РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 11 (14 березня 2014)
  • Випуск №11 14 березня 2014
    Зміст
    1. Доля експерименту - в руках професіоналів (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Хто прикривається інтересами багатотисячного колективу?! (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    3. Знання, що помножені на досвід (Никифор ЛИСИЦЯ)
    4. Звідки сердиті вітри на столичному Майдані? (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    5. Непростою СТЕЗЕЮ МАШИНІСТА (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. Горизонти долі (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    7. Про службу в Афганістані навіть не здогадувався (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    8. Сповідь, або Коли мовчання більше, ніж слова (Валентина КОЛЯДА)
    9. Від СПІВПРАЦІ вигоду МАЮТЬ УСІ (Анатолій САДОВЕНКО)
    10. Якщо життя усміхається сонцем (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з інтернету)
    11. Про Любомира, який закоханий у світ (Анатолій САДОВЕНКО)
    12. У появі успіху є своє пояснення (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    13. Благодійний турнір дарує свято (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Дмитра ЖИВЧИКА)

    Доля експерименту - в руках професіоналів

    Інженерія неможлива без творчості. Залізничні інженери удосконалюють транспортну інфраструктуру для того, щоб галузь працювала максимально ефективно. У сьогоднішній розмові із головним ревізором з безпеки руху поїздів і автотранспорту Південно-Західної магістралі Костянтином АЗАРЕНКОМ кореспондент «Рабочего слова» дізнався про суть цікавого експерименту, що відбувається на залізниці.


    «Самопочуттям» складних приладів опікуються електромеханік апаратури КТСМ
    Козятинської дистанції сигналізації та зв’язку Сергій ПОПИК
    та старший електромеханік Володимир КІЛІМІНЧУК.

    - Костянтине Костянтиновичу, у чому суть експерименту?

    - Аналіз експлуатаційної роботи залізниці показує, що трапляються непоодинокі випадки зупинки поїздів за показаннями приладів, що контролюють стан ходових частин рухомого складу типу КТСМ-01Д. Це відбувається через незадовільну роботу або несправність гальмівного обладнання вагонів.

    Загальновідомо, що зниження швидкості поїзда відбувається в результаті притискання гальмівних колодок до ободів колісних пар. При цьому енергія руху переходить в теплову енергію, яка розігріває ободи колісних пар. У разі несправності гальмівної системи після припинення гальмування колодки не відходять від коліс і нагрів продовжується. Температура нагріву обода колісної пари при цьому може перевищувати +200°С.

    При проходженні такого вагона через місце встановлення приладу контролю за станом ходових частин рухомого складу визначається підвищений у порівнянні із сусідніми вагонами нагрів ободів колісних пар. Тому на станції видається сигнал «Тривога-1». Результатом такого сигналу стає зупинка поїзда на станції для огляду, визначення причини незадовільної роботи гальмівної системи та її усунення оглядачами-ремонтниками вагонів.

    - Після усунення причин нагріву вагон може безпечно рухатись далі?

    - Так. Але існує, як кажуть, одне але. Процес остигання коліс до звичайного рівня через їх велику масу та високу температуру проходить протягом значного часу (до двох годин). Досвід доводить, що в разі відправлення поїзда в подальший рейс існує велика вірогідність, що з’явиться необхідність для зупинок поїзда за показаннями на наступних станціях. Нагадаю, що кожна неграфікова зупинка - це затримка не лише даного поїзда, але й тих, що слідують за ним, у тому числі пасажирських та приміських.

    Як правило, працівники вагонної служби повторно зупиняють поїзд, якщо температура диска колеса не знизилась нижче порогового рівня, на який відрегульовані прилади КТСМ. Між іншим, як доводить галузева статистика, таких зупинок трапляється до п’яти разів.

    При цьому кожна неграфікова зупинка вантажного поїзда - це втрата 150 кВт годин електроенергії, пасажирського - 75 кВт годин електроенергії.

    Може виникнути запитання: що ж робити для уникнення повторних необгрунтованих зупинок поїздів після спрацювання приладів контролю (КТСМ)? Як зменшити втрати від зупинок вантажних та пасажирських поїздів, які слідують за поїздом, в складі якого приладом КТСМ визначено понаднормовий аварійний нагрів?

    Після довгих роздумів та пошуку шляхів виходу з ситуації, що склалась, було прийнято рішення про необхідність проведення експлуатаційного експерименту. Згідно із розпорядженням начальника Південно-Західної залізниці затверджено «Методику проведення експлуатаційного експерименту по зменшенню кількості зупинок вантажних поїздів по причині залишкового нагріву колісних пар, виявлених приладами КТСМ-01Д».


    Оператори пункту технічного огляду вагонів Центрального поста контролю апаратури КТСМ
    вагонного депо ст. Козятин Галина ГАЙДУЧОК та Алла КОЛОМІЄЦЬ.

    - Костянтине Костянтиновичу, хто бере участь в означеному експерименті?

    - Полігоном визначено дільницю Миронівка - Козятин - Здолбунів. Починаючи з першого лютого по 30 червня 2014 року, ті поїзди, у складі яких буде виявлено за показниками приладів КТСМ загальмовані рухомі одиниці з підвищеним нагрівом ободів колісних пар, будуть затримуватись на станціях до їх остигання. При цьому перебачено: працівники вагонного господарства або локомотивна бригада проводять передбачені методикою виміри температури ободів колісних пар, які фіксуються в журналі «Обліку показань апаратури для безконтактного виявлення нагріву букс у поїздах» форми ВУ-100.

    Такі заміри та фіксація проводяться через кожні 15 хвилин за умов зниження температури колісної пари до визначених згідно із означеною вище методикою величин.

    Це дозволить уникнути можливих повторних зупинок на наступних пунктах контролю та, як наслідок, зменшити непродуктивні витрати залізниці.

    В ході експерименту з’ясовуватимемо, через який час є можливим відправляти поїзди з «хворим» колесом за урахування кліматичних умов.

    У проведенні експлуатаційного експерименту задіяні працівники вагонного господарства, локомотивні бригади та чергові по станціях. Зі всіма ними проведено заняття з вивчення методики експерименту з прийняттям відповідних заліків.

    Від чіткості їхніх дій багато в чому залежить достовірність результатів, які необхідно буде після накопичення інформації детально проаналізувати та вирішити питання про можливість скорочення простою поїздів при понаднормовому нагріву обода колісної пари.

    Наголошую, зібравши відповідний досвід, зможемо чітко визначити порядок необхідних дій працівників, які приймають технологічні рішення при відправленні означених вище поїздів, з подальшою гарантією унеможливлення повторних зупинок.

    - Дякую за змістовну розповідь.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Хто прикривається інтересами багатотисячного колективу?!

    Вклоняюсь пам'яті тих, хто загинув на Майдані протягом грудня - лютого під час сутичок у кривавій борні. 102 герої із Небесної сотні. Сумую разом з усім українським народом. На собі відчув: ніякими серцевими краплями той біль не зняти - потрібен час. А його немає. Із півдня України, та де там, здається, і зі сходу, і з півночі можна чекати на сюрпризи від російських військових. Хворобливий імперіалізм, кажуть терапевти від політики. Чи підтвердиться діагноз? Покаже час. Але на тепер перелік дестабілізуючих ситуацій, на жаль, надзвичайно великий.

    ПРО ВСЕ ПО ПОРЯДКУ

    До чого я? Тепер від макрополітики до останніх подій, які називаються неприхованою агресією від сучасних терористів. Зокрема у межах Південно-Західної залізниці (ПЗЗ) випадків, які загрожують безпеці залізниці, хоч греблю гати. Пам’ятаєте, як газета залізничників у № 9 п.р. в статті «Чіткість дій, рішучість - запорука професіоналізму» розповідала про локомотивну бригаду з моторвагонного депо ст. Фастів, що грамотно діяла під час добре підготовленої катастрофи на перегоні між платформою Тарасівка та ст. Боярка. Саме в той день, коли автор цих рядків готував статтю у номер про відчайдушних машиніста О. Коваленка та його помічника В. Ярошенка, сталося непередбачуване і в той же час безкомпромісне реаліті-шоу в будівлі управління.

    Нікого вже не подивуєш, зокрема у Києві, випадками несанкціонованих захоплень офісних приміщень. У межах Майдану Незалежності грудневими, січневими, лютневими днями ситуація є зрозумілою. Але щоб гарячою точкою захоплення стала будівля управління Південно-Західної магістралі?! Але про все по порядку.

