РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 38 (3 жовтня 2014)
  • Випуск №38 3 жовтня 2014
    Зміст
    1. Серед фаворитів - кожен футболіст (Віктор ЗАДВОРНОВ, Сергій ГУК, Фото Сергія ГУКА і Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    2. Увага! Увага! Увага!
    3. Про Веременка, який не вклонявся кулям (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    4. Чи будемо з теплом? (Анатолій САДОВЕНКО)
    5. Гарантія стабільності (Ольга ЛИХАЧОВА)
    6. Про Назара Луценка дбає рідний батько (Микола ПАЦАК)
    7. Урок любові (Підготувала Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    8. Дмитро КРАВЧУК: «Країна живе у нових реаліях» (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    9. У Міноборони КОШТИ вміють РАХУВАТИ, або Чому ВІЙСЬКОВИМ БЕЗ ЗАЛІЗНИЦІ НЕМОЖЛИВО перемогу кувати? (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    10. Подвійна трагедія Іловайська (Олег ПИЛИПЕНКО, Фото з інтернету)
    11. Надійний тил Південно-Західної (Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    12. АЛЕКСАНДР ОСТРОВСКИЙ: «В вагоне мне приходили в голову очень хорошие мысли для пьесы» (Олег ПИЛИПЕНКО, г. Донецк)

    Серед фаворитів - кожен футболіст

    Вологий і холодний ранок недовго пручався бадьорому й веселому натиску від гарного настрою футболістів з усіх залізничних дирекцій та управління столичної магістралі. Вже до полудня пригріло сонечко. Розігріло азартні душі учасників футбольних баталій на Кубок начальника Південно-Західної магістралі.


    Начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН та голова Дорпрофсожу Орест ЛОГОШНЯК
    тепло привітали капітана футбольної команди управління столичної магістралі Андрія ТКАЧЕНКА.
    Приз «За волю до перемоги» кияни відвоювали у чесній грі.

    БЕЗ СЕНСАЦІЇ КОСМІЧНОГО МАСШТАБУ

    Вже з перших хвилин матчу між командами управління та Коростенської дирекції відчувалось, що великий футбол для киян та аматорів з берегів Ужа та Тетерева - справа пріоритетна. Так, сенсації космічного масштабу не відбулося, зате особисто для себе відзначили класну гру Павла ДЕМЕНТЬЄВА (Київ) та житомирян Юрія ЛИТВИНОВА та Віктора АНДРІЙЧУКА. Нічия (1:1), з якою завершили цю гру давні суперники, наповнила гравців ще більшим азартом. Приз «За волю до перемоги», яку наступного дня киянам вручили начальник столичної магістралі Олексій КРИВОПІШИН та голова Дорпрофсожу Орест ЛОГОШНЯК, - непогана перспектива для команди управління.

    Жорстку гру, яку нав’язують конотопчани під час матчів з міні-футболу, перенесено на велике поле. «Реверанси» перед суддями, виправдовування на кшталт «суперник сам» налітає на бутсу - копія професійного футболу. Проте це, зважаючи на періодичні навантаження на аматорів зі Жмеринки, Коростеня, Козятина, Києва, що часто-густо потерпають у зоні центральних захисників від «крутих піке» конотопців, мимоволі бентежить. Поменше б травм. Хоча на колір і смак вболівальників спостерігати за активними атаками ще ніхто не відмовлявся. Зокрема кращий бомбардир цього турніру Ігор ТЕРЕНОВ порадував нечисельних вболівальників київського стадіону «Локомотив». І все ж хотілося б, щоб футболісти з Конотопа демонстрували, скоріш, технічну, а не надмірно амбітну гру. Ну й на що оті жовті картки від суддів, скажіть?


    Команда Козятинської дирекції залізничних перевезень - переможці турніру.


    Відзнака «Кращому воротарю турніра» вручається Дмитру СВІНЦІЦЬКОМУ.


    Уболівальники.


    Напружена боротьба на полі.

    РЕСПЕКТ ВІД ВБОЛІВАЛЬНИКА НА АДРЕСУ №77

    У матчі із жмеринчанами представники північної дирекції столичної магістралі все ж таки відчули - перед ними сильний суперник. Бачили б ви, як радів за своїх вихованців майстер спорта СРСР заступник начальника Жмеринської дистанції навантажувально-розвантажувальних робіт Валерий УДОВЕНКО, коли у ворота конотопців влетіло дві «миші». Прізвища форвардів багатьом читачам газети залізничників давно знайомі. Олександр ШУЛЯК та Антон МЕЛЬНИК демонструють футбол, який завжди приносить чудовий результат.

    Поступово, від матчу до матчу набирає спортивної форми футболіст з команди Козятинської дирекції Микола ТЕМНЮК. Тільки й встигали спостерігати, як його футболка з номером «77» майоріла у зоні коростенців. Власним ігровим авторитетом він заслуговує повагу серед членів команди, серед яких воротар Дмитро СВІНЦІЦЬКИЙ, нападники Назар МЕЛЬНИК та Микола МАКСИМЧУК. А якщо є повага, то і м’яч із задоволенням влітає у ворота. Так відбулось у чесній борні із коростенцями. Один гол від М. Темнюка вирішив підсумок матчу. Козятинці ще раз довели, що вміють грати у доволі зрілий, розумний, динамічний футбол. На своєму місці тут і воротар. Не вперше козятинці виборюють призове місце. Не вперше називаємо кращих гравців із Козятинської дирекції, потужний авангард якої - гравці із Шепетівського локомотивного депо.

    Та про все по порядку.

    Отже за підсумками першого дня турніру, місця в групах розподілилися таким чином: першими стали команди Козятинської та Конотопської дирекцій, другими - управління залізниці та Жмеринки, а третіми - Коростенської та Київської дирекцій.

    Цікаво, що в групі «А» всі три команди вибороли по три очка, і місця довелось розподіляти за підсумками забитих та пропущених м’ячів.

    І ДЛЯ ЧОГО ТІ НЕПРИЄМНОСТІ?

    Другий день розпочався з неприємності - команда Київської дирекції, яка мала грати з коростенцями, не прибула на змагання у повному складі. Мовляв, яка різниця - п’яте чи шосте місце? Їм зарахували технічну поразку. Забігаючи наперед, скажемо, що за таку свою поведінку кияни не отримали навіть сувенірів за участь у турнірі. Справедливо. Але, на мій погляд, покарання має бути суворішим, навіть до дискваліфікації винних у зриві матчу.

    Таким чином другий день розпочався матчем за третє - четверте місця між командами управління та Жмеринської дирекції. Перший тайм закінчився з нульовим рахунком. У другому більш наполегливими виявилися жмеринчани, забивши два м’ячі.

    ВАМ ВИДОВИЩА? БУДЬ ЛАСКА.

    Конотоп - Козятин. Та хто ж краще грає? Звичайно, самою видовищною стала гра за головний Кубок від начальника столичної магістралі. Обидві команди створювали небезпечні моменти біля воріт суперника. Але голкіпери були на висоті. Декілька разів конотопчан рятувала штанга. Основний час так і закінчився «сухим» рахунком. Визначати переможця довелося через серію пенальті.

    Ось і настав момент істини: у кого міцніші нерви - точніший удар. Пробивши по п’ять разів, команди так і не визначилися з переможцем - 4:4. Воротарям вдалося і парирувати удари м’ячем. На шостому, позаплановому ударі голкіпер козятинців Дмитро Свінціцький продемонстрував свою майстерність і не дав м’ячу перетнути лінію воріт. Для його колеги з Конотопа день був не із щасливих.

    Час присвятити кращому воротареві багатьох турнірів на Кубок начальника столичної магістралі окремий нарис, занотував один з авторів цього репортажу у журналістський блокнот. Редакційна колегія підтримала. Про Дмитра Свінціцького - у святковий номер. Тим паче, що фотосвітлин з його воротарської діяльності у нас хоч греблю гати…

    І ось хвилюючий момент нагородження переможців. Церемонію провели начальник столичної магістралі Олексій КРИВОПІШИН і голова Дорпрофсожу Орест ЛОГОШНЯК. За участь у турнірі пам’ятні подарунки отримали всі команди, крім, повторимось, Київської дирекції.

    За зразкове суддівство фінального матчу пам’ятними подарунками нагороджено бригаду арбітрів у складі Павла і Андрія ЄРМОЛЕНКІВ та Петра ДМИТРЕНКА.

    Цікаво, що в день проведення турніру відзначали свій день народження заступник начальника механізованої дистанції розвантажувально-навантажувальних робіт із команди Жмеринської дирекції Валерій УДОВЕНКО і маляр вагонного депо Бахмач (команда Конотопської дирекції) Дмитро ШЕВЧЕНКО. Начальник залізниці вручив їм пам’ятні подарунки.

    Кращим воротарем турніру визнано Дмитра СВІНЦІЦЬКОГО. До речі, вже вдруге поспіль. Кращим ліберо (захисником) - Артема ВИСІДАЛА, гравця команди Жмеринської дирекції, а кращим бомбардиром - Ігоря ТЕРЕНОВА з Конотопської дирекції.

    Призи «Глядацьких симпатій» отримала команда Коростенської дирекції, «За волю до перемоги» - команда управління залізниці.

    Відповідно третє місце посіла команда Жмеринської дирекції, друге - Конотопської дирекції. А переможцем турніру стала команда Козятинської дирекції залізничних перевезень у складі: Назара МЕЛЬНИКА, Дмитра СВІНЦІЦЬКОГО, Миколи МАКСИМЧУКА, Віктора ФЕДОРЧУКА, Миколи ТЕМНЮКА, Ярослава КОРНІЮКА, Дениса ДРИГИ, Олександра ЗАВІСТОВСЬКОГО, Артема ЛАВРЕНЮКА, Романа ВИХРИСТЮКА, Олександра ГРИНЯ, Івана ГОЛОВАЧА, КИРИЛА ШЕВЦОВА, Сергія ТУРАЄВА.

