РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 7 (14 лютого 2014)
  • Випуск №7 14 лютого 2014
    Зміст
    1. О диагностических головоломках (Елена МИКИТЕНКО, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    2. На екскурсію до столиці (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Любомира КАЗАНОВСЬКОГО)
    3. Щасливі миті життя. Начальнику Південно-Західної магістралі
    4. Гідна відзнака за працю (Олександр ЦАРИК)
    5. Турбота й підтримка. Хіба цього замало? (Ганна БОГОВІС, Київ - Євпаторія - Київ; Фото Бориса АНДРІЄНКА)
    6. «Там, де гори й полонини…» (Герман ВАСИЧКО)
    7. Нехай не втрачається зв’язок (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з інтернету)

    О диагностических головоломках

    «Вдохнуть и не дышать» - эта команда знакома каждому. Впрочем, как и последующая: «Все, можно одеваться». Пока никаких загадок? Но они будут. Об этом говорим с заведующим рентгенологическим отделением Дорожной клинической больницы №2 Юго-Западной железной дороги Игорем БЕЛОУСОМ. Опытный врач рассказал «Рабочему слову» о буднях рентгенологов, о причинах сезонного обращения пациентов в рентген-кабинеты и не только.


    Младшая медицинская сестра Лариса КАЧАЛИНА, заведующий отделением Игорь БЕЛОУС, рентгенолог Вера ТИМАГИНА,
    врач-анастезиолог Митрофан СТЕПАНЧУК, медицинская сестра Татьяна БАБЕНКО,
    рентгенолаборант Лидия ХАРЕВИЧ, врач-рентгенолог Ирина ДРУЗЬ


    Заведующий рентгенологическим отделением Игорь БЕЛОУС и доктор-рентгенолог Ирина ДРУЗЬ
    анализируют результаты компьютерной томографии.

    - Игорь Валерьевич, расскажите, пожалуйста, как проходит ваш рабочий день.

    - Как правило, работаем в достаточно динамичном режиме. Начинается наш рабочий день с описаний и повторных просмотров рентген-снимков, принадлежащих тем пациентам, к которым мы по каким-то объективным причинам решили вернуться для обсуждения состояния больного с предыдущего дня. Вплоть до того, что собираемся в моем кабинете и на большом экране изучаем серии снимков, при условии, если есть сомнения или необходимо сузить дифференциально-диагностический ряд. Затем мы с коллегами проводим обсуждение интересных случаев, дискутируем. В основном это профессиональные моменты. Так бывает не часто, но это помогает сформулировать общее профессиональное мнение и дать конкретные рекомендации. Ведь, на самом деле, мы здесь каждый день решаем головоломки диагностического плана. Я всегда люблю проводить параллели в работе нас, врачей-диагностов, с сыщиками. Понятно, что оперативники ловят преступников, а мы - патологии. У нас есть профессиональная задача, исходные данные, все, что мы знаем о пациенте, мы можем задавать вопросы, даже пользоваться известной всем функцией «звонок другу». Есть наши навыки и умения, наше виденье и достаточно информативный метод - рентген и КТ (компьютерная томография). Мы складываем каждый диагноз, как пазлы, пытаемся помочь каждому пациенту вникнуть в его проблему. Но иногда это бывает довольно не просто. Получается, и очень хорошо - то есть работа несет в себе удовлетворение, когда ты понимаешь, что проконсультировал больного, рассказал, как быстрее выздороветь. Или подсказал доктору, как лечить пациента. Это, конечно, как сейчас принято говорить, положительные эмоции, если позволите, драйв. Это повышает и самооценку, и стимулирует врачебное жизнелюбие. И вообще повышает общий тонус. Конечно же, ради этого, наверное, многие доктора и работают - ради моментов, когда удается помочь людям.

    - Как вы взаимодействуете с врачами других профилей?

    - Как правило, ориентация любого аппарата томографа из диагностического отделения зависит от лечебно-профилактической обстановки в тех терапевтических или хирургических отделениях, которые представлены в учреждении. Так у нас очень сильная в профессиональном плане урология, ЛОР-отделение и офтальмологическое отделение. Среди терапевтических отделений у нас представлена неврология, гастроэнтерология, пульмонология, эндокринология, кардиология. Мы сотрудничаем с большинством врачей означенных специальностей. К сожалению, для специалистов по кардиологии мы предложить можем немного. Хотя на данный момент во всем мире именно рентгенологические методы лучевой диагностики миокарда и коронарных сосудов занимают лидирующие позиции. Лучевая диагностика в этом направлении может многое прояснить, при наличии современного оборудования.

