РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 41-42 (31 жовтня 2014)
  • Випуск №41-42 31 жовтня 2014
    Зміст
    1. Шановні залізничники!
    2. ПОВЕРНУЛИСЯ У ДОБРОМУ ГУМОРІ (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    3. Ветеран всегда в строю! (Василий ШУБОВИЧ, председатель Совета ветеранов железнодорожного узла ст. Житомир, почетный железнодорожник, почетный ветеран Украины )
    4. Начальник механізованої дистанції вантажно-розвантажувальних робіт Василь БАБЧУК: «Вантажимо усе, що дозволено перевозити залізницею» (Підготував Никифор ЛИСИЦЯ )
    5. І для себе будують, і підшефним допомагають (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. У чому сила, профспілко? (Віктор ЗАДВОРНОВ Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. Володимир МИШИН: «Дирекції вдається не втрачати свою особливість» (Спілкувалася Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    8. Чотири хвилини «про запас» (Анатолій САДОВЕНКО)
    9. Графік руху змінено (За інформацією прес-служби Південно-Західної залізниці)
    10. Професія, що робить людину сильною (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    11. Добродійка із «залізничними» генами (Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    12. Залізничники та медики не обіцяють, а роблять добрі справи (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    13. Із когорти мужніх та сміливих (Оксана КЛИМЧУК)
    14. Не економте на теплі… душевному (Оксана ПОЛІСЬКА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    15. Працею славна людина (Віолетта ЧУМЕЛЬ)
    16. Дай, Боже, сили робити добро! (Сергій КОЛІСНИЧЕНКО, голова ради ветеранів війни та праці Хмельницького залізничного вузла)
    17. Низкий всем вам поклон!
    18. Кожна жінка за своєю природою дизайнер (Валентина КОЛЯДА,Фото Сергія ГУКА)
    19. Точний час на управлінському годиннику (Підготував Іван СОТНИКОВ)
    20. Ідея про «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЕКСПРЕС» виникла за філіжанкою кави (Спілкувався Віктор ЗАДВОРНОВ)
    21. Российский маразм достиг глубины (Виктор ЗАДВОРНОВ)
    22. «Ты уехал из моей жизни на скором поезде» (Леонид КРИВОВ, пенсионер г. Казатин Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    23. Кращий воротар столичної магістралі знає, через що полаялись вболівальники (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    24. Із ревізорів у важкоатлети (Анатолій САДОВЕНКО, Фото із особистого архіву)
    25. Хто Лисицю смикатиме за вуса? (колектив редакції газети «Рабочее слово)
    26. Фотофакт (Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)

    Шановні залізничники!

    Від щирого серця вітаємо вас із професійним святом - Днем залізничника!

    Для вас залізниця - це щоденна, складна та відповідальна праця, що вимагає значної організованості та дисципліни. Завдяки вашій самовідданій праці у важкий для держави час столична магістраль змогла продемонструвати позитивну динаміку обсягів пасажирських та вантажних перевезень. Залізничники пишаються цими досягненнями!

    Завдяки вам Південно-Західна залізниця, маючи понад 140-річну історію, залишається головною транспортною артерією країни. І сьогодні хочемо подякувати всьому численному трудовому колективу залізничників за професіоналізм, за безперебійний рух поїздів, за стабільну роботу, надійність та безпеку столичної магістралі!

    Від усієї душі зичимо всім працівникам сталевих магістралей міцного здоров’я, невичерпної енергії, злагоди в родинах та миру в країні!

    Начальник залізниці О.М. КРИВОПІШИН

    Голова Дорпрофсожу О.М. ЛОГОШНЯК


    ПОВЕРНУЛИСЯ У ДОБРОМУ ГУМОРІ

    Відновили енергогосподарство у Слов’янську. Готові до виконання нових завдань

    Про тих залізничних будівельників, енергетиків, які відновлювали транспортну інфраструктуру у межах станції Слов’янськ Донецької залізниці, пишуть мало. А все ж таки обсяг роботи, яку встигли протягом трьох місяців завершити професіонали з Будівельно-монтажного поїзда №397 (ст. Вінниця), вартує того, щоб розповісти про бригади сміливців. Традиційна робота електромонтерів, які не вперше займаються монтажем контактної мережі, кранівника, машиніста бурильної машини, можливо, і здається такою, що можна передбачити. Це якщо мова йде про мирні дільниці українських залізниць.

    Оперативна обстановка на сході країни, загрози та ризики - про все це на власні очі змогли пересвідчитись працівники бригади на чолі із будівельним майстром Олександром ПОПОВИЧЕМ. Вони були першопрохідцями.

    Після того, як Слов’янськ було звільнено від сепаратистів, вже на другий день сплотка із залізничних платформ, навантажених контактними опорами, дротом, деталями та вузлами для відновлення всього енергогосподарства, надійшла на бокові станційні колії.


    будівельний майстер Олександр ПОПОВИЧ, електромонтери Олександр КРАСНОГОЛОВИЙ, Сергій РАДІЙЧУК, Олександр САЛОГУБ, машиніст бурової машини Олександр ДЕНИСЕНКО, кранівник Віктор КУПЧИНСЬКИЙ, бригадир Михайло БУРДЮК, електромонтер Андрій ШКВАРЧУК. Вони ризикували життям.

    Мирний план, про який зараз не розповідає лише лінивий журналіст, поки що мрія. Мрія про відведення російських військ на їхню батьківщину і передачу державного кордону під повний контроль українських прикордонників. Для бригадира Михайла БУРДЮКА, електромонтерів Олександра КРАСНОГОЛОВОГО, Сергія РАДІЙЧУКА, Олександра САЛОГУБА, Андрія ШКВАРЧУКА, Федора ЗУБОРЦЯ та їхніх колег - механізаторів машиніста бурової машини Олександра ДЕНИСЕНКА, кранівника Віктора КУПЧИНСЬКОГО - мріяти під час відрядження часу не було. Отже працювали на ст. Слов’янськ, на перегоні між ст. Дилеївка - Никитівка, безпосередньо на самих станціях. Найменша відстань - 12 км від знаменитої гори Карачун. Ночами залізничні енергетики не могли відпочивати, як належить, через те, що артилерійські бомбардування найвищої точки навколо Слов’янська припинялося лише на короткий час.

    І все ж, і на початку відрядження, і згодом, роботи було доволі. В електронній пам’яті мобільних телефонів всієї бригади - сила-силенна фотознімків, де понівечені від снарядів і мін контактні опори, залізобетонні шпали, металеві ригелі, що зазвичай тримають контактну мережу, - звичайний металобрухт. Тож, зрозуміло, бригаді на чолі із майстром О. Поповичем необхідно було зламані опори заміняти на нові. Про труднощі буріння розповів Олександр Денисенко. Грунт у тих краях має складну геологічну структуру. Бур з високолегованої міцної сталі та з накладками для свердлування із надзвичайними труднощами проникав у землю. Тут його експлуатація виявилася надзвичайно короткою. Незабаром Олександр Володимирович мусив замінювати старий бур на новий.

    Оскільки уже з перших хвилин перебування у небезпечній зоні згідно із наказом майстра О. Поповича його колеги протягом робочої зміни уважно розглядали кожний метр залізничного полотна та приколійної призми, незабаром першовідкривачам доля підкинула перші сюрпризи непроголошеної війни. Було віднайдено два снаряди та міну, які не встигли розірватися під час попередніх бомбувань. Роботи приходилося переривати. Далі за справу бралися військові мінери, яких вінничани викликали через залізничний зв’язок. Певною перешкодою для умільців став звичайний, але побитий снарядами, залізничний піввагон, всі колісні пари якого було приварено до колій. Ясна річ, поміркована людина цього не зробить. Це рацпропозиція від «винахідників» із Лугандонії, запевняли мене нові знайомі. Незабаром залізницю було відремонтовано. На колектив, яким керує О. Попович, чекали наступні виробничі завдання.

    Пліч-о-пліч із ними працювала бригада електромонтерів контактної мережі під головуванням майстра Юрія ГЛУХИХ. Найважчими він вважає дні, проведенні під час відновлення контактної мережі під Іловайськом. Мінометні залпи та бомбування «градами» навколишньої території залізничників оминули. Як спасалися? Юрій Володимирович на це усміхнувся: «Всі служили у війську». Команду російською «Воздух» кожний вміє виконувати на «відмінно». У якості укриттів від осколків використовували водовідвідні канави вздовж колійної призми. Працювали електромонтери Олександр ПРИЩЕПА, Сергій ВАХОВСЬКИЙ, Олек-сандр ШЕВЧУК, Андрій ВЕЦ, Віктор БІЛОКУР разом з бригадиром Володимиром ЧЕРЕШНЮКОМ загалом протягом одного місяця. «Відмов у роботі обладнання, яке ми відновили, не буде, - запевнив Юрій Глухих, головне, щоб війни не було».

    На очах вінничан відновлювався приватний та багатоквартирний житловий сектор зруйнованого Слов’янська. А це, як засвідчують офіційні джерела, півтори тисячі приватних будинків та понад п’ять тисяч квартир у багатоповерхівках.

    З тих пір їх цікавить кожне офіційне повідомлення з фронту. Перемир’я триває, а українська кров ллється.

    Там, у Слов’янську, вони мусили терпіти і, м’яко скажемо, неприємні словесні тиради на власну адресу. Мовляв, хто сюди вас запрошував? І тут залізничники із Південно-Західної вирішили діяти адекватно, не відповідаючи на брутальні закиди з боку місцевих мешканців. Врешті-решт, вони приїхали відновлювати те, що було зруйновано зокрема і тими, кого друзями України назвати язик не повернеться. Є й інша думка. На переконання того ж таки майстра Юрія Глухих, люди бувають із різними темпераментом, характером і політичними поглядами. Зустрічались і ті, хто відкрито заявляв про те, що потрібно завершувати війну і жити у мирі в єдиній Україні. Були і ті, яким подавай «правильне» життя у ДНР і ЛНР. І більше ніякого. Час має розставити все на свої місця у мізках кожного українця. А от залізниця не чекає. Їй працювати потрібно.

    - Як було налагоджено ваш побут?

    До розмови приєднується Олександр КРАСНОГОЛОВИЙ. Зазвичай у далекі відрядження його колеги беруть у складчину певний обсяг продуктів, серед яких супові та борщові набори. Уродженець села Голендри, що славиться риболовлею, О. Красноголовий, похвалився власним рецептом юшки. Це саме та страва, якою пригостив товаришів по роботі, коли повернулися на чергову вахту. П’ятикілограмовий карп, якого привіз Олександр, із «задоволенням» пішов у бригадний казан. Ось такий колективізм проявляється у підрозділі будівельно-монтажного поїзда.

    Ночувати у відрядженнях доводиться у турних вагонах. Той, який продемонстрували будівельники, на мене справив звичайне враження: головне, що з даху не капає, а у негоду можна погрітися. Три місяці (двотижнева вахта на сході - тиждень відпустки) злинули швидко. Роботу зроблено. Єдине, про що говорили із смутком в очах вінничани, це про те, що, запрошуючи у поїздку до небезпечної з точки зору наближення до зони антитерористичної операції, організатори відрядження обіцяли «золоті гори» за роботу... Але у зарплатній відомості це відрядження було розраховано як звичайне....

    Далі - будні. Цей фоторепортаж ми готували на станції Бородянка. Саме сюди після «вікна» з установлення нових контактних опор між мостом над р. Здвиж та станцією вся бригада повернулася. А в цей же час колеги бригади під керівництвом Олександра Поповича, де майстром Юрій Глухих, займалися відновленням пристроїв контактної мережі на ст. Хутір Михайлівський. Без локомотивної бригади автомотриси у складі Віталія ЦВІЛИКА та його помічника Андрія КОЛОМІЙЦЯ робота не ладиться. Ні у прифронтовій зоні на Донецькій залізниці, ні тут, у мирному містечку Дружба. Вони живуть і працюють, як належить. У доброму гуморі.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Ветеран всегда в строю!

    Уважаемый коллектив редакции!

    К вам обращается фронтовик, участник Отечественной войны 1941-1945 годов, ветеран труда, почетный железнодорожник, почетный ветеран Украины Василий Митрофанович Шубович.

    Во-первых, искренне поздравляю тружеников стальных магистралей Украины с Днем железнодорожника!

    Ваши поздравления по случаю моего 90-летия, прекрасные пожелания, как устные, так и на страницах нашей газеты, вдохновили меня, вселили силу духа для моей трудовой деятельности на ветеранской ниве.

    Я выражаю свою сердечную благодарность с высоты своего 90-летнего возраста вам, уважаемые руководители Юго-Западной дороги в лице Алексея Мефодиевича КРИВОПИШИНА, всем-всем своим родным, близким, друзьям. Равным образом хочу сказать большое спасибо главам городской та районной администраций - А. Бочковскому, Л. Петренко, О. Сое. Моя искренняя признательность коллективу железнодорожного узла ст. Житомир и лично начальнику станции, дистанциям пути, сигнализации и связи.

    Особенно хочу поблагодарить активного организатора и деятельного руководителя Житомирского ремонтно-механического завода Ивана Соловья. Он постоянно проявляет большую заботу по решению социально-бытовых и житейских вопросов, как для коллектива завода, так и для ветеранов.

    Сердечно благодарю всех, кто присоединился и был причастным к празднованию моего 90-летия!

    С уважением и благодарностью,

    Василий ШУБОВИЧ, председатель Совета ветеранов железнодорожного узла ст. Житомир, почетный железнодорожник, почетный ветеран Украины

    Начальник механізованої дистанції вантажно-розвантажувальних робіт Василь БАБЧУК: «Вантажимо усе, що дозволено перевозити залізницею»

    Механізована дистанція вантажно-розвантажувальних робіт (МЧ-3), яку очолює Василь БАБЧУК, - одна із найбільших в Укрзалізниці. Її підрозділи охоплюють практично всю столичну магістраль. Функціонують у Вінницькій, Житомирській, Київській, Сумській, Хмельницькій та Черкаській областях. Однак не лише це її вирізняє серед аналогічних залізничних структур. За результатами роботи у першому півріччі нинішнього року цей трудовий колектив посів почесне друге місце у галузевому змаганні Укрзалізниці. Колектив нагороджено Почесним дипломом та відповідною грошовою премією. Тож привід для зустрічі із кореспондентом є суттєвим.

    Які показники в роботі стали вирішальними? - запитую керівника підрозділу.

    - Загальний обсяг вантажопереробки за І півріччя 2014 року, при плані 766,3 тис. тонн, склав 785,7 тис. тонн, що на три відсотки більше, ніж передбачалось, - зазначив Василь Васильович. - А загальний обсяг робіт у порівнянні з аналогічним періодом минулого року збільшився на 140,2 тис. тонн, що складає 122 відсотки. Найкращих показників досягли колективи виробничих дільниць у Коростені, на чолі із звільненим бригадиром Віталієм КОВАЛЬЧУКОМ; у Вінниці, під керівництвом начальника дільниці Сергія ЄФРЕМЕНЮКА; у Полонному, де дільницю очолює Валентина МЕЛЬНИК; у Білій Церкві, де начальником дільниці Іван ШКОРАНДА. А найбільше зростання обсягів вантажопереробки - на 119 тис. тонн, порівняно з минулим роком - відбулось у Калинівці. Тут колектив очолює звільнений бригадир Ольга САМСОНЮК. Добре попрацювали на дільницях у Хмільнику, Закупному, де звільненими бригадирами працюють Анатолій СЕНИК та Володимир КУЧМА, а також і на деяких інших. Протягом півріччя ми вантажили та вивантажували практично усе, що дозволено перевозити залізницею. Щоправда, здебільшого це були деревина та будівельні матеріали.