    Закриваючи турнір, начальник залізниці Олексій Кривопішин подякував гравцям за гарну гру і висловив впевненість, що вони так саме добре працюють, як і грають у футбол. Серед фаворитів - кожний гравець. Отже, сенсації не відбулося: козятинці вже не вперше на п’єдесталі.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Сергій ГУК, Фото Сергія ГУКА і Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Увага! Увага! Увага!

    Розпочалася передплата на періодичні видання України на 2015 р.

    Вартість передплати «Рабочего слова»:

    На 1 місяць - 13,95 грн.

    На 3 місяці - 41,85 грн.

    На 6 місяців - 83,70 грн.

    На 1 рік - 167,40 грн.

    При цьому слід пам'ятати, що вартість приймання передплати на пошті складає:

    На 1 місяць - 0,90 грн.

    На 3 місяці - 2,10 грн.

    На 6 місяців - 2,55 грн.

    На 12 місяців - 3,90 грн.

    Нагадуємо, редакція і на 2015 р. поширює акцію «Поздоров рідну людину». Безкоштовно поздоровити родича, колегу по роботі, друзів має можливість кожен передплатник, який оформив газету на цілий рік. Для цього необхідно вислати в редакцію текст поздоровлення та ксерокопію квитанції про передплату.

    Наш індекс 61014

    Залишаймося разом!


    Про Веременка, який не вклонявся кулям

    Історія війни, яку розв’язав Путін та його посіпаки з цього та іншого боків українського кордону, неоднозначна. Зате думки тих воїнів-залізничників, з якими доводиться спілкуватися останнім часом, спільні у тому значенні, що серед сміливців, які зараз перебувають у військовій зоні, зрадників, зокрема серед рядового складу, немає.


    Анатолій та Ірина. Весна 2014 року, перед відправкою на фронт…

    У палаті головного шпиталю Міністерства оборони України «важких» чимало. Але жодного зойку, сліз і такого іншого набору. Пробираюсь через вузесенький ряд між ліжками. Бачу задумливий погляд мого нового знайомого. Обережно тисну руку: як би боляче не зробити. Складач поїздів пасажирського вагонного депо ст. Київ-Пасажирський Анатолій ВЕРЕМЕНКО витримав на конвеєрі поневірянь фронтовими дорогами багато випробовувань. Села Трьохізбьонка, Нижня Вільхова, Красне, Сабівка, аеропорт Луганська. Гарячі точки. Для А. Веременка, починаючи із 19 березня поточного року - це карта, де за кожною позначкою - вбиті та поранені побратими… А його рани - серйозні. Ще б пак. Кулеметник Веременко не вклонявся кулям, а постраждав від російського «Смерчу», що накрив його та товаришів по зброї під час захисту села Дмитрівка, що під Луганськом. Вибухи були такої сили, що не витримувала залізна техніка. Анатолія зберіг Всевишній. А ще кохана дівчина. Вірніше, її почуття, так вважає сам воїн. Так і сказав: «Пощастило познайомитись із Ірою. Кохаю від усієї душі».

    …У притихлій палаті, де лежить поранений бієць під крапельницями, на хірургічних розтяжках чималенько таких же постраждалих українських воїнів від російських «ввічливих чоловічків». Поруч із ліжком Анатолія побачив привабливої зовнішності дівчину. Навіть у стомленому від післяопераційного болю погляді Анатолія розгледів милування, скоріше, відчуття краси юної розквітлої коханої. Коли розпитував його у палаті про військові будні, бо на війні свято лише - Перемога, помітив незабутнє. В Іриних безсонних наполоханих через страждання єдиного коханого очах (відходить від Анатолія лише на час лекцій у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка) побачив відблиск душевного чистого щастя.

    Я не встиг нічого путнього сказати цій молодій парі. Анатолія запрошували на чергову операцію. Рука, ноги, ребра - суцільна рана. Металеві шпиці пронизали тіло. Щоб скоріше зросталися кістки. Бинти, бинти… А бодай тому підступному мерзенному ворогові, про якого бійці в АТО залишають на зруйнованих війною водонапірних баштах, стінах господарських споруд, автобусних зупинках, прямо скажемо, щирі написи про «руський мир», ніколи прокльони українських матерів та наречених не минаються! Нехай в їхнє, хотів написати безпутнє (яке ж воно без Путіна?), піратське життя долетять материнські прокльони, а гіркі сльози коханих дівчат бринять безмірним докором всій окупантській мерзоті. Популярними надписами про Путіна повниться не лише Донбас. Серед них - щиросердні побажання на точну адресу вождів «ЛНР» та «ДНР» діждатися судного дня. Це щоб відразу у пекло. Без будь-яких прощень за пролиту українську кров.

    Днями зателефонував Анатолієві Васильовичу. Його перевели із Києва до Ірпінського шпиталю.

    - Видужуй! - попросив його. А Ірині на словах просив передати наступне: «Хай тепер вашим світлим майбутнім наповниться спільне щастя!» Справді, говорив Кобзар: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі чужі люди…» Моя сьогоднішня нова знайома так і робить. За що їй дуже вдячний Анатолій. Вона, як і всі свідомі українські жінки, бажає миру всім нам.

    Днями до редакції зателефонували із рідного А. Веременку впродовж восьми років вагонного депо. Мовляв, обов’язково напишіть про те, що ми пишаємось його подвигами. Зізнаюсь, не щодня ж приходиться писати про кулеметників. Між іншим, Анатолій строкову службу проходив у роті Почесного караулу, що при Президентському українському полку. Туди, як розумієте, беруть бадьорих, колоритних, красивих та кмітливих. Він таким і залишається. Незважаючи ні на що!

    «Крізь зойк заліз, крізь звіря рик, крізь дим руїни - Україну новий узріє чоловік» - ці рядки українського поета минулого сторіччя Євгена Маланюка як ніколи доречні. Чи не так?!

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Чи будемо з теплом?

    Ще років вісім - десять тому на залізниці активно проводилися роботи з переведення котелень з твердих видів палива на більш економне - газове. На Козятинській дирекції залізничних перевезень майже кожну четверту котельню вже переведено на газ. Здавалося, результати такої роботи можна вважати задовільними. Однак останнім часом з постачанням газу у країну виникли суттєві проблеми. Для споживачів ціна на нього значно виросла.

    Тож зараз ще потрібно поміркувати, аби стверджувати, чи дійсно опалення будівель газовими котельнями стане економнішим, ніж тими, що працюють на інших видах палива. Саме з цього питання розпочалася розмова нашого кореспондента з головним інженером Козятинської дирекції залізничних перевезень Геннадієм ХРАБАНОМ.

    - Через проблеми з постачанням газу та значним ростом ціни на нього стає зрозумілим, що опалювальний сезон буде для нас непростим, - погоджується мій співрозмовник. - Тому щоб хоч якось упередити небажані наслідки цього, ми потурбувалися про те, щоб на тих котельнях, де можна замінити газ на інші види палива, провести таке переобладнання ще до початку опалювального сезону.

    - І багато у вас таких котелень?

    - Сьогодні поки що дві - на станціях Сухоліси та Ольшаниця. Будемо переобладнувати їх на електроопалення. Думаю, що за місяць-півтора впораємося з усіма роботами.

    - І скільки це коштуватиме?

    - За нашими розрахунками такі роботи нам обійдуться у 250 тисяч гривень. Ці питання вже погоджені, тож проблем із фінансуванням не буде.

    - А як плануєте бути із забезпеченням на інших станціях, де котельні працюють на газу?

    - Готуємось і там. Проводяться ревізії систем опалення. Наші фахівці комісійно визначають, чи є необхідність опалювати всі будівлі та приміщення. Можливо, деякі з них можна законсервувати на зиму. Ми думаємо про це. Ну й, звісно, будемо утеплювати вікна, двері. За можливості замінювати їх на пластикові, які краще зберігають тепло.

    - Проблем з твердим паливом немає?

    - Думаю, що ні. Сьогодні ми завезли вже третину необхідного нам вугілля. Крім того, заготовляємо і необхідні запаси дров. На кожну котельню плануємо заготовити не менше 10 кубометрів. Тут ми плідно співпрацюємо з нашими будівельниками (БМЕУ-2) та працівниками дистанції лісонасаджень. У хід йде як деревина з лісонасаджень смуги відведення, так і деревина з тих старих будівель, які розбираються та зносяться. Котельні, що працюють на твердому паливі, на нашій дирекції складають рівно половину від загальної кількості. Це багато. Однак варто зазначити, що саме вони найменше нас турбують у питанні забезпечення теплом. А от з газом, думаю, будуть перебої. І від нас тут мало що залежить. Та будемо сподіватися на краще.

    Вже наступного року, аби зменшити залежність від газу, ми плануємо ще декілька наших котелень переобладнати на електроопалення. Необхідну заявку на електрокотельні ми вже підготували.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Гарантія стабільності

    На початок вересня 2014 р. служба кадрової та соціальної політики Південно-Західної залізниці видала направлення для працевлаштування 186 випускників вищих навчальних закладів. Учорашні випускники, після закінчення вишів, сьогодні оформлені на роботу і вже працюють у підрозділах столичної магістралі. Починаючи з кінця червня, вони проходили співбесіди та тестування в службі кадрів залізниці.

    На цей час найбільше працевлаштовано спеціалістів у наступні галузеві служби: колії - 60, 43 - сигналізації та зв’язку, 18 - локомотивного господарства. У Київській дирекції залізничних перевезень одержали «прописку» 40 чоловік. Вони підтверджують професійну придатність на посадах комерційних агентів, операторів при чергових на станціях.

    Поза цим 15 кращих випускників Державного економіко-технологічного університету транспорту (ДЕТУТ) було працевлаштовано на інженерні посади на основі двостороннього договору.