    Переді мною офіційний лист (надано на моє прохання канцелярією управління ПЗЗ) від голови Київської територіальної профспілкової організації Вільної профспілки залізничників України В.В. Вільчинського на адресу керівництва столичної магістралі, який просить «негайно розглянути» (далі стиль та орфографію збережено - ред.) «не продовження контракту таких працівників Жижикіна Михайла Михайловича, Верховода Олександра Валерійовича, Лановик Людмилу Сергіївну, Веріджана Асадур Карапетовича. Свящука Павла Петровича, які сумлінно пропрацювали на залізниці і за те, що вони є членами, Вільної профспілки залізничників їм був не продовжений контракт керівниками підприємств. В вагонній дільниці ст. Хмельницький постійно дискримінуються права членів Вільної профспілки залізничників України. На протязі дев’яти місяців керівником порушення ст. 46, 42 Закону України «Про професійні спілки їх права та гарантії їх діяльності», по теперішній час не надане приміщення до роботи профспілки». Зверніть, будь ласка, увагу на останній змістовний акцент від авторів офіційного листа від Голови Київської територіальної профспілкової організації ВПЗУ ПЗЗ. А тепер завершимо цитату «Просимо Вас негайно поновити на роботі вище зазначених працівників. При терміновому не поновленні на роботі ми змушені приймати координаційні міри тобто акції протесту, та не змушуйте нас іти на крайні міри». Кидаю оком на стиль викладення основних вимог, де поруч із кадровими проблемами стоять суто організаційні, маю на увазі акцент на ненадане профспілкам приміщення.

    ЩО ПОКАЗАВ ЕКРАН МОНІТОРА?

    Все змішалося. Уточнимо, саме Державне територіально-галузеве об’єднання (ДТГО) «Південно-Західна залізниця» (ПЗЗ) є підприємством, а, приміром, вказана вагонна дільниця ст. Хмельницький є її структурним підрозділом. Сподіваємося, що прописну істину запам’ятають і у Вільній профспілці залізничників України. Зокрема в її Київській територіальній профспілковій організації. Інакше, чи можна назвати Вагонну дільницю підприємством, якщо вона не є юридичною особою? А от ВПЗУ - то, як не крути, юридична особа. Саме вона нещодавно змусила задуматися над проявами власних амбіцій не лише київську міліцію, але й захисників Євромайдану. Наголошую, справжніх захисників!

    - Що ти «воду ллєш»? - майже чую можливі звинувачення на свою адресу. У жодному разі. Хочу досконально розібратися у тому, чому одна юридична особа (у даному разі ВПЗУ) 25 лютого п.р. обрала за належне застосувати силу, щоб зустрітися із керівництвом Південно-Західної залізниці? Інакше кажучи, зламавши турнікет, що служить вірою і правдою для реєстрації на службі всіх співробітників управління ПЗЗ протягом доброго десятка років, активісти ВПЗУ (як стало відомо зі слів керівника служби відомчої охорони Володимира Лапіна) та невідомі поки що особи (маски, каски, камуфляж сьогодні слугують для сумнівного виду незаконних елементів по всій території України, очевидно, і про «зелених чоловічків» читач освідомлений - ред.). Про гуманні норми поведінки і мова не йдеться. Переглядаючи відеозйомку ситуації на головному вході до будівлі, надану службою воєнізованої охорони, зрозумів: те, що у згаданому листі (вихідний номер 17 від 25 лютого п.р. за підписом керівника ВПЗУ) було лише погрозою, у той же день стало реальністю.

    Щоб розібратися у згаданій ситуації, уважно роздивляюсь на екрані монітора, як приблизно о 13.00 міцні двері, що у будинок управління пропускають з добрий десяток молодиків, серед яких два-три не прикривають обличчя, інші ж - як ведеться останнім часом у захватників - у чорних шапках, що натягнуті на підборіддя, з двома дірками для очей. Хлопці помітно нервують, раз за разом перекладаючи з рук у руки цурпалки та битки. Не в лапту (рос.), не в бейсбол прийшли гратися ці радикально налаштовані люди. А тепер без жартів. У небезпечних з точки зору подальших діях моїх сьогоднішніх героїв пересвідчився, коли помітив на екрані, як молодики після появи у тому ж таки вестибюлі двох інтелігентного виду і поважного віку осіб, як по команді кинулися ламати турнікети. Ну й що з того, що на перемовини до них вийшли представники керівництва залізниці? Ну й що з того, якщо у коректній формі до нападників зверталася керівник юридичної служби Олена Клим’юк, намагаючись ввічливо розібратись у створеній ситуації? Як співав знаменитий бард «Вперёд наверх, а там…». Підступний удар від непроханих гостей досяг і Володимира Лапіна. Охоронців, які стояли на чатах, майстерно відтіснено у бік, жінку, яка опинилася на дорозі в осіб з палицями та бітами, брутально відштовхнули. І вся група ринулася по коридорах управління… Тепер застосуємо блатний жаргон. Будемо об’єктивними: на шухері залишився все ж «смотрящий». Що було далі?

    ДЛЯ ЧОГО НОЖІ В НАГРУДНИХ КИШЕНЯХ БРОНЕЖИЛЕТІВ?

    Уважно читаю листа від керівництва Південно-Західної залізниці на ім’я Першого заступника Генерального прокурора України М.Я. ГОЛОМШІ.

    «25 лютого 2014 року о 13 год. в приміщення управління Південно-Західної залізниці увірвалась група з 12 людей, частина з яких були в чорних масках на обличчі та з битками в руках та ножами в нагрудних кишенях бронежилетів (курсив мій - В.З.). Зазначені особи попередили працівників залізниці про те, що вони, «представники Майдану», захоплюють приміщення управління залізниці і будуть здійснювати опечатування кабінетів. Відеофіксація події, знята камерами спостереження, додається на електронному носії.

    Вказану групу очолювали дві особи, одна з яких представилася «адвокатом», інша особа представилась «юристом штабу Майдану» (вранці цього ж дня був на прийомі у керівництва залізниці і представлявся юристом Вільної профспілки залізничників України - Петровським Валерієм Вікторовичем). Дані особи голосно підбурювали решту до негайного захоплення кабінетів, «опечатування», термінового проведення обшуку кабінетів керівництва, в яких, на їх думку, «на даний час відбувається знищення документів».

    Представники залізниці, які в той момент спілкувалися зі вказаною організованою групою людей, просили останніх поводити себе коректно, без нагнітання обстановки у приміщенні стратегічно важливого державного підприємства, в якому працює понад 1500 працівників, які покликані забезпечувати робочий процес, спрямований на організацію безпечного руху поїздів (курсив мій - В.З.). Однак люди в масках, перебиваючи один одного, викрикували різноманітні фрази, стрімко виламали вхідний турнікет та спробували піднятися по сходах в приміщення залізниці. «Адвокат» при цьому відійшов за спини людей у масках.

    Працівникам залізниці вдалося впросити людей у масках припинити штурм приміщення і натомість виділити декількох активістів, яких проведуть по адміністративній будівлі, щоб останні переконались в тому, що триває виробничий процес і ніхто не знищує ніяких документів.

    В послідуючому «адвокат» в супроводі декількох осіб вимагав, щоб їх відвели до кабінету начальника залізниці, допустили майданівців для здійснення опечатування всіх кабінетів та щоб надали копії фінансово-господарських документів. Працівники залізниці були змушені погодитись виконати вимоги «адвоката» і натомість упросили вивести на вулицю людей у масках. У подальшому групу активістів на чолі з «адвокатом» прийняв перший заступник начальника залізниці І.П. Федорко, якому вдалося вмовити активістів не захоплювати приміщення залізниці та не перешкоджати організації перевізного процесу.

    Таким чином, фактично відбулася спроба захоплення будівлі стратегічно важливого державного підприємства, що могло призвести до блокування роботи всієї залізниці та зупинення руху поїздів…»

    ДЯКУЮ ЗА БЕЗПЛАТНУ ПОРАДУ, «МАШИНІСТЕ»!

    Перервемося від читання листа на ім’я Першого заступника Генерального прокурора України від керівництва Південно-Західної магістралі лиш через те, що зараз пригадався телефонний дзвінок в редакцію, що відбувся в акурат у хвилини підготовки до означеного захвату. У телефонному навушнику молодечим голосом у автора цих рядків запитали щось на кшталт, а ви про нас чому не пишете? «Про кого?» - запитав я та попросив представитись. - «Машиніст, - відповіла слухавка, - а зараз - на Майдані». Натякаючи на участь у сутичках. На мої доводи про те, що газета залізничників не є громадсько-політичним виданням, візаві лише розсміявся, сказавши, що, якби ми друкували новини з Майдану, то наклад значно б збільшився. Я подякував за безплатну пораду. Останньою погрозливою фразою була така: «Наступного разу і до вас доберемося…». Далі - гудки.