    Схема нашей работы, скажем так, в автоматическом режиме выглядит следующим образом: терапевт, когда к нему приходит на приём пациент, собирает анамнез (совокупность сведений, получаемых при медицинском обследовании путём расспроса самого обследуемого и/или знающих его лиц - ред.), изучает историю болезни, выстраивает дифференциальный ряд, формулирует предварительный диагноз. И для того, чтобы подтвердить, опровергнуть или поставить окончательный диагноз, направляет пациента на дополнительные исследования.

    Начиная от банального анализа крови, и заканчивая высокотехнологическими методами - такими, как КТ и МРТ (магнитно-резонансная томография). Отправляя на анализ, терапевт указывает, какие данные его интересуют, дабы поставить объективный диагноз.

    На Западе доктора предлагают еще и перечень вопросов, ответы на которые, по их мнению, лежат в компетенции лучевой диагностики. Дальше врач лучевой диагностики - рентгенолог по-нашему - определяет модальность (по-иному - конкретный вид) и объем исследований. Иногда доктора формируют направление «главного удара» в устной форме. Здесь, естественно, мы как можно скорее, уже без лишней бюрократии, проводим исследования.

    Отмечу, мы Дорожная больница №2 - не медицинское учреждение «скорой» помощи. У нас не бывает дежурств, поэтому здесь проводятся плановые исследования, которые, для удобства пациента назначаются, простите за тавтологию, на удобное для него время. Так же пациента уведомляют о подготовке к исследованию, если таковая потребуется. На приём приходят на конкретное время, а потом, через некоторое время, если результат не вызывает у доктора никаких сомнений, наш подопечный получает его в виде пленки, описания и диска с полной записью всего исследования. Бывает и так: доктор берет тайм-аут, и пациент приходит и забирает результат на следующий день.

    Известны случаи, когда посетители просят пояснить суть результатов, потому что не понимают смысла приложенного описания. В такие моменты нужно обратиться к врачебной этике - иногда мы не торопимся сообщать плохие результаты, пока они не будут подтверждены окончательно. Благодаря другим более объективным методам. Поэтому мы тактично говорим, что, результаты - это для вашего доктора, он все и расскажет. Иногда рассказываем доступным языком, чтобы пациент понял суть результатов и что с этим делать в дальнейшем. Но, конечно же, если такое разъяснение в нашей компетенции.

    - Приходят ли к вам непосредственно врачи за консультацией?

    - Да, к сожалению, есть и такое. Скажу так: врач ведь тоже является биологическим организмом, и мы тоже ходим к докторам лечиться, а они к нам - диагностироваться.

    - Случаются ли ошибки в диагностике?

    - Не ошибается тот, кто ничего не делает. Но у нас есть возможность эти ошибки откорректировать. Мы очень редко, если в чем-либо сомневаемся, бываем категоричны. Здесь у нас есть хорошее подспорье - это мнение наших коллег и временной фактор. Существует народная врачебная мудрость: «если рентгенолог не знает, что писать, он назначает исследование в динамике». Это значит, что если повторить исследования в прошествии некоторого времени, на фоне проводимого лечения можно с большей вероятностью идентифицировать патологические процессы и изменения, происходящие в организме.

    - Насколько отделение обеспечено современными медицинскими технологиями? Есть ли в этом какие-то проблемы?

    - Мы пытаемся использовать все, до чего можем «дотянуться» дополнительно, если это не стоит привлечения каких-то сверх больших денежных сумм. Для реконструкции и обработки изображений мы наладили сетевую технологию передачи информации через интернет. Это значит, что, при необходимости, мы можем передать результат в любой уголок земного шара, где готовы его проанализировать. Иногда пользуемся этим, причём, успешно, но, как правило, это не носит систематический характер. Интернет нам наше руководство «пробило». С точки зрения обеспечения у нас проблем нет, и с пониманием - можем общаться с коллегами, можем объяснять наши нужды, и руководство выполняет все, что от него зависит.

    Вот и недавний случай. У нас «полетел» принтер, и мы не можем теперь распечатывать результаты исследований на пленке. Принтер, оказывается, был снят с сервисного обслуживания по причине устаревания модели, поэтому обращение к специалистам в официальный сервис результата не принесло.

