РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 16 (25 квітня 2014)
  • Випуск №16 25 квітня 2014
    Зміст
    1. Шановні залізничники!
    2. Откуда на юбилее паровоз? или Слово О писательском таланте актера КОМАРОВА (Елена Микитенко, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    3. Досвід спільної роботи (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    4. Гірка трава полин (Марина ЖМАЧЕНКО, ст. Коростень)
    5. «Рулить» київська влада (За матеріалами прес-центру Укрзалізниці)
    6. Локомотивы жизненных дорог (Анатолий Посмитюха, инженер, г. Киев, Фото из семейного архива А. Илюхина)
    7. Національний музей «Чорнобиль» (Анна КОРОЛЕВСЬКА, заступник генерального директора музею з наукової роботи, заслужений працівник культури України)
    8. Цікаво вчитись в «Університеті третього віку» (Михайло ВОВК, голова вузлової ради ветеранів ст. Чернігів)
    9. Чи варто наражати медичний персонал на небезпеку? (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    10. У переддень Великодня. На схилах київських Карпат та на столичному Закарпатті (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    11. К 85-летию создания футбольного клуба «Динамо» (Киев). Легендарные капитаны. Последние в истории чемпионатов СССР
    12. Доброго дня, Берегине! (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)

    Шановні залізничники!

    Вітаємо вас зі святом миру, весни та праці - Першотравнем!

    Цей день, в першу чергу, - данина поваги невтомним робочим рукам, а також традиціям, які дбайливо зберігаються і передаються на Південно-Західній залізниці.

    Своєю сьогоднішньою працею ми робимо значущий внесок у розбудову України. Від нашої енергії та професіоналізму залежить майбутнє однієї із найважливіших транспортних артерій держави, яка кожен день покладає на залізничників нові завдання та змушує боротися з труднощами. Ми впевнені, що спільними зусиллями неодмінно виведемо нашу галузь на новий рівень та зміцнимо її позиції.

    Шановні колеги, бажаємо вам гарного весняного настрою, міцного здоров’я, бадьорості та оптимізму. Нехай здійснюються всі ваші мрії та втілюються найсміливіші задуми!

    З повагою,

    Начальник Південно-Західної залізниці

    О.М. КРИВОПІШИН

    Голова Дорпрофсожу

    О.М. ЛОГОШНЯК


    Откуда на юбилее паровоз? или Слово О писательском таланте актера КОМАРОВА

    Олег Васильевич КОМАРОВ - украинский актер театра и кино. Заслуженный артист Украины, лауреат премий Министерства культуры Украины. По данным Википедии, на его творческом счету около 70-ти ролей в театре и 40 - в кино. Но, как признается сам Олег Васильевич, он уже сам точно не сумеет их подсчитать. Факт: долгий актерский путь к признанию почитателями его таланта не сделал этого удивительного человека ни заносчивым, ни самовлюбленным. Заметила, что говоря о себе Олег Комаров, больше вспоминает о коллегах и друзьях. Видимо, такая сердечность и подтолкнула Олега Васильевича к необходимости увековечить собственные воспоминания о друзьях и коллегах. Ведь, кроме актёрского таланта, актёр Комаров еще и очень недурно пишет! «Світлі душі театру» - такое ёмкое название имеет четвертая книга Олега Комарова.


    Во время юбилейного вечера от редакции газеты «Рабочее слово» заслуженному артисту Украины Олегу КОМАРОВУ
    внештатный корреспондент газеты железнодорожников Елена НИКИТЕНКО вручила символический подарок - паровоз.
    На дарственной табличке - надпись - «Олег Васильевич! Нам с Вами по пути!»

    О совмещении таланта актерского с писательским в одном человеке и о том, что из этого может выйти, внештатный корреспондент «Рабочего слова» выясняла в беседе с Олегом Комаровым в канун его 75-летия.


    Интервью у внуков Олега КОМАРОВА - Антона и Маргариты взял ректор
    Института экранных искусств, профессор Владимир ГОРПЕНКО.

    - Олег Васильевич, скажите, когда и почему решили начать писать?

    - Как-то отдыхал в Миргороде вместе со своей семьей. И тогда же отдыхала только что пришедшая в наш театр совсем еще молоденькая актриса Татьяна Назарова с мамой Тамарой Алексеевной. В один из дней мы все решили поехать в Музей Гоголя. Когда я зашел в зал, экспозиции в котором посвящены созданию спектаклей в разных театрах Украины по пьесам классика, то вдруг увидел фотоснимок, запечатлевший немую сцену из спектакля «Ревизор» Театра им. И. Франко. И вот, разглядывая этот фотоснимок, заметил: актеры на нем - все мои соседи по дому, и я о них много знаю! Мне вот, к примеру, эта фотография, эти лица так много говорят! Это меня и натолкнуло попробовать написать свои впечатления о моих соседях. Первые 5 - 6 набросков я отнес к моему знакомому еще со студенческих лет - первому секретарю Союза театральных деятелей Украины, известному театральному режиссеру, автору многих ценных книг по истории театра, профессору Киевского государственного университета театра, кино и телевидения им. И. Карпенка-Карого Лесю Степановичу ТАНЮКУ. И спросил, может ли это представлять хоть какую-то ценность? Он прочитал и сказал, что это нужно печатать, причем обязательно.


    Аплодисменты в честь Олега КОМАРОВА от почитателей его таланта.

    - А как же вышло опубликовать книгу?

    - Знаете, я в очередной раз убеждаюсь, что судьба способствует тому, чтобы творить добрые дела. Мой друг Леша Бакштаев, (Народный артист Украины, известный актер театра и кино, 1965 по 1995 гг. - актёр Киевского академического русского драматического театра им. Леси Украинки - авт.) был смертельно болен, но несмотря на это писал историю своей жизни. Он даже успел прочитать мне некоторые фрагменты. После его смерти, я взял рукопись и понес ее к председателю правления банка «Реал» Юрию Шрамко. Юрий Меркурьевич поначалу сказал, что не знает актера с такой фамилией, но когда я показал ему фотографию, он сразу узнал в Бакштаеве полковника из «Аты-баты, шли солдаты», героя из фильма «Комиссары». Так, с помощью Юрия Шрамко была напечатана книга А. Бакштаева «Прерванная исповедь».

    По прошествии некоторого времени редактор журнала «Ренессанс» Виктор Шлапак спросил о том, не писал ли я сам что-нибудь прежде? Я сказал, что кое-что есть об актерах Театра им. И. Франко, моих соседях и еще несколько рассказцев. После их прочтения редактор сказал мне, что у него «аж настроение поднялось!» И 1998 г. с помощью Юрия Меркурьевича Шрамко и было напечатано первую мою книжечку. И с последней книгой он тоже содействовал, как мог - даже уже будучи председателем благотворительного фонда «Правопорядок».

    Потом я попробовал написать о людях, с которыми работал в театре им. Леси Украинки. Написал воспоминания о Викторе Халатове, Дуклере, Таршине, Бликштейне, и еще несколько рассказов прибавилось. Много писал в Миргороде во время отдыха, это для меня какое-то святое место. И вот в 2001-м издали эту книгу.

    В 2003 году по моим воспоминаниям по этой книге сняли на телеканале «Культура» в цикле «Театральные силуэты» первую мою программу о Халатове, режиссер - Галина Черняк. Затем о Дуклере, Бликштейне, Лаврове. Шли годы, фактаж для создания новых очерков и литературных зарисовок все увеличивался. Я продолжал писать.

    В 2011 году я издал книгу «Светлые души театра», опять же таки при финансовой поддержке Юрия Шрамко.

    А в 2014 году к новым появившимся воспоминаниям об актерах театра, которые режиссер цикла Г. Черняк превращала в сценарии, прибавилась программа «Дещо про кіно» - воспоминания о кинорежиссерах, у которых я снимался. И еще несколько моих авторских рассказов.

    И я очень рад, что в последней книге нашлось место и «Серенаде Патти». Этот рассказ впервые был напечатан в вашей газете (см. «Рабочее слово» №13 за 2013 г. - авт.).

    - Олег Васильевич, на сколько Ваши рассказы являются биографичными?

    - Я ничего не выдумываю, описываю истории, которые случались со мною, моими друзьями, знакомыми. Я просто обостряю ситуации, зримо стараюсь передавать событийный ряд, очень, как говорят, словесно аскетично, если можно так сказать, пытаюсь вести свой рассказ. Герои моих рассказов - не лидеры, не победители в борьбе за место под солнцем, наоборот, жизнь угнетает их, издевается, смеется, доводит до отчаяния. А они не отвечают на подлость, интриги, а продолжают нести свой тяжкий крест. И только примером своим могут влиять на других. И главный герой этих рассказов - это страдание...

    - Скажите, что Вы пишете охотнее - воспоминания о деятелях культуры или рассказы?

    - Пишу охотнее то, что более востребовано - воспоминания о людях, которых я знал. А уже по этим воспоминаниям режиссер делает сценарии для будущих программ.

    В моих книгах описано чуть более 40 судеб деятелей театра и кино. А из них еще и ожили на телеэкранах в цикле «Театральные силуэты» 25 судеб. Хочется, чтобы люди о них знали, помнили их.

    - В Ваших книгах-воспоминаниях красочно переданы жизненные ситуации и точно воспроизведены диалоги. Как Вам удается вспомнить столько деталей?

