РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 20 (30 травня 2014)
  • Випуск №20 30 травня 2014
    Зміст
    1. Станція Славута. Що мотивує молодь? (Олександр ЦАРИК)
    2. Залізні машини й люди дорогоцінні (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    3. Є зміни на краще, та проблеми залишились (Никифор ЛИСИЦЯ)
    4. «Зорька» готується до сезону. Молодь допомагає (Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    5. Чим сучасні лікарі відрізняються від хірурга БАСКАКОВА (Віолетта ЧУМЕЛЬ)
    6. Добре знайомий Віталій Гаєвський (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. Жіночі маневри Надії ЛІПІНСЬКОЇ (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    8. У трудовій книжці - лише одна посада (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    9. Терновий вінок пам’яті (Олександр ЦАРИК, член Національної Спілки журналістів України, м. Шепетівка)
    10. Куди переїхав Тарас? (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    11. Сповнені чудових вражень (Тетяна ГУЗА, голова цехового профспілкового комітету ст. Мена)
    12. Як «Струни серця» згадали про лелеку на даху (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)

    Станція Славута. Що мотивує молодь?

    Ще двадцять з лишком років тому станція Славута мала другий клас. Щодоби вантажили - розвантажували в середньому півтори сотні вагонів. Звідси навсебіч відвантажували силікатну цеглу, спирт, скляні та фаянсові вироби, руберойд, зерно і навіть вино… Хоча заради справедливості скажемо, що занепад Славути як потужного промислового центру розпочався ще за радянських часів.


    Чергова по станції Славута Оксана КОЛОДІНА.

    СПОЧАТКУ ПОДУМАЛОСЯ, що це саме мене при всьому параді зустрічає з потяга Сімферополь - Ковель начальник станції Славута Анатолій РОМАНЮК. Та забачивши мене, він делікатно вибачився: «Зачекайте хвильку. В мене до провідника нагальна справа».

    А вже у робочому кабінеті пояснив: «Доводиться вирішувати найнесподіваніші питання і навіть курйозні. Зателефонував знайомий із Берездова і перепитує, чи справді в Маріуполі чоловіків до шестидесяти років, які їдуть до Криму, знімають з поїзда? Хто ж краще відповість, як не провідник, котрий щойно з Криму? Знову провокація…»

    ЩО Ж МИ МАЄМО НА СЬОГОДНІ? Від чималого контейнерного майданчика зникли навіть сліди, а колектив станції зменшився вдвічі. Проте життя не завмирає ні на хвилинку. Послуг станції потребують постачальники піску, виробники лісоматеріалів, сільськогосподарської, а також покрівельної продукції і так далі.

    У всякому випадку щоденно нині станція вантажить десяток вагонів і майже стільки ж розвантажує. А це, звісно, копітка робота, що потребує максимальних зусиль усього невеличкого колективу. Зазвичай тепер готуються до збільшення обсягу навантажень. Адже саме влітку будівельні фірми потребують більше того ж самого піску. Зокрема, це стосується підприємств, що розташовані у межах Південно-Західної залізниці.

    НИНІ СТ. СЛАВУТА - СТАНЦІЯ ТРЕТЬОГО КЛАСУ. Окрім проведення вантажно-розвантажувальних операцій, станція обслуговує сім пар пасажирських поїздів, дві пари приміських і стільки ж підвищеної комфортності. Пасажиропотік порівняно не великий, кількасот чоловік на добу. Це в основному мешканці Славути та довколишніх сіл.

    Традиційно прошу очільника станції назвати кращих працівників. На що Анатолій Олексійович, ніяковіючи, відповідає, що всі працюють злагоджено, з бадьорим настроєм, сподіваючись на кращі зміни у країні. Відтак все-таки відмічає старшого квиткового касира Любов ЛОТОЧУК, чергову по станції Оксану КОЛОДІНУ, бригадира Світлану ЦИМБАЛЮК, заступника начальника Костянтина ХУДІКА.

    Закінчуючи розповідь про одну з найвіддалених на Здолбунівському напрямку станцій, не обминемо бодай кількома словами і начальника. Анатолій Олексійович народився у сім’ї залізничників. Так що вибором професії особливо не переймався. Трудові університети «роздрукував» у трудовій книжці слюсарем-інструментальником Шепетівського вагонного депо, працював списувачем вагонів на ст. Шепетівка і тут же черговим, начальником ст. Славута-1 і Кривин. Ось уже майже два десятки літ - начальник станції Славута.

    Як мовиться, працьовитий колектив начальником славиться. Минулого року за багаторічну працю на залізничному транспорті, вагомий особистий внесок у розвиток галузі, впровадження нової техніки та сучасних технологій, організацію руху і обслуговування поїздів, високу професійну майстерність, творчу ініціативність у роботі Анатолія Романюка нагороджено нагрудним знаком «За заслуги. Укрзалізниця. ІІІ ступеня».

    - У нашій професії на кожного справжнього фахівця є попит. Тому від підлеглих вимагається висока відповідальність, пунктуальність, самодисципліна. Старше покоління працювало за ідею. Молоді до душі - стабільність. Це її й мотивує, - сказав наостанок Анатолій Романюк.

    Олександр ЦАРИК

    Залізні машини й люди дорогоцінні

    Друга декада травня для колійників Фастівської дистанції колії видалася досить насиченою. Одразу на декількох перегонах місцеві бригади виконували роботи з капітального та середнього ремонту колії, заміни та ремонту стрілочних переводів, очищення щебеневого баласту.


    Заступник начальника станції Фастів Андріян ЧУКІН та головний інженер Фастівської дистанції колії Михайло ПРАДІЙ.

    Одним із таких місць роботи стала й транзитна гілка від станції Фастів-2 у напрямку станції Кожанка. Колійники разом із бригадами з Українського центру механізації колійних робіт (УЦМКР) провели ремонт стрілочного переводу та замінили частину щебеневого баласту.


