РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 4 (24 січня 2014)
  • Випуск №4 24 січня 2014
    Зміст
    1. Варто вчитися протягом усього життя (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. «Музей на колесах». Історія продовжується (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    3. Є контакт! Перегін Кошари - Путивль отримав новий імпульс (Микола ПАЦАК, Никифор ЛИСИЦЯ, Фото із архіву редакції)
    4. МАШИНІСТАМИ стають за ПОКЛИКАННЯМ (Олександр ЦАРИК)
    5. Завдяки особистому досвіду (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. На уклін до Меморіалу Слави (Оксана КЛИМЧУК)
    7. Відгукніться, ветерани! (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з сімейного архіву автора)
    8. «Садок вишневий коло хати». Кому присвячений цей вірш Кобзаря? (Микола ПАЦАК, Фото з інтернету)
    9. Про найкращі у світі прожиті часи (Підготували Валентина КОЛЯДА та Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    10. Щиросердні зізнання у повазі на адресу Уляни Столпакової (Іван СОТНИКОВ, Фото надане галузевою службою перевезень Південно-Західної залізниці)
    11. Про мешканців із Черповодів, які у Києві святкували Водохреща (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    12. І серед учнів є силачі (Никифор ЛИСИЦЯ)
    13. Серйозні перемоги Дмитра ШУТОВА (Анатолій САДОВЕНКО)
    14. Камса і сало - їсиш, а все мало (Микола ПАЦАК)
    15. ПРОСТИ НАС, ГОСПОДЬ! (Надежда МАЦИЕВСКАЯ)
    16. Дійовий помічник та дружній порадник (Людмила ІВАНЧЕНКО, багажний касир вокзалу ст. Київ-Пасажирський)
    17. Сніжана МЕЛЬНИЧЕНКО: «Перемога в конкурсі додала віри в свої сили» (Оксана КЛИМЧУК)

    Варто вчитися протягом усього життя

    Про систему професійної освіти Данії очима директора українського профтехучилища

    Про розвиток проекту Європейського Союзу (далі - ЄС) Twinning наше видання докладно розповідало у №38 за 2013 р. (див. матеріал авторський матеріал «І свого навчатися, і чужого не цуратися»). Тоді мова йшла про удосконалення української професійно-технічної освіти завдяки досвіду педагогів технічних навчальних закладів із Королівства Данія. Зустріч із іноземними представниками педагогічної еліти з далекої європейської держави відбувалось у Київському вищому професійно-технічному училищі залізничного транспорту.

    Як наголошувалось у попередній публікації, «найважливішими завданнями, які необхідно вирішити в системі професійної освіти, є зменшення проценту відсіву студентів та підвищення її відкритості як для «сильних», так і для «слабких» учнів, - вважають представники ЄС з Данії. - Для рішення цих завдань було розроблено високо індивідуалізовану систему, яка надає широкі можливості для розробки індивідуальних навчальних планів, з’ясування власних цілей навчання та урахування оцінювання раніше набутої освіти». Нещодавно директор Київського вищого професійно-технічного училища залізничного транспорту (КВПЗТУ) Олександр МЕЛЬНИК здійснив службове відрядження до Національного центру професійної освіти (Данія, м. Копенгаген), що є структурним підрозділом Університетського коледжу «Метрополітен». Сьогодні у розмові із Олександром Степановичем вдалося з’ясувати основні засади системи професійної освіти у цій європейській країні.

    - Олександре Степановичу, незадовго перед відрядженням за кордон Ви зустрічались із головним консультантом Технічного коледжу з міста Оргус (Данія) та головним консультантом проекту Клаусом Дал Крістенсеном. Якою була мета цієї зустрічі?

    - Метою ділового візиту колеги з Данії було його ознайомлення шляхом анкетування із кваліфікаційним потенціалом викладачів та підготовкою учнів нашого училища. Наголошую на тому, що Клаус Дал Крістенсен є розробником програми Twinning саме для вітчизняної профтехосвіти. Як зазначалося, наші викладачі та учні із успіхом пройшли означене опитування.

    - Тепер поговоримо про те, що особисто Вам вдалося безпосередньо дізнатися про закордонну освіту. На чому засновані методики навчання майбутніх робітників у цій європейській країні?

    - Як розповідалось у попередній публікації «Рабочего слова», в закладах, що надають професійну освіту, головну увагу приділяють дотриманню трьох основних принципів. Перший - так звана дуальна (подвійна) система, що передбачає почергову подачу та засвоєння теорії та практики під час навчання. Другий принцип опирається на залучення соціальних партнерів для прийняття спільних рішень щодо розвитку профтехосвіти. Наступний принцип навчання (третій) передбачає дотримання засад узгодженості між початковою професійною освітою та безперервним розвитком особистості у контексті Національної рамки кваліфікації впродовж життя фахівця. І це за умов забезпечення дії системи якості освіти, яка надається

    Отже, уявімо таку картину: учень десятого класу, склавши випускні іспити у державній муніципальній, приватній школі, або приватній школі-пансіоні, вирішує отримувати освіту і надалі. У Данії програми старшої середньої освіти (так званий третій рівень або «програми освіти молоді» - після молодшої та середньої загальної школи) розподілені на два рівня. А саме: програми, що спрямовані на здобуття вищої освіти, а також навчальний цикл, за умов закінчення якого учні є підготовленими для кар’єри у певній, як там називають, професійній або промисловій галузях. Три роки тому зберігався паритет між тими молодими датчанами, хто обрав вищу освіту, і тими, хто мріяв стати робітником «50% на 50%».

    - Існує чотири програми для отримання старшої середньої освіти, які спрямовано на виховання вміння самостійно аналізувати обсяг знань за тією або іншою темою. Кожна із освітніх програм має певний набір з обов’язкових предметів, які вивчаються усіма учнями. Старша середня освіта. Термін складний лише на перший погляд. Путівку у життя після трирічного навчання заради набуття конкретного рівня учень отримає, склавши іспит після трьох років навчання (латинською - STX). Це своєрідний трамплін у вищу школу. А якщо, приміром, юний датчанин хоче отримати знання у комерційній сфері? Тоді йому необхідно, прослухавши спеціальний трирічний курс (фінанси, банківська справа, торгівля), скласти старший іспит за відповідними до майбутнього фаху дисциплінами (HHX). Тим, кому до душі робота, приміром, у галузі машинобудування після трьох років набуття необхідних навичок мають скласти старший технічний іспит ( HTX). Аксіома - потрібно добре засвоїти три основних профілюючих предмети за майбутнім фахом і окремі загальноосвітні дисципліни - на вибір учня. Останній, найпростіший, як у Данії називають, старший (основний - ред.) іспит після, наголосимо, дворічного навчання, складають ті учні, які вдало засвоїли окремі предмети у середній школі після дворічних підготовчих занять (HF).

    Буде зрозумілим, що засвоєння знань за спеціалізованою навчальною програмою має значно більший термін, ніж отримання базової освіти.

    Мета кожної із вище зазначених програм - допомогти учням засвоїти основи майбутньої професії та підготувати молоду людину для подальшого удосконалення набутих здібностей. Головне - привчити до самостійності, розвинути аналітичні здібності кожного учня, прищепивши соціально-демократичні принципи, які існують у суспільстві.

    Професійна освіта і навчання включають в себе широке коло програм. Головне, на що націлюють нас закордонні консультанти - це навчання впродовж життя. Тривалість навчання варіюється в Данії від півтора до п’яти із половиною років, а почасти від трьох із половиною до чотирьох років. Програми професійної освіти і навчання побудовані за «принципом бутерброда».

    Отже, маємо базову освіту, яку отримували протягом 20 - 25 тижнів. Після цього учневі пропонується отримати основну освіту. Ось коли можна поперемінно засвоювати знання у навчальному закладі і отримувати практичні навички на виробництві (такий курс продовжується впродовж трьох - трьох з половиною років). Теоретичне і практичне навчання у професійному коледжі проводиться приблизно третину від усього курсу. А на виробництві практика продовжується впродовж двох третин часу від відведеного терміну.

    Існує 12 професійних напрямків, за якими можна вибрати відповідні програми для отримання професійної освіти. Крім автомобільного, авіаційного, залізничного та інших видів транспорту, можна обрати будівництво, сільське господарство, комунальні послуги, торгівлю, електротехнічні, автоматизаційні, інформаційні технології і так далі. Навчання за програмами задля отримання професійної освіти неможливе без обов’язкового середнього освітнього рівня. Лише тоді можна розраховувати стати кваліфікованим фахівцем. До речі, вдалий курс навчання за професійним фахом у Данії - своєрідний старт у справі отримання вищої освіти.

    - Не без того, що відомі випадки, коли для окремого юнака або юнки розроблені програми навчання засвоїти не по силах. Як бути у такому разі?

    - Базова професійна навчальна освіта (ЕGU) є тим особливим варіантом, яким можуть скористатися молоді люди, що отримали недостатню освіту або мають проблеми із працевлаштуванням.

    Тобто, якщо молода людина перебуває у складній ситуації з отриманням загальної професійної освіти, то для цього розробляється індивідуальний курс. Викладачі у такому разі зосереджують увагу на особистих можливостях кожного учня. Тобто, там розуміють, що не у кожного учня процес засвоєння секретів обраного фаху йде, як ми кажемо, по маслу. У Данії через це немає проблем. Навіть за короткий термін можна набути певних вмінь на базі навчального закладу, та отримуючи практику на одному чи кількох підприємствах. Учням пропонують індивідуальний супровід з боку наставника. У такому разі можна бути впевненим в отриманні робочого місця. Забажаєте вчитися далі - будь ласка, але трохи згодом, коли цілком опануєте обрану спеціальність та складете необхідний іспит.

    - Повторимось, варто вчитися протягом всього життя?

    - Безумовно. Спілкуючись з датськими колегами, неодноразово чув від них про те, що це є основоположним принципом у королівстві. Цю ідею у ХІХ столітті висловив датський священик та філософ Н.Ф.С. Грунтвіг. Він стверджував, що передумовою для активної участі у демократичному суспільстві є освіта, яку отримує кожний громадянин впродовж усього життя. І до сьогодні педагоги намагаються підготувати учнів до прийняття самостійних рішень, розвинути їхнє вміння висловлювати та доводити власну точку зору, беручи активну участь в обговореннях тієї або тієї проблеми. Думаю, що це правильний підхід до справи навчання майбутньої робітничої зміни.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    «Музей на колесах». Історія продовжується

    22 січня 2014 р. у День Соборності держави на станції Фастів Козятинської дирекції залізничних перевезень біля вагону-музею («Музей на колесах») відбулася урочиста церемонія з нагоди святкування 95-ї річниці від дня підписання Акту об’єднання (часто іменований «Акт Злуки») Української народної республіки та Західноукраїнської народної республіки. У церемонії взяли участь голова Київської обласної адміністрації Анатолій ПРИСЯЖНЮК, начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН.