    - Фактически, крупные мои наброски начались с Халатова. Лично у меня осталось много воспоминаний об этой яркой, остроумной, находчивой, одновременно трогательной и талантливой личности. Очень много мне рассказывала народная артистка Украины Мальвина Швидлер. Отличная собеседница владела интереснейшим фактажом о многих коллегах по театру. Порой, даже в наших с Мальвиной Зиновьевной телефонных беседах, я часто расспрашивал ее о мельчайших подробностях из жизни известных и не очень современников. Часто подобные разговоры я записывал в дневниках, чтобы сохранить в памяти. Когда я писал об актере Театра имени Франко Викторе Цимбалисте для второй книги, ходил по театру и расспрашивал знавших его людей. Многим понравились воспоминания о Цимбалисте, я понял, насколько этот механизм хорош и продуктивен и к своим воспоминаниям стал добавлять воспоминания других людей.

    Наш театр - это созвездие не только актеров, но и личностей. В прошлом их было больше. И именно рассказы и истории Филимонова, Смоляровой, Батуриной, Решетникова, Рушковского, Заклунной, Резниковича и многих других стали основой моих воспоминаний.

    Театр - самое большое богатство в моей жизни, он очень много дал мне как человеку, как личности, как актеру. Отсюда и все мои программы, все воспоминания и многие рассказы.

    - Моноспектакли по произведениям украинских и зарубежных авторов также памятны многим Вашим поклонникам. Художественная литература из уст актера Олега Комарова по словам тех, с кем пришлось побеседовать после недавнего творческого вечера в честь Вашего юбилея, это незабываемо. Но ведь Вы не только играете на сцене Национального театра имени Леси Украинки, много работаете на Украинском радио, но и преподаете в Киевской муниципальной академии эстрадного и циркового искусств. Как успеваете еще и писать?

    - Я не профессиональный писатель… пишу по большим праздникам. Пишу в свободные минуты, когда они у меня случаются. Очень продуктивно идет работа, когда я отдыхаю в Сатанове или Миргороде, Моршине или Карпатах. Но когда четвертую книгу нужно было успеть издать к юбилею, я за достаточно короткий срок написал 100 страниц текста.

    - Расскажите, как состоялось Ваше сотрудничество с «Рабочим словом»?

    - Давняя история. Это было в середине 80-х. Мы с нынешним главным редактором газеты Виктором Задворновым, тогда еще студентом Киевского государственного педагогического института, делали общее дело - я был художественным руководителем, а Виктор Викторович - директором студенческого театра эстрадных миниатюр, а по совместительству капитаном команды КВН филологического факультета «Словесник». Студенты, как известно, народ творческий: самостоятельно писали сценарии, вживались в роли, рисовали декорации. Мой театральный опыт пригодился тогда, когда нужно было делать постановку веселой студенческой пьесы. В результате получился хороший спектакль. А знаете ли, творческие победы, участие в одном успешном спектакле очень сближают людей. В нашем случае, на всю жизнь! Я очень горжусь и мне очень радостно от того, что Виктор Викторович помнит это и продолжает наши дружеские отношения, используя, так сказать, служебное положение.

    - Вы недавно представили свое второе дополненное издание книги «Світлі душі театру». Готовите ли продолжение?

    - Я сейчас мечтаю о другом - хочется создать некое пособие для студентов, которые овладели техникой сценической речи, но предстали перед вопросом: «А что делать дальше»? В общем-то, хочу создать такое пособие для них о том, как быть интересным. Книга должна состоять из моих воспоминаний о мастерах, которых я слышал и знаю, как именно они добивались такого высокого уровня мастерства. Например, Дмитрий Николаевич Журавлев. Что он делал, почему был так интересен, как он «брал» зрителя? Расхожую мысль писателей ХIХ века «Все мы вышли из гоголевской «Шинели»» можно перефразировать в «Мое поколение вышло из творчества Журавлева, его опыта». Ну и конечно, коснусь впечатлений от чтецких вечеров Сергея Юрского, Михаила Казакова, Вячеслава Сомова, Ростислава Ивицкого, Анатолия Паламаренко, Бориса Лободы.

    Сейчас я доучиваю текст сценария для телепередачи о народном артисте СССР, украинском актере театра и кино Дмитрии Милютенко. Так же хочу в этом году записать программы на телеканале «Культура» о народных артистах Украины Валерии Сиваче и Анатолии Пазенко.

    - Олег Васильевич! В день Вашего юбилея хотим поздравить Вас, пожелать здоровья, творческих успехов и дальнейшего сотрудничества с газетой «Рабочее слово». Надеюсь, что благодаря нашей сегодняшней беседе читатели и почитатели Вашего таланта узнают больше об Олеге Комарове.

    Подарок - на всю оставшуюся жизнь! Паровоз. На память о Юго-Западной.

    Елена Микитенко, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Досвід спільної роботи


    Весна на колії

    Для колійників Козятинської колійної машинної станції №120 (КМС-120) цьогоріч роботи з модернізації залізничної магістралі розпочалися з перших днів квітня на перегоні Попільня - Брівки. Саме на цій дільниці магістралі протягом двох тижнів козятинські колійники разом зі своїми колегами з колійної машинної станції №79, чиї фахівці також задіяні на модернізації залізниці, виконають весь комплекс робіт на парній колії перегону і на самій станції Попільня.


    Монтер колії Олексій КОГУТЯК - «Зробіть краще, ніж я»

    - Загалом нам необхідно виконати роботи на майже чотирьох кілометрах магістралі, - говорить начальник КМС-120 Олександр СТРАТІЙЧУК. - Розпочали із заміни рейкошпальної решітки. Першого ж дня робіт уклали трохи більше одного кілометра нової. Решта - вже у найближчі три-чотири дні. Потім буде перекриття новими плітями безстикової колії. Тож працюємо за графіком. Весь комплекс робіт плануємо завершити до середини квітня.


    Складач поїздів Артем ШЕРЕМЕТ - «Головне - охорона праці!»

    Тут, на модернізації магістралі, працюють цими днями й бригади зв’язківців та енергетиків Фастівських дистанцій електропостачання, сигналізації та зв’язку, фахівці деяких інших підрозділів залізниці, що забезпечують, передусім, роботу колійних комплексів.


    Машиніст крана Дмитро БЛИЗНЮК - «А ви бачили світанки над колією?!»

    - Я вже вдруге працюю з козятинськими колійниками на модернізації дільниці нашої дистанції сигналізації та зв’язку, - говорить старший механік СЦБ Фастівської дистанції сигналізації та зв’язку Микола ОБУЩАК. - Минулого року це було на станції Брівки. І от тепер вже тут, поблизу Попільні. Тож, можна сказати, маємо досвід спільної роботи. І проблем у взаємодії не виникає.


    Сигналіст Юрій ЛУКАСЕВИЧ - «Дотримуйтесь правил технічної експлуатації»

    Немає їх і у місцевих колійників дільниці №2 Фастівської дистанції колії, що також допомагають козятинцям у проведенні цих робіт. Хоча, як зазначив начальник дільниці Віктор ГАЄВСЬКИЙ, основне завдання з поточного утримання колії їм також доводиться виконувати.

    Тож роботи з модернізації залізниці триватимуть і надалі.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Гірка трава полин

    26 квітня 1986 р. увійшло сумною сторінкою в нашу історію. Кожного із нас торкнулась чорним крилом атомна трагедія. І ми низько вклоняємось тим, хто не задумуючись, кинувся у бій із невидимим монстром. Серед них були і ті герої, про яких ми дізнаємося згодом - скромні, мужні, а перед навалою цезію та стронцію й відчайдушні. У перших лавах ліквідаторів аварії на ЧАЕС, котрих покликав Погребищенський військкомат Вінницької області, був і Євген ВОВЧЕНКО.

    І хоча зовні Євген Адамович - красивий, мужній, спортивний чоловік, та чорнобильська біда щодня нагадує про себе: то у суглобах заскрегоче стронцієм, то у судинах і серці загальмує цезієм… Адже тоді, 1986 р., йому довелося боротися з невидимим ворогом довгих два з половиною місяці, а на той час сержантові радянської армії було всього 22 роки. За сумлінну службу військовою частиною було відправлено Лист подяки керівництву Козятинської дистанції колії, куди після повернення ліквідатор пішов і далі працювати. Керівництво відразу звернуло увагу на відповідального працівника, відтак Євгена Адамовича було призначено на посаду бригадира колії, на якій пропрацював майже 21 рік і жодного разу не отримав навіть зауважень, адже звик сумлінно трудитися. Та й робота, як каже він сам, вельми відповідальна: залізницею їдуть звідусіль чиїсь батьки, діти, рідні, знайомі…

    25 КВІТНЯ ЄВГЕНУ АДАМОВИЧУ ВИПОВНИЛОСЯ 50 РОКІВ. Свій ювілей він зустрічає з вагомими здобутками: має сина Олександра, який працює архітектором-геодезистом у далекому Петербурзі, доньку Тетянку - майбутнього лікаря Збройних сил України. А завжди поруч із люблячим чоловіком - дружина Таїсія, разом із якою залізничний стаж становить 54 роки. А щасливих років подружнього життя вони і не лічать: головне - кохання без строку. Не стоїть він осторонь і громадського життя. Як депутат Адамівської сільської ради уже дві каденції піклується про добробут односельців і захищає їх права.

    Тож з нагоди золотого ювілею хочеться побажати Євгену Адамовичу, цьому мужньому громадянинові, міцного здоров’я, сімейного затишку, добробуту, довголіття і радості в подальшому житті! З роси і води!

    Марина ЖМАЧЕНКО, ст. Коростень

    «Рулить» київська влада

    Заборгованість облдержадміністрацій за перевезення пільговиків у приміських поїздах за І квартал 2014 р. перевищила 58 млн. грн.

    З січня по березень 2014 р. у приміському сполученні залізниці України перевезли пасажирів пільгових категорій на 72 млн. грн., а отримали від облдержадміністрацій компенсацій 14 млн. грн. або лише 19,7%.

