РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 22 (13 червня 2014)
  • Випуск №22 13 червня 2014
    Зміст
    1. Чому головному лікарю до душі фіалки? (Спілкувався Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Відмінний відпочинок обіцяють «Зорька» та «Дубки»! (Ірина ПИЛИПЕНКО, Фото Ігоря БІЛОГО)
    3. «Ловці» вагонів (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    4. Платформа, яка має перспективу (Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    5. Про таємницю однієї шухляди (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. О демоническом театре Путина словами украинских граждан (Виктор ЗАДВОРНОВ)
    7. Микола КИБАЛЬЧИЧ: «Жінки люблять, щоб за ними доглядали, а я цього не вмію, та й ніколи мені» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олени ЗЕЛЕНКО)
    8. К 85-летию создания футбольного клуба «Динамо» (Киев). Легендарные капитаны. Последние в истории чемпионатов СССР

    Чому головному лікарю до душі фіалки?

    Розпізнати основну рису характеру людини, яка займає відповідальну посаду у галузевій медицині, допоміг випадок. Після тривалої серцевої хвороби нашому колезі була необхідна реабілітація. Далі - звернення до головного лікаря вузлової лікарні ст. Дарниця Південно-Західної магістралі Галини СИДОРЕНКО та її колег, а згодом після лікування у терапевтичному відділенні кров’яний тиск у молодого чоловіка у нормі.

    Сьогодні напередодні галузевого свята - Дня медичного працівника - ми вирішили обговорити актуальні питання, з якими стикається саме головний лікар.

    - Галино Григорівно, Вам, керівникові величезного медичного закладу, голові Асоціації медиків залізничного транспорту України, мимоволі приходиться розпоряджатися власним часом не на користь родині. Як вдається залишати проблеми сім’ї, як кажуть, на потім?

    - Пропоную відійти від газетних штампів про те, що якщо ти керівник, приміром, медичного закладу, то мусиш забути про родинні обов’язки. Будь-що думати лише про проблеми, з якими зустрічаєшся щоранку з метою розв’язати їх якомога скоріше?! Для мене, колишнього цехового терапевта, яка пропрацювала у локомотивному депо ст. Дарниця, поточні проблеми зі здоров’ям залізничників та сучасними методиками лікування їхніх недуг, то, як кажуть, справжні будні.

    Коли дев’ять років тому мені запропонували очолити колектив однієї із найстаріших лікарень столичної магістралі (85-річчя відмічали у минулому році), зрозуміла головне: галузева медицина має рухатися вперед. Крок за кроком. Але як це робити, якщо без матеріальної підтримки з боку колективу Південно-Західної залізниці не обійтись? І ось тоді, отримуючи певні інвестиції із галузевого бюджету столичної магістралі на користь переобладнання медичної бази, мої колеги відчули впевненість у тому, що сучасні методики лікування наших пацієнтів - це не віддалена перспектива. Із закупівлею сучасного обладнання для четвертої операційної, що функціонує у хірургічному відділенні, можемо оперувати тих хворих, які страждають від складних недуг на спинному хребті. Приміром, завдяки застосуванню сучасної лапароскопічної установки кандидат медичних наук Ігор СУХІН ставить на ноги важких хворих. Пліч-о-пліч із Ігорем Анатолійовичем працюють нейрохірург Роман ЧЕТВЕРУС, уролог Сергій МАЙДАН. І Роман Віталійович, і Сергій Борисович впроваджують нові лікувальні методики у повсякденне життя нашого медичного закладу. Окремо варто наголосити, що нам під силу вирішення проблем із загальної хірургії, нейрохірургії, урології, гінекології, хвороб у сфері отоларингології. Між іншим, наш штат складається з фахівців 26 медичних спеціальностей. Поруч зі мною працюють дев’ять кандидатів медичних наук, 31 лікар вищої категорії.

    - Галино Григорівно, не часто газета залізничників розповідає про переваги лапароскопічного втручання в організм хворих. Будь ласка, розкажіть докладніше про цю лікарську методику.

    - Майже 65% операцій на органах черевної порожнини виконуються за застосування саме лапароскопічного методу. Уявіть, допомагаємо і при жовчно-кам’яній хворобі, ліквідовуємо грижі у стравохідному отворі діафрагми, лікуємо від кісти у нирках, вдало проводимо операції на внутрішніх жіночих статевих органах. Крім того, у разі захворювання хребта, а саме - грижі міжхребцевих дисків потрібно звертатися до нашої лікарні.

    А ще нам під силу допомагати хворим заради усунення нестабільності хребта. Використовуючи сучасні імплантанційні системи фіксації, досягаємо певних успіхів. Також вдало лікуємо від захворювань переферійних нервів, у тому числі від ускладнень щодо цукрового діабету. Приємний факт: робота залізничних медиків відома не лише на столичній магістралі. Завдяки співробітництву зі страховими компаніями України надаємо медичні послуги не лише працівникам, які застраховані у СК « Нафтагазстрах», «Раритет». У нас активно лікуються не лише залізничники та члени їхніх сімей, а і пацієнти з багатьох куточків України.

    - Як там не є, а будь-який хворий пов’язує хірургічне втручання із чималою втратою крові. Як заспокоїти людей у цьому разі?

    - Розумію, що потрібно й надалі знайомити вас із сучасною медичною апаратурою і відповідними технологіями, які застосовуються у нашій лікарні.

    Мініінвазійні втручання, іншими словами, малокровні оперативні втручання, що застосовуються у лікарні, - запорука того, що жодної зайвої краплі крові наш пацієнт не втратить. Уявіть собі, що використовуючи енергетичну платформу «Форс Тріад» (США) за системою «Ліга Шу», наші хірурги «зварюють» судини будь-якого діаметру. В історію пішли усілякі нитки, кліпси, затискачі.

    - А якщо потрібно розсікти тканину?

    - Для цього використовуємо так званий плазмовий скальпель. Цей інструмент дозволяє розділяти тканини без крововтрати та надійно зупиняти випадкову кровотечу. Подібні технології використовуються в роботі хірургічного відділення. Запевняю, ці методики дозволяють значно покращити період видужання у післяопераційний період. Більше того - практично унеможливлюється виникнення післяопераційних ускладнень. Таким чином значно скорочуються терміни перебування хворого у стаціонарі. У нашому фаховому використанні - біохімічний аналізатор, фіброгастроскоп. А сьогодні лікарня отримала сучасний наркозно-дихальний апарат. Отже, що стосується діагностики та лікування, тут ми, як кажуть, задніх не пасемо.

    - Оглядаючи територію лікарні, помітив, що кількість квітів, взагалі зелених насаджень, перевищує, як би сказали статисти, середнє число по країні. Щось мені підказує, що тут без головного лікаря знову не обходиться. Чи мали Ви у молоді роки мрії, які скеровували Вас на досягнення мети?

