РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 9 (28 лютого 2014)
  • Випуск №9 28 лютого 2014
    Зміст
    1. Чіткість дій, рішучість - запорука професіоналізму (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Щира вдячність (З повагою, Раїса ЧИЧУГА, м. Козятин)
    3. Шлях у всесвіт Кобзаря від музейного порога (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    4. Аварійна географія, або Чому виникають збої у серцевому «русі» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото надане прес-службою Південно-Західної залізниці)
    5. На переїздах дріб’язків не буває (Оксана КЛИМЧУК)
    6. Залізниця підставляє плече (Юрій ЗЛИДЕННИЙ, головний лікар відділкової лікарні ст. Конотоп)
    7. Як боротися із «калькуляторами»... в білих халатах (Микола ПАЦАК)
    8. Повернення командира-легенди (Оксана КЛИМЧУК)
    9. История одной любви или Нити Резо Габриадзе (Галина ЛЕЛЕЧЕНКО)
    10. «Нужен литработник? Пришлём...»
    11. Свято шанувальників зимової риболовлі (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)

    Чіткість дій, рішучість - запорука професіоналізму

    У вівторок до відділення реабілітації Дорожньої клінічної лікарні №1 завітав начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН. Мета Олексія Мефодійовича є вповні виправданою. Цього дня він вручив дві значні галузеві нагороди «Почесному залізничнику» локомотивній бригаді з моторвагонного депо ст. Фастів (РПЧ) - машиністові Олександру КОВАЛЕНКУ та його помічникові Володимиру ЯРОШЕНКУ.

    Звертаючись до цих мужніх чоловіків Олексій Мефодійович наголосив на тому, що вони виявили чіткість дій, рішучість та холоднокровність у складній ситуації, що сталася під час аварії 21 лютого о 23.30 із електропоїздом №383. Саме вони, ці ще доволі молоді люди, вели 10-вагонну приміську електричку за маршрутом у бік Фастова. Про що думаєш у такі миті? Про відданість дорученій справі, сумлінну та наполегливу працю. Через ці чесноти викристалізовується справжній професіоналізм.

    - Вважаю, що повага і визнання керівництва галузі - це найвищі оцінки вашої не простої, але такої необхідної справи, що служить на благо пасажирів залізниці. Хай іще багато літ вас надихають світлі діла! Нехай здійсняться ваші творчі задуми та заповітні мрії, а кожен день буде осяяний радістю, й гарний настрій і невичерпна енергія стануть запорукою успішної роботи! - наголосив Олексій Кривопішин. - Нехай у вашому житті панують гармонія та вдача, а дні, проведені у затишній лікарняній палаті, принесуть спокій, злагоду і впевненість у майбутньому!


    «Ви достойні високої галузевої нагороди!», - наголосив начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН,
    поздоровивши машиніста Олександра КОВАЛЕНКА (праворуч) та його помічника Володимира ЯРОШЕНКА.

    «ВІН МИТТЮ ПРИКРИВ МЕНЕ СОБОЮ»

    … Час наближався до півночі. Далі мовою фактів: біля ст. Боярка відбулось зіткнення електропоїзда, який прямував із Києва до Фастова, з вантажівкою марки ЗІЛ-157, що було викрадено із військової частини. Вантажівка без водія та номерних знаків стояла поперек колій. У цей час коліями із Києва їхав електропоїзд.

    Машиніст помітив перешкоду та застосував екстрене гальмування. Але зіткнення уникнути не вдалося, унаслідок чого зійшли із рейок два вагони та сталося загоряння автомобіля. Локомотивна бригада самотужки загасила полум’я. У результаті пошкоджено пристрої сигналізації та зв’язку, колії, три електроопори та контактну мережу. Наразі рух поїздів біля ст. Боярка здійснювався лише по одній колії, на іншій проводились відновлювальні роботи. Затримка в русі поїздів склала майже чотири години.

    Дії невідомих осіб, які залишили на колії військову техніку, створили реальну загрозу для організації безпечних перевезень. На щастя, 14 пасажирів та 10 провідників у вагонах, що зійшли з рейок, не постраждали.

    Кадри нічної репортажної фотозйомки свідчать про те, що залізниці завдано чималої шкоди. Зрозуміло, на кривій дільниці, коли електропоїзд за профілем колії йде на підйом, прожектор не відразу висвітлює залізничний простір. Набравши швидкість у 70 кілометрів на годину, 10-вагонна електричка стає, як кажуть фахівці, загрозливим транспортним засобом. На це, очевидно, і розраховували зухвальці, що поставили автомобіль на колії. Як зазначають О. Коваленко та В. Ярошенко, дії організаторів катастрофи були доволі грамотними. Гумові автошини, які є ізоляторами імпульсних потоків (основа для сигналізаційних показників вздовж всієї колії) на локомотивний світлофор, гарантували злодіям, що машиніст не виявить вчасно перешкоду на колії.

    Але сталося не так...

    Якимось дивом, роздивившись у нічній темноті, локомотивна бригада все ж таки виокремила багатотонну вантажівку на сталевих коліях.

    - А що далі? - розпитую машиніста та помічника.

    - Екстрене гальмування, - продовжує наш діалог Олександр Коваленко. - Встиг крикнути Володимиру: «Лягай на долівку кабіни!», тому що бігти у службовий тамбур часу не залишалося.

    - Він миттю прикрив мене собою, - далі веде розмову В. Ярошенко.

    …Скрегіт металу. Вагон декілька разів перевернула центробіжна сила. І машиніст та помічник розпочали думати на три ходи наперед. Повідомили про те, що сталося мобільним телефоном заступника начальника Фастівського моторвагонного депо Олега ЧАГОВЦЯ. Це задля того, щоб Олег Миколайович попередив чергового по станції Боярка про надзвичайну подію. Далі - вдалося вибратись із кабіни. Побачивши палаючу вантажівку, застосували вогнегасники, що знаходяться в електропоїзді.

    «Народилися навіть не в сорочках, а у кожухах», - усміхаючись, каже машиніст О. Коваленко.

    Коли ознайомився із особистими справами нових знайомих почесних залізничників, зрозумів, що немає в їхніх біографіях нічого надзвичайного. Олександр Коваленко закінчив київське залізничне училище та технічну школу машиністів, що у столичному Святошині. А його помічник - Київський електромеханічний технікум залізничного транспорту. Трудова біографія - у РПЧ ст. Фастів. Одружені. Олександр виховує доньку Ксенію, а Володимир - сина Владислава. Дійсно, в біографіях немає нічого надзвичайного, а у рисах характеру особисто я помітив багато позитиву.

