Невже, щоб світ дізнався про Україну, вона мала вибухнути Чорнобилем? Невже має стати плацдармом жорстокої нової війни? Це найбільш болить і турбує, про це говоримо скрізь. А ще, маючи змогу бути почутою через нашу газету, хочу подякувати за допомогу - путівки, медичне страхування, лікування - і керівництву, і Дорпрофсожу, і раді залізниці, і службі кадрів. Усім: від найменшого службовця до високого чину.


    Спілкувалась -

    Василина МАЙСЬКА

    Червоне та чорне Павла Шкаріна

    Війна, друга світова, все далі відходить в історію. Наступного року минатиме сімдесят років, як стихли гармати в Європі та на Далекому Сході. Сімдесят - ціле людське життя, виросло кілька поколінь, які про війну знають лише з розповідей. Здається, достатньо часу, аби забулося те лихоліття. Та не стирається війна із пам’яті. Бо чорним плугом переорала вона життя мільйонів, принесла трагічну звістку чи не в кожну родину, нівечила, калічила, знищувала... Таке не забудеться ніколи.

    «Червоне - то любов,
    А чорне - то журба».

    Із пісні на слова
    Дмитра ПАВЛИЧКА

    Війна у долі Павла ШКАРІНА теж залишила глибокий слід. Тільки лиха він сьорбнув ще у передвоєнний час. Як і скрізь, у його село Чернацьке (Середино-Будський район Сумської області - авт.) наприкінці двадцятих прийшла колективізація. Батько хлопця до колгоспу не поспішав - умів тримати в руках сокиру та пилку, тож без заробітку не залишався. Але його одноосібна свобода сільську владу не влаштовувала. «Дрова привезти, - розповідає ветеран, - підводи не дають. У ліс не ходи - колгоспний. Гниє, трухне гілка, а не займай. Та і ходили, і збирали. Малі ж були із братом. Батько зробив нам візочок дерев’яний, то ним і возили... А ще корову пасли попід шляхом. У лісі там, на луці - не можна, бо не колгоспники... Дуже важко було. І тридцять третій рік... Страшний рік...»



    Павло ШКАРІН у 1947 році і перед дев’яностоліттям

    Він рано залишився без матері. Батько одружився вдруге, і вже скоро в родині було п’ятеро дітей. Школа? «Чотири класи закінчив, - посміхається Павло Іванович. - Закінчив і пішов на роботу в колгосп».

    Яку роботу давали в колгоспі дитині? Посильну. Міг пасти худобу, у жнива возити воду на поле, гребти солому чи сіно... Підростав - довіряли складнішу. Зарплата? Як і скрізь - за трудодні. Вже перед війною Павло Шкарін «завербувався» під Шостку на торфорозробки. Тут уже платили грішми. А йому йшов лише сімнадцятий рік.

    У розмові Павло Іванович майже не говорить про два роки окупації. Я не наполягаю, хоч цікаво було б почути спогад жителя лісистого краю, який вважається партизанським. Та й не тільки партизанським. Зовсім близько від Середино-Буди є російський Локоток, де за німців була утворена Локотська республіка.

    А до армії Павла Шкаріна призвав Дмитрівський військкомат (Курська область - авт.) 15 березня 1943 р. «Вишикували нас і питають, чи є мінометники, - продовжує розповідь ветеран. - Міномета я тоді ще не бачив, та кажу, що є. Записали в батарею 120-міліметрових мінометів. А 22 серпня розпочався наступ, і вже скоро ми були у Марчишиній Буді. А там - Ямпіль, Шостка, форсували Десну...»

    Фронтові дороги навідника важкого міномета Павла Шкаріна від Дніпра пролягли Білоруссю. Кулі минали, та осколок ворожої гранати надовго приписав його до шпиталю. Прооперували, але рана не заживала. «У Калінковичах я вже потроху ходив, - пригадує Павло Іванович. - На кухні допомагав, ще якусь роботу давали. А тоді провів санітарочку додому - жила вона в селі кілометрів за шість від шпиталю. І затримався. Уранці викликає начальник шпиталю: «Де був?» - «В кіно ходив...» І він мене, кіномана, відразу ж виписав. А рана зажила вже у Польщі».

    Павлу Івановичу в листопаді виповнюється дев’яносто. Я б і не знав про ювілей, якби не пропозиція голови профкому станції Хутір Михайлівський Ірини Скоблік. «Я вас познайомлю, - говорила вона. - Приїздіть. Не пошкодуєте».

    А його, дійсно, цікаво слухати. І не лише про війну. У післявоєнний час фронтовик прийшов на станцію. Спочатку влаштувався у воєнізовану охорону, пізніше став вагарем. І вчився, наздоганяв те, чого не зміг опанувати в дитинстві.

    - Добре, що школа була близько, - говорить. - А ще будував хату. Батько ж корову дав.

    - Корову? Так їй же сіно треба. І пасти.

    - А сіно в Знобі купували.

    Я ще раз дивуюся, бо від Хутора до Зноб-Новгородського не так уже й близько.

    - Залізницею, - пояснює Павло Іванович. - Разом із лісом возили. В тюках. Там у вагонах залишалося місце, щоб їх приткнути.

    Тільки школою Павло Шкарін не обмежився. У 1966 р. він закінчив Київський технікум залізничного транспорту і перейшов працювати у фінансовий відділ Конотопського відділка залізниці.

