РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 48 (20 грудня 2013)
  • Випуск №48 20 грудня 2013
    Зміст
    1. Проти снігового натиску (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Звідки у Безпалого професіоналізм? (Микола ПАЦАК)
    3. Благодарю за чуткость, ценю за благородство! (Александра РОМАНЧИКОВА, почетный железнодорожник, инвалид Великой Отечественной войны)
    4. Непроста справа - залишатися кращим фахівцем (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    5. Кар’єра за планом (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. Приборкуючи атомне лихо, рятували майбутнє (Оксана КЛИМЧУК)
    7. «Було приємно почути таку новину» (Анатолій САДОВЕНКО)
    8. На старті «Повітряного експреса» (Сергій ГУК)
    9. Попереду - нові здобутки (Петро ШУЛЬГАН, начальник будівельно-монтажного поїзда №392)
    10. Нехай буде світло! (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    11. Как реализовать себя в жизни? Спросите об этом у Сергея ИВАНОВА (Татьяна ШЕМЧУК, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО)
    12. «Наша історія» і національна ідея (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву родини Зої ВІЛЬЧИНСЬКОЇ)
    13. Хресний хід до жіночого монастиря. 140 кілометрів роздумів про життя-буття (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Оксани КЛИМЧУК)
    14. До серця кожного (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ, Київ - Харків - Київ)
    15. До сина в гості (Яна ВЕРЕМІЙ)

    Проти снігового натиску

    Розуміючи важливість питання підготовки господарства й кадрів магістралі до зимових сюрпризів, колектив околодка №6 Дарницької дистанції колії робить усі необхідні заходи щодо забезпечення стійкої експлуатаційної роботи в період холодів і снігопадів, високого рівня безпеки руху й охорони праці.

    Днями кореспонденти газети залізничників побували на вихідних стрілочних переводах непарного парку відправлення поїздів ст. Дарниця, де й пересвідчилися на власні очі, що старший групи зі снігоборотьби, монтер колії Сергій КОЦЮБА разом із бригадиром Миколою КУШНІРОМ та його колегами - Володимиром ДУДКОЮ, Юрій КОЛОСУНОВИМ, Олександром ПЕТРЕНКОМ вправно готують сталевий шлях для пропуску вантажних поїздів. Компресор низького тиску, що в руках Володимира Дудки, - річ дуже корисна через чималу потужність. Повітродувка швидко відчищає від снігу кожну деталь стрілочного переводу. Роботу зроблено. Отже, Сергій Коцюба може сміливо доповідати черговому по парку: «Все готово для руху поїздів». Сніговому натиску тут протиставляють добре організовану роботу колективу околодка №6.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Звідки у Безпалого професіоналізм?

    Не так давно наша газета інформувала про святкування 80-ліття експлуатаційно-ремонтного вагонного депо Конотоп. На цих урочистостях були прийняті в колектив шість молодих оглядачів-ремонтників - випускників Конотопського Вищого профтехучилища №4 (ВПУ-4). Вони відразу ж стали до роботи. Й уже через місяць Максим БЕЗПАЛИЙ потрапив до наказу. Не лякайтеся. Начальник депо Володимир ФЕДОРКО у ньому відзначив сумлінність і професіоналізм хлопця та заохотив премією, як це передбачено колективним договором за виявлення несправностей, що загрожують безпеці руху поїздів.


    Оглядач-ремонтник вагонів експлуатаційно-ремонтного вагонного депо Конотоп Максим БЕЗПАЛИЙ.

    Я розпитав Максима про той випадок. «20 вересня це було, - сказав він. - Обстукував букси, коли в одній почув начебто подвійний удар. Ще раз постукав - так і є. Доповів старшому оглядачеві. Зняли кришку - обрив гвинта».

    Усе так просто? Якби ж то. За коментарем звертаюся до помічника начальника депо із безпеки руху Володимира ЯРОШЕНКА.

    - Максим Безпалий у групі оглядачів був одним із кращих учнів. Серйозний, добросовісний. І в тому, що так рано проявив себе, не бачу нічого випадкового. Суть така. Поїзд заходив на станцію під технічне обслуговування. Прилади, що сигналізують про нагрів вагонних букс, на лінії нагріву не зафіксували. Але при обстукуванні Максим почув подвійний удар. Зняли кришку і виявили обрив гвинта М12 кріплення стопорної планки торцевого кріплення гайки М110. А якщо сказати звичайною мовою, до надзвичайної ситуації залишалося не багато часу.

    Оглядач діяв так, як його учили. Але виявити подібну річ справді складно. Крізь метал не заглянеш. Тільки на слух.

    Таких молодих, але талановитих спеціалістів, як ви звернули увагу, готує ВПУ-4. Відомий навчальний заклад у місті. Колись був базовим для вагоноремонтного заводу, та і тепер ще звідси у велике життя виходять кваліфіковані електрики, зварники, токарі. Останнім часом училище зробило різкий поворот у бік залізниці. Розповідає заступник директора ВПУ Олександр ФЕДЧЕНКО:

    - Училище уклало договір із Південно-Західною залізницею на підготовку спеціалістів. Тепер ми навчаємо помічників машиністів, слюсарів із ремонту рухомого складу, складачів поїздів, оглядачів вагонів, квиткових касирів, провідників пасажирських вагонів. Шість суто залізничних спеціальностей. Згідно з договором залізниця створює умови для проходження навчальної практики, надає можливість використовувати свою навчальну базу і надає робочі місця… Якщо простіше, у стінах училища учні одержують загальну професійну підготовку, все інше - безпосередньо у підрозділах, у реальних, близьких до практики умовах.

    - Раніше доводилося чути позитивні відгуки з локомотивного депо про випускників. І ось тепер - із вагонного. Максим Безпалий, ваш цьогорічний випускник, уже виявив приховану несправність буксового вузла.

    - Із вагонним депо у нас налагодилися тісні контакти. Підрозділу потрібні не дипломи про закінчення навчання, а спеціалісти, молоді, перспективні, яких відразу можна ставити у зміну. Звідси і відповідне ставлення до виробничого завдання. У групі оглядачів-ремонтників викладають помічник начальника депо із безпеки руху Володимир Ярошенко й інженер із підготовки кадрів Руслан Двойнос. Учні бачать реальні вагони, реальний ремонт і технічний огляд. Тобто все те, що потрібно в їхній професії. Треба сказати, директор училища Микола ДОЦЕНКО і начальник депо Володимир ФЕДОРКО якраз і доклали багато зусиль, щоб училище знову, якщо можна так сказати, стало залізничним. Адже тут ще у 20-ті рр. минулого століття готували робітничі кадри для залізничних майстерень Московсько-Київсько-Воронізької залізниці.

    - І перелік спеціальностей, очевидно, може розширитися?

    - Так, у планах училища готувати машиністів мотовозів і операторів дефектоскопного візка.

    І ще одна, як я зрозумів у розмовах про підготовку кадрів для депо, суттєва деталь. Майбутні оглядачі-ремонтники вивчають тут вагони, розбирають автозчеп (до речі, улюблене заняття), опановують інші премудрості вагонної справи. А в той же час і самі стають об’єктом вивчення. До них приглядаються, і коли настає момент підписувати заяву про зарахування, обирають найбільш підготовлених, саме таких, які потрібні.

    Цього року ВПУ-4 випустило зі своїх стін 29 оглядачів-ремонтників вагонів. Із них 14 уже працюють за своїми спеціальностями: сім - у експлуатаційно-ремонтному вагонному депо Конотоп і сім - у пасажирському вагонному депо Бахмач.

    Микола ПАЦАК

    Благодарю за чуткость, ценю за благородство!

    В жизни случается так, что не всегда человек может справиться со своей проблемой. И вот, когда лечение возможно было только с применением дорогостоящего медпрепарата, вынуждена была обратиться за помощью. Такую помощь мне оказал начальник Юго-Западной железной дороги Алексей Мефодиевич Кривопишин.

    Чуткость и его благородство неединичны. В газете «Рабочее слово» довольно часто публикуют слова благодарности за оказанную материальную помощь для лечения и дорогостоящих операций.

    В решении таких вопросов на помощь приходит отдел социальных вопросов службы кадров и социальной политики. Татьяна Дзис и ее команда оперативно решили вопрос по поводу моего обращения. Такая чуткость и понимание дорогого стоит.

    Недавно наша столица Украины отметила 70-летие освобождения от немецко-фашистских захватчиков. А. Кривопишин материально поощрил участников в Великой Отечественной войне, оборонявших и освобождавших нашу столицу. В день годовщины со дня освобождения г. Киева от немецких оккупантов был открыт памятник погибшим железнодорожникам на ст. Дарница - паровоз и стела с именами погибших. К подножью памятника возложил цветы начальник столичной магистрали. При всей своей занятости он всегда уделяет большое внимание ветеранам.