    У вітальному слові до гостей заходу, духовенства Української Православної церкви та громади О. Кривопішин наголосив на тому, що єдиний в Україні вагон-музей, експонати якого відтворюють важливі сторінки цікавого літопису про створення нашої держави, був встановлений колективом столичної магістралі на прохання місцевої громади. Подальшу долю цього історико-культурного закладу було вирішено понад 12 років тому. Завдяки творчій ініціативі з боку краєзнавців Фастова про реставрацію вагона на їхнє прохання силами залізничників в день урочистостей з нагоди 10-ї річниці проголошення Незалежності України (грудень 2001 р.) на пероні вокзалу станції Фастів на вічну стоянку було встановлено відреставрований пасажирський вагон, що побудований на початку минулого століття. Згодом музей поповнився цікавою експозицією. З тих пір цей культурний заклад відвідали тисячі екскурсантів.

    Існує ідея значно розширити кількість експонатів «Музею на колесах», удосконалити архітектурний ансамбль в межах навколишньої території. Вже у цьому році в ознаменування відзначення Дня Незалежності нашої держави поруч із вагоном-музеєм буде встановлено відреставрований паровоз. Цей символ епохи створення єдиної України, данина пам’яті тим, хто виборював державну цілісність в ім’я прийдешніх поколінь.

    Олексій Кривопішин поділився іще одним задумом, який має здійснитися до Дня Незалежності. Поруч із «Музеєм на колесах» постане православна каплиця, де свої подячні і прохальні молитви до Всевишнього зможуть підносити мешканці Фастова та гості міста на берегах Унави.

    «Я впевнений, що сквер біля «Музею на колесах» стане архітектурною пам’яткою, вартою уваги для багатьох поколінь українців» - сказав начальник столичної магістралі.

    Згодом начальник Південно-Західної залізниці вручив нагороди місцевим активістам, які є членами громадської ради «Музею на колесах» та роблять посильний внесок у подальше удосконалення експозицій. Почесні грамоти від імені начальника залізниці отримали Віктор БОЙКО - співзасновник «Музею на колесах», Володимир ПЛЮТА - автор експозиції «Фастів залізничний» Державного краєзнавчого музею м. Фастів та Тетяна НЕЛІНА - директор Державного краєзнавчого музею м. Фастів.

    Фоторепортаж про цю подію - у наступному номері нашого видання.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Є контакт! Перегін Кошари - Путивль отримав новий імпульс

    Новий, 2014 рік. Фахівці будівельно-монтажного поїзда (БМП) №392, трудовий колектив якого очолює почесний залізничник Петро ШУЛЬГАН, після свят взялись за роботу, яка пов’язана із електрифікацією залізниці. Колективи двох дільниць, які очолюють виконавці робіт Олег ДУШКО та В’ячеслав ЦЕПРА, направились до Конотопа і продовжили зведення контактної мережі у напрямку ст. Ворожба. Минулого року більшість робіт тут виконано - від Конотопа до Путивля поїзди рухаються за допомогою електровозів уже в обох напрямках.

    Електрифікацію непарної колії перегону Кошари - Путивль розпочато 4 листопада 2013 р. Відстань - 16 кілометрів. Та вже на середину грудня було встановлено 276 опор, розкатано і змонтовано 18 кілометрів несучого тросу та стільки ж контактного проводу. Зазначу, в умовах не надто комфортних. Енергетикам Будівельно-монтажного поїзда №392 (зі ст. Вінниця) і Конотопської дистанції довелося працювати і в дощ, і за вітряної погоди, а там ще й мороз зі снігом стали підганяти. Працювали у дві зміни.

    Подача напруги у змонтовану контактну мережу скрізь відбувається за чітким сценарієм. Схематично це відбувається так: для перевірки параметрів спершу пускають вагон-лабораторію - «холодна» обкатка. Далі настає черга енергодиспетчера - суто інформаційний період, коли зі свого роду штабу видаються розпорядження, координується взаємодія працюючих бригад, приймаються виробничі рапорти про виконання технологічних завдань. Під невсипним контролем енергодиспетчера перебувають пристрої електрифікації (контактна мережа) та лінії електропостачання пристроїв сигналізації, централізації та блокування (СЦБ). Одержавши весь обсяг необхідної інформації - чи виведені люди, чи знято глухі заземлення і таке інше, енергодиспетчер доповідає про готовність керівництву дистанції. І лиш тоді дається команда, яку в народі звикли чути, як «Хай буде світло!» 21 грудня минулого року весь цей сценарій повторився і на перегоні Кошари - Путивль.

    Як електрони вриваються у холодні дроти, не побачиш. А ось електровоз, що набирає швидкість, стає явним доказом працездатності мережі. Перегоном першим пройшов локомотив серії ЧС-4, який вела бригада локомотивного депо Конотоп. Це вже була «гаряча» обкатка.

    Успішне завершення роботи - приємна річ. Для всіх працівників Конотопської дистанції електропостачання, бо кожен із них так чи інакше був причетний до цієї справи. І запитання, хто ж найбільше доклав зусиль, щоб електровози м’яко котилися від Кошар до Путивля, стало, доречним. «Із наших були задіяні, - сказав начальник технічного відділу дистанції Микола Кохан, - ЕЧК Ворожба та ЕЧК Конотоп (ЕЧК - це район контактної мережі - авт.)». Пізніше назвуть прізвища - монтера Юрія Гриненка, електромеханіків Михайла Юду, Олександра Маліка, Сергія Котеленця, старшого електромеханіка Олега Артюха, начальників виробничих дільниць Віктора Матвієнка й Олександра Філоненка. За непростою технологічною обстановкою, як кажуть, «вживу» спостерігали начальники ЕЧК Геннадій Ревенко та Олександр Тарасенко, заступник начальника дистанції Геннадій Малігон… Як не крути, а розібратися із тим, що вимагають проектанти, та втілити у життя столичної магістралі задумане безпосередньо «у полі» можуть лише кваліфіковані інженери. Новий імпульс розвитку перегону між Кошарами та Путивлем і далі вимагає зусиль.

    Відкриття електрифікованого руху на перегоні Кошари - Путивль - це економія енергоресурсів, це зростання швидкості перевезень пасажирів і вантажів. А далі? «Далі, - відповів Микола Кохан, - залишається непарна колія між Путивлем і станцією Путійська». За його словами, це у планах нинішнього року. Та енергетики не втрачають набраного темпу. Із 261 опори на Різдво вже було встановлено 214, кріпляться консолі, розкатуються і монтуються несучий трос та контактний провід.

    Головне у виробничому житті залізничних енергетиків, які перебувають у постійній емоційній напрузі, вміти продумувати такі шляхи для вирішення тієї або іншої проблеми, а іноді й виконати декілька нагальних справ одночасно. Таке емоційне навантаження витримує не кожний. Але для тих, із ким прийшлося розмовляти того дня, подобається бути у водовороті подій. Адже один день не схожий на інший.

    Варто зауважити, що минулий рік для цього колективу був доволі напруженим. Окрім названих вище робіт підрозділи БМП №392 працювали на багатьох інших дільницях. Зокрема здійснювали підготовку із забезпечення залізничного сполучення між Києвом та міжнародним аеропортом Бориспіль. Проводили модернізацію нейтральних вставок у контактній мережі за напрямками Київ - Вапнярка, Жмеринка - Волочиськ, що дозволить запровадити тут рух швидкісних поїздів. Виконано реконструкцію контактної мережі на ст. Ніжин, Дарниця, Буча, Мотовилівка, Київ-Волинський, а також інші роботи.

    А нинішнього року підлеглі Петра Григоровича уже виводили свою спецтехніку не лише у Конотоп. На станції Вороновиці, що неподалік від Вінниці, необхідно було перенести лінію електропередач потужністю в 10 кіловольт із одного в інше місце. Протягом кількох днів із цим завданням енергетики впорались. Робота тут порівняно невелика, однак і без її виконання залізниці не обійтись.

    Тож старт в роботі нинішнього року взятий хороший, значить, буде й достойне продовження. Впевненості у цьому надають чималі трудові досягнення, отримані у попередні роки. За свою відносно коротку, сорокатрирічну історію трудовий колектив БМП №392 зробив чимало добрих справ для столичної магістралі. Серед них - реконструкція, перешивання з вузької на широку залізничної колії від Вінниці до Зятківців та Гайворона. Електрифікація дільниць від Козятина до Жмеринки і далі до Вапнярки та Гречан. У подальші роки виконували роботи на вокзалі ст. Дарниця, займались електрифікацією дільниці Коростень - Шепетівка, Фастів - Житомир… І цей перелік можна продовжувати. Однак лише зазначимо, що вінницькі енергетики три роки поспіль отримували Перехідний прапор від Державної адміністрації залізничного транспорту України - «Переможцю галузевого змагання». Сподіваємося, ця почесна відзнака отримає вінницьку «прописку» й нинішнього року.

    Микола ПАЦАК, Никифор ЛИСИЦЯ, Фото із архіву редакції

    МАШИНІСТАМИ стають за ПОКЛИКАННЯМ

    У нагородному доробку машиніста тепловоза 1-го класу відокремленого підрозділу «Локомотивне депо Шепетівка» Юрія ЯКОБЧУКА за більш як три десятиліття роботи на транспорті накопичилося чимало різного рангу відзнак. Нещодавно вручено ще одну - Почесну грамоту Державної адміністрації залізничного транспорту України. Отримав її машиніст, як свідчить документ, за сумлінну працю на залізничному транспорті, вагомий особистий внесок у розвиток галузі, забезпечення потреб населення та економіки держави в перевезеннях вантажів та пасажирів, високу професійну майстерність, творчу ініціативу в роботі.


    Юрій ЯКОБЧУК

    Змалечку Юрко любив дивитися на поїзди, що курсували повз його маленьке село Клембівка, що на Ізяславщині. Зрозуміла річ, що тоді й не знав про майбутню славу свого земляка, майже односельця, із сусіднього села Клубівка, Героя України, Почесного громадянина м. Шепетівка Георгія Кірпи. Хоча не раз бачив його в ошатній залізничній формі, коли той навідувався додому.

    І коли дивився на могутні сталеві машини, що тягнули за собою чималий караван з важких вагонів, на машиністів, які привітно, наче знайомому, махали хлопчині рукою, мимоволі закрадалася у серце мрія колись також стати за праве крило локомотива.

    Життя доводить: дитячі мрії-таки почасти збуваються. Після десятирічки та згодом і звільнення зі служби з десантно-повітряної бригади юнак вступив на навчання до Київської технічної школи машиністів. Вчився залюбки, тож майже всі предмети засвоював без зайвої потуги.

    Після закінчення школи сумніву в тому, куди йти працювати, не було. Адже за кільканадцять кілометрів від Шепетівки є потужне локомотивне депо. Про цей залізничний підрозділ навіть викладачі у школі частенько з добринкою у голосі згадували.

    Керівництво депо його прийняло відразу помічником машиніста. Хоча багато хто із однокурсників в інших депо «обкатувався» спочатку у ремонтних цехах слюсарями. Пофортунило в тому, що дійсно-таки «обкатував», як кажуть локомотивники, знаний на всій залізниці машиніст першого класу Петро Білоконь. Світлої пам’яті прекрасна людина, ас у справі водіння тепловозів. Юрій чомусь відчував себе перед Петром Дмитровичем, мов солдат-новобранець: у технічній школі вчили добре більш теоретично. А тут, як мовиться, через день та й на тягове плече… Тобто, сьогодні працюєш вдень, а згодом, дивись, уночі. А тоді, дійсно-таки, добре дивись…

    «Ти мені, - навчав Білоконь, - і уперед дивись, і навсебіч. Бо не тільки за себе відповідаєш одного…».