    - Мета стати кваліфікованим лікарем збулася, коли пропрацювала певний час терапевтом при локомотивному депо ст. Дарниця. Проте мені, уродженці українського села, завжди до душі була робота у квітнику, на городі. Саме з тих пір, коли бачу, що у тому або іншому місці могли би квітувати розмарин або матіола, ромашка або троянда, обов’язково беруся за роботу і саджу красу. До того ж залучаю колег.

    - Наша розмова відбувається напередодні свята Трійці. Галино Григорівно, перед входом до будівлі лікарні побачив «Анютины глазки» - це квітка Трійці. Вам до душі фіалки?

    - Відомо: у християнському світі існує легенда про те, що ці квіти виникли із радісних сліз Адама, якому архангел Гавриїл приніс новину про прощення Богом всіх його гріхів. З тих пір три кольри фіалки вважаються трьома обличчями Святої Трійці - Отця, Сина та Святого Духа. Чому б територію нашої лікарні не прикрасити цими квітами?! Тим паче, що ці ніжні рослини мають чудовий зовнішній вигляд, солодкуватий свіжий, ледь вловимий аромат. Це так доречно у величезному мегаполісі, яким є Київ. Є місце й іншим декоративним рослинам на нашому подвір’ї. Краса має жити в усьому!

    - Розумію, що у Вас, як головного лікаря вільного часу небагато. Проте, чому віддаєте перевагу, коли випадає вихідний?

    - З дитинства люблю вишивати. Методика вишивання кольорових картин хрестиком, бісером - справжнє хобі для мене.

    - Галино Григорівно, користуючись нагодою, поздоровляю Вас і весь колектив із святом. Нехай подароване людям здоров’я, а нерідко і життя, повертається до Вас і Ваших колег в якості особистого щастя!

    Спілкувався Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Відмінний відпочинок обіцяють «Зорька» та «Дубки»!

    Приходить щасливий час літніх канікул і перед батьками постає питання: «Як організувати відпочинок улюбленої дитини весело та з користю?»

    Діти, як дорослі, теж жадібні до вражень, і зробити дитячий відпочинок таким, що запам’ятовується та багатим на дива - це зробити їм незабутній подарунок на все життя.

    Часто дорослі виховують своїх дітей, нав’язуючи їм різні рольові варіанти поведінки: що їхня донька чи син повинен зробити. Але багато батьків зовсім не враховують, що дитяча нервова й імунологічна системи розвиваються до 18 років. Перебуваючи у таборах, дитина потрапляє в інші для себе обставини, відчуває себе більш розслабленою. Відпочинок у таборах і різних пансіонатах дозволяє дитині налагодити спілкування з однолітками і збагатити власний світогляд.

    Якщо ми посилаємо своїх дітей в табір, потрібно проконсультуватися з педіатром, підготувати підлітка, тому що існує адаптаційний період, який триває 5-7 днів. Якщо дитина не підготовлена, або поїхала в ту зону, яка їй не підходить, може захворіти. Імунну систему необхідно готувати: за тиждень до від’їзду у табір потрібно приймати імунотропні речовини, перевірити стан шлунково-кишкового тракту, тоді буде повноцінна користь від відпочинку.

    Крім цього, дитину потрібно обстежувати на наявність глистів та найпростіших.

    Педіатри рекомендують вивозити дитину на море з 3-х років, не раніше, тому що до цього часу йде організація імунної системи та її основних показників. Якщо ви живете в Києві, вивезіть дитину краще в Київську область. Самостійно дитину можна відпускати на відпочинок з 7 років.

    У 2014 р. Південно-Західна залізниця готова оздоровити дітей своїх працівників в ДОТ «Зорька» та ДОТ «Дубки». На жаль, питання з оздоровленням дітей біля моря залишається відкритим.

    Дитячу оздоровницю «Зорька» розташовано серед лісу на мальовничому березі річки Сейм. І вже більше ніж 65 років дарує вона своїм маленьким гостям веселий і незабутній відпочинок.

    Щодня поруч з дітлахами - досвідчені й енергійні вихователі. За їх здоров’ям стежить кваліфікований медперсонал, а смачне харчування забезпечують чудові кухарі. Для того, аби дозвілля дітей було корисним, комфортним і цікавим, педагогічний колектив докладає багато зусиль. Тому кожень день в оздоровниці - подія. Змагання, ігротеки, спартакіади, конкурси, розважальні шоу. Життя у таборі справді насичене: святкування Новго року посеред літа - з ялинкою, Дідом Морозом, колядками та щедрівками, спортивні змагання з сусідами - табором «Супутник» за підтримки Конотопського козацтва, «Танці з зірками». А ще треба знайти час на гуртки, походи на річку, прогулянки лісом, заняття туризмом - інструктори табору з фізкультури за допомогою Конотопської станції юних туристів проклали поблизу туристичну стежку й організовують командні змагання. Тож не дивно, що всі, хто відпочивав у таборі, мріють повернутися сюди знову…

    У 2014 р. у таборі планується робота 3 змін. I зміна - з 10.06. по 30.06.2014 р., II зміна - з 02.07.14 по 22.07.14, III зміна - з 24.07.14 по 13.08.14 р. Табір може прийняти 400 дітей за зміну.

    Оздоровчий дитячий табір «Дубки» розташувався в мальовничому лісі з чистим повітрям і незабутньою природою. Всього в сімнадцяти кілометрах від м. Жмеринка на Вінниччині. Заїзди до табору проходять у три зміни. Кожна зміна триває 21 день. Якщо відправити дитину відпочивати, то це має бути дійсно гідне місце. «Дубки» як місце відпочинку має прекрасну репутацію. Приймаються діти середнього віку. Для кожної категорії відпочиваючих запропоновано спеціальні умови проживання. Найменших дітей поселяють в триповерховий корпус, в кам’яний корпус селять дітей середнього віку. І найстарші розташовуються у фінських будиночках.

    Якісне, збалансоване шестиразове харчування з включенням до раціону овочів, фруктів.

    Нудьгувати в таборі дітям ніколи. Графік розписано практично щохвилинно. Ранок починається з гімнастичних вправ. Далі - пішохідна прогулянка на свіжому повітрі. Згодом сніданок і так цілий день в русі.

    Поруч з табором є кілька ставкових озер, куди вожаті водять дітей купатися. Вожаті нікуди від дітей не відходять, вони перебувають під постійним наглядом. Кожен день перебування в оздоровчому таборі «Дубки» не схожий на попередній. Різні спортивні змагання між загонами, походи, танцювальні конкурси, конкурси моделей - всі заходи спрямовані на прекрасне проведення дозвілля дітей. Для старших загонів вечорами влаштовують дискотеки. Весь персонал табору ретельно підібраний. Працюють досвідчені педагоги і вожаті.