    З подальшої розмови із керівником дізнався, що його підлеглі заробляли кошти для залізниці не лише за рахунок переробки вантажів.

    Чималі прибутки принесла оплата за послуги вагового господарства. Причому вони також зросли на три відсотки порівняно із плановим завданням та аналогічним періодом минулого року. А це завдяки тому, що було додатково прийнято на обслуговування 35 залізничних ваг, 5 із яких - у Київській дирекції залізничних перевезень, а решту - у сторонніх власників. У цій роботі відзначились Олексій НОСЕНКО - ревізор вагової дільниці з Конотопа, Михайло ШАРКИЙ - майстер виробничої дільниці зі Жмеринки, Віталій МАЛИНОВСЬКИЙ - машиніст вагоперевірочного вагона з Коростеня, Валентин КЛІМОВ - слюсар з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики (ст. Козятин).

    Ще одним джерелом отримання доходів стало надання послуг з ремонту техніки та механізмів, які використовуються для вантажних робіт. Вони також зросли і поповнили скарбницю столичної магістралі. Найбільше таких робіт виконано у майстерні Жмеринської дистанції, яку очолює Микола ГЕДЗ. Його нагороджено у 2010 р. почесним знаком «Відмінник Південно-Західної залізниці», а працює у нашій галузі ще з 1966 р. Свій внесок у цю справу зробили майстер з експлуатації та ремонту машин і механізмів Коростенської виробничої дільниці В’ячеслав КАЦОВЕЦЬ, який отримав таку ж відзнаку у 2012 р. А також водій автокрана Юрій СВИСТУНОВ, який два роки тому отримав іменний годинник від генерального директора Укрзалізниці. Водій вантажівки Віталій ГРЕСИК отримав того ж року звання «Кращий працівник залізничного транспорту України».

    Коли ж назвати тих, хто складає трудову славу цього великого колективу і має відзнаки, варто згадати також Сергія ЄФРЕМЕНЮКА, якого минулого року було нагороджено медаллю «Кращому працівнику Південно-Західної залізниці» і який має залізничний стаж 22 роки. А також Ольгу Самсонюк, яка трудиться вже 32 роки, а у 2010 році стала володаркою почесного знаку «100-річчя Південно-Західної залізниці». Завдяки старанній праці цих залізничників та й їхніх колег трудовий колектив МЧ-3 й посів почесне друге місце у галузевому змаганні. Та принагідно нагадаю, що підлеглі Василя Бобчука два роки тому були й переможцями. Думається, що й у подальшому вони здобуватимуть перехідний прапор та першу премію, адже у них є чималий трудовий потенціал, старанність та прагнення до досягнення ще вищих показників у роботі.


    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Наш кореспондент Н. Лисиця за власною творчою звичкою розповів лише про будні колективу механізованої дистанції. Але, як відомо, не лише роботою живе людина.

    У розмові із інженером з охорони праці Анатолієм ГРЕЙЦЕМ з’ясували, що за ініціативи профкому підрозділу у вільний від роботи час тут полюбляють подорожувати. Нещодавно відвідали Вінницю, збираються у мандрівку до Львова. А ще серед працівників МЧ чимало театралів. Під час гастролей Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької залізничники відвідали цікаву виставу.

    Опера Миколи Лисенка за однойменною п’єсою Івана Котляревського «Наталка Полтавка» у виконанні співаків зі Львова є незабутньою.

    Як сказав у розмові голова молодіжної Ради МЧ Жмеринка Михайло ШАРКИЙ, кожному з глядачів - колег М. Шаркого - сподобалась мудра простота, ясність, гармонійна єдність усіх музичних виступів.

    Між іншим, довелося дізнатися: Михайло Шаркий залучає молодь свого підрозділу до спорту. Сам віддає перевагу футболу та волейболу. А його колега В’ячеслав КОСТИШИН - змаганням зі штанги та гирі. Окремо згадали і про володаря сертифікату на кубок України з пауерліфтингу в окремих вправах та в багатоповторному жиму Олександра НАНОВСЬКОГО.

    Чим більше ми спрямовуємо власні устремління до формування позитивних рис характеру, певен незвільнений голова профкому, інженер охорони праці Анатолій ГРЕЙЦЬ, тим сильнішим є наш зв’язок із факторами, що обумовлюють справжнє щастя і добробут.

    Підготував Никифор ЛИСИЦЯ

    І для себе будують, і підшефним допомагають

    Залізничні будівельники не сидять без роботи за будь-якої пори року, та й за усілякої погоди. Попит на їхні послуги є практично у кожному відокремленому структурному підрозділі нашої залізниці. Це добре розуміють у Жмеринському будівельно-монтажному експлуатаційному управлінні (БМЕУ-3), яке очолює Валерій МИХАЛЬЧИШИН. Тому у першому півріччі поточного року цей трудовий колектив старався провести ремонтні та й будівельні роботи на якомога більшій кількості об’єктів. І їхня старання себе виправдало. За результатами галузевого змагання він посів почесне третє місце серед усіх БМЕУ Укрзалізниці. За що й отримав Почесний диплом та грошову винагороду.

    І це цілком заслужено, адже жмеринські залізничні будівельники приклали чималих зусиль і виконали чимало будівельних та ремонтних робіт протягом шести місяців поточного року. Про окремі із них ми уже розповідали у публікаціях нашого часопису.

    Зауважимо, що на балансі БМЕУ-3 перебуває 65 вокзальних споруд, 42 пасажирські павільйони, 37 постів електричної централізації, 127 пасажирських та 76 вантажних платформ, 21 водогінна вежа та 32 насосних станції і 134 кілометри водогонів, через які забезпечуються понад десять тисяч споживачів водопостачання, 250 структурних підрозділів залізниці та інших підприємств. А коли говорити про їх розташування, то вони охоплюють усі напрямки сталевих магістралей, що розташовані у підпорядкуванні Жмеринської дирекції залізничних перевезень. А це дільниці Жмеринка - Волочиськ, Жмеринка - Кордишівка, Жмеринка - Могилів-Подільський, Жмеринка - Журавлівка, Вінниця - Гайсин, Гречани - Кам’янець-Подільський, Гречани - Старокостянтинів - Калинівка ІІ…

    Серед цих споруд зазнали оновлення вокзальні комплекси на ст. Старокостянтинів І, ст. Сербинівці та деякі інші.

    - Немало наші фахівці протягом першого півріччя трудились і на «чужих», тих, що не перебувають на нашому балансі, об’єктах, - розповідає Валерій Миколайович. - Так вони провели ремонт виробничих цехів у моторвагонному депо на ст. Фастів, вагонній дільниці на ст. Київ-Пасажирський. Провели ремонт побутових приміщень лабораторії дефектоскопії на ст. Дарниця. А також трудились на деяких інших залізничних об’єктах. Зокрема у місті Вишневе, що поруч із Києвом, спорудили трансформаторну підстанцію та провели облаштування зовнішніх мереж для майбутнього житлового будинку.

    Втім підлеглі Валерія Михальчишина працювали й на спорудах інших підприємств.

    Варто зауважити й на те, що залізничні будівельники із Жмеринки потрудились й у спорудах Вінницького обласного спеціалізованого будинку дитини. І це не випадково. Адже протягом декількох останніх років трудовий колектив Південно-Західної залізниці опікується цим сиротинцем, де перебувають найменші діти у віці - практично від народження до декількох років.

    Над виконанням цих завдань працював увесь трудовий колектив БМЕУ-3, який об’єднує вінницьку, жмеринську, хмельницьку виконробські дільниці, а також деякі інші підрозділи. А це не одна сотня фахівців. Однак у цьому чисельному колективі є й ті, хто прикладав найбільших зусиль. Серед таких керівник цього відокремленого структурного підрозділу назвав будівельних столярів Андрія КОЗУЛЮ та Павла КИЧАКА, маляра Тетяну ПШЕНИЧУК, муляра Романа ГОЛІШЕВСЬКОГО, машиніста автомобільного крана Сергія НІМАКА, водія вантажівки Анатолія ШАРАВСЬКОГО. Кожен із цих фахівців має чималий трудовий стаж, у тому числі й роботи на залізниці, неодноразово заохочувався керівництвом. Словом, є взірцем у роботі для інших.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    У чому сила, профспілко?

    У нас, українців, ведеться так: сонце зійшло - треба жити. Ранок середи 15-го жовтня для декількох сотень залізничників, медиків, вчителів, комунальників, машинобудівників, гірників розпочинався біля 10-поверхової будівлі Кабінету Міністрів України. Під девізом «За гідну працю і добробут людини» організатори акції вже з перших хвилин наголошували на тому, що мітинг не несе політичного спрямування. Мова про економічні проблеми? Розберемося.

    Задовго до того, як учасники мітингу з обговорення питань захисту соціально-трудових і профспілкових прав працівників прийняли за основу постанову Всеукраїнського форуму профспілок від 7 жовтня п.р., десятки представників профспілкових осередків видали «на гора» все, що думають про обстановку у транспортно-промисловому комплексі, бюджетній сфері і так далі.

    Вимог у профспілкових активістів багато. Для більшості тих, хто зібрався на схилах вздовж вулиці Грушевського, україномовність стала позицією. Надписи на транспарантах свідчать про вимоги. Профспілки виступають проти скорочення робочих місць. Під час реформування економіки країни Уряд має не забувати про соціальну спрямованість розвитку суспільства. Підвищення цін та тарифів в умовах падіння реальних доходів - також не сприяють соціальному спокою у спільноті. Тим паче, економія бюджетних коштів - винятково за рахунок працюючого населення, пенсіонерів, членів їхніх сімей. Профспілки виступають проти позбавлення працівників та їхніх дітей санаторно-курортного лікування та оздоровлення, руйнації в цілому ефективно працюючої самоврядної системи страхування.

    Прошу прокоментувати останню вимогу голову Дорпрофсожу столичної магістралі Ореста ЛОГОШНЯКА. Виявляється, в Уряді народжується постанова з об’єднання в єдиний трьох фондів: з безробіття, соціального страхування та з оплати лікарняних. Це може призвести, врешті-решт, до справжнього соціального бунту.

    «У чому сила, брате?» - відповідь на це питання негативного героя Бодрова-молодшого, що давно пішла в народ, сьогодні знає майже кожний: сила у правді. Залишилось лише зрозуміти: у чому, брате, правда? Радянська правда залишилась за 24-річним горизонтом. На зміну їй прийшла ринкова. Тому сьогодні республіканські профспілки вимагають зберегти та створити достатню кількість сучасних робочих місць, особливо для молоді. На цьому зокрема наголошував у своєму виступі під час мітингу технічний інспектор Дорпрофсожу Південно-Західної залізниці Андрій ОВСІЄНКО. У власному зверненні до учасників мітингу інженер головного інформаційно-обчислювального центру Укрзалізниці, провідний інженер технічного відділу захисту інформації в автоматизованих системах Володимир КОРОБЕНКО дав зрозуміти, що гіркий приклад передачі у комунальну власність залізничних дитячих садків, середніх шкіл, закладів культури, як це відбувалось за минулих років - сумна історія. Такий досвід не пішов на користь сучасним урядовцям. Намагання передати до комунальної власності залізничні медичні заклади не обіцяє нічого доброго ні для залізничників, ні для пасажирів.

    Недопущення зупинки державних підприємств через обмеження в енергоресурсах - нова проблема. Ця вимога була підтримана усіма присутніми на мітингу. Уявімо, якщо б на повну «котушку» запрацювало «веєрне» відключення від енергосистеми контактної мережі Південно-Західної залізниці. За умов перевезення 96% вантажів і пасажирів за використання електроенергії, перерви із постачанням кіловольтів у контактну мережу на залізниці можуть викликати колапс.

    Жодного культурного шоку не відбулося, коли почув з вуст профспілкових активістів вимогу жорстко боротись із тіньовою економікою та ухиленням від сплати податків. Як мовиться, пункт, що не зникає із громадських документів напередодні виборів до парламенту. Живе. Нічого нового. Як і у пункті, що акцентує увагу Кабінету Міністрів України на забезпеченні поступового досягнення європейських соціальних стандартів при проведенні економічних реформ.

    На часі - забезпечення ефективного соціального діалогу між Урядом України та профспілками. А там - проведення переговорів з укладення Генеральної угоди, галузевих та територіальних угод, виходячи із засад, проголошених Президентом України у Стратегії реформ до 2020 року та в Угоді про асоціацію Україна - Євросоюз.

    Це, так би мовити, програма максимум. А вже найближчим часом профспілкам і Кабміну слід визначити кроки України з вирішення практичних завдань, строки та механізми реалізації основної мети реформ. Так до чого йдемо? Досягнення європейських стандартів життя, передусім у сферах зайнятості, оплати, безпеки праці, оподаткування, соціального розвитку, ефективного використання виробничого та трудового потенціалу країни для успішної конкуренції на світових ринках. Не втратити політичну свободу у висловлюванні власних поглядів також бояться профспілкові активісти. У країні, яку роздирає на шматки зовнішній ворог, це надзвичайний виклик часу.

    Будинок Кабміну України під час проведення означеного мітингу охороняли міліціонери, представники приватної охоронної фірми та люди у формі кольорів хакі, досить популярної у зоні антитерористичної операції. Значить, шлагбауму, що перегороджував вхід до урядової установи, тут не довіряють.

    Мітинг закінчився. Вимоги його учасників було передано офіційним черговим Кабміну. У цей же час помітив: у жодному вікні величезного будинку не виринуло зацікавлених облич. І не дивина. Значить, працюють. Ніколи відволікатися на народне віче. А даремно...

    Віктор ЗАДВОРНОВ Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Володимир МИШИН: «Дирекції вдається не втрачати свою особливість»

    Галузеве змагання - це добра традиція, яка передається з минулих десятиліть. Проте і сьогодні трудове суперництво для залізничних підрозділів є одним із потужних стимулів для удосконалення. Оскільки Коростенська дирекція залізничних перевезень за результатами роботи в першому півріччі 2014-го виборола друге місце в галузевому змаганні по Укрзалізниці, тож є привід запитати в начальника дирекції Володимира МИШИНА, завдяки чому досягли вагомого трудового успіху, і загалом, як працюють коростенці?

    Володимир Петрович переконаний, що позитивного результату, а відтак і перемоги в галузевому змаганні, його колеги досягли завдяки злагодженій роботі усього колективу, відповідальності кожного за доручену ділянку роботи. І хоч нині соціально-економічні умови непрості, дирекції вдається не втратити свою особливість, адже підрозділ спеціалізується на значних відправленнях вантажів. Половина навантаження по залізниці відбувається саме в Коростенській дирекції. Отож і за 9 місяців нинішнього року відправили понад тринадцять мільйонів тонн вантажів, а це майже на 118 тисяч тонн більше, як за такий же період 2013 р. Щодо того, якого виду вантажів відправляється найбільше, то це - будівельні матеріали, продукція лісництв та деревопереробної промисловості. Стосовно колективів станцій, які забезпечили найбільші обсяги відправлення вантажів, а відтак і грошові надходження до залізничної казни, начальник дирекції називає передусім Пенізевичі, Коростень-Житомирський, Уши-цю. До речі, в цілому по дирекції від вантажних перевезень за 9 місяців отримано понад 88 мільйонів гривень, і це на 12 мільйонів більше до відповідного торішнього рівня.