    Слова благодарности приношу Совету ветеранов столичной магистрали - Ю.С. Белоусу, Н.В. Мациевской, которые осуществляют повседневную связь с ветеранами, знают наши беды и всегда приходят на помощь.

    Всех и каждого благодарю за чуткость! Ценю за благородство!

    Александра РОМАНЧИКОВА, почетный железнодорожник, инвалид Великой Отечественной войны

    Непроста справа - залишатися кращим фахівцем

    Начальник центру оперативно-технічного обліку відокремленого підрозділу локомотивне депо Гречани (нещодавно відмічалось 100-ліття від дня створення - ред.) Алла ШЕЛЕСТЮК (на фото у центрі), як і її колеги Ганна ЛИШЕНЬ та Людмила МАРЧУК, запевняє, друге століття роботи розпочнеться у трудовому колективі, частинкою якого вони є, з новими планами, широкими перспективами щодо збільшення програми ремонту локомотивів.

    Алла Іванівна - чудовий керівник, вважають колеги. Головне - впевнений та життєлюбний. А праця і є найкращий шлях, щоб любити життя - запевнили нас у локомотивному депо Гречани. З нагоди ювілею депо Гречани А. Шелестюк нагороджено медаллю «Кращому працівнику». Що ж, з таким колективом, Алло Іванівно, і до нових нагород, сподіваємось, шлях не довгий?!

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Кар’єра за планом

    Ми продовжуємо знайомити читачів газети «Рабочее слово» з молодими спеціалістами, яких столична магістраль запросила на роботу в рамках пілотного проекту з підготовки фахівців у вищих навчальних закладах за підтримки підприємств залізничного транспорту України. Сьогодні герой нашої розповіді - випускник Державного економіко-технологічного університету транспорту (ДЕТУТ) Юрій ТКАЛЯ (на фото). Він одержав червоний диплом і гарантоване робоче місце у Дарницькій дистанції сигналізації та зв’язку згідно з двостороннім договором, за яким, зокрема, Південно-Західна залізниця, окрім гарантованого працевлаштування, виплачувала кандидату додаткову стипендію. Нині він проходить стажування на посаду електромеханіка зв’язку дільниці.

    Юрій Васильович запросив нас для знайомства на своє безпосереднє робоче місце на ст. Баришівка. За чотири місяці він уже адаптувався у колективі, однак, поки що, за його словами, не став тим спеціалістом, як більшість його нинішніх колег. Але вірить, що пройде небагато часу і він буде працювати на рівні з усіма.

    - Чи згадуєте університет, навчання в ньому? - запитую у Юрія Ткалі.

    - Так. Бо виробниче життя і навчання в університеті дуже різняться. У виші воно було більш безтурботним. Навіть незважаючи на те, що після укладання означеного договору нам додатково ввели лекції. У зв’язку з чим збільшилось навантаження. А от коли я вийшов на роботу, то швидко довелось включитись до зовсім іншого процесу. Між тим із вдячністю згадую лекції із застосування оптико-волоконних мереж, які були на третьому курсі університету. Сьогодні мені це допомагає у роботі. Адже на дільниці проходить заміна кабельної мережі на оптико-волоконну. Саме завдяки цьому забезпечується найвища інформаційна ємність каналу зв’язку, що дозволяє більш ефективно застосовувати такий кабель на високошвидкісних мережах для передачі даних.

    Поряд з цим відбувається технічне переоснащення дільниці - впровадження нового суперсучасного обладнання. Застосування цифрових систем на основі оптико-волоконного кабелю дасть можливість передавати інформацію з високою швидкістю та організувати їх автоматичне резервування. Тож Юрію Ткалі, як і його колегам, є над чим працювати.

    Спілкуючись із Юрієм Ткалею, розумієш, що недаремно столична магістраль уклала з ним двосторонній договір. Він серйозний, грамотний, добре вихований молодий чоловік. А ще достойний продовжувач традицій своєї родини. Адже його батько Василь Васильович, брат Олександр, його дружина - всі працюють на залізниці.

    - Ще на третьому курсі я проходив практику на ст. Дарниця, - розповідає Юрій. - Тоді я багато чому навчився, і на всі питання, які мене цікавили стосовно роботи, я одержував вичерпну відповідь. Хочу наголосити, що найбільш важливим вчителем у житті та й у роботі є мій батько, який теж працює на залізниці. Він брав наді мною шефство, як старший колега. Без сумніву, це - велика підтримка, коли в сім’ї ти можеш обговорити виробничі питання. Якщо говорити, що мені дало підписання на 4-му курсі двостороннього договору, то завдяки цьому процес навчання, як для мене, став цікавішим і успішним. Оскільки не було проблем з пошуком роботи, як у багатьох моїх однолітків. Окрім того, участь у проекті допомогла сконцентруватись на тих предметах, які обов’язково мені знадобились у роботі на дільниці. Навіть моя дипломна робота мала назву «Модернізація пристроїв СЦБ на станції», що є якраз дуже актуальною для нашої дільниці.

    Влітку, після захисту диплома, Юрій не став чекати місяць, який дається випускнику на відпочинок. Відразу оформився на роботу, тим більше, що було бажання проявити себе на новому місці. За словами Юрія, такі проекти потрібні залізниці, адже в цьому випадку підприємство не бере людину на роботу, не відаючи, на що вона спроможна, а конкретно знає, що випускник може робити у підрозділах залізниці.

    Юрій наголосив, що дуже важливі перші шість місяців, коли за спеціалістом закріплено наставника. Тоді молода людина бачить перспективи для власного фахового зростання, і є можливість трудитися з максимальною віддачею. Бо при плануванні ділової кар’єри молодого спеціаліста зорієнтувати допоможе саме наставник. І ще побажав майбутнім залізничникам, нинішнім студентам, щоб вони знали про пільги, які вони одержать при укладанні договору, і розуміли свою роль у загальному виробничому процесі залізниці.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Приборкуючи атомне лихо, рятували майбутнє

    За роки, що минули, ми всі пройшли складний шлях усвідомлення і переосмислення величезного комплексу проблем, який пов’язаний з використанням високих і, нерідко, небезпечних технологій. Незмінним залишається лише одне - найглибша повага до людей, які закрили собою світ від атомного лиха, що вирвалося зі зруйнованого четвертого блока ЧАЕС. Залізничники брали найактивнішу участь у ліквідації наслідків аварії.

    Коли сталося чорнобильське лихо, в управлінні Південно-Західної магістралі терміново було сформовано оперативну групу з числа досвідчених фахівців на чолі з начальником залізниці Борисом Олійником. А на Коростенському відділку спеціалістів очолив тодішній начальник відділка Афанасій Каленик (на фото).

    Нині Афанасій Євгенійович, поважний ветеран-залізничник, говорить, що 1986-й забути не зможе ніколи. Тоді доводилося оперативно вирішувати низку питань, з якими досі не мали справи, - евакуація населення, контроль за радіаційним фоном, дезактивація рухомого складу тощо. Вагони з вантажами, які прибули до Прип’яті, вивозилися на сусідні станції Вільча, Рача, Овруч та Ігнатпіль, де оперативно організовувалося їх розвантажування. Вже в перші години після вибуху 4-го блока ЧАЕС для евакуації людей із Прип’яті та залізничного селища, де мешкало 128 сімей залізничників, негайно було сформовано два здвоєних дизель-поїзди і один пасажирський. Складно було й тому, що тривалий час не надходило повної інформації про катастрофу та її наслідки. Усі вантажі, що йшли для ліквідації наслідків аварії, здебільшого зосереджувалися на станції Вільча. Тут було лише три колії, та саме на них і розгорнулися основні роботи: розвантажували цемент, залізобетон, труби, обладнання та механізми для АЕС. На фронти розвантажування були додатково подані крани на залізничному ходу, бульдозери… Під час тих екстремальних місяців роботи було добре видно - як і хто із працівників, керівників підрозділів може організувати процес, миттєво зреагувати, прийняти правильне рішення.

    - Звісно, ті, хто зарекомендував себе з позитивного боку, не лишилися не поміченими, - каже Афанасій Євгенійович. Одночасно з виробничими питаннями керівник відділка разом з профспілками відразу ж стали піднімати проблеми соціального захисту щодо потерпілого населення, оздоровлення дітей залізничників, забезпечення необхідною діагностичною апаратурою відділкової лікарні. Багато що вдавалося вирішувати…

    Питання соціального захисту ліквідаторів своєї актуальності не втрачають і нині, хоч минуло від аварії вже понад два десятиліття. Ці люди хочуть належної підтримки від держави, адже вони, приборкуючи атомне лихо, рятували майбутнє.