    ДОТ «Дубки» може прийняти 300 дітей за зміну. У 2014 р. в таборі планується робота 3 змін. I зміна - з 14.06. по 04.07.2014 р., II зміна - з 08.07.14 по 28.07.14, III зміна - з 01.08.14 по 21.08.14 р.

    Пам’ятка батькам: Для того, щоб відпочинок ваших дітей не було зіпсовано, потурбуйтеся заздалегідь про отримання медичної довідки від педіатра - форма №079/0 «Медична довідка на учня, який від’їжджає в оздоровчий табір» та довідки про благополучне епідемічне оточення дитини. Ці довідки повинні бути видані дитячою поліклінікою не раніше, ніж за 5 днів до прибуття дитини до табору.

    Відмінного відпочинку!

    Ірина ПИЛИПЕНКО, головний позаштатний спеціаліст медичної служби Південно-Західної залізниці з педіатрії, завідуюча дитячою поліклінікою ДКЛ №1 ст. Київ

    Ірина ПИЛИПЕНКО, Фото Ігоря БІЛОГО

    «Ловці» вагонів

    Ми продовжуємо знайомити читачів нашої газети із кращими колективами Південно-Західної магістралі. Сьогодні розповідь про бригаду регулювальників швидкості руху вагонів непарної гірки станції Дарниця.

    «Основне завдання регулювальника - діяти чітко за інструкцією, аби не допустити схід вагона, забезпечити збереження вантажу, не забуваючи про охорону праці», - вводить нас у курс справи старший регулювальник швидкості руху вагонів Валерій РУДІЧ. І знайомить нас зі своєю бригадою: Олександр СІРИК, Володимир КОВАЛЕНКО, Руслан СУДОСА (на фото).

    «Як правило, на зміні нас п’ятеро. Юрій ОНУФРІЄВ, наш поважний ветеран, у відпустці. Робочий день починається з приймання зміни, перевірки інвентарю, зокрема, головного атрибуту регулювальників - гальмових башмаків. Башмаки повинні бути завжди у справному стані. Оглядаємо їх на наявність пошкоджень. Після цього доповідаємо черговому по гірці щодо прийому зміни. Пошкоджені замінюємо на нові. Узимку вони частіше виходять з ладу від перепадів температури», - каже Валерій Іванович.

    Залізничники розповідають про те, як хто прийшов у цю сферу. Всі вони - не один рік на станції. І кожний має свою історію працевлаштування. Когось покликав друг, хтось влаштувався самотужки, але жоден з них не шкодує з того, що працює в галузі. Приміром, Валерій Рудіч має двадцять років стажу на залізниці. На початку 90-х років, коли у місті Ніжин не стало прийнятної для нього роботи, він вирішив шукати її у столиці. На ст. Дарниця потрібні були працівники. Запропонували посаду регулювальника швидкості руху вагонів. І відтоді Валерій Іванович - залізничник. Має шостий розряд.

    «Навчитися правильно гальмувати вагони з першого дня не виходить. Для цього потрібно набратися досвіду, - підключається до розмови Олександр Сірик. - Сьогодні навіть правила навчання змінились, раніше був місяць для підготовки, нині вчаться протягом трьох. Регулювальник повинен правильно гальмувати вагони, щоб не пошкодити їх, і щоб вони, як мовиться, не втекли. Для цього на ходу визначаємо швидкість руху вагона, підкладаємо башмак так, щоб після його укладання вагон рухався зі швидкістю не більше 5 км/год».

    Нашу розмову перериває повідомлення чергового по гірці: «Регулювальники! Подача вагонів на 12-ту!». Регулювальники беруть спеціальні вилки для укладання гальмувальних башмаків і виходять на колії. Ми теж з фотокореспондентом прямуємо поруч. Валерій Іванович інструктує нас щодо порядку поводження на коліях.

    Та вже за кілька хвилин спостерігаємо, як підкладають башмаки під вагони. Навіть трішки боязно, коли на гірці відчіплюють відразу кілька вагонів, які прямують на різні колії. Що скажеш: такій вправній роботі можна позаздрити. Рівно покласти башмак, а його вага - майже 7 кг, на колію - це майстерність. У залізничників це виходить з першої спроби. Робота важка. Вони швидко переходять з колії на колію, щоб «ловити» вагони. «На перших двох позиціях гальмування вагона здійснюються автоматично за допомогою вагонних уповільнювачів, які встановлено на гірці, а ми, регулювальники, застосовуємо третю гальмівну позицію, - пояснює Валерій Рудіч. - Без регулювальників на станції не обійтися, адже навіть після сповільнювача рухомий склад йде з різною швидкістю, і, щоб його не пошкодити, необхідно правильно застосувати технологію гальмування. Наша робота має високий рівень небезпеки. Тут можна все життя вчитися, але до кожного вагона не звикнеш, тому що вони різні за конструкцією і за своїми габаритами. На роботу виходиш, як у перший день: максимально зосереджений, адже відповідальність на наших плечах лежить велика».

    Скориставшись хвилиною перепочинку, цікавлюся у Валерія Рудіча, як вдається справлятися з такими фізичними навантаженнями, пов’язаними з постійними переміщеннями в районі робочої зони.

    - Без цього не обійтися, - пояснює наш співрозмовник. - Окрім виконання своїх обов’язків додаються ще й додаткові навантаження - шум від поїздів, маневрових локомотивів. Працюємо на відкритому повітрі при різних погодних умовах. Режим - змінний, по 12 годин. На добу відчіпляємо до 780 вагонів, інколи буває більше. Взимку працювати важче, через те, що гальмівні позиції повинні завжди бути очищені від снігу та криги. Обледенілі башмаки нерідко вибиває з-під колеса, так що доводиться їх відігрівати в пункті обігріву.

    Повертаємося у пункт обігріву. Після короткого перепочинку черговий по гірці дає залізничникам нову команду. І вони - знову на колії. Принцип роботи регулювальника - слухати та «ловити», а ще завжди відчувати підтримку один одного. Бо вся бригада працює за однакових умов.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Платформа, яка має перспективу

    На ст. Святошин повним ходом іде будівництво нової берегової високої платформи на непарній колії. Проектом передбачено, що вона буде 600 метрів довжиною та 4 м завширшки. Роботи ведуться працівниками Київського будівельно-монтажного експлуатаційного управління (БМЕУ-1), яким керує Олександр НИКОЛЮК.


    Будівельний майстер Віктор КУЦЕНКО і виконроб Сергій ДАВИДЮК обговорюють завдання на день.

