РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 14 (11 квітня 2014)
  • Випуск №14 11 квітня 2014
    Зміст
    1. Призначення
    2. Хто зігріває душу молодого машиніста? (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    3. На шляху реформування, на передовому рубежі прогресу (Олександр ЦАРИК, Фото автора та Віктора МАКСИМЮКА)
    4. Завжди в наших серцях (Микола ПАВЛЮК, голова правління ветеранів Дарницького залізничного вузла)
    5. Партнерство визнане як успішне (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. До скарбниці - пам’ятник Великому Кобзарю (Оксана КЛИМЧУК)
    7. Будинок, де почалось нове життя... (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    8. Музей в честь киевлянина по душе, или о железнодорожных мотивах в творчестве Константина ПАУСТОВСКОГО (Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    9. Глухів просинається (Микола ПАЦАК)
    10. Футбольні баталії, шахові гамбіти… (Прес-центр Жмеринського теркому профспілки)
    11. Цензоре, де ти? (З повагою, Віктор ЗАДВОРНОВ)

    Призначення

    Наказом в.о. генерального директора Укрзалізниці Віталія Олександровича ЖУРАКІВСЬКОГО на посаду начальника відокремленого підрозділу Коростенська дирекція залізничних перевезень призначено Володимира Петровича МИШИНА.


    Хто зігріває душу молодого машиніста?

    Залізнична кар’єра 23-річного машиніста локомотивного депо ст. Київ-Пасажирський Костянтина САВІЦЬКОГО цікава тим, що починалася вона для київського хлопця… в 11 років. Жодної помилки у вікових даних. Річ у тім, що у 2002 р. учень однієї зі столичних шкіл вирішив стати юним залізничником. А для цього варто було завітати до Сирецького парку. Тут на коліях Малої Південно-Західної робив перші трудові кроки. Спочатку - як провідник пасажирських вагонів, далі - оглядач-ремонтник рухомого складу. А згодом машиніст тепловоза Костя Савіцький вдало засвоїв умови локомотивної роботи на коротких перегонах Дитячої магістралі.

    СХОДИНКА НА ЖИТТЄВОМУ ШЛЯХУ

    Весна у цей день по-справжньому вступала в свої права. Одинадцяте квітня п.р. Шоста сорок п’ять ранку. Машиніст К. Савіцький готує пасажирський поїзд Київ - Запоріжжя у рейс на 12-й колії ст. Київ-Пасажирський. Дуже важливо, щоб була перевірена цілісність гальмової магістралі поїзда. Він ще раз подумки повторить основні «секрети» електросхеми управління електровозом: тоді локомотивна бригада багато в чому убезпечена від несподіванок.

    У перший рейс як машиніст. Прошу зважити і на такий факт: колишній випускник Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту ім. М. Островського переступив прохідну локомотивного депо три з невеликим гаком років тому як слюсар з ремонту електроустаткування. Вивчивши, як кажуть військові, матеріальну частину в електроапаратному цеху, став помічником машиніста. Сьогодні - у перший рейс за правим крилом. Будь кому, сподіваюсь, зрозуміло, це давня мрія мого сьогоднішнього героя. Між іншим, навчання без відриву від виробництва у Державному економіко-технологічному університеті транспорту для теперішнього дипломованого інженера К. Савіцького - ще одна сходинка на життєвому шляху.

    ПСИХОЛОГ МАЄ РАЦІЮ

    «Виробнича діяльність машиніста локомотива мотивує складний фізичний та психологічний характер. Підготовка висококласного робітника триває впродовж багатьох років, - нагадувала на сторінках «Рабочего слова» психолог Ольга ЛЕЩЕНКО. - Констатую: не завжди призначений машиніст або помічник машиніста може ефективно виконувати свої професійні обов’язки. На жаль. Але недостатність професійних знань, фізична неспроможність не завжди є причиною вище означеної проблеми. На перший погляд, неможливо пояснити, чому працівник без об’єктивних на те причин «відсиджується» в резерві або на лікарняних. До того ж саме в нього постійно виникають проблеми на шляху слідування. Цей умовний суб’єкт посадові обов’язки виконує без бажання, ніби, «з-під палки». Врешті-решт робота йому не приносить задоволення». Свого часу поява психологів у депо неоднозначно сприймалася як машиністами, так і керівниками на місцях. Першопрохідникам доводилося прикладати незвичайні зусилля, щоб завоювати авторитет у депо, довести, що поява на виробництві психолога - вірний крок у напрямку забезпечення безпеки руху. Тому до оцінок Ольги Вікторівни, яка працювала психологом у локомотивному депо ст. Жмеринка, обов’язково прислухаюсь. А її статті про локомотивників вважаю цікавими. Чому?

    Відповідь - у її фаховому підході до вирішення нагальних питань у локомотивному господарстві з точки зору кадрового забезпечення. «Чи зможе бути людина першокласним машиністом, якщо їй не подобається техніка, поїздки за маршрутом, якщо той, хто працює за правим крилом локомотива є не працьовитою і безвідповідальною людиною?»

    Це риторичне запитання від нашої постійної дописувачки О. Лещенко дуже доречне у нашому випадку. Відповідь зрозуміла. Отже, «для того, щоб бути професіоналом своєї справи, ще на початку кар’єри потрібно мати психологічну готовність до цієї діяльності. Психологічна готовленість відрізняється від поінформованості про майбутню професію тим, що потрібно не лише знати про основні умови роботи на залізничному транспорті, але й бути готовим виконувати певний перелік галузевих правил та інструкцій. Знання про певні вимоги до людей професії локомотивника - це одна із складових готовності до оволодіння секретами майбутньої професії».

    Важко не погодитись із думкою фахового психолога. Ольга Вікторівна має рацію. Це підтверджує власна практика: у сьогоднішньому моєму героєві не помилилися ті керівники локомотивного депо ст. Київ-Пасажирський, які вручили йому права управління електровозом. Зокрема, машиніст-інструктор колони В’ячеслав ГОРДІЙЧУК.

    ФОТОГРАФУЄМО І БАЖАЄМО ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ!

    Жодних зайвих рухів. Він добре прослухав, як працюють обидві секції восьмивісної потужної машини під час приймання ЧС-8 №74 на тракційних коліях депо, надав необхідні розпорядження помічникові, у потрібний час подав електровоз під пасажирський поїзд. Тепер в очікуванні зеленого сигналу з 12 колії пасажирського вокзалу є миті, коли перед очима промайне його недовгий шлях за праве крило електровоза.

    Нехай не квапляться звинувачувати мене ті читачі, що, мовляв, віддаю перевагу зовсім молодому механікові. І це в той час, коли навколо достатньо досвідчених машиністів, про яких газета залізничників не згадує. Все попереду. Підказуйте адреси, ми готові до зустріч із цікавими людьми.

    Днями на авторський мобільний зателефонував машиніст першого класу із понад 25-річним машиністським стажем В. ЗАСТАВНИЙ («Миллионы Вячеслава Заставного», «Рабочее слово» №3, 2014 р.). Річ у тім, що В’ячеслав Євгенович був наставником Костянтина Савіцького протягом чотирьох холодних місяців. У кінці грудня ми домовлялися про те, що точну дату про перший самостійний рейс свого учня він повідомить кореспондентам газети залізничників. Так і сталося. За словами психолога О. Лещенко, це той випадок, коли досвідчений машиніст В’ячеслав Заставний та його колеги дозволили створити моральну основу в процесі взаємодії 23-річного К. Савіцького із іншими людьми. Сприяння його саморозвитку у професії - то також важливий чинник. Цінності, що чекаємо від діяльності, - це внутрішні уявлення про те, що людина вміє, знає та може робити.

