РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 10 (7 березня 2014)
  • Випуск №10 7 березня 2014
    Зміст
    1. Любі жінки! (Начальник залізниці О.М. КРИВОПІШИН, Голова Дорпрофсожу О.М. ЛОГОШНЯК)
    2. Юлія ЧАЙКА: «Бажаю кожному злагоди та миру!» (Спілкувався Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    3. Віталій КАЛЮЖНИЙ: начальник галузевої служби колії: «Усі переїзди безпечні» (Спілкувався Сергій ГУК)
    4. Уроки на все життя (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    5. У серці - доброта, а у справах – мудрість (Віолетта ЧУМЕЛЬ)
    6. Майстрині зі створення комфорту (Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. Каждый день ТЫ - МОЛОДЧИНА!
    8. Стежки Кобзаря понад Россю (Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, журналіст, м. Погребище над Россю-рікою)
    9. Щоб ставна, щоб чорні брови, щоб, як вогонь (Микола ПАЦАК)
    10. Щедрі на посмішку й ввічливість (Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    11. Бажання лікаря – закон (Микола ПАЦАК)
    12. Надійні ПАРТНЕРИ ГАЗЕТИ залізничників та читачів (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)

    Любі жінки!

    Чоловічий колектив Південно-Західної залізниці щиро вітає вас зі
    СВЯТОМ ВЕСНИ - 8 БЕРЕЗНЯ!

    Саме ви, завдяки своєму терпінню та лагідності, зберігаєте мир та спокій вдома і на роботі, з любов’ю до людей і до праці будуєте майбутнє.

    Нехай ваші турботи будуть лише приємними, а кожен день - зігрітий щастям. Зичимо вам міцного здоров’я, кохання, злагоди і, звичайно, нових професійних звершень! Нехай у ваших оселях завжди панує добробут, а серця будуть зігріті теплом та повагою від рідних і близьких!

    Начальник залізниці О.М. КРИВОПІШИН, Голова Дорпрофсожу О.М. ЛОГОШНЯК

    Юлія ЧАЙКА: «Бажаю кожному злагоди та миру!»

    Якось від ведучого одного із святкових концертів почув цікаву думку щодо того, чому жіночий день святкують восьмого числа? Тому, що жінка - восьме чудо світу. Ці слова пригадав, спілкуючись із завідувачкою резервом локомотивних бригад Юлією ЧАЙКОЮ. Гаряча кава, яку Юлія Михайлівна готує по-особливому, сприяла довгій бесіді.


    Квіти напередодні свята весни Юлії ЧАЙЦІ вручив від імені представників сильної статі,
    які працюють у локомотивному депо ст. Дарниця,
    машиніст-інструктор з навчання локомотивних бригад Володимир БІЛОБОРОДИЙ.

    Святі справи допомагають контролювати власні емоції

    Де працює ця красива жінка? Її посада - у першій десятці керівників виробничих підрозділів локомотивного депо ст. Дарниця. Опікуватися майже 600 машиністами та їхніми помічниками вантажних та маневрових локомотивів, а також нарядчиками - праця не з легких. Адже кожний робітник - індивідуальність, із власним характером, почасти непростим. Попередній досвід роботи техніком та старшим техніком з розшифрування швидкостемірних стрічок у цьому ж депо довів: ця тендітна жінка насправді володіє дуже великою силою духу та волі.

    Юлія Михайлівна говорить, що стремління до вдосконалення власного характеру та вміння бути вимогливою до себе - у неї від батьків. Ще з раннього дитинства у дружній родині з Носівки, що на Чернігівщині, на прізвище Чайка привчали Юлію до роботи у саду, на городі. Звідти і безмежна любов до квітів, що не зникає попри неспокійну роботу у депо. У затишному кабінеті Юлії Михайлівни тіснувато від десятків кімнатних рослин, які займають майже весь навколишній простір. Ця маленька, добре облаштована оранжерея, де кожна квітка на своєму місці, у неповторному інтер’єрі, милує око.

    Чистота навколишнього середовища. Тут краще починати зі службового кабінету, виробничого цеху, власної квартири, вважає Юлія Чайка. Саме тому у виробничих підрозділах депо ст. Дарниця чимало квітів у всі пори року. У цьому є заслуга і Юлії Михайлівни. Щось мені підказує: і в ідеальній чистоті у підрозділах цеху експлуатації - також частка турбот від моєї сьогоднішньої героїні.

    Доволі гармонійно у кабінеті розташовано майолікові скульптурки, різноманітні кашпо, художні панно, фотографії. Їх, обрамлених та оформлених за власно розробленою технологією, вона називає «витворами гуртка «Умілі ручки». Є тут куточок, який відведено для ікон. Адже святі справи допомагають контролювати власні емоції.

    Піймав себе на думці: у моєї сьогоднішньої героїні є талант створювати комфорт. Юлія Михайлівна - чудова співбесідниця, яка не приховує власних емоцій через останні тривожні події в країні. В очікуванні миру і злагоди у суспільстві хвилюється про майбутнє України, про, дай Господи, позитивні зрушення на міжнародному рівні. Вона не політик, а ділова жінка. Тому і говорить про наболіле. Сформована ситуація вчергове підтверджує, що професія «залізничник» не тільки складна й почесна, вона потребує від того, хто обрав її, колосальної стійкості, витримки, готовності заради результату викладатися на всі 100 %.

    У будь-якій сфері є правило: професіонал пізнає себе, тільки перевершуючи себе. Чим складніше завдання, тим краще він розуміє, на що здатний.

    «Я - ЖЕНЩИНА, И, ЗНАЧИТ, Я - СУДЬБА!»

    Наша бесіда мимоволі переходить до розмови про творчі захоплення Юлії Чайки. Ще за студентських років, а навчалася Юлія Михайлівна у Київському електромеханічному технікумі імені М. Островського, її інтереси до науки і творчості були досить різноплановими і мали дивовижні прояви. Судіть самі: вчорашня відмінниця однієї із носівських шкіл за порадою мами - Надії Василівни - обирає для навчання відділення локомотивного господарства. Здавалося б, зубрити технічні предмети - то прерогатива осіб сильної статі. Ось і не так. Ю. Чайка довела тогочасним викладачам: Сергієві Василенку, В’ячеславові Міхеду, Ларисі Сподинській, Юрію Клецову, що локомотивні та залізничні науки надовго захопили її у свої тенета. Техніка - технікою, але і ліричний настрій, бажання писати вірші та прозу підштовхували талановиту студентку до участі в освітянських олімпіадах. Не забувала про літературу і під час навчання у Державному економіко-технологічному університеті транспорту. Свій талант розвиває і сьогодні. Автор цих рядків пересвідчився у цьому, коли прослухав мрійливий прозовий етюд від Юлії Михайлівни про її мандрівку разом із колегами до чоловічого монастиря на честь ікони Казанської Божої Матері, що біля ст. Чоповичі на Житомирщині. Непересічна краса подачі твору. Не втримався і запропонував надалі друкуватися в «Рабочем слове». Розповідь хоча б про те, як нещодавно відвідала древній Єрусалим, думаю, прикрасила б газетні шпальти. Її оповідь про благодатний вогонь у Храмі гроба Господнього є доволі цікавою. А ще й про те, як мандрувала тогочасна молодіжна рада депо, яку очолювала Ю. Чайка, до Переяслава-Хмельницького, Львова. Жага талановитої жінки розповсюджується і на декламування віршів, що, як на мене, у наш час явище доволі рідкісне. Затамувавши подих, слухав:

    «Я женщина, и, значит, - я актриса, во мне сто лиц, и тысяча ролей!