    Майстер Віктор КУЦЕНКО розповів, що роботи тут розпочалися першого червня. Виконати їх заплановано впродовж двох місяців. На той день, коли кореспонденти «Рабочего слова» завітали у зону об’єкта, тут уже було встановлено 78 опор для фундаменту, що складає третину передбаченого.


    Муляр Леонід МАЗУР.

    На наших очах встановлюється чергова опора фундаменту. Спочатку в підготовлений котлован бульдозерист Михайло ДМИТРІЄВ підсипає щебеневу подушку, її розрівнюють. Машиніст автокрана Станіслав СІДЛЕЦЬКИЙ обережно опускає опору, монтажник Сергій КУЗЬМИНСЬКИЙ та інші направляють її у визначене місце. Віктор Куценко за допомогою теодоліта контролює рівень її встановлення, віддає команди щодо корегування. Всі заміри по висоті, відстані до сусідніх опор зроблено, можна засипати грунтом.

    Цікавлюсь у виконроба Сергія ДАВИДЮКА, чи не дуже довгу платформу вони будують? Той відповідає, що в перспективі тут зупинятимуться не тільки електрички. Обслуговуватися будуть і поїзди дальнього сполучення, навіть категорії «Interciti +», що дозволить розвантажити ст. Київ-Пасажирський і додасть зручностей мешканцям західної частини столиці.

    До речі, звернув увагу на цікавий факт: є на об’єкті так званий сімейний підряд - у виконроба Сергія Давидюка в підпорядкуванні його батько - муляр Григорій Олександрович.

    Прощаючись із працівниками БМЕУ-1, отримав запевнення, що всі роботи буде виконано в затверджені строки - для них це не перше таке завдання, адже досвіду вистачає.

    Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Про таємницю однієї шухляди

    Про трьох братів із розповсюдженим прізвищем ТКАЧЕНКО у Щорському локомотивному депо говорять, як про вмілих слюсарів. Михайло, Олег та Віктор взяли від батька Федора, який у цьому ж підрозділі пропрацював не один десяток років котельником, не лише працелюбство. Любов до машин, і саме парових, Федір Ткаченко прищеплював власним синам нехитрим способом. Брав на екскурсію в цех, де працював сам, а потім пропонував то ключ подати, чи гайку у потрібному місці підкрутити, а то й котел допомогти переклепати. Проте Віктор не відразу після закінчення середньої школи пов’язав власне життя із депо. Захотілося хлопцю отримати фах штукатура. Батько не заперечував, стримуючи добру усмішку. Мовляв, все одне зміниш свій фах. Від паровозів нікуди не дінешся… Так врешті-решт і вийшло.


    Знавці раритетної техніки Віктор ТКАЧЕНКО та Юрій ОВСЯННИК. Від паровозів - ні на крок!

    «Будь-яку деталь, приміром паровоза, зроблять, будь-якому складному вузлу раду дадуть», - так про Ткаченків говорять у підрозділі.

    Спілкуючись із Віктором Федоровичем, який працював на зміні у день нашого відрядження до депо, дізналися чимало цікавого із життя паровозів.

    - За економічністю й потужністю паровики поступаються тепловозам й електровозам, - веде мову Віктор Ткаченко. - Однак ця машина значно перевершує більш сучасні локомотиви за витривалістю й через невибагливість. Паровоз здатний витримувати 400 відсотків перевантажень з точки зору розрахункової потужності. Тобто інженери-розробники давньої пори закладали у конструкцію машини чималий виробничий потенціал. Опалювати деякі серії паровозів можуть часом зовсім немислимими видами палива, приміром, сирими осиковими дровами, - розповідає Віктор Федорович.

    Уважно слухаю і пригадую, як читав про те, що в роки громадянської війни на прикаспійських залізницях кочегари, траплялося, кидали у топку суху воблу. Дійсно, «всеїдна» машина паровоз. Ремонт паротяга коштує значно менше, ніж тепловоза або електровоза: значно дешевше, ніж електроенергія й солярка, обходиться вугілля. Саме ці якості паровоза багато в чому визначили безперебійність роботи залізниць під час Великої Вітчизняної війни. Сьогодні ж, з мазутом через сучасні високі ціни на нафтопродукти дещо складніше, бо тонна чорних нафтопродуктів кусається через ціну, що весь час аж підстрибує.

    - Пасажирські паровози завжди фарбували в зелений, блакитний або синій кольори, а товарні - лише в чорний. Колеса в наших паровозів традиційно були червоними з білою окантовкою. Такими й запам’ятаються великі трудівники залізниць - паровози - майбутнім поколінням.

    До розмови прилучився колега Віктора Ткаченка Юрій ОВСЯННИК. Слюсар-ремонтник із майже тридцятирічним стажем роботи у депо. Чи відав колись Юрко - хлопець з маленького села Березова Гать (Новгородсіверщина), про те, що доведеться йому відновлювати, приміром, шестидесятирічний польський паровоз.

    - Ні, не думав, що пов’яжу власне життя із залізницею, адже вчився в Чернігові на слюсаря-сантехніка, - каже Ю. Овсянник. - Знаєте, коли довелось у депо ревізувати паровозне обладнання, то навички з нарізання різьби на трубах знадобились у першу чергу. Згодом, облазивши всю машину, зрозумів її характер. Тепер - все як на долоні.

    Відомо, паровози серії ЭР будувалися на заводі Цегельського у польському місті Познань. Готову продукцію машинобудівників переганяли колією 1435 мм на скатах до кордону із СРСР, де під них підкатували колісні пари шириною 1524 мм. Далі - випробування. І отримуй, країна рад, нову машину. Паровик цієї серії у робочому стані важив 85 т, а конструкційна швидкість машини - 65 км/год. Красується на будці паровоза надпис Депо Сновськ. Таким чином повертають тут стару назву міста Щорс, що прикіпила аж із 30-х рр. минулого століття.

    Шістдесят років виповнюється у цьому році машині, про яку довелось сьогодні розповісти. Але хотілося б зробити особливий наголос на тих щорських умільцях, котрим до снаги дати друге життя кожній деталі раритетної техніки, з якими ми вже познайомились, - Віктор Ткаченко та Юрій Овсянник. За свою працю кожний із них має галузеві нагороди. Віктор Федорович - відмінник Південно-Західної залізниці, у шухляді письмового столу Юрія Олексійовича зберігається знак «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці». За роботу і шана.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    О демоническом театре Путина словами украинских граждан

    Из личного опыта. К родным пенатам, имею в виду Киевский педагогический институт имени М. Горького (теперь Национальный педагогический университет имени Драгоманова (НПУ)), возвращаюсь не часто. Хотя расстояние от редакции до высотки на улице Тургеневской, 8 не такое уж и большое. Почти четверть века прошло с тех пор, как покинул студенческие аудитории филологического факультета. Думается: вот-вот и наведаюсь... Но как-то всё не получается. Повод ищу, что ли?

