РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 36 (19 вересня 2014)
  • Випуск №36 19 вересня 2014
    Зміст
    1. Пізнаємо нову історію (Петро ЗАРИЦЬКИЙ)
    2. «За війною завжди настає мир» (Анна ПОЛЮШКО, Віктор ЗАДВОРНОВ)
    3. У цілості та схоронності (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    4. Двигун для розвитку (Микола ПАЦАК)
    5. Київ-Волинський. Реконструкція доречна! (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. Не за підручниками (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. До річниці від дня народження. Людина-легенда Південно-Західної (Тетяна ШЕМЧУК)
    8. Две большие разницы (Виктор ЗАДВОРНОВ)
    9. ДНР чи НДР? (Олег ПИЛИПЕНКО, Донецьк)
    10. Віталій АНДРІЯШ: «Рекорд наш!» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву В. АНДРІЯША)

    Пізнаємо нову історію

    У Козятинському міжрегіональному вищому професійному училищі залізничного транспорту відбулася презентація книги Зої ВІЛЬЧИНСЬКОЇ «Наша історія». Акція мала назву «Подаруй собі книгу - підтримай армію України». Це вже друга фундаментальна праця відомої козятинчанки. А перша з такою ж назвою побачила світ минулого року. І якщо у першій книзі йшлося про адміністративно-територіальний устрій, суспільно-політичну історію Козятинщини в контексті історії України з найдавніших часів до сьогодення, то у другій розповідається про трагічні сторінки історії українського села та голодомор 1932 - 1933 років мовою документів та свідчень очевидців.

    Як сказала авторка, створенню цих праць вона присвятила все своє трудове життя.

    Зою Володимирівну у місцевому училищі люблять та шанують, адже вона майже два десятиліття своєї праці віддала цьому навчальному закладу. Тривалий час очолювала міський архів, що й дало змогу докопатися до першоджерел, які недоступні широкому загалу. Кілька тижнів тому козятинські міські депутати присвоїли їй титул «Почесний громадянин міста Козятина». А ще авторка є членом Національної спілки журналістів України та Всеукраїнської спілки краєзнавців. Її нагороджено відзнаками «За сприяння розвитку Південно-Західної залізниці» і «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці», «Відмінник освіти України» та «Вчитель-методист». Пошанована Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

    Директор училища Андрій СТЕЦЮК, звертаючись до вихованців навчального закладу, зазначив, що потрібно вивчати незаангажовану історію і будувати нову українську державу, в якій кожна людина почувалася б вільною. Керівник училища закликав молодь учитися, тоді перед ними широко відкриються всі дороги.

    Зоя Вільчинська переконана, що тільки правдива історія об’єднує народ. Молодому поколінню потрібно пізнавати минувшину і будувати майбутнє. Вона закликала вихованців навчального закладу любити один одного і робити хоча б маленькі, але добрі справи. Однак основою всього є мир у державі. Ми нарешті зрозуміли, яке це благо мати незалежну державу, тому потрібно берегти її.

    Свою нову книгу Зоя Вільчинська вирішила реалізувати у навчальних закладах та на підприємствах міста і району, а виручені кошти направити на потреби бійців, які перебувають у зоні АТО, адже чимало козятинців відстоюють суверенітет нашої держави на сході України. Невдовзі на схід вирушить працівник райвідділу міліції Олексій НАЗАРУК з чотирма своїми колегами. Він подякував колективу навчального закладу за патріотичне виховання молоді, а автору книги - за повернення історичної пам’яті нашому народу.

    Петро ЗАРИЦЬКИЙ

    «За війною завжди настає мир»

    Це було навесні. Разом із фотокореспондентом перебували у службовому відрядженні у локомотивному депо Щорс. Знайомились із роботою заготівельно-механічного цеху. Саме тоді помітили, що потужний ковальський пневмомолот не працює. «Коваль В’ячеслав Іванович БУЛДЕНКО мобілізований до зони антитерористичної операції», - із притаманним лише йому аж ніяк не веселим поглядом, коротко відповів заступник начальника депо з експлуатації В’ячеслав БОРЩ. Днями до редакції зателефонувала наша постійна дописувачка, секретар локомотивного депо ст. Щорс Анна ПОЛЮШКО. Анна Олексіївна із веселою ноткою у голосі повідомила, що В’ячеслав Булденко живий і здоровий. Перебуває у короткій відпустці. Передає теплий привіт на адресу всіх, хто із ним знайомий. Тому А. Полюшко скористалася нагодою взяти у воїна коротке інтерв’ю.

    - В’ячеславе Івановичу, яким чином опинилися у війську?

    - Вісімнадцятого березня поточного року мене було мобілізовано Щорським райвійськкоматом. Після проходження медичної комісії командування направило до міста Гончарівськ. Тут у військовій частині протягом певного часу проходив навчання. Часу було обмаль, але нічого, ми з цим впоралися, хоча й довелося добряче попотіти. Згодом - передислокація до зони антитерористичної операції.

    - Де прийшлося прийняти перший бій?

    - Спочатку захищали Луганський аеропорт, потім ще одна гаряча точка - селище Металіст, що поблизу Луганська. Саме там потрапили разом із бойовими побратимами в оточення, але все ж вдалося вирватися зі справжньої бійні.

    - Все частіше чуємо, як звичайні солдати, які повертаються із фронту, нарікають на непрофесіоналізм офіцерів та генералів. Ви погоджуєтеся із цим?

    - Як завжди і всюди, все залежить від людей. Скажу більш лаконічно, від професіоналізму. В нашій країні, на щастя, вже багато років не було війн, тож звичайно не завжди є необхідний досвід, тому що він не набувався на практиці. Але зустрічаються різні люди, і не можна говорити однаково про всіх у цілому. Зараз йде широкомасштабна війна із регулярними збройними силами Росії. Це не легко. Бракує бувалих у бувальцях вояків, з якими здолаєш будь-яку перешкоду.

    - Виконати будь-яке військове завдання у літню спеку під вогнем мін, «градів», «смерчів», «ураганів» - це надзвичайне випробування. Що дозволяє триматися?

    - Товариші по службі допомагають один одному під час бою. Бійці батальйону намагаються по можливості підтримувати один одного. Приємний факт: зрадників та боягузів поки що не зустрічав. Єдине але, що бентежить під час кожної військової операції: між крупними військовими підрозділами немає чіткої узгодженості, кожен батальйон тримається начебто окремо. Можливо, потрібна більша згуртованість для скорішої перемоги. Отже, багато чого залежить від вищого командування.

    - На дворі вересень. Поки що погодні умови дозволяють не думати про холоди. Проте зиму не відміниш…

    - Погоджуюсь з вами. Скажу лаконічно: на даний час наші військові не в повному обсязі підготовлені до воєнних дій взимку.

    - Неодноразово із публікацій та телерепортажів у ЗМІ доводилось чути про брак на фронті боєприпасів, харчів, елементарних предметів особистого побуту. Це правда?

    - Предметами першої необхідності військових забезпечено. Дуже допомагають волонтери. Боєприпаси, амуніція теж є, цим забезпечує держава.

    ВІД РЕДАКЦІЇ.

    Подякував Анні Полюшко за інтерв’ю зі справжнім патріотом нашої держави. Як засвідчує Анна Олексіївна, коваль В’ячеслав Булденко, який став протягом шести останніх місяців справжнім воїном, змінився на краще. В його думках, якими він скупо ділиться зі співрозмовницею, є чимало оптимізму. Світ не складається з однієї матерії. Щастя не може бути повним без душевної рівноваги та спокою. Набути його допоможе вивчення духовних законів буття. Слідуючи цим універсальним законам, змініться самі і зміниться світ навколо. Ці ж слова він не забував повторювати власному синові. Сашко уважно слухав батька. Дев’ятирічний хлопчик охоче підтримував розмову. Якоїсь миті Анні Олексіївні здалося, що цей підліток на очах подорослішав. Він чітко сприйняв пораду мудрого батька: не варто забувати про те, що за війною завжди настає мир, а дітям властиво ставати дорослішими. Тому, як і в мирний час, так і під час війни, Сашко має намагатися отримати якісь корисні знання, навчитися чогось нового, що буде насправді корисно йому тоді, коли виросте, а війна, нарешті, закінчиться.

