РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 15 (18 квітня 2014)
  • Випуск №15 18 квітня 2014
    Зміст
    1. Шановні залізничники! (Генеральний директор Укрзалізниці Б.Я. Остапюк)
    2. Вельмишановні залізничники! (Начальник Південно-Західної залізниці О.М. КРИВОПІШИН, Голова Дорпрофсожу О.М. ЛОГОШНЯК)
    3. Все буде добре! Нотатки після «Педагогічної хвилі», що пройшла у столичному залізничному училищі (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    4. У повному обсязі (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    5. Ще й жартувати встигали (Микола ПАЦАК)
    6. Світлі горизонти коростенського «Подолу» (Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. Є у Коростені прекрасна родина (Віолетта ЧУМЕЛЬ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    8. Не по своей воле расстаемся с подписчиками (Виктор ЗАДВОРНОВ)
    9. Приділяйте увагу повсякчас! (Анатолій САДОВЕНКО, Фото автора та з сімейного архіву)
    10. Музей в честь киевлянина по душе, или О железнодорожных мотивах в творчестве Константина ПАУСТОВСКОГО (Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    11. Поклик серця - допомогати людям (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    12. Сюрприз від вагонного депо (Микола ПАЦАК)
    13. У чому щастя СОНЦЕСЛАВИ? (Іван СОТНИКОВ Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)

    Шановні залізничники!

    Сердечно вітаю вас із Воскресінням Христовим!

    Великдень - світле християнське свято, що символізує відродження, непохитну віру в краще майбутнє, надихає на добрі справи.

    Нехай Боже благословення наповнить радістю серця, принесе вам і вашим рідним міцне здоров’я, щастя, благополуччя, мир і спокій, допоможе здійснити найзаповітніші мрії!

    Запашної вам великодньої паски та гарного настрою!

    Христос Воскрес!

    Генеральний директор Укрзалізниці Б.Я. Остапюк

    Вельмишановні залізничники!

    Щиросердно вітаємо вас зі святом Христового Воскресіння!

    Великдень завжди несе нам довгоочікувану радість перемоги добра над злом, дарує надію та спокій, укріплює віру та живить душу.

    Бажаємо, щоб із першими великодніми дзвонами у ваших оселях запанували мир, любов та злагода. Зичимо вам відмінного здоров’я, гарного настрою, добробуту, незмінного успіху в здійсненні всіх задумів та невичерпних сил для подолання тимчасових труднощів!

    БОЖОЇ ВАМ БЛАГОДАТІ!

    Христос воскрес!

    Начальник Південно-Західної залізниці О.М. КРИВОПІШИН, Голова Дорпрофсожу О.М. ЛОГОШНЯК

    Все буде добре! Нотатки після «Педагогічної хвилі», що пройшла у столичному залізничному училищі

    Без професійної освіти, зокрема заради здобуття транспортного фаху, унеможливлений подальший розвиток економіки країни. У нашому випадку - всієї залізничної галузі.


    «Педагогічну хвилю» для завучів київських шкіл розпочато.
    Викладач Михайло КЕБКАЛ не приховує жодних педагогічних таємниць.

    На запрошення адміністрації та педагогічного колективу Київського вищого профтехучилища залізничного транспорту ім. В.С. Кудряшова, де проведено День відкритих дверей для заступників директорів загальноосвітніх шкіл столиці, відгукнулися і ваші кореспонденти.


    Практичні заняття проводить майстер виробничого навчання Євген НОВІКОВ.

    Мета заходу, який вже за сталою традицією проводиться навесні, зрозуміла. А саме: варто звернути увагу шкільних педагогів на той професійно-навчальний заклад Києва, що після його закінчення гарантує отримання достойного робітничого фаху. Своєрідною гарантією у справі набуття необхідної кваліфікації у майбутній професії в училищі, педагогічний колектив якого очолює Олександр МЕЛЬНИК, є процес наставництва. Це відбувається заради забезпечення випускників робочими місцями згідно із діловими контактами з керівництвом Південно-Західної залізниці, столичного метрополітену.

    «Педагогічна хвиля» - таку співназву мав означений творчий захід. Так звані відкриті уроки та практичні заняття безпосередньо в аудиторіях, у слюсарних майстернях училища провели викладачі спеціальних дисциплін та майстри з виробничого навчання.


    «Ми випускаємо у великий світ достойних!», вважає старший майстер Олександр ПРИХОДЬКО.
    Такої ж думки притримуються заступники директора Віктор МАЛЯРЧУК, Ірина ВОЛОДОСЬ та директор КВПУЗТ Олександр МЕЛЬНИК.


    «Старайся!» - радить майбутньому залізничнику майстер виробничого навчання Володимир МОСТИЦЬКИЙ.

    «ВЧИСЬ, РОБІТНИЧА ЮНЬ: У ПОВАЖНОМУ ВІЦІ ЗНАДОБИТЬСЯ!»

    В основі кожного цікавого урока - майстерність педагога. Як засвоїти ази будови та роботи крана машиніста електропоїзда? Цю цікаву лекцію із застосуванням засобів технічного навчання провів викладач предмету «Автогальма» Євген ЧЕПУРІН. Загальна будова ударно-зчіпних пристроїв. Цю тему від викладача спецдисциплін Віктора ПОЛІЩУКА засвоювали майбутні слюсарі із ремонту рухомого складу, які одночасно здобувають робітничі навички помічників машиніста електропоїзда та тепловоза. Про будову тягового двигуна електрорухомого складу (ЕРС) учні дізнались від викладача предмету «Будова та ремонт ЕРС» Михайла КЕБКАЛА.

    Чимало цікавих виробничих секретів відкрили майбутні оглядачі-ремонтники вагонів за допомогою одного із найдосвідченніших майстрів виробничого навчання столичного училища Володимира МОСТИЦЬКОГО. Річ у тім, що операції з паяння та лудіння металів, як відомо, застосовувалися на залізничному транспорті в усі часи. Отже, і ця справа потрібна. Між іншим, через закриття багатьох професійно-технічних закладів у столичному регіоні протягом останніх 15 - 20 рр. методики навчання технологіям з обробки металів для багатьох підлітків втрачені. Але, на щастя, не для майбутніх залізничників.


    «Уроки не закінчуються!»

