РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 32 (22 серпня 2014)
  • Випуск №32 22 серпня 2014
    Зміст
    1. ІЗ ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
    2. Є ТАКА КРАЇНА (Тетяна КОМЛІК)
    3. «До повної Перемоги над «ввічливими» зеленими чоловічками»! (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    4. Спільним маршрутом (Ольга ЛИХАЧОВА)
    5. Станція Пенізевичі: «Чекаємо на пасажирів» (Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. АРМи прийшли, закріпилися і продовжують наступ (Микола ПАЦАК)
    7. Про «СИРОТУ» козятинську із сімейства БАНКОМАТІВ (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    8. Іспит перед наставниками (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    9. Квітнуть жоржини у Тетяни (Олександр ПОНОМАРЕНКО, Фото із сімейного архіву Т. ОРЛИК)
    10. «Я пам’ятник собі воздвиг, а ви як хочете» (Микола ПАЦАК)
    11. Головне, щоб Батьківщина була у твоєму серці! (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    12. «Лесині джерела» живлять наші душі (Оксана КЛИМЧУК)
    13. Мотоцикл-дідусь і його реставратор (Микола ПАЦАК)
    14. Данина пам’яті Бориса ОЛІЙНИКА (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Ігоря БІЛОГО)

    ІЗ ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

    Шановні колеги!

    Щиро вітаємо вас з головним святом нашої держави - Днем незалежності України! Ця визначна дата навіки започаткувала нову епоху в житті нашого народу та закріпила його вікові демократичні прагнення до національного відродження і духовної свободи.

    Зараз як ніколи важливо об’єднатися та спрямувати свої добрі справи заради щасливого майбутнього нашої Батьківщини. Завдяки наполегливій праці разом ми зможемо зробити нашу країну сильною та заможною.

    Тож, від щирого серця, шановні залізничники, бажаємо вам та вашим родинам міцного здоров’я, миру та щастя!

    З повагою,

    начальник Південно-Західної залізниці

    О.М. КРИВОПІШИН

    голова Дорпрофсожу

    О.М. ЛОГОШНЯК


    Є ТАКА КРАЇНА

    У світі є одна країна,

    Що ніжно зветься Україна, -

    Квітучий край степів, ланів,

    І буде хай вона єдина

    Та не втрача своїх синів,

    Життям що платять за свободу

    Для рідного свого народу.

    Молюся я за цю країну -

    Свою величну Україну,

    Та все в дарунок їй несу:

    Весняну квітку, мов перлину,

    І слова щирого красу,

    Що втілена навік у мові,

    Та ніжність вірної любові.

    Благати Бога не втомлюся.

    (Мене навчила так матуся

    Просить Його до забуття...

    За це низенько їй вклонюся

    І буду вдячна все життя).

    О милий, рідний, любий Боже,

    Ну хто, крім Тебе, допоможе

    Моїй країні в час суворий,

    Коли війною кожен хворий,

    І ллється українців кров?!

    Закрий гармати на затвори,

    І квітне хай одна любов

    Між українськими синами.

    Благаю, Боже, будь же з нами!

    Для себе так я не просила

    Ні долі, мудрості, ні сили,

    Як за Вітчизну я прошу

    Всіх ворогів її знесилить.

    Я в серці мрію цю ношу...

    Герої наші не вмирають -

    Їх небеса благословляють.

    Червоний колір - це калина.

    Хай жоден більше не загине!

    А ще червоний - ніжний мак.

    До них душа вкраїнська лине.

    Це України вічний знак

    І символи мого народу,

    Що виборов свою свободу!

    Тетяна КОМЛІК

    «До повної Перемоги над «ввічливими» зеленими чоловічками»!

    Зміст термінової телеграми, з якою ознайомилися у всіх підрозділах Південно-Західної залізниці, певен, не залишив байдужим жодного залізничника. В кожному слові - біль та співчуття: «В країні тривають бойові дії. Щодня гинуть українські солдати та мирні жителі. В ці тяжкі часи ми не маємо права лишатись осторонь людського горя та скрути!

    Керівництво і Дорпрофсож Південно-Західної залізниці ініціюють збір гуманітарної допомоги для української армії та мирних жителів Сходу.

    З 15 по 20 серпня 2014 року кожен працівник Південно-Західної залізниці за бажанням може долучитися до збору допомоги.

    Збір коштів та закупівлю гуманітарної допомоги для мирних жителів та військового спорядження для українських військових необхідно організувати через профспілкові комітети первинних профспілкових організацій з передачею в дирекції залізничних перевезень та територіальні комітети профспілки.

    Адреси наступних передач буде надано додатково. Перелік необхідних речей додається».


    На «гражданці» Віктор ЗАГЛАДА працює заступником начальника стрілецької команди
    на ст. Житомир служби воєнізованої охорони.
    А в зоні антитерористичної операції (АТО) - командиром артилерійського розрахунку.

    ВІД СЛІВ ДО ДІЛА

    Телеграму підписали керівник столичної магістралі Олексій КРИВОПІШИН та голова Дорпрофсожу Орест ЛОГОШНЯК.

    Перемагати «ввічливих» зелених чоловічків - справа дуже складна. Від слів про допомогу військовим керівництво Південно-Західної та дорожня профспілкова організація відразу перейшли до діла. Як стало відомо, бійцям батальйону «Шахтарськ» відправлено 50 нових рацій з ретрансляторами та гарнітурами. Ці прилади, безумовно, як ніколи, необхідні захисникам Вітчизни: від наявності спеціальних засобів радіозв’язку залежить життя бійців та успіх виконання бойових завдань.

    Солдатам не вистачає засобів зв’язку: на 238 бійців батальйону «Шахтарськ» - лише 5 рацій. Тому командир батальйону «Шахтарськ» Андрій ФІЛОНЕНКО звернувся за допомогою до начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА.

    Південно-Західна залізниця допомагає бійцям не вперше. Раніше на прохання командира батальйону «Шахтарськ» залізничники вже відправили в зону АТО два позашляховики.

    ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ У ЖИТОМИРІ

    Журналістська зацікавленість про те, як воюється на фронті, привела ваших кореспондентів цього разу до Житомира. Річ у тім, що саме тут підліковують рани два бійця. Про них - у подальшій розповіді.

    Про що говорили у славному місті на берегах Тетерева на минулому тижні? Про те, що українські військові ведуть активний наступ на околицях Донецька. Підступають наші бійці і до Горлівки. З ким довелось спілкуватися? Минулої п’ятниці кореспонденти перебували у відрядженні з метою зустрітися із мобілізованими у першому призові до Українського війська старшим стрільцем воєнізованої охорони команди ст. Житомир 40-річним Олександром ШМІДТОМ та заступником начальника цієї ж команди 43-річним Віктором ЗАГЛАДОЮ. Обидва залізничника знаходяться на реабілітації після тяжких поранень у зоні антитерористичної операції (АТО). В Олександра Івановича - поранення у ліву руку. Він одужує. У Віктора Олександровича від попадання у тіло осколків до сьогодні не квапляться гоїтися рани. Але він є оптимістом. Як і його товариш О. Шмідт.

    Не будемо видавати військової таємниці: не так вже важливо, в яких бригадах служать обидва ратоборці. Командир артилерійського розрахунку далекобійної гармати Віктор Заглада та піхотинець Олександр Шмідт знають, що таке обстріл з танків, мінометів, ствольної артилерії і установок «Град». Свідченням тому - вбиті та тяжко поранені їхні товариші по зброї. Віктора Олександровича поранено під час визволення Слов’янська.

    Сумнозвісна гора Карачун, за взяття якої полягли молоді українські військові, - в пам’яті звитяжця. - 15 «дірок» у тілі», - уточнив старшина Віктор Заглада. Олександр Іванович разом з бійцями ледь не потрапив в оточення під час військової операції із «зачищення» села Степанівка. Там же отримав поранення. Не втратити багато крові з отвору від кулі на лівій руці вчасно допоміг бойовий санітар.

    Тривожно на серці в Олександра Шмідта. Поза сумнівом, через російський «гуманітарний конвой», який на час нашої зустрічі вирушив у напрямку Луганська. Росія проігнорувала попередню домовленість про те, що вантажівки прибудуть до пункту пропуску в Харківській області, де їх могли б проінспектувати представники Червоного Хреста.

    Обидва герої бажають повертатися на фронт. Через те, що, як вони вважають, російські «гуманітарії» у супроводі регулярних армійських підрозділів прориватимуться на територію України. Сепаратисти-недобитки у цьому їм сприятимуть. Не з чужих слів В. Заглада і О. Шмідт знають, що серед найманців чимало мешканців Лугандонії (прихильників Донецької та Луганської народних республік - курсив мій В.З). Правда, серед офіцерів - чимало росіян з боку московського Кремля. Та й заслані російські козачки з берегів Терека, Кубані і Дону, найманці із Закавказзя теж проливають українську кров. Як пересиджувати у глибокому тилу, якщо коричнева кремлівська чума розповсюджується навіть із Сибіру?!

