РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 37 (26 вересня 2014)
  • Випуск №37 26 вересня 2014
    Зміст
    1. Мостам стояти довго (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    2. Буде колія оксамитовою. Якщо за роботу беруться професіонали (Сергій ГУК)
    3. У День міста ЖИТОМИРЯНИ освідчувалися В ЛЮБОВІ 95-ій бригаді (Оксана КЛИМЧУК, Фото із сайту Житомирської міської ради)
    4. Зроблено чимало добрих справ
    5. Особливе призначення (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    6. Прийдеться згадати про «буржуйки» (Никифор ЛИСИЦЯ)
    7. ЗІРВАТИ ГРАФІК ДРУКУ ГАЗЕТИ залізничників? Немає ПРОБЛЕМ! (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    8. Залізна магістраль твого серця (Олег ПИЛИПЕНКО, Донецьк)
    9. «СПАСИБО моей СУДЬБЕ, что я с ним встречался и работал» (Георгий АКОПОВ, бывший начальник МЧ-2 Юго-Западной железной дороги, почетный железнодорожник, почетный ветеран Украины, почетный гражданин г. Казатин)
    10. Запальний, незрозумілий, мінливий… (Микола ПАЦАК, фото з інтернет-газети «Шостка.INFO»)
    11. Діти бажають миру (Вадим та Артем ШЕВЧЕНКИ, станція Ворожба)

    Мостам стояти довго


    Начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН -
    «Маючи досвід будівництва залізнично-автомобільного мосту над Дніпром у Києві,
    міст над Протокою вдалося реконструювати у стислі терміни. Якісно, професійно, на десятиліття.
    Попереду - здійснення нових виробничих планів»

    Біла Церква багата на цікаві місця. На увагу туристів чекає дендропарк Олександрія, а самобутній центр цього міста на берегах Росі має чимало мальовничих куточків. Та рідко хто із відвідувачів завітає на околицю багатоповерхового масиву ім. Леваневського. Навіть випадковий рибалка оминав річкове дзеркало. До недавнього часу під старим залізничним мостом над притокою Росі Протокою (або Роток) через захаращеність та гори побутового сміття на її берегах пройти було важко. Не те, що вудлище закинути. Такий собі, за свідченням старожилів, безрадісний ландшафт, створений деякими білоцерківцями, від якого погляд того, хто вперше прогулювався багнистим бережком, шукає інших краєвидів. Сьогодні Протока заведена в очищене та розширене вздовж із сотню метрів русло. Як для риболовлі, місця годі і шукати. А сталися такі зміни у першу чергу завдяки проведенню капітального ремонту двох секцій (парної і непарної) залізничного мосту. Тепер у водах Протоки віддзеркалюються і сонячні промені, і нічні зорі.


    Без зменшення дільничної швидкості

    Історія існування цієї інженерної будови є такою. Ще у 1876 р. на одноколійній дільниці над Ротком було зведено сталевий міст з головною фермою, продольними та поперековими зв’язками та міцною опорою. Із будівництвом у 1932 р. непарної колії поруч з 58-річним мостом постала подібна споруда. Так і функціонували обидва мостових переходи. Правда, як засвідчили у галузевій службі колії столичної магістралі, часткова реконструкція проводилася у 1950-х роках. Історичні фотоджерела початку 1920-х та 1950-х років переконують, що інженерна думка щодо вдосконалення конструкції прогонових споруд - цілком позитивний чинник у розвитку сучасного мостобудування. Але етапи функціонування будь-якої міцної конструкції вносять корективи. Через багаторічну експлуатацію та збільшення навантажень на конструкції (з роками зростав тоннаж поїздів, які курсували мостами) впроваджувалися вимушені заходи зі зменшення швидкості курсування поїздів. Та корозія бере своє. Ненадійне закріплення мостових брусів у зв’язку з поломкою тимчасових поясних кутників також не гарантувало безпеку руху поїздів. Металеві заклепки, якими з’єднувалися деталі мосту, поступово виходили «у тираж». Вилужування розчинів із тіла мостових стояків також сигналізувало про те, що до мостів підбирається глибока старість.


    Начальник мостопоїзда №36 Ігор МІРОШНИК -
    «Кожний реконструйований міст - гарантія безпеки руху поїздів.
    Тому я пишаюсь своїм високопрофесійним, дружнім та злагодженим колективом,
    якому під силу виконання усіх поставлених завдань з боку керівництва Південно-Західної магістралі».



    Таким був старий міст

    Через пошкодження елементів прогонових споруд інженерами столичної магістралі було прийняте рішення про капітальний ремонт. 80-тонні старі металеві конструкції мостів із дерев’яними шпальними брусами, що утримували колію, протягом короткого часу замінено на нові 90-тонні прогонові споруди. Ясна річ, під час реконструкції було застосовано сучасні технології. Через те, що геометрія колійної призми, яка веде на міст, вимагала удосконалення розмірів у підфермових блоках, стару бутову кладку прийшлося розпилювати до необхідних розмірів. Це щоб штучна споруда, як кажуть, стала на своє місце. Відомо: дві спеціалізованих фірми намагалися за використання алмазного інструмента дотриматися конкретних габаритів для гранітних стояків. Та все марно: старий розчин, що став монолітом, не дозволяв виконати важливе завдання. Рукотворні скелі вдалося приборкати лише представникам третьої фірми-підрядника.

    Далі - вивантаження мостових ферм для переправи над Протокою за допомогою залізничного крана ЕДК-2000, яким вправно керують робітники відбудовного поїзда ст. Козятин. Цікавило нас і те, яким способом проводився монтаж нових прогонових споруд. За використання крана Manittowoc-777 (Іспанія), що має вантажопідйомність у 180 тонн. Але ж для нього було потрібно облаштувати майданчик. Для цього два береги Протоки під залізничним мостом було з’єднано за використання залізобетонних плит. Тож тепер для крана було забезпечено робочу зону для маневрування під час демонтажу старих прогонових споруд та монтажу нових. А річним хвилям при цьому, як і завжди, нічого не заважало дістатися повноводої Росі.

    Отже, тепер над Протокою - дві прогонові споруди довжиною майже 54 м (металеві балки - 34, 2 м кожна). Під нову колію прокладено безбаластні плити. Це означає, що вся конструкція за гарантією може функціонувати ще 50 років. Особливість і складність проведення робіт полягала у тому, що поруч курсували поїзди, і рух не переривався. Тепер підвищено швидкість проходження поїздів. На власні очі пересвідчилися, що пасажирські експреси та вантажні поїзди тут курсують, відповідно, 100 км/год та 80 км/год. Порівняйте із постійними попередженнями про зниження швидкості до 40 км/год на старих мостах у парному та непарному напрямках між ст. Біла Церква - Роток.

    На карті України чітко видно, що цей міст єднає схід та захід України. З Харкова і Полтави, Дніпропетровська та Кіровограда, Запоріжжя і Миколаївщини йдуть поїзди у бік Карпатського краю та Буковини. 17 пар пасажирських експресів, шість пар приміських електропоїздів та від 30 до 40 вантажних курсують новим мостом.

    Як наголосив під час презентації журналістам багатьох ЗМІ начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН, набутий досвід із зведення автомобільно-залізничного мостового переходу над Дніпром та прокладення відповідної інфраструктури у Києві дозволяє у стислі терміни реконструювати мости, що зведено над Протокою.

    У планах фахівців із реконструкції мостових споруд (прерогатива мостопоїзда №36 столичної магістралі, який очолює Ігор МІРОШНИК) - роботи на станціях Київ-Московський та Хутір Михайлівський. Реконструкція мостів, відповідно, над Либіддю та Журавлем - справи найближчого часу.

    ВІД РЕДАКЦІЇ.