    У другій половині шістдесятих відділок очолював Борис Степанович Олійник. Саме тоді завершилася електрифікація дільниці Ніжин - Конотоп - Хутір Михайлівський, зростали швидкості руху поїздів й обсяги перевезень, інтенсивно велося житлове будівництво. А начальником фінансового відділу був Олексій Нікітченко. Їх долі багато в чому схожі. На фронт Олексій Денисович потрапив у сорок третьому, якраз на Дніпро. Там його було поранено, тож майже рік лікувався по шпиталях. Перемогу зустрів у Німеччині, а після демобілізації подав документи до того ж Київського залізничного технікуму.

    - Так, на роботу мене брав Борис Степанович, - пригадує ветеран. - Олексій Денисович Нікітченко був вимогливим керівником. Але й справедливим. І принциповий був.

    Ще б пак, до сих пір про нього у дирекції згадують: коли начальник фінансового відділу міг сказати «ні» Борису Степановичу Олійнику - і той погоджувався.

    Фінансовий ревізор - посада не з романтичних. Папірці, цифри та постійні роз’їзди, бо дільниця, за яку відповідав Павло Іванович Шкарін, сягала аж Вирівки під Конотопом. І це при тому, що майже на всіх станціях відправляли та приймали вантажі, працювали квиткові каси... Як справлявся він із таким обсягом?

    - А чорнетка допомагала, - пояснює Павло Іванович. - Записую у чорновичок необхідні дані, а вже удома аналізую та роблю висновки.

    Фінансовим ревізором Павло Іванович працював до виходу на пенсію. Та й після виходу ще кілька років не залишав залізничних лав. Нині ж... На здоров’я не скаржиться, та пригадує, що раз «крутнуло» - підскочив тиск. Та ще очі. Прооперували, але має періодично показуватися лікарям у Києві.

    Дев’яносто літ - не жарт, вік солідний, пора, коли можна сміливо говорити, що активна життєва фаза минула. На долю покоління Павла Шкаріна випало всього багато.

    - А все-таки, коли було найважче? - запитую співрозмовника. - І коли жилося легше?

    - Найважчим, найстрашнішим був тридцять третій рік. У війну було не так страшно, як тоді. А найлегший - так це за Брежнєва...

    Уже в кінці зустрічі, коли до відходу електрички залишалися зовсім мало часу, Павло Іванович приніс теку із документами. Трудова книжка, виписана у 1947 р., військовий квиток, де записано, що демобілізувався він сержантом, документи про нагороди... Фронтових нагород дві - медалі «За отвагу» та «За освобождение Варшавы». Чималий життєвий багаж, що й казати.

    6 ноября Павел Иванович ШКАРИН отметил свой день рождения.

    От всего сердца поздравляем с 90-летием! Такой юбилей - очень важное и значимое событие, ведь далеко не каждому суждено встретить столь почтенный возраст. Желаем, чтобы здоровье не подводило, жизнелюбие и оптимизм никогда не иссякали, а близкие люди радовали своей заботой и вниманием.

    Пусть каждый день дарит радость и положительные эмоции, ведь это и есть залог долгожительства!

    Коллектив станции Хутор Михайловский


    Фото автора та із сімейного архіву

    Микола ПАЦАК

    Генеральный директор СК «Нефтегазстрах» Антон КИЯШКО: «Мы ставим перед собой задачу не только страховать, но и инвестировать в будущее медицины»

    С 2007 года страховая компания предоставляет защиту железнодорожникам Юго-Западной магистрали по программам добровольного медицинского страхования, а также уделяет особое внимание оснащению ведомственных больниц Укрзализныци современным медоборудованем. Мы поинтересовались, как сейчас обстоят дела на рынке медицинского страхования и с какой целью компания инвестирует в медицинскую отрасль, у ее генерального директора Антона КИЯШКО.


    - Антон Александрович, полгода назад Вы возглавили страховую компанию «Нефтегазстрах». Как оцениваете работу компании по медицинскому страхованию в целом и с Юго-Западной железной дорогой, в частности?

    - С позиции критичной оценки работа была достаточно эффективной. Конечно, в масштабах всего населения Украины, можно сказать, что медицинское страхование слабо развито - подобные страховки есть всего у 1,3 млн. человек. Но в масштабах этих застрахованных почти 40% или 0,5 млн. человек застрахованы в нашей компании. И это уже значительный показатель. С 2007 года мы возглавляем рейтинги по добровольному медицинскому страхованию (ДМС) в Украине. Нашим опытом заинтересовались руководители Рабочей группы по разработке проекта обязательного медицинского страхования при Кабинете Министров Украины в 2008 году, а в 2014 году - при регуляторе страхового рынка - Нацкомфинуслуг. Однако стоит учесть, что убыточность этого вида делает его крайне нежелательным в портфелях многих страховщиков. Я бы больше сказал: одного наличия желания или возможностей выиграть по тем или иным причинам тендер на осуществление этого вида страхования не достаточно, как могут думать неопытные компании. Медицинское страхование для людей - это колоссальный каждодневный труд большого коллектива профессиональных страховщиков, врачей, операторов колл-центра, ассистанса и, конечно, соотношения высокой деловой репутации и наличия собственной технологии этого вида услуги. У нас за много лет работы есть все компоненты для предоставления очень качественной услуги по одной простой причине: для нас медицинское страхование - это приоритет деятельности. Поэтому мы живет не только сегодняшним днем, а прежде всего - работаем на перспективу.


