РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 17 (8 травня 2014)
  • Випуск №17 8 травня 2014
    Зміст
    1. Не охолоне пам'яті слід (Влас. інф.)
    2. Кадровий резерв Південно-Західної (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    3. У процесі розробки логістичних схем
    4. Хто наступає на п’яти лідерам? (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    5. І зрілість, і молодість (Микола ПАЦАК)
    6. Піклуватися про ветеранів (Юрій БІЛОУС, голова ради об’єднання ветеранів Південно-Західної Залізниці)
    7. Бойове хрещення. «Похоронка» та друга медаль «За відвагу» (Анатолій САДОВЕНКО)
    8. Пам’ятник Кобзареві або Народження громади (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    9. З ім’ям Тараса - до Перемоги! (Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ)
    10. Просьба фронтовика (Надежда МАЦИЕВСКАЯ, Председатель Совета ветеранов войны и труда управления дороги)
    11. «Наречемся України славними синами!» (Валентина КОЛЯДА)
    12. Вік поважний, а справи добрі (Никифор ЛИСИЦЯ)
    13. Хай не гасне світло у вікнах її домівки (Віолетта ЧУМЕЛЬ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    14. Пам'ять білої акації (Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, журналіст м. Погребище над Россю-рікою)
    15. Видовищно, емоційно та й інтриг вистачає! (Віктор ЗАДВОРНОВ. зі спортсменами спілкувався Іван СОТНИКОВ)
    16. Творці невимовної краси (Віолетта ЧУМЕЛЬ)

    Не охолоне пам'яті слід

    З нагоди 69-ої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні начальник залізниці Олексій КРИВОПІШИН та голова Дорпрофсожу Орест ЛОГОШНЯК спільним розпорядженням зобов’язали керівників структурних підрозділів провести низку заходів.

    На ознаменування Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр., увічнення безсмертного подвигу народу, вшанування пам’яті полеглих у боротьбі за свободу Батьківщини та посилення соціального захисту ветеранів запропоновано провести в трудових колективах урочистості із запрошенням ветеранів війни; забезпечити відвідування ветеранів війни, які перебувають у лікарнях та шпиталях, а також самотніх та хворих ветеранів на дому; привести до належного стану братські поховання, пам’ятники воїнам-визволителям, меморіали, обеліски, пам’ятні знаки тощо. Крім того, начальників дирекцій залізничних перевезень, керівників підрозділів залізниці зобов’язано своїми наказами за рахунок коштів підрозділів залізниці виплатити матеріальну допомогу непрацюючим ветеранам-учасникам бойових дій у Великій Вітчизняній війні та учасникам Великої Вітчизняної.

    Влас. інф.

    Кадровий резерв Південно-Західної

    Напередодні травневих свят у столичному Сирецькому парку, що недалеко від станції метро «Дорогожичі», стартував 61-й сезон роботи Малої Південно-Західної залізниці. Ця подія щороку відбувається після завершення теоретичного періоду навчання юних залізничників і є переходом до виконання практичних завдань.

    До офіційного відкриття готуються завжди ретельно. Станцію «Вишенька» прикрашають гірляндами із різнокольорових кульок. На першому пероні стоїть поїзд: паровоз та три пасажирські вагони. Шикуються учні чотирьох єдиних змін, яким пасує форма одягу. Лунають традиційні вітальні слова, вручено нагороди кращим за сумлінну працю. До слова, тут щороку відбуваються конкурси професійної майстерності. Цьогоріч кращим знавцям справи залізничників Мирославу Прилипку, Олексію Петрову, Данилу Прокопенку, Артему Бойку, Андрію Міхлєвському вручено дипломи. Також юні залізничники, які успішно склали іспити на машиніста та помічника машиніста тепловоза, одержали посвідчення. Серед них - О. Петров, І. Луцюк, М. Редченко, Т. Бабчук, І. Куценко, Т. Данько, А. Бойко, А. Капустін, Г. Залісний, А. Вирищук.

    Як відзначили представники Південно-Західної магістралі, Дитяча залізниця є важливим проектом. Багато уваги приділяється її технічному оснащенню. Так, до нинішнього сезону поїзної роботи працівники столичної магістралі капітально відновили три вагони. Відтепер юні залізничники зможуть перевезти ще більше пасажирів. Дорослі також добре розуміють, що підлітки в майбутньому можуть скласти надійний кадровий резерв для галузі. Приміром, щороку на роботу в різні підрозділи столичної магістралі приходять понад 10 колишніх вихованців Дитячої залізниці.

    Начальник Київської Дитячої магістралі Дмитро ФОРСЮК подякував за постійну увагу з боку керівництва залізниці та відкрив рух поїздів.

    Про серйозність ставлення до юних залізничників наголошено й у виступах під час відкриття нинішнього сезону роботи Київської Дитячої залізниці представників навчальних закладів. Заступник директора Київського електромеханічного коледжу Олександр МАРЧЕНКО та директор Київського вищого професійного училища залізничного транспорту Олександр МЕЛЬНИК висловили бажання, щоб вихованці столичної дитячої магістралі стали студентами їхніх учбових закладів.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    У процесі розробки логістичних схем

    Які проблеми вирішуються організаторами маркетингової роботи столичної магістралі? Це питання ми адресували фахівцям галузевої служби комерційної роботи та маркетингу. Редакція отримала таку відповідь.

    ДТГО «Південно-Західна залізниця» ставить завдання максимально сприятливо організувати перевезення вантажів на всіх стадіях: і на етапі замовлення вагонів, і під час перевезення, і при видачі вантажів безпосередньо одержувачу.

    Профільним залізничним підприємствам поставлено завдання максимально спростити укладання договорів із клієнтами, уникаючи при цьому всіляких бюрократичних перепон. Сьогодення вимагає: необхідно виходити на прямі взаємовідносини з вантажовласниками, минаючи посередників.

    З метою уніфікації договорів, залізничники розробляють єдину форму для різних видів вантажного рухомого складу, що перебуває на балансі залізничних підприємств.

    Південно-Західна залізниця в постійній співпраці з Укрзалізницею розробляє нові системи контролю якості послуг, що надаються залізничним транспортом. На даний момент вирішується питання - яким способом це буде реалізовано. Або це буде контакт-центр Укрзалізниці, або офіційний сайт Укрзалізниці, або буде реалізовано через АС «Клієнт УЗ».

    Необхідно надати можливість клієнту в режимі on-line контролювати всі етапи перевізного процесу. Інтерактивна система повинна охопити всі рівні - починаючи від начальників станцій й закінчуючи головним управлінням. Основною метою є в найближчий час представлення цього інструменту нашим клієнтам.

    ДТГО «Південно-Західна залізниця» перебуває в постійній плідній співпраці з ДП «Український транспортно-логістичний центр» (ДП «УТЛЦ»), в якому на теперішній час проводяться зміни в роботі. Питання планування та оперативного управління вантажних перевезень будуть передані в головне управління перевезень. Питання, пов’язані з укладанням договорів щодо здійснення транзитних перевезень, а також розробка логістичних схем, підготовка тарифних пропозицій та пропозицій щодо удосконалення нормативно-правової бази - все це буде організовано в головному комерційному управлінні.

    У ДП «УТЛЦ» буде сконцентровано роботу щодо управління рухомим парком та проведення розрахунків за вантажні перевезення, розширення додаткового сервісу шляхом реалізації концепції «єдиного вікна», а також подальшого розвитку поліпшення якості обслуговування клієнтури за допомогою контакт-центру.

    Контакт-центр Укрзалізниці з організації перевезень вантажів, завдання якого надавати інформаційну підтримку вантажовласникам та експедиторам під час організації вантажних перевезень, було відкрито 20 січня 2014 року.

    Для довідки:

    Структурний підрозділ Державної адміністрації залізничного транспорту України Державне підприємство «Український транспортно-логістичний центр» розпочав свою діяльність 16 грудня 2011 р.

    Звернення вантажовласників приймаються за телефонним номером +38 (044) 465-44-59 (залізничний: 5-44-59) та на багатоканальний телефон контакт-центру за номером: +38 (044) 222-02-12 (залізничний: 5-22-22), факсом +38 (044) 309-79-15 (залізничний: 5-79-15), або на e-mail info_cargo@uz.gov.ua та info_cargo@utlc-uz.com.ua. Крім того, відповіді на найбільш актуальні запитання можна отримати на офіційному і web-сайті ДП «УТЛЦ»: www.utlc-uz.com.ua.


    Хто наступає на п’яти лідерам?

    Днями у вагонному експлуатаційному депо Дарниця зібралися достойні оглядачі-ремонтники вагонів (ОРВ). Конкурс на кращого робітника підрозділу галузі - це не жарти. Скажете, рідні стіни завжди допомагають? Додамо, що і рідні колії, де було розміщено дуже «хворий» піввагон. Цей експонат, який функціонує вже не перший рік, встановлено «на приколі» для прискіпливого огляду і подальшого визначення несправностей рухомої одиниці.


    Все спочатку. Оглядач-ремонтник вагонів 5-го розряду Дмитро ТУНІК та головний інженер відокремленного підрозділу вагонного експлуатаційного депо Дарниця Сергій ЧУМАК

    Погода сприяла проведенню змагань кращих із кращих робітників. Сонячно, тепло, загалом, чудово. Це вам не осіннє-зимові «сюрпризи», що підстерігають будь-кого з оглядачів-ремонтників.