    - Загалом зусилля підрозділу, - сказав Володимир Петрович, - спрямовані на мобілізацію всіх ресурсів для стабільної роботи залізниці в організації перевезення вантажів та поліпшення якості обслуговування пасажирів.

    - За усіма показниками, про які ви розповіли, звісно, стоять величезні зусилля всього колективу, і вони відображають загальні напрямки діяльності залізничників Коростенської дирекції. Хотілося б ще почути від Вас, як господарюють на станціях, як до зими підготувалися? Не так давно проводився комісійний осінній огляд станцій дирекції. Тож яке враження лишилося у Вас, Володимире Петровичу?

    - Комісійний огляд дав можливість не лише зробити об’єктивну, ґрунтовну перевірку господарювання, а й зосередити увагу на проблемних питаннях, щоб спільно знайти шляхи їх вирішення. Загалом огляд в дирекції проведено доволі ретельно. Велика увага приділялася питанню ефективного господарювання і ощадливого використання енергоресурсів. У зв’язку зі зменшенням робіт на окремих дільницях, доводиться деякі станції переводити лише на денний режим роботи. Зокрема, в такому режимі працюватиме станція Велідники. По станції Коростишів одне з приміщень законсервовано, а кабінети працівників комерційного господарства і начальника станції тепер в одному приміщенні. Водночас, підкреслю, що робочі місця тут приведені до належного санітарно-естетичного стану. Для того, аби не було зайвих витрат на утримання приміщень, здійснено ряд заходів по ст. Новоград-Волинський, Коростень. Зокрема, на вокзалах цих станцій встановлюються теплолічильники, що дасть можливість зекономити кошти. Загалом перелік справ, які здійснюємо для ощадливого господарювання по усій дирекції, досить об’ємний…

    - Які останні технічні нововведення позитивно вплинули на роботу дирекції?

    - Щодо технічних нововведень, то так склалося, що їх найбільше на Фастівському напрямку. На станції Корнин впроваджується в дію електрична централізація. Тобто, ручного переведення стрілок тут більше не буде. А по станції Станишівка маємо сучасне обладнання, аналоги якого є лише на кількох станціях залізниць України. Тут в експлуатацію було впроваджено мікропроцесорну електричну централізацію стрілок та сигналів (МПЦ-У). Крім того, на перегоні Станишівка - Житомир Південно-Західна залізниця впровадила в дослідну експлуатацію перше в Україні вітчизняне мікропроцесорне автоблокування. Тобто, тут вже зовсім інший, сучасний рівень роботи.

    - Наша газета, висвітлюючи діяльність Коростенської дирекції, вже згадувала про те, що в підрозділі, з Вашої ініціативи, технічні навчання для начальників станцій проводять не лише в актовій залі, а й на полігоні дирекції, на навантажувальних майданчиках… Чим викликана така увага до підвищення рівня знань керівників середньої ланки?

    - Коли ми говоримо про сучасний підхід до роботи, а сьогодні це вимога часу, то й обсяг знань працівників - теоретичних, практичних - повинен постійно бути на відповідному рівні. Тож до процесу навчання увагу не послаблюватимемо. Бо це не лише можливість шліфувати знання, а й аналізувати свої та чужі помилки, щоб не допускати їх у подальшій роботі. І загалом, тримати руку на пульсі ритмічного життя залізниці.

    Користуючись нагодою, хочу поздоровити багатотисячний колектив дирекції, всієї Південно-Західної залізниці із нашим професійним святом!

    Будьте щасливі та здорові!

    Спілкувалася Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Чотири хвилини «про запас»

    Серйозним іспитом щодо визначення професійної майстерності залізничників Козятинського залізничного вузла стали планові навчання працівників відбудовного поїзда №3481. Кріт того організатори залучили до навчань відповідні структурні підрозділи залізниці. За легендою навчань на шостій колії Одеського парку станції стався умовних схід з рейок двох колісних пар одного з піввагонів з вантажем.

    Сигнал про «аварію» надійшов о 12.55, а вже за тридцять чотири хвилини на місце події прибув відновний поїзд, працівники якого й приступили до її ліквідації. Задіяно тягову техніку та гідравлічне обладнання для підйому вагонів, що зійшли з рейок. Наслідки «аварії» ліквідовувалися у взаємодії з працівниками інших залізничних підрозділів.

    Разом з тим на навчаннях відпрацьовувалися питання оповіщення та прибуття на місце події керівників підрозділів та залучених на навчання працівників, їхні дії на кожній стадії.

    За оцінкою керівника навчань - начальника Козятинської дирекції залізничних перевезень Василя БУЦЕРОГИ головну мету навчань досягнуто. Всі нормативи витримано. Не було збоїв й у роботі техніки. Стосовно дій всіх задіяних підрозділів, то вони були професійними. Вже за годину та двадцять хвилин після отримання сигналу про «аварію» її наслідки було ліквідовано.

    Подібні планові навчання вже найближчим часом буде проведено й на інших залізничних вузлах Козятинської дирекції.


    ВІД РЕДАКЦІЇ

    У телефонній розмові із начальником відбудовного поїзда №3481 Юрієм ЛАВРИНЧУКОМ з’ясували, що він задоволений кваліфікацією підлеглих. 18 робітників знають власну справу на відмінно. Приміром, замість 20-хвилинної операції з розвантаження тягової техніки, бульдозеристи Ігор СКОМАРОВСЬКИЙ, Григорій ПОЛІЩУК, кранівник Ігор СЛОБОДЯНИК та інші умільці вправилися за 16 хвилин. За екстремальних умов, які можуть виникнути на лінії чотири хвилини «про запас» чималу користь можуть принести.

    На фото: під час навчань на станції Козятин.

    Фото Анатолія КОНДРАТЮКА

    Анатолій САДОВЕНКО

    Графік руху змінено

    В ефірі програми «У центрі уваги» на телеканалі «Київ» 14 жовтня 2014 р. під час спілкування телеглядачів з начальником Південно-Західної залізниці до Олексія КРИВОПІШИНА звернулася мешканка столиці з приводу незручності пересадки з приміських поїздів на міську електричку.

    За дорученням начальника столичної магістралі змінено графік руху приміських електропоїздів (е/п) для зручної пересадки на міську електричку.

    Так, з 16 жовтня 2014 р. змінено графік руху приміських електропоїздів Ніжинського та Яготинського напрямків у вечірні години. Таким чином електропоїзд №6823 прибуватиме на станцію Дарниця о 19.18, №6927 - о 19.24, №6925 - о 20.08.

    Зміна графіку дала можливість для своєчасної пересадки на міські електропоїзди у вечірні години у напрямку Київ-Петрівка - Борщагівка: е/п №7359 з відправленням о 19.48 та е/п №7363 - о 20.23.

    Окрім того, для зручності пасажирів Південно-Західна залізниця подовжила рух міської електрички до 22.00 год.

    За інформацією прес-служби Південно-Західної залізниці

    Професія, що робить людину сильною

    Володимира БІЛОБОРОДОГО, машиніста-інструктора локомотивних бригад локомотивного депо Дарниця, напередодні Дня незалежності України було нагороджено медаллю «Залізнична Слава» ІІІ ступеня. Цілком закономірно, що журналісти газети «Рабочее слово» постійно розповідають про людей, яких відзначено нагородами галузі. Цю традицію ми продовжили.

    Серед юнацьких мрій Володимира Білобородого мрії стати залізничником не було. Добре навчався у школі. Захоплювався мотоспортом, відвідував Козацьку школу, яка була і є популярна в Яготинському районі, де мешкав зі своїми батьками. Можливості вибору майбутньої професії були великі, адже Володимир закінчив школу з гарним атестатом. Та юнаку хотілося возитись із різною технікою, тому фах після школи вирішив обрати такий, що давав би змогу працювати руками. Тож після закінчення Київського професійно-технічного училища №17 перші ази професії залізничника - слюсаря з ремонту - опановував у локомотивному депо Дарниця.

    Робота відповідальна: потрібно було весь час вирішувати безліч питань, пов’язаних із ремонтом рухомого складу. Потім - технічна школа машиністів у Києві, і ось вона, така тепер з роками омріяна, професія - помічник машиніста. Пізніше склав екстерном іспити на машиніста і почав керувати тепловозом. Коли прийшов час, пішов служити до війська, а після демобілізації Володимир повернувся в рідний колектив. Без відриву від виробництва закінчив Харківську державну академію залізничного транспорту.

    - Мене весь час вабило до машин. Проте для досконалого володіння професією машиніста однієї любові до техніки все ж таки мало, - розповідає Володимир Андрійович. - У жодній інструкції не прописано, як правильно себе поводити в екстремальній ситуації... Треба набувати знання та навички від більш фахових машиністів, а також самому практикуватися.

    Із наставником Володимиру Андрійовичу пощастило. Машиніста-інструктора Костянтина Гоголя він і до сьогодні згадує з теплотою і вдячністю. Відкритий, захоплений, він умів «простою людською мовою» розповісти про найхитромудріші речі. А ще вселити впевненість у свої сили і переконати свого підопічного, що одержані знання є перепусткою у сферу бажаної професії.

    - Після його занять, - каже Володимир, - з’являлося відчуття, що тобі будь-які завдання по плечу. Він вмів пояснити складні технічні моменти дохідливо, так що навіть не зовсім досвідчені люди розуміють, у чому суть справи.

    У 2012 р., як досвідченому фахівцю з поїзної роботи, Білобородому запропонували очолити колону, стати машиністом-інструктором. Тепер він уже відповідає не лише за себе, але й за цілий колектив.

    - У спілкуванні з молоддю потрібно використовувати не лише технічні знання, а й бути тонким психологом, - ділиться Володимир Андрійович. - А іноді треба просто вислухати людину, дати їй життєву пораду. Очевидно, що зв’язок поколінь, передача досвіду і знань і є тією основою, без якої професія машиніста неможлива. І ще. У нас у колоні працюють люди, які завжди готові допомогти. Для прикладу. Недавно ми відновили тепловозний клас і долучилися до цього машиністи Євгеній Гурин та Артем Захаревич.

    - Професія машиніста, - каже Володимир Білобородий, - робить людину витриманою, сильною, дуже відповідальною, дисциплінованою. Робота на транспорті не терпить зайвої суєтності. Я завжди вимагаю від членів своєї колони суворого виконання всіх інструкцій і дбайливого ставлення один до одного. Адже локомотивна бригада - це екіпаж машини, майже бойовий, управляти якою може тільки згуртований колектив.

    Коли слухаєш, як розповідає про роботу Володимир Андрійович, то ще раз впевнюєшся, що за молодими кадрами - майбутнє. Особливо за такими, хто так вболівають за свою справу. Відчувається, що він - людина, яка не розгубилася в цьому житті, і професія залізничника йому до душі.

    Особливо приємно чути, як він розповідає про свою родину: про батьків, які проживають в Яготинському районі, про своїх дівчат: дружину Ірину, доньок - дев’ятирічну Лізу та п’ятирічну Женю. Найтепліші спогади - про свого діда Микиту, який мешкав у Ровенській області. Саме він навчив онука столярської майстерності. Пояснював, як правильно тримати сокиру, молоток, як вправно ними майструвати. І ця наука давалась Володимиру дуже швидко. З неменшим захопленням розповідає наш герой і про свою юність. У шкільні роки він відвідував із великим задоволенням уроки козацького виховання. Ось, де був справжній козацький вишкіл! Школа виживання, яку він там пройшов, допомагає йому й до сьогодні. Пізніше навіть хотів власну старшу доньку Лізу призвичаїти до такого життя. Як виживати в екстремальних умовах, жити в таборах - справа достойна, та дружина сказала категоричне: «Ні»! Зрештою, вона - дівчинка, і в її житті зовсім інші пріоритети.

    Окрім цього у пана Володимира є захоплення - він запеклий рибалка. І можливість провести час із вудкою біля водойми або річки додає йому душевної снаги.

    Після зустрічі з машиністом-інструктором Володимиром Білобородим склалася думка, що наш співбесідник сповнений життєвої енергії, людина чесна, пишається трудовою професією, випромінює оптимізм. Варто відзначити, що таких людей в депо чимало. І саме вони є героями нашого часу.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Добродійка із «залізничними» генами

    На станції Коростень трудиться чимало професіоналів-залізничників, ставлення до справи яких може бути взірцем для молоді. Серед таких людей - і чергова по станції Лідія КОЗИННА. До речі, Лідію Василівну нещодавно було нагороджено знаком «Відмінник господарства перевезень», чим вона дуже пишається. Її в колективі і колеги, і керівництво справедливо вважають досвідченим фахівцем.

    За плечима цієї жінки з надзвичайно позитивною енергетикою - понад три десятки років стажу роботи на станції. Прийшла вона сюди зовсім юною. Залізничні професії в їхньому роду шанували протягом поколінь. А її дідусь, працюючи на паровозі, навіть на фронт поїзди водив… Добродійка із «залізничними» генами теж вирішила, що буде трудитися на сталевій магістралі. Спочатку була оператором техконтори, затим ще пройшла низкою професійних сходинок на ст. Коростень, закінчила навчання в Київському залізничному технікумі. А потім вже стала працювати черговою по станції.

    Не має сумніву, що робота з організації руху поїздів на позакласній станції вимагає значних зусиль. Які риси характеру допомагають з усім справлятися? - цікавлюся у співрозмовниці. Лідія Василівна каже, що зусилля потрібні не стільки фізичні, як розумові. На перший погляд може видатися, що в професії чергового по станції нема нічого складного - натиснув на кнопку початку і кінця маршруту поїзда і слідкуй собі за його рухом. От і вся робота. Насправді, через руки чергового «проходять» пасажирські і вантажні поїзди. Під його керівництвом працюють складачі вагонів, оператори, колійники, зв’язківці, тобто відбувається робочий процес, який слід контролювати. Усі 12 годин на зміні потрібно постійно думати, як спланувати рух поїздів, оперативно реагувати, якщо обстановка стрімко змінюється… Саме на цьому Лідія Василівна й наголошує практикантам, яких у неї за час роботи вже було дуже багато.

    В колективі станції кажуть, що Козинна є гарним наставником для молоді. Нині вона, приміром, «опікується» двома черговими «першозимниками». А скільком людям довелося передавати досвід протягом минулих років… Зараз їй приємно дізнаватися, що її колишні практиканти працюють не просто гарними фахівцями, а й обіймають керівні посади.

    Якою ж є нинішня молодь, цікавлюся. Чи ж проявляє сумління в тому, щоб осягнути практичні ази залізничної професії якнайшвидше? Лідія Василівна каже, що, на її думку, в Коростені молоді люди дорожать роботою на залізниці, тож і навчаються з бажанням. І їй не раз доводилося зустрічати здібних і зібраних колег - молодих людей, які не просто хотіли працювати, а водночас відразу осягнули, що таке робота на вузловій станції, де рух поїздів не припиняється ні вдень, ні вночі.

    І наука від Лідії Козинної - досвідченого чергового і доброго наставника - для них стала відправною точкою в самостійне практичне оволодіння професією.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Залізничники та медики не обіцяють, а роблять добрі справи

    Поспішати на допомогу переселенцям зі Сходу України це для нас, залізничників, не лише прояв співчуття до ближнього. Це моральний обов’язок робити добро тим, хто дивився в обличчя смерті. Тим, хто бачив, як руйнується під «градами» і «смерчами», мінами і снарядами цілий світ. Діти, жінки, чоловіки поважного віку… Донецьк, Луганськ, Щастя, Горлівка, Ровеньки. Звідти вони квапились. Якнайшвидше.