    У реконструкції мостових переходів над Протокою брали участь робітники Фастівської та Хутірмихайлівської дистанцій колії, та Колійної машинної станції №122 (ст. Коростень). Особисто автор цих рядків поцікавився, хто із газоелектрозварників відзначився під час реконструкції. Адже, як відомо, без зварного шва не обходиться жоден міст. Як зазначив Ігор Мірошник, зробити розумні удосконалення у технологію, що існує під час виконання складного завдання, та врешті-решт підвищити ефективність праці може Ігор КНИШ. Він - гордість колективу мостопоїзда №36. Серед талановитих керівників під час процесу реконструкції було названо головного інженера мостопоїзда Олександра КУПЧИКА. Попереду - нові адреси, нові герої наших репортажів.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Буде колія оксамитовою. Якщо за роботу беруться професіонали

    Інформація про те, що галузевою службою колії виконано значний обсяг робіт з утримання свого господарства, викликала неабияку зацікавленість. Тому за коментарем звернувся до начальника служби Віталія КАЛЮЖНОГО. Він підтвердив, що з початку року колійники капітально відремонтували майже сто кілометрів залізничного полотна, на 125 км здійснено середній ремонт. Статистика переконує: колійних справ майстри добре працювали. До речі, Віталій Володимирович запропонував з’їздити на ст. Фастів і на власні очі пересвідчитися, як виконуються роботи.


    Заступник начальника Фастівської дистанції колії Олександр ПИЛЯВЕЦЬ (праворуч)
    і бригадир Курбан ЧІКАРОВ обговорюють обсяги робіт.

    Наступного дня ранковою електричкою прибуваю до Фастова. Тут на другій головній колії Київського парку й ведуться роботи. Керує ними заступник начальника Фастівської дистанції Олександр ПИЛЯВЕЦЬ. Він пояснює, що працювати доводиться в складних умовах: на станції безпосередньо під коліями знаходяться свідки залізничної давнини - залишки фундаментів водозаправних колонок для паровозів, семафорів і таке інше. Тому час від часу доводиться зупиняти щебенеочисну машину та вручну прибирати перешкоду. От і зараз натрапили на велику бетонну плиту. Розтрощити її можливості немає - дуже міцний моноліт. Тому ці декілька метрів доведеться пропустити. Цієї ж миті колійники облаштовують зарядну яму для щебенеочищувача. Звідси потужна машина почне свою роботу.

    На дворі - бабине літо. На сонці термометр показує до +30. Спекотно. Бригадир Курбан ЧІКАРОВ пояснює, що питну воду беруть у криниці, що поруч зі станцією.


    Машиніст RМ-80 Олексій БУГА.


    Старший машиніст RМ-80 Олександр СТЕЦЬКИЙ.

    Нарешті зарядна яма готова. Машиністи Леонід КАРНАУХ і Вадим ТРЕБУХОВСЬКИЙ заправляють баровий ланцюг (без нього процес видалення засміченого щебеня з-під шпал неможливий - авт.). Машина готова до роботи. Старший машиніст Олександр СТЕЦЬКИЙ сідає за пульт керування і механізм починає вигрібати щебінь з-під рейкошпальної решітки. Поступово метр за метром RM-80 просувається вперед, залишаючи за собою не новий, проте пружний щебеневий баласт. Помічаю, що щебінь дуже забруднений - майже половина баласту після перегрохотки відправляється у вагони-накопичувачі сміття. Олександр Пилявець пояснює, що перед впровадженням в експлуатацію колійники додадуть в шпальні ящики необхідну кількість баласту.

    Робота продовжується. Раптом зупинка - під шпалами з’явилася металева труба.

    - Мабуть, ще з часів війни лежить тут, - чую голос за спиною.

    О. Пилявець телефонує до управління дистанції та викликає фахівців із автогенного різання металу на допомогу. Пауза в роботі?! Так, незапланованою вийшла обідня перерва.

    …Згодом перешкоду усунено і роботу поновлено. Але, не пройшовши й десяти метрів, RM-80 знову зупиняється. О. Стецький виходить із кабіни і відчиняє моторний відсік. Це вже вийшла з ладу техніка. Підводить двигун.

    - Що зробиш - вона у нас старенька. Це найперша в Україні австрійська машина. Їй вже 20 років, - з сумом каже виконроб Центру механізації колійних робіт залізниці Андрій ПИСАНЮК. І, посміхнувшись, додає, - вона, мабуть, відчуває, що сьогодні працювати не можна. (День Іоана Хрестителя. Головосічення - авт.)

    Майже три години знадобилося екіпажу, щоб усунути несправність.

    - На жаль, сьогодні через поломку не судилося виконати запланований обсяг робіт, - підсумовує «вікно» А. Писанюк. - Проте зроблено чимало. Гарантуємо: оксамитова колія не підведе.

    Попереду у колійних справ майстрів чимало кілометрів стальних ниток, де потрібен їхній фах, вміння виконувати найскладніші операції якнайкраще. Успіхів вам, професіонали.

    Сергій ГУК

    У День міста ЖИТОМИРЯНИ освідчувалися В ЛЮБОВІ 95-ій бригаді

    У цей день мешканці провели телеміст із Слов’янськом, де перебувають воїни-земляки. Цьогоріч День міста Житомира проходив під сумним знаком проведення антитерористичної операції на сході країни, тому святкові заходи було відмінено, не було гучних концертів та феєрверків. Але програма відзначення 1130-річчя Житомира все одно була цікавою, патріотичною. У приміщенні Житомирського академічного музично-драматичного театру підсумували результати традиційного конкурсу-рейтингу популярності «Гордість міста». В більшості номінацій було нагороджено, перш за все, наших військовослужбовців, котрі виборюють незалежність і цілісність України на її східних кордонах.


    Телемарафон у житомирі.

    У номінації «Захисник року» серед військових підрозділів заслужену перемогу здобула 95-та Житомирська окрема аеромобільна бригада. А серед окремих військовослужбовців таку відзнаку отримав командир 1-ї аеромобільно-десантної роти 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї бригади капітан Олег БУТНИЦЬКИЙ. Нагадаємо, що за мужність і героїзм, проявлені в боях, капітана О. Бутницького було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

    Кращим лікувальним закладом визнано Житомирський військовий госпіталь, а найкращим лікарем - підполковника медичної служби, начальника медичної служби 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади Віктора ІВЧУКА, котрий під час бойових дій отримав важке поранення.

    Ще одним заходом, про який варто розповісти, став телемарафон «95-та, ми з вами!», який глибоко схвилював душі житомирян. Десантники зібралися в будинку культури у місті Слов’янськ разом із житомирськими журналістами, а в рідному місті на вулицю Михайлівську завітали сотні земляків, аби привітати та підтримати героїв. Протягом двох годин мешканці Житомира та військові окремої 95-ої аеромобільної бригади мали змогу спілкуватися в прямому ефірі. Декілька сотень звитяжців зі Слов’янська вийшли на прямий зв’язок, у цей час житомиряни, здебільшого дружини, матері та діти наших бійців висловлювали слова вдячності та підтримки, а ще свої зізнання у почуттях та очікування на їх швидке повернення додому.

    Телемарафон подарував можливість рідним привітати одне одного та поспілкуватися. Адже багато сімей не бачилися зі своїми батьками, чоловіками та синами ще з березня, коли пройшла перша хвиля мобілізації. Дві години тривало емоційне спілкування з бійцями 95-ої бригади. Передати привіт, висловити підтримку, побажати найшвидшої перемоги та повернення додому прийшли не лише близькі військових, але й просто небайдужі люди. До закінчення телемарафону у Житомирі кількість учасників зросла на кілька сотень, адже пройти повз не міг ніхто.

