РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 35 (12 вересня 2014)
  • Випуск №35 12 вересня 2014
    Зміст
    1. Мысли и поступки Василия ШУБОВИЧА со знаком плюс (Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    2. Яскравий епізод війни (Олег ПИЛИПЕНКО, Донецьк)
    3. Про облік та контроль в окремо взятому таборі для тимчасових переселенців з Донбасу (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    4. Анатолій ЧУДАК: «Існує різниця між страхом і боягузтвом» (Іван СОТНИКОВ)
    5. ПРАЦЬОВИТІСТЬ - це ЙОГО життєва (Петро ЗАРИЦЬКИЙ)
    6. МЕДСЕСТРА - покликання БОЖЕ (Петро ЗАРИЦЬКИЙ)
    7. «Найдётся место всем желающим жить в мире и согласии» (Герман ВАСИЧКО)
    8. Із ювілеєм, Надіє Вікторівно!
    9. Путешествуя по Шри-Ланке: романтика большой дороги (Лидия ЛЕЛЕЧЕНКО, Киев - Коломбо - Киев, Фото автора и из интернета)
    10. Что слышится в киевском метро? (Иван СОТНИКОВ, Фото с интернета)

    Мысли и поступки Василия ШУБОВИЧА со знаком плюс

    Во время недавнего 90-летнего юбилея председателя ветеранской организации Житомирского железнодорожного узла Василия Митрофановича ШУБОВИЧА в актовом зале местной станции было людно. Среди поздравлявших - областные, городские и районные власти, ветераны, железнодорожники, товарищи и друзья. От имени начальника Юго-Западной дороги Алексея КРИВОПИШИНА памятный сувенир и заслуженный знак «За сприяння розвитку Південно-Західної залізниці» вручила старший инспектор по кадрам Житомирского путейского ремонтно-механического завода Инна НЕВМЕРЖИЦКАЯ. Было время: трудился В. Шубович и в его цехах. Вот собственно и вся, как принято говорить, торжественная часть. Особенно пришлись по душе слова о том, что дело не в паспортной дате, а в том, что у Василия Митрофановича мысли и поступки, как и в молодые годы, только со знаком плюс. Его оптимизмом заряжаются многие.


    «Награда от имени начальника Юго-Западной железной дороги для меня - приятная неожиданность»,
    - уверил Василий ШУБОВИЧ старшего инспектора по кадрам
    Житомирского путейского ремонтно-механического завода Инну НЕВМЕРЖИЦКУЮ.

    Лично у меня вызвали интерес воспоминания Василия Митрофановича о той далекой войне, о которой ему напоминает осколок, «немецкий сувенир». Кусочек металла от разорвавшегося снаряда до сегодня носит в теле ветеран. Это одно из трех ранений, которые он получил в день ангела - 14 января - под Варшавой в 1945 г. 69-й год пошел после получения стального «подарка». А все, как вчера. В начале войны Василий Шубович трижды убегал из нацистского плена, работал в подполье. Позднее в течение месяца прошел подготовку на курсах для военных и был отправлен на фронт, имел ранение и контузию. Боролся до последнего дня войны и вместе с другими победителями написал свои инициалы на стене Рейхстага.

    Как свидетельство жестокости нацистов, ветеран припоминает: «Подходили советские войска к Берлину. Геббельс дал распоряжение немцам ни в коем случае не сдаваться к нам в плен, а только войскам союзников - Великобритании, Соединенных Штатов Америки, после себя ничего не оставлять. Даже голодные и оборванные, закаленные в боях, наши солдаты знали, что если где-то встретится грузовик, полный продуктов питания, то брать ничего нельзя - там ловушка, заминировано. Когда форсировали реку, которая разделяет Берлин, то все мосты и лодки были заминированы. Один солдат, который умел плавать, переплыл реку, разминировал одну лодку и дал возможность переправиться саперам и разминировать несколько лодок (за это он был удостоен звания «Герой Советского Союза»). На том берегу стояла коляска с ребенком, ребенок громко плакал. Но лишь стоило притронуться к той коляске, все бы вокруг взорвалось. Наши осторожно подошли, разминировали коляску, спасли жизни ребенку и многим побратимам».


    Фото на память

    Воспоминания постепенно перетекают в день сегодняшний. Василий Митрофанович повел речь о том, что он не понимает ситуацию, когда московский Кремль развязывает войну против Украины. Освобождали ведь русские города и села также солдаты из украинских городов и сел. Тогда были собратьями по оружию. А сейчас их внуки и правнуки идут друг против друга. Путин применяет геббельсовский принцип - чем невероятнее ложь, тем быстрее в неё поверят. Да еще и нахваливает имперского уполномоченного по тотальной военной мобилизации однодневного рейхсканцлера Третьего рейха, мол «он добивался своего, он был талантливый человек». Да, о цинизме Путлера не говорит только тот, кто ему в рот угодливо заглядывает. Говорили мы и о первом убитом железнодорожнике Антоне МОСКАЛЕНКО из Жмеринки, и о раненных отважных Викторе ЗАГЛАДЕ и Александре ШМИДТЕ из стрелковой команды станции Житомир, и о путейцах из Новограда-Волынского Андрее РАДИОНОВЕ, Романе КУРИЛЕНКО, и о стрелке охраны управления столичной магистрали Анатолии ЧУДАКЕ, и о машинисте-инструкторе из Фастова Федоре АРХИПЧУКЕ, и о слесаре-электрике из Казатинского локомотивного депо Александре ГАДЗИКОВСКОМ. И о раненных недавно составителе поездов пассажирского депо ст. Киев-Пассажирский Анатолие ВЕРЕМЕНКО, и о начальнике отделения пожарного поезда ст. Нежин Вячеславе ГЛИНЯНОМ, и о монтере пути из Нежинской дистанции пути Андрее ГУКЕ. Всем сочувствует ветеран, всем живущим желает доброго здоровья. А семье погибшего Антона Москаленко почетный железнодорожник Василий Шубович выражает искреннее сочувствие. Героическая гибель Антона Яковлевича - во имя будущего Украины. Его подвиг навсегда останется в сердцах железнодорожников Юго-Западной магистрали. А надо, чтобы и в памяти всех грядущих поколений украинцев!