    На жаль, і в нашу країну прийшла війна. Вона, як це зазвичай і трапляється, застала величезну кількість людей зненацька. В тому числі це стосується і дітей. Хтось став переселенцем, інші залишилися вдома в надії, що їх не вб’є снарядом, а їх будинок не буде зруйновано.

    - У будь-якому випадку, як би там не було, - звернувся через газету залізничників В’ячеслав Булденко, - хочеться побажати всім побратимам по зброї скоріше опинитися вдома, а їхні численні проблеми обов’язково будуть вирішеними.

    Спасибі Вам, В’ячеславе, за добрі слова! Хай Вас Бог береже!

    Анна ПОЛЮШКО, Віктор ЗАДВОРНОВ

    У цілості та схоронності

    Першими позаминулого вівторка до воріт коростишівського санаторію «Тетерів» прибули залізничники із Житомира. Голови профкомів за підтримки ініціативи від керівників виробничих підрозділів завітали сюди, щоб передати необхідні речі для осіб, які тимчасово переселені із Донбасу. Вантаж, зважаючи на погоду і скрутну ситуацію, цінний. Тож роботи із розподілом речей та продуктів між мешканцями доручено місцевим комірникам. Голова профкому Житомирського колійного механічного ремонтного заводу Леонід ЛУК’ЯНЧУК, його колега з Житомирської дистанції колії Оксана КАЧОР, голова профкому дистанції сигналізації та зв’язку (ШЧ-13) Леонід ЛИПСЬКИЙ та начальник вокзалу ст. Житомир Олег ЖУРБА з рук у руки передали гуманітарну допомогу для тимчасових переселенців із Донбасу. Чекали на колег із Києва. Ми не забарилися.

    Щойно вщент навантажена необхідним одягом та продуктами полуторка прибула до санаторію «Тетерів», як нам назустріч поквапилася головний лікар Галина ЄРМОЛАЄВА. Тут потрібні ліки. Ті, які згідно із запропонованим переліком було придбано фахівцями медичної служби столичної магістралі.

    «Дякую!» - щирі усмішки на обличчях Галини Анатоліївни та медсестри Лариси ЗАБРОДСЬКОЇ - свідчення того, що ми не даремно їхали від самої столиці. У директора санаторію Віктора ДИКАРЄВА не на місці душа через те, що незабаром про себе нагадає негода. У корпусах навіть по ночах холодно. Тож теплі речі, які збирали залізничники для забезпечення ними мешканців санаторію, - неабияка послуга. Дякував директор і за продукти, що надійшли зі столиці та Житомира. Як кажуть, з миру по нитці - вийде сорочка. Ми - про одяг. Такого і подібного добра тепер у санаторії має вистачити.

    За попереднім списком, який складало керівництво санаторію, крім теплих речей з Києва чекали на гладильні дошки, дитячі ліжка, матраци. Такий перелік зрозумілий, адже переселенці усі подібні речі не змогли б прихопити із собою, відправляючись у далекі мандри. Як там не є, а кожна річ корисна. Їх, як і у попередні наші візити, доставлено у цілості та схоронності. Користуйтеся!

    Підбиваючи підсумки службового відрядження до Коростишева, мимоволі подумалось про таке. Кожен, хто за філіжанкою кави чи чаю на власній кухні, можливо, у вагоні електропоїзда або пасажирського потяга зачепить тему про волонтерів, то він мусить знати наступне: у нашій країні сьогодні чимало таких людей, які владні віддати останнє, аби тим, хто потерпав від гноблення з боку сепаратистів, хто відчув на собі справжній зміст слова «окупація», не було зле. А особливо - дітям. Між іншим, коли завітали до санаторію, то школярів там не побачили - на заняттях. Отже, життя продовжується!

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Двигун для розвитку

    Нотатки під час комісійного об'їзду

    Східне прикордоння. Сьогодні це слово важить багато. Але на Сумщині, яка межує із Брянською й Курською областями, спокійно. І по цей бік державного кордону, і по той. Стояли російські танкові колони, та, як свідчили ЗМІ, були передислоковані. Тож у Хуторі вранці спостерігається, як для початку робочого дня, звичайна картина: прибувають і відправляються поїзди, стукають по бандажах колісних пар молоточками оглядачі, гучномовці далеко розносять команди диспетчера. Пасажирів на пероні немає, але міліцейський патруль проходить і раз, і вдруге. З автоматом, у бронежилетах… Що ж, то є прикмета нашого тривожного часу.


    Комісійний об’їзд начальника дирекції цього дня розпочинається зі станції Зернове. Звідси до Росії рукою подати. Та чогось особливого не помічаю. Навіть прикордонників із митниками немає. Начальника дирекції В’ячеслава КИРИЛЕНКА та членів комісії зустрічає начальник станції Лариса АЛІПЧЕНКОВА. Вона коротко доповідає про результати: за вісім місяців зароблено понад п’ять мільйонів гривень. Торік за цей же період - три, справляються із планом виручки у приміському сполученні, але недобирають у дальньому. Чому? Закрито продаж квитків на поїзд Кишинів - Москва. Та й пасажиропотік у бік Росії, треба сказати, відчутно впав.

    ЗЕРНОВЕ, нагадаю, є станцією прикордонною. Уваги керівництва їй ніколи не бракувало, та сьогодні начальник дирекції запитує про все: підготовку приміщення вокзалу до зими, опалення, впорядкування привокзальної площі… І про зруйновану крівлю складської будівлі поблизу колії - також. Вона - за межами станції, використовувалася для зберігання вилученої митниками контрабанди, та нині, м’яко кажучи, псує загальне враження від залізничного форпосту держави. Лариса Аліпченкова одержує завдання порадити власникові щодо ремонту цього даху.

    Дріб’язкове питання? Не думаю, в ході комісійного об’їзду, переконуватимуся пізніше не раз, їх просто не буває. А тут, на станції Зернове, на головному ходу, йде мова про імідж дирекції, залізниці усієї держави.

    ІЗ ЗЕРНОВОГО КОМІСІЯ БЕРЕ КУРС НА СВЕСУ. Дорога ця ні близька, ні далека, та за швидкості не більше сорока є час пригадати історію. Колись між Хутором Михайлівським і Ворожбою було пряме залізничне сполучення. Наприкінці століття воно обірвалося. Обірвалося безпосередньо на кордоні. Бо приміська двохвагонна «пихкалка» заходила на російську територію, а вже звідти, із Тьоткіно, рухалася на Ворожбу. Говорять, що росіяни зі свого боку колію розібрали, із нашого - залишається.

    Свеса - селище міського типу, що у Ямпільському районі Сумщини. Невелике. Число жителів ледь перевищує сім тисяч. Тут діяв відомий раніше насосний завод, та про нинішню його роботу добре засвідчує під’їзна колія. Не у траві, не закрита, але рейки покриті шаром іржі. Працює лісгосп. Саме він і дає виручку станції. За вісім місяців залізничники на відправці заробили три з половиною мільйони гривень. У приміському сполученні результати скромні. Однак вокзал великий й опалюється, якщо не помиляюся, 60-кіловатним електрокотлом. Розкіш, коли один єдиний поїзд ходить тричі на тиждень, завелика. Тому начальник дирекції В’ячеслав Кириленко відразу ж звертає на це увагу. Треба зменшувати опалювальну площу. Наполовину зменшувати, переселивши комерційного агента і начальника станції у праве крило вокзалу. За словами головного інженера Конотопського будівельно-монтажного експлуатаційного управління Анатолія БЕЗРОДНОГО, зробити це не так уже й складно, тобто до початку опалювального сезону справляться.

    СТАНЦІЯ ЕСМАНЬ - це вже Глухівський район, лісистий, густо помережений річками. Одна із них, притока Клевені, яка впадає у Сейм, і дала назву станції та селищу міського типу. До речі, відомому з біографії Тараса Шевченка. Тут, у великому селі, Кобзар зробив першу зупинку, повертаючись 1845 р. в Україну. Недалеко від станції проходить автомагістраль Київ - Москва. Поруч діє пункт пропуску Бачівськ. Але як і в Зерновому, в Есмані тихо, мирно та спокійно.

    Станція Есмань, хоч і далека від головних залізничних магістралей, доглянута. Відчуваються хазяйновиті руки. Винятково жіночі, до речі. Але біда в тому, що рідко навідуються сюди будівельники. У вокзалі, наприклад, час міняти вікна. Не на модерні зі склопакетами, а на традиційні, які б зачинялися та тримали тепло.