    Оксана КЛИМЧУК

    «Було приємно почути таку новину»

    За багаторічну сумлінну працю на залізниці електромонтеру пристроїв сигналізації, централізації та блокування (СЦБ) Козятинської дистанції сигналізації та зв’язку Миколі КОСОБУЦЬКОМУ було оголошено Подяку Державної адміністрації залізничного транспорту України.


    Електромонтер пристроїв СЦБ Микола КОСОБУЦЬКИЙ.

    Про це заохочення, як розповідає сам Микола Адамович, він довідався дещо буденно - не під час урочистого зібрання, як це буває зазвичай, чи навіть не на нараді.

    - Тими днями я був у відрядженні на станції Жашків, коли мене телефоном привітала сестра, - розповідає мій співрозмовник. - Сказала, що прочитала про це у газеті. Звісно, було приємно почути таку новину. Хоч вона й стала для мене дещо несподіваною. Якось не звик я до нагород та зайвої уваги до себе, бо вважаю свою роботу звичайною та буденною і аж ніяк не такою, де є, як то кажуть, місце подвигу. Я ж не лікар, не міліціонер, і навіть не пожежний, які рятують життя чи досить часто працюють в екстремальних ситуаціях. Від мене залежить забезпечення справної роботи приладів сигналізації.

    - Скромність - одна з головних рис характеру Миколи Адамовича, - говорить головний інженер Козятинської дистанції сигналізації та зв’язку Петро ПРИХОДЬКО. - Та у нашому колективі всі добре знають, що він не лише професіонал своєї справи, у якого, як кажуть, золоті руки, а й чудова людина, вмілий наставник, який дав путівку у життя багатьом нашим молодим спеціалістам.

    Трохи більше як за рік Микола Адамович відзначатиме свого роду ювілейну дату з тих пір, як він працює на залізниці. Прийшов сюди вже далекого 1975-го одразу після завершення служби у війську. Тут, у дистанції сигналізації та зв’язку, вже працювали два його старших двоюрідних брати, тож і Миколі порадили опанувати фах електромонтера. Здібний хлопчина набував ази майбутньої професії безпосередньо на практиці: одразу пішов працювати у бригаду електромонтерів. Він й досі вдячний своєму першому наставнику Василю ДАВИДЮКУ, з яким пліч-о-пліч пропрацював майже десять років. Василь Іванович підготував його як професіонала. З роками електромонтер СЦБ Микола Кособуцький вже сам навчав молодих колег майстерності та професіоналізму. Сьогодні він має кваліфікацію електромонтера VI розряду, а десятки його вихованців стали кваліфікованими спеціалістами й успішно працюють за обраним фахом. Деякі з них вже «переросли» свого наставника, очолюють бригади та зміни. Та й у самого Миколи Адамовича зараз керівник - його колишній вихованець Олек-сандр БРОДЯНЕЦЬ.

    - Я радий за цих хлопців і бажаю їм лише успіхів та кар’єрного зростання, - говорить мій співрозмовник. - Значить, настав вже їхній час готувати надійну зміну.

    Анатолій САДОВЕНКО

    На старті «Повітряного експреса»

    Як завжди, День енергетика відзначається в найкоротший день (найдовшу ніч) року - 22 грудня. Не буду зайвий раз переказувати історію виникнення свята. Проте є сенс зупинитися на тому, що роблять енергетики столичної магістралі в даний час, які завдання стоять перед ними. З цим запитанням звертаюсь до начальника галузевої служби електропостачання Юрія МОВЧАНА.


    Електромонтер Костянтин ТРЕТЯКОВ готує комплексну трансформаторну підстанцію до демонтажу.

    - Зараз головний напрямок роботи - «Повітряний експрес». Саме тут зосереджено основні підрозділи служби, - не вагаючись, відповідає Юрій Миколайович і одночасно дає номер мобільного телефону головного інженера Вінницького будівельно-монтажного поїзда №392. - Він все розповість.

    Нагадаю про те, що таке «Повітряний експрес». Ідея зв’язати аеропорт «Бориспіль» з Києвом залізничним сполученням виникла вже давно. Проте, як завжди, для її реалізації не вистачало відповідного державного рішення. І лише в червні 2011 р., під час перебування в Україні з офіційним візитом голови КНР Ху ЦЗІНЬТАО, Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ та голова Китайської Народної Республіки поруч із залізничним переїздом на 18-му кілометрі перегону Дарниця - Бориспіль встановили пам’ятний знак із написом українською та китайською: «Закладено на честь українсько-китайської співпраці та з нагоди початку реалізації Національного проекту «Повітряний експрес». І ось, нарешті, коли надійшли виділені для цього кошти, будівництво нової залізничної лінії розпочалося.

    Репортаж ми робили напередодні першого снігопаду. Як розповів головний інженер підрозділу Василь ГУЛЬКО, наразі виконуються підготовчі роботи для реалізації проекту. Це, на думку пересічного громадянина, основне завдання енергетиків - будівництво нових ліній електропостачання, підтримання їх у робочому стані та забезпечення безперебійної подачі електро-струму. Взагалі це так. Проте, перебуваючи на об’єкті підготовчих робіт, довелось переконатися в тому, що, крім основної роботи, фахівцям високої напруги доводиться виконувати ще безліч додаткової.

    Так, на зупинній платформі Мала Олександрівка в той день електромеханіки Бориспільського району контактної мережі виконували демонтаж комплексної трансформаторної підстанції і перелаштовували лінії електропостачання та автоблокування. Проектом передбачено, що в цьому місці буде споруджено пішохідний міст через колії. Тому, щоб звільнити місце для нього, необхідно перенести деяке обладнання, а повітряні електролінії сховати під землю.

    Виконроб Микола ГРАБАР розповідає, що тут доведеться виконати достатній обсяг робіт: перенести опору з трансформатором для живлення світлофора, прокласти кабелі під землю тощо.

    Біля переїзду 18-го кілометра, що поруч із зупинною платформою Чубинський, ведуться земляні роботи.

    - Тут починатиметься відгалуження на Бориспіль, - пояснює Василь Гулько. - Під майбутнім колійним насипом проходить багато ліній електропостачання та зв’язку сторонніх організацій. Тому ми зараз виконуємо їх захист, щоб під час будівництва і подальшої експлуатації запобігти пошкодженню.

    Звертаю увагу, що практично всі земляні роботи виконуються за допомогою засобів, як тут кажуть, малої механізації - лопата, лом. Екскаватором можливо зняти лише верхній шар грунту, інакше буде аварія. Слід додати, що це дуже копітка і відповідальна складова, навіть не в фізичному сенсі, оскільки до початку роботи їх виконання необхідно погодити з власниками мережі, а їх безліч. Тому керівникам БМП щодня доводиться об’їжджати десятки організацій - складати та погоджувати документи.

    - Після завершення підготовчих робіт займемося безпосередньо електрифікацією маршруту. Що стосується завдань, які стоять перед нашим підрозділом, - все буде виконано вчасно, - запевнив під кінець нашої зустрічі Василь Володимирович.

    Сергій ГУК

    Попереду - нові здобутки

    2013-й рік для нашого колективу був доволі напруженим. Наші виконробські дільниці займались електрифікацією багатьох об’єктів столичної магістралі.

    Зокрема монтували контактну мережу на перегонах Конотоп - Путивль - Ворожба, і найближчим часом цю роботу буде завершено. Після чого поїзди за допомогою електричної тяги рухатимуться вже парною та непарною коліями. Проведено роботи з підготовки залізничного сполучення між Києвом та міжнародним аеропортом Бориспіль. Здійснено модернізацію нейтральних вставок у контактній мережі за напрямками Київ - Вапнярка, Жмеринка - Волочиськ, що дозволить запровадити тут рух швидкісних поїздів. Виконано реконструкцію контактної мережі на ст. Ніжин, Дарниця, Буча, Мотовилівка, Київ-Волинський, а також проведено й інші роботи. Тож до свого професійного свята - Дня енергетика - та Нового року ми прийшли з хорошими успіхами в роботі.

    Через газету хочу привітати усіх енергетиків із професійним святом, а великий трудовий колектив Південно-Західної залізниці - з Новим роком та Різдвом Христовим!

    Хай Новий рік принесе нам нові здобутки у роботі, благополуччя у кожну залізничну родину, а нашій країні - мир, спокій та процвітання!

    Петро ШУЛЬГАН, начальник будівельно-монтажного поїзда №392

    Нехай буде світло!

    Структурний підрозділ «Енергозбут» було створено в 2001 р. з метою удосконалення системи обліку споживання електроенергії, впровадження сприятливих умов для її закупівлі на потреби залізниці, реалізації державної політики з питань ефективного використання електричної енергії на залізничному транспорті України.


