РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 27 (18 липня 2014)
  • Випуск №27 18 липня 2014
    Зміст
    1. Відмінник локомотивного господарства Володимир БІЛАШ: «ЗАЛІЗНИЦЯ - БАРОМЕТР ЦИВІЛІЗОВАНОГО СУСПІЛЬСТВА» (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Ще раз про хвороби очей в «окулістів» (З повагою, Геннадій МАЙДАНИК, начальник галузевої служби комерційної роботи та маркетингу Південно-Західної залізниці)
    3. Надійна опора (Віолетта ЧУМЕЛЬ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    4. Гуртом, де потрібніше (Микола ПАЦАК, )
    5. У тридцяти п’яти сімей буде новосілля (Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. Вимушене «переселення». На користь залізниці (Никифор ЛИСИЦЯ)
    7. Позвольте замолвить слово (Леонид КРИВОВ, ветеран органов МВД Украины, полковник в отставке; Фото из семейного архива В. ЗАДВОРНОВА)
    8. У воді стоїть, а води просить (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    9. Олег ЧАБАН: «Україна має унікальну духовну цінність та прекрасну перспективу» (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    10. Увага, потрібні форварди! (Влас. інф.)
    11. К 85-летию создания футбольного клуба «Динамо» (Киев). Легендарные капитаны. Последние в истории чемпионатов СССР
    12. Оголошення

    Відмінник локомотивного господарства Володимир БІЛАШ: «ЗАЛІЗНИЦЯ - БАРОМЕТР ЦИВІЛІЗОВАНОГО СУСПІЛЬСТВА»

    Істина загальновідома в усій галузі: чим більше зусиль, власного професійного досвіду заради чіткої роботи магістралі віддає людина, тим більший ступінь визнання за професійну майстерність. Днями з теплими словами на адресу звитяжців звернувся перший заступник начальника Південно-Західної залізниці Іван ФЕДОРКО. Привід урочистого зібрання в актовій залі управління столичної магістралі вповні виправданий. З нагоди Дня Конституції України генеральний директор Укрзалізниці та начальник Південно-Західної магістралі нагородили багатьох достойників.

    Роки вдумливої праці, сприймання секретів залізничної науки від більш досвідчених робітників - це лише перші кроки на шляху до галузевих висот. А що далі? Впровадження секретів від виробничих вчителів, навчання з боку досвідчених наставників умінням ремонту та експлуатації безпосередньо біля рухомого складу, на курсах відомчих навчальних закладів, позитивна участь у здоланні об’єктивних технологічних проблем у процесі впровадження прогресивних перетворень у залізничній галузі - ось, що сприяє зустрічі сотень передових працівників Південно-Західної магістралі у святковій актовій залі.


    Подяку Державної адміністрації залізничного транспорту України перший заступник начальника
    Південно-Західної залізниці Іван ФЕДОРКО вручає складачу поїздів 6-го розряду
    відокремленого підрозділу станція Козятин-1 Олегу ВЕЛЬГУСУ.


    Фото на згадку - від буднів до свят.

    На столичній магістралі перевага завжди віддавалась професіоналам. Кожний залізничник - це справжній скарб для галузі. Чому? Кожний, хто працевлаштовується у будь-який підрозділ, знає: за його працю на перегоні, у кабіні машиніста локомотива, на ремонтній дільниці буде достойна оплата. У кожної людини, яка пов’язала власну долю із Південно-Західною магістраллю, з роками виховується особливий позитивний менталітет. Адже для всіх поколінь тих, хто слідкує за справністю залізничної колії, контактної мережі, приладів сигналізації та зв’язку, апаратури з управління локомотивами та моторвагонним складом і так далі, у душі живе усвідомлення стратегічної ролі сталевих магістралей у житті України.

    Окремо Іван Федорко наголосив на тому, що, вступаючи у новий відповідальний період реформування залізничного транспорту, жодний із залізничників столичної магістралі не має хвилюватися про власне майбуття. Наперекір усіляким інсинуаціям, Іван Петрович запевнив присутніх в актовій залі управління Південно-Західної магістралі у тому, що Укрзалізниця і керівництво Південно-Західної зроблять усе можливе, щоб згуртований колектив залізничників дивився впевнено у майбутнє. Модернізація інфраструктури галузі, покращення виробничих і соціальних умов, зокрема в підрозділах столичної магістралі - це вимога часу.

    «Вам, тим, хто сьогодні перебуває у цій залі, - наголосив Іван Федорко, - доручаю розповісти у своїх підрозділах про те, що із ходом реформування залізничної галузі жоден кваліфікований фахівець не втратить робочого місця. Певен, завдяки злагодженій роботі кожного підрозділу столичної магістралі, де працюють НЕВТОМНІ, КВАЛІФІКОВАНІ РОБІТНИКИ ТА СЛУЖБОВЦІ, МАТИМУТЬ МОЖЛИВІСТЬ НЕ ЛИШЕ УСПІШНО ПРАЦЮВАТИ, АЛЕ Й ВІДПОЧИВАТИ. Південно-Західна була і залишається найкращою, - наголосив Іван Федорко. - Це - наша доля, особливий спосіб життя. Не обминаємо і вирішення соціальних питань. У цьому році браку путівок для відпочинку дорослих залізничників не було. Успішно вирішено питання щодо організації оздоровлення дітей із сімей залізничників. До їхніх послуг - галузеві табори відпочинку».

    Іван Федорко подякував кожному із присутніх в актовій залі за вірність обраній справі, за патріотизм, який залізничники демонструють як у відношенні до держави, так і до рідної столичної магістралі, та висловив думку, що всі поставлені перед найкращою в Україні столичною магістраллю завдання з боку Уряду України буде виконано.

    - Щастя і благополуччя вам, вашим колегам та родинам! Нехай любов до Південно-Західної магістралі надихає вас на плідну роботу заради блага нашої держави! Бажаю вам та вашим родинам міцного здоров’я, миру, добробуту та здійснення мрій! - завершив свій виступ перший заступник начальника залізниці.

    Отримуючи нагороду - знак «Відмінник локомотивного господарства», - машиніст тепловоза локомотивного депо ст. Жмеринка Володимир БІЛАШ (колонна №8, що працює на ст. Вінниця) наголосив на тому, що колектив, рідний протягом понад 36 років, він ніколи не підведе. Залізниця в усі часи слугувала барометром цивілізованого суспільства. Тож нехай його показники завжди будуть націлені на градацію «ясно».

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Ще раз про хвороби очей в «окулістів»

    Із зацікавленістю прочитав матеріал «Цена «закрытых» глаз» (газета «Магі-страль» №52 від 9 - 15 липня п. р.). Авторка (Лада АНДРЄЄВА) детально виклала технологію та вимоги Правил приймання вантажів до перевезення. Проте змушений зауважити, що вона дещо некоректно оприлюднила факти.

    Згоден, що на маршруті прямування вантажу залізничники могли виявити випадки перевантаження, але за четвертий квартал 2013 р. і перші п’ять місяців поточного з Одеської у бік столичної магістралі не надійшло жодної телеграми про виявлені порушення у вагонах, відправлених зі станцій Малин та Овруч, про які йдеться мова в публікації. Тому, не знаючи номерів вагонів, ми не маємо можливості перевірити, чи проходили вони контрольне зваження на станціях відправлення. При прийомі лісових вантажів до відправлення залізничним транспортом їхня вага визначається умовно (згідно із Правилами перевезень). З метою унеможливлення неправильного визначення маси таких вантажів залізниця вимушена безоплатно здійснювати контрольне зважування лісових вантажів. Загалом після ознайомлення з публікацією складається враження, що на Південно-Західній відсутній контроль за навантаженням лісових вантажів. Проте цифри свідчать про інше. Так, за перше півріччя цього року столична магістраль відправила понад 24 тисячі вагонів з лісними вантажами, що складає більше половини цієї категорії відправленої продукції серед усіх українських залізниць, що разом узяті. При цьому контрольне зважування пройшли майже п’ять тисяч вагонів, тобто приблизно 20%.

