РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 25 (4 липня 2014)
  • Випуск №25 4 липня 2014
    Зміст
    1. Звідки агресія у транспортних опудал? (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. У ціні мужність та винахідливість (Микола ПАЦАК, Фото Сергія ПЕТРУНЬКІНА)
    3. Духом не падаю (Микола ПАЦАК, Фото із сімейного архіву О.Ю. БУГАЙОВА)
    4. Для комфорту пасажирів - додаткові поїзди (Оксана КЛИМЧУК)
    5. Педагогічний стиль майстра (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. Закодована вічність у візерунках (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. Сезон спортивних відкриттів (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    8. Долаючи інтелектуальний Олімп (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    9. Один день у Закарпатті (Микола КОМАР, голова ППО лінійних станцій Козятинської дирекції залізничних перевезень; Фото Інни ДЕНЕСЮК, бухгалтер)

    Звідки агресія у транспортних опудал?

    - На Придніпровській та Донецькій залізницях руйнують мости. Терористи, наймані російською хунтою та колишніми українськими державотворцями, як зазначають центральні ЗМІ, фінансують військову агресію Донбасу із закордону. Рейкова війна - це оприлюднені факти, кожний з яких свідчить про те, що настали тяжкі часи для нашої Вітчизни. Ось про що маєте писати! - голос в редакційній слухавці був надто роздратованим.


    Маляр Олексій СВИСТУН - «Перефарбовувати корпус електропоїздів після набігів графітістів приходиться часто».

    Поки що втримаємося від огляду складних подій в Україні, адже глибоко сподіваємося і міцно віримо, що лихоліття незабаром мине.


    Транспортний злодюжка за «роботою».
    Фото з інтернету

    ХВОРІ НА БІЛУ ЛИХОМАНКУ

    Тема, яку пропоную для обговорення сьогодні, це вандалізм у приміському транспорті. На відміну від вибухів на коліях, ця тема не нова. Складається враження, що транспортній міліції до дій вандалів і діла немає. Як раніше, так і тепер. Можливо, на даний час у правоохоронців руки не доходять до мілких злодюжок, які пробавляються псуванням, крадіжками елементів рухомого складу. Великий злочин починається з малого вчинку. Іноді сучасний 14 - 15-річний пацан (курсив мій - В.З.), що краде деталі верхньої будови колії, вже завтра стає запеклим злодієм, до рук якого «прилипають» не кілограми залізничного обладнання, а тонни.


    Слюсар з ремонту рухомого складу Олександр САЛІКОВСЬКИЙ - «Скільки «проживе» оновлений диван?!»

    Юридичний термін «продовжуваний злочин». Все стає зрозумілим, якщо уважно ознайомитись із коментарем статті 32 «Повторність злочинів» Карного кодексу України. «Єдиний злочинний намір, який об’єднує злочинні діяння при вчиненні продовжуваного злочину, як особливий вид умисної форми вини, має місце тоді, коли винний, за наявності загальних ознак умислу, реалізовує свій задум, розраховуючи вчинити у різний час не одне, а декілька (два чи більше) тотожних за своїми ознаками злочинних діянь, спрямованих на досягнення загального результату. Єдиний злочинний намір на вчинення продовжуваного злочину, як правило, виникає у винного ще до вчинення першого із діянь, які складають продовжуваний злочин. Водночас він може виникнути і в процесі вчинення першого діяння». Як на мене, цілком зрозуміле юридичне роз’яснення. Якщо потрібно простою мовою, то це у нашому випадку, приміром, руйнування сидінь для пасажирів, демонтаж замків у перехідних дверях між тамбурами вагонів, биття скла у вікнах та в освітлювальних плафонах, виламування залізних корпусів у електропічках і так далі. Малювання графіті на стінках рухомого складу - то також злочин і немалий, зважаючи на вартість роботи деповського малярного цеху, розходів на фарбу та відповідне обладнання.


    Кому заважав плафон світильника?!



    Швачка побутового корпусу Ірина ЄФІМЕНКО - «Якість роботи гарантую.
    Проте, якби побачила, як вандали руйнують те, що зроблено в депо, обов’язково в міліцію повідомила б».

    ШУКАЙТЕ ЗЛОДЮЖКУ ЗА ЗАЛІЗНИЧНИМ МЕТАЛОМ!

    Скажете, нічого спільного між вирваною «з м’ясом» бар’єрною планкою на дверцятах шафи з електроапаратурою в електричці та зруйнованою опорою під залізничним мостом? Зробивши декілька мерзотних вчинків, сучасний «джентльмен удачі» підхоплює, як писав Достоєвський у «Злочині і карі», білу лихоманку. Як наслідок, нові і нові злочини.

    Виконання капітального ремонту лише однієї секції (два вагони - ред.) електропоїзда складає один мільйон 100 тис. грн. Зважаючи на те, що приміські пасажирські перевезення - галузь збиткова, викидати кошти кожного разу після того, як там побувають вандали, залізничникам не з руки. Як уже нагадувало наше видання, компенсацій за перевезення пільгових перевезень громадян з обласних бюджетів на залізничні рахунки - кіт наплакав. А якби столична магістраль отримала заборговані обласними адміністраціями 30 млн. грн. (за 2013 р. - 52 млн. грн.), можливо було б капітально відремонтувати п’ять десятивагонних електропоїздів?!

    І знову ж замкнене коло: у депо обмаль фарби, не вистачає запчастин через їх велику вартість, а у цей же час мисливці за металом руйнують щойно відремонтоване обладнання. У суму, яку має відшукати залізниця, входить не лише вартість безпосередньо зіпсованих елементів, деталей та вузлів. Як правило, це розмальоване графіті зовнішнє обшивання вагонів поїздів, зіпсовані сидіння й стінові панелі, зламані поручні, ручки дверей, пошкоджена електропроводка, виведені з ладу печі, розбите скло. Реальний же збиток складається з безлічі витрат на відновлення. До цього процесу потрібно залучати додаткову кількість працівників. Замість звичайного ремонту вагонів, перевізник має відшукувати додаткові кошти, а від нестачі сучасних поїздів, у першу чергу, страждають пасажири.

    «Працівники сподіваються, що пасажири будуть берегти майно залізниці та не будуть вчиняти акти вандалізму, які відбуваються дуже часто», - так закінчувався попередній газетний матеріал під назвою «Мисливців» за металом просять не турбуватися» («Рабочее слово» №21 2014 р.).

    Залізничники констатують: більшість випадків стається, коли у вагоні присутні пасажири, які байдужі до того, що відбуваються правопорушення. А у залізниці бракує коштів для відшкодування збитків. Крім того, в Україні немає законодавства, яке передбачало штрафи, що повністю відшкодовували б нанесені збитки залізниці. На превеликий жаль.

    …Рейс закінчено. Ми у відремонтованому електропоїзді №501, який лише два тижні тому вийшов із цехів Фастівського моторвагонного депо. Саме у тій електричці, про яку повідомляли у матеріалі, вандали почали руйнувати вхідні двері до туалетів, намагаючись знімати металеві петлі. Далі злодюжки діяли за принципом Балбеса - героя Юрія Нікуліна з кінокомедії «Операція «И» та інші пригоди Шурика». А саме - не без допомоги підходящого у таких випадках інструменту, зламували замки у дзеркальних шафах, що є у кожному туалеті. Пересвідчившись у тому, що водопровідна система тепер складається із пластикових труб, очевидно, спересердя представники злочинного світу скручували ручки на водопровідних кранах і саму сантехнічну фурнітуру. «З копійчаної залізяки дурню радість», - скажете і будете правим. Але чи легше від цього нормальним пасажирам, коли вода із бака заливає туалетну підлогу? Коли руки вже ніде помити? Коли вагонний унітаз не змивається? У цьому разі не кваптеся, гарячі голови, звинувачувати ні локомотивну бригаду, ні слюсарів-ремонтників, ні залізничне керівництво. Шукайте злодюжку за залізничним металом!

