РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 1-2 (1 січня 2014)
  • Випуск №1-2 1 січня 2014
    Зміст
    1. Із Новим роком та Різдвом Христовим!
    2. Про вічні цінності (Никифор ЛИСИЦЯ)
    3. Турнір з волейболу (Влас. інф.)
    4. З натхненням - творити добро (Оксана КЛИМЧУК)
    5. І святкові ялинки (Анатолій САДОВЕНКО)
    6. Залізничний Маресьєв (Сергій ГУК)
    7. Як молода журналістка стала Снігуркою (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    8. Про зелені пагони родинного дерева ГАРБАРЧУКІВ (Оксана КЛИМЧУК)
    9. Победный Новый, 1946-й (Александра РОМАНЧИКОВА, почетный железнодорожник, инвалид Великой Отечественной войны)
    10. Світлі тони Валерія ВЛАСЕНКА (Микола Пацак)
    11. Вибір на все життя (Ольга ЛИХАЧОВА )
    12. На свята - до оселі батьків, де тепло і затишно (Никифор ЛИСИЦЯ)
    13. Пліч-о-пліч із Південно-Західною (Сторінки «Рабочей газеты» за 1954 рік гортав Віктор ЗАДВОРНОВ)
    14. Програма недержавного пенсійного забезпечення залізничників
    15. Як інженер Антон Колесник став Свиридом Голохвастим (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    16. Увагою не обділені (Лариса ФУРМАН, олова ради ветеранів Жмеринської дирекції залізничних перевезень)
    17. Пологовий будинок для новорічних прикрас (Валентина КОЛЯДА)
    18. О тренерской семье замолвим слово (Виктор ЗАДВОРНОВ)
    19. Будівництво житлового будинку по вулиці Жовтневій в м. Вишневе Київської області

    Із Новим роком та Різдвом Христовим!

    Шановні залізничники!

    Прийміть сердечні вітання з Новим роком та Різдвом Христовим!


    Всі ми доклали багато зусиль, аби 2013 рік, попри усі труднощі, запам’ятався успішно реалізованими проектами та вагомими здобутками в нашій галузі.

    Південно-Західна залізниця завершує цей рік зі стабільно високими показниками роботи і вкотре доводить Україні та світові свою надійність як перевізник та діловий партнер.

    Ми з оптимізмом дивимося у майбутнє, адже знаємо, що трудовий колектив залізниці завжди готовий невтомно працювати для досягнення нових цілей!

    Нехай наступний рік буде багатим на творчі ідеї, приємні зустрічі та нові досягнення, принесе добробут, злагоду та благополуччя у ваші оселі! Від щирого серця зичимо вам Божого благословення, міцного здоров’я, оптимізму та втілення в життя найзаповітніших мрій!

    Начальник Південно-Західної залізниці О.М. КРИВОПІШИН

    Голова Дорпрофсожу О.М. ЛОГОШНЯК


    Колаж Олени ХАРЧЕНКО

    Про вічні цінності

    У День Святого Миколая діти, за традицією, знаходять подарунки під подушками у рідних оселях. Та, на жаль, є ще чимало дітей, в яких немає своєї родини. Майже сотня таких, віком від декількох тижнів до семи років, перебувають у дитячому будинку, що розташований на околиці Вінниці. Опіку над цим закладом, як і над декількома іншими, взяв начальник Південно-Західної залізниці, депутат Вінницької обласної ради Олексій КРИВОПІШИН. Уже третій рік поспіль він разом із начальниками служб та керівниками відокремлених структурних підрозділів нашої залізниці виконує місію чудотворця - навідується до сиротинців із подарунками.


    Начальнику столичної магістралі Олексію КРИВОПІШИНУ та голові Дорпрофсожу Орестові ЛОГОШНЯКУ вручили подарунок, зроблений власноруч.


    Начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН вручає солодощі малечі.

    От і нещодавно, у День Святого Миколая, делегація столичної магістралі, очолювана Олексієм Мефодійовичем, завітала до дитячого будинку у Вінниці. Вони подарували цьому закладу комп’ютер, дитячі візочки, велосипеди, різноманітні іграшки, фрукти, солодощі… А у відповідь діти старших груп влаштували для столичних гостей, разом зі Святим Миколаєм, невеличкий концерт, який розчулив усіх присутніх.

    - Ми не лише у святкові дні, а й у будні навідуємось до дитячих будинків, - зазначив у своєму коментарі для преси начальник Південно-Західної залізниці Олексій Кривопішин. - І кожен раз надаємо посильну допомогу. Робимо це для того, щоб діткам було тепло та затишно у цих закладах.

    На запитання, чи отримали подарунки його рідні, Олексій Мефодійович зазначив, що у нього п’ять онуків. Їх вже чекають подарунки - цікаві книги, а вручить він їх, коли повернеться після відвідин сиротинців на Вінниччині.

    - Я щиро вдячна Олексію Мефодійовичу, - поділилася із журналістами директор дитячого будинку Надія АНДРІЄВСЬКА, - і за сьогоднішні подарунки, і за ту допомогу, яку надають працівники столичної магістралі нашому закладу. А вони допомогли облаштувати дитячі ігрові майданчики, провели окремі ремонтні роботи у приміщеннях та на території закладу. Це додало зручностей нашим дітям.

    Поважні гості завітали також до школи-інтернату що у с. Самгородок, Козятинського району. Залізничники подарували закладу необхідну побутову техніку, солодощі та чудовий концерт, який влаштували колективи з Будинку науки і техніки Козятинської дирекції.


    «Миколайчики» - солодкий подарунок від Чудотворця


    Святкова вистава від Святого Миколая.

    Відвідала делегація залізничників столичної магістралі на чолі із її керівником у День Святого Миколая і спеціалізовану школу-інтернат, яку розташовано у селі Іванів, Калинівського району на Вінниччині. Дітлахам також вручили подарунки, зокрема швейні машинки, щоб ті могли навчатись швацькій справі. Доставлено у цей заклад і спеціальне медичне обладнання для корекції зору. Досягнуто домовленості й про допомогу залізниці у ремонті покрівлі на головній будівлі школи-інтернату наступного року. Думається, й така допомога буде надана, адже Олексій Кривопішин завжди вірний своєму принципу: сказано - зроблено.

    Цінувати радість від спілкування та дитячі посмішки, дарувати їм теплоту, дбати про хворих, сиріт у дитячих будинках - справа благородна.


    Фото на згадку

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Турнір з волейболу

    Напередодні Нового року на базі ДФСК «Локомотив» у Києві відбувся турнір з волейболу серед працівників столичної магістралі.

    Участь у турнірі взяли команди від дирекцій залізничних перевезень. Детальніше про турнір - у наступних номерах «Рабочего слова».

    Влас. інф.

    З натхненням - творити добро

    Коростенська територіальна профспілкова організація на День Святого Миколая організувала благодійну акцію для дітей-сиріт, які перебувають в притулку «Віра, Надія, Любов». Активно включилися у її проведення і члени молодіжної ради. Як сказав молодіжний профспілковий лідер Сергій ПРОГОЖУК, молодь із великим бажанням підтримала цю благородну ініціативу.

    Ще заздалегідь до свята вони поспілкувалися з дітьми, розпитали кожного, щоб вони хотіли отримати цього дня в подарунок від Миколая. І понад 20 дітей-сиріт з притулку з радістю чекали на дивовижне свято. Потурбувалися про те, аби воно стало незабутнім для хлопчиків та дівчаток, і працівники Коростенського Будинку науки і техніки. Отож біля ялинки в залі БНіТ для дітлашні було створено гарне святкове дійство, з піснями, хороводами, іграми та конкурсами. У цих конкурсах дітей підтримувала і молодь профспілки. У результаті всі отримали багато приємних позитивних вражень, які наповнили радістю серця і дорослих, і дітей. Дитяча безпосередність, щира вдячність в їхніх очах у дорослих учасників свята залишили не тільки тепло на серці, а й бажання якомога частіше підтримувати дітей, котрі опинилися в складних життєвих ситуаціях.

    А скільки позитивних емоцій було у вихованців притулку під час вручення подарунків, про які потурбувалася профспілка. Кожна дитина не приховувала свого задоволення, коли, розгорнувши пакет, побачила саме те, що замовляла Миколаю.

    Поки триває вручення, з приємністю спостерігаю за тими, хто вже отримав подарунок. Ось дівчатка з цікавістю розглядають іграшки, візочки для ляльок, про які так мріяли, інші маленькі модниці «випробовують» дитячу косметику. Хлопчики більш стримано милуються замовленим конструктором, настільною грою… А на завершення залом лунає дружне дитяче «Дякуємо!», яке додало благодійникам натхнення на подальші добрі справи.

    Оксана КЛИМЧУК

    І святкові ялинки

    Багатими на події видався у житті вагонників Козятина минулий рік. Одним з перших на залізниці цей трудовий колектив розпочав впровадження Державної цільової програми реформування залізничного транспорту. Відтепер на базі колись єдиного вагонного депо тут створено два нових відокремлених структурних підрозділи вагонників - ремонтне та експлуатаційне, кожен з яких відтепер виконує свої окремі виробничі завдання.

    - А от у роботі ветеранської організації нашого депо навіть після такого реформування мало що змінилося, - говорить голова ради ветеранів експлуатаційного вагонного депо Козятин Володимир Нікітюк. - Річ у тім, що після розподілу колишнього вагонного депо сам ветеранський осередок не розділився, і всі колишні ветерани-вагонники залишилися в одній організації - на базі нашого тепер вже експлуатаційного вагонного депо.

    Варто сказати, що за останні півроку значно розширилася географія проживання наших ветеранів. Якщо раніше вона простягалася від Миронівки до Бердичева та Погребища, то зараз додався ще й Шепетівський регіон. Вже у недалекому майбутньому очікуємо на поповнення з Житомира та Новограда-Волинського, структурні підрозділи яких будуть підпорядковуватися козятинцям.

    Проте така широка «географія» не становить великої проблеми у справі організації роботи з ветеранами трудового колективу вагонників, які проживають у віддалених від Козятина населених пунктах. За словами голови ради ветеранів, жоден ветеран не залишається поза увагою. Цьому сприяє робота активістів на місцях та профспілки трудового колективу.

    - Ми щиро вдячні і керівництву депо, і профспілковій організації за турботу та увагу до наших ветеранів, - говорить Володимир Гнатович. - Адже саме завдяки їхній підтримці ми можемо, перш за все, матеріально допомогти нашим ветеранам, тим, хто сьогодні найбільш цього потребує. Звісно, хотілося б, аби така допомога надавалася значно більшій кількості людей. Та немає у нас, на жаль, такої можливості. Тому особлива увага - самотнім, тим, у кого немає рідні, і тим, хто міг би піклуватися про них на схилі літ. Ось і тепер, у час різдвяних свят, що завжди несуть нам приємні клопоти та турботи, ми не забуваємо про наших самотніх ветеранів. Обов’язково відвідуємо їх цими святковими днями, вітаємо, даруємо подарунки. А ще кожному з них встановлено в оселі новорічну ялинку.

    Новий рік та Різдво - довгоочікувані та особливі для всіх нас свята. Тож хочу побажати усім нам здоров’я, достатку, родинного затишку, миру та добра!