    Монтер колії Леонід ДІДЕНКО.

    - Засміченість баласту на цій дільниці, - говорить керівник робіт - головний інженер Фастівської дистанції колії Михайло ПРАДІЙ, - призвела до появи вихлюпів. Тож баласт у таких місцях довелося повністю замінити. Крім того, були виконані й роботи зі збільшення з’їзду між стрілками, що дозволить збільшити швидкість руху поїздів на цьому перегоні.

    До речі, це був вже дванадцятий стрілочний перевід, який відремонтували фастівські колійники цьогоріч. На черзі - подібні роботи на станціях Устинівка та Ольшаниця, а також капітальний ремонт приймально-відправних колій на станціях Фастів-2, Миронівка, Біла Церква, Рокитне.

    - Роботи вистачає, - говорить головний інженер дистанції колії, - і сподіваюся, що до настання холодів ми встигнемо зробити все, що запланували.

    Впевненості фастівським колійникам додає і добре налагоджена співпраця з колегами з Українського центру механізації колійних робіт, чия техніка задіяна на об’єктах. Потужний комплекс TL-70 дозволяє виконувати заплановане і швидко, і якісно. До того ж, як зазначив старший виконроб цього комплексу Олександр ЛЕВЧЕНКОВ, їхній колектив вже не вперше співпрацює із фастівчанами, тож є й злагодженість, і спільний досвід.


    Оператор комплекса ТЛ-70 Олексій РЕЗНІЧЕНКО.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Як повідомляла галузева преса, переваги цього крана у тому, що він має велику вантажопідйомність (36-39 т). Це дозволяє забезпечити можливість укладання половини стрілочного переводу разом із залізобетонними брусами, а під час синхронної роботи двох таких кранів (така можливість існує) і всього стрілочного переводу. Усі завдання виконуються за використання дистанційного управління. Між іншим, як повідомив нам виконроб комплексу колійних машин УЦМКР В’ячеслав ДУНАЙ, ця машина є доволі відмінною з точки зору її експлуатації. Впродовж 10 років її роботи проводився лише незначний технологічний ремонт.

    P.S. Розумні, потужні машини мають забезпечити величезний фронт робіт. Але не будемо забувати про колійників. Ось де золотий фонд залізниці, дорогоцінні кадри. Починається літня спека, а це означає, що монтерам колії, виробничим майстрам і т.д. прийдеться долати чималі труднощі під час гарячих змін.

    Бажаємо колегам Михайла Прадія доброго здоров’я та теплих дощів після надокучливої спеки!

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Є зміни на краще, та проблеми залишились

    Відбувся комісійний огляд у Жмеринській дирекції залізничних перевезень. Комісія, на чолі з начальником дирекції Анатолієм ЛЮБІНІНИМ або його першим заступником Василем БОГІНСЬКИМ, перевірила практично всі підпорядковані дирекції залізничні станції та інші структурні підрозділи. Більшість станційних колективів старанно підготувались до весняного огляду. Споруди, паркани, бордюри пофарбували, територію прибрали, кущі, дерева підрізали. Словом, станції причепурились.

    Приємні зміни на краще відбулись на ст. Дунаївці, трудовий колектив якої вже багато років очолює Юхим ЕПЕЛЬБЛАТ. Тут проведено ремонтні роботи практично в усіх приміщеннях, які виблискують свіжими фарбами, на території наведено зразковий порядок. Утім, за словами працівників, це - не разова акція, а повсякденна норма. Начальник станції доволі прискіпливо ставиться до підтримання чистоти, як у приміщеннях, так і на території. Вимагає від підлеглих чітких та виважених дій під час виконання ними своїх службових обов’язків.

    На ст. Комарівці, хоч і недавно призначили начальником Анатолія СКОРОБАГАЧА, проте він зумів згуртувати навколо себе залізничників і спрямувати їхні зусилля не лише на зразкове виконання службових обов’язків, а й на підтримання належного порядку. На цій станції вже з десяток років тому проведено ремонт споруди та облаштування території, і після того усе підтримується в належному стані. Комарівці серед інших вирізняє велика кількість різноманітних квітів, висаджених на клумбах. Усе це приємно вражає усіх подорожуючих залізницею, які проїжджають у пасажирських поїздах.

    Членів комісії цікавив не лише зовнішній вигляд будівель, порядок у них та навколо, а й технічний стан, робота усього станційного господарства. А воно включає і колійні розв’язки, і обладнання сигналізації, централізації та зв’язку, електричне та інше устаткування. І тут не обійшлось без зауважень. Найбільше їх було при перевірці стрілочних переводів, станційних колій. Загальна їхня кількість на час перевірки перевищила дві сотні. На сьогодні більшість недоліків уже усунено. Однак залишаються й не вирішені проблеми.

    Однією із найважливіших є стан колій та стрілочних переводів на дільниці між Жмеринкою та Журавлівкою, де найінтенсивніший рух поїздів і найбільші вантажні перевезення до Одеси й у зворотному напрямку. Тут потрібно проводити заміну окремих стрілочних переводів, модернізацію та капітальний ремонт верхньої будови колії на деяких перегонах та станціях. Ці роботи варто виконати якомога швидше, адже зменшувати вантажопотоки чи обмежувати швидкість руху поїздів у цьому напрямку - на часі.