    На Западе такая техника меняется раз в пять лет, а наш томограф уже работает почти 10 лет. Ну и дай Бог ему еще много рабочих моментов, чтоб обследовать, как можно больше пациентов. Трубку мы меняли второй раз. Кстати, и достаточно быстро поменяли. Акцентирую ваше внимание на том, что все, что нужно по текущему обслуживанию мы выполняем. Руководство нам разрешило купить новый принтер, и пока непонятно, что будет со старым - будем обращаться в неофициальный сервис, починят ли? Недавно доставили новый современный прибор, мы ждем его установки, чтоб мы опять могли нашим пациентам выдавать все в «твердом» виде (на момент выхода статьи новый принтер установлен и работает - ред.).

    Бывает, что пациенту нужно искать, где пройти дообследование, если у нас нет таких мощностей. В частности, вот мы долго просим приобрести оборудование для проведения магнитно-резонансной томографии. К счастью, аппарат МРТ появился в частном центре на базе узловой больницы №1 ст. Дарница - поэтому мы иногда направляем пациентов туда.

    Вообще, в нашей стране врачам приходится «крутиться». Ведь, к примеру, любые курсы повышения квалификации стоят денег. Мне нужно пойти на курсы тематического усовершенствования по работе на оборудовании КТ, МРТ для повышения квалификации. Они стоят около 4,5 тысяч. А где их взять? Государство не отвечает на этот вопрос. Но, к счастью для нас, администрация нашей больницы это понимает и иногда, при наличии денег, оплачивает эти курсы из бюджета больницы.

    - Влияет ли работа со специализированным оборудованием на организм врачей-рентгенологов?

    - Мы получаем определённую дозу радиации вследствие облучения рентгеном при каждодневной работе с оборудованием. У нас есть индивидуальные дозиметры, которые крепятся к карманам халатов медперсонала - всех без исключения сотрудников рентгенологического отделения. И эти дозиметры считают накопленную дозу облучения. Далее индивидуальные дозиметры каждый квартал сдаем в лабораторию, и там определяют, какую мы получили эффективную дозу в миллизивертах (мЗв - единица измерения, что часто используется как мера дозы при медицинских диагностических процедурах (рентгеноскопия, рентгеновская компьютерная томография и т. п. - ред.), оформляют протокол, результаты которого мы вносим в годовой отчёт - его проверяет СЭС. Доза в год у нас в отделении, как правило, не превышает 1 - 1,5 миллизиверта при допустимой до 20 мЗв. Это соответствует требованию для персонала категории А, работающих в рентгенологических отделениях и для тех, кто работает с источниками ионизирующего излучения. В этом смысле контроль ведется.

    - Какие болезни диагностируете чаще всего в последнее время?

    - К сожалению, вынужден констатировать - 27 лет после Чернобыльской катастрофы имеют негативный отпечаток. Все чаще встречаются онкологические патологии, новообразования - тяжелые, которые не просто диагностировать. И, конечно, врачи и пациенты прибегают к нашей помощи. Люди оперируются, проводят курсы лучевой и химиотерапии, мы наблюдаем процесс излечения в динамике, случается даже злокачественные опухоли удается «победить», иногда мы констатируем отсутствие продолжения болезни. Особенно, когда пациент серьёзно настроен бороться с хворью вместе с лечащими его докторами. Но, к сожалению, мы также вынуждены отслеживать и развитие недуга, не поддающегося лечению. Тут уж не на кого пенять: работа такая.

    В основном, заболевания носят сезонный характер - вот сейчас активизировалась легочная патология. В холодный сезон люди начинают простуживаться, развиваются воспалительные процессы верхних дыхательных путей, пневмонии. Гололед - возникают травматические моменты. После, к примеру, новогодних праздников - гастроэнтерологическая группа, диагностируем различные холецисто-панкреатиты. Единственное, что не носит сезонного характера - это мочекаменная болезнь почек и другие заболевания мочевыводящих путей - они как-то равномерно распределяются по всем сезонам.

    - А как Вы прокомментируете проблему с туберкулезом в Украине?

    - Может быть, к нам приходит достаточно благополучный контингент для исследований, но здесь это - довольно «ровная» проблема. По сравнению с тем, что было 10 лет назад. Мы не можем оценить таких масштабов эпидемии, как это, порой, рассказывают с агитационных плакатов в некоторых медучреждениях.