    Користуючись нагодою, хочу звернутися до мого співбесідника. Відповідайте чесно на нескромне запитання: ви контролюєте власні емоції? А може емоції контролюють вас? Відповідь відразу ставить всі точки над «і». Стає очевидним, хто вами керує, або, як кажуть, хто у вашому будинку господар. У багатьох сучасників існують проблеми з емоціями, особливо із негативними. Чому? Люди не знають, що із цими почуттями робити? Як їх гасити, подавляти, не піддаватися на провокації? Яких вжити заходів, якщо не бажаєш відчувати гнів або смуток, але нічого із собою неможливо зробити? Популярний спосіб відійти від проблем - перемикатися на що-небудь інше. І забути. Адже по-справжньому надумані проблеми заважають жити. «Машиністе», ви протягом життя накопичували багаж усякого емоційного сміття, а потім вже не знаєте, що з ним робити?! Ось тоді і з’являється той самий «адвокат»…

    КОРОТКО, АЛЕ ЯСНО

    Читаємо далі офіційний лист на ім’я Першого заступника Генерального прокурора від керівництва столичної магістралі. «Згідно зі ст. 36 Конституції України громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

    Відповідно до ст. 2 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

    Тобто, в даному випадку, дії представників Вільної профспілки залізничників України щодо спроби захоплення будівлі адміністрації державного підприємства та спроби блокування приміщень та роботи працівників залізниці є незаконними.

    У зв’язку з викладеним, відповідно до ст. 19, 20 Закону України «Про прокуратуру», прошу розслідувати даний злочин та вжити відповідних заходів прокурорського реагування.

    З повагою,

    Перший заступник начальника Південно-Західної

    залізниці І.П. ФЕДОРКО»

    ПРО ДУТІ АВТОРИТЕТИ ТА «АДВОКАТІВ»

    Виникає ще одне запитання до організаторів реаліті-шоу, що відбулося 25 лютого в будівлі управління ПЗЗ. Як відомо, останніми днями у зв’язку із останніми подіями у Криму, як повідомляють ЗМІ, зникли без вісті вісім справжніх активістів, супротивників «зелених чоловічків». У поїздах особи у камуфляжі обшукують пасажирів і перевіряють паспорти. Правозахисники змушені переховуватися та вести підпільну роботу. Дожилися… Подумалося, роздувати вогнище військового перевороту можуть дуті авторитети, це щоб на українському пожарищі нагріти руки. Схаменіться, запроданці з битками наперевіс! Ви б були героями, якби робили це 18-20 лютого. Там, на Майдані. Щодо «машиніста», який звернувся 25 лютого телефоном до мене, скажу так. Очі щодо вас «замилюються» у багатьох, але не в редактора «Рабочего слова». Слідкуйте за тим, які ідеї вам втовкмачують «адвокати» і що ви сприймаєте на віру. А ніж у бронежилеті для чого?!

    Саме ідеї на кшталт «всі навколо шахраї та злодії» відразу викликають відповідну ЗАКОННУ реакцію. А чи потрібна вона вам?

    P.S.

    Поставив крапку. І поки підсихає друкарська фарба, обдумую вище викладену ситуацію. Питання до вас, шановні читачі, як ви вважаєте, хто все таки прикривається інтересами багатотисячного колективу?! Цікаво б було вислухати думку мислячих людей!

    З повагою, редакція «Рабочего слова»

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Знання, що помножені на досвід

    Професія бухгалтера - одна із поширених у нашому відомстві. Без людей, які нею володіють, не може обійтись жоден відокремлений структурний підрозділ столичної магістралі та й залізниця в цілому. І так уже ведеться, що бухгалтерами, в абсолютній більшості, працюють жінки. Не є винятком і бухгалтерія Вінницької дистанції сигналізації та зв’язку. Тут, під керівництвом Ольги СКАЧКО, працюють чотири жінки, які розуміються у бухобліку.


    Аліна КАРАКУЛОВА, Ольга БАТІЩЕВА, Наталя СМІШКО, Ольга СКАЧКО, Валентина ЧЕРКЕС.

    - Наша бухгалтерія - це команда професіоналів, - стверджує начальник дистанції Віктор РИНДЮК. - І хоч Ольга Вікторівна часто виступає моїм опонентом, її зауваження, заперечення, а то і протести з точки зору економічних розрахунків завжди конструктивні, аргументовані, підкріплені конкретними цифрами. Тому доводиться з ними погоджуватись.

    Напевне тому, що керівник дослуховується до думки головного бухгалтера, під час відповідних перевірок і ревізій у Вінницькій дистанції сигналізації та зв’язку за останні декілька років не було виявлено значних порушень чи недостач. Це позитивно характеризує тих, хто займається обліком матеріальних цінностей та грошових коштів, а також контролює їх цільове використання. Тож познайомимось із цими фахівцями.

    - Коли постало питання після закінчення навчання у школі із вибором професії, - зізнається Ольга Скачко, - я не планувала бути бухгалтером. Тому поступила навчатись на енергетичний факультет Вінницького політехнічного інституту. Однак невдовзі зрозуміла, що з вибором майбутньої професії дещо помилилась. До того ж моя мама Валентина Олександрівна БУРДИМ, яка на той час займала посаду інженера з організації та нормування праці на ст. Вінниця, радила мені здобути спеціальність, яка дозволила б працювати на залізниці. Її підтримував й батько Віктор Андрійович, тоді він був начальником Вінницької дистанції колії. Врахувавши їхні поради, поступила на навчання до Київської філії Харківського інституту інженерів транспорту. І тепер не жалкую. Тут отримала стабільний заробіток, цікаву роботу та впевненість у завтрашньому дні.

    Так доля привела Ольгу Вікторівну на залізницю. Працювала вона на різних посадах, у тому числі й інженером з організації та нормування праці, а з 2000-го р. очолила бухгалтерію.

    Схоже, склалась доля й у бухгалтера Валентини ЧЕРКЕС, яка також навчалась у Київській філії Харківського інституту інженерів транспорту. А поступила туди за рекомендацією батька - Леоніда ЛОЗОВСЬКОГО, який працював інженером технічного відділу Жмеринського відділка столичної магістралі, та мами - Людмили Василівни. На той час, і до виходу на пенсію, вона працювала бухгалтером у Жмеринському відділі матеріально-технічного забезпечення.

    Успадкувала професію у матері - Валерії Миколаївни, яка працювала головним бухгалтером у Жмеринській дистанції захисних лісонасаджень, й Аліна КАРАКУЛОВА. Здобувши фах інженера з електронної техніки, а потім - економіста у Вінницькому національному технічному університеті, вона прийшла працювати на залізницю, у місцеву дистанцію сигналізації та зв’язку бухгалтером.

    Бухгалтери Наталя СМІШКО та Ольга БАТІЩЕВА - родом не із залізничних родин. Однак, здобувши відповідний фах, вони прийшли працювати в нашу галузь і вже добре освоїлись на своїх посадах.

    Так склалась не велика, однак дружна професійна команда бухгалтерів Вінницької дистанції сигналізації та зв’язку. Кожна із цих жінок має особливості характеру, уподобання, захоплення. Скажімо, Валентина Черкес займається вишиванням, Наталя Смішко полюбляє готувати оригінальні кулінарні страви… Однак їх об’єднує спільна справа, якій вони присвятили своє життя, відданість залізниці, успадкована більшістю із них від своїх батьків. Цікаво і те, що й їхні діти продовжують залізничні династії. У Валентини Леонідівни син Іван навчається у Вінницькому транспортному коледжі. Тож невдовзі стане фахівцем колійного господарства. У Ольги Вікторівни - два сини: Андрій та Олексій. Із майбутньою професією вони ще не визначились. Однак не виключено, що хтось із них продовжить сімейну справу. Адже й їх батько - Сергій - також залізничник, інженер вагона-дефектоскопа.

    Начальник дистанції назвав бухгалтерів професіоналами. Звідки у них професіоналізм? Звичайно - знання, що помножені на досвід. Але не тільки. На мій погляд, частково вони його успадкували й від своїх батьків. Адже доволі часто доводилось помічати, що син машиніста стає висококласним фахівцем локомотивної справи, причому раніше за своїх ровесників. Думається, що й із бухгалтерами так відбувається. Так і з’являються профі від бухгалтерії.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Звідки сердиті вітри на столичному Майдані?

    «Реве та стогне Дніпр широкий». Незабутня пісня є актуальною через 128 років

    Приємно було спостерігати саме дев'ятого березня єдність громади на столичному Майдані, де, зазвичай, люди відстоюють різні погляди і думки. Маю на увазі Віче на Майдані Незалежності України «ВСТАНЕ УКРАЇНА - СВІТ ПРАВДИ ЗАСВІТИТЬ!».