    Маленька Есмань серед прибуткових станцій дирекції займає не останнє місце. Два мільйони гривень - такий її результат від початку року. «І сьогодні є навантаження» - хвалиться комерційний агент Валентина ДРОЗДОВА.

    НА ОГЛЯД ХУТОРА МИХАЙЛІВСЬКОГО комісія відводила найбільше часу. Міждержавний пункт передачі вагонів - позакласна станція того варта. Не акцентуватиму увагу на робочих моментах - зауваження й запитання, зрозуміло, були. Та тривога в хуторян сьогодні інша. Без напруження на Брянськ вони відправляли 30 вантажних поїздів і приймали 25, нині - 20 і 9. А колектив великий. І коли «приводитиметься чисельність працюючих до обсягу виконуваної роботи», гряде серйозне скорочення. А завтра? Завтра ситуація може змінитися - через Хутір сподіваються тут, підуть поїзди. Тільки, де тоді швидко знайти в маленькому місті під назвою Дружба кваліфікованих складачів, регулювальників швидкості руху вагонів, спеціалістів технологічного центру? Швидко не вийде. Тому кадровий потенціал Хутора необхідно зберегти. До речі, один із найкваліфікованіших у дирекції. Говорять так: хто працював у Хуторі, той справиться із роботою на будь-якій станції.

    Між Хутором і Маковим ще дві зупинки - Неплюєве та Янпіль. Огляд, перевірка. Ревізори стараються, але жодної стрілки не закривають. Не думаю, що вони б упустили нагоду ткнути носом у чиєсь несумління. Але маємо те, що маємо. Правда, днями їхній начальник, головний ревізор безпеки руху дирекції Володимир КОЗЛОВ на одній із нарад, говорячи про попередні результати комісійного огляду, відзначав недостатній рівень знань працівників господарства колії, сигналізації й електропостачання. Що ж, до об’їзду готуються, весь пар випускають на це діло, та в робочі зошити не заглядають.

    ВІД РЕДАКЦІЇ.

    Як неодноразово наголошував під час апаратних нарад начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН, там, де існують принципи управління колективом, де міцний зв’язок керівника та виконавця, будуть добрі підсумки роботи. Спільними зусиллями можна досягти гарних результатів. Навіть за сьогоднішніх непростих умов в країні у будь-якому виробничому підрозділі «середньої температури по лікарні» бути не може. Суми, які залізничники отримують по зарплаті, все одно нараховуються до виплати, попри те крутиться вагонне колесо чи ні. Працювати так потрібно кожному.

    Разом з тим залізничне господарство потрібно утримувати як належить впродовж року. Зима іде, зима запитає… Нинішня криза - двигун для розвитку.

    Микола ПАЦАК

    Київ-Волинський. Реконструкція доречна!

    Реконструкція станції. Для залізничних журналістів - це привід розповісти про відчутні перетворення не лише у господарстві з організації руху поїздів.

    Якби в історичних нарисах про столичну магістраль було згадано і Київ-Волинський, літописці обов’язково б розпочали власну розповідь з Поста-Волинського. Так 12 серпня 1900 р. відбулося відкриття цієї станції, розташованої в шести верстах від Київського вокзалу. Це було місце з’єднання Києво-Ковельської залізниці, яка на той час споруджувалася, з Південно-Західними сталевими магістралями.

    «Спочатку станційної будівлі не було. Її заміняли три вагони, в яких розміщувалися всі станційні служби і проводилися необхідні операції», читаємо у документальному виданні під редагуванням Петра МОСКАЛЕНКА «Історія та сьогодення Південно-Західної залізниці» (Київ, 2010 р).

    Це історія. А яке сьогодення у Києва-Волинського? До речі, цю назву станція отримала на початку 70-х років минулого століття.


    «Нова опора має бути у габариті!»
    - проінструктували кореспондентів будівельники з Козятина.

    Розповісти про пульс величезної вузлової станції сталася нагода через те, що саме сьогодні тут завершується комплекс робіт з реконструкції берегової пасажирської платформи. Остання є зупинним пунктом для міської електрички, яку столична влада, не без допомоги залізничників, вирішила перетворити у наземне метро.

    ЯКИЙ ЗМІСТ ВКЛАДАЄТЬСЯ У СЛОВО «ПЕРЕТВОРЕННЯ»?

    Який зміст вкладається у слово «перетворення»? У нашому випадку - платформи. Уявіть, що складної геометрії майданчик для пасажирів, які відправлятимуться у напрямку ст. Борщагівка, потребує чималої проектної підтримки з боку інженерів. З ними довелось познайомитись безпосередньо під час демонтажу старих опор та установки нових під майбутню платформу.

    Напругу на контактній мережі відключено. На годиннику 10.45. Отже можна розпочинати комплекс виробничих операцій. У розмові із виконробом Олександром КУЗЬМЕНКОМ та майстром Ярославом БЛАГОПОЛУЧНИМ (Будівельно-монтажне експлуатаційне управління №2 (ст. Козятин) з’ясувалося, що не лише у непідступності старих, деформованих від експлуатації опор справа. Бетонні стовпи, що тримали старі ж панелі, у багатьох місцях мають тріщини. Тож витягнути їх із землі - завдання не з простих. Це проблема не є останньою. Якщо на поверхні - крихка маса, то значно глибше - наче справжній моноліт утворився. І не дивина: під землею дзюркотить струмок - притока легендарної Либеді. Разом з водою несе усілякі геологічні породи. Ось вам і структура нашарувань навколо старої опори.


    Муляр Максим ЯНЕЦЬ не цурається ніякої роботи.


    Будівельники із Козятина гарантують якість під час виконання галузевих завдань.


    Своєрідною візитівкою від спеціалістів із Вінницького будівельно-монтажного поїзда №392
    є справний рухомий склад, професіоналізм і щирі усмішки.

    Проте свою справу добре знає екскаваторник Віктор ЛИСИЙ. Ківш його старенької за всіма ознаками машини все ж таки руйнує здавалося б неприступний «моноліт». Але цю роботу слід виконувати обережно. Поруч із майбутньою опорою - підземні електрокабелі. За якихось півгодини яму підготовлено під нову опору, що за геометричними формами та конструкцією значно відрізняється від попередніх зразків. А нагадує величезну ніжку офісного стола. Важелями автопідйомного крана керує машиніст Василь ПУТЬ. І ось тут потрібно не забувати - поруч контактна мережа, лінії електропередач для залізничного зв’язку. Потрібно якнайшвидше встановити опору на її «рідне» місце: підземні води у цій місцевості «чергують» на глибині 40-50 см. Стропальними роботами у самісінькому невеликому котловані займався муляр Максим ЯНЕЦЬ. Тут без лопати не обійдешся. А грунт не з легких - пісок зі старим колійним баластом щедро зволожений підземним струмком. Та його спритний Максим відсипає якомога швидко. За якусь мить прискіпливо проведено необхідні заміри, адже майбутня платформа має перебувати в експлуатаційному габариті. Саме тоді роботу приймає виконроб. Олександр Кузьменко задоволений: все зроблено як належить. Попереду - встановлення нових опор нової таки платформи.

    ЗАРАДИ ЗБІЛЬШЕННЯ СЛОВНИКОВОГО ЗАПАСУ

    У науці така форма проведення робіт має назву змішана або паралельно-послідовна. Остання назва більш зрозуміла. А характеризується тим, що, як у нашому випадку, здійснюється безперервно. Адже перехід від однієї операції (встановлення опори під майбутню платформу) на іншу (опора контактної мережі) забезпечує часткове суміщення часу виконання сусідніх операцій. Від теорії - до практики. Лишень встигли побажати будівельникам із Козятина успіхів у важкій праці, як до київської горловини станції підійшла низка спеціальних вагонів. Сплітку рухомого складу, а це: бурова установка, залізничний підйомний кран, турний вагон з усім необхідним устаткуванням і реманентом привів тепловоз-трудяга серії ЧМЕ3. Універсали з Будівельно-монтажного поїзда №392 (ст. Вінниця) займаються перестановкою опор контактної мережі під керівництвом майстра Сергія БОРДЮКА. Уважно слідкує за роботою потужної бурової установки (лише двигун має потужність у 37 кВт). Для любителів математики з фізикою додамо, якщо у кінських силах, то це, як не крути, 50 з гаком одиниць потужності. Інакше кажучи, щоб розкрутити бурильну установку із величезним шнеком, яка готує отвір біля колійної призми, потрібна сила, яку б витратили п’ять десятків баских (красивих та сильних - ред.) коней. Вражає? І не лише дорослу публіку, яка проходила повз будівельний об’єкт. Особливою цікавістю подібне видовисько користується у тих, кому від двох до п’яти. Це ж треба: гарчить, крутиться, свердлить, ковтає з одного боку землю і випльовує її у той же час. Це ж скільки нових слів можна почути від мами, що тримає за руку? Машина, буріння, свердловина… А якщо прислухатися до термінології, яку, приміром, застосовує екскаваторник із Козятина Віктор Лисий, коли заводить свого старенького «Борекса» за допомогою «шморгалки», то словниковий запас значно збільшиться.