    ЯКБИ ЩЕ ДОСВІДЧЕНІ КОМАНДИРИ…

    Уточнимо, крім надійної зброї, у сучасних військових бракує бронежилетів, кевларових касок. Приміром, коли Олександр Шмідт вперше перебував у Житомирі у короткій відпустці, колектив стрілецької команди, яку очолює Василь ОнопрІЄнко, ускладчину придбав так звану «розгрузку». Це спеціальний жилет із кишенями для військових речей, що у бойових умовах мають бути під рукою у воїна. А ще через те, що в Олександра Івановича в останньому бою згоріла солдатська форма, варто подумати перед наступним відправленням на фронт над придбанням нової. Не тієї, як називають, «беушної», що отримав відразу після мобілізації. А нову та з цупкої тканини.

    Вода, їжа. Про це не раз задумувались обидва військових під час недовгих хвилин між боями. Необхідне постачання - не на висоті. Інтенданти поки що вчаться військовій логістиці. Проте волонтери нашим військовим - чудова підмога.

    До речі, через «гальмування» державної машини у сфері забезпечення Українського війська страждають солдати у зоні АТО. Саме волонтери та звичайні люди йдуть на допомогу ЗАХИСНИКАМ ВІТЧИЗНИ. Між іншим, Олександр Шмідт озвучив проблему з некомпетентності власних польових командирів. Останні чомусь впроваджують під час «зачищення» населених пунктів тактику супротив військовому глузду.


    Віктор ЗАГЛАДА розповів Олександрові ШМІДТУ цікавого анекдота.
    «Водії російського «гуманітарного конвою» жорстко відлупцювали бомжа біля Воронежа через намагання безпритульного
    закурити біля вантажівки із дитячим харчуванням». Отже з гумором у воїнів з Південно-Західної залізниці все чудово.

    - Уявіть, - говорить Олександр Іванович, - нас, піхотинців, частенько посилають в атаку попереду бронемашин або танків. Ще з часів Великої Вітчизняної відомо, що спочатку власну справу має зробити потужна військова техніка, а вже згодом варто командувати піхотою. Одне скажу, точно. Суспільство все ж таки розбереться, який тиск і звідки був у «гальмівному військовому резервуарі».

    Повторимось, Південно-Західна залізниця не залишилася осторонь від постачання фронтовиків надійною зв’язковою апаратурою. Сучасна рація. Для тих, хто нині воює на передовій, - це надійна помічниця. Пішли в історію польові телефони, кожний з яких передбачає наявність дроту між бойовими розрахунками, що у будь-яку хвилину може бути перебитий хоч кулею снайпера, хоч осколком бойової гранати. Рація у «розгрузці» - величезні відсотки на користь того, що, приміром, наші сьогоднішні герої зможуть сподіватися на вчасну допомогу на передовій. Особисто автор цих рядків бажає, щоб так і відбувалося. До повної Перемоги над «ввічливими» зеленими чоловічками, що сунуть і сунуть на Донбас через український кордон. Трясця на кожну російську матір, сестру, дружину, що благословляє представників чоловічої статі топтати не свою землю смердючим від далекого походу чоботом або берцами (сучасне військове взуття - ред.).

    Путін розв’язав війну проти України. Проти кожного, хто хоче жити в цій країні мирно. Політики їй відразу придумали назву. Гібридна, терористична. Після кривавої бійні на Сході України, епітетів цій, коли слов’янин йде проти слов’янина, братовбивчій бійні буде предостатньо. Але річ про те, що на фоні смертей з обох протиборствуючих боків на фронті для наших захисників були все ж таки переміни. Позитивні. Чому? Тому, що ми, українці, шановні читачі, на стільки прикипіли душею до нашої неньки-батьківщини, що нікому її не віддамо. Про це нагадали мені і знайомі вже вам командир артилерійського розрахунку Віктор Заглада та піхотинець Олександр Шмідт.

    ДО НОВИХ ЗУСТРІЧЕЙ, СМІЛИВЦІ!

    З багатьох підрозділів столичної магістралі на фронт мобілізовано залізничників-звитяжців. Ми зокрема зателефонували до кадровиків Козятинської дирекції залізничних перевезень. Воєнізований загін охорони відправив 19 стрільців, експлуатаційне вагонне депо ст. Козятин - 7 робітників, дирекція проводила до АТО шістьох сміливців, будівельно-монтажне експлуатаційне управління - чотирьох, енергетики - трьох, колійники - одного. Подібні цифри - на інших дирекціях.

    Хай береже Всевишній тих воїнів, які попри всі негаразди йдуть в ім’я захисту власних родин на Схід України, не боячись поповнити ряди Небесної сотні. Тієї сотні, яка клала власні життя на Майдані заради світлого майбутнього нашої держави. Без золотих батонів в її споживчому раціоні. На будь-якому клаптику української землі.

    Кава, якою частували Віктор Олександрович та Олександр Іванович, попри цукор, здалася гіркою. Через надлишкові емоції, напевне. Блакитні очі В. Заглади виявляли впевненість у завтрашньому дні. Однак, суворий погляд О. Шмідта наче нагадував про те, що йому та його товаришу по зброї час відпочивати. Не такою вже довгою видається відпустка через фронтове поранення. Незабаром до бою. Ми говорили один одному «До побачення!». Артилерист Віктор Заглада та піхотинець Олександр Шмідт обіцяли повернутися! Не лише нам, журналістам. І обов’язково з Перемогою! До нових зустрічей, сміливці! Хай вас береже Бог та розумні командири!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Спільним маршрутом

    Днями спільним маршрутом проїхали начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН та голова Київської державної адміністрації Віталій КЛИЧКО. Вони влаштували об’їзд за маршрутом міської електрички.

    Олексій Кривопішин проінформував Віталія Кличка про те, що потрібно зробити, щоб зменшити інтервал руху електричок. Насамперед, необхідно вирішити питання щодо якнайшвидшого ритмічного фінансування у сфері технічного обслуговування електропоїздів, а також відремонтувати всі дванадцять електропоїздів, відкрити замовлення на два роки, відновити і добавити рухомий склад. Саме це і дозволить скоротити інтервал руху поїздів.

    Після об’їзду Віталій Кличко повідомив, що на найближчому засіданні Київради буде підняте це питання. Адже цей проект дуже потрібний для киян та гостей столиці.

    Нагадаємо, що міська електричка станом на середину серпня курсує у складі чотирьох електропоїздів, тоді як на балансі комунального підприємства «Київпастранс» перебуває 12 електропоїздів.

    До слова. Цьогоріч проекту «Міська електричка» виповнюється п’ять років. Час показав, що ініціатива начальника залізниці Олексія Кривопішина з впровадження цього нового для Києва виду транспорту була дуже своєчасною та корисною.

    Ольга ЛИХАЧОВА

    Станція Пенізевичі: «Чекаємо на пасажирів»

    Станція Пенізевичі належить до тих підрозділів Коростенської дирекції залізничних перевезень, де завжди і обсяги навантажень досить значні, і рух поїздів пожвавлений. Тут - дві головні колії і п’ять приймально-вантажовідправних. Свою продукцію відправляють ПАТ «Малинський кам’янодробильний завод», ПрАТ «Пенізевицький кар’єр» і «Пенізевицьке кар’єроуправління» державного підприємства «Управління промислових підприємств держадміністрації залізничного транспорту України». Хто ж забезпечує надійну роботу станції, співпрацю з вантажовідправниками? - поцікавились ми, побувавши нещодавно в цьому колективі, який очолює Валентина СКУРАТІВСЬКА.



    Заступник начальника станції з вантажної та комерційної роботи Костянтин АРТЕМОВИЧ та вантажний касир Наталія ЗОРІНА.


    Начальник станції Валентина СКУРАТІВСЬКА.


    Прийомоздавальник вантажу та багажу Ірина КУЧЕРЕНКО та
    оператор Бюро з інформації про підхід та прибуття вантажів Наталія ПЕТРОВИЧ.


    Черговий по станції Вадим САВЧЕНКО.

    У Пенізевичах трудиться 46 чоловік, серед яких багато молоді, розповіла Валентина Іванівна. Станція має чимало особливостей. По-перше, ритм роботи надзвичайно напружений, тож, прийшовши трудитись, молодий працівник має налаштуватися на роботу в інтенсивному ритмі. Утім молодь, яка проходить стажування після залізничних навчальних закладів, переконується у цьому відразу. Валентина Скуратівська розповідає, що Пенізевичі стали своєрідною кузнею залізничних кадрів, адже серед тих, хто набував тут першого трудового досвіду, є і нинішні працівники диспетчерського апарату Коростенської дирекції, і начальники станцій.