    Я женщина, и, значит, - я царица, возлюбленная всех земных царей!

    Я женщина, и, значит, - я рабыня, познавшая соленый вкус обид!

    Я женщина, и, значит, - я пустыня, которая тебя испепелит!

    Я женщина - сильна я поневоле, но знаешь, если жизнь - борьба...

    Я женщина, я слабая до боли, я женщина, и, значит, - я судьба!

    Я женщина - я просто вспышка страсти, мой идеал - терпение и труд!

    Я женщина, я - то большое счастье, которое совсем не берегут!

    Я женщина, и этим я опасна, огонь и лед навек во мне единой!

    Я женщина, и, значит, - я прекрасна, с младенчества до старости иду!

    Я женщина, и в мире все дороги идут ко мне, а не в какой-то Рим!

    Я женщина - я избранная Богом, хотя уже наказанная им!!!»

    (автор за даними з інтернету - Наталія Шевченко (Очкур) - ред.)

    СТРАВА ВІД ЮЛІЇ

    - Добре поставлений голос, чітка дикція. Це наводить на наступне запитання. Мабуть, любите відвідувати театр?

    - Так, оперета, російська та українська драма - також серед моїх захоплень. А ще - книги.

    - Невже сучасні жіночі романи?

    - Ні. Можу ствердно сказати, що подібні опуси не для мене. До душі припала літературна класика. Справжній твір служить задля того, щоб люди могли осмислити цінності, якими вони живуть. Тобто, оповідання, повість, роман мають бути в доброму розумінні провокаторами, які стимулюють до певного мислення. Ось заради чого із задоволенням відкриваю книги улюблених авторів: Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Микола Гоголь. Це для душі. Фоторепортажі, що розміщуються у глянцевих журналах мод, мені також цікаві. Взимку катаюся на лижах.

    - Юліє Михайлівно! Пригостившись фірмовою кавою від Чайки, скуштувавши шоколадні цукерки, смачні тістечка, зрозумів, що мають рацію ті психологи, які стверджують: люди, які знаються на кулінарії, дійсно почасти приємні у спілкуванні. Їм вдається робити більше добрих справ. Часто-густо вони виявляються значно співчутливішими, ніж ті, хто задовольняється, скажімо, чіпсами замість шоколаду. Поділіться, будь ласка, власним кулінарним рецептом.

    - Із задоволенням! Назвемо цю страву «Мерлуза з грибами від Юлії». Для цього потрібно один кілограм філе мерлузи. Розморозивши рибу, нарізати її на порційні шматочки, посолити, посипати мукою. Згодом викласти на раніше підготовлений лист, який змащено соняшниковою олією. Далі - півкілограма печериць нарізати кільцями, підсмажити із цибулею на пательні до готовності, але ні в якому разі не пересмажити. За готовності гриби викласти на рибні шматочки. Далі - приготування соусу. Перемішуємо одну склянку сметани та одну склянку майонезу. Соус наносимо на гриби, зверху посипаємо твердим сиром. Випікаємо протягом 15 - 20 хвилин у духовці при температурі до 200оС. Смачного!

    - Дякую. Сподіваюсь, що цим рецептом скористаються читачі газети залізничників. І наостанок. Напередодні свята весни що побажаєте нашим читачкам?

    - Бажаю кожному злагоди та миру! Світлого неба над головою! Здоров’я вам і вашим близьким! Справжньої взаємної любові до рідних! Весна - пора царювання жінки, час кохання і ніжності. Нехай же чудові почуття ніколи не полишають тих, хто кохає і є коханими! Шановні жінки, коли кохані чоловіки нас називають восьмим чудом світу, вони мають рацію…

    Спілкувався Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Віталій КАЛЮЖНИЙ: начальник галузевої служби колії: «Усі переїзди безпечні»

    - Шановний Віталіє Володимировичу, остання трагічна подія на Південній залізниці знов висунула на порядок денний питання безпеки на залізничних переїздах. Яка статистика дорожніх транспортних пригод (ДТП) на переїздах нашої залізниці за минулий рік?

    - За 2013 рік на залізничних переїздах (та поза межами переїздів) сталося 22 випадки дорожньо-транспортних пригод проти 17 за аналогічний період 2012 року. Всі випадки стали можливими внаслідок грубого порушення водіями транспортних засобів правил проїзду залізничних переїздів. Внаслідок допущених ДТП загинули 4 людини. При цьому 14 випадків із загальної кількості допущено на переїздах без чергового із сигналізацією.

    З усіх ДТП у структурних підрозділах проведено детальний розгляд, матеріали оформлено у відповідності до вимог «Методичних вказівок із службового розслідування випадків дорожньо-транспортних пригод на залізничних переїздах і автошляхах», затверджених наказом від 23.12.2002 №655-Ц, та Інструкції про Порядок службового розслідування та розбору дорожньо-транспортних пригод.

    - Що зроблено і що ще планується зробити для посилення безпеки на залізничних переїздах? Які кошти виділяються на це у поточному році?

    - Переоблаштування залізничних переїздів, у тому числі їх обладнання сучасними засобами безпеки, здійснюється у плановому порядку згідно з відповідними Державними програмами, виходячи з аналізу інтенсивності руху поїздів, автотранспорту, наявності автобусного руху на переїзді і так далі. Залізницею щороку витрачаються значні кошти на обладнання переїздів засобами безпеки руху. Зокрема, лише у поточному році заплановано освоїти понад чотири мільйони гривень для ремонту й переобладнання залізничних переїздів.

    Окрім ремонту й переобладнання переїздів засобами безпеки руху, нами активно проводиться профілактична робота з метою недопущення ДТП на переїздах: організовуються рейди із співробітниками ДАІ щодо виявлення порушників при проїзді залізничних переїздів, черговими по переїздах постійно фіксуються порушники, інформація про яких потім передається в органи ДАІ. Також проводяться інструктажі як для водіїв відомчого автотранспорту, так і на залізничних переїздах, розповсюджуються відповідні пам’ятки. Також фахівці залізниці відвідують автотранспортні підприємства, автошколи, де проводять відповідну роз’яснювальну роботу. Профілактична робота також проходить в усіх регіонах через місцеві ЗМІ.