    Користь - від добрих справ! Медсестри лінійної поліклініки ст. Житомир та головний лікар Валентина ПАХНЮК (у центрі)

    Шлях до санаторію «Тетерів», що у Коростишеві, проторено ще на початку літа. Впродовж останньої поїздки у багажнику та на задньому сидінні службового автомобіля начальника адміністративної служби - помічника начальника столичної магістралі Олексія КОНОВАЛА було тісно від пакунків з ліками, предметами дитячої гігієни, іграшками. Вивантажували під уважними поглядами місцевої малечі. Дуже подобаються дітлахам яскраві подарунки.

    У цей же час із Хмільника сюди ж на околиці Коростишева мчала вантажівка, яку було завантажено так необхідними для мешканців «Тетерева» овочами та фруктами. За ініціативи головного лікаря Медичного центру реабілітації залізничників Віктора ПІКУША, тепер уже вдруге було доставлено благодійний вітамінний вантаж. Що ж, попереду зима, тож і така допомога потрібна.

    Як виявилося, не лише таким чином відбувається благочинна акція. У кабінеті головного лікаря санаторію знайомимося із головним лікарем лінійної поліклініки ст. Житомир Валентиною ПАХНЮК. Виявляється, десять медичних сестер цього закладу почергово працюють у «Тетереві».

    - В істинному смислі цього слова благодійність, як співчутлива допомога, ведеться ще з часів християнства. Тому що віра у Всевишнього проповідує любов до ближнього, - ділиться думкою Валентина Іллівна. - А наші сестри милосердя щодня поспішають за сорок кілометрів від Житомира до «Тетерева». Повірте, ні від однієї із моїх колег не чула жодних слів на кшталт не поїду і край. Для нас ця діяльність має не менш важливе значення, ніж для людей, які отримують медичну допомогу. Медсестри лінійної поліклініки станції Житомир. Дякую їм від щирого серця. Ганна АНТОЩУК, Людмила ГАЛИЦЬКА, Лариса ГАМКРЕЛІДЗЕ, Лариса ЗАБРОДСЬКА, Олена КРАСІНСЬКА, Оксана МУЛЬТАН, Ніла ПАНЧЕНКО, Тетяна РИХЛЮК, Світлана СЕВЕРИНОВА, Світлана ШАВЛОВСЬКА завжди йдуть на допомогу.

    Згодом, коли у довірливій бесіді із медсестрою терапевтичного кабінету Оксаною Мультан розпитуватиму про те, як тимчасово переселені мешканці Донбасу відгукуються на її старання, Оксана Леонідівна відповість, що жодних ексцесів не було. Її турбує зовсім інше. На дворі пізня осінь, а у корпусах санаторію холодно. З’являються хворі на застуду. Тож роботи медикам додається.

    Тепер про таке: ще на маківці літа керівництво державного підприємства «Коростишівське лісове господарство» пообіцяло директору санаторію «Тетерів» завезти дрова. Це при тому, що тоді про нові котли для опалення кожного корпусу мови не йшлося. Зараз котли змонтовано. А лісоруби, що по сусідству із санаторієм, як казав один сатирик, ще жодного дуба не врізали. Тобто про паливо, яке так необхідно тимчасовим переселенцям, були лише обіцянки. Щось нагадує анекдот про депутата, який обіцяв переобіцяти те, що обіцяв перед попередніми виборами.

    Перші благодійні фонди та організації з’явилися при храмах і монастирях. Їхньою метою було надати незаможним їжу, одяг і на якийсь час притулок. Щось подібне відбувається у «Тетереві». Єдине але. Залізничники, залізничні медики не обіцяють, а роблять добрі справи. А лісове братство з Коростишева - все з точністю до навпаки.

    На вході до лінійної поліклініки ст. Житомир побачив цікаву цитату із вірша М. Владимова: «Быть крепче хотите? Моложе - хотите? Хотите на свете прожить больше дней? На службу - ходите, со службы - ходите, ходите, ходите, ходите бодрей!». Схоже, керівництво Коростишівського лісгоспу так і робить.


    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Із когорти мужніх та сміливих

    Професія хірурга вимагає неабиякої мужності та сили духу. Недаремно ж кажуть, що кожна рана пацієнта - це шрам на серці лікаря. Досить часто саме на кінчику скальпеля опиняється людське життя. До когорти цих сміливців належить і мій співрозмовник. Урівноважений, впевнений, інтелігентного вигляду, він одразу ж викликає довіру до себе. Таке враження з перших хвилин розмови складається про Володимира Івановича КОЖАНА - завідуючого хірургічним відділенням відділкової лікарні ст. Коростень.


    Ми спілкувалися з ним перед ювілейною датою в його житті. Це добрий привід пригадати, як обирався професійний шлях, які були основні віхи його, чого вдалося досягти, скласти плани на перспективу?

    Володимир Іванович розповідає, що він родом з Черкащини. На Житомирщині опинився скоріше долею випадку. Ще в дитинстві чув від мами, що це край густих лісів. Мама, тричі тікаючи від відправлення у фашистську неволю, через ці краї добиралася додому. Долі «остарбайтера» їй все ж вдалося уникнути. Минув час і вона, сільська вчителька, разом з чоловіком, який працював фельдшером, дали життя трьом дітям. І всі вони стали лікарями. Приклад батька, шанованої і поважної людини, ім’я якого занесено до Книги Пошани Маньківського району, мабуть, став визначальним для його двох синів і доньки.

    Отож Володимир Кожан після закінчення навчання в Київському медінституті професійну кар’єру почав будувати на Житомирщині. У Коростенській міській лікарні проходив інтернатуру. Добрими словами згадує про свого першого наставника, лікаря-хірурга Скального. Каже, що це не лише хірург високої кваліфікації, а й природжений вчитель, який міг підказати і підтримати, а іноді і взяти відповідальність на себе за невдачу свого учня… Сьогодні цьому вчителю завдячує за професійну науку чимала когорта хірургів.

    Володимир Іванович розповів і про стрімкий розвиток свого професійного зростання в районній лікарні. Тут він, прийшовши завідувачем хірургічного відділення, згодом став заступником головного лікаря, а невдовзі і головним лікарем Коростенського району. Каже, що в цей час Житомирський облздороввідділ очолював Юрій Спіженко, який згодом став міністром охорони здоров’я. У той же час (середина 80-х) було здійснено великий крок уперед у системі охорони здоров’я в сільських населених пунктах. Велика увага приділялася забезпеченню фельдшерських амбулаторних пунктів, профілактиці захворювань у сільських мешканців… Проте у вирі адміністративної роботи головний лікар району В. Кожан усе ж таки не міг не займатися лікарською практикою, адже він - хірург, і має оперувати, має допомагати хворим…

    Після роботи в медицині району у Володимира Кожана відкрилася інша фахова сторінка, куди вже вписано багато важливих справ, спрямованих передусім на охорону здоров’я залізничників і їхніх сімей. Тут, у колективі відділкової лікарні, який очолює Алла ЖелЄзнЯкова, трудиться когорта високопрофесійних лікарів. В їх числі і завідуючий хірургічним відділенням В. І. Кожан. Сьогодні, щоб надавати необхідну допомогу хворим в хірургічному відділенні, є висококваліфіковані фахівці, які професійно роблять свою справу. Однак в матеріально-технічних питаннях без підтримки залізниці не обійтись. У планах адміністрації зробити реконструкцію хірургічного відділення - це, звісно, потребує фінансових витрат, але необхідність така існує.

    Запитую, які ж, найчастіше операції доводиться робити. Володимир Іванович розповідає, що спектр втручань дуже різний. Проте кожна операція, навіть, здавалося, найпростіша, вимагає особливої уваги, адже бувають ускладнення. Володимир Іванович нагадує і про те, що кожній недузі простіше запобігти, ніж потім боротися з її наслідками. Для цього варто бути уважними до себе, не боятися навідуватися до лікарів з профілактичною метою, а не лише в термінових випадках.

    Говоримо й про те, які риси характеру мають бути визначальними для лікаря-хірурга. Володимир Іванович Кожан каже, що хірургами зазвичай стають люди, які щиро бажають допомогти іншим і готові звалити на себе відповідальність за результат. Адже є такі випадки в медицині, коли без хірургічного втручання неможливо обійтися.

    Професію лікаря обрав і син Володимира Івановича Сергій. Щоправда, спеціалізація інша - він уролог у міській лікарні. Донька Юлія працює в галузі освіти. Вони пишаються своїм батьком, горді від того, що він - авторитетний відомий фахівець. Лікар, який заслужив шану своєю професійністю і людяністю.

    Фото автора

    Оксана КЛИМЧУК

    Не економте на теплі… душевному

    Незаперечною є істина, що робити добро для іншого було актуально в усі часи. Як би не змінювались епохи, моди, чи керівники держав, а людяність не знеціниться. Вона завжди залишиться пріоритетом, бо доки є люди, які роблять добрі справи, не шукаючи якоїсь вигоди для себе, можна не сумніватись, що добро і любов ще існують у нашому зматеріалізованому світі.

    Споконвіку добровільна турбота, допомога, співчуття і самопожертвування будувались на вічних етичних принципах, у тому числі на справедливості і милосерді - засадах, які становлять основу волонтерського руху. Хто ж такий волонтер? Довідкова література інформує, що у перекладі з французької - це людина-доброволець, яка посвячує свій талант, сили і час для служіння людям, які цього потребують. Існує декілька видів волонтерства. Сьогодні ж ми поговоримо про взаємодопомогу або самодопомогу, це коли люди здійснюють волонтерську діяльність, щоб допомогти іншим членам своєї ж соціальної групи або співтовариства. Саме цей вид волонтерства розповсюджується у ветеранських організаціях залізничних підрозділів. Є чимало волонтерів серед коростенських ветеранів-залізничників, розповідає голова ради ветеранів Коростенського вузла Петро КОНЧАКІВСЬКИЙ. Серед найактивніших він називає очільника ветеранів вагонного депо Лідію ВОЙТЮК (на фото). Отож запитую Лідію Олексіївну, що ж її спонукає підтримувати немічних, тих, кому найтяжче, і чи знайшла вона в цій справі однодумців.

    - Допомогти, підставити плече немічній людині для мене завжди було і є першочерговою справою. Тож цьому й приділяю основну увагу під час роботи з ветеранами. Серед членів ветеранської організації вагонного депо люди різні, та звернення кожного про допомогу не лишаємо без уваги, дбаючи про їх вирішення разом з адміністрацією і профспілковим комітетом. Немічні, одинокі пенсіонери - на першому плані. А також - інваліди війни. Найстаршому - Степану Хмелюку з Коростеня - 92 роки, 89 літ - Івану Кравчуку з Йосипівки. Хочу наголосити, що ми цікавимося турботами всіх ветеранів: тих, хто ще молодший, ми можемо зустріти на вулиці, на базарі і поспілкуватися. Але є й такі, що зовсім немічні, тож до них ми приходимо, спілкуємося, запитуємо, чим підсобити. У волонтерській роботі з пенсіонерами вагонного депо допомагає мені Ніна НОВІКОВА. Разом з нею ми ходимо до немічних ветеранів навіть у найвіддаленіші мікрорайони міста.

    Треба сказати, що Лідії Олексіївні її «підопічні» довіряють, тож телефонують завжди з надією, що саме вона зуміє допомогти. А прохання бувають дуже різні. Ось пенсіонер скаржився, що треба поремонтувати пічку… Тож і шукає Лідія Войтюк людей, які б це погодились зробити. Хтось цікавиться, де дров придбати, комусь просто треба слова підтримки…

    Лідія Войтюк розповіла і про активних волонтерів з ветеранських організацій інших залізничних підрозділів - Любов СТОРОЖУК, яка працює у ветеранській організації Коростенського будівельно-монтажного управління, Ольгу Миклуху із ст. Коростень. Це саме ті люди, які не з примусу, а за покликом душі займаються благодійною справою - відвідують немічних ветеранів, спілкуються з ними, допомагають, що в їхній змозі. Вони переконані, що не варто економити на душевному теплі у спілкуванні з іншими, ігнорувати прохання про допомогу. Бо якщо будеш сам творити добро - добро тобі й вернеться.

    Оксана ПОЛІСЬКА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Працею славна людина

    Саме цей крилатий вислів приходить на згадку, коли зустрічаєшся з людиною, яка трудиться, як кажуть, від душі та від серця. Так трапилось, що в особистих справах зайшла якось у Коростенський Будинок науки і техніки. Вразило все: чистота, затишок, продуманий дизайн і головне - привітність працюючих там людей (охоронника, прибиральниці, бібліотекаря). Поцікавилась у директора Валентини ШИШКІНОЇ, чия ж заслуга, що навкруги така охайність, блиск. І почула у відповідь: Тетяни КОСТЮЧЕНКО. Прізвище не нове, читала декілька публікацій в «Рабочем слове», підписаних Костюченко Тетяною. І вони мені подобались.


    Фото з сімейного архіву Т. КОСТЮЧЕНКО

    І ось я з нею зустрілася. Приємна, усміхнена, якась домашня. Карі очі тепло виблискують на круглому рум’яному обличчі.

    - На залізниці я працюю вже 23 роки. Моє дитинство пройшло не в «залізничній» родині, хоча сталева магістраль у моєму житті завжди займала певне місце, - розповідає Тетяна Дмитрівна. - Маленькою дівчинкою часто їздила з матусею до Малинського дослідно-експериментального заводу, а тому мені було дуже цікаво купляти квитки в касі. І хоча з Головок до Малина відстань невелика, мені дуже подобалось дивитися у вікно, спостерігати за роботою колійних працівників. Поступово шкільна мрія стати товарознавцем змінилась на цілком осмислену - бути квитковим касиром.

    У 1991 р. Тетяна почала працювати на залізниці. Спочатку була квитковим касиром ст. Головки, з роками набула досвіду, стала старшим. Але невдовзі каси ліквідували, довелося певний час працювати роз’їзним касиром, а з часом і провідником. Та роботи Тетяна ніколи не боялася, бо твердо знала, що «добре там - де нас немає».

    Життя тривало. Непомітно підростала донечка Карина, яка потребувала все більше уваги, любові, спілкування з матусею. Отже, за сімейними обставинами довелося перевестися до БНіТ м. Коростеня.

    - Ніскільки не жалкую. Працювати завжди потрібно не за страх, а на совість, - посміхається Тетяна Дмитрівна. - А ще мене дуже радують успіхи донечки, яка зростає справжньою людиною - чесною, справедливою, цілеспрямованою.

    Дивлячись на цю милу жіночку, подумала про себе, що у неї і не може в житті бути погано, бо вона оптимістка і життєлюбка.

    Віолетта ЧУМЕЛЬ

    Дай, Боже, сили робити добро!

    Протягом вересня 2014 р. по лінійних підприємствах залізничного вузла ст. Хмельницький пройшли звітно-виборні конференції, на яких вибрано нових членів ради ветеранів та їх голів. Такий захід відбувся 18 вересня й у раді ветеранів Хмельницького залізничного вузла.

    У конференції брали активну участь і виступили із конкретними пропозиціями голова ради ветеранів Жмеринської дирекції Лариса ФУРМАН, заступник голови Хмельницької міської ради ветеранів Микола КОЛЕСНИК, голови профспілкових організацій вагонної дільниці №3 Микола САВАРЧУК, дистанції колії №19 Микола КОРИМАРУК та локомотивного депо Гречани (ТЧ-5) Георгій ПОПЛАВСЬКИЙ.