    Головний інженер Валерій КАРАСЕНКО, старший інспектор з кадрів Наталка ПРАВДИВЕЦЬ, заступник начальника Олена МІЩЕНКО,
    в.о. начальника відділу Марина ТИХОМИРОВА та начальник Київського регіонального відділення Валерій СКОРОПЛЯС.

    Сьогодні Енергозбут укладає договори, забезпечує проведення розрахунків за спожиту електричну енергію зі структурними підрозділами залізниці, фізичними і юридичними споживачами, які заживлені від мереж залізниці, розробляє та впроваджує програми повного контролю споживання електричної енергії.
    Напередодні Нового року у працівників Енергозбуту гаряча пора. Наразі йде підготовка до завершального етапу формування інвестиційної програми з постачання електроенергії на 2014 р.
    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Как реализовать себя в жизни? Спросите об этом у Сергея ИВАНОВА

    C тех пор, как в ХІХ веке появилось множество механизмов и машин, появились люди, чьей профессией стало управление этими изобретениями. Итак, машинист - это человек, который управляет различного рода машинами, разновидностей которых множество. Мы же зачастую подразумеваем под этим словом человека, который управляет локомотивом. Ведь движение локомотива, его ритм, темп создают ощущение живого мощного организма, внутри которого - человек, как его умное сердце. И неоспорим тот факт, что это сердце надо научить работать правильно. Мой короткий экскурс в историю имеет объективное основание.


    Сергей Дмитриевич ИВАНОВ с учениками.

    Сегодня мой путь лежит в Центр профессионального развития персонала с целью познакомиться с интереснейшим человеком, профессионалом своего дела, преподавателем важнейших учебных дисциплин для машинистов электропоездов Сергеем Дмитриевичем ИВАНОВЫМ, который вот уже 51 год трудится на железной дороге. Кстати, свой трудовой путь он начинал машинистом. Но обо всем по порядку.

    Сын почетного железнодорожника, Сергей Иванов, родился в 1946 г. в Киеве, куда его семья переехала в 1943 г. из Забайкальского края. А точнее - из железнодорожного города Хилок, что в Читинской области.

    Любовь к железной дороге была привита Сергею с самого детства. Ведь все происходило на его глазах: дом, где жила семья, находился неподалеку Татьяновского тупика: здесь постоянно маневрировали с Киев-Товарного паровозы, затем - тепловозы, электровозы, электропоезда.

    - Больше всего я благодарен отцу. Он часто брал меня с собой на работу на восстановительный поезд, - вспоминает Сергей Дмитриевич. - Был такой случай. На восстановительный поезд вместо тягачей серии С100 прислали танк Т-34, только без башни. Залез я в середину танка, а возле восстановительного поезда была большая площадка, и отец, наладив «тридцатьчетверку», катал меня с моими друзьями по буграм. Мы были счастливы от полученного удовольствия. Еще припоминаю, в то время у нас не было телевизора, а у отца на работе был и телевизор, и бильярд. Этим и объясняется мое частое там появление.

    После окончания 9-го класса средней школы у Сергея уже был выбран дальнейший жизненный путь. В 1962 г. он поступает в Киевский техникум железнодорожного транспорта, по окончании которого немного работает слесарем, а с 1967 г. - помощником машиниста (начинал ездить еще на электропоездах СР). Как раз в этом же году в моторвагонном депо запускается суперсовременный по тем временам ЭР9П от Фастова до Казатина, а 7 ноября - электропоезд этой же серии из Киева до Казатина.

    Служа в армии в 1968-1969 гг., работал на тепловозах: составителем, сцепщиком вагонов, затем - на должности машиниста. Капустин Яр - это был первый центральный испытательный полигон ракетного вооружения, где перевозили солдат, мощное оружие. Там проходили учения. После армии С. Иванов вернулся в родное моторвагонное депо ст. Фастов помощником машиниста. В 1970 г. окончил школу машинистов, получил «корочки» (так между собой его кол-леги называют удостоверения машиниста - ред.) и в 1972 г. отправился в первый рейс машинистом на электропоезде.

    Так и проездил машинистом до 2001 г., откуда и ушел на пенсию по возрасту. Но это только так сказано - ушел. На самом деле связь с железной дорогой не прервалась и по сегодняшний день. А все благодаря мастерству. Сергей Иванов имеет богатейший опыт: хорошо знает свою работу - электропоезд. В таких специалистах всегда нуждаются в школе машинистов, куда и пригласили преподавать опытного железнодорожника. А здесь все такое родное, близкое, знакомое. Прошло-то всего чуть более 30 лет, как сам обучался в этих стенах. И вот с 2001 г. он поначалу читает курс по электротехнике и тормозам, а потом преподает устройство и секреты управления электропоездом.

    - Закон для всех железнодорожников, не зависимо от того, какую должность занимаешь, - это Правила технической эксплуатации, - повествует Сергей Дмитриевич. - Каждый должен эти правила знать и четко выполнять.

    Профессия машиниста всегда считалась престижной. Но труд машиниста необычайно сложен. Прежде всего заключается он в высоком уровне внимательности, сосредоточенности, постоянной готовности на протяжении всего рейса к непредвиденным ситуациям, высокой профессиональной и социальной ответственности. Ведь за спиной - тысячи и тысячи человеческих жизней.

    Железная дорога. На ней бывает всякое. Случается машинисту работать и в экстремальном режиме, когда он находится в состоянии повышенной напряженности, а ситуация требует оперативного принятия правильных решений, уверенности в собственном профессионализме. Порой на кону стоят жизни пассажиров, и важно предпринять такие действия, которые обеспечат безопасность и бригаде, и ближайшему окружению.

    - Неприятные моменты в практике все-таки случались, - вспоминает машинист со стажем. - Как-то выскочил во время рейса нам навстречу лось, что повлекло неприятные последствия: впереди стоящие концевые краны тормозной и напорной магистралей были отбиты животным напрочь. И что делать? Приходилось самостоятельно выходить из положения. А был еще неприятный случай в районе 836 км, по дороге на Бровары. Местные горе-пастухи перегоняли коровье стадо, которое выскочило на железнодорожное полотно. И в итоге под пассажирский состав попало 17 буренок...

    Лишний раз убеждаюсь, насколько работа машиниста ответственная и сложная. Ведь надо обладать необходимыми знаниями, умением выходить из непредвиденных ситуаций, иметь крепкое здоровье. И это при своеобразной специфике работы: рабочий день - ненормированный. А на «явку» выходить по графику - в разные смены.

    По словам Сергея Дмитриевича, особенно тяжело работать в ночную смену. Организм всё равно требует своё - отдых, сон, а вместо этого - включай повышенное внимание и - в рейс. И с годами такой работы теряется здоровье, сердечко начинает пошаливать. Но есть и бальзам на душу. Какая красотища кругом! Когда едешь на рассвете - встает солнышко, то оно красное, то розовое, приятно посмотреть, аж сердце наполняется радостью. Или... Вечереет, закат солнца - просто чудо! Несмотря на усталость, удовольствия - масса от созерцания красотами.

    И в подтверждение своих слов зачитывает введение в конспект, написанное еще в 1966 г. преподавателем школы машинистов Кучмой: «Живописны пригороды Украины со своей столицей. Хороши они летом с пионерскими горнами в сосновом лесу, осенью - с опятами и маслятами, зимой - со сверкающими снежными полями, яркими свитерами лыжников, весной - с первыми подснежниками и душистыми ландышами». Как говорится, ни добавить, ни отнять.

    - У нас - династия, - хвастается Сергей Дмитриевич. - Начало ей положил еще мой дед, продолжил отец - Дмитрий Алексеевич Иванов, который всю жизнь с 18 лет проработал на восстановительном поезде машинистом крана (более 50 лет), заслужив звание «Почетного железнодорожника». Жена, Вера Алексеевна, трудилась в гостинице «Экспресс», вот уже как пять лет на заслуженном отдыхе. Две дочери, Виктория и Елена, работают на железной дороге билетными кассирами. Одна - на ст. Киев-Пассажирский, вторая - в Украинском центре по обслуживанию пассажиров на железной дороге. Горжусь я и своим молодым поколением. У меня четыре внука, старшему из которых 21 год, младшему - полтора года.

    Сергей Дмитриевич не жалеет о том, что выбрал такой жизненный путь. Имея за плечами большой жизненный опыт, большую практику, вот уже 13-й год подряд преподносит свои знания и наставляет на истинный железнодорожный путь новых специалистов.

    «Спасибо за хорошие знания, которые вы мне дали при изучении тормозного оборудования во время моего обучения 10 лет назад, они мне очень пригодились», - так благодарил один из учеников своего учителя, случайно встретившись в коридоре центра.