    ЧОМУ У СЛОВІ «ПАЦАНІЗМ» ПОМИЛКА ДОПУСКАЄТЬСЯ?

    Саме для обслуговування пасажирів у приміському сполученні моторвагонним депо Фастів-1 було відремонтовано 10 вагонів електропоїзда ЕР-9М №501. Чому ж тоді дерматин на сидіннях порізано у багатьох місцях? Для чого розмальовувати у вагоні стінки, панелі та ще й оздоблювати власні каракулі низькоякісними наліпками. Останні, до речі, не йдуть у жодне порівняння з тими веселими картинками, які залізничники спеціально розклеїли у дитячому вагоні: на скло віконних блоків залізничними умільцями наклеєно наліпки з персонажами мультиків, а в салоні вагона відтепер існують розмальовки для дитячого дозвілля.

    Проте не заспокоюється сучасний хуліган. До снаги скрутити пластмасову ручку, що «заважає» йому на пасажирському дивані. Згідно зі ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення (невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей) вчинення неповнолітніми правопорушень, відповідальність за які передбачена КУпАП, або діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, тягне за собою накладення штрафу на батьків або осіб, що їх замінюють.

    А за таке особисте захоплення, як графіті, можна отримати покарання за ст.110 (порушення правил користування засобом залізничного транспорту) та ст.173 (дрібне хуліганство) Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також за ст.194 (умисне знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах) та ст.296 Кримінального кодексу України (хуліганство).

    Згідно із чинним законодавством України передбачені штрафи:

    - за пошкодження залізничної колії, захисних лісонасаджень, снігозахисних загорож та інших об’єктів, споруд і пристроїв сигналізації та зв’язку - від 170 до 510 грн.;

    - за підкладення на залізничні колії предметів, що можуть спричинити порушення руху поїздів, штраф складатиме від 255 до 680 грн.;

    - за викид сміття й інших предметів з вікон і дверей вагонів поїздів - від 34 до 170 грн.;

    - за пошкодження внутрішнього устаткування пасажирських вагонів, скла на локомотивах і вагонах - від 170 до 510 грн.

    Автора можна звинувачувати у тому, що намагався в одному матеріалі об’єднати, здавалося, непоєднувані теми. Мілке хуліганство у приміському транспорті та плановані терористичні операції у Донбасі? Не кваптеся переконувати мене, що тут немає нічого спільного. І тут, і там замах на безпеку руху. І тут, і там можливі непередбачувані наслідки. «Коли на мене щось звалиться, тоді, можливо, хтось поворухнеться», - говорив один із трагічних театральних героїв. І додавав у зв’язку із негативною ситуацією, куди раз по раз потрапляв через вчинки нелюдів: «У слові «пацанізм» я часто роблю помилку. Після першої літери ставлю «о», хоча орфографія вимагає лише «а». Вважаю, що цей виняток із правил допускається».

    Особисто міцно вірю, що лихоліття незабаром мине. Притягнуть до суворої карної відповідальності залізничних мінерів. Добре було б, щоб разом з ними зникли за гратами і залізничні злодюжки - агресивні опудала, що відповідно вдягаються перед «полюванням». І прикриваючись «сміливими» намірами мститись всім і вся, руйнують і без того спрацьований транспорт.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    У ціні мужність та винахідливість

    У творчому плані - побувати на полігонному навчанні відбудовного поїзда (ВП), тож на вокзалі не барюся. Але сама собою напросилася розумова асоціація: кожен ВП - як бойовий підрозділ в армії. Поки все тихо й мирно, робітники, на перший погляд, не перевантажені. Якщо надійде наказ - за лічені хвилини стануть до роботи. Тільки для цього необхідно, як кажуть, тримати порох сухим, готуватися, вчитися, тренуватися, належним чином утримувати обладнання і техніку… І сьогоднішні навчання покажуть, як працівники ВП-3125 справляються із підйомом наповненої небезпечною рідиною цистерни.


    Під час полігонних навчань відбудовного поїзда №3125.

    Місце умовної аварії - під’їзна колія Конотопського територіального відділу матеріально-технічного забезпечення (ТВМТЗ). Умовної, ще раз наголошую. Начальник ТВМТЗ Євген КУРГАН і служба матеріально-технічного забезпечення залізниці без зволікань погодилися порушити тут складську вистояну тишу. Та ще й надали стару цистерну для маніпуляцій. Відбудовний поїзд місце проведення влаштовувало тим, що доведеться піднімати на високу платформу. Це ускладнювало певним чином підйом, але для тренування підходило якнайкраще.

    Піднімати цистерну із небезпечною рідиною ВП-3125 доводилося у Шостці, у Конотопі, у Ніжині. Лише було те давно. «До колективу прийшли нові люди, - сказав начальник ВП-3125 Юрій МЕРКУЛОВ. - Їм треба вчитися».

    На мій погляд, додавався ще один фактор - багатолюддя. Це в реальних умовах на нього не звертають увагу. А тут - десятки спостерігачів прислухатимуться до команд, фотографуватимуть, фіксуватимуть час.

    Та все відбувається швидко. Пожежники загасили вогонь і виставили захисний водяний бар’єр, на колію стали візки - і вже потужний кран на синтетичних стропах опускає на них цистерну. Роботу завершено. У норматив ВП-3125 вкладається із запасом. І, як помічаю, без зауважень з боку заступника головного ревізора безпеки руху поїздів й автотранспорту залізниці Миколи КОНЧАКІВСЬКОГО й інших фахівців ревізорської справи.

    Особисто ж на мене справляє враження злагодженість працівників відбудовного поїзда - як один механізм, та філігранна майстерність машиніста крана. За важелями машини цього дня був Андрій ТКАЧУН. У відбудовному поїзді він працює дев’ять років, є практика, але цистерну піднімав уперше.

    - Хвилювався? - запитую Андрія.

    - Не без того, - відповів стримано машиніст.

    Хвилювався, бо піднімати неповну цистерну, в якій зміщується центр ваги, складно. Андрій же на відмінно справився із цим особистим екзаменом - 65-тонна металева «бочка» точно і легко, як пір’їнка, лягла на візки.

    Словом, конотопці тримають порох сухим. Тут у ціні особлива мужність, спритність та винахідливість. Учбово-бойове хрещення колеги Юрія Меркулова отримали. Тепер варто оцінити власні сили, опрацювати будь-які ризики. Єдиною командою.

    Микола ПАЦАК, Фото Сергія ПЕТРУНЬКІНА

    Духом не падаю

    Вісімнадцять йому виповнювалося у сорок п’ятому. Та фронту потрібні були солдати, й Олексія БУГАЙОВА, юнака із села Бочечки Конотопського району, до армії призвали восени сорок четвертого. Завчасно. Повноліття він зустріне в запасному полку.


    Ветеран-залізничник Олексій Юхимович БУГАЙОВ.

    Кунгур Пермської області. Зима. Сніг, люті морози та новобранці, які вчаться премудростям військової справи. І квапляться на передову.

    - Просилися, - підтверджує Олексій Юхимович. - На фронті годували краще. Й одягали краще. А що уб’ють - так від долі не втечеш.