    В одному трудовому тандемі працюють вінничани: машиніст залізничного крана Сергій ШВЕЦЬ, стропальник Михайло ЛЕВЧЕНКО, електромонтер Ігор КЛІЩАР, машиніст бурової установки Валерій БОРИСЮК. За якихось півгодини контактна опора, закріплена у так званому стакані, займає власне почесне місце у ряду, який тримає контактну мережу над всією станцією Київ-Волинський. Незабаром буде надійно закріплено контактний провод. А там - потечуть електрони з кіловатами аж до кордонів столичної магістралі і далі. Так було за часів електрифікації дільниці Київ - Ворзель (1959 р.), що пролягла саме мимо платформи, про яку ведемо мову. Так відбувається і зараз. Набирають електровози та електропоїзди швидкість. Попереду - зелений! Отже, реконструкція доречна!

    Можливо б на це і не звернули уваги, але мимоволі зупинилися, коли побачили, як молодий електромонтер з БМП-392 Олександр ЩЕРБА саджав юне деревце. Поруч із пасажирською платформою. Садити молоді дерева потрібно у вологу землю. А вона, як не дивно, теплого вересневого дня була вологою. Поливав водою зі струмка. Це стараннями Олександра - сільського сина старанних батьків із с. Стодульці Жмеринського району на Вінниччині. Тож сподіваємось, що найближчим часом пройде гарний дощ, який, як говорить народна мудрість, «корінці обмиє». Отже, життя на мальовничій станції продовжується!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Не за підручниками

    Найсучасніші підручники з історії розповідають про масовість і підтримку радянських партизан. Та далеко не всю правду можна дізнатися з них. Сьогоднішня тема нашої розмови не стосується масштабності і не базується на розвідках штабу партизанського руху в Україні. Вона побудована на щирій розмові з тогочасними учасниками тих страшних часів, які бачили і чули про партизан не з книжок…


    Григорій Микитович АНДРУСЕНКО та Федір Федорович СЬОМІН. Спогади та сподівання.

    ЩАСЛИВЕ ЧИСЛО ГРИГОРІЯ АНДРУСЕНКА

    Григорій Микитович АНДРУСЕНКО народився в селі Григоро-Іванівка Чернігівської області. Тому, мабуть, і з питанням, як назвати хлопчика, проблем не було. До того ж він був 13-ою дитиною із 15-ти великої, на сьогодні - величезної родини, на ноги яку ставили мама Мотря Спиридонівна та батько Микита Пантелійович.

    До речі, у Григорія Микитовича своєрідна манера спілкування. Всі події, про які розповідав, він намагався коментувати з теплим гумором, на ходу, так би мовити, рифмуючи рядки та жартуючи. Тож на запитання, як же вдавалось прогодувати таку велику родину, відповідає: «Так, четверо свиней за тиждень не з’їдали того, що ми за сніданок». А далі більш серйозніше розповідає, що були у «меню» - і лобода, і кормові буряки, і молоденькі пагінці різнотрав’я, і кропива.

    Сьогодні, дав Бог, Григорій Микитович у свої 83 роки із дружиною Ольгою Василівною власноруч саджають картоплю, обгортають, сапають і збирають врожай. Як каже: «Беру лопату й не дивлюсь на хату…» Та ще й дітей та онуків пригощають свіжою домашньою городиною. З 1948 по 1992 роки працював у вагонному депо ст. Дарниця. А сьогодні каже: «Баба пече пиріжки, а я збираю одні вершки».

    ЖАХЛИВА ІСТОРІЯ

    …Коли гітлерівська нечисть ступила своїм коричневим чоботом на рідну землю, Гриші пішов 12-й рік. За одну ніч із місцевих сіл зібралося майже 120 чоловіків, які влилися в партизанський загін під керівництвом Миколи Симоненка.

    Серед них був батько та брат Григорія Микитовича. А згодом і вся родина втекла до лісу. Жили в землянках. Гриша з однолітками пасли коней, худобу, допомагали по господарству. Звичайно, було цікаво побачити, як, наприклад, партизани готувались до своїх операцій або «розв’язували язика» полоненим німецьким офіцерам. Та хлопців проганяли в такі хвилини як подалі.

    Григорій Микитович розповідає жахливу історію, як забирали тіла партизанів, які загинули після звільнення Ніжина.

    «…Вбили дядька. І його донька Катя, яка теж була у партизанах, зібралася забрати тіло батька. Як перед цим місцева ворожка не зупиняла Катю, та не послухалась.

    З тілом батька та інших вбитих підводи повертались до села. Катя сиділа на труні з автоматом через плече. До села залишалось метрів сто, люди вийшли зустрічати загиблих. Піднявшись, Катя випустила в запалі автоматну чергу й голосно викрикнула: «Не вірю тепер ворожкам ніяким!» І за секунду… впала на труну. Куля потрапила в голову». Куля «стрибка», сліпа, неочікувана, з тієї ж череди підвод.

    «Стрибок» - так називали тих, хто входив до складу «Істрєбітєльного батальйону» НКВС. У «стрибки» набирали одиниць із найгіршого місцевого елементу, зі звільнених від судової відповідальності кримінальних злочинців, морально зломаних. Згодом саме ці люди стали нійбільшою небезпекою для українського підпілля та й взагалі для українського населення через їхні підлі провокації. Якщо проводити паралель, то я б назвала їх «тітушками», які сьогодні дуже скомпроментували Україну. І ось один із таких «стрибків» необдумано теж випустив автоматну чергу. Чи то щось спрацювало не так, чи відчуття «підвели», та куля знайшла свою жертву.

    Сьогодні Григорій Микитович залишився один зі своєї багатодітної родини. І коли правнуки розпитують про ті страшні часи, він намагається жартувати, щоб не ранити їхні маленькі душі гіркою отрутою правди і людського болю.

    ЗНАТИ ПРАВДУ

    Всю правду про партизанський рух на Україні сьогодні не знає, мабуть, ніхто. Знову ж таки та ж маніпуляція з історичною правдою в радянські часи приховала від нащадків чимало фактів.

    Звичайно, партизанський рух в Україні був зовсім іншим, ніж ми знаємо з підручників: і за масовістю, і за етнічним складом, і за ступенем всенародної підтримки. Були свої плюси та мінуси. Адже радянські партизани були породженням та інструментом тоталітарного режиму, отож і діяли відповідно до ідеології та практики цього режиму, реалізуючи на території, де більшовицької влади тимчасово не було, сталінську доктрину «випаленої землі». Що ж стосується величезних втрат і серед самих партизанів, і серед цивільного населення, то коли більшовики на них зважали? Так, у 1942 році четвертим управлінням НКВС УРСР у тил ворога було закинуто 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідувальних груп (кожна чисельністю від 5 до 15 осіб). Назад повернулося 400 розвідників (20%) та 34 групи (6%). Інші загинули або пропали безвісти. Причини - низький рівень підготовки та ще більш низька підтримка з боку населення окупованих нацистами територій. Але «конвеєр» продовжував працювати - «мы за ценой не постоим»…

    І поки незалежні дослідники вивчають і героїчні, і трагічні, і відверто злочинні сторінки партизанського руху, нам варто пам’ятати одне - в Україні не було масової і беззастережної підтримки тоталітарної радянської системи. І слава Богу! Тому що, напевно, і завдяки цьому, наша Батьківщина стала у більшості такій, якою вона є сьогодні. Здатною протистояти тій Батьківщині, яка корінням сягає радянського гнилля, тій Батьківщині, яка знищила не менше українців, ніж нацистські окупанти, тій Батьківщині, яка в особі своїх діячів культурних співає на кістках, тій, якій соромно дивитись у вічі…

    СОЛДАТИ ДРУГОГО ФРОНТУ

    Кістяк партизанського руху на Київщині складали залізничники. Загін «За Батьківщину» під командуванням Івана Бовкуна діяв на півдні Чернігівської області.

