РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 39 (10 жовтня 2014)
  • Випуск №39 10 жовтня 2014
    Зміст
    1. Приємно допомагати майбутнім чемпіонам (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Залізничний бюджет не гумовий (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    3. Підсумки - у листопаді (Влас. інф.)
    4. Оптимізація. Чи галузевої медицини руйнація?
    5. Знайшов дефект - унеможливив катастрофу (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. …І духмяний хліб біля колії (Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. Разом ми - сила! (Анна ПОЛЮШКО)
    8. «Енергодеру» без залізничників наказано довго жити… (Микола ПАЦАК, Віктор НОВОБІЛИЧ)
    9. О ЧЁМ НЕ ДОГАДЫВАЛСЯ ГРАФ КСИДО (Елена ХАРЧЕНКО, Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото с интернета)
    10. ЗАЛІЗНИЧНА ПОДОРОЖ ВАСИЛЯ ЗІНКЕВИЧА, або «ЗА МИР І ЛЮБОВ В УКРАЇНІ!» (Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк)
    11. О коммерческом патриотизме и не только (Елена МИКИТЕНКО)
    12. Грип - не банальна застуда! (Оксана ГНАТІВ, лікар-епідеміолог Дорожньої клінічної лікарні №2 ст. Київ)
    13. Що пов'язує село Дубовичі із залізницею (Віктор ЗАДВОРНОВ, Київ - Кролевець - Дубовичі - Київ, Фото надано віце-президентом Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України» Оленою ЗЕЛЕНКО)
    14. Перші магістралі (Василь ГАЛАЙБА)

    Приємно допомагати майбутнім чемпіонам

    «З погодою пощастило», - радісно констатували присутні. Хто гучно, щоб чув кожен із вболівальників на березі Матвіївської затоки, а хто, стиха, сідаючи у байдарки, академічні човни, готуючись до старту. Ставка є високою - медалі та кубки від начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА та голови Дорпрофсожу Ореста ЛОГОШНЯКА.


    Вихованка спортивної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву з веслування на байдарках і каное «Локомотив»
    Аліна ЩУПАК не вперше отримує кубки та медалі за визначні результати на блакитних доріжках Матвіївської затоки
    із рук начальника столичної магістралі Олексія КРИВОПІШИНА та голови Дорпрофсожу Ореста ЛОГОШНЯКА.


    У той день пам’ятні кубки отримали найкращі юні спортсмени.

    Надвечір’я четвертого жовтня зібрало для змагання на першість спортивної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву з веслування на байдарках і каное «Локомотив» чимало здібної юні. Прямо скажемо, осіння прохолода, незважаючи на жовтневе сонце, змушувала думати про те, що незабаром - холоди. Юнаки та дівчата (вікові категорії 1997-2003 років), які зібралися на навчально-спортивній базі (Київ, Труханів острів), демонстрували справжню волю до перемоги. Правда, за невеликим винятком.


    Змагання закінчено. Фото на згадку.


    Боротьба триває. Валерій ГЛАДЧЕНКО (№1) та Матвій БАКЛАН (№4).

    Чому серед 10-17-річних спортсменів рідко побачиш товстих та вайлуватих? Перед тим, як розповісти про перебіг подій на водних доріжках дніпровської затоки, розповім про те, як місцевим юним спортсменам вдається підтримувати форму. Досягти певних результатів можна, якщо протягом місяців, років виконувати не одноманітні вправи, а певний комплекс тренувань. Через одноманітність неможливо добиватися прогресу у роботі над тілом. Фізичні вправи, цілком зрозуміло, мають приносити задоволення, проте, приміром, веслування на байдарках, це не гра у гольф. Якщо після занять водними видами спорту спортсмен навіть вкрився потом, як належить, означає, що рівень навантажень не достатньо великий.

    Скидаючи на водяних доріжках або у спортзалі 100-200 калорій, деякі люди квапляться покуштувати різноманітні вироби з муки у 500 - 600 калорій. І згодом дивуються, чому їм не вдається досягти схуднення. Подейкують, що серед тих небагатьох юнаків, які невдало змагалися того дня у Матвіївській затоці із хвилями, в одній із байдарок пропливав вздовж дніпровських берегів любитель куштувати солодкі булочки із маком перед стартом.

    Про інтенсивність фізичних навантажень можна судити не лише за мокрою від поту футболкою, але і за серцебиттям. Довелося спостерігати, як важко відновлював режим дихання після невдалого фінішу підліток років 13-ти. Як потім дізналися: давно не тренувався. Чимало часу віднімають загальноосвітні уроки у школі. Дилема: або спорт, або навчання. Кожний вирішує особисто.

    За вуха - І на сонце

    Як наголошують викладачі-тренери СДЮШОР Валентина МИХАЙЛОВА, Євген БАКЛАН, Владислав, Любов та Ольга ТОПІХИ, організмові юнака чи дівчини щодня потрібно зберігати добру фізичну активність для того, щоб добиватися поставленої мети.

    Гарантуванню доброго стану спортсмена потрібний час для навантаження та період для відновлення сил. За цим слідкують тренери. Незадовго перед стартом неодноразово чули від наставників: «Розминайтеся!». Це про те, що обов’язково потрібно здійснити дихальні вправи, силові навантаження і м’язові розтяжки. Об’єднання всіх трьох типів вправ дозволяє досягти найбільшого ефекту, залучаючи у дію найрізноманітніші групи м’язів у тілі спортсменів.

    Перед стартом усмішок у юнаків та дівчат не побачиш. Відстані для юніорів та молодших учасників веслування на байдарці у 200 метрів, академічне веслування на дистанції у 500 метрів, гонки на байдарках на дистанції у 1000 та 2000 метрів (юнаки і дівчата 1997-2000 років народження), змагання на байдарці для 12-13-річних юнаків та дівчат та більш дорослих завершились протягом двох годин.

    Схоже, що серед тих, хто програвав на дистанції, роздратованих не було. Нервове збудження демонстрували поодинокі матусі та татусі, які хвилювалися за власних майбутніх чемпіонів. Спостерігаючи за тим, як знімає із допомогою смартфону для історії улюбленого сина, який став переможцем у гонці з академічного веслування, мимоволі подумав: «Тепер у родині будуть знімати любительське кіно на кшталт «Я перший!». Фініш юнака у човні на водній доріжці був вдалим. І ось, вирішивши попозувати об’єктиву, який тримала мила матуся, підліток не втримав човен, той зачерпнув води і перевернувся разом із спортсменом майже поруч із причалом. Потрібно віддати належне тренерам, які допомагали тим юнакам та дівчатам, хто випадково занурювався у воду, витягувати байдарки із річкових хвиль. Вміння тренерів-викладачів Євгена Баклана та Владислава Топіхи управляти моторним човном унеможливлюють неприємності під час змагань: «за вухо - і на сонце...». Далі - фотосесія.

    Часто-густо щиросердні емоції виникають непросто. Фотографи радять перед зйомкою відвернутися на пару секунд, закрити очі, налаштуватися на усмішку і лише тоді продемонструвати її для кожного. І у першу чергу - фотооб’єктиву.

    Начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН подякував юним спортсменам за участь у змаганнях, запевнивши, що і надалі столична магістраль надаватиме посильну допомогу для розвитку СДЮШОР «Локомотив».

    ПІДІБ’ЄМО ПІДСУМКИ ЗМАГАНЬ

    Дистанція 200 метрів (веслування на байдарці-одиночці, юніори 1997 - 1998 роки народження)

    Перше місце - Дмитро ШАПОВАЛОВ, друге - Олександр БОЖОК, третє - Ілля ІВАЩЕНКО.

    Дистанція 200 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед юнаків 1999 - 2000 років народження)

    Перше місце - Максим ПОЗНЯК, друге - Євген ЛИТВИН, третє - Максим ГУРІНЕНКО.

    Дистанція 200 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед дівчат 1999 - 2000 років народження)

    Перше місце - Аліна ЩУПАК, друге - Лілія ЛУК’ЯНЧУК, третє - Наталія БОРИСЕНКО.

    Дистанція 200 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед юнаків 2001 р. народження)

    Перше місце - Микола АВЕРЮШКІН, друге - Олександр АВЕРЮШКІН.

    Дистанція 200 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед юнаків 2002 р. народження)

    Перше місце - Михайло ХИТРУН, друге - Тимофій МЕЛЬНИЧЕНКО, третє - Данило ЯРЕМКО.

    Дистанція 200 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед дівчат 2002 р. народження)

    Перше місце - Надія ІСАЄВА, друге - Віра ІСАЄВА, третє - Софія ЛАГОВСЬКА.

    Дистанція 200 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед юнаків 2003 р. народження)

    Перше місце - Матвій БАКЛАН, друге - Валерій ГЛАДЧЕНКО, третє - Олександр ЖИТИНСЬКИЙ.

    Дистанція 500 метрів з академічного веслування (дівчата)

    Перше місце - Мар’яна МАСЛЮК, друге місце - Ірина АНУРОВА-ПРИХОДЬКО.

    Дистанція 500 метрів з академічного веслування (юнаки)

    Перше місце - Олександр ДЗИС, друге - Данило ЮДІН.

    Дистанція 500 метрів з академічного веслування на «двійці» (юнаки) Володимир ГАЛТИХІН, Євгеній НАГІРНЯК.

    Дистанція 2000 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед юнаків 1997 - 1998 років народження)

    Перше місце - Ілля ІВАЩЕНКО, друге - Дмитро ШАПОВАЛОВ, третє - Олександр БОЖОК.

    Дистанція 2000 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед юнаків 1999 - 2000 років народження)

    Перше місце - Максим ГУРИНЕНКО, друге місце - Андрій БОЙКО, третє - Максим ПОЗНЯК.

    Дистанція 2000 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед дівчат 1999 - 2000 років народження)

    Перше місце - Аліна ЩУПАК, друге - Лілія ЛУК’ЯНЧУК, третє - Наталія БОРИСЕНКО.

    Дистанція 1000 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед юнаків 2001 р. народження)

    Перше місце - Микола АВЕРЮШКІН, друге - Олександр АВЕРЮШКІН.

    Дистанція 1000 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед юнаків 2002 р. народження)

    Перше місце - Михайло ХИТРУН, друге - Ілля ЧУХЛЕБ, третє - Тимофій МЕЛЬНИЧЕНКО.