    Фотографуємо і бажаємо молодому машиністу та його помічнику щасливої дороги!

    ЗВІДКИ МРІЙЛИВА УСМІШКА?

    Після завершення першої поїздки за правим крилом локомотива ми зв’язалися телефоном із Костянтином Людвіговичем.

    - Як пройшов перший рейс? - розпитую К. Савіцького.

    - Головне для машиніста - виконати своє професійне завдання якісно, безпечно вести поїзд до станції призначення. Щоб, повертаючись додому після чергової зміни, можна було пишатися, що ти успішно виконав поставлене завдання.

    - Хто чекатиме тепер після повернення з далеких мандрів сталевими коліями? - цікавимося у 23-річного блакитноокого блондина, якому, як ви помітили, вельми пасує залізнична форма.

    - Моя кохана. Катерина, - додає із виразною мрійливою усмішкою Костянтин. Мабуть і цей, вибачте за газетний штамп, людський фактор зігріває його душу… На щастя!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    На шляху реформування, на передовому рубежі прогресу

    Багато знаменних подій сталося за багаторічний час існування відокремленого підрозділу «Ремонтне вагонне депо Шепетівка». Одна з останніх і навдивовижу важливих та приємних - нагородження колективу Перехідним прапором та Почесним дипломом Державної адміністрації залізничного транспорту України за перше місце у галузевому змаганні за підсумками роботи за 2013 р.

    Вручили нагороди в урочистій обстановці начальник головного управління вагонного господарства Укрзалізниці Олександр КУТІШЕНКО, заступник начальника Південно-Західної залізниці з рухомого складу і матеріально-технічного забезпечення Іван АНТОНЮК і начальник галузевої служби вагонного господарства Південно-Західної залізниці Віктор ДЗЮНИК.


    Начальник головного управління вагонного господарства Укрзалізниці Олександр КУТІШЕНКО
    та заступник начальника Південно-Західної залізниці з рухомого складу
    і матеріально-технічного забезпечення Іван АНТОНЮК вітають деповчан з перемогою.


    Слюсар з ремонту рухомого складу Олег ЧЕРНУШИЧ, Віктор СЕМЕНЮК, електрозварник Юрій ЛАБУНЕЦЬ, слюсар Микола ЛІЩУК,
    дефектоскопіст Ігор ПЕРІОТТІ, слюсар Анатолій ЛІЩУК.


    Оператор з обслуговування та ремонту вагонів Наталія ЛУЦЮК.

    В ІСТОРІЮ ЗАПИСАНІ ЛІТА

    Починаючи розповідь про цей підрозділ Південно-Західної залізниці, вирішив зробити невеличкий екскурс у минуле цього знаного на теренах усієї держави депо. Так-так, знаного! Адже з-поміж півсотні споріднених у галузі колективів за минулорічними підсумками роботи шепетівчани стали кращими. Як колись казали, передовиками.

    Можливо, для «приколу» в кабінеті техвідділу красується колишній вимпел «Победителю в социалистическом соревновании». У мене немає ностальгічної хвороби за минулим. Але коли побачив той вимпел, утвердився в думці, що без екскурсу в історію таки не обійтися.


    Бригадир дільниці контрольного пункту автогальм Ігор ПАНАСЮК.


    Дільниця з ремонту вагонів - бригадир Андрій КИРИК, електрозварник Борис КАРПУХІН, газорізальник Григорій ЛЕБЕЙЧУК,
    електрозварник Олександр ДАЦУН, машиніст крана Роза ГУЩІНА, майстер Роман КУЧЕРОВ.


    Робітники дільниці ремонту та виготовлення деталей - слюсар Юрій БОЛЮХ,
    електрозварник Микола ШПОРТУН, токар Микола ВЕРХОГЛЯД.

    Так ось, далекого 1 серпня 1933 р. вагонне господарство станції Шепетівка відокремилося від локомотивного. На той час буквально за кількадесят кілометрів від містечка проходив кордон із Польщею. І, вирушаючи звідси на Захід, на радянській території поїзди вже не зупинялися. Так що, аби показати перевагу соціалізму над «загниваючим» капіталізмом, вагони мали йти до Європи справними, чистими…

    У 1934 р. за наказом Народного комісара шляхів сполучення СРСР терміново розпочалося будівництво приміщень та допоміжних колій вагонно-ремонтного пункту. Спорудили приміщення для обігріву оглядачів та слюсарів пункту технічного обслуговування, дільницю з дерев’яним ангаром для поточного ремонту вагонів, вагоноскладальний цех довжиною 60 метрів на дві колії, механічний цех, змазкосховище і котельню.

    Під час Великої Вітчизняної війни від цих споруд не лишилося, як мовиться, каменя на камені. Відразу ж після визволення міста було розпочато відбудовчі роботи. У п’ятдесятих роках зведено колісний та підсобно-заготівельний цехи, пункт технічного огляду вагонів (ПТО), а згодом - пункт промивки та підготовки рухомих одиниць під завантаження, реконструйовано вагоноскладальний цех, до якого прибудовано візкове, зварне, люкове та автозчіпне відділення.

    Справжній «революційний бум» депо пережило в останні два десятиліття минулого століття. На всіх міжколіях було запроваджено самохідні ремонтні візки, автоматичні прилади для виявлення нагріву букс колісних пар, механізоване роз’єднання рукавів автогальм, збудовано деревообробний цех та компресорну. У сортувальному парку ПТО - допоміжну механізовану базу з поточного ремонту вантажних вагонів, триповерховий корпус з гардеробними, душовими, навчальними аудиторіями, їдальнею, три 25-квартирних будинки та інше.

    У 2003 р. побудовано механізований пункт з підготовки піввагонів під завантаження на ст. Полонне потужністю в середньому 20 піввагонів на добу. Для покращення якості технології ремонту освоєно процес наплавлення гребенів колісних пар, виготовлення запасних частин кузовів вагонів з різним профілем, ремонт з наплавленням та подальшою механічною обробкою деталей візків та автозчепів, виготовлено ряд стендів та пристроїв для ремонту автогальм.

    НА ПУЛЬСІ БУРХЛИВОЇ ДОБИ

    У липні 2012 р. вагонне депо ст. Шепетівка успішно пройшло етап реформування вагонного господарства і перетворилося у відокремлений підрозділ «Ремонтне вагонне депо Шепетівка», основною спеціалізацією якого став ремонт вантажних вагонів власності ДП УДЦТС «Ліски». Тут виконується деповський та капітальний ремонт лісовозів, автомобілевозів, фітингових та контрейлерних платформ.

    - Враховуючи те, що з 2007 р. вагонне депо Шепетівка активно співпрацює з промисловими підприємствами - власниками вантажних вагонів, ми надаємо послуги з ремонту й іншим підприємствам, а не тільки ДП УДЦТС «Ліски», - зазначає у розмові начальник ремонтного вагонного депо Шепетівка Віктор ЧЕХОВ, який є почесним залізничником, очолює підприємство з 2001 р. - Ми цінуємо цю співпрацю і підтримуємо її. Майже двадцять контрагентів щороку укладають договори на ремонт вагонів. Це різні підприємства, які мають десятки, сотні одиниць рухомого складу, але кожен клієнт є цінним для нас. До речі, така організація роботи дала змогу отримати прибуток у 2013 р. понад 2,9 мільйона гривень, що для підрозділу, яке нараховує 190 осіб, є неабияким досягненням.