    За кожним молодим спеціалістом, які вже сьогодні влилися до колективів дирекцій, галузевих служб, закріплено наставників, які надають йому необхідну допомогу в якнайшвидшому оволодінні необхідними виробничими навичками.

    Водночас багато хто із сьогоднішніх студентів проходить виробничо-технологічну практику в підрозділах столичної магістралі. Так, у липні 2014 р. на Південно-Західній залізниці практику пройшли 180 студентів вищих навчальних закладів, з них 25 працювали на оплачуваних робочих місцях.

    Окрім цього підготовкою молодих фахівців у залізничній галузі займаються практично з першого курсу. Одним із важливих напрямків, на думку кадровиків, є підготовка молодих фахівців за цільовою програмою. Майже 10 років тому залізничники звернулися до Кабінету Міністрів України із пропозицією: 50% держзамовлення формувати за рахунок представників районних центрів та сіл. Це робилося для того, щоб абітурієнти з регіонів могли конкурувати з молодими людьми з набагато кращою підготовкою з великих міст та столиці. Відтоді кадровики столичної магістралі набирають цільовиків із найвіддаленіших куточків залізниці з умовою, що по закінченні навчання молоді фахівці повернуться на роботу в рідний населений пункт. Цьогоріч таких - 83. Таким чином молоді фахівці одержують гарантії щодо працевлаштування, заробітної плати й соціального пакету, а залізниця - працівників на віддалених станціях.

    За словами начальника служби кадрової та соціальної політики Алли ДРОНОВОЇ, стати висококваліфікованим фахівцем можна, здолавши всі кар’єрні сходи, починаючи від робочих спеціальностей і закінчуючи керівними посадами, з бажанням удосконалюватися, а не зупинятися на досягнутому. «Наше головне завдання сьогодні - щоб у ціні були саме знання, уміння й сумлінне ставлення до роботи кожного молодого фахівця. Щоб кожний студент був упевнений: якщо прикладе максимум зусиль, то зможе зайняти бажане робоче місце. Це стосується й переміщень кар’єрними сходами», - підкреслила начальник служби кадрової та соціальної політики.

    Ольга ЛИХАЧОВА

    Про Назара Луценка дбає рідний батько

    Знайомству передувало телефонне спілкування. Ще тоді відзначаю мову бригадира вагонного депо. Українська, літературна. У Конотопі не часто таку почуєш: переважає суржик. Чогось страшного у тій мішанині немає, та мова, як сказав хтось із мудрих, є дзеркалом душі. Принаймні, свідчить про рівень освіченості. Й уже стає цікаво. Тільки Олександрові ЛУЦЕНКУ ще тиждень «догулювати» відпустку, тож зустрічаємося не в цеху.


    Бригадир вагонного експлуатаційно-ремонтного депо Конотоп Олександр ЛУЦЕНКО.

    Простий, скромний - це перше враження. Конотопчанин. У родині до нього ніхто залізничником не був. Батьки - вчителі. Олександр же закінчив місцевий технікум транспортного будівництва (тепер він називається Конотопський політехнічний технікум Сумського державного університету - авт.). Тільки ремонтувати і прокладати автошляхи Олександрові не довелося. Після технікуму він влаштувався на електромеханічний завод. Підприємство ще працювало на повну силу, випускаючи обладнання для шахт. Та після дев’яностих флагман конотопської промисловості накрила хвиля змін. Спроба налагодити виробництво тари (!) для німецького замовника завершилася безрезультатно. І завод, де були цехи із точної металообробки, ливарний, гальванічний, цех електромонтажу, науково-дослідний інститут, зупинився.

    Більшість заводчан не стали чекати на сумний фінал. Чи не половина НДІ почала торгівлю на базарах, хтось подався на заробітки за кордон, хтось влився у будівельну бригаду… А Олександр Луценко перекваліфікувався на рибовода.

    Ця професія до простих не належить. Щоб працювати, а в рибгосп на той час уже прийшли ефективні власники, - треба вчитися. Й колишній майстер електромеханічного заводу знову гортає книжки, спеціальну літературу, де пишеться, як вирощувати коропів і товстолобиків. Щоб добре нерестилися, щоб швидко набирали вагу і не гинули під зимовою кригою та від хворобливої пошесті паразитів влітку. Ціла наука, скажу я вам. У рибгоспі Олександр Луценко працював до 2007-го року. А вже тоді прийшов у депо.

    Дещо звивистий шлях на залізницю, та доля, як жінка-красуня, примхлива і часто викидає такі коники, що аж дух перехоплює.

    - Ще не забулися перші враження від депо? - запитую Олександра.

    - Не забулися. Відразу відчув, наскільки відповідальна справа ремонтувати вагони. У депо - дисципліна, налаштованість людей працювати з повною віддачею, їх привітність. Зустріли добре.

    Олександр Луценко влаштувався слюсарем у підсобно-допоміжний цех. Тільки на цій посаді довго не затримався - уже через два місяці його призначено бригадиром. І так по теперішній час. Його посада називається складно - бригадир (звільнений) підприємств залізничного транспорту та метрополітенів 6-го розряду. Та «звільнений» - поняття умовне. Коли не вистачає рук, бригадир береться за інструмент і ремонтує візки вантажних вагонів.

    - А скільки у вашій бригаді працівників?

    - Є слюсарі, фрезерувальники, газорізальники… До п’ятнадцяти…

    - Не страшно було розпочинати «із нуля»?

    - У тридцять років ще не страшно. По-друге, підтримка. Ти вливаєшся у колектив. Колектив зацікавлений працювати успішно. Тому кожен допоможе, підкаже, покаже, як зробити краще, швидше, якісніше. Я вдячний за підтримку слюсарям Сергію Холодному, Олександрові Шуляку, Сергієві Маньку. Бригадирові Юрію Гоцеву - колезі, моєму напарникові, так би мовити.

    Час відпустки є час відпустки. Особливо наприкінці, коли призабувається робоча напруга, а на перше місце виходять домашні клопоти. Тож про ремонт вагонів з Олександром більше не говоримо. Його, правда, здивувала нагорода - відзначення Почесною грамотою Укрзалізниці. «Працюю, - сказав він, - як і всі. У нас кожен працює сумлінно, кожен хоче виконати завдання».

    Захоплення? Риболовля. Ще б пак, колишній рибовод та не вміє ловити рибу? Нонсенс. Починаю витягувати інформацію далі. Гітара, класична. І добре грає. Малює. Цей талант, очевидно, передався від батька - Юрія Олексійовича, який свого часу закінчив інститут образотворчого мистецтва.

    - На всі захоплення потрібен час, - говорить Олександр. - А його якраз і немає. Точніше, весь вільний час намагаюся присвятити синові, Назарові.

    Найменшому Луценку йде третій рік, та Назарко вже був у депо - першого червня, на День дитини. І хлопчикові там дуже сподобалося. Що ж, буде батькові зміна.

    Микола ПАЦАК

    Урок любові

    Гинуть найкращі, помирають найдорожчі, втрачаєш найрідніших. Сини, батьки, брати, кохані. Це ціна, яку платить Україна за те, щоб залишитись, вільною у своєму виборі, самостійною і квітучою. Це ціна за життя тих, хто хотів «умереть в Рассее», а сьогодні живе за рахунок України. Це ціна за мізки тих переселенців зі Сходу України, які вже повертаються з Сибіру, куди їх розсортирувала рятівниця-Росія. Мені соромно, але зізнаюсь: приємно читати цю новину. (Що? Не схотіли доживати віку на висілках? А чому? Крайня Північ теж не тішить? Воркута. Мороз. Чому б не грітися тостами «За Рассею»?). Ціна за життя тих, хто викричав війну. Ціна за життя тих, хто вірить у якесь міфічне перемир’я і припинення вогню…

    ДУЖЕ ВАЖКО ДИВИТИСЬ У ВІЧІ ТИМ, хто втратив близьких, рідних, знайомих там на Майдані чи на Сході країни. Одразу відчуваєш якусь неповноцінність свого існування. Скажу відверто, на мою думку, Київ сьогодні війни не відчуває: столиця працює не у дві зміни, як варто було б. Найбільше обурює кількість шоу-розважальних програм, концертів, робота караоке-барів. А ще незручно через постійні замінування станцій метро та адмінприміщень. Не впізнаю киян, які майже 100-відсотково підтримали Майдан. Де їхня реакція сьогодні? Я не закликаю перетворити її на місце трауру, але…

    Коли готувала матеріал до друку, дізналась про проведення у Києві Маршу миру. Таки я була не права щодо реакції киян. Вони вийшли знову…

    ПОЛІТИКИ РОБЛЯТЬ СВОЮ СПРАВУ, А ЖУРНАЛІСТИ - СВОЮ (про тих, хто квапиться у політику, мова не йде): підіймають теми, які мають закласти у коді нашої нації міцний фундамент сильного та інтелігентного громадянина в такій же країні. Погляньте навколо: що робить сьогодні справжня інтелігенція - розумні, виважені діячі культури, актори і серед них - вчителі. Власним прикладом показують, за що варто боротися. Бігборди на вулицях країни зі словами: «Спасибі, Андрію!» (Макаревичу) не лише підносять патріотичний дух населення, а й ще раз підтверджують справедливість нашої боротьби.

    ЩЕ ОДНІЙ ЛЮДИНІ СЬОГОДНІ КАЖЕМО «СПАСИБІ!» Та, на жаль, після загибелі. Його ім’я одразу ж виринуло у пам’яті, коли вирішила підготувати матеріал, присвячений Дню вчителя. Не заглиблюватись у сам творчий процес педагогічний, його роль і т.д. А просто на шпальтах залізничного видання, яке отримують численні читачі, згадати Вчителя…

    Сергій Михайлович БОНДАРЧУК народився 9 вересня 1961 р. - загинув 20 лютого на вул. Інститутській від кулі снайпера, коли виносив пораненого. Той, кого він врятував, вижив і сьогодні приходить до дерева, до липи, яка ніби зберігає тепло його душі, та низько схиляє голову.