    Прочитав в интернете весеннее воззвание от коллектива кафедры методики преподавания русского языка и мировой литературы Института иностранной филологии, понял - мои педагоги, люди с четкой гражданской позицией, не утратили чувства причастности к великому прошлому нашей страны, её свершениям и победам. До сегодня благодарен за науку теперь уже доктору педагогических наук, отличнику просвещения Украины Лесе МИРОШНИЧЕНКО, кандидатам педагогических наук Надежде ПИВНЮК, Елене ЧЕПУРКО за лекции и семинары, диспуты и беседы… Студенты охотно учатся тогда, когда им не скучно, когда чувствуют интерес к себе, к своим увлечениям, к своей жизни. Но это в былом. Так мне казалось до недавнего времени.

    В этом материале хотел бы коснуться отнюдь не воспоминаний. События, происходящие в нашей стране, не оставили равнодушными всех дорогих моему сердцу педагогов. Вместе с ними солидарны десятки коллег из больших городов и маленьких поселков многострадальной Украины. Далее публикую без купюр их обращение.

    БОРЕМСЯ ЗА НАШУ И ВАШУ СВОБОДУ

    «Дорогие наши российские друзья,
    все те, кто поддержал Украину в это непростое время!

    Трудно писать сейчас, когда территория нашей Родины оккупирована войсками другого государства и первый выстрел уже прозвучал. Крайне важно в круговерти агрессии и страха не поддаться эмоции ненависти, сохраняя самого себя и культурный, человеческий диалог между украинцами и россиянами.

    Мы благодарны вам за письма и петиции в защиту мира, за многолюдные митинги, выходя на которые вы рискуете свободой, за теплые слова солидарности и беспристрастную оценку происходящего. Мы ценим вашу поддержку, которая даёт возможность видеть иную Россию, понимая, что дело не в гражданстве и не в национальности.

    Известный своей прозорливостью Уинстон Черчилль писал: «Мы не воюем с нациями как таковыми. Наш враг - тирания». Ваша позиция в условиях всё усиливающейся диктатуры и агрессивной пропаганды требует настоящего мужества. Мы понимаем это и восхищаемся вашей духовной силой. Вы наполняете слова русский интеллигент их истинным смыслом. Вместе с вами мы боремся сейчас за мир, в котором обычная порядочность и нелицемерная любовь к Родине не требует героизма, боремся за нашу и вашу свободу.

    С глубоким искренним уважением...»

    И далее - 206 подписей от учителей средних школ, гимназий и лицеев, преподавателей университетов из Киева, Запорожья, Ивано-Франковска, Николаева, Черкасс. Актеры, поэты, литераторы, писатели и журналисты из Бердянска, Черновцов, Сум, Харькова, Вииницы, Киверцов и городка Дубны (Ровенщина) также подписали это воззвание. Среди сочувствующих - ученые-лингвисты из США, Великобритании.

    Возымело ли оно действие? Уверен, многие лекции и семинары в большинстве высших учебных заведений Украины начинались с обсуждения проблемы аннексии Крыма «зелеными человечками», а в связи с оккупацией Донбасса кафедра методики преподавания русского языка киевского НПУ опубликовала полные горечи слова директора Института филологии Черноморского госуниверситета им. Петра Могилы (г. Николаев) профессора Александра ПРОНКЕВИЧА.

    О ПРИШЕДШИХ ЗАЩИЩАТЬ РУССКИХ, НА КОТОРЫХ НИКТО НЕ НАПАДАЕТ

    «Дорогие коллеги!

    Мы обращаемся к преподавателям и исследователям русского языка и русской литературы. Это письмо выражает позицию людей, которые посвятили многие годы жизни русистике, пропагандируя достижения великой русской культуры в школьных и студенческих аудиториях, на страницах учебников и в средствах массовой информации, на научных конференциях и в творческих арт-проектах. Ежегодный Форум русистов, собирающий в Крыму ученых Украины, России, Белоруссии, Армении, США, Канады, Германии, Великобритании, Франции, Греции, Японии, Китая, Сербии, Израиля, Польши, Румынии, Турции, Нидерландов, свидетельствует о том, что мы всегда находили взаимопонимание во славу «великого и могучего» русского языка, а украинские власти поддерживали научные и культурные русские проекты.

    Мы задаем вопрос: почему сегодня руководитель страны, говорящий на языке, олицетворяющем великую гуманистическую культуру, так цинично попирает все нравственные основы бытия? Нас, украинских русистов, как и всех русских людей, никогда не притесняли ни в Крыму, ни в Украине. Нам никто не запрещал использовать тот язык, который стал языком нашего общения и мышления.

    Нет никаких ни юридических, ни культурных оснований для той чудовищной «театрализованной спецоперации» под названием «Легитимизация интервенции», которую разыгрывает господин Путин в духе Петра Степановича Верховенского - персонажа романа Ф. Достоевского «Бесы». Сначала «силы самообороны», вооруженные до зубов новейшим оружием, врываются в Крымский парламент и под дулами автоматов заставляют депутатов голосовать за назначение кремлевских марионеток на руководящие посты в автономии, а те, в свою очередь, зовут Путина на помощь. Потом Крым наводняет русская армия. Российские СМИ в лучших традициях геббельсовской пропаганды нагнетают истерию, и под дикий вой украинофобов «Россия! Россия!» депутаты автономии трижды переносят сроки референдума о судьбе Крыма. И все это с одной целью - обеспечить «легитимность аннексии украинского полуострова». По сравнению с этой широкомасштабной постановочной провокацией даже гитлеровское нападение на радиостанцию в Глейвице кажется выступлением любительского драмкружка.

    Для придания «спектаклю» дополнительной остроты подкупленные русскими спецслужбами маргиналы устраивают погромы и захваты административных зданий в Харькове, Донецке, Николаеве, Одессе, Луганске. Сценарий везде один и тот же - ворваться в залы, где заседают депутаты местных советов, и обратиться к России, чтобы она ввела войска для защиты от нападения неких «бандеровцев». Но никаких «бандеровцев» на Юге и Востоке Украины никто не видел, их никогда здесь не было и нет! Поэтому весь этот жалкий поход на юго-восток Украины с треском провалился: возмущенные местные жители выметают русских диверсантов.