    Хочу звернути увагу і на те, що в матеріалі категорично сказано: «По этому факту открыто уголовное дело и ведется досудебное расследование». Наголошую на тому, що через перекручення фактів авторкою матеріалу «Цена «закрытых» глаз» газета «Магістраль» дезінформувала власну читацьку аудиторію, зазначивши у перших абзацах про те, що кримінальну справу порушено відносно працівників станцій Овруч та Малин, з яких здійснювалося відправлення зазначених вагонів. Але кримінальна справа стосується структурних підрозділів не Південно-Західної, а Одеської залізниці, на що Л. Андрєєва звертає увагу в останньому абзаці. Отже, напрошується висновок: кореспондент нефахово розібралась із обраною темою. Пам’ятаючи назву матеріалу про «хворобу очей», варто порадити «окулістам» більш прискіпливо, як казав Кузьма Прутков, «зреть в корень».

    Тому є прохання до журналістів газети «Магістраль» відповідальніше ставитися до викладення фактів про перебіг подій у комерційному господарстві українських залізниць.

    З повагою, Геннадій МАЙДАНИК, начальник галузевої служби комерційної роботи та маркетингу Південно-Західної залізниці

    Надійна опора

    У нашому місті для охорони здоров’я працює солідний загін медпрацівників, серед яких досвідчена медсестра відділової поліклініки ст. Коростень Раїса СМОЛЯНЮК.

    Щоранку поспішає вона до свого кабінету, де на неї чекають численні пацієнти. І так протягом 38 років. У 1976 р. Раїса, тоді ще зовсім молода дівчина, закінчила Чорнобильське медичне училище. Два роки довелося працювати дільничною медсестрою, а з 1978 р. перейшла в Коростенську залізничну лікарню на посаду хірургічної медсестри.

    - Цей період життя мені дуже приємно згадувати, бо тут отримала справжній гарт, професійний досвід, уміння «вирулювати» з різних складних ситуацій. Тривалий час трудилася під керівництвом відомого хірурга, гордості нашого міста - Бориса Баскакова, який своїм власним прикладом вчив нас, молодих фахівців. Було і важко, і водночас легко, - згадує Раїса Сергіївна.

    - Чи можна звикнути до людського болю, до людського горя? - запитала свою співрозмовницю.

    - Вважаю, що ні, - рішуче відповіла вона.

    - Я завжди ставлю себе на місце хворого, тому добре розумію, як цій людині важко. Людський біль - це мій біль. Я за всіх переживаю і давно помітила, що добре ставлення до хворого не лише високо цінується ним, але й сприяє швидкому одужанню. А взагалі, легко там, де нас немає, - жартує Раїса Сергіївна.

    І дійсно, роботи вистачає. І роботи нелегкої, особливо в зимовий період, коли різко підвищується рівень травматизму. Але сьогодні літо, а під дверима кабінету вишикувалась черга… Правда, невелика. І це заспокоює, бо ніщо так не радує, як прекрасне самопочуття, і ніщо так не обтяжує, як хвороба.

    Віолетта ЧУМЕЛЬ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Гуртом, де потрібніше

    Липень, розмай квіту. Під ноги стеляться пирій і полин, конюшина, берізка, деревій та ще десятки трав, яких і назв не знаю. Сріблиться на них роса, а сонце висить над густою стіною дерев. Тихо, тільки бджоли гудуть, і коли викинути з голови думки про суєту суєт - рай та й годі. Утнути би щось на зразок «Травы, травы, травы не успели от росы серебреной согнуться...», так не поет. Тому на всю незайману красу дивлюся спокійно й абсолютно прагматично - треба косити. Від шпал і до лісосмуги косити. Бо зело, говорять, псує естетичний вигляд, хоч що може бути прекраснішим за первозданну природу. Бо зів’яле і сухе, воно становить пожежну небезпеку. Це вже точно - горить, як порох.


    Лісоруби Бахмацької дистанції захисних лісонасаджень Микола БОРСАЙ, Ігор МАКСИМЕНКО та Анатолій БІЛИЧЕНКО.


    Лісоруб Микола ЛИТВИНОВ.

    ТЯЖКА ДОЛЯ У ВИРОБІВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

    Прагматично налаштований не один я. На п’ятому кілометрі дільниці Конотоп - Ворожба дзижчать кущорізи. Уже викошено… Багато зроблено. Тож косарі стають перепочити. Їх троє - лісоруби Ворожбянської дільниці Бахмацької дистанції захисних лісонасаджень Анатолій Біличенко, Микола Борсай та Ігор Максименко. Четвертого члена бригади, робітницю Аллу Федорцову, дізнаюся швидко, послали по бензин до електрички - із Конотопа передаватимуть. Залізничники розповідають, що виїхали з Ворожби о четвертій тридцять, розпочали роботу о сьомій - того й результат такий.


    Трактористи Віктор МУСІЯЧЕНКО, Олександр ПОКРОВЕНКО і майстер Анатолій ШТИК (у центрі).

    Кущорізів два. Обидва іноземного виробництва. Що ж, всесвітньовідомий бренд, якість, надійність.

    Це ті, перші? - запитую, бо бачу, що за кущорізами не гектар скошено трави.

    - Перших давно немає, - відповідає Анатолій Біличенко. - Уже й назва їх забулася.

    - І як вам «STIHL»? Ламаються?

    - Нормально. Берегти тільки треба.

    Справді, немає нічого вічного - робочий ресурс кущорізів теж обмежений. Але в дбайливих руках німецька техніка служить довго. Та й в обслуговуванні не вибаглива - лісоруби їх ремонтують власноруч.


    Тракторами косити швидше.


    Косарі, шофер і косар Сергій ПИЛИПЕНКО попереду.

    Від Ворожби до смуги відведення між платформами «Залізобетонний» та «5-й кілометр» відстань солідна. Цікавлюся, де обідають, де вода і де ховатимуться, коли дощ піде. Усе розказали, везуть із собою. І я вже сумую вагу кущоріза - понад сім кілограмів, бензину, оливи, інструменту, торби з харчами, води, аптечки… У дорозі й голка важка, а тут виходить… Тут багато голок буде. Та лісоруби не скаржаться - мовляв, працюємо під Конотопом, а це майже вдома. Нарікають лише на стан чоботів і плащів. Довго не витримують вироби легкої промисловості.

    А тим часом на переїзді зупиняються гружчани. Бригаду лісорубів очолює майстер Анатолій Штик. Тут теж два кущорізи. Та ще дві дідівські коси. Коса, як пояснює всезнаюча Вікіпедія, універсальне ручне знаряддя для скошування хлібних злаків та інших трав’янистих рослин. Любить вона, щоб її клепали, гострили. І силу в руках. Про найвищий рівень чоловічої зрілості говорили колись так: «Уже косар!». В Україні коса з’явилася за князівського часу і з тих пір залишається незмінною - полотно, довжину якого вимірюють долонями («ручками»), кісся, хомут... Один із монтерів колії в Конотопі написав на дерев’яному кіссі «STIHL», але це аж ніяк не допомогло перетворити древнє хліборобське знаряддя на агрегат.

    КОСИ КОСА…

    За ручні коси беруться Віктор Коваленко і Микола Хоменко, німецьку бензокосу припасовує Микола Литвинов. Сергій Покровенко ж заводить кущоріз невідомої марки - це вже свій. Лісоруби, як і монтери дистанції колії, аби не бити руки, часто беруть на роботу домашній механізований інструмент. Ручну косу лаштує й водій Сергій Пилипенко. Він у гружчанській бригаді і за лісоруба, і за шофера. Завдання лісорубів - докосити там, де не змогли зрізати траву і кущі тракторні роторні косарки.