    На сьогодні рівень розрахунків із залізницями за пільговиків вкрай низький. Найбільша заборгованість у Києва, Київської та Чернігівської областей. Зокрема, найбільше коштів за результатами трьох місяців 2014 р. недоотримала Південно-Західна залізниця - 18,5 млн. грн., яка перевезла пільговиків на суму майже 21,3 млн. грн. (компенсовано лише 13,3%). Це пояснюється заборгованістю Київської міської та обласної державних адміністрацій: лише за І квартал цього року КМДА повинна відшкодувати Південно-Західній залізниці 7 млн. грн. (без урахування перевезень «міською електричкою»), а перерахувала 0,45 млн. грн.; Київська область отримала послуг із перевезення пільгових категорій населення на 6,4 млн. грн., а відшкодувала залізниці лише 0,83 тис. грн.

    ...На залізничному транспорті в повному обсязі надається пільговий проїзд 26 категоріям громадян, що становить понад 70% від усіх перевезених пасажирів у приміському сполученні. Постійна заборгованість залізницям України за перевезення пільговиків, стабільно низький рівень покриття витрат доходами у приміському секторі - ця негативна тенденція зберігається із року в рік і не дає змоги вчасно та у необхідній кількості оновлювати застарілу техніку. Рівень спрацювання приміського рухомого складу залізниць України складає: електропоїздів - 80,3% і дизель-поїздів - 93,1%.

    Відповідно до Статті 9 закону України «Про залізничний транспорт» для захисту інтересів окремих категорій громадян на пасажирських перевезеннях, у тому числі приміських, можуть передбачатися пільгові тарифи. Збитки залізничного транспорту загального користування від їх використання відшкодовуються залізницям за рахунок державного або місцевих бюджетів залежно від того, яким органом прийнято рішення щодо введення відповідних пільг.

    За матеріалами прес-центру Укрзалізниці

    Локомотивы жизненных дорог

    Редакция газеты железнодорожников продолжает публиковать материалы о лучших машинистах и машинистах-инструкторах железных дорог Украины. Сегодня речь пойдет о бывшем машинисте-инструкторе почетном железнодорожнике Анатолии Илюхине из локомотивного депо Казатин Юго-Западной железной дороги.

    Ознакомившись с жизненным опытом этого интересного человека, можно проследить за ходом внедрения тепловозной и электровозной тяги на дорогах бывшего Министерства путей сообщения СССР (МПС). Речь пойдет об Анатолии Илюхине.


    А. ИЛЮХИН работал на этом локомотиве.

    Сейчас Анатолию Андреевичу 84 года. До выхода на заслуженный отдых А. Илюхин работал машинистом-инструктором по обучению локомотивных бригад в локомотивном депо Казатин. А еще ранее - заместителем начальника этого же очень известного и важного депо на Юго-Западной магистрали. Автору этих строк в начале 70-х гг. прошлого столетия посчастливилось работать машинистом во вновь созданной комсомольско-молодежной колонне локомотивных бригад под руководством машиниста-инструктора А. Илюхина. Колонна была одной из лучших не только в депо Казатин, но и неоднократно занимала первые места в трудовы соревнованиях дороги.

    ОТ РЕДАКЦИИ. Комсомольско-молодежные коллективы - ремонтные бригады, локомотивные колонны, участки, цеха - явление достаточно распространенное во времена СССР. Высокой чести удостаивались те молодые производственники, которым доверялось работать именно в комсомольско-молодежном подразделении. Уважение среди коллег всегда очень ценилось. Такова история.


    Колонна Анатолия Илюхина (Анатолий Андреевич на фото с кубком) с Петром Кривоносом
    во время вручения диплома и кубка победителей соревнования среди колонн дороги в 1980 г.

    ЦИКЛ ИСПЫТАНИЙ

    После окончания Калужского техникума ж.д. транспорта, по редкой на то время специальности «тепловозное хозяйство», Анатолий Илюхин в далеком 1951 г. по распределению попадает в локомотивное депо Верхний Баскунчак Приволжской железной дороги на должность помощника машиниста. Здесь он начинает работать на одном из первых серийных тепловозов ТЭ1, получает как один из первых локомотивщиков неоценимый эксплуатационный опыт работы на тепловозах серий ТЭ1,ТЭ2. А далее, как первопроходца тепловозной тяги, его в 1953-м переводят работать на Дальневосточную железную дорогу (в депо Смоляниново). Именно здесь ему приходилось в необычных климатических условиях работать уже машинистом на этих же сериях тепловозов. А также на первых тепловозах новой серии ТЭ3. Сложный профиль пути хорошо помог протестировать и испытать только что поступившие на дороги локомотивы на дальневосточных участках, наиболее распространенных в следующие годы тепловозы серии ТЭ3. Эксплуатационную практику на этих участках успешно прошли и первые машинисты, среди которых был и Анатолий Илюхин. Особенно запомнился Анатолию Андреевичу цикл испытаний тепловоза и возможность его работы в туннеле, проложенном глубоко под рекой Амур…

    После чего в 1954 г. уже опытного специалиста-тепловозника А. Илюхина (а ему в ту пору было все 24 года!) перебрасывают в Казахстан - во вновь созданное депо Джусалы. Это предприятие создавалось в степи по обслуживанию вновь строящегося ныне известного во всем мире космодрома Байконур…. Здесь также работали новые тепловозы серии ТЭ3, хорошо знакомые А. Илюхину. Анатолий Андреевич два года проработал в этом небольшом депо заместителем начальника (в одном лице, как по ремонту, так и по эксплуатации). Вот когда получил хороший опыт работы руководителя.

    Далее судьба приготовила ему еще один поворот - в 1958 г. ему предложили работать машинистом-инструктором в депо Красноуфимск Горьковской магистрали, где он трудился около четырёх лет вместе с начальником депо П.И. Кельперисом, который позже длительное время работал в МПС - заместителем и начальником главного управления локомотивного хозяйства.

    КАЗАТИН - В СЕРДЦЕ

    Депо Казатин. Шел 1962 г. На Юго-Западную ж.д. начали поступать первые тепловозы серии ТЭ3. А. Илюхину, как опытному эксплуатационнику, который уже имел значительный опыт работы на тепловозах серий ТЭ1,ТЭ2, ТЭ3, украинские коллеги предложили сменить прописку с Урала на г. Казатин. Как он объясняет, работа около 10 лет в условиях сурового климата Казахстана и Урала сказалась и на здоровьи. К тому же подрастали дети, захотелось для них и себя создать более благоприятные условия жизни. Вот и согласился на переезд прекрасный семьянин.

    Попал Анатолий Илюхин в Казатин 23 февраля 1962 г. начальником депо в то время был В.А. Кузьменко, который тут же зачислил Анатолия Андреевича на должность машиниста-инструктора тепловозной колонны. В то время в депо находился всего один тепловоз ТЭ3-№537. Да и тот нередко простаивал на неплановых ремонтах. Замечу, до этого депо работало только на паровозной тяге. Поэтому специалистов-тепловозников с подобным уровнем знаний и опыта здесь еще не было. Тут же А. Илюхину пришлось активно включиться в освоение тепловозной тяги. Именно тогда начались испытания тепловозов, освоение методики устранений неисправностей на локомотивах, обучение локомотивных бригад вождению новой техники… Уже через несколько месяцев в депо появилось более десятка тепловозов означенной серии: было налажено регулярное поступление мощных машин этой серии производства отечественных заводов. Приходила техника и из других депо, сменяя паровозный парк. Протяженность плеч обслуживания тепловозами по сравнению с паровозами значительно увеличилась; в сфере обслуживания локомотивными бригадами появились такие участки как: Казатин - Фастов - Мироновка, Казатин - Шепетовка, Казатин - Жмеринка.

    Но уже в 1963 г. в депо пришли первые электровозы серии ВЛ60. Вначале они попали в оборотное депо ст. Мироновка и работали на вновь электрифицированном участке Мироновка - Фастов. А затем эти локомотивы пополнили парк и основного депо Казатин. Запомнилась Анатолию Андреевичу знаменательная дата - осень 1964 г.: по станции Фастов-1 после завершения электрификации участка Фастов - Казатин начальником дороги Петром Кривоносом был открыт электровозный ход, прошел первый поезд с электровозом серии ВЛ60 под управлением Героя социалистического труда машиниста Д. Павленко и машиниста-инструктора А. Илюхина. В подготовке первых электровозников депо и дальнейшего освоение новой техники Анатолий Илюхин также принимал активное участие.

    После полной электрификации направления Донбасс - Карпаты в 1963 - 1966 гг. началось интенсивное движение поездов. Депо Казатин испытывало острую нехватку локомотивных бригад и электровозов. Как быть? Здесь, через дорожную школу машинистов, началась массовая переквалификация их с тепловозной и паровозной тяги - на электровозы. А в 1966 г. из местного профтехучилища в депо Казатин пришло две группы выпускников. Это был выпуск первого набора помощников машинистов электровоза, среди которых был и автор этих срок.

    Еще более 10 лет (период 1964 - 1974 гг.) в депо параллельно работали все виды локомотивной тяги. А именно: паровозы (на участке Казатин - Погребище), тепловозы. Главный ход обслуживался электровозной тягой. В это непростое время (1967 г.) А. Илюхина назначают на должность заместителя начальника депо по эксплуатации, где он более пяти лет успешно обеспечивал процесс перевозок.