    Станція Гуменці, що неподалік від Кам’янця-Подільського, - одна із найбільш інтенсивних за вантажною роботою. Це зумовлено близькістю цементного заводу, на під’їзні колії якого щодоби подають і приймають десятки вагонів. Та на цій станції під час весняного комісійного огляду було закрито для руху поїздів третю станційну колію, через незадовільний стан її верхньої будови. Це негативно впливає на роботу із перевізниками, тому потрібно якомога швидше провести відповідний ремонт колії. Вихід бачиться в тому, щоб із станцій, обладнання на яких демонтується у зв’язку із закриттям, а таких структурних підрозділів на території дирекції аж три, придатні стрілочні переводи та інше поставити у Гуменці і відновити там вкрай потрібну для роботи колію.

    Є й інші проблеми у колійному господарстві на території дирекції, що потребують вирішення. Думається, на це будуть спрямовані зусилля трудових колективів Вінницької, Жмеринської, Хмельницької та Старокостянтинівської дистанцій колії та інших підрозділів.

    Колективи дистанцій сигналізації та зв’язку, що функціонують на території дирекції, за висновком комісії, значно краще підготували до перевірки свої пристрої та обладнання, ніж торік. Однак і тут не обійшлось без зауважень та й виявлення проблем. Скажімо, на ст. Жмеринка потребує заміни обладнання чотирьох уповільнювачів швидкості руху вагонів, яке тут експлуатується з 1981 р. Потребує заміни повітряна лінія телефонного зв’язку, на старих дерев’яних опорах, на нову кабельну на дільниці Гречани - Шепетівка. Звичайно, на це, на думку експертів із Жмеринської дирекції залізничних перевезень, потрібно певні кошти, яких бракує. Та їх можна заощадити, якщо закрити малодієві залізничні переїзди на дільницях Варшиця - Старокостянтинів, Гречани - Ленківці, Вінниця - Зятківці. Адже на їхнє утримання дистанції колії, сигналізації та зв’язку несуть значні необґрунтовані витрати. Щоб цього не було, варто переконати органи місцевого самоврядування у необхідності їхнього закриття, або змінити порядок проведення цієї процедури за рішенням центральних органів влади.

    Ефективнішої роботи з органами місцевого самоврядування та мешканцями населених пунктів, що розташовані вздовж залізниці, вимагає ще одна проблема - засмічення смуг відведення всіляким непотребом, який виносять, вивозять зі своїх садиб місцеві жителі у лісосмуги, а то й до самих колій. Тут і силу Закону варто застосовувати.

    Якщо сказати про інші недоліки, виявлені членами комісії, то були порушення, допущені працівниками станцій у веденні технічної документації. На окремих робочих місцях працівників господарства перевезень потребують доповнення, а на деяких станціях - оновлення виписки транспортних подій, а також документація в «Кутках з безпеки руху поїздів та охорони праці».

    У комерційному господарстві станцій були зроблені зауваження за несвоєчасне оновлення інформації для вантажовласників та незадовільні знання нормативних документів з безпеки руху, документів станційної комерційної звітності, а також неякісне виконання працівниками посадових обов’язків. З цих причин за результатами огляду на позачергову перевірку знань направлено два працівники ст. Вікторія. Зауваження за низькі знання планових показників роботи станції та їхнє виконання отримали касири товарні ст. Немирів, Рахни, Гайсин та Гнівань.

    Потребує впорядкування та оновлення документація на інформаційних дошках для клієнтури на ст. Богданівці, Уладівка, Адампіль, Рахни, Журавлівка, Гулівці, Калинівка. А на ст. Війтівці, Немирів, Чорний Острів варто ще й потрудитись над покращенням санітарного стану території, посадкових платформ та службових приміщень.

    Словом, після весняного комісійного огляду багатьом залізничникам, та й окремим колективам, є над чим попрацювати, щоб до осені був належний порядок. Та й до наступного огляду, щоб станції ще більш причепурились, а недоліків не залишилось. Або їх стало значно менше.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    «Зорька» готується до сезону. Молодь допомагає

    Конотоп гостинно приймав у себе молодіжну раду залізниці. У перший день семінару активісти залізничного молодіжного руху обговорювали актуальні питання в державі та галузі, проблеми з навчання, обмінювалися думками. На семінарі також виступили голова Конотопського теркому профспілки залізничників Володимир ШМАГЛІЙ, його заступник Наталія МАКАРЕНКО, правовий інспектор теркому Володимир КОНЦЕДАЛ.


    Прибиральниця локомотивного депо Конотоп Ліна КОВТУН

    Проте другий день було присвячено «Зорьке». Дитяча оздоровниця готується до початку сезону, тож робочі руки потрібні.

    У підготовці табору беруть участь усі підрозділи транспортного регіону. Ось у корпусі для найменших працюють залізничники локомотивного депо Конотоп: розставляють ліжка й меблі, просушують матраци та подушки, перевіряють систему освітлення. А прибиральниця Ліна КОВТУН зайнялася своєю улюбленою справою - вона творить на стінах малюнки. Гарно. Малюкам сподобається.


    Євгеній СТЕМПКОВСЬКИЙ

    Поряд трудяться будівельники. Вони завершують постамент для гармати, точніше, для копії сорокап’ятиміліметрової гармати часів давньої війни. Чому в таборі? Бо саме тут, на берегах Сейму, у сорок першому тримали оборону проти гітлерівських танків десантники Родімцева. Саме тут, у навколишньому лісі, і по цей час знаходять сліди війни та безіменні могили звитяжців.


    Оксана НАЗАРЧУК та Тетяна МАЙСТРЕНКО

    Членам молодіжної ради залізниці теж знайшлася робота. За словами їх керівника Євгенії ОЛІЙНИК, день розпочався із зарядки о сьомій ранку, після легкого сніданку вони одержали інвентар та заходилися прибирати, замітати, вивозити сміття й білити бордюри. До обіду фактично справилися із запланованим обсягом роботи, тільки стомленими не виглядали. «Тут так гарно, одразу настрій покращується, - сказала Євгенія Олійник. - А яке чисте повітря! У таборі створимо чудові умови для відпочинку».