    Серед запитань, які завучі київських шкіл адресували педагогам училища, були і такі, що стосуються забезпечення стипендіями, гуртожитком, організації харчування у місцевій їдальні. На всі ці запитання є позитивні відповіді: стипендію виплачують, житлом та харчуванням забезпечують. Як любить повторювати старший (за посадою та творчим досвідом) майстер училища Олександр ПРИХОДЬКО: «Вчись, робітнича юнь: у поважному віці знадобиться!»

    ПРО СИНДРОМ УСПІШНОЇ ПРАЦІ

    На цьому можна б було поставити крапку. Проте особисто мене цікавило питання, що стосується виховання робітничої зміни. Зважаючи на нинішні виклики, якими стурбовано все українське суспільство. Отже, прошу до слова директора училища.

    - Олександре Степановичу, за даними Київського управління освіти агресивність дітей у 2013-му, кількість учнівських, наголосимо, у середніх школах, бійок і сутичок, у порівнянні з аналогічним періодом минулого року, зросли більш ніж удесятеро. Саме тому інформаційний потік, що сприймається юною психікою не завжди адекватно, варто правильно трактувати і батькам, і педагогам. Тривожні повідомлення з українських кордонів, величезна кількість фото- і відеоматеріалів, що документують ситуацію у Криму й інших регіонах нашої держави про розгортання немирних дій, подальші політико-економічні дестабілізуючі уяву перспективи стають факторами хронічної травматизації юного покоління. Як Ви вважаєте, що має протиставити викладацький колектив саме вашого училища сучасним викликам?

    - Треба чітко розуміти: на відміну від дорослих самостійно впоратися із подібним стресом незрілій підлітковій психіці іноді буває дуже складно. Хочу звернути вашу увагу у зв’язку із цим на те, що вчорашній школяр, переступивши поріг училища, обравши майбутній фах, значно утверджується у власній життєвій позиції. Тобто, очевидна соціальна перспектива. Одночасно, ми, педагоги, неодноразово нагадуємо про те, що впевненість у завтрашньому дні підкріплюється не лише нашими військовими, урядом, всією громадою. В усі часи залізничний транспорт, зокрема столична сталева магістраль, працювали, дозволю собі застосувати сталу приказку, як швейцарський годинник. Тому у наших випускників - чіткі життєві горизонти. Вірю, що справжньої війни не допустимо.

    - І все ж. Підлітки часто стають егоцентриками, яким будь-що хочеться привернути до себе увагу. Якщо подібний тінейджер, приміром, не може похвалитися міцними м’язами та кріпкою статурою, це його дуже засмучує. І водночас провокує присвятити себе справі, в якій у нього є шанси вразити однолітків і своє оточення в цілому. Повторюсь, екстраординарні події, які відбуваються у нашій країні, розпалюють, так би мовити, «підлітковий градус при максимальному рівні «випендрьожу». Як бути у цій непростій ситуації?

    - Ви сьогодні відвідали декілька уроків в аудиторіях та практичних занять у слюсарних майстернях. Очевидно, змогли самотужки пересвідчитися у тому, що поглиблене вивчення спеціальних предметів, бачення кінцевого результату все одно відводить на другий план виклики нашого неспокійного сьогодення.

    - «Синдром успішної праці за слюсарним верстатом або біля електромонтажного столу», так би, думаю, назвали це явище соціологи?

    - Яку б назву ми не шукали, істина - одна. Вона у тому, що, як не дивно це сприймається, зроблений підлітком за всіма виробничими канонами слюсарний інструмент (молоток, обценьки, зубило, ножівка по металу і так далі) привчає вчорашнього школяра відчувати себе не ущемленою людиною, а сильною особистістю. Можеш зробити із сталевої або чавунної заготівки чудовий інструмент, відремонтувати складний електродвигун або дизель, розібратися у складнощах електросхеми хитромудрого в усіх відношеннях локомотива? Тож ніколи не попадатимеш у глухий кут під час виконання виробничого завдання у деповському цеху або під час ведення поїзда сталевими коліями.

    Переконати у тому, що робітничий фах - основа основ для справжнього громадянина - завдання для мене і моїх колег.

    БЕЗ ЗАЙВИХ СЛІВ

    - Олександре Степановичу, на одному з учнівських столів побачив маленького календарика на 2014 рік. Слова «Все буде добре!» і підпис Андрій Мовчан збурили у пам’яті трагічні події під час сутичок на Майдані. Адже колишній випускник залізничного училища А. Мовчан поповнив когорту Небесної сотні. Як Ви вважаєте, чи надовго збережуть у власних зошитах ці календарики Ваші учні?

    - Я давно розмірковую над цим. Переконаний в одному: тепер завжди життєрадісний Андрій Мовчан, яким він залишився у пам’яті тих, хто його вчив, хто з ним співпрацював, товаришував, буде серед нас. Нехай повсякчас світлий образ цього справжнього патріота України нагадує сучасним учням про віру у власні сили. Адже такі люди у змозі побудувати вільну державу!

    «Все буде добре!», - усміхнувшись, сказав Олександр Мельник на завершення «Педагогічної хвилі». Чи потрібні зайві слова?!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    У повному обсязі

    Традиційно напередодні Великодня та Травневих свят залізничники столичної магістралі провели День довкілля. В усіх службах та п’яти дирекціях залізничних перевезень до проведення комплексу робіт підготувалися заздалегідь.

    Впорядкувати прилеглу до залізничних колій територію працівники столичної магістралі взялися суботнього ранку 12 квітня. Спільними зусиллями вони навели лад на перегонах, на Дитячій залізниці та на інших об’єктах столичної магістралі. Жіноча частина колективу збирала сміття, чоловіки взяли на себе найважчі ділянки роботи з граблями, віниками та лопатами. До належного санітарного стану приведено вокзальні та станційні приміщення, пасажирські платформи, залізничні станції та зупиночні пункти. Також ліквідовано несанкціоновані сміттєві звалища на території полоси відведення вздовж залізничних колій, висаджено дерева та кущі.

    Тепер про цифри, що свідчать: залізничники Південно-Західної вміють добре працювати. У День довкілля понад 20 тис. працівників столичної магістралі впорядкували майже 1912 гектарів прилеглих територій, ліквідували 689 несанкціонованих сміттєзвалищ, вивезли 1730 кубометрів побутових відходів, посадили 2 тис. 523 дерева та 3077 кущів, облаштували понад 55 тис. квадратних метрів газонів і квітників. Усі заплановані на суботник роботи залізничники виконали у повному обсязі.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Ще й жартувати встигали

    Толоки, як пояснюють словники, є формою одноразової безоплатної гуртової праці. Усім відомі суботники були їх блідим аналогом. Бо не вбирали основного - атмосфери свята, єднання колективу для виконання великої за обсягом роботи. Додатковий трудовий день - та й усе.