    Мы стараемся популяризировать услугу медицинского страхования среди населения, инвестируем значительные денежные средства в медицинское оборудование, тем самым поддерживаем медучреждения и повышаем уровень медицинского обслуживания наших застрахованных.

    «Нефтегазстрах» публичная компания, поэтому отчетность и последние новости жизни компании размещаются на нашем сайте и в авторитетных изданиях. Из отчетности видно, что с начала года выплата на одного застрахованного возросла, притом, что стоимость страхового полиса осталась неизменной. Это приемлемо для нас благодаря значительному объему страхового портфеля. К примеру, за 6 месяцев 2014 года мы помогли вылечить 86 тысяч человек и на это потратили 101,4 млн. грн. По сравнению с аналогичным периодом 2013 года, эта сумма на 30% больше. А всего за 2013 год по различным заболеваниям с помощью компании было пролечено 216 тыс. застрахованных на сумму 170 млн. грн. Как вы видите, цифры немалые.

    Уже за январь-июнь этого года СК «Нефтегазстрах» выплатила застрахованным Юго-Западной магистрали 18,9 млн. грн. по 15 993 страховым случаям. Также за этот период наша компания оказала финансовую помощь двум застрахованным - работнику и пенсионеру, на общую сумму 26 тыс. грн.

    Как свидетельствуют данные показатели - мы прогрессируем.

    - Расскажите об особенностях программ ДМС именно в вашей компании. Ведь есть же и конкуренты.

    - Мы своим конкурентам благодарны - они нас стимулируют к развитию. (смеется) А если серьезно, за 8 лет работы с Укрзализныцей в сегменте добровольного страхования работников и пенсионеров-железнодорожников, мы создали уникальный в своем роде механизм взаимодействия с участниками страхового процесса (от страховой компании до лечебных учреждений, фармкомпаний, ассистанса и пр). Наличие собственного медицинского ассистанса позволяет нам круглосуточно реагировать на обращения застрахованных и оперативно организовывать оказание медицинской помощи, вне зависимости от того, в какой части Украины находится наш застрахованный. Качество процесса лечения постоянно контролируют врачи-инспектора нашей компании.

    Наши программы медицинского страхования отличаются гибкостью и доступностью. Так, с конца 2013 года мы предложили нашим клиентам-железнодорожникам перейти на новую программу медицинского страхования. Хотя эта программа несколько дороже предыдущей, она значительно расширяет покрытие расходов на лечение, дает возможность неограниченного количества госпитализаций в год, оплаты дорогостоящих операций, даже онкологических, что может себе позволить далеко не каждая страховая компания. Страховая сумма увеличена до 40 тысяч гривен, введено безлимитное лечение основных групп заболеваний в медучреждениях Укрзализныци. Важно и то, что в страховые случаи входит амбулаторно-поликлиническая помощь, то есть, прием и консультации специалистов, диагностические обследования, физиотерапевтические процедуры, медикаментозное обеспечение амбулаторного лечения.

    - Вы так позитивно говорите о конкурентах. Не боитесь неконкурентной борьбы?

    - Те компании, которые давно и профессионально работают на рынке медицинского страхования, понимают сложность этого бизнеса и ведут себя цивилизованно. Мы придерживаемся такого же принципа - наивысшего уважения коллег и их работы, совместно участвуем в публичных дискуссиях, рабочих группах и конференциях, которые способствуют развитию этого рынка. Что касается неконкурентной борьбы, она тоже есть, но обычно это происходит со стороны страховых компаний, которые не попадают под понятия рыночные и публичные компании.

    Здесь стоит добавить, что мы очень серьезно относимся к своей репутации. Мы всегда с особым вниманием соблюдаем интересы своих клиентов, партнеров, коллег и очень дорожим сложившимися за долгие годы отношениями. Я верю, что мы делаем правое дело и все это помогает нам в конкурентной борьбе.

    - Давайте поговорим об инвестициях, которые, пожалуй, не делала ни одна другая страховая компания в этой сфере. Вы инвестируете в ведомственные медучреждения Укрзализныци? Какая цель этого процесса?

    - Вы правы, мы единственная на рынке компания, которая, начиная с 2007 года, приобретает для медицинских учреждений Укрзализныци современное медоборудование. К примеру, с начала 2014 года для ведомственных больниц Юго-Западной железной дороги нашей компанией было передано оборудование на общую сумму 400 тыс. грн. Такой подход к инвестированию - это превентивные мероприятия в сочетании с улучшением качества лечебного процесса. В итоге - намного эффективнее происходит взаимодействие нашей страховой компании с больницами. Это очень затратный механизм, который демонстрирует, что мы намерены работать на этом рынке и с этим клиентом долго, эффективно и профессионально. Мы хотим не просто поставить, например, лекарственные препараты, а существенно улучшить качество обслуживания застрахованных железнодорожников в ведомственных медицинских учреждениях. И такая практика действует не только на Юго-Западной железной дороге. Всего только за 2013 год СК «Нефтегазстрах» приобрела лечебно-диагностическое оборудование для железнодорожных больниц на общую сумму 6,6 млн. грн.