    «Головна сила партизанського підпілля, - уточнює ще один наш співрозмовник голова ради ветеранів Дарницького залізничного вузла Микола ПАВЛЮК, - знаходилась на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Помічником директора заводу була, як кажуть, наша людина - Леонід Воробйов та ще 38 підпільників. Саме вони направляли в партизанський загін людей, зброю і медикаменти. Машиніст Дарницького депо Дмитро Тимощук разом із колегами на паровозах перевозили до певного пікету та скидали в посадку не лише зброю, а й тих, хто в подальшому був під підозрою німців».

    Однією з найгучніших операцій партизанського підпілля став підрив елітного фашистського бронепоїзда «Адольф Гітлер» між Носовкою та Ніжином.

    Чимало інформації про партизанський рух в часи гонінь було знищено, вилучено з бібліотек також дві безцінні книги Івана Бовкуна. На його долю, до речі, теж випали важкі випробування. Після хрущовської відлиги книгу «Солдати другого фронту», де Бовкун розповів про справжніх організаторів підпілля на Чернігівщині і заперечив причасність Федорова, заборонили. Автора виключили з партії і позбавили звання Героя.

    Дія м’ясорубки, яка намагається перекрутити історію, переписати її заново, сьогодні досить показова. Тож заявами щодо участі українців і їх ролі у Великій Вітчизняній від Путлера сьогодні нікого не здивуєш. Ціна брехні відома. Ветерани, як ніхто, добре знають її. І на таке зухвальство та хамство лише гірко посміхаються.

    Інформаційна війна дивує їх, перевертає їх мізки: є значні втрати і прогалини у свідомості тих людей, хто довіряє тій викривленій, переінакшеній інформації. Тому, як видання, яке безпосередньо несе інформацію, звертаємось до читачів: «Будьте обережні!» Обирайте і перевіряйте те, що читаєте, і те, що дивитесь, і тих, кому довіряєте.

    ЗУСТРІЧ ІЗ НЕЗНАЙОМЦЕМ

    Наша зустріч з тими, чиє дитинство обпалили воєнні роки, відбулась на станції Дарниця, у кабінеті голови ради ветеранів Дарницького вузла Миколи Павлюка. Тож саме він познайомив нас зі ще одним ветераном Великої Вітчизняної Федором СЬОМІНИМ.

    Федору Федоровичу Сьоміну добігає дев’ятий десяток. Нещодавно до його звань та нагород до 23-ї річниці незалежності України додалась відзнака почесного ветерана міста Києва.

    У рідному селі ветерана Кобижчі теж діяв партизанський загін «За Батьківщину», який вливався в той більший. «…У нас в колгоспі була величезна пасіка - понад 300 вуликів, - починає здалеку свою розповідь ветеран. І ось кожне літо я проводив разом з батьком там. І те перше воєнне літо також. Коли батько сказав, що завтра будемо качати мед, я не міг дочекатися того ранку. І вже вдосвіта був на пасіці. На підводі, яку я побачив здалеку, сидів односелець та лежав велосипед. «Їдь швидко у Бобровиці, у військкомат, може, ще застанеш батька…» Я швидко докрутив педалі, попрощався з татом і отримав наказ поїхати до голови колгоспу, щоб той призначив пасічника…»

    І той назначив… Федора. Велика відповідальність впала на плечі 14-річного підлітка. В селі на той час вже відбувалась евакуація. «Сину, качай мед і людям з собою роздавай!» - скомандував голова.

    На другий день на пасіку приїхала «допомога» - п’ять підвод із жінками. Федір Федорович не приховує усмішки, адже захисна сітка на всю пасіку була лише одна. Тож ще навіть до викачування не приступили, а красиві жіночі обличчя вже стали перекошеними. Тож вирішив юний помічник підібрати собі допомогу з таких, як він підлітків. І впорались: липівку (бочка на декілька центнерів) за день качали, за ніч роздавали…

    Батько Федора прийшов додому взимку 1941 р. після втечі з німецького табору і після теплої зустрічі, дізнавшись про врятовані сином особисті 13 із 50 вуликів, попросив їх перевезти на колгоспну пасіку. Один із них був законспірований, про це Федір Федорович дізнався пізніше, під місце, де зберігалась їжа для…

    «Ось одного дня, - розповідає Федір Сьомін, - мені принесли повістку в Німеччину. Батько підписувати не став. Мати зібрала мені торбинку з провізією, взяв із собою собаку та й втік від такої «долі» на пасіку. Де й переховувався деякий час. Одного вечора собака мій заметушився, загавкав, когось почув. Наближається до мене чоловічий силует у плащпалатці, підходить і запитує:

    - Ти хто?

    - Сьомін.

    - Що тут робиш?

    - Перечікую, отримав «путівку» в Німеччину.

    А тоді справді можна було перечекати, забирали певну кількість молодих людей. І якщо когось не виявилось на місці, то добирали з тих, кого зустріли по дорозі, на базарі і т.п.

    - У тебе є щось поїсти?

    - Є. Пригощайтесь.

    «А коли мій гість відкрив плащ і присів за мій імпровізований стіл, я побачив навколо пояса автомат, гранати і парабелум. Подякувавши за їжу і отримавши пайок у дорогу, він попрощався і застеріг, щоб я не розповідав, з ким і де я зустрічався. Я автоматично закивав головою, а сам подумав, а з ким же я зустрічався? Та вже згодом, коли розповів батькові, той здогадався, що був це колишній секретар райкому партії, якого розшукували німці, Порфирій Кіхта, який збирав людей до партизанського загону».

    ЧИЙ МЕД ЇЛИ ПАРТИЗАНИ

    Згодом у Федора з’явився бінокль і часу спостерігати було вдосталь, та й місцевість була підходящою: пасіка стояла на кургані. Тож батько запропонував не гаяти часу, а спостерігати і всі дані записувати. З пасіки дуже добре було видно залізницю, вантажі, які перевозилися. Федір записував ці дані і вкладав у дупло в означеному дереві. Для партизан. Мед також була можливість залишати у схованках. Проте згодом у партизанському загоні з’явився «стукач», і питання, чий мед їдять у партизанському загоні, поставили поліцаї родині Сьоміних. Та батько Федора заздалегідь дізнався про це та знищив більшу частину вуликів.

    «Тож переконати поліцаїв, що наш мед на місці, батькові таки вдалося, - розповідає нам Федір Федорович. - Хоча обшук провели. Знайшли медовуху. Можливо, це також «пом’якшило» гнів поліцаїв. Напившись та набравши по відру меду, вони залишили наше обістя».

    У 16 років Федора призвали до лав Радянської армії. 10 довгих років він «воював». У 1951 р. прийшов на залізницю у вагонне депо ст. Дарниця, де й пропрацював до 1993 р. Почесний залізничник і почесний ветеран дякує Богу за свою долю і сподівається на мир. Заради дітей та онуків… Заради нас з вами…

    КОМУ ТАКА ВІЙНА ПОТРІБНА?

    Сьомін і Андрусенко спілкуються між собою, як давні знайомі, сусіди, адже часто зустрічаються з ветеранами-залізничниками і в самій Дарниці, і в управлінні залізниці, і під час столичних пам’ятних дат. Та сьогодні в один голос кажуть, що, пройшовши війну, бачивши багато горя і знущань, такого ката і нелюда, як Путін, не бачили. «Це просто не людина. Немає слів, коли бачиш, як діти наші гинуть, молоді солдатики і з України, і з Росіїі. Пів Москви плаче, а він показує, що його підтримує 85% росіян». У Григорія Микитовича починають тремтіти не лише голос, а й руки, тому намагаюсь тему не розвивати… Та витираючи зволожені очі, ветеран згадує минуле: «У нас у хаті стояло четверо німецьких офіцерів, а коли відходили, один з них обійняв мене, дав шоколадку і сказав матері, що у нього самого троє «кіндерів». Ось і скажіть, КОМУ ТАКА ВІЙНА ПОТРІБНА?»

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    До річниці від дня народження. Людина-легенда Південно-Західної

    Олександр Парфенійович Бородiн - один з відоміших представників славнозвісного старовинного дворянського роду. Народився О.П. Бородін 28 вересня (за ст. стилем) 1848 р. у Санкт-Петербурзі. Закінчивши у 1865 р. гімназію, юний Олександр вступає до Санкт-Петербурзького технологічного інституту, який успішно закінчує у 1870 р. Він продовжив навчання в нституті інженерів шляхів сполучення, де і завершив свою технічну освіту у 1872 р.