    В дальнейшем на протяжении 14 лет (с 1972 по 1986 г.) Анатолий Илюхин успешно работал машинистом-инструктором: возглавлял поездную колонну, готовил молодых машинистов, осваивал вместе с ними новые серии электровозов: ВЛ80К, ВЛ80Т, ЧС4,8 и тепловозов: ЧМЭ3, М62, 2М62у. В общей сложности в неспокойной, но очень необходимой, должности машиниста-инструктора, Анатолий Андреевич проработал более 23 лет.

    ДОРОЖИТ ДРУЖБОЙ

    Вспоминая годы освоения новых локомотивов, Анатолий Андреевич дорожит дружбой со своим коллегой машинистом-инструктором Ю. Надольским, с которым знаком с момента начала работы в депо (а это более 50 лет). Кстате, сейчас Юрию Дмитреевичу Надольскому идет 90-й год. Вспоминает о своих друзьях - «золотом фонде депо Казатин»: А. Массе, А. Дзяковиче, В. Рыбачке, П. Шевченко; и уже о своих учениках машинистах-инструкторах: В. Давидюке, Е. Буравском, А. Сердуниче и других. Все друзья и ученики уже на заслуженном отдыхе, но встречаются и общаются регулярно…

    Многие знакомые и друзья Анатолия Андреевича отзываются о нем, как о человеке с положительной энергетикой, трезво мыслящем, знающем и добрым человеком, который и сейчас является наставником для молодого поколения локомотивщиков, примером специалиста и Гражданина с большой буквы.

    Анатолий Посмитюха, инженер, г. Киев, Фото из семейного архива А. Илюхина

    Національний музей «Чорнобиль»

    Ядерна аварія на Чорнобильській АЕС увійшла в історію людства як найбільша, масштабна радіоекологічна катастрофа ХХ століття. Проблеми, породжені нею, не мають аналогів і відрізняються від інших відомих у світі природних та техногенних катастроф. Вони досі є проблемами сьогодення і, на жаль, будуть нагадуватимуть про себе й нашим нащадкам. Історію тих трагічних подій зберігає Національний музей «Чорнобиль», який відкрився 25 квітня 1992 р. у 100 км від епіцентру катастрофи.


    Музей розташовано на столичному Подолі в історичному будинку старовинної пожежної вежі будинку пожежної каланчі - пам’ятнику архітектури початку ХХ ст. (архітектор Е.П. Брадтман), що входить до архітектурно-історичної охоронної зони заповідника «Стародавній Київ». Ця столітня будівля спеціально реконструйована для музею пожежними Київщини - першими учасниками ліквідації наслідків вибуху ядерного реактора ЧАЕС у 1986 р. Його перша експозиція налічувала лише 200 експонатів, присвячених подвигу пожежних у Чорнобилі. Сьогодні ми представляємо майже 7000 експонатів. Вони передають хроніку катастрофи та розповідають про неймовірні зусилля людей багатьох професій з ліквідації її тяжких і довготривалих наслідків. Всі експонати автентичні, пройшли очищення та дезактивацію. Інформація у музеї зібрана з першоджерел. У 1996 р. Указом Президента України музею надано статус національного. За 20 років його існування тут побували більше мільйона людей з 95 країн світу.

    ПІД ГРИФОМ «ТАЄМНО»

    Місія музею - допомогти людству усвідомити масштаби чорнобильської аварії через долі тисяч людей - її учасників, свідків і жертв; визнати необхідність примирення між людиною, наукою і технологіями, які поставили під конкретну загрозу існування людської цивілізації та самої планети Земля; осмислити уроки трагедії у всіх сферах життя, не дати світові можливості забути ці уроки; стати застереженням поколінням наступного тисячоліття. Девіз музею «Est dolendi modus, non est timendi. Є межа у печалі, тривога не має межі» зустрічає відвідувача у входу до експозиції.

    Але не відразу, не за один рік, було створено таку експозицію, яка відповідала б поставленим цілям. На те була низка причин. Головна з них - гриф «Таємно», який поширювався на всю інформацію про аварію, її причини, наслідки, заходи щодо ліквідації, включаючи не тільки документи, а й розповіді людей - учасників та свідків тих подій. За перші п’ять років існування музею, на шляху до головної мети, ми зробили декілька реекспозицій, змінили інформаційну спрямованість, а не тільки зовнішність.

    Сучасна експозиція, що розміщена в кількох залах загальною площею біля 1100 м2, налічує понад сім тисяч експонатів. У 1992 р. їх було тільки дві сотні.

    Розкриті документи, карти з грифом «Таємно», фотографії, спеціальні дозиметричні прилади, друковані видання того часу, захисні костюми, історичні реліквії із Чорнобильської зони відчуження та інші унікальні експонати, зібрані науковцями музею, змушують замислитися про найболючіші проблеми сьогодення, серед яких екологічні, соціальні, духовні збитки, заподіяні катастрофою. Численні матеріали свідчать про героїчні дії ліквідаторів, які рятували Землю від страшного лиха, не шкодуючи свого здоров’я і навіть життя.

    Чимало представлених у музеї документів оприлюднено вперше. Вони допомагають по-новому, ширше осягнути планетарний масштаб Чорнобильської біди, яку слід розцінювати як останнє застереження людству, як найпереконливіший заклик до ядерного роззброєння, спільної боротьби за екологічну чистоту планети, пріоритет загальнолюдських цінностей у розвитку світового співтовариства.

    Велику роль у нашій експозиції відіграють художньо-емоційні, філософські уяви-інсталяції, які несуть значне тематичне навантаження, допомагають глибше осмислити загальнолюдську трагедію ХХ сторіччя. Поява таких символічних уяв - результат спільної роботи наукового колективу та колективу художників, спільних пошукових експедицій у Чорнобильську зону відчуження - місце, де призупинилося життя.

    Один з таких яскравих образів - символічна Чорнобильська дорога - вхід у музейну експозицію. Уздовж дороги над нашими головами, ніби у нашій пам’яті - дорожні покажчики, на яких назви 76 міст і сіл України, які пішли в небуття, стерті з обличчя землі радіацією.

    ДОРОГА ДО ХРАМУ

    Дорога веде нас до храму, храму у нашій душі. Якщо ми пройдемо цією дорогою до кінця, ми зможемо глибоко усвідомити наші помилки на цьому шляху і, можливо, у майбутньому не повторювати їх знову. Про такі помилки нагадують фотографії з 70-річної історії колись могутньої держави, яка знущалася над власним народом, будувала гіганти індустрії на його кістках, знищувала цвіт власної науки, руйнувала вікову духовну культуру народу, намагаючись підмінити її «моральным кодексом строителя коммунизма», а сама сповідувала подвійну мораль.

    Фотографії народжуються з символічного іконостаса, в основі якого - фрагменти справжніх іконостасів Воскресенської церкви (1760 р., с. Товстий Ліс) та церкви Архістратига Михаїла (сер. ХІХ ст., с. Красне), що привезені науковими співробітниками музею з Чорнобильської зони відчуження. Воскресенська церква - найдревніша з тих, що збереглися на Поліссі - пограбована мародерами і згоріла дощенту у травні 1996 р. разом із селом Товстий Ліс. Але її душа залишилася у музеї «Чорнобиль». Двері іконостаса обплутано колючим дротом, на якому висить знак - жовтогарячий трилисник «Обережно, радіація!». У порожніх очницях іконостаса - фігури в захисних костюмах і респіраторах.

    У центрі залу на «п’ятаку» атомного реактора Чорнобильської АЕС (плиті біологічного захисту реактора, яка злетіла у повітря у квітні 1986-го) установлено покров з церкви Архистратига Михаїла (сер. ХІХ ст., с. Красне, Чорнобильська зона відчуження), під яким замість купелі, де благословляли народження нової людини, рухається поліський човен - символ Ноєва ковчега. Згідно з Біблійним текстом саме він врятував земне життя під час Всесвітнього потопу, а Чорнобильська трагедія свого роду - теж потоп, під час якого ми намагаємося врятувати наше майбутнє - дітей. У цьому човні залишили свої улюблені іграшки діти, народжені у постраждалих та ліквідаторів після катастрофи.

    Над покровом та човном з дитячими іграшками розпростерли свої крила два ангели: білий і чорний, добро і зло, їх вічна боротьба. Що переможе? Під крилами білого ангела, ніби під його захистом - портрети наших дітей, народжених після катастрофи та мимоволі ставших її заручниками. Фотографії на крилах чорного нагадують про нашу новітню історію останніх 70 років, висвітлюють причини суперечності.

    Музейна експозиція оснащена сучасними аудіовізуальними, електронними інформаційно-довідковими технічними засобами, які розширюють хронологічні та тематичні рамки музею, підсилюють достовірність існуючої експозиції. До уваги відвідувачів діюча трифазова діорама «Чорнобильська АЕС до, під час та після аварії», яка створює ефект вашої присутності на місті подій. Також ви маєте змогу ознайомитися із діючим макетом працюючого на виробництво електроенергії 4-го енергоблока ЧАЕС, електронною «Книгою пам’яті учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» (до якої увійшли імена понад 6000 ліквідаторів), унікальними відеоматеріалами, комп’ютерними програмами про катастрофу та її наслідки.

    З початку 2010 р. наші відвідувачі мають можливість прямо у експозиційних залах працювати з мультимедійними науково-допоміжними інформаційно-пошуковими системами, які встановлені на декількох інформаційних сенсорних терміналах і охоплюють різну тематику з історії Чорнобильської катастрофи. Системи доступні двома мовами - українською і англійською, у подальшому ми плануємо розширити кількість мов. Робота з поповнення систем інформацією постійно триває. Наш музей був першим подібним закладом в Україні, який впровадив сучасні інформаційні технології у музейну експозицію. Це стало можливим завдяки гранту, який музей одержав від Уряду Японії у жовтні 2009 р.