    Анатолій САДОВЕНКО

    Залізничний Маресьєв

    Новоріччя - свято для всіх і кожного

    Про те, як на столичній магістралі виконується державна цільова програма «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів», ми писали неодноразово. Це і створення належних умов на вокзалах, і спеціальні вагони тощо. Зокрема з початку року Південно-Західна залізниця перевезла майже 350 тисяч пасажирів з обмеженими фізичними можливостями, з них майже тисячу інвалідів-візочників.

    А ще на нашій залізниці працевлаштовано 35 чоловік з інвалідністю. З одним із них, завідувачем квиткового бюро Київської дирекції залізничних перевезень Василем ПЛАМАДЯЛОЮ, зустрівся кореспондент «Рабочего слова». За свою мужність і наполегливість він повсякчас заслуговує на всебічну повагу та шану.


    начальник квиткового бюро Київської дирекції залізничних перевезень Василь ПЛАМАДЯЛА

    ДЛЯ ВАСИЛЯ ПАВЛОВИЧА БІОГРАФІЯ РОЗДІЛИЛАСЯ НАВПІЛ. НА ДО І ПІСЛЯ. І обидві складові не прості. Що й казати - ще дворічною дитиною позбувся матері. Батько, тоді ще молодий чоловік, незабаром привів нову дружину. Згодом у них з’явились спільні діти. Звичайно, маленькому Василькові не вистачало матусиної ласки. Більше бував у бабусі по батьковій лінії - Ганни. Найбільше, що запам’яталося з дитинства, - те, як пас корів, вівець, у радгоспному саду допомагав батьку збирати фрукти. І вже згодом, коли близький родич, який очолював факультет у сільгоспінституті, запрошував до себе на навчання, одразу відрізав: «Мені того сільського господарства з дитинства вистачило!».

    Після школи з 1973 р. - навчання в залізничному технічному училищі в Кишиневі. Хотів опанувати спеціальність помічника машиніста. Але з’ясувалося, що на локомотивників навчають тільки після служби в армії. Довелось реалізовувати себе в галузі перевезень. Після закінчення училища направили черговим на ст. Олешкани, Одесько-Кишинівської залізниці. Звідти призвали до війська. Служив у танковій частині в Новограді-Волинському. Звільнившись у запас, недовго вагаючись, за комсомольською путівкою відправився до Москви на будівництво метрополітену. Повертатися до рідної домівки бажання не було, адже мачуха від повернення пасинка не була б у захваті. Але не поталанило - роботи не знайшлося. Тому вирішив повернутися до Новограда-Волинського. Адже там, під час служби, коли лікувався у військовому шпиталі, познайомився з молоденькою медсестрою Валентиною. От і вирішив спробувати долю.

    ЖИТТЯ НІБИ НАЛАШТУВАЛОСЯ: з Валентиною побралися. Влаштувався на роботу на станцію. Спочатку черговим по стрілочному посту, з домовленістю, що в перспективі, пройшовши декількома щаблями станційних працівників, буде черговим по станції. Одночасно поступив у Київський технікум залізничного транспорту ім. Миколи Островського. Отже два місяці стрілочником і, відповідно до домовленостей, його переводять помічником складача поїздів.

    І тут трапляється невиправне - в результаті нещасного випадку на виробництві стає інвалідом трудового каліцтва першої групи - втрачає обидві ноги. Було йому тоді лише 22 роки.

    - З цього моменту розпочинається друга половина мого життя. Дуже важка, - розповідає Василь Павлович. - Більше року провів у лікарнях, переніс понад десяток операцій.

    АЛЕ ТРЕБА БУЛО ЖИТИ ДАЛІ. І перше запитання, яке поставив перед собою: «Як забезпечувати сім’ю?» Адже на пенсію по інвалідності зробити це було неможливо. Висловитись, що настрій був гірше нема куди, буде дуже м’яко.

    А сам він тоді згадав прототипа героя книги Бориса Полевого «Повесть о настоящем человеке» Олексія Маресьєва. І одразу думка: «Він без ніг управляв літаком. Чим я гірший? Зможу керувати рухом поїздів!»

    І почалась боротьба. Ні на день, ні на місяць - на довгі роки. Тут необхідно сказати, що боровся не сам. Поруч завжди була кохана і любляча Валентина. Саме завдяки її підтримці та мужності Василь не здавався. Якби в державі існувала відзнака «За відданість чоловіку», вважаю, що Валентина Володимирівна гідна стати одним із перших її кавалерів.

    Про те, як заново навчитись ходити, - окрема розмова. Спочатку опановував вітчизняні протези, з пуд вагою кожен. Сказати, що було дуже важко - майже нічого не сказати. Падав, підіймався, знов падав - підіймався. Ніколи не дозволяв себе жаліти, у першу чергу самому собі. Проте щоденні напружені тренування на грані можливого дали результат - він пішов, навіть без милиць, спочатку намагався допомагати собі ковінькою, але весь час її десь губив. Одразу поновив навчання в технікумі. Тоді директор запропонував з напрямку «Експлуатація залізниці» перейти на економічний, який не потребує значних фізичних навантажень. Але Пламадяла стояв на своєму - тільки експлуатація. І йому вдалося переконати директора, що буде навчатися не гірше за інших. Вже в 1981 р. успішно закінчує технікум.

    Як виявилося, закінчити навчальний заклад - одна справа, працевлаштуватися - зовсім інша. Адже в ті часи інваліди першої та другої груп не мали можливості працевлаштуватися. Від нього скрізь відмахувалися: ніхто не хотів брати на себе відповідальність за інваліда, тим більш на залізниці, раптом щось…

    Але Василь Павлович не з тих, хто здається. У черговий раз отримавши відмову, не довго вагаючись, поїхав, до Москви. І одразу - до ЦК всесильної партії, оскільки ще під час служби в армії вступив до КПРС. Там незвичайного гостя уважно вислухали. Через кремльовську вертушку набрали ЦК КПУ, звідти - керівництво Південно-Західної залізниці… і, отримавши обіцянку, що буде працевлаштований, Пламадяла задоволений повернувся додому.

    ЖИТТЯ ЩЕ РАЗ ПІДТВЕРДЖУВАЛО ВІРНІСТЬ ПРИСЛІВ’Я «ШВИДКО КАЗКА МОВИТЬСЯ, ТА НЕ ШВИДКО СПРАВА РОБИТЬСЯ». По поверненні до Новограда-Волинського - одразу на станцію. А там були дуже здивовані нахабністю колишнього працівника та в черговий раз відмовили. У той же день, а було це 31 грудня 1981 р., наш герой сідає в свій «Запорожець» і їде до Києва в управління залізниці. Тут зустрівся з помічником начальника залізниці Юрієм БІЛОУСОМ (нині голова об’єднання ради ветеранів війни та праці Південно-Західної залізниці - авт.). Уважно вислухавши відвідувача, Юрій Семенович запропонував почекати деякий час у приймальні.

    - Після цього двері кабінету відчинились і я почув: «Не хвилюйтесь. Все владнається», - згадує Василь Павлович. - Ще не встиг доїхати додому, дружині вже повідомили зі станції, щоб я другого січня виходив на роботу.

    ТАК ВАСИЛЬ ПЛАМАДЯЛА СТАЄ КВИТКОВИМ КАСИРОМ СТ. НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ. Пізніше, під час «перестройки» Михайла Горбачова, коли трудовим колективам було дозволено обирати собі керівників, він стає начальником вокзалу. Життя увійшло в чітку колію. За цей час у нього народилися дві дочки, збудував великий сімейний будинок, яким пишається й досі, за допомогою тодішнього начальника залізниці Бориса Олійника отримав ВАЗівську шістку, адже інвалідський «Запорожець» на той час відпрацював свій ресурс і був утилізований.

    Життя вдалось. Ніби вже й прагнути нема до чого. Але час тече, все змінюється. Дочки підросли. Їм необхідно було давати освіту. І родина приймає рішення про переїзд до Києва. Для цього довелось звернутися до начальника Коростенської дирекції залізничних перевезень Василя ЯРЕМЕНКА. Той, хоч і не хотів відпускати кращого начальника вокзалу, все ж таки порушив клопотання перед начальником залізниці Олексієм КРИВОПІШИНИМ. Олексій Мефодійович пообіцяв своє сприяння у вирішенні питання.

    І ось у травні 2005 р. за погодженням між Київською та Коростенською дирекціями залізничних перевезень Пламадялу переводять до першої на посаду інспектора квиткового бюро.

    У ЗВ’ЯЗКУ З ЦИМ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ ЗГАДУЄ ДОВОЛІ КУМЕДНИЙ ВИПАДОК ЗІ СВОГО ЖИТТЯ. Тодішнього завідувача бюро заздалегідь попередили, що в підрозділі буде працювати інвалід. У керівника одразу виникло багато питань на кшталт «Що нам з ним робити?», «Як створити належні умови для людини з обмеженими фізичними можливостями?» та таке інше. Коли Василь Пламадяла вперше прийшов у новий колектив і представився, всі були здивовані: «Як це людина без обох ніг вільно пересувається, навіть нічим не допомагає собі?». А щодо роботи, то вже з перших днів переконалися, що отримали компетентного, добре підготовленого фахівця. Згодом його призначають старшим інспектором, а в серпні 2012 р. стає завідувачем квиткового бюро. До речі, нещодавно за сумлінну працю Василя Пламадялу нагородили медаллю столичної магістралі «Кращому працівнику».

    Спілкуючись із Василем Павловичем, бачу, що це цілеспрямована, відповідальна людина, яка досягає всіх цілей, що ставить перед собою. Тому запитую:

    - А чи не пробували Ви в ті роки приєднатися до паралімпійського руху?

    - Відверто, над цим якось не замислювався, - відповідає, - хоча фізичними вправами займаюсь постійно, адже необхідно підтримувати себе у формі. Якщо погладшаю - не влізу в протези, схудну - просто провалюся в них, - посміхається. - А ще я дуже люблю танцювати, - встає зі стільця та робить декілька танцювальних па.

    - А чи не намагалися брати участь в шоу «Танцюють всі» на українському телебаченні? Якщо не перше місце, то приз глядацьких симпатій безсумнівно був би Ваш.

    - Думка слушна. Проте у всіх цих шоу зазвичай беруть участь якщо не професіонали, то напівпрофесіонали. Ми ж - звичайні аматори. До того ж, щоб достойно виступити, необхідно все закинути й посилено займатися хореографією. А для мене робота важливіша за короткочасний момент слави. А взагалі я живу повноцінним життям, не відчуваю, що маю фізичні вади. Все це завдяки моїй сім’ї, роботі. Вдячний залізниці, яка дала можливість реалізувати свій потенціал. Пишаюсь тим, що можу при спілкуванні дарувати свій оптимізм іншим. Вдячний долі, що мій життєвий шлях перетнувся з небайдужими людьми, такими, як начальники залізниці Борис Степанович Олійник, Олексій Мефодійович Кривопішин, начальник Коростенської дирекції залізничних перевезень Василь Васильович Яременко та багато інших.