    Толерантний, спокійний, виважений і талановитий Сергій був вчителем Старокостянтинівської гімназії. І сьогодні всі, кого він учив розуміти фізику, зрозуміли найголовніше - вони збагнули, що мають стати справжніми людьми. Патріотами і поборниками волі для своєї Батьківщини. Іншого виходу не існує і для тих, хто пережив його смерть, і для тих, хто просто покладає квіти до дерев на вулиці Небесної сотні і не знав особисто Героїв.

    НАЙГОЛОВНІШИЙ УРОК...

    Згадаємо Вчителя словами його учениці, аби по-справжньому пам’ятати ГЕРОЯ НЕБЕСНОЇ СОТНІ СЕРГІЯ МИХАЙЛОВИЧА БОНДАРЧУКА.

    «Сьогодні... Сьогодні...» - монотонно вистукують колеса потяга, що мчить нас із сестричкою до столиці. Так, зустріч із Вами, Сергію Михайловичу, на Інститутській буде саме сьогодні. Як багато хочеться Вам розповісти...

    Нарешті: вокзал, метро, людська суєта. От і довгоочікуване оголошення: «Станція «Майдан Незалежності». Мовчки виходимо і роззираємось довкола. Усе тут трохи інше, ніж з екрана телевізора, - болюче й правдиве. Зразу ж знаходимо потрібну вулицю. Безпомилково її впізнаємо за нерозібраними барикадами. Нам угору. Обабіч дороги кілька тонюніх обгорілих деревцят, що благальне тягнуть свої неживі вже гілки до ясного липневого неба, мов питаючи: «Невже це все тут було?!». Піднімаємось вище, на понівечених липках - портрети... Пильно вдивляємось у ці мирні обличчя.

    Аж ось і липка, де Ви нас чекаєте - шумить буйним листом. От ми й зустрілися, дорогий наш Учителю. Сюди на побачення з Вами приходить багато Ваших учнів, випускників-студентів та просто незнайомих людей. Схиляємо голови у жалобі й пошані...

    Ми щоразу чекали, коли Ви повернетесь із Майдану. У Ваших очах були тривога і відповідальність, ми чули твердо сказані Вами слова: «Хто ж, як не ми? Коли, як не сьогодні?». Ви були там, куди кликало серце патріота.

    Той четвер 20 лютого став чорним. На великій перерві ми довідались про страшну звістку. Немов щось обірвалось. Наша велика світла гімназія ридала, малюки злякано дивились на старших. Медсестра не встигала крапати заспокійливі краплі. Відчуття болю, що обпалив раптово... Десь у глибині душі таїлась думка, що можлива помилка. Сумніви розвіяв вечірній випуск новин. Ваш син сказав кореспонденту, що куля снайпера влучила Вам прямо в серце. Остання хитка надія побачити Вас живим обірвалась...

    Ваші очі на фото випромінюють енергію, світлу радість. Сергію Михайловичу, навіть не знаємо, з чого почати розмову. У пам’яті, як слайди, пролітають незабутні моменти. Ваш проникливий голос, повага до кожного вихованця, прекрасна вчительська майстерність. Ми приходили на уроки в передчутті нового, із впевненістю та сподіванням на ваше розуміння. Ми знали, що Ви неодмінно будете у вишиванці, як на цьому фото. Хлопці після уроків очікували Вас біля тенісного стола та на волейбольному майданчику, щоб взяти урок спортивної майстерності. Але Ви провели для нас найголовніший урок - УРОК ЛЮБОВІ ДО РІДНОЇ УКРАЇНИ.

    Дорогий наш Учителю! Вічна слава Вам і Вашим побратимам, усім справжнім українцям, що боронять рідну Вітчизну. Ми будемо гідними Вашими вихованцями! Будьте впевнені в нас!

    Тетяна СУКМАНЮК,

    учениця 71-ї групи (11 класу)

    Старокостянтинівської гімназії, Хмельницька обл.»

    Підготувала Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Дмитро КРАВЧУК: «Країна живе у нових реаліях»

    Дмитра КРАВЧУКА, начальника Старокостянтинівської колійної машинної станції №276 (СКМС), знають в усіх підрозділах колійного господарства столичної магістралі. Дмитро Іванович - людина з великим досвідом роботи, адже має 45 років трудового стажу. Своє життя тісно пов’язав із колійним господарством. Його девіз: «Якщо треба, то обов’язково будемо робити». Керівництво служби довіряє підрозділу важливі завдання, бо знає, що, якби не було складно, все буде обов’язково виконано.

    ВЕСЬ ЧАС У ДОРОЗІ

    Розпочав трудову біографію Дмитро Кравчук у 1969 р. монтером колії у Дарницькій дистанції, пізніше працював бригадиром у Фастові. Наш герой родом із Вінниччини, тож коли запропонували роботу у Хмельницькому, то недовго вагався, а відразу перевівся. Це був 1977 р. З того часу розпочалося його кар’єрне зростання. Працював бригадиром колії, інженером з капітальних робіт та охорони праці, начальником першої дільниці колії та головним інженером Хмельницької дистанції. Паралельно навчався в Харківській академії залізничного транспорту. З 2003 р. очолює майже трисотенний колектив залізничників СКМС. Тож із залізницею у Дмитра Кравчука, як то кажуть, все склалось.

    За час його роботи на посаді начальника СКМС підрозділ під його керівництвом виконує роботу щодо впорядкування земляного полотна по всій Південно-Західній. Свого часу залізничники будували автобан Київ - Одеса. Підрозділ брав участь у спорудженні житлових будинків (15 тис. м.). На сьогодні існує ще багато допоміжної роботи, яка виконується за заявками служби колії працівниками СКМС.

    Як каже Дмитро Іванович, найголовніший результат, якого вдалося досягти за час керівництва, - це згуртований колектив працівників, який об’єднує справжніх професіоналів своєї справи, здатних у будь-якій нестандартній ситуації виконувати покладені на них обов’язки.

    Щоправда, без проблем сьогодні працювати не доводиться. Негаразди в економіці супроводжують кожну галузь країни, не оминають вони й залізницю. Зрештою, в цій ситуації важливо, що професійність залізничників підрозділу якраз і виявляється в умовах кризи. Бо усі складні операції щодо впорядкування земляного полотна під силу лише їм, тож вони можуть розрахувати на замовлення.

    - У кожній справі повинна бути та людина, - говорить Дмитро Кравчук, - яка візьме на себе відповідальність і буде вирішувати та розвивати галузь, виконувати ті завдання, які ставить перед нею керівництво. Хотілось, щоб це було на всіх рівнях керівників - від вищого до нижчого.

    Дмитро Іванович живе в робочому ритмі вже не одне десятиліття і протягом цього часу постійно відповідає за важливі дільниці роботи на магістралі. Але й не тільки. Йдеться про те, що його душа сповнена молодечим прагненням до пізнання світу. Людина, яка любить мандрувати, свою першу закордонну подорож здійснила лише чотири роки тому. Тож де б не були з дружиною - в Туреччині, Греції - скрізь збагачуються враженнями.

    ФАКТОРИ ПЕРЕВАГИ

    Дмитро Кравчук поділився спостереженнями, винесеними із подорожей, під час зустрічі із кореспондентами. А його доцільні думки щодо розвитку «європейського туризму» заслуговують на увагу.

    - Коли їздиш світом, тебе не полишають думки, чому наша країна, маючи такий потенціал, не має й досі розвиненої туристичної інфраструктури, - каже Дмитро Іванович. - Дуже красиві місця, але того порядку, який є за кордоном, немає. У нас існує поняття туризму у формі «рюкзаки - шашлики», а не як сфери, до якої належать і економіка, і культура. Все це, врешті-решт, дає прибуток і робочі місця. Не дивно, що гарні туристичні місця занепадають. Ті ентузіасти і меценати, які вкладають гроші, не можуть повністю задовольнити потреби і українців, і тих іноземних туристів, які виявили бажання познайомитись з нашою країною. А хотілось би, щоб у нашій державі будувалася «відпочинкова Європа». Хай не буде так усе фешенебельно, з лоском, як там. Але у нас є переваги туризму - у природному факторі. Зверніть увагу: які у нас красиві місця - Чернігівщина, Полтавщина, Волинь, карпатські полонини, тернопільські замки. Ми можемо лічити до безкінечності.

    Треба вкладати гроші. Будувати під’їзні шляхи до знакових місць, спортивні майданчики, доріжки для велосипедистів, облаштовувати освітлені тротуари і громадські вбиральні. Зрозуміло, що туризм може допомогти створити позитивний імідж держави за кордоном. На жаль, воєнні події на Сході України, анексія Криму змінили вектори руху населення. Тож сьогодні перед державою стоїть найважливіше завдання - збереження країни.

    У НОВИХ РЕАЛІЯХ

    - Хочеться вірити, що у країні відбудуться зміни, - розповідає Дмитро Іванович. - Сьогодні люди, які поїздили світом, порівнюють рівень життя в інших країнах не на користь нашої держави. Хоча всі визнають, що ставлення людей до роботи не гірше, ніж за кордоном. Я можу сказати про свій підрозділ. Наші залізничники можуть самотужки ремонтувати й керувати автомобілем та бульдозером, замінити коробку передач. Практично всі вони поєднують декілька професій. Однак проблема кваліфікованих, досвідчених спеціалістів залишається актуальною. Хоча заради справедливості скажемо: навіть при тому, що є стабільна зарплата, належні умови праці, нові робітничі кадри приходять сюди доволі повільно. Особливо - молодь. Та все ж є надія, що будуть певні зрушення і на залізниці, і в державі. Бо країна живе в зовсім нових реаліях.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    У Міноборони КОШТИ вміють РАХУВАТИ, або Чому ВІЙСЬКОВИМ БЕЗ ЗАЛІЗНИЦІ НЕМОЖЛИВО перемогу кувати?