    Відзначення двохсотріччя Дня народження Тараса Григоровича Шевченка лише починається, наголошувалося під час багатьох виступів, що лунали із величної сцени. Пошановано й пам’ять Героїв Небесної сотні.

    Священики, письменники, урядовці, іноземні гості, активісти Майдану так чи інакше звертали власні думки на агресивні прояви від «старшого брата» у Криму. Дійсність перевершує всі побоювання. Дай Боже, щоб все обійшлося без жертв!

    Святом ювілей Тараса навряд чи стане. На надто вже важкі часи для українського народу в усіх куточках нашої держави він припадає. Втім саме останні події дають привід подивитися на постать Шевченка не лише як на незабутнього поета і талановитого художника, а й, передусім, - як на провісника величезних змін на теренах рідної України.


    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    З РЕПЕРТУАРУ ЗАЛІЗНИЧНОЇ КАПЕЛИ

    Вкотре слухаючи твір «Реве та стогне Дніпр широкий», який розносився над Майданом, а далі - в усі куточки України завдяки телетрансляції, учасники велелюдного заходу підспівували величезному зведеному хору. Склад співаків чисельний, а саме: Національна заслужена академічна хорова капела України «Думка», хор Київської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського, Академічна чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького, камерний хор «Київ», ансамбль солістів «Благовість», камерний хор «Хрещатик».

    Запам’ятається? Безумовно. Перші поетичні рядки балади Кобзаря «Пречиста», які неодноразово чув у виконанні аматорів із Заслуженої хорової капели Управління Південно-Західної залізниці, то справжня мистецька візитівка колективу під орудою хормейстера Національної академічної капели «Думка» Андрія Ворошилова. Академічний жанр хорового співу високо оцінено під час неодноразових творчих турнірів членами журі на багатьох галузевих конкурсах, що проводяться на теренах Укрзалізниці.

    Поезія, де образ Дніпра сприймається як символ української нації, швидко запам’ятовується у будь-якому свідомому віці. «Вища художня досконалість» - так характеризує Григорій Клочек у «Літературній Україні» (№46 від 28 листопада 2013 р.) і цей серед інших довершених поетичний твір.

    ВІД ДУНАЮ ДО ДНІПРА

    Романтика в зображенні української природи і реалізм подавання початку балади на нотному папері. Звідки ця загальнолюдська узгодженість, що об’єднує не одне покоління українського народу? Від композитора Данила Крижанівського, зокрема.

    Містечко Болград притаїлося у Буджацькому степу недалеко від берегів Дунаю. Там вчитель латинської мови, між іншим, уродженець Херсонщини, крім викладання у місцевій гімназії, писав музику. Син священика Данило Крижанівський закінчив Єлисаветградське духовне училище, де отримав перші знання з теорії музики та хорового співу. Далі - Одеська семінарія. Але священицький сан отримувати не бажав. Продовжив освіту на слов’яно-російському відділенні Одеського (тоді Новоросійського університету). Отже, співоча муза сприяла тому, щоб особливе місце серед творів Д. Крижанівського належало пісні « Реве та стогне Дніпр широкий». Відомо, вверху над нотами Крижанівський написав «Присвячую Марку Кропивницькому». Останній - відомий актор, співак, чудовий виконавець українських народних пісень - завітав з власним театром на гастролі до Одеси. Композитор-початківець Крижанівський саме у ці дні вирішив ознайомити корифея українського театру зі своїми творами, показавши йому нотний аркуш з присвятою. Програвши твір на фортепіано, режисер обійняв автора музики і назвав пісню шедевром. Незабаром, після однієї з вистав, оркестр і хор почали цю пісню, і її підхопив зал, люди підвелися... Так уперше прозвучала пісня, яка стала своєрідним гімном українців.


    Фоторепродукція картини «Реве та стогне», що належить першому Президентові Української академії мистецтв,
    шевченкознавцю, досліднику історії вітчизняної культури, видатному художнику,
    професору Харківського художнього інституту Миколі БУРАЧЕКУ (1871 - 1942 рр.)

    БЕЗГЛУЗДА ЗАБОРОНА

    «Обом дуже хотілося оприлюднити пісню. Ноти вдалося надрукувати окремим виданням із присвятою Маркові Кропивницькому, але загал їх не побачив - усі примірники видання конфіскували. «Чому? - запитує у своїй статті «Як уперше прозвучала пісня «Реве та стогне Дніпр широкий» Григорій Клочек. - Нічого ж злочинного для суспільства у словах цієї пісні не було. Та ні. Злочинність полягала в тому, що вона була українською, а все українське переслідували».

    Ще б пак. У пісні слова Пророка? Влада його не жалувала. Тому що моторошних правдивих слів, що підхоплювалися народом, боялася, зокрема й царська охоронка.

    «Із 1876 р. було заборонено ставити українські слова під нотами, можна було друкувати самі тільки ноти, - писав Іван Огієнко у книзі «Українська культура». - І лише через п’ять років, у 1881 р. скасували цей сміхотворний наказ… Коли українці бажали прилюдно проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її французькою або московською… Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», співати «Ой не ходи, Гришка, да и на пикник».

    На щастя автора музики, у 1886 р. вперше було оприлюднено пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». Безглузду заборону - не друкувати текстів - було знято згідно із царським наказом. Проте твір на слова Шевченка цензура все ж не дозволила оприлюднювати. Ще один доказ того, як впливало бентежне слово Кобзаря на охоронку. Вслід за першим накладом через цензурні перепони не пройшов і другий.

    ЯК ПРЕКРАСНУ ПІСНЮ ПРЕЗЕНТУВАТИ НАРОДОВІ?

    М. Кропивницький вирішив заспівати пісню під час однієї з вистав. Ризик? Був. Адже текст кожної постановки було залітовано (затверджено, ідеологічно дозволено - ред.) «з гори». Можливі серйозні неприємності, штрафи, а то й заборона проводити гастролі. Проте від задуманого Кропивницький не відмовився. Його мелодраматична п’єса «Дай серцю волю, заведе в неволю» йшла, як зараз кажуть, на ура. Одного з героїв - Івана Непокритого - грав сам автор. У четвертій дії вистави, саме у тому місці, де Іван повідомляє побратимові Семену та його судженій Одарці про власне рішення йти у солдати замість нареченого, як зазначають історики українського театру, завжди відчувалось емоційне піднесення у залі. Адже вчинок І. Непокритого стосовно Семена, який протягом вистави встигає одружитись, зворушував людяністю. Саме під час цього яскравого моменту, коли за текстом драматурга мала звучати журлива пісня «Гей шпориш, шпориш по дорозі…», Марко Кропивницький заспівав з авансцени «Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива».

    Пісні Данила Крижанівського на слова Тараса Шевченка, пісні від Композитора і Поета, судилося прожити 128 років. Вона є улюбленою серед нашого народу. Це довело останнє Віче на Майдані Незалежності, що було присвячене 200-літньому ювілею Великого Тараса. Шевченко живий у пам’яті кожного українця, його слово шанують в усіх куточках світу. Французькою, японською, польською, німецькою, англійською, італійською звучало слово Кобзаря на велелюдному Майдані. До речі, мелодія цієї пісні була музичними позивними українського радіо під час Другої світової війни, а нині - Першої програми Національного радіо та Всесвітньої служби «Радіо Україна». І в цьому актуальність незабутнього твору.

    «Діла добрих оновляться, діла злих загинуть», - цитували священики того дня «Псалми Давидові» від Кобзаря. І ці рядки є найбільш упізнаваними серед нашого народу! Та чи знає про це північний сусід?! Чи донесуть до нього істину сердиті вітри з київського Майдану?!

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Непростою СТЕЗЕЮ МАШИНІСТА

    Серед багатотисячного колективу столичної магістралі є чимало людей, які мають однакову професію, фахову підготовку, кваліфікацію… Однак не знайдеш хоча б двох працівників з однаковими долями. У кожного й свій шлях на залізницю. Одні потрапили сюди одразу ж після шкільної лави. Інші - лише під кінець трудової діяльності. Є й такі… Втім, розповімо про конкретну людину - машиніста-інструктора локомотивного депо Гречани Олександра БАКУНА. Який, у свій час, розлучився із залізницею, однак повернувся до неї і знайшов тут своє покликання.

    Народився Олександр Петрович на Хмельниччині, у селі Карижик, яке розташовано поодаль від залізниці. Однак після школи вирішив стати машиністом, тому поступив на навчання до технічного училища №52 у Львові. Після закінчення навіть три місяці працював помічником машиніста. А от після служби в армії вирішив спробувати себе в інших справах. Працював водієм у Дунаївцях, потім - у Віньківцях. Згодом влаштувався на роботу слюсарем механічного заводу у Ярмоленцях. У цей же час заочно навчався у Кам’янець-Подільському індустріальному технікумі, де здобув кваліфікацію техніка-електрика… Однак зрозумів, що його покликання - залізниця. Адже тут стабільна зарплата за хоча і не легку, проте цікаву та живу роботу. І після шестирічної перерви Олександр Бакун прийшов працювати у локомотивне депо Гречани.