    Елена МИКИТЕНКО, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    На екскурсію до столиці

    Цікавою та пізнавальною для трьох десятків дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, учнів Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту стала дводенна екскурсія до столиці нашої країни. Цю благодійну акцію було організовано під патронатом начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА.


    Під час екскурсії до столиці.

    Подорожували діти комфортабельним автобусом, який надала залізниця. А проживання та харчування було організовано у столичному готелі «Експрес», де вони мешкали у одно- та двомісних номерах.

    Цікавою та насиченою була й сама екскурсійна програма. У перший день майбутні залізничники побували на захоплюючій виставі у Національному цирку України, де насолодилися виступами артистів - переможців Міжнародного циркового фестивалю у Монте-Карло, які саме тими днями виступали у Києві зі своєю програмою. А наступного дня на кожного вже чекала багатогодинна оглядова екскурсія по Києву. Вона розпочалася від станції метро «Золоті ворота» і продовжилась по інших історичних пам’ятках міста. Діти побачили Софіївський ти Михайлівський собори, Андріївську церкву, Контрактову площу, Києво-Могилянську академію, Національний палац мистецтв «Україна», Національний спортивний комплекс «Олімпійський», Національний університет ім. Т.Г. Шевченка, Володимирський собор. Побували біля пам’ятників Михайлові Грушевському, Григорію Сковороді, апостолу Андрію, князю Володимиру Великому, засновникам Києва братам Кию, Хориву, Щеку та їхній сестрі Либідь. З розповідей гіда дізналися чимало цікавого про життя наших пращурів та становлення давньоруської держави.

    - Ці два дні стали цікавими та насиченими для кожного, хто побував на екскурсії, - говорить заступник директора училища з виховної роботи Лариса ОСІПЧУК. - Впевнена, що ця подія запам’ятається усім нам надовго.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Любомира КАЗАНОВСЬКОГО

    Щасливі миті життя. Начальнику Південно-Західної магістралі

    Шановний Олексію Мефодійовичу!

    Прийміть слова щирої вдячності від учнів Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту (МВПУЗТ) за турботу та за соціальну підтримку. Завдяки Вам, мешкаючи у комфортному готелі, ми мали можливість відвідати цирк, поїхати на прекрасну екскурсію Києвом. Особлива подяка за смачні подарунки у День Святого Миколая.

    Ми щиро вдячні за ці щасливі миті життя, які Ви нам подарували. Низький Вам уклін за любов до дітей, готовність надати всіляку благодійність!

    Бажаємо Вам міцного здоров’я, благополуччя та успіхів у Вашій важливій справі!

    З повагою,

    учні-сироти Козятинського МВПУЗТ


    Гідна відзнака за працю

    Із Лепесівки, що в Білогірському районі, зручно дизель-поїздами добиратися до Шепетівки. Отож, коли закінчив 1987 р. школу, не вагався Олександр ЦИМБАЛЮК і з кількома хлопцями - завіз атестати до професійно-технічного училища №20. Тоді, до слова, у приймальній комісії добре «ревізували» і не всіх на навчання запрошували. Однак за два роки став електромонтером з ремонту та обслуговування електрообладнання. А вже ази практичної роботи здобував на заводі культиваторів.

    Після служби в армії завод, як мовиться, гостинно відчинив хлопцеві прохідну, бо тут його вже добре знали. І майже відразу присвоїли четвертий розряд, а затим - п’ятий. Але часи для підприємства стали кепськими, один за одним, не маючи зарплати, люди його залишали. Кращої долі О. Цимбалюк спробував шукати у шепетівському виробничому об’єднанні «Зміна». Трохи якось протримався...

    У травні 2002 р. порадили чоловікові піти на роботу в Шепетівське локомотивне депо. Мовляв, так ось і так, ти ж класний спеціаліст, з руками й ногами заберуть... Але, хоч на роботу і взяли, та ще довго приглядалися, давали такі завдання, над виконанням яких задуматися потрібно було.

    Уже майже п’ять років Олександр Цимбалюк працює слюсарем-електриком з ремонту електроустаткування 6 розряду дільниці з ремонту кранів на залізничному русі та моторейкового транспорту. Що й казати, робота з нелегких. «Почасти, - розповідає Олександр Володимирович, - добре покумекати треба, щоб ту чи іншу несправність виявити, ліквідувати. Та й запчастини, що потрібні, не завжди є. Мені ж і слюсарні роботи доводиться виконувати, а електрика - це взагалі, як мовиться, справа тонка. Помилятися не маєш права».