    За всех переживает ветеран Великой Отечественной, пострадавший на фронтах от ранений и контузии. Знает Василий Митрофанович и о горьких судьбах вдов и матерей, потерявших самых близких людей - солдат, не вернувшихся с войны.

    …Дорога из Житомира в Киев показалась очень долгой. Мысленно перебирая в памяти слова Василия Шубовича о настоящей бойне на украинском Донбассе, где брат идёт на брата, подумалось: ведь прав Василий Митрофанович - Путин и его свита будут прокляты! А это ведь на века… Не согласиться с мнением Василия Шубовича невозможно.

    Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Яскравий епізод війни

    Цей вражаючий епізод трапився нещодавно, ось цього літа, коли між Донецьком та Києвом ще відбувався регулярний залізничний рух. Двоє співробітників Південно-Західної залізниці, обслуговуючи вагон-автомобілевоз у складі швидкісного поїзда №37/38 сполученням Донецьк - Київ, потрапили у доволі напружену ситуацію: на станції Донецьк їх оточив загін озброєних кавказців. Що то були за вояки, тепер можна стверджувати, бо ті залишили по собі своєрідного автографа.


    Водій Ігор СЛІПЕНКО та провідник службово-технічного вагона (автомобілевоза) Микола БАЧИНСЬКИЙ на території станції Донецьк.


    Автограф від «визволителів».

    З обома своїми співвітчизниками, Ігорем Сліпенком та Миколою Бачинським, тими постраждалими від несподіваного контакту з посіпаками, які нелегально прибули у Донбас встановлювати свої порядки, мені довелося поспілкуватися під час наступного перебування обох в Донецьку. Вони якраз завантажували чергову автівку до автомобілевоза. Щоби разом із її власником, котрий їхав у купейному вагоні, авто благополучно прибуло до Києва та згодом таким же чином повернулося назад.

    Аналогічну роботу Ігор з Миколою виконували буквально за дві доби до нашої зустрічі, коли раптом їхній вагон-автомобілевоз був оточений півтора десятками озброєних людей. Силоміць поклавши моїх співрозмовників на асфальт, агресивні кавказці наставили їм у голови дула своїх автоматів. Далі почали допитувати, на якій, мовляв, підставі, легкові автомобілі вивозяться ними з Донецька до якогось там Києва.

    Уяви себе, читачу, на місці цих двох робітників Південно-Західної, аби відчути всю гаму важких почуттів, лежачи безсило в оточенні своїх потенційних вбивць.

    Наші хлопці поводили себе гідно, пояснюючи своїм опонентам власні, цілком мирні робочі завдання, що виконуються згідно з правилами роботи, встановленими Укрзалізницею. Нарешті вдалося заспокоїти прибульців з Кавказу за допомогою керівництва станції Донецьк. Після того озброєні люди дозволили продовжувати готувати поїзд та вагон-автомобілевоз до відправлення, самі ж, розмістившись в автобусі, кудись виїхали.

    Щоправда, перед тим один з кавказців забажав провести з моїми співрозмовниками своєрідну «роз’яснювальну» бесіду. Мовляв, їхній загін прибув з Росії, а саме з Цхінвалу для того, аби визволити українців від засилля фашизму і тому подібних реалій. Хоча прекрасно відомо: що насправді прояви «коричневої чуми» мають місце саме в тій країні, з якої походять «визволителі». Далі озброєний лектор з Кавказу взяв до рук обов’язкового для себе та своїх земляків ножа і вирізьбив ним напис-автограф прямо на стіні нещодавно реконструйованого службового приміщення станції. Одного погляду на цей «манускрипт» достатньо, аби зробити висновок щодо рівня культури автора. Не варто сумніватися, що сьогоднішня країна-сусід свідомо виховує своїх громадян в такому саме дусі безграмотності та зухвалої демонстрації своїх суто воєнних, а зовсім не культурних, переваг.

    Щодо Ігоря та Миколи, вони виявилися справжніми чоловіками, коли мужньо перебули цей короткочасний полон. Що цікаво, ніякої агресії з їхнього боку на адресу далеко не кращих представників Росії не відчувалося під час моєї з ними розмови. Це зайвий раз засвідчило нашу спільну миролюбність та справжні українські чесноти. Ми ж бо живемо у своїй країні і чужої землі нам не треба. Але свою Батьківщину нікому зруйнувати не дамо.

    Олег ПИЛИПЕНКО, Донецьк

    Про облік та контроль в окремо взятому таборі для тимчасових переселенців з Донбасу

    До чого звик, працюючи у транспортній пресі? Перевіряти кожний факт, що з’явився у періодичних мас-медіа, на власні очі. У чому секрет такого журналістського прийому? Не відкриємо жодних америк. Для чого копіювати факти із сумнівних джерел?! Де почути про користь від гуманітарної допомоги з боку столичної магістралі? Так, у «Рабочем слове». Мова про те, що, приміром, залізничники вкладають галузеві або зібрані дружньою громадою кошти для здійснення благочинного проекту. Ця благодійна акція потрібна. На моє переконання, тимчасово переселеним особам з Донецької та Луганської областей через військові події на Сході України серед поліських столітніх дубів, ясенів та сосен має бути комфортно.