    У 1985 р. Якобчука за наказом начальника депо призначили машиністом тепловоза. «Взяв мене до себе в колону, - розповідає Юрій Іванович, - машиніст-інструктор Віталій Сліпчук. Найдобріша на світі людина. Але це не заважало Віталієві Васильовичу за будь-яку дрібну похибку в роботі картати. І, перш за все, наставляв, як і Білоконь, дотримуватися неухильно правил руху та безпеки».

    Класними машиністами, як і космонавтами, не народжуються. Ними стають не за день чи два, а у процесі пошуків, навчань, завдяки бажанню самовдосконалюватися. Попервах Юрій Іванович працював, як ми кажемо, на лінії. Обслуговував на маневрах сусідні від Шепетівки станції - Славуту, Чуднів, Михайленки, Ізяслав… Роботи вистачало. І ритм у ній був таким, що після закінчення зміни вже нічого не кортілося. Адже вантажопотік був великим.

    «Тепер, - каже Юрій Якобчук, - хоч і поволі, але, роботи додається, відновлюється вантажний потік».

    З 2000-го р. Юрій Іванович в одну особу орудує маневровим тепловозом на одному з найбільших вузлів залізниці - станції Шепетівка. Працелюбний тепловоз серії ЧМЕ-3 та його господаря за графіком «день-ніч-48 годин відпочинку» можна побачити за зміну в одному і тому ж місці станції-трудівниці десятки разів. А залізничники, які працюють безпосередньо на формуванні та розформуванні поїздів, добре знають, що таке працювати дванадцять годин поспіль. Особливо вночі. Тут гав не лови, а справу знай.

    Важливою складовою у скромній роботі машиніста Ю. Якобчука є те, що малесеньким штрихом вписується у ритм Південно-Західної залізниці. З ним пліч-о-пліч трудяться досвідчені колеги зі станції Шепетівка. Це, перш за все, маневровий диспетчер Сергій ДИТИНЧУК, про якого неодноразово писала наша газета.

    «Хоч він порівняно молодий, - констатує Юрій Іванович, - з ним працюємо в унісон, тобто розуміємо один одного з півслова».

    А ще ж суттєво, що багато у маневровій роботі на сортувальній гірці станції залежить від складача поїздів Андрія КИРИЛЄВИЧА. Та, зрештою, і від десятків інших станційників, чиї імена ми не забудемо назвати з часом.

    Вітаючи Ю.І. Якобчука з нагородою, бажав вислухати думку з приводу цієї важливої події у трудовій насназі депо машиніста-інструктора Валерія РИЖУКА. Валерій Анатолійович, як справжній «технар», небагатослівний:

    - Юрій Іванович - гідний учень своїх наставників, який перейняв і продовжив кращі традиції машиністів Білоконя, Сліпчука та інших. Він постійно бере участь у підготовці тепловоза до комісійного огляду, у проведенні технічних занять. Хто ж, як не він, розповість молодшим про ті несправності, що сталися, або могли б статися? І про те, як ліквідувати їх у процесі роботи.

    Наприкінець нашої розмови з Юрієм Якобчуком я запитав, традиційно, зненацька, чи траплялися в його більш як тридцятирічній роботі якісь екстремальні ситуації. Тієї ж миті Юрій Іванович із посмішкою, зіщуливши очі, відповів:

    - На щастя, не порізав, не переїхав… Бо завше прагну бути пильним.

    Якщо немає екстремальних ситуацій, це знову ж свідчить про класність машиніста. А ще свідченням фаху і визнання є грамота Державної адміністрації залізничного транспорту України.

    Олександр ЦАРИК

    Завдяки особистому досвіду

    «Черговий по депо слухає!» З цих слів розпочинається робочий день Анатолія ЦИБУЛЬСЬКОГО. А ще зі звіту особисто начальнику локомотивного депо Гречани.

    Анатолій Володимирович народився у поліському селі з красномовною назвою Миролюбне. Закінчив школу, далі - навчання у Козятинському ПТУ №17 (нині Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту). Згодом оволодів спеціальністю інженера-механіка, досконало вивчивши рухомий склад та спеціальну техніку залізничного транспорту. Та які б знання виші не давали, специфіка залізничної роботи вимагає все перевірити на особистому досвіді. Пройти східцями і слюсаря, і провідника, і помічника машиніста тепловоза вже встиг Анатолій Цибульський. Тож можна бути впевненим, що чергує у депо професіонал.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    На уклін до Меморіалу Слави

    У Коростені, біля військово-історичного комплексу «Скеля», з нагоди пам’ятної дати - 70-річчя визволення міста від німецько-фашистських загарбників - було відкрито Меморіал Слави. Його відкриття - оберіг пам’яті нинішнього покоління коростенців про захисників та визволителів міста у роки Великої Вітчизняної війни.


    День 29 грудня 1943 р., коли після важких років окупації та жорстоких боїв прийшов мир, залишається особливим в історії міста на берегах р. Вужа. Про ці події нагадують братські могили, пам’ятники, що дбайливо зберігаються. За визволення коростенської землі разом боролись регулярні частини Радянської Армії, партизани та підпільники. Почесне звання «Коростенських» отримали 6 військових частин, які були в епіцентрі тодішніх подій. Це 112-а, 143-а і 280-а стрілецькі дивізії, 150-а танкова бригада, 316-й мінометний та 130-й протитанковий полки. На фронтах Великої Вітчизняної війни, в підпіллі та партизанських загонах боролися з фашизмом понад сім тисяч коростенців, 1598 людей за роки війни нагороджено орденами і медалями.

    Коростенці з нагоди річниці визволення міста вшановували фронтовиків, котрі думками повертались узимку 43-го. Саме у ті дні війська 1-го Українського фронту визволили місто під час Житомирсько-Бердичівської операції. І, тепер це було нагодою, щоб згадати уславлені імена. З коростенською землею пов’язані долі багатьох Героїв Радянського Союзу. Одні з них народилися на ній, а інші - загинули під час визволення. Ось імена героїв: Т.А. Краля, П.К. Козаченко, М.І. Яневич, В.Г. Єкимов, П.Ф. Жмаченко, П.Ф. Захарченко, І.М. Поляков, І.А. Тернавський, О.В. Трипольський.

    Серед них є і залізничники. Петро Костянтинович Козаченко народився в Коростені в сім’ї робітника в 1914 р. Після школи пішов працювати слюсарем у паровозне депо. А далі його призвано до війська, і так склалося, що паровози довелося змінити на літаки. У грізні роки Великої Вітчизняної він командував полком, який нищив ворога у повітряних боях. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 травня 1943 р. за «мужність і героїзм, проявлені в повітряних боях з німецькими загарбниками» майора Петра Козаченка було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу.

    Ще один залізничник-герой - Микола Яневич. Микола Іванович пройшов великий і складний бойовий шлях, його було п’ять разів поранено. Він воював із фашистськими загарбниками в лісах Білорусі, у степах рідної України, проривав оборону ворога на Сандомирському плацдармі, громив фашистів на їх землі. За подвиг при форсуванні р. Одер командир стрілецького взводу 248-го стрілецького полку 31-ї Сталінградської стрілецької дивізії Микола Яневич Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 р. удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни Микола Іванович працював черговим по станції Шатрище.

    У літописі пам’яті коростенців - імена ще багатьох мужніх воїнів. Про подвиг льотчика Полякова сьогодні згадується в багатьох книгах, про нього розповідають школярам під час уроків мужності. Завдяки ж чому ця людина лишилася в пам’яті поколінь коростенців? Ось про що свідчить історична довідка. «…Німецький літак-розвідник Ю-88 був помічений на підльоті до залізничного вузла Коростень. На його перехоплення з польового аеродрому під Коростенем злетів літак старшого лейтенанта І.М. Полякова. На висоті 8000 метрів Іван Матвійович виявив супротивника і двома кулеметними чергами збив ворожий літак. Це була перша особиста перемога льотчика. 1 червня 1944-го інший німецький Ю-88 зумів прорватися до Київського залізничного вузла і, ухилившись майстерним маневром від зенітного вогню, зробив фотографії важливих військових об’єктів. Упустити літака-розвідника не можна було. На його перехоплення піднявся літак І.М. Полякова. Згодом поблизу села Базар Народицького району Житомирської області Поляков вступив з ним у бій. «Юнкерс», ведений досвідченим екіпажем, кілька разів ухилявся від пострілів з гармат. Намагаючись відірватися від Ла-5, німецький льотчик повів свою машину в піке. Поляков кинувся за ним, однак боєзапас закінчився. Коли обидва літаки вийшли з піке, Поляков зробив «гірку» і обрушив свою машину на ворожий літак. Уламки Ла-5 і Ю-88 впали біля хутора Росовський. Екіпаж німецького літака і радянський льотчик загинули». Однополчани поховали Івана Матвійовича в парку імені М. Островського в Коростені…

    Пам’ять... Вона дивиться на нас не лише із книг, а й зі старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці. Вона живе у спогадах бійця і в суворому монументі, як свідок грізних років і кровопролитних боїв. Отож відкриття Меморіалу Слави в Коростені - ще один крок для збереження пам’яті воєнних літ, пам’яті про мужніх захисників.

    Оксана КЛИМЧУК

    Відгукніться, ветерани!

    Останнім часом, перегортаючи сімейний альбом, все частіше зупиняю погляд на старих світлинах понад 60-річної давнини. Серед них - маленькі за розміром дві фотографії, які засвідчують роки навчання мого батька - ЗАДВОРНОВА Віктора Петровича у Святошинській школі машиністів.


    Перед вами - група практикантів та робітників паровозного депо ім. Андреєва, нині Київ-Пасажирський, які сфотографувалися на згадку 2 червня 1951 р. На другій світлині - лабораторна робота з фізики, яку проводив у квітні того ж таки 1951 р. викладач Михайло Григорович РУДІН.

    Маю надію, що серед живих ще є свідки тих днів, коли Святошинська школа машиністів робила лише перші кроки, а її випускники обирали свій подальший трудовий шлях.

    Відгукніться, ветерани!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з сімейного архіву автора

    «Садок вишневий коло хати». Кому присвячений цей вірш Кобзаря?

    Двадцять чотири роки кріпацтва, десять - солдатчини, чотири - під суворим наглядом поліції та дев’ять років життя на волі. Цю сумну періодику біографії Кобзаря знає кожен школяр. Як і те, що Тарасикові глибоку в душу запали дідусеві розповіді про козаків і Коліївщину, що із кріпацтва його викупили Жуковський та Брюлов… Поінформованіші розкажуть про Кирило-Мефодіївське братство і друзів-приятелів Шевченка цих літ, про те, як, повертаючись із заслання, в Москві познайомився він із російським актором Михайлом Щепкіним… І лише одиниці згадають про братів Лазаревських, хоч вони, безумовно, заслуговують на більшу увагу.