    Делегати конференції ухвалили багато плідних рішень, які підуть на користь ветеранам-залізничникам. Окрім цього поділилися своїм досвідом роботи. Зокрема, як шанобливо ставитися до кожного ветерана війни та праці. Як вдосконалити форми і методи патріотичного та професійного виховання молодої зміни залізничників. Поза цим поліпшити співпрацю ветеранських організацій з міською владою м. Хмельницького.

    Присутні щиро вдячні керівництву Південно-Західної залізниці в особі начальника залізниці Олексія КРИВОПІШИНА та дорожному комітету профспілки за те, що щорічно організовувалось безкоштовне оздоровлення та відпочинок ветеранів-залізничників у пансіонаті «Променистий» (м. Євпаторія) та в лінійній лікарні с. Клубівка (Хмельницька обл.). За звітний період оздоровлено 262 ветерани в санаторії «Хмільник», лінійній лікарні с. Клубівка.

    Також Рада ветеранів Хмельницького залізничного вузла вдячна начальнику вокзалу ст. Хмельницький Володимиру ПІДБЕРЕЗНОМУ за виділення актового залу для проведення заходів. А ще за пітримку та надання матеріальної допомоги в проведенні вузлової конференції ст. Хмельницький головам профкому вагонної дільниці (№3) Миколі Саварчуку, дистанції колії (ПЧ-19) Миколі Коримаруку, локомотивного депо Гречани (ТЧ-5) Георгію Поплавському.

    І наостанок хочу побажати всім ветеранам війни та праці Південно-Західної залізниці міцного козацького здоров’я, щастя, благополуччя, довгих років життя!

    Сергій КОЛІСНИЧЕНКО, голова ради ветеранів війни та праці Хмельницького залізничного вузла

    Низкий всем вам поклон!

    Ветеран железнодорожного транспорта… Как много значит это слово для людей, которые отдали трудовую жизнь или её часть родному подразделению. И вот приходит время и человек выходит на заслуженный отдых. И тут иногда возникают проблемы со здоровьем.

    Нашей группе ветеранов были выделены путёвки на оздоровление и лечение в Медицинском центре реабилитации железнодорожников в Хмельнике. Начиная с вокзала ст. Хмельник, а потом - и в приёмном отделении нам был оказан радушный приём. Разместили нас в хорошо оснащенных номерах, высококвалифицированные медработники заботились о нашем здоровье. А о полноценном питании - работники столовой, которые обслуживали согласно заявок по меню-заказу. Своевременная помощь в решении возникших проблем нашей группе оказывалась начмедом центра Александром ФИКСОМ.

    Хотим выразить благодарность начальнику Юго-Западной железной дороги Алексею КРИВОПИШИНУ, всем организациям, которые помнят и заботятся о своих ветеранах, медицинскому центру Хмельника. Низкий всем вам поклон и большое, человеческое СПАСИБО!

    По поручению группы ветеранов Киевской дирекции: Валентина ДИДЧЕНКО, В. КОЛОСОВА, М. СТАВИЦКАЯ, В. БОЛИЛЫЙ, Ф. ЧУБАТА.

    Всего 30 подписей.


    Кожна жінка за своєю природою дизайнер

    За родом своєї діяльності мені часто доводиться спілкуватися з людьми різних професій, вікових категорій та матеріального статку. Хочеш не хочеш, а ділиш всіх на щасливих та не дуже. Якщо відкинути однакові для всіх зовнішні несприятливі чинники, залишається відношення до життя. Ось саме воно й дозволяє наповнити оточуючий простір позитивом, зробити власне видноколо насиченим. Особливо це помітно у слабкої статі. Якщо жінка знаходить поле для реалізації, вкладає туди сили і час, вона стає щасливою. Замість того, щоб дивитися «мильні» серіали, пиляти чоловіка, плакати, сучасниця бере у руки пензлик, спиці, голку і створює шедеври. Адже кожна жінка за своєю природою дизайнер. У цьому зайвий раз переконалась, коли потрапила у творчу атмосферу на ст. Караваєві Дачі. Вже не вперше голова профкому Центру регіональних перевезень пасажирів (ЦРПП) Галина ГОЛОВКО організовує виставку рукоділля від жінок-залізничниць. Цього разу виставка проходила під девізом: «А ми можемо ще й так!»

    Кімната на станції перетворилась у виставкову залу, красою та гармонією яку наповнювали картини, м’які іграшки, одяг, зроблений власноруч. Голова Київського територіального комітету профспілки Олександр БЕЛІКОВ, голова профкому відокремленого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень Юлія ПРОКОПЕЦЬ, голова профкому локомотивного депо Дарниця Григорій ПУШЕНКО та гості виставки з неприхованою цікавістю роздивлялись вироби, гру кольорів та техніку виконання кожного. Не оминув своєю увагою творчі успіхи підлеглих і начальник галузевої служби приміських пасажирських перевезень Юлій ВАСЬКОВСЬКИЙ.


    Галина ГОЛОВКО та плаття, зшите й оздоблене бісером власноруч

    Процес нагородження відволік наших майстринь від споглядання. Олександр Беліков, Юлія Прокопець та Галина Головко вручили переможцям почесні грамоти та цінні подарунки. А цінні вони тим, що творчі. Це, очевидно, заготовки для майбутніх робіт.

    Знайомимось ближче з майстринями та їхніми роботами.

    Ірина БІЛОЦЬКА, касир ст. Київ-Пасажирський, стаж роботи на залізниці 22 роки. Вишита хрестиком картина Ірини Миколаївни на релігійну тематику зібрала найбільшу кількість захоплених поглядів і в результаті почесне І місце. «Робота дуже кропітка, але дозволяє сконцентруватися і відволіктися від бігу думок… Моральне задоволення, яке я отримую, - запевняє наша співрозмовниця, - можна порівняти з антистресовою пігулкою. Це справжні хвилини жіночого щастя. Коли ти і в радості, і в смутку, і в будні, і в вихідні заходиш до «нашого» магазину і вибираєш картину й нитки до неї. А потім на білосніжному полотні з’являється перший хрестик…»


    Ірина БІЛОЦЬКА - І місце

    Коли слухаю, як про своє захоплення розповідає наша героїня, ловлю себе на думці: спокійна, врівноважена, ніжна. І розумію, що голка з ниткою відіграє тут не останню роль.

    Друге місце теж визначилось за залізничницею з понад 30-річним стажем - Валентиною КОСТИНЮК, яка працює квитковим касиром вокзалу ст. Дарниця. Її іграшки та роботи зі стрічок дивують яскравими кольорами, підбором матеріалів та їх комбінацією. Роботи із стрічок просто зачаровують. Як у сучасному світі, у суєті міського життя, ускладненого кризою та політичною ситуацією, знайти час для такого хобі? «Знаєте, така творчість краще всього знімає агресію та роздратування, які ми отримуємо довкола, - пояснює нам Валентина Миколаївна. - Так, життя прискорюється, стає складнішим. А вся Європа і Америка відроджує автентичні ремесла. У 2011 році хендмейд оголошено наймолодшою течією. Виробляються навіть дорогі речі, стилізовані під «ручну роботу». Чому? Робити усім нічого? А люди, виявляється, підсвідомо шукають спосіб, щоб вижити. Адже доведена до автоматизму, комп’ютеризована робота задіює одні і ті ж зони людського мозку, а творчість дозволяє розробляти величезні масиви гармонії, які закладені в жіночій психіці». Що ж, зі словами майстрині важко сперечатися.

    Литвиненко Наталя працює квитковим касиром вокзалу Караваєві Дачі. У свою роботу, на якій різнокольоровими бісеринками хизується павич, вклала, як кажуть, і душу, і серце. Тож почесна бронза за ІІІ місце - у її доробку.


    фото на згадку

    Зв’язаний одяг для ляльок - це захоплення економіста ЦРПП Наталії Заноз. Картини з бісеру - шедеври чергової по вокзалу Караваєві Дачі Людмили Лугині, роботи зі стрічками - Світлани Онопко. Наталія Іваницька, Валентина Шустицька, Лариса Опенько, Наталія Веременко, Любов Андреєва, Лариса Чачило теж представили свої роботи. Дівчата, хоча за віковою категорією це стосується не всіх, але по-іншому називати їх не повертається язик. Усі вони сповнені неповторної магії, у них молоді обличчя та сяючі очі. Це, мабуть, дяка від матінки-природи за те, що наповнюють вони власне життя і простір навколо красою та гармонією.

    Познайомитись із наймолодшим учасником виставки, на жаль, не вдалося. Та, сподіваюсь, ми виправимо цю ситуацію, адже роботи 5-річного Артема Попова гідні цього. Пазли Артемові допомагав закріпити та обрамити дідусь Олександр Іванов, який працює складачем поїздів на ст. Київ-Товарний. Буде для онука з дідусем і в подальшому чим займатись. Адже з рук Галини Головко хлопчик отримав у подарунок фабрику для виготовлення мила.

    Досить популярними та затребуваними сьогодні є жіночі прикраси для волосся - обручі, шпильки, резинки, оздоблені стрічками, маками, іншими народними елементами. Для виготовлення одного такого виробу Ірина Пундик витрачає 1 - 2 дні. Зате, коли зачіску прикрашають ніжні червоні маки, задоволення отримують необмежене в часі, і не лише володарки прикраси. Ірина невдовзі вдруге стане матусею. Тож, сподіваємось, лінія роду, сповненого прагненням до творчості та краси, продовжуватиметься.

    Галина Головко майже не говорить про власні уподобання. Та на моє запитання, хто автор чудового плаття, оздобленого ручною вишивкою, ледь зашарілась, та все ж розповіла, з якою любов’ю шила та оздоблювала вишивкою власний виріб. Таке плаття із задоволенням одягнула б кожна жінка. І відчула б себе на будь-якому святі царівною.

    Вчені вважають, що рукоділля впливає на рівень «жіночих» гормонів. Якщо сучасниця змушена займатися важкою фізичною працею, вона з часом може втрачати жіночність, набуваючи грубі фізичні риси. Відповідно представниці слабкої статі, які захоплюються суто жіночими справами - в’яжуть, шиють, - більш жіночні і у них урівноважений характер. А прекрасні берегині столичної магістралі доводять це на ділі.

    Валентина КОЛЯДА,Фото Сергія ГУКА

    Точний час на управлінському годиннику

    «Коли бачиш, які чудові будинки люди будували за старих часів, мимоволі думаєш, що вони були щасливіші, ніж ми».
    «Життя в борг» Эріх Марія Ремарк

    З метою уникнення тяжких наслідків жорстокої конкуренції між собою і враховуючи досвід англійських і північноамериканських колег, керівники трьох вітчизняних залізниць - Одеської, Києво-Брестської та Брестсько-Граєвської - офіційно об’єдналися у червні 1878 р. в «Південно-Західне товариство російських залізниць», яке очолив голова правління колишньої Києво-Брестської залізниці Іван Станіславович Бліох. Нова залізниця стала найдовшою в Росії і Європі. Довжина її колій становила 2 тисячі 167 верст, що майже 10 відсотків від всіх залізниць Російської імперії.


    Точний час!

    Місцем свого перебування правління Південно-Західних залізниць обрало спочатку Санкт-Петербург, проте вже через кілька місяців порушило клопотання щодо переведення його із столиці до Києва чи Одеси. Так і зробили. Адміністрацію залізниці розділили на два управління, розмістивши їх у цих містах. Але наприкінці 1878 р. міністр шляхів сполучення прийняв остаточне рішення про ліквідацію управління Одеської дільниці Південно-Західних залізниць і створення у Києві її єдиного центрального управління. На той час увесь штат керівників цієї залізниці складався із 208 осіб, серед яких нараховувалося поляків - 45,1%, росіян (з українцями) - 32,8%, німців і шведів - 14%, євреїв - 7,2% і англійців - 0,9%.

    ПЕРШОЮ адресою новоствореного управління став Київський залізничний вокзал, який уже тоді потребував термінового розширення. Отож управлінню незабаром довелося перебиратися до найманих приміщень у приватних будинках на розі вулиць Олексіївської (нині Терещенківська) та Шулявської (нині Толстого) і на вулиці Кузнечній (нині Антоновича). Позаяк їх оплата складала чималу статтю додаткових витрат, 1884 р. гостро постало питання про переїзд до Одеси, де управлінню надавалася безплатно земля для спорудження власного приміщення.

    Проте цього не сталося, і управління Південно-Західних залізниць залишилося у Києві. Його голова І. Вищнеградський (якого наприкінці 1885 р. змінив Д. Андрієвський) звернувся до міської влади із клопотанням про виділення безплатно або ж за дешевою ціною ділянки землі під власний чотириповерховий будинок. Міська дума, яка зацікавлена в постійному перебуванні у Києві цієї поважної установи, запропонувала їй на вибір п’ять безплатних ділянок своєї землі, які містилися на Шулявці, за Бесарабською площею, на території університетського Ботанічного саду та на вулицях Бульварно-Кудрявській (нині Воровського) і Великій Васильківській. Проте найбільш вигідним для себе управління вважало сквер на вулиці Володимирській, навпроти Присутственних місць, але для придбання його у власність потрібні були гроші. Саме під цей варіант міністерство фінансів за домовленістю із міністерством шляхів сполучення погоджувалось надати управлінню грошову позику у розмірі 400 тисяч рублів.


    Парадний під’їзд

    УСЯ ця непроста пошукова епопея завершилася тим, що управління у 1886 р. придбало за 38,5 тисячі рублів зайняту фруктовим садом ділянку землі площею 1540 кв. сажнів, що становила частину великої садиби архітектора Самонова, яка містилася на розі вулиць Фундуклеївської (нині Богдана Хмельницького) та Театральної (нині Лисенка). Протяжність цієї ділянки уздовж Театральної вулиці становила 85, а в глибину - 75 метрів. У червні 1887 р. на ній розпочалися земляні роботи по знесенню залишків валу, насипаного за наказом московських воєвод ще в XVII ст. з метою захисту Києва від ймовірних нападників. При цьому було виявлено багато людських кісток, а також підземний хід, так званий «підлаз», який на глибині трохи більше одного метра пролягав під Старокиївським фортечним валом і слугував для спостереження за ворожими позиціями та інших цілей.

    18 червня 1887 р. відбулася урочиста церемонія закладення (днем початку робіт, на яких було зайнято щоденно від 800 до 1000 чоловік, вважається 26 квітня 1888 р.), а вже 19 липня (за старим стилем) 1889 р. - не менш урочиста церемонія освячення спорудженої підрядчиком Єрохіним за проектом архітекторів О.І. фон Гогена і В.І. Куликівського (брав участь у закритому конкурсі під девізом «ні перший, ні останній») великої, П-подібної в плані, красивої, в «київському» стилі центральної будівлі управління Південно-Західної залізниці. Вона являла собою три пов’язані між собою флігелі, із яких середній - широкий, а два інших - вузькі, її фундаменти глибиною від 5,3 і до 6,4 метра, а також цоколь були викладені із гранітних глиб, завезених із кар’єрів Волинської і Подільської губерній, а стіни - із місцевої міцної цегли.