    Дистанція 1000 метрів (веслування на байдарці-одиночці серед дівчат 2002 р. народження)

    Перше місце - Надія ІСАЄВА, друге - Софія ЛАГОВСЬКА, третє - Віра ІСАЄВА.

    ТЕПЕР ПРО ЦІКАВІ МОМЕНТИ

    Особисто нам запам’яталася боротьба двох юнаків на дистанції у 2000 метрів. На фініші у запеклій боротьбі двох байдарочників: Ілля Іващенко, як кажуть, вирвав перемогу у Дмитра Шаповалова. Тобто боролися юнаки протягом всієї дистанції, залишивши позаду власних суперників. Ще про одне, коли побачив, якою важкою для 9-річного Матвія Баклана є 12-кілограмова байдарка разом з веслом, не втримався і допоміг хлопцеві перенести човен від елінгу до причалу. А ще пожартував: приємно допомагати переможцям. Як виявилося, мої слова були пророчими: Матвій таки завоював кубок призера і «золоту» медаль. Це не перша нагорода сина викладача-тренера Євгена Баклана. Бажаємо йому та всім учасникам змагань нових вдалих стартів та прекрасних фінішів!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Залізничний бюджет не гумовий

    Як відомо, переважна частина виробничих витрат Південно-Західної залізниці відноситься до постійних. Тобто незалежних від рівня пасажирських та вантажних перевезень. Це у великій мірі ускладнює процес скорочення необхідних витрат за умов падіння транзитних потоків вантажів у середньому на 30%. Це обумовлено зниженням інвестиційної активності, прискореним відтоком капіталу й обмеженням грошової маси на тлі відсутності великих проектів через військові дії на сході України. Що відповідно привело до зниження внутрішньо українських перевезень, а тепер відбилося й на експорті.

    Під час останньої апаратної наради начальник столичної магістралі Олексій КРИВОПІШИН надав окремі доручення начальникам галузевих служб з метою розробити низку заходів для якісного поліпшення стану експлуатаційної роботи й покращення динаміки зростання виробничих показників. Для збільшення дохідної частини на основі аналізу прогнозованої кон’юнктури необхідний активний підхід до ключових відправників вантажів. Зерно, деревина, металобрухт - ось далеко не вся номенклатура вантажів, що має поповнювати залізничний бюджет. Однак ситуація ускладнюється тим, що економічна кон’юнктура в країні не дуже сприятлива.

    Як зберігати галузеву копійку? Розробляти чіткі графіки роботи локомотивів під час проведення колійних «вікон». Неприпустимо, коли потужний двосекційний вантажний електровоз транспортує одну-єдину несамохідну допоміжну залізничну платформу. Галузевим фахівцям варто враховувати не лише «спалені» кіловати машиною, але і заробітну плату локомотивної бригади та інші супутні витрати.

    Цілком зрозуміло, що доводиться скорочувати зокрема витрати опалення виробничих приміщень. Під час наради Олексій Кривопішин приводив реальні приклади безгосподарності у сфері розбазарювання природного газу. При стовідсотковій роботі котлів опалюються приміщення, де часом перебуває «на приколі» одна залізнична автомотриса та приватний автомобіль особи, яка це авто експлуатує. Це не припустима розкіш. Тому створено комісію, якій доручено вже найближчим часом підготувати залізничне господарство до роботи у зимовий період. Потрібно не лише розробити середньострокову програму економії тепло- та енергоресурсів. Необхідно, щоб у кожному підрозділі столичної магістралі, від колійного околодку та поста чергового по переїзду, від колони машиністів до будинку відпочинку локомотивних бригад і так далі, було відомо: залізничний бюджет не гумовий.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Підсумки - у листопаді

    З метою посилення уваги працівників до питань охорони праці, подальшого покращення умов праці, попередження виробничого травматизму згідно із Положенням про порядок проведення оглядів стану охорони праці, виробничої санітарії, спільною постановою керівництва залізниці та Дорпрофсожу в період з 1 по 31 жовтня 2014 р. у всіх підрозділах залізниці оголошено осінній огляд стану охорони праці та виробничої санітарії.

    У підрозділах залізниці підсумки огляду підіб’ють до 06.11.2014 р. В цілому по залізниці підбиття підсумків відбудеться 14 листопада 2014 р.

    Влас. інф.

    Оптимізація. Чи галузевої медицини руйнація?

    Новий законопроект поставив під загрозу майбутнє медицини залізничного транспорту

    Нещодавно у Верховній Раді України було зареєстровано проект Закону щодо бюджетної децентралізації «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» (від 08.08.2014 р., №4435а). Цей законопроект передбачає передачу з державної у комунальну власність закладів охорони здоров’я залізничного транспорту України. Якщо цей документ буде ухвалено без поправок, він стане кроком до руйнації системи охорони здоров’я всієї залізничної галузі, вважає профспілка залізничників і транспортних будівельників України.

    Система галузевої медицини залізничного транспорту історично сформувалась та функціонує як невід’ємна складова частина єдиного транспортно-технологічного процесу залізничних перевезень країни. Крім загальнодержавних функцій з надання медичних послуг населенню, вона виконує специфічні функції медичного забезпечення безпеки руху, зокрема забезпечує професійний відбір та постійний контроль за станом здоров’я працівників, робота яких пов’язана з безпекою руху на залізницях. Крім цього, медичні заклади залізничного транспорту перебувають в оперативному підпорядкуванні залізниць і безпосередньо беруть участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф та інших непередбачених ситуацій в галузі, надають невідкладну медичну допомогу пасажирам, які користуються послугами залізниць.

    За словами начальника Управління охорони здоров’я Укрзалізниці Олександра Бабіча, щороку в залізничних лікарнях проводиться понад 5,3 млн. передрейсових та післярейсових медичних оглядів локомотивних бригад, а також майже 350 тис. періодичних профілактичних оглядів. В середньому за рік від поїздок відсторонюється 1,2 тис. - 1,3 тис. членів локомотивних бригад та водіїв транспортних засобів. Кожен такий випадок запобігає можливості виникнення різних ексцесів на транспорті.

    Окрім того, за словами О. Бабіча, у разі передачі відомчої медицини у комунальну власність невідомо яким чином буде організовуватися надання невідкладної медичної допомоги пасажирам на вокзалах та маршрутах прямування поїздів. «Щорічно реєструється майже 26 тис. викликів медичних працівників медпунктів вокзалів до пацієнтів - пасажирів поїздів. При цьому кількість пасажирів, які потребували госпіталізації, перевищує 2 тис. осіб»,- повідомив Олександр Бабіч.

    Профспілка залізничників і транспортних будівельників України висловлюється проти передачі галузевих медичних закладів із державної у комунальну власність. Така позиція викладена у листі голови профспілки Вадима Ткачова до вищого керівництва держави. Профспілка вважає, що перехід у комунальне підпорядкування негативно позначиться на рівні медичного обслуговування залізничників і соціальному захисті залізничних медиків. «У зв’язку з дефіцитом бюджетів місцевих органів влади, найімовірніше за все, галузеві медичні заклади буде оптимізовано, і вони стануть для залізничників територіально недосяжними», - зазначено у листі-зверненні профспілчан до вищого керівництва держави.

    Місцеві органи влади, відповідно до чинного законодавства України, не несуть жодної відповідальності за безпеку перевезень. Таким чином, передача медичних закладів залізниць у комунальну власність негативно вплине на забезпечення безпеки руху і може призвести до хаосу та непередбачуваних наслідків, повідомляє прес-центр Укрзалізниці.


    Знайшов дефект - унеможливив катастрофу

    Днями із Котовського вагонного депо (Одеська залізниця) отримано приємну звістку про те, що команда оглядачів-ремонтників Південно-Західної залізниці здобула «бронзу». Павло САНДУГЕЙ (третє місце у командному заліку), Сергій КОЗАЧЕНКО (обидва працюють у Козятинському вагонному експлуатаційному депо) та Максим БЕЗПАЛИЙ із Конотопського вагонного експлуатаційно-ремонтного депо.

    На думку помічника начальника галузевої служби вагонного господарства Олександра КОТКОВСЬКОГО, командний успіх був закономірним, адже кожний оглядач-ремонтник діяв фахово.


    Павло САНДУГЕЙ - кращий оглядач-ремонтник не лише у Козятині.

    Вміти слухати букси колісних пар - справа не з простих. В ідеалі звук від удару повинен бути протяжливим і дзвінким. У випадку несправності після першого «тук» елемента, що перевіряє зсередини, донесеться відповідний удар, що буде ледь розрізнимим на тлі станційного шуму. Тому доводиться постійно й уважно прислухатися. Внутрішній, глухий «тук», як правило, означає, що в буксі бовтається гайка, яка відкрутилася. При ударі молотком вона ледве відскакує від кришки, а потім б’ється об метал з характерним звуком. Маленька гаєчка, здавалося б, дріб’язок, але вона здатна привести до заклинювання колісної пари, що у свою чергу може обернутися гарячим зламом шийки осі. Сумний результат передбачуваний - катастрофа.

    Між іншим, Олександр Котковський продемонстрував трофей, який команда привезла як сувенір із Котовська. Сяючий відшліфований молоток оглядача-ремонтника зайняв достойне місце у… шафі О. Котковського. А що ж в службі оглядати?! - резонно відмічає Олександр Миколайович. Як там не є, а добра річ має знати своє місце.

    Такої ж думки технічний інспектор з праці Дорпрофсожу Андрій ОВСІЄНКО, який також відвідав Котовськ у якості представника колективу столичної магістралі.

    Редакція поздоровляє призерів конкурсу. Бажаємо нових успіхів Павлові Сандугею, Сергію Козаченку та Максиму Безпалому. Наступного конкурсу варто «воювати» за перші місця!

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    …І духмяний хліб біля колії

    Електропоїзд не поспішав залишити станцію Ніжин. Десять хвилин, двадцять, а там і півгодини набігло від занесеного до розкладу часу відправлення, та «зелений» не засвітився. Пасажирам набридає очікування, але гомін через незадоволення гамують слова літньої жінки про ремонт колії за Ніжином. Що ж, треба. А за вікном у тому напрямку тепловоз якраз тягне платформи із новою шпальною решіткою, за ними - колієукладальний кран. «Сто дев’ятнадцятий вирушив», - подумалося, бо уже знаю, що на перегоні Ніжин - Крути колію вкладатимуть саме вони. Сто двадцять другий (Коростенська колійна машинна станція №122) мав інше виробниче завдання.