    Это раньше для обучения железнодорожному мастерству действовало две школы. Одна - в Боярке, которая готовила и выпускала проводников, вторая - в Киеве - машинистов. Их объединили в одну, и теперь это - центр профессионального развития, где проводится подготовка по всем железнодорожным специальностям - машинист, осмотрщик вагонов, билетный и товарный кассиры, проводник, монтер пути и другие. Одновременно тут могут проходить обучение до полутора тысяч человек.

    - Профессию машиниста нужно полюбить, - так считает Сергей Иванов. - Машинисты - это профессионалы особого рода. Наша профессия очень серьезная, и если ты решил стать механиком, со всей серьезностью должен к ней относиться. Не устаю повторять на занятиях: машинист - это последнее лицо, которое может предотвратить любую неприятность. Кто-то ошибся, недоработал, к примеру, путеец не закрутил болт или дежурный по станции неправильно отправил поезд, были такие случаи. Но если машинист на своем месте, он все исправит. Если нет - может произойти что угодно - крушение, столкновение, сход. Главное - иметь большое желание учиться и осваивать профессию. Я рад, что к нам приходят хорошие, грамотные молодые специалисты из Киева, Шепетовки, которые стремятся к личному и карьерному росту. Сейчас у меня в группе из 23 человек 8 (с высшим образованием) проходят повышение квалификации. Любите свою профессию и все у вас получится!

    Как реализовать себя в жизни? Наверняка, этим вопросом задаются ученики Сергея Иванова. В чем мое призвание? И на этот вопрос ответ вполне может дать опытный железнодорожник. «Если работа приносит радость, вдохновение, тогда состояние внутренней удовлетворенности будет сопровождать тебя всегда. Коль она не радует, значит, кабина машиниста - это не твое. Человек создан для радости, для не стесненного ничем творчества. Найди свое призвание и всегда фокусируйся на том, чего ты действительно хочешь. И делай это с усердием», - советует своим ученикам Сергей Иванов.

    Татьяна ШЕМЧУК, Фото Алексея ЧУМАЧЕНКО

    «Наша історія» і національна ідея

    Розмова з краєзнавцем Зоєю Вільчинською про друкований літопис Козятинського краю,
    що нещодавно вийшов у світ

    Цю книгу із красномовною назвою «Наша історія» довелося отримати не з рук автора - відомої на Вінниччині краєзнавця, начальника архівного відділу Козятинської міської ради Зої ВІЛЬЧИНСЬКОЇ. «Наша історія» - документальна дослідницька робота з метою вивчення та популяризації історії Козятинщини в різні історичні періоди. Понад 900 сторінок науково-популярного видання, що присвячено дослідженню адміністративно-територіального устрою, а також суспільно-політичному літопису Козятинського краю у контексті історії нашої держави, автор цих рядків отримав з рук голови Дорпрофсожу Південно-Західної магістралі Ореста ЛОГОШНЯКА (див. фото 1). На думку Ореста Михайловича, який був присутнім під час презентації цього видання у Козятинському міжрегіональному вищому училищі залізничного транспорту, книга є достойною уваги серед величезної читацької аудиторії.

    Згодом кореспондент зустрівся із Зоєю Вільчинською (фото 2), щоб із перших вуст дізнатися про те, яку головну мету перед собою ставила автор «Нашої історії».


    - Зоє Володимирівно, як наголошується вже на перших сторінках Вашої, певен, багатолітньої дослідницької праці, «глибинні пласти історії свого краю можуть підняти тільки ті, кому вона є найближчою і найріднішою». Ви є уродженкою Козятина, закінчили тут середню школу, а згодом - Київський держуніверситет, маєте чималий педагогічний стаж як викладач історії у навчальних закладах рідного міста. Отже, цікавитися краєзнавством Вам, як мовиться, на роду написано. Підтвердженням тому - понад 300 дослідницьких статей з доволі широкою публіцистичною тематикою про Козятинський край, що на порубіжжі Київщини, Волині та Поділля. Ці історичні розвідки розкривають безліч цікавих фактів про соціально-економічне становлення величезного регіону. Яку головну мету Ви ставили перед собою цього разу?

    - Як на мене, головне, що наближає кожного літописця до читацької аудиторії, - це підхід автора наукових досліджень до методів вивчення історії і ставлення суспільства до неї. Маю на увазі відношення, запити громадськості до літопису. Роль останнього у тому, що, не зважаючи на різноманіття соціально-економічного та історико-культурного розвитку кожного з регіонів країни, саме історія має об’єднувати всіх українців. Тим самим обумовлюючи служіння на користь нашому державотворенню. Адже суспільству потрібно таке сприйняття і розуміння історичного минулого, яке вчило б головному - любити землю, де народився, і поважати країну, в якій мешкаєш. Це і було б державницьким підходом, що одночасно обумовлює при вивченні нашої історії правильне і вміле сприйняття її уроків. Саме таким чином, вважаю, можна реалізувати в практичній площині державотворчу місію, втілюючи національну ідею. Будь-який народ має зберігати свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, власні становлення і розвиток, свою долю і призначення. Національну ідею маємо робити предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі. І тому важливо повернутися до історії обличчям. Іншими словами, слід досконально вивчати конкретні факти, а не робити «сміливі» припущення. Саме через це історія сприйматиметься не як абстрактна наука, а як цілий ряд живих, хвилюючих документальних спогадів. Це конкретна справа, факти з якої хвилюють і не залишають байдужим жодного свідомого громадянина. А починається ця справа з історії малої Батьківщини, яка виступає складовою на терені загальної історії України і розглядається через призму, приміром, моєї рідної Козятинщини. А історія України в свою чергу - через призму світової історії.

    - Перелік використаної літератури та архівних документів, над якими Вам довелося попрацювати протягом десяти років під час створення «Нашої історії», доволі великий. А це майже 210 історико-публіцистичних творів та матеріалів зі сховищ Козятинської міської ради, райдержадміністрації, з Бердичівського архіву, держархівів Вінницької та Київської областей. Чому у такому разі надавали перевагу як дослідник?

    - Інтерес викликають ті документи, які слугують віддзеркаленням конкретної епохи. Таким чином можна досягти об’єктивного підходу до дослідження того чи того факту. Саме глибинне вивчення історичних процесів, подій, їх учасників - запорука у справі кращого розуміння фактів та об’єктивного їх сприймання. Необхідно ставати на шлях такого розуміння минулого, яке б об’єднувало суспільну думку. Не політизований підхід до конкретної події або громадського явища, а об’єктивне розуміння, тлумачення і сприйняття нашого історичного минулого - ось до чого закликаю моїх читачів. Саме в цьому найкраще допоможе розібратися історія рідного краю. Аналізуючи череду фактів, варто не поділяти суспільні явища, як до сьогодні ведеться, лише на дві складові - чорне і біле. Чи займатися протиставленням різних кольорів на історичному тлі. Варто одночасно поєднувати історичну гаму з чорного, білого і різних кольорових відтінків. Так можна досягти реального сприйняття подій і явищ. Це, на моє переконання, слугувало би на користь державотворенню. Головне завдання історії - вчити вмінню використовувати її уроки, долучатися всім не байдужим до її витоків. А ще - шукати істину в альтернативних з точки зору викладення думок джерелах, давати змогу кожному самотужки розібратися в історичних подіях, вчитися вмінню ставити собі запитання щодо будь-якої події в історичному контексті. Вивчаючи літопис, слід ставити перед собою запитання на кшталт «А далі що?» чи «Якою ціною?» І намагатися самотужки давати відповідь на них. Адже минуле малої Батьківщини - рідного краю - безперечне джерело правди і неупередженості, що стане дороговказом на цьому шляху. Повторююсь: національну ідею маємо робити предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі.

    - Зою Володимирівно, відомо, що Вами вперше зроблено спробу проаналізувати з наукової точки зору досвід минулої історії Козятинщини, зокрема, та України, у цілому, і на підставі архівних документів змінити деякі існуючі уявлення про історичні факти. Ілюстративні матеріали, що складаються із фоторепродукцій, політико-адміністративні, науково-довідкові та інші тематичні карти, а також символіка державних утворень, до яких належав Козятинський край, допомагають формувати спільне розуміння історичного розвитку. Тобто Ви як автор сприяєте поступовому ознайомленню з розвитком Козятинщини на етапах від витоків державності до наших днів. Тепер вповні виправдане запитання. Чому Ви вирішили так глибоко зануритися у довготривалий і складний етап становлення і розвитку суспільства?

    - Досліджувати найскладніші питання з історії України і краю - це, якщо дозволите, справа мого життя як краєзнавця. Адже розумію: вивчення та популяризація суспільно-політичної історії та літопису адміністративно-територіального устрою від найдавніших часів до сьогодення дають можливість проаналізувати і зрозуміти причини виникнення невдач, що супроводжували наш народ упродовж століть. Тепер можемо уявити причини появи перешкод, що виникали на шляху державотворення. А ще скористатися можливістю порівняти ці процеси в інших країнах.