    А Анатолій Петрович розповідає:

    - Улітку роботи багато. Бур’яни ростуть швидко. У минулому році ми косили тут тричі. Цього літа доведеться більше - вологість висока.

    Колектив, який очолює Анатолій Штик, має на озброєнні два кущорізи, одну бензопилу, трактор, автомобіль. Та сто кілометрів лісосмуги і смуги відведення - від самого Конотопа і до Путивля. Малопотужний ресурс? Не сказав би. За словами майстра, у тринадцятому з викошуванням бур’янів справилися. Багато допомогла роторна косарка на тракторі.

    ПРОБЛЕМ ВИСТАЧАЄ

    Сьогодні на восьмому кілометрі під непарною колією дільниці Конотоп - Ворожба працює два трактори - із Грузького та з Ворожби. Знайомлюся і з водіями. Це досвідчені Олександр Покровенко й Віктор Мусіяченко. Проблем, як «похвалилися», вистачає. Наприклад, траншейки, викопані і не засипані зв’язківцями-сигналістами. Із кабіни їх, зарослих травою, не видно, ускочиш - ремонт трактора чи косарки гарантований. А «запчастин не дають, солярки мало», спецодяг нікудишній - два комплекти треба б…

    Цілий день трястися у старому тракторі - приємного мало. А їм доводиться працювати у смузі відведення, поміж опорами, по горбах і долинках. Я вже розумію, чому вся увага трактористів прикута до коліс - щоб не ускочити в яму, не зачепити пеньок чи залізобетонну «забуту» шпалу. Але взимку характер роботи міняється - підвезти, розчистити тощо. Тому в літній період переводили трактористів на шостий розряд. Це була компенсація за літню інтенсивність. Нині - не практикується. Розумію, що економія, що не від легкого життя, але це якраз той випадок, коли треба. Роторні косарки на тракторах «тягнуть» основний відсоток процесу боротьби із бур’янами попід коліями.

    Скошування бур’янів, кущів під лініями електропередач, якщо говорити про гроші, затратна справа. Кущоріз, наприклад, за день роботи спалює до п’яти літрів бензину, старому тракторові, а в дистанції, якщо не помиляюся, вони всі такі, тільки давай солярку… Але не косити не можна - заросте, що й рейок не побачиш. Раніше виручали жителі навколишніх сіл. Вони мали зі смуг відведення непогане сіно для худоби. Розказують, до бійок доходило, коли ділили, хто і де коситиме. Нині величезні площі заростають, точніше, скошена трава там же й залишається. Просто гниє, перепріває, правда, удобрює грунт. Але… Але тонну лугового тюкованого сіна в Україні продають за півтори тисячі гривень. Нехай тут не лугове, але за поживністю не гірше. Екологічний бік? Який там бік, коли три поїзди і дві електрички - та й ціну можна спустити. Або переробляти на зелене борошно. Японці давно б переробляли. І чому ми не японці? Га?

    P.S.

    Розчищення просік під лініями електропередач виконується для того, щоб за несприятливих погодних умов: при сильному шквальному вітрі, надзвичайних опадах, ожеледиці, які спостерігаються восени та взимку. Ось і стараються робітники провести планову розчистку території до осінньої негоди, найдовший термін - перші заморозки. Але розчистка просік - небезпечний вид робіт. І вона має проводитись лише навченими фахівцями та після отримання дозволу на проведення таких робіт у суворому дотриманні нормативних документів.

    Микола ПАЦАК,

    У тридцяти п’яти сімей буде новосілля

    Дев’ятиповерховий будинок у Коростені, що зводять майстровиті руки коростенських зодчих, радує погляд майбутніх новоселів. Загалом же його будівництво - це продовження доброї справи, зініційованої керівництвом Південно-Західної магістралі, - забезпечення житлом залізничників. Як же наближають очікувану мрію коростенських новоселів будівельники, чим займаються зараз? - з’ясовували нещодавно кореспонденти «Рабочего слова», перебуваючи на будові, де вже зведено всі поверхи, встановлюються пластикові вікна.


    Василь РАФАЛЬСЬКИЙ, тесляр - «Буде тепло у кожній оселі».


    Світлана ВОЛОШИНА, штукатур - «Роблю необхідну справу - наближаю День новосілля для залізничників».


    Муляр Сергій ПЕТРУК та тесляр Віталій МОРОЗ - «Росіяни кажуть -
    «Тишь да крышь, мир да благодать Божья». А ми гарантуємо високу якість роботи».


    Наталія СІРАВОВСЬКА, штукатур - «Вважаю, що моя професія - на перспективу

    До речі, тут 35 квартир. На кожному поверсі дві однокімнатні, одна - двокімнатна, і одна трикімнатна. Лише на дев’ятому поверсі дещо по-іншому: тут буде можливість поселитися в одну однокімнатну, одну трикімнату та чотирикімнатну квартири. Так передбачено за проектом. У кожній оселі буде індивідуальне опалення. Про це розповів майстер Ігор ОХОТСЬКИЙ, який і познайомив нас із своїми підлеглими. Ось тесля Василь РАФАЛЬСЬКИЙ з колегами займається утепленням стін балкону. Новий сучасний матеріал на основі скловолокон, з яким вони працюють, має сприяти збереженню тепла в оселях. Того дня ми переконалися, що і для жіночих рук на будові ще є робота. Внутрішнім опорядженням кімнат займалися штукатури Наталія СІРАВОВСЬКА і Світлана ВОЛОШИНА. А на самому даху, де відкривається погляду панорама станції і всього древнього міста, кипить робота не тільки для вмілих, а й для сміливих будівельників. Саме такі і потрапили в об’єктив фотоапарата - муляр Сергій ПЕТРУК і тесля Віталій МОРОЗ, які стелили антивологовий руберойд.

    Загалом же про те, щоб коростенці змогли поселитися в нові помешкання, дбає велика когорта людей із Коростенського будівельно-монтажного експлуатаційного управління та керівництва залізниці. Отож 35 сімей коростенських залізничників невдовзі зможуть отримати ключі від власних квартир у новому будинку.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Вимушене «переселення». На користь залізниці

    Вінницька дистанція сигналізації та зв’язку (ШЧ-14) - відносно молода. Її засновано 1 жовтня 1980 р. А от спадщина їй дісталась доволі поважного віку. Деякі структурні підрозділи, які відокремили від Жмеринської дистанції і передали їй, функціонували тут ще з часів прокладення залізниці Київ - Балта. Свого часу вони також входили до складу Вінницької залізниці, яка проіснувала з 1940 до 1953 рр. Її управління розташовувалось у доволі великій адміністративній споруді за пару кілометрів від залізничної станції. Після приєднання цієї залізниці до Південно-Західної будівлю подарували Вінницькому педагогічному університету, якому вона належить й до сьогодні. Причому на правах повного господаря. У цій будівлі залишився залізничний вузол зв’язку. Його підпорядкували ШЧ-14 в якості телефонного та телеграфного цехів.

    НЕ СПЛАЧУВАТИ ЗАЙВОГО

    Значна відстань цих структур від станції та інших залізничних підрозділів, що функціонують у Вінниці, створювала певні труднощі у роботі зв’язківців. Та довгий час залізничники із цим мирились і забезпечували телефонним та телеграфним зв’язком не лише місцевий залізничний вузол, а й зо два десятки найближчих станцій. Для цього проклали додаткові кабельні лінії, встановили нову апаратуру…

    З проголошенням незалежності України та переходом на ринкові відносини, ситуація із використанням приміщень вузла зв’язку значно змінилась, причому не на користь залізниці. Керівництво педуніверситету, оформивши документи права власності на будівлі, виставило вимоги до нашого відомства про сплату орендної плати за зайняті зв’язківцями приміщення. Довелось платити, причому немало. Останнім часом ця сума, разом із оплатою комунальних послуг, доходила до п’ятдесяти тисяч гривень щомісяця.