    Попереду - нові кілометри.

    Цікаво спостерігати за укладанням. Усі ремонтні колійні роботи, безумовно, варті уваги, але тут якраз чітко видно оновлення сталевої магістралі. Коли на свіжий, наче перемитий щебінь лягають новісінькі шпали із незаїждженими рейками. Коли бачиш красу злагодженої праці. Тож із фотокореспондентом газети виходимо на платформі «Приостерна». І відразу ж зустрічаємо начальника цього відокремленого підрозділу Руслана ЧЕРЕВИЧНОГО. Руслан Петрович пояснює, що Конотопська КМС роботу розпочала у п’ятницю дванадцятого, що завдання виконується, а всього треба модернізувати 8,1 кілометра колії.


    Сигналіст Алла БАЗАРНА.


    Помічник кухаря Світлана АНДРУСЕНКО роздає обід.


    Стропальник Сергій БУРМАКА.

    «Вікно» розпочинається о дев’ятій ранку. Та реально - поки на перегон заїде вся техніка, пізніше. Тому ми маємо можливість побачити процес із самого початку. За словами Руслана Черевичного, на сьогодні випала дещо складнувата ділянка - із пасажирською платформою та переїздом. Але вже на насип піднімається потужний гусеничний бульдозер із потужними на вигляд гаками-розпушувачами. Раз пройшов, удруге, горнучи перед собою купу брудного щебеню. До нього приєднується другий, а далі настає черга грейдерів. Тут западає в око новісінька гума на колесах. Придивляюсь, бо в одному із колійних підрозділів тракторист по-просив не фотографувати трактор із правого боку - там «лисе» колесо. Соромно, мовляв. Та пригадуються розповідь Руслана Черевичного про серйозну підготовку до сезону масштабної роботи. Станція готова справитися і з більшими обсягами - уся техніка відремонтована і перевірена, є шпальна решітка і є бажання працювати. Лише б фінансування не уривалося.

    За важелями тракторів і в кабінах автогрейдерів - далеко не юні залізничники. «Так, - говорить виконуючий обов’язки заступника начальника КМС Анатолій МОСКАЛЕЦЬ, - у кожного із них не менше двадцяти років стажу. Досвідчені». Дійсно, віртуози. Любо дивитися, як коваль із нагрітого шматка заліза кількома ударами молотка виковує необхідну деталь, як рівно веде шов зварювальник, як токар нарізає різьбу. А тут - ковш рухається за сантиметр від платформи по прямій лінії, наче в ньому і не щебінь. Точнісінько у ціль. За грейдерами настає черга укладальників. І знову чіткість, злагодженість, професіоналізм високого рівня. Решітка лягає одна за однією, а кран віддаляється від платформи.


    Начальник Конотопської колійної машинної станції Руслан ЧЕРЕВИЧНИЙ
    та прораб монтерської колони Сергій РЯБЧЕНКО.

    Обідньої перерви на «вікна» як такої немає. Але всі конотопчани мають можливість пообідати - «летючка» під’їжджає до самого насипу, а в ній кухарі лаштують відповідний набір. До них по черзі, щоб не переривався ремонтний процес, підходять працівники станції. На обід сьогодні гороховий суп, котлета із гречаною кашею і чай. І духмяний хліб. Помітили, що благородний дух насущного посилюється саме біля колії. Чому? Отакий він залізничний феномен. Невеликий вибір? Але ж і смачно. По-домашньому готують їжу кухар Світлана РИЧКАЛЬ і помічник кухаря Світлана АНДРУСЕНКО. Запитую, на скільки ж персон приготували обід. «На шістдесят п’ять», - відповідає Світлана Андрусенко. Я дивуюся, бо багато, а жінки тільки стинають плечима. Нормально. А це ж треба устати вдосвіта, помити, почистити, покришити, засипати в каструлі - і зварити. І так тричі на день. Правда, кухарям допомагають провідники турних вагонів.

    Знайомлюся із шофером «летючки». Олексій ГОПТА говорить, що машина в нього хороша. Ба, як скромно. КаМАЗ військового типу, нещодавно з ремонту - своїми силами на базі КМС облаштували кунг-салон, або, як тут кажуть, будку. А про двигун я вже й мовчу. В Олексія, водія від Бога, він не може бути у занедбаному стані.

    Поки розмовляли та обідали, колієукладальний кран віддалився на чималу відстань, залишивши за собою нову решітку, яку долагоджує бригада монтерів. «Не перетримаєте «вікно»?» - запитую. І краще б не питав. У відповідь одержав лиш промовистий погляд. Мовляв, чого ото із дурницями приставати. Звичайно, що не перетримають.

    Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Разом ми - сила!

    Ледь як місяць пройшов з початку навчального року, а у навчальних закладах України повним ходом тривають патріотичні акції. Гідне місце у цій спільній справі займає і Щорська районна гімназія, яка завжди відрізнялася не тільки високою якістю навчання, але й на належному рівні організованою громадською роботою, яка згуртовує учнів, допомагає їм розкрити свій творчий потенціал та проявити найкращі людські якості.

    Так вже наприкінці минулого навчального року гімназисти із творчим запалом малювали плакати «За єдину Україну», тим самим проявивши себе юними патріотами, які нікому не дозволять скривдити нашу Батьківщину. А з перших днів поточного навчального року у Щорській гімназії розпочалися акції на підтримку бійців АТО, які захищають рідну землю. Примітним є той факт, що діти у масових заходах беруть участь абсолютно добровільно та свідомо. І хоча домашніх завдань зовсім мало, вони замість того, щоб за вільного часу поганяти м’яча чи подивитися мультик, до ночі творять може трішки наївні, але такі щирі малюнки бійцям АТО, пишуть, старанно виводячи слова, солдатам листи, щоб хоч якось підтримати звитяжців. Взагалі, на тлі останніх подій спостерігаю, як швидко подорослішали наші діти, гірко усвідомлювати, що війна відбирає в них дитинство.

    А буквально днями відбувся збір передач для відновлення здоров’я у поранених наших солдатів, які нині перебувають на лікуванні у Чернігівському госпіталі. Незважаючи на величезних розмірів рюкзаки з підручниками, учні завзято несли у школу пакунки з фруктами, соками… Чого там тільки не було. А ще - у пакети було вкладено листи з побажаннями про швидке одужання, малюнки, дитячі вироби.

    Вважаю, що організація та проведення акцій відіграє неабияку роль у вихованні патріотичного духу у підростаючого покоління. Я глибоко переконана, що перемога - це спільна справа. Звичайно, на передову йдуть лише рішучі, сміливі, сильні, яким дозволяє і вік, і здоров’я. Ми молимося за них, розуміємо, що вони стоять у борні за всіх нас. Тому і в тилу ми ні у жодному разі не повинні розслаблятися. Нам необхідно бути свідомими, згуртованими громадянами України. Кожен з нас повинен запитати у себе: «А що особисто я та моя родина зробили для перемоги?». Якщо нічого, то чи є я справжнім патріотом, гідним сином рідної неньки України? Вважаю, що навіть маленький внесок кожного мешканця країни у спільну справу є вагомим та значущим. Тільки разом ми зуміємо наблизити День Великої Перемоги, День нашої української звитяги за свою незалежність, який буде найголовнішим святом, і який ми обов’язково відсвяткуємо, адже добро завжди перемагає зло! Борімося! Поборемо!

    Анна ПОЛЮШКО

    «Енергодеру» без залізничників наказано довго жити…

    Людство для опалення навчилося використовувати різні матеріали й сполуки. Горить і дає тепло, наприклад, бензин, газ, мазут, солярка. Це відомо кожному. Етиловий спирт також. Тільки хто ж ним топитиме?! У довгому списку палива, зрозуміло, є вугілля, торф, дрова, солома… І кізяк. Не посміхайтесь. Кізяком у світі топлять мільйони. Навіть в Україні, бо є інформація, що на подібну альтернативу переходить степовий регіон.

    Тепловіддача від кізяка скромна. Але ж практично задарма. І праці на заготівлю чистий мізер: вийшов уранці, згріб, висушив - і топи. Але то є примітивна технологія заготівлі палива. У гірських районах Кавказу кізяк перемішують із глиною, формують та сушать. В аварському селі Цада великі глинокізякові млинці ліплять прямо на стіни житла. На зовнішні, зрозуміло. І яке ж то було здивування мудрого аварця Гамзата Цадаси, батька поета Расула Гамзатова, коли він уперше приїхав до великого міста: «Похоже на то, что здесь, в Москве, не разводят огня в очагах, чтобы приготовить пищу, ибо я не вижу женщин, которые лепили бы кизяк на стены своих жилищ, не вижу над крышами дыма, похожего на большую папаху Абуталиба». (Расул Гамзатов, «Мой Дагестан».)

    Степовики ж довго не чистять кошари. Кізяк накопичується й накопичується, худоба утрамбовує, сонечко висушує - залишається лиш порізати його та сховати від дощу. Запах, скажете. Не без того, але заради комфортного температурного режиму можна потерпіти. Та і скільки тієї зими. В Узбекистані ж здогадалися домішувати до кізяків вугільний пил - горить краще. І майже без запаху. В Гімалаях топлять кізяком з-під яків - тварина, знаєте, є така, рогата й волохата. Так ось, згораючи, яковий кізяк пахне ладаном. Чесне слово. Уявляєте? Підкинув порцію - і сидиш, як… Не гнівитиму Всевишнього, та факт є фактом. Щастить же людям.

    Та спустимося із Гімалаїв до Конотопа. Чим пахнутиме тут у грядущу зиму? Ладаном не пахнутиме. Це - абсолютно точно. Бо і яків немає, й усі приміщення залізничного регіону переведені на електричне та газове опалення. Заздалегідь переведені, і не останню роль тут зіграла завбачлива позиція Конотопського будівельно-монтажного, експлуатаційного управління. Електрокотелень восени поточного року в дирекції нараховувалося 79, газових - 11, тобто можна прогнозувати, що трохи тепла та буде. Обережно прогнозувати, бо, наприклад, Конотоп жде так званих «веерных» вимкнень. У лихі дев’яності подібний спосіб зберегти державну енергосистему від руйнування, здається, так пояснювали цей захід, оминав залізницю. Нині ж, коли вугілля завозитиметься до України із Південної Африки, треба готуватися до усяких сюрпризів. Та ми переважаючим числом - оптимісти. Страху немає, але на базарі повним ходом іде торгівля свічками й гасом.

