РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 47 (13 грудня 2013)
  • Випуск №47 13 грудня 2013
    Зміст
    1. Покликання - служити людям (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Василя ГОРІНА)
    2. Чому Баштовий за успіх справи боротиметься? (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    3. Полози для електровозів - зі Щорса (Микола ПАЦАК)
    4. Добродій Сергій АВШЕНЮК (Никифор ЛИСИЦЯ)
    5. Шана кращим (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. У змаганнях з «мирним» атомом. До Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. (Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з інтернета)
    7. Сухопутний пароплав. Символ паровозної епохи (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    8. Корозія металу, або Гіперболоїд інженера Шухова (Микола ПАЦАК, Фото автора та з інтернету)
    9. Хресний хід до жіночого монастиря. 140 кілометрів роздумів про життя-буття (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    10. Мегасекретні спецоперації для стрільців кольоровими кульками (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Артема ПОПОВА)
    11. Звідки у Василенка знання таємниць? (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    12. Про вічні істини та виклики сучасності (Валентина КОЛЯДА, )

    Покликання - служити людям

    Бачити у профспілкових активістах надійних помічників, особливо у справах охорони праці, у сфері оздоровлення членів колективів кожного підрозділу - ось до чого закликають адміністрація столичної магістралі та Дорпрофсож. Так є, так було і за часів, коли серед активістів Дорожнього комітету профспілки залізничників та транспортних будівельників називали ім’я голови Жмеринського територіального профспілкового комітету Віктора Жаркова.


    Орест ЛОГОШНЯК вручає відзнаку Віктору ЖАРКОВУ.

    СТРІМКІ РОКИ

    Віктор Жарков закінчив лише перший клас, коли на нашу землю прийшла фашистська навала. Тож навчання довелось припинити, і з Житомирщини, де мешкав з батьками, переїхати у селище Ялтушків, на Вінниччину до діда і баби. Туди його привіз батько, а сам відправився на фронт. Така вже вона доля захисника Вітчизни у перші дні окупаційного наступу. Й уже невдовзі загинув. У дитячій пам’яті назавжди закарбувались жахливі картини війни - спалені хати, зруйновані цехи цукрового заводу, убиті та поранені люди… Але й була радісна мить, коли після довгих місяців окупації, радянські війська вигнали загарбників з Поділля, а далі погнали все далі на Захід. Після цього з’явилась можливість зустрітись із матір’ю, яка із чотирма малими дітьми евакуювалась в Алтайський край. Туди й поїхав 13-річний хлопчина, щоб продовжити навчання.

    ІЗ МОРЯКІВ - У БУДІВЕЛЬНИКИ

    Коли поставало питання вибору майбутньої професії, то Віктор мріяв стати будівельником. Адже війна залишила безліч руїн і потрібно було відбудовувати міста та села. Однак мрії не одразу збуваються. Лише 1959 р. він прийшов працювати механіком у Жмеринську дистанцію цивільних споруд (нині - будівельно-монтажне, експлуатаційне управління), яка займається утриманням, ремонтом та зведенням нових станційних й інших споруд. У тому числі й житла для залізничників. За 15 років роботи у цьому структурному підрозділі він обіймав посади головного механіка, заступника начальника. І на кожній із них віддавав усі сили та знання роботі. І його зусилля, заслуги було відмічено орденом «Знак Пошани». У трудовому колективі та серед усіх залізничників Жмеринки він здобув неабиякий авторитет. Тут він відбувся як умілий керівник, організатор виробництва.

    Шлях на залізницю, до здійснення своєї мрії у Віктора Миколайовича не був простим. Доля його поводила по просторах колишнього Радянського Союзу, влаштовувала чимало випробувань.

    Після закінчення семирічки хлопець поступив до Горьківського училища морського та річкового флоту. А коли отримав диплом судового механіка, настав час служби у війську. Здобутий фах став визначальним при рішенні комісії військкомату - у моряки. Спочатку була служба на Балтійському флоті, потім перевели на Дунайську флотилію - в Ізмаїл.

    Флотська служба змужнілому, міцної статури, молодому чоловікові припала до душі, тож вирішив він продовжити її надстроково. Однак 1954 р. Дунайську флотилію розформували і поступила пропозиція - продовжити службу на Курильських островах або звільнитись у запас у званні лейтенанта. Віктор Жарков вибрав другий варіант.

    Знову дорога пролягла до Ялтушкова. Тут уже колишній моряк зустрів свою суджену - студентку Дніпропетровського інституту інженерів транспорту Владиславу, яка приїхала на канікули до батьків. Невдовзі одружились. Але за розподілом випускницю залізничного вузу направили у Томськ - викладачем залізничного технікуму. Туди поїхали обоє. Знайшлась робота й для Віктора - спочатку механіком на теплоході «Дмитрий Донской», а потім - майстром на підшипниковому заводі.

    - Життя та й робота у Томську подобались, - пригадує Віктор Миколайович, - однак рідний край кликав до себе. І ми через три роки повернулись знову в Ялтушків. Владиславу Станіславівну прийняли на роботу інженером у Жмеринське відділення Південно-Західної залізниці, а я деякий час працював на цукровому заводі. Потім й мені знайшлась робота на залізниці у дистанції цивільних споруд.

    ХОЛОДНИЙ РОЗРАХУНОК ВІД ВІКТОРА ЖАРКОВА

    Крім організаторських здібностей, що знадобилися у виробничому процесі, Віктор Жарков проявив доволі високу громадську активність. Кипуча енергія, вміння згуртувати навколо себе людей, принциповість і доброзичливість цієї людини не залишались поза увагою з боку не лише керівництва, а й профспілкового активу. І на звітно-виборній конференції профспілкової організації Жмеринського відділення Південно-Західної залізниці 1974 р. його обрано головою територіального комітету профспілки.

    На цій посаді у молодого, на той час, громадського діяча, як кажуть спортсмени, - відкрилось друге дихання. Він всією душею поринув у профспілкову роботу. Вона багатогранна, однак у ній є свої пріоритети. Один із них - оздоровлення працівників залізниці. На той час діяло чимало санаторіїв, до яких на відпочинок відправлялись майже усі залізничники. Так, майже, але не усі. Тож Віктор Миколайович вирішив це «майже» звести до мінімуму. Крім того надати можливість оздоровитись й тим, хто не міг, з різних причин, поїхати «за здоров’ям» далеко від дому.

    На той час Жмеринська відділкова залізнична лікарня усі свої підрозділи розмістила у нових приміщеннях на одній території. А декілька будівель в результаті таких приємних змін вивільнилось. То чому б у них не створити тут санаторій-профілакторій? Таке запитання голова теркому спочатку поставив перед собою. А згодом поставив перед керівниками у Жмеринці та Києві. І знайшов у них підтримку.

    - Мене у цій справі, - продовжує свої спогади співрозмовник, - підтримував тогочасний начальник відділення столичної магістралі Володимир ТАРАСОВ та його наступник Григорій КРИЦЬКИЙ. Однак головні питання доводилось вирішувати самотужки. Для цього тричі їздив у Москву в ЦК профспілки: таким чином розв’язувалися за радянських часів проблеми багатьох зокрема українських міст та містечок. Але ж все ж таки розв’язувалися. Часто-густо завдяки неабияким організаторським здібностям, ініціативі, дипломатичному дару Москва скорилася В. Жаркову.