    Молодіжна рада Дорпрофсожу.

    Євгенія Олійник також додала, що члени молодіжної ради, роз’їхавшись по своїх дирекціях, агітуватимуть батьків брати путівки для відпочинку дітей саме у «Зорьку».

    А чому б і ні? Дорога в літо розпочинається на берегах мальовничої річки.

    Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Чим сучасні лікарі відрізняються від хірурга БАСКАКОВА

    Нет! Никогда не умирает тот,

    Чья жизнь прошла светло и беспорочно,

    Чья память незабвенная живет

    В сердцах людей укоренившись прочно.

    ЛОПЕ ДЕ ВЕГА

    Коростень дав світу багато відомих, талановитих людей, непересічних особистостей, які залишили вагомий слід у пам’яті вдячних потомків та прославили рідний край. Не лише на всю Україну, але й далеко за її межами. Про одного з таких визначних людей, талановитого хірурга Бориса БАСКАКОВА і піде мова.

    «Хворі у мене на першому плані», - писав свого часу відомий військовий хірург Микола Пирогов. Цей вислів ліг в основу усієї лікарської діяльності Бориса Опанасовича, який у 60-80-ті роки очолював хірургічне відділення Коростенської залізничної лікарні. Про його золоті руки і добре серце ходили легенди, про нього знали в усіх куточках України, а пацієнти приїздили за допомогою з Донецька й Житомира, Чернігова й Харкова, Сум і Полтави.

    Допомагаючи долати хворобу, піднятись прооперованому на ноги, Борис Опанасович віддавав йому не лише свої уміння і знання, але й частинку власної душі. Акуратність, пунктуальність, вимогливість до себе, до підлеглих, помножені на високу професійність, - таким і був лікар Баскаков.

    Народився він у 1912 р. у далекому сибірському Томську. Закінчивши Новосибірський медінститут, тривалий час працював флотським хірургом на Далекому Сході. За операційним столом простояв усю війну, а в 1945 р. його направили в Україну, в м. Бахмач Чернігівської області, де він теж залишив тільки добрі спогади. У 60-х роках лікар переїхав до Коростеня, де працював до самого виходу на заслужений відпочинок.

    Борис Опанасович зумів повернути життя багатьом людям, кожну вільну хвилину віддаючи пацієнтам. Навіть буденний обхід він робив незвичайно, намагаючись підбадьорити хворого, підняти пригнічений через недугу настрій. Часто декламував вірші, яких знав безліч, іноді читав уривки із книги спогадів відомого кардіолога Миколи Амосова «Думки і серце». До речі, славетний професор особисто подарував цю книгу лікарю Баскакову і до самої смерті підтримував з ним дружні стосунки.

    Корінні коростенці, представники старшого покоління пам’ятають, якого розквіту досягла в 70-ті роки залізнична лікарня. А її гордістю було хірургічне відділення, очолюване Б. Баскаковим. Широкі килимові доріжки, красуні-пальми, які підкорювали всіх своєю екзотичністю, картини на стінах, краса і затишок панували в приміщеннях. Зрозуміло, й ідеальна чистота, акуратність. І медперсонал у накрохмаленому до хрусту одязі, кришталево чистому й гарно випрасованому…

    Невмолимо швидко плине час… Немає серед нас лікаря Б. Баскакова, проте багато людей згадують його найтеплішими словами. Адже, навіть перебуваючи на пенсії, Борис Опанасович нікому ніколи не відмовляв у допомозі, причому робив це безкорисливо. Ця чеснота для нинішніх лікарів є великою рідкістю. Ось чому кожного разу люди-старожили, проходячи повз будинок Б. Баскакова, де до останнього билося серце талановитого хірурга, відчувають, як душу огортає почуття глибокої шани до людини, яка врятувала багато життів, залишивши добру пам’ять у свідомості вдячних коростенців.

    Віолетта ЧУМЕЛЬ

    Добре знайомий Віталій Гаєвський

    Дільницю №2 Фастівської дистанції колії нещодавно очолив молодий керівник Віталій ГАЄВСЬКИЙ. Для багатьох його колег він добре знайомий за багато років спільної роботи, бо ж у дистанції колії не новачок: працює тут на різних посадах вже майже десять років.

    Був і бригадиром, і майстром. А розпочинав трудовий шлях на залізниці у Шепетівці. Там, у місцевій дистанції колії, він декілька років працював монтером. Згодом навчався у Святошинському центрі професійного розвитку персоналу на бригадира колії. Планував повернутися назад до Шепетівки, і, мабуть, так би й сталося, якби не прочитав молодий залізничник у нашій газеті оголошення про те, що Фастівська дистанція колії запрошує до себе на роботу молодих фахівців. З вибором довго не вагався.


    Начальник дільниці №2 Віталій ГАЄВСЬКИЙ.

    Призначення отримав на станцію Брівки. Саме там залізниця забезпечила молодого спеціаліста житлом, де й досі мешкає родина Гаєвських. Без відриву від виробництва заочно навчався у Вінницькому залізничному коледжі, отримав диплом за фахом і от тепер очолив дільницю.

    Поворот у кар’єрі молодого керівника дільниці на новій посаді майже співпав із початком цьогорічних робіт із модернізації залізничної магістралі на перегоні Брівки - Попільня. Тож місцевим колійникам, окрім виконання своїх безпосередніх обов’язків з поточного утримання залізничної колії на цьому перегоні, довелося ще й допомагати тим, хто здійснював роботи з модернізації магістралі. Разом з колегами із колійної машинної станції вони проводили розборку та зборку стиків, перегонку шпал. З фахівцями із сигналізації та зв’язку шурфували кабель. Їхня техніка була задіяна й на очищенні щебеню. Довелося виконати й чимало інших робіт.