    Два етапи конкурсу професійної майстерності пройшли, як кажуть, на одному диханні. Іспити для багатьох із дарничан були не з легких. Спробуй продемонструвати творчу майстерність, знання теорії та практичні навички, якщо за твоєю роботою слідкують декілька інженерів, керівництво депо. Це у будні до вказівок «згори» звикаєш через специфіку роботи. А під час тестування за комп’ютером навіть тиша у технічному класі здається напруженою. Ще й при заповнюванні всім відомої довідки ВУ-45 по гальмовій системі поїздів, без оформлення якої жодний експрес або вантажний поїзд не відправляться у подорож, потрібно бути надзвичайно уважним.

    Володіння шаблонами. Вірніше, правильне їх застосування. Тут без чималої практичної роботи не обійтись. Як замірювати деталі авто-зчепу? А параметри гребеня колісної пари? Ці питання - до майстрів корисних справ. А щодо правильності відповідей на них - то прерогатива інженерно-технічних кадрів.


    Оглядач-ремонтник вагонів 5-го розряду Ігор СЕМЕНЕЦЬ

    Ось і він - піввагон. Через якусь мить, отримавши необхідні настанови від заступника начальника депо Вадима Омельчука, помічника начальника підрозділу Віталія Сидоренка та старшого інструктора з виробничо-технічних питань Олександра Шевченка, практичні навчання було розпочато.

    - Немає гальмової колодки, злам внутрішньої пружини візка, спрацьовано фрикційний клапан, перевернуто магістральну частину повітророзподільника, неправильне положення буксового вузла, - чітко визначає «старий знайомий» нашого видання ОРВ п’ятого розряду ПТО ст. Київ-Петрівка Ігор Семенець. Це саме той Ігор, який отримав друге місце на минулорічних змаганнях з його колегами з усієї залізниці.

    І сьогодні в І. Семенця - також «срібло». Знайомий також оглядач-ремонтник вагонів 5-го розряду ПТО Київ-Волинський Володимир Стретович. Сьогодні він стане переможцем. Володимиру Петровичу вдається і теоретичні знання на добре і відмінно «здавати» комп’ютерові. І на практиці доводити власну високу майстерність. На п’яти лідерам наступав оглядач-ремонтник того ж таки 5-го розряду ПТО Дарниця парного напрямку Дмитро Тунік. «Бронзу» вручено саме йому.


    Оглядач-ремонтник вагонів Володимир СТРЕТОВИЧ

    - Такі конкурси стали в нас доброю традицією, - із задоволенням підбиває підсумки заходу начальник депо Іван КУЧЕРУК. - Вони відчутно підігрівають змагальний дух як усередині депо, так і між колективами ПТО, а в результаті - виграє робота. З кожним роком рівень знань і вмінь у наших конкурсантів зростає. За активну участь у проведенні конкурсу професійної майстерності оглядачам-ремонтникам В. Бойку, М. Шумбару, В. Ярошовцю, Е. Куріпку, Д Боровому голова оперативної наради - заступник галузевої служби вагонного господарства Олек-сандр Долюк оголосив подяку. Вони відмінно виступили в практичних заняттях, але, на жаль, їх підвела теорія. Сподіваємося, що нинішні переможці не менш вдало виступлять на галузевому конкурсі.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    І зрілість, і молодість

    Кожний пункт технічного огляду (ПТО) - а їх у Конотопському експлуатаційно-ремонтному депо сім - на конкурс професійної майстерності оглядачів-ремонтників вагонів делегував двох учасників. Вдивляюся в обличчя, та знайомих не бачу. За винятком Олександра Парковського, який світить у гурті сивиною. Помітна, до речі, ознака: вік більшості - років так на тридцять, якраз та пора, коли знання і практика дають міцний сплав майстерності.

    Розпочинається конкурс теоретичною частиною. Інженер із підготовки кадрів Руслан Двойнос роздає завдання та запускає секундомір. Пригадую, що в минулому році найпершим справився саме О. Парковський, оглядач-ремонтник із Бахмача. Сімнадцяти хвилин йому вистачило, аби відповісти на тестові завдання й заповнити довідку ВУ-45. Так і цього разу - Бахмач попереду. Правда, у відповідях можуть бути неточності, які впливатимуть на суму балів, та навряд чи у Степановича, як шанобливо називають О. Парковського колеги. Третій раз він бере участь у деповському конкурсі професійної майстерності. Словом, зубр у цій справі. Про що й кажу Олександрові Степановичу. «Та який там зубр, - махнув рукою Парковський. - Просто вже двадцять чотири роки - на ПТО. Пора молодим давати дорогу…»

    А дорогу давати є кому. Аж тепер помічаю Максима Безпалого, оглядача, який у тринадцятому закінчив Вище профтехучилище №4 і серед кращих випускників училища був прийнятий на роботу в депо. За цей короткий час Максим устиг відзначитися двічі. Перший раз, коли при огляді виявив прихований дефект буксового вузла, удруге - у спорт-залі БНіТ Конотопської

    дирекції залізничних перевезень, піднявши 24-кілограмову гирю 149 разів - перше місце у ваговій категорії понад 90 кілограмів на спартакіаді транспортного регіону. І ось тепер він є учасником конкурсу професійної майстерності від ПТО Конотоп. Рано? Не думаю... Не думаю, що начальник ПТО Юрій Макаренко міг виставити на змагання слабкого учасника.

    Розбирання й збирання автозчепу - найбільш видовищні. Найкращий результат минулорічного деповського конкурсу становив 28 секунд. Цей результат записав собі Михайло Семенюта із ПТО Ворожба. Та в нинішньому році його рекорд перекриває колега зі Щорса Олексій Боровий - 25 секунд. А далі до автозчепу підходить Максим Безпалий - і відразу на три секунди поліпшує час. От вам і молодь! Пізніше Максим скаже, що бувало й краще. «Бувало, бувало, - підтверджує Олександр Ярошенко, помічник начальника із безпеки руху, який викладає в училищі. - В його групі автозчеп розбирали, як автомат в армії, із заплющеними очима».

    Найскладніший етап конкурсу - біля вагона, де за лічені хвилини треба виявити якомога більше обґрунтованих несправностей. А їх багато - вагон поставили не першої молодості. Особисто мені подобається, як рухається Олександр Примак, чітко, раціонально, словом, красиво. Він із Ніжина, оглядачем працює вісім років. Та й інші учасники конкурсу, помічаю, із вагоном на «ти» - бачать і приховані, і неприховані вади.

    Конкурсний день завершився. Комісія підбила підсумки. За результатами трьох етапів найбільшу кількість балів у конкурсі професійної майстерності набрали оглядачі-ремонт-ники Максим Безпалий (ПТО Конотоп), Олек-сандр Парковський (ПТО Бахмач) та Борис Демиденко (ПТО Щорс).


    швидко і точно розбирає автозчеп Максим БЕЗПАЛИЙ

    Фото автора

    (Продовження теми - у наступному номері)

    Микола ПАЦАК

    Піклуватися про ветеранів

    Генеральний директор Укрзалізниці Борис ОСТАПЮК і голова Ради профспілки залізничників і транспортних будівельників України Вадим ТКАЧОВ провели зустріч із керівниками ветеранських організацій залізниць України. Учасники наради обговорили питання соціальної підтримки ветеранів, а також святкування Дня Перемоги.

    Під час зустрічі керівник галузі проаналізував стан справ на залізничному транспорті, причини ускладнення фінансово-економічних показників. У той же час генеральний директор підкреслив, що, незважаючи на труднощі, немає підстав нехтувати соціальною підтримкою та захистом ветеранів, зокрема, збереження виділення коштів на медичні послуги для непрацюючих пенсіонерів, які потребують коштовного хірургічного чи медикаментозного лікування і взагалі на оздоровлення ветеранів.

    Зазвичай ветерани, серед яких багато учасників Великої Вітчизняної війни та бойових дій, до Дня Перемоги отримують від залізниць подарунки або грошову допомогу. Для них влаштовуються святкові концерти та обіди, організовуються цікаві зустрічі та поїздки для вшанування меморіальних місць пам’яті померлих в боях в роки ВВВ. Незважаючи на складну ситуацію в країні, залізничники вирішили не залишати своїх ветеранів без привітань та уваги і в цьому році.

    У свою чергу, голови ветеранських організацій залізниць розповіли про стан справ у своїх колективах. При цьому підкреслювалося, що особливе значення для непрацюючих пенсіонерів має вирішення питань оздоровлення, медичного страхування тощо. Також були обговорені питання благодійної допомоги малозабезпеченим пенсіонерам, сприяння радам ветеранів в організації їх уставної, громадської та волонтерської діяльності.

    Відповідаючи на поставлені запитання, Борис Ярославович запевнив, що рішення цих питань знаходитиметься на контролі керівництва галузі та здійснюватиметься спільно з профспілковими організаціями. З цією метою розпорядженням генерального директора Укрзалізниці передбачено збереження заохочувальних, благодійних та інших виплат згідно з галузевою угодою та колективними договорами залізниць.

    У цілому розмова пройшла в атмосфері взаємозацікавленості та взаєморозуміння, залишивши впевненість, що увагу до питань підтримки колишніх працівників залізниць не буде послаблено.

    На завершення зустрічі Борис Ярославович привітав всіх зі святами, висловив щирі побажання здоров’я, бадьорості та оптимізму всім ветеранам залізничного транспорту України.

    Юрій БІЛОУС, голова ради об’єднання ветеранів Південно-Західної Залізниці

    Бойове хрещення. «Похоронка» та друга медаль «За відвагу»

    Вже майже сім десятиліть минуло відтоді, як пролунали гучні салюти на честь Перемоги у Великій Вітчизняній війні. До цього часу болять фронтові рани у тих, кому пощастило залишитися живими, пройшовши крізь те жахливе пекло. Вони перемогли. Хоча й дуже дорогою ціною.