    Довелось починати, як кажуть - з нуля. Адже навіть ті невеликі навички уже були втрачені. Тому місяць довелось бути дублером помічника машиніста тепловоза. Однак він старався і швидко набував досвіду. Допомагав йому в цьому вольовий характер, успадкований від дідів-прадідів, які жили на землях, де діяв легендарний Устим Кармелюк. Було величезне прагнення здолати втрачені фахові навички і вийти на рівень своїх однолітків, які уже самостійно водили тепловози. І це заповзятому працівникові вдавалося. Через чотири роки роботи помічником він, після навчання у школі машиністів, пересів у крісло машиніста. Через рік здобув кваліфікацію машиніста третього класу, потім - й другого та й першого. Щоправда, на це знадобилось більше десяти років.

    За цей період Олександр Петрович освоїв усі типи тепловозів, які є «на озброєнні» у локомотивному депо. Досконало вивчив усі маршрути, якими доводилось доправляти вантажні та й пасажирські поїзди. А вони пролягли від Гречан на південь до Кам’янця-Подільського, Ларги, Гусятина. Також - на північ до Шепетівки, Козятина… Доводилось в окремих випадках водити поїзди й електрифікованими напрямками - до Жмеринки чи до Волочиська, Тернополя. Словом, він повністю освоїв усю поїзну та й маневрову роботу.

    Коли у депо 2009 р. звільнилась посада машиніста-інструктора локомотивних бригад Олександр Бакун був одним із головних претендентів зайняти її.

    - Після співбесіди із Олександром Петровичем, - пригадує начальник депо Анатолій ШИНДЕР, - було прийнято рішення про його призначення на вищу тоді вакантну посаду. І на сьогодні він повністю їй відповідає.

    Ніби прості слова - відповідає посаді. Однак за ними криється наполеглива та клопітка праця. У локомотивній колоні, якою керує машиніст-інструктор, не один десяток машиністів та помічників. Причому різних не лише за кваліфікацією, досвідом роботи, але й за характерами. І до кожного необхідно підібрати свій «ключик» та й нести за кожного відповідальність. А це зовсім не просто.

    Однак і з такою нелегкою роботою Олександр Бакун справляється, причому доволі успішно. Це засвідчують й заохочення, які він отримав. Так, у 2012 р. йому було винесено подяку від Державної адміністрації залізничного транспорту України. А минулого визнано «Відмінником локомотивного господарства». Це доволі почесна відзнака серед машиністів. Та Олександр Петрович її заслужив. Адже він впевнено пройшов непростою стезею машиніста.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Горизонти долі

    Начальника станції Київ-Волинський Валерія МЕЛЬНИКА вважають одним із найдосвідченіших керівників відокремленого підрозділу Київської дирекції залізничних перевезень. Він завжди є прикладом для своїх підлеглих. Не любить метушні, бо добре знає свою справу. Цілеспрямований, принциповий, справедливий.

    4 березня цього року Валерій Мельник відсвяткував ювілей. Йому виповнилось 60 років, 42 з яких - трудовий стаж. Майже все своє життя працює на ст. Київ-Волинський. Прийшов на станцію ще тоді, коли вона носила назву Пост-Волинський. Має багато нагород, серед них - Знак «Почесному залізничнику».

    Валерій Мельник виріс у селі Квітневому, що на Хмельниччині. У майбутнього залізничника були свої горизонти: він хотів, як тато, працювати на тракторі. Було бажання реалізувати себе в такій цікавій, за юнацькими поглядами, професії тракториста якнайповніше. Хлопчик формувався як особистість і зростав у дружній, трудовій родині. І зовсім не збирався бути залізничником.

    Батько Валерія був беручким у будь-якій роботі, а мама - вчителем у місцевій школі. На ній - домашнє господарство і головне - виховання дітей, яких у родині було троє. Валерій добре навчався в школі, закінчив з однією четвіркою. На сімейній раді вирішили - буде вчитись у столиці. Певної орієнтації на вуз не було. І коли побачили на вокзалі оголошення про набір до технікуму залізничного транспорту, та ще й до того, де забезпечували студентів гуртожитком, - одразу й вирішилась і ця проблема.

    Оскільки Валерій з малечку був відповідальним і обов’язковим, то проблем із навчанням у юнака не було. Тим більше, що йому все в навчальному процесі подобалось. Особливо стало цікаво на практичному навчанні, яке він проходив вісім місяців на ст. Пост-Волинський. По закінченні технікуму отримав направлення на російську залізницю у Тюмень. Звідти його призвали до армії, а після звільнення в запас повернувся на ст. Київ-Волинський. Саме тут Валерій Мельник починав свою кар’єру зі стрілочника, регулювальника, потім чергового по станції. Практично пройшов щаблями усіх робочих професій. У1985 р. його призначено заступником начальника станції з оперативної роботи, а у 1996-му очолив її.

    Ще на початку трудової кар’єри він отримав достатньо управлінських прикладів від своїх численних вчителів. Гарним наставником, порадником був для нього колишній начальник станції Микола СТЕПУРА. «Це була уважна людина і досвідчений залізничник, який не скупився передавати молоді всі професійні секрети. Нерідко його стиль роботи мені дуже допомагає», - каже Валерій Васильович.

    Спілкуватися з паном Валерієм цікаво. Правду кажуть, якщо хочеш пізнати характер людини, то треба дізнатись, як пройшло її дитинство, або послухати, як вона про це розповідає. Бо саме тоді відкладається істинне в голові і душі, формується характер та життєва позиція.

    А життєва позиція у Валерія Мельника зрозуміла. Це професійність, досвід, уміння у відповідальні моменти прийняти вірне рішення. І ще, зауважує наш співрозмовник, роботу потрібно любити, а до людей треба ставитися так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе. Ці чесноти він успішно втілює в роботі з колективом, що суттєво допомагає загальній справі.

    Колектив станції налічує 128 чоловік. Щорічно сюди приходять молоді фахівці. Хтось хоче лише «розігрітися» перед кар’єрним стартом, а хтось залишається на довгі роки. Зазвичай кращих відбирають для роботи управління залізниці, Укрзалізниця. Є й ветерани. Залізничники станції неодноразово виборювали перемогу у галузевих змаганнях, як по Укрзалізниці, так і по Південно-Західній.

    - По тому, як ми працюємо, судять про всю станцію, - говорить Валерій Мельник. - Від усього колективу чекають на виконання планових завдань по залізниці. Тож нам доводиться прикладати максимум зусиль, щоб їх виконати.

    У бесіді з Валерієм Васильовичом з’являється відчуття впевненості. Такі люди є фундаментом кожного колективу. Фундамент у будові не помітний, але тримає всю споруду. У нашого героя бажання хизуватися, виставляти що-небудь напоказ немає. Він - справжній. Якось непомітно почали говорити про особисте.

    Пан Валерій подолав багато труднощів, пройшов складний шлях в особистому житті. На жаль, чотири року тому втратив дружину, з якою прожив не один десяток літ. Має двох синів: старший - Микола - теж залізничник, а менший - Василь - не прийняв естафету від батька, хоча свою роботу пов’язав із транспортом. Росте двоє онуків. Валерій Васильович не може спокійно відпочивати, бо весь час думає про справи на станції. Не змінює своєї звички, одна із них, впродовж сорока років, - щодня на роботі о сьомій ранку.

    А ще у пана Валерія є хобі. Він - запеклий рибалка. Особливе захоплення - посидіти взимку з вудкою на крижині. «Якщо знаходжу час, щоб відкинути всі поточні справи й податись на рибалку, то маю від цього задоволення. Хоча, на жаль, не завжди вдається, бо головне все ж таки - робота», - каже Валерій Мельник.

    Зараз, коли роки становлення позаду, він більш розважливо дивиться на багато речей. Йому хочеться, як і кожному батьку та дідусеві бачити своїх дітей і онуків щасливими. Вірить, що залізниця розвиватиметься, що люди матимуть роботу і достойну зарплату. І ще мріє, щоб за часи свого керування станцією покращити умови праці своїм працівникам, зробити ремонт станційних приміщень... Одним словом, є куди спрямувати свої сили.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Про службу в Афганістані навіть не здогадувався

    Минуло понад 25 років відтоді, як з Афганістану вивели обмежений контингент радянських військ. Суспільство вшановує пам’ять про загиблих солдатів - учасників усіх збройних конфліктів на території іноземних держав.