    Темою останнього брифінгу, який проведено в Українському національному інформагентстві «Укрінформ», було обговорення процесу використання Міноборони України ресурсів, спрямованих на забезпечення армійських потреб.

    Скажу відверто, заступник міністра оборони Олександр ЛІЩИНСЬКИЙ, директор департаменту фінансів Міноборони генерал-лейтенант Іван МАРКО, директор департаменту відчуження військового майна Володимир ШЕВЧЕНКО підготувались до бухгалтерського звіту про використання наданого Урядом кошторису більш-менш вдало. Про можливу четверту хвилю мобілізації військові апаратники говорити відмовились: тема складна.

    Статистика, якою оперував військовий генералітет, вражає. Із 27 мільярдів гривень (1,8% від внутрішнього валового продукту економіки України), на які сподіваються військові економісти, отримано 17 млрд. 877 млн. грн., а використано - 13 млрд. 134 млн. грн. (73,1% ресурсу). Тобто, складається ситуація, що армійська машина не може проковтнути кошти, спрямовані з державного бюджету на посилення армійської інфраструктури. Чому? Залишок - у 4,7 млрд. грн. (26% отриманого ресурсу) - використовуватиметься по мірі отримання товарів і надання послуг. Тобто, підприємства, з якими укладено відповідні договори на постачання необхідної продукції, «пробуксовують».

    Поцікавились журналісти і ходом благодійної акції «Підтримай Українську армію». Станом на 25 вересня п.р. на рахунки Міноборони України в якості допомоги Збройним Силам України від юридичних і фізичних осіб надійшло 149,058 млн. грн.

    З цієї суми 137,882 млн. грн. - грошові перекази на матеріально-технічне, решта - на медичне забезпечення Збройних Сил України (ЗСУ).

    За допомогою дзвінків на єдиний мобільний номер «565» на підтримку Українського війська перераховано 36,052 мільйона гривень (усі - на матеріально-технічне забезпечення ЗСУ).

    Крім того, на рахунки Міноборони надійшло 154,5 тисячі доларів США, 77 тисяч євро, 5,3 тисячі чеських крон, 450 канадських доларів, 140 швейцарських франків, 500 польських злотих. Усього продано іноземної валюти в гривневому еквіваленті 3 млн 78,2 тисячі гривень. Отже, судячи із величезних сум, українці та наші друзі із-за кордону допомагають військовикам. Яка доля у цьому залізничників - відомо особисто кожному. Зрозуміло, осторонь допомоги українській армії не стоїмо.

    Міністерство оборони, Збройні Сили України висловлюють щиру вдячність усім небайдужим громадянам, які долучилися до благодійної акції «Підтримай Українську армію», та продовжують надавати допомогу вітчизняним Збройним Силам з метою підвищення їх боєготовності та зміцнення обороноздатності держави, наголошувалось під час брифінгу.

    Досить статистики? Погоджуюсь. Кошти перераховуються на потреби фронту. Чи буде від них користь при використанні? Ось про що велася мова далі.

    Слухаючи представників генералітету, виникла думка, чи вчасно, а головне, чи у повному обсязі будуть забезпечені захисники Батьківщини у зимовий період.

    - Хочу звернути увагу, що невикористані кошти знаходяться на рахунках Держказначейства, відповідно до чинного законодавства, а не «гуляють» по комерційних банках. На них вже взяті бюджетні зобов’язання і укладені контракти. Кошти будуть використані по мірі надходження продукції, - повідомив генерал-лейтенант Іван Марко. - Розпорядник бюджетних коштів (окремі держструктури) після отримання товарів, робіт і послуг, відповідно до умов взятого бюджетного зобов’язання, приймає рішення про їх оплату та надає відповідні платіжні доручення до Державної казначейської служби, - неодноразово наголошував директор Департаменту фінансів Міноборони.

    Далі - демонстрація нової зимової форми, якою інтенданти мають забезпечити кожного солдата і офіцера у воєнній зоні. Зимову форму нового зразка, а також вперше за замовленням Міноборони пошиті утеплені берці (військове взуття - ред.) кожний із журналістів зміг роздивитися на власні очі. На запитання кореспондентки одного із телеканалів про нестачу не те, що зимової, а і звичайної форми на фронті (має зв’язок із тими відважними воїнами, які перебувають на фронті - авт.), представники Міноборони запевнили, що все у них під контролем.

    Автор цих рядків запитав, чому не продемонстровано маск-халати? Адже незабаром полетять «білі мухи». На засніжених полях у формі кольору хакі довго не повоюєш. І тут отримав ствердну відповідь, мовляв, замовлення - у виробників. Забезпечимо, не хвилюйтесь, журналісти!

    Обговорили також проблеми із забезпеченням озброєнням та військовою технікою (ОВТ). Із 12,5 тисяч боєздатних одиниць техніки в ході бойових дій втрачено майже 800 одиниць ОВТ. Зважаючи на невідкладність поповнення втрат військової техніки, прийнято рішення про проведення ремонту та повернення до бойового складу ОВТ, що зберігається на базах, складах і т.д. Щодо нової техніки, то військові економісти підрахували, що вартість закупівлі одного нового зразка озброєння та військової техніки дорівнює вартості ремонту 10 одиниць наявних зразків. Здається, кошти у Міноборони вміють рахувати. Добра справа. Аби це сприяло підвищенню рівня боєздатності військ.

    Наступним моїм запитанням було таке. Як відомо, в осінньо-зимову негоду основні автомагістралі, грунтові шляхи та інші транспортні комунікації можуть опинятися у незадовільному стані. Як бути? Є надія на залізничні колії. Без них кувати перемогу неможливо - таку думку почув від заступника міністра оборони України О. Ліщинського.

    Про проблеми із ОВТ планували розпитати у начальника Озброєння Збройних сил України полковника Владислава ШОСТАКА, але попри запрошення на брифінг в «Укрінформі» він не з’явився. На жаль…

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Подвійна трагедія Іловайська

    Війна на Донбасі триває. На жаль, місцева залізнична інфраструктура постраждала від неї доволі серйозно. Кілька разів крупний залізничний вузол, про який веду мову, що називається переходив з рук у руки, і тепер він знов підпорядкований ворогові, який, врешті-решт, аби досягти своєї мети відносно Іловайська, застосував важку зброю російського виробництва. От ми і втратили місто стратегічного значення. Сподіваємось, тимчасово.

    Іловайськ тепер відомий, напевно, усім небайдужим до долі України людям. Шкода, що ми взагалі мало знаємо про самих себе. Це ж треба нам було отримати сьогоднішне протистояння на Донбасі, аби серйозно подивитися в його бік, вивчаючи тамтешні назви, відкриваючи для себе щось нове і доволі, як виявляється, цікаве. І бентежне водночас.

    Між тим один тільки донбаський Іловайськ заслуговував не просто тимчасової поверхньої уваги. Він ще на зорі нашої незалежності отримав власну трагедію, першу, а вже зараз - другу. Перша полягала в тому, що цей потужний залізничний вузол, назва якого «Ворота на Кавказ» була - без лапок - дійсно справедливою, майже одразу втратив цей свій почесний статус. Бо роками пропускаючи щоденно майже 120 пар швидкісних поїздів, Іловайськ процвітав. Можете уявити собі його за тих часів такою собі провінційною столицею, що безперервно зустрічає шалений потік пасажирів.

    І досі Іловайськ може похвалитися своїм красенем - вокзальним комплексом, що простояв усі дев’яності, до цієї скрутної для всіх нас доби, ставши таким собі забутим музейним комплексом, в якому практично зникли відвідувачі. Майже одразу з розвалом СРСР Росія подбала про те, щоб її залізничний пасажиропотік оминав український Іловайськ новими, російськими маршрутами.

    Неодноразово перебуваючи під час відряджень в Іловайську, я спостерігав життя місцевих залізничників, які скаржилися мені про те, що їхнє місто буквально на очах деградує. Молодь залишилася сам на сам з реаліями бездуховного і безробітного життя. Звичайно, містом продовжувало опікуватися керівництво Донецької магістралі, але що воно могло змінити корінним чином, якщо потенційна потужність Іловайська практично не цікавила наших північних сусідів? Якісь там спільні з представниками російської залізничної галузі конференції з питань подальшого використання Іловайська в колишній ролі - було лише прикриттям, бо насправді нічого в статусі транспортного вузла не змінювалося.

    Не буде помилкою говорити про те, що вже тоді, наприкінці двадцятого століття, Росія почала свою активну діяльність проти нашої держави. В даному разі одним з яскравих, але водночас трагічних прикладів стало саме це багатостраждальне місто. За часів української незалежності іловайці знаходилися в надзвичайно скрутному становищі, бо, ясна річ, що великий відсоток його мешканців складали саме залізничники. От і уявіть трагедію Іловайська, коли в ньому раптом майже зникло те, на чому він, здавалося, міцно стояв на ногах, - пасажирський рух. Це як мінімум. Бо додайте сюди ще вантажні поїзди часів СРСР, що місцеві залізничники опікувалися ними. Сумарно Іловайськ втратив майже все, відтоді як набув нового статуса в рамках незалежної України.

    З одного боку, Росію, яка свідомо зробила Іловайськ своєрідним жебраком, можна зрозуміти. Ця держава теж повинна була дбати насамперед про власні інтереси. Але - мирні інтереси. Як би не так! Коли вже в Донбасі спалахнула війна, та сама Росія знов «поклала око» саме на залізничний Іловайськ, який, навіть жебракуючи впродовж двох важких останніх десятиліть, зумів зберегти практично всі свої радянські потужності, в будь-яку хвилину готовий знов відкрити ті самі «Ворота на Кавказ». Стає тепер зрозумілим, що російські дипломати, політики та військовики мали свої, зовсім не мирні плани, коли той же Іловайськ був штучно зроблений ними своєрідним бідним родичем.