    Ветеран-фронтовик, колишній машиніст електровоза локомотивного депо Козятин Олександр БАБУШКО - один з тих, хто мужньо захищав Батьківщину і громив ворога у тій війні. Про це свідчать і бойові нагороди Олександра Романовича і Подяки від Верховного головнокомандувача, яких у фронтовика аж вісім.

    Олександру ледь виповнилося вісімнадцять, коли взимку 1944-го саме на різдвяні святки передові частини радянських військ звільнили від гітлерівців його рідне село Дубище, що на Житомирщині. А за декілька днів його з ровесниками-односельцями призвали до війська. Фронт котився все далі на Захід, а їх, молодих новобранців, відправили на Схід. Аж на Волгу. Там, поблизу Саратова протягом кількох місяців у школі молодших танкових спеціалістів вони навчалися військовій справі. А вже влітку щойно призначений командир танка сержант О. Бабушко на своїй новій «тридцятьчетвірці» відправився на фронт. Бойове хрещення отримав у боях під Оршею, де у складі 3-го Білоруського фронту визволяв міста та села Білорусі. Згодом воював у Польщі та Східній Пруссії.

    - Свій перший бій я й досі пам’ятаю, - говорить ветеран. - Звісно, були і страх, і відсутність досвіду. Кудись рухалися, по чомусь стріляли. А коли все завершилося, то ще довго приходив до тями, що ж це було. Це вже згодом, якщо можна так сказати, звикся. Білоруське село ми тоді від німців визволили. Потім були інші села та містечка. А за визволення Мінська я отримав свою першу бойову нагороду - орден Червоної Зірки. Наш екіпаж тоді одним із перших прорвав оборону гітлерівців і з’єднався з бійцями 82-ої бригади, що штурмувала оточеного поблизу Мінська ворога з іншого боку.

    Черговими нагородами молодого танкіста стали дві медалі «За відвагу», які він отримав вже за бої на території Польщі. Як розповідає сам фронтовик, обидві мали свою дещо незвичну історію.

    - У боях за польське містечко Сувалки ми потрапили під шквальний вогонь ворожої артилерії, - згадує ветеран. - Раптом я чую по радіозв’язку голос свого командира роти: «Сашко, виручай!» Виявилося: танк командира стоїть з перебитою гусеницею, а поблизу нього займаються фонтани землі від вибухів снарядів. Схоже, що ворог вже став пристрілюватися по ньому. Тож без зайвих роздумів я спрямував свій танк на допомогу командиру. Добиратися довелося через ворожі позиції. Ми тоді розчавили три ворожі гармати з обслугою. Під вибухи снарядів танк ротного буксиром витягнули на безпечне місце і продовжили бій. Сувалки ми визволили. Командир роти підготував подання про нагородження мене ще одним орденом Червоної Зірки. Однак комбат був категорично проти. Свою позицію він мотивував тим, що я порушив бойовий порядок і замість атаки вийшов із тієї сутички з ворогом. А це на війні тягне за собою покарання. Сперечалися вони довго. Арбітром тоді став, мабуть, хтось зі старших командирів. Про це не знаю. Однак орден мені не дали, лише нагородили медаллю.

    А другу медаль «За відвагу» за мене отримала моя мати. І не лише медаль, а й «похоронку». Трапилося це після запеклих боїв за інше польське місто - Голдап. У тому бою нашу «тридцятьчетвірку» підбили. Весь екіпаж загинув, а мене, важко пораненого і контуженого, відправили до шпиталю. У штабі, мабуть, вважали, що загинули всі, тож нагороду, а разом з нею і «похоронку», відправили матері одночасно. Я лише можу уявити, що вона пережила і тоді, коли отримала цю страшну звістку, і згодом, за декілька місяців, коли дочекалась від мене листа вже не з фронту, а з військового шпиталю.

    Після лікування - знов на фронт. Цього разу у складі 26-ої танкової бригади О. Бабушко громив ворога у Східній Пруссії, штурмував Кенігсберг. А далі були бої на території Німеччини, Чехословаччини.

    День Перемоги зустрів неподалік Праги у чеському містечку Табор. Однак для танкістів бригади війна того дня не закінчилася. Важкі бої з гітлерівськими військами, що намагалися вирватися з оточення, тривали на території Чехословаччини ще до 14 травня. І це були, мабуть, найважчі дні війни, бо доводилося втрачати бойових побратимів вже після Дня Великої Перемоги, до якої так довго і важко йшли наші солдати. Дякуємо, за подвиг, ветеране!

    На фото: ветеран-фронтовик Олександр Романович БАБУШКО; військові товариші (фото повоєнних часів).

    Фото автора та з сімейного альбому

    Анатолій САДОВЕНКО

    Пам’ятник Кобзареві або Народження громади

    Народження нового пам’ятника Кобзареві у рік його 200-річчя, слава Богові, не дивина. Встановлюють його великі міста і невеличкі села. Та справжнім дивом стає сьогодні народження громади - згуртованість українців, вірних синів Тараса.

    У травні минулого року на звернення Олексія Черняхівського до мешканців Гнідина (Бориспільщина, Київська обл.) про встановлення пам’ятника Кобзареві за добровільні пожертвування селян відгукнулося щире товариство.

    Все почалося з 200 гривень від місцевого пенсіонера. Згодом список прізвищ жертводавців друкувала місцева газета. Від хати до хати ходили волонтери. Кожна гривня була великою радістю. Вагомий внесок з вдячністю прийняли від благодійних фондів - «За майбутнє Черкащини», «Велика родина», Спілки ветеранів Дарницького району м. Києва. Не відмовляли й керівники будівельних організацій: бруківка, асфальтове покриття, бетон, рулонна трава, бордюри, ковані лави та інші матеріали надавали майже безкоштовно.

    Виготовити постамент оргкомітет довірив підприємцю-каменотесу із Житомира Віктору Єршову, а його земляк, художник Олександр Арбатський зробив необхідні написи. Скульпторів знайшли у Полтаві. Авторами «гнідинського» Тараса стали Валерій Голуб та Дмитро Коршунов, а відливали бронзове погруддя ливарники з Харкова Максим та Олександр Демченки і Сергій Шауліс. Проект облаштування прилеглої до пам’ятника території безкоштовно розробили місцеві спеціалісти - архітектор Євген Царук та інженер-дизайнер Тетяна Онищенко.

    «Водночас наші дорослі та юні односельці, члени організаційного комітету, депутати та працівники сільської ради з пилками, лопатами, граблями, молотками, віниками, візками та іншим знаряддям щоденно працювали біля пам’ятника, - розповідає нам активна учасниця цієї акції у Гнідині, директор ЗОШ I-III ступенів імені Петра Яцика Ніна КУДЬКО. - Праворуч від Тараса буде «раз у раз» скрипіти ясен. А ліворуч шумітиме своїми вітами праправнучка його мангишлацької верби. У далекому 1850 р. рядовий Т. Шевченко Новопетровського гарнізону посадив вербову галузку. Поливав та доглядав її. Тій вербі вже 164 роки. Гілочку від неї у свої рідні Любарці, а звідти у Гнідин, привіз наш земляк, - продовжує свою розповідь Ніна Григорівна, - відомий український поет Петро ЗАСЕНКО.

    Велелюдна громада, що зібралась цієї березневої днини, тримала руку на серці, коли в небо здіймались слова українського Славеня, разом з духовенством та хористами з Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря, які освятили пам’ятник.

    А Тарасові слова з вуст неперевершеного народного артиста України Анатолія ПАЛАМАРЕНКА лунали мов грім й пересторога:

    Не ховайте, не топчіте

    Святого закона,

    Не зовіте преподобним

    Лютого Нерона.

    Не славтеся царевою

    Святою войною.

    Бо ви й самі не знаєте,

    Що царики коять.

    А кричите, що несете

    І душу, і шкуру

    За отечество!.. Єй-богу,

    Овеча натура;

    Дурний шию підставляє

    І не знає за що!

    Та ще й Ґонту зневажає,

    Ледаче ледащо!

    «Гайдамаки не воины,-

    Разбойники, воры.

    Пятно в нашей истории...»

    Брешеш, людоморе!

    За святую правду-волю

    Розбойник не стане,

    Не розкує закований

    У ваші кайдани

    Народ темний, не заріже

    Лукавого сина,

    Не розіб’є живе серце

    За свою країну.

    Ви - розбойники неситі,

    Голодні ворони.

    По якому правдивому,

    Святому закону

    І землею, всім даною,

    І сердешним людом

    Торгуєте? Стережіться ж,

    Бо лихо вам буде,

    Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

    І брата сліпого,

    Дуріть себе, чужих людей,

    Та не дуріть бога.

    Бо в день радості над вами

    Розпадеться кара.

    І повіє огонь новий

    З Холодного Яру.

    А таки повіє, запевняє нас Ніна Григорівна. Та із поволокою від непереборного суму на очах розповідає історію донедавна зовсім невідомої широкому загалу людини - львів’янина Юрія ВЕРБИЦЬКОГО, тіло якого 22 січня п.р. лісники знайшли у Гнідинському лісі. Гнідинці спорудили хрест, означили це місце. Можливо, згодом тут з’явиться пам’ятник Герою Небесної сотні.

    Як відомо, Юрій Вербицький був кандидатом фізико-математичних наук, захоплювався альпінізмом, підкорював 4500-метрові вершини Кавказу та трохи нижчі Уралу. Це для того, якщо спитають, а ви знаєте, хто стояв на Майдані? Сильні, сміливі, непоборні були в тій сотні. Таких не можливо було зламати. Вбити після жорстоких катувань - вчинок?! Для кого?..