    - Впоралися, - коротко підсумував роботу своїх підлеглих мій співрозмовник. - Основні роботи з модернізації у зоні відповідальності нашої дільниці завершено. Тепер працюватимемо у звичному ритмі. Хоча турбот аж ніяк не поменшає. Однак це наша робота, і ми до цього вже звикли.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Жіночі маневри Надії ЛІПІНСЬКОЇ

    На станції Дарниця з-поміж п’ятнадцяти чоловіків, маневрових диспетчерів, працює лише одна жінка - Надія ЛІПІНСЬКА. Понад тридцять років вона керує маневровими роботами. Всі переміщення рухомого складу, пов’язані з обробкою прийнятих і відправлених поїздів, проходять під її контролем. За 12-годинну зміну Надії Борисівні потрібно не лише тримати в пам’яті те, що відбувається на коліях станції; знати, які вагони на них перебувають і куди їх переганяти, але й швидко реагувати на ситуацію, що складається. Надія Борисівна особливою себе не вважає, до своєї професії ставиться просто…

    Народилася Надія Ліпінська в мальовничому селі Сербинівці на Хмельниччині. Вона та сестра Олена зростали в дружній атмосфері. У кожної з них була мрія. У Олени - пов’язана з опануванням професії авіатора. До слова, вона її здійснила. Пізніше після закінчення авіаційного училища, будучи пілотом, спеціально пролітала над малою Батьківщиною. А Надія ще у малолітньому віці знала, що буде трудитись на залізниці. Бажання було настільки сильним, що ніякі аргументи на кшталт: можливо потрібно обрати більш жіночу професію, не сприймались. Мабуть, все це було закладено на генетичному рівні. Адже мама Надії - Анна Якимівна - працювала провідником у Хмельницькій вагонній дільниці. Тому було обрано Жмеринське технічне училище залізничного транспорту.

    По закінченні училища дівчина одержала направлення на ст. Дарниця. Однак Надія не могла відразу приступити повноцінно до роботи, бо треба було дочекатися, коли їй виповниться 18 років. Та все ж дуже кортіло приїхати на станцію. І вона не втрималась - поїхала просто ознайомитися з робочим ритмом станції.

    Першим, кого зустріла Надія, був колишній інженер технічного відділу Юхим Каганович. Запросивши до себе в кабінет, розпитав про плани і наостанок сказав: «Чекаємо на тебе, приходь».

    Пізніше моральна підтримка Юхима Яновича неодноразово допомогала Надії в різних життєвих ситуаціях і вона не соромилась звертатися до нього за порадами, а інколи - просто з душевною розмовою.

    Спочатку Надія працювала сигналістом. Потім - оператором, черговим по гірці. А з 2006 р. - маневровим диспетчером.

    Надія Борисівна з теплотою згадує перші роки роботи. На станції Надія відчула під собою твердий грунт, набирала громадської ваги. Була комсоргом. І хоча жили в гуртожитку, але не помічали ніяких труднощів. Молодість брала своє. Ходили в туристичні походи, проводили спортивні змагання, вечори. На роботі вона зустрілась зі своїм майбутнім чоловіком. «Ми були зовсім інші. Я говорю це не тому, що ностальгую за своєю молодістю. Всі були разом. Була впевненість у завтрашньому дні», - каже Надія Ліпінська.

    Слухаючи Надію Борисівну, намагаюсь розгадати секрет її майстерності. Виявляється, він досить простий - цілковите занурення в роботу. Коли вона на зміні, для неї нічого іншого не існує.

    - Я не уявляю більше ніякої роботи, - розповідає Надія Ліпінська. - Знаєте, ті, хто працював на гірці, ніколи не зраджують своїй професії. Можуть підніматися лише кар’єрною щаблиною. Хоча й, зважаючи на специфіку роботи, пов’язаної з безпекою руху поїздів, відповідальність дуже велика. Одне з головних правил маневрового диспетчера - передбачити ситуацію, наприклад, як саме вона буде розвиватися на дільниці і станції, щоб вибрати пріоритет у процесі формування того чи іншого поїзда, а потім своєчасно подати під нього локомотив. Все потрібно робити так, щоб не було простою і крутилися колеса, - пояснює пані Надія.

    Моя співрозмовниця розповідає про тонкощі роботи на зміні. Про те, що вже немало підготувала молодих кадрів. У колективі для багатьох молодих колег вона є наставником. За її словами, окрім знання інформаційних технологій, якими молодь володіє успішно, є ще багато секретів у роботі залізничників, яким саме може навчити наставник.

    Така ще деталь, яку особливо хочеться підкреслити: робочий кабінет Надії Борисівни прикрашає оранжерея. Вона закохана у квіти. А вони їй вдячні за турботу і ростуть до самої стелі. А ще ця красива, енергійна жінка вміє керувати мотоциклом та автомобілем.

    Коли робота закінчується, то Надія Борисівна повністю поринає у звичайні життєві турботи. Вона із задоволенням виконує ролі дружини, мами, а особливо - бабусі. Весь свій вільний час проводить зі своїм онуком - маленьким Дмитриком. За словами нашої героїні, він - її «улюблений чоловік». Вона його обожнює. А ще Надія Борисівна опікується своєю мамою, яка проживає у селі на Хмельниччині. І як тільки випадають вільні дні, вона з онуком відразу прямує на село. Поза цим під’їзд будинку, де мешкає наша героїня в Києві, з ранньої весни до пізньої осені буяє її барвистими клумбами. «Вчіться бачити красу і шукати радість в усьому», - радить вона.

    Хочеться вірити, що поки є такі люди на залізниці, їй ніякі кризи, ніякі економічні негаразди не страшні. Вони - запорука тому, що попри все залізниця буде існувати!