    З огляду на рельєф місцевості права частина нового будинку мала чотири, а ліва частина - п’ять поверхів. У кожному із двох внутрішніх двориків містився привабливої форми фонтан. Усередині будівлі нараховувалося 194 приміщення (усі з паркетними підлогами), а довжина її коридорів перевищувала один кілометр (!). На її другому поверсі містилася невелика зала для нарад, опоряджена в стилі ренесанс, поруч із нею - кабінет керуючого залізницею в стилі епохи Людовика XVI, а з другого боку - кабінет урядового інспектора в стилі імперіал. Усі ліпні прикраси для приміщень виконувалися в майстерні місцевого скульптора Єви Куликівської, дружини архітектора В. Куликівського.

    ЗАСЕЛЕННЯ будинку розпочалося з 7 липня 1889 р. Перед очима тих службовців, які працювали на його верхніх поверхах, відкривалася чудова панорама Києва та його околиць, а сама будівля добре проглядалася навіть від полустанку Жуляни (нині станція Вишневе). На цей час загальна кількість працівників досягала 700 осіб, послуги яким надавали буфет і бібліотека. Остання складалася із кількох тисяч томів цікавих і корисних книг.

    У НАЙБЛИЖЧОМУ майбутньому передбачалося змонтувати у будинку ліфт і замінити гасове освітлення на електричне. Починаючи з 1909 р., управління почало утримувати околоточного наглядача, який здійснював нагляд за дотриманням у ньому належного порядку. А 1910 р. на його першому поверсі було відкрито школу на 40 учнів для підготовки агентів служби руху залізниці.

    Споруда, про яку йде мова, обійшлася управлінню Південно-Західних залізниць в 400 тисяч рублів, наданих у вигляді позики його пенсійною касою. Пізніше вона стала обростати одно- і двоповерховими прибудовами, в яких містилися різні допоміжні служби, зокрема, власна невелика електростанція, яку було впроваджено в експлуатацію у 1895 р., і квартири для окремих службовців. А на п’ятому році існування на верхніх поверхах будинку раптом з’явилися загрозливих розмірів тріщини, як після землетрусу. Справжня причина їх появи полягала в існуванні ухилу місцевості в бік Фундуклеївської вулиці і в слабких фундаментах. На підсилення останніх, здійснене в 1899 р. за проектом архітектора О.В. Кобелєва, було витрачено 12 тисяч рублів.

    Одночасно виникла гостра потреба в розширенні приміщень управління. Адже після приєднання до складу Південно-Західних залізниць Фастівської лінії кількість його службовців наприкінці XIX ст. становила вже 1073 особи, із яких лише 761 мала свої робочі місця у власному будинку, а решта 312 чоловік мусили працювати в найманих приміщеннях. Так, одне із відділень служби рухомого складу, наприклад, довелося перемістити до будинку №44 на Фундуклеївській вулиці. А на додаток стали поширюватися чутки щодо намірів перевести із Петербурга до Києва службу зборів Південно-Західних залізниць, яка нараховувала у своєму штаті 450 агентів.

    Вихід із ситуації, що продовжувала погіршуватись, бачився або в замовленні власникові сусідньої садиби на вулиці Несторівській (нині Івана Франка) Г.П. Познякову вибудувати особливий чотириповерховий будинок і затим наймати його за 17400 рублів на рік (що дуже дорого) упродовж найближчих 12 років, або ж у спорудженні ще одного власного будинку. Із останнім варіантом погодилося було й головне управління казенних залізниць. Однак вирішення цієї проблеми загальмувалося через відкладення на невизначений термін переведення до Києва згаданої вище служби зборів.

    ПРОТЕ на початку XX ст. міністерство шляхів сполучення таки уклало з Г.П. Позняковим угоду про спорудження останнім у своїй садибі за 170 тисяч рублів двох чотириповерхових будинків для потреб управління Південно-Західної залізниці. Із існуючим на Театральній вулиці центральним будинком вони мали з’єднуватися критими мурованими галереями. Під час земляних робіт, що виконувалися в 1902 р., у цю садибу завалилася задня стіна двоповерхової будівлі, де містилися допоміжні служби управління. Це була одна із будівельних катастроф, яких тоді спостерігалося у Києві немало. Пізніше до новоспоруджених будинків Г.П. Познякова на вулиці Несторівській, 19, переїхали працівники служби рухомого складу і тяги залізниці. Приміщень не вистачало. Як писав А. Гольянов у журналі «Железнодорожный транспорт» (№2 за 2007 р.), управління Товариства акціонерних Південно-Західних залізниць складалось із шести служб. А саме: ремонту колії та будинків, тяги, рухомого складу й майстерень, руху, телеграфу, комерційної та матеріальної. Крім того, був загальний відділ, до складу якого належали: канцелярія начальника залізниць, головна бухгалтерія, юридична частина, лікарсько-санітарна служба, училищний відділ та відділ статистики подій.

    Однак остаточно вирішити проблему із розміщенням своїх служб управління Південно-Західних залізниць не вдалося. Так, у 191З р. наприклад, воно орендувало для окремих із них приміщення у будинках на вулицях Театральній, Несторівській та Святославській (нині Чапаєва), що створювало додаткові труднощі в його діяльності. Саме тоді міністерство шляхів сполучення надало управлінню грошовий кредит у розмірі 230 тисяч рублів, на який останнє придбало 3 жовтня того самого 1913 р. у Товариства братів Терещенків сусідню (зліва) садибу площею 711 кв. сажнів на Театральній вулиці з тим, щоб спорудити на ній нову восьмиповерхову будівлю. Проте на заваді втілення цього наміру в життя стали спочатку тривале перероблення проекту, затим не менш тривала судова тяганина, що виникла через гордощі одного із чиновників і, нарешті, перша світова та громадянська війни.

    У жовтні 1917 р. центральним будинком управління, витіснивши з нього юнкерів, заволоділи українські військові частини. За часів денікінщини, а саме 23 серпня 1919 р., у Північному дворику садиби було відслужено панахиду по розстріляних більшовиками його колишніх службовцях. Пізніше, за спогадами письменника В.П. Некрасова, над входом до будинку висів на кронштейнах великий годинник з написом: «Точное время. Проверка по радио», однак точний час він ніколи не показував.

    Суттєвої реконструкції означена будівля зазнала вже на початку 2000-х років. Між іншим, протягом 1990-2000 років в будівлі разом з управлінням Південно-Західної залізниці знаходилася Державна адміністрація залізничного транспорту України.

    Завдяки критим переходам за адресою вул. Лисенка, 6 об’єднано кілька споруд. Увійшовши до комплексу будівель з вулиці Лисенка, можна вийти на вул. Івана Франка, не виходячи назовні. Між іншим, серед тих, хто вперше буває в управлінні столичної магістралі, чимало таких, хто не може здолати цей шлях довгими коридорами самотужки. Без компаса не виберешся, жартують ті, хто працює в управлінні. З центрального входу будівлі сходи прикрашає картинна галерея колишніх начальників залізниці. І як багато десятиліть тому, над парадними дверима до будівлі управління розташовано годинник. На відміну від попередніх хронометрів цей демонструє точний час.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Підготував Іван СОТНИКОВ

    Ідея про «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЕКСПРЕС» виникла за філіжанкою кави

    Нещодавно у столичному Центрі Леся Курбаса вп’яте відбувся міні-кінофестиваль «Європейський експрес». З розмови із директором, співорганізатором цього заходу Іриною РОМАНЧЕНКО довелося дізнатися чимало цікавих фактів з історії та сьогодення фестивалю із залізничною назвою.

    - Пані Ірино, як народилася ідея «Європейського експреса»?

    - Ідея фестивалю народилася у 2010 році. Я давно займаюся польським кінематографом і часто буваю у Польщі на різних мистецьких заходах та фестивалях. Саме п’ять років тому запросила до Києва свого колегу з Кракова кінознавця Мачея Гіля, який тоді був Головою Федерації кіноклубів Польщі. За філіжанкою кави ми і придумали такий маленький фестиваль і назвали його «Європейський експрес». Одразу з’явився і третій співорганізатор, кінознавець Станіслав Сукненко, який протягом 10 років щочетверга є модератором і ведучим Візуальної лабораторії при Центрі Леся Курбаса. Центр гостинно відкрив нам свої двері. А потім до заходу долучився Польський Інститут у Києві, який протягом п’яти років залишається партнером фестивалю.

    Творчий акцент заходу ми зробили на сучасному кіно двох країн - України і Польщі, а згодом до них долучився сучасний кінематограф інших країн. Країни-сусіди, яких поєднує не тільки спільна Європа й дружні взаємовідносини, але й постійні мистецькі пошуки. Перелік країн-учасниць може змінюватися від фестивалю до фестивалю.


    Хвилююча мить відкриття «Європейського експреса». Ірина РОМАНЧЕНКО та Кшиштоф ЗАНУССІ

    Захід відбувається восени протягом усього трьох днів. Очевидно, що під час проведення великих кінофестивалів все починається із червоних доріжок, дефіле кінозірок, а потім - журі, нагороди. Під час нашого фестивалю все це відсутнє. Головне, що у «Європейського експреса» тільки одна нагорода - приз глядацьких симпатій за художній повнометражний фільм, документальний фільм, короткий метр або анімаційний фільм. Тут завжди представлені ігрові, документальні та анімаційні стрічки. І всі покази безкоштовні.

    «Європейський експрес» - це також й майстерня, де крім показів фільмів відбуваються творчі зустрічі, дискусії, майстер-класи, спілкування глядачів із митцями.

    Частиною фестивалю є перформанси (форма сучасного мистецтва, в основі якого - дії художника або групи в певному місці й у певний час - ред.), виставки, міні-концерти. Ну і за добрим звичаєм, головним відкриттям фестивалю щороку є спеціальний гість із Польщі. Протягом цих п’яти років на фестивалі побували відомі польські кінематографісти - режисери Кінга Дембська та Ришард Брильський, оператор та режисер Яцек Петрицький, актор Ян Новицький, кінознавець з Литви Гідемінас Янкаускас. Цього року гостем фестивалю був видатний польський режисер, сценарист, педагог та продюсер Кшиштоф Зануссі.

    - Цікаво, які фільми демонструє «Європейський експрес»?

    - За підтримки Національного центру імені Олександра Довженка були ретроспективні покази німих стрічок: «Сильна людина» (Польща) 1929 року, фільм брата Дзиги Вертова Михайла Кауфмана «Навесні» (1929 рік), перша повнометражна документальна грузинська стрічка 1912 року «Подорож Акакія Церетелі» та легендарна «Сіль Сванетії» (1930 рік), відзнята Михаїлом Калатозовим.

    Цього року до 120-річчя Олександра Петровича Довженка було показано німу стрічку «Сумка дипкур’єра» (1927 рік). Усього і не згадати у рамках коротенької розмови. Скажу, що весь цей час ми показали стрічки України, Польщі, Чехії, Словаччини, Литви, Білорусії, Грузії, Румунії, Болгарії, Франції, Турції. Всього - понад 150 стрічок.


    Цю медаль Національного Банку України «Небесна сотня на варті» оргкомітет та глядачі П’ятого Міжнародного міні-кінофестивалю «Європейський Експрес» вирішили передати до Польщі. Від «ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЕКСПРЕСА» режисеру АНДЖЕЮ ВАЙДІ за фільм «ВАЛЕНСА. ЛЮДИНА З НАДІЇ».

    - Розкажіть про «родзинку» заходу, будь ласка.

    - «Європейський експрес» завжди відкриває нові імена українських режисерів. У молодих митців є можливість продемонструвати свої короткометражні роботи та поспілкуватися із глядачами. У залі існує комфортна атмосфера, більшість глядачів - із кіноклубів - ті, що знаються на кіно. Тому починаючим митцям такі розмови після показу фільму здаються дуже корисними.

    Запам’яталися і виставки, фотоекспозиції, присвячені творчості режисера Романа Балаяна, візуальні імпровізації до ювілеїв польського поета Чеслава Мілоша та литовського художника та композитора Мікалоюса Чюрльоніса, виставка фотографій грузинських режисерів «Колір зими» - портрети та репортажні знімки, зроблені в Аджарії, а також виставка малюнків та фотографій художника-примітивіста Никифора (Дровняка) та показ документальних стрічок про відомого майстра.

    Особливістю п’ятого «Європейського експреса» є те, що у фокусі фестивалю була Україна. Події останніх місяців переконують, що мистецтво не може бути осторонь драматичних колізій новітньої історії, свідками й учасниками яких ми стали. Тому цьогорічний «Європейський експрес» пройшов без конкурсу й призів, а став благодійним фестивалем-акцією під гаслом: «Допоможемо тим, хто потребує допомоги». Конкретна мета - збір коштів для поранених воїнів, які брали участь в антитерористичній операції на сході України та потребують лікування і подальшої реабілітації. Протягом трьох днів ми зібрали 6 тисяч 442 гривні. Збирали у шолом, який пережив події Майдану. Ці гроші будуть передані конкретним бійцям, пораненим у зоні АТО.

    Особливою подією п’ятого фестивалю став показ фільму режисера Анджея Вайди «Валенса. Людина з надії» (Польща), що вийшов у прокат у 2013 році.

    Частиною фестивалю була фотоекспозиція «Кінопостаті. Колаж життя», яка присвячена самобутнім митцям й неординарним особистостям українського та світового кінематографа: О. ДОВЖЕНКУ, С. ПАРАДЖАНОВУ, Ю. ІЛЛЄНКУ, К. КЕСЛЬОВСЬКОМУ, Р. ПОЛАНСЬКОМУ, А. ВАЙДІ, К. ЗАНУССІ, Н.Б. ДЖЕЙЛАНУ.

    П’ятий міжнародний міні-кінофестиваль «Європейський експрес», як і чотири попередні, за мету ставить сприяння порозумінню та культурному обміну між європейськими країнами. А сьогодні, в такі складні для України часи, мистецтво, окрім духовної підтримки, здатне надати людям своєчасну і таку необхідну для них допомогу.

    - Який «Єропейський експрес», з усіх п’яти кінофестивалів, найбільше запам’ятався?

    - Напевне, той, що закінчився. І, звісно, перший. Залишаються в пам’яті реакції глядачів у залі, їхні репліки, вираз на їхніх обличчях після демонстрації кіно. Запам’ятався показ польського анімаційного фільму «Кінематограф». А також те, як харизматичний актор Ян Новицький читав вірші Чеслава Мілоша, як згадував про свій творчий шлях композитор Вадим Храпачов, а ще розповіді видатного польського оператора Яцека Петрицького та цьогорічна зустріч із українським документалістом Сергієм Буковським.

    І, звісно, наш потяг, який ми запускаємо на відкритті та закритті фестивалю, а ще ринда - символ нашого фестивалю.

    Чому саме такий фестиваль, саме такий формат? Я багато років займаюся кіно, працюю редактором у кіновідділі одного з київських телеканалів. Завдяки частим поїздкам до Польщі маю можливість відкривати нові кінематографічні імена, спілкуватися з неординарними особистостями і все це потім переносити у площину нашого «Європейського експреса».

    П’ятий фестиваль добіг свого кінця. Трішки сумно… Але сумувати ніколи, готуємося до наступного «Експреса», який скоро вирушить у кінематографічну подорож. Наступна зупинка у 2015 році. Запрошую всіх бажаючих, приходьте, буде цікаво!

    - Пані Ірино, спасибі за цікаву розмову. Нехай «Європейському експресу» на всьому шляху буде зелене світло!