    Творчий інженерний і науковий шлях О.П. Бородiна можна поділити на три етапи: ряжсько-вяземський (1872-1877), київський (1877-1896) і петербурзький (1896-1898). Від початку своєї інженерної діяльності і протягом усього творчого шляху він займався рухомим складом і тягою на залізницях. У своїй діяльності Бородiн порушує й інші проблеми залізничного транспорту, що пов’язані з рухомим складом: будівництво нових і ремонт старих паровозів і вагонів, забезпечення локомотивів вугіллям і водою, нормалізація вагонів вантажного парку, створення більш комфортабельних пасажирських вагонів. Модернізація обладнання залізничних майстерень, а також проблеми міцностi деталей і вузлів вагонів та паровозів, - це також перебувало у полі зору Олександра Бородіна.

    Як складалася його залізнична кар’єра? Після завершення навчання у Петербурзькому інституті Олександр Бородiн іде працювати на Ряжсько-Вяземську залізницю інженером, завідуючим рухомим складом і водозабезпеченням. Молодий інженер добре зарекомендував себе і після завершення будівництва Ряжсько-Вяземської залізниці. Його було призначено в 1874 р. начальником служби рухомого складу і тяги. У період роботи на Рязжсько-Вяземській залізниці О. Бородiн, одночасно з практичною діяльністю, продовжує наукові пошуки в галузі удосконалення конструкції і утворення сприятливих умов для роботи паровозів та іншої техніки залізничного транспорту. Він активно виступає з повідомленнями про вдосконалення в парових машинах.

    Від 1877 р. починається найбільш тривалий і плідний в науковому і інженерному плані період діяльності О.П. Бородiна. Майже двадцятирічна напружена робота пов’язує Олександра Парфенійовича з Києвом і Південно-Західними залізницями. На початку 1877 р. звільнилося місце керуючого Києво-Брестською залізницею. І.О. Вишнеградський і І.С. Блiох - керівники справами Товариства Південно-Західних залізниць, цю посаду запропонували Олександру Бородiну, хоча на той час йому було лише 28 років.

    У цей час розпочалась російсько-турецька війна, яка тривала з 1877-го по 1878 років. Вперше у світовій практиці мобілізація військ проводилась із використанням залізничного транспорту, до того ж управляючому залізницею О.П. Бородіну прийшлося зайнятись великомасштабними мобілізаційними перевезеннями військ у зимовий час. Йому вдалось налагодити безперебійне харчування військ на станціях і забезпечити перевантаження вантажів з широкої російської колії на вузьку європейську. Зі складним завданням він справився вчасно і повністю.

    Невдовзі, по завершенні російсько-турецької війни (1878 р.), сталося злиття Брестсько-Граєвської, Київсько-Брестської та Одеської залізниць у Південно-Західні залізниці. Протяжність мережі цих залізниць складала 2030 верст.

    Час роботи О.П. Бородiна в Києві був надто плідним для нього і Південно-Західних залізниць, особливо для служби рухомого складу, тяги і майстерень.

    Багато уваги він приділяв дослідженням у процесі застосування принципу подвійного розширення пари (компаунд) до паровозних машин. У результаті цих досліджень під його керівництвом було створено першу в світі паровозодослiдну станцію (паровозна лабораторія) і перший у світі паровоз тандем-компаунд (парова машина подвійного розширення пари), які незабаром поширилися на всіх залізницях світу. Це дозволяло підвищити коефіцієнт корисної дії паровозів.

    У 1882-1883 роках О.П. Бородiн спільно з інженером Л.М. Левi розробили методику лiнійних досліджень паровозів і проведення випробовувань. Завдяки цьому інженери переконалися у безсумнівній користі застосування системи компаунд у паровозах. А також дали можливість з’ясувати недоцільність застосування до паровозних циліндрів малоефективних парових сорочок. Олександр Парфенійович зробив доповідь про свої дослідження в Товаристві громадянських інженерів Франції і Англії. Паризьке Товариство громадянських інженерів присудило О.П. Бородiну за цю працю золоту медаль премії Нозо. Товариство англійських інженерів-механіків також високо оцінило проведені досліди.

    Впровадження заходів щодо поліпшення водопостачання на Ряжсько-Вяземськiй та Південно-Західних залізницях призвело до великої економії експлуатаційних витрат і дозволило прискорити ремонт паровозів та збільшити їхні міжремонтні пробіги. Удосконаленню водопостачання на мережі залізниць передували грунтовні всебічні дослідження роботи парових насосів, здійснювалися аналізи води та досліди над водоочищенням. У результаті було закрито водокачки, які, згідно з хімічними аналізами, подавали неякісну воду. Отже це сприяло великим заощадженням у сфері водопостачання. Як результат, поліпшення якості води позитивно впливало на стан паровозних котлів. Таким чином зменшувались витрати на ремонт паровозів. Це було однією з головних причин, що дозволила збільшити удвічі пробіг паровозів між двома послідовними капітальними ремонтами.

    Завдяки діяльності цього досвідченого інженера технічні новинки та винаходи швидко впроваджуються в життя. У 1878 р., використовуючи пар кочегарки, в цехах майстерень здійснюється опалення. У липні того ж року О.П. Бородiн запалює в механічному цеху Київських головних майстерень «першу електричну лампочку» в Києві - чотири електричні ліхтарі. Того ж року його стараннями створюється механічна, а 1879 р. - хімічна лабораторія.

    Серед багатьох заходів О.П. Бородiн вперше на практиці роботи залізниць впровадив докладний статистичний облік усіх пошкоджень рухомого складу в процесі його експлуатації, систему премiювання робітників служби за економію експлуатаційних витрат, облік роботи дільниць залізниці за збільшеними показниками і щомісячний аналіз та ознайомлення із результатами цього аналізу усіх робітників служби в управлінні і на лінії. А ще за його ініціативи перебудовано всю ремонтну базу і технологію ремонту. Було створено потужні централізовані, оснащені сучасним обладнанням майстерні тощо.

    Олександр Парфенійович брав активну участь у створенні журналу «Інженер», що побачив світ у 1882 р. Спочатку він був членом редколегiї і редагував статті за темою «Механика и механическая технология», а з 1885 р. став головним редактором-видавцем журналу. Перу О. Бородіна належить щонайменще 50 наукових праць з різних питань залізничного транспорту. Більшість з них викликали значний інтерес у вітчизняних й іноземних фахівців, на запрошення яких він неодноразово їздив із науковими доповідями до Парижа, Брюсселя й інших європейських міст.

    Не менш значущою була діяльність О.П. Бородiна в Російському технічному товаристві (РТТ). Ця діяльність почалася 1870 р., коли він був ще студентом. З 1880 р. О.П. Бородiн став членом Київського відділення російського технічного Товариства, в якому активно працював до 1896 р. У 1882 р. він став заступником голови, а в 1891 р.- почесним членом цього Товариства.

    Дійову участь брав О.П. Бородiн у роботі дорадчих з’їздів інженерів рухомого складу і тяги російських залізниць. Користуючись великим авторитетом серед залізничників, він обирався головою на шести з’їздах з 1881 по 1887 роки.

    Олександр Парфенійович Бородiн помер 26 березня (за ст.ст.) 1898 р. в Мерано (Італія). Похований у Києві на колишньому кладовищі, що розташовувалось в районі Аскольдової могили.

    Тетяна ШЕМЧУК

    Две большие разницы

    «Вкраїна захищається як може -
    Сусід заліз з усіх можливих дір.
    Росії вже Толстой не допоможе,
    У Путіна свої «війна і мир».

    Христина ВОДЯНА, «Погляд часу»

    Пока студия «Квартал-95» гастролирует по украинским гарнизонам, что находятся в зоне антитеррористической операции (АТО), и военным госпиталям, в российских средствах массовой информации (СМИ) появился «черный список» известных людей, составленный «культурными персонами» самопровозглашенной Лугандонии.