    Разом з постійно діючою експозицією, виставкові проекти у музеї і за його межами є особливою складовою всієї роботи науковців музею. У жовтні 2013 р. ми відкрили 115-у тимчасову тематичну виставку, серед яких багато міжнародних. Мета виставкових проектів - більш яскраво, більш детально висвітлити окремі аспекти низки Чорнобильських проблем, які хвилюють людей у даний час, дати відвідувачу можливість побачити їх з середини очима не тільки свідків, а й творчих особистостей - представників різних країн світу, подати громаді різні погляди на Чорнобиль та його наслідки.

    Для відвідувачів музей пропонує не тільки оглядові та тематичні екскурсії, а й уроки пам’яті, екологічні уроки, зустрічі з ліквідаторами, вченими, кінодокументалістами, письменниками, тут відбуваються конференції, диспути, відкриті дискусії, музично-поетичні вечори, конкурси, екологічні свята, відеосеанси тематичних хроніко-документальних і науково-популярних фільмів тощо.

    З КНИГИ ВІДГУКІВ МУЗЕЮ

    Гортаючи книгу відгуків музею, можна побачити враження відвідувачів з багатьох країн: тут є записи англійською, німецькою, японською тощо. Багато записів від українців і гостей з ближнього зарубіжжя. Ось деякі з них:

    «Желаем вам много посетителей. Это должны увидеть ВСЕ!»

    «Спасибо за то, что бережете память о трагедии!»

    «Спасибо! Я из Белоруссии, из Минска. Надеюсь, и в столице нашей Родины откроется музей Чернобыля. Так как эта большая трагедия коснулась и Беларусии.

    Виктория ЗУЙКОВА»

    «Очень хороший музей! Напоминает о трагедии и заставляет задуматься. Спасибо Вам!».

    «Дякую за незабутні враження!!! Ця трагедія повинна залишитися в душі кожного. Великий уклін співробітникам та людям, які створювали музей!!!»
     

    Анна КОРОЛЕВСЬКА, заступник генерального директора музею з наукової роботи, заслужений працівник культури України

    Цікаво вчитись в «Університеті третього віку»

    Минулий рік - це рік відповідальної роботи з втілення в життя ветеранською організацією рішень VI з’їзду організації ветеранів України (ОВУ) нової редакції Статуту ОВУ зі всебічного захисту законних прав, соціальних, економічних, вікових, а також інших інтересів ветеранів війни, праці, дітей війни, ветеранів військової служби і інших громадян поважного віку.

    Цей рік розгортання широкої, пропагандистської і просвітницької роботи з підготовки і проведення заходів, присвячених 70-річчю Перемоги в Великій Вітчизняній війни, 70-ї річниці визволення України, рік 70-ї річниці визволення Чернігівщини від німецько-фашистських загарбників.

    На обліку Чернігівської вузлової ветеранської організації перебуває 740 ветеранів. Із них учасників Великої Вітчизняної війни - 69, учасників бойових дій - 24, інвалідів - 59 осіб, ветеранів праці - 588, дітей війни - 189 чоловік. Рада ветеранів об’єднує 11 первинних ветеранських організацій, проводить свою роботу згідно з планом на півріччя.

    За 2013 р. проведено дві конференції, 15 засідань ради ветеранів, на яких були заслухані питання про роботу первинних ветеранських організацій вузла, про підготовку до святкування Днів Перемоги, визволення Чернігівщини, захисника Вітчизни, 8 Березня, ветерана, про втілення рішень VI з’їзду ОВУ, про виділення заяв на лікування в пансіонаті «Променистий» м. Євпаторія, в МЦРЗ «Хмельник», у Клубівці та інші.

    В пансіонаті «Променистий» за минулий рік оздоровлено 69 чоловік, у Клубівці, Хмельнику - два, за що ветерани вузла дуже вдячні керівництву Південно-Західної залізниці та Київської дирекції залізничних перевезень (ДН-1). Вузлова ветеранська організація два роки поспіль займала друге місце в огляді-конкурсі на кращу ветеранську організацію по ДН-1.

    Первинні ветеранські організації надають посильну матеріальну допомогу ветеранам. До Дня Перемоги учасникам бойових дій керівниками підприємств надано матеріальну допомогу.

    Згадаю про те, що 17 грудня 2013 р. проведено конференцію ветеранів вузла, на якій підбито підсумки роботи за минулий рік та поставлено завдання на 2014 р.

    Голова міської ради ветеранів Ірина ЧЕТВЕРТАК у своєму виступі відмітила, що вузлова організація ветеранів працює злагоджено і продуктивно і є однією з кращих ветеранських організацій як міста, так і області.

    А голова організації «Союз Чорнобиль» Олександр ОНИЩЕНКО вручив грамоти за активну допомогу організації начальнику моторвагонного депо Чернігів А. КРАВЧЕНКУ, голові первинної ветеранської організації моторвагонного депо Чернігів В. ЯНОВСЬКОМУ та машиністу А. ВАРАКИНУ. Заступник голови обласної ради ветеранів Микола ТИМЧЕНКО відмітив злагодженість і дисциплінованість вузлової організації ветеранів. Побажав успіхів у роботі, особливо приділив увагу патріотичному вихованню молоді.

    Також на конференції, за вказівкою організації ветеранів ДН-1, були приєднані до вузлової організації ветеранів вісім первинних ветеранських організацій вузла.

    Вузлова рада ветеранів тісно співпрацює з територіальним центром соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Новозаводського району м. Чернігова. Вся робота територіального центру та його відділень направлена на розширення переліку послуг та підвищення їхньої якості. В даний час надається 65 видів послуг. Систематично спільно з вузловою організацією проводиться обстеження матеріально-побутових умов проживання одиноких людей похилого віку, виявляються їхні потреби, вживаються заходи з їх реалізації. Одинокі, котрі потребують допомоги, взяті на облік.

    Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр імені Т.Г. Шевченка надав можливість переглянути безкоштовно майже весь репертуар театру. За 2013 р. ветерани вузла відвідували місцеві музеї: Чернігівський літературно-меморіальний музей, Чернігівський обласний історичний музей імені В.В. Тарновського і побували на тематичних лекціях.

    На базі територіального центру «Університет третього віку» ветерани вузла мають можливість поповнити знання, отримати потрібну інформацію щодо вирішення життєвих ситуацій.

    Активно проводиться медичне обстеження інвалідів Великої Вітчизняної війни, ЧАЕС, пенсіонерів.

    Тісна співпраця з керівниками підрозділів вузла, начальником станції Чернігів Миколою КУБИШКОМ, начальником моторвагонного депо Анатолієм КРАВЧЕНКОМ, головами профспілкових комітетів Вірою ОРІХ, Михайлом ТИМОШЕНКОМ, Тетяною ОВСЯНИК допомагає вирішувати наболілі проблеми.

    Не все ще зроблено. Необхідно дійти до кожного ветерана, особливо одиноких, котрі потребують допомоги, уваги!
     

    Михайло ВОВК, голова вузлової ради ветеранів ст. Чернігів

    Чи варто наражати медичний персонал на небезпеку?

    Слова медицина, лікарі і все, що пов'язане з цією сферою нашого життя, навіюють у багатьох якщо не сум, то відразу. Якщо не розчарування, то злість. І пояснень тому - чимало. Такою виявилась сучасність. Корупція, хабарі, кумівство. Та ще наше «всі дають (маю на увазі гроші), і я дам, а тож як до мене лікар буде відноситися?». Ой-йо-йо… Ще не одне десятиліття, мабуть, цю свідомість потрібно змінювати. І починати з себе. Не давати хабарі, не смітити в під'їзді, не лаятись із сусідами. Маючи власне «я», не нашкодити ближньому.


    Повернення з виклику.


    Лікар ПОЗ Оксана РАКІТІНА. «Тиск під контролем».

    ЗА МИТЬ ДО ТЕЛЕФОННОГО ДЗВІНКА

    Готуючи цей матеріал до друку, перегорнула чимало інтернет-сторінок з відгуками про роботу залізничного вокзалу ст. Київ-Пасажирський. Особливо медичного пункту. Скажу відверто: образ більше, ніж подяк. Мабуть, права авторка цитати Марія Ебнер-Ешенбах: «Лікарів ненавидять або через переконання, або з економії…»


    Старший фельдшер Марина БОГДАНОВА, завідувач ПОЗ Марина СЕРБІНА
    та фельдшер Євген ПИЛИПЕЦЬ. Скоро на виклик.

    Та мета нашого матеріалу переконати вас, шановні читачі, що є на залізниці чимало лікарів, яких шанують і цінують. Робота пов’язана з ризиком, душевним та фізичним напруженням. В їхньому житті бувають моменти, коли хочеться забути про все, що бачив і відчував. Хочеться не чути криків від тих, хто втратив близьку людину. А бувають миті, коли життя людське врятовано. Це, коли ти ніби закохався, готовий обійняти весь світ, немов ти врятував самого себе. Між цими двома паралелями й проходить життя працівників пункту охорони здоров’я (далі - ПОЗ) ст. Київ-Пасажирський.

    «Працівники у нас тут найкращі, ми в усьому намагаємось їм допомогти. Адже їх робота - як на передовій, не хочеться вживати таке порівняння, лінії фронту», - запевнили нас головний лікар Леся ДРОФА та Ярослав КЛЕБАН, заступник з поліклінічної роботи дорожньої клінічної лікарні ст. Київ (ДКЛ-2), якій цей пункт охорони здоров’я підпорядковано.