    Роботи по створенню оздоровниці у Жмеринці проходили успішно. І не даремно за цю справу взявся Віктор Жарков. Під час їх проведення Віктор Миколайовича знову відчув себе будівельником. А організатором медичного забезпечення виступив уже досвідчений на той час лікар Олег ЧАБАН, який і очолив санаторій-профілакторій.

    Щороку тут покращували своє здоров’я не одна сотня залізничників. І багато хто із них жалкує, що цей заклад на сьогодні не працює.

    - У нас, завдяки створенню профілакторію, завжди було достатньо путівок, щоб відправити бажаючих на оздоровлення, - пригадує колишній бухгалтер теркому Ніна ДІДИК, яка й займалась розподілом путівок. - Правда, деколи виникали ситуації, що комусь потрібно було поїхати до того санаторію, лише у якому лікують певне захворювання, а путівок туди не було. В таких випадках радила звернутись до Віктора Миколайовича. І в кожному випадку він допомагав такій людині.

    Холодний розрахунок, інженерний досвід й нічого особистого - за цими принципами діяв профспілковий лідер В. Жарков.

    Тож оздоровлення залізничників у підрозділах Жмеринського відділення залізниці було налагоджено на належному рівні. А от з дітьми виникали труднощі. Щоб організувати їм відпочинок та оздоровлення під час літніх канікул, терком укладав угоди з деякими сільськими школами на облаштування у них таборів відпочинку. Таким чином знаходився вихід із ситуації. Однак не такий, як потрібно. І тут знову за вирішення проблеми взявся Віктор Жарков.

    ЙОМУ Є ЧИМ ПИШАТИСЬ

    У мальовничому місці, неподалік від Жмеринки, де шумлять вікові дуби, вирішили звести табір відпочинку для дітей залізничників. І в цьому випадку проявились високі організаторські здібності у профспілкового лідера жмеринських залізничників. Завдяки його зусиллям й активній підтримці соратників, а таких було чимало, запрацював дитячий табір відпочинку, який назвали «Дубки». В ньому й нинішнього року із задоволенням відпочивала дітвора, причому уже й діти тих, хто колись, за юнацьких років, там перебував, а на сьогодні поповнив лави залізничників.

    Перелік добрих справ, зроблених за безпосередньої участі Віктора Миколайовича, можна продовжувати. Адже за 32 роки роботи на посаді голови територіального комітет профспілки їх було чимало. Про них свідчать й високі нагороди та залізничні відзнаки. Він є кавалером орденів Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани», має звання «Заслужений працівник транспорту України», «Почесний залізничник». В. Жаркова нагороджено медалями «За трудову доблесть», «Ветеран праці», знаком Ради профспілки залізничників та транспортних будівельників «За заслуги у профспілці» та іншими.

    Навчив плідно працювати після завершення власної профспілкової кар’єри Віктор Жарков і велику плеяду профспілкових ватажків, які трудяться у структурних підрозділах залізниці. Вони вважають Віктора Миколайовича своїм наставником.

    - Мені пощастило через те, що в перші роки моєї профспілкової діяльності я працював під керівництвом Віктора Миколайовича, - розповідає голова профкому локомотивного депо Жмеринка Леонід ПОЛИВОДСЬКИЙ. - Адже постійно відчував його підтримку. Особливо, коли виникали спірні питання при взаємодії із адміністрацією підрозділу. В таких випадках відчувались його виробничий авторитет, принциповість та непохитність. Тож багато чого саме у нього я навчився, за що йому велика дяка.

    Нещодавно Віктор Миколайович відзначив свій 80-річний ювілей. В цей день він приймав багато привітань. З цією подією його поздоровили також голова Дорпрофсожу Південно-Західної залізниці Орест ЛОГОШНЯК, головний технічний інспектор Південно-Західної залізниці Микола ГОЛОВАНЮК, голова Київської територіальної профспілкової організації Олександр БЄЛІКОВ, члени президії Жмеринської територіальної профспілкової організації на чолі з головою Юрієм АНДРУШКОВИМ, колишні колеги та друзі. Та з особливою теплотою світились очі ювіляра, коли йому передали привітання від начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА, який також нагородив ветерана знаком «За сприяння розвитку Південно-Західної залізниці». Прийміть привітання й від колективу «Рабочего слова», шановний Вікторе Миколайовичу. Міцного Вам здоров’я та довголіття!

    Ювіляр із щирою вдячністю приймав вітання та подарунки від гостей та колег. Сам Віктор Миколайович - людина доволі скромна, але водночас йому є чим пишатись.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Василя ГОРІНА

    Чому Баштовий за успіх справи боротиметься?

    Про брак у сфері робітничих професій в Україні наші кореспонденти згадують часто. Адже тема зокрема для залізниці актуальна, болюча й, мабуть, як не прикро про це говорити, не у наших руках її вирішення. Як і придбання нових електровозів. Нещодавно Міністр інфраструктури України Володимир КОЗАК заявив, що впродовж найближчих трьох років залізниці нашої країни отримають сотні нових вантажних та пасажирських електровозів. Сучасну техніку виготовлятимуть на базі Запорізького електровозоремонтного заводу за участю чеської компанії Skoda.

    ЩО Ж, НАПЕВНЕ, ДОРЕЧНИЙ ЗАХІД. АЛЕ…

    …На сьогоднІ двосистемний локомотив і п’ять пасажирських електровозів у рамках спільного проекту виготовляють у Чехії. Далі виробництво переміститься до Запоріжжя. За словами В. Козака, тут буде збудовано новий цех на основі найсучасніших технологій і обладнання. І перший локомотив у Запоріжжі передбачено випустити на початку 2015 р. Планується виготовляти понад 25 машин на рік. Також укладено договір із «Луганськтепловозом» на закупівлю 300 електровозів. «Цього року - 2 локомотиви, наступного - 300 (28 постійного струму та 5 змінного), далі по 100 та більше машин», - сказав Володимир Козак. За його словами, до виробництва локомотивів долучиться 21 вітчизняне підприємство з виготовлення комплектуючого обладнання, локалізація якого зростатиме поступово: на першому етапі вона складе 20%, наступного року - 30-40%, і у 2015 р. досягне 50-70% залежно від того, яким буде локомотив: змінного чи постійного струму.

    Ця приємна новина не могла не порадувати тих, хто безпосередньо займається їх ремонтом. Попередня статистика - це перспектива. А які сьогодні справи у цій сфері?! Про це і не лише ми вели розмову з майстром електроапаратного цеху локомотивного депо ст. Київ-Пасажирський Олегом БАШТОВИМ (на фото).

    - Ремонтуємо електровози, які прийшли до нас ще у 70-ті роки минулого століття, - ніби й не скаржиться, та все ж з гірким присмаком говорить нам Олег Петрович. - Машини мого року народження, що й казати, зі старого намагаємось зробити справне.