    Особливу увагу тут приділяють якості ремонту вагонів та їхніх вузлів. Цьому сприяє запровадження техніки з відновлення деталей. Це, зокрема, установки для наплавлення гребенів колісних пар, для відновлення підп’ятникових місць та п’ятників вагонів, для ремонту з наплавленням та подальшою механічною обробкою деталей візків та автозчепів.

    А головний інженер депо Володимир НЕДІЛЬКО зазначає:

    - В останні роки для покращення умов праці, дотримання якості технології ремонту вузлів вагонів завдяки зусиллям раціоналізаторів тут запроваджено ряд технологій та пристосувань. А саме: установку з гідророзжимом для наплавлення корпусів букс, пристрій для клепки петель люків на піввагонах, пристрій для клепки заклепок п’ятників на вагонах. Також працівники депо виготовили та запровадили в експлуатацію стенди та пристрої для ремонту автогальм, пристрої для ремонту оглядових та кріпильних кришок роликових букс».

    До речі, торік за багаторічну сумлінну працю на транспорті В. Неділька відзначено Подякою від Укрзалізниці.

    Протягом п’ятнадцяти років депо є єдиним підрозділом Південно-Західної залізниці, який працює над виконанням завдань, що сприяють підвищенню стану дотримання пожежної безпеки на столичній магістралі. Структурний підрозділ опанував технологію переобладнання вагонів рефрижераторних секцій серії 5-БМЗ у вагони-майстерні та вагони-насосні станції пожежних поїздів, а також цистерн у цистерни-водосховища.

    З 1999 р. переобладнано 19 цистерн у цистерни-водосховища пожежних поїздів та 15 вагонів рефрижераторних секцій 5-БМЗ - у вагони-майстерні та вагони-водонасосні станції пожежних поїздів.

    Сьогодні вагонне депо станції Шепетівка є основним депо Південно-Західної залізниці з виконання капітального ремонту вантажних вагонів власності промислових підприємств. Щороку, виконуючи зазначені обсяги робіт, депо має позитивний фінансовий результат та забезпечує виконання плану надходження додаткових грошових коштів.

    … А шана І слава знайдуть

    Не хочеться перевантажувати читача цифрами, хоча все-таки кілька основних показників навести доцільно. Торік прибуток від звичайної діяльності до оподаткування становив 2 мільйони 863 тисячі гривень, що на мільйон гривень більше доведеного плану. Місцева статистика стверджує: планове завдання з наплавлення гребенів колісних пар виконано на 102,9 відсотка. Торік значно зросла продуктивність праці у порівнянні з 2012 р.

    Отож не дивно, що колектив депо відзначено Державною адміністрацією залізничного транспорту України. І треба було бачити радісні посмішки на обличчях вагонників, коли їм вручали прямо в одному з цехів Перехідний прапор.

    Передаючи нагороди в руки керівникові депо, начальник головного управління вагонного господарства Укрзалізниці Олександр Кутішенко сказав присутнім:

    - Приємно виконати таку почесну місію, адже ваш дружний колектив став переможцем у суперництві з більш як півсотнею галузевих депо України. Мені не соромно приїжджати до вас, бо бачу постійний рух вперед. Ви першими у державі розпочали реформування галузі, а першим завжди найважче. Тож зичу здійснення усіх задумів і мрій! Так тримати, шепетівчани!

    До його слів приєдналися й інші почесні гості шепетівських вагонників. Заступник начальника Південно-Західної залізниці з рухомого складу і матеріально-технічного забезпечення Іван Антонюк у привітальному слові зазначив:

    - Щиро приєднуюсь до вітань і радий передати з нагоди свята, а це дійсно свято, привітання від керівництва залізниці. Нагорода не прийшла випадково, сама собою. Перехідний прапор отримати важко. Тож бажаю вам його втримати! - наголосив Іван Радомирович.

    Такі ж щирі слова звучали з вуст начальника галузевої служби вагонного господарства Південно-Західної залізниці Віктора Дзюника:

    - Приємно вітати колектив справжніх професіоналів, роботу яких гідно оцінено, приклад яких інші колективи беруть за основу.

    Привітати прибули й керівники всіх вагонних депо Південно-Західної залізниці. Наприкінці церемонії вручення Перехідного прапора начальник депо В. Чехов побажав колегам з інших депо працювати так, щоб ця нагорода не залишала межі Південно-Західної залізниці. Дійсно, так тримати!

    Олександр ЦАРИК, Фото автора та Віктора МАКСИМЮКА

    Завжди в наших серцях

    8 квітня для дарничан залишається днем спомину тих жорстоких подій часів фашизму на нашій землі 1941 - 1944 років. 70 років з дня трагедії на станції Дарниця сьогодні усвідомлюються як роковини страшного горя, скропленого кров’ю наших співвітчизників, що полягли на дарницькій землі.

    У цей день всі колективи Дарницького залізничного вузла прибули до могили, щоб уклонитися тим, хто боронив нашу свободу. До могили прийшли учні 105 і 127 шкіл, студенти медичного коледжу, молодь Української залізничної швидкісної компанії, ветерани Дарницького вагоноремонтного заводу та інші.

    У цей весняний день до могили було покладено велику кількість квітів, а від колективів лягли вінки і корзини під пісню «Журавлі». Протоієрей Микола, який започаткував на могилі свої панахиди, - провів їх в цей день з великим піднесенням.

    Для ветеранів, за підтримки начальника залізниці О.М. КривопІшина, було організовано поминальний обід.

    Микола ПАВЛЮК, голова правління ветеранів Дарницького залізничного вузла

    Партнерство визнане як успішне

    Наш приїзд у Гнівань прийшовся на звичайний робочий день. Серед інших він вирізнявся хіба що неприємною погодою. Весна підкидає сюрпризи: сильний поривчастий вітер жбурляв в обличчя «жмені» дрібного холодного дощу. Та, незважаючи на негоду, на станції йшла буденна робота. Хоча і в буднях місцеві залізничники знаходять розраду. Про це - подальша розповідь.

    Перший, з ким зустрілись - начальник станції Борис МЕЛЬНИК. Дізнавшись про мету відвідин, знайомить із своїм господарством та працівниками.


    Начальник станції Гнівань Борис МЕЛЬНИК

    - Своєрідний «гарячий» цех у нас - вантажна каса, - пояснює Борис Олегович. - Сьогодні тут господарює Галина КОВАЛЬСЬКА. Вона - одна із досвідчених фахівців. На залізниці трудиться вже 23 роки, із яких 15 - вантажним касиром.

    - Як працюється? - перепитує Галина Василівна і, заглянувши в папери, доповідає. - За перших два місяці нинішнього року передбачалось навантажити 1638 вагонів, але ми цей показник дещо перевищили, є й перевищення по тоннажу. Вивантажили ми 236 вагонів, що на 11 більше, ніж передбачалось. Коли говорити про характер вантажів, то найбільше - 1312 вагонів - зайняли будівельні матеріали: щебінь, відсів із гранітного кар’єру, а також продукція заводу залізобетонних виробів, які здебільшого використовуються на залізниці. Завантажили 307 вагонів зерном на хлібоприймальному підприємстві. Були відвантаження металобрухту та лісоматеріалів. Інтенсивно проводиться вантажна робота й у березні. Із завданням ми впораємось.


    Чергова по станції Юлія БРУЦЬКА

    Наступним співрозмовником, за рекомендацією начальника станції, стає квитковий касир Ольга МАЗУР, яка роботу поєднує із навчанням у Харківській академії залізничного транспорту.