    - У вільний час чим займаєтесь?

    Як виявилося, вислів «Книга - найкращий друг» і до машиніста, і до його помічника має безпосереднє відношення. От і зараз, перебуваючи у палаті відділення реабілітації ДКЛ №1, вони «ковтають» детективи.

    Значить, діло йде на поправку, подумки радію за нових знайомих.

    - Нервовий стрес непередбачено, - наче вгадуючи мої думки, запевнили почесні залізничники.

    … Машиніст - це очі магістралі. Без його слуху теж не обійтись. Все, що відбувається на шляху курсування поїзда, відкривається його професійному погляду. Уточнимо - погляду професіонала. Як кажуть, у підручниках з математики, що і було потрібно довести…

    Редакція «Рабочего слова» приєднується до поздоровлень на адресу Олександра Олексійовича та Володимира Олександровича. Зеленого світла вам на життєвих коліях, почесні залізничники!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Щира вдячність

    Шановна редакціє!

    Найбільша цінність у нашому житті - це здоров’я. І коли з ним трапляються якісь негаразди, понад усе хочемо довірити його відповідальним професіоналам.

    Реалії сьогодення, на жаль, не завжди відповідають нашим вимогам і сподіванням, тому вважаю за потрібне висловити щиру вдячність колективу хірургічного відділення відділкової лікарні ст. Козятин. Завдяки високому професіоналізму лікарів хвороба відступила, що дало можливість продовжити повноцінне життя, а чуйне ставлення середнього медичного персоналу пришвидшило процес одужання. Висловлюю слова подяки на адресу начальника Південно-Західної залізниці О.М. КривопІшина - за забезпечення достойного функціонування відділкової лікарні ст. Козятин, головного лікаря О.М. КравЧука та начмеда О.Б. Барського - за вмілу організацію діяльності медичного закладу, завідуючого хірургічного відділення В.І. Ягоди та очолюваного ним колективу - за професіоналізм і небайдуже ставлення до пацієнтів.

    З повагою, Раїса ЧИЧУГА, м. Козятин

    Шлях у всесвіт Кобзаря від музейного порога

    Шевченко - постать складна, особистість цікава. Його в усі часи боялася влада. Сьогодні читаєш його вірші і стає моторошно. Адже це начебто про теперішні реалії. Одне тільки «І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ» вартує, щоб назвати Кобзаря Пророком. Не будемо перераховувати твори Поета, що підтверджують цю давно доведену істину.

    ЗАПРОШЕННЯ ВІД КОЛІЙНИКІВ

    «Шевченко - пророк, - підтверджує ці слова кінознавець, голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач у газеті «День» (№140 - 141 за 2013 р.), - а пророки дуже вимогливі. У першу чергу до нації, до особистості як такої. А кому така вимогливість може подобатися? Практично нікому - ні на горі, ні внизу. Легше поклони бити біля пам’ятника та возвеличувати по великих святах…»


    Слушна думка, чи не так? Днями кореспонденти газети залізничників відвідали Баришівку. На літературній карті місцин, де побував Тарас Шевченко, є й Баришівський край, що на Київщині. Письменник кілька разів відвідав його ще до заслання до Оренбургу. Він згадує Баришівку - тоді містечко Переяславського повіту Полтавської губернії, на правому березі Трубежу (права притока Дніпра), у повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі». Розповідаючи про те, як їздив до с. Оглава (тепер Гоголів - ред.) і далі «завернув до Баришівки навідати старого прокурора Бориспольця». А що ж тут нині? Сьогодні в місті працює Музей Кобзаря.

    Хто запросив автора цих рядків разом із фотокореспондентом до невеличкого у порівнянні із столичними, канівськими, переяславськими музейними експозиціями, присвяченими творчості Поета? Начальник четвертої механізованої дільниці Дарницької дистанції колії Анатолій ЛІСОВИЙ. Сталося так, що після знайомства з роботою його колег - монтерів колії - на наше прохання про організацію екскурсії до Музею Анатолій Іванович відгукнувся залюбки.

    Ми - у невеличкій, як на столичний погляд, кімнаті. Директор місцевого музею Дар’я ЛОБУНЕЦЬ (на фото) попереджає: лише на перший погляд експозиція здається невеличкою. Перехід від експоната до експоната відбувається доволі повільно через те, що Дар’я Павлівна відає масою цікавих життєвих епізодів про Тараса Шевченка, які пов’язані з місцевими артефактами.

    Колекцію експонатів започаткував тут уродженець с. Дернівка, що поруч із Баришівкою, історик, заслужений працівник культури Василь Костенко. У 1987 р. Василь Семенович створив практично на власні кошти унікальний музей Тараса Шевченка, експозицію для якого збирав зі всього світу до кінця життя. Тут зберігаються твори 1857, 1859 рр., перші оригінали видання «Кобзаря», твори П. Куліша, Г. Квітки-Основ’яненка, збірка першого ректора Київського університету св. Володимира М. Максимовича «Украинские народные песни» та багато іншого. Канада, Китай, Німеччина, Корея, Росія - далеко не повний перелік видань, предметів, що так чи інакше свідчать - Тараса знають у багатьох куточках планети.

    ОБРАЗ ТАРАСА МАЛЮЮТЬ У КИТАЇ

    Репродукції портретів Т. Шевченка, посмертна маска (одна із чотирьох, зроблених по смерті Кобзаря), замальовки відомого художника І. Їжакевича про твори Поета. У поетичних збірниках, що є в експозиції, знаходимо вірші китайською, корейською мовами.

    Ознайомившись із екземпляром «Урядового кур’єра» №918, що також є своєрідним експонатом, дізнались, що «до творчості Т. Г. Шевченка зверталися десятки діячів культури Китаю. Видатний перекладач, письменник і художник, який нині працює у Пекіні, Гао Ман у статті «Розмова про Україну» так пояснює своє захоплення постаттю Кобзаря: «...Багато років потому я пережив різні політичні рухи, став мудрішим, став глибше розуміти творчість Шевченка. З почуттів глибокої поваги до нього я переклав поему «Катерина», «Заповіт» та ін. Я звертався до досвіду перекладачів-попередників, проте у власних перекладах хотів втілити свої почуття, ще раз виявити повагу та любов до цього видатного поета-співця України.

    У 1989 р. я реалізував свій давній задум: власним пензлем на папері «сюаньчжи» створив величний образ видатного українського поета, над яким зібралися хмари».