    Наряду с развитием других видов страхования медицинское страхование совмещенное с инвестированием останется нашим козырем как для успешных предприятий, так и для населения. ®

    Людмила КОЗИЕНКО

    Як живеш, залізничнику?

    Вони працюють і якось виживають під час війни, штатні співробітники Донецької залізниці, чоловіки та жінки різного віку. Спілкуюся зі своїми знайомими колегами за допомогою мобільного і службового зв’язку, бо виїзд за межі Донецька зовсім не гарантує благополучного, як ще рік тому, повернення назад. Дехто спілкується зі мною охоче, дехто відверто завертає розмову про жахливе сьогодення. Розумію. Не наполягаю. Вибачаюся. Бажаю благополуччя. Дійсно, зараз на Донбасі головним є, напевно, просто залишитися живим.



    Можливо, ти, читачу, забув, що ця магістраль охоплює дві найбільш хворі на сепаратизм області України: власне, Донецьку та Луганську, що разом складають поняття Донбасу. Якщо поглянеш на мапу цих охоплених війною областей, тоді неодмінно побачиш знайомі сумнозвісні назви та мимоволі бодай трохи відчуєш тамтешні жахи, пов’язані зі смертю своїх задурених фальшивою багаторічною пропагандою колег-співвітчизників. Іловайськ, Дебальцеве, Попасна, Єнакієве, Вуглегірськ, Торез, Горлівка, Макіївка…

    Дякуючи Богові, живих мешканців Донбасу сьогодні є значно більше. Молимося за них і за себе! Бо вкрай потрібно зупинити війну і повернутися до мирного щасливого життя.

    Луганські залізничники ледь оговталися від тривалої літньої руйнації міста артилерією. Великим святом тут став факт оновлення, нехай і вкрай слабкого, пасажирського руху. Скажімо, на Одесу та Донецьк. Звідси, ще на початку смертельного свавілля любителів експериментувати Україною, виїхало безліч мешканців. Навіть місцеві залізничники перелякано лишали свої оселі, що досі стоять без світла та води, очікуючи на повернення хазяїв. Але що цікаво і водночас приємно - дехто з них вже рветься до місцевого спорткомплексу «Локомотив» на тренування. Звичайно, це переважно чоловіки. Мало їх поки що, оптимістів, але віримо - стовідсотково побільшає в рази.

    З Луганська виїхало, зокрема, і подружжя Арещенків, відомих в Україні шахістів-гросмейстерів. Щодо Катерини Арещенко зазначу: вона свого часу перебралася сюди до свого чоловіка Олександра, члена збірної України з шахів, зі свого рідного Львова. Саме в Луганську вона влаштувалася інструктором фізкультурно-спортивного клубу «Локомотив» Донецької залізниці, здобувши, зокрема, золоту медаль у складі її збірної на Спартакіаді Укрзалізниці знов-таки у Львові. Ось такі метаморфози. Війна примусила подружжя переїхати з Луганська до столиці Галичини. Сумний, принаймні для мене, факт. Обласний центр Луганськ ще довго доведеться відновлювати, настільки серйозно зруйноване це справжнє пролетарське місто під час цьогорічної війни.

    Ще коли вся Україна фокусувала свою увагу лише навколо захопленого російськими диверсантами Слов’янська, ніхто навіть думати не міг, що благополучний Луганськ згодом опиниться в ситуації в рази гіршій. Сьогоднішній Слов’янськ живе своїм майже звичним українським життям, сюди постійно повертаються його мешканці. Зокрема, електропоїздами з Харкова. Аж ось Луганськ вже став, на жаль, містом-інвалідом.

    Про які вантажні перевезення можна говорити зараз, маючи на увазі доволі вагому частину Донецької залізниці, що перебуває в зоні АТО? Скажімо, цупить ворог зараз наше донбаське вугілля, відвозить кудись метал, ті або інші вантажі. Треба покласти тому край.

    В Іловайську, що знаходиться під контролем так званої ДНР, на відновлювальних роботах у місцевому локомотивному депо на допомогу місцевим своїм колегам «десантувалися» залізничні будівельники з територій, підконтрольних збройним силам України: зокрема, Слов’янська та Маріуполя. Своєрідний координаційний центр з проведення даних робіт перебуває також у зоні, підконтрольній т. зв. ДНР - в управлінні Донецької залізниці у місті Донецьку. За словами одного з керівників служби будівельно-монтажних робіт і громадянських споруд, незважаючи на воєнні дії, пошкоджену війною інфраструктуру магістралі відновлювати треба якнайшвидше.

    Ясинувата. Між нею та Донецьком зараз пролягає зона підвищеного ризику, оскільки снаряди падали і продовжують падати, якщо можна так висловитися, безсистемно. Провінційне донбаське місто, але водночас потужний залізничний вузол, Ясинувата постраждала від артилерійського вогню вражаюче. Як мені розповіла тамтешня мешканка, котра працює на вокзальному комплексі станції Донецьк, сюди вона приїздить останнім часом далеко не щодня, як було в мирні часи, коли після закінчення роботи сідала в електропоїзд і за якихось двадцять хвилин виходила вже на пероні станції Ясинувата. Тепер вона вже котрий тиждень ночує безпосередньо на робочому місці в Донецьку. Уявіть собі, що воно таке для молодої жінки, в якої є сім’я.