    Однак нові господарі будівлі й на цьому не зупинились. Протягом декількох років вони проводять судову тяганину, метою якої є виселення залізничників із приміщень, які їм колись належали. Закон - на боці позивача. Тож довелось терміново вишукувати технологічні можливості для перенесення телефонного та телеграфного цехів із будівлі педуніверситету.

    - Розглядалось декілька варіантів, - пояснює начальник Вінницької дистанції сигналізації та зв’язку Віктор РИНДЮК. - Поруч із приміщенням ШЧ побудовано нульовий цикл під спорудження будинку зв’язку. Однак на повну реалізацію цього проекту не знаходилось галузевих коштів у попередні роки, немає їх і нині. На станції Вінниця-Вантажна є вільні споруди, де можна було б облаштувати наші цехи. Однак прокладання туди кабельних ліній доволі затратне. Тому керівництвом нашої залізниці було прийнято рішення - облаштувати вузол зв’язку у приміщеннях Вінницької дистанції колії, будівля якої розташована поруч із нашою. Для цього необхідно було переобладнати частину підвалу та актову залу.

    ЗАВДАННЯ – ВКЛАСТИСЯ У ЗАДАНІ ТЕРМІНИ

    Роботи розпочались напровесні за декількома напрямками. Фахівці Жмеринського будівельно-монтажного експлуатаційного управління зайнялись ремонтом та переобладнанням приміщень у дистанції колії. Спеціальна бригада із Вінницького будівельно-монтажного поїзда виконувала облаштування підземних каналів, у тому числі і під залізничними коліями, для прокладання телефонних кабелів. Одночасно із виконанням цих робіт, які проходили чітко за визначеним планом, працювали й фахівці ШЧ-14.

    Виконання плану для зв’язківців було ускладнено деякими обставинами. Найкращим варіантом для такого «переселення» було б - придбати нову апаратуру та обладнання зв’язку, встановити їх у переобладнаних приміщеннях і підключити відповідні комунікації. Однак на нове обладнання коштів не знайшлось. Тому довелось демонтувати те, що було задіяне в роботі, перевезти його, змонтувати та впровадити в роботу. Причому усе це вимагалось зробити так, щоб не залишити залізничні станції, інші підрозділи без зв’язку навіть на короткі терміни. І зрозуміло, чому: адже це могло б негативно вплинути на безпеку руху поїздів та й на увесь виробничий процес значної частини підрозділів, підпорядкованих Жмеринській дирекції залізничних перевезень.

    Зважаючи на такі обставини, перенесення обладнання та апаратури на нові координати проводили поетапно. Частину його відключали, демонтували, перевозили, встановлювали, підключали до нових кабельних ліній і врешті-решт впровадили в експлуатацію. Потім ще частину…

    При облаштуванні нового вузлу зв’язку, подбали і про побут працівників. Тут функціонують на всі сто відсотків санвузли, а також спеціальна кімната, де можна обідати. Її облаштували кухонними меблями, електроприладами, щоб можна було розігріти їжу, приготувати чай, каву. Отже, основні зміни з точки зору налагодження побутових умов торкаються саме робочого класу. Факт, безумовно, яскравий.

    Робота, пов’язана з перенесенням вузла зв’язку, доволі клопітка, однак з нею вінницькі зв’язківці справляються, причому без сторонньої допомоги. Безпосередньо роботи організовує заступник начальника ШЧ-14 Олександр ЗАФТ. Активну участь беруть старші електромеханіки Леонтій ЖУКОВСЬКИЙ, Петро ГУМЕНЮК, Валерій АДАМЕНКО. Їх старший товариш Олександр ІЩЕНКО, який два місяці тому вийшов на пенсію, і до нині приходить та допомагає у монтажі обладнання. Не обходиться робота із перенесення вузла зв’язку і без жіночих рук. Електромеханіки Наталія ПУГАЧОВА, Інна ІВАНОВА та Олена ЮШКО досить вправно займаються монтажем необхідного обладнання в автоматичній телефонній станції. Свій внесок роблять й інші фахівці, завдяки їх зусиллям найближчим часом усі роботи буде виконано, тоді новосілля, хоч і вимушене, у Вінницькій ШЧ-14 відбудеться. І це покращить телефонний та телеграфний зв’язок усім абонентам, яких забезпечує ним дистанція. Очевидно, з’являються у фахівців і добре обладнані робочі місця, і побутові приміщення.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Позвольте замолвить слово

    «Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з 1937 року».

    Олександр ДОВЖЕНКО
    Кіноповість «Україна в огні».

    - Мама! Мамочка! - прости меня, но я не могу сидеть дома, сложа руки и смотреть, как враг топчет нашу землю. Пойми меня правильно, льётся людская кровь, гибнут ни в чём не повинные люди, в конце концов я уже мужчина, мне 18 лет и я… я был в военкомате… я иду на фронт бить врага!

    Сын гусевского ткача и уборщицы был целеустремленным парнишкой.

    - Сынок! Кровинушка, моя… Виктор! Тебе нет еще 18 лет. - Куда ты пойдёшь? Там же война, война, людей убивают. Хватит того, что похоронку по Петру недавно получили.

    …Воинский эшелон медленно отходил от платформы вокзала. В воздухе звучал оркестровый марш, известный с детства, «Прощание славянки», столпившиеся провожающие, последние напутственные слова в адрес убывающих на фронт молодых парней. Виктор Петрович стоял в вагоне и глазами провожал станционные постройки, толпу людей; его мысли были уже там, на поле боя, где с оружием в руках сражался отец, где решалась судьба страны.


    Где же вы, друзья, однополчане?

    Курсы по подготовке молодых воинов для курсанта полковой школы В. Задворнова пролетели быстро, как говорится, на одном дыхании. Последнее построение на строевом плацу. Седой майор, командир школы, успевший повоевать на фронте, о чем свидетельствовал шрам на левой щеке, обратился к ним с краткой речью.

    - Сынки! Защитники Отечества! Вы завтра встретитесь с глазу на глаз с грозным врагом, который убивает наших матерей, жён, детей, стариков. Вам народ доверил грозное оружие и дал его в ваши руки. Используйте его умело, чтобы ни один фашист не смог уйти от законной кары за злодеяния, которые он принёс на нашу землю. Мы ждем вас с победой над врагом!


    Занятия в Святошинской школе машинистов Юго-Западной железной дороги.

    Помните, артилерия - это Бог войны, а профессия артиллерист звучит гордо. Враг будет разбит, победа будет за нами!

    Сорок третий год рядовой Задворнов встретил в школе сержантов. Скоро - на фронт.

    - Младший сержант Задворнов прибыл в ваше распоряжение! - чётко доложил вошедший в блиндаж командира артиллерийского дивизиона невеликого росточка гость. Из-за стола поднялся худощавый капитан и подошёл к Виктору Петровичу вплотную.

    - Значит, прибыл, - произнес он и, с минуту помолчав, добавил: «Сам то, откуда будешь?»

    - Гусь-Хрустальный, Владимирская область - прозвучал ответ.

    - Мещёра... Река Гусь. Бывал, бывал я в ваших местах, природа у вас там хорошая, воздух свежий, рыбалка отличная. Не одну ушицу из гусевских щук на природе с друзьями съели. А годков то тебе сколько, младший сержант?

    - 18!

    - Молодец! Орёл-парень! Я в твои годы так же ушёл из дому, беляков рубал на фронте, так что по годам мы с тобой на фронтах одногодки. - Жаркие дни предстоят нам, фашисты пытаются вернуть свои позиции, а у них не выходит. Так что, Задворнов, попал ты в самую гущу событий.