    Репродукції картин з відповідними коментарями автор опублікував у своїх книжках. Так, у виданні «Крила історії - вивчаючи видатних діячів культури» Гао Ман викладає розгорнуту біографію поета, вміщує портрети Кобзаря та зображення його пам’ятника у Києві. «Сповнений глибоких почуттів любові до Шевченка, я намалював його портрет на фоні Дніпра», - пише китайський митець.

    Чи неможливо було б прочитати про ці факти в інтернеті? Так, але під час екскурсії саме ці факти заволоділи увагою відвідувачів. У невеликому приміщенні зберігається справжній скарб, вага якого зростає, коли усвідомлюєш патріотичний подвиг, силу любові до рідного краю засновника музею Василя Костенка.

    АВТОРИТЕТ У ПРОФЕСІЇ СТВОРЮЮТЬ ВЛАСНІ ВЧИНКИ

    Частина представлених експонатів настільки унікальна та рідкісна, що пропонується до огляду не так вже й часто, адже є справжнім культурним раритетом, отож потребує відповідного зберігання. Відповідне зберігання артефактів. У наш час це неабияке завдання. Директор баришівського Музею Т.Г. Шевченка робить це із душею. Коли прощалися із Дар’єю Павлівною на порозі культурного закладу, перехопив погляд Анатолія Лісового.

    - Чудова експозиція у затишній залі, а от поріг до закладу культури потребує справжнього ремонту, - поділився зі мною думкою Анатолій Іванович. - Сьогодні власноруч робимо ремонт приміщень нашої дільниці. Незабаром закінчимо. Ось тоді і візьмемося за ремонт порога у цьому закладі культури.

    Чи здійсняться плани баришівських колійників? Авторитет у професії створюють власні вчинки.

    Пригадалися слова кінокритика С. Тримбача «Легше поклони бити біля пам’ятника та возвеличувати по великих святах…» Ми завітали до Пророка напередодні його ювілею.

    Знаю, поріг буде, як і подальша історія Музею Кобзаря у Баришівці. А внесок у цю справу здійснюють добрі люди.

    P.S. Про роботу майстрів колійних справ четвертої механізованої дільниці Дарницької дистанції колії - у наступних номерах газети залізничників.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Аварійна географія, або Чому виникають збої у серцевому «русі»

    «Через рекордну кількість незаконних втручань з боку сторонніх осіб у роботу залізничного транспорту відбувається затримка руху поїздів у східному та західному напрямках», такі бентежні слова було розміщено прес-службою Південно-Західної магістралі на власному сайті і підхоплено українськими та зарубіжними ЗМІ.

    Днями на території Південно-Західної залізниці сталася рекордна кількість несанкціонованих втручань у роботу залізничного транспорту: накладання на колію автомобільних шин, пошкодження пристроїв електропостачання, крадіжки майна залізниці, що призвели до затримок у русі поїздів.

    ТРИ ДОБИ, ЩО НЕ ЗАЛИШИЛИ БАЙДУЖИМ

    Від ночі 20 лютого станом на 22 лютого зафіксовано 16 (!) випадків незаконного втручання в роботу столичної магістралі сторонніми особами. Невтішні факти, про які сигналізувала прес-служба Південно-Західної залізниці, змушували задуматися з приводу низки питань.

    За останньою інформацією, о 10:45 20 лютого було відновлено рух на дільниці Бородянка - Спартак. Там майже 9 год. через пошкодження ізоляторів невідомими особами зникла напруга в контактній мережі. Це призвело до затримання руху поїздів №100 Мінськ - Сімферополь та №44 Київ - Івано-Франківськ.

    На дільниці Бровки - Попільня рух відновлено об 11:00. Там о 8:30 ранку сталося пошкодження невідомими особами контактної мережі. На цій дільниці відбулася затримка у русі десяти поїздів.

    Далі - більше. Через втручання у роботу залізниці було призупинено рух на дільниці Славута - Могиляни (рух відновлено о 4:07), на перегоні Славута - Шепетівка (рух відновлено о 4:05), дільниці Наркевичі - Волочиськ (рух відновлено о 3:54) затримки у русі поїздів пов’язані з обривом сторонніми особами ліній контактної мережі, пошкодженням опор тощо). На ст. Київ-Волинський невідомі особи вкрали 10 заземлювальних штанг. Також уночі з 20-го на 21 лютого зафіксовано масові випадки перешкоджання роботі залізниці, які подекуди призводили до зупинки руху.

    Так на ст. Бровари співробітники Південно-Західної залізниці виявили невідомих осіб у масках, про що повідомили правоохоронцям. Згодом ситуація повторилася о 5:00. На щастя, збою у русі поїздів не було.

    О 02:28 21 лютого на ст. Трипілля-Дніпровське (східний напрямок) невідомі особи наклали на колію автомобільні шини та дерев’яні бруски, спалили електропривід та інше майно залізниці. Згодом о 04:15 21 лютого на ст. Трипілля-Дніпровське через накладання на колію автомобільних шин та дерев’яних брусків відбулося пошкодження стрілочного переводу та збій у русі 8 поїздів.

    О 5:00 21 лютого на ст. Бровари було виявлено велику кількість людей, які палили вогнища на рейках, на місце події викликали міліцію та співробітників Служби безпеки України. Збій в русі поїздів не відбувся.

    ЗАЛІЗНИЦІ ЗАВДАНО ЧИМАЛОЇ ШКОДИ

    Наступний день 22 лютого не обійшовся без виникнення надзвичайних ситуацій. Зокрема, об 11:15 на перегоні Ярмолинці - Вікторія машиніст вантажного поїзда №5971 був вимушений екстрено зупинити поїзд, оскільки на колію покладено дерев’яні колоди сторонніми особами.

    Локомотивна бригада самотужки очистила колії від сторонніх предметів та продовжила рух поїзда, повідомила прес-служба столичної магістралі.

    ЗАРУЧНИКИ ЗЛОДІЙСЬКИХ ЕЛЕМЕНТІВ – ЗВИЧАЙНІ ПАСАЖИРИ

    Повідомлення від прес-служби Південно-Західної залізниці, що облетіли минулого тижня інформаційний простір, нагадували вісті із фронту. Про що думається у такі хвилини? Про те, що транспортний тероризм, здається, піднімає голову. Про те, як непросто працювати будь-кому із залізничників, коли на колії виходить, як пишуть у міліцейських протоколах, некерований контингент. І мова у даному разі не про термінологію. Які лише слова не летять від, приміром, чергових по переїзду, коли на їхніх очах водій перетинає загороджувальні пристрої прямо перед поїздом? Ризикує «ас», що нахабніє із кожним разом, а відповідати - залізничникам?! Чи задумувався будь-хто із екстремалів, що відбувається із людьми у залізничній формі? Мабуть, ні! Хіба варто пам’ятати про перепади серцевого тиску у машиніста, який веде експрес?! На жаль, у випадках, про які мова йшла вище, це питання породжує риторичну відповідь.