    Конотопські вагонники на толоці.

    Доводилося спостерігати, як працювали односельці на толоках. Найчастіше людей запрошували лити хати - із соломи та глини. До речі, екологічно бездоганне житло, тепле й довговічне. Працювали легко, з піснею і жартами, весь день та без перерви. А ввечері вдячні господарі запрошували усіх за столи. А там знову пісня, а хто молодший, витанцьовував під гармошку та бубон до самого ранку. Наче й не стомилися.

    В експлуатаційно-ремонтному вагонному депо Конотоп весняна толока розпочинається мітингом, короткотривалим, на якому начальник депо Володимир ФЕДОРКО привітав присутніх та прозвучала мелодія державного гімну. Не зайва, коли взяти до уваги нинішній тривожний час. І закипіла робота. Швидко розумію, що вся вона чітко спланована і кожен знає своє місце. Жінки підбілюють бордюри, порядкують на квітниках - це на центральній алеї. Чоловіки ж беруться за лопати, щоб посадити кущі смородини та аґрусу поблизу альтанки.

    Територія депо завжди вражала чистотою й доглянутістю. Та вже через годину бачу, що вона стає зразковою. Без перебільшення.

    А в цехах? Також людно. Не ремонт, не основна робота - чепурять, фарбують, підмітають… Як ось токарі. За верстатами вони зосереджені, скуті відповідальністю - зайвий знятий шар металу не приклеїш, а тут… Тут - толока, свято праці. Тому й відповідний настрій! Ще й жартувати встигають. Ну а як же без цього!?

    І ще одна характерна для депо деталь - їдальня пригощала усіх учасників толоки смачними пиріжками та чаєм.

    Про результат? Цього дня в депо було прибрано 3,2 гектара площі, ліквідовано чотири несанкціоновані сміттєзвалища, вивезено 12 кубічних метрів сміття, висаджено 24 дерева та 10 кущів, упорядковано 280 квадратних метрів газонів та квітників. На екологічній толоці працювали 305 деповчан.

    Микола ПАЦАК

    Світлі горизонти коростенського «Подолу»

    Сторіччя - солідний рубіж для залізничного підрозділу, адже за ним і чималий пласт історії. І виробничі звершення. І звісно ж, долі багатьох людей, які звитяжно трудилися для розвитку залізниці. Знаємо: ст. Коростень-Подільський цьогоріч підходить до столітньої дати з часу свого створення. Тож вирішили поцікавитися детальніше і її минулим, і сьогоденням.


    Начальник ст. Коростень-Подільський Мурад ЮШАЄВ.

    Нещодавно разом з фотокореспондентом завітали на коростенський «Поділ» - так місцеві жителі у просторіччі називають залізничний мікрорайон Коростеня-Подільського. Основою його є однойменна станція і локомотивне депо.

    Для цих двох залізничних підрозділів, як свідчать дослідження місцевих краєзнавців, став особливим 1914 р. По-перше, з цього періоду тут розташовуються цехи депо. Саме у 1914-му почали будувати станцію. Зводилося й житло, за кілька років відкрилася школа для навчання маленьких подолян. Життя Коростеня-Подільського з того часу насичене різними подіями, адже роки були надзвичайно складними. Та попри все залізниця і її інфраструктура розвивалася.


    Чергова по станції Олена БОНДАРЧУК та маневровий диспетчер Ірина ГОДУН.

    За роки свого існування сусідка ст. Коростень, як ще називають ст. Коростень-Подільський, переживала різні часи. Були, так би мовити, періоди росту і спаду. Але впродовж усіх років вона сумлінно виконувала свою роботу, і була надійною помічницею станції Коростень. Саме Коростень-Подільський став і своєрідною «кузнею кадрів» для Коростенського залізничного вузла. Приміром, із сьогоднішнього апарату дирекції чимало працівників свій досвід «кували» на цій станції.


    Прийомоздавальник Валентина ТРОЦЬКА, старший комерційний агент Ольга КУЛЯВЕЦЬ та комерційний агент Людмила ВИГІВСЬКА.

    Із розповідей відомо, що у 70-х, у кінці 80-х минулого століття тут працювало понад сотня людей, і робота, без перебільшення, кипіла. Але вже в 90-х, коли вантажні потоки помілішали, на станції лишилися тільки працівники, які забезпечували пропуск поїздів. Та через зміни в економічній ситуації, зі збільшенням вантажообігу ст. Коростень було вже важко без Коростеня-Подільського вчасно й оперативно обробляти, формувати вантажні поїзди. Тим більше, що станція має достатньо приймально-відправних колій для формування поїздів, витяжну колію… Тож із 2007 р. вона почала відроджуватися й активно працювати.


    Оператор станційно-технолічного центру з обробки документів Любов ПРИМАК.

    Стабільно працює Коростень-Подільський і нині. Підрозділ очолює залізничник із чималим досвідом Мурад ЮШАЄВ. У колективі нині трудиться понад 70 чоловік. Це і чергові по станції, і складачі поїздів, сигналісти, оператори станційно-технологічного центру… Є тут і вантажна каса. Саме тут ми познайомилися зі старшим комерційним агентом Ольгою КУЛЯВЕЦЬ. Вона кваліфікований фахівець у своїй справі, а любов до залізниці їй передали у спадок її батьки. Поруч із нею трудиться теж досвідчена залізничниця - комерційний агент Людмила ВИГІВСЬКА. А ще - прийомоздавальник Валентина ТРОЦЬКА, яка ще лише починає свій трудовий шлях на залізниці. Працівники вантажної каси оформляють документи на відправлення вантажів із місцевих кар’єрів. Ці підприємства щодня в середньому відправляють по 60 вагонів. Відтак надходить стабільно «кругла копійка» в казну залізниці. А це, врешті-решт, стабільний заробіток для залізничників. У не-простому з економічної точки зору регіоні трудові заробітки коростенців - то неабияка складова добробуту їхніх сімей. Тут вміють цінувати трудову копійку…

    Хто ж керує «залізничним оркестром» - рухом поїздів на ст. Коростень-Подільський? Того дня ці функції виконували чергова по станції Олена БОНДАРЧУК, маневровий диспетчер Ірина ГОДУН. Енергійні, заповзятливі, вони не є новачками у своїй роботі. Чому? Тому що впевнено її виконують. Поспілкувалися ми із працівниками станційно-технологічного центру (СТЦ). Тут трудиться, образно кажучи, сплав досвіду і молодості. Молодий оператор СТЦ Любов ПРИМАК працює лише два роки, вона сумлінна, старається осягнути всі особливості роботи. Загалом же від спілкування із представниками колективу ст. Коростень-Подільський склалося враження, що всі вони докладають значних зусиль до того, аби їхня праця отримувала визнання, аби безперебійним і безпечним був рух на станції, яка століття тому розпочала свою трудову біографію.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Є у Коростені прекрасна родина

    «Любити - це не дивитися один на одного,
    а дивитися в одному напрямку».