    Що правда, то правда. Не втечеш. Фронтовики, які пройшли усю війну, дещо іронічно відгукувалися про покоління Олексія Юхимовича. Мовляв, по-справжньому пороху й не нюхали. Можна погодитися. Тільки лиха їм теж дісталося через край. У тих же запасних полках. Під час окупації. Та й в армії вони служили ледь не сім років - Олексій Бугайов демобілізувався у п’ятдесят першому.

    А в родині їх було п’ятеро. П’ятеро напівсиріт - рано залишилися без батька. А там накотилася колективізація, голод, який забрав брата і сестру. «На моїх очах померли», - сумно говорить Олексій Юхимович. Закінчив він чотири класи школи - і в колгосп, пастухом.

    Улітку сорок п’ятого солдатами запасного полку, в якому служив Олексій Бугайов, поповнюють частину, що повернулася із заходу. Знову завантажилися в ешелон - і аж у глиб Сибіру.

    - Висадили нас на кордоні з Китаєм, - згадує ветеран. - Степ та річка. Але… обігнали воші, помили нас, переодягли… 9 вересня кордон ми той перейшли і стали рухатися на Харбін. «Рухатися» сказати легко. Ночами, бо вдень - немилосердна спека. І пішки ми здолали понад 400 кілометрів. Уже перед Харбіном нас посадили на броню. По двоє на самохідку. Їдемо. Не зустрічаємо нікого - ні японців, ні місцевого населення. У бій вступили аж уранці.

    То був єдиний бій червоноармійця Бугайова. Як свідчить документ, стрілок автоматної роти «самоотверженно охраняя самоходную установку от японцев, огнем своего автомата уничтожил 5 японских солдат, ускорив разгром засады противника». За цей бій командування відзначило солдата медаллю «За отвагу».

    Війна, на якій довелося повоювати Олексію Бугайову, була радянським бліц-кригом. 9 серпня Забайкальський і два Далекосхідні фронти розпочали наступ у глиб Китаю. Їм протистояла понадмільйонна Квантунська армія. Суттєва перевага радянського війська була у всьому. Наприклад, танків - у чотири рази більше, літаків - удвічі. Та найважливіше - солдати, переважаюча частина військових підрозділів мала фронтовий досвід. Але й противник не виявляв налаштованості відразу здаватися. Щоб знищувати танки, японці сформували спеціальні загони смертників. Учасник тих боїв генерал Іcса Плієв у спогадах писав: «Отряды камикадзе формировались и штабами дивизий, и штабами полков, они были в каждом батальоне и роте. Главной их целью стали наши танки. Обычно смертники располагались цепочкой в горном проходе, вдоль дороги, в глубоких и узких ячейках, хорошо замаскированных сверху. Когда приближался танк, они либо подтягивали на веревке с той стороны дороги какой-нибудь старый снарядный ящик или другой привычный глазу предмет, в котором находилась мина, либо подталкивали мину под гусеницы длинным бамбуковым шестом, либо сами, обвязавшись взрывчаткой, бросались под танк… Должен отметить, что в Маньчжурской операции наибольшие потери в танках мы понесли не на минных полях, не от огня японской артиллерии, но именно от действий этих смертников». Ось таких п’ятеро смертників і знищив червоноармієць Бугайов.

    Більше воювати не довелося. Не встиг: наказ про капітуляцію Квантунська армія одержала 20 серпня. А вже 16 вересня в Харбіні відбувся парад переможців. До речі, четвертий парад у сорок п’ятому. Перший проведено у Берліні біля Бранденбурзьких воріт 2 травня, другий - на Червоній площі у Москві 24 червня, третій - 7 вересня військами союзників антигітлерівської коаліції біля тих же Бранденбурзьких воріт.

    У 1951 р. Конотоп активно долав воєнне лихоліття. Вже дзвеніли на вулицях міста трамваї, працювали заводи і фабрики, виросли нові будинки. Сильні чоловічі руки були потрібні скрізь. Ось тільки демобілізований молодший сержант не мав жодної цивільної спеціальності. Й Олексій Бугайов йде в локомотивне депо працювати кочегаром на паровоз. Одночасно вчиться у вечірній школі, бо хоче бути машиністом. Ним він згодом і стане, підготувавшись самостійно. Згодом переучуватиметься водити тепловози, електровози. А на заслужений відпочинок Олексій Юхимович піде у 1982 р.

    - А що цікавого було у вашому залізничному житті? - запитую.

    - Робота. Роботи було багато, - відповідає ветеран. - Але чекайте. Є один загадковий випадок. Одержуємо ми наказ забрати зі Льгова поїзд. Їдемо до Льгова резервом. Машиніст - Степан Васильович Маїрко, кочегар - Микола Ульянович Шевченко, я - помічник. Цілу добу під охороною там топили. Узяли поїзд і довели до Ворожби. Кого везли у тому поїзді, повірте, до сих пір не знаю. Когось із Кремлівського керівництва.

    Цьогорічною весною переступив Олексій Юхимович через своє вісімдесятисемиліття. Вже пішла у вічність дружина. Залишився одинаком, але не самотнім. Колишня невістка, за словами ветерана, дуже чуйна людина. Валентина Іванівна Откидач приїздить із Шаповалівки, доглядає, допомагає. Часто із дочкою та чоловіком. Як до рідного батька. Та й у локомотивному депо не забувають свого колишнього працівника.

    «Духом не падаю, - говорить Олексій Юхимович. - У доміно ходжу грати… Аби лиш здоров’я було».

    Від долі не втечеш. У кожного вона своя. Олексій Бугайов належить до того покоління, яке черпнуло добрий ківш лиха, яке гартувало характер у полум’ї війни, щоб потім, у мирний час, самовіддано працювати. І щоб мати право сказати Шевченкове: «Ми чесно йшли, ми не лукавили з тобою, у нас нема й зерна неправди за собою». Олексій Бугайов має таке право.

    Микола ПАЦАК, Фото із сімейного архіву О.Ю. БУГАЙОВА

    Для комфорту пасажирів - додаткові поїзди

    Період літніх пасажирських перевезень для залізничників завжди дуже відповідальна пора, тож вони докладають значних зусиль, аби усі пасажири мали можливість комфортних поїздок і в дальньому сполученні, і в приміському. Ось конкретні приклади по Коростенській дирекції: у зв’язку із зростанням пасажиропотоку із 24 червня впроваджено курсування додаткового регіонального поїзду №877 Коростень - Житомир, відправленням о 8 год. 35 хв. Із Житомира поїзд вирушатиме о 13 год. 04 хв. І курсуватиме щодня, окрім суботи і неділі.

    Очевидно, найбільше він стане в нагоді абітурієнтам, яких зараз багато відправляється з Коростеня до обласного центру, а також і іншим пасажирам, які вирушають до Житомира у різних справах. Та це не єдине нововведення. Зважаючи на постійні звернення громадян, зокрема, членів садово-городніх товариств Житомира та найближчих населених пунктів, залізничники пішли їм назустріч і відновили курсування по п’ятницях дизель-поїзда Житомир - Новоград-Волинський.

    Водночас, як повідомили в пасажирському секторі Коростенської дирекції, триває робота з місцевими адміністраціями щодо повернення компенсаційних сум за перевезення пільгових категорій громадян. І хоч в повній мірі, зокрема, від Житомирської міської ради, компенсації ще не надійшло, але певні зрушення на краще в цьому питанні є. З початку року залізничники виставили Житомирській міській адміністрації рахунок за перевезених пільговиків на суму понад 500 тисяч гривень, на сьогодні відсоток повернення компенсацій склав 72%.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Як зазначив у телефонній розмові начальник пасажирського сектору Коростенської дирекції залізничних перевезень Олексій ДРАГІЦИН, маркетинговий підхід при підборі зручних та комфортних маршрутів знаходить у пасажирів позитивні відгуки.