    - Чи реально всі залізничні переїзди зробити безпечними, повністю виключаючи ДТП на них?

    - Усі переїзди з технічної точки зору є безпечними до експлуатації. Їхніх технічний стан постійно перевіряється, контролюється відповідними фахівцями. Як свідчить статистика, всі ДТП, які сталися на залізниці за останні роки, були допущені через порушення водіями правил проїзду залізничних переїздів, а саме - нехтування ними показань світлофорної та звукової сигналізацій, ігнорування дорожніх знаків. Отже, без усвідомлення водіями тієї небезпеки, на яку вони наражають себе й оточуючих, порушуючи Правила дорожнього руху, стан безпеки руху на залізничних переїздах, попри зусилля залізничників, покращити неможливо. Проте це не означає, що заходи з удосконалення транспортної інфраструктури на цьому завершуються.

    - Дякую за змістовну інформацію.

    Спілкувався Сергій ГУК

    Уроки на все життя

    21 лютого актову залу Вищого професійно-технічного залізничного училища, що у м. Києві, було заповнено вщент. Урок-лекцію, присвячену творчості Великого Кобзаря, організували і провели вчительки української мови та літератури Юлія Мазур та Наталія Ничипорук.


    Перед початком святкування 200-річного ювілею Т.Г. Шевченка.
    Останні режисерські настанови аматорам сцени Олександру НИКИТЧУКУ,
    Дмитру ШЕПЕТУНУ, Валерію СУХОДОЛЬСЬКОМУ надає вчителька Наталія НИЧИПОРУК.

    Мета позакласного заходу - довести аудиторії, що Тарас Шевченко «був живою людиною, а не параграфом з підручника». Найвидатніший національний Поет та Митець є душею України. І тому в той трагічний день бентежно звучало поетичне слово Кобзаря у виконанні учнів Ігоря Вигівського, Юрія Морука, Олександра Никитчука, Валерія Суходольського, Дмитра Шепетуна, Олексія Карпенка.

    «Мій Боже милий, як то мало

    Святих людей на світі стало.

    Один на другого кують

    Кайдани в серці. А словами,

    Медоточивими устами

    Цілуються і часу ждуть,

    Чи швидко брата в домовині

    З гостей на цвинтар понесуть?»

    Ці рядки із «Подражанія 11 псалму», які прочитав майбутній помічник машиніста Ігор Вигівський, налаштували особисто мене на доволі мінорний лад. Саме в той день був пік сутичок на київському Майдані. Про зростання кількості загиблих з обох боків барикад на Хрещатику, Грушевського, Інститутській, біля Михайлівського собору повідомлялось в інтернеті та на теле- і радіоканалах. А в актовій залі звучали слова Тараса Григоровича, що так перегукуються із нашою трагічною добою.


    Виконання пісень на слова Кобзаря майстром виробничого навчання
    Іваном МАЛЯРЧУКОМ був прихильно сприйнятий всією спільнотою.

    Тарас Шевченко власним словом привів нас до незалежної держави, в якій найдорожчою цінністю має бути людина, її життя, наголошували у своїх зверненнях до учнів вчителі Ю. Мазур та Н. Ничипорук.


    «Сіяти розумне, добре, вічне сьогодні непросто, - вважають вчительки української мови та літератури Юлія МАЗУР та Наталія НИЧИПОРУК.
    - Але урок-лекція, присвячений творчому шляху Великого Пророка, пройшов успішно для всієї чисельної аудиторії».


    Фото на згадку

    - На жаль, наша країна не має багатовікового досвіду державотворення. Бракує нам і любові один до одного, взаєморозуміння на основі Шевченкових заповітів, - звернувся до аудиторії майстер виробничого навчання Іван Малярчук. Володар чудового баритону, Іван Миколайович, до речі, уродженець Черкащини, батьківщини Пророка, запропонував спочатку прослухати аудіозаписи пісень та балад на вірші Т. Шевченка у виконанні незабутніх оперних співаків Бориса Гмирі, Юрія Гуляєва. Згодом у майстерному виконанні Івана Малярчука учасники заходу прослухали мелодійні «По діброві вітер віє», «Реве та стогне Дніпр широкий».

    Оплески завершуються. У залі ненадовго запанувала тиша.

    « …Та не однаково мені,

    Як Україну злії люде

    Присплять, лукаві, і в огні

    Її, окраденую, збудять…

    Ох, не однаково мені» - продекламував пам’ятні рядки майбутній залізничник Юрій Морук.

    - Настав час зрозуміти, що ми - самодостатній народ, як і кожен, який мешкає на маленькій планеті Земля, - звертаються зі сцени ведучі. - Ніхто нас не буде поважати у світі, коли ми самотужки не навчимося шанувати один одного, свою історію, мову, культуру, свою державу.

    Шевченко популярний не лише в Україні. Далі мовою телетайпу дізнаємося, що нещодавно у районі біля Кембриджського університету відкрито вулицю імені Шевченка. Це перше визнання у камені та металі українського Пророка у Лондоні. Тут же встановлено пам’ятний знак - 129-й пам’ятник на честь українського Кобзаря у світі, коментує ведучий. Протягом понад восьми років вивчають в оригіналі поезії Тараса Шевченка студенти факультету середньовічних та сучасних мов означеного університету. Стіни навчальних аудиторій прикрашають репродукції великого Митця.

    Не стала винятком і реконструкція Національного музею Тараса Шевченка у Києві.

    - І мертвих, і живих, і ненароджених об’єднав Тарас своїх земляків, адже закликає нас до порозуміння, єднання і любові, - вважає директор училища Олександр Мельник.

    Урок-лекція закінчився. Пролунали останні акорди на піаніно. Урочиста мелодія у виконанні учня із групи помічників машиніста поїздів метрополітену Тараса Омельченка не залишила нікого байдужим. У музичному супроводженні звучав «Заповіт»:

    «І мене в сім’ї великій,

    В сім’ї вольній, новій,

    Не забудьте пом’янути

    Незлим тихим словом».

    Пам’ятаємо, Тарасе!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    У серці - доброта, а у справах – мудрість

    «Рабочее слово» читаю регулярно і, як кажуть, «від корочки до корочки». Ось і статтю «О диагностических головоломках» прочитала з великим інтересом, бо всі ми відвідуємо лікарів, а тому доводиться мати справу і з працівниками діагностичних відділень.

    «Майбутнє медицини - за медициною профілактичною». На жаль, не пам’ятаю, кому належать ці слова, але це дійсно так, тому що хворобу легше попередити, ніж лікувати. І в цьому плані багато залежить від роботи працівників клінічної лабораторії. В лабораторії Коростенської відділкової поліклініки працюють висококваліфіковані фахівці своєї справи: Галина Черепанська, Галина Степанюк, Оксана Клименчук, Оксана Поліщук, Світлана Медведчук, Вероніка Пашинська.