    А. ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ, франц. Письменник

    Слова, винесені в епіграф, зовсім не випадкові, бо мова піде про одне з найсвятіших, найчистіших людських почуттів - любов. Поштовхом для написання послугувала фотовиставка «Щасливі сімейні пари», яку показав нещодавно Перший національний канал телебачення.

    У Коростені є така прекрасна родина. У цій сім’ї завжди панують спокій, взаємоповага, взаєморозуміння, гарний настрій, добрий гумор. І це не дивно, бо прожили в любові та злагоді понад 50 років, відзначивши своє золоте весілля. Це сім’я ШИРЧЕНКІВ - Володимир Іванович і Євгенія Лук’янівна, які все своє життя присвятили залізничному транспорту, а нині перебувають на заслуженому відпочинку.

    З радістю подружжя пригадує прожиті роки. Познайомились, коли приїхали до Коростеня після закінчення навчальних закладів: він - Харківського інституту інженерів залізничного транспорту, вона - Чернівецького залізничного технікуму. Доля розпорядилась таким чином, що обоє молодих спеціалістів почали працювати в Коростенській дистанції колії. Стрункий, кароокий молодий інженер Володимир відразу помітив світловолосу, з волошковими очима та тонкою талією дівчину. Почали зустрічатись, покохали одне одного, а невдовзі побралися. І з тих пір ця прекрасна пара ніколи не розлучається.

    Згодом удвох перейшли працювати до відділка залізниці (нині Коростенської дирекції залізничних перевезень). Володимир Іванович - досвідчений інженер-винахідник, раціоналізатор. У чорні роки Чорнобильської трагедії він був у перших рядах ліквідаторів. Має багато відзнак, подяк від керівництва залізниці. З гідністю виконує громадську роботу, бо є незмінним членом Ради ветеранів війни та праці дирекції залізничних перевезень. Ніколи не відставала від чоловіка й дружина. За багаторічний сумлінний труд Євгенію Лук’янівну нагороджено багатьма почесними грамотами. Свого часу співала в хорі залізничників, була секретарем комсомольської організації. Я була приємно вражена, коли Євгенія Лук’янівна показала мені свій комсомольський квиток, який береже як згадку про незабутні роки своєї чудової юності. Такі-то були часи.

    А що, скажіть, поганого у тому, що комсомольці брали шефство над учасниками війни і брали участь у походах місцями бойової та трудової слави попередніх поколінь; організовували цікаві зустрічі із ветеранами війни та праці? Під час таких зустрічей юнь була мимоволі змушеною замислюватися про долю Батьківщини, не забувати про тих, хто її захищав. Велика увага приділялась і трудовому вихованню. Комсомолія вписала сторінки у спільний трудовий успіх. Влітку та восени допомагали місцевим радгоспам та колгоспам збирати врожаї, допомагали інвалідам Вітчизняної війни та людям поважного віку. Всього й не перелічити… Це не ностальгія. Це історія.

    Сім’я Ширченків добре відома багатьом коростенцям, користується заслуженою повагою не тільки серед працівників залізниці, а й сусідів, численних друзів, просто знайомих. Вони є достойним прикладом для молодих сімей. Про цю родину, дружну, щасливу, так і кажуть - «ідеальна пара».

    Свої кращі душевні якості подружжя зуміло передати двом синам - Сергію та Олександру, які стали військовими, закінчивши Ленінградське (тієї пори) військове училище, до речі, із залізничним профілем. Мають золоті ювіляри і дорослих онуків, які теж виросли достойними громадянами. Але це й не дивно, бо в зразковій родині, як правило, виростають зразкові діти.

    Віолетта ЧУМЕЛЬ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Не по своей воле расстаемся с подписчиками

    «Банки, телеграф, железные дороги, почта. Взять, во что бы то ни стало!» Знакомые лозунги времен Октябрьского переворота 1917-го. А как с этим теперь? Важнейшими стратегическими объектами во время российской аннексии украинского Крыма были все те же банки, телеграф и почта. Ну и железная дорога, конечно! Их брали в первую очередь. Похоже, что сегодня они по-прежнему имеют огромное значение для новопровозглашенной в Симферополе власти. К примеру, Крымская дирекция железнодорожных перевозок, «не сіло, не впало», а уже непризнанное правительством Украины госпредприятие «Крымская железная дорога». На коммерческие, уж очень самостоятельные рельсы из-под управлений «Укрпошты» рванули и почтальоны полуострова. Понятное дело, не те, которые с утра до вечера с полной сумкой корреспонденции наперевес. Тут народец более изощренный в делах покоренья Крыма. Оккупанты, одним словом!

    ПОД БОЙ ПУТИНСКИХ КУРАНТОВ

    Впрочем, в этом, возможно, тот же захватнический смысл: местные предприимчивые бизнесмены берут почту под свой контроль: теперь доставочный штемпель и «хождение» корреспонденции - двигатель крымского прогресса по сценарию российского агрессора. По сравнению с тем, что новая метла, вовсю пылящая на полуострове, метет под себя в процессе захвата всего, что плохо лежит, почтовое дело - фактор не первостепенный. Хотя и значимый.

    Как сообщает пресс-служба «Укрпочты», внутренняя почта Крымским республиканским предприятием почтовой связи принимается и возвращается обратно.

    В редакции «Рабочего слова» и эту новость пришлось воспринять как неизбежность. Увы! Дело в том, как отметили в госпредприятии «Пресса», тесно сотрудничающем с «Укрпочтой» в сфере доставки печатной продукции по Украине, теперь о пути пяти экземпляров нашего еженедельника к читателям в Симферополе и нескольким подписчикам в Севастополе, а также в Евпатории и Феодосии, сведений почерпнуть негде. Россияне вытесняют украинского национального оператора с полуострова, и «Укрпочта» ничего не может с этим поделать. Новые инструкции пишутся в Кремле под бой путинских курантов.