    Серед залізничників столичної магістралі працюють колишні воїни-інтернаціоналісти. Більшість із них, які побували на війні, є прикладом скромності і справедливості. Бо статус «афганця» - важкий і відповідальний. Сьогодні ми знайомимо читачів газети «Рабочего слова» з учасником тієї війни - інженером оперативно-розпорядчого відділу галузевої служби перевезень Сергієм ЧОРНЕНКОМ.

    …Напередодні нашої зустрічі Сергій Чорненко збирався у відрядження. Тож часу для бесіди було не так багато. Сергій Петрович із задоволенням розповідає про роботу. Однак як тільки запитую про його участь у бойових діях, то говорить неохоче.

    - Сергію Петровичу, як Ви відзначили 15 лютого?

    - Щорічно ми з побратимами збираємося біля столичного пам’ятника Воїнам-інтернаціоналістам, що на вулиці Лаврській. Як завжди, коли зустрічаємося разом, згадуємо про загиблих, поранених, про вдів та матерів. Пережити ці дні складно психологічно. Спасибі керівництву залізниці, яке до цього ставиться не формально, а завжди підтримує нас, воїнів-інтернаціоналістів. Але я знаю багато своїх товаришів, які і до сьогодні не отримують ні визнання, ні поваги, не одержують й допомоги, на яку вони заслужили. Бо з самого початку цієї війни в суспільстві було посіяно недовіру і підозру по відношенню до воїнів-«афганців». На жаль, коли ми повернулися, ніхто не говорив нам: «Ви, солдати, - молодці». Багато хто казав: «Ми вас туди не посилали».

    - Що найбільше Вас вразило на тій війні?

    - До армії я встиг закінчити Чернігівське залізничне професійно-технічне училище. Був зовсім юним. Хлопчик, який пішов в армію із села. Нічого про цю війну не знав. Адже не було ніякої інформації. Спочатку - служба в учбовій частині в Москві, а вже потім нас відправили на Таджицьку прикордонну заставу. Вісім місяців - з боку кордону Таджикистану, а рік - уже на тому боці, в Афганістані. Застава була заглиблена на декілька кілометрів. Нашим завданням було стояти на постах, охороняти кордон. Незважаючи на те, що діяти доводилося у важких умовах високогір’я, 50-градусної спеки і гострої нестачі води, їжі, особовий склад виявляв високу бойову підготовку. Було важко. Бо вдень вони, афганці, - нормальні люди, працюють в аулі, а вночі могли бути дуже небезпечними. Тому ми лягали спати із зарядженим автоматом і з бойовими гранатами. Хоча в той період, а я служив з 1986 по 1988 роки, до керівництва Союзом прийшов Михайло Горбачов і почались перемовини про вихід наших військ із території Афганістану. Нам було заборонено проводити воєнні дії. Стало спокійніше. Та всього було на цій війні!

    - Батьки знали, де Ви служили?

    - Ні. Батьки навіть не здогадувались про це. Адже всі листи «проходили» через Москву. Я приїхав додому, а тут країна живе зовсім іншим життям, все в порядку. І якось було незручно говорити про те, що ти був на війні.

    - Як Ви адаптувались до мирного життя?

    - Мені допомогла робота на столичній магістралі. Мабуть, генетично передалась мені любов до залізниці. Адже мій дід, батько моєї мами, Федір Дейнека, працював на залізниці, мамин брат, Павло Дейнека, був машиністом, щоправда, у Казахстані. До того ж я мав спеціальність, адже закінчив технічне училище. Пізніше одержав диплом технікуму залізничного транспорту. Набував оперативного досвіду на ст. Дарниця - працював черговим по станції. Потому перейшов в управління дорожнім диспетчером. Сьогодні - на посаді інженера в службі перевезень. Маю родину: дружина Наталка та тринадцятирічна донечка Юля. Тож можна сказати, що життя склалося. Бо що може бути краще від того, що ти потрібен близьким людям, що у тебе є робота, яку виконуєш із задоволенням?

    - Сергію Петровичу, як Ви вважаєте чи потрібно розповідати молоді про війну в Афганістані?

    - Так. Усім потрібно розповідати, а молоді розпитувати у тих людей, які там воювали. Звичайно, не варто весь час говорити про це. Але треба, щоб молодь знала правду: українці воювали - виконували присягу, яку давали в умовах Радянського Союзу. Тоді тисячі чоловіків дивились смерті в очі, пройшли війну, складні життєві умови. І молодь про це повинна знати.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Сповідь, або Коли мовчання більше, ніж слова

    Дитячий майданчик - завжди місце гомінке: дітлахи, здається, зовсім забули про власних батьків, всі у своїх іграх та заняттях. «Рожевий балабончик» ледь ворушиться під лавкою, розглядаючи, мабуть, братів наших менших. «Блакитний комбінезон» весь час вперто підіймається назустріч малюкам, які спускаються з гірки. Біля ніг «продудукав» на чотирьох невеличкий паровозик. Моя донечка швидко знайшла подружку, і грались вони чудово. Поруч підсіла старенька бабуся. На вигляд років 70-ти. Маленька, худорлява, доглянуте сиве волосся, скручене в акуратний вузлик, вона поправляла час від часу. Одяг простенький, та підібраний зі смаком. Довго сиділи мовчки. Думали кожен про своє. Якось інтуїтивно я відчувала, що бабуся хоче поговорити, та не наважується. А я не горіла бажанням вислуховувати чиїсь проблеми. Та раптом наші погляди зустрілись. І перед сумними очами, переповненими слізьми, я не змогла встояти.

    - У Вас щось сталося?

    - Так, доню, - здавленим голосом відповіла бабуся. - Сталося, мабуть, найстрашніше для матері…

    Її розповідь була довгою. Як народилась маленька Віра, як вимовила перше слово, її перші каракулі та величезні банти на тоненьких кісках, перше кохання та перші образливі слова. Коли ТЕ могло зародитись, ЩО сьогодні кричить її в обличчя, гримає посудом та дверима, забороняє дивитись телевізор, «стовбичити» на кухні та їсти за одним столом з онуками…

    Юзефа Миколаївна народилась у Кам’янці-Подільському. Через її дитинство пройшла війна, голод, важка праця. Рано вийшла заміж і рано стала вдовою. Одна радість була - донечка, яка теж рано покинула матусю та подалася у місто. Життя йшло своїм шляхом.

    …Як забирала донька Юзефу Миколаївну у столицю, вся вулиця зібралась. Машину вийшли проводжати навіть сусідські хлопчаки, які весь час передражнювали стареньку через її кульгавість. А їй тоді здалося, наче вона на власному похороні. Відганяла ці думки. Попрощалась із сусідами, підійшла до криниці, яблуньки, яку саджала разом з чоловіком і донькою...

    Вузлики з різним насінням донька викинула ще по дорозі. «У нас на 9-му поверсі і свого мотлоху вистачає!». Та не лише мамині вузлики стали у міській квартирі мотлохом, а й сама Юзефа Миколаївна.

    З того часу, як донька продала мамин будинок, пройшло п’ять років. Сива жінка більшість часу у теплу пору року проводить на лавці біля дитячого майданчику. Час від часу, розмовляючи з молодими матерями, вона пильно заглядає їм в очі, шукаючи відповідь на запитання, коли те ніжне «Мамо» перетворюється в зневажливе «Йди звідси, стара». Коли діти, дивлячись на незграбність, забудькуватість, надмірну цікавість стареньких батьків, дозволяють собі грубість, зневагу, командний тон? Коли забувають про… все, що дали їм батьки?

    Не хочу звертатись до сумління таких «дітей», не хочу більше моралізувати чи філософствувати на цю досить болючу тему. Адже знаю не один такий випадок «доживання віку» старенького батька чи матері з такими «дітьми», а то й взагалі виселення в будинок престарілих…

    Скажу лише: такі люди не знають, що з ними буде, коли вони стануть бабусями чи дідусями.

    P.S. Після розмови з Юзефою Миколаївною я запропонувала їй поговорити з донькою. Та вона відповіла «Найбільше, що я можу - це мовчати…»

    Валентина КОЛЯДА

    Від СПІВПРАЦІ вигоду МАЮТЬ УСІ

    Чимало мешканців Козятина, які є абонентами телефонної лінії зв’язку залізничної АТС, успішно користуються у своїх домівках послугами інтернет-зв’язку, які їм надають та надійно забезпечують фахівці Козятинської дистанції сигналізації та зв’язку.