    З Новим Роком, вас, колеги! Бажаю невичерпної наснаги, здоров’я вам та вашим родинам! Хай щастить вам, люди добрі, і в житті, і в роботі! - підсумував нашу зустріч Василь Павлович.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Сергій ГУК

    Як молода журналістка стала Снігуркою

    Перший новорічний номер газети «Рабочее слово» за традицією товстішає. Отже, на 16-ти сторінках сьогодні ви, шановні читачі, зможете ознайомитись з репортажами про останні події, які відбувались не лише на Південно-Західній впродовж недавніх тижнів. До уваги й огляд «Рабочей газеты» 1954-го року (таку назву шість десятиліть тому мало «Рабочее слово»). Поточний номер містить у собі чимало сторінок для вдалого відпочинку із нашим виданням.

    Власне, написати це святкове звернення до читацької аудиторії хотілося за конкретної причини. Уважно придивіться до Снігурки, яка усміхається вам із першої шпальти. Знайомтесь - Олена МИКИТЕНКО, другокурсниця факультету журналістики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Ті, хто уважно читає наше видання впродовж останніх трьох років, пам’ятають статті О. Микитенко, які вона готувала за завданням редакції.

    Наше творче знайомство із Оленою, тоді ще 11-класницею однієї зі столичних шкіл, яка у вільний від навчання час відвідувала інформаційно-творче агентство «Юн-прес» у Київському палаці для дітей та юнацтва, починалося вдало. Перші матеріали про будні та свята залізничних підрозділів виходили цікавими. Згодом мені, як головному редактору, було приємно підписувати творчу характеристику здібної майбутньої журналістки перед її вступом до університету. Думаю, що мама Олени - Валентина Василівна, яка працює в Інформаційно-обчислювальному центрі Південно-Західної залізниці, може пишатися власною донькою. Віриться, що і майбутні редакційні завдання Олена виконуватиме за пропозицією «Рабочего слова» з не меншим ентузіазмом.

    Нам потрібна талановита молодь, яка може за пояс заткнути бувалу у бувальцях братію, що лише за освітою вважається журналістською. Мрію, як головний редактор, що на зміну закляклій десь у ХХ столітті творчій інтелігенції, що «посилює» транспортну репортерську когорту, прийдуть такі завзяті, як Олена Микитенко. Успіхів Тобі, Снігуронько!

    Проте сьогодні у святковий день хочеться побажати читачам цікавих зустрічей із нашою газетою впродовж усього 2014-го! Залишаймося разом!

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Про зелені пагони родинного дерева ГАРБАРЧУКІВ

    «Комфортні умови життя кожного з наших співробітників, членів їхніх сімей завжди будуть пріоритетом для галузі. Тому що ми за міцні залізничні сім’ї з надійним дахом над головою», - зазначив генеральний директор Укрзалізниці Сергій БОЛОБОЛІН на


    Для родини Гарбарчуків із Коростеня найбільш пам’ятною подією року, що минув, стало, безумовно, отримання квартири в новенькому будинку по вулиці Кірова. Цей Новий рік вони ще не будуть зустрічати в ній. А от як упорядкують, зроблять у ній ремонт на свій смак, тоді й буде новосілля в родині, в якій всі однієї професії - залізничники. І як естафету передають вони свій фах і досвід з покоління в покоління. Глава сім’ї Микола Павлович Гарбарчук працює старшим електромеханіком у Коростенській дистанції електропостачання. Його дружина Людмила Миколаївна - електромеханік у дистанції сигналізації та зв’язку. Обоє закінчили Київський електромеханічний технікум. До цього ж закладу планує вступити їхня молодша донька Юлія, вона ще школярка. А старша, Ірина, закінчила навчання в Державному економіко-технологічному університеті транспорту і зараз працює у тому ж підрозділі, що й мама. Чоловік Ірини - машиніст у локомотивному депо. Ось така залізнична родина.

    Але, як розповіла Людмила Миколаївна, їхнє залізничне коріння сягає початку XX століття, приблизно того періоду, коли вперше паровозний гудок прозвучав у древньому місті на Ужі. На залізниці в локомотивному депо працював її дід. А батько, Микола Анастасійович Волківський, сорок років віддав роботі в дистанції електропостачання. Людмила Миколаївна каже, що нещодавно пішла на пенсію її сестра Олена Жилінська, яка працювала теж у дистанції сигналізації та зв’язку, зараз у цьому підрозділі трудиться син Олени Миколаївни, Андрій…

    Чи ще потрібно підтвердження, що залізничному роду немає переводу? На цьому родинному дереві тісно переплетені міцніші гілки із зовсім зеленими пагонами. А коріння теж розгалужене і глибоке. Саме родинні династії складають підмурок галузі, і доки зеленітимуть такі родинні дерева, а їх чимало в багатьох підрозділах, у майбутнє можна дивитися впевнено. Тим більше, якщо в них є такі чарівні берегині, яких ви бачите на фото. Із новосіллям вас, Гарбарчуки! Нехай ваша нова квартира буде теплою, світлою, затишною і привітною!

    Бажаємо, щоб у новій оселі щастя довго жило, а домочадці з дружбою і радістю ніколи не розлучалися!

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Оксана КЛИМЧУК

    Победный Новый, 1946-й

    Встреча 1946 года была мирной и спокойной, не слышно было разрывов смертельных бомб от налетов фашистской авиации, не нужно было прятаться в бомбоубежищах. Мирное голубое небо светилось небесными светилами, видны были Большая и Малая Медведицы. Люди радовались, что встречают первый мирный Победный Новый, 1946-й, год.


    Фото из семейного архива

    Первым послевоенным жильем была для нашей семьи комнатка в коммунальной квартире без удобств с печным отоплением, которую получил мой отец Иван Николаевич Шулячук - машинист депо Дарница. Это был Саперно-Слободской переулок с двухэтажными домами, и мы называли его железнодорожным поселком. Здесь действительно жили железнодорожники различных профессий. На ст. Киев-Московский работало депо и многие соседи трудились там.

    Встречали новый, 1946-й, год всем поселком. Во дворе установили сосну и украсили в складчину: у кого что было, в основном самодельными игрушками, но свечи горели. Взрослые и дети водили вокруг сосны хоровод, играли в снежки. Новогодний стол был очень скромным, но не голодным. На десерт была печеная сахарная свекла, дети получили по конфете из сахара и крахмала, которая напоминала свечу или хлопушку.

    А 1 января вынесли патефон, поставили на табуретку и танцевали всем двором. Светило солнце, голубело мирное небо, которое досталось большой ценой.

    Наш родной город лежал в руинах, разрушенный после чудовищной фашистской оккупации. Город звал на помощь, на ликвидацию завалов от бомбежек.

    Нуждалась в восстановлении и наша столичная магистраль.

    Не всегда сытыми и тепло одетыми целые семьи выходили на разные работы. Фуфайки, валенки, сшитые с галошами, были самой доступной, удобной и теплой одеждой, а иногда вместо галош на валенки надевали «чуни», сделанные из камеры резиновой, они были дешевле, но очень скользкие.

    Переживая этот трудный период, мы видели в будущем прекрасное, светлое, да так и было. Окончив в 1951 г. Киевский строительный техникум железнодорожного транспорта, получив звание техника-лейтенанта по пути и строительству, а также полное обмундирование (на фото), я навсегда связала свою судьбу с Юго-Западной железной дорогой. Не расстаюсь с ней и сегодня.

    Служба капитальных вложений, которую возглавляет Галина Яковлевна СВИНАРЧУК, и профсоюз - Аленушка ЖУРАВЛЬОВА, с большим вниманием относятся к своим ветеранам, всегда рады нам.

    Хочу всем пожелать больших трудовых успехов, газете «Рабочее слово» - подписчиков и, конечно же, счастливого мирного, благополучного 2014 года. А это зависит от всех и каждого из нас.

    Александра РОМАНЧИКОВА, почетный железнодорожник, инвалид Великой Отечественной войны

    Світлі тони Валерія ВЛАСЕНКА

    Хоч і був рік, що минає, тринадцятим у тисячолітті, Валерію ВЛАСЕНКУ він запам’ятається у світлих тонах. І найперше - високою нагородою. Його, складача поїздів п’ятого розряду станції Терещенська Конотопської дирекції залізничних перевезень, за успіхи в роботі і трудову сумлінність відзначено знаком «Почесний залізничник».


    складач поїздів станції Терещенська, почесний залізничник Валерій Власенко

    - А як це було? - запитую.

    - Та доволі просто. Викликали і сказали, що потрібно їхати в управління залізниці. Що почесного дадуть, не знав, аж поки не назвали прізвища.

    - І як тепер працюється?

    - А так само. Хоч і тричі нагородженим цим почесним званням будеш, а роботу твою за тебе ніхто не робитиме. Тільки прикро буде, коли тикатимуть пальцями. Мовляв, он той, почесний, «косяк упоров». Високе звання вимагає такої ж і віддачі.

    Друга подія його року - сорокап’ятиліття - на цьому тлі поблідла та не згадується. Звичайна особиста дата, яка колись подвоїться.

    - А чи знаєте, що серед складачів дирекції за останні роки Ви єдиний, хто став почесним залізничником.

    - Справді?

    - Саме так.

    У розмові спливає ще одна віха трудової біографії Валерія Власенка. Минає двадцять п’ять років, як він прийшов працювати на станцію. Що вплинуло на вибір? Говорить, династія. Один із дідів був складачем на станції Шостка, батько - машиністом на заводі залізобетонних конструкцій. Тільки перш, ніж одягнути сигнальний жилет, Валерій устиг немало. Місцевий, тобто із селища Вороніж, колись і станція мала назву Воронізька, він після восьми класів поїхав вчитися на електрика до Українки, що на Київщині. Дивовижної краси край. Валерій із помітною теплотою згадує місто, де пройшла його рання юність. А навчався він у спеціальній групі профтехучилища - у групі зі спортивним ухилом, і по закінченні уже мав перший юнацький розряд із вільної боротьби.

    Спорт, як відомо, гартує характер і тіло. Тож у суворі вимоги армійських буднів юнак із Сумщини вписався ідеально. Місце служби - Німеччина. Танкові війська. Став механіком-водієм грізної бойової машини.

    - Механіком? - перепитую, бо тоді найчастіше за танкові важелі потрапляли ті, хто вже умів водити гусеничну техніку.

    - Механіком. Навчився.

    Учився і служив, звісно, добре. Така у нього вдача - робити все сумлінно та з повною викладкою. А демобілізувався Валерій Власенко старшиною. Теж помічаю собі у блокноті, бо це той максимум, якого міг досягти солдат строкової служби.

    - І на станцію?

    - Ще ні. Пішов вчитися на штурмана…

    Мореплавця із Валерія не вийшло. Швидко розчарувався він у романтиці штормових вітрів та солоних хвиль. Відчував, що не для нього гудки пароплавів. А ось у залізнично-станційну круговерть вписався відразу й ідеально. Роботи тоді у Терещенській було багато - поряд працювали хімічні підприємства Шостки, приймаючи та відправляючи щодоби десятки вагонів. Вона, робота, і нині є. Терещенська не втратила свого значення у дирекції. Та плюс виїзди на лінійні станції, де треба відчепити чи причепити вагон.

    - А наставників своїх пам’ятаєте?

    - Аякже. Микола Титович Макаренко й Іван Сергійович Рибалка. Вони вже давно на пенсії.

    Коли робота до душі, час летить швидко. Так і у Власенка. Уже виріс син - Вадим закінчує навчання у Сумському державному університеті. Уже мимоволі з’являється думка, що й йому на станції треба готувати заміну. Нічого не вдієш - така діалектика буття.

    - А Новий рік де зустрінете?