    ЛАЗАРЕВСЬКІ - дрібний дворянський рід із Конотопського повіту Чернігівської губернії початку позаминулого століття. Новоспечений дворянський рід, бо ще дід їх сам ходив за плугом і писався просто Лазаренко. Але батько вже був повітовим суддею і мав трохи землі під Гирявкою - це за п’ятнадцять кілометрів від Конотопа на шляху до Ромен. Мав дружину Опанасію Олексіївну й восьмеро дітей: двох доньок і синів, які пробивалися у світ самотужки. Першим із родинного гнізда випурхнув Василь. За ним - Михайло, який став служити у Прикордонній комісії. На цю службу потрапив і Федір. Саме йому й довелося зустріти в Оренбурзі засланого поета. Як писав він у спогадах, 9 червня 1847 р. стало відомо, що жандарми привезли Шевченка. Він відразу ж кинувся до казарми. Проте Тарас Григорович повівся із незнайомим земляком досить прохолодно. Але вже через два дні поет гостюватиме у конотопчан Федора Лазаревського й Сергія Левицького, які служили і мешкали разом. Федорові Лазаревському тоді вдалося виклопотати в генерала Ладиженського, приятеля старшого брата Михайла, короткотривалу відпустку для солдата. Просиділи і проговорили вони всю ніч. І з того часу зв’язок між Шевченком та братами Лазаревськими не уривався до самої смерті поета.


    Тарас Шевченко разом зі своїми друзями Г. Честахівським (художник),
    братами Лазаревськими и П. Якушкіним (письменник-етнограф). 1859 р.

    Лазаревські допомагали Тарасу Григоровичу і словом, і ділом, і грішми. На-приклад, з усіх відомих листів періоду заслання третина кореспонденції адресовано саме їм. Одержавши дозвіл на проживання в Петербурзі, поет оселився спершу у квартирі Михайла Лазаревського. М. Лазаревський вів його фінансово-майнові справи, а після смерті поета його брати Микита та Йосип Шевченки доручають М. Лазаревському одержати речі померлого із квартири в Академії з метою подальшої передачі родині.

    Або історія з перепохованням Кобзаря. Виїхавши із Петербурга до Москви, Олександр Лазаревський, наймолодший із братів, та Григорій Честахівський, які супроводжували домовину, не знали, де буде поховано поета. Якщо влада заборонить поховати у Києві - а Микита та Йосип Шевченки вже купили там місце на цвинтарі, повезуть у Гирявку. Та склалося, що могилу Кобзареві насипали під Каневом, хоч такого ні усного, ні письмового в буквальному розумінні цього слова заповіту не було. Лише у вірші, написаному під час хвороби ще до заслання (грудень 1845 р.), мовиться про «лани широкополі», «і Дніпро, і кручі».

    ЩЕ ОДНА промовиста деталь. Вірш «Садок вишневий коло хати» (цикл «В казематі») - перлина лірики Кобзаря, присвячений Опанасії Олексіївні Лазаревській. Поет називав її матір’ю і намалював при зустрічі портрет. Вона ж віддячувала йому воістину материнським теплом. «Благодарю Вас, добрейший и уважаемый Тарас Григорьевич, - писала вона в одному із листів, - за Ваши подарки, которые я ценю, как внимание человека всеми здесь уважаемого и как произведение нашего родного художника. Не имея удовольствия знать Вас лично, тем не менее я полюбила Вас, как самого близкого, родного, слыша о Вас постоянные похвалы от всех и в особенности от моих детей, за дружбу к которым я сердечно благодарю Вас: примите же и от меня, как слабый знак моего душевного к Вам уважения, наших малороссийских гостинцев, которые передаст Вам мой сын Иван, но не вполне я их Вам высылаю, постараюся в скором времени прислать.

    Прощайте же, любите там в Петербурге моих детей, как они Вас любят, и не забывайте нас, как мы Вас не забыли.

    Душевно уважающая Вас Афанасия Лазаревская».

    Долі братів Лазаревських склалися по-різному. Яків Лазаревський, випускник Дворянського полку (військове училище в Санкт-Петербурзі - авт.). Швидко Яків Матвійович залишив військову службу і перейшов на державну. Через десять років він став управителем Лівадії - літньої царської резиденції. Саме тоді тут на чорноморському узбережжі велося інтенсивне будівництво. Посада була помітною. Цар, як свідчать спогади О. Лазаревського, «сделал визит жене управляющего», а імператриця у 1872 р. хрестила дочку Якова Матвійовича Марію. Пізніше, коли Лазаревський залишив службу, від царської родини було надано допомогу: дві тисячі карбованців - Якову Матвійовичу та шістсот карбованців - його дочці. Віку доживав він у Ялті, а похований у Лівадії (1880 р.).

    Іван Лазаревський вчився у Конотопському повітовому училищі, в Ніжинській гімназії, та у 1855 р. брати забрали його до Санкт-Петербурга. Закінчивши університетський курс, Іван Матвійович працював у державних установах, які відали селянськими справами царства Польського. У молодому віці занедужав на серце. Воно не витримало під час однієї з інспекцій. Похований Іван Лазаревський у Варшаві.

    Також рано пішли із життя інші брати: Михайло у тому ж 1867 р., Василь та Федір померли у 1890-му.

    ОЛЕКСАНДР Матвійович Лазаревський - тема окремої розмови. Історик, археограф, громадський діяч, він залишив по собі велику наукову спадщину. Сьогодні його ім’я носить краєзнавчий музей у Конотопі й вулиця в центрі міста (колишня Карла Маркса - авт.), сьогодні кожен історик, досліджуючи минуле України XVIІ-XVIII ст., послуговується працями уродженця Гирявки, бо в них зібрано колосальний масив документів минулого. Він був одним з ініціаторів створення часопису «Киевская старина».

    У 1869 р. подружжя Лазаревських, Олександр Матвійович та його дружина Катерина Федорівна, купують на околиці Підлипного (село Конотопського повіту, тепер село міського підпорядкування - авт.) десятину землі та зводять «літній будинок», насаджують парк і закладають сад. Наскільки був «літнім» той будинок, сказати важко - на цій начебто «дачі» сім’я мешкала постійно. Олександрові Матвійовичу із Підлипного було близько до роботи в Конотоп. І до залізниці теж - йому доводилося часто їздити то до Києва, то до Чернігова. Тут, у Підлипному, народився син Борис. Він стане російськомовним письменником. Підлипне записане як місце народження Гліба - сина від другого шлюбу Олександра Матвійовича. Сюди, в Підлипне, приїздив Микола Костомаров, історик і товариш Тараса Шевченка. Борис Лазаревський пригадував: «...У Підлипному в саду років із 20 стояла дерев’яна альтанка, де у середині, на стіні написано було олівцем: «Року 1879 р. у липні тут відпочивав Микола Іванович Костомаров».

    Чи залишилося щось від садиби історика Лазаревського в Підлипному? У революційному 1917 р. «літній будинок» у парку над ставком було розграбовано, а книжки з бібліотеки «пана» підлипненці пустили на самокрутки. Правда, згодом начебто й шанували. У 1927 р., як повідомляв журнал «Україна», на зборах громадськості в Конотопі з нагоди 25-ліття від дня смерті вченого виступав селянин Батюк і розповідав, «як Лазаревський допомагав підлипненцям, особливо бідноті й скривдженим, у всіх справах».

    І в сусідній Гирявці було так само. Хтось із місцевих селян у двадцяті роки гранітну плиту з могили ученого (Олександра Лазаревського було поховано у Гирявці - авт.) використав для фундаменту своєї нової хати. Але село було перейменоване на Шевченківку (тепер Шевченкове - авт.). У шістдесяті роки минулого століття тут поставили пам’ятник Кобзареві.

    Гирявка - не єдине місце колишньої Чернігівщини, пов’язане із Кобзарем. Тарас Григорович у нашому краї мав багатьох друзів і знайомих. Але тільки Лазаревські залишили в його нелегкій долі такий світлий слід. Михайло Грушевський якось зауважив: «...Шість братів Лазаревських, приятелі Шевченка, самі по собі варті культурно-історичної монографії...»

    Від редакції

    «Садок вишневий коло хати» - таку назву має дослідницький проект, який проводить наукова бібліотека Уманського національного університету садівництва. Крім читацьких конференцій, конкурсів малюнків від студентів та учнів місцевих шкіл готується збірка старовинних та сучасних рецептів страв з вишень «Уманська вишня», будуть проведені конкурси читців-декламаторів і конкурс власних творів «Вінок Кобзареві».

    Отже, ліричний вірш Тараса Шевченка надихає багатьох сучасників на творчі ініціативи. Значить, ще не одне століття повторюватимемо слова українського поета Василя Симоненка: «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття тебе своїм сучасником звемо».

    Микола ПАЦАК, Фото з інтернету

    Про найкращі у світі прожиті часи

    Мабуть, фаворит імператриці Єлизавети Петро Шувалов і не міг подумати, що з його легкої руки 25 січня стане днем народження вищої школи. А було це далекого 1755 р., коли Петро Іванович схвалив проект Московського університету, який розробив Ломоносов, та підписав його в імператриці.

    У 1835 р. Микола I своїм наказом об’єднав день народження університету та Тетянин день (день пам’яті святої Тетяни, християнської мучениці, яка жила в Римі в час правління імператора Олександра Северуса, ІІ ст. нашої ери). З тих часів і подорожує це свято по країнах та часах. Як воно дійшло до українців, важко дізнатися. Та студенти вважають святкування цього дня своїм святим обов’язком.

    25 січня - Тетянин день, або, як ще його називають, День студента. Тому ідея від авторів сторінки базується на розмові з колишніми студентами-залізничниками про їхнє життя-буття, студентські прикмети та про те, як здобуті знання вдається втілювати на практиці. Як стверджує більшість наших респондентів із життєвим досвідом, студентські роки - найкращі у світі прожиті часи.

    Як відпрацювати впродовж тижня півторамісячну практику

    Олександр КОВАЛЬЧУК - заступник начальника з ремонту локомотивного депо ст. Дарниця:

    - Так, студентські роки - прекрасна пора, коли ти можеш вдосталь насолоджуватись молодістю, і в тебе є лише один обов’язок - вчитися. Для мене це роки навчання у Київському електромеханічному технікумі залізничного транспорту імені Миколи Островського, який я закінчив у 2005 році. Після 11-го класу за порадою батька та дядька, які працювали машиністами на залізниці, вирішив йти цим шляхом і я. Результатом моєї співбесіди з колишнім (нині покійним) директором технікуму Вадимом Яковичем Алтуховим стало його тверде - «Буде вчитись!»

    Складно було протягом перших півтора року. Далі, як кажуть студенти, спочатку ти працюєш на оцінки, а потім вони на тебе.

    Серед усіх прикмет найбільш дієвою вважаю одну - вчитися. Якщо протягом року приділяти увагу навчанню, то тоді ніякі іспити не страшні.

    До речі, за такої нагоди хочу згадати свого класного керівника Олексія Володимировича РОЩУПКІНА, викладача з будови електрорухомого складу та правил технічної експлуатації (ПТЕ) Юрія Валерійовича КЛЄЦОВА. Олексій Володимирович мав своєрідну методику для визначення рівня наших знань. Наприклад, деякі лабораторні ми здавали по 4 рази. Раз на тиждень він збирав на 8-му ранку 2 групи (60 чоловік), із них викликав шестеро, якщо вони знали матеріал, залік отримували всі, якщо ж хтось «проколовся» - перездача. Теж для всіх. Вже на III курсі я став лаборантом у лабораторії з вивчення будови електрорухомого складу, де завдяки Юрію Валерійовичу мав змогу здобувати практичні знання. Будучи лаборантом, зі своїми одногрупниками провів відновлення частини діючих схем, стендів. Це реальна наша допомога лабораторії. І сьогодні не відмовляємо у допомозі рідному технікуму.