    Якщо говорити про сьогоднішню когорту відповідальної молоді в Пенізевичах, то до неї належить 28-річний заступник начальника станції з вантажної і комерційної роботи Костянтин Артемович. Він починав залізничну діяльність з посади товарного касира, старшого товарного касира, тобто володіє добре потрібними знаннями в роботі, належним чином її організовує. Докладають усіх зусиль, аби відмінно виконувати покладені на них обов’язки товарний касир Наталія Зоріна, прийомо-здавальник Ірина Кучеренко, складач поїздів Петро Білошицький.

    Сумлінно трудиться в Пенізевичах черговий по станції Вадим Савченко, досвід якого вже сягає двох десятиліть. Він прийшов у цей підрозділ черговим по парку, затим працював складачем поїздів. Сумлінності і відповідальності у роботі навчала його і мама Ніна Григорівна, яка тривалий час працювала на станції.

    Серед тих, хто бере на себе поважну й відповідальну місію власним прикладом добросовісності навчати молоде покоління, - Наталія Петрович, яка працює на станції майже 20 літ. Наталія Олексіївна - оператор Бюро з інформації про підхід та прибуття вантажів по станції. Зібрана і відповідальна працівниця. Нині вона в цьому підрозділі одна з найдосвідченіших. Їй, добре знаючій свою справу, часто доводиться бути наставником для молоді.

    Щоб виконувати, як слід, важливі щоденні завдання, колективу, своєрідному сплаву молодості і досвіду, потрібно працювати, як чітко злагоджений механізм. А про обсяг роботи свідчать цифри: за липень понад 5 тисяч 700 вагонів із щебенем відправлено з цієї станції. Це значна цифра, навіть на 9 відсотків більша за минулорічну за цей же місяць. Водночас це і понад сім з половиною мільйонів гривень у казну залізниці.

    У розмові з Валентиною Скуратівською цікавлюся, чи були нововведення у них останнім часом. Були. Нещодавно на станції встановили резервне джерело електропостачання - дизель-генераторний агрегат (ДГА). Це, знову ж таки, заради забезпечення безперебійного руху поїздів. Безпечний, безперебійний рух для колективу - аксіома.

    І ще один штрих про Пенізевичі. Станція, яка розташувалася між зеленню височезних сосен, виглядала охайною й акуратною. Очевидно, дбати про чистоту й порядок також ніколи не забуває злагоджений колектив.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    У телефонній розмові із начальником станції Пенізевичі з’ясували, що влітку та восени місцева пасажирська платформа оживає від напливу грибників. «Місця для тихого полювання тут знані, - говорить Валентина Скуратівська. - Варто лише минути узлісся, як кошик непомітно почне наповнюватися. Єдине але. Цього літа дощ - рідкий гість на Житомирщині. Тож і не квапляться «мисливці» за білими грибами. Почекаємо…»

    Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    АРМи прийшли, закріпилися і продовжують наступ

    Перехід на сучасні інформаційні технології, автоматизації робочих місць всупереч різного роду негараздам прискорюється. І чим далі, тим більше. Наше життя вже не мислиме без комп’ютера, інтернету, відеорегістраторів… Але я добре пам’ятаю, як поважні залізничні матрони з острахом дивилися на екран монітора і тримали під рукою зошити, де розписувалася послідовність роботи: зайти, підвести стрілочку під малюнок, натиснути «Enter», вийти… Тепер же повсюди вправні жіночі пальчики літають над клавіатурою, а кабінет без персонального комп’ютера - це вчорашній день. День, коли залізничних комп’ютерників ще запитували про кількість робочих місць, автоматизованих (АРМ) за той чи інший період. Нині запитання ставиться по-іншому: а що залишилося автоматизувати?

    Зрозуміло, осучаснення виробничого процесу - справа складна, і є ланки, де розумна електронна машина не замінить людину, але результат уже вражає. В зоні обслуговування Конотопського регіонального інформаційно-обчислювального центру (РІОЦ) на даний час нараховується 1060 одиниць техніки, тобто персональних комп’ютерів, де встановлено необхідні для залізничної роботи програми. До речі, це програмне забезпечення створене нашими, українськими залізничними програмістами. Начальник регіонального інформаційно-обчислювального центру (РІОЦ) Олексій ЛАПА розповідає, що в поточному році завершили запровадження «АРМ ДСП» на сорока станціях Конотопської дирекції, тобто на всіх, де необхідно. Також діє «АРМ ДНЦ». Усе це вже дозволяє ефективніше керувати рухом поїздів. У найближчих планах - об’єднати (АРМ) чергових по станціях, поїзних диспетчерів із мікропроцесорною системою диспетчерської централізації «Каскад», що, безумовно, матиме позитивне значення для управління перевізним процесом. У цьому ж таки році з участю РІОЦ налагоджувалася оптово-волоконна мережа зв’язку між станціями дільниці Конотоп - Ворожба.

    Найбільше число АРМів запроваджено в фінансово-економічній сфері. У сфері, яка має властивість змінюватися: приміром, прийнято новий закон, поправку до закону, почали діяти нові правила, накази - їх комп’ютер повинен врахувати. Тому електронним машинам потрібен постійний супровід, необхідне втручання фахівця-програміста, бо рядовому користувачеві не до будь-яких мов програмування. У кожного фахівця залізничного транспорту власні турботи. Тепер про провідного інженер-технолога РІОЦ Наталію Білоус. Без неї, за словами Олексія Володимировича, бухгалтерський облік у відокремлених підрозділах регіону просто зупинився б.

    Її колега - провідний інженер-технолог Інна Калинська, яка опікується вантажними перевезеннями. Вона готова у будь-який момент надати допомогу в роботі із програмним забезпеченням працівникам комерційного відділу дирекції та клієнтам залізниці.

    Також Олексій Лапа називає представників РІОЦ на вузлах. У Хуторі, Бахмачі і Ворожбі… У Щорсі це Микола Кухаренко, за яким закріплене локомотивне депо і дистанція колії, станція Щорс і навколишні маленькі станції, а також станція Корюківка, що завжди має вивантаження-навантаження.

    Зростання кількості ПЕОМ, ускладнення програмного забезпечення вимагає, зрозуміло, більшого числа кваліфікованих кадрів. У нинішньому році до РІОЦ прийшла працювати випускниця Харківської державної академії залізничного транспорту Ніка Почепцова. «І який тепер рівень молодих?» - запитую у начальника регіонального інформаційно-обчислювального центру. «На другий день уже виконувала виробниче завдання, - відповів він. - Знання професійні, навички є, існує бажання працювати. А все інше прийде з часом».

    І тепер щодо проблем. Традиційне запитання до керівника. Я вже налаштувався слухати про період перемін, про гроші, матеріали й запчастини, що забувають дорогу в Конотоп. Олексій Лапа відповів мудріше: «Не із проблемами ми стикаємося, а із труднощами. А їх можна вирішувати і вони вирішуються. Не сьогодні - так завтра». Чесне слово, мені подобаються його відповідь і його оптимізм.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Відсутність затримок інформаційних потоків за вини обчислювального центру, високий рівень стійкості від відказів апаратури під час роботи, своєчасне виконання звернень від користувачів, обробка заявок користувачів на консультації по роботі в інформаційних системах, методики вирішення інфраструктурних задач. Це далеко не повний перелік виробничих турбот сучасних інженерів. Командний підхід дозволяє досягнути ефекту у виробництві - високих результатів. Це важливий момент, який виявляється особливо ефективно під час виконання колективом Конотопського РІОЦ важливих завдань та доручень від керівництва Південно-Західної залізниці.

    Микола ПАЦАК

    Про «СИРОТУ» козятинську із сімейства БАНКОМАТІВ

    Організація переходу залізничників для отримання заробітної платні через банкомати, безумовно, була позитивно сприйнятою працівниками столичної магістралі. Передусім, це зручно для людей, бо необхідну суму грошей кожен може отримати в банкоматі коли заманеться. Головне, аби банкомати завжди працювали. І щоб в них була готівка. Здавалося, тут проблем не було, проте вони виникли в іншому - наявності цих банкоматів. Так, для Козятина, де мешкають декілька тисяч залізничників, лише один наявний у місті банкомат «Ощадбанку». Саме тут можна отримати зароблене.

    Але ж наголошуємо: термінал у місті лише один. І це створює для клієнтів банківської установи певні незручності. У дні нарахування зарплатні, коли більшість клієнтів банку намагаються отримати зароблене, перед цим єдиним банкоматом завжди виникали великі черги. Люди скаржилися, керівництво фінансової установи обіцяло виправити ситуацію, однак минав час та нічого не змінювалося. Черги як були, так і залишалися.