    - За два попередніх місяці ми продали квитки у далекому сполученні майже на 384 тисячі гривень, та майже на сто тисяч гривень - у приміському сполученні, - пояснює касир. - Коли говорити про планове завдання, то одного відсотку нам не вистачило в реалізації квитків на пасажирські поїзди, зате на два відсотки більше ми продали квитків на електрички. Минулого року були приблизно такі ж показники у відсотках. А взагалі за рік ми отримали виручки за квитки майже три з половиною мільйони гривень.


    Квитковий касир Ольга МАЗУР

    Після розмов у касах виходимо на свіже повітря де, незважаючи на дощову погоду, також йде активна робота. Нашу увагу привертає майданчик навантажувальних та розвантажувальних робіт Жмеринської дистанції, де рухаються два козлові крани. Один із них задіяний у навантаженні піввагона лісоматеріалами. В ньому справно виконують роботу стропальники Олександр ПЯТАК та Володимир МЕЛЬНИК. А їхній колега Анатолій НАГОРНИЙ порається на землі. Він підчіплює тросами-стропами стоси колод для подачі у вагон.

    - У нас тут трудиться професійна команда, - розповідає начальник дільниці Андрій СНІГУР. - У кожного уже чималий досвід роботи. Та найбільший він, понад десять років, у кранівника В’ячеслава КУХАРЯ. Тож навантаження та вивантаження вагонів ми виконуємо відповідно до нормативного часу та працюємо й з випередженням. При цьому дотримуємось усього технологічного процесу при навантаженні, щоб не допустити похибки. Адже від цього залежить безпека руху поїздів.


    Оператор при черговому по станції Ірина НІКОЛИШИНА

    Злагоджено працює й команда фахівців пункту підготовки вагонів під завантаження. Річ у тім, що кожна одиниця вантажного рухомого складу повинна бути технічно справною та забезпечувати безвтратну доставку вантажу одержувачу. Тож кожен вагон перед подачею під навантаження проходить «лікування» на цьому пункті. Тут електрозварник Роман ЛОБОДА, слюсар-ремонтник Валентин НІКОЛИШИН та їхні колеги закривають шпарини, а то і латають діри у далеко не нових піввагонах, щоб у них можна були завантажити і без втрат доставити споживачеві сипучі будівельні матеріали. І це їм вдається.


    Станція Гнівань. Прогнози щодо діяльності є оптимістичними


    Майданчик навантажувально-розвантажувальних робіт - ліс Побужжя користується попитом

    Далі ми прямуємо на «командний пункт» станції - пост сигналізації та централізації. Тут керує процесом чергова по станції Юлія БРУЦЬКА. І зі своєю роботою вона успішно справляється - допомагають знання, отримані у Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту. Успішно працює й оператор при черговому по станції Ірина НІКОЛИШИНА - випускниця Київського технікуму залізничного транспорту і одночасно студентка-заочниця Державного економіко-технологічного університету транспорту.

    - У нас усі так працюють, - говорить на завершення нашої розмови Борис Мельник. - Втім варто відзначити чергову по станції Аделіду ДЖАББАРОВУ, старших прийомоздавальників Оксану ЛОЗОВУ, Олену БОЙКО, заступника начальника станції з оперативної роботи Сергія ПЕНЬКІВСЬКОГО.

    Що ж, якщо партнерство організаторів визнано успішним, до сказаного керівником варто додати: на території станції ми спостерігали за роботою фахівців й інших підрозділів - відділення дистанцій колії, сигналізації та зв’язку, локомотивного та пункту підготовки вагонів від Жмеринського експлуатаційного вагонного депо… Вони забезпечують безперебійний рух поїздів, маневрову роботу. А усі разом створюють робочий ритм ст. Гнівань, яка є хоча і не великою, але значимою часткою нашої залізниці.

    Від редакції:

    Як зазначив у телефонній розмові із редакцією начальник станції Гнівань Борис МЕЛЬНИК, спільний успіх між залізничниками та їхніми бізнес-партнерами - зернотрейдерами найближчим часом стане більш відчутним. Річ у тім, що у травні п.р. в експлуатацію тут буде впроваджено новий елеватор. Отже, прогнози оптимістичні. Значить, можна вести мову про стабільність у сфері залізничних перевезень.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    До скарбниці - пам’ятник Великому Кобзарю

    З нагоди відзначення 200-річчя з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка у м. Коростені на площі біля міського будинку культури відбулося урочисте відкриття пам’ятника Великому Кобзарю. Громадськість міста та керівники Коростенщини й Житомирської області в один голос запевнили, що творче життя саме Шевченка - це втілення тієї національної ідеї, яка здатна об’єднати український народ. Доля послала Україні непрості випробування, але разом з тим дала нам Великого Пророка, який у своїй творчості відповів на багато питань, як нам будувати життя в своїй державі, «в сім’ї вольній, новій».

    У цей день громада міста дякувала людям, які об’єднали свої зусилля для того, щоб стало можливим відкриття цього пам’ятника. Художній образ втілили у граніті народний художник України, скульптор Василь ФЕЩЕНКО та заслужений художник України Віктор РОЖИК, а також архітектор проекту Володимир КОЗИРЕНКО.

    Нагадаємо, що один пам’ятник Тарасу Шевченку в м. Коростені вже є. Його планували з парку ім. Шевченка перенести до міського будинку культури, та жителі залізничного мікрорайону під час громадських слухань виступили проти перенесення пам’ятника з однойменного парку. Тому було вирішено встановити новий пам’ятник Великому Кобзарю. До речі, на сьогодні налічується 1384 пам’ятники Тарасу Шевченку у світі: 1256 - в Україні та 128 - за кордоном - у 35-ти державах. Коростень додав у цю скарбничку і свою часточку.

    Під час урочистостей звучала поезія та пісні на слова Т.Г. Шевченка, які щирими оплесками зустрічали усі присутні. Вагомий внесок у пісенне вшанування Великого Кобзаря зробили й учасники художньої самодіяльності Коростенського будинку науки й техніки.

    Оксана КЛИМЧУК

    Будинок, де почалось нове життя...

    «Сьогодні і завжди, уклін цьому дому,
    де пензлі ще зберігають дотик руки Шевченка».

    Ліна КОСТЕНКО, 1998, 9 березня

    Вгору від самого центру Майдану Незалежності веде звивистий провулок Тараса Шевченка. Тут розташовано один із найзатишніших будиночків - літературно-меморіальний музей Кобзаря. Уже багато років це місце паломництва всюди живущих українців і усіх небайдужих людей. Численні відвідувачі з різних куточків світу приходять сюди на зустріч з Поетом. Переважно це кияни, школярі, студенти. Бувають знані, відомі люди і звичайні громадяни. Та мало хто знає, що в ХІХ ст. ця місцина мала назву «Козине болото». І ось у цьому будинку навесні 1846 р. й оселились Тарас Шевченко та двоє його товаришів.

    Саме в цей період для Тараса Шевченка, за спогадами українського поета Олександра Афанасьєва-Чужбинського, який був приятелем Тараса Григоровича і жив поруч з ним у цей час, «…почалось нове життя у надзвичайно поетичній атмосфері».