    Ясна річ, тут тримають на контролі і вокзальне господарство. Вокзали - це постійний рух. Їх неможливо розділити на складові - каси, зали чекання або медпункт. Тому кожний гвинтик у великому механізмі має працювати, як швейцарський хронометр.

    - Наша задача - зробити вокзал більш популярним. Люди повинні знати, що, завітавши на вокзал, вони зможуть отримати всі належні послуги. Сьогодні, приміром, створено необхідні умови для людей з обмеженими можливостями. Не забуто і про тимчасово переміщених осіб, які покидають території, де орудують терористи. На вокзалі ст. Житомир цим громадянам готові допомогти скористатися урядовою «гарячою лінією», при вирішенні питання із тимчасовим перебуванням на Житомирщині.

    Оксана КЛИМЧУК

    Педагогічний стиль майстра

    «В житті доріг у них чимало
    З тих пір, як в світ вони прийшли,
    А на шляху всього бувало:
    І перемоги, і жалі.
    Куди б їх доля не кидала,
    «Здолати все!» - такий девіз.
    «Ви приклад нам» - таку похвалу
    Майстрам від учнів чути скрізь».

    Ці рядки із вірша-присвяти від одного із самодіяльних поетів, який закінчив Київське вище професійно-технічне залізничне училище (КВПУЗТ), я взяв за епіграф цього матеріалу. Вважаю це доречним для подальшої розповіді про місцевих майстрів та викладачів спеціальних предметів. Людей, які, обравши за життєвий шлях служіння сталевим коліям, встигли не лише зробити вдалу кар’єру, працюючи на локомотивах, у виробничих цехах депо. Останнім часом у бесідах з робітниками про їхній шлях до робітничих висот чув наступну думку: доброго наставника молоді в галузі не просто віднайти. Сьогодні намагатимусь спростувати цю думку.

    НЕ ПРИПУСТИМО У ПЕДАГОГІЦІ

    Феодосій НЕСТЕРЕНКО, про якого його учень, помічник машиніста тепловоза та електровоза локомотивного депо Дарниця Андрій СКРИПНИК, сказав, що кращої людини, крім власних батьків, не зустрічав - це перший мій сьогоднішній герой. Уродженець села Червоне, що на Чернігівщині, з вибором життєвого шляху після закінчення школи не задумувався. У далекі тепер 1950-ті залізничний транспорт потребував нових і нових кадрів. А у Феодосія Тарасовича була мрія - ще й закінчити залізничний технікум. Як здійснюються мрії, більшість знає: ставити реалістичні терміни виконання кожного етапу. Ф. Нестеренко в свої 30 років вирішив стати майстром виробничого навчання у київському профтехучилищі залізничного транспорту. З тих пір без учнів своє життя не уявляє. Прищепити любов до слюсарного інструменту вчорашнього школяра - в наш час явище не з легких. Не відкрию таємницю: не всім майстрам вдається. Проте, якщо підліткові підказувати: розраховуй сили об’єктивно, намагайся не переоцінювати себе, але й не применшуй власні можливості. Саме тоді, певен відмінник винахідництва і раціоналізації СРСР, кавалер медалі в ім’я А.С. Макаренка Феодосій Нестеренко, з неумілого вчора дев’ятикласника можна завтра виховати вправного слюсаря, а згодом і помічника машиніста локомотива. Досвід і практика - велика справа, говорять мудрі. А дипломант головного управління освіти і науки Київської міської держадміністрації, володар почесних грамот від Міністерства освіти та науки України та Укрзалізниці Ф. Нестеренко, який встиг попрацювати і старшим майстром виробничого навчання, додає: «Без любові до кожного підлітка, який переступає поріг нашого училища, неможливо працювати майстром зокрема, а у педагогіці це просто не припустимо». Йому віриш: 36 р., відданих педагогіці, - строк чималий.


    ЧИМ МРІЯ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД БАЖАННЯ?

    З Володимиром МОСТИЦЬКИМ знайомий особисто. Навчаючись у тогочасному залізничному училищі №17 у групі майстра, почесного залізничника Василя ГОНЧАРОВА, був знайомий із учнями, яких на шлях істинний вдало спрямовував молодий майстер виробничого навчання Володимир Олександрович Мостицький. Майбутні слюсарі з ремонту електротехнічних машин та апаратів ділилися власними враженнями про те, що саме їхній «мастак» знає досконально електротехніку, вміє добре роз’яснити секрети ремонту електродвигунів, контакторів і так далі. Згодом, коли доводилося спілкуватися із В. Мостицьким, як кажуть тет-а-тет, зрозумів: це грамотний інженер. Ще б пак, за плечима - робота помічником машиніста тепловоза у локомотивних депо Дарниця та Київ-Пасажирський, навчання без відриву від виробництва у столичному електромеханічному технікумі залізничного транспорту. Отже, коли прийшов найматися майстром виробничого навчання до рідного училища, ці факти з його біографії колишнє керівництво відомого в Україні навчального закладу прийняло до уваги. Без власних інженерних знань навчити підлітків основам електротехніки, сонму правил охорони праці на виробництві - марна справа. «Мрія відрізняється від бажання масштабом і кількістю. Бажань може бути багато, а мрія повинна бути одна!» - раз по раз повторює власним учням ветеран столичної профтехосвіти В. Мостицький. - Але навіть з найкрасивішою і райдужною мрією доводиться розлучатися - як тільки ви втілите її у життя», - почули слова від Володимира Олександровича під час весняної «Педагогічної хвилі». Остання також проходила у КВПУЗТ під орудою його директора Олександра МЕЛЬНИКА.

    «А годы летят, наши годы, как птицы, летят», - прийшли на згадку слова з відомої ліричної пісні, що так доречні саме зараз. Посивів ветеран педагогічної праці Володимир Мостицький. І не дивина. Вже вкриваються сірувато-білим кольором скроні в його учнів. Однак не втрачає, як завжди, оптимізму тепер уже відмінник освіти України, володар Грамоти Верховної Ради України, кавалер медалі в ім’я Антона Макаренка Володимир Олександрович Мостицький. По роботі і шана.

    МИ З ВАМИ ЗУСТРІЧАЛИСЯ?

    Це запитання можуть задавати одне одному всі машиністи та їхні помічники. З усіх локомотивних депо. Як не парадоксально це звучить. Адже, перебуваючи у рейсі, кожний шанований залізничник, який перебуває у кабіні, приміром, електровоза, привітає зустрічний дизель- або електропоїзд гучним сигналом з тифона. Це традиція.

    Працюючи у минулому помічником машиніста електропоїздів, і мені доводилось сигналізувати тоді машиністу електровоза першого класу, а теперішньому майстру виробничого навчання училища Віктору ПОЛІЩУКУ. Річ у тім, що Віктор Іванович майже три десятиліття віддав роботі на сталевих коліях. Володар значка «1000000 кілометрів безаварійного пробігу» навіть і гадки не мав, що після виходу на пенсію йому запропонують посаду майстра виробничого навчання. Ясна річ, на В. Поліщука працювало його знане на всій Південно-Західній ім’я як професіонала. Став у нагоді і диплом Київського залізничного технікуму. Зайвий раз не потрібно наголошувати на тому, що досвід справжнього виробничника, який за всю робітничу біографію проїхав не одну тисячу км українськими коліями, дуже нагодився педагогічному колективові КВПУЗТ. Значить - і учням, які вивчають будову електрорухомого складу. Хто краще розповість про раціональне використання паливно-енергетичних матеріалів? Про секрети розшифрування швидкостемірних стрічок? Ну і що з того, якщо хтось із учнів поцікавиться, приміром, роботою гальмівного обладнання? Про все це Віктор Іванович розповість. Докладно і змістовно.