    - Не все від нас залежить, - пояснює ситуацію керуюча Козятинською філією «Ощадбанку» Лариса ЖУРБА. - Років зо два тому було ухвалено рішення встановити додатково три банкомати поблизу чи на території, де працюють більшість залізничників нашого міста. Навіть визначили ці місця: залізничний вокзал, локомотивне депо та адмінбудівля дирекції залізничних перевезень. Узгодили всі питання і з Фондом держмайна України, всіма іншими відповідними державними структурами, кого це стосувалося. Підготували необхідну угоду для укладення з керівництвом залізничників. Придбали три сучасні банкомати. Однак угода так і залишається непідписаною. Чому? Мені важко відповісти на це питання. Тож у певні дні черги біля банкомата «Ощадбанку» виникають регулярно. І відбувається це часто з криками, сварками, мало не з бійками. Та й нам доводиться вислуховувати чимало нарікань від незадоволених клієнтів.

    Як виходимо із ситуації?

    У місті працюють ще дві філії нашого банку, які теж обслуговують клієнтів. Там залізничники можуть отримати гроші лише за наявності паспорта. А це не всіх влаштовує. Крім того, ми маємо угоду з двома банками-партнерами: «Укр-газбанк» та «Укрсиббанк», де наші клієнти знімають гроші, не витрачаючись на комісійні послуги. Однак там не завжди є достатньо готівки, і часто клієнтів цих банків обслуговують у нас. А це ще додаткові люди у чергу. Можна отримати гроші в банкоматах у сусідніх населених пунктах. Щоправда, зручності нашим клієнтам це не додає. Тому й доводиться вибачатися перед людьми і чекати, коли ж угода у Києві буде нарешті підписана, щоб три нових додаткових банкомати за-працювали у нашому місті.

    Це точка зору на проблему представників «Ощадбанку». А що говорить керівництво Козятинського залізничного вузла?

    Зі встановленням та облаштуванням банкоматів у локомотивному депо та на вокзалі проблем не виникає. Там лише чекають відповідного розпорядження, як тільки буде підписана відповідна угода. А от з адмінбудівлею дирекції поки що не все зрозуміло. Як пояснив головний інженер дирекції Геннадій ХРАБАН, варіант, щоб встановити банкомат у фойє будівлі, не підходить, бо адмінбудівля дирекції - режимний об’єкт. А рубати окреме вікно для банкомата, щоб клієнти могли обслуговуватися з вулиці, недоречно. Це може в цілому зашкодити будівельній конструкції. Словом, шукають варіант, щоб влаштував дві сторони.

    А поки питання вирішується, черги та скандали поблизу єдиного банкомата з постійною періодичністю продовжуються. І як довго це триватиме, людям ніхто сказати не може. Економічна ситуація в країні погіршується. Це тягне за собою підвищення соціальної напруги в суспільстві. Як приклад, біля сиротливого термінала «Ощадбанку» в Козятині.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Іспит перед наставниками

    Коли зустрічаються ветерани - це завжди хвилюючі хвилини… Але нинішня зустріч мала особливу «родзинку», бо з’їхались колишні керівники галузевої служби колії, начальники дистанцій колій та лісонасаджень, очільники колійних машинних станцій та відділів колії при дирекціях Південно-Західної. Прибуло майже 40 осіб - тодішніх залізничників із усіх куточків столичної магістралі. Вони радо вітали один одного і щедро ділились спогадами про трудові роки. І хоча деякі залізничники уже досягли пенсійного віку, але працюють. Вони (їх всього три) теж не приховували хвилювання та із задоволенням використовували можливість поспілкуватися із поважними ветеранами. Адже всі вони як особистості сформувались саме на столичній магістралі.

    Під час урочистостей, які відбувалися в актовій залі Українського центру з обслуговування пасажирів (УЦОП), Віталій Калюжний, начальник галузевої служби колії, у вітальному слові підбирав найтепліші слова для ветеранів. Після привітання Віталій Володимирович розповів про плани, які варто втілювати колійникам, про нову техніку, яка сьогодні допомагає виконувати завдання. А наприкінці зізнався, що його хвилювання поглибилися, зокрема, ще й від того, що є можливість поспілкуватися із поважними ветеранами, які зробили величезний внесок у трудове життя Південно-Західної. «Дуже важливі для нас такі зустрічі, вони - неначе іспити перед наставниками, своєрідний звіт за засвоєні матеріали, розуміння яких приходить з роками», - каже Віталій Володимирович.

    Пройнявшись атмосферою свята, виступаючі із задоволенням згадували минулі роки. Як розбудувалась залізниця, скільки труднощів довелось пройти і якими надійними є колеги, що пліч-о-пліч працюють і працювали і в дистанціях, і в КМС, і у відділеннях залізниці. Пізніше з великим інтересом гості переглянули документальний фільм, де проілюстровано історію трудового життя залізниці, зокрема колійників, які розпочинали будувати Південно-Західну. До слова, автор фільму, вона - серед організаторів зустрічі, - начальник сектору з охорони праці галузевої служби колії Галина Василькова.

    Цікаві випадки з робочих буднів згадував ветеран-залізничник Федір Возненко, який запевнив, що кожному із присутніх у залі є чим похвалитися. Зокрема - про свої здобутки. Але він - найстарший серед присутніх, тому розповісти може набагато більше. І, справді, його розповідь була насичена особистими фактами. Михайло Бруй читав уривок з поеми російського поета Миколи Нєкрасова «Железная дорога».

    Колишній начальник служби Володимир БуЧко, привітавши залізничну родину, щиро подякував усім організаторам зустрічі за проведену велику роботу, а потім поринув у спогади. Згадав, як організовувалась служба Південно-Західної, які були при цьому перепони, як ділили техніку з колишніми колегами із Союзу. Згадав про людей, з якими довелось працювати, і про нинішню молодь, яка прийшла на зміну ветеранам.

    До слова був запрошений і Микола Шавловський, який пригадав, що головним своїм досягненням вважає відселення залізничників із вагончиків і будування для їхніх сімей житла. Що кожний із присутніх складав свій життєвий іспит і зробив усе від нього можливе, аби ці іспити відзначилися успіхом. І неважливо, яких посад досягнули у житті, бо найголовніше - залишатися людиною.

    Присутні щиро дякували адміністрації залізниці за можливість зустрітися і відтворити події давності, згадати все. Хочеться вірити, що через рік, два, три, одним словом, у майбутньому, коли колишні залізничники зустрінуться знову, вони будуть також бадьорі і здорові. І їм було про що згадати з власного досвіду та з літопису життя залізничної галузі.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Квітнуть жоржини у Тетяни

    …Навколо хати, на городі, у парниках, біля тільки-но збудованої церкви на Березанщині, що поблизу Василькова, - скрізь ваблять зір квіти, посаджені її дбайливими руками. А коли працювала черговою на переїзді у Василькові, біля її посту квіти були теж: вони, здавалося, прорізалися з асфальту, але цвіли, квітнули практично до морозів.

    Двадцять сім років Тетяна Григорівна Орлик пропрацювала спочатку стрілочницею, а потім черговою на залізничному переїзді. Це - півжиття. Тепер вона на заслуженому відпочинку. Щоб краще пізнати життя залізничниці в минулому, ми поспілкувались з цією жінкою, закоханою в квіти.

    - Тетяно Григорівно, які були відчуття, коли пішли на пенсію?

    - Повірте, перший місяць почувалася ніяково - чомусь здавалось, що ти вже нікому не потрібна, але потім звикла. У мене чудова сім’я: повне взаєморозуміння з чоловіком і, звичайно, моя гордість і відрада - це мої діти і онуки.


    Життя продовжується і на пенсії.

    - Чи болить душа про долю Батьківщини?

    - Хочеться вірити, що незабаром настане мир і спокій. Але тривога за майбутнє українського народу ніколи не покидає мене.

    - Що можете згадати про роботу на залізниці?

    - Робота відповідальна, і, зрозуміло, жодних помилок і відхилень на такій роботі бути не може, адже залізниця була, є і залишається зоною підвищеної небезпеки, тому ніколи не дозволяла собі розслабитись. Сьогодні, не знаю чому, переїзд закритий - у ньому, мабуть, уже немає потреби, і від цього, повірте, коли дивлюсь на забиті дошками вікна моєї, як казали люди, будки, чомусь до болю стискається серце. Ніби не стало чогось мені дорогого і близького водночас, наче щось особисто у мене відрізали і викинули на сміття, як непотріб...

    - Як в матеріальному плані почуває себе залізничник на пенсії?

    - Як і більшість людей у країні - важко. Але розумію: тисячам, а може, й десяткам тисяч не легше. Це - по-перше, а по-друге, маю присадибну ділянку, зранку до ночі - на городі: і з цього хоч якийсь, але додаток до сімейного бюджету маю. Звичайно, допомагаю дітям і онукам - тому по-справжньому щаслива, і життя на пенсії продовжується теж.

    - А квітами давно захоплюєтеся?