    З таких людей писали ікони, про таких героїв писав Пророк… Такі люди об’єднують громади, консолідують у собі якийсь неймовірний дух. Дух боротьби за волю та добро у своєму краї. А не проти волелюбців, як це роблять наші північно-східні сусіди. І у Гнідині це добре знають. І підтвердженням цього стало відкриття пам’ятника! Читай - народження громади!


    Хрест, встановлений на місці загибелі Юрія Вербицького
    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    З ім’ям Тараса - до Перемоги!

    Понад 12 тисяч Шевченків загинуло на фронтах Великої Вітчизняної війни. 16 носіям цього знаменитого прізвища за їхні подвиги було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

    Ці та інші цікаві факти можна дізнатися на виставці «З ім’ям Тараса - до Перемоги!», яка відкрилася в Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 рр. до 200-річчя Кобзаря.

    На виставці, зокрема, експонуються «Кобзарі» Тараса Шевченка, починаючи з прижиттєвого видання 1860 р., закінчуючи виданнями початку XX століття. Ці книги з особистої бібліотеки митрополита Київського і всієї України Володимира. Також є «Кобзар», який належав Герою Радянського Союзу, командувачу Південно-Західним фронтом, генерал-полковнику М.П. КИРПОНОСУ. У воєнне лихоліття слово Тараса Шевченка допомагало бити ворога. Фронтовики прохали вислати їм «Кобзаря». Твори поета видавалися неодноразово. Наприклад, в 1942 р. в Уфі видали «Кобзар» 100-тисячним накладом. Книги було відправлено на фронт.

    На виставці представлено плакати В. Касіяна на шевченківську тематику. Поезія Шевченка з образами, створеними художником, піднімали дух народу.

    Не підлягає сумніву, що Перемогу у війні було здобуто і завдяки творчості українського генія, яка надихала бійців на подвиги.

    Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

    Просьба фронтовика

    Наши фронтовики - необыкновенные люди, истинные патриоты. Они душой и сердцем переживают все события, которые происходят в нашей стране. Жалеют о том, что постарели и не могут активно включиться в борьбу за законность, порядок, мир и процветание Украины.


    Мои дети стали седоглавы.

    Внуки есть и даже правнучата.

    Украине я желаю славы,

    Чтоб героями была богата.

    Я войну прожил и перестройку.

    Видел всё: и доброе, и злое,

    В убеждениях своих был стойкий,

    Фронтовик не выберет иное.

    Мы в войнe сражалися с врагами:

    Украинец, русский были вместе.

    Что теперь случилось, братцы, с нами?

    Наша дружба дала место... мести.

    Моя жизнь всё ж близится

    Прежде, чем объявят мою тризну,

    Обещайте старому солдату

    Сохранить мир, дружбу и Отчизну!

    Надежда МАЦИЕВСКАЯ, Председатель Совета ветеранов войны и труда управления дороги

    «Наречемся України славними синами!»

    «Я в світі щиро працював, я сіяв те, що Бог послав».

    Павло ЧУБИНСЬКИЙ (1839 - 1884 рр.)




    НА ЖАЛЬ, ДО СЕРЕДИНИ 90-х рр. його ім’я мало хто знав. Вчений, фольклорист, етнограф, автор українського гімну Павло ЧУБИНСЬКИЙ прожив 45 років, одного дня не доживши до повного сорокап’ятиріччя. Помер 26 січня 1884 р. у Києві. Окремою темою могла б стати історія збереження пам’яті про видатного земляка, який народився у Борисполі. І там же його поховано на Книшовому цвинтарі, аж поки більшовики не залишили від священної могили і сліду. Пам’ятник перетягли далі, зробивши з нього підпору для колгоспної комори. Сумно? І не лише мені.

    Через могилу Павла Чубинського в Борисполі в роки війни було прокладено протитанковий рів. У 60-ті роки, у дні суворих заборон і покарань, місцевий краєзнавець Віктор Йова з друзями відшукали рештки того пам’ятника і відвезли на інший міський цвинтар. Адже книшові владоможці збиралися його ліквідувати і на ньому, згідно з генеральним планом, збудувати кінотеатр та майдан для розваг. Пізніше внесли корективи і збудували на кістках пращурів кооперативні гаражі. Та шмат цвинтаря, що межує з центральною вулицею, залишився недоторканим через протести свідомих громадян.

    Проте 1989 р. активісти щойно організованої районної організації Народного Руху, що конче дратувала міську партійну верхівку рульового осередку КПРС, за старими фотознімками визначили приблизне місце поховання Великого Українця. І при небувалому досі велелюдді у п’ять тисяч чоловік насипали символічну могилу, поставили дубовий хрест і гранітну плиту з викарбуваними словами «Ще не вмерла України...». Тож сучасна могила Павла Чубинського чисто символічна...

    КРАЩЕ ПІЗНІШЕ, АНІЖ НІКОЛИ

    Твори П. Чубинського були тривалий час заборонені, хоча ними послуговувались радянські науковці, не посилаючись на автора. У Борисполі відкрито ліцей «Дизайн-освіта», якому присвоєно ім’я Чубинського, його ім’я носить хорова академічна капела с. Велика Олександрівка. І це ще не все: у центрі міста відкрили пам’ятник, зупиночна платформа неподалік Борисполя теж має назву «Чубинський». Що є примітним? А те, що пам’ять цю відроджують, збирають і зберігають, здебільшого, звичайні науковці, аматори, які по крихті знаходять матеріали в архівах України, Росії та Франції. Саме до них відноситься і наша співрозмовниця - директор місцеві школи с. Гнідин Ніна КУДЬКО. Учні та вчителі якої одні з перших організували у своїй школі у 2003 р. кімнату-музей ім. П. Чубинського. Ніна Григорівна того дня розповіла нам багато цікавого про особистість Павла Платоновича, люб’язно запросивши до кімнати музею, де зібрані речі П. Чубинського, книги про нього та матеріали етнографічних експедицій.

    НА ЗАСЛАННЯ. ЗА ВІДВІДИНИ МОГИЛИ Т. ШЕВЧЕНКА

    ТОЖ НІ В ЯКОМУ РАЗІ НЕ ПРИМЕНШУЮЧИ СЛАВИ Й ШАНИ ПАВЛА ЧУБИНСЬКОГО ЯК АВТОРА НАРОДНОГО ГІМНУ, все ж хочемо відкрити нашим читачам вченого як видатного етнографа, який, виконуючи часто непомітну, але таку потрібну роботу, знайомив своїх земляків з рідною літературою, історією, піснями. «За своїм розумовим складом, особистою вдачею, способами дослідження Чубинський був єдиним у своєму роді діячем у цій галузі науки, - так характеризував його історик української етнографії О. Пипін. - Це була людина різнобічно обдарована: ми говорили про його невтомну працьовитість; але, як показують самі його праці, це був водночас розум практичний, який швидко освоювався з навколишнім побутом у найрізноманітніших його іпостасях. Він умів дуже тонко спостерігати народні звичаї, досліджуючи їхні істотні риси. А вже вислухати й записати пісню й казку й тут же зібрати статистичні дані, розшукати на місці тямущих людей і надати своїй роботі цільності й багатосторонності - то творчий почерк вченого. Це був, без сумніву, організаторський талант, здібний скласти план роботи, вибрати виконавців і довести до кінця складну справу».

    До того ж, шановний читачу, звернемо твою увагу, що саме сьогодні важливо усвідомити: доля Чубинського, його життєвий шлях є багато в чому схожі з долею багатьох дійсно патріотів-українців.

    Багато подій з його життя та думок є віддзеркаленням сьогоднішньої України та політичного ярма Російської імперії.


    Директор ЗОШ с. Гнідин Ніна КУДЬКО демонструє книги з музею-кімнати ім. П. Чубинського

    Народився П. Чубинський в небагатій дворянській сім’ї, як ми вже говорили, у м. Борисполі. Навчався в Київській гімназії, потім - у Петербурзькому університеті (юридичний факультет). Повернувшись до Борисполя, береться до збирання та запису етнографічних матеріалів, намагається створити у містечку недільну школу. Критикує тогочасну систему навчання грамоти в народній школі, де діти спочатку мали опанувати церковнослов’янську азбуку… «Навіщо дитині всі ці титли, ази, буки і т.ін. Хіба, щоб згадувати потім: аз - били в школі не раз; буки - набрався в школі муки». В чужій для української дитини школі, наголошує П. Чубинський, «набивають голову дитини цілком незрозумілими їй словами та назвами, привчають її до машинального зубріння без усякої участі розуму й уяви, і тим самим не розвивають, а зупиняють розвиток дитини, - і це називається ВЧЕННЯМ!» Відчуваю, що і сьогодні багато батьків, вчителів та й самих дітей аплодують словам Павла Платоновича. Хоча… все пізнається у порівнянні.

    А ще Чубинський, маючи юридичну освіту, «старался взволновать умы крестьян ложными внушениями на счет их прав на землю, но не успев в том, стал доказывать им незаконность военного постоя и неправильность требования приварка для нижних чинов». Нічого собі зухвальство?! Поміщики занадто обурились на Павла Платоновича, називали його гайдамакою, що з товариством ходить по селах та підмовляє народ про бунт, призначили таємне слідство. А він узяв та й поїхав! Куди б ви подумали? На могилу Т. Шевченка у Каневі. Ось ще один пункт до списку звинувачень, за яким його відправили на заслання до Архангельської губернії. Це на той час був такий собі «витончений підхід» до вибору покарання: відірвати з корінням від рідної землі. Та як відомо з прикладів історії, таке покарання лише посилює патріотичні настрої у непокірних душах засланих. І люди, які завжди з народом, залишаються з ним разом у будь-якому куточку землі!