    Спілкувався Віктор ЗАДВОРНОВ

    Российский маразм достиг глубины

    Победных лозунгов круженье,
    Самодовольством застлан свет...
    А может, надобно крушенье,
    Чтоб не стошнило от побед?
    Нам нужен шок простой и верный,
    Удар по темечку лихой,
    Иначе - запах ада скверный
    Плывет над нашей головой.
    Булат ОКУДЖАВА

    …Казалось бы, что монополия на порчу атмосфер принадлежит только государственным российским телеканалам. Включишь телевизор - а из него прет вонь. Изо всех дырок. Но ушлый народ подсуетился и придумал новые площадки для пропаганды, взяв за основу первый и главный призыв национального лидера - «мочить супостатов в сортире».

    Решено в качестве новой пропагандистской площадки использовать... Киевский вокзал в Москве. Здесь ключевое слово «Киевский», ибо оттуда исходит вся крамола. Поэтому появился главный лозунг: «Если нравится Майдан, собирайся в Магадан!». Правда, с Киевского вокзала в Магадан поезда не ходят. Зато люди ходят в общественный вокзальный туалет. А здесь создали (долго думали!) голливудскую аллею славы. На полу возле унитазов и писсуаров замастырили звёзды, в которые вставлены фотографии и имена самых светлых людей России, но ненавистных ее власти - Виктора Шендеровича, Бориса Акунина, Алексея Кортнева, автора стихов «Преисполненный братской любовью народ аплодирует братской войне» Дмитрия Быкова, Сергея Лазарева, Юрия Шевчука, Андрея Макаревича...

    Не будем говорить о национальной принадлежности большинства из них. Достаточно прочитать надпись на каждой звезде: «ПЯТАЯ КОЛОННА, ЧУЖИЕ СРЕДИ НАС».

    Всё это заливается мочой. Глядишь, какой-нибудь мачо пустит струю в ненавистное лицо. Такое могут устроить только законченные мрази. Потому что так у них мозги устроены. Это все путинские холуи. Ничего нового, впрочем, они не придумали. «Нашисты» уже на Селигере вешали либералов под надписью «Враги России». Так они осваивают бюджет, отпущенный на пропаганду. Призыв «мочить в сортире» они поняли дословно и прямо, потому что извилин мозговых у этих пуполизаторов нет. Туалет стал средством массовой информации. Если от телевизора нормальные люди отшатнулись, как от источника пропагандистской лживой проказы, то эти нашли ему замену. Теперь осталось зарегистрировать сортиры как СМИ. Изо всех этих унитазов-писсуаров торчат уши «нашистов» и гебистов. Все это в стиле всяческих «Раша тудэй», «Лайф ньюс», «Комсомольской правды» со Скойбедой и НТВ с «Культурой». Это сортирный креатив, сортирный «патриотизм». «Добьемся там и наших именов»! Это во всей красе поднявший голову русский фашизм - мочить образованных и нравственно устойчивых людей, чьи имена стали символом думающей России. Стопроцентный фашизм, и смешного в этом мало. Вот если бы они поместили в эти звезды портреты членов кооператива «Озеро» во главе со своим нацлидером или членов Совета Безопасности России во главе с ним же, тогда бы это имело бы хоть какой-то смысл. Но от русской осины не родятся апельсины, только осиновые колы.

    Пропагандоны не только пачкают в сортирах, они вышли на улицы российских городов. Вот какую листовку прислали мне из Казани: вверху большими буквами написано: «ВРАГИ РОССИИ - ПРЕДАТЕЛИ РОДИНЫ». И список всё тот же, только малость расширен и дополнен: Алексей Навальный, Андрей Зубов (профессор истории, установивший общие черты современной России с гитлеровским рейхом), Михаил Шац, Леонид Гозман, Гарри Каспаров, Валерия Новодворская, Роман Доброхотов, Сергей Алексашенко, Борис Немцов, Андрей Макаревич, Сергей Пархоменко, Юрий Шевчук, Дмитрий Гудков, Валерий Зубов, радио «Эхо Москвы», радио «Свобода», телеканал «Дождь», «Новая газета».

    Вот вопрос «трудящегося» к главному редактору «Новой газеты» Дмитрию Муратову: «Каково вам находиться в шкуре национал-предателя? Не пора ли вам всем - либералам, мучающимся в ненавистной России, выехать на ПМЖ в Славянск, где сейчас полная свобода? Можно в Славянске провести гей-парад и наслаждаться европейскими и американскими духовными ценностями».

    Идет науськивание быдла на лучших людей России. Оно примерно такое же, как - через своих соловьевых-киселевых - призывы наемников в ряды инсургентов - диких гусей, желающих повоевать на юго-востоке Украины. В результате получили пушечное мясо - погибших искателей приключений тайно под большим секретом рефрижираторами отправляют в секретный госпиталь под Ростовом в трупохранилище, откуда некоторым родным и близким удается их выкупить, чтоб предать земле.

    Если заглянуть в историю, то в России так было заведено - подвергать остракизму тех, кто думает. Смотрите - декабристов повесили и сослали на каторгу, Чаадаев был объявлен умалишенным, Пушкин не вылазил из ссылки, Лермонтова прикончили на дуэли, над Чернышевским учинили гражданскую казнь, посадили Достоевского, Гоголя объявили сумасшедшим алкоголиком. Создательница российской журналистики императрица Екатерина Вторая первых журналистов России Ивана Новикова и Александра Радищева отправила в Сибирь, объявив, что Радищев - «это злодей хуже Пугачева». А тов. Сталин литераторов расстреливал или сплавлял в ГУЛАГ. Сегодня русские романтики с автоматами Калашникова и огромными пузами «восстанавливают на Украине границы русского мира». Это патриоты. Россия - страна-агрессор устами своего главы МИДа Лаврова призывает обворованную ею же Украину к миру, к прекращению антитеррористической операции, а сама отправляет туда батальоны спецназа, оружие, боеприпасы и боевиков, которых вербуют по всей стране. Их называют патриотами, они борются за расширение «русского мира». Это надолго. И они будут это делать для того, чтобы Европой и Евросоюзом на Украине не пахло.

    Доктора плешивых наук изобрели термин «когнитивный диссонанс», это, проще говоря, когда желаемое принимают за действительное. И надругательство повсюду. В брошенный дом, который привели в порядок и начали в нем работать инакомыслящие с телеканала «Дождь», придут люди из габриэляновского пропутинского «Лайф ньюс» для того, чтобы дом, выстроенный Натальей Синдеевой (генеральный директор телеканала «Дождь. Optimistic Channel»), где родились ее дети (в прямом смысле), где встали на крыло молодые и талантливые журналисты, придут политические шлюхи для того, чтобы превратить его в бордель, во что они превратили газету «Известия». А Синдеева превратила цех заброшенной фабрики «Красный Октябрь» в сказку. Здесь все сделано своими руками, здесь жизнь. А придет смерть.

    Надругательство стало частью государственной идеологии. Канал вряд ли выдержит это надругательство, его убивают экономически, душат подло и коварно, превращают в государственную мракобесную шнягу (заведомо ложная информация - ред.). Зато в патриотическом восторге пребывает голота, конченые мрази, жертвы пропаганды. Они полны ненависти и не знают, как ее излить даже в общественном туалете. Весь их креатив и глубина мысли не поднимается выше сортира. Это люди с ватными мозгами, думающие не своей головой, а телевизором.

    Разве те люди, которых они поместили в свои сортирные звезды, захватили часть чужого государства, нарушили все существующие международные договоры и развязали «братскую войну»? Разве эти люди поставляют на юго-восток Украины танки, диверсантов, ракетные установки? Разве таким образом защищают русскоязычие? Это у них такой сортирный юмор, хамство сортирного разлива. Они сами себя показали таким образом. Все высвечивает моральное уродство путинских портянок. Разумом и раньше не блистали, а теперь довели сами себя до клозета эти беснующиеся в своем жлобском патриотизме лилипутины.

    Идея мочить в сортире безжалостно поедает мозг не только её автору, но и его поклонникам. Но вот такая же безжалостная реакция Виктора Шендеровича на туалетную пропаганду: «Лучше на полу вокзального сортира в компании с Басилашвили, чем в Георгиевском зале в компании с Путиным». Шендерович таки прав. Идет стремительное превращение страны в зону строгого режима, исполняется мечта чекистов всех поколений.

    Таково кремлевское чучхе.

    Владимир ЛЕВИН,

    Нью-Йорк

    ОТ РЕДАКЦИИ

    Во времена студенческой молодости КВН в Киевском педагогическом институте набирал неимоверного размаха. Факультетские театры возникали то тут то там, как волны во время морского шторма. Впрочем также и исчезали на институтском горизонте. В 1987-м в Киев «на разведку» приехала команда Московского госуниверситета им. Ломоносова. Капитаном, как вы догадываетесь, был Алексей Кортнев. Парень, что надо - так говорили о тех, кто мог в течение нескольких минут спеть, рассказать, рассмешить. И ни разу не рассмеяться самому. В нашей аудитории, куда пригласили этого оптимиста (кстати, так назывался студенческий строительный отряд, с которым Алексей объехал пол российского Севера), в тот день яблоку негде было упасть. Он рассказывал о своих мечтах. Хотел организовать фестиваль студенческих театров. И позже это удалось. А в 1990 году Алексей Кортнев вместе с Валдисом Пельшем, актёром Игорем Угольниковым, Сергеем Денисовым и Андреем Гуваковым придумал и участвовал в постановке популярной телепередачи «Оба-на!». Затем последовали телепроекты «Дебилиада», «Синие ночи», «Пилот», «Несчастный случай» и др. С тех пор, когда А. Кортнев приезжает с концертами в Киев, непременно покупаю билет. Потому что «Звоны огненных надежд» - моя любимая песня группы «Несчастный случай» звучит почти на каждом выступлении.

    Мы почти ровесники. Но именно в нем, 48-летнем актере, певце, режиссере, «Лучшем человеке России» (есть такая номинация), бурлит неутомимая жизненная энергия. Невзирая на то, что кремлевская верхушка дала команду «Ату, его!». А российские горлопаны, которым укропы (расшифровка «український опір», по-русски - сопротивление) поперек горла, подхватили путинскую идею и, как говорят в Украине, цькують своих настоящих патриотов.

    «Деревянная Русь утопает в грязи, над которой штук пять новостроек парит, в них живут представители местных элит. А на площади митинг идет, как положено нынче в стране: распалившийся братской любовью народ аплодирует братской войне», - говорится в песне от Алексея Кортнева. Не всем нравятся её слова. Особенно путинскому народцу.

    Виктор ЗАДВОРНОВ

    «Ты уехал из моей жизни на скором поезде»

    «…Над бедой моей ты посмейся,
    Погляди мне вслед из окна.
    Сладку ягоду рвали вместе,
    Горьку ягоду - я одна».
    Роберт РОЖДЕСТВЕНСКИЙ

    Выпавший снежок похрустывал под её сапожками. Она продолжала топтаться на одном месте, тем самым пытаясь согреть остывшие ноги. С детства знакомый, видавший на своём веку разлуки и встречи, вокзал казался ей в данный момент серым и холодным. Не обращая внимания на толпящихся пассажиров и провожающих на перроне, она упорно смотрела на спутника, стоявшего к ней спиной, и ждала. В ней ещё теплилась надежда: а вдруг он повернётся к ней, скажет те ласковые слова, которые так любила она слышать от него. Неужели пошло всё прахом: их встречи, неземное притяжение одного к другому на протяжении года? Перед глазами, как в кино, проходили свидания, жаркие объятия, обещания «в верности до гроба». И вот теперь - полный разрыв. Для неё это было катастрофой.

    В тот день от лучшей подруги она узнала, что её любимый уезжает из города навсегда и больше никогда не вернётся назад. Ах, эти злые языки наговорили, наболтали, а он, такой горячий, гордый, самовлюбленный, поверил. Да, в тот вечер, на дне рождения подруги она выпила шампанского, позволила себе танцевать с сослуживцем. Был лишь один невинный поцелуй подвыпившего ухажёра. На следующий день от Алексея она услышала о себе всё негативное, плохое. Напоследок её первая любовь, её любимый, которому она так верила, жила с ним на одном дыхании, делила минуты счастья, заявил, глядя ей в глаза: «Ты ещё с ним в постель ложись, а с меня хватит. Шлюха!» От него она ожидала всего, но такого! Это никак не укладывалось в голове. На все оправдания с её стороны он лишь махал руками и стоял на своём. И после всего она набралась терпения и пришла в тот день на вокзал. В её сознании теплилась где-то там далеко внутри какая-то надежда. А вдруг он одумается, вернётся к ней, единственной, как он её называл при встречах. Ведь она его любила и жила его любовью.

    …Скорый поезд Одесса - Киев медленно набирал скорость, постукивая вагонными колёсами по стыкам рельсов. Перед глазами поплыли зеленые вагоны. Первый, второй, третий. Ни в одном из них она не увидела у окна своего единственного, любимого человека. Вскоре за поворотом скрылся последний вагон. Опустив голову, Оксана провела носком сапожка вокруг себя круг. Замкнутое снежное кольцо вмиг будто сковало виски.

    В пяти метрах от неё стоял одинокий мужчина в железнодорожной форме и курил в затяжку, периодически поглядывая в её сторону. Она также уловила его взгляд. Какая-то ерунда, подумала про себя и сьёжилась от холода. Постояв на перроне с минуту-другую, Оксана медленными шагами направилась к висящему над блестящими рельсами мосту. Вскоре она услышала за собой шаги, незнакомец догнал её и, не говоря ни слова, зашагал рядом.

    - Я уже дома, - проговорила она незнакомцу, подходя к пятиэтажке, и их глаза встретились. В них она увидела грусть и тоску. Такой же несчастный, как и я, подумала про себя. И ей в те минуты стало жалко человека. Они вдвоём вошли в подъезд. Оксана попыталась открыть дверь, но озябшие руки не слушались, и вдруг она выронила ключи на пол. Железнодорожник нагнулся и поднял их, а потом нежно взял её руки в свои и стал согревать. Какое-то женское чувство проснулось в ней в тот момент. Она вновь посмотрела в его глаза, в которых искрилось душевное тепло, и неожиданно для себя дала волю слезам. Слёзы катились из её глаз, как горошины, а он, незнакомый ей мужчина, стоял перед ней и как мог успокаивал.

    - Господи! Что же это такое со мной происходит? Извините меня, пожалуйста. Просто обидно до слёз, - выдавила негромко она, глотая слова. - Меня сегодня бросили, как ненужную куклу, с которой поиграли. Будто оторвали руки, ноги и выкинули, как ничтожество на свалку.

    - Зачем так себя казнить, на себя наговаривать, всякое бывает в жизни. Такую симпатичную, синеглазую и бросили. Такого не могло быть, при том оторвали руки, ноги, - при этих словах мужчина коснулся ладонью её щеки и легко смахнул очередную набежавшую слезу. - Не нужно так убиваться, в жизни необходимо всё пережить - и хорошее, и плохое. Ещё не известно, кто кого бросил, кто потерял, а кто нашёл. Успокойтесь и возьмите себя в руки. Конечно, я вас понимаю, это не порядочно со стороны вашего друга, однако это всё должно уйти в прошлое. Жизнь продолжается, а она, поверь мне на слово, прекрасна.

    Он помог ей открыть дверь и оба вошли в однокомнатную квартиру.

    - Так, моя дорогая, слёзная женщина, - переступив порог квартиры, произнёс железнодорожник. - Во-первых, звать меня Анатолием, родом из Казатина, был женат. Сейчас свободный, как у нас говорят на железке, был груженый состав, а теперь - порожняк.