    «ПОГАНИХ УЧНІВ НЕ БУВАЄ!»

    Якось став свідком цікавої розмови одного з молодих колег директора училища Олександра Мельника із старшим майстром училища Олександром ПРИХОДЬКОМ. Викладач заявив перед величезною аудиторією шкільних завучів, які завітали до КВПУЗТ для ознайомлення з роботою училища, про те, що, бувають серед випускників середніх шкіл «екземпляри», які погано підготовлені не лише з математики. Мовляв, навіть власне прізвище правильно написати не вміють. На це Олександр Іванович - колишній локомотивник, який має майже 45-річний стаж роботи майстром виробничого навчання, лаконічно остудив «гарячу голову». «Поганих учнів не буває!» - таким була відповідь відмінника освіти України О. Приходька. Точніше й не скажеш.

    Колишній машиніст тепловоза, заступник начальника моторвагонного депо Фастів з експлуатації Михайло КЕБКАЛ, який викладає складний предмет «Будова та експлуатація тягового рухомого складу», такої ж думки.

    Про знаного на Південно-Західній заслуженого працівника транспорту України машиніста електровоза першого класу Михайла АРТЮХА у локомотивному депо Київ-Пасажирський відгукуються, як про професіонала. І хоча ось уже понад два роки Михайло Тимофійович на заслуженому відпочинку, лідерства не здає. Тепер свій досвід щиросердно віддає майбутнім залізничникам.

    У майстра виробничого навчання КВПУЗТ Петра ЧИЖЕВСЬКОГО також славна залізнична біографія. Спочатку доля випробувала його як помічника машиніста електровоза у локомотивних депо Стрий, Туапсе. Згодом - робота у Козятинському та Фастівському депо. Вищу залізничну освіту отримував у Київському філіалі ХІІТа. Диплом і досвід згодилися, коли йому запропонували роботу старшим ревізором вагового господарства у вантажній службі. Але «кабінетно-оперативна» робота не для Петра Андрійовича. Працював і машиністом електропоїзда, і машиністом-інструктором. Довіряли і значно відповідальніші посади заступника начальника депо з експлуатації, і начальника цеху з ремонту контейнерів Українського державного центру транспортного сервісу «Ліски».

    - Першого квітня 2009 року, саме у День сміху, я в якості майстра виробничого навчання провів свій перший урок. Знаєте, відразу зрозумів, що це нелегка справа - вчити уму-розуму юнаків. Хоч на зубок знаю електросхему електропоїзда, як кажуть, від «а» до «я», а от допомогти стати підлітку професіоналом у викладача чимало перепон. Проте рук не покладаю. Зажди нагадую учням: «Через нестачу знань, які за неуважності та власних лінощів не доотримуєш за партою, на лінії обернуться величезними неприємностями». Уявіть, допомагає. Вчаться!

    Колишній першокласний машиніст паровоза, тепловоза, електровоза депо Дарниця Іван ФЕЩЕНКО - засновник залізничної династії. Дружина, син, невістка віддали роботі у різних підрозділах Південно-Західної чимало років наполегливої праці. З усмішкою, яка притаманна лише Івану Миколайовичу, він відгукується про власних вихованців: «Добра зміна зростає. Кожен, кого навчаю слюсарній справі, знає: робота на залізниці - гарантія стабільного заробітку». Тож нехай намагаються взяти від мене все те, що я вмію».

    А його колега Іван МАЛЯРЧУК, крім «прищеплення» любові до професії, вчить учнів прекрасному. Маючи чудовий тенор, на всі свята, які відбуваються в училищі, дарує пісні на музику багатьох композиторів.

    «Кожний майстер має, як кажуть, власний «педагогічний почерк», адже по-своєму організує роботу, намагається здійснювати цілі навчання й виховання за допомогою власно розробленої системи, проявляючи властивий йому педагогічний стиль. Від стилю роботи майстра багато в чому залежить темп навчальної діяльності учнів, її результативність, уміння застосовувати отримані знання й засвоєні способи дії в різних навчальних й виробничих ситуаціях. Притаманний особі педагога стиль як педагогічна майстерність у цілому не є вродженою якістю майстра, а формується в процесі практичної діяльності», - наголосив директор училища Олександр Мельник, який має величезний досвід наставника робітничої молоді.

    На фото Олексія ЧУМАЧЕНКА: майстри виробничого навчання Володимир ГОЦАК, Олександр ПРИХОДЬКО, Іван НЕСТЕРЕНКО, Іван ФЕЩЕНКО, Петро ЧИЖЕВСЬКИЙ, Іван МАЛЯРЧУК, Віктор ПОЛІЩУК та учні Артем ФЕЩУК, Андрій СКРИПНИК, Андрій РОМАНЕВИЧ, Михайло АЛЕКСАНДРОВСЬКИЙ, Максим КУЦЬ.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Закодована вічність у візерунках

    Ми живемо в надзвичайний час. Початок тисячоліття, століття, десятиліття. Людина піднялась до висот космосу і заглянула в середину мікросвіту. Роздивилась структуру мікрочастини, побачила те, що вважалося невидимим. Але, як і тисячу років тому, вона сьогодні безсила перед силами Природи. Хвороби, стихії, катастрофи, війни і сьогодні змушують людство усвідомлювати те, що кожен із нас - це пісчинка в космосі, складова частина Всесвіту.


    Любов ЯРОШЕНКО зі своєю ученицею Валерією ШАПКО працюють над новою вишивкою.


    У святковому танці гарно в вишиванці.

    Та все ж ми шукаємо захисту в Природи, у вищих силах, у народних оберегах. У вічних захисниках свого роду. І сьогодні на могутній патріотичній хвилі для нас, українців, таким захисником, своєрідним бронежилетом від російської інформаційної пропаганди стає вишита сорочка. Поряд із синьо-жовтим прапором та українським Славенем. Людина повертається до своїх витоків, бо в кожного народу є своє - те, що набуте віками, що має надзвичайну силу, відвертає небезпеку від людини, родини, нації. Такими надзвичайними магічними силами наділені наші обереги: сорочки, рушники, вінки.

    Одягнімо, друже, вишиванки -

    Наш чарівний український стрій.

    Не для когось, не для забаганки,

    А для себе, вірний друже мій.

    Одягнімо вишиванки, друже!

    Як одвічний предків талісман.

    Хай не буде серед нас байдужих

    І один в нас буде отаман!

    Одягнімо в свята і неділі,

    В будень, за потреби, одягнім

    І відчуєм - вороги безсилі

    Зруйнувати український дім!

    Одягнімо вишиванки, друже,

    Хай побачить українців світ -

    Молодих, відважних, дужих,

    У єднанні на багато літ.

    Василь ДЕРІЙ

    ПРО НАЙПЕРШІ ОБЕРЕГИ

    ОБЕРІГ. Красиве, наповнене магічною силою слово. Воно присутнє навколо - в побутових речах, у прикрасах, в одязі, в обрядах, у їжі, у господарюванні, у народних забавах. І яку б діяльність людини ми не обрали, вся вона націлена на захист результатів власної праці, на збереження і продовження роду, на гармонійне співіснування з оточуючим простором.