    Як допомогли знання? Розповім про такий випадок. Дарниця. Виробнича практика. Кабіна електровоза. Я закріплений за слюсарем VI розряду, поважного віку дідусем, який розповідає мені: «Це - реверсор, це - контактор», - показуючи на деталі. А далі я набираюсь сміливості, перериваю його і продовжую: «А це…. те й те». Він розвернувся і мовчки вийшов. Я побіг за ним. Йдемо до кімнати майстра, в моїй голові скачуть, як ті коні, різні думки. Невже чимось скривдив поважного віку людину? А коли прийшли, він і каже майстру: «Я йому нічого не розповідатиму, він уже все знає!» І так свою півторамісячну практику я відпрацював за тиждень. Тож, підсумовуючи, скажу, від твоїх знань та бажань залежить твій успіх та рух уперед.

    На той час, коли я навчався у технікумі, була дуже сувора дисципліна. Тому, як, мабуть, кожному студенту, мені хотілось її послаблення. А ще побільше фізкультури (я займався легкою атлетикою, грав у футбол) та практичних занять зі слюсарної, токарної та зварної справ. Сьогодні хочеться, щоб матеріальна база в лабораторіях технікуму поповнювалась та оновлювалась сучасним обладнанням, літературою. Адже на сьогодні в Україні будується новий сучасний тяговий рухомий склад, з’являються заокеанські електропоїзди. Мабуть, сьогоднішнім студентам було б цікаво побачити, як відбувається управління та обслуговування у кабіні експреса «Хюндаю», або «Шкоди», наприклад.

    Про «талісман», який допомагав… вчитися

    Ігор БУРМАКІН - інженер-технолог інформаційно-обчислювального центру Південно-Західної залізниці:

    - Свої найкращі студентські роки я провів у Державному економіко-технологічному університеті транспорту (ДЕТУТ), який закінчив у 2013 р. Згадую ці роки з радісним трепетом. Хоч пройшло ще не так багато часу, та чомусь пригадується не саме навчання на факультеті «Управління залізничним транспортом» за спеціалізацією «Організація пасажирських перевезень на залізничному транспорті та в метрополітені», а веселі часи чудового студентського життя.

    Звичайно ж, в житті студента все пов’язано - і навчання, і свята, бо одне без іншого існувати не можуть. Другий курс починав на посаді голови факультету. Згодом мене було обрано головою культмасового сектору. Щороку займався організацією концертів та виступів команд Клубу веселих та кмітливих (КВК) і взагалі всіх розважально-просвітницьких заходів. Регулярно, нам, студентам, на знак подяки, організовували поїздки в Карпати, де ми каталися на лижах, також екскурсії в Крим, Одесу, Вілкове, до Музею війни у Києві. Одного разу нам пощастило побувати на фестивалі КВК в Одесі. Взагалі, навчання для мене проходило як у всіх студентів, «від сесії до сесії жили ми часом весело».

    Я задоволений, що навчався саме в ДЕТУТі. Адже спочатку в мене не було чіткого визначення, де саме я хочу вчитися. Тому вирішив поїхати і поспілкуватися на місця. Почав з Київського політеху (на комп’ютерні технології), далі - Інститут зв’язку (на зв’язківця) - не надихнуло. А от до ДЕТУТу - як мовиться, ноги самі понесли. Задоволений і ані трохи не шкодую про свій вибір.

    Щороку ми з нетерпінням чекали на своє професійне свято - День студента. Адже саме цього дня всі студенти занурюються у чудову, веселу, святкову атмосферу. Причиною тому був Кубок Ректора по КВК (чемпіонат між факультетами), де останні три роки я брав активну участь. Одного разу було таке... Навчаючись на третьому курсі, на День студента ми запропонували нашим викладачам помінятися із нами місцями. Кілька з них погодилися і не пошкодували. Ми, студенти, самостійно провели пари. Всім це дуже сподобалося та запам’яталося, на згадку залишились незабутні фотографії.

    Поцікавились ми й власним іміджем колишнього студента.

    - Неголеність - мій «талісман», - говорить, усміхаючись, І. Бурмакін, - ще й в навчанні як прикмета допомагала. Адже «борода» - символ мудрості. До іспитів я ніколи дуже не готувався, тому, як ще з дитинства звик: в предметі необхідно схопити основу, а потім розбиратися по ходу, а не заучувати все підряд. У ДЕТУТі знаючі викладачі. Вони вміють таким чином донести матеріал, що мені особисто цілком вистачало отриманих знань на заняттях, щоб згодом успішно скласти іспит.

    На сьогодні мої службові обов’язки складаються з безпосередньої «живої» допомоги у роботі станцій. Якщо у них виникають проблеми в повідомленнях при відправці документів, або будь-які інші помилки, організатори руху телефонують, і я усуваю усілякі «сюрпризи». В цьому мені допомагають знання, отримані при вивченні складу повідомлення - які, куди і як в них розібратися. І розбиралися. Три предмети в університеті були пов’язані саме з моєю безпосередньою роботою. Хоча багато чому прийшлося доучуватися. Не можу не згадати і свого улюбленого викладача іноземної мови Світлану ІсаЄнко. До речі, моїм улюбленим предметом була саме англійська мова, і заслуга в цьому саме Світлани Анатоліївни - з нею завжди цікаво було поспілкуватися на будь-які теми. Дуже радий за її професійні успіхи, вона вже заступник декана.

    Сьогоднішнім студентам хочеться побажати, щоб вони використовували п’ять років студентського життя по-максимуму, тому як далі все буде не таким цікавим і яскравим, як у цей період життя. Треба вміти поєднувати навчання та відпочинок, тільки знати самобутню межу і цю грань не втрачати. У мене це добре виходило.

    «Не боятися звільнятися від скорлупи скам’янілих стереотипів»

    Марія ЗАХАРЧЕНКО - оператор при черговому по станції Київ-Пасажирський:

    - З серпня минулого року, після закінчення Державного економіко-технологічного університету транспорту за договором з Південно-Західною залізницею, я працюю на станції Київ-Пасажирський. Ще на IV курсі зі мною було укладено договір про наміри, я отримувала стипендію. І сьогодні маю, як я вважаю, прекрасну можливість працювати на посаді помічника чергового у межах головних столичних воріт нашої магістралі. Тому досить скептично відношусь до думки від деяких студентів, що сьогодні влаштуватись на роботу нереально.

    Так, це не легко, адже для цього треба старатися з перших днів навчання бути активним і цілеспрямованим. Саме на це орієнтовувало нас і керівництво Укрзалізниці під час нещодавнього форуму молодих спеціалістів у Харкові, учасницею якого я була. Для мене особисто, звичайно, невеликі за сьогоднішніми мірками зарплати для молодих людей це не завжди плюс, але стабільність їх виплати та перспектива кар’єрного зростання є вагомим підґрунтям.

    Студентське життя через ще зовсім свіжі спогади завжди додає гарного настрою. Це дійсно неповторний час, наповнений романтикою та безтурботністю. Спільні походи до кафе, веселі розіграші, нічні вивчення змісту підручників перед іспитами, креслення аж до зірочок в очах… Хоча нашу групу не можна було назвати досить дружньою, однак саме в ДЕТУТі я знайшла справжніх друзів. І разом ми долали будь-які труднощі в навчанні, та ще й встигали брати активну участь у житті університету: у різноманітних конкурсах, вечорах, концертах, організовували поїздки від студпарламенту.

    За таких умов, справді, і вчитися легко.

    Сьогодні своїй альма-матер хочу побажати, щоб у ній збудували гарну актову залу, яка збирала б глядачів-студентів не менше ніж, наприклад, у Національному авіаційному університеті або університеті ім. Драгоманова чи КПІ. А студентам бажаю жити на повну, не боятися відступати від банальних правил! Я не закликаю до анархії, я пропоную не боятися бути ініціативним, не боятися звільнятися від скорлупи скам’янілих стереотипів.

    Ні пуха, ні пера!

    Підготували Валентина КОЛЯДА та Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Щиросердні зізнання у повазі на адресу Уляни Столпакової

    Роль представниць прекрасної статі у стабільній роботі кожного залізничного підрозділу важко переоцінити. Турботливі жіночі руки обслуговують найскладніші технічні засоби. Від самої технологічної назви «експлуатація залізниць» віє інженерною таємницею. Приємно, що тією самобутньою таїною володіє, крім сильної, ще й дивовижна жіноча стать.

    На початку моєї журналістської кар’єри голова йшла обертом від власного намагання самотужки розібратися, як працює той чи інший прилад, за якою методикою відбувається перевізний процес або як організовано маневрові роботи на окремій станції. Але так було не завжди. Перші «університети» про те, як налагоджено чітку роботу станцій на столичній магістралі, ваш кореспондент проходив зокрема у бесідах та під час інтерв’ю із почесною залізничницею, начальником технічного відділу галузевої служби перевезень Уляною СТОЛПАКОВОЮ. Тоді, на початку 2000-х рр., як і сьогодні, мимоволі спадає на думку: як цій тендітній жінці вдається тримати у пам’яті безліч, здавалося б, на перший погляд, особливих дрібниць, на які непосвячені у транспортний процес навіть не звернуть увагу. Проте для Уляни Петрівни дрібниць не може бути. Для неї особливим є все, що стосується чіткої експлуатаційної роботи у межах столичної магістралі.

    ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, НАПОЛЕГЛИВІСТЬ ТА ФАХ

    Її з дитинства захоплювала залізниця. Тож після десятирічки вирішила отримати вищу освіту у Дніпропетровському інституті інженерів залізничного транспорту (ДІІТ). Далі - все як у всіх. Лекції, семінари, заліки, іспити, курсові роботи. І ось уже й дипломну роботу успішно закінчено. Цей документ, як ведеться, для молодого спеціаліста - всьому голова. Дійсно, зустрічають за дипломом, а от думка про фахівця складається трохи згодом.