    - На роботі. У ніч із тридцять першого на перше якраз і чергуватиму.

    - І не шкодуватимете?

    - Ніскілечки. Прийду вранці додому. Перепочину, а тоді із друзями на озеро, на кригу. Ось там і відсвяткуємо прихід чотирнадцятого року.

    Фото автора

    Микола Пацак

    Вибір на все життя

    Миколу Скопенка, машиніста-інструктора відновного поїзда №3174 на ст. Дарниця відокремленого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень, нагороджено державною нагородою - медаллю «За працю і звитягу». Журналісти газети привітали Миколу СКОПЕНКА і забажали познайомитися з ним ближче, а заодно розпитати його про професійну діяльність.


    Трудова біографія Миколи Скопенка вміститься на одній сторінці. Та й запис у трудовій книжці всього один - відновний поїзд №3174 ст. Дарниця. Професійну кар’єру він розпочав у 1981 р., відразу після служби в армії. Пройшов щаблі зростання від помічника машиніста крана до машиніста-інструктора. З 2001 по 2008 рр. - начальник відновного поїзда. Сьогодні Микола Іванович працює на посаді машиніста-інструктора кранових бригад підрозділу.

    - На залізницю я прийшов зовсім молодим - відразу після служби в армії, - розповідає Микола Скопенко. - Спочатку навіть не думав, що це вибір на все життя. Маю 32 роки трудового стажу. Мене привабила стабільність, яка завжди є на залізниці. Звичайно, на моєму шляху були гарні вчителі, які допомогли стати тим, ким я є сьогодні. Пізніше захотів розширити свої знання - закінчив Київський технікум залізничного транспорту.

    Наше головне завдання - постійна готовність для оперативного рішення ліквідації наслідків сходів рухомого складу. Адже всі знають, що відновний поїзд - це важливий, оперативний підрозділ, спеціалісти якого першими прибувають до місця транспортних подій. Від уміння швидко зібратись, а для цього повинні бути готові і команда, і техніка, залежить швидке відновлення руху поїздів. На перших порах хоча би по одній колії До слова - на всі збори відводиться 40 хвилин.

    Щоб надати допомогу в межах своїх технічних можливостей при ліквідації наслідків подій природного й техногенного характеру на високому рівні, колектив має бути добре підготовленим. У підпорядкуванні Миколи Івановича - машиністи кранів усіх відновних поїздів столичної магістралі. Він контролює та навчає залізничників і щоразу наголошує своїм підопічним про безпеку руху на залізниці. За його словами, така перевірка дуже потрібна, адже нерідко виникають позаштатні ситуації, які потребують швидкого вирішення. Та й самі залізничники усвідомлюють те, що лише від відмінної підготовки вони зможуть швидко реагувати на аварійні ситуації. А практичні навички є де демонструвати. Бо маючи потужний механічний арсенал (чотири крани вантажопідйомністю до 250 тонн, два тягачі і два бульдозери, 15 одиниць рухомого складу), залізничники виконують ще й господарські роботи. Це обладнання й ремонт залізничних мостів і шляхопроводів, монтаж і демонтаж стрілочних переводів. Замовлення нерідко надходить й від інших організацій.

    «Ми за будь-яких умов повинні забезпечувати професійний рівень наших працівників. Тому для підтримки фахової кваліфікації проводимо, згідно з діючими нормативами, технічні навчання. Завдяки таким навчанням, у тому числі обов’язковим полігонним, наш підрозділ може виконати будь-які завдання», - каже Микола Скопенко.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Ольга ЛИХАЧОВА

    На свята - до оселі батьків, де тепло і затишно

    Одне із величніших свят, яке відзначає увесь християнський світ, - Різдво Христове, поважне й у нашого народу. Чи не кожна родина збирається у цей день за святковим столом, щоб вшанувати народження Сина Божого. За цією ж, уже звичною для наших людей, традицією, на Різдво збираються й залізничні родини, в тому числі й Бугів.

    Чому звернули увагу? Про це - подальша розповідь.


    Фото з сімейного архіву родини Бугів

    Нинішнього різдвяного вечора за родинним столом їх збереться аж сімнадцять! На нинішній час - це немало. Однак така кількість - не головне.

    - У нашій родині вже давно, ще з тих часів, коли релігійні свята не прийнято було відзначати, - розповідає Григорій БУГА, машиніст-інструктор локомотивного депо Жмеринка, - ми завжди збирались у батьківській хаті та відзначали Різдво Христове. Хто ми? Батько - Борис Кирилович, який розпочинав у повоєнні роки працювати кочегаром паровоза, згодом став машиністом. Моя мама - Ніна Григорівна, яка довгий час працювала бухгалтером-касиром Жмеринського будівельно-монтажного поїзда (БМП-649) та троє їхніх синів - старший Олександр, я і найменший - Андрій. Усі ми, за прикладом батька, стали машиністами. А сімейну традицію підтримуємо й сьогодні, коли уже, на жаль, немає з нами батька, але наша родина значно збільшилась. Адже у мене та братів є діти та онуки.

    Так, нинішня родина Бугів-залізничників дійсно велика, та вона ще більша, якщо врахувати попередні покоління. Заснував її Кирило Диментійович, який народився ще 1903 р. і тринадцятирічним хлопцем почав працювати колійником. Після навчання став дорожнім майстром. А коли набув чималого досвіду, став викладачем у Жмеринському професійно-технічному училищі. Двоє його синів - Володимир та Борис - свою трудову діяльність також розпочали на залізниці кочегарами паровозів, а згодом стали машиністами. У них естафету прийняли представники наступного покоління.

    - Бували дні, - пригадує Ніна Григорівна, - коли я в поїздки випроводжала аж чотирьох машиністів. Одночасно чоловіка та трьох синів.

    Так, саме випроводжала. За традицією, чи вже й звичаєм, який укорінився в родинах машиністів, дружина, а у неодружених - мати, має зібрати в дорогу «тормозок» і провести за поріг машиніста або помічника, для того, щоб поїздка була вдалою. Цього звичаю у родині Бугів чітко дотримуються. Щоправда, це вже перейшло в «обов’язки» Любові Михайлівни, яка досьогодні працює черговою у будинку відпочинку локомотивних бригад. І про Наталію Василівну скажемо: вона хоч і не залізничниця, однак займається підготовкою кадрів для нашої галузі у районному центрі зайнятості. Повідомимо і про найменшу із невісток - Оксану Павлівну. Хоча це не завжди їй вдається, адже й сама частенько відправляється у поїздки, працюючи провідником. Любов Михайлівна чоловіка вже не випроводжає за маршрутом: Олександр Борисович - на заслуженому відпочинку. А їхнього сина Володимира - машиніста електровоза - до поїздок готує дружина Ілона, яка також відправляється в рейси, працюючи провідником-касиром в електричках та дизель-поїздах.

    Однак повернемося за різдвяний стіл Бугів. Його за традицією накривають у доволі просторій залі ще нового будинку, який звів наприкінці дев’яностих років Борис Кирилович. За допомогою синів, звичайно. Стіл прикрашено різноманітними стравами. Для цього постарались кожна із невісток, які мають свої ексклюзивні рецепти фірмових блюд. Є вони й у господині цієї оселі.

    - Такого холодцю, який готує наша мама, - зізнався в розмові Григорій Борисович, - ніхто не може зварити. Тож ми, наші діти та й онуки із задоволенням ним ласуємо.

    Коли мова зайшла про дітей та онуків, то варто і їх назвати. Найстаршого із онуків - Володимира вище вже згадано. А у нього із дружиною вже підростають донька Дар’я та син Олександр. У середнього із братів - дві доньки. Менша - Марина - уже закінчила Європейський університет і нещодавно почала працювати у локомотивному депо Жмеринка. А старша - Оксана, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною, разом із чоловіком Миколою ЛЕБЕДЕМ - заступником начальника Жмеринської вагонної дільниці № 2, - виховують півторарічного Владислава - найменшого у цій великій родині. А Андрій (наймолодший із братів) та Оксана ростять двох синів - Іллю, який уже завершує навчання у Жмеринському ВПТУ і незабаром отримає диплом помічника машиніста, та другокласника Костянтина. Він поки що остаточно не визначився з майбутньою професією. Однак частенько поглядає у бік локомотивів, якими вправно керують батько, двоюрідний брат та їхні колеги. Зацікавленість з боку Кості вселяє надію, що в родини Бугів-залізничників ще буде достойне продовження.

    Під час розмови із Григорієм Борисовичем запитав: «Чи намагались вони усією великою родиною зустрічати Новий рік?»

    - Ви знаєте, якось не виходить, - після недовгих роздумів відповів він. - Навіть у своїх сім’ях не завжди вдається. От і на нинішнє новорічне свято - не вийде. Мені, за графіком, випадало бути відповідальним у депо першого січня. Тож Новий рік зустріну вдома, а на ранок піду на роботу. Андрій приведе електропоїзд із Гречан до Жмеринки 31-грудня о 23-й годині. Доки передасть його іншій бригаді - уже й настане Новий рік. Думаю, у когось із родичів також випаде чергування. А от на Різдво Христове буде в усіх можливість хоча б на пару годин зібратись за святковим столом в оселі наших батьків, де тепло і затишно, де нас завжди щиро зустрічає наша мама, бабуся, прабабуся. Це вже наша родинна традиція, і ми її дотримуємось.

    Жаль, звичайно, що троє братів-машиністів не зможуть у новорічну ніч зібратись за одним столом. Однак усі троє зустрічатимуть Новий рік, поглядаючи на однакові наручні годинники, на циферблатах яких викарбувана емблема нашого відомства, а на корпусах вигравірувано: від генерального директора Укрзалізниці. Адже саме цих цінних подарунків нещодавно були удостоєні Олександр, Григорій та Андрій Буги.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Пліч-о-пліч із Південно-Західною

    Чому вирішив перегорнути підшивку попередниці нашого видання «Рабочей газеты» (далі «РГ») за 1954 рік? Цікавить, про що рівно шість десятиліть тому повідомляли залізничні кореспонденти. Редакцію було розміщено за київською адресою у будинку №8 по вулиці Лисенка.

    У першому номері передова шпальта «РГ» закликала читачів радісно і бадьоро зустріти четвертий рік п’ятої п’ятирічки. Автор цієї статті був переконаний у тому, що Вітчизна здійснить новий великий крок до завітної мети - до комунізму, щоб ще яскравіше почала жити радянська спільнота. Вірш відомого поета Євгенія Долматовського нагадував: «Благородной дыша новизною, в коммунизм мы идем - всей страною, в коммунизм мы идем всем народом. С Новым годом, друзья! С Новым годом!». Такі вже ті часи, коли роль єдиної на весь колишній Союз ідеології «стирчала» з усіх шпарин. Проте про людей праці «Рабочая газета» все ж таки друкувала теплі, достойні уваги читачів матеріали.

    Вже з перших днів нового року публікувалися заклики про «побільше формувати важковагових поїздів і наказ: швидше пропускати їх по всіх дільницях!». Старший паровозний диспетчер Жмеринського відділення Г. Дубров інформував, що важковаговики (у даному контексті машиністи паровозів - ред.) і взимку намагаються водити поїзди підвищеної ваги точно за іменним графіком. Тоді загальна вага поїзда складала у середньому до 1700 тисяч тонн (История железнодорожного транспорта Советского Союза. Том 3. 1945 - 1991 (книга, часть 9).