    ОДИН ЩАСЛИВИЙ РІК

    «Скільки б ми не говорили, не описували - все слід побачити. Музей працює для того, щоб залучити людину в духовну атмосферу видатного поета та художника, - каже журналістам «Рабочего слова» старший науковий співробітник музею Ольга Карпенко. - У нас зібрано найцінніші експонати: офорти Т. Шевченка з автографами, «кобзарі» з дарчими написами автора, одяг Тараса Шевченка, зокрема його білий парусиновий костюм, в якому він ходив вулицями Києва влітку 1859 р. Тут експонуються старі гравюри та літографії із зображенням Києва середини ХІХ ст., акварелі М. Сажина, оригінальні фотографії, рідкісні видання, предмети побуту киян, тогочасні меблі.

    З інтересом ми розглядаємо кімнату та майстерню поета. Кімнату відтворено за спогадами сучасників, та й весь інтер’єр музею відображає типову міщанську оселю із тогочасними меблями та предметами побуту.

    «Саме помешкання Тараса Григоровича, - продовжує екскурсію Ольга Василівна, - складалось із невеличкої кімнати, вікна якої виходили на вулицю, та майстерні, розташованої на мансарді. Відомо: із цього вікна Шевченко кинув жебракові золотого червінця, бо інших грошей не було, а сам наступного дня сидів без хліба. Хоча для поета це не мало значення. Бо накопичення грошей не було козацькою чеснотою. Сьогодні на його робочому столі в музеї - унікальні експонати - особисті речі Тараса Шевченка: ручка, перо, чорнильниця, люлька, вирізьблена із слонової кістки й оздоблена сріблом (подарунок Миколи Костомарова), кришталевий куманець. Тут Т. Шевченко працював над поетичними баладами «Русалка» та «Лілея».

    В Шевченковій майстерні експонуються пензлі, фарби, маленький розкладний стільчик та етюдник, з яким митець ходив малювати краєвиди, вимріяні серцем. «Мов на небі висить/Святий Київ наш великий/Святим дивом сяють/Храми Божі, ніби з самим/Богом розмовляють.

    Кімната й майстерня зберігають атмосферу Шевченкової присутності.

    Разом з художником Михайлом Сажиним Тарас Шевченко малював краєвиди, сподіваючись видати альбом, присвячений Києву, працював у археографічній комісії і за її завданням створив серію архітектурних пейзажів у різних губерніях України. З професором Миколою Іванишиним та вченим Михайлом Максимовичем брав участь в археологічних розкопках стародавніх поховань біля Фастова.

    На початку 1846 р. Т. Шевченко об’єднав усі свої твори, написані протягом трьох попередніх років, у велику рукописну збірку під назвою «Три літа». Творчий доробок поета складали поезії, які могли витримати цензурний контроль («Сова», «У неділю не гуляла...», «Єретик», «Наймичка» та ін.), і мали ввійти до нового видання «Кобзаря», над підготовкою якого поет активно працював навесні 1847 р. Але якому, одначе, не судилося побачити світ.

    Під час перебування Шевченка у 1846 р. в Києві відбувається зближення його з М. Костомаровим. Того ж року Т. Шевченко став учасником таємної політичної організації «Кирило-Мефодіївське братство». Воно складалося з молодих людей, які цікавилися розвитком слов’янських народів, зокрема українського, та вимагали скасування будь-яких станових привілеїв, «ліквідації рабства й усякого приниження нижчих класів», а також унеможливлення національної нерівності, поширення загальної освіти серед народу, введення всенародного виборчого права й виборності чиновників.

    Учасники цього гуртка, в числі 10 чоловік, були заарештовані, звинувачені в розвалі політичного устрою і понесли різну кару. Причому найбільше дісталося Шевченку за його нелегальні вірші. Його було заслано рядовим в Оренбурзький край із забороною писати і малювати. Арешт Шевченка, що стався 5 квітня 1847 р., зруйнував усі його плани й надовго розлучив з Україною.

    ІСТОРІЯ БУДИНОЧКА НА «КОЗИНОМУ БОЛОТІ»

    Дерев’яний будинок по провулку Т. Шевченка, 8-а - автентичний. Збудував його за типовим проектом, розробленим спеціально для вузьких вуличок та провулків, у 1835 р. дрібний чиновник Іван Житницький. Після смерті Т.Г. Шевченка (1861 р.) будинок набув особливого значення. Мешканці зберігали пам’ять про перебування в ньому великого поета, кияни ставились до Тарасової оселі з особливою пошаною. Після смерті Івана Житницького (1890 р.) будинок переходив до різних власників, а з 1917 р. став комунальним помешканням. У 1918 р. він був занесений до реєстру історичних пам’яток Києва. Професор Художнього інституту Василь Кричевський порушив клопотання про відкриття в ньому музею Т.Г. Шевченка. За проектом та під керівництвом В. Кричевського протягом 1925 - 1927 рр. проводились ремонт та реставрація будівлі, а також художнє оформлення експозиції, над побудовою якої працював літературознавець і вчений Володимир Міяківський.

    10 листопада 1928 р. відбулось урочисте відкриття Будинку-музею Тараса Шевченка. За майже 86 літ своєї історії експозиція музею кілька раз перебудовувалась. Однак музейні працівники завжди зберігали його інтер’єр.

    Сьогодні Літературно-меморіальний будинок-музей живе активним творчим життям. Щорічно під час Шевченківських днів організовуються літературні читання, концерти у пам’ять Кобзаря. Цього дня у ювілейний рік Тараса Шевченка відбувся концерт, де можна було почути виступи провідних артистів театрів Києва та студентів Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

    Після екскурсії ми з колегою пішли милуватися садом, який росте у дворику біля Музею. Такий фруктовий сад та квітники були характерними для київських садиб ХІХ ст. А головне, що ще й досі росте в цьому саду стара шовковиця, сучасниця Т. Шевченка, - єдине дерево, що збереглося з тих давніх часів.

    …Від спілкування із старшим науковим співробітником Ольгою Карпенко й усім колективом отримуєш глибоке задоволення. Такі люди випромінюють велику духовну силу. Бо їм не байдужа історія свого міста, свого краю. Тож музейні працівники щедро дарують позитивні відчуття тим, хто переступає поріг закладу. Тут зупиняється час, і все підвладне одній людині - Великому Поету.

    До слова. Для того, щоб краще зрозуміти Тараса Шевченка, саме такого, який він був насправді, вам потрібно вибрати час і відвідати музей. Аби відчути дух епохи, аристократизм, які панували у цьому будинку завдяки його мешканцям. І ще. У автора з’явилась суто сокровенна потреба перечитати Кобзаря та його автобіографічний «Щоденник».

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Музей в честь киевлянина по душе, или о железнодорожных мотивах в творчестве Константина ПАУСТОВСКОГО

    О ПОЛЬЗЕ СЛОВА «ФОЛЬКЛОР», НАПИСАННОМ НА МЕШКЕ

    Между тем, Магалиф - это была не организация, а всего лишь фамилия человека в шляпе с отвисшими полями. Но тогда, как пишет Паустовский, «впервые начали входить в силу нелепые сокращения названий. Через несколько лет их количество приобрело уже характер катастрофы и грозило превратить русскую речь в подобие косноязычного международного языка «волапюк» (от vol - мир + рьк - язык, т.е. мировой язык).


    Однако Пришвину «волапюк», как видите, помог. На прощание Магалиф посоветовал ему написать на мешках с архивом слово «фольклор». «Русский человек, - объяснил он, - с уважением относится к непонятным, особенно к иностранным словам. После этого никто ваши вещи не тронет». Пришвин послушался и не прогадал. Заградительные отряды оставили его рукописи в покое.