    Сьогодні Житомирська окрема 95-та аеромобільна бригада стала еталоном мужності та героїзму. Мешканці Житомира розуміють, що для її бійців, які перебувають на передовій, вкрай важлива підтримка в першу чергу від житомирян, від своїх земляків. Від цього залежить настрій, з яким вони йдуть у бій. Отож своїми емоціями, душевним поривом зігрівають та підтримують їх. Житомирщина сьогодні об’єдналася, як одна сім’я, і постійно допомагає нашим військовим. Адже усі житомиряни та жителі області понад усе прагнуть миру й чекають своїх рідних та земляків здоровими й живими додому. Про це вони говорили під час телемарафону на День міста. А ще того дня його учасники всі разом, і у Житомирі, і в Слов’янську, співали гімн. І разом вирішили, що справжнє свято для всіх буде тоді, коли наші воїни живими і здоровими, з перемогою повернуться додому.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото із сайту Житомирської міської ради

    Зроблено чимало добрих справ

    Життєвий ювілей - це завжди привід озирнутися на пройдені роки, щоб підбити підсумки і визначитися з приорітетами на подальше.

    Олександр Олександрович ЧАБАНЕНКО, заступник голови Дорожньої профспілкової організації Південно-Західної залізниці, 3 жовтня 2014 р. буде відзначати свій 75-річний ювілей. Тому дивитися на свій трудовий шлях можна з гордістю, адже зроблено чимало добрих справ.

    Пройшовши свій трудовий шлях від кочегара паровоза до начальника локомотивного депо Дарниця, Олександр Олександрович добре знає питання щодо економічного та технічного стану залізниці, рухомого складу, режиму праці і дотримання законодавства в цій сфері.

    У 1984 р. Олександра Олександровича було обрано заступником голови Дорожньої профспілкової організації, вже 30 років він гідно виправдовує довіру людей, захищаючи соціальні інтереси членів профспілки.

    Тож бажаємо ювіляру міцного здоров’я, щастя і благополуччя, щедрої долі, творчої наснаги у відповідальній роботі на благо людей! Хай у Вашому домі завжди панують мир і злагода, у серці - доброта, а у справах - мудрість та виваженість!

    Дорожній комітет та профспілковий актив

    дорожньої профспілкової організації Південно-Західної залізниці

    Колектив редакції газети «Рабочее слово» теж радо приєднується до привітань. Нехай творчий настрій завжди буде Вашою візитівкою, як і щира усмішка та професіоналізм!


    Особливе призначення

    Старокостянтинівська колійна машинна станція №276 (СКМС) розташована за 60 км від Хмельницького. Красиве місце, з прекрасним яблуневим садом і доглянутою територією. Головний інженер СКМС Микола ПОЦЕЛУЙКО, який того дня виконував роль господаря, знайомить нас із роботою підрозділу і розповідає про історію його створення.

    - Призначення СКМС особливе, - говорить Микола Володимирович. - Це виконання робіт з ремонту, будівництва, модернізації земляного полотна, штучних, водовідвідних та інших споруд на діючому і новому будівництві по всій залізниці. Оскільки ми єдині з точки зору виробничого призначення в колійному господарстві, то, зрозуміло, що без роботи нудьгувати не доводиться. Впродовж року наші будні насичені напруженою працею, причому на будь-якому з напрямків столичної магістралі.

    СКМС №276 було створено у 1983 р. на ст. Старокостянтинів-11 і реорганізовано шляхом приєднання до неї колійної машинної станції (КМС) №211 ст. Гречани. Трудова історія КМС №211 розпочалась у жовтні 1969 р. Тоді було створено колійний ремонтний поїзд №608 для виконання великих обсягів відбудовних і ремонтних робіт та ремонту земляного полотна після катастрофічної повені 1969 р. на окремих дільницях Південно-Західної залізниці. Пізніше, у 1974 р. поїзд отримав назву «Колійна машинна станція №221 служби колії». А у 1987 р., ще за часів Союзу, її було реорганізовано в Дослідну колійну машинну станцію №211 з капітального ремонту земляного полотна Південно-Західної залізниці. У лютому нинішнього року, у зв’язку з реорганізацією підприємств залізничної галузі, до штату СКМС було введено 98 посад механізованої дільниці з обслуговування смуги відводу. Нині певна частина колійників базується у Хмельницькому, а інша - у Старокостянтинові. Наразі колектив складається із майже 300 працівників, а очолює його досвідчений залізничник Дмитро КРАВЧУК.


    Майстер Микола ПРОКОПЧУК, водій Валерій АНДРЮЩИШЕН та електромонтер Василь СУКМАНЮК.


    Машиніст крана Михайло ШЕВЧУК, формувальник Віктор КОСИНСЬКИЙ,
    стропальник Михайло МАХОВСЬКИЙ, завідуючий господарством Юрій ФЕДОРЧУК.

    Звичайно, весь перелік корисних справ цього підрозділу, певне, згадати неможливо. Та все ж просимо головного інжененера розповісти про останні роботи СКМС. «У цьому році наш колектив трудився на реконструкції Коростенського шляхопроводу в районі ст. Дарниця, через нього - дуже важливий рух на дільниці Київ-Дніпровський - Петрівка. Потім почалися роботи по станціях: Попільня, Київ-Московський. У районі залізничної розв’язки на ст. Видубичі. Також наші працівники трудяться по ст. Фастів-1, Фастів-2 на транзитній колії, де проводять монтаж водовідвідних дренажів. Інша бригада веде земляні роботи на 1198 - 1200 км, у напрямку Жмеринка - Вапнярка. Наразі виконуються роботи з капітального ремонту земляного полотна: протидеформаційні заходи на 136 - 137 км за напрямком Гречани - Кам’янець-Подільський, де йде демонтування виїмки з укладанням водовідвідних дренажів», - каже Микола Поцелуйко.

    Микола Володимирович демонструє господарство. Заходимо в цех автотранспорту, де майстри з ремонту та водії лагодять автомобіль МАЗ: готують його під фарбування.


    Слюсар Павло ПОЛІЩУК, електрозварник Олександр КУХАРСЬКИЙ.


    Слюсар Олександр ГУСАР, токар Дмитро КУШНІРУК.

    Потім знайомить із роботою цеху залізобетонних конструкцій, де зустрічає нас завідувач господарством Юрій ФЕДОРЧУК. У цеху ведеться активна робота. Частина залізничників займається капітальним ремонтом побутового вагончика, адже колійники виїздять на лінію вахтовим методом і саме таким користуються житлом. «Ми вже давно для себе все зрозуміли. Якщо ми хочемо жити в нормальних цивілізованих умовах на лінії, ніхто, крім нас самих, забезпечувати їх не візьметься. Хочете душ прийняти сьогодні, а не через «надцять» років, коли на залізниці з’являться на це кошти? Ремонтуйте і вирішуйте це питання. А адміністрація підрозділу візьме на себе придбання будівельних матеріалів. Ті, хто розуміє, що покладатися в цьому житті треба тільки на власні сили, підключаються. Тому результат завдяки персональній відповідальності кожного за своє робоче місце ми отримуємо. Щороку ставимо якесь конкретне завдання з облаштування побуту працівників і виконуємо його», - говорить Микола Поцелуйко.

    Та все ж цікавим виявився процес виготовлення залізобетонної конструкції. Тут задіяно всього чотири працівники. Але процес відточено до автоматизму. Приємно було бачити кінцевий результат, коли із вилитої форми з’явилась готова конструкція.