    Інша моя знайома, жителька Волновахи, розповідає, як їй доводиться з певною періодичністю, оскільки працює вона в управлінні Донецької залізниці позмінно, підводитися о четвертій ранку, аби встигнути на перший маршрутний автобус на Донецьк, що рушить звідси о 5:50. Наскільки це «комфортно», відчув на власній шкірі також і я, коли їздив у Львів з Волновахи, діставшися сюди з Донецька тим самим автобусом, і повертався зі Львова саме сюди, відсидівши прохолодну ніч на жорсткій лаві в залі чекання вокзалу станції Волноваха. «Задоволення» ще те, скажу я тобі, читачу!

    Про стан справ у Макіївці, гірничо-металургійного міста. На місцевому вокзальному комплексі лише зрідка можна побачити пасажирський і вантажний рух. Так звана ДНР керує життям Макіївки, наскільки вона взагалі на це спроможна. Результат плачевний. Внаслідок серпневих розривів снарядів на території вокзалу вибило фасадне скло з обидвох боків його будинку, всередині якого на одній із стін викладено красиву мозаїку залізничної тематики. Серйозно пошкоджено контактну мережу, будівлю електрощитової. Колектив вокзалу регулярно організовує власними силами так звані суботники, сподіваючись на мирне врегулювання політичної та воєнної кризи.

    Як у захопленій прибічниками відокремлення від України Макіївці, так навіть у визволених містах Донбасу, є проблема з отримуванням заробітної платні залізничниками. Скажімо, у Слов’янську для цього треба вистояти довжелезні черги. Якщо додати, що в провінційних містах Донеччини є обмаль банкоматів «Експрес Банку», окрім, мабуть, Донецька, стане зрозумілим, наскільки серйозною постала також проблема «здобуття» вже зароблених грошей. Щодо умовно благополучного в цьому плані Донецька, то я, наприклад, навіть з третьої реальної спроби зняти з банкомата хоча б якусь копійку, досі мрію здійснити це практично. Отаке «народне» життя залізничників Донбасу в так званих «республіках».

    P.S. Той факт, що швидким поїздом з вокзального комплексу станції Донецьк сьогодні можна дістатися славетного кримського міста Севастополя, для когось став, напевно, справжнім святом душі. І дійсно, деякі люди охоче відвідали півострів, аби подихати там новим повітрям свободи, як вони її розуміють. А мені чомусь зовсім не весело. Бо чомусь душа тяжіє до умовного заходу. Постійно. Ні, не до Польщі з Австрією, не до Німеччини з Угорщиною. Тяжіє до рідної України, яку нарешті відкрив для себе, нехай лише у двадцять першому столітті. Відкрив би її так само весь мій нещасний Донбас.


    Фото з інтернету

    Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк

    Житомирський «тил» також не підведе

    Відомий український журналіст телеканалу «Інтер» Роман Бочкала запропонував присвоїти Житомиру статус «Міста-героя». Про це оглядач написав на своїй соціальній сторінці у Facebook.

    «Житомир - місто герой. Тільки герой не тієї війни, а вже цієї. Таке стійке відчуття у мене було вчора, коли я був там. Саме із Житомирщини найбільше мобілізованих в українській армії. Це славні 95-а бригада десантників, 26-а - артилеристів, 30-а механізована. Витоки добровольчого батальйону «Айдар». Я розумію, що немає в нас більше такого звання місто-герой. Але може варто замислитися?» - пише Р. Бочкала. Відзначимо: в інтернеті його пропозицію підтримали понад 700 осіб, які відвідують його сторінку. В коментарях люди висловлюють свою думку і погоджуються з автором.

    Як мешканку Житомирщини, мене ці слова надзвичайно вразили, додалося ще більше гордості за своїх земляків-патріотів, які відстоюють незалежність України на сході держави і діють так, щоб війна не прийшла до нас. Безперечно, вони воюють і гинуть за кожного з нас. У цьому контексті хотілося б наголосити і те, що громада Житомирщини об’єдналася у прагненні підтримати воїнів, надати їм необхідну допомогу одягом, харчами, бронежилетами, військовим спорядженням і навіть технічними засобами.

    Як стало відомо, голова облдержадміністрації С. Машковський сказав: «На сході держави воюють понад п’ять з половиною тисяч військовослужбовців із Житомирської області. Жителі регіону, волонтери всіляко підтримують наших бійців. Майже щоденно на схід України відправляються вантажівки з продуктами харчування, матеріально-технічними засобами, які надають жителі області. Волонтери також сприяють у наданні транспорту, закупівлі медичних препаратів, військової амуніції. При чому все це здійснюється свідомо, без жодного примусу. Адже розуміємо, яку важку ношу наші військові взяли на себе та яке важливе завдання вони зараз виконують».

    Мешканці кожного району області організовують збір необхідних речей для своїх воїнів-земляків. А ось жителі Андрушівського району спільно з місцевими підприємцями зібрались коштами та придбали для бійців 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади модульний тепловізор R-1500.

    Цей тепловізор встановлюється на бронетранспортері (БТР). Його дальність бачення - понад 1,5 км. Таке обладнання зараз дуже потрібне нашим військовослужбовцям, котрі героїчно захищають країну. Прилад коштує 96 тис. грн. Необхідну суму всією громадою збирали протягом двох місяців.