    Мы имеем дело с патологическим случаем практической реализации метафоры «жизнь - это театр». Это - демонический театр Путина! И в этой адской сценографии русской культуре отведена спекулятивная роль: она иезуитски используется для того, чтобы превратить украинца в смертельного врага, которого нужно уничтожить. Распространение в российском обществе атмосферы нетерпимости ко всему украинскому не может не влиять на наше восприятие современной России», - обращается к читателям во всемирной паутине доктор филологических наук, профессор Александр Викторович Пронкевич.

    - Дорогие коллеги! Мы хотим обратить ваше внимание на то, что для русской культуры в глобальном масштабе последствия этого «театра жестокости» могут оказаться катастрофическими. С каждым днем возрастает угроза того, что вскоре носитель русского языка в Украине будет восприниматься либо как обезумевший троглодит с дубиной, терроризирующий население Юго-Востока и призывающий русские войска, либо как оккупант! Русской идентичности и русской культуре наносится сокрушительный удар: существует опасность, что эта гуманистическая культура перестанет быть воплощением свободомыслия и интеллигентности, а будет ассоциироваться с глубоким садомазохистским комплексом, лежащим в основе коллективного бессознательного. Именно с ним так лицемерно и мастерски играет господин Путин. Тяжелая и кропотливая работа многих и многих поколений педагогов и филологов потребуется для того, чтобы вылечить эту травму и восполнить тот духовный урон, который наносит Путин и его «бесы», пришедшее защищать русских, на которых никто не нападает.

    Дорогие коллеги! Украинский народ в состоянии разобраться со своими внутренними проблемами сам! Мы хотим рассказывать своим студентам о высокой духовности русской культуры, ценностный потенциал которой формировался такими гениями, как Пушкин и Гоголь, Пастернак и Ахматова, Бродский и Чичибабин. Именно она многие годы помогала нам, как и всем носителям русского языка, решать экзистенциальные (философия существования - особое направление в философии ХХ века, акцентирующее своё внимание на уникальности бытия человека, провозглашающее его нелогичным - ред.) проблемы, находить адекватные нравственные решения в кризисных ситуациях.

    Мы обращаемся ко всем, кто любит и ценит великую русскую культуру, с призывом подписать это письмо. Этим вы продемонстрируете свою солидарность с народом Украины, стремящимся предотвратить развязываемую президентом Путиным братоубийственную войну, которая может привести к глобальной катастрофе, способной погубить всю современную цивилизацию. Расскажите своим студентам и ученикам о том, что на самом деле происходит в Крыму и в Украине, - так обращается к соратникам известный университетский педагог, доктор филологических наук Александр Пронкевич.

    Убедил ли меня профессор? Да! И под этим воззванием я поставил свою подпись. Рядом с подписями дорогих моему сердцу и незабываемым никогда доктора педагогических наук, отличника просвещения Украины Леси МИРОШНИЧЕНКО, кандидатов педагогических наук Надежды ПИВНЮК, Елены ЧЕПУРКО и многих их учеников, моих однокурсников. Тех, которые теперь, извините за газетный штамп, заставляя грызть гранит науки будущие поколения, дают племени молодому и незнакомому путевку в жизнь. Еще раз спасибо за вашу гражданскую позицию! Вместе с вами надеюсь, что спектакль из репертуара демонического театра Путина ждет полный провал.

    Виктор ЗАДВОРНОВ

    Микола КИБАЛЬЧИЧ: «Жінки люблять, щоб за ними доглядали, а я цього не вмію, та й ніколи мені»

    «Химия - наука чудес, кузница народного богатства», - з іронією у голосі висловився автор, переступивши поріг Меморіального музею Миколи КИБАЛЬЧИЧА, що розташований у Коропі - районному центрі на Чернігівщині. Уродженець цього мальовничого містечка, справжньої сучасної туристичної перлини, прославив його на віки. Винахідник літального апарата, відомий як творець вибухових хімічних сумішей. За його життя порох Кибальчича слугував не його особистому збагаченню, а навпаки…


    Пам’ятник М. КИБАЛЬЧИЧУ у центрі м. Короп.


    Будинок, де народився Микола КИБАЛЬЧИЧ.

    У власні 18 років син священика з маленького повітового містечка Короп Микола Кибальчич, який щойно закінчив Новгород-Сіверську гімназію із срібною медаллю, вступає до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення. Рішучий, як ровесники визнавали його бунтарський характер, юнак мав неабиякий хист до математики та мовознавства. Отець Іван бачив у синові продовжувача сімейної традиції. Для цього відправив Миколу вчитись спочатку до духовного училища, а згодом - до Чернігівської духовної семінарії. Проте наперекір батьківській волі син кидає духовні університети. А ще й відзначився через те, що створив при гімназії таємну бібліотеку з книг, які царський уряд не дозволяв розповсюджувати. Мета вступу до залізничного інституту для М. Кибальчича - це спроба здійснити мрію про те, що «для Росії залізниці - найважливіше питання. Покриється Росія безперервною мережею залізниць, і тоді ми процвітатимемо…».

    Проте інженером стати не судилося. Через два роки навчання в інституті Микола кидає його, щоб поступити до медико-хірургічної академії. Остання була центром студентського руху у Петербурзі. Він поділяє погляди народників. Зазначимо, що народництво - ідеологія, поширена серед інтелігенції в Російській імперії в 1860-1910-х рр., орієнтована на «зближення» з народом у пошуку власних коренів, свого місця у світі. Рух народництва був пов’язаний з відчуттям серед інтелігенції втрати свого зв’язку з народною мудрістю, народною правдою. У радянській історіографії народництво вважалося другим, революційно-демократичним («різночинським») етапом революційного руху в Росії, що прийшов на зміну «дворянському» (декабристам) і попередньому - «пролетарському» (марксистському) етапу. Цей рух мав пік у розвитку протягом 1860-80 рр.

    Ясна річ, активісти народництва переслідувалися імперським режимом. М. Кибальчич також «ходив у народ». У жовтні 1875-го він потрапив до тюремної камери через зберігання нелегальної літератури. Через три роки його було випущено під поліцейський нагляд. Продовжувати освіту було заборонено. «Вовчий квиток» спонукає бунтаря перейти на нелегальне положення. За запрошенням керівників терористичної групи «Свобода або смерть», яка належала до організації «Земля і воля», Кибальчич працюватиме у підпільній лабораторії з виробництва вибухових речовин. Нітрогліцерин та динаміт видавала на гора група Головного техніка, як називали його народовольці. Впродовж 1879-го р. він виготовив декілька пудів динаміту. Існував ризик підірватися на власноруч виготовленому снаряді або бути арештованому на місці виробництва недозволених речовин?!

    - На це відчайдух не звертав жодної уваги, - розповідає завідувач відділу історико-археологічного музею м. Короп Григорій КАСЬЯНЕНКО, який проводить екскурсії місцевим Меморіальним музеєм М. Кибальчича. - Одночасно з виробництвом вибухівки Кибальчич вивчав можливості застосування пороху для запуску літальних апаратів.