    Аварії на переїздах, перегонах несуть відчутний збиток залізничному транспорту, порушується графік руху поїздів. Але найголовніше - почасти джентльмени удачі своїми безглуздими вчинками приводять до загибелі людей. Пасажири стають заручниками злодійських елементів. Високі темпи автомобілізації та експлуатація швидкісних експресів обумовлюють появу додаткових труднощів для забезпечення безпеки руху поїздів. Проте це проблема, над якою б’ється не одне покоління залізничних колійників, організаторів руху поїздів, машиністів, фахівців із сигналізації, централізації та блокування (СЦБ). День у день.

    ХТО ПОСТАВИТЬ ЗАСЛІН ПЕРЕД ТЕРОРИСТАМИ?

    «Увага, переїзд!», після таких слів, приміром, у кабіні локомотива машиніст та його помічник відчутно зосереджують власну увагу. Не меншої зосередженості потребують станційні колії, сталеві перегони. А якщо на коліях побачиш вогонь від автомобільних шин? А якщо із ладу виведено привід з перемикання стрілочного переводу? Тут вже мають діяти блискавично обидва члени локомотивної бригади. Хіба для машиніста і його помічника подібна ситуація не є стресом?! Так про що думають любителі чужого ризику та інші подібні особи, коли руйнують складну транспортну інфраструктуру? Очевидно, не про те, що таким чином можуть відчутно постраждати сотні пасажирів, які перебувають в експресах. Терористам це на руку. Інакше, для чого тоді створення подібних обставин, що обумовлюють виникнення надзвичайних подій? Невже сучасні «невловимі месники» забули про зміст сталого вислову «кров людська не водиця»? Невже сліпа помста (Кому? Залізничникам? Пасажирам? - авт.) дорожча за життя ні в чому не винних людей? Не проливати людську кров! До глибокого душевного болю актуальні ці слова з точки зору суворої дійсності, коли українець йде на українця тільки через його інші погляди на державний устрій. Страшна громадянська війна, яка руйнує все загальнолюдське... війна серед громадян однієї держави, людей-ворогів, але по-своєму люблячих свою Батьківщину… Тут співчуттів замало.

    Чи опублікує транспортна міліція висновки після розслідування процесу, який проводиться з метою попередження транспортних подій і включає збір та аналіз інформації, підготовку висновків, установлення обставин і причин та розроблення рекомендацій щодо забезпечення безпеки руху? Це покаже час. Тим часом число громадських інспекторів з безпеки руху мало б бути більшим.

    Не потрібні «рекорди» від терористів?! Чітке «ні» можна почути від кожного адекватного громадянина нашого суспільства. Нехай би задумалися ті, хто готував теракти на багатьох станціях і перегонах столичної магістралі впродовж трьох лютневих ночей над цим. Адже в поїзді, що наближається, приміром, до купи автомобільних шин, до розкладених на коліях дерев’яних брусів, до вантажівки, яку навмисно зупинено безпосередньо на коліях, можуть бути їхні родичі. Смерть не обирає. От така транспортна логіка. Аж до збоїв у серцевому «русі» від уяви про трагічні наслідки.

    Чи існує впевненість, що осіб, які вважають: період із дезорганізації залізничного руху лише починається, неодмінно буде виведено на чисту воду? Час громадським інспекторам з безпеки руху, всім залізничникам, а головне - транспортним міліціонерам поставити заслін перед терористами. Щоб не збільшувалась ця злодійська пляма ні з географічної, ні із статистичної точок зору. І наостанок. Тероризм, на жаль, став однією із прикмет нашого часу. Теперішні бандити добре озброєні, навчені, інформовані, тому на їх шляху потрібно протипоставити високоефективні заходи. Той, хто сьогодні влаштовує терор, завтра від нього має страждати першим…

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото надане прес-службою Південно-Західної залізниці

    На переїздах дріб’язків не буває

    Аварії на залізничних переїздах за участі автотранспорту все більше викликають тривогу. Тому спонукають і пересічних громадян, і фахівців до роздумів, як діяти, аби їх мінімізувати.

    Працівники Державтоінспекції (ДАІ) разом із залізничниками постійно аналізують, чи ж усе зроблено ними для профілактики й запобігання зіткненням автомобілів з рухомим складом залізниці - найбільш тяжкому виду дорожньо-транспортної пригоди.

    - Відсутність належної дисципліни серед водіїв під час руху на переїздах - основна причина цих аварій. Впродовж 2013 року в ході нагляду за дорожнім рухом, - розповідає начальник сектору організації дорожнього руху УДАІ УМВС в Житомирській області Ігор КАЙДАНОВИЧ, - працівниками ДАІ виявлено 229 порушень правил проїзду залізничних переїздів з боку водіїв транспортних засобів. Тому наші працівники постійно здійснюють комплекс організаційних і практичних заходів, спрямованих на запобігання дорожньо-транспортних пригод на залізничних переїздах, які розташовані на території Житомирської області.

    Здавалося б, усім відома аксіома - під час руху через залізничний переїзд водій транспортного засобу повинен суворо дотримуватись вимог Правил дорожнього руху. Але існують водії, які нехтують цим. За минулий рік на території Житомирської області (в межах Коростенської і Козятинської дирекцій залізничних перевезень) сталося чотири аварії на переїздах, в яких двоє людей загинуло та один пішохід отримав тілесні ушкодження.

    Сьогодні для запобігання подібних аварій чимало робить і Державтоінспекція, і залізничники, які модернізують переїзди. Однак попри усі заходи з боку залізниці, основною запорукою безпеки на колії і переїздах є саме уважність та дисциплінованість водіїв.

    На переїздах дріб’язків не буває. Спеціалісти з колійного господарства, сигналізації, централізації та зв’язку, залізничні будівельники роблять все від них залежне, щоб інфраструктура працювала згідно із нормами правил технічної експлуатації. А нехлюї-водії все одно порушують правила дорожнього руху… Чуємо від представників ДАІ про впровадження комплекса заходів для запобігання аваріям, але віз і досі… на переїзді.