    Нещодавно житомирським десантникам на схід відправили броньований автомобіль для транспортування поранених. Автівка розрахована на ефективний захист від сучасної армійської зброї, ручних гранат і вибухових речовин, повідомляє сайт Житомирської міської ради. Цей автомобіль зможе вберегти життя десантників, переконані представники міської влади, адже разом із благодійниками вдалося купити броньовик, дообладнати, перефарбувати його і доправити на фронт.

    Це лише окремі епізоди тієї масштабної діяльності громади Житомирщини заради підтримки наших воїнів. Але і вони свідчать про те, що останні події на сході України не можуть залишити байдужим жодного свідомого громадянина нашої держави. Жителі Житомирщини збирають допомогу для земляків-військовослужбовців, приймають переселенців із Донецької та Луганської областей, а ще - допомагають коштами на лікування пораненим воїнам. Це саме завдяки підтримці небайдужих людей, серед них і працівники залізничних підрозділів. Важкопоранений під Слов’янськом коростенець Максим Ящук зміг потрапити на лікування в ізраїльську клініку. І таких прикладів є ще чимало. Однак, за останніми даними, відомі імена 35-ти військових із Житомирської області, які потребують коштів на лікування, протезування та реабілітацію. Волонтери із Житомира збирають інформацію про поранених земляків та поширюють її в соцмережах, щоб якомога більше людей дізналось про потреби поранених військових. Наразі у Facebook створено сторінку «Допомога пораненим військовим Житомирщини», де волонтери, які самостійно відвідують військові госпіталі та допомагають пораненим, публікують їхні історії та реквізити для перерахування коштів.


    Оксана КЛИМЧУК

    Всі вони разом палко люблять чарівну Україну

    Хто спілкувався з цим чоловіком, проймається глибокою повагою до нього. Пізнання його характеру та духовного світу викликає захоплення та подив, душевний трепет та світлу радість, що у наш прагматичний час є романтикою, сповненою краси та людяності, доброти та щедрої любові.

    З ЛЮБОВІ ПОЧИНАЄТЬСЯ ВСЕ

    У цьому переконаний мешканець села Козятина Віктор Андрійович Кльоц. А ще з сумлінної праці, чесності та потреби творити добро. Ці риси характеру отримав у спадок від тата, Андрія Андрійовича, та мами, Станіслави Францівни - життєвих світочів доброти, його найвищих духовних авторитетів.




    Дитинство і юність були сповнені не тільки шкільними буднями й допомогою батькам, а й великим прагненням докопатися до всього самотужки, у всьому спробувати себе, тому стругав і клепав, різав і припасовував, а ще відвідував шкільний гурток малювання, який у його рідній школі №9 започаткував учитель української мови та літератури І.А. Сердюк.

    Ті уроки малювання й вирішили Вікторову долю після армійської служби, бо влаштувався художником-оформлювачем місцевого маслозаводу. Згодом працював у залізничній лікарні, завідував на козятинському відділку залізниці художньою майстернею. Нині трудиться у пожежному поїзді.

    У вільний від основної роботи час Віктор Андрійович перебуває у творчому пошуку і дерзанні. Він малює етюди, картини, ікони, робить духовний розпис. А ще - чого він тільки не робить, бо ж має душу чуйну, руки вмілі, вдачу працьовиту. При цьому приказуючи, що в неумілого руки не болять. Та неодмінно додаючи із усмішкою у красиві вуса: «розпочни діло і в тебе обов’язково вийде...».

    Про картини художника Віктора Кльоца неодноразово повідомлялося в місцевій та обласній пресі. Бо де б його творіння не експонувались, хто б їх не бачив - враження неймовірні. В його творчому активу - дві виставки у Музеї історії міста Козятина, одна - в обласному центрі. А ще твори у приватних колекціях жителів Америки, Італії. І, безумовно ж, Кам’янця-Подільського, Києва та багатьох інших українських міст. Його ікони - диво рукотворне, бо лики святих і одухотворені, і відкриті, і всепроникні. А хіба не такими є портрети багатьох відомих особистостей, зображення яких відтворив на полотні художник? Ми сповна ще не усвідомлюємо який тонкий лірик та знавець людських душ мешкає поряд з нами, який самородок народного уміння не відкритий широкому загалу, яке джерело духовності струменить із серця цього напрочуд доброго, чуйного, порядного, глибокодумного та світлого чоловіка...

    РОДИНА - БОЖИЙ ОБЕРІГ

    Так вважає Віктор Кльоц. Прикладом йому та старшому брату Володі, який також має натуру творчу, були батьківські стосунки. За минулих часів машиністи залізничних локомотивів, а саме ним був тато, називалися інтелігенцією робітничого класу. Вони були взірцем професіоналізму, самоорганізації та дисципліни. Мама трудилась кравчинею і своєю працею хотіла всіх обігріти й порадувати. Андрій Андрійович вже водить локомотиви магістралями вічності, а Станіслава Францівна просить у Бога добра, миру і довголіття своїм дітям, внукам, правнукам і всім добрим людям. Материнське тепло - у кожному її слові, життєва мудрість - у спогадах та почуттях…

    У життєвих артеріях родини Кльоців тече польська і українська кров. Чарівна Вікторова дружина Лаура носить гени вірменського народу, а всі вони разом палко люблять чарівну Україну. Ця любов засвідчена синами Олексієм та Андрієм, внучками Катрусею та Вікусею.