    «Наш пункт працює цілодобово, - розповідає нам завідувачка Марина СЕРБІНА. - Обслуговуємо пасажирів залізничного транспорту, працівників вокзалу, людей, які опинились на вокзалі та потребують невідкладної допомоги. З увагою відносимось і до асоціальних категорій громадян. На зміні працює лікар, фельдшер, санітарка, старший фельдшер та завідувач. Колектив складається із 17 осіб. А ще до цього дружнього гурту прикріплені носії, які допомагають зняти або посадити на поїзд людину, дитину». Марина Вікторівна перераховує випадки, на які доводиться реагувати щозмінно: запаморочення, гіпертонічні кризи, пневмонії, інфаркти, інсульти, травми, забої, кровотечі, пологи, отруєння від вживання сурогатів алкоголю та неякісних харчових продуктів та інше. Так, дійсно справжніми лікарями стають саме тут, подумалось. Найбільшої практики і найрізноманітнішої етиології (причини виникнення хвороб - ред.) годі де й набути чи побачити.

    - Як з усим цим справляєтесь? - цікавлюся.

    - Оглядаємо, ставимо попередній діагноз, надаємо першу невідкладну допомогу і у разі необхідності госпіталізуємо. У нас є прямий телефонний зв’язок зі «швидкою» невідкладною допомогою. Викликаємо бригаду, і «швидка» вирішує через відділ госпіталізації, в яку лікарню доставити хворого.

    - А як з медичним та апаратним забезпеченням?

    Марина Вікторівна відкриває шафу, де зберігаються електрокардіограф, дифібрилятор, укладка на випадок поїзної травми та пологів. Показує нам шафи з медикаментами, перев’язочним матеріалом. А згодом розглядаємо «місцеве господарство»: дві палати, ізолятор, перев’язочний кабінет, маніпуляційну, стерилізаційну.

    - У день - до 50-60 звернень та до 10-15 викликів на територію і до поїздів, - продовжує розповідь Марина Вікторівна. - Найчастіше звертаються переважно люди віком за 50-60 років з підвищеним артеріальним тиском.

    За якусь мить лунає телефонний дзвінок. Марина Вікторівна перериває нашу розмову і уважно слухає. Записує до журналу виклик: платний туалет, жінка… Швидко збираємось, лікар і фельдшер, захопивши сумку з необхідним, біжать попереду. Заходимо до туалету. З’ясовуємо, виклик зробив охоронець, який поскаржився, що дуже бліда жінка вже понад годину не виходить з туалетної кімнати. Бригада заходить туди, жінка років 60-ти, дійсно досить бліда, копошиться біля своїх пакунків. На запитання лікаря відповідає чітко і каже, що нещодавно перехворіла на пневмонію. Бліда шкіра, мабуть, - наслідок низького гемоглобіну. За одягом і пакунками стає зрозуміло - безхатченко.

    Що мав би зробити у даному випадку охоронець? Принаймні, мав би, хоча б якщо не сам (бо той нас запевняв, що йому «не положено» заходити в дамський туалет), то з касиром-жінкою, яка працює у туалеті, зайти та розпитати жінку. Про що? Чи потрібна їй медична допомога? Неправдивий виклик - це саме те, що заважає працювати та надавати допомогу людині, яка її потребує.

    «ХОРОШИЙ» ВИПАДОК - ПОЛОГИ В ПОЇЗДІ

    Під час цього виклику ми знайомимось із фельдшером ПОЗ ст. Київ-Пасажирський Євгеном ПИЛИПЦЕМ. Молодий хлопець працює лише рік, та вже, як каже сам, «бачив все, бо робота незвична, не легка, та вже звик і не уявляю своє життя без неї». Прошу згадати якийсь «хороший» випадок. Женя замислюється: «Гаразд. Нас з черговим лікарем-окулістом викликали в потяг на пологи. Пасажирка при надії. Тут зволікати неможливо. Швидко зібравши все необхідне, ми прибули у вагон. Тут теж серед пасажирів виявився лікар, і ми втрьох прийняли пологи. Молоді 19-річні батьки щойно народженого хлопчика, відверто сказати, були у шоці. Їхали народжувати до столиці, та не доїхали. Одразу ж з потяга ми викликали «швидку», яка і доставила їх до пологового будинку вже з немовлям».

    ПИТАННЯ РУБА: ОХОРОНЕЦЬ БОЇТЬСЯ?!

    Часто працівники медпункту виходять на так звані «поїзні травми» - травмування на коліях. А також травми під час подорожі у поїзді. Через необдумане зривання стоп-крана виникають непередбачувані наслідки - люди падають з полиць. Обстрілювання підлітками вікон поїзда, заради розваги, камінням - теж має негативні наслідки, насамперед, для пасажирів.

    Серед таких важких випадків, на які потрібне миттєве реагування, на превеликий жаль, існують й просто, так би мовити, псевдовиклики! На один з яких ми і потрапили. Охорона вокзалу досить часто викликає медиків, щоб… розбудити людину. Непрофесійність охоронців, безвідповідальність у цей час може слугувати виправданням відсутності лікарів у потрібному місці. Звичайно, це безглуздо, але це явище існує. «Охоронець боїться» - словосполучення несумісне, на нашу думку.

    Коли вже мова зайшла про охорону, то варто зауважити, що медпункт співпрацює з вокзальною міліцією та службами охорони вокзалу, проте власної охорони не має. Хоча неодноразово звертались із цим питанням до відповідальних осіб. Адже бували випадки нічної облоги. Вночі, як правило, до медпункту приходить багато нетверезих людей, кримінальних елементів, психічно хворих, які не контролюють себе. Тож і доводиться захищатися самотужки, стримуватися, не реагувати на погрози та нецензурну лайку. Питання руба. Наражати медичний персонал на небезпеку?!

    «У ВІДПОВІДЬ - «ДІПРЕШЕН!»

    Трохи розбалакались і про життя-буття. Нас запрошують на другий поверх, де розташоване побутове приміщення для працівників. Тут є холодильник, мікрохвильова піч, електрочайник, душова кабіна, мийка, шафа для одягу та взуття. За великим столом - чайний сервіз, на стіні - рідний прапор. Затишно та комфортно. Наша розмова стає менш офіційною. Медики розповідають, що були курйозні випадки, коли пасажири приводили для надання допомоги (заспокоєння) братів наших менших - собак, приносили коробки з котами з проханням: «Дайте щось Мурчику, щоб зайти в поїзд».

    «Досить багато цікавих випадків відбувається з іноземцями. Адже їм також надаємо невідкладну допомогу. У нас є найнеобхідніший лексичний запас та книжка-розмовник, якою користуємося за потреби, - розповідає Марина Вікторівна. - Пригадую один виклик. У слухавці лунає: «Південний вокзал. Погано жінці. Іноземка - француженка». Запитую, які симптоми, у відповідь - ДІПРЕШЕН!!! Вийшли, поспілкувалися, дали рекомендації, чим можна замінити її ліки, які вона забула в іншій сумочці».

    ЗВІДКИ У ПАСАЖИРА УСМІШКА?

    Згодом продовжуємо наше знайомство з роботою пункту охорони здоров’я у кабінеті старшого фельдшера Марини БОГДАНОВОЇ, яка працює вже 11 років. «Особливість та складність нашої роботи полягає у тому, що якщо, наприклад, «швидка» допомога «бере» виклик, то займається власне цим викликом. У нас може бути одночасно декілька паралельних: і від чергового по вокзалу, і від чергових по станції, і від охоронної служби, і від пасажирів, і від начальника поїзда, - пояснює нам Марина Валентинівна. - Часу для того, щоб визначити, що важливіше, немає. Йдемо туди, звідки надійшов перший виклик. Трапляються випадки, коли доводиться пояснювати, чому діяли так, а не інакше».

    Знаю з власного досвіду, як недовіра псує відносини. Прикро потрапити і в іншу пастку. Старший фельдшер розповідає, що все ж таки вона та її колеги довіряють людям, але часто відбувається так, що натикаються на обман. Почасти буває, що той, хто викликає допомогу, вважає своє «горе» найбільшим, у той час, як в іншому місці людина, можливо, стікає кров’ю. Сьогодні у Марини Валентинівни та її колег є можливість звернутися через газету до наших читачів з великим проханням: об’єктивно оцінювати ситуацію, діяти, позбавившись емоційного накалу; не турбувати медиків безкінечними телефонними дзвінками, тим самим недаючи їм можливості просто фізично вийти на виклик.

    Просимо детальніше розповісти про виклики в поїзд.

    «Якщо поїзд прохідний, дії такі: постраждалий звертається до провідника або до начальника поїзда, який зв’язується з черговим по станції. І ми отримуємо телефонограму на медичний пункт. Також це може бути виклик і за допомогою телефонного дзвінка на ПОЗ.

    Специфіка надання допомоги в таких випадках полягає у тому, що пасажир налаштований на кінцевий пункт призначення і, у більшості випадків, категорично відмовляється вийти з поїзда. Тоді надаємо першу невідкладну допомогу та зв’язуємось з медичними пунктами на наступних станціях й просимо проконтролювати стан хворого до станції призначення. Так супроводжуємо його у дорозі.

    Якщо ст. Київ-Пасажирський - кінцева зупинка, то маємо швидко прийняти рішення, зібрати анамнез (основний суб’єктивний метод дослідження хворого, що полягає в отриманні інформації про нього та його недугу шляхом розпитування - ред.) і у разі відмови від госпіталізації надати необхідну допомогу та рекомендації.