    Речь о тех, которые поддержали власти Украины и военные действия украинской армии на Донбассе. Среди 57 певцов, политиков, актеров, писателей, религиозных и общественных деятелей, которые попали под черный карандаш, - украинский шоумен, художественный руководитель и лидер студии «Квартал-95» Владимир Зеленский. Вот, думается, допек Владимир Александрович путинских людей своим сатирическим творчеством. Интересно, какой именно образ, воплощенный В. Зеленским, так возмутил боевиков самопровозглашенной Донецкой народной республики (ДНР)? Как не раз уже убеждались, на этот выпад сепаратистов и их пособников в российских СМИ «Квартал-95» отзовется. Будьте уверены. Скетч уже готовится. А может и очередная интерпретация песни о Великом Пу. «Путин х*ло. Ла-ла-ла!» Тут и к супергадалке не ходи, которая в «Битвах экстрасенсов» который сезон участвует.

    Ножи точат и против руководителя знаменитой российской рок-группы «Машина времени» Андрея Макаревича, концерт которого состоялся 12 августа в Святогорске Донецкой области. Публика встретила российского музыканта аплодисментами и словами «Дякуємо» и «Спасибо». Он также посетил освобожденные от боевиков Семеновку и Славянск в Донецкой области. В июле Макаревич призвал поддержать Украину, как страну, которая сама способна решать своё будущее. В черном списке: активистка киевского Майдана, украинская певица Руслана Лыжичко, Юрий Шевчук (рок-группа «ДДТ»), актриса Лия Ахеджакова (родом из Днепропетровска), которая выступила с критикой политики Москвы по отношению к Украине, Эльдар Рязанов, Андрей Кончаловский, Борис Гребенщиков и другие представители российской культуры. Не уставала рука человеконенавистников, врагов всего украинского, составлять список, в котором: певицы Вера Брежнева, Наташа Королева, писатель-юморист, общественный деятель Владимир Шендерович, который выступает против путинского режима. Дальше - больше. В «черном списке» - целые творческие коллективы. Радио «Эхо Москвы», Интернет-портал Lenta.ru, российский телеканал «Дождь», украинская рок-группа «Океан Эльзы» и их коллеги из «Ляпис Трубецкого». А что сделал составителям списка американский культурист, актёр, бывший губернатор Калифорнии Арнольд Шварцнеггер? Где же логика? Ведь он пожелал мира нашей стране: «Держитесь. Своей карьерой я доказал, что нет ничего невозможного. Для меня честь иметь так много фанатов во всем мире и иметь возможность обратиться к ним и быть услышанным ими». И все же для боевиков причина попадания культуриста в «черный список» есть. Поддержал революцию на Майдане.

    А София Ротару? Тут веский аргумент - отказалась от российского паспорта. А Вахтанг Кикабидзе? Буба на этот вопрос отвечает лаконично: «Для Путина я давно бандеровец, потому что поддерживал Майдан».

    В этот список попали неравнодушные люди, которые делают этот мир лучше. Они наверняка могли бы промолчать, и наверняка это было бы для них даже выгодней; но они имеют активную позицию просто потому, что не могут по-другому. Потому что так велит им совесть. Напомним, что террористы ДНР приняли «уголовный кодекс», предусматривающий смертную казнь, за основу которого взяли нормативную базу Российской Федерации.

    В интернете есть видеоролик, в котором лауреат премии Московской Хельсинкской группы «За защиту прав человека средствами культуры и искусства» Лия Ахеджакова читает «Реквием по MH-17» - стихотворение Андрея Орлова, российского поэта-патриота, посвятившего пронзительные строки жертвам сбитого сепаратистами самолета Малазийской авиакомпании.

    Что бы и кого я ни любил,

    Говорю ответственно и хмуро:

    Я - один из тех, кто подло сбил

    Самолет, летевший до Лумпура.

    Нету у меня страны иной,

    И сегодня, как ни горько это,

    Я национальности одной

    С так умело пущенной ракетой.

    Я сейчас на первых полосах

    Мировых газет жесток и страшен,

    Я и сам себе внушаю страх

    Тем, что я частица слова RUSSIAN.

    Я национальности одной

    С тем, кто говорит, что «не хотели»,

    С тем, кто в небе над чужой страной

    Выбирал без сожаленья цели.

    Прозвучит кощунственно и зло

    Эта запоздалая банальность:

    Может, мне с тобой не повезло,

    А тебе - со мной, национальность?

    Мой народ, который позабыл

    И простил себе себяубийство,

    Я вчера с тобою вместе сбил

    Лайнер в украинском небе чистом.

    Да, сегодня я - один из них,

    Тех, кто мне противен, гнусен, гадок -

    Тех, кто хочет, чтобы у других

    Было больше взлетов, чем посадок.

    Сбили все, кто весело в Facebook

    Размещал зловещих орков* лица,

    Сбили те, кто установку «Бук»

    Тайно гнал через свою границу.

    Сбили те, кто словом вдохновлял,

    Кто вооружал скота и хама,

    Сбили те, кто мальчика распял

    Между КВНом и рекламой.

    «Боинг» никуда не долетел,

    Но еще не кончились мученья:

    Двести девяносто восемь тел

    В Грабово, в плену у ополченья.

    Кучки иностранных паспортов,

    Тапки, шляпки, детские игрушки,

    И проломлен трупом жалкий кров

    Безымянной грабовской старушки.

    Кто конкретно и откуда сбил,

    Следствие, должно быть, установит,

    Ну а я останусь тем, кем был -

    Русским по рождению и крови.

    И пока политиков умы

    Не готовы для перезагрузки,

    Я за них признаюсь: сбили мы.

    Я - виновен, потому, что русский…

    Орки (англ. Orcs) - вымышленный вид существ в произведениях жанра фэнтези.

    Это стихотворение, конечно, похлеще, чем шутки, к примеру, студийцев «Квартала-95» по поводу путинского народа. Очевидно, подлая рука, что составляла «черный список» известных людей, ещё не устала… Возможны возражения. Мол, министр внутренних дел Украины подобный список сотворил. Да, но ведь речь идет о запрете на въезд в Украину около 500 российских деятелей, одобривших аннексию Крыма и раздел Украины. А в Лугандонии норовят расправиться с неравнодушными, с теми, кто готов помогать нашей стране. Как говорят в Одессе, это две большие разницы.

    Время не стоит на месте: в России возник Конгресс интеллигенции.

    Среди тех, кто его основал, - Андрей Макаревич, Лия Ахеджакова, писатель Владимир Войнович, певица Вероника Долина, добрая сотня юристов и адвокатов, еще столько же деятелей российской культуры, науки и образования.

    О чем болит душа этих честных россиян?

    «Все больше и больше достоверных сведений о нахождении войск Российской Федерации на территории Украины и их участии в боевых действиях.

    Все больше и больше тайных, анонимных захоронений российских граждан, военнослужащих, погибших на территории Украины, - позорных и оскорбительных.

    Сегодня на нас, гражданах России, лежит ответственность за будущее. Мы допустили к власти политический режим, развернувший агрессию, и мы должны сделать все возможное, чтобы остановить третью мировую войну, пролог к которой, возможно, уже сегодня разыгрывается в Украине. Конгресс интеллигенции возник на волне протестов против аннексии Крыма. К сожалению, наши худшие ожидания подтвердились.

    Сотни российских общественных деятелей, общественных и политических организаций уже заявили об антивоенной позиции. Поддерживая антивоенное обращение к президенту РФ международного общества «Мемориал», Конгресс интеллигенции требует:

    от президента России - немедленно прекратить агрессию против Украины;

    от властей России - расследовать случаи насилия и запугивания гражданских лиц - участников антивоенного движения и родственников погибших и пропавших военнослужащих;

    от руководства федеральных телевизионных каналов - прекратить агрессивную, сеющую ненависть между народами пропаганду, направленную против Украины и стран Запада; предоставить эфирное время для изложения альтернативной позиции по поводу событий в Украине.

    Конгресс интеллигенции призывает граждан России поддержать антивоенные акции и инициативы, сплотиться в широкое антивоенное движение».

    Что ж, похоже, задолго до ледостава на российских реках лед тронулся в душах сознательных граждан России. Тут уж не до мутной водицы московской пропаганды, которая сочится из-под 20 башен Кремля. В этом чистом роднике, бьющем в Конгрессе интеллигенции, может быть, спасение не только Украины…

    Виктор ЗАДВОРНОВ

    ДНР чи НДР?