    - Лейтенант Соболев, принимай пополнение в свой огневой расчет! - распорядился капитан.

    На третьи сутки, как потом выяснилось, началась Корсунь-Шевченковская операция. Кровавая жестокая бойня года на Украине. Тогда 18-летний младший сержант Задворнов не знал, что фронтовая операция унесёт с собой 80188 бойцов и командиров Красной армии. Среднесуточные потери будут составлять 3208. (Данные архива МО России - авт.).

    Именно ему суждено будет выйти из этих боёв живым и невредимым. Тот первый бой в его жизни запечатлился на всю оставшуюся жизнь.

    …По просёлочной дороге прямо на них стремительно двигались танки, разметая снег в разные стороны. Боевые расчёты артиллеристов устремили свои взгляды на приближающихся крестатых чудовищ.

    - 500… 300… 200… метров…

    - По танкам противника - огонь! - громко скомандовал лейтенант. Орудийные расчёты прямой наводкой начали расстреливать бронированную колонну. Вот запылал и остановился головной танк, столбы дыма взметнулись над вторым, третьим. Послышались взрывы боеприпасов в горящих машинах. Исключительную отвагу и высокое мастерство проявил расчёт младшего сержанта В. Задворнова. В том бою его расчёт вывел из строя три фашистских танка, две бронемашины, было расстреляно до взвода пехоты. В той бойне враг дрогнул и откатился на свои исходные позиции.

    «Вот она - война, настоящая, - подумал после первого боя Задворнов. - Ну что ж, воевать, так воевать. Семи смертям не бывать, а одной не миновать». За тот первый бой 18-летний парень из Владимирской области из рук командира батареи получил первую боевую награду - орден Красной звезды.

    Дороги войны повели орденоносца младшего сержанта на Винницу, Умань. В одном из боёв получил тяжёлое ранение и контузию. После лечения в госпитале - снова фронт, уже Белорусский. На долю Виктора Петровича выпало освобождать города и села многострадальной Белорусской земли от фашистов. Под Витебском получил второе ранение и орден Славы 3-й степени. Молодой организм быстро залечил пулевое ранение, и он снова в строю уже в 266-м противотанковом артполку, с которым громил неприятеля в Прибалтике.

    Свои последние боевые действия в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг. старший сержант В. Задворнов провёл в сражениях за столицу Восточной Пруссии - Кенингсберг, где за четыре дня неприступная крепость фашистов была взята, враг был разбит на голову. К боевым наградам воина-артиллериста добавился ещё один орден Красной звезды, медали «За отвагу», «За боевые заслуги», «За взятие Кенингсберга», «За Победу над Германией». В 1947 г. старшина Задворнов был демобилизован из рядов армии-победительницы и по призванию сердца поступил в Святошинскую школу машинистов паровозов, которую с отличием закончил и был направлен в паровозное депо ст. Киев-Пассажирский (тогда депо им. А. Андреева). С детства его тянуло к стальным коням. Он мог часами стоять на платформе вокзала Гуся-Хрустального и смотреть, смотреть, как мощные паровозы перевозят пассажиров, грузы. Гудок паровоза звал его к себе, на магистраль.

    Недолго пришлось заниматься любимой профессией помощника машиниста в депо, дали о себе знать два ранения и контузия на фронтах ВОВ. На очередной медкомиссии медики наложили табу на профессию машиниста. Сказалась болезнь: «забарахлила» сетчатка глаз.

    Потекли мучительные, бессонные ночи для Задворнова. Куда пойти, куда податься? Где найти себя в этой бурной, мирной жизни фронтовику? Друзья посоветовали пойти на работу в депо им. Андреева, слесарем по ремонту подвижного состава, как ни как, а паровозную технику в своё время освоил досконально. Год слесарил, да жизнь диктовала свои правила, нужны были знания, и фронтовик, вчерашний локомотивщик сел за учебники. Тяжело было, что тут говорить, днём работа - целый день на ногах, семья, дети малые так же требовали внимания к себе. А ещё дом на киевской окраине строить задумал. Но не сдавался Виктор Петрович. Не такой закваски был Задворнов, участник Второй мировой. Без отрыва от производства закончил Киевский электромеханический техникум железнодорожного транспорта им. Николая Островского, затем - Институт народного хозяйства. Свою энергию, знания, опыт в работе воплотил на предприятиях города Киева, который стал для него вторым домом, где создал свою семью.

    В часы досуга Задворнов любил говорить своим подрастающим сыновьям Юрию и Виктору слова писателя Островского из его книги «Как закалялась сталь»: «Жизнь дана нам один раз. И прожить её нужно так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы». Старший и младший сыновья любили коротать вечера за прослушиваением отцовских чтений. Книги Виктор Петрович любил.

    Медали и ордена?!

    Отдал сыновьям. А эти добрые души раздарили соседской ребятне. А чего? У отца-то их много… Как же они, повзрослев, жалели об этом…

    …Старший Задворнов ушёл по ту сторону жизни, прожив всего 50 лет на белом свете, перед смертью он завещал своим сыновьям с честью пронести по судьбе высокое имя фронтовика, жизнелюба, семьянина, патриота своей Родины.

    Вот тогда, провожая в последний путь, его младший сын Виктор Завдорнов дал клятву с честью нести по жизни имя отца. И начал, как отец, после окончания железнодорожного училища, помощником машиниста электропоезда. Водил по Юго-Западной. Водил бы и дальше, но тяга к знаниям, к журналистике переборола всё. Недолго думая, подал документы в институт на филологический факультет. Сдал успешно экзамены. День за днём осваивал азы учителя. Упорный труд, жажда к новому сделали своё дело.

    …Три года за учительским столом. А там… магистратура. Молодого журналиста принял дружный коллектив газеты «Магистраль», как ни как корреспондентского хлеба поел в столичных периодических изданиях, а во вторых - бывший помощник машиниста, а такие кадры были нужны газете. Прошли годы, опыт, знания своего дела, а главное хорошее владение словом, читаемые заметки в газете привели В. Задворнова младшего в газету «Рабочее слово» Юго-Западной магистрали на должность редактора.

    Сегодня Виктор Викторович с честью несёт по жизни гордое имя отца-фронтовика, который внёс свою лепту в общую Победу над коричневой чумой во Второй мировой войне 1941-1945 гг.

    Как говорят в народе: «Какой отец, таков и сын». И это справедливо.

    Леонид КРИВОВ, ветеран органов МВД Украины, полковник в отставке; Фото из семейного архива В. ЗАДВОРНОВА

    У воді стоїть, а води просить

    Два дні весняний та літній, проведені у Пирогові, пам’ятні через те, що кожне свято, пов’язане із водою. Перше з них припало на Обливаний понеділок. Друге - на переддень Івана Купала. У перший понеділок травня після Пасхи та у першу неділю липня біля церкви Святої Покрови збиралося чимало люду. Їх об’єднує… вода. Жодним чином не помилились. Та про все по порядку.

    ОЧИЩЕННЯ ВІДБУЛОСЯ

    Музейна експозиція «Закарпаття» стала сценою просто неба для учасників стародавнього обряду очищення водою. Найбільше ці водні процедури прийшлися до душі чисельній малечі. І хоч на початку травня погода теплом не балувала, з місцевого водопроводу багато аква-віти утекло… на голови та спини, на черевики та платтячка зі штанами. Очищення відбувалось без жодних зойків та скарг на те, що вода холодна, що більш спритні учасники дійства ллють прозору вологу на незграбних та «загальмованих» ровесників.

    «Що ж нам було з світа початку?

    Не було нічого, - одна водонька». - розпочинає заспів фольклорно-етнографічний дитячий гурт «Лісовичок» (с. Лісники Києво-Святошинського району).