    Заместитель генерального директора «Укрпочты» Павел Богданов рассказал АIN.ua, что трансформация логистической отрасли на полуострове идет вовсю. «Процесс идет на полную катушку. В Крыму на сегодня находится очень много сотрудников «Почты России», они пересматривают все процессы, обустраивают логистические цепочки. Там уже вовсю летают почтовые самолеты из Москвы. Они перестраивают все в удобный для них формат и как-то повлиять на это ни мы, ни украинское правительство не можем», - сказал он.

    Редакция газеты железнодорожников в связи с этим приносит свои сожаления по поводу создавшейся ситуации с невозможностью доставки нашего издания.

    До недавнего дело было организовано так. «В соответствии с действующим законодательством и согласно договоров, заключенных между Крымской дирекцией «Укрпочты» и издателем на распространение периодических изданий по подписке, моральную и материальную ответственность перед подписчиками и предприятиями связи за нарушение условий каталога, несвоевременный выход изданий из печати, изменение периодичности, не выход или ликвидация, получение подписчиками изданий с полиграфическим браком или в поврежденном виде несет Издатель. Именно Издатель обязан рассматривать жалобы подписчиков по этим вопросам, отвечать на них и строить свою работу с учетом защиты прав подписчиков (потребителей)». Таковым порядок был до недавнего времени. Как будет теперь? Как сообщает пресс-служба «Укрпочты», с 31 марта 2014-го все почтовые отправления адресатам в АР Крым и г. Севастополь должны пересылаться как международная почта через Российскую Федерацию (по тарифам, установленным для почтовых отправлений, направляемых в Россию)». В общем, ищи «Рабочее слово» в крымских степях!

    ВОТ ЭТО СЮЖЕТ!

    Как говаривал в «Таинственном монахе» - стереоскопическом художественном фильме времен СССР один из отрицательных героев - «Наш путь во мраке». Кстати, и сюжет фильма очень напоминает нынешнюю обстановку на большой военной российской базе под известным названием Крымский полуостров.

    Украина, осень 1920 г. Белая русская армия генерала Врангеля разбита, Врангель бежит в Крым. В контрразведке белых возникает коварный замысел: организовать в тылу Красной армии широко разветвлённое контрреволюционное подполье, и в известном Матрёнином монастыре собираются остатки белогвардейцев. Чекисты решают предпринять контрмеры и направляют туда двух сотрудников, бывших цирковых артистов - великана-силача Елпидифора и юркого малыша-стрелка Саню. Однако среди красных тоже действует вражеский агент - бывший жандармский ротмистр Дурасов. Опытному чекисту Смелому, который проникает в монастырь под видом поручика Стронского, удаётся выяснить планы врага и вовремя предотвратить контрреволюционный мятеж. Что было потом? Не трудно догадаться.

    Вот это сюжет! К чему здесь вспомнился старый фильм? История повторяется. Крым - вновь в руках мракобесов!

    Обращаюсь к нынешним руководителям крымской, читай, российской почты. Ваш путь во мраке, но наш будет более освещенным и осмысленным! А перед подписчиками еще раз прошу прощения! Не по своей воле расстаемся с ВАМИ! Надеюсь, ненадолго...

    Виктор ЗАДВОРНОВ

    Приділяйте увагу повсякчас!

    «Каждый выбирает для себя… Выбираю тоже - как умею.
    Ни к кому претензий не имею. Каждый выбирает для себя…»

    Юрий ЛЕВИТАНСКИЙ

    Вже майже три десятка років минуло з того часу, як пішла на заслужений відпочинок колишня завідуюча лабораторією локомотивного депо Козятин Раїса ЗАБОЛОТНА. Ветеран праці була незмінним її керівником понад чверть століття. Раїса Георгіївна навчила та дала путівку у життя десяткам молодих спеціалістів, була для них турботливим наставником, а у повсякденному житті й доброю порадницею.


    Ветеран праці Раїса Георгіївна ЗАБОЛОТНА.

    - «Мої дівчата», - і досі говорить Рая Заболотна, розповідаючи про своїх колег, хоча чимало з цих «дівчат» сьогодні вже на пенсії, передавши багатий досвід молодим фахівцям, які прийшли їм на зміну.


    Родина Заболотних. 1960 р.

    Раїса Георгіївна прийшла працювати на залізницю ще у середині п’ятдесятих. Випускниця Київського інституту харчової промисловості за спеціальністю інженер-механік ніколи і не працювала за фахом. Просто так склалися обставини. Ще у студентські роки вона закохалася у майбутнього залізничника - студента Ленінградського інституту інженерів залізничного транспорту. Віктор був на декілька років старшим за неї. Фронтовик. Після закінчення навчання отримав призначення на роботу на одну із станцій Московської залізниці. Туди він і запросив молоду дружину одразу після того, як вона закінчила інститут. За перші п’ять років спільного життя вони змінили декілька місць проживання у трьох областях країни і кожного разу доводилося їй, як тій офіцерській дружині, залишати здавалося вже обжиті місця і переїздити до нового, куди призначали на роботу чоловіка. Й хоча це були не віддалені військові гарнізони, а залізничні станції, та молодий спеціаліст харчової промисловості не завжди могла знайти там роботу за фахом. Тож доводилося влаштовуватися працювати туди, де були вільні вакансії.


    70-ті роки.

    А от трудову біографію безпосередньо на залізниці Раїса Георгіївна розпочала на станції Фаянсова, що у Калузькій області (Росія). Це була посада нормувальника будівельної дільниці. Згодом працювала інженером технічного бюро у відділку залізниці. А коли чоловіка вчергове перевели на нове місце роботи, тепер вже до Козятина, вона влаштувалася у лабораторію локомотивного депо, яку згодом і очолила. Тоді, на початку шістдесятих, Р. Заболотна навіть й гадки не мала, що саме ця посада - завідуючої лабораторією локомотивного депо - і стане в її трудовій біографії останньою. Навіть й після того, коли чоловік вчергове отримав призначення на нову посаду у сусідньому Бердичеві, Раїса Георгіївна, хоча й змінила місце проживання з Козятина на Бердичів, продовжила працювати у локомотивному депо.