    Тут вік локомотивів не на користь, чого не скажеш про людей. Адже не меншою проблемою є і нестача професіоналів. Багато майстрів - фахівців своєї справи - вийшли на пенсію. Знайти заміну їм сьогодні не просто. «Стара гвардія - то була велика сила», - наголошує Олег Петрович. І згадує про свого наставника, почесного залізничника Євгена Васильовича Бойка, який і нині, як кажуть на бойовому посту - очолює ветеранську організацію в депо. А ще Олег Баштовий називає Івана Сидоровича Комащенка. Їхнє батьківське «Синок, ну що там не виходить?!» так потрібне сьогодні молоді. «...Та й з молоддю тут не все так просто? - продовжує мій співрозмовник. Не скажу, що всі, але хочуть швидких грошей одразу і багато. Не втримуються довго на одному місці…

    Ще до зустрічі з героєм нашої публікації ми познайомились з Володимиром МАТВІЄНКОМ - заступником начальника локомотивного депо ст. Київ-Пасажирський з ремонту. Він про Олега Баштового багато не став розповідати, але, на нашу думку, головне виокремив: «Олег - надійна людина, працездатності якого можна позаздрити. У будь-який складний момент найважчу роботу візьме у свої руки. На місці без діла ніколи не сидить. Більше нього по депо не вибігає ніхто. Це задля того, щоб не порушувалась технологія ремонту», - усміхнувшись, продовжує Володимир Володимирович. - А ось і він сам.

    «Доброго дня!» Міцні чоловічі рукостискання закінчились. Почалась наша бесіда з Олегом Баштовим. Спостерігаю за рухами, мовою, емоціями нашого героя. Відчуваю правдивість слів В. Матвієнка насамперед про життя: надійний та міцний, як скеля, чоловік!

    До Юрія Йовенка направив нас Володимир Матвієнко, як ми вже говорили, через свою зайнятість багато часу нам приділити не зміг. «Колись вони вчились разом, знає Баштового, давно, - сказав нам Володимир Матвієнко. Юрій Миколайович сьогодні теж працює в локомотивному депо Київ-Пасажирський. «Олег ще зі студентських років користувався авторитетом. Приємна людина, товариська. Виховав і виховує не одного слюсаря. У роботі - безвідмовний. Грамотний, не даремно ж у нього ще у КЕМТі всі списували, особливо математику. Добре, що ви напишете про Олега. Він вартий цього», - ці слова ми почули з уст Юрія Йовенка.

    ...Починав свою роботу у депо Олег слюсарем автоматного цеху. Робота відповідальна. Хто ж не знає про важливість гальмівної системи у роботі будь-яких механізмів, та й не лише механізмів? Далі працював майстром пункту технічного огляду?! Заочно отримав вищу освіту.

    Сьогодні роботу в електроапаратному цеху депо легкою не назвеш. Без певної уваги, майстерності знань та вмінь Олега Петровича та його колег електровоз просто перетвориться в 123 тонни мертвого металу.

    Про що спілкуємося ми, залізничні журналісти?

    Говорили про роботу, найбільше про наболіле - де запчастини знайти, де придбати? Про те, як доводиться консультуватись з виробниками в Запоріжжі, вчити молодих у депо. Згадував Олег Баштовий і свої «армійські роки. Як перший раз відчув вибух у Семипалатинську (Казахстан - ред.), де служив, якою була реакція. Як звикав до труднощів. Та як болить душа за своє «залізяччя». Так називає він деталі, потрібні для електровозів. На «верху» запевняють - будуть нові. А Баштовий надійно ремонтує старі. Спробуйте йому заперечити… Він за правду боротиметься. Та за успіх дорученої справи.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Полози для електровозів - зі Щорса

    Не лише паровози ремонтують спеціалісти локомотивного депо Щорс. Із весни поточного року тут розпочалося виготовлення полозів для струмоприймачів, що є відповідальним вузлом на електровозах серій ЧС-4 та ВЛ-80, які експлуатуються в локомотивних депо Київ-Пасажирський та Козятин.

    Раніше залізниця їх замовляла на заводах, розплачуючись так званими «живими грішми». На даний час вже виготовлено 191 полоз. Вони в роботі, і, за словами щорських деповчан, претензій від колег немає.

    Депо - не завод. На перших порах не вистачало обладнання, але творчий підхід до нової справи, винахідливість слюсарів Володимира Точоного, Олександра Ворушила, майстра Федора Чулінди швидко зняли і цю проблему. У депо вже є замовлення на виготовлення ще ста полозів.

    Микола ПАЦАК

    Добродій Сергій АВШЕНЮК

    Комп’ютер. Про цей прилад сьогодні знає навіть трирічна дитина. А студента без ноутбука, смартфона чи планшета нині вже важко уявити. Ці невеличкі чудеса електроніки поміщаються у портфелі, дамській сумочці чи й у кишені. А от Сергій АВШЕНЮК пам’ятає комп’ютер, який розміщувався аж у двох доволі великих будівлях. І було це не так уже й давно - наприкінці 70-х рр. минулого століття, коли він навчався у Чернівецькому державному університеті за спеціальністю «Прикладна математика».

    Тоді студентам, які опановували таку професію, лиш з далеку показували сучасну, на той час, машину, здатну виконувати доволі складні математичні розрахунки. Юнак із невеликого села Чернятин, що у Жмеринському районі (Вінниччина), тоді й не гадав, що йому доведеться освоювати комп’ютери, а тим більше розробляти для них програмне забезпечення і очолювати інформаційно-обчислювальний центр, що забезпечує діяльність доволі великого структурного підрозділу залізниці. Довелось.

    - У жовтні 1983 року ми з дружиною Надією, яка навчалась разом зі мною у вузі, завітали влаштовуватись на роботу до Жмеринського відділу інформаційно-обчислювального центру Південно-Західної залізниці, - пригадує Сергій Віталійович. - І нас прийняли на посади інженерів-програмістів. На той час цей структурний підрозділ лише створювався, тому кадрів за таким фахом бракувало.

    Тут варто додати, що на той час претендент на нову посаду мав уже певний трудовий та й життєвий досвід. Після навчання в університеті він, як молодий спеціаліст, пропрацював три роки в Артемівському гірничому інституті солі за здобутим фахом, а після ще два роки офіцером, замполітом автомобільної роти у залізничних військах на БАМі. Робота в науково-дослідному інституті збагатила досвідом з автоматизації виробничих процесів. А от військова служба не лише фізично та морально загартувала, а й навчила співпрацювати з людьми. Не є таємницею сьогодні, що у залізничні війська Забайкалля направляли служити далеко не кращих за своїми моральними якостями новобранців. Лейтенанту Авшенюку довелось працювати, виховувати їх, наставляти на вірний життєвий шлях. З цим справлявся. Пропонували навіть продовжити військову службу. Відмовився - розпочинати офіцерську кар’єру у 28 років було трохи запізно, та й хотілось трудитись за раніше обраною професією. Тому й повернувся разом із дружиною до Жмеринки.

    Обчислювальний центр на той час робив перші кроки в автоматизації бухгалтерського обліку в структурних підрозділах залізниці, тому для молодих фахівців був доволі великий простір з точки зору творчої роботи. І в неї, як кажуть, з головою поринув Сергій Авшенюк, займаючи посаду інженера-програміста. А вона передбачала створення нових та запровадження існуючих комп’ютерних програм у сучасних, на той час, електронно-обчислювальних машинах, що були задіяні у виробничому процесі залізниці. Тож довелось самотужки освоювати і запроваджувати у виробництво всі ці новації. З цим Сергій Віталійович успішно справлявся, тому його призначали на нові, вищі посади.