    Як плодюча та родюча стихія, вода обожнювалася. За космогонічними (створення Всесвіту) поглядами давніх слов’ян, вода, поєднавшись із первісною матерією чоловічої статі, утворила струмки, ріки, озера, загалом усе на Землі. «Водним» божествам (Дана (богиня води), Водяник (злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища) та ін.) наші пращури приносили спеціальні жертви (рослинні, тваринні і навіть людські). Відгомін цього вірування існує й у нинішньому звичаї кидати у воду «на щастя» гроші (дрібні монети). Воду вважали святою, очищувальною силою, здатною принести щастя. Дуже поширеними у стародавньому світі були обряди обмивання - «очищення водою», окроплення, обливання.


    Особливо цілющою була «жива вода» (свята, свячена, святовечірня, стрітенська). За даними митрополита Іларіона, «вода - символ розмноження й парування... Шлюби слов’ян часто бралися над водою. І взагалі залицяння відбувалося при воді... Умитися молодим обом разом - це символ побратися. Вода в Україні символізувала і віщу силу. Дівчата гадали на воді, пускали в річку вінок на Івана Купала, щоб дізнатися про судженого та ін. В українському фольклорі «наносити води», «хотіти напитися води» означає «кохати»:

    - Галю ж моя, Галю, дай води напиться.

    Ти ж така хороша, дай хоч подивиться.

    «Вода - символ першоматерії, плодючості; початку і кінця всього сущого на Землі», - сказав під час святкування Обливаного понеділка колишній предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Любомир ГУЗАР.

    - Тож нехай обливаються, - почули під час свята від дорослих гостей Музею під відкритим небом. І нам дісталося.

    ВІД ЧОГО МЛИН КРУТИТЬСЯ?

    Тепер про іншу подію. Уночі - з 6 на 7 липня - починається одне із самих таємничих і веселих народних свят - Івана Купали. Він збігається із церковним торжеством різдва Іоанна Хрестителя. В українському фольклорі, мабуть, найбільша кількість переказів і легенд пов’язана із цим святом. Наші предки вірили, що напередодні Купали мати віддає своїм дітям цілющі сили, а вогонь захищає від усяких нещасть. Саме тому в ніч на Івана люди усім миром збиралися на березі рік або озер, де розводили багаття, стрибали через вогонь, що очищає, перший раз купалися у водоймі, а головне - просили в Бога миру, здоров’я й сімейного благополуччя.

    Напередодні свята Івана Купала - знову у Пирогів: у Національному музеї народної архітектури та побуту України відкривається стародавній водяний млин з с. Пилипець Закарпатської області ( та ж сама експозиція Карпати).

    Протягом багатьох років музейний експонат знаходився в аварійному стані - і тепер він ожив! Млин запрацював і знову меле борошно! А поруч з млином - дивовижна закарпатська піч, де випікається смачний та пахучий український хліб!

    Відродження музейного експоната відбулося завдяки зусиллям меценатів, які за короткий термін спромоглися вдихнути нове життя в закарпатський млин.

    На відкриття млина було запрошено народний фольклорний колектив Мрія (с. Хотів, Києво-Святошинський район). Доторкнутися до стародавнього дійства млинарства, як запрошували організатори, вдалося лише кореспонденту. Редакційний фотоапарат ніяк не міг закарбувати на пам’ять процес роботи кам’яних жорнів, що перемелюють духмяне зерно. Проте оцінити дивовижну силу води вдалося! Ну що, здавалося б, оті колеса, що нагадують пароплавні лопаті із кінофільму майже 80-річної давнини «Волга-Волга»? У тому-то і річ. Без них вал млина не запрацює. Зерно не перемелюватиметься в муку. А яка ж сила змушує лопаті крутитися!? Знову ж таки - вода!

    … Мимоволі милуєшся, коли придивляєшся, як малеча любить борсатись у воді. Навіть, якщо це невеличкий струмок, що ллється дубовими жолобами на лопаті млина, а потім тихесенько спливає до ніг хлопчиків та дівчаток. Це той випадок, який увійшов у народне прислів’я: «У воді стоїть, а води просить».

    Нехай живильна волога продовжує їхні роки! От би лишень на їхні долі поменше усіляких випробувань, як тепер на берегах Сіверського Дінця.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Олег ЧАБАН: «Україна має унікальну духовну цінність та прекрасну перспективу»

    ІЗ ДОСЬЄ

    Олег Созонтович ЧАБАН - український вчений в області психіатрії та медичної психології, завідувач відділу пограничних станів та соматоформних розладів Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, професор кафедри психології та педагогіки медико-психологічного факультету Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, завідує психоневрологічним відділенням Дорожньої клінічної лікарні №1.

    Обіймає науково-громадські посади: серед них - член Асоціації психотерапевтів України, сертифікований психоаналітик Європейської асоціації психотерапії, член Всесвітньої Асоціації групового психоаналізу. Має понад 280 наукових робіт, у тому числі підручники з психіатрії та медичної психології, один компакт-диск із навчальними програмами, дві монографії та ін.

    Серед практичної діяльності - лікування депресивних розладів, розробка принципів та ефективних психотерапевтичних та психокорекційних технік та методик при роботі з постраждалими внаслідок терористих актів та техногенних катастроф (на досвіді власної роботи з постраждалими на летовищі у Скнилові (Львів, 2002), в театрі на Дубровці (Росія, Москва, 2002), в м. Беслан (Північна Осетія, Росія, 2004); розробка нових психотерапевтичних та психокорекційних технологій в клінічній практиці, побудованих на принципі конвеєрної психотерапії, розробка та участь у створенні психотерапевтичних технік роботи з пацієнтом в мережі інтернет.

    Про себе каже: «Я ПРОСТО ЛІКАР!»

    - Олеже Созонтовичу, що являє собою відділення, яким Ви керуєте?

    - Психоневрологічне відділення засновано як структурний підрозділ Дорожньої клінічної лікарні №1 ст. Київ в 2002 році і було розгорнуто на 15 ліжок. З 1 січня 2004 року психоневрологічне відділення ДКЛ №1 ст. Київ функціонує на 30 ліжок.

    На другому поверсі нашого відділення розташовані палати для пацієнтів, маніпуляційний кабінет, кабінет старшої медичної сестри, їдальня. На першому поверсі - лікувально-діагностичний блок (приміщення для проведення діагностичних, у тому числі психологічних досліджень, нейрофізіологічних, різних видів психотерапії та психологічної корекції).

    Для забезпечення ефективного функціонування відділення з обслуговування хворих проводиться за територіальним, відомчим та відкритим принципами. Застосовуємо диференційовані режими: від активного стаціонарного лікування - до лікування в режимі «часткової госпіталізації». Для обстеження і лікування хворих застосовуються загальнолікарняні служби: лабораторія, кабінети функціональної діагностики, фізіотерапевтичне відділення. Для надання невідкладної допомоги існує відділення невідкладної допомоги та реанімації.

    - Розкажіть, будь ласка, про особливості реабілітації саме залізничників?

    - Залізниця з її устроєм, специфікою роботи та рівнем безпеки нагадує військову організацію з її чітким та жорстким порядком. По-іншому неможливо, тому що залізниця - це швидкісний пасажирський рух плюс вантажні перевезення. І з психологічної точки зору така робота є доволі напруженою та стресовою. Працівники, особливо машиністи та їхні помічники, несуть колосальну відповідальність, постійно перебуваючи у зібраному, сконцентрованому стані. Адже поїзд можна порівняти з ракетою, яку раптово ніхто і ніколи зупинити не може. Так от, уявіть собі, це напруження колись має вистрелити, адже резерви людського мозку не безмежні. Добре, коли людина чимось може компенсувати даний стан. Наприклад, спілкуванням з друзями. Особливо важливо виплеснути вербально (у мовному режимі - ред.) свої проблеми, щоб потім не говорити з собою. Цю методику застосовують досить ефективно у релігії. Після сповіді часто наступає так званий етап катарсису - очищення. Допомагає «спілкування» із тваринами (собаками, особливо кішками і таке інше). Не завадить і активний відпочинок.