    - Надто вже дружній був у нас колектив, - говорить вона, - і працьовитий, і веселий. Завжди допомагали один одному. З роками ми наче поріднилися, і мені не хотілося зі всіма ними розлучатися.

    Так і їздила на роботу з Бердичева до Козятина щодня електричкою. Не рік, не два, а цілих двадцять.

    - Нашу маму труднощі лише загартовують, - говорить донька Людмила. - Вона у нас і війну пережила, і післявоєнний Київ відбудовувала. І спортом активно займалася. У студентські роки успішно захищала спортивну честь інституту. Школу закінчила лише з двома четвірками в атестаті. А інститут? Звідти в неї диплом з відзнакою. А ще - активно займалася громадською роботою. Її обирали делегатом IV з’їзду Всесоюзного товариства «Знання», що відбувся у Москві влітку 1964-го року. Часто друкувалася на сторінках нашої газети залізничників «Рабочее слово». Вона й досі цікавиться новинами на залізниці, життям рідного для неї локомотивного депо. І дуже радіє, що про неї там не забувають. Керівництво підрозділу, рада ветеранів завжди запрошують маму на урочистості, що проводяться у трудовому колективі, на зустрічі ветеранів. Часто провідують її тут, у Бердичеві. Такі дні для неї завжди як маленьке свято.

    Цими днями ветеранові локомотивного депо Раїсі Георгіївні Заболотній виповнилося 90 років. З ювілеєм її привітали рідні та друзі. Не забули про свою колишню колегу й у локомотивному депо. Були квіти, подарунки, теплі та щирі слова привітання, побажання здоров’я та довгих років життя. Та найкращим для ветерана, безперечно, були увага та турбота. Бо саме цього потребують люди поважного віку повсякчас.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото автора та з сімейного архіву

    Музей в честь киевлянина по душе, или О железнодорожных мотивах в творчестве Константина ПАУСТОВСКОГО

    (Окончание. Начало в №№13, 14)

    «ЭТО НАШ ПИСАТЕЛЬ!»

    Советник по культуре Посольства Грузии в Украине Зураб ТАПУРИЯ напомнил, что читателям бывшего СССР именно К. Паустовский рассказал о странном художнике Нико Пиросмани. Том самом, который подарил красавице миллион алых роз, купленных за деньги от проданного дома. «В Грузии есть школа, где так же почитают талант украинского писателя с русскими корнями Константина Паустовского», - сказал З. Тапурия.

    Актер Национального академического театра им. Л. Украинки, заслуженный артист Украины Олег КОМАРОВ прочел отрывок из рассказа «Вода реки Лимпопо».


    Проза К. Паустовского из уст заслуженого артиста Украины Олега КОМАРОВА
    звучит интересно для всех поколений.

    «Былa поздняя осень, но сирень ещё не пожелтелa. С листьев стекaл тумaн. Внизу нa Днепре трубили пaроходы. Они уходили зимовaть в зaтоны и прощaлись с Киевом». Слушал чтение Олега Васильевича и невольно осознавал, что содержание этого рассказа Константина Паустовского стало ближе благодаря таланту актера. Детская проза в устах Олега Комарова звучит интересно для всех поколений его слушателей.

    Прекрасным рассказчиком о Киевлянине по душе стал его литературный секретарь, кандидат исторических наук, специальный корреспондент газеты «Зеркало недели» Валерий ДРУЖБИНСКИЙ.

    «Секретарем Паустовского я стал совершенно случайно. В начале 65-го года жил в Ялте и работал в «Курортной газете». Как-то прихожу в редакцию, а там сидит Паустовский - ему «надобна девушка, а лучше юноша, который умел бы печатать на машинке и выполнять простые секретарские обязанности». Я тут же сошел за юношу и стал секретарем.

    Был я тогда безнадежно молод, безудержно глуп и беспричинно весел, чтобы понимать, как мне повезло: быть рядом с Паустовским, - любит повторять этот личный афоризм Валерий Дружбинский. - Потому многого не записал, думаю, главное прошло мимо меня или, скорее, сквозь меня, не оставив следа в памяти. А ведь был я свидетелем утренних бдений Константина Георгиевича (приступ бронхиальной астмы обычно начинался около трех часов, после укола и кислородной подушки дышать становилось легче, но спать он уже не мог и говорил, говорил, говорил...). А его беседы, споры с коллегами, его рассказы, адресованные лично мне! Он считал меня «прилежным лентяем», но говорил, что болезнь эта еще не запущена, что есть надежда. И «лечил» меня, как мог».


    Есть «узелок на память» от Паустовского.

    Паустовский любил рассказывать, как отдыхал вместе с украинским писателем Юрием Смоличем на берегу Днепра и рыбачил на хуторе Плюты в сорока километрах от Киева. Считал Смолича заядлым и неисправимым рыбаком и постоянно посылал ему письма, где была «теория и практика рыбной ловли». Сам Константин Георгиевич о рыбалке мог говорить часами. «Да, я принадлежу к великому и беззаботному племени рыболовов. Кроме рыбной ловли, я, правда, еще пишу книги. Если кто-нибудь скажет мне, что мои книги ему не нравятся, я не обижусь. Одному нравится одно, другому совсем иное - тут ничего не поделаешь. Но если какой-нибудь задира скажет, что я не умею ловить рыбу, я долго ему этого не прощу», - уверял Паустовский.

    «Если говорить о современной литературе вообще, то, на мой взгляд, она стала жесткой, если не сказать жестокой, циничной, ей не хватает света и доброты. Всё, что происходит в обществе, отражается на книжных страницах», - акцентирует внимание в недавнем юбилейном интервью писательница из Луганска Наталия Морозова-Мавроди.

    Соглашаюсь с ней и беру в руки томик Константина Паустовского…

    НА СТРАХ И РИСК

    Летом 1918 г. молодой Паустовский отправился из большевистской Москвы на гетманскую Украину, где жили его сестра и мать. Как и теперь, в ту пору два братских народа разделяла государственная граница. Правда, Паустовский описывал ее в 1956 г. как исторический курьез, а для нас она - снова реальность, горькая явь…

    Вот как описывал Паустовский свою попытку получить разрешение на въезд в Украину: «Выяснилось, что даже подойти к дверям консульства невозможно. Сотни людей сидели и лежали прямо на пыльной земле, дожидаясь очереди. Некоторые ждали уже больше месяца…».