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    У трудовій книжці - лише одна посада

    Майже три з половиною десятка років працює на залізниці Галина КРУПСЬКА, а в її трудовій книжці записана лише одна посада - чергова по станції. Випускниця Козятинського залізничного училища свої перші кроки на цій посаді робила у далекому вже 1980-му на станції Устинівка. І менш як за два роки перевелася у Попільню, де й досі продовжує працювати черговою по станції.

    - Сама я родом із Вінниччини, - говорить Галина Андріївна. - Виросла у родині залізничників. Невеличка станція Рахни, що неподалік від Жмеринки, і є тим рідним краєм, де минуло дитинство. Там й досі чимало моїх родичів та друзів. А Попільня - то вже другий мій рідний дім. Тут у мене і сім’я, і робота, і добрі друзі. І професія моя мені подобається. Мабуть, тому за ці декілька десятиліть так нічого і не захотіла змінити. Хоча романтики на цій посаді обмаль, а от відповідальності вистачає.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Терновий вінок пам’яті

    Є, на щастя, в історії імена, які стали невід’ємною частиною нашого народу, увібрали в себе його неспотворену часами живу душу. Таким з-посеред багатьох других постатей стало й ім’я Тараса Шевченка. Навіть попри півтори сотні літ опісля його смерті поезія Кобзаря невмирущо для всенького світу викликає почуття гордості й милує не тільки милозвучністю слова, а й надихає почуттям гордості за наш народ.


    Місце першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі.

    З вікна п’ятиповерхівки, в якій у Ленінграді мешкала сім’я мого старшого брата Миколи, відкривалася панорама Смоленського цвинтаря. Не можна сказати, що видовище радує красою. Адже пантеон мертвих завше пригнічує. Але, зрештою, найстаріше пітерське міське кладовище так заросло, що за буянням дерев ні склепів, ні хрестів здалека вже й не розібрати.

    Микола міг замінити екскурсовода в Ермітажі чи навіть у музеї Лаври Олександра Нєвського. І коли щось нам натхненно оповідав, то слідом, прислухаючись, збирався цілий гурт.

    Здавалося б, що можна оповісти про оте саме Смоленське кладовище?! Пам’ятається, як одного дня зупинилися на центральній алеї біля кількох доволі скромних могил, чепурно прибраних. Ще біля однієї, ще…

    …Ідемо далі. І у якихось зарослях виринає якийсь морочний велетенський склеп. «Ось тут, - каже брат і молиться, - погребені триста священиків, розстріляних у двадцятих роках енкаведистами. З церквів, монастирів і скитів забрали золото, срібло, ікони, книги й рукописи й навіть метричні книги. Храми спалили. Священнослужителів закатували, а живих ось тут закопали... Колись-то буде і їм возведено храм...».

    Аж ось і на виході для нас, а для всіх других на центральному вході до кладовища, зупиняємося біля великого каменя у ріст людини, на якому викарбовано слова:

    «Здесь 12 марта 1861 года было первое захоронение Великого Поэта Украины Тараса Шевченко».

    Не знаю і ніде не вичитав, коли встановлено цей пам’ятник. Але коли російські й водночас українські політики нацьковують одна на одну дві великих нації, то нехай на свій політикум зберуться до цього каменя: він - своєрідний вердикт історії і дорога до примирення.

    ...Червоною китайкою покриту домовину з Шевченком згодом повезли в Україну Васильєвським островом. Тим самим, де сьогодні є вулиця Шепетівська, названа так ще у тридцятих роках минулого століття. Звідтам Адміралтейською площею і Нєвським проспектом коні доправили прах поета до Московського вокзалу. Першою у Росії залізницею Кобзар доїхав до Москви і зупинився у церкві Тихона, куди до нього на прощальний молебен зібрались сотні людей. А вже до Києва труну везли кіньми поштовим трактом нашвидку, бо тепліло. Зупинялися у багатьох містах, де хотіли попрощатися з небіжчиком. В Орлі зібралася величенька процесія із духовенства, міщан, молоді, гімназисти та викладачі, печально грав оркестр Камчатського піхотного полку.

    У Києві домовину зустріли ще на лівому березі Дніпра. Заздалегідь міською інтелігенцією визначено було, що молебень за поетом і художником відбудеться у церкві Різдва. Жандарми отримали наказ «згори» і тому до центру міста процесію не допустили, промови заборонити. Та у храмі якась і подосі невідома дослідникам творчості Кобзаря жінка у траурному вбранні добилася до домовини і поклала на неї терновий вінок.

    До пристані домовину студенти несли на руках, звідти її переправили до Канева у супроводі братів і сестри поета, його родичів та Івана Сошенка з родиною. До речі, це той самий Сошенко, котрий випадково зустрівся з Шевченком у 1833 р. у Літньому саду в Петербурзі, став його довічним другом, увів його в петербурзьку Академію мистецтв, а згодом сприяв викупу із кріпацтва.

    Кілька днів і ночей селяни доовкружніх сіл на доволі і так високій Чернечій горі висипали та впорядковували велику могилу. З ними заступом пліч-о-пліч працював друг поета художник Г. Честахівський, який читав людям вірші поета.

    До Чернечої гори стікаються дороги з усієї України, люди їдуть сюди з усього світу, щоб віддати шану Кобзареві... А у грудні 2002 року мені востаннє судилося з печальної нагоди побувати у Санкт-Петербурзі - на похоронах брата, відомого в Росії вченого, доктора технічних наук. У потязі, що начеб-то не поспішав вести у Шепетівку, складалися строфи з присвятою братові Миколі, що згодом увійшли до книги поезії «Проща».

    2013 р. літературно-мистецький журнал «Склянка Часу», що виходить у Каневі і йде до читачів України, Росії, Німеччини та Австрії, оголосив Міжнародний поетичний конкурс «Чатує в століттях Чернеча Гора» на кращий поетичний твір до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. В ньому взяли участь майже півтори тисячі професійних і самодіяльних поетів, у тому числі із зарубіжжя.