    Ще один аспект у роботі машиністів та їхніх помічників - люди, які залишились на залізничній колії. Будь-який наїзд - це надзвичайна подія (зрозуміло, не для великого організму залізниці вцілому, а для окремого машиніста, який безпосередньо отримує психотравму). Такі події у підсвідомості роблять певні «насічки», так би мовити, флеш-беки, які назавжди залишаються у пам’яті.

    - Як такі люди потрапляють до Вашого відділення?

    - Хочу наголосити, що наше відділення може бути зразком психотерапевтичного стаціонару європейського стандарту. У цьому нам пішло назустріч керівництво Південно-Західної. На базі нашого відділення працює психолого-реабілітаційний центр. Особливістю роботи нашого центру, як я вже згадував, є його відкритість (двері відкриті як для залізничників, так і для звичайних людей інших професій та соціальних категорій) та те, що наші пацієнти не мають ніякого тавра з лексемою «психо». Це не зазначається у жодних документах. Машиніст повертається до роботи здоровими й ніхто не вважає його таким, що був у «психушці». Ось і на сьогодні у нас перебувають на реабілітації машиніст і помічник машиніста після стресової ситуації. За власним бажанням.

    - А в домашніх умовах хіба не можливо вийти зі стресу?

    - Так. Після такого випадку (наїзду) машиніст та його помічник йдуть у короткотривалу відпустку і, як правило, «борються» вдома зі стресом за допомогою усім відомого та доступного транквілізатора. На початку створюється ситуація, що відбувається полегшення, та насправді - навпаки: у подальшому ситуація ускладнюється. Адже алкоголь ніколи не був добрим порадником. (Пригадався відомий анекдот: Алкоголь розчиняє все - дружбу, роботу, кохання, сім’ю, тільки не проблеми - авт.). Тож краще звернутись за консультацією до спеціалістів.

    - Олеже Созонтовичу, а які методи лікування використовуються у вашому відділенні?

    - Ми використовуємо стандартну терапію, поєднуючи і групову, й індивідуальну, арт-терапію, транквілізатори, адаптогени, неотропну методику впливу (для покращення пам’яті та розумової діяльності) та інші.

    Інколи буває досить однієї розмови, щоб визначитись з методикою лікування певного пацієнта. Трапляються і випадки, коли людина не може проговорити свої проблеми, озвучити свої відчуття. Є такий науковий термін - «алексія». Тоді ми даємо їй можливість «висловитися» через, наприклад, шматок пластиліну, малюнок і так далі.

    Це так звана арт-терапія.

    Також проводимо певні тести, аналізи. Та головне - створюємо партнерські відносини, які базуються на довірі. Створивши такі відносини, ми обумовлюємо перспективи для подальших відносин між лікарем та пацієнтом.

    - Що таке «стрес» з медичної точки зору?

    - Сьогодні слова «стрес», «тривога», «депресія» набули загальновживаного значення. З медичного терміну (а це слово фізіологів) вони перейшли в розряд загальновживаної лексики. Хто лише не вживає ці слова: і артисти, і політики, і військові, навіть діти.

    Стрес - фізіологічно закладена нормальна реакція організму. Він допомагає людині адаптуватися до викликів життя. Наприклад, чудовий ранок після дощу, ви одягли гарне плаття, зробили нову зачіску і вирушили на ділову зустріч. І ось раптом мимо проїздить на шаленій швидкості авто і все - ваш одяг мокрий та брудний, настрій зіпсовано. Весь лексичний запас направлено на адресу водія, дощу і Всесвіту. Та далі з вами відбуваються протягом дня 2-3 приємні події. І ви все те, що було вранці, згадуєте, як пригоду. Навіть розповідаєте про це зі сміхом.

    Але є таке поняття як дистрес, тобто надмірний стрес. Це настільки потужні переживання в житті людини, що не відреагувати якоюсь психічною адаптацією просто неможливо. Наприклад, людина не може впоратися самотужки після переживання землетрусу чи терористичного акту. У нас немає досвіду та відповідної реакції, тому у таких випадках обов’язково потрібна допомога лікарів.

    - Ситуація в країні сьогодні теж вимагає відповідної реакції, викликає тривогу?

    - Так, в найближчий час спостерігатиметься так званий посттравматичний стрес. Після Майдану на Сході України знову настав час втрат - близькі, рідні, просто смерть молодих людей, військових, дітей. Звичайно, ці події підіймають у суспільстві високий рівень тривоги. До того ж інформація…

    - Перепрошую, дуже багато наших читачів часто запитують як правильно реагувати на різного роду інформацію?

    - Скажу відверто. Неодноразово мені доводилось брати участь у різного роду телепрограмах. І навіть з екрану телевізора я звертаюсь до людей з проханням не дивитися телебачення.

    Пояснюю, чому. В будь-яку інформацію закладається емоційність. Абсолютно «безпристрасного» бачення у нас, на мою думку, не має. Далі - більшість пересічних українців розуміє, що їх (або їхніх родичів, друзів) демонстративно, явно обманюють. Все це викликає тривогу. А тривога - це потік, який вимагає «опредметитися». Це відчуття того, що щось має трапитися, це хвилювання у майбутньому. Тривога намагається зібрати побільше інформації, щоб стати страхом. Тож, повірте, саме банальна порада - не дивитися телевізор - має велику силу. Все одно основна інформація, хочете ви цього чи ні, просочиться, потрапить до вас; почуєте краєм вуха, за заголовками з газет, чи з рядка з інтернету. Не влазьте в деталізацію, де, приміром, буле показано як витікають мізки. Це не потрібно. Намагайтесь позбавитись ситуації, яка вас негативно «заряджає».

    - Олеже Созонтовичу, а можна допомогти собі у якійсь психотравматичній ситуації самотужки.

    - Це, звичайно, залежить від випадку та міри впливу. Але скажу так: сам собі психолог - це як сам собі стоматолог: боляче, незручно і неефективно.

    Сьогодні можна прочитати безліч «розумних» книжок, та є речі, в які ти, говорячи простою мовою, залізеш, розгубишся і потонеш. Хочу зауважити, що з такою інтимною річчю, як душа, потрібно, щоб працював незаангажований, нейтральний фахівець.

    - Інтимна річ? Можливо, Ви обмовились?

    - Ні. Саме так. Це досить інтимно, втаємничено. Це навіть інтимніше, ніж похід до гінеколога, якщо хочете. Відкрити свою душу - розкласти себе по полицях, розібратися свідомо у підсвідомому.

    Можливо, не так багато людей і з власної ініціативи звертається за допомогою психолога.

    - Олеже Созонтовичу, щоб Ви сьогодні побажали нашим читачам?

    - Беззаперечно - найактуальніше побажання сьогодні - це побажання миру! Здоров’я, розуму та миру.

    Я патріот своєї країни, тому вірю що все буде добре. Адже Україна має унікальну духовну цінність і прекрасну перспективу. Саме наша унікальність і має стати запорукою нашого розвитку і власного шляху у світі. Ми маємо те, чого не має на Заході. Той неповторний пласт, що об’єднує наші родини, не має аналогів у світі. Західна модель сім’ї, родини не підходить для українців (це коли діти рано відходять від батьків і зв’язки між ними стають не такими близькими, як у нас).

    У нас, наприклад, бабуся завжди впливає на внука. Згадайте, як ви готуєтесь до приходу бабусі, яка все одно знайде, за що вас виховувати. З м’яким гумором та теплотою.