    - Своєрідним переломним етапом в історії нашого підрозділу став 2002 рік, - розповідає мій співрозмовник. - Саме з першого січня почав діяти Жмеринський, як і в інших дирекціях, регіональний інформаційно-обчислювальний центр (РІОЦ-3), який входить до складу відокремленого структурного підрозділу «Інформаційно-обчислювальний центр» ДТГО «Південно-Західна залізниця» (ІОЦ ПЗЗ). Йому визначили й нові, дещо складніші завдання. Серед яких головним є виконання експлуатаційної роботи залізничного транспорту завдяки активному використанню та підвищенню ефективності автоматичних систем управління на станціях і у структурних підрозділах залізниці, обробки, накопичення та зберігання статистичної, фінансово-економічної і бухгалтерської інформації. На нього також покладено завдання з впровадження передових досягнень науки і техніки, сучасного обладнання і технологій, економічних методів управління, розповсюдження передового досвіду та й інші.

    Майже одразу після створення РІОЦ-3 відбулось призначення Сергія Авшенюка керівником цього підрозділу. Тож йому й довелось доводити структуру до логічного стану, формувати склад оновленого колективу і організовувати роботу відповідно до визначених завдань.

    На сьогодні цей відособлений виробничо-технологічний структурний підрозділ ІОЦ є одним із найкращих на нашій залізниці. Тут протягом останніх років успішно запроваджено чимало нових технологічних процесів. Скажімо, такі, як створення автоматизованих робочих місць (АРМ) чергових по станціях, вантажних касирів, прийомоздавальників та ін. Це значно покращило управління перевізним процесом та комерційну роботу.

    - Сьогодні в нашому колективі працює шістдесят фахівців, - продовжує свою розповідь Сергій Віталійович. - Організаційно він підрозділяється на два відділи, які очолюють досвідчені фахівці зі значним трудовим стажем - Ігор МАСПАК та Євгеній ІВАНИШИН. Адмініструванням усіх інформаційних мереж займається також досвідчений спеціаліст Олександр РЕВА. А взагалі то у нас відносно молодий колектив, середній вік складає 35 - 40 років. Та кожен працює на високому професійному рівні. Скажімо, інженер-програміст першої категорії В’ячеслав ПАВЛОВСЬКИЙ успішно впроваджував систему «Фобос» (вирішує задачу із бухгалтерського обліку). Вже розробив програмне забезпечення АРМ-фахівців, які контролюють забруднення навколишнього середовища на нашій залізниці. Воно визнано успішним, тому йому доручено розробити таку ж програму і для Укрзалізниці. Успішно трудиться передова ланка - інженери із застосування комп’ютерної техніки, які працюють безпосередньо на залізничних вокзалах чи в інших структурних підрозділах. Це Олександр ТІМІН, Сергій РАТУШНЯК, Андрій УС. Також інженер з ремонту комп’ютерів Сергій БРИК та й інші працівники центру.

    Мій співрозмовник із задоволенням розповідав про своїх підлеглих, доволі позитивно їх характеризував, відзначав успіхи в роботі. Відчувалось, що він добре знає кожного із них. І це при тому, що колектив не малий, та й багато працівників постійно перебувають у Вінниці, Хмельницькому, Кам’янці-Подільському, Могилеві-Подільському, де виконують свої обов’язки у відриві від колективу. Однак і вони не випадають із поля зору керівника. В цьому також проявляється його уміння управляти таким доволі специфічним підрозділом. На чому ж воно базується?

    Відповідь на це запитання - із декількох складових. У першу чергу, Сергій Авшенюк має доволі високу професійну підготовку, яка має не лише університетське наукове підгрунтя. Він досконало знає найсучаснішу комп’ютерну техніку і у курсі всіх нових розробок, які здійснюються у цій галузі. Тому що постійно поповнює свою пам’ять новими знаннями. Серед настільних книг Сергія можна помітити й написану Дейлом Карнегі, в якій викладені рекомендації з управління персоналом та самоорганізації. Помітив у кабінеті начальника РІОЦ-3 й звичайну спортивну гирю - для підтримання нормального фізичного стану та й для самозаспокоєння. Коли щось роздратує, то не ковтає пігулки, а з десяток разів підніме цей спортивний снаряд. У нього й надійна підтримка від колективу, в якому, як уже згадувалось, трудиться також його дружина на посаді провідного інженера-технолога. Надія Василівна надійно підтримує свого чоловіка в усіх робочих справах, а вдома створює затишок, організовує відпочинок з виїздами на природу. Є моральна підтримка і від уже дорослих доньок Інни та Уляни, які обрали для себе фах батьків і успішно трудяться.

    Наприкінці жовтня виповнилось рівно тридцять років, як Сергій Віталійович розпочав свій трудовий шлях на залізниці, зокрема в обчислювальному центрі. Тож біографія має багато сторінок. Однак він не зупиняється на досягнутому, а й далі впевнено крокує в ногу з життям. Так тримати, добродію!

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Шана кращим

    Після церемонії вручення нагород з нагоди нещодавнього Дня залізничника ми зустрілися з учасниками урочистостей - працівниками Київської дистанції колії - і поцікавилися, які почуття викликає у них ця подія? Ось, що вони відповіли:

    Микола ОБЖЕЛЯНСЬКИЙ, начальник майстерні Київської дистанції колії:

    - Сьогодні з рук начальника столичної магістралі Олексія КРИВОПІШИНА я отримав відзнаку «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці». Нагороду отримувати завжди почесно, тим більше в професійне свято. При цьому хочу зазначити, що в ній - заслуга всього колективу нашої дистанції. Мій трудовий стаж - понад тридцять років. Завдання майстерні - підготовка колійної техніки до експлуатації. Сьогодні готуємо снігоприбиральну техніку до роботи в зимовий період. Для нас дуже важливо правильно організувати виконання робіт і пам’ятати, що кожна втрачена хвилина - це втрачені кошти.

    Сергій ПОВАЛІЙ, мостовий майстер з поточного утримання й ремонту штучних споруд:

    - Звичайно, мені приємно не тільки побувати в такій красивій залі нашого управління, а й бути серед нагороджених. Сьогодні мені вручено знак «Відмінник Південно-Західної залізниці». Це перша моя нагорода. Але її я розцінюю як аванс на майбутнє. Отже, буду прагнути до наступних трудових звершень. Тим більше, що мені подобається моя робота. Після армії, 2009 року, я прийшов працювати у дистанцію і жодного дня про це рішення не пожалкував. І ще мені хочеться подякувати керівництву дистанції - начальнику Віталію КАЛЮЖНОМУ та його заступнику Ігорю ТРИМАСОВУ. Вони вміють працювати з людьми вимогливо, але по справедливості. Якщо ж людина старається, то зусилля її обов’язково відзначать.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    У змаганнях з «мирним» атомом. До Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

    14 грудня Україна відзначає День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Чому саме 14 грудня обрано для цього?