    «ГУДОК ЗАКАВКАЗЬЯ» В ЖИЗНИ ЖУРНАЛИСТА ПАУСТОВСКОГО

    В начале 20-х годов судьба забросила Паустовского в Закавказье. В то время железнодорожное пассажирское сообщение между закавказскими республиками, еще недавно воевавшими друг с другом, практически отсутствовало. В 1923 г. из Грузии в Армению и Азербайджан был пущен специальный поезд с комиссией инженеров, чтобы обследовать состояние железных дорог, функционирующие за кавказскими хребтами. В качестве корреспондента газеты «Гудок Закавказья» в поездку отправился и Константин Паустовский. Тогдашняя ветка Тифлис - Эривань (Ереван), проложенная в зеленых теснинах Помбакского ущелья, представляла собой весьма диковинное зрелище. На первый взгляд, ездить по ней было невозможно. «…Поезд брал предельные подъемы и закругления. Он скрипел всеми заклепками, рессорами и буферами и медленно, так медленно, что это было почти незаметно для глаза, проползал по узким головокружительным мостам. Все на этой железной дороге было построено на последнем пределе. Поезд шел двойной тягой, с толкачем», - вспоминал писатель-путешественник. От своих спутников Паустовский узнал, что «после постройки этой дороги инженер - её строитель - был признан душевнобольным и посажен в сумасшедший дом. А дорога между тем исправно работала, хотя и наводила ужас на пассажиров».

    Скитания молодого Паустовского имели закономерный для русского писателя конец, считает все тот же биограф Андрей Воронцов. На обратном пути в Тифлис поезд подолгу стоял на каждой станции - работала инженерная комиссия. Изнывая от жары, Константин Георгиевич целыми днями бесцельно сидел в тени деревьев: «Я с тоской читал на товарных вагонах надписи: «Осмотрен в депо станции Тверь» или «Осмотрен в депо станции Владимир». Там, в Твери и Владимире, в запущенных городских садах, может быть, сейчас идет даже дождь, настоящий спокойный дождь, и ему никто не мешает шуметь, стучать по листьям, увлажнять рыхлые клумбы с петунией и сбегать ленивыми ручейками в реку Клязьму, что издавна славилась своей прозрачной водой».

    БАТЬКА МАХНО И… ДЕЖУРНЫЙ ПО СТАНЦИИ. БЕЗ КОММЕНТАРИЕВ

    Любопытно, что в 1918 г. богатые беженцы из Советской России прятали свои драгоценности в основном в носики от чайников. Их разоблачали очень быстро: если замечали, что хорошо одетые люди бегают на станциях за кипятком с кружками, то просили предъявить для досмотра имеющиеся у них чайники. Может быть, с тех пор и берет начало пренебрежительная кличка профана - «чайник»? Между тем, заканчивались подобные истории совсем не весело: «контрабандистов», как правило, большевики расстреливали на месте.

    На территории, занятой белогвардейцами, путешествие в поезде, по описанию Паустовского, было не менее тяжелым. В 1919 г. он ехал от Киева до Одессы 18 суток (!). Тормозили движение не только налеты и обстрелы «зеленых», но и отсутствие топлива для паровозов. Машинист давал «умоляющие гудки», пассажиры выскакивали из теплушек и ломали на дрова станционные заборы, кресты с могил на кладбищах, путевые будки, а иногда и целые дома несчастных железнодорожников.

    Во время своего более чем полумесячного путешествия из Киева в Одессу Паустовский на станции Помошная стал свидетелем проезда по «чугунке» разбитой деникинцами армии батьки Махно из Голты (село возле Первомайска, Николаевская область) в Златополь (ныне Новомиргород). Махно двигался на трех эшелонах. В одном ехали «хлопцы», в другом - кони и тачанки, в третьем - сам Махно и его штаб. Поскольку «хлопцы» сидели в теплушках, свесив ноги», Паустовский дал любопытное описание махновской армии «через обувь»: «Мелькали желтые сапоги, бурки, валенки, зашнурованные до колен ботинки, серебряные шпоры, гусарские сапожки с офицерской кокардой на голенище, болотные бахилы, оранжевые туфли с пузырями на носках, красные и заскорузлые босые ноги, обмотки, вырезанные из красного плюша и зеленого биллиардного сукна», описывает К. Паустовский.

    «На отдельной платформе размещалось роскошное лакированное ландо (лёгкая четырёхместная повозка со складывающейся вперёд и назад крышей. Название образовалось от названия города Ландау в Германии, где повозки этого типа были изобретены в XVIII в. - ред.) самого «батьки», с золочеными княжескими гербами на дверцах. В экипаже, положив ноги на козлы, полулежал Махно. Он поигрывал маузером и, заметив вытянувшегося в струнку дежурного по станции, лениво выстрелил в него. Дежурный упал, забился на перроне, размазывая кровь, а пулеметчики, сидевшие по углам махновской платформы, добили его очередями». Как говорится, без комментариев.

    ЕЩЁ НЕМНОГО ИСТОРИИ

    Отчего же наши современники, имею в виду выше означенных учителей, учеников и их родителей из киевской гимназии №135, решили открыть музей Паустовского? Работа по его созданию началась в 2012 г. В год 120-летия со дня рождения писателя. Все экспонаты музея собраны из разных стран и источников стараниями учителей, учеников школы и их родителей. Экспозиция целиком занимает просторную школьную аудиторию, которая оформлена настоящими музейными стендами и предметами интерьера киевского периода жизни Паустовского. Музей будет открыт для свободного посещения всеми желающими по предварительной договоренности с администрацией школы - таковы условия.

    В будущем работа музея может быть расширена за счет экскурсий по Киеву, в котором Паустовский жил с шестилетнего возраста, учился в Первой киевской классической гимназии (Императорской Александровской гимназии) и Киевском университете Святого Владимира. С жизнью и первыми литературными опытами Паустовского связаны многие улицы Киева: бульвар Тараса Шевченко, улицы Лютеранская, Стретинская, Богдана Хмельницкого, Ивана Франко, Баггоутовская.

    С Украиной Паустовского связывает не только история его собственной жизни, но и история его семьи, начиная с прадеда, поселившегося у реки Рось возле Белой Церкви. Более того - родословная писателя по линии отца связана с именем запорожского гетмана Сагайдачного. Родные Паустовского похоронены в Украине - отец в с. Городище Белоцерковского района, мать и сестра - в Киеве на Байковом кладбище.

    В Украине уже работают Одесский мемориальный музей Константина Паустовского (филиал Литературного музея) и Дом-музей Паустовского в Старом Крыму. Кстати, на празднике по поводу открытия Киевского музея К. Паустовского присутствовали музейные сотрудники из этих очагов украинской культуры, хранящие массу интересных экспонатов, которые рассказывают о жизни и творчестве нашего писателя.

    «ЭТО НАШ ПИСАТЕЛЬ!»

    В начале ХХ века в здании школы №135, которое занесено в реестр исторических памятников, размещалось второе реальное училище, а с 1909 г. - седьмая мужская гимназия. Тут учились скульпторы Александр Архипенко и Иван Кавалеридзе, великий пианист Владимир Горовиц, ученый Владимир Симиренко, карикатурист Борис Ефимов, композитор Левко Ревуцкий.

    В адрес организаторов Музея в день его открытия сыпались телеграммы: от Посольства Австрии в Украине, от Общества защитников природы из Нидерландов «Винерининг», поздравительная корреспонденция поступала из разных уголков Украины. Об этом говорили ведущие этого многолюдного праздника.