    Наостанок хотілось би сказати про доброзичливих і приємних людей, які працюють у СКМС. Завершенням нашої подорожі стало спілкування з її працівниками, особливо із інженером з охорони праці Ольгою БОГОРОДЧЕНКО, яка розповіла про особливості роботи на віддалених дільницях, про колектив, про ті труднощі, які переживає підрозділ. «Наші люди дуже цінують свою роботу, бо в маленьких містах з працевлаштуванням не так легко. Тож вони усвідомлюють важливість поставлених перед ними завдань і роблять все для того, щоб їх виконувати», - каже пані Ольга.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Прийдеться згадати про «буржуйки»

    Прийдешня зима хорошого нам не віщає. Навіть при поблажливому «характері» опалювати не лише службові, а й побутові приміщення прийдеться. І тут постає питання: чим?

    Якщо у попередні роки ставку робили на газ, електроенергію, при цьому котельні на станціях та дистанціях переводили на ці витоки теплової енергії, то нинішньої зими із ними можуть виникнути проблеми. Який вихід із такого становища? На що варто розраховувати у холодну пору року? Про це ми розмовляли із головним інженером Вінницької дистанції колії (ПЧ-8) Миколою ПОДОЛЯНОМ.

    - Абсолютна більшість службових, побутових приміщень на дільницях, околодках нашої дистанції колії переведено на сучасні види опалення, - розповідає мій співрозмовник. - Там встановлено газові чи електричні котли, конвектори. Це додало нашим працівникам комфорту, а залізниця отримала певні заощадження в коштах. Однак у більшості будівель, зокрема на постах чергових по переїздах, де уже є електрокалорифери, ми не зруйнували грубки чи пічки, якими вони опалювались раніше за допомогою дров та вугілля.

    Думається, таке рішення було мудрим. Як кажуть, дай Бог, щоб ці морально застарілі засоби опалення приміщень нинішньої зими не знадобились. Однак прогнози щодо ситуації із забезпеченням газом та електроенергією на сьогодні - не втішні. Тому варто готуватись і до гіршого варіанту. Для цього необхідно вже сьогодні робити запаси вугілля та дров. Але це там, де зберегли пічне опалення. А як бути там, де уже забули про грубки і ліквідували їх, як анахронізми?

    - У таких випадках, - продовжує свої роздуми Микола Васильович, - напевно, прийдеться згадати про «буржуйки». Однак їх у нас на сьогодні практично немає. Тому варто і про це подбати. Крім того і для них потрібне паливо.

    Під час розмови із головним інженером ПЧ-8 мені пригадалась армійська служба, у тому числі і період перебування в Афганістані. Там також виникали проблеми із обігрівом військовиків, які, здебільшого, проживали у наметах. Стандартних, виготовлених із чавуна, пічок не вистачало. Тому для опалення використовували й залізні, товстостінні бочки з-під мастил чи пального. У них вирізали й вішали на завіси дверцята, піддувало. А в середині приварювали решітку із залізних арматурних прутів. Зверху робили отвір для димохідної труби, яку виготовляли із жесті або застосовували сталеві труби діаметром у триста міліметрів чи й більше. Правда, тоді використовували солярку та авіаційний бензин. Хто у ті роки рахував казенні кошти?!

    Думається, що і котли опалення із пасажирських списаних вагонів також можна використати для опалення приміщень. Можливі й якісь інші варіанти, відомі нашим читачам. Тому закликаю їх поділитися ними. Адже головне, щоб у холодну пору року працівники залізниці мали б можливість працювати в опалюваних приміщеннях. А ті, хто трудиться на відкритому просторі - на коліях, будівельних майданчиках, мали змогу обігрітись у теплих приміщеннях.

    А про це варто подбати заздалегідь. І уже сьогодні варто заготовляти дрова, а їх є чимало у захисних лісосмугах, якими опікуються дистанції захисних лісонасаджень, завезти вугілля та й інші види палива. А ними можуть бути й брикети, виготовлені із тирси, соломи… Їх уже виготовляють на декількох підприємствах Вінниччини. Словом, до зими варто готуватись уже сьогодні, щоб не було пізно. Адже зима, як завжди для поганого господаря, приходить «несподівано».

    Никифор ЛИСИЦЯ

    ЗІРВАТИ ГРАФІК ДРУКУ ГАЗЕТИ залізничників? Немає ПРОБЛЕМ!

    Про те, як спецпідрозділ у чорних масках та бронежилетах із шевронами «СБУ»
    боровся проти патріотів у друкарні, де випускається «Рабочее слово»

    Ставши на позиції виваженої журналістики, можна було б назвати тему, якій присвячую майбутні рядки, дратівливою і незручною. Ще майже рік тому у нашому житті був привід для слів без значення і дій без наслідків, існували тисячі виправданих способів обійти гострі кути. І все це вкладалося в систему суспільної моралі. Нині ж проблем, особливо на кшталт цієї, навіть потужним локомотивом не зрушиш. Принаймні, якщо тобі не байдужа доля країни.

    ВХІД ДО ОФІСА ПРОКЛАДЕНО… КУВАЛДОЮ

    Одинадцяте вересня в редакції разом з нагальними питаннями щодо підготовки наступного номера до друку відзначилось неординарною подією. Річ у тім, що згідно із графіком випуску у світ газети у київській друкарні «Мега-Поліграф» о 12.00 мав опинитися у виробничому цеху біля потужного верстата, який протягом 45-ти хвилин мусить видати весь тираж. Далі - спецтранспортом до передплатників. Але через те, що двері, які ведуть до офісу, та цехові ворота було зачинено на внутрішні замки та засуви, не чулося шуму від друкарського обладнання. Нам судилося чекати на позитивний результат щодо друку газети ще 11 годин (!). Цього дня було зірвано з графіка друку ще 15 видань.

    Подвір’я навпроти цеху було переповнено автівками. На диво, кількість вантажівок, що зазвичай перевозять газетний папір або газетно-журнальну продукцію, була значно меншою, ніж чисельна джипізація, маю на увазі чималу кількість джипів (курсив мій - В.З.), в салонах яких завітали співробітники столичного управління державної Служби безпеки України.

    Як згодом з’ясуємо, метою появи понад 30 представників ПРАВООХОРОННИХ органів у балаклавах та бронежилетах був обшук усіх приміщень, які орендує підприємство, та вилучення чергового накладу однієї з газет, що друкується на обладнанні «Мега-Поліграф». У якості заручників з перших хвилин «теплих» відвідин друкарні «добродіями у масках», як їх пізніше назвуть журналісти, став добрий десяток співробітників друкарні.

    Просимо прокоментувати розвиток ситуації співзасновника ВАТ «Мегапрес», одним з підрозділів якого є зазначена друкарня, Олега СВІРКА. На його думку, санкціонований Печерським судом м. Києва візит правоохоронців, що відбувався за використання кувалд для розбиття вхідних дверей до офісу друкарні та його стін, брутальна поведінка людей у «балаклавах» та бронежилетах із написом на спині «СБУ» по відношенню до співробітників - то лише квіточки.


    За мить до двох пострілів із штатного пістолета співробітника українських силових структур.
    Ліворуч у тільняжці - легендарний Краб, у миру - А. МАЛЬОВАНИЙ

    «МОЗОК» ПІДПРИЄМСТВА ПОШКОДЖЕНО

    Маючи егоцентричну установку на те, щоб провести тотальний обшук кожним із неочікуваних гостей кожного (!) куточку друкарні без свідків, три десятки молодиків не лише руйнували стіни та меблі у згаданому офісі. Інакше кажучи, зомбовані власним керівництвом браві парубки - вузькі «спеціалісти» з оргтехніки від силовиків намагалися знищити інформаційно-технічну систему - «мозок» підприємства швидко було пошкоджено. Діяли брутально. Якоїсь миті виникла думка: у колишньому Союзі, що розвалився, багато чого робилося безкарно. Ніхто ні в що не втручався... Діється неподобство - і нехай! Хоча свідки тієї або іншої справи були поруч. Уже набагато пізніше, коли «купка» із тридцяти міцних чоловіків господарювала в кабінетах підприємства, адвокатам і засновникам ВАТ «Мегапрес» вдалося з’ясувати: слідчих СБУ й прокуратури цікавлять документи, пов’язані з друком одного з видань, що щоранку розповсюджується безплатно біля кожної зупинки столичного метрополітену. Видання обвинувачують в антиукраїнській діяльності й інформаційній підтримці сепаратистів. А хлопці у чорному готові навіть місцевий асфальт переносити на власну територію. Йдемо далі?