    - Скільки себе пам’ятаю, і це вже не просто захоплення, а стиль життя, як комусь, приміром, сходити на риболовлю чи подивитись футбол. Без квітів я свого життя не уявляю.

    - Яка улюблена страва Вашої родини?

    - Родина велика, тому вподобання різні. Все, що замовляють, те й приготую: хоч плов, хоч борщ, хоч юшку, хоч торт онучкам - на те я й жінка.

    - Що хочете побажати тим, хто сьогодні працює на залізниці, і тим, хто, як Ви, на заслуженому відпочинку?

    - Молоді - кар’єрного зростання; старшому поколінню - добробуту, а всім разом - миру і спокою на нашій землі.

    …Спека спала. Далеко за лісом ховалося сонце, коли я покидав обійстя Тетяни Орлик. Пелюстки мальв, айстр і жоржин погойдував легенький вітерець; лише коренасті чорнобривці, мов солдати, стояли струнко. Коли глянув на Тетяну Григорівну, зачиняючи хвіртку, вона посміхнулась, але ця посмішка здалася мені не зовсім щирою. Це, мабуть, через очі, в яких я побачив біль і тривогу водночас. І ця біль і тривога притаманна сьогодні - це точно - кожній українській жінці.

    Олександр ПОНОМАРЕНКО, Фото із сімейного архіву Т. ОРЛИК

    «Я пам’ятник собі воздвиг, а ви як хочете»

    Максим Рильський стверджував, що переклад - це теж мистецтво. І коли далі говорити про українську літературу, то в ній сформувалася своя, українська, перекладацька школа, відмінна від російської, за що була критикована та бита. Що крім Агатангела Кримського, самого Максима Тадейовича, Бориса Тена й Діодора Бобиря, відомих кожному школяреві, на перекладацькій ниві за радянського часу плідно працювали інші майстри слова. Що багато найвизначніших творів світової літератури відтворено українською мовою. Що в цьому мистецькому цеху не останнє місце зайняли Григорій Кочур та Микола Лукаш.


    Григорій Кочур


    Микола Лукаш

    ПЕРЕКЛАД І ПЕРЕКЛАДАЧІ

    Речі дивні трапляються в світі. Ось і на перекладацькій ниві дивина. Григорій Кочур й Микола Лукаш народилися майже в один час і в одному краї - на Чернігівщині. Це вже потім владоможці із трьох губерній - Чернігівської, Полтавської та Харківської - скроїли Сумську область. Обидва - поліглоти: знали понад три десятки мов, однаково зазнали лиха від совєцької влади, попри замовчування та офіційне переслідування сказали золоте слово в літературі, залишивши по собі пам’ять як про людей, що з повним правом могли повторити Шевченкове: «Ми чесно йшли, ми не лукавили з тобою, у нас нема й зерна неправди за собою». Вони товаришували, хоча були зовсім неоднакові за вдачею.

    Перекладають по-різному. В дожовтневій літературі, приміром, вдавалися до переспівів. Це - найлегший спосіб відтворити думку чужомовного твору. Тільки вимагати бодай половини тотожності зайве. У Ґете був «Uber allen Gipfeln», у Лермонтова - «Горные вершины спят во тьме ночной». Нині обидва твори вважаються класичними, а про подібність знають хіба що спеціалісти. За радянської доби практикувався переклад із перекладу. Це коли російський варіант дублювався мовою національної меншини. Нерідко літератор, не знаючи мови оригіналу, послуговувався підрядником - дослівним перекладом тексту твору, виконаного лінгвістом-фахівцем.

    Зрозуміло, у всіх цих випадках втрачалася мистецька цінність. Бо навіть при прямому перекладі з оригіналу виникає немало труднощів. Тарас Шевченко написав: «Так і треба! Бо немає господа на небі». У різних перекладачів російською вони відтворені по-різному: «…вот и вся вам От Бога награда», «…потому что Бог нам не ограда», «Так и надо. Потому что Бога нет на небе!». Три переклади, до речі, один із них виконаний поетом Федором Сологубом, але тільки в останньому найточніше передано думку Кобзаря.

    РОДОМ ІЗ КРОЛЕВЦЯ, РОДОМ ІЗ ФЕСЬКІВКИ

    Григорій Кочур і Микола Лукаш - перекладачі від Бога. Комусь він дає хист до малювання, комусь - до музики, їм же щедро дарований талант засвоювати мови, помножений на талант літературний.

    Кролевець часів громадянської війни. У багатодітній родині народжується хлопчик, який рік, два, п’ять мовчить. Дивна дитина: усе розуміє, а не говорить. І нікому до нього немає діла, лише хрещений батько й материн брат Дмитро Оникієнко читає дитині казки. А одного разу під містом зупинилися цигани. Хлопченя прибилося до табору та й помандрувало з ним у світ. Минули літо, осінь. Вже й забувати стали про Миколку Лукаша, як з’явився він у Кролевці. Говорив, розповідав, але по-циганськи. І ще міг спілкуватися українською, російською та польською мовами.

    А далі Микола Лукаш швидко випередив своїх «нормальних» ровесників у розвитку і після закінчення школи вступив на історичний факультет Київського університету.

    Леонід Череватенко якось запитає, звідки у нього знання чужих мов? Лукаш обурився: «Як то звідки? Та я ж родом з Кролевця!»

    - Ну то й що? Хіба в Кролевці є інститут іноземних мов? - допитувався далі співрозмовник.

    «Інституту нема й не було, - не прийняв жарту Микола Лукаш, - проте Кролевець розташовано саме на кордоні українсько-російському. Дві мови, як мінімум, я мусив знати. Кролевеччина - то Південно-Східне Полісся, - без білоруської себто не обійшлося: ён, адтуль, пакуль, птушка, бацян. Далі - поляки, які там осіли здавна і з якими я спілкувався польською. Ясна річ, євреї, що становили чверть міського населення. А єврейських мов, як відомо, дві - їдиш та іврит. Довелося вчити, бо старі євреї не дуже нас визнавали. А їдиш - це, власне, плятдойч, себто «низька» німецька. З цього й почалося. Треба тільки наважитись, а тоді - як у Тичини: «Чужа звучить мені, як рідна». От і все. Потім воно саме собою піде».

    З такою ж «простотою» засвоював мови і Григорій Кочур. Правда, далеко, в Інтинському таборі, де відбували ув’язнення представники різних народів - прибалти, грузини, вірмени. Не маючи ні словників, ні підручників, записував слова в саморобний із жовтого паперу з цементних мішків блокнотик слова та фрази від табірних товаришів, а коли випадала нагода дістати літературні твори новозасвоюваними мовами, відразу ж брався за переклад.

    Правда, його важкому табірному університетові передувало навчання у Київському інституті народної освіти, де викладали Степан Савченко, Микола Зеров, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський, Сергій Маслов, знайомство із Валер’яном Підмогильним, Максимом Рильським, Михайлом Драй-Хмарою, Миколою Бажаном, знання основних європейських мов та вдалий дебют на перекладацькій ниві.

    Народився Григорій Порфирович у селі Феськівці Менського району на Чернігівщині. У три роки навчився читати. Дуже рано потрапив до його рук журнал «Нива» з перекладами, які вразили хлопця, і він наполегливо береться за вивчення мов.

    Тридцяті роки - роки репресій проти української інтелігенції. Закінчивши ВНЗ, уникаючи переслідування за знайомство із уже засудженими вчителями і старшими товаришами, Григорій Кочур із дружиною їдуть працювати до Тирасполя, а потім - до Вінниці. Війна й окупація застала подружжя в Полтаві. Шукаючи, де заробити на шматок хліба, Григорій Кочур влаштовується працювати в історичному музеї. Відразу ж після звільнення проситься добровольцем на фронт, та СМЕРШ («Смерть шпигунам» - назва низки незалежних контррозвідувальних організацій у радянському Союзі під час Великої Вітчизняної війни - ред.) не дрімає - його з дружиною звинувачено в буржуазному націоналізмі й заслано на десять років до Сибіру.

    ЧЕРЕЗ РЕПРЕСІЇ ДО ЗІРОК

    Тут треба сказати, що українську перекладацьку школу в роки репресій було фактично знищено. І коли Кочур повертається в Україну, навколо нього гуртуються талановиті літератори - він став тією ланкою, яка поєднала творчі покоління тридцятих і шістдесятих років ХХ ст. В історії літератури будинок перекладача, куплений із допомогою Максима Рильського, бо шахтарської пенсії не вистачило, названо «Ірпінським університетом». В ньому бували Ліна Костенко, Іван Дзюба, Ірина Жиленко, Вадим Скуратівський, Опанас Заливаха, Іван Світличний, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, точніше, весь цвіт тодішньої української інтелігенції, в тому числі й Микола Лукаш. Більшу частину будинку займали книжки, й розповідають, що в бібліотеці Вернадського, коли не знаходили якогось раритетного видання, рекомендували звернутися до Григорія Кочура: якщо і в нього немає, то вже ніде немає.