    Саме про В. Пашинську й піде мова, бо всі, хто хоч раз у житті зустрічався та спілкувався з нею, неминуче потрапляв під вплив її чарівності. А працює Вероніка Ільківна фельдшером-лаборантом протягом 42 р. і трудиться успішно, зі знанням справи. Народилась вона на Закарпатті, в усім відомому Солотвіно, де розташовано республіканську алергологічну лікарню (саме тут лікують бронхіальну астму, інші легеневі хвороби). Дитинство Вероніки було щасливим, світлим, безхмарним. Дідусь і матуся були лікарями, тому й дівчинка з дитячих років мріяла про медицину.

    Успішно закінчивши Береговське медичне училище, Вероніка почала працювати у лікарні Солотвіно. Потім переїхала на малу батьківщину чоловіка - Коростень, де і працювала в залізничній поліклініці за спеціальністю.

    - Люблю людей, свою роботу, намагаюсь віддавати хворому частинку себе, аби підняти настрій, вселити надію. Цьому вчили з перших кроків у професії, - посміхається Вероніка Ільківна. - Пацієнтів завжди вдосталь. Робляться аналізи крові, сечі, біохімічні, серологічні. Лаборант - це діагностик, права рука лікаря, саме він може підтвердити або спростувати діагноз. У цій справі потрібні серйозність і відповідальність, - впевнена Вероніка Ільківна Пашинська.

    Дивлячись на неї, у душі виграють поетичні рядки:

    Акуратна, чиста і охайна,

    І стерильні пальці ніжних рук.

    Ти, як квітка в клумбі, біла, файна,

    Голос мелодійний, як музичний звук.

    Віолетта ЧУМЕЛЬ

    Майстрині зі створення комфорту

    Яку характеристику надають провідники вагонів пасажирам?

    Люди у поїздах мандрують різні. Ті, які шанують працю залізничників, та любителі влаштувати скандал. Спокійні та сумні. Похмурі та реготуни.


    Під час обідньої перерви - машиніст локомотивного депо Коростень Олег ПЕРУН
    та помічник машиніста Максим ЛАЗАРЕНКО.

    А якими словами характеризують чергові по будинках для локомотивних бригад машиністів та їхніх помічників?

    Суворі, небагатослівні, заклопотані. Адже робота не з легких. А тому не до теревенів. Якщо є час для відпочинку - потрібно його використати як належить. А кому варто організувати комфортні умови?

    На запитання «Як приймає Конотоп?» машиністи відповідали однаково: «Добре приймають». І ті, що з Коростеня, із Дарниці й Козятина, і ті, що із Брянська. Слова помічника машиніста експлуатаційного локомотивного депо Брянськ Олександра ФЕДУЛОВА, який їздить до Конотопа понад 10 років, характеризують гостинність найточніше: «Тут - як удома».

    УДОМА - ЦЕ ЗАТИШОК, ТЕПЛО, той мікроклімат, який знімає втому і напругу після робочої зміни, який заспокоює. А створюють його для машиністів двадцять дві працівниці будинку відпочинку локомотивних бригад. Колектив винятково жіночий. Очолює його Ольга Григорівна СКОТАР. Саме вона люб’язно погоджується провести коридорами залізничного готелю.


    Начальник будинку відпочинку локомотивних бригад Ольга СКОТАР з колегами.

    Якщо говорити про зміни у будинку відпочинку локомотивних бригад, то це, звичайно, ремонт. Його виконали залізничні будівельники та працівники локомотивного депо. Не знаю, хто більше доклав уміння, зусиль, таланту, та вийшло на славу. По-сучасному, по-господарськи.


    Оператори пральних машин Катерина ЛИХОШЕРСТ та Любов НЕСТЕРОВА.

    Місцева завідуюча імпровізовану екскурсію розпочинає із чергових. Машиністів зустрічають Наталія ФЕСЮН і Наталія КУРЧЕНКО. Сьогодні відпочивають дванадцять бригад. Тож у фойє відразу помітно залізничників із сусідньої держави - в ошатних одностроях, наші, на жаль, - хто в чому. Та всі вони легко йдуть на контакт. Олександр Федулов навіть супроводжує фотокореспондента газети, бо й сам фотографує. Та зараз його більше цікавить, як знімає Олексій Чумаченко. Закордонні методи цікавлять?

    На другому поверсі нас зустріла прибиральниця службових приміщень - так називається посада цієї симпатичної жінки - Ганна ВОЛОШКОВА. Вона відразу ж попереджає: «Тихо: люди сплять». Ми всі збавляємо гучність і ступаємо навшпиньки. Ольга Григорівна майже пошепки розповідає, де самотужки фарбували стіни, де працювали жінки із техвідділу. Тут же в коридорі помічаю ковані вироби. І легко здогадуюся, що то творіння умілих рук Дениса ДАРАГАНОВА, коваля депо. Інтер’єр художня ковка чудово прикрашає.

    ЗАТИШНО І В КІМНАТАХ. Не надто велика розкіш - два ліжка, шафа, стільці, але й цього достатньо, аби відпочити перед дорогою.

    Побутові умови для локомотивників стали краще. Люди старшого покоління пам’ятають: раніше в одній кімнаті по дві бригади відпочивали. Один дає хропака, а інші очей не закривають. Тепер - затишок гарантовано.

    І ще з двома працівницями знайомить завідуюча - з операторами пральних машин Любов’ю НЕСТЕРОВОЮ й Катериною ЛИХОШЕРСТ. Від них, зрозуміло, залежить чистота і свіжість білизни.

    - Оце і вся зміна? - запитую.

    - Уся. А хіба мало? - дивується Ольга Григорівна.

    Тепер настає моя черга дивуватися. Приміщення все ж таки не з маленьких. Доглядати за ним, причепурити, створювати затишок вимагає зусиль. Вимагає праці, яка на тлі основної роботи депо наче й непримітна, але так потрібна.

    Микола ПАЦАК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Каждый день ТЫ - МОЛОДЧИНА!

    Любовь к маме! У каждого юноши или девушки она проявляется по-своему. В большинстве случаев - это улыбка, ласковое слово дорогому на всю жизнь человеку. Перечитывая еще и еще раз эссе киевской школьницы Ирины АНДРЕЕВОЙ, которое она назвала «Каждый день ты - молодчина!», понял, как среди немногих скупых строк 16-летняя девушка смогла выразить не только любовь, но и сочувствие своему самому близкому человеку - маме. Главное, что делает это Ирина с легкой иронией.