    Запомнилась музыкально-литературная композиция, подготовленная школьниками. Талантливая постановка учительницы русского языка и литературы Изабеллы КАНТОР должна бы убедить некоторых столичных библиотекарей, которые на просьбу выдать произведения Константина Паустовского из книгохранилища отвечают: «Так це ж не наш письменник…». В эту минуту по актовому залу школы прокатился дружный смешок. От недоумения? Нет, очевидно, это здоровая реакция на агонизирующую безграмотность хранительницы книг в одной из столичных библиотек. Приехали…

    (Продолжение следует)

    Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Глухів просинається

    До Конотопа прибула військова частина. На тлі драматичних загальноукраїнських подій її появу у державі ЗМІ не помітили й не коментували, та місто відразу ж узялося опікуватися солдатами. І ось уже чую на точці, де продають не то контрабандні, не то контрафактні сигарети:

    - А зачем тебе столько? - запитує літня сигаретниця в чоловіка, теж не молодого, який бере цілий блок.

    - Так солдатам же.

    - А мы вот вчера были. Носки отвезли, платочки, полотенец.

    - А я у Степанова (роздрібно-оптовий магазин - авт.) купив їм круп та олії, - додає ще один конотопчанин, який стоїть поблизу.

    Як з’ясувалося, це лише один епізод із сотні подібних. Кому довелося побувати у частині, говорять, що потік допомоги військовим не міліє.

    Мене вразило. Конотоп майже на кордоні, тихий, спокійний, який до Верховної Ради делегував колись відомих жінок, які у політику почвалали під червоним стягом, під ним і залишаються. А даремно: часи не ті… Ще два місяці тому в міському житті тон задавали «менеджери з великої дороги». Сьогодні Конотоп реагує без спонукання і найменшого тиску, від щирого серця. «Ведь там же наши дети, - сказала тоді продавчиня цигарок. - Они нас защищать будут».

    І я тепер розумію, чому у 1659 р. місто змогло оборонятися майже два місяці від московських військ, вистояло, аж поки не з’явилися під його стінами козаки Івана Виговського.

    М’яко кажучи, стінами, бо фортеці, більш-менш серйозного укріплення тут ніколи й не було. Лиш земляний вал, дерев’яна огорожа, заболочена місцина та сила духу захисників, які вже відчули на собі «братню любов» північного сусіди - у 1658 р. місто було розграбоване. Тоді боярин Григорій Ромодановський, свідчив літописець, «зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто та його мешканців по-татарськи, сказавши: «винуватого Бог знайде, а війська треба потішити й нагородити».

    Є ще один чинник успішного протистояння сотенного міста весною на початку літа 1659 р. - ніжинський полковник Григорій Гуляницький, якого інколи називають сіверським гетьманом і який мав досвід оборони від російських військ Пирятина та Варви (нині селище на Чернігівщині - авт.). Досить цікава постать в історії України. Хоча б тим, що був в опозиції до Богдана Хмельницького - не схвалював спроби гетьмана заручитися турецькою підтримкою. Утік від гетьманського гніву до монастиря. Григорій Гуляницький, Іван Богун та ще кілька козацьких ватажків відмовилися присягнути царю у Переяславі. Прихильник гетьмана Івана Виговського, він брав участь у польсько-московській війні 1654 - 1667 рр., відбув трирічне ув’язнення у прусській фортеці Марієнбург, а після звільнення із тисячним козацьким загоном захищав Правобережжя від татарських набігів.

    Григорій Гуляницький досить вправно володів пером. Наприклад, у листі до ніжинського наказного полковника (свого заступника - авт.) Григорія Кобилецького писав: «Москва наступає безбожна із свавільниками, де нікому не норовять, все вогнем та мечем розоряють, церкви Божі палять та монастирі, священиків та ченців й черниць без всякого милосердя вбивають, а понад те над паніями добрими, дівками та дівицями гвалт чинять, груди ріжуть й малим дітям не спускають, очі вилупляють й гірше за поган». Лист датований 31 жовтня (10 листопада нового стилю) 1658 р.

    До речі, в нинішньому році є нагода згадати й про Івана Богуна - минає 350 літ від його смерті. Про Івана Богуна написано досить багато. Й один із найповніших літературних творів про козацького полковника, сподвижника Богдана Хмельницького належить уродженцю Конотопа Олександрові Соколовському (роман «Іван Богун», 1931 р.).

    Та повернемося до подій 350-літньої давнини. У другій половині січня польське військо на чолі з королем Яном ІІ Казимиром та козацькими полками гетьмана Павла Тетері підійшли до Глухова. У місті вже встигли підготуватися до облоги - король досить довго стояв у Кролевці. Перший тиждень поляки іноді обстрілювали місто з гармат, та згодом у двох місцях підірвали фортечний мур і пішли в наступ. Та вже швидко зупинилися під гарматним вогнем, який вівся захисниками Глухова із-за барикад. Була ще одна спроба штурму, але також безуспішна. Після неї, дізнавшись, що вже близько свіже військо Григорія Ромодановського й Івана Брюховецького, король знімає облогу та відступає до Новгорода-Сіверського.

    Як вважають історики, козаки під командуванням Івана Богуна в облозі брали досить пасивну участь - «відбували номер», не поспішали накласти головами за «ясного круля». Це й стало основою для звинувачення Івана Богуна у зраді. Та ще начебто був перехоплений його лист до Брюховецького. 27 лютого 1664 р. військовий суд, стверджував Микола Костомаров, виніс постанову про смертну кару, й Івана Богуна розстріляли. Проте є лист, який дає підстави сумніватися, що все відбулося дійсно так. Король Ян ІІ Казимир до дружини писав: «Я наказав його (Богуна - авт.) арештувати з наміром покарати рукою ката,... але Бог покарав його інакше». Це «інакше» залишається таємницею до сих пір.

    Поховано Івана Богуна на березі Десни під Новгородом-Сіверським.

    Цікаво, що Глухів у ту пору не завжди був промосковським. За Івана Виговського (1659 р.), коли воєвода князь Куракін послав стрільців «приводить глуховских всяких жителей к вере», козаки й міщани частину перебили, а частину відправили до гетьмана.

    У 1664 р. після відступу королівського війська глухівські козаки повстали і вбили 30 московських вояків. Воєводу Авраама Лопухіна врятував місцевий протопіп.

    Через чотири роки вже згадуваний Іван Брюховецький скликає у Глухові раду, де ухвалять розірвати стосунки із Москвою. І це, зауважте, Брюховецький, який був обраний на Чорній раді в Ніжині при московській підтримці і який випросив у царя боярське звання та одружився з дочкою боярина. Який, врешті, підписувався словами - «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирный холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». Чому? Причиною стали усе ті ж «братні обійми». Занадто міцними вони були. Аж поки не задушили зовсім.

    У тому ж році Глухів піднявся проти московської залоги. Частина стрільців загинула, а їх воєводі Мирону Кологривову глухівчани зберегли життя - відправили в подарунок татарам. «Государева доброхота» ж, протопопа Івана Шматковського, посадили за грати.

    Який тепер Глухів? Чим живе він у ці тривожні дні? Та тим же, що й Конотоп. У місті, як повідомляє сайт міської ради, обговорюється проект рішення про перейменування вулиць: вулицю Леніна - на вулицю Шевченка, Жертв Революції - на Небесної сотні, Першотравневу - на Героїв Майдану. Просинається Глухів від гучного голосу з київського Майдану. Прислухається до звуків, що несуться з того боку українського кордону. Не потрібно нових «братніх обіймів»!