    Нещодавно помічник начальника локомотивного депо з кадрів і соціальних питань Лариса Мартинюк інформувала нас, що Олександр Цимбалюк за зразкове виконання трудових обов’язків, успіхи у підвищенні продуктивності праці, тривалу та бездоганну роботу занесений на деповську Дошку пошани «Наше депо». Що й казати, гідна відзнака за працю.

    Олександр ЦАРИК

    Турбота й підтримка. Хіба цього замало?

    Громадська організація - Рада об’єднання ветеранів війни та праці на Південно-Західній залізниці функціонує вже понад 20 років. У її складі майже 180 первинних, вузлових та регіональних ветеранських організацій. Одним із найбільш важливих напрямків діяльності цієї громадської структури є надання соціальної підтримки малозабезпеченим непрацюючим пенсіонерам, інвалідам, хворим, самотнім колишнім залізничникам.


    «Променистий». Ветерани-залізничники біля пам’ятника героям-чорноморцям.

    ПРИКЛАДІВ, ЩО СВІДЧАТЬ ПРО ВДАЛУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ДОСТАТНЬО. Чого лише вартує для літніх людей можливість оздоровитися у санаторно-лікувальних закладах. Такий відпочинок певне число ветеранів щорічно отримували у Хмільнику, Клубівці, Євпаторії. Останні ж два роки (2012 та 2013 рр.), завдячуючи прийнятому спільному рішенню адміністрації та Дорпрофсожу, Рада об’єднання ветеранів війни та праці столичної магістралі змогла забезпечити такий відпочинок для незрівнянно більшої кількості пенсіонерів. І саме в пансіонаті Південно-Західної залізниці «Променистий», що в Євпаторії. У 2012 р. на мальовничий берег Криму було споряджено чотири спеціальні поїзди, а в минулому, 2013 р., їх було відправлено вже сім. Упродовж двох років оздоровилися й підлікувалися понад три тисячі чоловік.

    Дехто з ветеранів уже не вперше відпочиває в Євпаторії. Як відомо, до хорошого швидко звикають. Той позитив, яким оточені поважного віку люди у «Променистому», вже сприймається як належне. Надзвичайно ж емоційно увагу й тепло від працівників усіх підрозділів оздоровчого закладу переживають ті, хто вперше приїхав до пансіонату. Так, наприклад, Л. ВОРОПАЙ вийшла на пенсію ще за часів радянської влади. Вона працювала на залізничному вузлі станції Ворожба. Пропозицію поїхати на відпочинок (хоч це і був грудень) сприйняла з ентузіазмом. Адже тут можна не лише подихати морським повітрям, а й підлікуватися.

    Найбільше враження на Лідію Михайлівну справила зустріч з начальником Південно-Західної залізниці Олексієм КРИВОПІШИНИМ. У той час, коли група ветеранів чекала на автобус (який щодня в певні години відвозив їх до санаторію «Северный», а потім забирав назад), підійшов Олексій Мефодійович. Він тепло привітався, розпитав чи задоволені перебуванням у пансіонаті й побажав хорошого відпочинку. Жінка була приємно зворушеною, тому просила від імені ветеранів та від себе особисто за турботу про колишніх залізничників висловити найщирішу подяку керівництву столичної магістралі та всьому колективу «Променистого».

    ДЯКУВАТИ Є ЗА ЩО. Турботу пенсіонери-залізничники відчувають з моменту прибуття на столичний вокзал перед відправленням у далеку подорож. У спеціальному поїзді Київ - Євпаторія спокійно, без метушні кожен займає вказане у проїзному квитку місце. На Євпаторійському вокзалі на прибулих вже чекають автобуси, які доставляють безпосередньо на територію пансіонату. Зовсім небагато часу займає розселення в комфортабельних корпусах. Що ж стосується харчування, то без знаку оклику «!» про нього тут не говорять.

    Для людей літнього віку важливо все: як зустріли, як розмістили в корпусах, яке харчування запропонували. На жаль, людей поважного віку нерідко діймають як не одні хвороби, то інші. Та й ці обставини враховуються працівниками місцевого харчоблоку. Хворі на цукровий діабет, з порушенням роботи шлунково-кишкового тракту отримують дієтичне харчування, чимало - вегетаріанське.