    Можете мені вірити, можете не вірити, та дві останні зими найхолоднішим приміщенням на вузлі була адмінбудівля дирекції. І вікна поставили тут зі склопакетами, і двері щільно зачиняли, а мерзли. Не те, щоб зовсім - штаб все-таки, командний вузол залізничного регіону, але в сильні морози не нагрівалися. Не нагрівалися, бо приміщення опалював якийсь мутно-комунальний «Енергодар». А чи «Теплодар»? Правильніше було б прописати другу частину назви як «дер». Бо деруть за калорії безбожно. Якщо не помиляюся, дирекція за опалення трьох будівель адмінкорпусу заплатила в попередньому опалювальному сезоні півмільйона гривень.

    Комунальна сфера вся у нас така - нереформована й дорога, та тепловий сектор стоїть окремо. Уже років двадцять тому було відомо, що в містах України половина тепла губиться при транспортуванні. Та плюс старі котельні із застарілим й неекономним генеруючим обладнанням. Додайте затрати на ремонт, персонал, на хліб із маслом для керівництва. За низьких цін на енергоносії споживач платив. Зі скрипом, але платив. Тепер же вимагатиме гарячих батарей.

    Коли терпець від холоду урвався, у дирекції стали рахувати. А порахувавши, дійшли висновку, що краще мати автономне опалення. Гроші, затрати? Так, але за рік-два окупляться. Й енергоресурси економитимуть: пригріє сонечко - повернуть регулятор проти годинникової стрілки, морозцем придавить - набавлять.

    Тільки була проблема. Шість електрокотлів - по два на кожну будівлю - вимагали надійнішого електроживлення. Тож довелося ставити ще й трансформаторну підстанцію. Коли писалися ці рядки, автономне опалення в адмінприміщеннях дирекції ще не випробовувалося, та, як запевнили надійні інформаційні джерела, все буде «окей» - у цю зиму не мерзнутимуть.

    І тепер про газ. Є у мене в одному із приміських конотопських сіл знайомий ветеран. Коли розпочався процес масового переводу опалення з вугілля та дров на газ, він сказав:

    - Миколо, подивись, які дурні в нас люди. Хоромів понабудовували - а їх же чимось топити треба. Газом? Так він сьогодні є, а завтра немає. Я свою грубку на котел не проміняю. Укину три полінця - і вже тепло. Треба буде, двічі протоплю. І вода в мене у дворі, гас є, картопля вродила, капусточка, морквиця... Ні від холоду, ні від голоду не пропаду. Я й моя хата, так би мовити, в автономному плаванні.

    І він мав рацію, мій старий сивочолий товариш. А щодо газу, то ті ж надійні джерела в дирекції інформували про новий курс в опаленні - на електрику. 11 котелень це не так вже й багато, але фінансування ще не дозволяє взятися за його реалізацію.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Пригадується старий бородатий анекдот:

    - У мене дві новини, погана й гарна. Погана - урожаю цього року обмаль, тому всю зиму будемо їсти гній.

    - !!!... А яка ж гарна?

    - Гною цього року багато.

    Добре, що конотопські залізничники відмовились від послуг місцевого тепломонополіста. Уявіть, якби отой «Енергодер» ще б до рук прибрав кізяковиробництво (курсив мій - В.Н.) в окремо взятій країні, куди б поділися місцеві мешканці? У боргову яму. Тож нехай і теплодерам будуть непереливки.

    Микола ПАЦАК, Віктор НОВОБІЛИЧ

    О ЧЁМ НЕ ДОГАДЫВАЛСЯ ГРАФ КСИДО

    Районный центр Хмельник, который в Винницкой области - а есть еще и на Западной Украине, - «курорт союзного значения». Проще говоря - курортный город вокруг источников воды с повышенным содержанием радона, вроде как аналог Баден-Баденских вод, о чём не догадывался граф Ксидо. По уровню инфраструктуры до Бадена Хмельнику далеко, однако на сегодня это самый дорогой город области. Точную летопись оставим для исследователей исторических объектов - а город упоминается впервые в 1362 г., так что таких объектов сохранилось немало. Начнем же с железнодорожного вокзала - он капитально отремонтирован в начале 2000-х годов, построен же в 1930-е годы.


    Замок и мост.

    Наиболее заметная достопримечательность города - дворцово-замковый комплекс на Замковой горе. Дворец графа Константина Ивановича Ксидо. Если представить, что более поздняя застройка центра растворилась в дымке времени, то картина будет весьма занятной. Огромный остров, окруженный реками - Южным Бугом, притоками и каналом между ними. Над рекой возвышается насыпная гора литовской оборонной крепости XVI в., от которой сохранилась высоченная башня. На горе виден сумрачный замок, через реку - каменный мост. Но на самой горе замечаем: замок превращается в парадный дворец с колоннами. Пожалуй, это один из самых оригинальных дворцов Винничины да и всей Украины.

    УДАЧНАЯ «ПРОДАЖА» КРАСОТЫ

    Замок был построен в 1915 г. для местного помещика графа Константина Ксидо как родовое поместье.

    По сохранившимся описаниям, грек по происхождению, молодой поручик Константин Ксидо был чернявым статным красавцем. Этот русский дворянин прибыл в конце XIX в. в чине офицера в Хмельник на службу в первый батальон Казанского пехотного полка. Военные маневры К. Ксидо чередовал со светскими балами и вечеринками, на которых закружил не одну юную голову в модной шляпке. Ни в чем не было недостатка у видного кавалера, кроме одного: финансы пели романсы - он не был из рода состоятельных. И так Ксидо, возможно, и остался бы на военном жалованьи, если бы не «продал» свою красоту. Отбросив популярность среди первых красавиц околицы, Ксидо, по совету некоего Бунина, который приходился ему товарищем и служил в этом же полку по соседству в Летичеве, сделал предложение немолодой графине дочери графа Левашова - Екатерине Левашовой. Местные краеведы описывают ее как «страшно некрасивую». В придачу Екатерина Левашова была глухонемой. Этот пробел графиня заполнила щедрым приданым - 28 окружающих сел, не считая собственности в самом Хмельнике и денежных активов. За доверие капитала и графский титул офицер отплатил несокрушимостью брака, и, получив деньги и земельный участок на городской возвышенности, в 1911 г. начал строить семейный замок Ксидо. Гора, которая теперь соответственно называется Замковой, еще в XIV-м веке была насыпана вручную как оборонная крепость от набегов орды. Деревянное укрепление сожгли, а последующее каменное местное население стащило для собственных построек.

    В 1915 г. строительство остановилось из-за начала Первой мировой войны, а дальнейшие политические события вынудили графа покинуть родину. Таким образом попасть в свое имение он смог только к 1942 г. В течение 40 лет чего только не находилось в этом здании: электротехническая школа, склады, мельница и даже управление народного комиссариата внутренних дел. С 1964 г. дворец графа Ксидо использовался как городской отель. Люди соглашались ночевать в коридоре, получив матрас и одеяло. Такая услуга стоила 70 коп., так как гостиница была переполнена - напомню, что Хмельник - город-курорт, и пока санатории только строились, курортники жили в гостинице. Ныне гостиница закрыта на амбарный замок - а еще пару лет назад здесь были туристы, сдавались номера, а на улице сушилось белье. Внутри все выглядит очень грустно - денег вложить нужно немало.

    В старом домике графини Левашовой ныне дворец детей и юношества - говорят жители. Удивительно, но при деньгах у нее не было никакого желания что-то строить.

    ВОЗВРАЩАТЬСЯ БЫЛО НЕКУДА

    Главным архитектором проекта замка стал И. Фомин. Стиль здания довольно нестандартный, ведь передний фасад, выполненный в стиле ренессанса с массивной колоннадой, резко контрастирует с остальными сооружениями. Если посмотреть со стороны, то сразу даже не верится, что это один дом. С южной стороны к замку примыкает старинная башня.

    Два разных по стилю фасада и ни одной тыльной стороны - это отличает замок Ксидо от аналогичных зданий Винничины. Со стороны реки замок обложен каменной плиткой. Очевидно, задумка архитектора была в том, чтобы он напоминал крепость, а с другой - сделан под стиль барского имения с белыми колоннами и балконами. Каков был конечный замысел, неизвестно.

    Достроить замок архитектор Фомин не успел. В конце концов, и сам Константин Ксидо не особенно занимался строительством. Хмельникская резиденция в основном служила дачей. Граф жил преимущественно в Петербурге, а в 1915 г., как офицер пошел на войну. Семья переехала в Новороссийск. Следы Ксидо появились в 1919 г. в одной из киевских гостиниц, куда к нему инкогнито приезжали высокопоставленные гости. Эти сведения дошли якобы от двух горничных, прислуживавших семье Ксидо в гостинице. Вскоре после таинственных встреч граф с семьей эмигрировал в неизвестную страну, в западном направлении. В 1943 г. граф Ксидо опять появился в Хмельнике. Якобы из Чехии, куда тот час и вернулся. Только побродил по своему замку и встретился со своим бывшим лакеем. К. Ксидо тогда уже было под 70. Его лакею деду Дмитрию - еще больше. Местные краеведы вспоминают лакея, который диалог со своим графом передал скупо:

    - Это же ваше имение, будете возвращаться?

    - Нет, не буду.

    В конце концов возвращаться было некуда.

    МУЗЕЙ В БАШНЕ

    В единственной уцелевшей башне сейчас разместился краеведческий музей Хмельника. С противоположной стороны башню подкопали и открыли ресторан. Местные старожилы считают, что это заведение испортило архитектурный памятник. Музей занимает два верхних этажа башни. Еще два - под землёй. Здесь - прошлое и современность района в четырех тысячах экспонатов. Среди них есть и такие, которых не имеет даже областной краеведческий. Удалось узнать, музей два раза обворовывали. Вынесли дореволюционные документы, нумизматику и тому подобное, всего почти 200 экспонатов.

    Замок пользуется популярностью среди влюбленных пар, поскольку считается, что признавшимся в любви на арочном мосту, обеспечено вечное искреннее чувство.