    Виктор НОВОБИЛЫЧ

    Каждый взрослый человек работает. И даже не подозревает, что каждый день совершает подвиг. Как бы это бессмысленно не звучало, но это так! На мой взгляд, прежде чем вы сядете за свой рабочий «стол», вы совершаете три маленьких подвига. Первый заключается в том, что вы проснулись. И как только вы это сделали, сразу в голове угнетающие мысли о работе (таково субъективное мнение автора - ред.). Но вопреки всему этому вы поднимаетесь. И тут начинается. Мужу погладить рубашку, накормить и приготовить всем обеды. Ребенка поднять, собрать, накормить и отправить в школу. Собраться самой за 15 минут. Чем вам не подвиг?!

    Второй - сесть в транспорт. Не важно, что это будет: машина с личным водителем или общественный транспорт. Ни один из этих вариантов не застрахован от пробок в час-пик. Запихавшись в и без того переполненный автобус, чувствуешь себя отбивной после рабочего дня. Но в нашем случае не так-то было, день лишь начинается. Как только автобус начинает набирать скорость, вспоминаете, что вы не успели поесть. Или всплывают мысли о том, что лучше бы не ела! Переполненный автобус проезжает следующую остановку. И люди в панике начинают возмущённо бежать за транспортом, с мыслями, что сегодня они в числе опоздавших на работу. Автобус проезжает ещё одну остановку, так как никто из пассажиров, пребывающих в салоне, не заказывал её. Лица людей, ожидающих на остановке переполненный автобус, меня поразили. Нет, никто не бежал, не паниковал.

    Они просто стояли на месте с потухшей в глазах надеждой, видимо, это было не впервые. Только один человек, повернувшись, развел руки в стороны, проклиная этот день. На следующей остановке автобус остановился, немного пассажиров вышло, но ещё больше зашли. И те, у кого это не получилось, начинают метаться от одной двери ко второй и плюс ещё к водителю. Суматоха. В итоге на часах 7:30, а настроение уже испорчено. Но ведь вы стараетесь не унывать и держитесь «до последнего». Разве человек, который вышел из дома и бежит к месту, где проведёт минимум 40 минут пыток, не совершает подвиг?! Третий многотрудный подвиг кажется самым простым, но в то же время сделать один шаг - это-таки зайти в то здание, где через пять минут на тебя навалится тысяча вопросов, жалоб, просьб, приказов, орущего на всех и всё боса и прочих трудовых уточнений. Весь смысл здесь в том, что человек, который выбрал ещё один такой день вместо того, чтобы послать всё к чёрту, действительно силён морально и достоин уважения! Так что, пока включается монитор вашего компьютера, вы можете успеть сказать себе, что вы - молодчина. Вы - действительно молодчина! Рабочий день только начался, а за вашими плечами уже великий подвиг.

    Ирина АНДРЕЕВА


    Стежки Кобзаря понад Россю

    «Благословен той день і час,
    Коли прослалась килимами
    Земля, яку сходив Тарас
    Малими босими ногами».

    (Із поезії Максима Рильського)

    Незліченні стежки-дороги щоденно ведуть людей різних за віком і громадянським спрямуванням до священного місця відомого всьому світові - могили Тараса Шевченка, до Канева. Це тут, на колишній Чернечій, а тепер Тарасовій горі, у мирі з Богом покоїться прах великого сина України, Пророка віків, автора безсмертної української Біблії - книги «Кобзар» - Тараса Григоровича. І збулося колись сказане Володимиром Сосюрою після відвідин священного місця над Дніпром: «... і гримить «Заповіту» безсмертного спів на високій могилі Тараса». І збулося Шевченкове, який свято нам заповідав: «І мене в сім’ї великій, сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом».


    м. Богуслав, ріка Рось.

    ПОШТОВИМ ТРАКТОМ ДО БОСОГО БРОДУ

    Досі багато хто ще називає відрізок шляху від Сквири на Київщині й аж через Погребищенський район, що на Вінниччині, Тарасовим. І є на цім шляху одне примітне місце з дещо дивною, але такою поетичною назвою - Босий Брід. Цю назву я навіть примітив на карті, котра засвідчує стежки-дороги Тараса Григоровича Україною в різні часи. А саме така зберігається в експозиції меморіального залу музею-світлиці Тараса Шевченка, що тут же, на Чернечій горі, неподалік од його могили. Сумніву не могло бути в тому, чи це Босий Брід над нашою Россю, чи інше місце, бо ж на цій же карті означена течія річки поблизу села Круподеринець. А це село було літньою резиденцією київського губернатора, відомого державного діяча, дипломата, графа Миколи Ігнатьєва. Саме оця місцина під назвою Босий Брід і слугувала часткою графського поселення, де розміщувалися поштова станція, земська лікарня, стояла край шляху чимала корчма. Тут була можливість міняти коней для подальшої подорожі, заночувати або ж перебути лиху годину, несприятливу погоду для подорожі.

    Пошта на Босому Броді відігравала вельми значиму роль у житті погребищан. Усю кореспонденцію можна було звідси відіслати в різні куточки не тільки України. Подейкують, що тут були визначені коні, вони перебували на особливому обліку, адже щомиті могли знадобитися для поштових потреб. І, зрозуміло, що не виключена можливість, що послугами поштової станції скористовувався свого часу і Тарас Шевченко, прямуючи в творчій подорожі поштовим трактом.

    НА БЕРЕГАХ РОСІ

    Саме оцим шляхом глибокої сльотливої осені 1846 р. вирушив Тарас Григорович у складі тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів з Києва до Кам’янця-Подільського. Саме цей факт засвідчує і меморіальна дошка на фронтоні червоного корпусу Київського національного університету, який нині носить ім’я славетного сина України. І припускаються великої помилки ті, хто часто-густо вважав чи й нині вважає, що цей пам’ятний знак на будинку університету є свідченням того, що тут свого часу навчався Тарас Григорович. Він одержав ще з молоком матері щонайвищу освіту і святий талант од Господа! Так-от, як запевняють дослідники творчості Тараса Шевченка, означеного року пізньої осені поет у складі експедиційної комісії мандрував через Сквиру і далі через населені пункти і Погребищенського району, і сусіднього Липовецького, що над Собом-рікою. Найвірогідніше припущення щодо того, що саме на берегах Росі дещо довше затримався Тарас Григорович, цілком слушне. Ну аж ніяк не міг він не торкнутися серцем і душею цих місць, де вирувала колись Коліївщина, так достеменно правдиво виписана автором на сторінках поеми «Гайдамаки». І зараз меморіальна дошка на будинку Погребищенської міської ради означує своїм написом події тих далеких часів: «...На честь 200-річчя подій, які відбувалися в Погребищі та навколишніх селах під час антифеодального повстання українського народу (Коліївщина) в 1768 р. за своє соціальне і національне визволення та возз’єднання України з Росією». При цьому хотілося б ще раз повернутися згадкою до тієї карти, що міститься в експозиції світлиці Шевченка в Каневі, на котрій записано, що це все місця, де мандрував і зупинявся в дорозі Тарас Григорович. Пригадується, що й відомий санкт-петербурзький учений і дослідник творчості Т. Шевченка Павло Жур у своїй праці «Дума про вогонь», передовсім у частині «Там, де гуляв варнак...», стежачи за подорожуванням поета згаданого вище року від Києва до Кам’янця-Подільського, також посилається на всі ті місця, що засвідчує карта в музеї.