    Оксана КЛИМЧУК

    Залізниця підставляє плече

    Про діяльність Державного закладу «Відділкова лікарня станції Конотоп Південно-Західної залізниці» в сучасних умовах

    У період реформування залізничної галузі постає питання: чи вплинуть реформи на своєчасність, повноту та якість надання спеціалізованої та кваліфікованої медичної допомоги залізничникам?

    Хоча навколо реформування галузі охорони здоров’я виникає багато суперечок, воно, безперечно, необхідне. Для відділкової лікарні ст. Конотоп, яка на сьогодні є державним закладом, але державою протягом останніх років фінансується лише на 54 - 56% від потреби (при цьому понад 93% виділених коштів витрачається на виплату заробітної плати працівникам лікарні), реформування є життєво необхідним. Вкрай обмежене фінансування з державного бюджету призвело до виникнення цілого ряду проблем, що гальмують розвиток медичного закладу: не виділяються кошти на придбання обладнання і предметів довгострокового користування (медична апаратура, обладнання харчоблоку, пральні машини, холодильники, автотранспорт, твердий і м’який інвентар та ін.); не своєчасно проводяться капітальні ремонти будівель, побудованих 130 років тому. Згадаємо і про поточні ремонти, що проводяться за допомогою спонсорів і носять в основному косметичний характер через їхню дороговартість та через недостатність коштів. До того ж десятки років не фінансувались заходи на охорону праці та протипожежну безпеку. Недостатність коштів на проведення метрологічної повірки призвела до консервації частини медичної апаратури і обладнання. Не виділяються гроші для придбання спецодягу медпрацівникам. На жаль, жодна державна чи галузева медична програма державним бюджетом не фінансується в достатній мірі. Недостатнє бюджетне фінансування лікарні потребує збільшення матеріальної допомоги, яка надається залізницею. Так, тільки з 2009 до 2011 рр. фінансова допомога залізниці відділковій лікарні ст. Конотоп зросла з 241 тис. грн. до 1 млн. 194 тис. грн., в т.ч. на придбання сучасного медичного обладнання для лікарської експертної комісії - на 184,7 тис. грн.

    Першим етапом реформування лікарні стала оптимізація структури медичних закладів. З першого січня проведено реорганізацію поліклінічного відділення ст. Ворожба у лікарську амбулаторію з наданням функції обслуговування тільки працівників залізничного транспорту і пенсіонерів-залізничників, а органам місцевого самоврядування запропоновано використання звільнених приміщень будівлі лікарні для надання медичної допомоги населенню міста та відкриття пункту невідкладної медичної допомоги на правах оренди. Також проведено оптимізацію ліжкового фонду лікарні, скорочено 20 стаціонарних ліжок, при цьому показник забезпеченості ліжками наблизився до середнього по залізниці. З місцевою владою вирішено питання передачі частини прикріпленого населення на обслуговування Центральною районною лікарнею. Обслуговування працівників не транспортних підприємств і прикріпленого населення проводиться за умови повної фінансової компенсації витрат лікарні шляхом впровадження програм добровільного медичного страхування, в т.ч. короткострокового, та більш широкого залучення населення до членства у громадській організації «Лікарняна каса», а також заключення угод з органами місцевого самоврядування на відшкодування витрат за надані медичні послуги.

    Наступним етапом реформування впродовж 2014 р. буде скорочення пологових ліжок після введення в експлуатацію міжрайонного перинатального центру на базі Центральної районної лікарні та приєднання до відділкової лікарні ст. Конотоп на правах структурного підрозділу лінійної лікарні ст. Хутір Михайлівський. Техніко-економічне обгрунтування доцільності реорганізації лікарні ст. Хутір Михайлівський у лінійну поліклініку з ліжками денного стаціонару вже проведене. Разом з тим, зважаючи на віддаленість закладу від м. Конотопа та враховуючи відсутність у м. Дружба медичних закладів другого рівня надання медичної допомоги, розглядається питання збереження ліжок терапевтичного профілю для надання цілодобової стаціонарної допомоги, в першу чергу, працюючим залізничникам.

    При цьому основними функціями відділкової лікарні ст. Конотоп залишаються надання кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги залізничникам і прикріпленому населенню; медичне забезпечення безпеки руху поїздів і роботи залізничного транспорту; проведення експертизи професійної придатності, в т.ч. передрейсові медичні огляди певних категорій працівників залізничного транспорту, участь у професійному відборі кандидатів для роботи на залізничному транспорті, первинні (при прийомі на роботу) та періодичні медичні огляди працівників залізниці, тобто надання медичної допомоги працівникам залізниці, пенсіонерам-залізничникам і членам сімей залізничників залишається пріоритетним, адже майбутнє залізничного транспорту нерозривно пов’язане з галузевою медициною.

    Юрій ЗЛИДЕННИЙ, головний лікар відділкової лікарні ст. Конотоп

    Як боротися із «калькуляторами»... в білих халатах

    Зустріч активу Конотопської ради ветеранів і керівництва відділкової лікарні на станції Конотоп відбулася в середу, 19 лютого. Якби в інший, спокійніший час, можливо, розмова була б гарячішою. А тоді тривожна інформація із центру столиці тяжіла над кожним присутнім, відчувалося, що обидві сторони прагнуть порозуміння, прагнуть якнайшвидше знайти вихід із непростої ситуації, коли лікування стало дорогим, а перебування у стінах медичного закладу не додає здоров’я.

    Як і анонсувалося, лікарню представляли головний лікар Юрій ЗЛИДЕННИЙ, заступник головного лікаря Володимир ДЯКУН, виконуючий обов’язки головного лікаря поліклініки Леонід КЛАДКО та представник страхової компанії «Нафтагазстрах» Людмила КЛОК. Ветерани - це конотопчани. Бачу колишнього голову профкому локомотивного депо Михайла САМОЙЛЕНКА, колишнього заступника начальника відділу перевезень Конотопської дирекції Михайла ЖУРИЛА, інших пенсіонерів вузла, про яких залізнична газета свого часу не раз і не два згадувала з позитивної точки зору. Бо це заслужені люди. Із лінії змогла приїхати Надія ПРИХОДЬКО та голова профкому станції Ворожба Галина СИДОРЕНКО.