    Та справді причиною заслання була неблагонадійність молодого «хлопомана»*, яка виявлялась в «злочинних» стосунках з народом, в енергійній діяльності на допомогу селянам в боротьбі з темрявою, злиднями та зловживаннями з боку влади. На карб Чубинському поставлено «ношение малороссийской одежды, распевание возмутительных малороссийских песен». Боже! Як це до болі знайоме сьогодні. Як страшить нашого «брата» українська пісня, вишиванка, прапор! Мо’ кінця свого боїться?

    1862 р. на Україні почалися репресії, арешти українських діячів, яких обвинувачували в «поширенні малоросійської пропаганди». Тоді заарештовано й заслано українського письменника О. Кониського. Посилилися цензурні заборони, обмеження. До центрального жандармського управління надходили анонімні листи - доноси на «Основу»*. В одному з таких листів писалося: «… Из праха Шевченко виродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов й ненавистников России. Теперь главное гнездо их в Киеве, но некоторые из них составили группу около «Основи», в которой всякая почти статья пахнет революцией и обособлением Малороссии…»

    ПЛАН ДОПОМОГИ ДЛЯ АРХАНГЕЛЬСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

    Довгих шість років пробув П. Чубинський у засланні. Не оминаючи наукової діяльності, продовжував вести культурно-просвітницьку роботу. Працюючи секретарем Архангельського губернатора статистичного комітету, Павло Платонович підготував і надрукував кілька нарисів про економічний стан та побут населення Печорського краю, в яких звернув увагу на жахливі умови побуту аборигенів - поморів - тісноту, бруд, холод, погане харчування і їхню кабальну залежність від господарів.

    Чубинський пропонує допомогти карелам продуктами харчування, насінням через державні магазини, розширити засівні площі; вести планову лісозаготівлю; побудувати лісопилки. А ще - відродити давній промисел карелів - смолокуріння і випалювання вугілля з правом неоподаткованого вивезення за кордон; розвивати ковальське ремесло; відбудувати морські й загальноосвітні школи (на всю Карелію було лише три школи, а в них - один учень на 110 чоловік). В іншому нарисі Чубинський пише про жалюгідне становище лопарів, невтомних риболовів та мисливців, яких нещадно експлуатують багатії. У зв’язку із цим пропонує перевести це кочове плем’я на осіле становище, навчити його зводити житло, розвивати оленярство. І будувати школи.

    Отримані статистичні дані він піддав аналізові і доповів у президію Російського географічного товариства. Про таке раніше ніхто й не думав. Для народу російського зробив вчений багато. Та знову ж таки, занадто вже народною була та робота. А імперська влада не дрімала.

    Надто загострилися стосунки із жандармським полковником Локсом, який написав донос на засланця за те, що йому потрапила до рук книга, в якій олівцем зроблено напис про бажання малоросів бути самостійними і нешанобливий випад на адресу царського двору. Зокрема, у листопадовій книзі «Отечественных записок» за 1860 р. навпроти рядка зі статті Соловйова про історію Росії «Чи може прийти в голову думка про нашу диктатуру, призначену для порятунку народності?» було написано: «Цілком справедливо, до дідька російська диктатура. Малороси хочуть бути самостійними. Хай живе хохляцький цар Перебендя. Геть Романовку»! В авторстві цього напису полковник звинуватив Чубинського. У листі до О. Штакеншнайдера від 21 січня 1866 р. Чубинський повідомляв про те, що Локс погрожував зтерти його з лиця землі: «Не дивлячись на неодноразові клопотання губернаторів про моє звільнення з-під нагляду - не вдавалося тому, що він характеризував мене погано». І далі: «Ой як би я хотів перейти в іншу губернію, щоб звільнитися від Локса».

    Та все ж доля посміхнулась вченому. Його звіт викликав інтерес у президії географічного товариства, яка добилася дозволу у міністерстві внутрішніх справ на приїзд Чубинського до столиці для особистої доповіді. Це був той щасливий випадок, якого наш герой чекав понад шість років. А йому передував ще один, невідомий засланцю. Архангельський губернатор клопотався про нагородження П. Чубинського орденом Св. Святослава II ступеня з імператорською короною. Але в міністерстві вважали недоречним нагороджувати Чубинського як особу політичну, що перебувала під наглядом поліції. Проте для заохочення за службову діяльність його звільнили від поліцейського нагляду і дозволили не повертатися на місце заслання. Про це повідомив архангельського губернатора міністр внутрішніх справ 1 березня 1869 р. Відтак Чубинський міг жити в Україні і там продовжувати виконувати доручення президії Російського географічного товариства.

    ПЕРШЕ ПОВЕРНЕННЯ

    Після повернення в Україну П. Чубинський знову плідно працює: вирушає в експедицію. За неповні два роки напруженої роботи було зібрано багатющий фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріали. У роботі експедиції в Південно-Західний край брали участь культурно-громадські діячі, українські вчені, вчителі, священики, місцеві мешканці. Результат праці - сім томів! Матеріали перевершили все те, що було зібрано до цього часу: народні вірування, загадки, чаклунство, народні обряди, пісні, дитячі ігри, народне лікування, весільні обряди, звичаєве право, етнографічні і стратегічні статті про національні меншини на Україні.

    Варто згадати, що за свою працю «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» П. Чубинський одержав срібну медаль від Географічного товариства.

    У 1873 р. за «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» вчений отримав золоту медаль РГТ (Російського географічного товариства). У 1875 р. на міжнародному етнографічному конгресі у Парижі П. Чубинський отримав також золоту медаль за працю з етнографії та статистики. А в 1879 р. після рецензії академіка О. Веселовського Російська академія наук призначила йому найпочеснішу наукову нагороду в Росії - Уваровську премію Петербурзької академії наук за «Труды экспедиции». І. Срезневський з цього приводу писав, що перед величезним матеріалом, який зібрав науковець, рука критика повинна соромливо опускатися.

    Дякуючи невсипущій енергії Чубинського, 13 лютого 1873 р. у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Географічного товариства. До складу відділу належали найосвіченіші люди свого часу: В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Старицький, М. Лисенко.

    Згодом налагоджено співпрацю з різноманітними слов’янськими науковими установами. І це неабияка заслуга.

    Один із лідерів київської «Громади» П. Житецький так писав про утворення цієї наукової структури: «Це був справді великий внесок для нашої справи, котра здобула собі твердий легальний грунт для свого розвою… Найголовніше є те, що нове товариство скупчило сили, розкинуті по всьому краю і надало Києву значність центру Українського руху».

    Не будемо перераховувати весь перелік досягнень. Зупинимось лише на тому, що світ побачило два томи праць. Третій, що уже підготовано, не вийшов через заборону влади.

    ЩО ПОКАЗАВ ПЕРШИЙ КИЇВСЬКИЙ ПЕРЕПИС?

    Цікавою сторінкою роботи відділу було й проведення першого київського перепису, що відбувся увечері 2 та в ніч проти 3 березня 1874 р. Перепис тривав усю ніч. Майже ніхто із мешканців міста не лягав спати, не дочекавшись візиту реєстратора. Найбільш свідомо й спокійно до перепису поставилися ті, кому найменше довіряли, а саме: київські «низи» - робітники, міщани, дрібні купці і так далі. І навпаки, майже всі випадки протидії перепису було пов’язано з високопоставленими особами.

    Головне досягнення перепису полягало, за визначенням П. Чубинського, в тому, що результати його виявили київське населення майже на 50% більшим, ніж вважалося офіційно. Несподіваними були й дані про те, що майже половина киян назвала рідною мовою українську. Незабаром за зразком київського було проведено переписи в Житомирі, Миколаєві та Феодосії.

    За ініціативи київських вчених у Києві у 1875 р. було проведено III Археологічний з’їзд Російського географічного товариства. Що примітно, всі реформатори торкалися України, а на конгресі побачили і свої, і великороси, яка багата Україна на наукові сили!

    РЕАКЦІЯ НЕ ЗАБАРИЛАСЬ

    Надзвичайно великий успіх від наукової праці українських учених, згуртованих у відділі, викликав помітний переполох серед російських шовіністів. У газетах «Киевлянин», «День» з’явилися публікації, в яких звинувачували українських учених у сепаратизмі, насміхалися над ними, називали «бесплодной и смешной забавой сочинять и издавать сочинения и переводы на малороссийском крестьянском говоре…»

    У своїх спогадах про цей період Ф. Вовк писав: «Уже з кінця 1874 р. «Киевлянин» почав ряд статей, у яких намагався довести, що і Південно-Західний відділ РГТ був заснований у Києві з метою пропаганди українського сепаратизму, і одноденний перепис був влаштований лише для того, щоб показати, що ледь не пів-Києва вважають своєю рідною мовою українську, а Археологічний з’їзд було скликано у Києві з метою демонстрації особливої української науки. Пішли вже не літератуні, а цілком «агентурні» доноси.

    Далі - більше. Сумнозвісний Емський указ, спрямований на придушення української культури: було заборонено все українське - мову, школи, книги, науку, театр, навіть народну пісню. Будь-які прояви «свободомислия» нещадно каралися.

    Ліквідація Київського відділу Географічного товариства, заборона діяльності київської «Громади»… І знову жорстка форма політичного заслання для сотень і тисяч діячів української культури. Чубинського як небезпечного агітатора вислано до Петербурга. З квітня 1877-го до квітня 1879 р. Павло Платонович працює дрібним чиновником у міністерстві шляхів сполучення, займається організацією залізничних училищ.

    Ще перед від’їздом до Петербурга вчений тяжко захворів, а 1879 р. його розбив параліч. За клопотанням адмірала Посьєта Чубинському дали дозвіл повернутися на батьківщину. Лише в такому стані, коли Чубинський не вставав з ліжка, а розумова діяльність приносила нестерпний біль, його не боялася російська імперія.