    Микола ПАЦАК

    Футбольні баталії, шахові гамбіти…

    З 17 по 28 березня поточного року на базі спортивних залів Локомотивного депо Жмеринка, Вищого професійного училища, шахового клубу Будинку науки і техніки проводились змагання XIII Спартакіади серед працівників залізничного вузла на Кубок Жмеринського теркому профспілки.


    Команда «Локомотив» - переможець змагань.

    Для того, щоб витримати належну конкуренцію майже всім командам довелось об’єднатись з декількох підрозділів. У XIII Спартакіаді залізничних підприємств вузла станції Жмеринка взяли участь наступні спортивні команди: збірна команда «Локомотив», до якої увійшли представники локомотивного депо, ремонтного та експлуатаційного вагонних депо Жмеринка; збірна команда «ДН-3» - Жмеринської дирекції залізничних перевезень, станцій Жмеринка, Вінниця; збірна команда «Авангард» - Вагонної дільниці №2 і Жмеринської дистанції колії; збірна команда «Залізничник» - Колійної машинної станції №79 і дистанції електропостачання; збірна команда «Арсенал» - будівельно-монтажного експлуатаційного управління №3, дистанції сигналізації та зв’язку, механізованої дистанції навантажувально-розвантажувальних робіт; Жмеринського вищого професійного училища (ВПУ).

    Загалом в XIII Спартакіаді було задіяно майже 150 спортсменів з 13 залізничних підрозділів. Програма Спартакіади включала п’ять видів спорту: міні-футбол, шахи, настільний теніс, гирьовий спорт, волейбол. До суддівства змагань були залучені незалежні професійні досвідчені фахівці, що стало запорукою об’єктивності результатів та розподілу зайнятих місць.

    В урочистостях з нагоди закриття Спартакіади та нагородження команд взяли участь голова Жмеринської територіальної профспілкової організації Юрій АНДРУШКОВ, оргкомітет з проведення змагань у складі голів первинних профспілкових організацій підрозділів, команди яких брали участь в змаганнях, представники Спілки підприємців м. Жмеринка Анатолій КУШНІР та Костянтин СІЛЕЦЬКИЙ.

    За результатами змагань в індивідуальних видах спорту - настільний теніс, шахи, гирьовий спорт 27 учасників було нагороджено грамотами та медалями за зайняті призові місця, а в командних видах спорту команди переможці та команди призери було нагороджено грамотами за зайняті місця з кожного виду спорту та кубками за I місця.

    Анатолій Кушнір від спілки підприємців м. Жмеринка вручив команді-переможниці «Локомотив» солодкий торт. Крім того - футбольний м’яч, який вирішено передати дитячій команді з футболу м. Жмеринка.

    Командні кубки з видів спорту вибороли в категоріях: шахи - збірна команда «Локомотив», настільний теніс - збірна команда «Авангард», гирьовий спорт - збірна команда «Авангард», міні-футбол - збірна команда «Локомотив», волейбол - збірна команда «Локомотив».

    Хто стане переможцем XIII Спартакіади? Цю загадку було вирішено лише в останній день змагань. Під час додаткової партії з волейболу між командами «Авангард» та «Локомотив», програючи з рахунком 2:8, гравці збірної «Локомотива» все ж таки зуміли зібратися та переважити терези перемоги на свій бік. Отримавши перемогу у змаганнях з волейболу, збірна команда «Локомотив» стала переможцем XIII Спартакіади залізничників.

    У загальнокомандному заліку за результатами змагань за всіма видами спорту місця розподілились наступним чином: 6 місце - команда Жмеринського вищого професійного училища, 5 місце - збірна команда «Залізничник», 4 місце - збірна команда «ДН-3», 3 місце - збірна команда «Арсенал», 2 місце - збірна команда «Авангард».

    Перше місце та загальний кубок Жмеринського територіального комітету профспілки завоювала збірна команда «Локомотив». Усі команди було нагороджено грошовими преміями згідно із Положенням про проведення Спартакіади за відповідні зайняті загальнокомандні місця.

    Спартакіада працівників залізничних підрозділів вузла станції Жмеринка є першим етапом при підготовці до участі у Дорожній Спартакіаді та Спартакіаді Укрзалізниці. Тому на вузловій Спартакіаді потрібно визначити найкращих зі спортсменів для гідного представлення збірної команди дирекції на вищих рівнях. Тож побажаємо нашим спортсменам успіхів та перемог на наступних Спартакіадах залізниці!

    Прес-центр Жмеринського теркому профспілки

    Цензоре, де ти?

    «Шукайте цензора в собі.
    Він там живе, дрімучий, без гоління.
    Він там сидить, як чортик у трубі,
    І тихо вилучає вам сумління.
    Зсередини, потроху, не за раз
    Все познімає, де яка іконка.
    І непомітно вийме вас із вас,
    Залишиться одна лиш оболонка».

    Ліна КОСТЕНКО

    Отакої, взяв за епіграф рядки від класика сучасної української літератури і намагається повчати, як писати інформації до газети. Так може подумати той, хто, надіславши до редакції віршика, що годиться лише до сімейного альбома, або якусь придибенцію у прозі, що вважається «експериментальною прозою, написаною густим соковитим… суржиком», згодом вимагає: надрукуйте!

    Лист перший - від провідника Сергія К. (орфографію та стиль збережено - ред.):

    «Жызнь по рейсах бежыт

    Нас поезд уносил далико.

    Навсегда пустеет перон

    На киевскому вокзале

    Поїзда и електрички

    Меня поезд уносил»…

    І так далі, у тому ж авторському стилі. І припис: «Уважаемый редактор, якщо ви согласни печатати мене, то… На вас одна надія, мені уже всі отказали».

    Шановний Сергію К., і я змушений вам відмовити у друкуванні ваших творів. Бо вони не є храмом поетичної краси, яка у природі своїй не може бути галасливою. Ваші рядки поки що не повинні прагнути дійти до «масового читача». Бо, наголошую, вас ніхто не зрозуміє. Гортаючи аркуші із учнівського зошита, відчув, що ви лише робите перші кроки в аматорській поезії. Будь ласка, продовжуйте! Але пам’ятайте: «Шукайте цензора в собі». Як і таємниці лісу, такі рядки, приміром, як у сучасних поетів, що цитуємо раз по раз, теж даються «тільки із перебігом років».

    Із подібними побажаннями звертаюсь до киянки Марини С., конотопчанина Тараса Б., жмеринчанки Людмили К., мешканця м. Хмельницького Микити Д. Дам пораду: якщо можете не писати віршів та прозу, то й не треба!

    Природно, що пишуть завжди про те, що хвилює. Вірші, «написані інтелектом», без душі, не зможуть залучити нічиєї уваги. Навіть для вас вони не будуть представляти ніякої цінності. Зробіть почуття головною домінантою, читайте, основою вашої творчості. Думки, що направляються живим почуттям, стануть точнішими, слова - яскравішими. Запитуйте себе: «Що саме я відчуваю в даний момент?» Якщо таким чином себе контролюєте - то це лише початок. Обов’язково читайте літературних класиків! Саме вони навчать, як римувати ваші думки.

    І наостанок. Перед тим, як відіслати віршовані рядки або оповідання до редакції, прочитайте твори колегам, рідним або друзям. Їхня реакція остужувала і не такі гарячі голови… Повірте, так і перевіряються перші проби пера! Успіхів!

    З повагою, Віктор ЗАДВОРНОВ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05