    Виглядаю тебе ще з весняних доріг...

    Людина завжди була частинкою такого гармонійного роздолля. І щоб вижити - користувалася різними методами захисту.

    Найпершими оберегами було розмальовування тіла, щоби бути непомітним серед природи. Розмальовування оберігало життя людини. Із льодовим періодом тіло людини від переохолодження оберігав одяг. Саме тоді пращури вперше взяли в руки голку, нитки та два шматки шкіри. Перша «сорочка» оберігала людину від холоду. Людство розвивалось, збагачувалось знаннями про природу, явища природи, з’явилось землеробство, скотарство. Одночасно з розвитком людства і розвивалось мистецтво прокладання стібів. Так, так, саме стіби - найдавніша українська техніка вишивання. Так як відомий нам хрестик та гладь - то наймолодші види стібів. З допомогою ниток, пофарбованих у природні барвники, полотна людина захищала себе, своє житло, результати власної праці.


    Полтавська жіноча сорочка.

    ЧЕРВОНИЙ - НЕ ЛЮБОВ, А ЧОРНИЙ - НЕ ЖУРБА

    Роздивляючись старовинні рушники та сорочки, дивуєшся тому, що люди не навчались у навчальних закладах, а візерунки настільки продумані, враховані: і число ниток, і стіб, і довершеність малюнку. «Збій в одну ниточку веде до збою у всьому малюнку. Певний узір і певний колір мали свою магічну силу в певному обряді, в певній ситуації, - допомагає нам глибше зрозуміти таємницю української вишивки наша співрозмовниця - керівник етнографічного гуртка Гнідинської середньої школи ім. Петра Яцика Любов ЯРОШЕНКО. - Здається, нема такого виду діяльності людини, де б не існувало захисту, створеного вишивкою: хрестини, весілля, похід у військо, новосілля... Достеменно доведено, що думки людей мають здатність матеріалізовуватися. Уявіть собі знак, зображений на клаптику родового полотна. Людина, яка зображувала цей знак, вишивала його, вірила в те, що він захистить її і її родину від злих сил. Передавала свої думки своїм близьким. І ця віра існує вже століття. І дійсно, вона «матеріалізувалась» і має оберегову силу».


    Українські народні забави - відродження традиції.

    - Любове Василівно, розкажіть, будь ласка, на прикладі про дію таких оберегів?

    - На рівні родини такими є родові знаки. На рівні держави - герб і прапор держави. І кожен із таких символів має магічну силу для тієї групи людей, яка вірить в неї. Тому і несуть їх на чолі війська, на чолі родового торжества, на урочистості, в час небезпеки. Такими символами для України є жовто-синій прапор і герб у вигляді трьох зубців. За радянських часів прапор читався як символ золотого поля пшениці і голубого неба. А існує й інше трактування символів держави Україна: герб - єднання двох дає початок третьому. Новому життю. А поєднання жовтого (сонця, тепла, світла) і синього (води) дає зелений колір. А зелений колір - це життя. Як бачимо, що ці символи були священними для народу, який вів мирний спосіб господарювання на землі. І за тлумаченням - синій колір є жіночим началом. Це стосується і вишивок.

    - А як стосовно того, що «червоний - то любов, а чорний - то журба»?

    - Так, слова Павличка зіграли з нами жарт. Кольорова статистика вишивки на Україні має своє прадавнє тлумачення. Доступ до цієї інформації за часів Союзу заборонявся або спотворювався. Чорний колір - то колір Землі, він обов’язково мав бути на рушнику, а червоний - колір Сонця. Ми починаємо свій день з червоного, далі працюємо на землі (чорний), закінчуємо червоним. Саме такий орнамент притаманний багатьом українським рушникам.


    Поліська чоловіча сорочка.

    - У нашій родині є теж бабусин рушник…

    - Так, саме в родинах зберігалися традиції, культурна спадщина, світогляд нашого народу протягом століть, коли на нашій землі намагались встановити своє панування і монголи, і татари, і поляки, і литовці, і росіяни. Особливе місце тут відведено жінці - матері і бабусі. Вони приносили і зберігали кращі риси свого буття від покоління до покоління, передаючи їх у своїх колисанках, вишиванках, у побутових речах. Саме жінка шила одяг, доглядала дітей, вправлялася у турботах про велике господарство тоді, коди приходила лиха година в край. Дякуючи жінці, ми маємо неповторної краси національний одяг, речі повсякденного вжитку, прикрашені вишивкою - то найкращий дарунок. А в цьому всьому існує своя магія. Магічна сила шматочка полотна в тому, що з конопляних чи лляних волоконець - через пальці жінки роду в’ється ниточка. Коли жінка пряла нитку, вона вже уявляла, що буде з цих ниток ткатися: утирач, рушник, сорочка. Для кого воно буде призначене, хто буде користуватися, які люди будуть милуватися її виробом. Виконувалися пісні довгі, в яких оспівувалася доля знайомих і незнайомих людей. У традиціях нашого народу - прясти, вишивати і співати. А вже вишивався любий виріб для конкретної людини, для певного обряду, для певної оселі. І всі думки і бажання, мотиви були спрямовані для досягнення наміченого. А ще там на тканому полі були вишиті певні символи, що означали удачу в даній справі і мали магічну силу багатьох поколінь. Ось чому такі дорогі сьогодні ті речі, що лежать в бабусиних скринях. Від них віє теплом і затишком, спокоєм: живе дух роду, дух пращурів, бо все, що було в думках, зашите у шматочку полотна.

    - Вишиванка несе в собі не лише оберегове призначення, а й інформативне? Що можна дізнатися за вишивкою?

    - За вбранням можна було дізнатися, з якого села, з якої родини людина. За вишиванкою на рукаві можна було дізнатися про молоду людину чи заміжня вона, чи вдовиця, чи хоче мати дітей, чи ні. Скільки років заміжжя (до семи). По рушнику в оселі можна було знати, чи є тут в родині чоловіки, які не повернулися з поля бою.

    СИЛА ГОЛКИ, АБО ПРО ЩО РОЗКАЖЕ ОДЯГ

    За весільним одягом знали, чи зберегла дівчина свою незайманість до шлюбу. Про все це розповідав візерунок, колір вишиванки.

    На скільки обереговим є одяг, його особливості з покрою, вишивки можна проспостерігати за вишиванками, наприклад, полісянок і полтавчанок. Полтавські вишиванки спокійних тонів, широкий рукав не стримує рухів, плахта, що захищає тазобедрений пояс від холоду і зубчики на подолі… Клімат спокійний, край не зазнає природних катаклізмів.

    Полісся (Житомирщина, частина Київщини). Вишиванка - сорочка, щільно облягає шию, сустав, щільні манжети. Спідницю прикрашає три (п’ять) стрічок яскравих у боці на подолі. Обов’язково - фартух, зубцями. Всі зубці, частокіл навколо поселення - від хижаків, зубчики у вишиванці - оберіг від невидимих злих сил природи.

    І у всьому така довершеність, таке багатство, така магічна сила.

    - Любов Василівно, а з якого віку дівчата могли вчитись вишивати?

    - Коли дівчинці виповнювалось 7 (5) років, на повному місяці мама брала вуглинку і полотнинку, малювала на клаптику візерунок, показувала як прокладати стіби… Бабуся давала родову голку. Коли роботу було завершено, необхідно точно відтворювати те, що показувала мама, родову голку забирали, а для вишивальниці купляли її голку. Дід з онучкою йшли в сад з вишиванкою, майстриня прикладала руки до стовбура яблуні, а дідусь читав певну молитву: просив, щоб роботи були багаті, красиві, а руки невтомні. З цього часу починали готувати посаг для майбутньої нареченої.