    ВПЕРЕД У «БЕЗВОДНИЙ РЕЙС»

    Вже з початку 1954 р. на зміну електропоїздам німецького виробництва (дістались як трофеї після Великої Вітчизняної війни) до Київського моторвагонного депо почали надходити нові шестивагонні електрички серії Сд. Виготовлялись вони на Московському заводі «Динамо». Поява нових поїздів співпала із впровадженням в експлуатацію чергової електрифікованої дільниці між Києвом і Фастовом (Боярка - Васильків). Тепер від столиці до Василькова пасажири мали змогу доїхати протягом 50 хвилин. Одночасно з впровадженням в експлуатацію електропоїздів біля Київського пасажирського вокзалу будували приміський.

    Зали для пасажирів - то справа необхідна, але… Одночасно із першими вітчизняними електропоїздами на залізниці СРСР надходили перші паровози знаменитої тепер серії вантажних паровозів «ЛВ», що прийшли на зміну паровикам серії «Л» (лебедянки).


    Розповіла «РГ» і про відкриття Палацу культури залізничників на Дарницькому залізничному вузлі, а також про впровадження в експлуатацію нового пасажирського вокзалу на ст. Дарниця. Популярною на шпальтах газети залізничників була рубрика «Трибуна передового досвіду». З лекціями на тему реалізації резервів виробництва за використання передових методів водіння поїздів, процесів перевезення зерна нового врожаю виступали небайдужі залізничники. За ініціативи колективу ст. Ольшаниця, на дільниці Миронівка - Фастів використовувався ступінчастий маршрут. В його основу було покладено планування і вчасну підготовку збіжжя місцевою конторою із назвою «Заготзерно» до навантаження на ст. Ольшаниця, Рокитне, Сухоліси. Розстановка груп вагонів по станціях Фастівського відділення залізниці, навантаження рухомого складу, збирання навантажених вагонів на станції формування маршрутів, потім - відправлення вагонів. Загальний час ступінчастого маршруту на Фастівському відділенні скорочено з 13 год. 9 хв. до 11 год. 19 хв. Диспетчер Фастівської дільниці Г. Хливнюк зобов’язувався зробити все належне, щоб станції отримували доброякісний порожняк і точно у строк, а вагони розставлялися та прибирались за щільним графіком. Це щоб у бік Києва для подальшого слідування на Москву зерновий поїзд не затримувався на проміжних станціях. «Неорганізованість перевезень зерна у рамках всього відділення може призвести до перевантаженості складів і навіть відсипання зерна у бунти (партії зерна, покладені за певними правилами поза сховищами, тобто під відкритим небом, у насипі або в тарі (значно рідше). Удосконалювались і технології з перевезення цукрового буряка.

    Поїзний диспетчер Козятинського відділення Д. Шлапаченко запропонував організацію руху швидкісних беззупинних рейсів між Козятином і Жмеринкою, щоб не відставляти вантажні поїзди на бокові станційні колії під час слідування тогочасних пасажирських експресів. Тобто обганяти великовагові вантажні поїзди вже було неефективно. Ефект досягався тоді, коли вантажні паровози не зупинялися на проміжних станціях для добору води у котел. «Безводні» рейси» без очищення від вугільного шлаку у топці паровоза та без набору води в його котел - один із основних методів збільшення комерційної швидкості з метою наближення її до технічної. «Організація безобгонних рейсів дозволила моїй зміні підвищити комерційну швидкість пропуску поїздів приблизно на два кілометри», - рапортував Д. Шлапаченко.

    Між іншим, до кінця 1954-го всі поїзди, які водили дарницькі локомотивні бригади, були важковаговими.


    Начальник Південно-Західної залізниці Петро КРИВОНОС. 1954 р.

    Начальник Південно-Західної магістралі П. КРИВОНОС під час комісійного огляду залізничної дільниці

    ПРОВІСНИКИ ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ

    Пенсіонер-залізничник Ф. Денищенко, член дорожнього науково-технічного товариства розробив і запропонував до впровадження новий вид пристрою для автозчеплення вагонів та локомотивів. Креслення нового автозчепу були направлені до Міністерства шляхів сполучення СРСР. Згодом, як повідомляла «РГ», винахід Ф. Денищенка було направлено на механічні заводи для впровадження у серію.

    Резонансною подією того ж таки року було попередження транспортної події колійним обхідником Михайлом Сатулою. За умов туманної погоди під час нічного огляду закріпленої за ним залізничної дільниці він визначив тріснуту рейку. Михайло Павлович добре знав розклад руху поїздів. Тож пригадав, що через деякий час має пройти великовантажний поїзд. Не витрачаючи часу М. Сатула огородив цю дільницю та повідомив бригадира колії. Рейку було швидко замінено. За проявлену увагу начальник Хмельницької дистанції колії оголосив Михайлові Павловичу подяку.

    Із впровадженням у колійному господарстві пневматичних і електричних шпалопідбійок постала проблема з вібрацією цих машин, від якої не покращувалося здоров’я монтерів колії. Інженер Київського відділення гігієни праці Висневський пристосував гумовий амортизатор. Робота під час підбиття шпал стала безпечною.

    Залізничники станції Підволочиськ (стиковий пункт між Хмельницьким (Південно-Західна залізниця) і Тернопільським (Львівська магістраль) відділеннями намагалися боротися із перетримками збірних поїздів в обох напрямках.

    У рубриці «Трибуна передового досвіду» старший колійний майстер А. Заводчиков пропонував працювати таким чином. Для відмінного утримання колії у перші два дні двотижневого робочого періоду займатися терміновими роботами, а у наступні дні - здійснювати попереджувальні заходи на визначених за колійними обходчиками кілометрах колії.

    У галузі залізничного зв’язку теж були зрушення. Тогочасний начальник служби сигналізації та зв’язку О. Єрмоленко виступав на шпальтах «РГ» як ініціатор впровадження нової залізничної техніки. Він розповідав про систему автоблокування, що прийшла на зміну провідному блокуванню. «Електрична централізація стрілок та сигналів є прикладом застосування на залізницях телемеханіки - нової галузі науки та техніки», - констатував начальник служби. У Будинку зв’язку Київської дистанції сигналізації та зв’язку впроваджено фототелеграф. За використання цієї технічної новинки можна було передавати будь-які графіки, таблиці, текстові матеріали. Тобто на залізницю прийшов провісник телефонів-факсів.

    Наприкінці 1954-го М. Михайлов розповідав, що локомотивники з Коростеня навчилися використовувати незбагачене та буре вугілля. На паровозах серії ТЭ. Як завжди, добрі слова йшли на адресу машиністів, які вміли заощаджувати паливо. І як ведеться, тих, хто мав «пережог» по голівці не гладили. Кореспондент розповів про те, що коростенський машиніст Гончаров переобладнав колосникову решітку таким чином, що горіння неякісного вугілля у топці покращилось. Чому на це звернув увагу автор цих рядків. Тим машиністом був згодом мій майстер виробничого навчання із столичного залізничного училища №17 Василь Васильович Гончаров, який у 70 - 80-ті роки минулого століття дав путівку у великий світ багатьом сучасникам.


    В одному із дитячих садків Південно-Західної залізниці

    Підйомочний ремонт паровоза-трудівника


    Мала Південно-Західна залізниця. 1953 р.

    Електрифікація залізниці на дільниці Київ - Фастів. Прибуття на станцію Фастів першого електровоза. 1958 р.


    «ПО ДОРОГАМ ДОБЛЕСТИ И СЛАВЫ»

    Невідомо, чи стала у ті роки популярною на залізниці пісня «По дорогам доблести и славы» (слова О. Новицького, музика В. Минька), де є такі слова «Нам народа все задания святы, мы счастливы, радостны, богаты. Нам поют и Волга, и Карпаты. Мы труда отважные солдаты. Новыми составами наш край родной прославим мы, ты песню запевай, трудом прославим край». Головне, що у нехитрих рядках було вміщено сумнівно важливий зміст. На скільки були багатими люди після нещодавньої Великої Вітчизняної війни, знаємо з історичних джерел...

    І попри це. Будувалося житло для залізничників і у Києві, і у Вінниці, і у Хмельницькому, і ще на багатьох залізничних вузлах і станціях. І не лише житло. У жовтні 1954-го газета розповідала про те, що водолікарня у м. Хмільнику працює не належним чином через те, що лікувально-санітарна служба залізниці не так, як потрібно, організувала необхідні умови для нормального оздоровлення пацієнтів. Погано обладнано лікувальні кабінети фізіотерапевтичної та функціональної діагностики, не організовано лікувальне харчування, оскільки Вінницький відділ робітничого постачання не забезпечував цей медичний заклад «ні молочними продуктами, ні маслом, ні цукром, ні білим хлібом». Не вистачало палива на зимовий сезон, не було проведено ремонт будівель водолікарні. Саме тому головний лікар оздоровниці Наум Гольденберг стукав у всі високі кабінети керівництва Південно-Західної, щоб посприяти не лише у ремонті старих корпусів, де одночасно могли лікуватися лише 25 пацієнтів, а й вийти на щомісячний рівень з обслуговування 70 хворих, яким надавалося б належне медичне обслуговування. А для цього він закликав залізничних будівельників прискорити процес створення належних умов для відпочиваючих та розширити медичний заклад. Сьогодні, як відомо, санаторій «Медичний центр реабілітації залізничників» Південно-Західної залізниці під головуванням Віктора Пікуша є кращим медичним закладом в Україні. Отже, і цей колектив йде по-справжньому «по дорогам доблести и славы».


    ВМІЛИ ПРАЦЮВАТИ, ВМІЛИ І ВІДПОЧИВАТИ

    Йшов перший рік керівництва Південно-Західною знаменитим Петром Кривоносом. Попереду у багатотисячного колективу - чимало звершень. До речі, День залізничника колектив Південно-Західної магістралі того року відзначав у Зеленому театрі (нині у Маріїнському парку, що на схилах над Дніпром). Між іншим, лише на Київському відділенні функціонувало 8 будинків культури і клубів, декілька десятків бібліотек, п’ять об’єднаних лікарень, вісім дитячих ясел та 13 дитсадків. Функціонував професійний Київський театр транспорту (колишній клуб імені Фрунзе (1952 - 1959 рр). На його вистави запрошувалися залізничники столичної магістралі. Вагон-торгова лавка, вагон-клуб, бібліотеки-передвижки - все це працювало на залізничників.

    Чи були на шпальтах газети залізничників критичні матеріали? Як вам такий? У сатиричній рубриці «Гаряча промивка» старший черговий станції Жидиничі наполягав на тому, щоб вагон-лавка Чернігівського відділу робітничого постачання частіше відвідувала цю станцію. Але навіть тоді, коли вона приїжджала, придбати у ній, крім муки та пшона, не було чого. Торгівля велася не культурно, замість вагових гир на шальки клалися гайкові ключі, колійні костилі і т.д».

    Ось так рідна газета розповідала про події та достойних уваги читачів залізничників Південно-Західної 60 років тому.


    Фото з архіву «Рабочего слова»

    Сторінки «Рабочей газеты» за 1954 рік гортав Віктор ЗАДВОРНОВ

    Програма недержавного пенсійного забезпечення залізничників

    Загальні положення

    Цю Програму розроблено на виконання пункту 3.6.20 чинної Галузевої угоди між Державною адміністрацією залізничного транспорту і профспілками (далі - Галузева угода) та відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення».