    Повністю реабілітований, Григорій Кочур тоді багато перекладав та друкувався, його прийняли до Спілки письменників України. Але період хрущовської «відлиги» (неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна - ред.) минув - і знову заборона згадувати ім’я перекладача та пильне око органів, чим займається, де буває та хто до нього їздить.

    Микола Лукаш у передвоєнний час університету не закінчив. Період окупації пережив у Кролевці, де був поранений і ледь не помер. Лише допомога ліками угорських солдатів, до яких Лукаш звернувся угорською мовою, врятувала йому життя. Коли Кролевець було звільнено, Микола Лукаш потрапив на фронт, а навчання після війни продовжив у Харкові.

    До Києва Лукаш переїздить після публікації перекладу роману головного редактора французької газети «Юманіте» Андре Стіля «Перший удар», висунутого на здобуття Сталінської премії. І друга половина п’ятдесятих - шістдесяті - найбільш плідні із творчого погляду роки Миколи Лукаша. Він перекдадає і друкує «Декамерон» Боккаччо, «Фауст» Ґете, п’єси Лопе де Вега, «Мадам Боварі» Флобера, поезії Шіллера, Бернса, Міцкевича, Гюго, Гейне, Аполлінера, інші твори світової літератури. Аж поки критик Іван Дзюба не потрапив за грати. У березні 1973 р. Микола Лукаш написав до влади листа із проханням «ласкаво дозволити» йому, зважаючи на стан здоров’я засудженого, відбути замість Дзюби І.М. «визначене судом покарання».

    Зрозуміло, це був шляхетний, але все ж таки донкіхотський вчинок. Дзюбі зарадити він не міг, але авторові загрожував багатьма неприємностями. Так і сталося. Влада запрагла від Лукаша привселюдного каяття, мовляв, що його лихий поплутав, помилився він і зовсім не хоче замість Дзюби сидіти в тюрмі. На подібне перекладач пристати не міг. Єдине, чого домоглася влада, це ще одного листа, де є одне лиш речення: «У зв’язку з дотерміновим звільненням Ів. Дзюби анулюю мого листа до вищезазначених інстанцій від 23.ІІІ.73 р. як такого, що втратив свою актуальність».

    ТАКІ РІЗНІ КОЧУР І ЛУКАШ

    Микола Лукаш й Григорій Кочур мали досить відмінні погляди на переклад. «Я, коли перекладаю, - сказав якось Григорій Порфирович, прихильник традиційного напрямку, - намагаюсь повести в країну автора, тоді як Лукаш своїми перекладами повертає в Україну».

    Це дійсно так. Я пригадую, як у студентські роки потрапила мені до рук збірка поезій Федеріко Гарсіа Лорки. Першу сторінку, другу читаю, третю - і вже вражений. Вражений, бо досить сильно відчувається український колорит. Хто переклав? Микола Лукаш. Тоді це прізвище мені ще нічого не говорило. Та в кінці шістдесятих, коли збірка Лорки вийшла із друку, вона відразу потрапила до числа рідкісних. Наш сучасник і журналіст Сергій Грабовський говорив: «Ця невеличка книжечка у прямому сенсі слова «ходила по руках», її позичали у знайомих буквально «на одну ніч», її розшукували у книгарнях, на неї «полювали» по бібліотеках».

    Та водночас із захопленням пролунало багато критики. За рубежем, наприклад, у журналі «Сучасність» з’явилася стаття під назвою «Під тихими оливами, або Вареники замість гітар». Наскільки була слушною критика, можна сперечатися та сперечатися. А потім прийти до висновку, що іншомовні літературні твори краще читати в оригіналі.

    Лукаш геніальним був у всьому. Лагідної вдачі, щирий, товариський, він жив у скромній однокімнатній квартирі, де на кухні не було ні газової плити, ні раковини - викинув, бо заважали книжкам. Був театралом, затятим уболівальником «Динамо» і «забивав козла» в парку. Навіть у люті морози перекладач ходив лише у светрі чи благенькому піджачку.

    СКІЛЬКИ МІФІВ ПРО НЬОГО СКЛАДЕНО!

    Зайшов Лукаш до кафе. Зайняв столик. За сусіднім сиділи два темношкірі юнаки й говорили на якомусь африканському діалекті португальської мови.

    - Дивись, яка свиня, - каже один з них, показуючи очима на скромно одягнутого літератора.

    Не витримав Лукаш і відповів на тому ж діалекті:

    - Ага, свиня, тільки не чорна.

    Або іншого разу в гастрономі у центрі Києва продавщиця обурилася, що Микола Лукаш звернувся до неї українською:

    - Опять на этом телячьем языке. Скажите по-человечески, что вам надо.

    - Пожалуйста. Идите вы…

    І Микола Олексійович відправив цю нерозумну жінку так далеко, що вона лише рота розкрила.

    Любив митець влучне слово і все життя їх збирав. Збирав, щоб потім укласти найповніший словник української мови. На жаль, із того зібраного надрукована лише «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша» (2003 р.).

    А ще розповідають, як Максим Рильський, прочитавши Лукашів переклад «Бал в опері», вигукнув, не приховуючи подиву: «І де він набрався отих слів?!»

    Багато людей захоплювалися Лукашем. Мойсей Фішбейн, відомий український поет і перекладач, лауреат премії ім. В. Стуса сказав якось: «Микола Олексійович Лукаш був генієм. Таких постатей, як Микола Лукаш, я не знаю в жодній нації світу, включно з єврейською нацією. Він був генієм, він був українським генієм».

    Під стать йому Григорій Кочур, енциклопедист, учитель, який виховав не одного майстра перекладацького цеху, який сам перекладав без підрядника із 29 мов твори 33 літератур. Перекладацький дивосвіт Кочура обіймає значний часовий період (двадцять сім століть, починаючи з давньогрецького поета Архілоха, який жив у сьомому сторіччі до нашої ери) та географічний простір - Європу, Америку, Північну та Південну, і Азію.

    Микола Лукаш помер у 1988 р. Але ще задовго до останнього подиху іронічно стверджував: «Кажу від імені живих: «Чом голову морочите? Я пам’ятник собі воздвиг, А ви собі як хочете».

    Григорій Кочур пережив свого молодшого товариша на десятиліття.

    Микола ПАЦАК

    Головне, щоб Батьківщина була у твоєму серці!

    Людина народжується на світ і разом із життям отримує в спадок, мабуть, найбільше і безцінне багатство - Батьківщину. Її не вибирають за смаком і бажанням, так само, як не вибирають собі неньку. Вона, як рідна мати, - це наша доля, яка дісталась нам і на радість, і на горе, на всі випробування, біди і перемоги, на безперервну щоденну працю і свята. І тому приймати її потрібно такою, якою вона є, без сорому і невдоволення, без заздрощів до інших людей і народів.

    Дозволю собі різко перейти від лірики до прози. Часто доводиться чути від знайомих: «Не ту країну назвали Гондурасом». Знаєте, після таких слів стає боляче. Її назвали - Україна! Твою рідну, замордовану, зраджену політиками, стріляну «братами», зневажену «рускім міром», бідну і розграбовану… Що? Відречешся від такої? Не приймеш? Подивись на неї очима своєї матусі, пригорни і обійми її, як власне дитя, допоможи їй відчути твою підтримку. Як? Своєю працею, культурою, мовою… Було б бажання. Висловити любов можна по-різному. Головне, щоб вона була у твоєму серці.



    ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Україна обрала новий шлях розвитку. За плечима - 23 роки, за які ми так і не стали по-справжньому незалежними. Це як те зернятко, що поклали у суху землю, поливали інколи, а воно взяло і прострілило. Та з таким розмахом, що зупинити не зможе ніхто. Так. Я вірю в це. Можливо, ціна буде досить великою, кривавою та жорстокою. Та це не буде хабар. Українці забудуть це слово і втілять нову українську мрію.

    Саме цій темі до Дня Незалежності України представив свої простори «Мистецький Арсенал». Сучасні українські художники, арт-діячі та колекціонери в арт-проекті Forbes «Нова українська мрія» шукали свій простір, власні варіанти нового для України. Чому саме вони? На думку головного редактора проекту Forbes Михайла КОТОВА, «творчі люди з їхнім загостреним відчуттям є провісниками всього нового і можуть через художні образи передати настрої в суспільстві і показати простір варіантів».

    У арт-проекті «Нова українська мрія» взяли участь: Арсен Савадов, Василь Цаголов, Олег Тістол, Олексій Сай, Ігор Гусєв, Максим Мамсиков, Олександр Ройтбурд, Ілля Чичкан, Мирослав Вайда та ін. Експозиція презентує твори понад сорока авторів, з різних регіонів, як добре відомих майстрів, так і молодих. Кожен продемонстрував свій світогляд, створивши роботу в своєму стилі і в тому матеріалі, в якому авторська ідея знаходить найбільш ефектне звучання.