    «Для прання машина потрібна. А для машини - надійне електроживлення», - вважають тимчасові.


    Для Валентини ЖАРИКОВОЇ електропраска - справжня помічниця.

    Дванадцята дня минулої середи довела стару істину: майже всі діти-переселенці, які вступили на навчання до коростишівських навчальних закладів, мають можливість відвідувати школи. Сьогодні мова піде про реакцію мешканців санаторію «Тетерів», що у м. Коростишеві Житомирської області, на впровадження низки благодійних заходів від залізничників Південно-Західної магістралі. Пригадайте, у попередньому номері газети у матеріалі «Головне, щоб звучав шкільний дзвоник!» наше видання інформувало про те, що завдяки ініціативі з боку керівництва Південно-Західної залізниці та профкому управління столичної магістралі для майже 350 мешканців тимчасового табору для переселенців із зони військових активних сепаратистських та захватницьких дій у Луганській та Донецькій областях надійшов гуманітарний вантаж. Крім шкільного приладдя для учнів перших - десятих класів, місцевим мешканцям завезено дві пральні машини, електричні праски, електрообігрівачі, теплі ковдри, дитяче харчування і так далі.

    Кореспонденти «Рабочего слова» пройшлися житловими корпусами санаторію, поспілкувалися із мешканцями про їхні нагальні потреби. Між іншим, є потреба у пральних засобах, предметах особистої гігієни. Зубні пасти, памперси, шампуні, зубні щітки - це лише початок у переліку необхідного. Так званий ресурс, що потребує постійного поповнення. Адже тут, у санаторії, щодня зміни. Частина тимчасових мешканців від’їзджає на визволені території Донбасу. І навпаки. На їхні місця прибувають нові переселенці.

    Щоб пересвідчитися на власні очі, що все, що надійшло до «Тетерева», приносить користь, спілкуємося з молодими матусями. Світлана АКІНЖАЛІ з Харцизька та Олена ГРЕЦЬКА з Горлівки вважають, що пральні машини - прилади, без яких у наш час не обійтись. При тому у тих умовах, в яких опинилися тимчасові переселенці. Єдине «але». Через те, що місцева електромережа не витримує експлуатаційних навантажень, побутові прилади використовувати НЕМОЖЛИВО. Інакше кажучи, якщо у мережі замість необхідних 220 вольт - 190, жодна праска не працюватиме. Спілкуючись із заступником директора санаторію Віктором Пилиповичем, зрозумів, що вирішити цю проблему місцевим електрикам важко.

    Можливо, у цьому і криється відповідь на те, що замість чотирьох прасок, які подарували санаторію залізничники, в одному із корпусів у наявності була лише одна. Чому? У місцевій коморі спокійненько чекали своєї черги всі інші електроприлади. Як зазначила сестра-господарка санаторію Валентина Іванівна, вона береже їх через те, що відомі випадки «забудькуватості» колишніх мешканців під час від’їзду з «Тетерева». Очевидно, що серед осіб, які діяли за російським принципом «наглость - второе счастье», були і такі, що «заспокоювали» себе, від’їжджаючи з Коростишева до визволених Краматорська чи Слав’янська, «после нас - хоть потоп». Проте сьогодні не про моральність осіб, тимчасово переселених з Донбасу. Думаю, щоб такі випадки не повторювались, у санаторії потрібний всім відомий контроль і облік.

    Серед тих питань, які є на порядку денному, забезпечення постільною білизною. У розмові із молодими мамами Оленою Грецькою, Яною ЄГОРОВОЮ з’ясували, що одного комплекту, який потрібно щоранку випрати та протягом світлого періоду просушити, не вистачає. І ця проблема актуальна не лише для співрозмовниць. Тим не менше, постільна білизна, яку завезено залізничниками, «прохолоджується» у тій же коморі. Дивина, м’яко кажучи.

    Коли проходили повз корпус №6, познайомились із донеччанкою Валентиною ЖАРИКОВОЮ. Почувши від нас, що нещодавно надійшли нові електропраски, Валентина Олександрівна поцікавилась, як отримати у тимчасове користування хоча б одну на їхній корпус. Так було «прилаштовано» один з трьох електроприладів, які до того чекали на кращі часи у місцевій коморі. Там же бачив і ковдри…

    Серед нагальних питань - цільне молоко. Річ у тому, що навіть те дитяче харчування, яке надали для використання залізничники, необхідно розмішувати на молоці. Та його бракує через малі партії, що надходять з боку місцевого постачальника. Бракує тут і ковбасних виробів. На переконання Віктора Пилиповича, через нестачу м’ясних виробів страждають у першу чергу організми школярів, які відвідують коростишівські навчальні заклади. Отже, продовольча проблема є актуальною.

    Проблемою із енергопостачанням корпусів санаторію за дорученням керівництва столичної магістралі займатимуться залізничні фахівці. Вирішуватиметься і питання забезпечення необхідними харчами. Головне, щоб усе, що надходить зокрема у благодійних караванах, які формуються на залізничних дирекціях, надходило безпосередньо до тимчасових переселенців з Донбасу.