    Незважаючи на те, що «Променистий» не має власної санаторно-лікувальної бази, кожен, хто за станом здоров’я того потребує, отримує допомогу у повному обсязі. Відповідно до укладеного договору з колективом санаторію «Северный» залізничники можуть приймати різноманітні оздоровчі процедури (ванни, душові процедури), сакські грязі, фітонапої…. Та чи не найбільшою популярністю серед них користується басейн з природними мінеральними водами.

    ЯК-ТО КАЖУТЬ, НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ ЖИВЕ ЛЮДИНА. Наприклад, для групи ветеранів війни та праці залізничного транспорту, яка відпочивала у грудні, було запропоновано надзвичайно насичену культурну програму. Це - екскурсійні поїздки до Севастополя, Балаклави, оглядові подорожі Євпаторією і таке інше. Майже кожного дня демонструвалися кінофільми. Великою популярністю користувалася програма «Караоке», де кожен бажаючий міг не лише продемонструвати свою пристрасть до співу, але й реалізувати власні здібності. За безпосередньої участі ветеранів-залізничників було підготовлено концерт художньої самодіяльності.

    Колоритною особистістю можна назвати колишнього машиніста Жмеринського локомотивного депо Василя ЛІКАРЕНКА. Цей чоловік, маючи вже д-у-ж-е поважний вік, був душею усього колективу ветеранів-залізничників протягом всього періоду відпочинку у грудні. Він був найактивнішим помічником організатора культурно-масової роботи «Променистого» Інни БІЛЬЧУК. Василь Степанович віртуозно грає на акордеоні, робить аранжування народних пісень. Він самотужки складає веселі сатиричні куплети. Сам їх виконує під власний акомпанемент. За словами самого куплетиста, коротких влучних творів у нього тисячі, і складає він їх, як кажуть, находу.

    Спомини А. М. ДОЛИНСЬКОГО сягнули аж у 1951 р. Тоді він, ще зовсім молодий робітник, на урочистих зборах, присвячених Дню залізничника, прочитав свій перший, може дещо наївний, але патріотичний вірш. У виконанні автора його почули і на одному з концертів у «Променистому»:

    «Висят часы на здании вокзала,

    Успей взглянуть на белый циферблат.

    На путь, который стрелка пробежала в одну минуту.

    …Так будем же трудиться для Отчизны,

    Минуты не теряя ни одной.

    Точнее часового механизма

    Пусть транспорт наш работает родной!»

    Ганна БОГОВІС, Київ - Євпаторія - Київ; Фото Бориса АНДРІЄНКА

    «Там, де гори й полонини…»

    «Там, де гори й полонини,
    Де стрімкі потоки й ріки,
    Де смерічок, ген, розмай,
    Ллється пісня на просторі,
    Вільна, сильна, наче море,
    Про мій милий рідний край».

    Музика і слова
    Миколи МОЗГОВОГО

    Теплом и домашним уютом обдало нас, когда мы вошли с мороза в вагон поезда Киев - Ивано-Франковск. А запах дымка обласкал обоняние и пообещал традиционный чаёк.


    Елена Андреевна ПЕТРИВ из села Прокурава.

    По-домашнему и по-родственному встретила нас проводница и вскоре мы уже ехали, приближаясь к Карпатским горам. Это была давняя мечта - на Новый Год уехать из города, от суеты, взрыва петард, поздравлений и нетрезвых соседей, желающих несбывающихся чудес…

    Шешоры, с удареним на первый слог, так называют местные жители - село в Косовском районе Ивано-Франковской области. Шешоры - гуцульское село, расположенное в Карпатах и растянувшееся вдоль реки Пистыньки и того, что раньше называлось дорогой, на целых 9 км.

    Мы приехали в аккурат в предновогодний денек. Снега не случилось пока, и мы ждали чудес. Но, как говорят, Бог даёт то, что тебе нужно, а не то, что ты хочешь.

    И мы гуляли по окрестностям, забирались на ближние высотки и высоты, проходили по 10 км в день, любовались действительно прекрасными видами, наслаждаясь переменой обстановки.

    Всё вокруг нравилось и мы нравились, казалось, всему…


    Фото на память

    Наступил четвертый день нашего свидания с Карпатами. До этого мы объездили множество чудных мест, приобрели сувениры. (И тепер, о чем говорю с удовольствием, я могу учиться играть на гуцульском инструменте - дрымбе. Незабываемый звук, скажу я вам). Побывали мы в пещере Довбуша, лакомились гуцульскими блюдами, встречали рассвет… А он над Карпатскими горами незабываем. Потому что неповторим!