    - Провайдером надання таких послуг ще майже сім років тому виступила Центральна станція зв’язку Укрзалізниці, - говорить начальник дистанції Сергій РЄЗНІК. - Це їхня ініціатива, вони ж забезпечили й певним обладнанням. Наша ж дистанція надає в оренду телефонні лінії та забезпечує деяку технічну підтримку, а також здійснює оформлення самих угод. І скажу, що від такої співпраці вигоду мають усі: користувачі інтернетом. Адже це запорука якісного виходу до інформаційної мережі. Є зиск і для залізниці - певні додаткові надходження коштів до галузевої скарбниці.

    Сьогодні вихід в інтернет через телефонні лінії залізничної АТС мають трохи більше трьох сотень користувачів. Для Козятина це цілком нормальний показник, враховуючи технічні можливості АТС. І ця кількість за всі роки залишилася майже незмінною.

    - Ротація, звісно, відбувалася, - говорить електромеханік зв’язку Василь ШКОДЮК, який безпосередньо займається організаційними питаннями з надання таких послуг. - Інколи ми втрачали на деякий час декількох наших клієнтів, але й був час, коли люди записувалися у черги, щоб отримати послуги. Вони й сьогодні укладають угоди, бо їх влаштовує і якість надання цих послуг, та й їхня вартість. Варто зазначити, що у місті є декілька відомих в країні фірм та компаній, що надають послуги доступу до інтернету. Тож ми конкуруємо. У них - більш сучасні технології, у нас - низькі тарифи, а у людей є можливість обирати.

    Сьогодні для власника номера телефонної лінії залізничної АТС ціна підключення до інтернету майже символічна - 1 гривня. А надалі вже сам користувач визначається, який модем він хоче мати та яку отримувати послугу. В середньому на місяць абонентська плата складає 50 - 70 гривень. Підключення здійснюється у тестовому режимі, щоб користувач зміг впевнитися у надійності роботи всього обладнання. Якщо виникають ускладнення, то фахівці дистанції надають консультаційну допомогу.

    - Коли впроваджувалася послуга інтернет-зв’язку, мені було цікаво займатися цим проектом, - говорить Василь Шкодюк. - Разом з колегою по роботі електромеханіком Сергієм ДОМАШЕВСЬКИМ ми й досі робимо цю справу, якщо можна так сказати, на громадських засадах. І здійснюємо моніторинг мережі, і надаємо консультаційні послуги, і, у певній мірі, навчаємо користувачів.

    А інтернет все впевненіше заходить у наші домівки, і є у цьому процесі й вигода для залізничної галузі. Надання таких послуг не лише допомагає залізниці отримати додаткові кошти. Здорова конкуренція з потужними компаніями, що також працюють на цьому ринку послуг, змушує зв’язківців залізниці постійно оновлювати та модернізувати своє обладнання, широко використовувати сучасні технології, підвищувати якість обслуговування. А це, у свою чергу, забезпечує і якість безпеки руху поїздів.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Якщо життя усміхається сонцем

    ІЗ ДОСЬЄ

    Ніна Олександрівна САЄНКО - заслужений діяч мистецтв України, член національних творчих об’єднань: Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Європейської текстильної асоціації, кавалер ордена княгині Ольги III ступеня, нагороджена орденом Святої великомучениці Варвари.

    На території Печерської Лаври того дня було подвійне свято: Православна церква представляла дари волхвів, а стіни Національного музею українського народного декоративного мистецтва - гобелени, килими, мозаїку з соломи української мисткині, продовжувачки славного роду Саєнків - Ніни Олександрівни Саєнко.


    «Шевченко». Мозаїка соломою. Олександр САЄНКО.


    Сонячний світ Ніна САЄНКО дарує українцям на добро, на світле майбутнє.


    «У Гефсиманському саду». Вовна. Ручне ткання. Леся МАЙДАНЕЦЬ.


    «Подих весни». Батик. Леся МАЙДАНЕЦЬ.


    «Козацька балада». Гобелен. Ніна САЄНКО.

    Батько Ніни Cаєнко Олександр Ферапонтович (1899 - 1985 рр.) закінчив Петербурзьке імператорське училище глухонімих та Київський художній інститут у галузі монументального та монументально-декоративного мистецтва. Він досконально оволодів технікою інкрустації соломою. Був учнем професора, видатного українського художника та архітектора, автора прийнятого Центральною радою (березень 1917 - квітень 1918 рр.) Державного герба України Василя Кричевського. А ще Олександр САЄНКО був прекрасним батьком. Батьком, який, взявши міцно за руку свою десятирічну Ніну (після смерті дружини), повів її шляхом мистецтва. І досі не полишає ту дорогу Ніна Олександрівна. Адже на ній, не зважаючи на перешкоди (маю на увазі життя художників у нашій державі), горить велика Золота зірка під назвою ЛЮБОВ!

    Саме цим почуттям пронизані твори Ніни Олександрівни. «Батько привчав мене до мистецтва, при світлі каганця виклеював солом’яні панно, а я йому допомагала. Ось так зацікавилась цим видом творчості. А ще це досить копітка робота, що вимагає відчуття ритму в композиції, монументальності образу і великого терпіння. До того ж соломку треба любити! Наприклад, у батька є праці, де налічується до 20 тисяч соломинок», - розповідає Ніна Олександрівна.

    Килими та гобелени - це та стихія, в яку художниця поринула з допомогою батьківських настанов. Дивлячись на килими під назвою «Рай-дерево», «Осінь», «Серпанок», ніби відчуваєш свіжий подих вранішньої квітки; тепло кольорів зігріває, робить це творіння близьким, якимось рідним. І одразу виникає бажання придбати, і ти бачиш місце, де висітиме цей килим у твоїй оселі. Щоб очі тішились з тієї краси, яка має природне українське коріння.

    Під час огляду виставки Ніни Саєнко, присвяченої її черговому ювілею, часто ловила себе на думці - це щось нове чи забуте старе? І згодом, після багатьох виступів друзів мисткині, її учнів, земляків із Сіверщини, знайшла відповідь. Творити так, як Саєнки, можна, лише прийнявши Богом створений світ, злившись з його таємними шляхами та закономірностями. А для цього потрібна вся сила любові, весь дар художнього перевтілення. Творча людина має навчитися споглядати серцем, створювати нове з давнього й небачене з предвічного.

    «Купальська ніч», «Берегиня», «Травневі роси», «Співуча блакить» - із ниток зіткана любов. До рідного краю, до землі, до природи.

    Мистецькі твори Ніни Саєнко - тематичні гобелени, килими, мозаїки соломою, вибійки - здобули визнання на численних національних і міжнародних виставках (Канада, США, Австралія, Бельгія, Франція, Німеччина, Китай, Польща). Її роботи також представлені в музейних колекціях і приватних збірках України і багатьох країн світу. Наприклад, у творчому доробку - сучасне оформлення культурних центрів, шкіл, дитячих закладів України. Ніна Саєнко знана своєю активною мистецтвознавчою працею: її статті (понад 100) опубліковано в наукових збірниках, книгах, енциклопедіях та періодичній пресі і присвячені глибокому аналізу сучасного художнього життя України; вона також бере участь у висвітленні актуальних творчих проблем на телебаченні та радіомовленні.

    А ще Ніна Олександрівна - здібний організатор, ініціатор концептуальних ідей, культурологічних заходів, широкомасштабних державних мистецьких акцій, зокрема - проведення всеукраїнських свят «Всі ми діти твої, Україно», міжнародних свят слов’янської писемності, міжнародних арт-фестивалів, всеукраїнських культурно-мистецьких акцій «Мистецтво одного села», «Культура малих міст України», днів української культури за кордоном (Франція, Німеччина, Австралія, Велика Британія, Росія, Греція), виставок творів декоративного та народного мистецтва України. Крім того, Ніна Саєнко - висококваліфікований фахівець у галузі музейної справи, консультант з комплектування музейних колекцій, науково-методичної та експозиційної діяльності музеїв. За її активної участі створено художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника Олександра Саєнка» у м. Борзна Чернігівської області. Вона не тільки зберегла оригінальні твори митця та зібрану ним колекцію народного мистецтва, а й передала у дарунок державному музею 1000 експонатів.

    …Коли Ніна народила доньку, то назвала її ім’ям великої української поетеси. Сьогодні Леся Майданець - кандидат мистецтвознавства, доцент Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, кавалер ордена Св. Варвари, член Національної спілки художників України та Європейської текстильної асоціації.

    Та найбільші досягнення, якими пишається молода художниця - онука Олександра Саєнка - це те, що у її роботах «життя усміхається сонцем»: і у дідуся, і у Лесі улюблений колір - жовто-золотавий.

    Тож знову «Золото роду» освітило своїм теплим промінням індивідуальний стиль Лесиних творів та, сподіваємось, і її життєвий шлях. Маленька Софійка та син Сашко живуть у магії живопису, зітканого з родинних ниток, наповнених добром та любов’ю.