    Найактуальніші теми - Україна в контексті об’єднання з Євросоюзом, внутрішні екологічні проблеми в країні, війна і відокремлення Криму - художники розкривають у власній творчій інтерпретації глибше, драматичніше та іронічніше.

    РЕАКЦІЯ ГЛЯДАЧІВ БУЛА ВРАЗЛИВОЮ ТА КОНТРАСТНОЮ, як і сама експозиція, що починалась з інсталяції Олексія САЯ. «Не наступати на граблі». Велика зала зустрічає глядача розкиданими догори граблями. Український фразеологізм «Не наступати на одні й ті ж самі граблі», як кажуть, до ваших послуг. Зробивши перші кроки, згадую власні помилки.

    Кількості граблів вистачає, щоб і згадати огріхи політиків. Черговий раз на чергових виборах ми обираємо тих, хто не виправдав нашу довіру. Але ж обіцяв. А давайте знову скажемо «Так». Скільки разів по доброті та простоті довіряли людям тоді, коли варто було перевірити? Прикладів можна навести безліч.

    Інсталяція «Граблі» зі сотнею таких предметів, розкиданих на підлозі, зустрічає і досить реально перестерігає: «Не наступай! Пильнуй! Думай!»

    Художник Анатолій ГАНКЕВИЧ намалював у своїй мозаїчній манері (імітація мозаїки) дівчину, яка стрибає ластівкою з прямовисної скелі на тлі «Ластівчиного гнізда». 90% українців, мабуть, у свій час бували на цій 40-метровій Аврориній скелі і знають, що зробити це безпечно для життя неможливо. А ось художник спрямовує нас перебороти страх такого стрибка. Ну не вірю я, як глядач, що буде поганий кінець. Невідоме? Так! Майбутнє? Так! Щасливе? Так!

    Вдивляючись у картину, мимоволі відганяю від себе нотки «совєтського» минулого. І відчуваю, що ностальгія та іронія тут нероздільні.

    До речі, під час виставки настільки різні образи, метафори, символи переплітаються у свідомості, що уява просто вибухає. У такому стані ти ходиш і ловиш себе на думці: «Воля!» Художники так бачать наше майбутнє, де в чому іронізують з нього і вільно його можуть показати, не боячись, що хтось покрутить пальцем біля скроні, або й гірше - заборонить використовувати деякі кольори, як це зробила Дума Російської Федерації. Там, наприклад, спираючись на ґрунтовні дослідження, стверджують, що жовтий та блакитний можуть завдати непоправної шкоди здоров’ю простих росіян. А що ж робити з небом і сонцем?

    Юрій СОЛОМКО - художник, який малює на картах: географічних, фізичних, політичних. Як відомо, географічна карта - один із сильних символів, які створила цивілізація.

    Юрій Соломко додає до тієї карти емоції, людину, її тіло. Інколи прочитання деяких частин людського тіла викликає шедевральну схожість з країнами, що проступають на такій картині-карті. Цього разу на карті України пан Юрій побачив Борисфена (давньогрецька назва річки Дніпро). Що забере з собою синя глибина Борисфена, а що залишить в об’ємних образах скульп-тури? - запитує художник.

    ВРАЖАЄ УЯВУ ТАКОЖ КАРТИНА київського андеграундного художника Іллі PSYFOX, де Лілу Даллас з фантастичного кіно-бойовика «П’ятий елемент» замість мультипаспорта тримає паспорт громадянина України. Акторка Міла Йовович, на мою думку, не зовсім схожа на себе. Та шлях у світ російського кінематографу для неї тепер закритий. (Мимоволі посміхнулась власним думкам: путінський режим діє). Та якщо без іронії, то хочеться вірити, що саме Україна стане тим п’ятим елементом, за допомогою якого добро переможе зло.

    …Невеличкий коридор, до закритих дверей якого веде зітканий український килим і зовсім поруч пахне хлібом (одну з колон символічного коридору обладнано розпилювачем запаху) - це інсталяція АРТ-ГРУПИ «ЙОД». Для себе тлумачу так: моя мрія, щоб кордон (двері) для «братів» наших був закритий, а в хаті завжди пахло свіжовипеченим хлібом. Мабуть, такий запах має мир?

    …Українська дійсність потребує креативного аналізу, що дозволить почути чисту ноту і виявити фальшиву. Українська мрія потребує більше можливостей для реалізації, опирається на надію, посміхається утопії та сміливо ДИВИТЬСЯ в реальність.

    УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Сьогодні це найзаповітніша мрія чи омріяна реальність? Це те, що ми з вами робимо щоденно для своєї Батьківщини. Це наша з вами любов і довгий шлях самопізнання. То ж не запізніться на наш потяг!

    P.S. У рамках арт-проекту «Нова українська мрія» за підтримки Української Біржі Добронадійності протягом всього часу виставки тривав збір коштів для транзитного центру у Дніпропетровську для переселенців зі Сходу України.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    «Лесині джерела» живлять наші душі

    Щорічне Міжнародне свято літератури і мистецтв «Лесині джерела» в Новограді-Волинському відбувалося в кінці липня. Однак у ньому не було заходів розважального характеру. Таке рішення прийнято, зважаючи на вкрай напружену суспільно-політичну ситуацію в країні, російську агресію та ведення бойових дій на сході України, загибель українських громадян і воїнів-земляків та враховуючи численні побажання громадськості.

    Проте останні вихідні липня для звягельчан все одно були особливими і насиченими. Працювало містечко майстрів, ярмарок народних умільців України, на якому проведено збір коштів на потреби українського війська, поранених воїнів. На літературні заходи запрошували музей Лесі Українки та музей родини Косачів, також пройшов конкурс художнього слова імені Лесі Українки, всеукраїнський конкурс української народної пісні «Животоки». Крім того, відбувся благодійний концерт Житомирського дитячого академічного хореографічного ансамблю «Сонечко», на якому проводився збір коштів для протезування пораненого воїна Ярослава Миронова. Городяни та гості древнього Звягеля змогли взяти участь у святі книги з конкурсами та вікторинами, у фестивалі арт-графіті «Розмалюємо Україну».

    Цікавим був і ще один захід: у перший день Міжнародного свята літератури і мистецтв «Лесині джерела» центральна частина древнього міста на Случі збагатилася ще однією окрасою - металевою скульптурою «Ріг достатку», яку підготував директор ПАТ «Новоград-Волинський хлібозавод» Сергій Портянко.

    «Лесині джерела» - це саме ті джерела, які живлять наші душі, додають нам сили, щоб долати труднощі сьогодення, які підтримують нашу культуру, нашу національну ідентичність і все українство, - сказав, виступаючи перед громадою Новоград-Волинський міський голова Володимир Загривий. - Впевнений, шановні земляки, творчі друзі, що скоро буде свято і на вулицях нашого міста, і в Україні, на яких ви ще не раз продемонструєте свої таланти і славитимете український народ. Слава Україні! Героям Слава!»

    Оксана КЛИМЧУК

    Мотоцикл-дідусь і його реставратор

    У потоці вранішнього автотранспорту помічаю мотоцикл. Давній, на таких уже не їздять. Із класу важких, але не радянський. Схожий на «Zundapp» - німецький мотоцикл часів Другої світової війни. Тільки звідки? А водій тим часом повернув до двору Конотопської дистанції сигналізації і зв'язку. З'ясувати, хто був за кермом, тепер труднощів не становило. Через лічені хвилини дізнаюся, що звати водія Олександром і працює він електромеханіком.


    Електромеханік Конотопської дистанції сигналізації і зв’язку Олександр БОНДАРЕНКО.


    Такий вигляд має мотоцикл BMW-R-71.

    Чим захоплюються залізничники у вільний від роботи час? Різними справами. Але після десятків, якщо не сотень розмов переконався - в основному риболовлею. Гриби люблять збирати, пасіку заводять, гнуть спину на городах… Правда, зустрічався з художниками, щодня вітаюся із самодіяльним композитором… Молодь переважно тягнеться до штанги і м’яча. А ось тут, відчуваю, буде цікава розмова. Не про помідори і слабкий медовий «взяток» із акації. А про техніку, про мотоцикли, які доводилося бачити лише в кіно. І не помилився.

    - У Вас мотоцикл «Zundapp»? - запитую Олександра Бондаренка, коли познайомилися.

    - Ні, «BMW», - відповідає він. - Але вони схожі. Це «BMW-R-71». Чули?

    Звісно, що ні, але того ж дня шукаю інформацію про мотоцикли - німецькі, радянські, а заодно й українські.