    Ще про одне. Спілкуючись із місцевими мешканцями, з’ясували, що бракує приліжкових килимків. Холодна долівка у поки що неопалюваних палатах в осінню пору - запорука застуди. І знову ж таки у пригоді могла б стати цупка тканина від залізничників, яка перебуває у місцевій коморі. Чергове «чому»? На думку тієї ж сестри-господарки та матусь, тканина не може замінити килимки. Мовляв, тягнеться за ногами. Подумалось, а якщо б згорнути той відрізок у декілька шарів, та й зшити звичайним наживним стіжком, з тієї тканини, могла б вийти і доріжка. Було б бажання... Серед тих, хто мешкає у «Тетереві», - чимало жінок. Знайдеться голка, знайдеться нитка. Дивись, з’являться і так звані приліжкові килимки.

    Керівництву санаторію, який свого часу був у підпорядкуванні «Укрпрофоздоровниці», важко вирішити питання щодо впровадження у дію зокрема місцевої пральні. Через давню крадіжку електродвигунів потужне обладнання давно не працює. Аж кущі проростають у службовому приміщенні.

    Нагальною потребою, як зазначає заступник директора санаторію, є забезпечення з боку Житомирської обласної влади котлів, що працюватимуть на альтернативному паливі. Про природний газ за відомих економічних причин у «Тетереві» вважають за потрібне забувати. Встановивши дров’яні котли у житлових корпусах, можна буде вважати, що зиму тимчасові переселенці зможуть пережити. Тепер головне, щоб заплановане обласною владою, було впроваджено у дію.

    У переліку необхідних санаторію речей, який отримав з рук сестри-господарки «Тетерева», - подушки, штори, портьєри. Складається враження, що перед прийомом на проживання тимчасових переселенців все це, як пишуть в офіційних документах, було відсутнє за невизначених обставин.

    Як там не є, а коли цей номер готувався до друку, з Києва та Коростеня до санаторію надійшли благодійні каравани. Війна Росії проти України, яка точиться ось уже півроку на південному сході країни - Луганщині та Донеччині, піднімає з глибин народу потужні хвилі численних ініціатив, починаючи зі збору коштів, забезпечення одягом, харчами, транспортом, медикаментами. Залізничники не стоять осторонь волонтерського руху. Про це інформуватимемо у наступному номері.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Анатолій ЧУДАК: «Існує різниця між страхом і боягузтвом»

    До війська він потрапив за повісткою з військкомату ще під час першої мобілізації у березні 2014 р. Учорашній стрілець команди з охорони адміністративної будівлі управління Південно-Західної магістралі Анатолій ЧУДАК навіть і уявити не міг, що вже незабаром доля занесе для захисту від сепаратистів та коричневої чуми з Росії в українське місто із звичайною назвою Шишкове. Під палаючий від вибухів Луганськ.

    Того дня солдат А. Чудак отримав від командування термінове завдання - доставити на тягачі підбитий бойовиками танк. У військовий вир відправились разом із водієм вантажівки. Оскільки Анатолій Миколайович знається в електричних схемах автотранспорту, то і цей панцирник, як і інші, йому належало поставити на хід у межах ремонтної бази. Остання розташовувалась неподалік. Тому ситуація не дуже турбувала нашого героя. Однак в якусь мить колеса автівки «спіткнулися» об потужну міну, закладену сепаратистами.

    Далі - вибух. І тиша. Чітко визначити потужність вибуху за швидкістю розповсюдження вогняної кулі - це прерогатива вибухотехніків. Анатолій Миколайович у ту мить втратив свідомість. Відчутною контузією не відбувся. Вибухова хвиля, що була сконцентрована в акурат під кабіною автівки, переламала три ребра сміливцю.

    …У розмові зі мною він намагається усміхнутися, але це не дуже виходить. Ще нагадують про себе рани.

    «Чи не страшно мені? - перепитує 27-річний залізничник, який змушений перебувати на реабілітації у одному із військових шпиталів у Чернігові. - Звичайно, страшно. Як кожному на війні. Але існує різниця між страхом і боягузтвом. Боягузів на фронті не бачив. Та вони, якщо чесно, довго не живуть».

    Я поцікавився його біографією. Народився воїн у невеличкому селі Гармащині, що у Ніжинському районі на Чернігівщині. З ранніх років батьки привчали до сільської праці. Тому вже після закінчення середньої школи пішов працювати до сільгосппідприємства, що функціонує у сусідньому селі Перемога. Все довелося робити на молочнотоварній фермі. Тільки і встигай корми місцевій великій рогатій худобі подавати. Прийшлося попрацювати на подібній роботі фуражиром у сусідній Лосинівці. Далі - військо. Як вже повідомлялося вище, засвоїв фах акумуляторника. Після служби вирішив пов’язати подальший життєвий шлях із залізницею. У Київському загоні відомчої воєнізованої охорони два з половиною роки тому Анатолієві було запропоновано посаду стрільця. Так би і працював. Якби не війна…

    У списку нагороджених, який надійшов із служби кадрів Південно-Західної магістралі, побачив знайоме прізвище. Анатолія Чудака нагороджено почесною грамотою Південно-Західної залізниці. Наказ затверджено начальником столичної магістралі Олексієм КРИВОПІШИНИМ. Отже нагорода знайшла воїна-залізничника. Із чим ми його і поздоровили біля каплички, що розташована у внутрішньому дворі управління Південно-Західної залізниці. Хай береже Вас Бог!