    Батьківський дім - пристань, до якої завжди повертаєшся із життєвих мандрів. У родини Кльоців ця пристань добротна, велична і красива. Для друзів, рідних, знайомих чи просто добрих людей двері їхньої господи завжди відкриті. Хто стане за ворота їхнього обійстя, буде зачарований побаченим, а переступить поріг домівки - затамує подих від захоплення і здивування. Їхнє помешкання - як великодня писанка. І якби не знав куди потрапив, то подумав би, що це музей краси та вишуканості, людської духовності і світлої любові до життя і нашого Творця. Побувавши в родинному гніздечку Кльоців, обов’язково й самому хочеться стати кращим...

    НА НЕВЕЛИЧКОМУ батьківському обійсті площею у вісім соток помістився цілий всесвіт, у якому все привабливе і доцільне. Старенька батьківська хата тільки доповнює нову сучасну господу, мов демонструє спадкоємність поколінь. На що глянеш: все потрібне, зручне, красиве. Новий двоповерховий будинок планувався спочатку як невеличка художня майстерня, але життя спонукало звести житло. Будували його всім сімейством понад десять літ. Важку працю людським потом освячували і бажанням зробити все до ладу. Тому й відчувається тут смак художника та робота майстра: у стінах, меблях, паркетній підлозі, різьблених перилах східців, у каміні, якому Віктор Андрійович вдихнув нове життя, забравши його з приміщення міської установи, що йшло під знос. Особливої гармонії помешканню надають картини та ікони. Кожна заслуговує на окрему розмову. Кожна обов’язково буде оцінена як витвір історичного чи побутового реалізму, як надбання сакрального (тісно пов’язане з вірою в Бога - ред.) мистецтва...

    ПОДЯКА ЗА ЗЕМНІ ЩЕДРОТИ

    Понад 120 троянд спалахнули різнобарв’ям життєвої благодаті та краси. Як у творінні садово-паркової культури тут знайшлось місце для романтичних скульптур, сріблястих ялин, туї, кущів ялівцю, веймутової сосни, багатьох інших місцевих і екзотичних представників рослинного світу. Своєрідні зелені оази, обрамлені камінням, переносять то у часи козацької доби, то в заповідні місця Криму, в лісовий затінок, де розкошує чаклунська папороть, чи в привілля південних субтропіків, де таємничо шепочеться з вітром кущ американської трави. І, як мовив поет, що поєдналось красиве і корисне, на задньому плані ростуть невеличкі яблуньки, які потрапили сюди з європейської цивілізації.

    Саме вона вплинула на Віктора Андрійовича, коли побував у Польщі і побачив, як там уміють працювати і відпочивати. Ту красу й вишуканість він вирішив привнести на власне обійстя.

    Один порух руки - і чарівна німфа цідить водичку з глечика у рукотворному водоспаді. А «Ластівчине гніздо» над «ялтинською скелею», наче таємниче дихає морем. Трав’яне обрамлення створює вигляд живого різнобарвного килима, народженого світлими почуттями, працьовитими руками та багатою уявою.

    Поряд альтанка, у якій вся родина може зібратися в слушну часину, аби послухати духовну, класичну чи сучасну музику, випити по чашечці кави чи чаю, порадіти сонячному дню і подякувати Господові за його земні щедроти... Україна в одному обійсті?! Виявляється, це можливо.


    Фото автора

    Петро ЗАРИЦЬКИЙ

    Турнір змішаних команд. Жінки - «під прикриттям»

    Останні дні жовтня. На залізниці вперше відбувся турнір з волейболу серед змішаних команд Південно-Західної. Дорожній фізкультурно-спортивний клуб «Локомотив» радо вітав усіх учасників. А самі гравці були налаштовані дуже серйозно. Цього разу у протистоянні зіткнулися п’ять команд з Київської, Козятинської, Жмеринської, Конотопської та Коростенської дирекцій залізничних перевезень.

    Команди грали по колу. Вони вели запеклу боротьбу за кожне очко, демонструючи високий рівень гри і волю до перемоги.

    Турнір змішаних команд (4 чоловіки + 2 жінки). Він проходив дуже здорово… На ігровому майданчику гаряче. Для тих, хто не був на турнірі, важко передати емоції, які панували під час усіх ігор.

    Час летів непомітно. Переможених не було. Всі - переможці. А як же інакше, адже усі отримали заряд бадьорості, здоров’я та насолоди від колективного духу на ігровому майданчику. Мені також вдалося пройнятися навколишньою атмосферою. Адже турнір проходив на високій хвилі суперництва.


    Перший заступник начальника Південно-Західної залізниці Іван ФЕДОРКО вітає кращого гравця турніру серед чоловіків Андрія ПАНЮТУ

    Спортсмени весь час розвивали необхідні змагальні якості, підвищували надійність ігрових навиків й тактичну майстерність.

    Команди, демонструючи цікаву, красиву гру, боролися із суперниками до останнього. Саме така воля до перемоги, таке бажання битися було присутнім у кожній команді.

    Цікава деталь. Форма кожної з команд відрізнялася за кольоровою гаммою, а також мала свій стиль. Наприклад, гравці команди Коростенської дирекції були одягнені у форму синього кольору із заправленими футболками, тоді як гравці Козятинської дирекції залізничних перевезень у білу з червоними вставками навипуск. До того ж, кожна з команд мала свої особливості у грі. Мою увагу привернула гравець з Козятинської дирекції за номером 5 Олена Бінецька, яка весь час підбадьорювала та підтримувала команду у процесі гри словами: «Собрались», «Берём», «Играй».