    Річ у тім, що 30 листопада 1986 р. було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком атомної електростанції, а 14 грудня в газеті «Правда» надруковано повідомлення про те, що держкомісією прийнято до експлуатації комплекс захисних споруд.

    У 1994 р. громадські організації «чорнобильців» України звернулись до керівництва держави із пропозицією затвердити день учасників ліквідації катастрофи. Тоді офіційне рішення не було прийнято. І лише у 2006 р. Президент України підписав Указ № 945/2006 про затвердження цієї пам’ятної дати.

    Надання державного статусу «Дню ліквідатора», як його називають в народі, ще раз нагадує суспільству про проблеми ліквідаторів-«чорнобильців». До речі, в ліквідації аварії на ЧАЕС брали участь понад 650000 чоловік з усього Радянського Союзу. Лише перші п’ять тисяч з них офіційно стали називатися ліквідаторами, отримавши відповідні посвідчення. Всім іншим з 1992 р. видавали «папірці» постраждалих від Чорнобильської катастрофи.

    Незважаючи на всі проблеми та труднощі, ліквідатори називають 14 грудня святом. Можливо, Україна стане автором доброго почину, і «День ліквідатора» з’явиться в Росії, Білорусі та інших країнах пострадянського простору.

    Напередодні цієї дати кореспондент «Рабочего слова» зустрівся з учасником тих подій, почесним залізничником, полковником у відставці, а нині начальником мобілізаційного відділу спеціальної служби столичної магістралі Володимиром МАЛАШКОМ і попросив його поділитися своїми спогадами.

    - Шановний Володимире Володимировичу, знаю, що на той час Ви були офіцером залізничних військ. Службу проходили далеко від України. Як сталося, що довелось брати участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС?

    - Починаючи з травня 1986 року перед залізничними військами було поставлене урядове завдання з виконання відновлювальних колійних робіт у межах промислової бази ЧАЕС та збільшення виробничих потужностей залізничних станцій у 30-кілометровій зоні.

    Виникає питання - чому відновлення роботи залізничного транспорту в межах промислової зони ЧАЕС було покладено урядовою комісією на залізничні війська, а не, приміром, на фахівців структурних підрозділів Південно-Західної залізниці?.. Де поділися штатні фахівці-залізничники, котрі відповідали за експлуатацію під’їзних колій на промисловій базі ЧАЕС? Відповідь може бути одна - спрацював стереотип: направимо в пекло значну кількість молодих хлопців у погонах, яким Закон не дає можливості відмовитись, покажемо світу бурхливу діяльність, а потім будемо думати, як ці роботи можна було б ефективніше виконати, причому з меншими людськими та матеріальними втратами. Ця біда спіткала не тільки залізничні війська, а й усі залучені до відновлювальних робіт підрозділи Збройних Сил Радянського Союзу, а також колективи різних міністерств та відомств. Про що можна говорити, коли до вересня 1986 року охорону проходів до машинних приміщень ЧАЕС, всього за 40 метрів від зруйнованого машинного цеху №4, здійснювали караули із числа солдат строкової служби внутрішніх військ? Про яке збереження генофонду могутнього Радянського Союзу хто тоді думав?

    Дякуючи Богові та здоровому глузду, у серпні 1986 року, за директивою Генерального штабу Збройних Сил СРСР було прийнято рішення про формування приписним складом, так званими «партизанами» із числа залізничників на базі Північно-Кавказького військового округу, у місті Гумрак, Волгоградської області колійного батальйону залізничних військ. Пишаюся через те, що командиром цієї військової частини було призначено саме мене.

    Рішення щодо залучення до робіт на ЧАЕС приписного складу було довгоочікуваним, причому призову підлягали тільки здорові та сімейні військовозобов’язані, які мали двох і більше дітей і не були єдиним сином у матері з батьком.

    Місцем дислокації підрозділу залізничних військ стала адміністративна будівля молочно-товарної ферми в селі Карогод, яке розташоване за 12 кілометрів від ЧАЕС. У технічних приміщеннях було обладнано необхідні службові кабінети, спальні приміщення, туалетні кімнати і таке інше.

    - Як було організовано роботу в зоні?

    - Виконання завдань було організовано вахтовим методом: основну частину особового складу та техніки сформованого батальйону було розташована у м. Жлобін (Білорусь), а особовий склад однієї посиленої роти (який регулярно оновлювався) працював в особливій зоні ЧАЕС та тимчасово проживав в с. Карогод. Зміна особового складу, постачання матеріально-технічних ресурсів та тилове забезпечення здійснювалося із залученням автомобільного транспорту за маршрутом Жлобін - Карогод.

    - Які завдання виконували військові залізничники?

    - В першу чергу здійснювали відновлення роботи залізничних пристроїв на станції Янів, що розташована на відстані 1,5 кілометра від ЧАЕС, під’їзної колії до сховища ядерного палива, залізничних пристроїв, що прийшли в непридатність у ході проведення робіт з дезактивації колійного господарства на території в радіусі 400 метрів від машинного цеху №4, яка, відповідно, мала високий рівень радіоактивного забруднення.

    - Чи відбивались на виконанні завдання надзвичайні події?

    - Мав місце прикрий випадок, коли в кривій малого радіусу, на відстані понад 50 метрів від зруйнованого четвертого енергоблока, зійшов із рейок спеціальний вагон, котрий необхідно було вивантажити впродовж світового дня до 3-го машинного відділення ЧАЕС. Робота з підйому вагона та його своєчасне вивантаження були на контролі урядового штабу та представників комітету державної безпеки. Головний інженер батальйону майор В’ячеслав Хожаїнов не мав можливості залишити місце робіт більше, ніж на три години, керував операцією. За цей період послідовно було залучено до роботи шість команд. Завдання було виконано. Але ж якою ціною?!

    - Як забезпечувався радіаційний захист особового складу?

    - Із засобів індивідуального захисту органів дихання, очей та шкіри у розпорядженні були марлеві пов’язки типу «лєпєсток», респіратори, верхній одяг, оброблений спеціальним розчином. Крім того, здійснювалася обов’язкова зміна верхнього одягу перед кожним виходом на об’єкт, проходження повної санітарної обробки після закінчення роботи безпосередньо на ЧАЕС та санітарної обробки по приїзду в пункт дислокації підрозділу з обов’язковою зміною натільної білизни, забезпечувались висококалорійна свіжоприготована їжа та відпочинок.

    Доречно сказати, що психологічне та радіоактивне навантаження, котре отримували люди в ході виконання робіт, сильно впливало на психіку, втома брала верх над голодом, люди після санітарної обробки та медичного контролю лягали спати, відмовляючись від їжі.

    - Які висновки Ви для себе зробили після перебування в зоні ЧАЕС?

    - Сьогодні схиляю голову перед тими людьми, хто ціною свого здоров’я добросовісно і з честю виконав урядове завдання. Всі, хто захистив світ від атомного монстра - це герої і заслуговують на велику шану. Проте були і такі окремі офіцери залізничних військ, котрі за будь-яких умов намагалися уникнути направлення в особливу зону ЧАЕС, але ж, на диво, в подальшому в числі перших стали «господарями» посвідчень ліквідатора і тепер з піною на губах розповідають про свої здобутки та заслуги перед народом України. І без сорому користуються державними пільгами.