    Іван СОТНИКОВ

    ПРАЦЬОВИТІСТЬ - це ЙОГО життєва

    Для Миколи БОНДАРЯ робота - як друга сім'я. Дружина, Надія Василівна, спершу скептично ставилась до його пристрасті жити трудовими буднями вагонного депо, а потім зрозуміла, що чоловіка не переінакшиш. А він, хоча до шістдесятиліття рукою подати, без роботи й дня не проживе. Це його, так би мовити, життєва потреба.

    «Працьовитість - мамин спадок, - мовить Микола Миколайович. - А трудилася вона в буряківничій ланці рідного села Котюжинці, що в Калинівському районі на Вінниччині, і просвітку не знала. З юних літ привчила до сільської праці, бо в сім’ї, окрім моїх, чоловічих рук більше не було. Народну мудрість «Що вмієш, за плечима не носитимеш» пізнав змалечку...»

    Миколина трудова біографія звична для більшості його ровесників: школа, армія, навчання в технікумі, робота. Остання і є підмурівком усього, чого досяг у житті.

    У Козятині, як і у вагонному депо, Микола Миколайович з 1987 р. Розпочинав трудові університети столяром вагоноскладального цеху. Наступною сходинкою трудової біографії було слюсарювання в колісно-ремонтному цеху. Завзятого, беручкого, ініціативного та вмілого невдовзі призначили бригадиром цього ж цеху. На черговій посаді старшого майстра вагонного депо пропрацював 17 літ. Коли два роки тому підрозділ було реорганізовано, уміння і талант М. М. Бондаря прийшлися у підсобно-заготівельному цеху, де обійняв посаду майстра. Водночас члени профспілки депо на громадських засадах довірили лідерство.

    Робота його любить, бо віддає Бондар їй часточку свого серця. На виробництві він відповідальний та покладистий, удома - дбайливий та чуйний.

    Переконаний: благополуччя людина творить власноруч. За Миколу ніхто не замовляв слівце, щоб «тепленьке» місце посів чи мав якісь привілеї. Якщо на роботі все виконується суто за технічними та виробничими нормативами, то вдома можна пофантазувати. На подвір’ї, схожому на казку, - дві невеличкі водойми, в яких навіть рибкам комфортно. В альтанці приємно від спеки та дощу заховатися, милуючись квітами та різноманітною рослинністю, яку надихають дбайливі руки дружини Надії Василівни. В обійсті городини менше, ніж квітів, які, зацвівши, схожі на зоряне небо, що зійшло долу.

    Синами Володею та Дмитром Микола Миколайович пишається над усе, адже вони підтримують високий статус робітничої честі Бондаревого роду. Олександр понад 15 літ трудиться у вагонному депо, обіймаючи посаду бригадира автоконтрольного пункту. Дмитро працює помічником машиніста локомотивного депо.

    Як голова проспілкового комітету Микола Миколайович душею вболіває за кожного працівника, а їх у ремонтному вагонному депо понад 185 спілчан. Яка б скрута не була - жодного робочого місця вирішили не скорочувати, навіть якщо доведеться серйозно з цього приводу «подискутувати» з високим керівництвом. Якщо хтось спіткнувся на життєвому шляху - підтримають. Люди в колективі, як за надійною стіною, якщо в ньому мудре та дбайливе керівництво. Саме таким Микола Миколайович вважає начальника депо Сергія ВАСИЛЯКУ. Опорою і підтримкою Бондарю у роботі є бригадир підсобно-заготівельного цеху Євгеній ЛАНОВИЙ, майстер колісно-роликового цеху Сергій СУШКО. У спільній справі допомагають знання та добра порада працелюба із золотими руками, токаря підсобно-заготівельного цеху Петра МЄДНІКОВА та інших.

    Трудовий колектив міцний не тільки роботою, а й спільним відпочинком. Нещодавно 40 вагонників подорожували чарівним Закарпаттям, оплативши лише половину вартості путівки. У спільному набутку - також сімейний відпочинок на Шацьких озерах. Що стосується дітей вагонників, то у них найщедріший Дід Мороз, адже кожному подарував по кілька новорічних подарунків, на які профспілка депо виділила майже 30 тис. гривень.

    До Дня незалежності України портрет Миколи Бондаря занесено на міську Дошку Пошани. Шана Миколі Миколайовичу за те, що він, як міський обранець, відстоює інтереси громади у представницькому органі влади. Переконаний, що керівництво міста недостатньо вболіває, аби наш спільний дім виглядав пристойніше. У Козятині найвища в області середня заробітна плата, а за зовнішній вигляд міста соромно...

    Він постійно у пошуку та турботах. Відмінник Південно-Західної залізниці, депутат міської ради чотирьох скликань Микола Миколайович Бондар, який свою долю створив власноруч.

    Петро ЗАРИЦЬКИЙ

    МЕДСЕСТРА - покликання БОЖЕ

    Цьогорічний вересень Ользі КУКЛЮК приніс славний ювілей - півстоліття тому вона одягла білий халат. Три роки пішло на здобуття фаху фельдшера у Кременецькому медичному училищі, а сорок сім - на роботу в системі охорони здоров’я...

    У трудовій книзі Ольги Володимирівни два записи про місце роботи: фельдшер села Старі Бейзими Шепетівського району Хмельницької області та медична сестра ендокринологічного кабінету Козятинської відділкової лікарні.