    От редакции:

    Из разговора с хмельничанами и недавно побывавшими в городе-курорте государственного значения отдыхающими железнодорожниками довелось узнать, что состояние замка Ксидо архиплачевное. И дело тут не только в том, что рукотворная гора, которой уже более семи веков, теряет свои первозданые контуры и формы. Подобно ей постепенно разрушается и детище архитектора И. Фомина. Дворец на грани архитектурного краха. Под тяжестью многотонного строения и земельного вала трещит по всем конструкционным швам также помещение заброшенного, как и замок, ресторана. Парадокс, вот уже не первый год местные власти со стороны наблюдают за тем, как на их глазах исчезает одна из основных достопримечательностей районного центра.

    Вспоминая слова «Интернационала» и немного перефразировав о том, что «Весь склон горы мы все ж разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим, кто был ни с чем, тот станет владеть всем», скажем прямо: у местных дельцов это далеко идущие планы. Вряд ли они касаются реконструкции. Такие планы в голову Константина Ксидо, наверняка, не приходили. Кто ж строит, чтобы затем разрушить? А что если дорогую землю отдать под застройку какому-нибудь предприимчивому денежному мешку? Глядишь, на месте Замковой горы возникнет новый радоновый источник. А к нему и потянутся сотни отдыхающих. Скажете, не может такого быть? Дайте срок и не такие горы сносили с лица земли.

    Елена ХАРЧЕНКО, Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото с интернета

    ЗАЛІЗНИЧНА ПОДОРОЖ ВАСИЛЯ ЗІНКЕВИЧА, або «ЗА МИР І ЛЮБОВ В УКРАЇНІ!»

    Пізнього вересневого вечора, коли Донецьк активно і вже... звично вибухав деенерівськими «Градами» в бік місцевого аеропорту, досі героїчно утримуваного підрозділами нашої національної гвардії разом з представниками добровольчих батальйонів, я випадково натрапив в інтернеті на коротеньке «радянське» відео, під дві лише хвилини тривалості, де маловідомий тоді співак, а нині народний артист України Василь ЗІнкевиЧ грає роль донбаського шахтаря Бориса, котрий їде собі в поїзді кудись у Карпати для участі в турпоході.

    Рідко, але буває так: раптом десь побачене, прочитане, почуте або відчуте, миттєво повертає тебе в конкретні приємні хвилини власного минулого. Деякий час ти перебуваєш настільки вражений тим фантастичним несподіваним потраплянням туди, що досягаєш майже стовідсоткового ефекту втілення в себе самого тодішнього. Це явище товариші-журналісти називають «професійним зудом». Під впливом інформаційного сигналу ти бачиш на невидимому екрані добре відомих тобі людей, бо закарбувалися вони в твоїй пам’яті назавжди. Так і сталося зараз зі мною, коли я із рідкісним задоволенням вперше подивився цей коротенький залізничний сюжет початку, мабуть, 70-х років. Незрозумілим казковим чином я поринув у своє дитинство.


    Отже, герой Василя Зінкевича вітається зі своїми випадковими супутницями по купе, одну з яких грає молоденька починаюча співачка Софія Ротару, нині теж народна артистка України. Привітавшись і поклавши свій невеличкий багаж на верхню полицю, тримаючи в руці гітару, цей пасажир коротенько розповідає їм про свою подорож - російською, до речі - мовою, запитуючи цих красунь-галичанок:

    - А с нашим шахтёрским краем вы уже познакомились?

    Під гітарний акомпанемент шахтар Борис починає співати дівчатам пісню, але вже українською:

    На швидких поїздах

    Я долаю свій шлях, -

    Хай летять до мети.

    І легка моя путь,

    Здогадались, мабуть,

    Нових друзів я хочу знайти.

    Я вітання везу

    Від донецьких степів,

    Синім горам везу.

    Але в серці моїм

    Буде завжди мій дім,

    Бо люблю я Донбасу красу.

    Дивитися цього коротенького сюжету, до того ж знятого у вагоні швидкого поїзда, що стрімко котив Донецькою залізницею, а далі - Придніпровською, Південно-Західною, мені було напрочуд приємно. Вперше також я спостерігав одного з улюблених моїх виконавців з гітарою в руках, бо цей інструмент зі самої юності став для мене пожиттєво цікавим теж.

    Подивись навкруги -

    Це мій край, рідний край.

    Тут атланти-терикони

    Підпирають небокрай.

    Подивись навкруги -

    Це мій край, моя земля.

    Свої муки, свої мрії

    Віднайду для неї я.

    Між тим, камера оператора показувала стрімко зникаючі з кадру ті самі атланти-терикони, залізничний міст через якусь річку, переїзд, віддалені промислові споруди, дерева, тобто вона давала очам можливість насолодитися абсолютно впізнаваним Донбасом радянського, як також і нинішнього часу...

    Восени 1979 р., закінчивши середню школу і здійснивши невдалу спробу вступу до інституту, я пішов працювати у місцевий Палац молоді «Юність» звичайним робітником. Про те, що в Донецьк зі своїм вокально-інструментальним ансамблем «Світязь» прибуває Василь Зінкевич і буде виступати саме в нашій «Юності», я, йдучи на роботу, дізнався з афіші, закріпленої на одному з великих фасадних вікон палацу.

    За декілька годин перед вечірнім концертом Василь Зінкевич ходив службовим коридором повз гримерні кімнати в обох напрямках, очевидно, нервуючи, явно маючи якісь проблеми з голосом. У руці співак тримав свіже куряче яйце, яке згодом на моїх очах і випив. Зрештою я наважився підійти до нього, привітатися і попросити автографа. Мені ніколи не забути, наскільки ввічливо зосереджений артист на це відреагував (на відміну від деяких інших знаменитостей, з якими доводилося контактувати). Він одразу звернув погляд в мій бік і спитав, як мене звати. Далі взяв простягнуті авторучку з блокнотиком і, вписавши першим моє ім’я, додав на аркуші: «Пусть будут удачи!»

    З того самого моменту, коли я у відповідь подякував пану Василю за таке несподіване до мене ставлення, він у моїй свідомості одразу набув статусу майже рідної людини. Співак ще привітливо відповів на моє питання відносно своєї невеличкої застуди. Завжди відтоді впізнаю його голос, чи то грає радіо, чи то якась іде телетрансляція, і годі казати, що одразу цей неповторний баритон нагадує про один чудовий день - день знайомства з Василем Зінкевичем. Було співакові тоді лише 34 роки, а минуло з тих пір 35… Цікаво, що його побажання мені вдачі наступного літа здійснилося - я став студентом. Та й взагалі з тих пір вдачі не обділяють своєю увагою.

    Перед початком концерту ми з моїм ровесником і водночас колегою по роботі Юрком зручно вмостилися… над самою сценою. Там, де металеві балки тримають стелю Палацу, на так званих колосниках. Юрко навіть захопив з дому фінського касетного магнітофончика і, опустивши мікрофона трохи вниз, вдало записував концерт. Повний зал глядачів зустрічав дружніми оплесками кожну пісню, виконану співаком у гарному супроводі «Світязя». Найбільше мені запам’яталася російськомовна «Берёзы, русские берёзы…». І досі вважаю виконання цієї чудової пісні Василем Зінкевичем найвдалішим серед усіх можливих варіантів.

    Його кіногерой - шахтар Борис - закінчує у відеосюжеті свій спів разом з юнаком, якого грає улюблений усіма зараз народний артист України, а тоді талановитий починаючий співак Назарій ЯРЕМЧУК:

    На швидких поїздах

    Я долаю свій шлях, -

    Хай летять до мети.

    І легка моя путь -

    Здогадались, мабуть, -

    Нових друзів я хочу знайти.

    На швидких поїздах

    Я долаю свій шлях…

    Напевно, якийсь читач скаже (і буде правий), що цей сюжет із прекрасного музичного фільму «Червона рута», знятого у 1971 р. на студії «Укртелефільм» режисером Романом Олексівом за сценарієм Мирослава Скочиляса. Фільм розповідає про любов дівчини з Карпат та донецького юнака. Слова і музику до пісень для «Червоної рути» написано славнозвісним композитором Володимиром Івасюком. Буває ж таке: я ніколи не бачив цього фільму! Отже, мені, як багатьом з вас, шановні читачі, є що подивитися. Тим паче, і залізнична тема також в «Червоній руті» присутня.

    На жаль, про різкий контраст між минулим і сьогоднішньою страшною реальністю нагадувала під час перегляду реальна завіконна гучна стрілянина, на яку майже не звертав уваги.

    Коли Донбас завдяки моїм численним недолугим землякам-зрадникам вже майже півроку топчуть чоботи російських окупантів та місцевих ненависників України, я досі не можу збагнути таке. Що саме так налаштувало нормальних, здавалося б, донбасівців проти країни, яку Василь Зінкевич та йому подібні патріоти все життя намагаються об’єднати? Але оскільки своїм улюбленим артистам у мене немає жодних підстав не вірити, знаю точно: Україна переможе і відродиться! Наші потяги лише на деякий час вимушено призупинили свою ходу назустріч один одному, і Донбас стане навіки разом з Галичиною, з усією країною.

    А любов, вона зрештою об’єднає і врятує Україну! Буде мир у нашому спільному домі!

    Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк

    О коммерческом патриотизме и не только

    После Майдана любовь к Украине некоторые бизнесмены превратили в тренд. Я сравнила цены и попробовала изучить вопрос коммерциализации патриотизма изнутри. Что из этого вышло - читайте дальше.

    Вы заметили, что сейчас мода на все украинское? Только ленивый не использует в рекламной кампании сочетания желтого и голубого - будь то для билборда с ювелирными украшениями или банковским депозитом. В толпе на станции метро тут и там мелькают люди в футболках с вышивкой, гербами и цитатами Шевченко. Затейливые бармены подают в барах коктейли в цветах украинского флага.

    То, что в нас проснулась национальная гордость не может не радовать. Мало кто останется равнодушным к тому, что полные энтузиазма молодые люди тут и там выкрашивают мосты в сине-жёлтый цвет. Некоторые хмурые люди совсем не типично для себя улыбаются незнакомцу в футболке с надписью «Слава Украине!». В аэропортах иностранных государств украинцев можно узнать по вышиванкам.

    Как и полагается в бизнесе, на такое повышение спроса быстро откликаются продавцы. Чтобы понять, насколько выгодно стало продавать патриотическую продукцию, обратилась за помощью к Google. Для сравнения цен беру самые популярные товары: веночки из искусственных цветов, футболки с символикой, вышиванки, магниты, обложки для паспорта и украинский флаг.