    Я планувала зробити це видання, як книгу для читання, книгу-довідник. Намагалась зробити її живою книгою, в якій ставляться проблемні запитання і розкриваються шляхи для їхнього розв’язання. Адже, повторююсь, в основі праці лежать історичні документи. Ясна річ, кожний документ, кожний підтверджений факт спонукає думати над перебігом історичних подій.

    Нам вже пора мати свою національну, саме свою, історію. І в цьому процесі нам ніхто не допоможе, нам необхідно ставати на шлях такого вивчення і розуміння минулого, завдяки якому можна об’єднати суспільство.

    У книзі головна увага акцентується на таких важливих і мабуть найскладніших напрямках, як суспільно-політична історія і адміністративно-територіальний устрій.

    - За браком газетних шпальт, скажу, що кожний зацікавлений у сфері пізнання, приміром, часів Київської Русі або польсько-литовської доби, про національно-визвольні війни у ХVII столітті, козацький рух, перипетії, що відбувалися на Козятинщині впродовж майбутніх століть, відкриє для себе чимало цікавого. Особисто мені припали до душі дослідження про розвиток країни у часи «десталінізації», хрущовської відлиги, «застою» та горбачовської перебудови. Є чимало цікавих фактів про основні етапи становлення м. Козятина як населеного та адміністративного пункту району. Отже, історія в особистостях і фактах. Проте мій олівець відмітив з Ваших особистих роздумів таке: « …З минулої історії викопують і вишукують тільки ті події, які провокують протистояння на грунті різного бачення вибору шляху для розвитку України в минулому і майбутньому, протиставляючи «захід» і «схід» країни». Зізнаюся, ця думка не є новою. Але у Вашому контексті вирішення цієї проблеми є доволі зрозумілим. Отже…

    - Ми добре вміємо виносити сміття із своєї хати, тим cамим віднімаючи в держави шанс міцно утверджуватися на світовій політичній арені як самостійній країні. В цьому вирії подій ми забули якось про головне - про будівництво економічного потенціалу держави, тої головної її складової, що робить будь-яку країну економічно самодостатньою і визначає та укріплює її позицію і положення у світовій когорті інших держав, а також накладає відбиток на всі інші сторони її життя і існування, а тому ми потихеньку розучуємося працювати, як це не звучить прикро. Іноді ми вимагаємо чогось у держави, не задумуючись над тим, що потрібно в свою чергу віддавати щось взамін. Держава повинна гарантувати і створювати умови для плідної праці, використовуючи всі доступні важелі впливу і наявні можливості. Допоки ми не навчимося визнавати свої помилки і водночас позитивно оцінювати успіхи своїх опонентів, доти будемо рухатися безперспективним шляхом. І це тільки вершина айсберга, а скільки ще складових, що заважають нам добиватися успіху у розбудові держави.

    Головний підсумок пройденого шляху - Україна як держава існує. Виросло нове покоління молодих людей, від яких залежатиме майбутнє наших громадян, місце держави у світі і її перспективи в подальшому. Головне для громадян, яким розбудовувати державу, це усвідомлення і розуміння кожним своєї власної місії, свого призначення і конкретного місця в цих процесах. Цього не можна зробити, не знаючи свого минулого і не працюючи над помилками, які були допущені попередниками.

    - Один із розділів Вашої праці присвячено ролі залізниці в історичній долі Козятинщини. «Від чумакування до появи залізничного краю» - таку назву має означена глава. Особисто мене зацікавив не лише літопис про розвиток місцевого залізничного вузла, вокзалу, залізничного училища, відомості про появу нових станцій, що межують із станцією Козятин. До цього переліку варто додати і чимало фактів про паровозну епоху. Зою Володимирівно, для прихильників залізничної історії всієї України буде цікавим і той факт, що, як Ви стверджуєте, сталева колія з’явилася в Україні у 1855 році. Розкажіть, будь ласка, докладніше про це.

    - Не всі (навіть залізничники) знають, що перша рельсова дорога з’явилася в Україні в Криму, причому проклали її не для того, щоб возити бажаючих до моря, і навіть не для доставки товарів із промислових зон. Мета була суто військовою. І найбільш дивним є те, що це була залізнична колія не Росії, до складу якої входили українські землі, а Англії - країни, де вперше було започатковано будівництво залізниці ще в 50-х рр. XIX ст. Була ця магістраль досить короткою. Одні джерела визначають її протяжність 23 км, інші - 22,5, треті - ще меншою. Мабуть, все залежало від того, які точки на карті бралися для відліку. Але для історії ця неточність не має суттєвого значення. Має значення інше: яку ж магістраль називати найпершою в нашій країні? Залізниця в Криму в районі Севастополя була побудована англійцями в 1855 р. у відповідності з організаційно-технічними нормативами, з регулярним рухом і диспетчерським центром. Правда, мала вона не народногосподарське, а військово-стратегічне призначення і проіснувала всього 19 місяців. Ця рейкова Балаклаво-Севастопольська дорога фактично вирішила долю взятого в облогу міста та хід і наслідки всієї Кримської війни 1853-1856 рр. між Росією та Туреччиною, на боці якої виступали Англія і Франція. В лютому 1856 р. було укладено Паризький мир, і хоча Росія змогла зберегти свої володіння в Причорномор’ї, її політичний вплив у Європі був істотно ослаблений.

    - Знаю, що у Вашому творчому портфелі є місце для історичного дослідження «Козятин - місто залізничників», «Сталінські репресії на Козятинщині». Отже, планів багато. Нехай вони збуваються!

    - Книга, про яку ми сьогодні з вами говорили, ні в якому разі не претендує на досконалість, на завершеність. І це є головним. Вона повинна спонукати до праці. До пошуків і відкриттів свого історичного минулого, яке є таким змістовним, багатим на героїчні події і трагічні явища. Але водночас все це неповторне. Зрозуміло, що мої наступні праці будуть присвячені дослідженню нашої минувшини.

    Коли я почала подорожувати Вінницькою областю, я зрозуміла, як ще мало ми знаємо про свою землю.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву родини Зої ВІЛЬЧИНСЬКОЇ

    Хресний хід до жіночого монастиря. 140 кілометрів роздумів про життя-буття

    Щоб дізнатися де і чим живе твоє серце, зверни увагу, де мандрує твій розум у хвилини роздумів. Наступний жовтневий ранок був по-осінньому туманним. Проте, судячи із доброго настрою кожного із прочан, і ця погода була нам, пілігримам, до душі. Ще б пак. За якусь годину - півтори ми опинимося у жіночому монастирі, що в урочищі Кип’яче. Грунтовою дорогою чимчикуємо за околицю Чоповичів. Далі вирішуємо йти дещо швидше у порівнянні із попередніми днями. Незабаром - урочиста служба, яка відбудеться у монастирі на честь Афонської ікони Божої Матері (див. фото). На невеличкому узвишші - перехрестя. Праворуч - дорога на південь - до чоловічого монастиря на честь Казанської Божої Матері.

    (Закінчення. Початок у №№ 39-47)

    ПРО ТЕ, ЩО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ

    Нам же належить йти прямо, на схід. Жіночий монастир обнесено високим парканом. Діставшись до воріт, колона на чолі із отцем Володимиром майже не затримується на вході. На нас тут уже чекають. Усередині обителі кипить робота. За якусь годину тут має розпочатися престольне свято. Чорниці готувалися до приїзду, точніше, прильоту на гелікоптері Митрополита Київського і всієї України Володимира.

    Є час, щоб роздивитися навколо. Церква монастиря не є дуже великою, я б навіть сказав - маленька, але двоповерхова, фундамент виконано з каменів, привезених з монастиря, що на горі Афон. Навколо церкви зроблено штучний рів з водою. У такий спосіб архітектурний проект монастиря, як стверджують досвідчені прочани, які перебували у закордонних хресних ходах, нагадує собою маленьку часточку Афона.

    Місцевість, архітектура монастиря - одне ціле. Дуже красиво і як завжди в невеликих обителях відчувається смиренність. Це про чорниць, які готувалися до початку свята. Щодо прочан, то вже після того, як ми майже першими завітали сюди, ледь не все подвір’я обителі було заповнено приїжджим людом. Щоб не заважати тим пілігримам, які чекали ще й на прощення (відбувалось під стінами церкви), разом із тезкою Віктором - кандидатом геологічних наук із Києва вирішив обмінятися враженнями від 140-кілометрового Хресного ходу. Небагатослівний співрозмовник, якому довгі у часі та за відстанями туристичні переходи горами і долами відомі ще за часів його молодості, вважає: ця піша подорож подарувала невимовні почуття.