    Ця «родова» голка мала магічну силу, бо несла в собі інформацію про родові обереги. Перші стіби прокладали цією голкою жінки роду. Дуже поганий знак, коли голка ламалась. Переривалась майстерність в роду. (Таку силу мали й інші інструменти в родині).

    Існував магічний день, коли починали навчання, купувалась голка для роботи. Це четвер. Це той день, коли починались великі роботи: весілля, навчання, вишивки, що стосувались весільних обрядів, оберегові речі.

    Крім оберегів, вишивка мала й іншу магічну силу - зцілення.

    Голку виготовлено зі сплаву, що має високу провідність. Читались відповідні молитви на нитку, на візерунок.

    Нитки вишивальні - це лляні, конопляні нитки, які проходили обробку вибілюванням і запіканням в тісті. Після проходження очищення вогнем, ці нитки вбирали в себе і добру, і погану інформацію від особи, яка вишиває.

    Тому іноді жінки, в сім’ї яких було горе, вишивали рушник і продавали його дешево на ринку. Такі рушники не неслись по хаті, а вішались на «фігурах» - хрестах на роздоріжжі, або на могилах. За повір’ям, лихо відійде разом з рушником і розвіється.

    Виходячи з магії вишивки, то кожна наречена повинна була сама собі вишити рушник, на якому брала шлюб. Бо рушник - то доля. А вона в кожного своя. А крім цього ще понад чотири десятки рушників повинна мати дівчина.

    Рушник на весіллі - це і початок шлюбного життя на продовження роду, це і шлях нареченої в нову родину (вішає власні рушники в хаті судженого), це і шлях до нових родичів (і свекрухи у тому числі). Коли будували хату, то сволоки також підіймалися на рушниках. Якщо цього не робили, то у хаті виникали проблеми. Наприклад, холод… Перехід в інший світ теж тече за рушником.

    - Уявляю, яка сила оберігала такі родини!?

    - Особливою силою наділена сорочка. Мамина сорочка, за легендою, рятує дитині життя. Першу сорочку у житті дитини шили із крижми, а потім зберігали і передавали меншим, щоб між дітьми була злагода. Наречена вишиває сорочку своєму судженому і одягає її на своє тіло перед шлюбуванням, щоб чоловік на інших не задивлявся.

    Перші штани шили, коли у хлопця з’являлися вуса. До цього він ходив у сорочці. Чоловіча сорочка була широкою від пояса, щоб він зміг сісти на коня. До речі, перші штани мати шила сину за один присіст, ні на що не відволікаючись, щоб не бігав по жінках…

    - Щиро дякую за цікаву розмову.

    Особливого значення набувають речі з бабусиних скринь у наші дні. Ми повинні знати їх походження і призначення, щоб усвідомлювати себе причетними до самодостатнього народу із своєю історією і культурою, а не бути «малоросами» - придатком, молодшим братом.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Сезон спортивних відкриттів

    Власні невдалі спроби утримати тенісний м’яч над столом хоча б протягом хвилини закінчились, як кажуть, повним провалом. А ось спостереження за грою аматорів-залізничників XVI Спартакіади трудових колективів принесли чималу користь та й задоволення. Інтелігентність даного виду спорту одразу кидається у вічі. Толерантність та дружні стосунки між суперниками все ж не нівелювали духу боротьби. Спортивної, справжньої. А вловити всі її нюанси мені особисто допомагала головний суддя змагань - майстер спорту СРСР з настільного тенісу, чемпіонка світу серед залізничників Лариса ГРИШКО. В цікавій бесіді, спостерігаючи за грою чоловіків та жінок у гарній спортивній формі, навіть не могла уявити, що у часи появи настільного тенісу грали у нього у смокінгах та вечірніх сукнях. До речі, про форму: організатори змагань можуть пишатися - одяг поза всяким сумнівом є досить гарним, яскравим (для кожної команди - свій колір) та зручним.


    Змішана пара - представники команди Козятинської дирекції залізничних перевезень - Іван ПОБЕРІЙ та Любов МАЄВСЬКА.

    СПОСТЕРІГАЮЧИ ЗА ЗМАГАННЯМИ, бачиш, як людей різного віку, різного темпераменту та різного стилю гри об’єднує бажання перемагати.

    З першого погляду може скластися враження, що грати у настільний теніс не так вже й складно. Та провівши майже два дні в спортивній залі, побачила й травмування, й фізичні навантаження, від яких піт котився, як під час сауни. Миттєве прийняття рішень теж випробовує швидкість реакції. Якщо швидкість м’ячика може досягати 200 км за годину - робіть висновки.

    У перервах між іграми намагаюсь поспілкуватись із залізничниками. На власний розсуд обираю інтерв’юєра, користуючись лише жіночою інтуїцією. Виявляється, вгадала - душа команди, окраса програми, особистість неординарна і, як ще кажуть, просто хороша людина.

    ЗНАЙОМТЕСЬ. ІВАН ПОБЕРІЙ - стрілець воєнізованої охорони Козятинської дирекції залізничних перевезень. На подібних змаганнях третій рік поспіль. Двічі срібний призер за змагання у парах:

    - Упродовж року я чекаю цього часу, коли стартуватиме наша Спартакіада. Це для мене справжнє свято, коли шквал емоцій тебе переповнює, коли ти викладаєшся на всі сто, коли до нестями вболіваєш за свою команду. На змаганнях ми відчуваємо себе, як одна сім’я. Після ігор усі телефонуємо один одному, зустрічаємося на зборах, придумуємо різні кричалки, девізи. Шкода, молоді у команді малувато. Та, сподіваюсь, це тимчасове явище. А у грі головне - фізична підготовка та психологічна налаштованість.

    Іван досить емоційно і багато розповідав про свою команду, про змагання. А слова «здорово», «круто», «супер» лише доповнювали той непідробний захват від спортивного свята.

    ЯКБИ БУЛА МОЖЛИВІСТЬ описати стиль гри кожного спортсмена-аматора, знайшлись би власні епітети для кожного. Характер гри будь-якого гравця неповторний, не схожий на інший, «свій». Стиль Оксани ЧИЧЕНЬОВОЇ (Київська дирекція), звичайно, не маючи спортивного досвіду ні у сфері суддівства, ні гри, назвала б цілеспрямованим: від м’якої подачі до безпрограшного удару. Навіть у тому як вона підіймає м’яч відчувається сила переможця.

    У Тані ВАРЕЛДЖАН (з нею відразу знайшла спільну мову) - оператора з ремонту та обслуговування вагонів Хмельницької вагонної дільниці - стиль гри захисний. Вона ніби оберігає свою половину столу від ударів.

    У розмові з пані Тетяною дізналась, що в теніс грає ще зі школи. На змагання завжди їде із неприхованим задоволенням. Мама двох дітей впевнена: такі збори не заважають їй виконувати ні свої материнські, ні професійні обов’язки, а навпаки допомагають завжди бути у формі, вчать згуртованості та додають впевненості. Допомагає й присутність старшої доньки - студентки одного зі столичних вузів, яка прийшла підтримати рідну людину.

    Перше місце серед чоловіків у минулому році виборов перонний контролер ст. Київ-Волинський Владислав ХОМЕНКО. Тож як переможець налаштований сьогодні, поцікавилась у Влада. На що він відповів:

    - Налаштований позитивно. Але спортивна боротьба непередбачувана. У будь-яку хвилину може статися переломний момент. Головне - координація, сила, спритність.