    …У 1976-му на станції Житомир з’явилася вакансія прийомоздавальника вантажу та багажу. Вчорашній випускниці Уляні Столпаковій пропозиція від тогочасного начальника підрозділу прийшлася до вподоби. Дипломований інженер шляхів сполучення з експлуатації залізниць із секретами складної станційної справи має ознайомлюватись із виробничих азів, вирішила Уляна. Так відбулося і згодом, коли через два роки її запросили спробувати застосувати теоретичні знання та практичні навички у відділі статистики та звітності на величезній станції Коростень. Тепер вона - інженер-автоматизатор. Отже, від невсипного ока молодого спеціаліста не мав зникати жоден технологічний процес, що відбувався на станції. Наступна посада - інженер з техніки безпеки. Випадковій людині таку справу не доручать. Аналіз безпеки експлуатації виробничого устаткування, проведення технологічних і трудових процесів - це робота щоденна і доволі відповідальна. Персональні бесіди з кожним трудівником, який влаштовується на роботу, роз’яснення особливостей виробництва й правил особистої безпеки. Хто працював на виробництві, той знає: без проходження стажування й придбання виробничих навичок у сфері безпечного виконання робіт на станційній гірці, під’їзних коліях, станційній горловині не чекай на дозвіл працювати хоча б і станційним робітником. А кому про це варто опікуватись у першу чергу? Правильно. Інженерові з техніки безпеки. Помічники інженерові з охорони праці потрібні грамотні. На кожній галузевій дільниці.. Який потрібен спецодяг, спецвзуття, яким вимогам повинен відповідати інструмент, хто має право на пільги й надбавку за роботу в шкідливих і небезпечних умовах? Тоді вже Уляна Петрівна, як шанобливо називали молоду дівчину залізничники, наполягла на тому, щоб усі її колеги-станційники пройшли навчання: вивчили нормативно-правову документацію, довідалися, як унеможливлювати випадки травматизму, як проводити атестацію робочих місць, які до них пред’являються вимоги…

    Відповідальність, наполегливість та фах - те, що відрізняє Уляну Столпакову впродовж її життя, віддане Південно-Західній магістралі. Згодом, працюючи старшим інженером станції, провідним інженером-технологом, наша сьогоднішня героїня переконалася, що у межах станційного господарства не має бути випадкових працівників: якщо такі люди намагаються «зачепитися», то все одно надовго не затримуються. Станція таких випробовує протягом короткого проміжку часу.

    НАДІЙНИЙ ФОРПОСТ ДЛЯ МИЛОВИДОЇ ЖІНКИ

    Двадцять два роки, що їх віддала Уляна Петрівна ст. Коростень, яку вважає рідною і до сьогодні, то величезний трамплін для подальшої роботи в управлінні столичної магістралі. І справа тут, зрозуміло, не у відстані між містом на берегах Ужа та столицею. Тут доречно застосувати відоме прислів’я: «Хто про працю дбає, той добру славу має». Не з чужих слів знаю, що саме 2000-й рік ознаменувався на Південно-Західній як рік суттєвих звершень саме у господарстві перевезень. «Революцією у транспортному менеджменті» назвали історики залізничної галузі період на зламі віків. Тоді на порядку денному всієї галузі постала державна програма «Високошвидкісний залізничний транспорт України 1995 - 2035 рр.». Для її втілення була необхідна нова формація керівників. Зокрема і в галузевій службі перевезень нашої магістралі.

    Листопад 2000-го. Уляна Столпакова очолила технічний відділ цієї служби. Протягом наступних 14 років кабінет на третьому поверсі управління залізниці став її надійним форпостом. Ясна річ, налагодження надійної експлуатаційної роботи на всій столичній магістралі не передбачає творчості у суцільній кабінетній тиші. Розробка пропозицій з метою прийняття та впровадження інвестиційних програм і капіталовкладень у залізничну інфраструктуру кожний раз вимагає економічних розрахунків. Зрозуміло, спільно із колегами із багатьох служб та підрозділів залізниці.

    Точні оперативні дані. Без них не обходиться ні розробка заходів з прискорення обігу вантажного вагона, ні ефективне використання локомотивів. І про збільшення пропускної спроможності залізничних дільниць і станцій також можна забути, якщо не скористатися методиками, якими володіють інженери технічного відділу галузевої служби перевезень під орудою У. Столпакової.

    Линуть роки. Все більше інженерів, які проходили справжні виробничі університети від Уляни Петрівни, стають професіоналами, за що дякують наставниці.

    - Комусь така відданість дорученій справі може здатися свого роду даниною минулому, - ділиться зі мною думкою колега У. Столпакової Альона ВОЛІКОВА. - Адже сьогодні, в основному, люди виявляють мобільність, спрямованість на пошук, на реалізацію у кар’єрі. Я переконана, що теперішня цілеспрямованість у молоді бере початок від таких людей, як Уляна Петрівна. Винятково працелюбної людини, ініціативного керівника. І завжди миловидої доброї жінки.

    НЕХАЙ ДУША НЕ ОСИПАЄ ЦВІТ!

    За роки відданої праці керівництво Південно-Західної магістралі, Укрзалізниці, Міністерство транспорту України неодноразово відзначали Уляну Петрівну.

    - Без ініціативи, без активної життєвої позиції, колективних дій, до яких вона постійно закликає заради вирішення внутрішніх проблем, без взаємної допомоги й довіри, яку підтримує в колективі нашої служби Уляна Петрівна, - вважає начальник галузевої служби перевезень Віталій ТАРГОНСЬКИЙ,- неможливо змінити на краще технологічні процеси, що впроваджуються сьогодні на багатьох станціях столичної магістралі.

    Коли цей матеріал готувався до друку, до мого кабінету завітали співробітники галузевої служби перевезень. «Хочемо присвятити Уляні Петрівні поетичні рядки», - щиросердно зізнались її колеги.

    «Хай дні ідуть з повагою й любов’ю

    Серед людської шани та хвали!

    І проживіть у доброму здоров’ї

    Хоча би до столітньої пори!

    Хай сили та наснаги прибуває,

    Нехай душа не осипає цвіт!

    У серці радість не вгаває,

    І хай Вам Бог допомагає!»

    Іван СОТНИКОВ, Фото надане галузевою службою перевезень Південно-Західної залізниці

    Про мешканців із Черповодів, які у Києві святкували Водохреща

    «Величаємо Тебе, Життядавчий Христе, що ради нас нині тілом охрестився від Іоана у водах Йорданських» - слова священика, півчих та прихожан звучать, як одне ціле у стародавній церкві Архістратига Михаїла, заповненій людом вщерть. А прочани все прибувають і прибувають. Двері під час літургії раз по раз відкриваються, значно охолоджуючи дерев’яний храм, що розташований у Національному музеї народної архітектури та побуту України. Але у приміщення зима заходить не- надовго. Тепло від доброї сотні свічок, що освітлюють кожний куточок церкви, попри все підтримують атмосферу на певному температурному рівні. За мінус 12°С, які чатують на прочан за порогом, все одно - біля старовинного красивого іконостаса, що ледь прикриває товсті стіни із дубових колод, мимоволі забуваєш про морози. Отець Андрій править, не кваплячись. Кожне слово з Євангелія має зачепити змістом, заспокоїти душі тих, хто прийшов цього дня помолитися до храму.


    Хрещення святою водою отцем Андрієм біля церкви Архістратига Михаїла.



    Знайомтесь - «Калина» з Черповодів.


    Віртуоз Анатолій ІЛЬНИЦЬКИЙ.

    БОЖЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ

    Свято Водохрещення Господнього встановлене церквою в ІІ столітті на згадку про хрещення 30-літнього Христа Іоанном Предтечею у водах ріки Йордан. Як свідчать церковні джерела, спочатку Хрещення водою відзначалось одночасно з Різдвом Христовим, а з ІV століття це вже самостійне свято. Вважається, що освячена в цей день вода набуває цілющих властивостей.

    Згодом, коли після урочистої служби у храмі розпочнеться освячення води на подвір’ї церкви, отець Андрій нагадає для доброї сотні прочан про те, що за церковними першоджерелами при Водохрещенні віруючим явилися всі три іпостасі Пресвятої Трійці. А саме: з небес на Ісуса зійшов у вигляді голуба Бог-Дух Святий, а голос Бога-Батька назвав Христа Сином своїм возлюбленим. Потім отець Андрій поздоровив кожного, хто чекав на освячення води, із святом Богоявлення.

    У цей день відбувається за особливою церковною традицією велике освячення води, тому в народі це свято називають Водохреща, Йордань. Причому зазвичай Водохрещення відбувається в храмах і на ріках, біля джерел, криниць (так зване Ходіння на Йордань). Вода, освячена у день свята і напередодні, називається водохресною або великою агіасмою (святинею - грец.) і має велику силу. За віруваннями, допомагає зберегти здоров’я, а тим, хто хворіє - побороти багато недуг. А ще захищає від нечистої сили. Богоявленська вода взагалі вважається цілющою. Нею окроплюють усі житлові будинки і свійську худобу, бо ця вода оберігає від злих сил. Її зберігають протягом року, аж до нового свята Водохреща. Кажуть, богоявленська вода з водоймищ особливо корисна для збереження здоров’я й краси - недаремно ще зі старих часів всі бажаючі занурюються в ополонку, а дівчата поспішають умитися водою з ріки, щоб обличчя було рум’яним.

    Біля церкви Архістратига Михаїла воду набирають з артезіанської свердловини. Звучить молитва. Згодом отець Андрій освячує воду, занурюючи срібний хрест у велику металеву чашу. Ще мить і під небеса злітає пара голубів. В Євангелії голуб символізує Святого Духа: під час хрещення в річці Йордані на Ісуса Христа зійшов Дух Божий у вигляді голуба. Не випадково в деяких зображеннях голуб свідчить про Божу присутність і Боже благословення.

    Воду освячено. Отець Андрій, звертаючись до прочан, закликає до злагоди між людьми. Нехай Бог пошле Україні мир!

    ЧАС ДЛЯ ВЕСЕЛОЩІВ

    Йдемо до найближчого подвір’я. Настає час для веселощів. Поруч із церквою Архістратига Михаїла на невеличкому майданчику між хатою і рубленим з дерева хлівом для домашньої скотини - сажем - збираються глядачі. Вистава просто неба обіцяє бути цікавою. Тут старший науковий співробітник Музею під відкритим небом Людмила КОСТЕНКО в якості турботливої хазяйки господи освячувала святою водою хату.

    У цей же час поруч із нами відбувався давній ритуал напування коня. Даник - таке прізвисько має красивий жеребчик чорної масті із місцевої стайні. Саме йому на святі призначено позувати люду, котрий завітав до Пирогова. Поки від церкви до селянського двору конюх Василь приносить свячену воду, баский кінь встигає обскубти навколо голковидні, де-не-де прим’яті від перших морозів, коротенькі пирій та спориш. Але згодом все ж відривається від торішньої трави, йде у точно обраному напрямку, щоб поволі попити із повного відра прозору аква-віту. Що ж, тепер грайливому конику можна й до теплої стайні вирушати: Даник свою презентаційну місію виконав як належить.

    «Гей, пане господарю,

    Щасти, Боже, з Йорданом,

    І з водицею, і з царицею,

    З усім домом, з усім добром,

    І з синами-соколами,

    І з дочками-квіточками...»

    Можна і далі щедрувати.

    «Пане господарю, чи спите,

    Чи чуєте, чи дома ночуєте?

    Чи скажете щедрувати,

    Свій дім звеселяти,

    Дітей збудити

    й веселими бути?»