    ЯК ЗНИКАЮТЬ БЛАГОДІЙНІ КОШТИ

    Неліричний відступ. У зв’язку із початком військових дій на сході України навесні п.р. на базі ВАТ «Мегапрес» було утворено волонтерську організацію, що має офіційну назву «Воїни добра». На підтримку волонтерів важко поранені на фронті за позивними Лютий та Абдула, які завітали того дня у «Мега-Поліграф», щиро дякували керівництву друкарні за допомогу, називаючи їх справжніми патріотами. Якби не волонтери та їхні колеги з багатьох куточків України, вантажів «200» (гроби - ред.) було б набагато більше. Тоді, коли керівництво Міноборони України воліло замовчувати про проблеми, які виникли на фронті у сфері забезпечення військовою технікою, сучасною зброєю, амуніцією, харчуванням, медичним обслуговуванням, купка столичних підприємців вирішила займатися волонтерськими справами.

    Гроші, так необхідні для закупівлі якісних бронежилетів, кевларових касок, медикаментів і так далі, надходили на благодійний рахунок від багатьох людей, констатує нинішній президент благочинного волонтерського фонду «Воїни добра» Віолетта КІРТОКА. У зону антитерористичної операції за секретними маршрутами відправлялися благодійні каравани. Це щоб необхідні на фронті засоби захисту та інший військовий реманент досяг рук воїнів, які борються у батальйонах «Київська Русь», «Київ-1» та «Київщина». Нагадаю, подібними методами діють і залізничники столичної магістралі, збираючи необхідні кошти для військової допомоги батальйону «Шахтарськ». Два позашляховики, 50 радіостанцій із ретрансляторами та відповідною гарнітурою відправлено ще у серпні.

    Але сьогодні - докладніше про конфлікт у нашій друкарні. Саме 11-го вересня від воріт друкарні у зону військових дій мав відправлятися черговий вантаж. Згодом, коли прискіпливий обшук у приміщеннях, орендованих «Мега-Поліграфом», буде закінчено, місцеві співробітники помітять зокрема і те, що разом із 50-ма сучасними радіостанціями зникнуть 74 тисячі гривень. Остання сума призначалася для закупівлі тепловізора для передачі військовим в зону АТО. Зрозуміло, від керівників рейду СБУ на вулицю Марка Вовчка, 12/14 (адреса друкарні) її адміністрація в особі директора Олексія КОЗІНА попросила пояснень. На власні очі бачив, як, зачинившись у вестибюлі приміщення друкарні, тридцять бравих парубків на чолі зі старшими наряду «шукали» благодійні кошти. Як ведеться у таких випадках, «смотрящие» не пропускали до приміщення нікого із зайвих свідків. Тим паче нас, журналістів. Після того, як поранені воїни із зони АТО пообіцяли, що проведуть власний обшук «аж до спідньої білизни» людей у балаклавах, врешті-решт, майже всю суму буде повернуто.

    У цей же час обурені поведінкою співробітників СБУ поранені учасники військових операцій на сході України прибували на подвір’я, що біля друкарського цеху.

    Спостерігав, як нервують вдягнені у військову форму та цивільний одяг виснажені бійці у борні, після поранень і хірургічних операцій, розкурюючи одну за одною цигарки. Гомоніли про те, що друкарня допомагає їм на фронті, не забуває про їхніх рідних, про тяжкопоранених, які лікуються у військових шпиталях.

    ЧОМУ ЛЮТИЙ СКАРЖИТЬСЯ НА ГЕНЕРАЛІВ

    Три речі у житті найцінніші: любов до Вітчизни, власні переконання, що там, знищуючи підступного ворога, робиш необхідну справу, та військова дружба. Цю думку почули від бійця батальйону «Київська Русь» з позивним «Лютий». Згодом дізнаємось, що, перебуваючи на бойовому завданні 24 серпня біля села Фащівка, він отримав тяжке поранення в черевну порожнину (брюшная полость - рос.). Вибухова хвиля від «Граду» зробила свою підлу справу. Тепер Лютий розуміє: лікарі на фронт вже не дозволять відбути. Цей відчайдуха із сумом в очах ділиться думкою далі. Три речі в житті ніколи не надійні: фронтове керівництво, що сидить у Києві, удача та конфліктна ситуація. Лютий гордий через те, що відстояв з перших днів на Майдані поруч із власним сином. Сьогодні його нащадок воює під Горлівкою. Батькові залишається молитися, щоб доля сина була кращою, ніж у нього. Хоча на власну долю не скаржиться. Скоріше, на тих, від кого залежить ситуація на фронтах. НА ГЕНЕРАЛІВ.

    Чули б ви, які слова на адресу більшості армійських високих чинів, на совісті яких загибель українських бійців, надсилали бойові побратими Лютого із позивними Фліп, Краб, Абдула. Хто відповість за «Іловайський котел»? Чому співробітники СБУ вправно «працюють», приміром, на території київської друкарні, яка начебто завинила через друкування однієї газети (повторимось, видання неодноразово звинувачували нібито в діяльності проти цілісності нашої держави та інформаційній підтримці сепаратистів), а не у зоні військового конфлікту? Хіба їм відомо, чому під час артилерійських обстрілів вмить плавиться на тілі солдата форма, яку пошито із синтетичних тканин? Чи знають вони, як важко стояти на блок-посту, якщо в руках лише старий автомат серії АКМ зразка 70-х років минулого століття, а в атаках на наші позиції ворог йде із важкою технікою, застосовуючи надсучасну артилерію? А в українському війську танків, БТРів катма. Питання, питання... Емоції, що породжені станом на фронтах, про який патріоти з українських батальйонів знають не з чуток, зашкалюють.

    Лютий говорить слабким виснаженим голосом про те, що з початку АТО на Донбасі не відбулося жодної гучної генеральської відставки. Армійські керівники навіть не наближаються на гарматний постріл до вирішення проблем із кадровим забезпеченням серед генералітету. Такого, як комбат «Київської Русі» Олександр ГУМЕНЮК за позивним Батя, який геройськи загинув, захищаючи підлеглих солдат, довго шукати потрібно. Сміливці називали методи зрадництва високих армійських чинів. Патріоти сподіваються, що правда все ж таки переможе. Імітація процесу укріплення української армії з боку держави, вважають Лютий, Абдула, Краб та їхні побратими, не може вберегти життя та долю українських патріотів. «Так не заважайте волонтерам!» - звернулися до бійців із СБУ мої сьогоднішні герої. Реакція людей у балаклавах, які заблокували двері офіса та ворота друкарні, була неоднозначною. «Закрийте власні роти» - єдину фразу від правоохоронців, зважаючи на журналістську етику, можу привести без купюр. Все інше - «фольклор, що важко перекладається». Так би, мабуть, і продовжувалося протистояння між керівництвом друкарні, учасниками боїв в АТО та гостями із силових структур. Але якоїсь миті, збурені неадекватною поведінкою правоохоронців по відношенню до заручників з друкарні через крадіжку із місцевої комори необхідного на фронті обладнання, активісти благодійного фонду «Воїни добра» все ж таки на крок увійшли до приміщення цеху друкарні. Реакція правоохоронців була такою: раптом спритник у чорній формі та балаклаві вихопив табельну зброю. Пістолет був напоготові. Два вистріли, що пролунали над нашими головами, не викликали страху серед присутніх. Навпаки, ми запитували, у кого ціляться люди у чорних одностроях? Відповіді не дочекалися. Незабаром кошти благодійного фонду було підкинуто, але 50 радіостанцій та жорсткі диски з робочих комп’ютерів - то пішло на сувеніри для «колекціонерів» з СБУ, наголошував співзасновник ВАТ «Мегапрес» Олег Свірко.