    Нашу бесіду перериває чоловік, на вік - років сорок. Як згодом з’ясувалось, пасажир з поїзда Київ - Львів звернувся за допомогою. Скарги на погане самопочуття, головний біль. Вимірявши тиск, температуру, оглянувши чоловіка, лікар ставить попередній діагноз та надає допомогу. На обличчі залізничного пасажира з’являється ледь помітна усмішка…

    МАТЕРІ-ЗОЗУЛІ

    Думаю, ніхто не буде заперечувати, що невід’ємним атрибутом будь-якого вокзалу, на жаль, і столичного також, є люди асоціальних категорій, так звані безхатченки. Без житла, роботи, а почасти і без моральних норм. Звичайно, таких людей, на мою думку, має десь прилаштовувати держава, адже вони можуть бути джерелом інфекційних хвороб, особливо, туберкульозу, банального педикульозу.

    Ще однією особливістю роботи персоналу ПОЗ на вокзалі ст. Київ-Пасажирський є велика кількість «глядачів» та тих, хто ловить гави. «Коли ти маєш зробити все правильно, ти мусиш ще й робити це під супровід коментарів від «знаючої публіки». Звичайно, заважають коментарі, диктофони, камери. «Буває, ми надаємо допомогу, - ділиться з нами своїми роздумами Марина Валентинівна, - а на нашому фоні дівчата фотографуються. Тому що: «Ну немає у них фото на фоні з лікарем!» Не абсурд? Вихованнячко підкачало, та й усе?!»

    Що найбільшою подією для медпункту, та й, мабуть, для всього вокзалу, є пологи, підтвердила нам старший фельдшер. Правда, не без гіркої нотки у голосі. Одні породіллі, а це здебільшого молоді матері, думають, що це зі мною не станеться НІКОЛИ! Проте є й такі, які цілеспрямовано приїздять на столичний вокзал без документів, без обмінної картки, щоб народити тут і… залишити дитину. Від таких слів у мене йде мороз по шкірі. Народить, покине, а вдома скаже, що втратила. Матері-зозулі. Мимоволі пригадуються знайомі сімейні пари, які десятками років лікуються від безпліддя…

    ЗАДУМАЛАСЬ НАД СУТТЮ ВИСЛОВУ АВІЦЕННИ

    Непередбачувані ситуації завжди вибивають з розміреної життєвої колії. Згодом аналізуєш все, що з тобою відбувалося і навіть сама собі дивуєшся. А що говорити, коли в стресовій ситуації опинилась хвора людина!

    За таких випадків поведінка буває дуже різною, в одну мить ти чуєш образи, лайку, погрози на власну адресу. І коли, незважаючи на все це, робиш свою справу - через декілька хвилин ця ж людина цілує тобі руки, розповідають нам у медичному пункті.

    До кабінету заходить молода жінка, простягає квитки та ще якийсь папірець. Згодом дізнаємось, донька з батьком після операції на нозі потребують допомоги при посадці на поїзд. А саме - палати, де він очікуватиме на прибуття, носія та візок. На 10-у колію чоловік потрапив вчасно і без зайвого нервового збудження…

    При вході з пункту охорони здоров’я звертаємо увагу на інформаційний стенд. Тут серед іншої інформації розміщено книгу скарг.

    - І часто вимагають? - запитую у Марини Валентинівни.

    - Досить часто, - ледь усміхаючись, говорить вона і додає, - зрозумійте мене правильно: це свого роду також терапевтичний засіб. Є така категорія людей, які, наприклад, не встигли на поїзд. Вони приходять до нас, як результат, з підвищеним тиском або іншими симптомами стресу і починають, хто «виписувати», а хто виговорювати свою образу… Тож правду кажуть, якщо хворому після розмови з лікарем не стало легше, то це не лікар?!

    Готуючи матеріал, задумалась над суттю вислову Авіценни, що лікар повинен володіти поглядом сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева. Можу з впевненістю сказати: усім цим володіє колектив професіоналів з пункту охорони здоров’я ст. Київ-Пасажирський. А побажати хочу, щоб реальністю стало продовження цієї цитати: «Лікар… повинен бути одягнений у багатий одяг, носити на руці дорогий перстень, мати найкращого коня, щоб думи про хліб насущний не відволікали його від турбот про пацієнта».

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    У переддень Великодня. На схилах київських Карпат та на столичному Закарпатті

    Ми - на екскурсії, яку присвячено святкуванню Пасхи у Закарпатському краї. Точні дані: експозиція «Соціалістичне село» - справжній мікрорайон, де розміщено оселі, збудовані згідно із архітектурними та народними традиціями, що застосовані зодчими з усіх областей України. На порозі будинку із с. Барвінкове (Барвінок - ред.), що в Ужгородському районі Закарпатської області (перевезено у 70-х рр. минулого віку), що відтворений за первозданною архітектурою, нас радо зустрічає у по-святковому прибраній оселі кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України Олег АНУФРІЄВ.

    За порогом нас зустрічає прекрасна пісня на слова Дмитра ПАВЛИЧКА:

    «Два кольори мої, два кольори,

    Оба на полотні, в душі моїй оба,

    Два кольори мої, два кольори:

    Червоне - то любов, а чорне - то журба».

    Це неповторний голос Квітки ЦИСИК - знаменитої американської українки.

    Годі журитися. Адже за мить звучить автентична музика веселих гуцулів. Вона панувала й заповнювала всі кімнати у невеличкому будиночку, який розміщено у Музеї під відкритим небом у столичному Пирогові.

    Під музичні акорди, що звучать з аудіодиску, слухаємо про звичаї та традиції мешканців Закарпаття біля стрімких притоків Ужа та Латориці.

    Про історію писанок як символу весняного свята Олег Миколайович розповідає найбільш цікаво. Саме з весною в оселях слов’ян готувалися до Великодня. Ранок року працелюбне жіноцтво Закарпаття присвячувало розпису писанок. Нині вважається, що створення цього родинного оберегу є суто великодньою традицією. Насправді це не так. У народі їх писали від Водохреща аж до Трійці.

    ЯКЩО ПРИДИВИТИСЯ ДО ОРНАМЕНТІВ, можна здогадатись, що тут в основі - різні символи. Усі вони мають свій час і місце у річному циклі. Разом з тим Великдень - один із енергетично найпотужніших періодів у календарі. Саме цей час жіноцтво максимально використовувало для написання писанок, в яких закодовували молитви за свій рід. Уявіть, молиться берегиня роду, згадує про секрети кожного орнаменту, переносить його на поверхню яйця-райця. Мета - захистити власну домівку, покращити здоров’я рідних, потурбуватися про добрий врожай і добробут родини.

    Придивляємося до інтер’єру веранди. Тут на вікнах - безліч оберегів, де поруч із віттям квітучих дерев пристосовано писанки. Отже, це не просто великодній сувенір. Могутній оберіг, а древні символи на ньому - ієрогліфи. Жінки, які розписують ними яйця, вірують, що таким чином можна достукатися до небес. Щодо тих писанок, які приготовано для подарунків, - вони чекають на гостей у красивих кошиках. Подарувати яйце - подарувати надію! Перетворювати звичайне куряче яйце (аж ніяк не магазинне, дієтичне, не запліднене - ред.) на чарівну писанку за старих часів уміла кожна слов’янська жінка. Хранителька домашнього вогнища повинна була з року в рік «оновлювати світ». Для цієї святої справи їй, окрім яєць, потрібні були: непочата вода, непочатий вогонь, нові горщики, нова полотняна серветка, бджолиний віск, свічка, фарби. Дослідники мистецтв Закарпаття стверджують: непочатий вогонь добував господар сім’ї, непочату воду господиня брала опівночі з семи джерел. Фарби добували з пелюсток квітів, кори, коріння і листя дерев.

    ЯК СТВЕРДЖУЮТЬ ДОСЛІДНИКИ, візерунки майстрині не вигадували, а списували з торішніх писанок - з року в рік, традиційно - від бабусь-прабабусь. А до предметів, причетних до приготування писанок, ніхто, окрім самої господині, не смів навіть торкатися. Кожному народу Бог відкривав свій символ, бо процес створення писанки мав певний магічний ритуал. До речі, як і рецепти та технологія приготування паски. Між іншим, великодній святковий хліб за звичаєм господиня випікала у чистий четвер або у передвеликодню суботу. У страсну п’ятницю цим ніколи не займались, бо гріх.

    А вже після відвідування церкви на Великдень свяченій пасці завжди раділи. Вживання освячених пасок у Світлу Седмицю у православних християн можна уподібнити вживанню старозавітної паски. Це на виконання канонів Нового Завіту. Сама форма паски несе великий одухотворений зміст. Так торжествує віра: апостоли, які звикли їсти трапезу разом з Господом, і після вознесіння Його на небо, відкладали частину хліба для Нього – і так представляли Його наче присутнім серед них. Той же сенс має і випечена віруючими паска. Освячуючи і куштуючи паски, прочани приймають Господа у власну оселю і серце кожного її мешканця.

    ЗА СЛОВ'ЯНСЬКИМИ ЗВИЧАЯМИ, від Великодня чекали на відродження природи. Так і у «нашій» оселі. У майже кожному приміщенні будинку із с. Барвінкове ви зустрінете букети із заквітчаним віттям. З далекого минулого зберігається ритуал весняного відродження на землі.

    На по-святковому прибраному столі у світлій веранді будинку панує букет з гілочок дерев, що вже квітнуть. Слов’яни вважали вербу символом родинного вогнища. Молодих обов’язково водили навколо куща лози. Верба, як обов’язкова складова квіткової композиції, - поруч із гілочками вишні, ялини, явору. Це символ того, що наступний рік має бути врожайним.