    Не уявляє вона, як би склалась доля, коли пішла б вчитись на технолога, як планувала спершу. Проте якийсь внутрішній голос підказав йти у медицину. Жодного разу не пожалкувала про обраний фах. Хіба інколи закрадалася думка, що варто було вступити на навчання до медичного інституту. Але долю конем не об’їдеш. На дорогах юності зустріла славного хлопця, Віктора Куклюка, який у Козятині вивчився на помічника машиніста електровоза. Він підхопив чутливе дівоче серце й повіз на таємничу станцію закоханих…

    Дві невеличкі перерви має у трудовому стажі Ольга Володимирівна - декретні відпустки по народженню та догляду за дітками, які згодом пішли татовою стежкою, ставши залізничниками. Працюють у Козятині. Юрій трудиться інженером-технологом ремонтного вагонного депо, а Ліна веде бухгалтерський облік у колійній машинній станції.

    Віриться, що й бабусин фах у родині не перерветься, адже найстаршенький онук Валік, який навчається в одинадцятому класі, виношує задум стати лікарем. Віка та Ліза ще тішаться дитячими забавами, і поки що вибором майбутніх професій свої голівки не забивають...

    Труднощі не раз ставали на шляху Ольги Володимирівни, але вона їх долала, бо від батьків отримала мудру науку життя - самовіддано виконувати доручену справу й шанувати людей. Ці життєві орієнтири сповідувала мама, Любов Миронівна, яка розумілась у будь-якій селянській праці, і тато, Володимир Якович, який мужньо пройшов фронтовими дорогами, несучи довгождану Перемогу на рідну землю. Ті криваві дороги і важкі поранення підкосили татове життя у молодому віці.

    Понад 43 роки Ольга Володимирівна мешкає у Козятині, який став для неї любим та дорогим. У рідне село Вербівці, що в мужньому корчагінському краї, частіш повертається у спогадах, а Козятин - колиска її діток - подарував чимало вірних друзів.

    Шість років тому лихо увірвалось у родину - нагла смерть забрала голову сімейства Віктора Павловича, з яким Ольга Володимирівна прожила, мов рікою щастя пропливла. Вона просить у Бога, щоб і в родинах сина й доньки були такі ж доброзичливі та довірливі стосунки, як у неї з чоловіком…

    Ользі Володимирівні завжди щастило на добрих людей. Теплими словами згадує колишнього лікаря-ендокринолога Ніну ТАВШЕВАДЗЕ, з якою пліч-о-пліч трудилась майже два десятиліття, щодень переймаючи її уроки доброти та людяності. Трудову естафету від Ніни Сергіївни прийняла Алла ПИЛИПЧУК, у якої, крім лікаря-ендикринолога, ще й обов’язки заступника головного лікаря з поліклінічної роботи. Алла Сергіївна - відмінний фахівець, вмілий організатор.

    Ветерани - золотий фонд будь-якої сфери людської діяльності. Вони вміють сповна віддаватись справі, настирливо бороти труднощі, берегти і примножувати славні традиції колективу. Саме такими, на думку О. В. Куклюк, є медичні сестри Варвара ЗАРУЦЬКА, Марія ІЩУК та інші колеги - наслідувачі справи Гіппократа.

    Своєю роботою Ольга Володимирівна дорожить. У часи дозвілля любить зустрічати діток та внуків, пригощаючи їх власноруч приготовленими смаколиками. Спілкування з ріднею - неповторні миттєвості родинного щастя. У її відкритому проникливому погляді світиться доброта, адже без цієї риси хіба можна стільки літ трудитися у медицині?

    Петро ЗАРИЦЬКИЙ

    «Найдётся место всем желающим жить в мире и согласии»

    Первый день сентября был необычным. И дело не только в жаркой погоде, по-летнему ярком солнце.

    В этом учебном году в школе № 10 г. Бровары большой приток детей. Обычное количество учеников в сентябре - 1200, на 1 сентября этого года - 1400. Много первоклассников, а главное - много переехавших детей из Донецкой и Луганской областей. И этих детей школы в городе принимают практически без ограничения. Да что там в городе. По всей Украине, куда переехали из зоны АТО семьи, оказаны гостеприимные встречи.

    Первый урок в школах Украины начался с понятной всем темы «Україна - єдина країна». Мне же, школьному библиотекарю, было по душе помогать в организации урока классному руководителю 6-б класса Виктории ПОРТЕЧКО. Когда мы готовились по теме, поняли, что нужно обязательно провести этот урок для всех (а их в школе пять) шестых классов. В актовом зале на большом экране демонстрировались видеоролики с патриотическим содержанием, несомненно они усиливали благородные чувства в душах детей. Отличное исполнение песен, декламирование стихов, исполнение танцев - прекрасный шанс получить множество позитивных эмоций, море впечатлений и огромный заряд бодрости

    Особенно впечатляло, как дети хором пели народные песни, а потом читали так же во весь голос стихи Кобзаря «Садок вишневий коло хати…». Дружно, на одном дыхании. И когда учительница жестом попросила остановиться, желая объявить следующий номер, исполнение стихов не прекращалось… Много позитивных моментов пережили участники урока. Думаю, цель была достигнута. И когда подросток, приехавший из Луганска, прочитал на украинском языке стихи, лично я понял: Украина - наша родная гостеприимная земля, на ней найдётся место всем желающим жить в мире и согласии.

    Герман ВАСИЧКО

    Із ювілеєм, Надіє Вікторівно!

    Надія Вікторівна МАЦІЄВСЬКА свою трудову діяльність розпочала відразу після закінчення школи в 1957 р. - квитковим касиром на станції Біличі. Через рік її було призначено старшим квитковим касиром та обрано головою профспілкового комітету станції.