    Итак, интернет-поисковик быстро подсказывает - в столице обычные веночки из дешёвых искусственных цветов оптово можно закупить по 25 - 35 гривен. Цены на рынках спальных районов на такие изделия составляют 50 гривен, ближе к центру - до 70 гривен. Как не удивительно, но на Майдане венки можно купить за те же 50 гривен, а в одной из палаток мне даже попадается цена в 45 гривен. Серьезнее дело обстоит с венками более нежной работы и качественными цветами - они часто бывают дизайнерскими. Андреевский спуск предлагает самые разные веночки - совсем простые стоят 35 гривен, а за более вычурные придется отдать до 250. Интернет-магазины продают дизайнерские венки по 100 - 200 гривен, некоторые мастерицы даже умудряются накрутить на простой обруч цветов на 500 гривен.

    Футболки с патриотическими рисунками на рынках подальше от центра обойдутся вам в 50 - 100 гривен. За такие же на Майдане вы отдадите от 80 до 100 украинских денежных единиц. На Андреевском спуске цены разные - от 70 до 150 грн. В этом случае интернет - не самый демократичный, зато более оригинальный. Качество принтов и тканей многим лучше вещей с раскладки рынков, и за такие футболки нужно отдать от 120 до 250 грн.

    Вышиванок с недавних пор стало великое множество - у станций метро в спальных районах Киева появляется сразу по несколько ларьков. Цены разные, в зависимости от материала и качества вышивки. Популярные футболки с вышивкой у воротника продаются везде - и на простых рынках, и в центре. У станции метро «Левобережная» такие вышитые футболки продают по 150 - 200 гривен. Цены на Майдане оказываются более демократичными - от 80 до 100 гривен. Андреевский спуск редко торгует таким ширпотребом, но иногда футболки с вышивкой встречаются - от 100 гривен и выше. Интернет-магазины предлагают вышитые футболки по 75 гривен, для оптовых покупателей цену снижают до 65.

    А вот цены на сорочки с машинной и ручной вышивкой на рынках столицы варьируют от 400 гривен до нескольких тысяч. На Майдане вышиванки мне не встречались, зато Андреевский спуск полон дорогих эксклюзивных работ, от 450 гривен до 2000 гривен. Цены в интернете совершенно разные и, чем подальше от Киева, тем они меньше. Мастерица из села под Коломыей предлагает изделия ручной работы за 340 гривен, в то время как цены в столичном бутике вышиванок переваливают за 5000 гривен.

    Желающие хоть немного почувствовать себя владельцем Межигорья могут унести маленький золотой батон с Майдана, отдав за него от 10 до 20 гривен. Аналогичные цены и на Андреевском спуске. А вот в интернет-магазинах можно приобрести магнит в форме золотого батона всего за 4,50. Продавец обещает скидки оптовым покупателям.

    Желто-синие обложки для паспорта, с изображением герба, казака и девушки в национальной одежде продают повсюду. И цены часто сходятся: как на рынках, так и на Майдане и на Андреевском спуске, минимальная цена за обложку составляет 15 гривен. Подорожание же зависит от материала и приложенного к изделию креатива. Самые дорогие обложки делают из натуральной кожи. Такой аксессуар обойдется вам в 200 - 250 гривен.

    Большие желто-синие флаги на раскладках рынков встречаются редко. Здесь легче найти флажки для машин - за них нужно отдать от 15 гривен. Зато полотнищами 90х60 изобилует Майдан - цены здесь варьируют от 35 гривен до 200, в зависимости от материала, размера, а еще и от стороны, в которую вы совершите прогулку. Интернет предлагает самые низкие цены - полотнище дешевле всего я обнаружила на сайте сувенирной продукции - по 19,50 за штуку. В соцсетях активно рекламируют флаги по 25 гривен, но цены редко превышают 40 гривен.

    Когда сравнишь цены, начинаешь понимать - при накрутках от 100% и выше, да и запредельной популярности патриотических сувениров, на украинской атрибутике можно неплохо заработать. С интернетом все понятно, но как же устроиться продавцом на главную площадь Киева? Или на Андреевский спуск? Узнать это решаю у самих торговцев сувенирами. Рассказываю легенду - мол, тетка варит мыло в цветах флага и послала узнать, как можно присоединиться к торгующей братии.

    На главной площади страны сейчас стоек с сувенирами понатыкано через каждые 2-3 метра. Столы стоят там, где были баррикады, пахло горелым, а земля чернела от копоти. Сейчас на вычищенном асфальте стоит стол с веночками, магнитами и футболками. Чуть дальше - палатка. Потом еще стол. А тут, между двумя стойками (которых тогда, конечно же, не было, а с 22 января здесь начали складывать букеты в память о первых погибших), крутят сладкую вату, а скучающие парни настойчиво тыкают тебе под нос голубей и предлагают их погладить.

    Здешние торговцы не разговорчивы, и только мальчик, на вид старшеклассник, соглашается помочь. Говорит, что владелец его точки платит процент от выторгованного за месяц. Стать просто так можно, но тогда может подойти милиция, будут проблемы. Зато расходится товар быстро - только, пока я стояла рядом с лотком, несколько покупателей унесло домой обложки. Сейчас выгодно зарабатывать на патриотических товарах, они всем интересны - даже сам продавец показывает обложку на собственном паспорте.

    То, что еще в феврале здесь гибли люди, кажется, не волнует продавцов сувениров. А что по поводу украинской атрибутики на месте гибели Небесной Сотни думают покупатели? Спрашиваю об этом у людей, гуляющих по Майдану.

    Первой ответила на мой вопрос женщина лет 35-ти. Она безразлично крутит в руках телефон и так же безразлично отвечает. Говорит, что к торговле напротив выхода из метро «Крещатик» относится нормально.

    - А что там, - (женщина неопределенно машет рукой в сторону баррикад), - торгуют, даже не видела. Как к этому отношусь? Не задумывалась, пока вы не спросили.

    Две подружки (15-16 лет) более категоричны. Они знают о событиях на Майдане и считают, что здесь нет места ни сувенирам, ни фотографиям с животными.

    - Это место помнят из-за погибших здесь, сюда нужно ходить, чтоб почтить их память. Нельзя зарабатывать на горе. А торговлю надо запретить навсегда.

    Спрашиваю у двух дам, только на несколько поколений старше, степенно болтающих на одной из лавочек. К вопросу о Майдане сначала относятся настороженно, даже с капелькой агрессии - мол, мнение пожилых людей никому не нужно. Женщины безапелляционно заявляют: они против палаток в центре города и что их нужно убрать: они свое отслужили. Женщины за «европейский чистый город». Когда узнают, что такого же мнения придерживаются и две предыдущие мои респондентки, оттаивают и с готовностью ввязываются в долгий разговор. Одна из женщин живет в Португалии, в Киеве сейчас проездом.

    - У меня сердце кровью обливается за мой родной город - во что центральную площадь превратили. Но еще больше - за «Сотню», кто здесь погиб. Про торговлю вот что вам скажу - «що занадто, то не здраво». Тут мемориал нужно поставить. А так получается - пришел и рядом с могилой купил сувенирчик. К примеру, «золотой батон». Это же кощунство.

    Следующий опрошенный оказывается беженцем из Крыма. Мужчина рассказывает, что отказался менять украинский паспорт на российский и три месяца назад собрал семью, бросил дом на берегу моря и переехал на материковую часть Украины. Впервые приехал в Киев, посмотреть на Майдан - место, новости о котором, не отрываясь, смотрел по телевизору.

    - Купил желто-синие значки с нашим гербом - себе и сыну. Сын у меня тоже патриот: отказался получать аттестат российского образца, и нам долго не выдавали украинский. Хотя сам и купил значки, к столам с сувенирами отношусь негативно. Потому что на той земле людей убивали. Но, хуже сувениров - палатки…

    Последними опрашиваю парочку молодых людей. Слушая мой вопрос, парень поворачивается к девушке и восклицает - мол, как раз же тебе об этом рассказывал.

    - Нельзя сувениры в таком месте продавать. Это низко - на погибших зарабатывать. Тут памятники должны быть, цветы. И больше ничего.

    Возвращаюсь на Андреевский спуск, где торговка предупреждает, что места рядом с ней уже заняты, и скоро придут торговцы. Да и места по всей улице выкуплены, хочешь торговать - плати взнос. Когда я спрашиваю, куда и кому платить, женщина втягивает голову в плечи и неопределенно ими пожимает.

    - Сейчас передел мест пошел. До октября люди так стоят.

    Несколькими палатками выше мужчина продает футболки от украинского производителя. Говорю ему, что такие же в центре имеют куда большую цену. Снова о своем спрашиваю, мол, как к торговле на самом Майдане продавец относится. Он только пожимает плечами - бизнес есть бизнес, деньги зарабатывать как-то нужно.

    Все-таки основная часть опрошенных мною людей против продажи сувениров на Майдане. Но сувенирных палаток изо дня в день там становится только больше - значит, в покупателях нехватки нет. Пока есть спрос и те, кто готов покупать прямо на выжженной земле, - палатки с сувенирами будут стоять в центре города.

    Наверное, это все-таки хорошо, что наши люди хотят носить на себе или при себе символику, которая будет просто кричать всем «я - украинец!». Только вот как не перейти грань между выражением патриотизма и его коммерциализацией - каждый должен решить для себя сам.

    Елена МИКИТЕНКО

    Грип - не банальна застуда!

    Здоров’я людини - найбільша особиста та суспільна цінність. Як же зберегти його в осінньо-зимовий період, коли значно підвищується захворюваність на гострі респіраторні вірусні інфекції та грип?

    Цю підступну хворобу спричинюють мікроскопічно малі віруси, які розмножуються в клітинах слизових оболонок носа та ротоглотки.

    Зараження інфекцією відбувається під час безпосереднього контакту з хворою або вже інфікованою людиною (в метро, маршрутці, магазині і так далі). При чханні і кашлі мільйони невидимих для ока краплинок з вірусом потрапляють у повітря і, якщо вони проникають у дихальні шляхи здорової людини, розпочинається процес інфікування і вона захворіє.

    Підступний вірус грипу має здатність поширюватись дуже швидко в повітрі, тому хворих на грип не можна допускати до роботи на підприємствах, установах, до занять в навчальних закладах.