    Перед ганком, що веде до чималенької хати, влаштовуються хор та веселі музики. Фольклорний ансамбль «Калина» завітав на околиці Києва аж із с. Черповоди (Уманський р-н, Черкащина). Тринадцять його учасників знають і колядки, і щедрівки, і веселі співанки про рідне село та односельців. Треба затанцювати кадриль? Будь ласка. Завідувач будинку культури Анатолій ІЛЬНИЦЬКИЙ та керівник фольклорного ансамблю Марія РЯБОКОБИЛЮК миттєво налаштовують дружній гурт, в якому і завзята юнь, і жартівливі жінки та життєрадісні чоловіки, на потрібну мелодію. Поволі придивляємося до їхніх музичних інструментів. Чому ж тут дивуватися? Баян, гармошка, бубон або рубель для прасування білизни - то вже не дивовижа для столичної публіки. Від цього ми поки що у невеличкому захваті, аби гості столиці на них майстерно грали-вигравали. Вельми цікаво слухати музику, створену на ложках, пляшках із-під оковитої, відрах, косах та іншому селянському побутовому реманенті. Ось коли виходить досить оригінально. Лишень взявся за алюмінієві ложки А. Ільницький та приторкнувся до прозорого скла, з якого зроблені півлітрові посудини, як задзвеніла, заколотала навколо хати музична фантасмагорія. І понеслася луна величезною територією Музею. Аж тут розпочалася в ансамблі й партія бугая (басовий інструмент - авт.). Виконавиця, поважного віку жінка, зволоженими у водиці руками сіпала раз у раз за кінське волосся, що стирчить з барабану. І залежно від того, де зупинялася її рука, змінювалась висота звучання (звук дуже низький, як ревіння бугая - авт.).

    Проте не зводимо очей з А. Ільницького. Ось тут і пригадався мультфільм «Жив-був пес». Пам’ятаєте весільні мелодії? Уявіть, саме такі і трішки веселіші українські мотиви звучали під час святкування Водохреща у Музеї під відкритим небом. Єдине але. Віртуоз гри на ложках і пляшках, в яких знаходиться дозована дистильована вода (не замерзає при мінусовій температурі), Анатолій Ільницький виявив значно кращий талант, ніж музикант зі згаданого мультфільму. Чи викликали на біс? Безумовно.

    За старих часів після Водохрещення починався новий весільний сезон, що тривав до Великого посту. Це був час для веселощів і дозвілля. «Так і буде!» - запевнили нас жартівливі музиканти та танцюристи із Черповодів. Дружньо помолившись, «Калина» відправились у зворотний шлях. Нехай їм щастить!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    І серед учнів є силачі

    Армрестлінг. Цей вид спорту із дещо загадковою назвою, відносно молодий, хоч має доволі довге коріння. Протягом багатьох поколінь юнаки, та й молоді чоловіки, з’ясовували між собою - хто сильніший, боровшись «на кулачках». І, схоже, таке бажання не зникає й у нинішнього покоління. Тому все більше прихильників завойовує армрест-лінг серед молоді, в тому числі й студентської. Враховуючи це, днями відбувся відкритий чемпіонат Вінниччини з армрестлінгу серед студентів. Його провели на базі Вінницького транспортного коледжу (ВТК), який очолює Михайло ФАЛІШТИНСЬКИЙ.

    Слово «відкритий» у назві заходу вжито не випадково, адже окрім студентів навчальних закладів Вінниччини (від ПТУ до університетів) взяли участь й представники з п’яти інших областей. Тож змагання вийшло велелюдним за участю 120 спортсменів, яких розподілили за чотирма ваговими категоріями. В кожній із них боротьба проводилась за олімпійською системою, чи простіше - «на виліт». Слабший виходив із боротьби, а переможець продовжував мірятись силою аж до виходу до фіналу, а там - і за перемогу. Змагання проходили за двома спеціальними столами, боротьбу за якими судили по два арбітри, а в ролі головного суді виступав президент Вінницької міської федерації армрестлінгу Дмитро КОЛЕНКО. Його й прошу прокоментувати те, що відбувалось цього дня у спортивній залі коледжу.

    - Ці змагання є складовою всеукраїнського чемпіонату з армрестлінгу серед студентів, - пояснив Дмитро Валентинович. - До цього відбувалися подібні заходи у навчальних закладах, після яких сформовано команди із найсильніших спортсменів, вони є присутніми у цій залі. А із переможців та призерів, яких визначимо, сформуємо команду, яка на чемпіонаті України весною наступного року буде захищати честь Вінниччини.

    Чи випадково місцем змагань став Вінницький транспортний коледж? - запитую Михайла Фаліштинського.

    - У нас відбуваються міські, та й обласні змагання з багатьох видів спорту. Зокрема з волейболу, баскетболу та інших, для цього є відповідна спортивна база. А тепер ми із задоволенням прийняли пропозицію від обласної федерації армрест-лінгу провести у нас змагання й з цього виду спорту. Адже він доволі популярний і серед наших студентів. Майбутні залізничники повинні бути не лише добре професійно підготовленими, а й розвинуті фізично. Для цього культивуємо й силові види спорту. А щоб вони займались й армрестлінгом, придбано спеціальний стіл, який встановлено в атлетичній кімнаті гуртожитку. Тож за ним наші студенти готувались й до нинішніх змагань, що проходили доволі напружено та й тривалий час. Адже ніхто не хотів поступатись. Та все ж вони добігли кінця, після чого визначено переможців у кожній із вагових категорій, а також ті, хто зайняв з другого по п’яте місця. Такий, дещо розширений, діапазон серед призерів зроблено, як пояснив президент Вінницької обласної федерації армрестлінгу Микола ТОРОХТІЙ, для того, щоб можна було сформувати команду із найкращих спортсменів для їхньої участі у чемпіонаті України. Крім того кожен із п’яти кращих спортсменів у власній ваговій категорії отримав ще й грошову винагороду від ста до трьохсот гривень. А переможцями стали: у ваговій категорії до 65 кг - Олег РОЗБІЦЬКИЙ, студент Вінницького національного медичного університету ім. М. Пирогова, у ваговій категорії до 75-ти кілограмів - Вадим ОРЛИК із Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, у ваговій категорії до 85 кг - Роман ЖОНОВАТЮК, який навчається в Уманському державному педагогічному університеті, а серед найважчих, за 85 кг, атлетів перемогу здобув Дмитро ПАСТУХ - студент Бершадського медичного коледжу.

    Переможцям та тим, хто посів другі та треті місця, президенти обласної та міської федерацій армрестлінгу Микола Торохтій та Дмитро Коленко вручили медалі відповідного ґатунку, а також дипломи.

    Серед команд найбільше балів, а вони нараховувались кожному спортсмену, набрала спортивна дружина із Вінницького транспортного коледжу. Друге місце посіли спортсмени Львівського державного училища безпеки життєдіяльності, а третьою була команда Технічно-промислового коледжу Вінницького національного аграрного університету.

    Є надія, що студенти-силачі Вінниччини, серед яких чимало майбутніх залізничників, успішно виступлять на майбутньому чемпіонаті України з армрестлінгу.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Серйозні перемоги Дмитра ШУТОВА

    Свій перший титул - чемпіона Вінницької області з кіокушинкай (одного з видів східних бойових єдиноборств) у своїй віковій категорії - Дмитрик ШУТОВ виборов навесні 2011-го, коли йому було лише вісім років. Тоді він переміг у розділі «куміте» - у поєдинках з японських бойових мистецтв (будо).


    Юний чемпіон Дмитрик ШУТОВ.

    А вже за два роки колекція його спортивних трофеїв поповнилася ще двома нагородами переможця відкритої першості Вінниці, а згодом і відкритої першості Вінницької області. До цих здобутків слід додати й перемогу на відкритому турнірі на Кубок області з кіокушинкай. Тож у свої десять літ юний спортсмен має вже три чемпіонських титули, здобутих на досить представницьких змаганнях. І вірить у те, що попереду його чекає цікаве спортивне майбутнє.

    Наш юний чемпіон - вихованець секції кіокушинкай, що діє при спорткомплексі «Локомотив» у Козятині. Її організував і веде великий шанувальник цього виду спорту заступник голови теркому профспілок Козятинської дирекції залізничних перевезень Дмитро ЖИВЧИК. Вже понад два десятки років його вихованці, а це в основному діти залізничників Козятинського залізничного вузла, успішно виступають на змаганнях зі східних єдиноборств як у нашій країні, так і за кордоном. Є серед них і чемпіони та призери першостей України, Європи, престижних міжнародних турнірів.

    - Я прийшов у секцію до Дмитра Дмитровича п’ять років тому, - розповідає Дмитрик. - Чому обрав саме кіокушинкай? Перед тим я разом зі своїми татом та дідусем був на змаганнях, що відбувалися у спорткомплексі «Локомотив». Мені сподобалося те, як там вправно виступали мої однолітки та хлопчики. За віком були трохи старшими за мене. Тому й попросив тата записати мене до секції. Тато та дідусь вже тоді підтримали мій вибір, а от мама й досі не в захваті від цього. Все хвилюється за мене. Їй дуже шкода мене. Адже іноді дістається і на тренуваннях, і на змаганнях. Але ж це спорт. Через ці мамині хвилювання я навіть прошу її не приходити на змагання, де я виступаю, бо, мабуть, саме через це я і сам хвилююся, і виступаю не так, як можу. Як дозволяє спортивний гарт і досвід.

    - Сталося так, що наш син розпочинав активно займатися спортом і майже одночасно пішов до школи, - говорить батько Дмитрика Петро Миколайович, інженер технічного відділу локомотивного депо Козятин. - І можу сказати, що одне одному не заважає. Навчається син добре. А заняття спортом дають йому добру фізичну підготовку. Тренування проходять тричі на тиждень по дві години. А коли готуємося вже безпосередньо до змагань, то навантаження, звісно, зростають. Однак син ніколи не скаржиться, завжди виконує тренерські завдання. А це і воля, і характер, і самодисципліна. Це мені імпонує: характер Дмитра загартовується. А у буденному житті він такий самий, як і всі хлопчаки з нашого та сусідніх будинків. Любить і за комп’ютером посидіти, і м’яча поганяти.

    Своїм кумиром у світі спорту Дмитрик вважає відомого японського майстра східних бойових мистецтв Кенджі Мінорі, який очолює всесвітню організацію карате. Зібрав вже чимало відеофільмів, як про нього, його поєдинки, так і про протиборства за участю кращих світових майстрів. Вважає, що перегляд таких відеоматеріалів - то добра школа для нього як спортсмена. Адже поставив перед собою високі спортивні цілі.

    - Я вже маю у своєму виді спорту п’ять поясів майстерності, - ділиться планами юний спортсмен. - Від помаранчевого до жовтого із зеленою нашивкою. На черзі - зелений. Здобути його - це моя мета на найближчий рік.

    Якось один із його ровесників пожартував: «У Дмитра ШУТОВА - серйозні перемоги». Як виявляється, жарт став правдою.

    В його кімнаті є куточок, де на стіні та на поличках розташовано всі призи та нагороди, які він виборов на змаганнях. Серед них - чотири медалі переможця турнірів, два кубки, сім грамот та декілька інших призів та нагород. Здається, для десятирічного хлопчика цілком пристойний комплект спортивних здобутків. Особливо успішним можна вважати для нього минулий рік, коли вдалося вибороти два чемпіонських титули на обласних змаганнях та здобути п’яте місце на чемпіонаті України, що завершився в Одесі. Однак він планує доповнити цю колекцію нагород вже на найближчому турнірі.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Камса і сало - їсиш, а все мало

    Багатий ми народ. У нас все є: і земля щедра, і води тихі та блакитні, і трави зелені… А сонечко яке лагідне! Особливо, коли низенько та вечір близенько - так і тягне на всяку лірику… «І що з того?» - озивається внутрішній голос. Він у мене завжди так - завжди проти. «А ладу ніякого немає, - продовжує аспид, - як були голі, так і залишилися. Лірика, поезія!… «Так ніхто не кохав, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання…» А результат? Сорок п'ять мільйонів уже…»

    Чесне слово, набрид - бурчить та й бурчить. Але ж не вимкнеш. Я вже й цифрами усякими офіційними пробував. Дивись, кажу, тут росте, тут піднімається, там вище рівня попереднього року...