    Факт: будинок, що належав батькові винахідника у Коропі, знайти неважко. Це і є меморіальний музей. Злочинець чи герой, терорист чи геніальний винахідник? Вдивляюся у портретні фоторепродукції, що розташовані у невеличких залах музею і чудово збережені до сьогодні.

    За словами свого товариша по організації народовольців І. Ясинського, М. Кибальчич мав «середній зріст, носив чорний сюртучок, крохмальну білизну, краватку й взагалі мав вигляд європейський. Був дуже охайним, ввічливим і скромним, гордовито скромним... Від нього віяло холодком. Він прихиляв до себе, чимось притягав, але начебто й відштовхував. Велике чоло, борідка й зачесане назад густе пряме волосся. Обличчя велике, дуже бліде, а на блідому обличчі два чорних діаманта, серйозні, що спокійно дивляться перед собою, очі. Говорив мало... По справі».

    Керував підпільною друкарнею, займався публіцистикою. Просвітництво - надійна зброя. Проте саме терор вважав як кращий засіб боротьби за власні ідеали. Навесні 1879-го разом із товаришами готував вибух у царському поїзді в Одесі. Запали, «гримучий студень» на основі нитрогліцерину, як зазначають фахівці, були значно потужнішими за динаміт, який винайшов Нобель.

    Врешті-решт, один з чотирьох снарядів від Кибальчича влучить в Олександра Другого. Це станеться першого березня 1881 р. в Петербурзі. А 17 березня його буде заарештовано разом з активістами «Народної волі». На допитах поводився мужньо, прагнучи перетворити їх у трибуну для пропаганди ідей своїх братів по зброї. Стверджував, що «терористична діяльність - не тільки засіб для покарання керівних осіб за їхні переслідування соціалістів, але й знаряддя боротьби для досягнення політичного й економічного звільнення народу». Заявляв: «Даю слово, що увесь мій час, всі мої сили я спрямую на служіння революції за допомогою терору!». Невиправний бунтар. На запитання про родиний стан відповів: «Жінки люблять, щоб за ними доглядали, а я цього не вмію, та й ніколи мені».

    Біографи стверджують, що голова суду Е. Фукс записав про нього: «Кибальчич - чудовий розум, людина, яка має незвичайну витримку, пекельну енергію й разючий спокій». Перебуваючи у в’язниці, революціонер до останньої хвилини залишався вченим, продовжуючи роботу над проектом створення реактивного ракетного двигуна («проект повітроплавального приладу») із багатозарядним двигуном імпульсного горіння на твердому пальному. Він також продовжував створювати опис пристрою порохового двигуна, вираховував габарити порохових шашок і камери згоряння пального у ракетному двигуні. Микола Кибальчич міркував над проблемами керування польотом літального апарата й забезпечення його стійкості за допомогою крил-стабілізаторів, аналізував способи гальмування апарата в атмосфері під час спуску.

    Напередодні страти М. Кибальчич звернувся з листом до нового імператора Олександра ІІІ, намагаючись переконати його в необхідності зміни політичної системи. Лист до адресата не дійшов. Перед самою стратою Кибальчич відмовився від сповіді й причастя, вступив у диспут зі священиком, обґрунтовуючи атеїстичні погляди.

    «Царевбивцю» було повішено разом з іншими терористами через місяць після вбивства Олександра ІІ, 3 квітня 1881 р. у Петербурзі. Усього двадцять сім років тривав життєвий шлях геніального вченого й революціонера. Двадцять сім років вистачило, щоб назавжди ввійти у всесвітню історію.

    Задовго до того, як в Україні було увічнено його ім’я, відомий, радянський письменник А. Гайдар, на переконання багатьох літераторів, створив романтичний образ Мальчиша-Кибальчиша. Цей казковий персонаж вдало боровся із буржуїнами. Він наштовхнув на створення кіно- та мультиплікаційних версій багатьох митців у всьому світі.

    Як там не є, а в 1960 р. у Коропі було засновано вище згаданий музей. У 1966. р один із кратерів на зворотному боці Місяця названо його іменем. Вулиця у Києві та столичний масив також носять ім’я Миколи Кибальчича.

    …У Меморіальному музеї Кибальчича у Коропі можна побачити проект першого в світі реактивного літального апарата, який він накреслив на стіні тюремної камери. За радянської доби шлях до музею торував перший космонавт світу Юрій Гагарін. Серед артефактів - книга та компас від Юрія Олексійовича, земля з космодрому Байконур і навіть їжа в тюбиках, яку, на початку ери польотів на зорельотах вживали космонавти. У сфері космонавтики ідеї Миколи Івановича Кибальчича на багато десятиліть обігнали час. Ви, мабуть згадали про першого українського космонавта Л. Каденюка?! Так і про нього тут пам’ятають.

    …Проходячи через алею, що поруч із меморіальним музеєм, погляд затримується на ще одному експонаті. Літак винищувач-перехоплювач МиГ-17, подарований цьому закладу у 1960 рр. Чернігівським вищим військовим авіаційним училищем льотчиків, мимоволі нагадує про сучасні неспокійні часи. Проте життя продовжується, а з ним - історія мальовничого Коропа - міста, що поруч із зачарованою Десною. Місто, яке обіцяє цікаві екскурсії старовинними фортецями, храмами, музеями. Тут є чому приємно здивуватися і де відпочити.

    Автор висловлює подяку керівнику Туристичної асоціації Чернігівщини Олегу ГЕРАСИМЕНКУ, віце-президенту Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України» Олені ЗЕЛЕНКО та директору Інформаційно-туристичного центру «Космос» Коропської районної ради Вікторії ШУТ за сприяння у підготовці даної статті.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олени ЗЕЛЕНКО

    К 85-летию создания футбольного клуба «Динамо» (Киев). Легендарные капитаны. Последние в истории чемпионатов СССР


    Алексей МИХАЙЛИЧЕНКО

    ДОСЬЕ:

    Алексей МИХАЙЛИЧЕНКО - Заслуженный мастер спорта СССР (1988 г.). Заслуженный тренер Украины (2003 г.).

    В кубке СССР провел 137 матчей, забил 39 мячей. В еврокубках в составе «Динамо» провел 18 матчей, забил 4 мяча (всего в еврокубках - 28 матчей, 5 мячей). В сборной СССР сыграл 41 матч, забил 9 мячей. В олимпийской сборной СССР провел 14 матчей, забил 7 мячей. За сборную Украины провел два матча. Участник Евро-1992.