    Моя пам’ять цупко тримає сторінки науково-етнологічного дослідження славетної фольклористки Надросся, ученого, громадського діяча Насті Присяжнюк, а це її монографія «Рось - ріка-трудівниця», де вона частково простежує і стежки віщого Кобзаря вздовж берегів Росі. Ось саме в цій праці (на жаль, дослідження загубилося в часі з невідомих причин) Настя Андріанівна акцентує увагу на тих беззаперечних фактах перебування Тараса Шевченка на берегах милої синьоокої Росі, яка розпочинає свій біг на землях Погребищенського району Вінниччини. Ідеться саме про місця, які тісною сув’яззю перевиті з Босим Бродом, що якраз десь видобуваються правічним лісовим масивом до самісінького Босого Броду. Отут побіля поштової станції і зупинявся свого часу безсмертний Тарас, досягши поштовим трактом до передмістя Рокитного, а це первозданне наймення нинішнього Погребища.

    ТАРАСОВА КРИНИЦЯ

    Тепер, як щирий прихильник безсмертної спадщини Тараса Шевченка, хотів би сказати дещо більше про перебування Кобзаря на берегах Росі. Для цього маю певні підстави. Достеменно знаючи кожну стежину, деревце і кущик, а ще, як кажуть, стебельце травиночки на Босому Броді, припускаю, що Тарас Шевченко все-таки ступав берегами нашого тихого і замріяного Надросся. Адже в одному з найошатніших куточків того ж таки Босого Броду є мало не всім мешканцям нашого краю відома так звана Тарасова криниця. Цебенить джерелами в глибині правічного Круподеринецького лісу, який розвільно ділить на два урочища срібнодзвонна течія Росі. Якраз з боку колишньої поштової станції Босий Брід і веде стежечка, вичовгана віками людським сюди потоком, до отієї Тарасової криниці. Свідченням глибокого віку цієї криниці може слугувати й те, що вся вона вицямрувана гранітною шашкою, що вкрита старезними наростами буро-зеленого моху. Саме з цієї криниці й пив джерельну воду Тарас Григорович. Безсумнівно! Адже через громаддя і спресування часу віків прийшла до нас ця назва - «Тарасова криниця». Щоправда, доводиться констатувати, що нині криниця в дещо занедбаному стані. Хоча щоразу напровесні до Тарасової криниці все ж приходять істинні природолюби і розмулюють у ній джерело, котрому судилося колись напувати своєю цілющістю, даруючи надросянську наснагу Тарасу Шевченку.

    Свято бережуть світлу пам’ять про Кобзаря надросяни. Либонь, не знайти серед погребищан такої родини, в якій би не було когось з таких, хто не побував на Тарасовій горі в Каневі, хто не доправляв сюди пам’ять свого серця. Величезний творчий набуток про Тараса Шевченка, зокрема його тісний зв’язок з народом, зібрала й упорядкувала Настя Андріанівна Присяжнюк.

    НІЧОГО НЕ ЗАБУЛОСЯ З ТІЄЇ ПОРИ

    Свого часу була тут пристрасна ентузіастка, народна вчителька Бондаренко.

    Бо ж скільки цікавого і ще не звіданого нам, учням, щоразу повідувала Антоніна Миколаївна не тільки на уроках літератури, а й на заняттях творчої студії, коли ми готували свої перші дописи до альманаху «Зелені сходи». Потому цей чималий набуток учнівської творчості буде відзначено відповідною нагородою аж у далекій Японії, в її столиці Токіо, як краще творче надбання учнівських роздумів про Тараса Шевченка.

    Або ж хіба забулося, як у площині святкування ювілею Кобзаря «В сім’ї вольній, новій...» і на берегах Росі проходили велелюдні урочистості - фестиваль народної творчості «Світанки над Россю»? Тут у центрі міста Погребища - крихітної «столиці» Надросся - на розвільному Співочому полі згуртувалися численні художні колективи, окремі виконавці не тільки народних пісень, а й кращі з кращих декламатори поезії Тараса Шевченка! Саме того року й заповзялися місцеві прихильники творчості Шевченка, а також пристрасні природолюби висадити шлях Кобзаря од Сквири через Морозівку, Плисків, а далі через Липовеччину, яким він мандрував восени 1846 р. з Києва до Кам’янця-Подільського, стрункими тополями, яворами, а попід ними там-сям і накопали криниць, багато з яких і нині дужо б’ють чистими джерелами. І не дивно, що й зараз повсюдно в цій місцині йменується ця дорога «Тарасів шлях». І зовсім не дивно, що в Погребищенському районі на Вінниччині немає жодного населеного пункту, де б не було вулиці, яка носить ім’я Тараса Шевченка. А хлібороби глибинного села Очеретня навіть зібрали кошти і спорудили пам’ятник Кобзареві, його ім’я присвоїли своєму сільгосппідприємству. Одна з кращих вулиць у районному центрі також названа на честь славетного поета.

    ...Ходив понад Россю Тарас, і це достеменно відомо нині кожному - від юного до сивочолого надросянина, хто гідно пишається таким.

    Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, журналіст, м. Погребище над Россю-рікою

    Щоб ставна, щоб чорні брови, щоб, як вогонь

    Про Шевченка і жінок написано багато. Нового додати складно, бо ще зі школи знаємо про Катерину і засторогу дівчатам кохатися «та не з москалями». Тарас Григорович любив жінок. І вони його любили. У «Кобзарі» немає негативних жіночих образів. Крім одного, звичайного, того, що у сатиричній поемі «Сон», хрестоматійного, який, на думку авторів підручників для шкіл та вузів, засвідчував ненависть поета до царського режиму.


    Гликерія Полусмак - наречена Тараса Шевченка.

    Цитую: «… обок його Цариця-небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне Хита головою. Так оце-то та богиня! Лишенько з тобою». Але цих двадцяти слів цілком вистачило, щоб розгніваний чоловік Олександри Федорівни Романової відправив автора в армію на цілих десять років. Як стверджують історики, Микола І, прочитавши ці рядки поеми, сказав: «Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но её-то за что?»


    Цариця Олександра Федорівна.

    Дійсно, за що? І чи справді Олександра Федорівна була такою, пробачте, негарною? Бо негарних жінок, як ви знаєте, немає зовсім.