    А ще головний висновок, який дозволю собі зробити, полягає в тому, що в державі, де є небезпечне виробництво і, відповідно, не виключено вірогідність виникнення техногенної катастрофи, повинні бути фахівці з питань вивчення факторів виникнення техногенних, а також природного характеру катастроф, повинні бути підготовлені організатори відновлювальних робіт, підготовлені спеціальні підрозділи, особовий склад котрих до автоматизму володів би навиками ліквідації наслідків катастроф та був забезпечений необхідними матеріально-технічними засобами. Передавати з державного рівня функцію по підготовці спеціальних підрозділів для ліквідації наслідків техногенних катастроф окремим відомчим підрозділам - це марне витрачання коштів і заздалегідь сплановане масове залучення до роботи знову ж таки військовозобов’язаних із числа внутрішніх військ, тому що інші спеціальні війська вже скорочені, а ті, що залишилися, перебувають на бойовому чергуванні у скороченому складі. Але ж у цьому випадку сьогодні необхідно брати до уваги людський фактор - готовність людей до виконання робіт в інтересах держави в небезпечних для життя та здоров’я умовах. Змінилися часи, змінився державний устрій, а саме поняття - самопожертвування в інтересах держави, - в основному, значно втратило своє значення. Передумовами цього факту є негативне відношення державних «мужів», окремих «нових українців» до «чорнобильців»-ліквідаторів, інвалідів та ветеранів Збройних Сил України.

    Не випадково, на всіх пам’ятниках, як «чорнобильцям», жертвам голодомору в Україні, воїнам-захисникам Вітчизни, використовуються скульптурні елементи дзвона і людини, які завжди закликали, закликають і закликатимуть до спільних дій в ім’я благополуччя.

    - Дякую за відверту розмову.

    Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з інтернета

    Сухопутний пароплав. Символ паровозної епохи

    У день відкриття пам'ятника загиблим під час бомбардування станції Дарниця звернув увагу на модель паровоза, що застиг на гранітному постаменті. Як на мене, залізничний символ біля пасажирського вокзалу - явище доволі доречне. Пригадаємо: XІХ століття справедливо називають часом розквіту паровозобудування. А початком масового виробництва паровозів вважають 1829 р., коли Стефенсон побудував свою знамениту «Ракету».

    Всі основні її елементи стали потім використовуватися на інших прототипах, зокрема, коробчата топка, котел з димогарними трубами, пристрій для створення штучної тяги за використання відпрацьованої водяної пари. Історики стверджують, що на запитання: «Хто винайшов паровоз?» - Георг Стефенсон відповідав: «Паровоз є винахід не однієї людини, а цілого покоління інженерів і механіків».

    Через п’ять років після виходу на рейки «Ракети», в 1834 р., на Вийському заводі, що належав до товариства Нижньотагильських заводів Демидова, російський механік Мирон Юхимович Черепанов за допомогою свого батька Юхима Олексійовича побудував з вітчизняних матеріалів перший у Росії паровоз. У побуті тоді ще не існувало цього слова, і локомотив назвали «сухопутним пароплавом». Сьогодні модель першого російського паровоза типу 1-1-0, побудованого Черепановими, зберігається у Центральному музеї залізничного транспорту в Санкт-Петербурзі.

    За свідченням очевидця першого рейсу паровоза Черепанових: означена подія була не з пересічних «У той день на Вийське поле йшли люди й ставали уздовж лінії чавунних колесопроводів. Важкі заводські ворота відкрилися, і незабаром з’явився сухопутний паро-плав - машина досі небачена, ні на що не схожа, з високою паруючою трубою, що блискає начищеними бронзовими частинами. На площадці поруч із важелями стояв Мирон Черепанов. Пихкаючи паром, миготячи спицями коліс, пароплав покотив повз мовчазну юрбу. Потім Мирон повернув якусь рукоятку, клуб пари вилетів із труби, і машина прискорила хід. Машиніст довів паровоз до тупика й дав задній хід. Назад машина йшла дуже швидко. Наступний рейс пароплав зробив із причіпним візком вагою пудів на двісті. А пізніше у візок забралося десятка два-три людей, які побажали стати першими пасажирами».

    За конструювання й будівлю різних машин Юхима Черепанова в 1835 р. було нагороджено срібною медаллю на стрічці святої Анни. Він та його дружина, які були кріпосними селянами, одержали вільну. А син Мирон став вільним через три роки.

    Перша половина ХХ століття - то справжній паровозний бум. Ці локомотиви пережили не одну війну, допомогли відбудувати вітчизняну економіку у важкі часи після фашистської окупації. Імена героїв, які віддали власні життя під час бомбардування ст. Дарниця, увічнено на гранітних стелах.

    А металевий символ паровозної епохи (модель зроблено трудівниками локомотивного депо), який встановлено біля вокзалу ст. Дарниця, то данина пам’яті тим, хто експлуатував диво-машину у найважчі для Вітчизни роки. Зустрічі біля пам’ятника надають старшому поколінню додатковий заряд енергії, а юні - душевний підйом.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Корозія металу, або Гіперболоїд інженера Шухова

    На початку осені минуло 160 років від дня народження всесвітньо відомого інженера Володимира Григоровича Шухова. Із 1878 по 1939 р. р. за його проектами у царській Росії та Радянському Союзі збудовано майже 1600 км трубопроводів для транспортування нафти і нафтопродуктів, понад десять тисяч циліндричних резервуарів для зберігання нафти, понад сто циліндричних газгольдерів для зберігання газу, 90 річкових танкерів, понад 500 мостів і 200 сітчастих гіперболоїдних башт, більше 100 конструкцій промислових та залізничних будівель…


    Інженер Володимир ШУХОВ, який прославив й Україну.

    Про Шухова не знаєте? Не бачили? Не повірю. Радянське телебачення розпочиналося із телевежі на московській Шаболовці, точніше, із радіовежі, бо Шухов проектував її для радіопередавачів. За задумом інженера, вона мала б бути 350-метрової висоти і важити всього 2200 тонн. Найвища на той час Ейфелева сягала лише 305 м, зате була утричі важчою. Але й на таку «легку» споруду у державі забракло металу. Тому Шухова змушують укоротити вежу до 150 м. Із такої висоти 40-кіловатну радіомовну станцію чув увесь світ. До речі, після пожежі на Останкінській - це було не так уже й давно, трансляція телепередач велася зі старої. Вона у відносно доброму стані, хоч час та непродумане втручання у конструкцію, вважають спеціалісти, негативно позначаються на її міцності.


    Те, що залишилося від башти В. Шухова у Конотопі.

    Врешті, ви могли бути і на Київському вокзалі Москви та звернути увагу на арки дебаркадера. Це теж конструкція Шухова.

    Або в Самарканді, де в медресе Улугбека є мінарет (башта, звідки муедзин -духовна особа закликає мусульман до молитви - ред.), зведений ще у XV ст. Після землетрусу мінарет став падати. Інженер із допомогою «унікального коромисла» зміг поставити споруду вертикально за три дні, не завдавши їй і найменшого пошкодження.