    «Мир тобі брате-українцю! Спочивай там, де не досягне тебе ніякий донос, ніяка клевета душепродавців» - так закінчується некролог О. Кістяківського в журналі «Киевская старина». А через понад сотню років газета Південно-Західної залізниці «Рабочее слово» запевнить: Павле Платоновичу, не діжде ніхто, щоб ми позаду зостались. Поєднаймось разом всі, братчики-слов’яни. Хай же гинуть вороги, хай воля настане!

    P.S. Щоразу, встаючи під перші акорди світлого від прозорого змісту гімну України, хоч на мить згадаймо, хто затвердив на віки: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля!» Павло Чубинський на це заслужив!

    * Хлопомани - народницько-культурна течія української інтелігенції, яка прагнула зближення з народом, прихильники селянства.

    * «Основа» - перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    У матеріалі використані уривки з книги Нелі ФЕСЕНКО «Стежками отчого краю. Життєвий і творчий шлях Павла

    ЧУБИНСЬКОГО» 2008 р.

    Валентина КОЛЯДА

    Вік поважний, а справи добрі

    Із прихильністю ставимося до тих людей поважного віку, які сповідують життєствердну думку про те, що залишатись на одинці зі старістю - то нісенітниця. Навпаки, слід знаходити застосування своїм здібностям, досвіду та й силам. І не лише на садово-городніх ділянках, а й у громадському житті, щоб допомагати своїм товаришам. Приміром, так, як це роблять активісти ветеранської організації локомотивного депо Жмеринка, де головою Володимир ГОЦ. Тож про них - подальша розповідь.

    - На обліку в нашій організації перебуває понад шестисот ветеранів, - розповідає Володимир Миколайович. - Це люди різного віку. Від тих, хто недавно вийшов на пенсію, до дев’яносторічних і старших. Як, скажімо, танкіст-фронтовик Федір Тимофійович ОТЧЕНКО, якому нещодавно виповнилось 92 роки, чи фронтовий розвідник Анатолій Антонович МЕЛЬНИК, котрому незабаром буде також 92 роки. А учасників бойових дій під час Великої Вітчизняної війни у нас залишилось ще 16 чоловіків та одна жінка. Це колишня фронтова медсестра Олена Яківна КРАВЕЦЬ, яка довгий час трудилась у лабораторії депо. Серед них й Іван Кіндратович КУХАРЧУК, який піхотинцем фронтовими дорогами пройшов від Сталінграда до Берліна, а після війни ще довго трудився у нашому депо на різних посадах. Фронтовики, а також інваліди, таких у нас понад 60, перебувають на особливому обліку. Ними опікується наша ветеранська рада, профспілкова організація та керівництво депо.

    Коли зайшла мова про ветеранську раду, то варто назвати цих людей, адже це і є ті активісти, завдяки яким колишні працівники локомотивного депо не залишаються забутими, на одинці зі своїми бідами та болячками.

    Тож очолює раду вже четвертий рік Володимир Гоц - в недалекому минулому інженер-теплотехнік депо. А розпочинав трудитись у цьому структурному підрозділі помічником машиніста вже далекого 1968 р. Працював він машиністом, машиністом-інструктором, трудився й на виборних посадах… Здобутий досвід і керівної, і громадської роботи дозволяє йому згуртовувати навколо себе ветеранів і, в першу чергу, членів ради. А до її складу увійшли не менш заслужені та відомі у депо люди. Це Любов ШКОЛЯР, Петро КУЛЬПА, Василь МУКОВОЗ, Сергій СКУЛЬСЬКИЙ та Борис БАРАНОВСЬКИЙ. Усі вони, за словами голови ради, доволі активні, небайдужі до вирішення чужих проблем люди. І важливо й таке - вони проживають у різних мікрорайонах Жмеринки. Тож добре знають усіх ветеранів, які мешкають неподалік, причому їм відомо й про їхній стан здоров’я, умови проживання, життєві потреби. І не лише знають, а й належним чином реагують - підтримують словом і ділом. А коли потрібно, то й разом із головою ради ветеранів звертаються до голови профспілкового комітету Леонтія ПОЛІВОДСЬКОГО чи й начальника депо Миколи САМОЙЛЮКА за матеріальною допомогою. І ті, хто її потребує, отримують. Приміром, минулого року на лікування, оперування, оздоровлення та до ювілейних дат 154 ветеранам було надано грошову допомога на суму понад 68 тис. грн. Не меншою вона буде й нинішнього року. Крім того ще 32 ветерани торік отримали матеріальну допомогу на суму 6200 грн. від правління ветеранської організації Жмеринської дирекції залізничних перевезень, яке очолює Лариса ФУРМАН.

    - У нас уже стало доброю традицією, - продовжує свою розповідь голова ради, - у ветеранському колі відзначати Міжнародний жіночий день, День Перемоги, Міжнародний день людей похилого віку, День залізничника, Міжнародний день інваліда. До цих свят профспілковий комітет та керівництво депо виділяють кошти на вшанування наших ветеранів. А це - подарунки, продуктові набори, які вручаємо ветеранам війни та праці разом із поздоровленням. Вітаємо ми наших товаришів і з ювілейними датами. Тим, кому виповнилось 70, 80, 90 років, відповідно до наказу начальника залізниці, керівництво депо надає й грошову винагороду. А тим ветеранам, у кого ювілеї з цифрою «5», за нашої ініціативи та підтримки профспілкового комітету, ми направляємо вітальні листівки. Думається, це їм приємно.

    Звичайно, кожній людині приємно, коли її не забувають колишні співпрацівники та й керівники структурних підрозділів. Та значно більше позитивних емоцій, щасливих переживань викликають знаки уваги від керівництва залізниці. А річ не лише про виділення грошових винагород та подарунків до ювілеїв та свят. Справжня турбота про ветеранів проявляється в тому, що і їм, як і працюючим залізничникам, виділяються путівки в медично-оздоровчі заклади. І цю турботу вже відчули й у локомотивному депо Жмеринка. Минулого року 26 ветеранів отримали такі путівки. А нинішнього вже троє з колишніх працівників депо пройшли лікування у спеціалізованій залізничній лікарні в Клубівці, ще семеро оздоровились у Центрі реабілітації залізничників на курорті Хмільник та 46 - у пансіонаті «Променистий». Про колишніх працівників залізниці з боку її керівництва відчувається турбота й на рівні відокремленого структурного підрозділу. Так сталось, що у Жмеринці закрили соціальний заклад - лазню. Залишились лише приватні, ціни в яких зависокі для пенсіонерів. Тож рада ветеранів звернулась до керівництва депо з проханням - дозволити колишнім працівникам щоп’ятниці відвідувати місцеву лазню у депо. Найшли спільну згоду. Тепер ветерани мають можливість не лише прийняти душ, а й добру нагоду зустрітись, поспілкуватись. А це й привносить ті радісні хвилини у буденне життя людей зрілого віку.

    На жаль, далеко не всі ветерани можуть завітати до депо, навіть заради того, щоб попаритись у лазні. Багатьох хвороби «ув’язнили» в чотирьох стінах рідних осель, а то і прикували до ліжок - дає ознаки важка робота машиністів. Але й про таких не забувають активісти ветеранської організації. Окрім членів правління Микола ГОСТЮМІНСЬКИЙ, Григорій ДОЛИНСЬКИЙ, Іван ДУКОВ та й інші активісти провідують хворих у лікарнях чи дома, допомагають їм по мірі можливостей. Словом, підставляють своє ветеранське плече. І така допомога сприймається із вдячністю. Адже літні та ще й хворі люди потребують не лише матеріальної, а й моральної підтримки. Вона й надходить від їх побратимів, які об’єднані, згуртовані ветеранською організацією. А гуртом і в старості веселіше.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Хай не гасне світло у вікнах її домівки

    Пам’ятаєте відому російську народну казку «Царевна-лягушка»? У ній є такі слова: «Вколе голкою раз - троянди розквітають, вколе другий - лебеді летять…» Вони якнайкраще говорять про золоті руки Людмили Сергіївни ЯРОВОЇ - талановитої майстрині української національної вишивки, до речі, потомственної залізничниці, яка 40 років пропрацювала старшою ШЧ-7 (дистанція сигналізації та зв’язку) зміни телеграфу і нагороджена за доблесну працю орденом «Трудової Слави» III ступеня. Милуючись її чудовими роботами, подумалось: можливо, не всім пощастило подивитися, тож нехай прочитають…

    Народилась Людочка в дружній сім’ї залізничників: бабуся Надя працювала провідником на пасажирських поїздах, мама - Світлана Антонівна, жінка неабиякої краси - черговою по вокзалу ст. Коростень. Саме мама навчила своїх доньок Людмилу і Тамару вишивати, бо ж і сама у 14 років вправно орудувала голкою. Спочатку дівчатка вишивали ланцюжком, стеблівкою; і то були примітивні речі. Але з часом приходив досвід, розвивався смак, вдосконалювався зміст.

    - У багатьох містах Росії, Білорусі доводилось бувати, але кращих, ніж українські вишивки, ніде не бачила, бо наші - соковиті, різнобарвні, з продуманими узорами, образами, сюжетами, - ділиться майстриня.

    Майже 30 років займається Людмила Сергіївна улюбленою справою. Її творчі доробки успішно демонструються на виставках у Коростені, Житомирі, в столичному Музеї народної архітектури та побуту України. І всюди вони мають своїх прихильників. Особливе враження на всіх справляє портрет Великого Кобзаря, вишитий невтомними руками народної умілиці.