    - Уявив собі, що міг би власну відпустку провести, гріючись під південним сонцем десь у Криму. На що там чекати? Засмага і даремно витрачений час. Там все доволі передбачено, жодних цікавих відкриттів… - наголосив брат Віктор.

    ПОЧЕСНЕ МІСЦЕ

    Стрекотіння двигунів гелікоптера наближалося. Трохи повісівши над безкраїм осіннім полем, вертоліт приземлився біля мурованих стін монастиря.

    За якусь хвилину вже на дорозі, вкритій осінніми квітами та сосновим гіллям, побачили нашого душепастиря. Були приємно вражені, побачивши протоієрея Володимира, який привів нас у Кип’яче, не у звичній скуф’ї (головний убор), чорного кольору одежі, яку він не скидав під час Хресного ходу, а у біло-рожевого кольору ризі, чудовій єпітрахілі (довга стрічка, що огинає шию та обома кінцями спадає на груди) і у камілавці (циліндр без полів, розширений до верху). В урочистій ході з нагоди зустрічі Предстоятеля Української Православної Церкви та під час Божественної літургії отець Володимир (колишній електромеханік Фастівської дистанції сигналізації та зв’язку - авт.) займав одне із почесних місць.

    Митрополит Київський і всієї України Володимир, здійснив чин освячення престолу головного храму монастиря на честь усіх преподобних і богоносних отців, на Святій Горі Афон просіявших.

    Не всі прочани змогли розміститися у церкві під час Божественної літургії. Однак службу завдяки радіотрансляції чув кожен, хто завітав до обителі. Вже згодом у розмові зі мною розчулені останніми подіями в їхньому житті віряни запевняли: довічні відчуття після Хресного ходу до Кип’ячого забезпечено: потрібно себе випробувати й таким чином. Таке не забувається.

    ТАКИХ РОЗВАЖЛИВИХ У ДУМКАХ СВЯЩЕНИКІВ МИ ЗУСТРІЧАЛИ ПІД ЧАС ХРЕСНОГО ХОДУ

    Урочиста служба закінчилась. У прес-конференції (до монастиря завітало чимало представників мас-медіа зі столиці, Житомира, Коростеня) брав участь протоієрей Роман Барановський, предстоятель Головного лікарняного храму України - єдиного храму, названого на честь святителя Михайла Київського. Священик розповів про таке. Історія монастиря розпочинається з того, що одній із жінок, яка випасала в урочищі Кип’ячому худобу, явився образ Матері Божої. Свята попросила не випасати, бо у цьому місці буде збудовано монастир. Згодом, коли до чоловічого монастиря Казанської Божої матері йшли сестри милосердя, їм явився образ ігумені, яка мешкала у монастирі у 30-х рр. минулого століття. Її розстріляли у 1941 р. Образ святої зник на очах цих жінок. Ігуменя Катерина, яка сьогодні править у монастирі, була свідком цього явища. Вона розповіла про власні враження отцю Роману Барановському. Він звернувся з клопотанням до керівництва УПЦ. Незабаром, почувши про це явище, тут збудували Хрест, через деякий час - церкву, келії. Протоієрей Роман просив благословіння у Митрополита Київського і всієї України Володимира на будівництво обителі у Кип’ячому. Cтавропігійний (статус, що надається православним монастирям, лаврам і братствам, а також соборам і духовним школам, що робить їх незалежними від місцевої єпархіальної влади й підлеглими безпосередньо патріархові або синоду - ред.) жіночий монастир на честь Афонської ікони Божої Матері прихистив на сьогодні 65 інокинь та 40 послушниць. У цьому монастирі підвізається бабуся отця Романа Барановського - ієромонахіня Іоанна, вік якої - 102 роки.

    Подорож за 140 кілометрів кудись без телефону, телевізора, інтернету дозволила вже на четвертий день збагнути: усе стає кристально зрозумілим. Адже у далекому місті залишив величезний клунок турбот. У дорозі ти бачиш правду життя, з голови йдуть розгарячилі думки, що нас переслідують скрізь під час трудових буднів і навіть у вихідні.

    Серед порад оптинського старця ієромонаха Макарія, яку протоієрей Володимир записав до загального зошита (розміщено чимало цитат із святих та світських книжок), є така. «Про церковну молитву необхідно знати наступне. Вона відрізняється від домашньої молитви. Адже возноситься від людського собору. Від смиренних сердець до Всевишнього доносяться щирі прохання. Отже є можливість виправити власне життя».

    Ось уже впродовж 13 років на початку осені йдуть у Кип’яче віруючі. Тепер знаю заради чого. «Зараз для українських церков є нагода вирости до рівня розвитку суспільства, яке швидко зростає з моральної точки зору на основі тих цінностей, які мали б демонструвати церкви. Час змінювати свої стосунки із владою. Час налагоджувати стосунки з людьми. І вчитися від них цінувати та відстоювати гідність, порядність, людяність». Такі мудрі слова сказав Кирило Говорун, архимандрит Російської православної Церкви, кандидат богослов’я, доктор філософії, що опубліковані на інтернет-порталі ipress.ua. Таких розважливих у думках священиків ми зустрічали й під час Хресного ходу.

    ПРОЩАТИ - ЦЕ ВЕЛИКИЙ ТРУД

    Туман незабаром розсіявся. Благовісне сонце нам вказувало шлях в зворотний від Кип’ячого бік. Додому повертався в автомобілі, яким керувала дружина вже знайомого читачам газети залізничників прочанина Ігоря. Машині Тетяни стала підвладною величезна відстань заради того, щоб допомогти судженому дістатися домівки. Із братом Ігорем з м. Брусилова пліч-о-пліч здолали 14 десятків кілометрів. Про цього задумливого чоловіка залишились добрі враження. Природа ніколи не залишить байдужою чуйну людину. Хто з нас не захоплювався безкраїми полями чи запахом осіннього ранкового лісу!? А ще Ігор істово молиться. За всю свою родину. До речі, попри величезний «гак» (маю на увазі відстань між Кип’ячим, Брусиловом і Києвом) Ігор і Тетяна довезли у власному авто мене до самої столиці.

    За будь-яких обставин, які додають норовиста доля або виснажені від власної злоби, лукаві люди, потрібно прощати, переконував весь час отець Володимир Ромащенко. Прощати - це великий труд, не кожному по силах, проте потрібно намагатися. І пам’ятати, що завжди є межа між добром і злом. Якщо ж будь-хто переступає цю смугу, то у жодному разі неможливо буде пояснити, чому ти це зробив.

    МІЖ ЗЛОМ І ДОБРОМ

    І ще про одне. Щоб дізнатися, де і чим живе твоє серце, зверни увагу, де мандрує твій розум у хвилини роздумів. Особисто мій розум перебував біля прочан. Впродовж семи діб. Люди смиренні, мовчазні, але цілеспрямовані. Не злі, не мстиві, не кусливі, не в’їдливі…

    Більшість мирян мріє про життя без труднощів, проте дивуємося, як віруючим вдається долати не лише відстані, а й великі випробування долею. Бува, цікавимося, як витрачають шалені кошти сильні світу цього. І байдуже ставимося, приміром, до власної старої матері, яка за якоюсь лише нею обдуманою метою йде за 140 кілометрів до монастиря. Для чого? Щоб відмолити у всіх церквах гріхи власного сина чи доньки. Ось він шлях між злом і добром. Його здолає сильніший, щоб не лише свою, а й ще одну терплячу душу заспокоїти.

    На цьому завершуються мої щоденникові записи. 140 кілометрів Хресного ходу залишили у пам’яті неповторні враження, якими із задоволенням поділився із читачами газети залізничників.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Оксани КЛИМЧУК

    До серця кожного

    Минулого тижня місто Харків перетворилось на столицю самодіяльної творчості залізничників. На заключний третій тур галузевого огляду-конкурсу народної творчості працівників залізничного транспорту до центрального будинку науки і техніки Південної залізниці приїхало 770 учасників. Їх зустрів святковий новорічний вокзал, а прекрасна організаційна підготовка з боку харківських залізничників вже з перших кроків додала гарного настрою, зокрема і самодіяльним артистам Південно-Західної магістралі, та налаштувала на вдалі виступи.

    І МОЛОДЬ, І ВЕТЕРАНИ

    Під час урочистого відкриття, після небагатослівних, але щирих промов та стислої інформації щодо програми огляду-конкурсу, голова журі - начальник головного управління кадрової та соціальної політики Укрзалізниці Михайло ГОЛОВАЦЬКИЙ зачитав привітання від генерального директора Укрзалізниці Сергія БОЛОБОЛІНА.

    Він наголосив на тому, що стало доброю традицією проводити на залізницях України огляд-конкурс народної творчості працівників залізничного транспорту для подальшої підтримки та збереження культурної спадщини нашої держави. От і поточного року у відбірних турах свої здібності показали майже три тисячі осіб. Кращі з них прибули до Харкова для того, щоб продемонструвати свою творчість у заключному концерті.