    Називатися Олександрою Федорівною вона почала у 1817 р., коли вийшла заміж за Миколу Павловича Романова. А до цього була просто Friederike Luise Charlotte Wilhelmine von Preussen, дочкою пруського імператора Фридеріка Вільгельма ІІІ, сестрою Вільгельма І, який пізніше стане першим німецьким імператором. Зі своїм майбутнім чоловіком Шарлотта познайомилася у 1814 р. Назвати цей шлюб шлюбом із розрахунку не можна. Як свідчили царські біографи, молоді люди закохалися одне в одного з першого ж погляду. Цікаво, що в подружньому житті Шарлотта побоювалася лиш одного - свекрушиного гніву. «Я много плакала при мысли, что мне придётся встретиться с вдовствующей государыней, рассказы о которой меня напугали», - записала вона в щоденнику перед заміжжям.

    Але при дворі нову велику княгиню прийняли привітно. Вона швидко порозумілася із вдовою-імператрицею Марією Федорівною і була, як не раз засвідчено у спогадах сучасників, досить привабливою. Не вірите? «И в зале яркой и богатой, Когда в умолкший тесный круг, Подобно лилии крылатой, Колеблясь, входит Лалла-Рук, И над поникшею толпою Сияет царственной главою И тихо вьется и скользит Звезда - харита средь харит». Це - восьма пісня «Евгения Онегина», а Лалла-Рук - прізвисько Шарлотти.

    Лалла-Рук, до речі, в перекладі із перської означає «тюльпанні щічки», і це ім’я героїні стилізованої повісті ірландсько-англійського поета Томаса Мура, який був на той час популярним у Європі.

    А ось ще одна цитата: «И блистая и пленяя - Словно ангел неземной - Непорочность молодая Появилась предо мной; Светлый завес покрывала Оттенял ее черты, И застенчиво склоняла Взор умильный с высоты». А це уже Василь Жуковський, поезія називається «Лалла-Рук» і легко здогадатися, що присвячена вона саме Олександрі Федорівні. А Василь Жуковський, як ви знаєте зі школи, був вихователем сина Шарлотти, майбутнього імператора Олександра І, тобто не раз і не двічі бачив цю жінку.

    Проте в Тараса Григоровича вона «як опеньок засушений». Частина розгадки, чому таке ставлення українського поета до цариці, - в комедії далі: «А я, дурний, не убачивши Тебе, цяце, й разу, та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам. Ото дурний! а ще й битий, На квиток повірив Москалеві; от і читай, І йми ти їм віри!». Ліричний герой, скоріш всього, тут лукавить. Портретів Олександри Федорівни було багато, і Тарас міг їх бачити, наприклад, у Брюллова чи ще в когось, хто малював чи належав до столичної знаті. Та й віршів про російську Лаллу-Рук вистачало, не Жуковського, а інших, м’яко кажучи, менш відомих авторів, що й викликало спротив.

    Друга частина негативного ставлення криється в ідеалі жінки. В Тараса Шевченка він був близький до народного - щоб ставна, щоб чорні брови, щоб, як вогонь. Олександра Федорівна ж міцним здоров’ям не відзначалася. Петербурзький клімат їй шкодив. Лікарі навіть підозрювали, що цариця захворіла на сухоти. Словом, для перебірливого Тараса - не красуня.

    … Він дійсно все життя шукав свою половину, свій ідеал. І не скажу, що не траплялися. Та ж Ганна Закревська. Але вона була заміжня. Марія Максимович, що вже пошлюбилася із підстаркуватим професором Михайлом Максимовичем. Та й княгиня Варвара Репніна сюди ж…

    Не знаходив. Це нині легко…

    На схилі віку Тарасові Григоровичу здалося, що Господь змилостився і послав Ликеру. Але…

    Гликерія Полусмак народилася під Ніжином. Якщо їхатимете на Чернігів електричкою, зверніть увагу на станцію Липовий Ріг - вона саме звідти. Вважалася кріпачкою, хоча потім з’ясувалося, що Ликера належить до козачого стану. Була покоївкою у поміщиків Макарових, привабливою, особливо коли одягалася у вишиту сорочку і плахту, щебетухою. На це й, пробачте, клюнув сорокап’ятирічний поет. Він намагається зробити із неї Галатею і винайняв для колишньої покоївки квартиру поблизу Академії, запросив учителя, щоб учив грамоти. На свою біду, молодого семінариста, який у науці із покоївкою пішов далі, ніж «аз» та «буки». І вінчання не відбулося.

    Про Гликерію Полусмакову теж написано немало. Та й вона на схилі віку надиктувала спогади про своє життя.

    До речі, слава, що Ликера і сяка й така, і розпусниця, і ледащо, має авторство - Ганна Барвінок, письменниця і дружина Пантелеймона Куліша, яка ревнувала полум’яного Панька до кожної жінки. І небезпідставно, до речі. В інших спогадах про Гликерію говориться більш лояльно.

    Років через кілька по смерті Тараса Шевченка Гликерія Полусмак вийшла заміж за петербурзького перукаря Яковлєва. У шлюбі народила дітей, мала перукарню, досить відому у столиці. Тільки не була щасливою. Чоловік виявився п’яницею і помер. Гликерія Яковлєва-Полусмак їде в Україну й доглядає за могилою Кобзаря. Вона вже розуміла, що щастя було поряд…

    Ось таке воно життя.

    Микола ПАЦАК

    Щедрі на посмішку й ввічливість

    Кожен, хто купував квитки на вокзалі Коростень, знає, що касири тут на ввічливості й посмішці не заощаджують. Вони добре усвідомили постулат: усмішка збагачує променем тепла тих, хто її отримує, не збіднюючи тих, хто її віддає.


    Заступник начальника вокзалу Наталія КРАВЧУК та квитковий касир Любов ЯРОШОВЕЦЬ.

    Завжди привітна із пасажирами квитковий касир Любов ЯРОШОВЕЦЬ, з якою нещодавно спілкувалися на вокзалі. Окрім того, й професійними «тонкощами» вона володіє досконало. До речі, колектив квиткових касирів вокзалу Коростень із плановими завданнями справляється добре. При цьому особливу увагу тут приділяють етиці й культурі обслуговування пасажирів. А головний аргумент ввічливості у бесіді, звісно, посмішка.


    Чергова з надання довідок Жанна ДУМКІНА.

    Заступник начальника вокзалу Коростень Наталія КРАВЧУК каже, що колектив квиткових касирів переважно жіночий, проте працює касирами і два молодих чоловіки. Відверто кажучи, не часто доводилося бачити на цій роботі представників сильної статі. Але зовсім не бачила, щоб чоловіки працювали у довідковій. Мабуть, саме жіноче терпіння потрібне в цій кропіткій справі - впродовж зміни відповідати і по телефону, надаючи довідки, і «віч-на-віч» спілкуватися з пасажирами, інформуючи про рух поїздів та вислуховувати ще безліч різних запитань. При цьому - не нервуватися, і не підвищувати голос за будь-яких умов. Черговій з надання довідок вокзалу Коростень Жанні Думкіній її робота подобається. Їй приємно спілкуватися з людьми. Їй до душі цей невгамовний вир життя вокзалу. А коли буває важко якесь питання вирішити, то в колективі є завжди в кого запитати, порадитись.