    Зустріч проходила не за писаним сценарієм. Слово одержували всі, хто хотів, точніше, зверталися ветерани, в кого найбільше накипіло на душі. І хто не побоявся піднятися з місця. Парадоксально, але так. Мовляв, я сьогодні тут виступлю, а завтра мені, не дай Боже, доведеться у лікарню лягати…

    Ніна САСІМ сорок років відпрацювала на залізниці. Тільки з громадським життям після виходу на заслужений відпочинок зв’язків не втрачає. Вона - голова квартального комітету у залізничному мікрорайоні. Лише здоров’я тане, як сніг весною. Лікувалася зовсім недавно, тому поділилася ще свіжими враженнями. Втішного мало. «Не можу туди йти (в лікарню - авт.), не хочу йти», - сказала ця літня жінка. - Бо відчула байдужість до чужого болю, зіткнулася із непрофесіоналізмом окремих медпрацівників, а то й вимаганням грошей». Їй, учасниці війни, пропонували сплатити 70 гривень за обстеження, хоч ця послуга для такої категорії громадян безкоштовна.

    До речі, на зустрічі прозвучала фраза, яка точно охарактеризувала ситуацію в медицині: лікарі перетворилися на «калькулятори»… в білих халатах.

    Такої ж думки про відвідини лікарні і Михайло Журило: «Ідеш в лікарню - наче на каторгу» Чому? А ось вам приклад, начебто, лікування, почутий на зустрічі. Лікарка, вже досить поважного віку, заходить у палату. І до хворої:

    - Ну, і як там ваша нога?

    - Та ні, в мене не нога болить. У мене - спина.

    - Гм!.. Добре! Тоді я пішла.

    Ось вам і діагноз…

    Представниця ветеранського Бахмача Надія Приходько відразу ж сказала, що бахмачани до своєї залізничної поліклініки претензій не мають. А ось до відділкової - вистачає. Тому пенсіонери-залізничники із Бахмача не хочуть їхати на лікування до Конотопа. І навела кілька фактів лікарської байдужості. Один із них, власне, і дав поштовх публікаціям на медичну тему в «Рабочем слове». А закінчила вона виступ словами: «Хворе суспільство - не здорові й лікарі».

    «Ходють слухи, словно мухи», що беруть. І за листки непрацездатності, і за медкомісії, і за добре ставлення…

    Старенька бабуся із села потрапила до лікарні. Їй тут же нашептали, що лікарку треба заохотити. Вона тоді буде уважніша і препарати чудодійні призначить. Розв’язала бабуся вузлик та сунула в кишеню халата дві купюри з портретом Грушевського. Почервоніла лікарка? Злякалася? Ніскілечки. Витягла двома доглянутими пальчиками гроші і сказала: «Фі, та мені цього й на помаду не вистачить».

    Чуток, як говорить знайомий прокурор, до справи не підшивають. Тільки диму без вогню все-таки не буває.

    Позиція головного лікаря Юрія Злиденного щодо всіх цих питань читачам «Рабочего слова» відома. Не буду переповідати його виступ, можу лиш додати, що Юрій Олександрович не раз підкреслював, як йому прикро за колег, прикро за таку маловтішну оцінку роботи медичного закладу. І закликав до співпраці. Яким чином? Не варто пенсіонерам у лікарні здаватися без бою. Немає місць чи щось не складається в кабінеті лікаря, не додому треба йти, а до медичних начальників - із їхніх високих посад видніше, чого в лікарні немає. В крайньому разі тут же напишіть, що ескулап не був уважний - тільки оглянув, а треба було й помацати, що приписав мікстуру, за яку треба половину пенсії в аптеку віднести, тобто напишіть, як було. Поставте прізвище і дату, вкиньте той аркуш до скриньки відгуків або занесіть до приймальні головного лікаря. І все. Або, врешті, зателефонуйте до головного лікаря і розкажіть про свою біду. Це не вилікує від хвороби, та хоч прийде маленьке відчуття, що ви не пил землі цієї, а сіль, людина, з якою треба рахуватися.

    І позитив: рада ветеранів і лікарня домовилися, що подібні зустрічі відбуватимуться постійно раз у квартал, а Людмилу Кірсу, голову ради, запрошуватимуть на наради медпрацівників відділкової.

    Микола ПАЦАК

    Повернення командира-легенди

    Володимир Бурківський, який працює машиністом у локомотивному депо Коростень, нещодавно довідався, що в Росії, біля міста Тихвин, знайшли могилу його родича. Петро Минович Тимошенко загинув в роки Великої Вітчизняної війни. Про нього йому ще давно розповідала мати: Петро Минович був братом її батька. В сімейному альбомі зберігалася фотокартка молодого воїна, якого призвали в армію в 1938 р. Рідня знала, що він за свою мужність мав високі нагороди і що пропав безвісти в роки війни, а де похований - невідомо. Однак нині, завдяки пошуковцям, воїн повернувся у своє рідне село Берестовець Коростенського району, де 22 січня п.р. його прах поховали за християнськими звичаями і з військовими почестями.

    Виявляється, в 1938-му Петро Тимошенко назавжди попрощався зі своїми батьками і пішов назустріч буремним подіям історії і своїй невблаганній долі. Не судилося йому більше зустрітися з рідними. Бо загинув він у листопаді 1941-го у жорстоких боях із фашистськими загарбниками в Ленінградській області. Могилу його не так давно пошуковці знайшли в селі Горушка. Як це відбувалося? Мені вдалося прочитати матеріал про ці пошукові роботи в електронній версії газети «Трудовая слава» м. Тихвин. Виявляється, у селі Горушка Бокситогорського району вже кілька десятиліть переповідалася легенда про уславленого командира, похованого в цьому населеному пункті. Люди, які були свідками історії про командира, розповідали про це своїм дітям. А вони - своїм. Проте за 70 літ ця легендарна історія не забулася. Більше того, намагання розшукати могилу воїна, з’ясувати, що ж це за людина, були неодноразовими. На початку 80-х рр. у 2000-му р. проводилися пошукові роботи. Та безрезультатно. І лише нещодавно пошуковий загін знайшов поховання. В ньому були останки воїна, залишки його речей - збереглися нарукавні військові знаки розрізнення командирського складу, петлиці, зірка з кашкета…

    Ретельна робота з архівними документами теж була успішною. Пошуковці знайшли документи, де зазначалося, що 27 листопада 1941 р. у бою за Філову Гору біля м. Тихвин був тяжко поранений у груди командир кулеметної роти Петро Минович Тимошенко. Його везли в медсанбат, але по дорозі він помер. Сталося це в селі Горушка, де солдати й поховали його. В документах було зазначено, що Петро Тимошенко брав участь і у радянсько-фінській війні 1939 - 1940 рр. його було нагороджено орденом Червоної Зірки. І зазначалося також звідки він і хто його батьки. Їм не судилося вже дізнатися, як загинув їхній син. Про це знають зараз вже тільки молодші представники роду.