    Тому цінуйте ці відносини, родинні зв’язки і оберігайте їх!

    - Дякую за цікаву розмову.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Увага, потрібні форварди!

    З метою формування в трудових колективах сталих традицій щодо розвитку фізичної культури та спорту, пропаганди здорового способу життя, для профілактики захворювань та організації активного відпочинку залізничників побачила світ спільна постанова керівництва залізниці та Дорпрофсожу. Згідно із цим документом прийнято рішення про проведення турніру з футболу серед працівників залізниці на кубок начальника столичної магістралі.

    У постанові йдеться про те, що турнір проводиться за багаточисельними побажаннями працівників підрозділів залізниці в два етапи. Перший - серед працівників підрозділів залізниці, територіально розташованих по дирекціях залізничних перевезень, відбудеться з липня по 21 вересня п. р. Другий - фінальні змагання серед команд-переможниць в дирекціях залізничних перевезень - відбудеться 26 - 27 вересня 2014 р. на спортивній базі ДФСК «Локомотив» за адресою м. Київ, провулок Стадіонний 10/2.

    Влас. інф.

    К 85-летию создания футбольного клуба «Динамо» (Киев). Легендарные капитаны. Последние в истории чемпионатов СССР

    ОЛЕГ КУЗНЕЦОВ - НАДЕЖНОСТЬ И ОПОРА В ЗАЩИТНЫХ ПОРЯДКАХ

    Олег Кузнецов родился в семье военного. В 1990-е отец работал на радиоприборном заводе в Чернигове, мать - инженером в проектном институте.

    В детстве Олег не был человеком, для которого существовал «футбол, только футбол, и больше ничего». В школе он учился неплохо, закончил 10 классов с аттестатом на «4» и «5», но каких-то долгоиграющих планов, связанных с футболом, у него не было. Несмотря на то, что Кузнецов закончил Черниговскую ДЮСШ, гарантии, в то что его пригласят в местную команду второй союзной лиги «Десна» отсутствовали. Поигрывал себе за заводскую команду, Олегу вскоре посчастливилось-таки попасть в «Десну».

    В команде из Чернигова он провел два сезона, вызывался в юношескую сборную Украины. После успешного сезона 1982, когда «Десна» стала 2-й в украинской зоне, перешел в Динамо (Киев), благодаря селекционерам киевского «Динамо» Анатолию Сучкову и Анатолию Пузачу.

    В Киев Олег приехал, не питая особых иллюзий, но в команде, вступившей в стадию реконструкции, шанс давали многим, и ему удалось убедить тренерский состав в своей состоятельности на футбольном поле. После возвращения в Киев Валерия Васильевича в динамовском коллективе «закипела» работа, результаты которой были представлены на «всеобщее обозрение» в 1985 г.

    Кузнецов заиграл в «Динамо» с первого же сезона - играл переднего защитника. Дебютировал в Одессе, где киевляне выиграли 2:1.

    Вот тут-то футбольный мир увидел центрбека киевского «Динамо», который закрепил за собой место в основе и от матча к матчу действовал все уверенней, подстать всей киевской дружине.

    С каждым новым сезоном Олег Кузнецов непременно продолжал повышать свой уровень, в его игре появилось хладнокровие, на поле он стал действовать более гибко и корректно.

    В чемпионатах СССР провел 181 матч, забил 15 голов, в еврокубках - 29 игр. Чемпион СССР 1985, 1986, 1990 гг.

    Наверное, все же лучшим сезоном в карьере Олега стал 1988 г., когда его мастерство достигло наивысшей своей точки. На пути к финалу европейского первенства в Германии, советская команда во многом благодаря уверенным действиям в обороне одолела голландцев, ирландцев, итальянцев, а Олег Кузнецов стал центральной фигурой в защитных порядках сборной СССР. Досадное обстоятельство, которое привело в полуфинале к желтой карточке, не позволило Олегу помочь своим партнерам в финальном матче. Кто знает, как мог бы сложиться финал, если бы…

    По завершении чемпионата Европы Олег Кузнецов вошел в символическую сборную турнира, а по итогам опроса престижного французского издания «Франс футбола» в 1988 г. занял 11-место (стал четвертым советским защитником в истории референдума после Хурцилавы, Чивадзе и Демьяненко).

    В 1990 г., после победной игры против ЦСКА, принесшей чемпионство в СССР, уехал в Шотландию выступать за «Рейнджерс». Дебютировал в Шотландии очень успешно - в первой же игре чемпионата признан лучшим игроком команды. Но уже в следующей игре на 20-й минуте после толчка в спину упал на колено и порвал связки. В итоге сезон для Кузнецова закончился.

    В 1995 вернулся на Украину, играл за ЦСКА-Борисфен.

    ТренерскаЯ карьера: ассистент тренера и наставник киевского ЦСКА (2001 - 2002 гг.), ассистент тренера киевского «Динамо» (2002 - 2004 гг.), в 2002-м входил в тренерский штаб национальной сборной Украины.

    В качестве тренера сборной Украины участвовал в чемпионате мира 2006 г. в Германии.

    В сезоне 2008 г. был помощником главного тренера футбольного клуба «Москва» Олега Блохина, с которым до этого на протяжении нескольких лет совместно работал со сборной Украины.

    ИСТОЧНИК - Международный Объединенный Биографический Центр, Энциклопедия футбола, материалы из Википедии - свободной энциклопедии, выдержки из книг «Футбол Украины» и «К футбольным вершинам», а также фотографии из архивных материалов ФК «Динамо» (Киев) и интернет-сайтов.

    (Продолжение следует)


    Оголошення

    Київське вище професійне училище залізничного транспорту
    ім. В.С. КУДРЯШОВА
    ОГОЛОШУЄ ПРИЙОМ СТУДЕНТІВ
    на 2014 - 2015 навчальний рік

    ПЕРЕЛІК ПРОФЕСІЙ:

    На базі 9 класів (бюджет)

    - Слюсар з ремонту рухомого складу. Помічник машиніста електровоза. Помічник машиніста тепловоза;

    - Слюсар з ремонту рухомого складу. Помічник машиніста електропоїзда;

    - Оглядач-ремонтник вагонів;

    - Слюсар з ремонту рухомого складу.

    На базі 11 класів:

    - Слюсар з ремонту рухомого складу. Помічник машиніста електровоза. Помічник машиніста тепловоза (контракт);

    - Слюсар з ремонту рухомого складу. Помічник машиніста електровоза (контракт);

    - Касир квитковий, касир багажний (контракт/бюджет);

    - Провідник пасажирського вагона (контракт/бюджет);

    - Електромонтер контактної мережі (бюджет);

    - Слюсар з ремонту рухомого складу. Помічник машиніста електропоїзда (метрополітен) (контракт).

    ДЛЯ ВСТУПУ В УЧИЛИЩЕ НЕОБХІДНО ПОДАТИ ТАКІ ДОКУМЕНТИ:

    - документ про освіту (оригінал);

    - оригінал та копію свідоцтва про народження (3 копії);

    - медична довідка форма №086 (медична довідка 25-Ю для помічників машиніста);

    - довідки від нарколога та психіатра (після 11 класу - сертифікати);

    - паспорт та військовий документ-приписне (3 копії);

    - довідка з місця проживання (форма №3);

    - 6 фотокарток розміром 3х4;

    - ідентифікаційний код (3 копії);

    - паперова папка, два конверти з марками по Україні.

    Приймальна комісія приймає документи до 31 серпня 2014 року.

    Після закінчення училища, випускники мають можливість без складання ЗНО продовжити навчання за скороченою програмою та обраною професією у наступних навчальних закладах: ДВНЗ «Київський електромеханічний коледж», «Київський коледж транспортної інфраструктури», «Торговельно-економічний коледж».


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05