    …Снег так и не выпал. Но это обстоятельство не удручало нас, наоборот - мы искали возможности совершить пешеходную экскурсию.

    Рядом с Шешорами находится хребет Брусный. И мы расспросили нашу добрую хозяйку, у которой квартировали в свободное от общения с перевалами и долинами красивейшей Гуцульщины время, потом и её мужа, как нам пройти на горный хребет. Высотой он - 950 м и расположен в Косовском районе Ивано-Франковской области, в пределах Национального парка «Гуцульщина». Простирается с северо-запада на юго-восток, между реками Пистынька и Река.

    Маршрут экскурсии пролегает вдоль горного потока Нижний Брусный, на котором расположены небольшие водопады. Следующим отрезком маршрута является лесная тропа, которая и доведет нас до хребта Брусный. Перед самой его вершиной расположен природный источник, который местные жители называют «Теплицей», поскольку он не замерзает зимой. С хребта Брусный, который является границей между селами Шешоры и Река, открываются великолепные виды на окружающие горы, а в ясную погоду отсюда видно самую высокую вершину Украины - гору Говерлу.

    Мы, конечно, подобрали себе по посоху для ходьбы и, взяв с собой фотокамеры да в термосе чай, оправились в путь. Шли весело, солнце вышло из-за гор, было тепло, но у нас появились разногласия относительно дальнейшего направления пути. Приходилось спрашивать у жителей. Но просто спросить и уйти не получалось.

    Жители горных селений о многом расспрашивали нас. Откуда, да кто мы, как в городе жизнь. В свою очередь от них мы узнали, что дети их в школу не ходят - далеко.

    Потом, идя по лесу, спросили дорогу у бабушки, которая собирала хворост. Это была Елена Андреевна ПЕТРИВ (ей 87 лет), живет в с. Прокурава, живет одна. Елена Андреевна не только показала нам дорогу на хребет, а и, несмотря на свой возраст, прошла с нами и привела к Парасочке, своей давней подруге (на фото внизу). Они почти год не виделись, плакали при встрече, а нас душили слезы от ощущения глубокой забытости стариков. У обоих бабушек нет мужей, детей и они, как сказали, «добувають життя».

    Хотелось что-то сделать для них, отблагодарить, помочь…

    Бабушка Елена интересовалась о фотографиях. Конечно мы пообещали, что вышлем, что и сделали - заказным письмом.

    По пути вниз мы решили подобрать дров и принести к хате, ведь свои Елена Андреевна бросила там же, где повстречала нас.

    Спустились вниз, пришли к хате. Первое, что хозяйка сделала - напоила нас водой - вкусной, чистой - настоящей. Мы прощались с ней, а она не хотела, чтобы мы уходили. Всё шла за нами следом, провожала взглядом…

    Через сутки тем же поездом, что согрел нас чаем, уютом и теплом, мы прибыли в столицу.

    И пролетела одна мысль - всем нам нужна забота, любовь, человеческое тепло, дом и кто-то рядом.

    Герман ВАСИЧКО

    Нехай не втрачається зв’язок

    Афганістан. Це слово для багатьох співвітчизників старшого покоління так чи інакше пов’язано з війною. Розпочата у грудні 1979-го введенням «обмеженого контингенту» радянських військ для надання, як тоді офіційно проголошувалось, «інтернаціональної допомоги» афганському народу, ця військова кампанія швидко переросла у широкомасштабну війну. Війну, яка стала доленосною для цілого покоління людей. Людей, у яких і досі зі словом «афган» пов’язано дуже багато - і суворі випробування, і важкі фізичні та душевні рани, і втрата близьких.


    Віктор КЛЕМЕНТЬЄВ


    У день виводу військ з Афганістану

    Козятинець Віктор КЛЕМЕНТЬЄВ потрапив на ту війну навесні 1988-го. У розпал горбачовської «перестройки», коли політики вже активно обговорювали завершення цієї неоголошеної війни та терміни виведення радянських військ з Афганістану, молодий солдат був упевнений, що за місяць-два служитиме вже на території Союзу, й Афганістан - то лише незначний період у його військовій службі. Однак ці місяць-два розтягнулися для нього майже на рік, а афганську землю зі своїми однополчанами він полишав одним із останніх, саме у переддень 15 лютого 1989 р., коли завершився вивід радянських військ з Афганістану.