    Із самого початку трудової діяльності керівництво відмічало її активність, оперативність у роботі, відповідальність за доручену справу. Про її хорошу роботу як касира писали в районній газеті. Вона також відповідально відносилась і до громадської роботи: клопотала про надання санаторних путівок для працівників станції, організовувала поздоровлення зі святами, не залишалась байдужою до людських проблем і завжди намагалась допомогти людям. Її дуже поважали працівники станції.

    Працюючи квитковим касиром, Надія Вікторівна усвідомила, що власне подальше майбутнє хоче зв’язати із залізницею, і в 1960 р. вступила на заочне відділення інституту залізничного транспорту, який успішно закінчила в 1966 р.

    Під час проходження переддипломної практики в управлінні Південно-Західної залізниці вона проявила свої теоретичні знання та позитивні риси характеру, за що її із задоволенням взяли на роботу до служби цивільних споруд, на посаду інженера з економіки. А в подальшому призначили старшим інженером служби. За час роботи в управлінні Південно-Західної залізниці Надія Вікторівна проявила всі свої здібності талановитого фахівця, за що керівництво неодноразово заохочувало її грамотами, грошовими преміями та нагородами.

    Вона є відмінником п’ятирічки, чотири рази ставала переможцем соціалістичного змагання, а також має звання «Почесного залізничника», а загальний стаж роботи Н. Мацієвської на залізниці становить 45 років!

    Обіймаючи посаду старшого провідного інженера, вона виконувала великий обсяг роботи як економіста, інженера з організації та нормування праці, займалась кадровими питаннями служби, а також організацією соціалістичного змагання в структурних підрозділах. Крім того Надія Мацієвська була серед тих, хто визначав кращих серед масових професій не тільки по залізниці, а й серед залізниць колишнього СРСР.

    Одночасно Надія Вікторівна була і є активним громадським діячем, багато років поспіль обиралась профгрупоргом служби, а також понад 25 років працювала у складі профактива управління Південно-Західної залізниці, головою ради жінок.

    Багатьом запам’яталися організовані Надією Вікторівною виставки малюнків та концерти дітей співробітників управління, святкування дня 1 вересня і вручення першокласникам ранців з учбовим приладдям та книжками, які вона за домовленістю з Обухівським паперовим комбінатом отримувала для профспілки управління столичної залізниці.

    Працівники зі стажем і сьогодні згадують новорічні свята як для дітей, так і для дорослих, тематичні виставки з рукоділля, образотворчого мистецтва, екібани та інші.

    Вийшовши на заслужений відпочинок у 2002 р., за проханням голови ради ветеранів В.М. Котіля, Надія Вікторівна пішла працювати спочатку головним бухгалтером, а потім і головою ради ветеранів УОЦ і УЦОП, де вона працює понад 12 років.

    І тут Надія Вікторівна, виконуючи свої прямі обов’язки голови ради ветеранів, випускає стінгазети до свят, пише вірші і замітки до «Рабочего слова», створює стенди. Але найголовніше те, що вона сердечно піклується за своїх непрацюючих ветеранів. За її зверненнями до керівництва залізниці та профспілки управління неодноразово було заохочено та видано грошову допомогу ветеранам, які мають вік понад 80 років, «чорнобильцям» та почесним залізничникам. За її сприяння, через бухгалтерію управління, більше 60 осіб отримали свої не отримані по депонентах гроші.

    Скільки добрих слів і уваги відчули непрацюючі пенсіонери від Надії Вікторівни! І за це її дуже поважають.

    15 вересня поточного року Надії Вікторівні Мацієвській виповнюється 75 років.

    Рада ветеранів війни та праці Південно-Західної залізниці

    Редакція газети залізничників приєднується до теплих слів на адресу ювілярші.

    «Юбилей Ваш - праздничный и светлый,

    И грустить не время, не пора.

    Долгих лет Вам, яблонь в белом свете,

    Радости и счастья, и добра!»


    Путешествуя по Шри-Ланке: романтика большой дороги

    Старые поезда с людьми на подножках в окружении сочной тропической зелени… Похоже на картинку из индийского фильма? Такое существует и сейчас, но это не Индия, а Шри-Ланка, и хотя на крышах поездов пассажиры не ездят, на острове Цейлон найдется, чем вас удивить.





    Вся Шри-Ланка в целом является удивительным местом. Расположен остров в Южной Азии, немного восточнее южной оконечности Индостана и омывается водами Индийского океана и Бенгальского залива. Изначально этот остров всем знаком по своему предыдущему названию - Цейлон. Тут сразу и ассоциации со знаменитым чаем, слонами и лазурными пляжами. Стиль отдыха на Шри-Ланке можно вкратце определить так: подальше от шума и суеты, поближе к океану и к природе. Вряд ли в мире найдётся более «неторопливая» страна, чем Шри-Ланка: здесь никто никуда не спешит, как отдыхающие, так и работники наслаждаются жизнью, потому нам, привыкшим к ускоренным ритмам, это может быть в новинку.

    На многих сайтах для путешественников, помимо информации о самых известных местах Шри-Ланки, указывают и то, как до них добраться. Существует масса вариантов передвижения по острову: на машине, автобусе, поезде или на маленьком такси-скутере «тук-туке». Для переезда из города в город искушенные странствиями туристы порекомендуют воспользоваться автобусами, потому что это удобно, быстро и практично. Признаем, с автобусами и правда меньше мороки, но, с другой стороны, и меньше романтики.