    Олимпийский чемпион (1988, Сеул, Южная Корея). Серебряный призер Евро-1988. Обладатель Кубка Кубков (1986). Чемпион СССР (1985, 1986, 1990). Серебряный призер Чемпионата СССР (1988). Бронзовый призер Чемпионата СССР (1989). Обладатель Кубка СССР (1985, 1987, 1990). Чемпион Италии, серия А (1991). Чемпион Шотландии (1992, 1993, 1994).

    Обладатель Кубка Шотландии (1992). Наилучший футболист СССР (1988).

    Заполучил 4-е место в опросе издания «Франс Футбол» (1988). Государственные награды и звания - орден «За заслуги» II и III степеней, орден «Дружбы народов».

    АЛЕКСЕЙ МИХАЙЛИЧЕНКО - ВАГОН И МАЛЕНЬКАЯ ТЕЛЕЖКА ТИТУЛОВ

    В летописи ярких побед советского футбола 1988 г. остался последним. Именно тогда сборная СССР завоевала и олимпийское «золото» в Сеуле, и «серебро» чемпионата Европы в Германии. Лидером команд Анатолия Бышовца и Валерия Лобановского был полузащитник киевского «Динамо» Алексей Михайличенко. По итогам 1988 г. он был признан лучшим игроком СССР по версии еженедельника «Футбол».

    С детства маленький Лёша тяготел к спортивным занятиям. А точнее - к футболу, что никаким образом не смущало родителей Михайличенко. Скорее наоборот - заставляло гордиться выбором маленького сына, ведь спортсмены в СССР всегда были в почёте. До 10 лет Лешка гонял мяч во дворе со своими сверстниками, пока не попал в детско-юношескую школу «Динамо». Его первым тренером был Евгений Котельников. Юному футболисту запомнился оригинальный подход наставника: мальчишкам никогда не раздавали футболки с номерами выше 11-го, несмотря на то, что в группе было около 20-ти ребят, все были основными игроками. Но так продолжалось недолго: Евгений Петрович ушёл на работу в спорткомитет, а новым наставником нашего героя стал Анатолий Бышовец, который тренировал его на протяжении 8-ми лет.

    В 18 лет Алексей попал в дубль «Динамо», где провел не много, не мало - целых пять лет, и если кого-то такой длительный период в дублирующем составе мог бы сломать, то Михайличенко там только окреп и закалился.

    В апреле 1983 г. он появился в основном составе киевского «Динамо». Поначалу дела у Алексея складывались неплохо. В своем первом же матче за основной состав против ЦСКА в Киеве Михайличенко уже на 24-й минуте в шпагате из трудного положения забил и свой первый гол. Однако, всего в течение своего первого сезона ему доверили место в основе лишь пять раз. Что, впрочем, не помешало Алексею в этих пяти матчах забить три гола.

    В 1988-м Михайличенко стал одним из ключевых исполнителей в сборной СССР, выигравшей Олимпиаду в Сеуле. По личной просьбе Лобановского Михайличенко еще на два года остался в «Динамо», после чего отправился покорять Италию. К большому сожалению самого игрока, тренеров, болельщиков он пропустил чемпионат мира-1990 (травма плеча), который мог стать пиком карьеры воспитанника бело-синих. А уже осенью того же года Алексей выходил в форме итальянской «Сампдории».

    Большой футбол - большой бизнес. Вместо Михайличенко купили бразильца Пауло Силаса, который также продержался в команде год и вернулся на родину.

    Украинский же полузащитник отправился не на родину. Михайличенко уехал покорять британский футбол. И нашел свою команду. Тогдашний «Рейнджерс» из Глазго был не чета нынешнему: слыл грозной силой по европейским меркам.

    «Рейнджерс» стал последним клубом в карьере А. Михайличенко. С шотландцами он выиграл вагон и маленькую тележку местных титулов, отказался от перехода в английский «Вулверхэмптон» и в возрасте 33-х лет повесил бутсы на гвоздь.

    После того, как Алексей закончил карьеру игрока, он встретился в Киеве со своим учителем Валерием Лобановским, который, поинтересовавшись планами Михайличенко, предложил ему должность помощника главного тренера в родном для обоих киевском «Динамо».

    В течение пяти лет Михайличенко работал помощником Валерия Васильевича, одновременно обучаясь у мастера тренерскому ремеслу, с расчётом на дальнейшую сольную карьеру наставника. Но судьба преподнесла неожиданный и очень сильный удар - учителя не стало...

    Новоиспечённый президент «Динамо» Игорь Суркис принял решение оставить А. Михайличенко у руля команды киевлян. На плаву Алексей Александрович держался в течение двух сезонов.

    Следующим этапом в тренерской карьере Михайличенко стала молодёжная сборная Украины, которой Алексей Александрович руководил весьма успешно. Команда завоевала серебро чемпионата Европы в 2006 г. На этой должности наш герой оставался до 2008-го, покинув её ради повышения: кандидатуру Алексея Александровича утвердили в должности главного тренера национальной сборной Украины. Что до выступления сборной Украины под руководством Михайличенко, то «сине-жёлтая» дружина того образца попала в довольно сложную отборочную группу к финальной части чемпионата мира 2010 г., где ей пришлось сразиться со сборными Англии и Хорватии.

    Украинцам не пророчили успеха в той кампании, отдавая ей третье место, но Алексею Александровичу удалось закрыть рот скептикам: украинцы в Днепропетровске обыграли сборную Англии со счётом 1:0 и заняли второе место в группе, что вывело сборную Украины в раунд плей-офф.

    Но за этим успехом последовала неудача, которая стоила нашему герою должности наставника главной команды страны. Соперником украинцев стала сборная Греции. Незабытая победа над «эллинами» в отборочном цикле на чемпионат мира 2006 г. заставляла верить болельщиков в благоприятный исход двухматчевого противостояния. После нулевой ничьей в Афинах эта вера только усилилась. Но полупустые трибуны «Донбасс Арены» стали свидетелями горького, обидного и в некоторой мере нелепого поражения (0:1) подопечных Михайличенко. Невыход в финальную стадию чемпионата мира грозил увольнением Алексею Александровичу с должности наставника главной команды страны, и вскоре исполком Федерации футбола Украины принял соответствующее решение.

    На протяжении двух лет Алексей Александрович находился без работы, после чего принял предложение киевского «Динамо», где он сначала занимал должность спортивного директора, а затем - помощника главного тренера.

    ИСТОЧНИК - Международный Объединенный Биографический Центр, Энциклопедия футбола, материалы из Википедии - свободной энциклопедии, выдержки из книг «Футбол Украины» и «К футбольным вершинам», а также фотографии из архивных материалов ФК «Динамо» (Киев) и интернет-сайтов.

    (Продолжение следует)


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05