    - Ти до дзеркала давно підходив? У тебе вже давно ні росте, ні піднімається.

    Це він на животик натякає. Був, зізнаюся чесно, був. Але ж спав, тобто зник. Наче ні в чому собі й не відмовляв. Захотів камси - купив. Хоч кілограм, хоч і кожен тиждень. Картопелька, капусточка і там усяка морквочка - свої, з городу. Родять, слава Богу, добре. Та і сам я не сподівався на покращення - а тепер старі штани налазять, шнурки зав’язую швидко…

    Тільки на слові «камса» внутрішній голос замовк і засопів. Ага, клятий, здаєшся! Та й розвиваю наступ. Камсу, пояснюю, треба брати із чорною спинкою. Якщо солонувата - вимочити. Рибка хоч і дрібненька, та в ній є жири і вітаміни. Камса - універсальний національний продукт. Як сало.

    - Тю, - знову озивається внутрішній голос, - прирівняв камсу до сала. У салі - сила. А в ній що?

    - А ще можна зробити «камсу під шубою». Теж смачно.

    - Краще вже з оселедцем.

    Ось тут мій терпець увірвався. Щоб ти знав, кажу, камсу їли древні греки і древні римляни. Імпортну, виловлену в Чорному морі. І настільки вона їм припала до смаку, що Катон, якого називають ще Цензором, давньоримський полководець та політичний діяч, дорікав патриціям за високі трати на маленьку солону рибку від берегів Понту Евксинського (Чорне море, греч. - Негостинне). Зауваж, патриціїв, а не плебеїв. У IV столітті до нашої ери давньо-грецький поет Архестрат, автор досить цікавих робіт із «кулінарної географії», присвятив камсі цілу книжку. Де що ловиться, як смажиться… Одне слово, гурман.

    - Так то ж древні… Наші про камсу не писали. Наші писали про сало.

    Кому що. Та «Енеїду» Котляревського все ж тягну з полиці. Як стверджують мудрі літературознавці, то є енциклопедія старосвітського життя. «Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали. І брагу кухликом тягли», - читаю вже на початку. Програю, зрозуміло. «Зевес тогді кружав сивуху І оселедцем заїдав». Це вже ближче - оселедець камсі родич. Але не те.

    На жаль, не писав Котляревський про камсу. Як і Григорій Квітка-Основ’яненко. Їхні наступники про застілля згадували ще менше. Пріоритетом були душа, високі помисли, любов… У Лесі Українки, пригадайте, антиподом Мавці стала метка й хазяйновита господиня Килина, у нашої сучасниці Ліни Костенко - Марусі - заможна Галя Вишняківна. Тільки яка ж то любов без смачного обіду чи вечері!

    - Та щоб сала четвертинка на столі лежала, свіжий хліб і часничок. Можна ще й чарочку…

    - Чи ти думаєш, що тоді їсти було нічого? «Ой коли ж ми наїмося хліба чорного з камсою», - заспівали вже за радянського часу. Українська кухня ніколи не вважалася бідною. Ось слухай: «Тут їли рознії потрави (страви), І все з полив’яних мисок, І самі гарнії приправи з нових кленових тарілок: Свинячу голову до хріну І локшину на переміну, Потім з підливою індик; На закуску куліш і кашу, Лемішку, зубці, путрю, квашу І з маком медовий шулик» («Енеїда» Котляревського) Що таке локшина, думаю, здогадався. Лапша, лапша… А лемішка, зубці, путря, кваша, шулик медовий?

    Мовчить внутрішній голос. Тоді роз’яснюю йому, що лемішку варили із підсмаженого борошна, яке засипали в окріп та запікали в печі. Їли лемішку в скоромні дні з молоком, а в піст - мастили олією. Часто лемішка заступала хліб, про що свідчить прислів’я: «Галушки та лемішка, а хлібу - перемішка». У гуцульських, подільських та буковинських селах подібним способом варили кукурудзяну мамалигу.

    Квашу готували із житнього чи гречаного борошна, до якого додавали солод та запарювали окропом. Кваша прокисала в теплому місці, після чого її варили. На початку XX ст. вона поступово виходить з ужитку.

    Зубці - страва із пророщеного ячменю, який висушували, підсмажували та варили, як кашу. 3убці мали солодкуватий смак і вважалися ласощами.

    На путрю йшла неподрібнена ячмінна крупа. Її варили, висипали у дерев’яні ночви, обсипали житньою солодовою мукою, перемішували, укладали у дерев’яну діжку, заливали водою навпіл із сирівцем і ставили у тепле місце. Після вкисання переставляли на холод. Споживали путрю в основному у Великий піст.

    А шулики - це спеціально випечені борошняні коржики, які ламали на дрібні шматочки, скидали в макітру, перемішували з медовою ситою і розтертим маком.

    І це я не згадую про борщі. Ніде в Європі немає такої смачної страви…

    - Та був я там, - встріває внутрішній. - У них і сало не таке - тоненьке, без шкірки. Та й назву вони спотворюють - «sadlo» кажуть. А наше ж - товщиною у чверть, та з прорістю, та щоб шкірочка підсмажена, і щоб тільки соломкою…

    Годі вже, кажу, тобі про сало. Набридло слухати. Його їдять скрізь і не менше. Візьми англійців. На сніданок у них - яєчня з беконом. Що таке бекон? Отож бо. Та Колумб без сала не доплив би до Америки.

    Та щоб ти знав, столицею сала називають італійське містечко Колонната. Це там, де добувають знаменитий каррський мармур. Тільки не камінь приніс славу містечку, а lardo di Colonnata - сало із Колоннати. Виробництво його, як стверджують туристи, через постійні «наїзди» місцевої санітарної інспекції майже підпільне, і, зрозуміло, попит значно перевищує пропозицію.

    Оригінальність технології приготування lardo di Colonnata полягає в тому, що його солять у мармурових боднях, додають багато спецій (кожна родина має свій унікальний рецепт) та витримують по півроку у печерах. Мармур, стверджують фахівці, має унікальні властивості для збереження продуктів: тримає температуру, вологість та виступає консервантом. Застосовувати сучасні консерванти тут заборонено. До речі, свиней у Колоннату завозять, і вони повинні відповідати певним параметрам, наприклад, важити не менше півтора центнера. Ті, хто коштував lardo di Colonnata, розказують, що воно духмяне і прямо тане в роті.

    Популярний у гурманів ще один продукт - Valle d’Aosta Lard d’Arnad. Це теж сало, але з комуни на північному заході Італії. Технологія приготування подібна до lardo di Colonnata, тільки бодні тут роблять дубові, каштанові або горіхові.

    Мовчить внутрішній голос. А я намагаюся пригадати, про що йшла мова. Та про багатство ж… Усього у нас…

    - Всього, всього, - чую. - Нових років скільки? Два. Нормальним людям й одного достатньо, а ми двічі святкуємо. Щоб уже напевне, щоб раптом не повернувся старий. І майдани ледь не щоосені влаштовуємо. Майдануємо, а треба просто працювати.

    Тоді буде вдосталь всього на нашому столі, у холодильнику і коморі. І камси, і сала...

    Микола ПАЦАК

    ПРОСТИ НАС, ГОСПОДЬ!

    Прости нас, Господь, что грешим повсечасно,

    Познать не стремимся греха даже суть.

    Ведем себя грубо, безжалостно, властно,

    И тем сокращаем свой жизненный путь.

    Прости нас, Господь, что порой забываем,

    Что грех отдаляет нас всех от Тебя.

    Покаяться в нем не хотим, не желаем.

    Виним лишь других, но совсем не себя.

    Прости нас, Господь, не находим мы время

    Молитвы сердечной Тебе посвятить.

    Несем мы грехов своих тяжкое бремя,

    И это мешает нам праведно жить.

    Прости нас, Господь, что Тебя укоряем

    За беды, внезапно пришедшие к нам.

    Заветы Твои не всегда выполняем -

    И нам воздается по нашим делам.

    Прости нас, Господь, спаси и помилуй,

    Надеемся мы на Твою благодать,

    Наставь, укрепи нас духовною силой,

    Чтоб мы перестали грехи совершать.

    Надежда МАЦИЕВСКАЯ

    Дійовий помічник та дружній порадник

    Добрий день, шановна редакціє газета «Рабочее слово!»

    Мій лист до редакції - це спроба зі шпальт газети висловити свою думку з приводу того, яку цікавість особисто для мене несла в собі газета залізничників у році, що минув.

    Відразу скажу, що газета викликає щире емоційне захоплення, читається в більшості легко і просто. Але в цій простоті викладення матеріалу чітко вбачається результат складної, напруженої інтелектуальної праці й активних пошуків кореспондентів Південно-Західної.

    Сам перелік рубрик зайняв би багато місця. Відзначу лише деякі загальні: «Духовність», «Культура», «У світі цікавого», «Зала чекання», «І жартома, і всерйоз», «Літературна сторінка», «Вагон порад» - та багато інших, але перевага віддавалась більш вагомому - життю магістралі та її працівникам. Для прикладу рубрика «Люди. Події. Роки». Це закономірно і відповідає самому призначенню друкованого видання, яке давно вже стало залізничникам дійовим помічником і дружнім порадником у вирішенні будь-яких життєвих проблем.

    Багато матеріалів були приводом для глибоких роздумів, певних висновків і дій.

    Тому і в 2014 р. я буду з радістю відкривати сторінки улюбленої газети «Рабочее слово», щоб бачити прекрасний обрис нових перетворень, які активно здійснюються на столичній магістралі!

    Людмила ІВАНЧЕНКО, багажний касир вокзалу ст. Київ-Пасажирський

    Сніжана МЕЛЬНИЧЕНКО: «Перемога в конкурсі додала віри в свої сили»

    Коростенка Сніжана Мельниченко дуже зраділа звістці про те, що її малюнок визнали кращим у конкурсі «Намалюй свою мрію». І коли отримувала подарунок за свою роботу була дуже вдячна за гарну оцінку її творчості з боку редколегії редакції «Рабочего слова».

    Сніжана розповіла, що малювати любить з дитинства. Їй подобається за допомогою фарб відтворювати навколишній світ. І водночас таким чином висловлювати свої думки, почуття, власне бачення і сприйняття життя. Коли її близькі та друзі не раз почали зауважувати, що в неї це добре виходить, відображати навколишній світ на папері, вирішила йти навчатися основам художньої майстерності в гурток образотворчого мистецтва. Відвідує його вже кілька років. Щодо конкурсів, то цьогоріч це її друга перемога, перед цим була відзнака на обласній виставці дитячої творчості. Однак те, що її робота і її прізвище надруковані в газеті «Рабочее слово», яку читають тисячі людей, для дівчини дуже хвилююче. А перемога додала впевненості в собі і віри у власні сили.

    Дев’ятикласниця Сніжана Мельниченко говорить, що свою майбутню професію планує пов’язати з образотворчим мистецтвом: хоче стати вчителем малювання. Отож побажаємо їй впевнених кроків на шляху до своєї мрії!

    Оксана КЛИМЧУК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05