    Грип не можна недооцінювати і вважати звичайною «триденною застудою», яку можна «переходити», нехтуючи можливістю звертатися до лікаря. При несвоєчасно розпочатому, неефективному лікуванні чи самолікуванні часто виникають ускладнення, іноді дуже важкі, які приводять до тривалої втрати працездатності. Або навіть закінчуються летально. Найстрашніше, що при грипі вражаються найдрібніші судинки нашого організму, які підходять до кожної клітини і живлять її. Від того, яка площа цих клітин є ураженою і наскільки стрімким є цей вплив хвороби на людський організм, залежить важкість протікання захворювання і процес одужання.

    Як можна допомогти собі, щоб захиститися або принаймні з найменшою шкодою для здоров’я вийти із стану недуги?

    Доведено, що найефективнішим засобом для захисту організму від вірусів грипу є вакцинація. Лише вакцина захищає від усіх актуальних штамів грипу, є безпечною та доступною. Найкращий час для щеплення - напередодні грипозного сезону (вересень - жовтень). Якщо такої можливості не було, то вакцинуватися можна і впродовж всього сезону, звичайно, лише після огляду і отримання дозволу дільничного лікаря. Всупереч поширеному міфу, це не ослаблює, а навпаки підсилює здатність організму у протистоянні грипу.

    Особливо важливою вакцинація є для представників «груп ризику», оскільки вона значно збільшує шанси цих людей відвернути смертельні наслідки хвороби.

    ДО «ГРУП РИЗИКУ» НАЛЕЖАТЬ НАСТУПНІ КАТЕГОРІЇ НАСЕЛЕННЯ:

    - діти до 5-и років (особливо - діти до 2-х років);

    - вагітні жінки;

    - люди віком від 65-ти років;

    - люди з надмірною вагою;

    - хворі на діабет;

    - хворі на хронічні серцево-судинні захворювання;

    - хворі на хронічні захворювання легенів;

    - люди з іншими тяжкими хронічними захворюваннями;

    - люди, які перебувають на імуно-супресивній терапії.

    Для цих категорій населення грип становить особливу загрозу, оскільки стан їхнього організму суттєво зменшує шанс одужати без ускладнень, а часто - вижити.

    КРІМ ТОГО, ІСНУЮТЬ ТАК ЗВАНІ ПРОФЕСІЙНІ ГРУПИ РИЗИКУ:

    - медичні працівники;

    - вчителі й вихователі;

    - продавці;

    - водії транспорту;

    - усі, хто працює в багатолюдних місцях.

    У цих людей немає ніякої можливості уникнути перебування поряд із хворими людьми, тому особливе значення мають усі без винятку засоби інфекційного контролю і профілактики грипу. В епідемічному сезоні 2014-2015 років, консультаційна нарада Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) рекомендує для населення Північної півкулі використовувати вакцини проти штамів вірусу грипу, що будуть циркулювати і в Україні: французька «Ваксігрип», німецька «Флуарикс», нідерландська «Інфлувак».

    Ефективність та якість цих препаратів вже перевірено часом і вони є досить популярними серед українців. Зараз на ринку можна придбати «Ваксігрип», має з’явитися «Інфлувак». Вакцину можна придбати в аптеці.

    Оксана ГНАТІВ, лікар-епідеміолог Дорожньої клінічної лікарні №2 ст. Київ

    Що пов'язує село Дубовичі із залізницею

    Чим відрізняються краєзнавці від журналістів, які пишуть на теми мандрівок, зокрема Україною? У першу чергу тим, що патріоти рідних міст і сіл роками чекають на зустріч із представниками мас-медіа. А ЗМІ лінуються зайвий раз опинитися десь у глибинці. Мовляв, чого зайвий раз ноги бити за сотні кілометрів. Але на місці не дає сидіти віце-президент Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України» Олена ЗЕЛЕНКО. Цього разу журналісти столичних видань опинилися на берегах річки Ретик (притока р. Реть, що впадає у повноводу Десну). Якщо точніше, то серед дібров північного регіону (Кролевецький район Сумської області) у двох кілометрах від міжнародного автошляху Київ - Москва й у 18 км від залізничної станції Кролевець Південно-Західної магістралі розташувалось мальовниче, відоме ще з часів Київської Русі село Дубовичі.

    Запитайте тепер хоч у Глухові (25 км від села), хоч у Воронежі (станція Терещенківська), де кращі місця для риболовлі, збирання грибів та ягід? Де цікаві історичні місця, пов'язані із життєдіяльністю багатьох відомих особистостей, які прославили кролевецьку землю? І вам нададуть точну відповідь: «У Дубовичах».


    Маєток родини Кочубеїв (с. Дубовичі, Кролевецький район Сумщини).


    Голова сільради с. Дубовичі Світлана ЛУЦИШИН біля мозаїчної ікони Пресвятої Богородиці «Дубовицької».


    Василь КОЧУБЕЙ (1680 - 1743 роки).

    ЗВЕЛИЧУВАТИ, АЛЕ НЕ ДАТИ ЗАГИНУТИ

    Експрес від столичної автостанції, що біля метро Чернігівська, довіз до зупинки із екзотичною назвою «Тулиголове». Відразу у пам’яті виникли асоціації із козачими прізвищами на кшталт Скоробагатько, Вертиполох, Чорногор, Живогляд, Богомаз. Так і є. Ці лісові пущі та річкові береги прихистили за народними переказами дружинників київського князя Володимира Великого. Перша фортеця оберігала південно-східний рубіж Київської Русі. Згодом у ХVI ст. сюди із-за Дніпра тікали козаки та селяни, що не витримували польсько-шляхетського гноблення. В історико-краєзнавчому нарисі із зрозумілою назвою «Дубовичі» (м. Київ, 2012 р.) авторами якого є вчитель, багаторічний директор Дубовицької середньої школи Віктор ГУРБА, Федот КАРАБУТ та Микола СЕРДЮК, відмічаємо такий факт: «Протягом першої половини ХVІІ ст. Дубовичі, як і вся Україна, жили «між плугом і мечем». Це був період, в якому провідною рушійною силою виступало козацтво. Це була доба пошуку Україною свого місця у складі Європи; часи в які міцніла віра, поширювалися знання, розвивалося промислово-ремісниче виробництво і так далі». А у ХІХ ст. Дубовичі мали статус містечка. Ще б пак, тут, крім різних напрямків сільського господарства, лісництва, розвивалося ткацтво, столярна справа, цукрове виробництво. Уявіть, лісозаготівля породила виробництво деревного вугілля. Останнє широко використовували як паливо у металургії, діяла паперова фабрика, скловиробництво, вироблення кришталю, фаянсу та порцеляни (фарфор), варіння мила… Що, де коли? Рудний промисел ґрунтувався на видобуванні та обробленні болотяних та дернових руд у басейні лівих приток Дніпра, зокрема Десни та її приток, у тому числі й повноводої річки Ретик. У ХVIІ ст. залізо з болотної руди плавили у руднях - невеличких залізоробних заводах. Руда, дрова, вода - ось тобі і тогочасна металургія. Згодом, через усілякі вдосконалення підуть в історію і залізорудна і паперова промисловості. Проте сільське та лісове господарства, а поруч із ними і завод з ремонту сільгоспмашин, агрегатів, сівалок, культиваторів, плугів та іншої сільгосптехніки тут розвивається й донині.

    Пройшли століття, мешканці Дубовичів попри соціально-політичні та економічні випробування, які випали на долю всієї України, і нині живуть, будують сміливі плани на майбуття. На сьогодні чимала заслуга у цьому голови сільради Світлани Луцишин.

    Гостинно зустріла Світлана Антонівна столичних гостей у селі. Відразу запропонувала розпочати екскурсію до старовинного парку. Це один із головних культурних об’єктів, який за її ініціативи, чиї родинні корені йдуть із цього села, увійшов до нещодавно створеного історико-культурного музейного комплексу «Кочубеївський», який поки що працює на добровільних засадах. Приємний факт: ми - серед перших відвідувачів нещодавно створеного культурного осередку у селі. Тут серед майже тисячі його мешканців навряд чи знайдеться песиміст, який не вірить, що дітище депутатів сільради на чолі із її головою, впровадиться у життя. Діло, як завжди за малим. Не вистачає коштів. А їх є куди вкладати. Хоча б у реконструкцію старого парку, будинку культури, житлових будівель і так далі. Ледь занурюєшся у парк, як перед тобою - величні осокори, липи, дуби, модрини. Дивина: ці хвойні дерева родом із країн Далекого Сходу, а прижилися саме на Поліссі.

    Кочубеївський парк, заснований ще у ХVIІІ ст., до початку ХХ-го залишався окрасою місцевого поміщицького маєтку. Останнім часом можна зустрітися із поширеною історичною дилемою. Прихильники «руського міра» закликають забувати ім’я автора національної ідеї із заснування української держави гетьмана Івана Мазепи, діяльність якого була спрямована на завоювання незалежності козацької України. У той же час у сучасній українській публіцистиці можна зустріти погляди, що стверджують про наступне.

    «Elefor ubi konsumor». Це девіз роду Кочубеїв, що у перекладі з латинської означає: «Звеличуюсь, коли гину». Схоже, що завдяки місцевій громаді на чолі із тендітною і в той же час цілеспрямованою Світланою Луцишин, історична пам’ять про культурне надбання українського Полісся не загубиться..

    НАОДИНЦІ З ЕКСКУРСОВОДОМ

    Військовий суддя Василь Кочубей, який був розгніваний на Івана Мазепу за те, що він взяв її за коханку (курсив мій - В.З.) з його донькою Мотрею, разом зі свояком Іваном Іскрою донесли цареві Петрові І про зраду присязі Івана Мазепи, який врешті-решт за дозволом того ж таки царя стратить Василя Кочубея та Івана Іскру. Парадокси давніх часів? Їх вистачає і у нашу добу. Про це неодноразово у нашій теплій розмові буде повторювати Світлана Луцишин, в якої болить душа не лише за долю рідного села, але і за майбутнє всієї країни.