    Яка ситуація склалася тут на сьогодні? За допомогою мобільного зв’язку спілкуюся з керівником одного із місцевих залізничних підрозділів. Ось що можу повідомити тобі, читачу, про вересневий 2014 року Іловайськ.

    200 квартир багатоповерхових будинків зруйновано, 450 приватних будинків знищено.

    Серйозно постраждали дві школи міста - №13 і №14. Деякі вчителі звільнилися з роботи.

    В різній мірі постраждали всі місцеві залізничні підрозділи, зокрема, локомотивне депо, енергодільниця, будівельно-монтажне експлуатаційне управління (БМЕУ), представники яких намагаються відновити пошкоджені війною об’єкти.

    Залізнична поліклініка теж потрапила під вогонь. Дуже пошкоджений її дах. Тут вже встигли покласти новий шифер, якого бракує для інших будівель.

    Фасадне скло вокзального комплексу є розбитим, наружні стіни пошкоджено осколками від снарядів. За словами очевидця, територія вокзалу потрапила в самий центр протистояння, а тому постраждала доволі сильно, як також електропоїзди, що не встигли виїхати в безпечну зону.

    Численні трупи вояків місцеві мешканці досі знаходять: непоховано небіжчиків. Кажуть про те, що їхня загальна кількість в рази більша за офіційну статистику. Навіть тракторами заорювали місця масового поховання загиблих. Щодо втрат серед мирного населення, поки ніхто не може говорити конкретно. До початку війни в Іловайську мешкало 17 тисяч людей. Зараз їх значно менше, бо евакуювалися вони звідси доволі активно. Запроваджено комендантську годину.

    Серед багатьох інших, є проблеми з водою, електрикою, постачанням продовольства. Зокрема, залізничники не можуть у звичному режимі отримати гроші. Доводиться виїздити за межі міста, скажімо, в Донецьк, аби лише там скористатися банкоматом «Експрес-Банку». В Іловайськ поки неможливо завозити гроші.

    Працюють приватні продовольчі магазини, хлібопекарня налагодила випуск життєво необхідної продукції.

    Гуртожиток БМЕУ віддано для місцевих мешканців, які втратили свої оселі. Вирішення питання про надання нового житла людям є великою проблемою.

    Спортивний комплекс «Локомотив» імені І. Казаринова силами його співробітників вдалося частково відновити, зокрема, зашити плівкою віконні рами, скло з яких винесло вщерть вибуховими хвилями, і сюди знов потягнулися відвідувачі. Працює басейн, сауна, тренажерні зали, футбольні майданчики.

    Звичайно, цей репортаж - лише дрібнесенька краплина в загальній картині подвійної трагедії Іловайська, контрольованого зараз представниками ворожої Україні ДНР. Що буде далі? Тут подейкують, що Росія планує ввести в Іловайську власну валюту. Судіть самі, чого прагне ця країна насправді. Іловайськ знову став для неї конче потрібний.

    Олег ПИЛИПЕНКО, Фото з інтернету

    Надійний тил Південно-Західної

    Звітно-виборна конференція громадської організації «Об'єднання ветеранів війни та праці Київської дирекції залізничних перевезень» пройшла у залі засідань локомотивного депо ст. Київ-Пасажирський під гаслом «У єдності - наша сила».



    Чотири роки, що минули від часу попередньої конференції, як зазначив звітуючий голова Василь НІКИТЕНКО, довели: зроблено чимало вагомої, благородної, почесної та нелегкої роботи. Головним результатом якої стала підтримка понад 12400 непрацюючих ветеранів-залізничників Київської дирекції. До складу об’єднання якої входять Дарницька, Ніжинська та Чернігівська вузлові організації та 33 відокремлених підрозділи. Напрямки, окреслені у колективному договорі, дотримуються і сьогодні, як додав у своєму виступі заступник начальника Київської дирекції Віктор КОСТЮШКО, послідовно. Позитивно вирішені питання щодо поновлення видачі страхових полісів непрацюючим пенсіонерам; компенсації на опалення житла; путівок на оздоровлення; оплати рахунків на ліки та різного роду протезування. Крім цієї опіки важливо просто бачити усмішки ветеранів, чути їхні юнацькі вигуки на теплих зустрічах, присвячених Дню залізничника, Дню партизанської слави, Захисника Вітчизни, Дню Перемоги, Міжнародному дню людей похилого віку. Та особливо цінним є навіть для нашого часу такий банальний телефонний дзвінок. Коли самотня людина, яка чимало десятиліть віддала залізниці, у День народження підіймає слухавку або отримує поштове привітання на свою адресу. Оте небагатослівне вітання зігріває душу найкраще за тисячі дарунків.

    У зв’язку з тим, що багато ветеранів, які виходять на пенсію, мешкають на лінії, необхідно починати створювати первинні ветеранські організації за місцем проживання на станціях дільниць: Київ - Фастів, Київ - Тетерів, Київ - Яготин, Київ - Ніжин, Ніжин - Чернігів. Ця ініціатива звучала з вуст майже всіх виступаючих на конференції. Дійти до кожного ветерана, завести так звану картку ветерана і вести її щоквартально, дізнаючись про потреби кожного. - Так зроблено, наприклад, у ветеранській організації локомотивного депо «Дарниця». Також сьогодні постало питання про створення ветеранської ради на Київському залізничному вузлі.

    Якщо взяти до уваги фінансову діяльність ветеранських організацій, то, звичайно, мабуть, ні для кого не буде секретом, що організація є неприбутковою, а фінансується за рахунок коштів з бюджету ДТГО «Південно-Західна залізниця». Тож увага до звіту про фінансову роботу була неприхованою. Майже 334 тисячі грн., які було надано керівництвом залізниці, витрачено на благодійну, матеріальну допомогу, заохочення та винагороду ветеранського активу.

    Що приємно, відзначили і виділені кошти на передплату нашого видання. «Рабочее слово», у свою чергу, завжди відгукується на запити ветеранів щодо публікацій матеріалів, привітань, літературних творів та ін.

    Ця звітно-виборна кампанія не схожа на минулу. Тому у всіх виступах наголошувалось на тривожному стані, як у державі, так і серед ветеранів. Події в Криму (майже 80% ветеранів-залізничників відпочивали у пансіонаті «Променистий». До речі, керівництвом залізниці та Дорпрофсожу збільшено кількість путівок для оздоровлення в МЦРЗ «Хмільник» та відновного лікування в лікарні с. Клубівка), як і на Сході України, боляче відзеркалились на житті пенсіонерів-залізничників. Ветерани, без винятку, засуджують дії сепаратистів та окупантів і в один голос заявляють, що завжди були і залишаються надійним тилом для Південно-Західної, та й для країни в цілому. Так 13-та та 44-та бригади і 1-ий танковий полк Чернігова отримують адресну допомогу від старшого покоління. Також ветеранські організації Чернігівщини намагаються дійти до кожного ветерана. За ініціативою голови ради ветеранів локомотивного депо Чернігів Володимира ЯНКОВСЬКОГО, починаючи з 60-річного віку, рада вітає особисто усіх ветеранів з днем народження та допомагає грішми. За кожним закріплено волонтера. Двічі-тричі на місяць ветерани вузла за заявками мають можливість відвідувати Чернігівський драматичний театр.

    В Україні за статистикою - 240 тисяч непрацюючих ветеранів-залізничників, які входять до складу єдиної не військової, із 43-х, а громадянської Асоціації ветеранів. А організація ветеранів Київської дирекції, що нараховує 30% від чисельності по залізниці, завжди є першопрохідцем та ініціатором усього нового і потрібного людям поважного віку. Адже не секрет, що у таких людей багато скарг, через невдоволеність і власним здоров’ям, і взагалі життям. Тож зберігати любов до тих, хто голосно розмовляє або і сто разів перепитує, складно. І дуже цінними є у даному випадку слова начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА, які він повторює на кожній зустрічі з ветеранами, про те, що Південно-Західна залізниця завжди дбатиме про людей, які навчили нас працювати і бути відповідальними, ділились досвідом та премудростями професії залізничника.

    Те, що керівництво столичної магістралі та Дорпрофсож намагаються і додати роки до життя, і додати життя до років, є відчутним серед ветеранських осередків Київської дирекції.

    Хоч завжди хочеться більшого. І це нормально. А от коли ветеранські осередки не мають навіть робочого місця, де було б мінімальне облаштування: стіл, стілець, телефон і список пенсіонерів, - то вже біда. Саме на цьому наголосив голова об’єднання ради ветеранів Південно-Західної залізниці Юрій БІЛОУС.

    Ще одну тривогу викликає питання: чи не забудуть ветеранів в АТ «Укрзалізниця»? Як запевнив Юрій Семенович, посилаючись на джерела з Укрзалізниці, під час реформування буде створено єдине управління соціальної роботи та політики, де і функціонуватиме відділ, що турбуватиметься, сподіваємось, про непрацюючих пенсіонерів. І як вдало навів приклад Василь Нікитенко, галузь відчула вітер змін, а тому всім залізничникам спільно необхідно розпочинати будувати не щит від цього благовісного вітру, а млин, котрий використовуватиме енергію вітру змін, приноситиме користь і зробить галузь конкурентоспроможною, інвестиційно привабливою та дасть змогу розвивати не лише виробничі потужності, а й соціальні можливості: зарплату та захист кожного працівника, кожного ветерана залізничного транспорту.

    Особливо цікавим та теплим був виступ голови ветеранської організації Ніжинського вузла Валентини ЛОГІНОВОЇ. До речі, успіхи цієї організації відзначено ветеранським активом Київської дирекції. За результатами звіту видно, що робота на цьому вузлі проводиться не на словах, а на ділі.

    Чимало приємних новин цього року знову прозвучало у звіті голови Ради ветеранів війни та праці Дарницького залізничного вузла Миколи ПАВЛЮКА: з’явилась нова ветеранська організація - рада ветеранів Київського загону воєнізованої охорони (голова - Тетяна ПЕРЕВЕРТАЙЛО). До Дня Перемоги у 2015 р. планується встановити біля приміського вокзалу ст. Дарниця композицію меморіального комплексу під назвою «Янгол над розірваними рейками» у бронзі. На жаль, грошей не вистачає на ту ж саму бронзу, якої потрібно 10 тонн. Збір коштів триває.