    Паустовский поехал на свой страх и риск, без всякого разрешения. Писателю достаточно было предъявить большевистскому комиссару письмо от больной матери, чтобы тот сам выписал ему разрешение на выезд. Никаких денег с него не взяли. На украинской же стороне ключом от «державного кордону» были только деньги да еще вещи. Вещами брали самозванные украинские «пограничники», а деньгами (царскими пятирублевками) - немцы-оккупанты.

    КИЕВ ДЕТСТВА, ОТРОЧЕСТВА И ЮНОСТИ НАВСЕГДА ВОШЕЛ В ЕГО СЕРДЦЕ

    Окончательное возвращение Паустовского домой, в Россию. «Самое большое, простое и бесхитростное счастье я нашёл в лесном Мещёрском краю, - писал впоследствии он. - Счастье близости к своей земле, сосредоточенности и внутренней свободы, любимых дум и напряженного труда. Средней России - и только ей - я обязан большинством написанных мною вещей». А это - и знаменитая «Мещёрская сторона», и «Кара-Бугаз», и «Созвездие гончих псов», и «Северная повесть», и «Золотая роза», не говоря уже о «Повести о жизни».

    Когда в середине 1950-х гг. к Паустовскому пришло мировое признание, он получил возможность путешествовать по Европе, бывал в Болгарии, Чехословакии, Польше, Турции, Греции, Швеции, Италии и других странах. В 1965 г. долго жил на о. Капри. Он всячески воспевал и среднероссийские просторы. А Киев не забывал никогда. Киев детства, отрочества и юности надолго вошел в его сердце. Сердце писателя-путешественника. Любителя железных дорог.

    О личной жизни писателя сказано много. Был женат трижды. Каждый раз по взаимной любви. Среди суженых - Екатерина - сестра милосердия военного санитарного поезда. Вторая - Валерия - вдохновительница на творчество, читай, личный секретарь писателя. Третья - Татьяна - актриса.

    «ДА СВЯТИТСЯ ИМЯ ТВОЕ, ТАНЮША!»

    На подоконнике в кабинете-музее Паустовского столичной школы №135 заметил розу. Символ любви?

    Заинтересовался последним посланием Киевлянина по душе. Письмом Паустовского, продиктованным им за два месяца до смерти:

    «Когда выйдет собрание сочинений, купите для Тани-мамы маленький домик около ее родного моря - в родном ее городе, и пусть там живет с ней кто-нибудь из настоящих друзей... Не давайте ей отчаиваться, - жизнь оборвалась у меня чуточку раньше, чем могла бы, но это пустяк в сравнении с той огромной, неизъяснимой любовью, какая была и навеки останется между нами и никогда не умрет.

    Золотое сердце мое, прелесть моя, я не сумел дать тебе ту счастливую жизнь, какой ты заслуживаешь, может быть, одна из тысяч людей. Но Бог дал мне счастье встретить тебя, этим оправдана и моя жизнь, и моя работа, - в общем, незаметная перед лицом моей любви. Благодаря тебе я был счастлив в этой земной жизни. И поверил в чудо...

    ДА СВЯТИТСЯ ИМЯ ТВОЕ, ТАНЮША!»

    Об отношениях отца с женами сын, Вадим Константинович, вспоминал: «… Он был однолюбом, что все браки и увлечения только дополняли и развивали друг друга, что состояние влюбленности было необходимым условием успешной творческой работы. Он им очень дорожил и, может быть, даже провоцировал его… Как ни парадоксально, но можно сказать, что отец изменял не своим женам, а тому облику, который столь поражал его первоначально и так стойко закреплялся в сознании. Каждый раз он женился на «литературном портрете», а разводился уже с «портретом жизненным». Но при этом, разумеется, имели немалое значение и его собственные человеческие качества …Уже после смерти отца последняя его жена, Татьяна Алексеевна, говорила мне со свойственным ей умом и откровенностью: «…Вы знаете, Дима, что объединяло нас, всех жен Константина Георгиевича? Мы все были диктаторши, но все его любили больше, чем он нас, не исключая и Валерию Владимировну. Он охотно принимал эту женскую диктатуру и даже дорожил ею. Но если что не по нему - все менялось. Что-то случилось. Или мы теряли чувство меры и зарывались, или нас «заносило», а с какой из «писательских жен» этого не бывает? Но он никогда не пытался воздействовать на нас, видимо, справедливо полагая, что это дело безнадежное. Он попросту старался сбегать и при этом мог проявлять немало коварства и, если хотите, даже жестокости…».

    Вообще же в семейных отношениях отец всегда стремился проявить терпимость, спокойствие, понимая, что идеальных жен (как и мужей) не бывает, и что женщина не в силах изменить саму себя…

    Каждой из жен было свойственно явно преувеличивать степень своего влияния на него и свою роль в его внутренней жизни. Для женщин это вполне понятно и простительно».

    Будете в Киеве, зайдите в Музей Паустовского, что расположен в школе №135 по ул. Михаила Коцюбинского, 12-Б, что в паре кварталов от Украинского центра обслуживания пассажиров. Зайдите - не пожалеете!

    Использованные источники: http://paustovskiy.niv.ru/

    Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Поклик серця - допомогати людям

    Оксана ТЕЛЕГУЗ - і без того тендітна - якось зробилась ще тендітніша, коли дізналась, що про неї хочуть написати у газеті. За 11 років роботи медичною сестрою у Центрі здоров’я жінки Дорожньої клінічної лікарні №2 ст. Київ-Пасажирський вона не звикла до такої уваги. Про свою ж роботу говорить просто: «Консультуємо і лікуємо».

    У колективі Оксану Миколаївну поважають, захоплюючись її працьовитістю й професіоналізмом. «Наша Оксанка - людина, на яку можна покластися у всіх питаннях. Ніколи не відмовила колегам у допомозі, з усіма підтримує товариські стосунки. Чесна. Їй можна довіряти навіть найскладніші процедури. Ця жінка повсякчас віддає всю себе людям», - каже лікар-гінеколог Наталія ЛИМАР. Саме з Наталією Іванівною працює в одній зміні Оксана з самого початку, коли відкрився Центр, і вони разом ведуть прийом пацієнтів.

    Оксана Телегуз по закінченні Ніжинського медичного училища прийшла працювати у залізничну лікарню. В юності Оксана, не без впливу батька - лікаря-ветеринара Миколи Степанця, обрала собі за професію медицину. Працюючи медичною сестрою в Центрі здоров’я жінки Дорожньої клінічної лікарні №2 ст. Київ-Пасажирський, паралельно закінчила Харківський фармацевтичний університет, здобувши професію фармацевта-технолога.