    На жаль, графік друку газети залізничників через втручання у роботу друкарні правоохоронців було змінено. Замість того, щоб отримати тираж «Рабочего слова» о 13.00, ми підписували до друку останній екземпляр о 23.00.

    Тепла ніч заволоділа київською Куренівкою, де розташовано друкарню. У цеху, крім керівництва та інженерно-технічного персоналу, залишалися співробітники СБУ. Їхнім завданням було унеможливлення друку означеної вище газети саме у друкарні «Мега-Поліграф». Так і вийшло. У цеху того вечора друкувалися інші газети. Але це вже зовсім інша історія. Тим паче, що відповідно до ст. 21 Закону України «Про видавничу справу» поліграфічне підприємство несе відповідальність лише за точне відтворення видавничого оригіналу, дотримання вимог щодо якості виконання кожного примірника видання у замовленому тиражі, державних і міждержавних стандартів, технічних умов і нормативних документів. За зміст самого друкованого видання поліграфісти відповідальності не несуть. Тож чи варто було проводити обшук? Руйнувати приватне майно? Зривати, врешті-решт, виробничий процес? Питання риторичні.

    P.S. Через можливі складнощі доставки «Рабочего слова» №35 до передплатників, нагадуємо, що це відбулося не з вини нашої редакції.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Залізна магістраль твого серця

    Вже котрий місяць мій рідний Донбас живе в умовах війни. Для мене це є аксіомою. Як також і те, що війна ця ніяка не громадянська. Бо переважна, наголошую, переважна більшість моїх земляків, у тому числі колег-залізничників, ніякої участі в ній не беруть. Так, мабуть, багато з них ще навесні раділи з приводу відторгнення Криму Росією, коли відвідали вседонбаський травневий референдум, воліючи так само м’яко, без шуму та пилу, відійти до цієї країни, «гаранта» недоторканості українських кордонів.


    Сепаратисти у Донецьку. Ось таке їх істинне обличчя... (www.haaretz.com)

    Втім, далеко не факт, що більшість населення Донбасу прагнула опинитися громадянами Росії. Далеко не факт. Тим паче, не факт це саме сьогодні, коли люди нарешті збагнули, що воно таке справжня кривава війна. Збагнули, хто саме з нею до нас в Україну прийшов, зі своїм «відверто миролюбним» московським урядом і новими ультимативними правилами для життя. Який сором - знати, що твою країну прийшли рвати на шмаття, і радісно тому підспівувати. Але попри всі агітаційні відозви з боку лідерів самопроголошених республік ЛНР і ДНР, середньостатистичний донбасівець свідомо відсторонився від воєнного процесу, що за якісь півроку призвів до масштабної руйнації регіону.

    Так, певна кількість моїх земляків беруть найактивнішу участь на боці цих двох утворень, вбиваючи так званих «бандерлогів», але хто вони, ці люди? Хто вони, ці зовсім нечисленні «ополченці» віком переважно до тридцяти років? Скільки їх насправді? Жалюгідні декілька тисяч? Що це у порівнянні з мільйонами інших донбасівців?

    Знаєте, що їх усіх об’єднує, отих отруєних антиукраїнською пропагандою нещасних молодих та солідних за віком людей? Стовідсоткове незнання української мови та історії країни, в якій живеш. І небажання знати. А це вже діагноз, кажучи мовою лікарів. Хвороба вкрай важка.

    Це як мінімум. Бо максимум, звичайно, назбирає в собі набагато більше негативних особливостей, притаманних цим сепаратистам. Непогано знаю одного такого, вік якого вже давно є добряче запенсійний. Тобто, збрешу, якщо заперечуватиму наявність солідних дядьків у складі армій самопроголошених «народних» Луганської та Донецької республік - ЛНР і ДНР.

    Так от про мого знайомого. Він і досі отримує зарплатню, що регулярно нараховується на його банківську картку бухгалтерією однієї із служб управління Донецької залізниці. Що цікаво. Штатний комуніст за своїми ідеологічними переконаннями, він доволі хитро, як на мене, влаштувався в житті. Судіть самі. Легковий автомобіль має західнонімецький. Саме цю машину він пригнав років десять тому з тої ж таки Німеччини, куди їздив до одного зі своїх тамтешніх друзів, колишніх мешканців СРСР. Можна цілком уявити тих друзів, які борознять планету Земля в пошуках далеко не самих поганих місць, де їм почувається банально краще, насамперед, матеріально. Таке житя. І навряд варто дивуватися цьому суспільному явищу. Еміграція.

    Повертаюсь подумки, однак, до свого знайомого. Взутий і одягнений він хоча і не в нове дещо, але - цілком капіталістичного виробництва. У своїй роботі користується відповідною технікою, зробленою знов-таки не у якійсь там Авдіївці чи Горлівці, а далеко за кордоном, де панує той самий, розпаплюжений усіма принциповими комуністами, капіталізм. «Ополченцеві» смакує також інтернет, що, як відомо, створений у ненависній йому Америці. Маю певний сумнів через те, що цей «яскравий» персонаж взагалі знає про походження багатьох тих досягнень людства, що ними він так полюбляє користуватися в своєму слизькому житті: інтелектом ображений. Але що говорити про цього рядового банального псевдокомуніста, коли їхній червоний з усіх боків ватажок поводить себе в рази гірше? Здається, тут треба розглядати питання про наявність совісті як такої, вже не наводячи ніяких прикладів з брудного життя перевертнів. Додам ще одну деталь, для мене доволі показову. Оці два персонажі - згаданий мною мій знайомий та його кумир С. - вони обидва, не зважаючи на цілком українські прізвища, нехтують ледь не усіма українськими чеснотами майже абсолютно. Годі й говорити про повне незнання ними української мови. Що не кажи, читачу, але для мене це є ознакою важкої хвороби. Зважуючи на солідний вік обидвох борців за народ, - хвороби невиліковної. До речі, нещодавно червоного ватажка пана С. та його нову дружину упізнали як відпочиваючих в Австрії. Відповісти на цілком мирні на їхню адресу запитання вони не захотіли…

    Мені дивно: як можна розривати країну, що роками тебе годує, на шмаття, при тому регулярно отримуючи від неї гроші? Стосовно мого знайомого, дивіться: має пенсію, має гарантовану зарплатню при стовідсотковій зайнятості «великою справою ополчення», за яку теж має ті або інші преференції. Отже, бюджет українських залізниць утримує цього, вибачте, покидька у той самий час, коли його армія разом з ним цілеспрямовано руйнує її інфраструктуру. Як тобі, читачу, цей сюжет? Ти підтримуєш отаке, чи ні?

    Здавалося б, ідея комунізму є по суті прекрасною річчю, але чому тоді носії комунізму поводять себе так зухвало, брутально, необ’єктивно? Чому вони, наприклад, замовчують сьогодні той беззаперечний факт, що в зоні дії Донецької залізниці, визволеної Українською армією, вже відбувається конструктивна відновлююча робота? З боку тих же колійників, залізничних будівельників, машиністів, енергетиків, колективів вокзалів та станцій. Наприклад, у Красному Лимані, Слов’янську, Костянтинівці, Краматорську, Маріуполі, Сєверодонецьку, Лисичанську, Попасній? Чому туди повертаються люди, які, здавалося б, повинні були назавжди дистанціюватися від так званих «бандерлогів», переважний відсоток яких саме й визволяв ці та інші міста Донбасу, ризикуючи власним життям? Чого мовчать про це комуністи? А чи не того вони мовчать, що сказати їм, за великим рахунком, нічого?