    …Особливе враження під час перегляду робіт, представлених на виставці Лесиної мами, виникає від кольорів. Вірніше, від їх гармонійного поєднання у гобеленах Ніни Саєнко. Поле, небо, земля, квіти у творах художниці мають свій особливий колір, і межа між ними дуже незрима, так би мовити, м’яка. Кольори переходять у відтінки, відтінки - у тіні, які несуть у собі велику таємницю кольору, духовно-символічний образ - Самобутній. Такий, що відкриває для людини її батьківщину, її духовний зв’язок з рідним народом, його національну приналежність. І цей образ - головна ознака творів Саєнкового роду. Роду, якому нема переводу!

    До речі

    …Побачивши вперше в житті складні композиції, виконані інкрустацією з соломи, французи у книзі відгуків найчастіше писали: «Фантастік, унікум, екзотік!» А галерея Паризького сенату захотіла мати таке панно в своїй колекції. Зрозуміло, зворушена авторка Ніна Саєнко не змогла встояти і композицію «Лелеки» подарувала президентові сенату Рене Монорі.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з інтернету

    Про Любомира, який закоханий у світ

    Фотографування стало улюбленою справою першокурсника Козятинського вищого міжрегіонального професійного училища залізничного транспорту Любомира КАЗАНОВСЬКОГО. Цьому заняттю він віддає чимало вільного часу протягом вже декількох років. З того часу, як вперше взяв до рук фотоапарат. Фотографує події, учасником яких йому довелося стати, красиві краєвиди рідної Вінниччини, своїх знайомих та друзів, цікаві моменти із життя тварин.


    Любомир КАЗАНОВСЬКИЙ (фото автора) та його роботи.



    Нещодавно майбутній помічник машиніста електровоза (а саме за цією спеціальністю навчається в училищі Любомир) взяв участь у Всеукраїнському конкурсі молодих фотографів-аматорів «Моя Україна», де здобув призові місця в двох його турах - районному та обласному - і став учасником заключного етапу.

    - Я відіслав на конкурс декілька робіт, і одна з них пройшла весь конкурсний відбір і зараз очікує на рішення журі вже на заключному етапі конкурсу, - говорить Любомир. - Звісно, дуже радий, що мої фотографії отримали таку високу оцінку.

    Крім захоплення фотографією Любомир активно займається велоспортом, а також є членом міського клубу юних туристів. З групами мандрівників він вже побував у Криму, Карпатах, подорожував містами України, Росії, Польщі. Із усіх цих місць привіз цікаві світлини, яких у нього назбиралось вже на добрий альбом. Отже, знайомтесь: Любомир, який закоханий у навколишній світ.

    Анатолій САДОВЕНКО

    У появі успіху є своє пояснення

    Волейбол - цікавий вид спорту через те, що гра є непередбачуваною в кожній партії і у боротьбі за кожен м’яч. Спостерігаючи за філігранними подачами волейбольних команд із Конотопа, Козятина, Жмеринки, Київської дирекції залізничних перевезень, замислився, у чому ж секрет зіграності кожної команди? Міцні чоловіки мають портретні риси сміливців, якщо дозволите, забіяк, через, як стверджують медики, високий рівень тестостерону. Цей гормон чоловічої сили формує не лише фізичний стан, але й такі риси характеру, як цілеспрямованість, настирність, волю до перемоги.


    Саме такі хлопці (на майданчику про вік забуває кожний спортсмен) грають у командну гру.

    Ліричний відступ. Нещодавно іноземна преса рознесла новину про наукове відкриття. Англійськими соціологами проведено дослідження: чоловіків-добровольців попросили пограти у командні ігри. Частіше вигравала та група, яка робила все належне заради перемоги, а не грала просто заради задоволення. Такі гравці мають широкий овал обличчя. Ясна річ, це не про накачаних бодібілдерів, а про спортивного складу чоловіків. Саме вони готові жертвувати особистим здоров’ям та благополуччям: не бояться пошкодити руку - ногу або забруднити одяг. Треба - м’яч підхоплювали біля самої долівки спортмайданчика.

    Так грають Геннадій Кирийчук, Сергій Вигівський, Юрій Хоменко з Коростенського локомотивного депо (їхня команда посіла третє місце під час турніру). Серед «срібних» призерів їхні земляки із Колійної машинної станції №122. Тут когось виокремити важко. В’ячеслав Кондратенко, Олександр Свинцицький, Микола Каменський, Микола Примаченко, Ігор Яценко.

    І в цей раз турнірний Олімп підкорила команда з локомотивного депо ст. Конотоп. Помітив, що кожний черговий сет із суперниками тривав не більше, ніж півгодини. Волейболісти під орудою капітана, а за посадою помічника машиніста Олександра Калюжного, мають атакуючий стиль гри. Слабкі місця супротивників вираховуються ними вже на початку партії. Далі - хвилинна перерва, де капітан дає настанови кожному гравцю. І, як каже нинішня молодь, «пошла жара…» Розрив у рахунку (за ігрову партію) від восьми до 15 очок. Подумалось, потрібний окремий газетний матеріал про секрети їхніх тренувань.


    Радість перемоги

    Грань між абсолютною радістю й тотальним розчаруванням настільки тонка, що багато вболівальників поступово гублять землю під ногами. Так відбувалося й під час гри першого дня турніру. Дарницькі машиністи та слюсарі, програвши уже в першій грі, на другий день зовсім не з’явилися у ДФСК «Локомотив». Виникає питання: для чого тоді заварювати «кашу»? Адже турнір планувався давно…

    Але не будемо про сумне.

    У розмові зі мною конотопець Сергій Гіріченко сказав одну пам’ятну фразу: «Можна довго міркувати про те, в якій фізичній формі перебуває той або інший спортсмен. Наші суперники можуть замахнутися на будь-який результат. Але якщо навіть перед грою тут на турнірі не тренуватися, на добрі результати не варто розраховувати».

    Четверте місце посіла команда Київської дирекції залізничних перевезень.

    П’яте місце - Конотопської дистанції колії.

    Шоста сходинка - за командою локомотивного депо Козятин. За ними - команда локомотивного депо Жмеринка.

    8 - 9 місця посіли команди Козятинської дистанції колії та локомотивного депо Дарниця.

    О 17-й годині другого дня турніру прозвучала урочиста музика - сигнал для нагородження призерів. Цю місію очолили голова Київського теркому профспілки, член президії Дорпрофсожу Олександр БЄЛІКОВ, голова молодіжної ради Дорпрофсожу Євгенія ОЛІЙНИК та її заступник Євген СТЕМПОВСЬКИЙ.

    Від призів не відмовився ніхто! У кожного успіху є своє пояснення. Довгі тренування і відчайдушні гравці - гарантія, що кожна партія буде цікавою для глядачів. Спасибі за гру!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Благодійний турнір дарує свято

    У Козятині завершився благодійний відкритий турнір з міні-футболу «Діти - наше майбутнє», який організовано теркомом профспілок Козятинської дирекції залізничних перевезень та міським відділом з питань фізичної культури та спорту. В ньому взяли участь команди структурних підрозділів залізниці Козятинського залізничного вузла, підприємств, установ та організацій міста, дитячо-юнацької спортивної школи. Не обійшовся захід і без місцевих спортивних клубів та аматорських колективів.

    Протягом місяця на майданчику спортивної зали Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту вони вели боротьбу за перемогу у цьому досить цікавому турнірі. Такий захід, крім суто спортивного інтересу, мав на меті заохочення до активного заняття фізичною культурою та спортом молодь міста, а також підтримку дітей-інвалідів. Погодьтесь, це реальна допомога їм у соціальній адаптації та самоствердженні. Організатори змагань вирішили, що весь призовий фонд турніру буде використано саме на надання матеріальної допомоги таким дітям. Крім того, на спеціальний рахунок були перераховані дольові внески всіх команд за участь у турнірі, а також кошти, що надійшли в ході благодійної акції від спонсорів та меценатів.

    Спортивна зала місцевого училища залізничників зібрала чималу аудиторію вболівальників, які прийшли подивитися на заключні матчі футбольного турніру. Серед них було й одинадцять дітей-інвалідів, яких запросили на урочисте завершення змагань, аби вручити благодійну спонсорську допомогу. Планувалося, що це будуть безпосередньо якісь подарунки, однак згодом організатори вирішили вручити дітям певну суму із зібраних від проведення турніру коштів, а ті вже разом із батьками на свій розсуд визначаться, як їх витратити.

    Турнір завершився перемогою команди управління дирекції (на фото). Серед призерів змагань локомотивне депо та аматорський колектив «Адмірал». Вони й отримали відповідні кубки та дипломи. А всі вболівальники - задоволення та масу емоцій від цього спортивного свята.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Дмитра ЖИВЧИКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05