    Над вікном - дбалий господар розмістив цвіт калини, що прикрашений блакитно-жовтою стрічкою та писанками. Цей оберіг добре доповнює святкову композицію. З подібними прикрасами ми зустрінемося і у вітальні, і у спальні, і в дитячій кімнаті.

    Стилізовані меблі виробництва закарпатських червонодеревників зразка 70-х рр. минулого століття доповнюють сувенірні вироби та побутові предмети з липи, лози, соломи, кукурудзяного лика. Аби часу вистачило роздивитися все це багатство! Від мальованих мисок, тарелей, дзбанів, свічників-трійця ока не відвести.

    ЯКЩО СПРАВЖНІ ГОСПОДАРІ готувались до святкового розговіння, то на стіл подавався коштовний посуд, що визначається вишуканістю форм, цікавим орнаментним оздобленням. Розпис та блискуча емаль (полива) грає барвами у проміннях весняного сонця, що заглядає через мережені закарпатськими візерунками штори. Про природу візерунків на писанках розповісти сьогодні не вистачить газетних шпальт. Погляд чіпляється за дідуха - український оберіг, символ затишку та тепла, миру й злагоди у будь-якій українській родині.

    Килими, накривки, рушники, ліжники (ковдра - ред.). Кажуть, що у справжнього ліжника особлива енергетика. Вона передає силу гір і тепло рук майстра, а чергування природних кольорів позитивно впливає на зір. Крім цього, це чудове карпатське покривало відоме своїми цілющими властивостями при лікуванні радикуліту та простудних захворювань. Сила живої овечої вовни зробить свою справу - хворобу як рукою зніме, кажуть бувалі у бувальцях.

    НАШ ЕКСКУРСОВОД Олег Ануфрієв вкторе наголошує: «Саме в художніх народних виробах відтворювалась уява народу про красу і місце людини в природі, втілювалась одвічна ідея і прагнення зберегти для прийдешнього покоління традиції та народні промисли в побуті. Колекція, про яку ведемо мову, формувалася впродовж багатьох років чисельними науково-етнографічними експедиціями, працівниками музею.

    Перед тим, як сказати дбайливому господарю - кандидатові історичних наук О. Ануфрієву «До побачення», поцікавились, що варто складати у великодній кошик перед тим, як йти до храму. Як виявилось, крім паски, ковбаски й усілякої смакоти не варто до кошика вкладати алкоголь. Навіть славнозвісний кагор. Чому? У закарпатців похід із спиртним до храму не прийнятний.

    ВЕЛИКДЕНЬ. Цього дня православні християни святкують визволення через Христа Спасителя всього людства від рабства диявола і дарування життя і вічного блаженства. Як хресною Христовою смертю скоєно спокутування, так Його Воскресінням дароване всім віруючим вічне життя.

    На другий день Великодня разом із фотокореспондентом ми побували знов у Пироговому. Полив’яний понеділок тут празникували (слівце що раз по раз застосовувалось священиками та прочанами - авт.) весело, не зважаючи на чималенький дощ. Почули про таку прикмету: «Якщо на другий день Великодня буде ясна погода - літо буде дощове, якщо похмуро - сухе». Про те, як святкувалось під рясний київський дощ та про весняні кольори у Карпатах, що розташувались на території Національного музею народної архітектури та побуту України - у наступних номерах «Рабочего слова».

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    К 85-летию создания футбольного клуба «Динамо» (Киев). Легендарные капитаны. Последние в истории чемпионатов СССР

    АНДРЕЙ БАЛЬ - ПРОФЕССИОНАЛ ВЫСШЕГО КЛАССА

    Андрей Баль - чемпион мира и Европы, обладатель еврокубка, многократный победитель и призер других международных и внутренних соревнований. А еще - участник, как игрок и тренер, трех чемпионатов мира. Такие достижения - бесспорные свидетельства звездной стабильности Андрея Баля. Стабильность и надежность выделяли знаменитого спортсмена не только на футбольном поле. Он из тех, кого любят и уважают, кажется, все - болельщики, партнеры по команде, подопечные. Он любит, складывается впечатление, всех, всегда готов прийти на помощь, не афишируя этого и не надеясь на благодарность.

    Андрей Баль родом из небольшого поселка Роздола, расположенного в Николаевском районе Львовской области, где он появился на свет 16 февраля 1958 года.

    Футболом, несмотря на все трудности и потерю отца в раннем возрасте, Баль начал заниматься в местной ДЮСШ. Простой сельский парень и подумать тогда не мог, что спустя какое-то время золотыми буквами впишет свою фамилию в динамовскую футбольную летопись.

    Профессиональная карьера Андрея Баля началась в львовских «Карпатах». Будучи зачисленным в дублирующий состав львовян, первое время он выступал не под своей фамилией, так как был слишком молод: «Мой секрет знали первый тренер в ДЮСШ Николаевского района Олесь Дмитриевич Михайлович, мой младший брат Орест и еще пару человек. Реально же я был зачислен в штат карпатовцев в 1975-м», - признается Андрей Михайлович.

    В 1981 г. Андрей Баль надел футболку с буквой «Д», и как говорят, с листа вписался в динамовский коллектив, стал чемпионом страны, а 29 ноября в отборочном матче к чемпионату мира в Испании дебютировал в сборной СССР.

    В киевском «Динамо» под «крылом» Валерия Лобановского Андрей вырос в профессионала высшего класса. Его отличали психологическая устойчивость, высокая самоотдача, а безукоризненная игровая дисциплина и универсализм позволяли закрыть любую позицию на поле.

    Команде столицы Украины Андрей Михайлович отдал 13 лет своей жизни. За этот период он четырежды выигрывал золотые медали чемпионата СССР (1981, 1985, 1986, 1990 гг.) и столько же раз становился обладателем национального Кубка (1982, 1985, 1987, 1990 гг.). В 1986-м добился вместе с командой одной из величайших вершин в ее истории - триумфа в Кубке обладателей Кубков УЕФА.

    В целом в составе клуба, ставшего для него по настоящему родным, Андрей Баль провел 240 матчей и забил 11 мячей. 1986 г. несколько раз надевал капитанскую повязку. Еще восемь лет (с 1981 по 1989-й) он защищал цвета национальной сборной СССР, проведя за нее 20 матчей и забив один гол, точным ударом поразив ворота сборной Бразилии на чемпионате мира 1982 г.

    Завершал карьеру игрока Андрей Баль в Израиле, где провел еще три сезона. Именно на Земле Обетованной и началась карьера Баля-тренера. В течение пяти лет Андрей Михайлович работал в клубе «Маккаби» из Хайфы. Сначала на должности помощника главного тренера, а затем - координатором всех детско-юношеских команд клуба. Под присмотром украинского специалиста было 12 команд одновременно.

    Поработав главным тренером израильских «Маккаби» (Герцлия) (1998-1999 гг.) и «Акоах» из Рамат Гана (1999-2000 гг.), Баль в начале 2000-х принимает решение вернуться на родину. Проработав некоторое время тренером-селекционером киевского «Динамо», Андрей Михайлович возглавил «Ворсклу». С 2001-го по 2003-й он является наставником полтавчан, но в силу различных проблем, в основном - финансовых, все же покидает команду.

    После этого он откликнулся на предложение Олега Блохина и вошел в тренерский штаб сборной Украины, которая к тому времени только начинала тернистый путь к чемпионату мира-2006, где, как мы помним, добралась до четвертьфинала. Сотрудничество двух больших игроков «Динамо» продолжилось и в ФК «Москва», а затем и в одесском «Черноморце», где уже А. Баль был главным тренером, а О. Блохин занимал должность спортивного директора.

    В 2010-м Олег Блохин вновь возглавил национальную сборную Украины для подготовки к Евро-2012, а вместе с ним к работе с командой приступил и Андрей Баль.

    Возвращение в киевское «Динамо» в сентябре 2012 г. в качестве помощника главного тренера стало пока последним местом работы прославленного футболиста.

    (Продолжение следует)

    В исторических публикациях об игроках киевского клуба использованы материалы из сайтов: «Динамо Киев от Шурика», официального сайта ФК «Динамо»,Киев (Золотые имена), «Сборная России по футболу», EURO.com.ua, Международный Объединенный Биографический Центр, Энциклопедия футбола, материалы из Википедии - свободной энциклопедии, выдержки из книг «Футбол Украины» и «К футбольным вершинам», а также фотографии из архивных материалов ФК «Динамо» (Киев) и интернет-сайтов.


    Доброго дня, Берегине!

    Країна переживає складні часи. Хто злиться, хто нервує, кого охопила апатія чи й депресія. Та все ж більшість, особливо творчих людей, шукає вихід, шукає утвердження, шукає віри. Адже настав час для молодих та сміливих, і взагалі для тих, хто захищає Україну. Своєю працею, своїм словом, своїм мистецтвом.

    На стіні одного з будинків на розі Андріївського спуску та Боричевого Току у м. Києві з’явився ще один арт-об’єкт на патріотичну тему. У рамках фестивалю «Французская весна» француз Жюльєн МАЛЛАН та кримчанин Олексій КИСЛОВ намалювали 15-метрове графіті - зображення українки з дитиною. Жінки, яка показує дитині майбутнє. «Це думки про майбутнє, - говорить пан Олексій. - Та поки невідомо, яким воно буде». Робоча куртка захисного кольору викликає настороженість, та все ж назва роботи «Відродження» додає впевненості. Все буде добре!

    В соціальних мережах уже обговорюють не зовсім традиційну зовнішність українки, порівнюючи її і з інопланетянкою, і з азіаткою, і з Аватаром. Та як пояснюють автори, вони саме й мали намір не зображувати дівчину, як представницю реального світу. Вона, скоріше, символізує дух України. Дух української Берегині.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05