    Отже, «Zundapp». Назву скорочено. Повне найменування німецької компанії, заснованої Фріцом Ноймаєром, - «Zunder und Apparatebau Gesellschaft m.b.H.». У 1921 р. вона виробляла вибухівку та продукцію військового призначення. У мирний час, коли попит на зброю упав, власник переорієнтувався на випуск мотоциклів. Першою було складено модель Z22 - легкий 211-кубовий мотоцикл. Для порівняння: у Радянському Союзі випускався одноциліндровий «Восход» із об’ємом двигуна 175 куб. см, найпопулярніші двоциліндрові чеські «Яви» мали 350 куб. см. Але пік розквіту «Zunder und Apparatebau Gesellschaft m.b.H.» припадає на тридцяті. Німеччина збирається воювати, тому армії потрібен надійний транспорт. Розробляється модель із 750-кубовим двигуном, яку було взято на озброєння Вермахтом під маркою KS750.

    Це вам нічого не нагадує? Правильно, нагадує про К-750, трьохколісний мотоцикл Київського мотоциклетного заводу. З однією лиш поправкою: скопіювали не «Zundapp», а «BMW-R-71».

    Але вони були дійсно схожими - близько двох третин запчастин взаємозамінні. Ця умова диктувалася армійським замовником - так легше ремонтувати в польових умовах.

    Компанію «Bayerische Motoren Werke (BMW)» утворено у 1918 р. Вона випускала літаки і планери, та після закінчення війни переходить на мотоцикли та авто. Перші дві моделі були невдалими. У 1924 р. один із засновників компанії Макс Фріц сконструював R32 - мотоцикл із поперечним плоским двоциліндровим двигуном. R32 виявився успішним проектом, і BMW виходить у лідери німецького мотоциклетного виробництва. У 30-ті роки компанія одержує військове замовлення й випускає ряд важких мотоциклів - R61, R71, R75, які здобули загальне визнання. Тут свою роль зіграли потужність, комфорт - застосовано досконаліші амортизатори, відносна простота ремонту і надійність.

    Про R71 швидко дізналися в Союзі. Теж збираючись воювати, керівництво держави підтримує пропозицію від військових пересадити червоноармійців із коней на мотоцикли. Як потрапив R71 до СРСР, залишається загадкою. Але тільки неофіційно. Є версія, що із п’яти мотоциклів, відправлених німцями до Швейцарії на гірські випробування, до Німеччини повернулися три. А в Москві якраз повним ходом затіяли випускати власний важкий М-72, схожий на BMW, як близнюк. Та війна внесла корективи, і радянська промисловість не встигла задовольнити потреби армії. Червоноармійці їздили на вітчизняних М-72, на американських «Харлеях» і на трофейних німецьких…

    У післявоєнну пору в Радянському Союзі було налагоджено виробництво важких мотоциклів М-72 в Москві, Горькому, Ленінграді, Ірбіті та Києві. До речі, населенню такі мотоцикли стали продавати лише із 1955 р. До цього вони вважалися військовими транспортними засобами.

    - А у Вас що за мотоцикл? - запитую Олександра Бондаренка. - І звідки?

    - BMW-R-71. Зібраний у сорок першому. Таких мотоциклів випущено зовсім мало - 3500. Використовувалися вони переважно для зв’язку. Номер мого - 3207. Де знайшов? Друзі підказали, що в селі під Сумами є рідкісний мотоцикл. Поїхав і привіз, як кота в мішку. У жахливому стані привіз. Правда, двигун завівся відразу. Але на ньому останні 23 роки ніхто не їздив.

    - Скільки часу пішло на ремонт?

    - Приблизно рік. Ремонтувати старий мотоцикл можна по-різному. Наприклад, спрацьовані деталі замінити деталями із новіших моделей, поставити електронне запалення і японський карбюратор, модерні фару та стоп-сигнал, сучасні амортизатори. Така техніка буде їздити, але водночас мало нагадуватиме оригінал.

    Завданням для Олександра було відтворити первісний вигляд. А запчастини де брати? Подібне запитання поставив й автор цих рядків. Виявляється, що виробництво запчастин до ретро-техніки в Європі налагоджено. Але ж і ціни в Старому Світі, скажу я вам. Задній ліхтар до М-72 - така невеличка штучка, яка світиться червоним, коштує за українським курсом 890 гривень, за повітряний фільтр до нього, просту металеву сіточку, просять 612 гривень…

    - А як рідні ставляться до Вашого захоплення?

    - Розуміють…

    Із завданням Олександр Бондаренко справився на відмінно. Його BMW-R-71 легко розвиває швидкість до ста кілометрів. «А більше я й не намагався, - сказав умілець. - Все ж таки ретро, дідусь… В його техпаспорті, до речі, максимальна швидкість без бокового причепа - сто двадцять». Зовнішньо - теж стовідсотковий німець. Наприклад, покривався фарбою за немислимою для мене ціною.

    - Та на базарі автоемаль підібрали б без проблем…

    - Підібрали б. Але фарба, що на моєму мотоциклі, не вигорає під сонцем.

    Як стають реставраторами мототехніки? Відразу, щоб «захотів - зробив», не вийде. Олександр розпочинав із «моторчиків» - так тут називали легкі мопеди радянського виробництва. У дитинстві, звичайно. Потім пішли моторолери, мотоцикли. Років кілька тому оновив до вигляду оригіналу авто ГАЗ-67, мав мотоцикл ИЖ-49. А плани?

    - Є на прикметі «Харлей» сорок четвертого року. Теж військовий, - сказав Олександр Бондаренко. - Але все упирається у гроші…

    «Харлеї» по Конотопу вже бігають. Їх кілька і сучасних. Бігатиме і «Харлей» Олександра Бондаренка. Реставрація мотоциклетної пам’ятки - питання часу.

    Тільки ось тон на дорогах міста вже упевнено задають китайські мотоцикли. Українських побачити вдається не кожного дня. Це переважно «Дніпро» - продукт Київського мотоциклетного заводу. Осучаснений, але в ньому, в онука, якщо уважно придивитися, залишилося багато рис від BMW-R-71, мотоцикла періоду Другої світової війни.

    Микола ПАЦАК

    Данина пам’яті Бориса ОЛІЙНИКА

    За свідченнями колишніх співробітників, у колишнього керівника столичної магістралі Бориса Олійника було чимало захоплень. Він любив музику, образотворче мистецтво, небайдужим він був і до спорту. Полюбляв грати у футбол і був палким вболівальником цього ігрового виду спорту. Таку схильність Бориса Степановича до найпопулярнішого у світі захоплення добре пам’ятають у Жмеринці. Саме тому тут декілька років поспіль започаткували у вихідні футбольний турнір. На початку серпня проводять меморіал пам’яті, присвячений Борису Олійнику.


    Нагородження кращих футболістів.

    Нинішнього року відбулись саме такі змагання. У них взяли участь футбольні команди «Локомотив» м. Жмеринка, «Арсенал» - збірна Жмеринського будівельно-монтажного експлуатаційного управління, Жмеринської дистанції сигналізації та зв’язку та Жмеринської механізованої дистанції вантажно-розвантажувальних робіт. І це ще не всі колективи. Команда «Будівельник» - Гніваньського заводу залізобетонних конструкцій, а також футболісти із локомотивного депо ст. Гречани.

    Змагання проходили у доволі запеклій боротьбі. Жодна із команд не хотіла поступатись і усі прагнули перемоги. Це придавало кожному поєдинку особливої запеклості та напруги. Така гра збуджувала вболівальників, хоча і не чисельних, зважаючи на погоду. Не забуваймо і про літні канікули у дітвори. Проте вони активно підтримували свої команди.

    Як і в кожних змаганнях, за їхніми результатами були визначені: команда - переможець, призери, а також - кращі гравці.

    Тож місця у турнірній таблиці були визначені наступним чином:

    - перше місце здобула команда локомотивного депо Гречани;

    - друге місце посіла міська команда «Локомотив»;

    - третьою була команда «Арсенал»;

    - четверте місце дісталось команді «Будівельник».

    У персональній першості було відзначено найкращих «бомбардирів», а це Владислав МЕЛЬНИК - із локомотивного депо Гречани, Дмитро КРАСНОСІЛЬСЬКИЙ - «Локомотив» Жмеринка, Михайло ШАРКИЙ, який очолює молодіжну раду Жмеринської механізованої дистанції вантажно-розвантажувальних робіт.


    Фото на згадку.

    Команди за призові місця та кращих футболістів нагороджено грошовими преміями та грамотами. Їх вручили голова Жмеринської територіальної профспілкової організації Юрій АНДРУШКОВ та мер міста Жмеринка Анатолій КУШНІР.

    Проведений захід приніс задоволення його учасникам та вболівальникам. Однак, головне, що саме цим турніром в чергове було увічнено пам’ять про славетного залізничника, уродженця Поділля Бориса Степановича Олійника, якого пам’ятають та поважають у рідному краю.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Ігоря БІЛОГО

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05