    Недержавне пенсійне забезпечення залізничників здійснюється Професійним недержавним пенсійним фондом «Магістраль» (далі - Фонд) на підставі пенсійних контрактів, укладених на користь учасників Фонду, між Фондом в особі його Адміністратора і вкладниками Фонду.


    Основні положення

    І. МЕТА ПРОГРАМИ

    Програма недержавного пенсійного забезпечення залізничників (далі - Програма) - довгостроковий план відрахування пенсійних внесків вкладників до Фонду для наступного інвестування з метою накопичення пенсійних коштів, достатніх для пенсійних виплат його учасникам у розмірах, що відповідають галузевому стандарту недержавного пенсійного забезпечення залізничників.

    Мінімальний галузевий стандарт недержавного пенсійного забезпечення залізничників (далі - Стандарт) визначається як мінімальний розмір щомісячної пенсійної виплати, яку отримуватиме учасник Фонду впродовж 10 років після досягнення пенсійного віку, визначеного ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

    Мінімальний розмір щомісячної пенсійної виплати встановлюється Стандартом на рівні не нижчому 50% від офіційно затвердженого прожиткового мінімуму, визначеного законом для непрацездатних осіб.

    Такий розмір виплати визначається сумами пенсійних внесків, сплачених вкладниками до Фонду згідно із встановленими Програмою тарифами, та прибутковістю пенсійних активів Фонду.

    ІІ. УМОВИ УЧАСТІ ЗАЛІЗНИЧНИКІВ У СИСТЕМІ НЕДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ПОРЯДОК ПЕНСІЙНИХ ВИПЛАТ

    Участь у пенсійному фонді здійснюється на підставі пенсійного контракту або договору про виплату пенсії на визначений строк, які укладено з адміністратором пенсійного фонду.

    Учасником пенсійного фонду є фізична особа, на користь якої сплачуються пенсійні внески до недержавного пенсійного фонду і яка має право або набуде право на одержання пенсійних виплат з пенсійного фонду.

    Кожний учасник пенсійного фонду у системі персоніфікованого обліку має індивідуальний пенсійний рахунок.

    Вкладник - особа, яка сплачує пенсійні внески на користь учасника Фонду шляхом перерахування коштів до недержавного пенсійного фонду відповідно до умов пенсійного контракту.

    Вкладниками пенсійного фонду можуть бути:

    • об’єднання фізичних осіб, включаючи профспілки (об’єднання профспілок), які сплачують пенсійні внески на користь своїх членів;

    • об’єднання юридичних осіб-роботодавців або юридична особа (роботодавець), які сплачують пенсійні внески на користь своїх працівників;

    • фізична особа, яка здійснює пенсійне забезпечення за рахунок своїх коштів.

    Пенсійні внески до пенсійного фонду сплачують вкладники (юридичні або фізичні особи) у розмірах, в порядку та у строки, встановлені пенсійним контрактом відповідно до умов обраних пенсійних схем. Внески за страхуванням ризику настання інвалідності або смерті учасника Фонду сплачуються у порядку, визначеному пенсійним контрактом.

    Відповідно до законодавства України про недержавне пенсійне забезпечення учасники пенсійного фонду можуть отримувати наступні види пенсійних виплат:

    • пенсія на визначений строк;

    • одноразова пенсійна виплата.

    Пенсійний вік, після досягнення якого учасник має право на отримання пенсійної виплати, визначається за заявою учасника Фонду. Форма заяви встановлюється Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України.

    Пенсійний вік може бути меншим або більшим від віку, який надає право на пенсію за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням, але не більше ніж на 10 років.

    Виплата пенсії на визначений строк здійснюється адміністратором пенсійного фонду:

    1) за бажанням учасника Фонду, який має право на отримання пенсійних накопичувальних внесків відповідно до його заяви;

    2) на вимогу учасника Фонду (з дня виникнення у нього права згідно з умовами пенсійного контракту на страхування довічної пенсії, якщо придбання довічного ануїтету* може негативно вплинути на розмір пенсійних виплат).

    3) за умови:

    • досягнення пенсійного віку, визначеного у заяві учасника Фонду та з урахуванням вимог чинного законодавства України і положень статуту пенсійного фонду;

    • достатності розміру пенсійних коштів, що обліковуються на індивідуальному пенсійному рахунку учасника пенсійного фонду, відповідно до мінімального розміру суми пенсійних накопичень, який встановлює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, на дату настання пенсійного віку.

    Пенсійна виплата може здійснюватися адміністратором пенсійного фонду одноразово на вимогу учасника Фонду у разі:

    • медично підтвердженого критичного стану здоров’я (онкозахворювання, інсульт тощо) або настання інвалідності учасника фонду;

    • якщо сума належних учаснику Фонду пенсійних коштів не досягає мінімального розміру суми пенсійних накопичень, встановленого Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України;

    • виїзду учасника Фонду на постійне проживання за межі України.

    Пенсійні кошти успадковуються особою (особами), які є спадкоємцями власника коштів відповідно до цивільного законодавства України.

    ІІI. ФІНАНСУВАННЯ ПРОГРАМИ

    Джерелами формування пенсійних накопичень учасника Фонду, є:

    1) пенсійні внески учасника (члена його родини) на його користь;

    2) пенсійні внески роботодавців учасника, що сплачуються ними на його користь;

    3) інвестиційний прибуток Фонду, розподілений на користь учасника Фонду, пропорційно до сум, що обліковуються на рахунках учасників на дату розподілу.

    Ставки відрахувань пенсійних внесків вкладників до Фонду на кожний наступний рік розраховуються актуарієм та уточнюються не пізніше 1 липня поточного року, виходячи з галузевого стандарту недержавного пенсійного забезпечення і фінансових можливостей вкладників.

    Визначені цією Програмою рівні пенсій та відповідні їм ставки відрахувань пенсійних внесків вкладників Фонду, які є роботодавцями, є вихідними величинами визначення ними обсягів її фінансування при складанні фінансових планів (бюджетів).

    Після затвердження фінансових планів визначена сума виплачується Фонду пропорційно, до кінця року.

    На момент запровадження цієї Програми розмір першого пенсійного внеску роботодавця на користь працівника-учасника Фонду, зазначеного у пенсійному контракті, визначається шляхом ділення коштів, передбачених у фінансовому плані на недержавне пенсійне забезпечення, на кількість працюючих, за виключенням тих працівників, які досягли пенсійного віку, визначеного ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

    Розмір наступних пенсійних внесків визначається вкладником залежно від віку учасника Фонду згідно з тарифами/відсотками Додатку 1 до цієї Програми, відкоригованими в межах сум, передбачених у затверджених фінансових планах на кожен поточний рік.

    Ставки пенсійних внесків визначаються вкладником або його платіжним представником залежно від віку учасника Фонду згідно з тарифами/відсотками Додатку 1 до цієї Програми, відкоригованими до суми затвердженого фінансового плану. Від початку сплати пенсійних внесків тариф пенсійного внеску на користь учасника Фонду залишається незмінним для кожної вікової групи впродовж усього терміну накопичення коштів, якщо інше не передбачене Програмою.

    Участь фізичних осіб у сплаті пенсійних внесків до Фонду є добровільною.

    Особа, яка є учасником-вкладником Фонду, сплачує пенсійні внески на свою користь з власних коштів (заробітної плати та інших джерел) на підставі укладеного нею пенсійного контракту.

    Роботодавець такого учасника-вкладника Фонду забезпечує сплату ним внесків через платіжні системи (зарплатні проекти) роботодавця на безоплатній основі згідно з письмовою заявою вкладника Фонду на підставі пенсійного контракту, укладеного вкладником з Фондом.

    Ставки пенсійних внесків, встановлені Додатком 1 до цієї Програми, при необхідності можуть переглядатись щорічно.

    Для учасників Фонду запроваджується накопичувальна пенсійна програма з паритетним внеском учасника та роботодавця.

    Заключні положення

    Для уточнення тарифів пенсійних внесків вкладників, визначення дефіциту (профіциту) пенсійних коштів та планування роботодавцями щорічних обсягів фінансування на сплату пенсійних внесків до Фонду на період до 2025 року ця Програма підлягає уточненню з подальшим переглядом не рідше одного разу на п’ять років.

    *(ануїтет - періодичні пенсійні виплати, які здійснюються з установленими інтервалами часу до того моменту, поки не настане певна подія, визначена у відповідному договорі)

    Додаток № 1

    до Програми недержавного пенсійного забезпечення залізничників

    Тарифи щомісячних пенсійних внесків вкладників Фонду*



    *Примітка. Актуарна (актуарій - спеціаліст з оцінки ризиків, фінансовий аналітик і консультант у сфері страхування) ставка прибутковості Фонду становить 4% річних.


    Як інженер Антон Колесник став Свиридом Голохвастим

    Одного славнозвісного дня у 1961 р. в історію кіномистецтва стрімко увірвався фільм «За двома зайцями» за мотивами однойменної комедії Михайла Старицького. І ось вже декілька поколінь глядачів вдячні Віктору Іванову (сценарист та режисер кінострічки). Адже шанувальники талантів українських акторів (кіностудія ім. О. Довженка) не втомлюються зачаровано вдивлятись в обличчя Олега Борисова (Свирид Голохвастий), Маргарити Кринициної (Проня Сірко), Миколи Яковченка (Прокіп Сірко), Нонни Копержинської (Секлета Лимариха). Ця кінострічка твердо закріпилася у переліку «старих-добрих» улюблених фільмів, розлетілася на цитати, стала знаковою в біографії акторів, які знімалися в ній.


    Розкажу вам ще одну історію… Одного не менш славнозвісного дня, в акурат до 70-літньої річниці з моменту заснування Будівельно-монтажного експлуатаційного управління №1 (Київ), що відмічався на початку листопада 2013 р., в актовій залі цього підрозділу столичної магістралі сталося непередбачуване людом, який зібрався поздоровити передовиків праці. Завдяки творчим зусиллям фахівців БМЕУ-1 на урочисту сцену увірвався досить вдалий ремейк вищезгаданого кінофільму під однойменною назвою «За двома зайцями» (режисер-постановник - заступник головного бухгалтера Любов Бурим). Можна навіть сказати, що запальна комедія ситуацій Михайла Старицького в театральному аматорському просторі пережила ще один злет. Звичайно, після фільму, усім відомого, «винайти велосипед» - завдання нелегке і навіть нездійсненне. Тож не дивно, що на сцені з’явилися такі старі знайомі, як борисовський Голохвастий (інженер виробничо-технічного відділу Антон Колесник), криницинська Проня Прокопівна (начальник виробничо-технічного відділу Світлана Ситник), яковченський Прокіп Сірко (начальник відділу водопостачання та водовідведення Віктор Сухов), дружина Сірка Євдокія Пилипівна (інженер відділу експлуатації будівель і споруд Марина Будзан). Дещо від Нонни Копержинської залишила в образі Лимарихи старший інспектор з кадрів Алла Сорока. А ще милоока та прутка Галя (донька Лимарихи - бухгалтер Тетяна Граждан) та інші достойні герої та героїні. Тому для багатьох глядачів (залу було, між іншим, заповнено, як кажуть, по самісінькі додаткові стільці) весела історія з перевдяганнями, казусами, переживаннями, возз’єднаними закоханими і, звісно, хепі ендом проходила у відчутті ненав’язливого дежавю. Причому, такий ефект в будь-якому разі позитивно вплинув на загальне враження від вистави. Ті, хто не бачив кінофільму (а чи є такі?), мали змогу скласти про нього точне уявлення. А ті, хто давно з ним знайомий, в жодному разі не був розчарованим. Завдяки роботі звукорежисера (інженер виробничо-технічного відділу Тетяна Колтунова) та художника-оформлювача (бухгалтер Катерина Ємельянова) вистава мала власний творчий стиль. Декорації та звукове і музичне супроводження допомогли не на одну мить пригадати старий кінофільм.