    Мабуть, після закінчення війни, а може й раніше, повернеться на своє робоче місце мій горезвісний знайомий, бо гроші йому завжди конче потрібні. Чи може в нього нарешті прокинеться совість, і він скаже собі: «Все, годі, не маю права отримувати зарплатню за всі свої гріхи проти країни, яка дала мені майже все!» Знаєте, мало вірю в такий розвиток подій. Але хтозна - може, станеться саме так? Бо ж віра вмирає останньою. Віра в людину, якою б та людина не була, - теж.

    Під назвою «Залізна магістраль твого серця» маю на увазі своє особисте ставлення до України. Для мене це також і рідний багатостраждальний задурений Донбас, вкупі з усіма іншими, значно більш свідомими регіонами неповторної моєї Батьківщини, що дарує нам радість і надію на краще майбутнє. Коли в твоєму серці ця непохитна любов має місце, коли ніякі посіпаки не в змозі зруйнувати твою сердечну сталеву магістраль своєю вибухівкою, - тоді Україна буде вічною, як вічними є справжні загальнолюдські чесноти.

    Олег ПИЛИПЕНКО, Донецьк

    «СПАСИБО моей СУДЬБЕ, что я с ним встречался и работал»

    Поводом для написания этого письма в редакцию стала публикация в «Рабочем слове» (№30 от 9 августа 2014 г.) о начальнике Юго-Западной железной дороги Борисе Степановиче Олейнике. Много добрых слов было сказано в статье о бывшем руководителе столичной магистрали. Я же хочу поведать о его высоком авторитете у руководства бывшего Министерства путей сообщения СССР.

    В апреле 1974 г. все начальники дистанций погрузочно-разгрузочных работ (МЧ) и начальники дорог, всего 270 человек были приглашены в Москву на празднование 10-летия образования вместо погруз-пунктов (до 1964 г. такое было название) дистанции погрузочно-разгрузочных работ, т.е. наша дистанция именовалась так «Казатинская механизированная дистанция погрузочно-разгрузочных работ Юго-Западной железной дороги».


    Автор этих строк.

    Делегацию столичной магистрали возглавил её начальник - Герой социалистического труда СССР Петр Кривонос. Члены делегации: первый заместитель Юго-Западной железной дороги П.А. Мандрыка, начальник грузовой службы И.А. Лубинский, главный инженер службы М. Островский, начальник отдела механизации службы С. Саркисян и все начальники МЧ дороги, их было семеро.

    Встреча проводилась в зале заседания в Министерстве путей сообщения.

    Выступил министр Борис Павлович Бещев с полным анализом работы всех железных дорог. Похвалил Юго-Западную за сокращение простоя полувагонов под выгрузкой, некоторых поругал, навел критику и т.д.

    Затем слово предоставили слово начальнику Конотопского отделения Юго-Западной железной дороги Борису Олейнику по теме «Строительство повышенных путей - залог сокращения простоя полувагонов под выгрузкой и его оборот». Из зала посыпались много вопросов - по финансированию, по проектно-сметным документам, можно ли перекрывать повышение пути козловыми кранами и другие. На все вопросы Борис Степанович отвечал чётко и грамотно. Это длилось долго. Затем выступил начальник МЧ Московской железной дороги о применении дизель-погрузчиков в сортировочных рампах, а также другие. Словом обменялись опытом работы, рассказывали о перспективе и т.д. Кстати, железнодорожники Казатинской механизированной дистанции построили повышенные пути на участках следующих станций: Жашков, Тетиев, Ржевуская, Зарудынцы, Казатин, Фастов, Славута. Строительство повышенных путей происходило под контролем и с участием инженера грузового отдела НОД-2 Леонида Мазного 1919 г. рождения, фронтовика, летчика, почетного железнодорожника.

    Прощальный вечер был организован в Голубом зале Октябрьского вокзала. На встречу Мандрыка пригласил первого заместителя МПС СССР Николая Алексеевича Гундобина (встречался я с Гундобиным ещё раз в Главке в феврале 1977 г.). Он пришёл, поздоровался со всеми рукопожатием. Было много тостов и пожеланий.

    Мандрыка П.А. попросил встать Бориса Степановича и сказал: «Товарищ первый заместитель, представляю вам будующего начальника Юго-Западной железной дороги Олейника Бориса Степановича. Кандидатура согласована».

    Н. Гундобин ответил: «Похвально, надо готовить кадры при живых». И, как мы знаем, Борису Степановичу было оказано огромное доверие - руководить столичной магистралью. С Борисом Степановичем мне довелось работать не один год. Я всегда восхищался его вниманием к рабочему люду, истинной заботой о семьях железнодорожников. Помню, я написал заявление 8 декабря 1985 г., чтобы Борис Степанович Олейник освободил меня от должности начальника МЧ-2, но не тут-то было. Передал: «Пусть работает!» и освободил только 6 апреля 1986 г.

    Скажу откровенно, Б.С. Олейник заслуживает того, чтобы о нём говорили только хорошее. Спасибо моей судьбе, что я с ним встречался и под его руководством работал.

    Георгий АКОПОВ, бывший начальник МЧ-2 Юго-Западной железной дороги, почетный железнодорожник, почетный ветеран Украины, почетный гражданин г. Казатин

    Запальний, незрозумілий, мінливий…


    Пантелеймон КУЛІШ

    На початку серпня була нагода згадати про Пантелеймона Куліша - минуло 195 років від його народження. Сучасник Тараса Шевченка, автор першого українського історичного роману «Чорна рада». Більш поінформовані назвуть «Листи з хутора» і можуть сказати, що він був істориком, етнографом, перекладачем та видавцем - до речі, це не так вже й мало для ХІХ століття, для періоду розгрому Кирило-Мефодіївського братства та Емського указу.


    На цьогорічних «Кулішевих читаннях» виступає шосткинська юнь.

    Іван Франко вважав Куліша «одним з корифеїв нашої літератури», «першою звіздою» українського літературного небосхилу. А Микола Хвильовий висловився так: «Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента». Але в контексті офіційної історії української літератури радянського часу Пантелеймон Куліш виступав передусім антиподом революційного демократа Тараса Шевченка. І це певною мірою відповідало дійсності. Пантелеймон Олександрович і сам зараховував себе до заможного козацтва, тоді як Т. Шевченко для нього був січовиком, таким собі геніальним козаком Голотою.

    Взаємини П. Куліша і Тараса Шевченка досліджені більш-менш повно. І товаришували - Тарас Григорович висватав йому Олександру Білозерську, і листувався з «другом та братом», але на початку шістдесятих років у їхніх взаєминах намітився розрив. Куліш, схвально відгукуючись про творчість Шевченка, радив авторові доопрацювати «Кобзаря» і поему «Гайдамаки», аби видати їх за кордоном у перекладі та з коментарями німецькою мовою. Аби стали вони доступними для широкого світу: «…Щоб славилось українське ім’я в усіх язиках!» Й обіцяв на таке видання дати грошей - «своїм власним коштом надрукувати, хоч би не виручив опісля ні копійки».

    Вони були абсолютно різними за вдачею. Куліш - непоступливий, непосидющий, неспокійний, нетактовний, незручний у спілкуванні, погордливо аристократичний, самовпевнений, упертий, вибуховий, гарячий, бурхливий, розхристаний і навіть … несправедливий. Шевченко… Візьміть лишень коло його друзів - десятки, якщо не сотні. Підтримували й допомагали на засланні, любили, як аристократка Варвара Репніна, клопоталися про помилування, прихистили поета, коли той повернувся до Петербурга, як брати Лазаревські… Куліш же розбивав глека з усіма своїми товаришами. Об’єднувала Шевченка й Куліша тільки щира та велика любов до рідної землі, до України.