    Ще однією ініціативою від учасників конференції Дарницького залізничного вузла стало звернення до всіх керівників ветеранських організацій залізниць України вийти з листом до Президента України, Кабінету Міністрів, Міністерства соціальної політики для прийняття Закону «Про зміни в нарахуванні пенсій пенсіонерам, які вийшли на пенсію до 2003 року» та переглянути рівень пенсій. А також - звернутися до керівництва Укрзалізниці, головного управління кадрової та соціальної політики, щоб обговорити проблему про відновлення пільг ветеранам від лікарень, аптек, лабораторій. Саме тим із них, які працювали на залізничному транспорті і вийшли на пенсії до моменту передачі медичних закладів до Міністерства охорони здоров’я України.

    Яскравим моментом стала презентація прапора, як символа Дарницької організації ветеранів. Синьо-жовте полотнище викликало емоційне піднесення. Тож фото на згадку залишиться у пам’яті надовго. Юрій Білоус вручив полотнище Миколі Павлюку та головам ветеранських організацій Дарницького вузла з побажанням знайти міцне древко і не втратити роль лідера у ветеранському русі.

    До протоколу конференції також занесено пункти, що базуються на дієвій та адресній допомозі непрацюючим пенсіонерам, а саме: посилити роботу волонтерів, особливо із самотніми ветеранами; брати активну участь у роботі молодіжних рад (до речі, зауваження щодо тісної співпраці між радами підрозділів дійсно мають місце. На відміну від особливого порозуміння та підтримки з боку профкому). А ще звернулися до керівництва медичної служби з проханням надавати більшу увагу ветеранам при відвідуванні медичних закладів та зменшити кількість платних послуг для них.

    2015 р. - рік ветеранів Великої Вітчизняної війни, що теж виділено окремим пунктом конференції.

    На конференції обрано новий склад ради об’єднання, ревізійної комісії та делегатів на VI звітно-виборну конференцію Південно-Західної залізниці.

    Роботу ради ветеранів війни та праці визнано задовільною, над зауваженнями варто працювати. Та це вже справа рук новообраної ради, очолюватиме яку тендітна, інтелігентна та елегантна жінка, чудовий організатор, яка виконувала обов’язки заступника голови Об’єднання, Галина Костянтинівна ШКЛЯНЧУК.

    Гідну естафету передано в жіночі руки й довірено доброзичливому серцю. Дякуючи колезі та усім, хто підтримав її кандидатуру, Галина Костянтинівна запевнила, що жодний ветеран не буде позбавлений ні уваги, ні турботи, ні тепла, які дійсно заслужив.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    АЛЕКСАНДР ОСТРОВСКИЙ: «В вагоне мне приходили в голову очень хорошие мысли для пьесы»

    «На всякого мудреца довольно простоты», «Не было ни гроша, да вдруг алтын», «Лес», «Не все коту масленица», «Правда - хорошо, а счастье лучше». Заядлые театралы и любители литературы без раздумий назовут автора этих, как и многих иных, пьес, в недалекие советские времена не покидавших репертуар театров на всем необъятном пространстве СССР. Знаменитый российский драматург Александр Островский еще в середине позапрошлого века получил широкое признание своих соотечественников благодаря собственному литературному таланту.


    Александр Николаевич Островский

    К сожалению, сегодня его труды надежно спрятаны от наших с вами глаз, и вовсе не потому, что несут в себе какую-то крамолу. Ответ - в одной из песен, где есть такие слова: «Молодым везде у нас дорога». Вот и смотрим-читаем «творения» этих самых молодых, будь то кино, театр, литература. Поскольку авторитетов для нынешних дерзких пишущих малых нет, то и не удивительно, что тошнит порой искушенного зрителя от их «произведений». Хотя, как сказать. Той же самой порой и аплодисменты в их адрес звучат, и крики «браво» тоже. Так что с критикой закругляюсь, дабы не обвинили меня в излишней искренности и откровенности.

    «Не было ни гроша, да вдруг алтын». Иными словами, не было у меня до сих пор практически ничего из произведений Островского, как вдруг недавно посчастливилось приобрести сразу десять томов из двенадцати его полного собрания сочинений (ПСС), увидевших свет в московском издательстве «Искусство» в течение 1973-1980 годов. Честно говоря, в первую очередь мое внимание привлекли дневники и письма Александра Николаевича, ибо так или иначе, но с его пьесами я был знаком еще по передачам советского «застойного» радио и телевидения. Потому и «отрыл» я буквально в первый же день обладания ими в невиданных мной доселе текстах любопытные подробности жизни одного из лучших отечественных драматургов в 12-м томе ПСС. Стиль изложения и орфографию сохраним. Из письма жене:


    М.В.Островской

    «Ростов на Дону,

    30 сентября 1883 г.

    Милая Маша, вчера в Харькове встретили нас племянницы; губернатор Калачев, который был ярославским предводителем, и Алек-сандр Павлович Евреинов, которому я очень обрадовался. Он просил тебе кланяться. В Харькове мы позавтракали, а обедали в Лозовой. В Харькове купили 2 арбуза по 12 коп. Ужинали в Славянске. А проснувшись сегодня в 6-ть часов, подъехали к Таганрогу. Город стоит на горе, а под ним море. В Таганроге напились кофею и поехали сначала по самому берегу моря, потом по разливам Дона, дорога идет местами между камышей и через огромные рыбацкие селения. Хаты глиняные, крыты камышом. Тут уж юг настоящий, все другое, и зелень, и строения, и птицы, и даже люди. В Славянске, за ужи-ном, ел дикого гуся. Вкусно и не жирно. В Ростов приехали в 8 ч. 45 м. утра. Город прелестный. Здесь стоят 4 часа. Я погуляю по городу и, что увижу хорошего, напишу тебе из Владикавказа.

    Я здоров и едем мы покойно.

    Целую тебя и детей.

    Твой А. Островский».

    При одном лишь упоминании Славянска мне сразу вспомнились строки Антона Павловича Чехова, однажды тоже побывавшего здесь и похвалившего местную гостиничную кухню в своих приватных записках. Не знаю, как тебе, читатель, но мне любое упоминание о пребывании тех или иных знаменитостей в границах моего родного Донбасса доставляет неизменную радость. При том, что знаменитости у каждого из нас, что называется, свои, все же имена Островского и Чехова пока, к счастью, никто из здравомыслящих людей ревизии не подвергал.

    Кстати, нынешний вокзальный комплекс станции Славянск наверняка понравился бы им обоим. Сегодня здесь куда комфортнее чувствуется среднестатистическому пассажиру, благо несколько лет назад строительные «десанты» придали всему комплексу современный вид. Правда, с питанием дело обстоит не ахти. Как и практически повсеместно в рамках всей Укрзализныци. Наш народ еще бы и кормить регулярно и качественно, как во времена описываемые, - и вовсе было бы здорово.

    …О том, что поездка на Кавказ начиналась из Москвы поездом, свидетельствуют более ранние письма Островского, опубликованные в том же 12-м томе:


    Ф.А. Бурдину

    «Щелыково,

    18 сентября 1883 г.

    …Если брат поедет на Кавказ через Курск, то я извещу тебя о дне нашего выезда телеграммой…

    …Любящий тебя

    А. Островский».

    Благодаря своему родному брату Михаилу Николаевичу, избравшему именно тот железнодорожный маршрут, что пролегал в границах нынешнего Донбасса, мы имеем в лице Александра Николаевича Островского одного из наших самых памятных гостей за всю историю края. Текст нижеследующего письма есть тому подтверждением:

    Ф.А. Бурдину

    «Москва,

    25 сентября 1883 г.

    Любезнейший друг

    Федор Алексеевич!

    Хотя из Москвы на Кавказ и не одна дорога, а, например, через Рязань, Воронеж и Ростов даже несколько ближе, но мы поедем через Курск. Выезжаем мы в середу, 28-го числа, со скорым поездом, в 12 ч. 30 м. дня. Я не просплю и выйду к тебе на станцию.

    …Любящий тебя

    А. Островский».

    ХОЧЕТСЯ ВИДЕТЬ НА КАЖДОЙ ИЗ НАШИХ СТАНЦИЙ СВОЕОБРАЗНЫЕ ПАМЯТНЫЕ УГОЛКИ

    И представить сложно, сколько с тех пор «отбегало» из Москвы на Кавказ поездов, однако мало на какой хочется и сегодня попасть, как на этот, дабы хоть с часочек пообщаться с творческим человеком.

    М.В. Островской

    «Харьков, 29 сентября (1883 г.).

    Милая Маша, мы едем благополучно и очень покойно. Видел в Курске Бурдина, но не так, как мы воображали. Он бодр, одет щеголем, в цилиндре. Погода за Курском отличная, тепло. Под Белгородом природа очень красива, большие селения, белые хаты и меловые горы, - по полям мальчики пасут серых гусей. Я совершенно здоров. Целую тебя. Поцелуй детей. Скажи Коле и Любе, чтоб писали.

    Твой А. Островский.

    Начал письмо на станции, а оканчиваю в Харькове. Дорога уж мне приносит пользу: сегодня утром в вагоне мне приходили в голову очень хорошие мысли для пьесы».

    Интересная и одновременно информативная сноска дана под данным текстом. Вот она:

    «28 сентября 1883 г. Островский вместе с братом Михаилом Николаевичем выехал на Кавказ (об этом см. дневник Островского - наст. изд., т. 10, стр. 410 - 422)…»

    Поскольку 10-й том у меня также был на руках, я не стал медлить и заглянул в него на указанные страницы. Вот что удалось найти относительно вопроса, интересующего нас в первую очередь, из дневниковых записей А. Островского:

    «1883 г. Сентябрь 28.