    Отже, Голохвастий намагається «підчепити» милу серцю дівчину із простої родини, щоб зробити її коханкою. Однак п’янкі почуття до бідної красуні обертаються конфузом: думаючи, що у цирульника є чудова перспектива і гроші, адже виявляв себе забезпеченим паном, мати дівчини влаштовує заручини.

    Правда в усьому. Аматори можуть щиросердно і переконливо діяти в обставинах, що пропонуються автором, отже і режисером. Родина Проні тим часом щосили готується до весілля. Все, як ведеться - багате вбрання, прикраси, придане. Ось-ось і план хитрого Голохвастова (так він себе рекомендує - ред.) спрацює. Що ж задумав горе-підприємець? Оженитися на дурній, некрасивій, але зате заможній Проні (за сценарієм Михайла Старицького - авт.), щоб потім на власний штиб і смак промотувати солідний посаг, що незабаром належатиме їй. Але на весіллі афера розкривається: на «цирюльника» претендують відразу обидві родини, а крім того, є кредитори, яким Свирид Петрович заборгував вже не одну тисячу карбованців. Розв’язка цілком логічна - невдаха наречений відразу втрачає й милу серцю Галю, і вигідну наречену. Організатором акції з розкриття підступних планів Голохвастого є справжній коханий Галі - слюсар Степан (інженер Дмитро Омельчук).

    Яким же було (ну, у всякому разі, у мене) здивування, коли замість очікуваної в ролі чорниці Меронії Людмили Алфімової 52-річної давнини (яка протягом цієї історії перетворюється із статечної самітниці у моторну й веселу молодичку) на сцені з’явилася бухгалтер Олена Білуха. Увійти в образ Химки вдалося, так, як і Таїсії Литвиненко (1961 р.), інженерові Альоні Захарчук.

    У ролі Голохвастого прославився у свій час видатний український актор Панас Саксаганський. З листопада 1883 р., коли комедію вперше показали в Києві, вона не сходить зі сцен вітчизняних театрів. Так сталося і рівно через 130 років на аматорській сцені у залізничних будівельників. За посадою інженер, а на сцені талановитий актор Антон Колесник точнісінько відтворив запальну манеру гри, яка характерна для лицедіїв на кшталт народного артиста колишнього СРСР Олега Борисова. Яскраво відображені реакції на неочікувані повороти сюжету - все було до болю знайомим, з одного боку, та органічним й новим, з іншого. Звісно, що такий знаковий образ «цірюльника з-за канави», як називав його свого часу герой коміка Миколи Яковченка, обов’язково має бути підтриманий не менш яскравими партнерами. І варто наголосити: вірне плече побратимів по сцені не примусило довго чекати. Жодна чоловіча роль не загубилася у всезахоплюючому урагані від Свирида Петровича Голохвастого, ну, пам’ятаєте? Того, який почасти «собственной персоною» поїдав серце Проньки-падлюки.

    Разом з фотокореспондентом ми ні на мить не пожалкували з приводу того, що особисто оцінили чудовий акторський склад, талановито втілений український побут, барвисті декорації, веселі пісні й танці - всі складені компоненти цієї чудової вистави, що перетворюють дійство, яке розвертається на сцені, у воістину неповторну феєрію. Як зазначила у розмові із вашими кореспондентами гордовита Секлета Пилипівна Лимариха, вибачте, Алла Андріївна Сорока (старший інспектор з кадрів БМЕУ-1), репетиції перед прем’єрою тривали протягом місяця в обідні перерви. Хочеться поздоровити аматорів не лише з прем’єрою. З Новоріччям! Хай в у 2014 р. у вас побільшає глядачів!

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Увагою не обділені

    Зустрічаючи Новий рік, мимоволі підбиваєш підсумки попереднього, аналізуєш зроблене, пережите. От і в нашій ветеранській організації, яка об’єднує понад вісім тисяч тих, хто працював у структурних підрозділах Південно-Західної залізниці на території Жмеринської дирекції залізничних перевезень, наприкінці 2013 року підбили підсумки роботи. І, опираючись на них, хочеться відзначити, що ми не були обділені увагою з боку керівництва залізниці, дирекції, профспілкових організацій усіх рівнів.

    Майже 600 наших ветеранів протягом року побували в санаторіях, пансіонатах та інших оздоровчих закладах. І це завдяки тому, що керівник столичної магістралі Олексій КРИВОПІШИН прийняв рішення щодо виділення путівок й колишнім працівникам залізниці. Крім того, чимало ветеранів отримали й грошову допомогу на лікування та інші нагальні потреби. А загальна сума такої допомоги сягнула 52-х тис. грн. Відчули ми підтримку й від людей доброї волі, які надали нашій громадській організації спонсорську допомогу на суму у 12, 5 тис. грн. Усі ці кошти були розподілені між тими, хто вкрай потребує допомоги. Ми й власними силами намагались допомагати тим, хто хворобами прикутий до ліжка або через інвалідність не може вільно пересуватись. Тут варто відзначити усі вузлові ветеранські організації. У Вінниці її очолює Тетяна Іванівна СКАКУН, у Жмеринці - Любов Григорівна ШКОЛЯР, у Хмельницькому - Сергій Іванович КОЛІСНИЧЕНКО.

    Користуючись нагодою, хочу від імені усіх ветеранів висловити велику вдячність начальникові Південно-Західної магістралі Олексію КРИВОПІШИНУ та голові Дорпрофсожу Оресту ЛОГОШНЯКУ, всім керівникам структурних підрозділів, головам профспілкових організацій усіх рівнів за надану допомогу і підтримку, яку ми відчували протягом 2013 року.

    Вітаю усіх з Новим 2014 роком та Різдвом Христовим! Хай новий рік принесе тепло, добробут та затишок у кожну оселю, а наша залізниця зазнає зростання в усіх сферах діяльності. Міцного всім здоров’я, довголіття та процвітання!

    З повагою,

    Лариса ФУРМАН, олова ради ветеранів Жмеринської дирекції залізничних перевезень

    Пологовий будинок для новорічних прикрас

    …Діти ще на початку грудня просили: «Мамо, дістань новорічні іграшки!» «Ще рано!» - безапеляційно відповідала я.

    І після цих слів поринала у свої дитячі спогади. Яке це магічне дійство, просто якийсь ритуал - дістати коробку з ялинковими іграшками! З антресолей чи з балкону, де вони живуть від року до року, зберігаючи чари новорічних свят. Ніби з її відкриттям дім наповнювався якимись незвичними емоціями, відчуттям свята. Кожна іграшка - своя історія. У коробках наших батьків - червоні зірки, літаки, ведмедики, білочки, шишки. У наших «футлярах» - вже здебільшого стильні кульки. Переважно одного кольору та розміру й від китайського виробника.

    Щороку мода на новорічні прикраси змінюється. І вітчизняні атрибути нового року все важче відрізнити від закордонних. Вишукані українські іграшки стають престижними: наші фабрики випускають фігурну іграшку, дивні кулі з ручним розписом, копіюють старі іграшки на прищіпці.

    Веселе зимове свято пахне мандаринами та глицею, бряжчить бубенцями та різдвяними піснями, обливається ігристим та припорошує пушистим і віддзеркалює ваш настрій у яскравих кульках.



    НАЙЦІКАВІШИМИ ЯЛИНКОВИМИ прикрасами «гурмани» вважають антикварні прикраси, які, до речі, набувають зараз популярності. Та безцінними для багатьох відвідувачів Клавдієвської фабрики ялинкових іграшок є кульки, розмальовані власноруч на майстер-класі. Саме сюди ми потрапили майже одразу разом із групою учнів однієї київської школи, коли приїхали дізнатися, як народжуються новорічні прикраси.

    Майстер-клас проводила художниця Ольга ТОВСТЕНКО. Варто зауважити, що майже всі працівники, які обслуговують екскурсії, самі виглядають, як новорічні іграшки у фірмових червоних фартушках.

    Дітлахи з недитячою серйозністю та відповідальністю вимальовували віконця, зафарбовували ялиночки, притрушували «штучним» художнім снігом власні новорічні іграшки - подарунки.

    - Я своїй сестричці Богдані подарую, - запевняла мене юна школярка. - Але їй лише шість рочків, - вмить захвилювалась вона, передчуваючи необережність меншої.

    - Ні, таку іграшку вона точно буде берегти. Це ж подарунок від найріднішої сестрички, - заспокоїла її Ольга Товстенко.



    Далі ми йдемо, мабуть, в найзаповітніше місце для багатьох хлопчиків та дівчаток - у склодувний цех. В давнину людей цієї професії порівнювали з чародіями. А магічність їх роботи розпочинається з того, що майстер бере в руки склотрубку (заготовку), яку ділить за допомогою газового пальника на 10 частин, із кожної частини виходить дві невеличкі кульки. Згодом нагріте скло під дією подиху набирає форму новорічної іграшки. Дитячі очі просто «горять» цікавістю, шум від газових пальників перекриває їхні запитання та словесні емоції від побаченого. Тут вони дізнаються, що діаметр кульки залежить від діаметра заготовки. Що сила повітря має бути не більшою ніж, коли ти надуваєш мильну кульку. Що за допомогою металевих кілець майстри перевіряють чи не перестарались, визначаючи розмір кульки. Щойно народжені іграшки зберігають ще довгі хвостики, які у подальшому допомагають майстрам у роботі.

    За зміну склодуви видувають 5 - 7 тисяч одиниць продукції. Ось така магія з арифметикою. А далі починається хімія (це для дорослих) та щось надзвичайне для дітей.

    ЦЕХ СРІБЛЕННЯ. Тут працює лише двоє жінок. Перед ними - велика ванна з теплою водою, в якій вони купають щойно народжених малят-іграшок. Але перед тим кульки наповнюють спеціальним розчином (рідке срібло, аміак та дистильована вода). Тримаючи за хвостики з десяток цих «малюків» у кожній руці, майстрині швидко і вправно опускають їх у водичку, а коли виймають, то струшують, щоб розчин із середини зафарбував усю сферу. Ці рухи нагадали мені гру на маракасах (південно-американський народний музичний інструмент), простіше, музичних брязкальцях. Та музика звучала ніжна-ніжна. Іграшки тихенько пищали. Та раптом хтось «пустив півня». Занадто голосного «вередуна» (брак - ред.) вирахували й відклали у бік. Решту поклали на полиці, щоб обсохли. Потім кожен з них знову потрапляє до дбайливих рук майстринь, які за допомогою шовкових ганчірок лагідно протирають сріблястих голопузиків. Далі іграшки купають в ємностях з різними фарбами.