    Абревіатура «ДНР» із самого початку свого появлення у засобах масової інформації якось підсвідомо почала мені щось таке нагадувати. Аж ось раптом зрозумів - нагадувала вона «НДР», колишнє новітнє державне утворення, що постало 1947-го, здається, року на сході колишньої Німеччини. Отже, то була керована урядом СРСР та його силовими органами, читай - Кремлем, так звана Німецька Демократична Республіка.

    Треба сказати, була вона не останньою серед європейських держав за своїм економічним розвитком. А все-таки, де вона тепер? І де той самий непорушний СРСР? От що головне. Немає НДР, але є та сама Німеччина, яка своєрідною птахою Фенікс відродилася попри дві (!) програні нею світові війни.

    Давайте замислимось, а чи треба нам торувати, тим паче за допомогою системи залпового вогню «Град», той самий шлях, що ним мирно, без тодішніх «Катюш» (перший «родич» «Граду») кілька десятиліть торували так звані східні німці, тобто мешканці НДР? Фактично, вони призупинили свій усебічний розвиток на ці нечисленні з точки зору вічності роки, аби зрештою знов влитися до єдиної дружньої маси - німецького народу. Воно й досі східна частина Німеччини, перебувши під опікою СРСР три з половиною десятиліття, не може оговтатися економічно, бо потужна капіталістична частина країни, тодішня ФРН, значно швидше, як той ексклюзивний модерновий потяг, відірвалася вперед в умовному змаганні за право всебічного якісного життя. Ви не вірите, що тодішня ФРН та сучасна об’єднана Німеччина були та є взірцевими країнами? Маєте право. Але правом свого переселення саме туди вже досить давно скористалися численні єврейські, не кажучи вже про німців колишнього СРСР, родини. І це при тому, що майже всі вони під час свого радянського життя були далеко не останніми за показниками грошових доходів.

    Ви уявляєте собі німців, що поливають одне одного з «Градів», а також з території сусідньої Австрії, де теж фактично є самі німці? Дивіться, навіть розділені двома державами, вони мирно собі співіснують, розв’язуючи ті або інші спірні питання зовсім не мовою зброї. Аж ось маємо свій рідний Донбас, решту іншої частини України, як також маємо сусідню «братерську» Росію з її постійним бажанням нав’язати нам власне світосприйняття. Що з того виходить, бачимо сьогодні добре.

    Вертаю до німців. Мені досі невідомо, чому саме них так не полюбляють багато моїх співвітчизників. Начебто всі без винятку німці носять з їхньої легкої руки довічне звання фашистів. Такими саме фашистами є всі ті, для кого українська держава є поняттям святим і неподільним, для кого українська мова, українська культура, інші українські цінності є святістю.

    Не хочу розглядати тих своїх переважно донбаського походження земляків, які так ненавидять Україну, підспівуючи усіляким намаганням роздерти мою державу вздовж і впоперек, але тільки зазначу - вкотре - одну цікаву закономірність, яка об’єднує благополучні народи всієї землі. Ця закономірність проста, як копійка: любов до державної мови. Як кожен будинок має свій фундамент, так само людина повинна знати і поважати мову своєї держави, аби мати можливість для власного всебічного розвитку.

    Чи всі німці володіють своєю рідною мовою? Навіть ті, які мешкають далеко закордоном? Всі. Або майже всі. Хочете посперечатися - знов-таки, маєте право. Але сперечатися з тими своїми співвітчизниками, хто не те що не знає української, але навіть її не поважає, - не маю жодного бажання. Зайвий раз зазирну до підручника німецької мови. Бо повірте, мати справу з освіченими людьми значно цікавіше, ніж з, пробачте, дикунами. До того ж агресивними зверх усілякої міри. Що поробиш, не переконують мільйонів моїх співвітчизників і мене самого «Гради», з якими вже місяцями лягаєш спати, «спиш» та прокидаєшся будь-якої хвилини, прохаючи Бога врятувати нас грішних.

    Лише дві літери переставлено місцями - з НДР раптом постала абсолютно непереконлива ДНР - і ти вже потрапляєш під тривалі обстріли з різних видів смертоносної зброї. Ти вже не мрієш про свої мирні ініціативи, бо майже неможливо зосередитися, коли той самий «Град», що стоїть під твоїми вікнами, невтомно спалахує страшним гримом вранці, вдень, ввечері, вночі, знову вранці, і так безкінечно… З іншого боку, тебе безкінечно переконує Німеччина. Можливо, також її яскравий приклад додає тобі сили та віри в щасливе майбутнє вже твоєї держави України, яка давно заслужила право на щасливе європейське життя. Радий говорити про Німеччину та Україну, що називається, годинами, але не робитиму цього зараз. Бо йде війна, в якій, на жаль, є людські жертви з обидвох боків протистояння. Як же шкода, що ті нещасні молоді хлопці так не встигли увібрати в себе українське, але водночас встигли взяти до рук зброю, від якої, власне, і загинули невідомо за які такі чесноти. Прикро, але світова історія багатьох нас не в змозі навчити життям попередніх поколінь.

    P.S. Відома любов багатьох німців також до своєї залізничної сфери. Бо ця, як майже всі інші сфери, що їх розвивають у себе вони, того варта. Навіть дорослі люди, німці полюбляють збирати дитячі іграшкові потяги з імпровізованими станціями, отримуючи від того неабияке задоволення. Одним із таких захоплених залізницею є мій давній друг Петер з Тюрінгії. Саме він багато розповідав мені, що воно таке, залізнична справа в Німеччині. Тому я мрію про ті часи, коли його країна допоможе нам і в цій галузі, яку ми в Україні досі не опанували навіть на рівні другої половини минулого століття. Ми ж бо ніяк не можемо здобути таку жадану нами незалежність.

    Олег ПИЛИПЕНКО, Донецьк

    Віталій АНДРІЯШ: «Рекорд наш!»

    Можу посперечатися будь з ким: кількість кілометрів, які здолав протягом трудової біографії машиніст локомотивного депо ст. Київ-Пасажирський Віталій АНДРІЯШ, жоден статистик не зможе підрахувати. Між іншим, нехай не намагаються любителі цифр обчислити кількість ривків та штовхань, які майстер міжнародного класу із гирьового спорту Віталій Андріяш зробив протягом своєї спортивної кар’єри.


    Скупий на слово Віталій Віталійович, днями завітавши до редакції не з пустими руками, а з дипломом, поділився приємною новиною. Нещодавно встановлено рекорд України. В. Андріяш разом з групою спортсменів у категорії «Масові заходи і марафони» потрапив до Книги рекордів України. У благородній і чесній боротьбі Віталій Віталійович до Дня фізкультурника, що відзначався минулої неділі, взяв участь в акції «Ривок до миру». Все як завжди? І так, і ні. 24 кілограми - вага гирі, 54 роки - вік, який аж ніяк не лякає мого сьогоднішнього героя.

    Пригадалися у зв’язку із цією неоднозначною перемогою рядки із пісні на слова Миколи Добронравова:

    «Будет небесам жарко!»

    Сложат о героях песни.

    В спорте надо жить ярко,

    Надо побеждать честно!

    Замерли вокруг люди,

    Светятся экраны теле…

    Верьте, что рекорд будет!

    Знайте, мы близки к цели!»

    Віталій Андріяш ще одну ціль подолав разом із своїми товаришами по спорту. Уявіть, згідно із правилами змагань потрібно було рвати гирю щохвилини правою, потім лівою рукою. І це без опускання півторапудовки на поміст. Гиря передавалася з рук у руки кожного спортсмена. У результаті команда, що у підсумку підняла 100 тонн, в якій брав участь і Віталій Віталійович, зробила, увага, 4167 підйомів. І це протягом 2 годин 48 хвилин. За простих арифметичних дій можна стверджувати, що кожний ривок «тягнувся» протягом деяких десятків секунд. Командна атака на метал? Що ж і це є беззаперечним фактом, про що свідчить відповідний диплом. Майстер спорту України Дмитро ЧЕРНЕНКО, президент Союзу гирьового спорту України Валентин БЕРЕБЕНІЧУК, майстер міжнародного класу Віталій АНДРІЯШ та майстер спорту України Назар АБРАМОВИЧ (на фото) є рекордсменами!

    Спорт об’єднує долі багатьох людей. А рекордсмен Віталій Андріяш під час рейсів у локомотиві допомагає кожному пасажирові здолати тисячі кілометрів. Віталіє Віталійовичу, бажаємо, щоб Ви ще не раз дивували світ власними рекордами! З роси і води, чемпіоне!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву В. АНДРІЯША

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05