    Влад навчається у двох вишах: фізкультурному - у Сумах, та залізничному - у столиці. Можливо, саме «огріхи» студентського життя і стали на заваді гравцю. Адже, забігаючи наперед, зауважу: перше місце він цього року не виборов, хоча почесну «бронзу» залишив за собою.

    ДРУГИЙ ДЕНЬ ЗМАГАНЬ, на відміну від першого, коли змагалися чоловіки і жінки, став більш емоційнішим. Можливо, й тому, що прізвища переможців вже вимальовувались. Та й командна гра, або гра у парі, мала свої особливості. У кожному спортивному «дуеті» можна було побачити і ніби відчути невидимий зв’язок. І навіть почути цю підтримку. Як ось, наприклад, у парі Поберій - Маєвська (Козятинська дирекція). Іван так підбадьорював свою партнерку у грі, що, мабуть, позаздрили б деякі жінки: «Розумниця», «Молодчинка», «Любочка - ти краща!».

    До речі, що до слів. Для мене особисто стало на деякий час ребусом розшифрувати, що ж подеколи викрикують тенісисти. Мабуть, підсвідомо дуже хотілось почути щось на адресу російського головного командувача. Та обійшлось без політики. Звичайно, почути вигуки на кшталт Шарапової також не довелось. Та слова «чосс», «чу», «фу», «здорово» в спортивному азарті додавали балів емоційній напруженості у грі.

    НЕ ОМИНУЛИ МИ УВАГОЮ й наймолодшого учасника змагань за тенісним столом. Ним виявився 20-річний механік зв’язку з Бахмацької дистанції сигналізації і зв’язку Сергій ВОВК. Дебютант-самоучка, навіть незважаючи на травмування, запевнив, що величезний досвід, який він отримав під час спартакіади, стане надійним фундаментом майбутніх перемог. Сергію, адже з девізом, з яким ти йдеш по життю: «Завжди вперед, ні кроку назад», по-іншому бути не може! Отже, три дні Спартакіади - сезон спортивних відкриттів.

    Змагання йшли до завершення. До радощів від перемоги довавався присмак смутку, адже спортивне свято закінчувалось. Переможців оголошено: ось їх прізвища:

    ЧОЛОВІКИ

    1 місце - Іван ПОБЕРІЙ (Козятинська дирекція залізничних перевезень).

    2 місце - Микола КОРЖУК (Коростенська дирекція залізничних перевезень).

    3 місце - Владислав ХОМЕНКО (Київська дирекція залізничних перевезень).

    ЖІНКИ

    1 - Оксана ЧИЧЕНЬОВА (Київська дирекція залізничних перевезень).

    2 - Любов МАЄВСЬКА (Козятинська диракція залізничних перевезень).

    3 - Наталія БОНДАРЧУК (Коростенська дирекція залізничних перевезень).

    ЗМІШАНІ ПАРИ

    1 - Київська дирекція залізничних перевезень.

    2 - Козятинська дирекція залізничних перевезень.

    3 - Коростенська дирекція залізничних перевезень.

    Та найголовніший переможець - дух змагання, любові до своєї справи, до фізичної культури, сподіваємось, назавжди залишиться тут - у Дорожньому спортивному клубі «Локомотив».

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Долаючи інтелектуальний Олімп

    На шаховому полі йдуть баталії. Та, головне, тут, як не парадоксально для битви - тиша. Тому навіть наша з фотокореспондентом робота дещо заважала змаганням.

    Кандидат в майстри спорту, суддя змагань Анатолій ДОБРЖАНСЬКИЙ розповів нам про деякі тонкощі та нюанси цієї спортивної гри. І дійсно, спостерігаючи за ходом партій, незважаючи, що у грі немає будь-якого словесного коментаря, який, наприклад, зашкалював на футбольному полі, не важко побачити велике напруження.


    Зустріч молодості з досвідом - наймолодший учасник змагань з шахів А. РОЄНКО (Київська дирекція залізничних перевезень)
    та найповажніший М. ГРЕЧКО (Козятинська дирекція залізничних перевезень).

    Віч на віч за шаховою дошкою зустрічаються два розуми, два досвіди. І ніхто з них не застрахований від помилки, якою може скористатися навіть слабший суперник. Не так вже й легко довести виграшну партію до кінця. Саме в силі стримувати емоції, на мою думку, найбільша цінність гри.

    «А ще у вмінні прораховувати свої ходи, - запевнила нас бухгалтер вокзалу ст. Вінниця Олена ПРОЦЕНКО. - Спокій та зосередженість ще зі шкільних років підкорили мене у цій грі. Та й не приховуватиму, мислення, яке розвиває шахова богиня Каїса, допомагає у бухгалтерії».

    Ще одній нашій співрозмовниці з Київської дирекції залізничних перевезень Тетяні АВДЄЄВІЙ любов до математики і розрахунків допомагає і у житті, і у змаганнях. У родині мама Таня вчить п’ятирічного сина правильно реагувати на програш за шаховою дошкою. А сьогодні, на Спартакіаді, воліє лише до перемоги.

    Серед чоловіків наш співрозмовник - наймолодший учасник змагань з шахів, 20-річний Артур РОЄНКО і цього разу підтвердив свій професіоналізм за шаховою дошкою: Перше місце минулого року і сьогодні не похитнулось. Золото й цього разу у кишені кандидата в майстри спорту, який вже й сам працює тренером. Тож команда Жмеринської дирекції залізничних перевезень може бути впевнена: престиж збережено. Адже Артур - дуже відповідальна молода людина.

    Серед жінок у шахах інтелектуальний Олімп здолала також представниця Жмеринської дирекції Олена ПРОЦЕНКО. Друге місце у Тетяна АВДЄЄВОЇ. Третє у Євгенії СТРИТОВИЧ (Конотопська дирекція залізничних перевезень).

    Серед чоловіків друге місце в Олександра БАКЛАЧА (Конотопська дирекція залізничних перевезень), третє - в Олега ПЛАВКА (Київська дирекція залізничних перевезень).

    Серед команд першість за Жмеринською, друге - у Конотопської і бронза - у Київської дирекцій залізничних перевезень.

    Закінчення теми читайте у наступному номері «Рабочего слова».

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Один день у Закарпатті

    У день Святої трійці профактивісти лінійних станцій Козятинської дирекції залізничних перевезень були гостями Закарпаття. Першим дивом для екскурсантів став Ужгородський замок, заснування якого припадає на IX - XIII ст.

    У палаці нараховується понад 40 приміщень. П’ятиярусний сад із рідкісними квітами, кущами та деревами оточують замок, надаючи йому неповторної краси. Частково відновлено декор статуй та фонтанів.

    Архітектуру недаремно називають піснею або поезією у камені. І справді, що можна порівняти із шпилем готичної церкви, яка стрімко летить угору, або парадну урочистість і пишність стилю бароко. Особливість в архітектурі палаців Закарпаття - це переважно риси бароко (графський палац сім’ї Бетлен в Берегове, палац баронів Перені у Виноградові) та класицизм у романтичному стилі середньовічних замків (палац графів Шернборнів). Споруди Закарпаття приваблюють наш колектив багато років своїм архітектурним смаком. Тож пропонуємо всім колегам здійснити екскурсію і ближче ознайомитись з палацами Закарпаття!

    Микола КОМАР, голова ППО лінійних станцій Козятинської дирекції залізничних перевезень; Фото Інни ДЕНЕСЮК, бухгалтер

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05