    Із Чернігівщиною-Сумщиною Пантелеймон Куліш пов’язаний народженням - у селі Вороніж (станція Терещенська), і навчанням - у Новгород-Сіверській гімназії. Коли вилетів у світ широкий, на малу батьківщину майже не приїздив. Є згадка, що у зрілому віці він провідував недужого батька. Та й усе, здається.

    Не любив Куліш згадувати про дитинство. Воно у нього, за словами одного із дослідників життя і творчості, було набагато похмурішим, «ніж наповнене верболозом та вишневим цвітом раннє дитинство Тараса Шевченка».

    Куліші - козацького роду. Дід письменника сотникував у Воронежі. Батько мав зо тридцять десятин землі й сіножаті. А на додачу ще й запальний характер. У молодості Олександр Андрійович намагався служити, аби набути дворянства, та трапився начальник-самодур, якому юнак просто дав по пиці. По-сільському, по-парубоцьки, від душі. Тому із державної служби відразу ж вилетів і до самої смерті господарював на своїх нивах, не цураючись ні орати, ні косити.

    У сімейному житті він - тиран. Єдина людина, до якої прислухався Олександр Куліш, була сусідка Уляна Терентіївна Мужиловська, заможна вдова секунд-майора. До неї в науку й віддали майбутнього письменника. Пізніше Уляна Терентіївна із власної волі, помітивши у хлопчикові іскру Божу, сплачувала половину вартості навчання Пантелеймона в гімназії. Другу половину - батько. До речі, Новгород-Сіверська гімназія на той час вважалася однією із кращих в Україні.

    Бездітна Уляна Терентіївна виховувала небожа й небогу. Коли Куліш закінчував 5-й клас, небіж вигнав Мужиловську із власної оселі. Її прихистили сусіди, та мови про оплату навчання вже не було. Батько не міг самотужки профінансувати синову освіту, і юний Куліш стає домашнім вчителем. На рік у родині глухівського маршалка Красовського. Влаштуватися вчителем Кулішеві допоміг директор гімназії Ілля Тимківський. Він же допоможе, коли Пантелеймон повернеться розчарованим із Києва (не прийняли до університету), знайти роботу в Ніжинському ліцеї вищих наук, де у свій час навчалися Микола Гоголь, Євген Гребінка, Нестор Кукольник. У 1839 р. Пантелеймона Куліша було зараховано студентом Київського університету на історико-філологічне відділення.

    У Києві, як потім і в Петербурзі, Пантелеймонові Кулішу щастило на добру допомогу. Його в наукових пошуках підтримував ректор університету Михайло Максимович. Пантелеймон товаришував з інспектором училищ Київського учбового округу Михайлом Юзефовичем. Із тим Юзефовичем, який вважався зрадником Кирило-Мефодіївського братства, був пізніше запеклим ворогом Павла Чубинського й одним із натхненників Емського указу. В Петербурзі П. Куліша «у світ виводить» Петро Плетньов, поет, критик, видавець і редактор журналу «Современник».

    Злет наукової кар’єри Куліша обірвався у 1847 р. Хоч він, як і Шевченко, не належав до Кирило-Мефодіївського братства, та слідство побачило у надрукованих творах вияв антицарських настроїв. А далі - заслання до Тули без права друкуватися.

    Біографія Пантелеймона Куліша досить цікава. Наприклад, не одне покоління дослідників приваблюють його взаємини з жінками. Остання ґрунтовна розвідка належить львівському науковцеві Євгенові Нахліку. Тож і виходить, що Марія Вілінська-Маркевич ніколи б не стала Марком Вовчком, якби не зустріла полум’яного Панька. І Ганна Барвінок не з’явилася б. Ганна Барвінок, дівоче прізвище якої Білозерська, по чоловіку - Олександра Куліш, Беатріче з хутора Мотронівка на Борзнянщині, яка була «справжньою музою поета». Вислів, що в лапках, нині блукає нетрями електронної мережі. Я навіть не знаю, хто запустив його вперше. Але доля правди є. На схилі віку Пантелеймон Олександрович відчув, що найближчою, найріднішою людиною є дружина. І вже більше не тягнувся до чужих спідниць.

    Що ж, і так буває. Це ж Куліш - запальний, незрозумілий, мінливий. Куліш, про якого Іван Франко також сказав: «Це був великий, хоч недужий дух. Йому не дано було гармонії, але він пристрасно шукав те, чого не міг осягнути».

    На Сумщині тепер щороку влаштовуються фольклорно-мистецьке свята «Кулішеві читання», скромні, переважно з участю місцевих літераторів і краєзнавців. Навіть цьогорічне 195-ліття, проведене поблизу села Гукове (Шосткинський район - авт.), де колись стояла садиба батька письменника, не порадувало напливом гостей. Зі столичних письменників приїхала лиш поетеса Наталка Поклад. Але танцювали, співали, клялися не забувати про славного земляка.

    Микола ПАЦАК, фото з інтернет-газети «Шостка.INFO»

    Діти бажають миру

    Захоплення сусідньою державою Криму, бої у південно-східному регіоні - усе це є болючою раною для нашого суспільства. І дорослих, і дітей. Бо діти вже граються у війну з сепаратистами. Та ще більше вони бажають миру. Щоб було блакитне небо і батька не забирали до армії, щоб не плакала мати, щоб можна було вдома мирно вчитися і мирно жити.

    Ворожба - вона на самому краю нашої української землі. За якийсь десяток кілометрів від містечка - Тьоткіно і кордон з Росією, де місяць тому стояли танки, готові вдертися в Україну. Тривожний час. Саме тоді два хлопчики з Ворожби написали листа президенту сусідньої «мирної» держави Путіну. Навряд чи він ляже на стіл президента Російської Федерації. Та факт є фактом. Лист розмістив на своїй інтернет-сторінці Конотопський терком профспілки залізничників.

    Лист до Путіна

    Володимире Володимировичу, я учень 5-го класу, проживаю на Сумщині - місто Ворожба. Моя мама народилася і виросла в Євпаторії, де до певного часу проживала моя бабуся. Кожного року ми їздили до бабусі в Євпаторію до Чорного моря. А в цьому році мені папа пообіцяв відправити мене в табір «Променистий». Але всі мої мрії та бажання зрушені. Крим - це вже не Україна. Бабуся не зрадила Україну. Вона покинула Євпаторію і переїхала до Дніпропетровська. Але це ще не все.

    Ми проживаємо, де ще все спокійно разом із татом та мамою. А як боляче дивитись по телевізору, коли із Донецька та Луганська від’їжджають діти автобусами, залишаючи своїх батьків.

    Володимиру Володимировичу, я ще зовсім малий хлопець і мріяв стати залізничником. Бо мій дідусь, бабуся, тато - залізничники. Із яким захопленням вони діляться своїми думками, приходячи з роботи додому. Але зараз я змінив свої погляди на життя. По закінченні школи обов’язково разом зі своїм меншим братиком Артемом підемо до військового училища. Будемо навчатися військовій справі. Щоб гідно захищати свою Батьківщину, свої кордони. і вже в даний час разом із братом із конструктора будуємо військову техніку та вивчаємо її. А нашим військовим хлопцям бажаємо вранці слухати спів солов’я, а не свист куль.

    Володимире Володимировичу, не забирайте у нас щасливе дитинство, залиште нашу Батьківщину - Україну - в спокої. Прийміть нас за своїх дітей та онуків. Лист бажаємо закінчити словами пісні:

    «Пусть всегда будет солнце,

    Пусть всегда будет небо,

    Пусть всегда будет мама,

    Пусть всегда будет мир!»

    P.S. Авторський стиль збережено.

    Вадим та Артем ШЕВЧЕНКИ, станція Ворожба

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05