    Майже двісті поезій переможців першого туру надруковані у віснику цього Міжнародного конкурсу, а вірші 17-ти переможців - у журналі «Склянка Часу». У тому числі й мій, якому редактори дали назву «Ми пригорнем до тебе Україну…»:

    Пошила мати синові сорочку

    Та вишити не встигла комірця.

    - Життя змережить, - мовила, - синочку,

    - Мені ж бо крок лишився до кінця…

    Коли несли на цвинтар домовину,

    В його очах холодний світ закляк…

    - Я пригорну до тебе Україну! -

    Втішав устелений тернами шлях.

    Під ноги у литаври било груддя,

    Калини гілку в землю хтось встромив…

    - Клянись, - почув він подих вітру, - людям

    Служити будеш, чи - аби прожив?!

    - Клянись, - заклякла спустошіла хата.

    - Клянись, - кричали з гаю солов’ї.

    - Клянись, - вмовляла яблуня крислата, -

    Ми ж бо свої, ми ж рідні всі, твої…

    Пошила мати синові сорочку

    Та вишити не встигла комірця.

    - Життя змережить, - мовила, - синочку,

    Мені ж бо крок лишився до кінця…

    З полиці взяв лиш «Кобзаря» в торбину,

    Перехрестивсь в порозі без сльози…

    - Ми пригорнем до тебе Україну!

    - Благословляли отчі образи.

    Курними й кам’янистими шляхами

    Життя вело його, немов старця,

    Червоними і чорними нитками

    Мережило поволі комірця.

    З ним був «Кобзар», а ще - село поліське,

    В якому окрізь долі та роки,

    Збиралися, лиш загримить, у військо

    В полки з лісів дрімучих козаки.

    З ним йшли опліч до самого загину

    Хмельницький, Наливайко, Кривоніс…

    - Ми пригорнем до тебе Україну!

    - Сковорода суму стражденну ніс.

    Пошила мати синові сорочку

    Та вишити не встигла комірця.

    - Життя змережить, - мовила, - синочку,

    Мені ж бо крок лишився до кінця!

    На цвинтарі Смоленськім в Петербурзі

    Шевченко в непривітну землю ліг…

    Й тобі тут поруч, дальній брате, друзі

    Знайшли останній скорбний оберіг.

    Пошила мати синові сорочку…

    Олександр ЦАРИК, член Національної Спілки журналістів України, м. Шепетівка

    Куди переїхав Тарас?

    Яка доля скульптури Тараса Шевченка? Тієї, яку напередодні 200-річчя від Дня народження Кобзаря створювала багатотисячна аудиторія київського Майдану.

    Телефоном знайомимось із автором. Володимир ЗАЄЦЬ понад два з половиною роки тому відшукав на дерев’яному складі підприємця із рідного села Затоки, що у Барському районі на Вінниччині, величезну колоду з осики. Порозумілися швидко: під габарити пилорами та колода не підходила. Тож Володимир Григорович вирішив, що найкраще з неї вийде Тарас, розповів скульптор. Цікава історія подорожі Пророка у дереві до київського Майдану. Спочатку В. Заєць працював над створенням майбутнього шедевру у м. Бар, згодом - перевіз до Києва, а саме до Музею української архітектури та побуту, що у Пироговому. Далі - ще один переїзд. Митцю дали прихисток у Меморіальному будинку-музеї Т. Шевченка, що поруч із Майданом Незалежності. Отже, до сцени, яка поруч із вулицею Небесної сотні, було рукою подати. Так і сталося згодом. Людне місце кликало до себе українців та гостей столиці нашої держави до осики, що на очах стає пам’ятником.

    «Цій осиці понад 200 років. Вона навіть за Шевченка старша», - розповідає Володимир Григорович. Біля нього юрбиться народ. А як же? Є бажання за допомогою дерев’яного молотка - киянки та долота попрацювати над нижньою частиною скульптури.

    За народними прикметами, осика є оберегом від нечистої сили. Можливо тому, багато з тих, хто брав участь у створенні скульптури, привласнювали тріски на пам’ять. Праві: Україні так потрібно зараз відчиститись від всякої нечисті.

    Скульптура, що, за планами представників Книги рекордів України, після її закінчення може стати справжньою гордістю Володимира Григоровича, тепер переїхала з Майдану до одного із приміщень Київської політехніки. Ректорат КПІ надав відповідну площу, щоб усі задумки митця було впроваджено у дереві. Тут у студентському середовищі Володимир Заєць бажає залучити якомога більше студентів до створення майбутнього шедевру. А те, що таке відбудеться особисто, ми не сумніваємось. У «Книзі рекордів України» зафіксовано найбільший предмет мистецтва Петриківського розпису - 5-метрову дерев’яну ложку. Ця новина облетіла світ минулого року. Автором цього дерев’яного артефакту також є В. Заєць.

    Виявляється, що до створення скульптури з дерева Володимир Заєць прилучив і власного сина Богдана. Йому вже вдалася скульптура козака. Богдан допомагав батькові і при створенні скульптури героїв мультфільму «Жив-був пес», що прикрашає вхід до вегетаріанського ресторану на вулиці Гончара у Києві.

    Скульптурна композиція представляє собою один з найвідоміших моментів мультфільму: вовк і пес сидять під святковим столом, між ними стоять пляшка самогону з написом «Многая літа» і окіст. Виконана композиція з липи.

    Ясна річ, у наші важкі часи скульптор має заробляти на кусень хліба. Тому й подібні скульптури, як вовк і пес, мають своїх покупців.

    - Що скажете про залізницю? - розпитую далі мого нового знайомого.