    Выехали. Дождь. В Туле обедали, в Орле ужинали».

    «29. 4 часа утра. Курск.

    Бурдин. Значительно поправился. Под Белгородом красивая местность. Большие селения, белые хаты, стада гусей на полях, тепло. Белгород. Хорош вид на город. На платформе астроном в старом форменном пальто, фуражка с кокардой, лицо серое от небритой седой бороды. Брошюра в 10 страничек. Продает по 50 коп. - и оригинально, и выгодно. (Запоздали по случаю проезда великого князя Михаила Николаевича.) Харьков. Встретили племянницы, губернатор Калачев, Евреинов. Позавтракали. Куплено 2 арбуза по 12 коп.»

    «30. 6 часов утра. Таганрог…»

    Как видим с подачи автора дневника, великий князь Михаил Николаевич весьма вероятно, что тоже «катался» в поезде через Донбасс. Разве не интересно «покопать» эту историю?

    Сознательно опускаю подробно описываемые Александром Островским детали его дальнейшего пребывания в городах Владикавказ, Тифлис, Баку, Батум (в советские времена - Орджоникидзе, Тбилиси, Баку, Батуми) и других местах Кавказа. Отмечу, что данные страницы будут весьма интересны иному любознательному читателю, свободно владеющему нигде в Украине не притесняемым русским языком, ибо прекрасно живописуют тогдашнюю жизнь этих мест. Моя цель - сфокусироваться на факте пусть мимолетного, но абсолютно реального пребывания на территории нынешних Южной и Донецкой дорог знаменитого человека.

    Схема маршрута поезда, доставившего Островского в Таганрог, вырисовывается следующая: Москва - Тула - Орел - Курск - Харьков - Лозовая - Славянск - Таганрог. Все верно, однако промежуток Славянск - Таганрог, если судить по письмам и дневнику драматурга, выглядит уж очень просто. Как будто бы поезд проезжал через безлюдные места, в которых ничего интересного глазу нет и не было. Между тем, дело обстояло несколько иначе. Путем поиска в интернете мне наглядно увиделась тогдашняя картина железнодорожного полотна, по которому достаточно быстро, как для того времени, катил поезд, в одном из вагонов которого находились братья Островские. Получилось довольно интересно для нас! От Славянска путь вел к станции Краматорская (ныне - Краматорск), далее были станции Константиновка, Бахмут (ныне - Артемовск) и Ханженковская (ныне - Ханжонково), после которой, собственно, и появлялся 30 сентября 1883 г. в 6 часов утра Таганрог.

    Современная станция Константиновка в нынешнем году всерьез рассчитывала быть реконструированной. Во всяком случае, железнодорожные строители Донецкой об этом знают. Верим, что, как и соседний Краматорск в году минувшем, Константиновка их усилиями обязательно преобразится в лучшую сторону. Артемовск-I, Артемовск-II, Ханжонково хорошо бы тоже не забывать, и в случае надобности приводить их в состояние, близкое к идеальному. А как же хочется видеть на каждой из наших станций своеобразные памятные уголки, в которых соответствующими текстами и фотографиями отображалась бы наша с вами общая история! Где нашлось бы место хотя бы краткому упоминанию об эпизодах, схожих с описываемым в данной статье. Ведь таким образом мы все, а особенно юное поколение, станем культурнее и интереснее самим себе и окружающим.

    «И ПАРОВОЗ ЕДВА НАС ВЫВЕЗ»

    В конце октября 1883 года, когда подошло к концу его пребывание на Кавказе, Александр Островский оставляет в своем дневнике следующую запись, имеющую непосредственное отношение к Владикавказу, поезду, на котором ему предстояло возвращаться в Харьков, и железной дороге:

    «30. Воскресенье

    …После обеда поехали на станцию железной дороги, где для нас уже был готов экстренный поезд. Я с братом поместился в превосходном вагоне-салоне, стены и мебель обиты пунцовым штофом, драпировки тоже, (1 слово неразборчиво - авт.) из белого атласа в клетку, бордюры стеганые…»

    Оно и нынче в диковинку читать о такой внутривагонной красоте, окружившей российскую знаменитость на короткое время почти 131 годик тому назад. Выходит дело, тогдашняя монархическая Россия, в которой правил Александр III, могла себе позволить подобную роскошь, а мы сегодняшние - как правило - даже мечтать о подобном не моги. Зато у нас есть «Хюндаи»!

    «31. Понедельник

    Встал в 7-м часу. Мороз и туман, который рассеивается. На горизонте Эльборус. День ясный, погода теплая, как в августе. Приехали в Ростов в 7 часов. Купил 1 фунт табаку - 5 р. И 100 папирос - 2 р., всего 7 р. В 9 1/2 выехали в Харьков».

    Это запись последнего дня октября 1883 г. То есть, месяц спустя Александр Николаевич с Михаилом Николаевичем выезжали поездом в обратный путь, минуя те же станции, только в обратном порядке: Ростов - Таганрог - Ханженковская - Бахмут - Константиновка - Краматорская - Славянск - Лозовая - Харьков.

    «1 ноября. Вторник

    Встал в 7-м часу. Едем по степям; тянет холодный ветер, и день разгуливается. Тепло, как у нас в половине сентября. Завтракали в Лозовой. Степи возделаны, по рекам богатые села, как, например, Борвиновка. Хаты белые, малороссийские, но люди попадаются большей частью великороссы, только под Харьковом услыхал хохлацкую (украинскую - ред.). речь. К Харькову местность волниста, живописные овраги и леса. В Харьков приехали в 7-м часу, встретил нас губернатор Калачев и повез к себе. На станции познакомился с морским министром Шестаковым. Познакомился с губернаторшей, как кажется, простой и умной женщиной. Пообедали роскошно. Попросился отдохнуть. Вечером собрался к губернатору весь Харьков посмотреть. Мы рано оставили общество и ушли спать».

    «Хохлацкую речь» - во как! Сколько информационной составляющей в данной коротенькой фразе русского литератора! А ведь речь идет - ни много ни мало - о Слобожанщине, исконно украинской земле. Где и быт-то иной замечен был автором сразу! Украина - она такая.

    Отмечаю для себя не самый приятный факт почти полного отсутствия записей Островского, касающихся наших донбасских станций и межстанционных территорий. Неужели, кроме упоминания факта поедания им дикого гуся в Славянске, нашему классику не нашлось чего сказать, условно говоря, о нас? Его фраза «Едем по степям; тянет холодный ветер», датированная 1 ноября 1883 г., фактически завершила «мемуары» Александра Островского об, условно говоря, Донбассе. Очень жаль. Однако в данном случае нам просто не повезло, поскольку, что туда, что обратно, - всякий раз поезд проезжал наши места в неудачное для эпистолярия время суток. То ли вечером, когда заоконные пейзажи можно было только угадывать. То ли ночью, когда пассажиры, как правило, спят. То ли ранним утром, когда сон наиболее сладок. Вот и вышло так, что Островский весьма «прохладно» отнесся к факту своего стремительного пребывания в границах нынешних украинских железных дорог.

    К тому же у автора популярных пьес, вероятно, не было родственников на участке пути между Славянском и Ханженковской, иначе он обязательно упомянул бы в своих записях о встрече с ними, как и сам «интерьер». Хотя вовсе не факт, что поезд тогда делал остановки на «нашей» с вами, читатель, территории. Впрочем, думается мне, что все-таки делал. Правда, в данном случае это ничего не меняет.

    «2. Среда

    Встал в 7 часов. После завтрака были с братом у Амвросия. Тоскует о Москве. Потом были у племянниц. После обеда у губернатора отправились на вокзал, где простились с Юлией и ее матерью. Купил 15 фунтов сала за 3 р. 87 к. После Белгорода на подъеме долго бились, и паровоз едва нас вывез; опоздали на 1 1/2 часа. Поэтому я не спал до 3 1/2 часов, чтобы увидать в Курске Бурдина, но он не вышел».

    «3. Четверг

    Встал в 7 часов. Утро холодное, день ясный, в Орле пассажиры в шубах. В Туле купил пряников - 2 р. Всего подарков на 161 р. 12 к. Издержано 254 р. 78 к.»

    Без особой боязни ошибиться можно говорить о том, что братья Островские благополучно вернулись в Москву 3 ноября 1883 г., совершив с пользой для себя довольно продолжительное путешествие на Кавказ. Александр Николаевич, имевший далеко не богатырское здоровье, подсевшее из-за его постоянных литературных трудов, набрался там душевных и физических сил, что позволило ему творчески прожить еще почти три года, после чего 2 (14) июня 1886 г. он ушел в мир иной в возрасте 63-х лет в своем костромском имении Щелыково.

    Вот такая история. Возможно, кого-то из вас она подтолкнет к изучению иной истории - возникновения и развития железных дорог, кого-то - к чтению произведений Александра Островского, кого-то - как минимум к желанию помочь мне в приобретении томов 2-го и 5-го вышеупомянутого 12-томника. Кстати, во втором томе публикуется работа «Тяжелые дни», что самим названием перекликается с нашей аналогичной украинской реальностью. А в пятом томе напечатана более известная вещь - «Таланты и поклонники». Собственно, с некоторых пор именно к поклонникам Александра Николаевича Островского я склонен скромно причислять и себя.

    От редакции

    Автор материала о известном драматурге лишь вскользь упомянул о том, что в «Тяжелых днях» факты перекликаются с нашей украинской действительностью. И это его право. Когда этот номер готовился к печати, рассмотрел карту фронтовой зоны. Бои идут рядом с теми городами, где бывал литературный классик. И предвидеть не мог драматург, что впереди у украинских степей и лесов и ветры революций, и фашистская оккупация времен Великой Отечественной, и война между Россией и Украиной. Сколько же драматических сюжетов еще впереди?!

    Олег ПИЛИПЕНКО, г. Донецк

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05