    Запитую у Володимира Миколайовича Бурківського, які почуття його охоплювали, коли на мітингу у Берестовці розповідали про його родича? Коли віддавали Петру Миновичу Тимошенку військові почесті?

    Володимир Миколайович каже, що це була пам’ятна і хвилююча подія. І він, і рідня, на перепохованні був присутній і племінник воїна з Житомира Іван Тимошенко з дружиною, (на фото), гордяться мужнім представником свого роду. Їх усіх схвилювала доля командира кулеметної роти, який 23-річним загинув у жорстокому бою. І безіменним воїном був похований далеко від рідних країв… Отож родичі воїна дякували пошуковим загонам з Росії і України, усім небайдужим людям за те, що провели велику організаційну роботу, аби Петро Минович Тимошенко міг бути достойно похований у своєму селі, де берегтимуть пам’ять про мужнього захисника Вітчизни.

    Оксана КЛИМЧУК

    История одной любви или Нити Резо Габриадзе

    Тихая тбилисская улица Шавтели. Маленькая, уютная площадь, на ней башня с часами, которая соединяет между собой театр и кафе и является центром архитектурной композиции. Каждый час на балконе башни появляется ангел, чтобы пробить в колокол. Утром и вечером можно увидеть небольшое кукольное представление о смысле и бесконечности жизни. Театр Резо Габриадзе построен по последнему слову театральной техники. На мансарде - золотом по камню - латинская надпись. «Пусть ваши слёзы будут только от лука», - переводит Габриадзе.

    Есть истории, которые имеют ценность исключительно в узком жанровом воплощении. История паровозика Рамоны, рассказанная Резо Габриадзе, могла быть воплощена только в театре марионеток. С его таинственной атмосферой, созданной мягкими тенями и приглушенным звуком. Специфика театра в том, что ты видишь актеров, а они держат марионеток перед собой, управляя ими сверху с помощью системы нитей.


    Знакомьтесь - Резо ГАБРИАДЗЕ

    Но куклы играли так, что я забыла о наличии людей за ними уже через пять минут и целиком погрузилась в трогательную историю любви двух паровозов в послевоенном Тбилиси.


    Встретились. Мощный паровоз Эрмон и маневровый Рамона

    Рамона - маленькая, маневровая (паровоз ФД-135), а Эрмон (паровоз ИС-235) - поезд дальнего следования. Однажды, летом 45-го года, повстречавшись где-то на курорте, во время отпуска, под пальмой, там и поженились. На тогда еще молоденькую, блестящую черным лаком, Рамону накинули фату - большой кусок ткани, похожий на белый платок из бабушкиного гардероба, а он - и так молодец - хоть куда. Они поженились по любви, но судьба обрекла их на разлуку, и вот уже долгих четыре года не могут встретиться движущиеся по рельсам в разных направлениях поезда. Когда в город заходит бродячий цирк шапито, жизнь Рамоны меняется навсегда. Подружившись с артистами, она пошла им навстречу - решила выступить вместо погибшей воздушной гимнастки.

    И сорвалась под куполом цирка. Рядом с любимой паровоз, точно Ромео у тела Джульетты, буквально сам себя развинчивает на отдельные металлические детали…

    История, в общем, трагическая и в то же время ироническая. Куклы забавные, милые, трогательные. Вообще, любой намек на оживление неодушевленных предметов вызывает смешанные чувства - интерес и опасение. И совсем немногим удается именно очеловечить предметы. Но есть такие волшебники. Одним из них является Резо Габриадзе. Великий фантазер, режиссер, драматург, писатель, художник и скульптор. Он очень просто говорит о глубоких и сложных вещах. И после его спектакля на душе очень светло.

    «Мы - уходящая натура», - говорит Рамона. Скоро и паровозы, и клоуны с красными носами будут пылиться в музее, на заднем дворе. Торопитесь же увидеть этот мир, который источал совершенно другие запахи - машинного масла! Угля! Пыли! И светился иными красками! Оттого и палитра спектакля - акварельная, смиренная, здесь нет кричащих цветов, как не было их и тогда, в послевоенной Грузии. Грузии детства режиссера, о которой он вспоминает...

    Галина ЛЕЛЕЧЕНКО

    «Нужен литработник? Пришлём...»

    Речь идет о том, что начинающий журналист Александр Пинскер в 60-е годы прошлого столетия не мог найти работу по специальности из-за «пятой графы» в паспорте...

    «КАК ГОВОРИТСЯ, СВЕТ НЕ БЕЗ ДОБРЫХ ЛЮДЕЙ. В этом я убедился, встретившись с Герасименко В.А. (см. фото) - редактором газеты «Рабочее слово» - органом Управления Юго-Западной железной дороги. Это был человек пенсионного возраста, с открытым симпатичным лицом, более подходившим простому работяге. Внимательно выслушав меня и войдя в моё положение, он предложил: «Поскольку газета безгонорарная, я выпишу тебе суточные командировочные, и ты поедешь по железной дороге с удостоверением корреспондента нашей газеты, с заданием сделать ряд материалов с различной тематикой. Если справишься, и материалы будут опубликованы, я рассчитаюсь с тобой премиальными и возьму в штат».

    И Я ПОЕХАЛ. Проводники встречали как своего: отдельное купе, чистая постель, чай, «что изволите?».... На одной из станций её начальник накормил и напоил меня в ресторане так, что я прозевал нужный мне поезд и настроился долго ждать следующий. Узнав, куда я направляюсь, он взялся оперативно решить этот вопрос и бодро направился к машинисту товарняка, стоявшего на ближайшем пути. Диалог между ними произошёл примерно такой:

    - Ты куда едешь?

    Тот ответил.

    - Значит так, сначала завезёшь корреспондента нашей газеты в Н... ск, а потом поезжай куда надо.

    - Да вы что? Это же не по пути, надо делать круг. И что скажет диспетчер?

    - Диспетчера беру на себя. Не дрейфь, я всё улажу.

    Если бы мне кто-то сказал, что такое возможно, я бы не поверил...

    Кажется, это случилось в Житомире. Я остановился в относительно не дорогой гостинице «Спорт». В номере рядом со мной спал, очевидно, выпивший то ли тяжелоатлет, то ли борец. От его могучего храпа одеяло ходило ходуном, заснуть я не мог и периодически будил его. Он просыпался, извинялся, говорил, что знает за собой такой «грех», поворачивался на другой бок и через некоторое время всё повторялось.