    - Мені дуже подобається працювати в нашому Центрі, - розповідає Оксана Телегуз. - По-перше, гарний колектив, який вдало, злагоджено та вміло трудиться впродовж багатьох років. По-друге, особливі пацієнти: жінки, і більшість із них - вагітні. Тож потрібно працювати лише добре та з повною віддачею. А якщо ні, то вибирай іншу професію, іншу сферу діяльності. Мені пощастило. Я працюю в зміні з професіоналом - лікарем-гінекологом вищої категорії Наталією Іванівною Лимар, яка багато мене чому навчила в професійному плані, а в життєвому плані вона - як мама.

    Оксана Телегуз - життєрадісна людина. Вона не розгубилася, хоча на її долю випало чимало труднощів. А життя її випробовує дотепер. Живе в гуртожитку, одна виховує тринадцятирічного сина Андрія. Працює ще на одній роботі. Допомагає своєму молодшому брату. Мріє про маленький свій житловий куточок. Утім можна лише порадіти її бажанню реалізувати себе в такій шляхетній, гуманній, а разом з тим і в такій удячній професії, як медична сестра, якнайкраще. Адже пані Оксана засвідчує своїм прикладом, що в будь-якій роботі можна виявити свою особистість і свій талант.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Сюрприз від вагонного депо

    ЦЬОГОРІЧНА СПАРТАКІАДА ЗАЛІЗНИЧНИКІВ Конотопського транспортного регіону розпочалася змаганнями шахістів, гирьовиків та шанувальників настільного тенісу. Несподіванок начебто й не очікували. Якщо говорити про шахістів, то лідери серед них відомі - з Хутора Михайлівського, із Бахмача. У спортивному залі помічаю Олександра Кочергу із пасажирського вагонного депо Бахмач, гирьовиків локомотивного депо Конотоп. Вони перемагали не раз і не два. Та сюрприз на цей раз приготувало вагонне депо Конотоп: Сергій Луговик підняв півтора пудову гирю 90 разів (вагова категорія до 90 кілограмів), а Максим Безпалий (вагова категорія понад 90 кілограмів) - 149 разів. Деповчанин Сергій Шаповал зайняв перше місце в армрестлінгу (найлегша вагова категорія).

    Також перші місця зайняли Станіслав Польшин (ст. Хутір Михайлівський), Дмитро Сушко (пасажирське вагонне депо ст. Бахмач), Олександр Семеренко (Конотопська дистанція колії), Михайло Дорош (пасажирське вагонне депо Бахмач) Євгенія Стретович (станція Бахмач), Сергій Вовк (Бахмацька дистанція сигналізації і зв’язку) та Людмила Цуканова (локомотивне депо ст. Конотоп).

    Микола ПАЦАК

    У чому щастя СОНЦЕСЛАВИ?

    Запахи від духмяної страви, що вариться у величезному казані, швидко заповнюють Майдан Незалежності неперевершеними ароматами. Знаючи, що серед місцевих кухарів багато тих, хто з усіх усюд зібрався в Києві через відомі події протягом грудня 2013 - лютого 2014 рр., але так і не полишив Майдану, шукаємо місцевих шеф-кухарів. Сьогодні бажаємо дізнатися про рецепт тієї страви, яку готує блакитноока львів’янка. Олена СОНЦЕСЛАВА - так представляється ця миловида білявка.

    - Бажаєте скуштувати? - усміхається напрочуд щиро ця молода кухарочка.

    Не відмовляємося від пропозиції. Незабаром дізнаємося про її фірмовий рецепт грибного супу. Ясна річ, кількість інгредієнтів розраховується не за масштабами Майдану. Отже, справжній грибний суп, який готували в дитинстві наші бабусі, виходить просто незрівнянним у разі поєднання трьох інгредієнтів. А саме: ароматних грибів, ніжної перловки і густої сметани. Все це, між іншим, є в її розпорядженні, тому що кияни постачають активістів необхідними харчами.

    Прошу Олену розповісти рецепт для приготування у домашніх умовах. Для цього потрібно 0,5 склянки перлової крупи, сушені гриби - 150 г, 2,5 л води. А далі - 3-4 картоплини, по одній моркві, цибулині, зо три горошини перцю, дві штучки лаврового листя, сіль за смаком.

    - А чи потрібна рослинна олія? - цікавлюсь.

    - Обов’язково! - говорить Олена. - Це ж для зажарювання. І не забудьте про сметану та зелень. Так дуже смакує!

    Із інгредієнтами зрозуміло, а як же приготувати?

    1. Сушені гриби гарненько промиваємо в проточній воді, вичищаючи з них весь пісок і бруд. Потім промиті гриби, перлову крупу замочуємо в окремих мисочках у холодній воді на кілька годин, найкраще на ніч.

    2. Гриби разом з водою, в якій вони замочувалися, переливаємо в каструлю і доводимо до кипіння. Шумівкою знімаємо всю піну, інакше суп не буде прозорим, і варимо на маленькому вогні хвилин 20. Потім додаємо в суп перловку і варимо ще півгодини.

    3. Тим часом овочі очищаємо від лушпиння. Моркву і цибулю обсмажуємо на олії до рум’яної скоринки. Сиру нарізану картоплю додаємо в суп і варимо 10 хвилин.

    4. У суп додаємо зажарку, запашний перець горошком, лавровий лист і сіль. Проварюємо ще 5 хвилин, вимикаємо вогонь, накриваємо кришкою і даємо настоятися хвилин 15.

    5. Перед подачею до столу в тарілки з грибним супом додаємо сметану і прикрашаємо їх зеленню кропу і/або петрушки.

    Дякуємо куховарочці з Майдану! На останок запитуємо: «Кажуть, тут дівчата можуть легко знайти свою долю?». Олена анітрохи не ніяковіє та розповідає: «Коли 18 лютого сідала в поїзд Львів - Київ, про особисте життя та небезпеку навіть не задумувалась. Їхала на заклик майданівців… Зараз, коли тут панує деяке затишшя, доля звела з Володимиром. Він також давно на Майдані. Вірю, що знайшла власне щастя!»

    Бажаємо молодим людям міцних почуттів і квапимося в редакцію. Треба поділитися рецептом від Сонцеслави з нашими читачами.

    Іван СОТНИКОВ Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05