    ЦЕХ ТАК ЗВАНОЇ «ОКУНКИ» випускає червоні, голубі, сині, жовті, зелені, рожеві кульки під яскраве ультрафіолетове проміння для того, щоб вони висохли. Вихваляючись кожна власним кольором, кульки мандрують у художній цех.

    І, в залежності від малюнку, потрапляють на стіл художників: хто стає «круглим» полотном для зимового пейзажу, дехто - для казкових героїв, деякі - для символів нового року. Фантазія безмежна. І кожен новий колір та орнамент на кульці повинен після нанесення підсохнути. 4 - 5 разів бере до своїх рук блакитну кульку розмальовниця Людмила ШЕРЕМЕТ. Тож за день з її іграшкового «садочка» випускається не більше 30 «святково одягнених» ялинкових прикрас. Далі вони - гарні та майже «дорослі» - потрапляють у цех, де позбавляються своїх хвостиків, одягають ковпачки з петельками і отримують кожен свій «дім» - коробочку. У ній ялинкові іграшки - розмальовані, яскраві та наповнені духом новорічного свята - стоять на полицях крамниць і чекають на свого покупця. Можливо, сьогоднішню синю конячку - символ 2014 року, що виблискує гривою на сріблому тлі, хтось зберігатиме впродовж декількох десятиліть, як наші батьки зберігають іграшки-гітари, іграшки-кукурудзки, іграшки-паровозики, іграшки зі своєю історією…

    Саме цю історію намагаються зібрати у невеличкому музеї ялинкових іграшок на території Клавдієвської фабрики. Тут зібрані експонати з різних країн: США, Канади, Італії... Окрему експозицію займають іграшки найстарішої сімейної фабрики іграшок з Польші «Komozja» з камінням Сваровськи. Зберігаються тут і унікальні кульки з венеціанського скла з малюнками з середини. Щоб поповнити експозицію, керівництво пропонує обміняти старі іграшки на нові.

    ДО РЕЧІ, у невеличкій кімнаті фабрики відкрито «Пошту Діда Мороза», де діти можуть власноруч написати листівку своїм близьким, рідним, друзям. Скористалися цією нагодою і ми. Листівка зі штампом Діда Мороза з Клавдієвської фабрики полетіла до столиці.

    Під час нашої екскурсії весь час кортіло запитати, хто ж створює ці іграшкові колекції? І ніби передбачаючи наше запитання, наш гід, Марина Іванівна, привела нас до кімнати творчого епіцентру, де працює головний художник фабрики Уляна Комарницька разом з Наталею Дешко, Дар’єю Івановою. Дівчата розповідають, як придумують сюжети, виконують на ялинкових прикрасах репродукції полотен великих художників, на замовлення малюють портрети. Така робота займає від декількох днів до місяця. А тим часом Уляна Михайлівна виписує на синій кульці назву нашого видання. Іменна ялинкова прикраса з написом «РАБОЧЕЕ СЛОВО» - прекрасний подарунок не лише для газети, а й для всіх її читачів.

    Із історії


    Клавдієвську фабрику ялинкових іграшок було відкрито у 1948 р. У ті післявоєнні роки це була невеличка мануфактура, яка обробляла скло для медичних потреб. Та вже з 1954 р. тут почали виготовляти ялинкові прикраси. Протягом 30 наступних років на фабриці були створені нові цехи з виготовлення гірлянд, фольги, штучних ялинок і т.п. За радянських часів тут працювало понад 650 чоловік у дві зміни. Щодня відправляли по два критих вагони продукції. Вироби цього підприємства задавали тон моді на ялинкові прикраси в усьому Союзі. Склодуви створювали й шедеври, які високо оцінювались колекціонерами. Після тривалого спаду виробничих потужностей сьогодні фабрика відроджується. І це ми спостерігали в кожному цеху за впевненими рухами її працівниць, за сміхом і цікавістю дітвори, за відвідувачами з переповненими пакунками новорічних прикрас, особливо, іноземних делегацій.

    Коментар


    «У минулому році зі зміною керівництва відбулося колосальне оновлення та зміни у роботі фабрики, - розповідає нам молода, енергійна керівник екскурсійного відділу Марина МИХАЛКО. - Сьогодні вона працює весь рік, а не сезонно, як раніше. Тут зроблено ремонт, в цехах тепло, працює півсотні робітників, які знайомі з цією справою. Адже сьогодні знайти молодого склодува, наприклад, досить нелегко. Та головне, що робота усіх моїх колег направлена на створення вітчизняної іграшки - символу святкового настрою! А з ним нехай у новорічну ніч прийде до вас впевненість, нова мрія та відійдуть усі негаразди! З Новим роком!».

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Валентина КОЛЯДА

    О тренерской семье замолвим слово

    Как бывает с нами журналистами? Пишешь, к примеру, репортаж о спортивных соревнованиях. Не забываешь упомянуть о месте встречи команд, погоду. Описываешь перечень забот организаторов и основные перипетии на футбольном поле, волейбольной площадке, на беговой дорожке или в секторе для армрестлинга. И все вроде бы не забыто. И все же полистаешь со временем блокнот, и вспомнишь - о спортивной династии ТОПИХ. Похоже, пора познакомить с ними и вас. Хотя, если быть объективным, об Ольге ТОПИХЕ наше издание уже информировало. Не раз мы рассказывали об успехах кандидата в мастера спорта Украины на водных трассах.


    Призерка Украины на спортивных соревнованиях по гребле на байдарке, эта целеустремленная девушка является членом женской сборной команды города Киева и Украины. А кто же является родителями чемпионки? Тренеры Владислав Леонидович и Любовь Федосеевна Топихи души не чают в своей любящей дочери и благодарной ученице. А как же иначе? Старший тренер-преподаватель специализированной детско-юношеской спортивной школы олимпийского резерва по гребле на байдарках и каноэ «Локомотив» Юго-Западной дороги Любовь Топиха и ее коллега, друг, супруг и тренер - преподаватель Владислав Топиха - мастера спорта. Оба в доверительной беседе рассказали, что свои первые шаги Ольга делала на берегу Матвеевского залива. Именно там в течение большого годового периода рабочее место родителей, именно там проходят тренировки и соревнования воспитанников спортивной школы. Кстати, совершенно недавно Ольга Владиславовна (так теперь чемпионку Украины величают ее первые ученики - ред.) стала тренировать будущую смену сборной команды Украины. Да, да, в родной альма-матер, плечом к плечу с милыми сердцу родителями.

    «Юность упрямые вёсла

    В руки берёт свои.

    Здравствуйте, новые вёсны,

    Здравствуйте, ясные дни!»

    Этот куплет из популярной песни на музыку Александры Пахмутовой в далекие годы юности Владислава и Любови напевали многие спортсмены. И Топихи не являются исключением. Их знакомство, переросшее в любовь, произошло, конечно же, на тренировках. Наблюдая за байдарочниками или гребцами на каноэ на водной глади, задумываешься: это ж сколько усилий и жизненной энергии приходится им тратить, сколько «перелопатить» речных волн, чтобы, сделав удачный старт, прийти первым на финише. Уверен, рекорды на голубых дорожках бить непросто.

    - Чем любите заниматься в свободное от работы время? - этот вопрос заставил призадуматься всех членов дружной спортивной семьи. Ведь без работы они себя и не представляют. Педагогика для Владислава, Любови и Ольги стала призванием на всю жизнь.

    - Любим тихую охоту в лесах возле Киева, - ответила Ольга. - Порою, домой приносим полные лукошки трофеев. Кстати, мама замечательно готовит грибные супы, жюльены. А уж маринованные белые - просто объедение.

    Похоже, я знаю часть новогоднего меню семьи Топих. А вы догадались?

    Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    Виктор ЗАДВОРНОВ

    Будівництво житлового будинку по вулиці Жовтневій в м. Вишневе Київської області

    Заява про екологічні наслідки діяльності

    Замовник: служба капітальних вкладень Державного територіально-галузевого об’єднання «Південно-Західна залізниця».

    Адреса: вул. Лисенко 6, м. Київ-30 інд 01601

    Місце розташування будівництва: ділянка розташована в південно-східній частині Північного планувального району м. Вишневе в кварталі що обмежується вулицями Жовтнева (з півночі), Вітянська (з заходу), Лесі Українки (з півдня), Машинобудівників (зі сходу).

    Мета: відселення мешканців міста Вишневе які проживають в житлових будинках барачного типу та гуртожитках Південно-Західної залізниці.

    Будинок запроектований чотирисекційний, шістнадцятиповерховий з технічним, підвальним поверхами та даховими котельнями на 384 одно-, дво-, три- та чотирикімнатних квартири. Виходячи з умов ущільненої забудови, будівництво багатоквартирного житлового будинку соціального призначення здійснюється почергово: 1 черга - 1 секція на 96 квартир.

    2. Впливи на навколишнє середовище.

    2.1. На геологічне середовище - вплив в межах нормативного. Перед будівництвом будуть проведені інженерно-геологічні та інженерно-геодезичні дослідження. Діючі водопровідні та електричні мережі будуть винесені за межі земельної ділянки на стадії підготовчих робіт. Прийнято суцільну систему вертикального планування в узгодженості з існуючим рельєфом, виконуються заходи по запобіганню попадання дощових та талих вод у грунт та підземні води.

    2.2 На повітряне середовище - вплив припустимий, викиди діоксиду азоту, оксиду вуглецю, ртуті та метану складають 0,1424 г/сек.; 2,920 т/рік. Всі вони відносяться до 1, 3, 4 класу небезпеки. Приземні концентрації - менше ГДК.

    2.3. На мікроклімат - не впливає.

    2.4. На грунт - здійснюється рекультивація ґрунту: знімається верхній родючий шар грунту та використовується при проведенні благоустрою та озеленення.

    2.5. На підземні та поверхневі води - вплив припустимий. Водопостачання передбачено від міських водопровідних мереж. Заплановано спорудження малих очисних споруд для очищення дощових та талих вод з подальшим використанням очищеної води для поливу зелених насаджень та території. Господарсько-побутові стічні води збираються системою трубопроводів в каналізаційну насосну станцію з подальшим відведенням їх в міську мережу каналізації.

    2.6. Вплив на тваринний та рослинний світ - припустимий, будуть обстежені зелені насадження. Для здійснення вирубки будуть отримані дозволи в установленому порядку та виконана робота по оцінці екологічного впливу на довкілля зелених насаджень, що потрапляють під пляму забудови. Після закінчення будівництва буде проведено рекультивацію земель з відновленням рослинного шару грунту, озеленення, комплексний благоустрій території об’єкта та прилеглої території.

    2.7. Вплив на населення - припустимий. Заплановано шумовий захист від залізничної колії та автомобільної дороги за допомогою шумопоглинаючого екрану, висотою 3,0 м та використання шумозахисних віконних та стінових матеріалів при будівництві.

    2.8. Вплив на навколишнє соціальне середовище має позитивний характер. Житловий будинок, що будується, має соціальне значення для відселення мешканців міста з будинків, які перебувають в зношеному стані. Реалізація проекту будівництва житлового будинку призведе до поліпшення умов життєдіяльності місцевого населення.

    3. ДТГО «Південно-Західна залізниця» забов’язується здійснити необхідні природоохоронні заходи у повному обсязі, дотримуватись вимог чинного природоохоронного законодавства на всіх етапах будівництва, обслуговування та діяльності.


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05