    Не зупиняючись детально на характеристиці перебігу історичних подій, зазначимо, що 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, яка принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, реквізиції харчів, жертви серед населення і так далі. У народі шириться невдоволення політикою Москви та І. Мазепи. Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Швеції польським королем С. Лещинським, а 1708 р. укладає угоду з Карлом ХІІ. Восени 1708 р. шведські війська вступили в Україну, щоб тут перезимувати. Далі в їхніх планах був наступ. Це не входило в плани Мазепи, адже робило територію України театром воєнних операцій. І. Мазепа був поставлений перед необхідністю прийняття негайного рішення. З п’ятитисячним загоном він переправляється через р. Десну (сусідній із Кролевецьким - Коропський район Чернігівщини) в табір Карла ХІІ. Петро І надзвичайно жорстоким терором повністю деморалізував населення на Лівобережжя. Так, Петро Великий чимало української крові пролив: після знищення гетьманської столиці Батурина тіла замордованих оборонців, прив’язавши до колод, пускали за течією ріки, наганяючи жах на населення України. А хто ж йому протистояв? Те, що Мазепа не отримав належної підтримки, пояснюється ще й тим, що гетьман більше покладався на зовнішньополітичний фактор, фактично ігноруючи значущість народних мас у боротьбі за незалежність (попередня підготовча робота серед козацтва і народу не проводилась).

    Відомі трагічні наслідки Полтавської битви (червень 1709 р.), в якій, до речі, українці безпосередньої участі не брали (охороняли шведську армію від можливого обходу російського війська). Перемога Петра І ознаменувала остаточний крах намірів патріотично настроєної старшини, очолюваної Мазепою, домогтися незалежності козацької України. 22 серпня 1709 р. гетьман Мазепа помер неподалік Бендер.

    Цю інформацію ми отримали від Віктора Гурби, який досконально вивчив родинне дерево Кочубеїв. Куточок шкільного музею, що присвячений саме біографіям нащадків Василя Кочубея, доводить істину: тут починається літопис парка-пам’ятки «Історико-культурного музейного комплексу «Кочубеївський». Між іншим, як розповіла далі сільський голова Світлана Луцишин завдяки творчим пошукам громади села та небайдужих вдалося познайомитись із прямим продовжувачем роду Кочубеїв - Олександром Кочубеєм. Сорокатрьохрічний банкір з Женеви (Швейцарія) з дружиною, донькою та сином неабияк зацікавились долею проекту у Дубовичах та запропонували розробити програми, які буде можливо реалізувати завдяки співпраці на міжнародному рівні.

    ПРО ЩО ПОВІДАЛА ІКОНА

    Чим можуть пишатися мешканці Дубовичів? Вже не одне століття живе у народі повір’я про цілющі властивості води з криниці, що розташована у прадавньому лісі неподалік від села. Легендарне місце. Колись за давніх часів тут випасав худобу юний чередник (пастух - ред.). Через неймовірну спеку вирішив втамувати спрагу. За якоїсь миті - раптовий зблиск. Дивовижне золотого кольору проміння осяяло все навколо. Він щиросердно був здивований: на нього спрямувала свій погляд Богоматір. На якусь мить засліплений юнак знепритомнів. Трохи згодом Пречиста Діва порадила підлітку ступити сім кроків праворуч, де струмить джерело. Скориставшись порадою Святої Марії, він випив чудодійної води. Став зрячим, сильним і здоровим. Легенда легендою, але з давніх-давен до джерела місцевий люд, та й мандрівники квапляться, щоб втамувати спрагу, випивши чудодійної аква-віти. «За висновками медиків, цілюща вода благодатно впливає на щитоподібну залозу, органи травлення, має здатність омолоджувати організм» - стверджує вчитель, краєзнавець, екскурсовод історико-культурного комплексу Віктор Гурба.

    День села тут святкують на наступний день після десятої п’ятниці від Пасхи. А на десяту п’ятницю біля криниці звучать святі молитви. Мешканці найближчих сіл та міст вірять у чудодійну силу води з Дубовицької криниці, бо багатьом вона допомогла. У роки Великої Вітчизняної війни, приміром, партизани славетного з’єднання Сидора Ковпака омивали рани цілющою водою і пили її як ліки. Після Чорнобильської катастрофи сюди їхали і йшли мешканці не лише з навколишніх сіл, а й із сусідніх районів та областей.

    Ми - біля криниці. Приємна на смак вода, що й казати. .Крім того дивом є те, що і в мороз, і у спеку, як стверджують місцеві селяни, температура води з криниці є незмінною. Поруч - капличка, де проводять урочисті молебні на духовні свята. Є тут і пам’ятний знак на честь ікони Божої матері «Дубовицька». Навколо клумби око милує дивовижний ландшафт. Справжня казка, що створена за підтримки місцевої громади на чолі із С. Луцишин.

    СЕЛО І СТАЛЕВІ КОЛІЇ

    У планах Дубовицького сільського голови Дубовичів Світлани Луцишин стовідсоткова реставрація садибного будинку і флігеля. Розбудова туристичної інфраструктури, як запевнила нас Світлана Антонівна - це також не з розряду повітряних замків. Дубовичі добре знають православні прочани, які проклали шлях до місцевої Церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

    Кожний день сільського голови - чималі турботи. Уявіть, із 695 домоволодінь жилих - 390. Робочих місць для майже 400 осіб дорослого населення не вистачає. Хоча тут діє сільськогосподарське ТОВ «Дубовичі», завод сільгосптехніки, рибне господарство, пекарня. Проте, повторимось, робочих місць все одно не вистачає. А сільському голові бажається, щоб до місцевого дитячого садка «Казка» квапилося щоранку побільше дітлашні. Щоб у світлих класах середньої школи звучали сотні учнівських голосів. Отже, як сприяти вирішенню демографічних проблем? Щоб більшість із місцевих дорослих селян не шукали заробітків по світах. Як зацікавити інвесторів вкладати кошти у розбудову туристичної інфраструктури села, щоб рідні односельці могли заробляти трудові гривні у Дубовичах? Світлана Антонівна сподівається, що її край увійде до карти міжнародного туристичного маршруту. Її думки підтримують громада, місцеві підприємці Юрій та Сергій КОВТУНИ, земляки з усіх усюд та інвестор Микола СЕРДЮК. Адже північні села Сіверського Полісся насичені архаїчними рисами та традиціями, що до сьогодні маловідомі для пересічного українського, а тим паче для іноземного мандрівника. Головне - до їхніх послуг не лише автошляхи між Києвом та кордонами нашої держави. На нових пасажирів чекає світлий вокзал станції Кролевець, що неподалік від мальовничого історико-культурного музейного комплексу «Кочубеївський.». Світлану Антонівну цікавить все, що стосується розвитку рідного краю. Днями вона завітала на залізничну станцію Кролевець. Тут разом із начальником Олексієм ПІСКУНОМ працюють 29 залізничників. Зі станції місцеві підприємства відправляють зерно, металобрухт, деревину. Приміром, деревини - у середньому п’ять вагонів щодоби. І зерно, і металобрухт, і деревину - все це заготовляють у її рідних Дубовичах.

    ОДИН НА ОДИН З ГОЛОВНИМ РЕДАКТОРОМ

    Редакція газети «Рабочее слово» щиро вдячна віце-президенту Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України» Олені ЗЕЛЕНКО за надану можливість побувати у цікавому місці північного регіону України. Серед щоденникових записів ще чимало цікавих фактів із життя цього мальовничого краю, про які розповімо далі. Між іншим, у селі у цьому році вийшло у світ кілька номерів газети «Дубовицькі вісті», де головним редактором на громадських засадах… Світлана Луцишин. У рубриці «Наше життя» із задоволенням прочитав матеріал із красномовною назвою «Дубовичі - село не тільки дивовижної вроди, а й чистого довкілля». Так і є. Вкотре подумки пройшовся тихими прадідними сільськими вулицями, що мають самобутні назви. Прасолівка (від тих селян, які займалися оптовими закупівлями для подальшого перепродажу тварин та різних припасів - риби, м’яса і та далі), Бойчунівка (на честь переселенців із Західної України за часів польської шляхти), Подорога (від давнього шляху на Кролевець), Любчичівка. Всіх чистих, безмежно любих селянами вулиць і вуличок за день не обійдеш. Тож до побачення, серпанком оповиті Дубовичі!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Київ - Кролевець - Дубовичі - Київ, Фото надано віце-президентом Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України» Оленою ЗЕЛЕНКО

    Перші магістралі

    Першими залізничними магістралями України були: в одеському напрямку - Києво-Балтська, з 1878 р. - Південно-Західні, в московському напрямку - Києво-Курська, з 90-х років минулого століття - Московсько-Києво-Воронізька.

    Їхня експлуатація розпочалася в 1868 р. Споруджена в 1868 - 1870 роках залізнична станція Київ-І, що містилася в кінці вулиці Безаківської (нині Симона Петлюри), поєднувала в собі пасажирський вокзал для обох ліній, товарну і сортувальну станції для Києво-Балтської лінії. А обслуговування вантажів Києво-Курської лінії покладалося на то-варну станцію (вокзал) Київ-ІІ, яку було збудовано тоді ж на околиці міста, в дуже незручному (з точки зору під’їзних шляхів) місці. А саме: в східній частині Саперної Слобідки, поблизу саперних таборів. Це - навпроти нинішньої Київської кондитерської фабрики «Рошен» на Деміївці.

    Починаючи з 1880 р., управління Південно-Західних залізниць розглянуло кілька варіантів територіального розмежування пасажирського вокзалу і товарної станції. У проекті, розробку якого завершено наприкінці 1900 р., а Міністерство шляхів схвалило через рік, місцем для розміщення останньої було визначено ділянку площею 5100 кв. сажнів (майже 11 кв. км), що містилася в долині річки Либідь між вулицями Тарасівською і Поліцейською (нині Федорова). Вела до неї залізнична гілка на 2 колії, яка брала початок на посту Київ-Волинський. Ділянку цю було відчужено на користь залізничного відомства з володінь Софійського митрополичого будинку і заводу силікатної цегли інженера Гилевича з виплатою останньому 15 тисяч карбованців.

    З настанням весни 1902 р. майже 1000 робітників приступили до осушування цієї місцевості та регулювання течії Либеді - спорудили канал завдовжки 3 версти для зміщення її русла в обхід майбутнього будівельного майданчика. За наступні 1903-1907 роки тут було збудовано два парки для обох напрямків, які містили 29 одноповерхових цегляних пакгаузів та відкриті і криті платформи.

    Офіційне відкриття товарної станції відбулося 5 листопада (за старим стилем) 1906 р., позаяк не встигали і з остаточним опорядженням будівлі (його закінчили 1907-го р.).

    Василь ГАЛАЙБА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05