    Гурт «Струни серця»


    Танцювальний колектив «Браво»


    Музикальний ансамбль «Троїсті музики»


    Ансамбль «Ad libitum»


    Ольга та Анастасія ШИМАНСЬКІ

    Слід зазначити, що виступ, навіть і на такому конкурсі, - це не просто звичайний концерт. Самодіяльні артисти, зібрані не менш ніж професійні, повинні показати все, на що здатні. Адже система відбору була досить жорсткою, але об’єктивною. З усіх учасників потрібно було вибрати у 25 номінаціях найкращих, а саме: серед хорових, хореографічних колективів, солістів інструментального жанру, вокально-інструментальних ансамблів та окремих виконавців естрадного жанру, окремих виконавців бальної хореографії тощо. Тож артисти із шести залізниць України намагались достукатись до серця кожного глядача, в тому числі і до членів журі. А воно було досить авторитетним. До його складу традиційно увійшли викладачі Харківської державної академії культури, музичні керівники, артисти, а також з цього року - начальники служб кадрової та соціальної політики залізниць України.

    Головна інтрига фестивалю розгорнулася під час конкурсних днів. Учасники не на жарт хвилювалися перед виступами. Кожна команда підготувала по 15 номерів, які мали якнайкраще презентувати здобуте на ниві творчості окремою залізницею. Ну, а те, що залізничники можуть бути красивими, граціозними, сильними і працездатними, доводив той факт, що до свого складу колективи включили представників різного віку - від маленьких танцюристів до ветеранів-залізничників. Слід підкреслити, що за 60 хвилин відведеного часу самодіяльні артисти з кожної залізниці зуміли представити свої таланти. І це підтвердили глядачі - протягом двох днів ущерть наповнений зал зустрічав оплесками конкурсантів.

    ПЕРЕМАГАВ ТАЛАНТ

    Першими на сцену вийшли залізничники Придніпровської залізниці, які задали тон наступним учасникам мистецького змагання. Південно-Західна виступала другою. Програма артистів-аматорів була насиченою, різнобарвною. Тут і хореографічна композиція «Давно это было, давно», яку виконав зразковий танцювальний колектив «Фламінго» Будинку науки і техніки ст. Жмеринка. Потім - чудове соло на саксофоні Ярослава Цися (3 місце) з клубу санаторію «Медичний центр реабілітації залізничників». Традиційно цікаво і талановито виступив Вадим Куколевський із Жмеринки (3 місце) з українською народною піснею «Зіронька». Також завоював схвальні відгуки ансамбль «Ретро-класік» Будинку науки і техніки ст. Жмеринка (1 місце) з композицією «Sing, sing, sing».

    Усіх зачарувало оригінальне виконання а капело української народної пісні «Сонце низенько» в обробці Тетяни Коломієць, яку виконав гурт із Козятина «Струни серця» (1 місце). Хотілося якнайдовше слухати цю пісню-сповідь. Відчувалося, що є душа в колективі. Посилив враження талановитий виступ музикального ансамблю «Троїсті музики» Будинку науки і техніки ст. Жмеринка (1 місце). Під керівництвом В’ячеслава Круглицького аматори виконали українську народну пісню «Мій друг».

    Як завжди неперевершеним був виступ Анастасії Шиманської. В її виконанні акробатичний етюд «Тропіки» (1 місце) доведений до такої майстерності, що ні в кого не було іншої думки: перше місце - Анастасії, а ще її мамі, яка працює на станції Бердичів. Саме мама, не покладаючи своїх сил - фізичних і душевних, - допомагає дівчинці досягати високих результатів. Цьогорічний виступ чоловічого ансамблю «Ad libitum» із Конотопа заграв новими фарбами. Додала гурту впевненості солістка - Віолетта Авдієнко. В їх виконанні пісня «Пустельник» на слова Д. Сумарук та на музику В. Якимця принесла колективу 1 місце. І ще одне призове 2 місце до скарбнички столичної магістралі приніс виступ Заслуженої хорової капели управління Південно-Західної залізниці за арію Андрія з опери П. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», соліст Анатолій Погрібний.

    Серйозна боротьба розгорнулася серед фольклорних колективів. Вони яскраво демонстрували свою самобутність, зокрема, за допомогою концертних костюмів та фольклору, характерних для їхніх областей. Поза тим журі, нараховуючи бали, віддавало перевагу таланту. Особливо було складно визначитися з різножанровими танцювальними композиціями. Вокально-хореографічні композиції Львівської залізниці «Карпатські візерунки», Донецької - «Деревня» та виступ середньої групи Південно-Західної «Офісна метушня» завоювали серця глядачів та журі не тільки антуражем, скільки запальністю і енергетикою і звичайно професіоналізмом.

    Загалом всі учасники концерту довели, що вони недаремно приїхали до Харкова. Серед найбільш талановитих учасників, котрі під час фестивалю продемонстрували гідний рівень майстерності, можна відзначити також Одеську, При-дніпровську магістралі. Спільними зусиллями учасники конкурсу показали, що залізничники можуть не тільки працювати, а й, даруючи свій талант, приносити радість. А те, що не всі повернулись додому переможцями, - не біда. Безперечно, професійний рівень учасників усіх залізниць України є високим.

    ***

    Кульмінацією музичного свята став гала-концерт. А моментом найбільшого хвилювання - оголошення переможців. Урочиста церемонія нагородження була логічним завершенням цього дійства. Призерами були представники всіх залізниць, яких відзначили дипломами і грошовими винагородами.

    КОМЕНТАР

    Алла ДРОНОВА, начальник служби кадрової та соціальної політики Південно-Західної залізниці:

    - Цьогоріч журі було досить складно визначити переможців. Адже рівень виконавців справді високий. І те, що нам довелося ділити і другі, і треті премії між конкурсантами, підтверджує цей факт. І все-таки у нас - вісім призових місць. П’ять - перших, одне - друге та два третіх. Безперечно - це результат діяльності всього колективу столичної магістралі. Однак, вважаю, що планку майстерності потрібно підіймати. Підготувати номер - це півсправи, найважливіше - пробудити і у глядача, й у того ж журі позитивні емоції. Тому всім нам потрібно починати підготовку до наступного конкурсу вже сьогодні. По-друге, один із ключових факторів, який може допомогти нам у подальшому, - це хороша режисерська робота. По-третє, потрібно оновити багатьом учасникам свої концертні костюми. А головне - дуже ретельно підбирати репертуар. Наостанок, хотілось би сказати слова вдячності організаторам фестивалю за їх теплий прийом. А керівництву столичної магістралі - спасибі за підтримку: як моральну, так і фінансову.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ, Київ - Харків - Київ

    До сина в гості

    (Замість есе)

    …Електричка плавно рушила з місця. Було де сісти. Тож Галина Михайлівна зручно вмостилася біля вікна навпроти жінки, поставивши дві важкі сумки. За вікном - холодний осінній дощ, який однак не заважав милуватися чарівним осіннім пейзажем. У багрянець вдягнені берізки і клени; темні верхівки вічнозелених сосон вабили зір - враз стало тепло і затишно, ніби у своїй хаті.

    В електричці Галині Михайлівні цікавіше, ніж в автобусі: туди-сюди ходять, пропонуючи свої послуги, продавці із найрізноманітнішим товаром і не лише горе-підприємці - тут навіть присутній шоу-бізнес, бо де ж ще Галина Михайлівна «наживо» може послухати саксофон й акордеон. Ось тільки боляче за жебраків. Їх так багато: і справжніх, у кого нема за що животіти, і тих, які, маскуючись, хочуть видурити у людей копійку. Ось і тепер зайшла одна. На вигляд - жінка як жінка: одяг випраний, соковита без суржику рідна мова - просить милостиню, молиться і … дві великі сльози стікають по вкритому зморшками худому обличчю. Жінка навпроти дістала з гаманця кілька дрібних монет, дала жебрачці, яку знала впродовж чималого часу, а потім із гнівом і обуренням вголос:

    - Хіба це діти?.. Це виродки. Вона розлучилась із чоловіком, продала свою хату, аби синові купити автомобіль. Обіцяв забрати до себе. Пожила в Києві день, а наступного невістка сказала: «Обирай: або я, або мати».

    …Після цих слів Галина Михайлівна перестала милуватись пейзажем. Під серцем, ніби голкою, щось кольнуло…

    - Наступна станція - «Київ-Волинський», - мовив голос з гучномовця.

    Скоро виходити. Вона їде в гості до сина з невісткою. Везе гостинці онуку і знає: діти знову вмовлятимуть продати хату і переїхати до них до Києва…

    Яна ВЕРЕМІЙ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05