    Так и не выспавшись, утром я отправился на задание и ожидая зелёный свет, увидел, как на красный, едва не попав под машину, рванулся мужик лет тридцати, высокий, спортивного телосложения. И на том месте, где он сделал резкое движение, лежал пузатый кошелёк. Я поднял его и бросился за ним с криком: «Стой! Кошелёк!» К моему удивлению, он не только не остановился, а ещё усилил бег. Тогда я стал обращаться к прохожим, чтобы его остановили. И, поняв, что от меня не отделается, он вдруг остановился, схватил кошелёк и снова побежал... Уже позже я догадался, что вручил кошелёк, полный купюр ...вору - он шёл от базара, который был рядом, и поэтому так странно себя вёл.

    КОМАНДИРОВКА МОЯ ЗАКОНЧИЛАСЬ УСПЕШНО - испытание выдержал достойно. Редактор, как и обещал, рассчитался за всё написанное и уже опубликованное в газете премиальными, и с присоединившимся к нему ответственным секретарём состоялся такой разговор: «Как журналист вы нам подходите, но у нас будет одно условие, а вернее, просьба - печататься под псевдонимом. Поймите нас правильно: основная масса наших читателей - рабочие, проводники, машинисты, и, если появится проблемная критическая статья под вашей фамилией, они могут неправильно среагировать. Не обижайтесь - мы тоже печатаемся под псевдонимом». Я не возражал - какая разница, под какой фамилией печататься, главное - содержание. И мы решили, что «дело в шляпе». Оставалась маленькая формальность - утвердить (согласовать) мою кандидатуру у заместителя начальника железной дороги по кадрам. После визита к нему, спокойный, уравновешенный редактор был не в себе: «Представляешь, захожу к нему в кабинет, встречаемся как приятели - мы давно знаем друг друга, и я говорю, что приобрёл хорошего парня, талантливого журналиста. Вы уже, наверное, ознакомлены с его публикациями в газете. А его интересует одно - анкетные данные. Ознакомившись, говорит: «Если вам нужен литсотрудник - пришлём - обратимся в райком и горком партии». Я возмутился: «Я выпускаю газету, и мне подбирать кадры, а если нет - выхожу на пенсию!»...

    Хороший был человек - редактор, но идти против системы - как пИсать против ветра...

    ЧТОБЫ ПРОДЕРЖАТЬСЯ НА ПЛАВУ и не умереть от голода, я устроился токарем на завод, рядом с речушкой Лыбедь и Байковым кладбищем. Работал только на второй смене, чтобы иметь возможность днём гонять по различным редакциям. Зачастую в цеху был один, что строжайше запрещено правилами техники безопасности, но нужно было выполнять план и на это смотрели сквозь пальцы. Там же как-то произошёл курьёзный случай. Как и положено, в двенадцать ночи я закончил работу и пошёл в умывальную - воды не было. Работа токаря - не секретаря-машинистки. С такими руками не переоденешься. Что делать? Обратиться не к кому. Я пошёл в туалет, где и нашёл выход из этой дурацкой ситуации - в писсуаре капала вода, что было для меня такой радостью, как-будто я обнаружил целый клад... . А по дороге домой, у хлебного магазина, прямо с хлебной развозки я покупал за шесть копеек ещё тёплую, с хрустящей корочкой французскую булочку и на ходу с аппетитом съедал её - эх, молодость...»

    Из документальной повести Александра СКЕРПИНА (Пинскера)

    «Отчего у собаки печальные глаза»


    Свято шанувальників зимової риболовлі

    Керівництво та терком профспілок Козятинської дирекції залізничних перевезень минулими вихідними організували для своїх працівників - шанувальників зимової риболовлі - чудове свято. На одному з водоймищ поблизу Козятина відбулися змагання з вилову риби на мормишку. В них взяли участь понад півтори сотні рибалок.


    Наймолодший рибалка Владислав ДРИЖУК отримав приз від голови теркому Анатолія ВІЛЬЧИНСЬКОГО

    - Цьогоріч кількість учасників змагань у порівнянні з минулим роком збільшилася удвічі, - говорить голова теркому профспілок Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ. - Бажаючих було так багато, що ми вирішили організувати не по одній команді від кожного структурного підрозділу нашого залізничного вузла, а по декілька. І скажу відверто, що навіть такі зміни до регламенту не змогли задовольнити бажання всіх охочих половити рибки.

    Цього дня повболівати за своїх приїхали й чимало друзів та знайомих, які також могли за бажанням посидіти з вудочкою біля лунки. Щоправда, їхній вилов до заліку змагань не зараховувався.


    Впродовж шести годин змагалися рибалки у спритності та майстерності підльодного лову. А коли настав час підбити підсумки, то з’ясувалося, що найбільше - а це майже 27 кілограмів риби - наловили рибалки команди станції Козятин, другий результат був у місцевих локомотивників, а третій - у команди дистанції електропостачання. Переможців риболовного конкурсу було нагороджено кубками, призами та почесними дипломами. Та не лише вони повернулися того дня додому з рибальськими трофеями та нагородами від організаторів. Останні подбали, аби призерів та, так би мовити, лауреатів цього спортивного свята було якомога більше. Тому й заснували чимало призів та нагород за різними номінаціями. Зокрема такими, як приз за першу виловлену рибу, найбільшу рибу, найбільшу кількість «хвостів», оригінальну вудочку та спорядження, командну форму і таке інше. А чого вартує конкурс на швидкість буріння лунки?! Пристрасті та емоції учасників та вболівальників під час змагань вирували на ставку не менш, ніж на стадіонах під час футбольних матчів. Декілька найкращих рибалок отримали нагороди від Дорпрофсожу залізниці, які їм вручив завідувач відділу соціального захисту та спортивно-масової роботи Дорпрофсожу Південно-Західної залізниці Володимир КРАВЧЕНКО. А команда-переможниця отримала ще й оригінальний приз від господаря водоймища - місцевого підприємця Володимира КОЗАЧЕНКА. Кожному члену команди було надано дозвіл на безкоштовний вилов риби вудкою на цьому ставку впродовж всього 2014-го р.

    На завершення цього чудового свята для шанувальників зимової риболовлі всіх його учасників почастували смачною юшкою та кашею, що були зварені на польовій кухні. Це для них постарався один з організаторів свята - начальник господарського відділу дирекції Ігор КОБЦЕВ.

    Риболовля, безумовно, вдалася! Учасники свята висловили побажання, щоб подібні змагання організували цього сезону ще хоча б раз. Однак це вже, у певній мірі, залежить від погоди.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05