    Переможці - команда Коростенської дирекції залізничних перевезень

    А ось Олена Коржук з команди Коростенської дирекції, на мій погляд, виявилася найменшим на зріст гравцем, вона ледь до нижнього краю сітки діставала. Але це їй не завадило на майданчику рухатись досить впевнено і вдало, допомагаючи команді завойовувати такі цінні очки. До речі, саме їй у команді дістався 13 номер. На моє запитання, як же грається під номером 13, відповіла коротко: «Не забобонна». І дійсно, цей факт аж ніяк не позначився на кінцевому результаті. До того ж активна група вболівальників, яка бурхливими оплесками підтримувала команду, повсякчас підбадьорювала їх. А ще - чарівна посмішка Юлії Мосійчук, якою вона обдаровувала гравців після кожного вдало забитого м’яча.



    Під час гри - боротьба триває

    - Як гралося у змішаній команді? - з цим питанням звертаюся до дівчат з Коростенської дирекції: Олени Коржук - бригадира ланко-збірної бази колійної машинної станції №122, Юлії Мосійчук - розподілювача КМС-122 та Наталії Юрківської - інженера Коростенської дистанції колії.

    - Вперше в житті грали у такій змішаній команді. Гра-мікс - це добре, але складно. У чоловіків гра йде більш емоційно, швидко, а у нас, жінок, спокійніше. Гра дуже сподобалася, до того ж чоловіки нас похвалили. Взагалі, гра жінок і чоловіків на майданчику відрізняється. Ми відчуваємо себе «під прикриттям». Але у моменти, коли, наприклад, м’яч попадає в аут, відчуваєш свою провину, звинувачуєш у всьому себе. Чоловіки - вони і у житті, і на полі - сильніші. Їхню силу та обсяг гри ми відчули на майданчику. До того ж, у змішаній грі важче саме їм, тому що, коли усі шість гравців - сильної статі, кожен перекриває свою зону. А от коли на полі є жінки, їм доводиться окрім своєї перекривати ще їхні зони. Та все одно, як би гарно не грала дівчина у волейбол, удар у неї слабший. Взагалі у грі-мікс основне навантаження припадає на мужніх та сильних, для нас - це більш емоційний вплив. Звичайно, у суто жіночій команді відчуваєш себе впевнено, на своєму місці, на рівні йде гра. І серед своїх розумієш, чи ти сильніша, чи слабша за суперницю. А от серед чоловіків… вже на підсвідомому рівні розумієш, що вони - двометрові та сильні. А ми емоційні і психічно, і фізично. І вже скоро будемо сильніші за чоловіків. А поки що прикладаємо усіх зусиль і намагаємося не поступатися.

    І, дійсно, не поступилися. В результаті змагань під час запеклої боротьби саме команда Коростенської дирекції залізничних перевезень стала найсильнішою, посівши 1-е місце. Решта місць розподілилися таким чином: 2-е - Конотопська, 3-е - Київська.

    Капітан команди-переможниці В’ячеслав Кондратенко, майстер КМС-122, високо оцінив гру своєї команди:

    - Вперше ми грали у змішаному складі. Дуже цікава та своєрідна гра. Адже у команді з чоловіками звик грати за себе, а тут ще доводилося звертати увагу на дівчат. Наші дівчата - прикраса команди, вони надихали нас на гру. Були і складнощі. У грі приходилося прикривати жінок - з’являтися у потрібному місці, у потрібний час. У нас все вийшло.

    А як же призи, запитаєте ви?

    За зразкове суддівство ігор пам’ятними подарунками нагороджено Василя Гаращенка та Олексія Комісарова.

    - Ми позитивно поставилися до гри змішаних команд, де були задіяні як хлопці, так і дівчата, - зазначили судді. - Команда Коростенської дирекції залізничних перевезень добре зіграла. За рахунок того, що виклалася до кінця, стала на 1-е місце.

    Далі перейшли до переможців у номінаціях. Так, кращим гравцем турніру серед жінок визнано Людмилу Гарматюк з команди Жмеринської дирекції залізничних перевезень. А кращим гравцем турніру серед чоловіків - Андрія Панюту - гравця команди Конотопської дирекції залізничних перевезень.

    Також пройшло нагородження переможців та призерів турніру. Команди отримали дипломи та кубки. Гравці - медалі, дипломи та грошові винагороди.

    На церемонії нагородження були присутні Іван ФЕДОРКО - перший заступник начальника Південно-Західної залізниці, Орест ЛОГОШНЯК - голова Дорпрофсожу, Олексій КОНОВАЛ - помічник начальника залізниці - начальник адміністративної служби, а також начальники галузевих служб залізниці.

    Слова подяки лунали на адресу всіх учасників турніру.

    Із заключним словом для підбиття підсумків змагань виступив Іван Федорко, який від імені начальника залізниці привітав усіх учасників з Днем залізничника і побажав міцного здоров’я, домашнього затишку, гарної зарплатні та поваги від керівництва, а ще приїздити на змагання та вигравати медалі.

    Тож побажаю і я гравцям-залізничникам нових перемог, досягнення нових яскравих вершин, ще більшої згуртованості у команді і підтримки одне одного!


    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Тетяна ШЕМЧУК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05