    Домівка Людмили Сергіївни чимось нагадує храм. Приємна тиша, спокій, навіть якийсь стан умиротворення панує в ній. На стінах - вишиті картини, ікони в розкішних художніх обрамленнях та чудових рушниках. І всюди - серветки, доріжки, скатертини, подушки і подушечки… Любо-дорого глянути. Від цієї краси очі розбігаються.

    Найбільш продуктивний у неї для роботи час - з 12-ої до третьої ночі. Тоді ніхто не ходить, не телефонує, одним словом - не заважає.

    - Якщо справа в руках спориться, забуваєш про все на світі, - усміхається жінка. - Скільки сковорідок і каструль через це згоріло - не злічити. Починаю згадувати про них тільки тоді, як у квартирі вже відчувається запах…

    «Ото вже Ярова вишиває», - кажу до себе…

    І дійсно, якщо вночі уважно поглянути довкола, то одразу помітиш: в усіх вікнах - темно, а в домівці Людмили Сергіївни - світло.

    Своєму чудовому ремеслу Людмила Ярова навчила багатьох знайомих, друзів, сусідів. Деякі картини подарувала церкві. Не цурається і громадської діяльності - довгий час була активісткою міської жіночої ради, підтримує тісний контакт зі своїм рідним підприємством. Всі добре знають, що Ярова готова завжди прийти на допомогу тим, хто її потребує.

    Хотілося б, щоб ще довго-довго радувала й чарувала нас Людмила Сергіївна своїми неповторними вишиванками. Тож нехай ніколи не болять умілі руки Ярової і не гасне світло у вікнах її ошатної, казково красивої домівки!

    Віолетта ЧУМЕЛЬ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Пам'ять білої акації

    «Білі акації будуть цвісти
    В місячні ночі жагучі...»
    Володимир Сосюра

    Пригадалося наразі з дитинства, як по-сусідськи з нами жив бувалий солдат війни, людина, покалічена у фронтових атаках, в чиїх легенях багато вже по воєнному грозоліттю сидів ворожий осколок, з яким він і відійшов до світу кращого. Це був Едвард Станіславович РОЖАНСЬКИЙ. Маючи разом усього сім пальців на руках, тримаючи в легенях смертоносний шматок металу, він усе своє життя невтомно трудився на користь людям.

    З його розповідей не забулося, як і він, будучи пораненим, марив криничкою-копанкою на маминому городі. Тоді ж, коли очуняв, дав собі обітницю, як тільки повернеться додому з війни, накопає силу-силенну криниць, де тільки буде в цьому потреба. І дотримав даного серцю слова: будучи покаліченим, фронтовик, Едвард Рожанський викопав за роки повоєнного життя, а відійшов він до Бога в свої високі 85 літ, майже три десятки (!) криниць у людських обійстях та вздовж вулиць, де мешкав у повоєнні роки. В тому числі й у рідному Погребищі, де дійшов до останнього причалу, викопав десяток криниць!

    І всі облагородив вишнями-черешнями, кущами калини, деінде вже стали дорослими його дубочки-саджанці. А ще цей чоловік-трудяга дуже любив доглядати за садом. У нього був і гарний сад із запашними яблунями-грушами, медами-сливами...

    І от наразі пригадалося, як одноліта, вже, коли одплодоносила розвільна крислата яблуня, що побіля нашої межі росла, раптом - зацвіла вдруге. До того ж так рясно, що не вірилося, адже вже стояла пора перед святом Преображення Господнього - Спаса Нашого Ісуса Христа. Ми збігалися всією округою милуватися цим дивом живої природи. І ось ще більшим було наше здивування, коли яблуня, одквітувавши, зарясніла новою зав’яззю яблучок-зеленух. Мало не під Покрову Пресвятої Богородиці ми ласували тими пахущими яблучками, які були вельми соковиті й ароматні, от лише без жодного зернятка в осерді плоду. Це було для кожного з нас дивом із див! Наші мами, що перебачили на своєму віку, відвертали нас як могли від того, аби ми не їли той другоплід яблуні-дивачки, а нам так не терпілося бодай покрадьки, а все ж зірвати ті плоди і поласувати ними, бо ж уже стояла така запізня пора в природі, як для яблук.

    Все це наразі пригадалося, коли кілька років упродовж у нашому містечку над Россю-рікою, уздовж алеї, що якраз пролягає попід блоками залізобетонної огорожі цукрозаводу, пізньої осінньої пори, вже мало не в передзимку, несподівано зацвіли каштани. Алея, висаджена ними багато років тому, завше була чарівною окрасою і місцем відпочинку мешканців заводського селища. Один із каштанів упідряд кілька років пишно двічі розквітовував і вабив до себе кожного не тільки з перехожих, а й почасти допитливі водії автівок зупинялися побіля нього, щоб помилуватися цим живим витвором матінки-натури. Потому можна було чути, що таке диво другого цвітіння каштанів відбувалося в багатьох інших місцях, як он у селі Андрушівці, Погребищенського району, де заквітувала ціла каштанова алея вже якраз напередодні Покрови Пресвятої Богородиці.

    Усе це пригадалося, коли споглядав із вікна вагона чарівну поезію живої природи уздовж призалізничних насаджень, що тягнуться від станції Зарудинці до Козятина. Цього разу заквітували дружно вдруге білі акації. Та ще й як заквітували! Просто-тобі живодайне споглядання цієї краси!

    А оце знову випало бачити таке принадне для душі диво - вдруге заквітували білі акації, мов вирішили нагадати кожному світлу пам’ять про своє весняне квітування. До того ж все це видиво настільки зворушує, що хочеться просто-таки не відходити від цього животрепетного пейзажу матінки-природи. Більше того, навколо цієї блідорожевої неопалимої купини квітування білих акацій так дружно зазумріли бджоли, мов і справді розвільно дихнула весна... Спробуй у такий розмай пам’яті квітування білих акацій не згадати і оте ніжне сосюринське за шкільної парти, й оте з романсу класичного, де «...белой акации гроздья душистые ночь напролёт нас сводили с ума».

    Що там казати! У природи свої, далеко незвідані для людини, закони, вона, як і весняна повінь, почасти не терпить раз і назавше означених берегів. І виходить з них нам назустріч з красою і завороженням душі, як ось і тепер, коли зачарувала світ квітуванням білих акацій, мов живий потяг до нашого усвідомлення, як дорожити життям...

    Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, журналіст м. Погребище над Россю-рікою

    Видовищно, емоційно та й інтриг вистачає!

    Аналізувати гру досвідчених футболістів-аматорів легко. Це через те, що доводиться з року в рік бачити незмінних бомбардирів, добрих захисників, вдалих воротарів, футболістів-універсалів, які й у воротах є незламними, і у полі демонструють талант нападника.


    Переможці 2014-го - команда Коростенської дирекції

    Ведемо мову про турніри, що присвячуються сумній події. Данина пам’яті учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС, яких спіткала масштабна трагедія. А чому б і ні? Спорт діє краще за психолога. Об’єднуючий фактор для гравців-залізничників у наш незбагнений час - можливість забути про будь-які негаразди. Так, гра у шкіряний м’яч добре слугує не одному поколінню українців. І те, що організатори спортивного заходу розпочали змагання з урочистого параду учасників, вважаю правильним кроком. Це добра доза заспокійливого, зважаючи на останні військово-політичні події в Україні. Ніхто не відміняв девіза «Спорт поза політикою». Здається, що саме зараз він є доволі актуальним. Звичайно, у зв’язку із ситуацією на півдні та сході країни думки футболістів дещо розсіюються. На час ігор, безсумнівно.

    Доведено: щовесни, щоб претендувати на позиції, які дають право взяти участь у розиграші призових місць на початку сезону, сивочолі гравці з усіх дирекцій залізничних перевезень квапляться на спортивний майданчик ДФСК «Локомотив».

    Проте ігри першого дня турніру, коли команди заглибилися у деталі боротьби на майданчику, змушують пригадати стару істину: ритм змагального процесу на початку - головна складова успіху в останньому матчі турніру. Забігаючи наперед, скажемо, що у вирішальному бої у матчі між киянами та коростенцями (відбувся 25 квітня п.р.) сильнішими були аматори з міста, що над берегами Ужа. До речі, як зазначило добірне журі, кращим воротарем визнано коростенця Сергія Ходаківського, а нападаючим - його колегу по команді Сергія Бондарчука.


    Гол у ворота козятинців «заклепав» конотопець Геннадій ПЕТРУШЕНКО

    Хто скучив за футболом найбільше? Перший гол під час матчу між конотопцями та козятинцями у ворота останніх провів Андрій Власенко (вагонне експлуатаційно-ремонтне депо ст. Конотоп - ВЧДЕР). А відквітав першачка козятинець Віктор Туз. Красиву і безкомпромісну гру показав складач поїздів із ст. Козятин Леонід Оберемко. Між іншим, бувалий у бувальцях гравець вміє добре стояти на воротах; незабутніми, як для мене, залишились також його стрімкі рейди у зону, яку захищали суперники козятинців. Два голи у першому матчі він все ж таки записав на власний рахунок.

    Помічник машиніста з Конотопа Сергій Савченко (кращий захисник турніру) та його колега по депо машиніст Володимир Єрохін показали якісний «товар» - зіграність у нападі та захисті. А за це отримали достойні оплески на власну честь. Авторські «візити» до воріт противника хоча і не завжди закінчувалися вдало, проте інтригу на майданчику цей атакуючий дубль добре вміє тримати. Свій стиль, як і минулого року, проявив Вадим Дуб із Жмеринки. Непогану гру показали кияни Сергій Чабан та Вадим Благородний. Вчасний прохід під ворота суперників, «розпасовочка» - це звичайно величезна підтримка для команди, яка рветься до вдалого фіналу.


    Суддя змагань, тренер ДФСК «Локомотив» Андрій ЄРМОЛЕНКО.