    - Якось перед останніми виборами до райради завітав до нас один з кандидатів. Пообіцяв, якщо його оберемо, то зробить залізничну платформу біля мого села Затоки та сусіднього Мирного. Навіть залізобетонні плити поруч із коліями поклав. Та програв він ті вибори. І що ви думаєте? Наступного ранку вже не було ні кандидата, ні його залізобетонних плит. Ось так і живемо, каже скульптор, проводжаючи поглядами приміські поїзди, що квапляться до Бару та у бік Жмеринки…

    Що ж до скульптури Тараса, то, як стверджує Володимир Григорович, це у першу чергу данина пам’яті про Кобзаря. Володимир Заєць вважає, що для завершення багатолітньої роботи йому знадобиться щось понад рік. Почекаємо?

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Сповнені чудових вражень

    Стало доброю традицією для працівників ст. Мена, Щорс, Городня, що на Терехівському відділку Конотопської дирекції залізничних перевезень, кожен рік подорожувати просторами рідної країни.

    За останні роки за підтримки об’єднаного профкому лінійних станцій Конотопської дирекції на чолі з головою Наталією ДЗЮБОЮ ми побували в багатьох куточках України: Львові, Ужгороді, Мукачеве, Берегове, Кам’янці-Подільському, Хотині, Луцьку, Острозі, милувались чарівними краєвидами озера Світязь.

    Особливо варто згадати місто Лева, де ми були вперше. Львів - це ніби окрема країна, де все дихає минулим, де так вдало поєднались польське, австрійське, німецьке та радянське нашарування.

    Ми побували в соборі св. Юра, що вразив нас своєю величчю, де також зберігається чудотворна ікона Теребовлянської Богородиці і копія Туринської плащаниці, пройшлися чудовими вуличками старого міста, милувались архітектурою Домініканського костьолу, каплиці трьох святителів, костьолу св. Марії Магдалини, побачили закам’янілі тіні Личаківського кладовища, летючість Високого замку, Львівський оперний театр.

    Ще ми побували в Межиріцькому чоловічому монастирі, який був заснований монахами Київо-Печерської Лаври. Головною святинею монастиря є Межиріцька ікона Божої Матері «Жизнеподательница». Ця ікона чудотворна і в монастирі можна дізнатися про дива, пов’язані з нею.

    Побували ми також у музеї книги, що в м. Луцьк, у Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки, де з дуже пізнавальної екскурсії дізнались багато нового з життя відатної поетеси.

    Додому ми завжди повертаємось сповнені чудових вражень, щоб знову на наступний рік планувати подорож.

    Тетяна ГУЗА, голова цехового профспілкового комітету ст. Мена

    Як «Струни серця» згадали про лелеку на даху

    Чому актори-аматори із знаменитих по всій Південно-Західній магістралі «Струн серця» (Будинок науки і техніки) виконали під час відзначення Дня Перемоги п.р. саме дитячу пісню на слова Анатолія Поперечного «Аист на крыше», цікавило багатьох ветеранів Великої Вітчизняної. З’ясовано: шлягер подобається не лише козятинцям. Щодо їхнього виконання, то сценічні експерти кажуть: неперевершено!

    За точними довідками про автора віршів ми звернулися до Миколаївського братства. Як з’ясувалося, Анатолій Поперечний народився 22 листопада 1934 р. в м. Нова Одеса Миколаївської області. Закінчивши школу в Миколаєві, пішов працювати на Чорноморський суднобудівний завод, відвідував заводське літературне об’єднання «Стапель». Одночасно заочно вчився на філологічному факультеті Миколаївського педагогічного інституту, потім у Ленінградському державному педагогічному інституті ім. О.І. Герцена. Закінчив його в 1954 р. Перший збірник віршів «Помню» вийшов у Ленінграді в 1959 р.

    Значить, маестро у цьому році святкуватиме 80 років від дня народження, 60 років від дня закінчення Альма-матер та 55 років від дня виходу у світ першої поетичної збірки його творів. Чому про це повідомляє наше видання?

    Багато віршів Анатолія Поперечного стали піснями. Їхнє співзвуччя й мелодійність легко лягають у нотні рядки. Це «Соловьиная роща», «Малиновка», «Аист на крыше», «Малиновый звон», «Романтика», «Золотое сердце» і так далі. Пісні на вірші Анатолія Поперечного співають відомі виконавці С. Ротару, М. Распутіна, ансамблі «Сябры», «Земляне», «Верасы» тощо.

    Академік Академії проблем безпеки, оборони та правопорядку Анатолій Поперечний, можливо, знає, що на кордонах Росії з Україною розміщено Путлером війська. Цікаво: чи знає автор знаменитої пісні про те, що «Войны бушуют во мгле», яку пожежу розбурхує президент Росії в Україні? Приміром, козятинським самодіяльним акторам про це добре відомо. Тому в їхньому репертуарі є ця пісня. Маестро Анатоліє Поперечний, дякуємо за творчість! Звертаємося до Маестро, підтримайте земляків, які потерпають від «зелених чоловічків» з Росії! Нехай буде мир на Землі!

    У цієї історії є продовження. На електронну пошту «Стихи. Ру.» усією редакцією намагались відправити наступний лист. «От Ваших стихов в песнях переживаем восторг. Конечно, неизгладимые впечатления. «Сквозь полудрему и сон! Слышу малиновый звон…» А как Вы относитесь к тому факту, что аист на крыше - уже не мир на земле? К сожалению, российские интернет-провайдеры к Маестро не допускают! Почему?»

    Як повідомив сайт Міжрегіональної спілки письменників та Конгресу літераторів України 18 травня 2014 р. Маестро пішов у кращі світи. Ось і відповідь на те, чому мовчав відомий поет-пісняр. Сумуємо!

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05