    - Про те, що служитиму в Афганістані, зрозумів мало не з перших днів своєї армійської служби, - розповідає Віктор. - Нашу команду призовників зібрали у Львові і за декілька днів літаком передислокували до Ташкента. І вже там, в одній з навчальних військових частин, повідомили, що готують нас до «Афгана». Звісно, для моїх батьків ця новина була важким випробуванням, та всі ми сподівалися на краще.

    Служив я в окремому батальйоні зв’язку, що дислокувався у Кабулі, однак неодноразово довелося побувати й в Джалалабаді, Кундузі, інших регіонах цієї мусульманської країни. Я був телеграфістом таємного зв’язку. Тож часто доводилося забезпечувати зв’язок наших підрозділів, що виходили на бойові завдання.

    А на війні, як на війні...

    Скажу лише, що для мене, як і для моїх бойових побратимів, ця війна стала справжнім випробуванням: і на міцність духу, і на справжню чоловічу дружбу, і на гартування характеру. Після неї на чимало речей у цьому житті став дивитися по-іншому.

    Про те, що ось-ось війна для нас має завершитися і розпочнеться вивід військ, ми знали з повідомлень радіо, газет та телебачення. Очікували на цю мить, мабуть, не менше ніж на наказ про завершення строкової служби. А останні дні очікування були, мабуть, найважчими із тих, що провів в Афганістані. Коли надійшов наказ про те, що ми залишаємо цю країну, радості не було меж. Більшість особового складу нашого батальйону зв’язку військово-транспортними літаками було перевезено на один з аеродромів поблизу державного кордону СРСР. А вже там ми дочекалися своїх однополчан, що виїздили з Кабулу на штабній військовій техніці. Чому передислокація проходила саме так? Мені про це невідомо. Проте вважаю, що командування намагалося запобігти зайвих втрат. Душмани часто обстрілювали саме колони військової техніки.

    Виходили ми з Афганістану по тому мосту через прикордонну річку, про який згодом говоритиме і який побачить по телебаченню вся країна. Щоправда, ми йшли звичною колоною. Ніхто нас не зустрічав з оркестром та квітами. Не було й телебачення. Все це відбулось вже потім, коли останню колонну радянських військових виводив сам командувач обмеженого контингенту генерал Громов.

    Невдячна це справа - воювати у чужій країні за «щастя» іншого народу. Адже, як свідчить історія, зазвичай ті, кому допомагали і кого визволяли, згодом забувають про це, або ж не хочуть пам’ятати. І ще більш прикро буває через те, що доводиться боронити від збройних зіткнень між співгромадянами. Для Віктора Клементьєва афганська війна мала продовження на Кавказі, куди він потрапив служити після виведення військ з Афганістану. Бо саме тоді спалахнув вірмено-азербайджанський конфлікт, в якому він став миротворцем. Словом, потрапив з однієї війни на іншу.

    Після завершення армійської служби своє трудове життя воїн-«афганець» вирішив розпочати на одному з промислових підприємств Сибіру. Не склалося. Та й велика країна як така на початку 90-х вже розвалювалася. Тож невдовзі повернувся до рідної домівки. І тут у нагоді став багатий досвід телеграфіста, набутий у війську. Як кваліфікованого фахівця його взяли на роботу механіком зв’язку у Козятинську дистанцію сигналізації та зв’язку, де він працює вже третій десяток років.

    - Мені дуже подобається моя робота та й колектив у нас чудовий, - говорить мій співрозмовник. - Тут у мене чимало друзів та приятелів, з якими мені цікаво і на роботі, і у повсякденному житті. Дуже хочу, щоб і мій син Олексій, який вже завершує навчання в одному з вищих навчальних закладів залізничного транспорту саме за фахом зв’язківця, також знайшов себе на залізниці.

    Афганістан - то особливий період у моєму житті. Я й досі намагаюся підтримувати зв’язок зі своїми однополчанами, побратимами з тієї війни. Щоправда, з роками ці зв’язки дещо втрачаються. Багато з нас тепер живуть у різних країнах як колишнього СРСР, так і далекого зарубіжжя. Тож зустрічаємося не так вже й часто. Та тут нічого не вдієш. Однак та війна для кожного, хто там побував, залишила свій слід.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з інтернету

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05