    Про історію однієї жовтої картки від судді, яку отримав гравець із Конотопа Микола Супрун, довго будуть згадувати в його команді. «За що, за провокацію?» - майже чую запитання. Ні, за міцне «робітниче» слово, кинуте у пристрасному двобої за м’яч. Проте ця невдача, що спіткала досвідченого гравця, його не зупинила. Сильних сторін у номера 5 з конотопської футбольної плеяди хоч греблю гати. І це він доводить у кожному матчі. За це Миколі - окрема подяка! Цю думку підтримує вже знайомий вам хав-бек (захисник - ред.) з Конотопа Сергій Савченко. Сергій Іванович вважає, що командна гра, яку забезпечує капітан Геннадій Петрушенко, дозволила цього року отримати конотопцям заслужену «бронзу».

    Між матчами довелося поспілкуватися із суддями Андрієм Єрмоленком та Тарасом Кучером, чия робота приємно вразила. Обидва арбітри вважають: гравці старшої вікової категорії відрізняються від більш молодих колег тим, що діють спокійно, впевнено. Серед капітанів є такі, хто вчасно бере «пульт управління» у власні руки та, вміло маніпулюючи, «оживляють» тих партнерів, котрі владні прикорнути.

    Аналізувати гру бомбардирів авторові цих рядків здається легкою справою. Проте, певен, підтримувати добру форму гравцям, деяким з яких перевалило за 55 із гаком рочків, важкувато. Поклавши руку на серце, не хотілося б виокремлювати будь-який з подальших поєдинків через те, що кожний із гравців команд ставив перед собою серйозні цілі. Взяти хоча б універсала із Жмеринки Валерія Удовенка, нарис про якого був надрукованим свого часу у нашій газеті. З роками його воротарська майстерність (знаний за молодих років гандболіст) та вміння використовувати сильні сторони партнерів по команді лише удосконалюються. Ну а якщо у форвардів настає «хвилина роздумів» біля воріт суперника? Поруч опиняється В. Удовенко. І тоді чужому голкіперу тієї ж миті прийдеться вирішувати, з якого кута виймати чергову «мишу».

    Із короткої розмови із оператором дефекто-скопного візка з м. Коростень Юрієм Василенком, на футболці якого красується щасливий для нього номер 13, з’ясували, що будь-яку перемогу або поразку він сприймає як черговий доказ того, що і в наступному матчі команда діятиме, як один організм. Ми, вболівальники, завжди чекаємо більш яскравої гри, кращого фізичного стану, але добитися цього не так вже просто. Ю. Василенку це вдається.

    До заступника голови профкому вагонної дільниці ст. Київ-Пасажирський Анатолія Скопа (команда столичної дирекції) звернулися за порадою. Як витримувати шалений темп під час усього турніру? Мотайте на вуса: перед грою у жодному разі не потрібно переїдати. «Овсянка, сер!», як казав один відомий кіногерой, і дозвольте собі небагато молочного сиру. Щодо кави, то вона небажана. Перед певними навантаженнями та ще й у поважному віці цей напій, що викликає бадьорість, може спровокувати серцево-судинну систему до сумнівних «подвигів».

    - Вважаю, що на подібних турнірах важливим є не вік, а те, який стан здоров’я і душевний настрій на даний момент є у гравця, - з таких слів розпочалась наша коротка розмова із водієм з локомотивного депо ст. Жмеринка Едуардом Мельником (капітан команди, що завоювала приз «За волю до перемоги»). - Робиш результативний удар по воротах суперника і, як через помах чарівної палички, на другий план відходять не лише політичні, а навіть побутові проблеми.

    Цього разу з вуст почесного гостя - учасника ліквідації аварії на ЧАЕС, учасника бойових дій в Афганістані Сергія Величка довелося почути таке: «Спортивні паради залишають у пам’яті їхніх учасників у турнірах незабутні враження».

    Важко не погодитись. Очевидно, пам’ятною буде і остання цьогорічна акція із нагородження достойних, в якій взяли участь Сергій Величко та технічний інспектор Дорпрофсожу Андрій Овсієнко. Саме тоді було відзначено, крім призерів - команд із Коростеня (перше місце), з Києва (друге місце), Конотопа (третє місце), й тих, хто не пробився на почесний подіум. «Приз глядацьких симпатій» того дня відрядили до Козятинської дирекції залізничних перевезень. Разом із командою на чолі із Доктором (спортивне прізвисько слюсаря з локомотивного депо ст. Шепетівка) - Миколою Огородником.

    Ще раз про добру дозу заспокійливого, яку отримують гравці під час тайму заради перемог. Щоб тримати в руках кубок, потрібно забивати! Адже саме голи є прикрасою міні-футболу. Тією, що притягує на київський стадіон «Локомотив», на жаль, небагатьох вболівальників. А даремно! Тут завжди видовищна гра, емоційні гравці та й інтриг вистачає!



    Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ та Олексія ЧУМАЧЕНКА


    У коротких бесідах із спортсменами-аматорами

    з’ясували, що для них є кожний турнір?

    Юрій ВАСИЛЕНКО, оператор дефектоскопічного візка Коростенської дистанції колії:

    - Уявіть, футболом «захворів» років у вісім. Були перемоги на міському рівні. І тепер, коли у потилицю дихає молодь, власних позицій не здаю. Тому цей турнір - зайва можливість довести: є сили, є вміння!


    Анатолій СКОП, заступник голови профкому вагонної дільниці ст. Київ-Пасажирський:

    - Мене вчили грати у командний футбол ще в школі. Ця пристрасть на все життя. Виходячи на майданчик рідного «Локомотива», весь час сподіваюсь на перемогу. Сьогоднішнє «срібло» моєї команди - то добра заявка на наступний рік.


    Едуард МЕЛЬНИК, водій локомотивного депо ст. Жмеринка:

    - Надзвичайний драйв від забитого голу - це неперевершене відчуття, тому й кваплюсь на кожну гру. Будь це у Жмеринці, Києві… Справа не у географії, а у спортивній біографії. А вона у мене цікава!


    Сергій САВЧЕНКО, помічник машиніста електровоза з локомотивного депо ст. Конотоп:

    - Мені подобається створювати атаку на будь-якому футбольному полі. Через те, що на міні-футболі у фаворі вболівальників лише думаючі гравці, намагаюся будь-що підтримувати саме це реноме.

    Віктор ЗАДВОРНОВ. зі спортсменами спілкувався Іван СОТНИКОВ

    Творці невимовної краси

    Недостатньо знати, треба і застосовувати,
    недостатньо хотіти, треба і робити.
    Й.В. ГЕТЕ

    Приємно писати про людину умілу і талановиту. Такою є Марія Володимирівна КУЧИНСЬКА. Саме до неї з впевненістю можна застосувати слова, винесені в епіграф.

    Крізь скельця окулярів на мене дивляться теплі сіро-блакитні очі, а миловидне обличчя з ледь помітними ямочками на щоках осяяне легкою посмішкою. Руки тендітні і ніжні, навіть не віриться, що це вони створили справжній мистецький зразок - макет собору. І не тільки…

    - Усе життя прожила в рідному Коростені. Народилася в дружній сім’ї. Вечірні години матуся завжди присвячувала нам, дітям. Читала, розповідала казки, - згадує Марія Володимирівна.

    Одначе дівчинку з ранніх років понад усе цікавили ілюстрації до художніх творів. Годинами вона могла просиджувати над ними, детально роздивляючись і замислюючись над підбором кольорової гамми, архітектурними деталями. З молодших класів Марія почала займатися в гуртках, особливо багато приділяючи увагу образотворчому мистецтву, старші класи нагородили любов’ю до креслення, яке стало найулюбленішим предметом. Після закінчення школи Марія вступає до Харківського інституту інженерів транспорту, навчаючись у Київському філіалі на факультеті цивільного будівництва. Успішно закінчивши навчання у 1985 р., все своє життя присвятила залізниці, працюючи за фахом у будівельно-монтажному поїзді №650. Робота, діти, щоденні клопоти не залишали вільного часу для занять образотворчим мистецтвом, архітектурними виробами. Непомітно плинув час…

    І ось настала пора для заслуженого відпочинку, з’явились вільні години. Тож і почала займатися улюбленою справою. Як же прийшла ідея створити макет чудового собору? - запитую свою співбесідницю.

    - Це давня мрія, яку я плекала з молодих років. А тут якраз розпочалось будівництво Ольгинського собору в нашому місті. Я довго ходила, придивлялась, зважувала свої можливості… Після деяких роздумів твердо вирішила - виготовляю церкву, - розповідає Марія Володимирівна.

    Тож почала майстриня збирати певні малюнки, фотографії з зображенням храмів, на основі яких і розробила проект. Але все ж таки основним зразком став коростенський Ольгинський собор. Не один і не два рази ходила Марія до нього, дивилась на співвідношення поверхів, вікон, висоту та форму куполів. На виготовлення креслень пішло два місяці. А потім збирала картон високої якості, клей, олійну фарбу, лак, фурнітуру для оздоблення. Довгих вісім місяців пішло на виготовлення - склеювання, фарбування, установку, виконання по-справжньому ювелірної роботи зі встановлення хрестів, огорожі, «дерев»… І, нарешті, неперевершений витвір талановитих людських рук готовий!

    А потім пішли все нові та нові роботи: багатоповерхові будинки, коттеджі, середньовічні палаци… Таке диво!

    Вся ця краса неодноразово експонувалася на виставках народного мистецтва як у нашому місті, так і в обласному центрі, збираючи величезні натовпи народу й викликаючи непомірний інтерес та захоплення.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Віолетта ЧУМЕЛЬ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05