    Спілкуючись із жіноцтвом у квиткових касах, цікавилися, як їм працюється? Що радує, що турбує, які зміни є в роботі? З радістю повідомили працівниці, що в них поліпшено умови праці, відремонтовані приміщення, встановлено кондиціонери, обладнано кімнату для прийому їжі… Словом, після ремонтних робіт стало працювати комфортніше. А справ у квиткових касирів завжди багато, і це їх радує, бо працюють вони для пасажирів. Останнім часом робота стала цікавішою і складнішою в технічному плані. Набирає популярності серед коростенців і придбання проїзних документів.

    Головним пріоритетом колектив бачить у наступному: щоб пасажири, які звертаються до них, ставали постійними клієнтами залізниці. Квитки на вокзалі Коростень купують різні люди, часто із інших міст, або ж з «поліської глибинки». Не всі досконало знають розклад і напрям маршрутів. Тому й турботливо допомагають їм працівники вокзалу і підібрати зручний маршрут, і хороше місце. І приємно на серці стає кожному в колективі вокзалу Коростень, коли люди дякують за допомогу.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Бажання лікаря – закон

    Невідкладна медична допомога - це форпост, застосую високий стиль, передовий загін медичної армії. Від нього у великій мірі теж залежить життя і здоров’я громадян. Від оперативності, професіоналізму, чуйності тих, хто першим відгукується на людську біду.


    Завідуюча медпунктом на станції Конотоп Ірина ЛИСЕНКО
    вимірює артеріальний тиск працівниці вокзалу Антоніні МОРОЗ.

    Медпункт на станції Конотоп нагадує поліклініку, але без черг до реєстратури і кабінетів. Тихо, спокійно. До речі, колись цей медзаклад й був у цьому приміщенні.

    - Незвично якось у вас, - мовлю до завідуючої медпунктом Ірини ЛИСЕНКО.

    - Це добре чи погано? - моментально реагує Ірина Анатоліївна.

    - Добре, звичайно. Але ж так буває не завжди?

    - Просто поїздів вдень немає. У нас виклики припадають на вечір, ніч та ранок. Ось коли відчувається інтенсивний рух пасажирських поїздів.

    - І багато?

    - Як коли. В середньому чотири - п’ять викликів до поїздів щодоби.

    І, передбачивши наступне запитання, продовжує:

    - Найчастіше викликають через серцево-судинні захворювання.

    Колектив медпункту зовсім маленький - лиш десять осіб. У ньому, як і скрізь у медичній сфері, переважають жінки. Усі люди у білих халатах мають серйозний досвід роботи. Без нього тут не працюватимеш. Адже у вагоні потрібно діяти швидко. Швидко визначити, чому людині зле, швидко, коли необхідно, передати хворого до стаціонару, зробити ін’єкцію, поговорити, заспокоїти. А все це - людинознавство і хворобознавство, набувається з роками, одного лиш диплома з медучилища, навіть червоного, замало.

    Ірина Анатоліївна розповідає, що колектив у них дружний, зі своїми завданнями справляється.

    Колеги мають добру репутацію у керівників відділкової лікарні, у конотопчан і пасажирів, яких доля закидала до міста.

    А ще я прошу розповісти про хоч один факт із практики медпункту.

    - Будь ласка, нещодавно викликають у вокзал. Там знепритомніла пасажирка. Міряємо тиск - дуже низький. Жінка показує на серце: болить. Коли стало краще, розказала, що лікується у стоматологічній поліклініці і що робили ін’єкцію. Отже у неї була загрозлива алергічна реакція на новокаїн.

    Наближалося жіноче свято, тому і вирішив запитати, що хочуть жінки із медпункту станції Конотоп? Чого душа Ірини Анатоліївни бажає? «Хотілося, щоб стало менше байдужих до чужої біди людей, взагалі байдужих. Бо байдужість вбиває», - сказала завідуюча. Мудро, влучно, актуально.

    Готуючи цей матеріал, знайшов відомий вислів про байдужість, правда, ніяк не стихнуть суперечки про його авторство - хтось вважає, що ці слова належать Бруно Ясенському (письменник - авт.), хтось, що американському поетові Ричардові Еберхарду: «Не бійся ворогів - у гіршому разі вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів - у гіршому разі вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих - вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство». Подумалося: бажання лікаря - закон.

    Микола ПАЦАК

    Надійні ПАРТНЕРИ ГАЗЕТИ залізничників та читачів

    - Наше поштове відділення для населення міста та району надає чимало різних послуг, - розповідає Тетяна Олексіївна. - Крім безпосередньо поштових, це й послуги, що стосуються питань управління праці, реєстраційної служби, виплати пенсій та різних видів матеріальної допомоги, страхування життя людей та майна. Активно впроваджуємо придбання електронних квитків для проїзду залізничним транспортом. І взагалі хочу відзначити нашу тісну співпрацю. Адже в місті та й в районі мешкають чимало залізничників. Тож левову частку всіх цих послуг ми надаємо саме їм. Та й більшість жінок-працівниць нашого відділення поштового зв’язку з родин колійників, машиністів, зв’язківців.


    Начальник центрального відділення поштового зв’язку м. Козятин Тетяна ГУЗЬ
    та оператори зв’язку 1-го класу Тамара ОСКАНОВА й Ганна ПОЛОНСЬКА.

    - Для нас залізниця, мабуть, як жодна інша структурна організація, що розташована на території міста та району, є найбільш надійним партнером у співпраці, - наголошує моя співрозмовниця. - Адже саме завдяки допомозі керівництва Південно-Західної магістралі ми маємо чудове відділення зв’язку на вокзалі Козятин. Там зроблено якісний ремонт, встановлено сучасне обладнання, створено комфортні умови для роботи. Крім того, саме залізничники, якщо можна так сказати, «роблять для нас погоду» в проведенні передплати на періодичні видання. На цей рік лише на газету «Рабочее слово» оформлено передплату на понад 1500 примірників. А це найбільший показник серед усіх газет, що розповсюджуються у місті та районі. Ми, у свою чергу, намагаємося робити все, аби популярне видання вчасно надходило до читача.

    Від редакції

    Бажаємо жінкам «Укрпошти» усіляких гараздів! Знаємо, що передплата - одна з найдавніших послуг, які надають невтомні поштарочки. Це роками перевірена, улюблена поколіннями традиція в багатьох українських родинах, зручний та надійний спосіб завжди бути в курсі подій. Якщо люди прагнуть не пропускати найважливішого в житті Південно-Західної магістралі, щоб «Рабочее слово» завжди своєчасно потрапляло до їхніх рук, найкращий спосіб досягти цієї мети - оформити передплату від «Укрпошти»!

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05