    - Оксана, - проговорила она и опустилась на стул.

    - Вот и прекрасно, Оксана. Считаем, что мы уже познакомились, - Анатолий улыбнулся ей мягкой улыбкой, и ей показалось, что они уже знакомы давно.

    - Так. У меня с собой бутылочка шампанского, коробка конфет. Думаю, фужеры в доме найдутся?

    Оксана махнула головой в знак согласия и попыталась ему улыбнуться, но улыбка не получилась, в её голове всё перемешалось, как в том любимом ею винегрете. Мороз, вокзал, уходящий поезд, Анатолий. Она пустила к себе в квартиру незнакомого мужчину, а он, как хозяин, прохаживается по ней. Они выпили шампанского, Анатолий подошёл к Оксане и положил тёплую руку на её плечо. Она вздрогнула и повернула своё лицо к нему. Его губы коснулись её губ.

    - Прости меня, Оксана, - произнёс тихо Анатолий, - но мне так приятно сегодня с тобой. Я долго искал тебя и, наконец, нашёл. Да, я был женат, но моя любовь была роковой ошибкой в жизни. Не я ей нужен был, а городская прописка, деньги и моя квартира в городе. Я ушел от неё, оставив всё: квартиру, деньги, вещи. Взял с собой только документы и кожаный портфель с необходимыми вещами.

    - Так, мил человек. Всё это мне ни к чему, да и на что оно мне знать про твою судьбу и разбитую любовь? У меня своего горя хватает, - произнесла Оксана. - Расслабились и хватит, тебе пора домой. Как говорится, пора и честь знать. Завтра на работу тебе и мне. Твоим вниманием и теплотой тронута до глубины души. Спа-си-бо! Откровенно говоря, мне было хорошо с тобой, но извини...

    - Извини меня, - произнёс Анатолий, но мне, собственно говоря, некуда идти после того, как год тому назад расстался с женой. Сперва ночевал у друзей, затем нанял квартиру у одной старушки в селе под Казатином, но вернулся её сын из армии, женился, пришлось уйти. Сегодня готовился переночевать на вокзале, в комнате для приезжих, вышел на перрон перекурить, а тут ты, скромная, задумчивая, одинокая, с тоской в глазах. Жалко стало, дай, думаю, подойду к человеку, у неё - горе, у меня - тоска и обида…

    Голос у Анатолия был мягким, мелодичным. И он тронул Оксану. Ей по-женски стало его жалко. Такой же одинокий, как и она. В тот вечер ей казалось, что рухнул мир, всё окончилось и, если бы не он, она не представляла себе, что бы было дальше.

    Анатолий уловил её волнение, не раздумывая, подошёл к ней и коснулся рукой её пышных волос, провёл рукой по лицу. Он ощутил её дрожь по телу. Его губы скользнули по тонкой шее. Оксана стояла как вкопанная, ноги её не слушались, она парила далеко, далеко, будто в облаках. Голова от тепла его губ затуманилась. Он говорил, говорил нежные слова, но она их еле слышала. Ей было приятно от его ласки. И именно сейчас в данный момент в голове кружились мысли, она готова была стать его любовницей, близким человеком… В тот день считала себя покинутой, обиженной, одинокой, раздавленной.

    - Ты меня сводишь с ума, Анатолий. Господи! Что я делаю сама с собой, - чуть слышно шептала она, очутившись в его тёплых объятиях…

    От радости и счастья она не помнила, как оказалась рядом с ним в постели, которая ещё хранила аромат любви, её первой любви, которая так неожиданно оборвалась.

    - Мне хорошо с тобой, - шептала она ему, - и пусть что будет, то и будет. Мне теперь всё равно. - В её глазах появились слёзы радости и почему-то печали.

    - Не нужно плакать, - произнёс Анатолий и губами коснулся её соленоватых глаз.

    - Я не хочу больше быть одной, одинокой в этом городе, прошу тебя будь мне другом, любовником, кем угодно, только не оставляй меня. Слышишь?! Ты не представляешь, как тяжело жить одной, без опоры, внимания, ласки.

    Через полгода они расписались, узаконив свои супружеские отношения...

    Супермаркет «Корона» как всегда в тот день был заполнен покупателями. Оксана вместе с Анатолием зашли туда, чтобы купить кое-что к ужину. Оставила Анатолия около отдела «Кулинария», а сама прошла дальше к отделу «Овощи». В этот момент кто-то нежно взял её за плечо. Она обернулась, и в её глазах потемнело. Перед ней стоял он, её первая, такая многострадальная любовь.

    - Здравствуй, любимая, - произнёс он и попытался обнять её. - Прости меня за всё, я долго думал, мучился, терзал себя… я подлец. Я нанёс тебе непоправимую травму, обидел тебя, наконец, это я растоптал самое дорогое, что у нас было - любовь.

    Он говорил, говорил, а она стояла и слушала.

    - Я люблю тебя! Я не могу жить без тебя! Слышишь меня, Оксана! Я приехал за тобой… за тобой, единственной и неповторимой!

    Выйдя из оцепенения, Оксана произнесла: «Да, я любила тебя. Моя любовь была к тебе откровенной, чистой, как та вода в роднике, а ты… ты растоптал самое нежное чувство к тебе, ты наплевал на мою любовь. Мы навсегда расстались с тобой там, на перроне железнодорожного вокзала. Ты уехал из моей жизни на скором поезде с Киевской платформы, а я осталась одна на Шепетовской. Возврата к тому, что было у нас с тобой, уже не будет. Извини меня, ты - моя… недопетая песня, и её нам уже дуэтом не спеть, а меня ждёт муж в магазине. Прощай, моя первая любовь. От костра любви к тебе остался пепел. Будь счастлив с другой, а про меня забудь».

    Оксана медленно пошла к выходу из магазина, где её ждал муж, а тот пассажир из скорого поезда Одесса - Киев всё стоял и смотрел ей вслед, любимой, которая удалялась всё дальше и дальше от него…

    Леонид КРИВОВ, пенсионер г. Казатин Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Кращий воротар столичної магістралі знає, через що полаялись вболівальники

    «Вот судья противнику пенальти назначает -
    Репортеры тучею кишат у тех ворот.
    Лишь один упрямо за моей спиной скучает -
    Он сегодня славно отдохнет!»

    Цю пісню бард Володимир Висоцький присвятив знаменитому радянському воротареві, одному із кращих голкіперів світового футболу Льву Яшину. Чому згадав про це саме зараз? Не лише через те, що неодноразово писав до газети залізничників про футбольні баталії на столичному стадіоні «Локомотив». Після останнього футбольного турніру на Кубок начальника столичної магістралі, де вкотре кращим воротарем визначено Дмитра СВІНЦІЦЬКОГО, водія Шепетівського локомотивного депо, було вирішено присвятити 27-річному гравцю цю газетну замальовку. Нехай він і не Лев Яшин, але футбольні ворота вміє захищати так, що замилуєшся, спостерігаючи за тим, як Дмитро виконує власну складну задачу. Щоби взяти м’яча, що високо летить, воротареві доводиться «взлітати». При цьому важливе не лише вміння плигнути, але, у першу чергу, положення рук у мить захвату м’яча. Дмитрові цей прийом вдається непогано: великий та вказівний пальці рук створюють перед м’ячем трикутник. А якщо удар дуже сильний і точний? Дмитро майстерно відбиває його рукою, щоб відправити над перекладиною або у бік від воріт. Глядачам часом здається, що м’ячі, що стеляться по траві, не дуже небезпечні для воротаря. Насправді зловити таку «торпеду» доволі важко, ніж ту, що летить у повітрі. Цікаві моменти демонструє Дмитро, коли залишає ворота і біжить назустріч супернику. В останнього залишається набагато менше простору, щоб спрямувати м’яча праворуч або ліворуч від голкіпера. Скорочуючи кут обстрілу, Д. Свінціцький показує класну гру. У футболі так буває: відвертається фортуна від всієї команди. Хоч плач. Але, якщо у воротах наш сьогоднішній герой, більшість з гравців спокійна: Дмитро не підведе.

    Хрещеним батьком команди серед шепетівських локомотивників усі вважають слюсаря з ремонту рухомого складу Миколу ОГОРОДНІКА. Років із 20 тому, прийшовши працювати у депо, Микола Анатолійович, як кажуть, загорівся ідеєю з відновлення спортивної слави трудового колективу, що у середині 90-х поволі втрачалася. Сам великий шанувальник гри у шкіряний м’яч, М. Огороднік у свої майже сорок років активно пропагував цей вид спорту, збирав навколо себе молодих деповчан, створював команду. Він часто клопотав перед керівництвом депо, щоб взяли на роботу того чи іншого юнака, якщо бачив у ньому не лише майбутнього фахівця-залізничника, а й перспективного футболіста. Так з’явилися у депо, а згодом і у команді, і Микола МАКСИМЧУК, і Юрій ТКАЧУК, і Олександр МАТВІЙЧУК, які починали свою трудову біографію слюсарями у виробничих цехах. А воротар команди Дмитро Свінціцький понад півроку чекав вільної посади, щоб влаштуватися на роботу у депо.
    «Пятый номер в двадцать два - знаменит,
    Не бежит он, а едва семенит.
    В правый угол мяч, звеня,-
    Значит, в левый от меня,-
    Залетает и нахально лежит…»


    І таке буває, але Дмитро не падає духом, якщо м’яч опиняється у воротах позаду від нього. У житті один раз помиляються минер, електрик, але ж не футбольний воротар…

    Скільки себе пам’ятає Дмитро, завжди любив ганяти м’яча. А всерйоз у воротах почав «працювати», коли вчився у сьомому класі. Це зараз його зріст один метр дев’яносто сантиметрів, а у 13 років «продовгуватістю» Митько ще не відрізнявся від ровесників. Син вчительки української мови та літератури однієї із шепетівських шкіл та автоводія від шкільної парти пересів за парту Козятинського залізничного училища. Вирішив стати помічником машиніста локомотива. За далекими маршрутами поїздив досхочу. А відслуживши строкову у війську, вирішив, вже, як батько В’ячеслав Йосипович, «осідлати» автомобіль. Ось так і працює. Любить спорт. Грає на першість Хмельницької області. Команда «Случ» (Старокостянтинів) перебуває на першому місці обласної прем’єр-ліги. Є в цьому заслуга голкіпера з Шепетівки.

    Він закоханий. У власну дружину. Дмитро та Тамара Свінціцькі побралися рік тому. Разом складають плани на довге і щасливе життя.

    На останок нашої з ним розмови кращий воротар Південно-Західної залізниці побажав усім читачам «Рабочего слова» миру і злагоди. А ще і анекдот розповів. Під час футбольного матчу, на стадіоні, дружина запитує чоловіка:

    - За що цього глядача так лають сусіди?

    - Він кинув пляшку в суддю.

    - Так, але ж не влучив!

    - За те й лають.

    Виявляється, Дмитро ще й з гумором дружить.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Із ревізорів у важкоатлети

    Національне бюро реєстрації рекордів України нещодавно зафіксувало новий рекорд України у багатоповторному жимі (альтернативний вид спорту у важкій атлетиці). Його встановила команда важкоатлетів, що складалася із 15 спортсменів, які в сумі протягом 5 хвилин, лежачі, витиснули за допомогою рук штангу вагою 55 кілограмів, 1324 рази. У складі цієї команди виступав і наш залізничник - ревізор вагонного господарства - козятинець Олександр НАНОВСЬКИЙ.

    Як розповідає сам Олександр, важкою атлетикою він розпочав займатися досить пізно. Тоді йому вже виповнилося 17 років. До того ж через хворобу коліна лікарі забороняли парубку займатися видами спорту, де є навантаження на ноги: боялися, аби хвороба не прогресувала. Однак хлопець крадькома від ескулапів та батьків все ж ходив до спортивної зали, де тренувалися його друзі та однолітки. Любив потягати гирі та гантелі, займався армрестлінгом.

    …Перші власні спортивні нагороди він здобув у змаганнях з гирьового спорту. Потім захопився пауерліфтінгом, де згодом став кандидатом у майстри спорту, а за декілька років виконав й норматив майстра спорту України. А от багатоповторним жимом він займається лише протягом року, але саме у цьому виді спорту і прийшли до спортсмена великі перемоги. На перших серйозних змаганнях Олександр став віце-чемпіоном Вінницької області і виконав норматив кандидата у майстри спорту. А вже у грудні минулого року став чемпіоном України і разом з тим підкорив норматив майстра спорту міжнародного класу. У лютому 2014-го він знов виборов звання чемпіона країни, а у квітні переміг на престижних змагання пам’яті «Небесної сотні», що проводилися у Вінниці. Загалом за кар’єру він виборов приблизно 50 призових місць.

    Талановитого спортсмена помітили і тренери із національної команди з багатоповторного жиму, тож його участь у складі команди, яка встановила національний рекорд у цьому виді спорту, була цілком закономірною.

    - Мій особистий рекорд становить 133 вижимань 55-ти кілограмової штанги за 5 хвилин, - розповідає мій співрозмовник. - Щоправда, під час змагань, коли наша команда встановила рекорд, я виступив дещо гірше і не добрав до свого кращого результату декілька балів. Тож є ще над чим працювати. Хочу вже цього року вийти на результат у 140 вижимань. Якщо все складеться добре, то вже найближчим часом можна буде замахнутися на подолання світового рекорду, а це 154 бали. Проте не буду поки ще так далеко загадувати.

    А ще Олександр Нановський мріє організувати у Козятині власну спортивну секцію шанувальників такого виду спорту як багатоповторний жим, щоб залучити туди якомога більше місцевих хлопчаків, у тому числі й дітей залізничників. Щоправда, аби втілити свої задуми та плани у реальні справи йому доводиться долати чимало перешкод. Є проблеми із забезпеченням інвентарем, приміщенням для тренувань, та й однодумців поки що не так вже й багато, щоб популяризувати саме цей вид спорту у місті залізничників. Однак саме своїми перемогами та рекордами він і намагається це робити.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото із особистого архіву

    Хто Лисицю смикатиме за вуса?

    Онуки - це продовження життя. Дитина твоєї дитини - рідна кровинка, продовження роду, найцінніше та найулюбленіше дитятко. Великі сподівання та надії покладають на нього дідусі та бабусі. Він чи вона просто зобов’язаний бути найуспішнішим, найкращим у нашій родині. Саме такі найсолодші відчуття та думки переповнюють душу дідуся та прадідуся, в яких за два тижні жовтня перетворився наш журналіст Никифор ЛИСИЦЯ. Онука Мирослава першого жовтня подарувала донька Марина, а прадідом став по лінії рідної сестри - 14 жовтня у козацькому місті Запоріжжі народився Микита. Доля вміє дивувати.

    Тож, шановний Никифоре Олексійовичу, колектив редакції «Рабочего слова» щиро вітає Вас з цими почесними та, мабуть, найдорожчими званнями у Вашому житті. Нехай здоров’я Вас не підводить, адже попереду - онуків та правнуків на плечах носити, іграшками бавити й пояснювати малим «чомусикам», чому мама з татом на роботі. До почесного звання - з багажем життєвої мудрості, з келихом щедрості та запасом казок від дідуся Ніки. Так його кличуть щирі друзі. Сподіваємось, скоро й онучки смикатимуть за вуса. Живіть і радість даруйте своїм неповторним, єдиним, щасливим!

    З повагою,

    колектив редакції газети «Рабочее слово

    Фотофакт

    У солдата вихідний

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05