    Разобраться в самих направлениях не так и сложно. Довольно часто приходится иметь дело со станцией Коломбо-Форт - главной узловой станции Шри-Ланки. Путей сообщения не так и много. Чтобы добраться до конечного пункта, приходится совершать пересадки, но все это стоит конечных путей назначения. Так, к примеру, на поездах можно добраться до Кадди, чтобы увидеть храм Зуба Будды, крупнейший ботанический сад или же посетить Галле с его знаменитым каменным голландским фортом. Нужно также и следить за поездами, которые иногда опаздывают из-за типичных проблем вроде размывания дороги грунтовыми водами или камнепадов и неторопливого способа жизни ланкийцев.

    Приобретать билеты можно через интернет, но зачастую на самих станциях функционируют билетные кассы, где вам помогут выбрать нужный маршрут. А вот выбрать класс вагона - уже на личное усмотрение. Всего их на ланкийских железных дорогах существует три. Первый класс может представлять собой как двухместные спальные купе с кондиционером, так и просто сидячие вагоны для сидения, но тоже с персональным креслом и приятным охлаждением. Существует также вагоны первого класса, которые находятся в хвосте поезда и имеют большие обзорные окна для изучения панорамы. Виды в действительности будут завораживать: от чайных плантаций до скалистых местностей, от маленьких домиков до крупных поселений.

    Любоваться красивыми видами можно из любых окон поезда, даже не панорамных. В вагонах второго класса окно будет многим меньше и при этом открытым, ведь тут уже исчезает кондиционер. Зато с потолка свисают старые вентиляторы. Работают они через один и очень скромно, но органично дополняют общую картину вместе с потертыми старыми сидениями. Люди здесь тоже будут немного другие: помимо спешащих по делам местных жителей, тут можно встретить много молодых туристов, предпочитающих сэкономить. С местами во втором классе дела обстоят похуже: если поезд загружен или вы садитесь далеко от конечной станции, то рискуете путешествовать стоя в проходе или тамбуре. В этом, безусловно, тоже кроется какой-то элемент приключения, хотя бы потому, что двери в ланкийских поездах принципиально не закрывают: можно просто стать в проеме и наблюдать за быстрой сменой зелени вокруг. Главное не выпасть. Третий класс выглядит еще скромнее. Билеты будут стоить еще дешевле, но если во втором классе еще можно ощутить определенный дух романтики, то в третьем это может граничить с опасностями. Ко всему, с местами там вообще не угадать. В целом, если говорить о выборе мест, то все зависит от того, чего вы ожидаете от поездки: для длинных переездов следует брать места с комфортом, а на кратких расстояниях можно и постоять в тамбуре, чтобы изучить настоящую экзотику.

    Довольно часто поезд вызывает у нас приятные ассоциации с трапезами за столиками, чаем в затейливых подстаканниках. На Шри-Ланке тоже кушают в поездах, но немного иначе. Сохраняется практика брать еду с собой, но очень много местных жителей покупают перекусы у продавцов, которые постоянно циркулируют по вагонам. Выбор, как и у нас: пирожки горячие, орешки и прохладительные напитки.

    На Шри-Ланке есть много различных достопримечательностей, и железная дорога является одной из них. Совершить такое путешествие - это будто побывать на еще одной экскурсии. Яркие впечатления ждут вас!

    Лидия ЛЕЛЕЧЕНКО, Киев - Коломбо - Киев, Фото автора и из интернета

    Что слышится в киевском метро?

    Ох, как старался этот 18-летний паренек, перебирая гитарные струны:

    «Таганка - все ночи полные огня,

    Таганка - зачем сгубила ты меня,

    Таганка - я твой бессменный арестант,

    Погибли юность и талант в твоих стенах».

    Народ в вагоне отзывчивый. Медь, гривны так и летели в большой целлофановый непрозрачный, кое-где отдувающийся от добытого, кулек. Песня Владимира Высоцкого всегда за душу берёт.

    Позже, когда выйдем на последней станции киевского метро «Академгородок», спрошу у юного менестреля о том, знает ли он, что такое Таганка?

    А он мне на повторе, звеня струнами на простых аккордах, подражая русскому барду:

    «Зачем же ты, судьба моя несчастная,

    Опять ведешь меня дорогой слез.

    Колючка ржавая, решетка частая,

    Вагон столыпинский да стук колес».

    - Про тюрьму, конечно, - сказал Андрей.

    Оказывается, осведомлен мой молодой собеседник был неплохо. Да, так называется знаменитая московская тюрьма. Но почему Таганка? Ответ находим в словаре еврейского языка иврит. Итак, тахана - станция, остановка, стоянка. Так сначала неофициально, а потом и официально называлась тюрьма, в которую привозили заключенных со всей Российской империи (европейской части страны) перед отправкой в Сибирь. А слово Хана обозначает конец. Хана - делать остановку в пути, привал. Это корень очень широко распространен в иврите (ханая, - автостоянка, ханут - склад, магазин).

    Что посоветовал разучить еще молодому певцу на прощанье? «Татуировочку». Это первая песня Владимира Высоцкого, открывшая также цикл «тюремных» песен. Будущий актер «Театра на Таганке» (в данном случае речь идет о московском микрорайоне - ред.) очень сочувствовал заключенным. Особенно политическим. Это те, которых советский режим за проволку запроторивал из-за инакомыслия в их взглядах на жизнь в СССР и жизнеобеспечение трудящихся масс, которые не совпадали с генеральной линией одной единственной партии.

    «Так наш ЦК писал

    в письме открытом, -

    Мы одобряем линию его».

    Это Владимир Высоцкий смеялся над «серой» массой. Да разве такое будут слушать теперь в московском метро?!

    Иван СОТНИКОВ, Фото с интернета

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05