    Про Володимира Шухова написано багато. І ще напишуть. Бо творчий геній Шухова вражає. Наприклад, внесок інженера у нафтодобувну справу. До Шухова нафту на Каспії зливали просто в котловани. Він запропонує ставити металеві резервуари та перекачувати нафту трубами.

    Зберігали в них не тільки нафтопродукти. Якщо пам’ятаєте фільм «Біле сонце пустелі», то червоноармієць Сухов зберіг життя восьми дружин бандита Абдули саме в шухівських нафтосховищах. Після перегонки нафти залишалося багато мазуту. Володимир Шухов розробив унікальну форсунку, яка дозволяла використовувати мазут як паливо.

    Біографія геніального інженера пов’язана й з Україною. Його батько закінчив Харківський університет і товаришував із знаменитим хірургом Миколою Пироговим. На початку ХХ ст. В. Шухов проектує ряд своїх гіперболоїдних споруд, серед яких виділяються сталева ажурна вежа в Миколаєві та водонапірна башта в Черкасах, Станіславський й Аджигольський маяки поблизу села Рибальче Голопристанського району, що на Херсонщині.

    До речі, із двохсот веж, спроектованих В. Шуховим, уціліли тільки двадцять, з яких більша частина в Україні. В тому числі й конотопська. Як стверджують краєзнавці, водонапірну башту зведено тут у 1929 р. Вона забезпечувала місцевих мешканців міста водою та була спостережним пунктом місцевої протиповітряної оборони. Під час Вітчизняної Війни башту пошкодили і за прямим призначенням уже не використовували. У 1980 р. був знятий бак. Порізали б в металобрухт і сітчасту конструкцію, та громадськість не дозволила. Певний час на башті стояли антени студії телебачення, нині немає нічого.

    До Конотопа час від часу наїжджають туристи, не упускаючи нагоди сфотографувати унікальну споруду. Правда, враження вона справляє не найкраще. «Её основание, - констатує в інтернеті один із гостей міста, - разбито и заросло травой, металл заржавел, у подножия валяются куски бетонных плит, остатки битого кирпича и просто мусор. Башня зажата со всех сторон строениями и времянкой. Мало того, вокруг нее образовалась стихийная автостоянка. Даже нормальный фотоснимок сделать было невозможно. Печальное зрелище…»

    Звісна річ, прикро, що унікальні зразки сталевої архітектури залишаються подекуди в Україні без догляду. Зовсім незавидна доля у гіперболоїдних сітчастих споруд. Їх, окрім телевежі на московській Шаболовці та ще кількох, порізали і здали в металобрухт.

    Пишучи ці рядки, ловлю себе на думці, що тут може бути й нерозуміння новизни конструкцій, запропонованих В. Шуховим. Хибна думка про те, що гіперболоїд створив інженер Гарін, персонаж фантастичної повісті Олексія Толстого. Такий собі прототип лазерної гармати, але надпотужної. Цей термін застосовують у геометрії. Його, гіперболоїд, одержують, якщо повертають гіперболу (специфічна крива) навколо вісі. Зрозуміло? Отож…

    Ще навчаючись в Технічному училищі на лекціях, студент Шухов звернув увагу на можливість утворення криволінійної поверхні гіперболоїда із прямолінійних складових. Ідея запала в душу. Сам Шухов розповідав: «О гиперболоиде я думал давно. Шла какая-то глубинная, видимо, подсознательная работа, но все как-то вплотную я к нему не приступал… И вот однажды прихожу раньше обычного в свой кабинет и вижу: моя ивовая корзинка для бумаг перевернута вверх дном, а на ней стоит довольно тяжелый горшок с фикусом. И так ясно встала передо мной будущая конструкция башни. Уж очень выразительно на этой корзинке было показано образование кривой поверхности из прямых прутков».

    Вежі Шухова все-таки ржавіють. Сталь кородує без належного догляду, проте винахід Шухова крокує світом і до сих пір. До конструкцій гіперболічної форми у своїй творчості вдавалися й сучасні відомі архітектори. У Гуанчжоу (Китай) зведено 450-метрову гіперболоїдну сітчасту «шухівську вежу», яка шпилем сягнула висоти 610 м. і є найвищою антеною у світі.

    Микола ПАЦАК, Фото автора та з інтернету

    Хресний хід до жіночого монастиря. 140 кілометрів роздумів про життя-буття

    (Продовження. Початок у №№ 39-46)

    Внутрішній світ священика. Його душа. Чи це таємниця за сімома печатками? Зокрема відповідь на це запитання намагався знайти під час перебування Хресного ходу у селищі Чоповичі (Малинський район, Житомирщина). Отець Роман, який править у місцевій Свято-Троїцькій церкві, із задоволенням спілкується із прочанами після молебня. Особисто мене цікавить питання (про що останнім часом соціологи все більше говорять) про те, що українці дедалі більше довіряють Церкві. Отче, як на Вашу думку, в чому причина такої довіри?

    ЗБРОЯ - СЛОВО

    - Після закінчення гонінь, а це відбулось понад чверть років тому, Українська Православна Церква виявилася в зовсім нових умовах. Протягом довгого часу радянська влада втручалася в справи церкви, усіляко вторгалася на її територію. Тепер же церква стала вільною від керівництва з боку державного апарату, що не могло не позначитися на її існуванні.

    Церква у нашій країні з давніх-давен завжди виступала як охоронниця базових духовних цінностей, які стосуються не тільки духовного життя людини, але й всього іншого, без чого не уявити її життя. Адже від того, як живе людина, якими моральними мотивами щоденно керується, який критерій для відокремлення добра й зла панує в її душі, залежать результати її діяльності. І саме Церква завжди була зразком сумління нашого народу, нагадувала про вічне в людському житті, свідчила про незмінні моральні цінності. Але для цього у Церкви є тільки одна зброя - слово. І от понад 25 років тому голос Церкви знову залунав на повну силу, будучи зверненим до всієї пастви - як наявної, так і потенційної. За часів радянської влади попри гоніння, перепони і заборони усе ще залишалося багато людей, які визнавали Церкву, намагалися керуватися в житті християнськими заповідями, що зберігалися в пам’яті народу й передавалися з покоління в покоління.

    Тому найголовніший вплив Церкви на державу й суспільство - це сміливе свідчення про істину, добро й заклик додержуватися принципів: не нашкодь, не убий. Адже люди рідко замислюються над тим, що буде через кілька років, живуть одним днем, не думаючи про наслідки від своїх вчинків. А наслідки ці бувають катастрофічними й для самої людини, і для її родини, і для суспільства й усієї держави. Так що звертання до вічних цінностей, свідком і охоронницею яких є Українська Православна Церква, необхідно для творчої роботи, відродження всієї нашої держави. Але Церква не закликає до відриву від реальності. Навпроти, вона говорить, що духовний вимір людського життя й зовнішнє, матеріальне зв’язані між собою. Євангеліє закликає шукати чистоти внутрішньої, сердечної, і тоді все життя стає досконалішим. І для цього є різні засоби: місіонерська справа, соціальне служіння, освіта й пастирські навчання підростаючого покоління. До речі, ваш Хресний хід - то також свідоцтво того, що гоніння на Церкву і віруючих у минулому. У будь-якій сфері людської життєдіяльності можна свідчити про красу життя та Бога. Але залежно від зовнішніх умов, у яких існує Церква, можливість ця може бути більш-менш широкою. Саме в останні десятиліття Церква змогла «вийти за огорожу храму».

    ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

    Після служби у храмі отець Роман запросив отця Володимира та автора цих рядків до себе додому. У затишному будинку ми і продовжили бесіду у колі його величенької сім’ї. Отець Роман разом з матінкою виховують п’ятеро дітей. Весело в кімнатах, коридорах, на просторій кухні: братики і сестрички - як бджілки літнього дня. Кожний займається власною справою. Тут і намагання допомагати матусі, і лицарські «бої» за іграшку, і спів, і малювання… Життя продовжується. Придивляюсь, чим займаються старші доньки. Перед ними - сучасний персональний комп’ютер. Освоюють ази інформатики. Батюшка перехоплює мій погляд і продовжує:

    - Впродовж останніх десятиліть зовнішня активність Церкви змінюється, оскільки змінилися й самі умови життя, наприклад, з’явилися телебачення й Інтернет. І щоб свідчити про вічні цінності, Церква ці простори успішно освоює. У турботі про благо народу голос Церкви часто випереджає ініціативи суспільства й навіть влади.

    Важко не погодитись із священиком. У 90-х рр. минулого століття основи радянського виховання пішли зі школи. Але що прийшло на зміну? Суспільство вже не вважає себе відповідальним за виховання підростаючого покоління. І до сьогодні у багатьох сучасних родинах актуальною є точка зору: достатньо нагодувати й одягти дітей, а вони виростуть і самотужки зроблять свій вибір. Це, на мою думку, помилковий погляд на наявні сьогоденні проблеми у суспільстві.

    На жаль, останні події у нашій країні свідчать про наявність багатьох викликів. Брат йде на брата. Як мовиться, приїхали. Чи не було такого раніше? Стверджую - випадки були поодинокими. А сьогодні? Молоде покоління залишилося без надійних соціальних орієнтирів. Руйнація традиційних форм адаптації молоді в умовах дорослого життя підвищила особисту відповідальність юнака або юнки за свою долю, поставивши їх перед необхідністю вибору: пускатися у всі тяжкі або все ж таки призвичаюватися до здолання перешкод. На жаль, приходиться констатувати: чимало наших молодих сучасників виявили неготовність включитися в нові суспільні відносини. Вибір життєвого шляху став визначатися не за здібностями й інтересами молодої людини, а через конкретні обставини. Спілкуючись із отцем Романом, переконався: Церква також може допомогти у сфері виховання підростаючого покоління, адже в усі часи закликала приділяти вихованню належну увагу. Молитва - молитвою. Це для душі. Щире звернення священика до пастви, розмова з прочанами про істинні цінності життя вартує багато. Неодноразово помічав, як після щиросердних розмов із отцем Володимиром під час Хресного ходу в багатьох прочан світлішав погляд. Отже, життя продовжується.

    ЯК ЗБЕРЕГТИ ДУХОВНІСТЬ?

    Церква однією із перших заговорила й про демографічну кризу. Про її витоки давно відомо. Взяти хоча б той же Малинський район. Безробіття, зростання цін, низький рівень заробітної плати, загальне зниження рівня життя, зростання злочинності, зубожіння населення, наркоманія, СНІД. Серед проблем, що стосуються забезпечення здорового способу життя: стан довкілля, екологія, низький рівень медичного обслуговування, зловживання палінням, недостатні можливості для занять фізичною культурою та спортом. Про молодиків, які проводять вечори у генделиках, ми розповідали у попередніх публікаціях. Хіба лише молодики. Як покращити рівень поінформованості про здоровий спосіб життя?

    Протоієрей Володимир доступною мовою, трактуючи Євангеліє, висловив думку, що духовність виникає, згодом зміцнюється через просвіту, через ідейно-виховну та практичну роботу.

    - Вірю, із тих дітей, юнаків, які йдуть пліч-о-пліч з нами у Хресному ході, у подальшому не виростуть злодії. Віра має втримати від непередбачуваних вчинків. Вони тут вчилися долати певні життєві перешкоди. Разом із батьками. Нехай їм і надалі допомагає віра. Духовність - традиція дбайливого відношення до самого себе, до оточуючих людей, навколишнього світу, природи. Як зберегти її? Через дотримання заповідей Божих, що передаються із покоління в покоління. І у жодному разі їх смисл неможливо забувати, - говорить отець Володимир.

    Священики закликають до миру. В усі часи… За будь-яких соціально-економічних випробувань, в яких опиняється суспільство, держава. Таким є їхнє призначення.

    Далі буде

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Мегасекретні спецоперації для стрільців кольоровими кульками

    За кількістю його учасників, а також глядачів, які завітали подивитися на це цікаве та захоплююче дійство і разом з тим палко повболівати за «своїх», це свято з пейнтболу стало, мабуть, наймасовішим спортивним змаганням. Маю на увазі ті, що проводилися останнім часом у місті залізничників Козятині. Судіть самі: безпосередньо у змаганнях взяли участь майже 250 шанувальників цього, поки що, нетрадиційного і разом з тим дещо екзотичного для багатьох із нас виду спорту. А це понад шість десятків команд. Кількість вболівальників також сягнула за декілька сотень. Тож гучну підтримку з боку прихильників до стрільців кольоровими кульками було гарантовано.

    Організатором цього захоплюючого спортивного свята виступила громадська організація міста «Молодіжний актив Козятина», яка у тісній співпраці з іншими молодіжними осередками, у тому числі й з молодіжною радою профспілкової організації Козятинської дирекції залізничних перевезень, подарували молоді міста залізничників незабутні враження та чудові години дозвілля.

    - Пейнтбол поки вважається у нас новим та не досить розповсюдженим видом спорту серед молоді, - говорить один з організаторів змагань, член молодіжного активу міста Орест ГОНЧАРУК, до речі, залізничник, помічник начальника Козятинської дирекції залізничних перевезень. - Проте він набуває у нас все більшої популярності серед моїх ровесників. Адже це розважальне змагання слугує для підлітків та й юні більш старшого віку прикладом проведення вільного часу на природі в колі друзів та однодумців. Цей вид дозвілля пропагує здоровий спосіб життя. Для всіх його учасників участь у «боях» була безкоштовною. Необхідне спорядження (маски, маркер (пістолет), кулі) забезпечили наші спонсори - підприємці та деякі організації та підприємства міста, серед яких були, до речі, і наша дирекція залізничних перевезень та терком профспілок.

    Змагання проводилися на території колишньої військової частини, де кущі, дерева та зруйновані будівлі стали зручним укриттям для пейнтболістів. «Стрілянина» тривала два дні. Спершу визначилися переможці серед команд підлітків, яким ще не виповнилося 14 років. Це команда «Альфа». А потім вже боротьбу повели команди старшого віку. Змагалися за олімпійською системою: переможений вибуває зі змагань. Тож все було цікаво, динамічно. Гадаю, що задоволеними залишилися всі: і учасники, і вболівальники.

    - У мегасекретних спецопераціях для справжніх вояків взяли участь й 8 команд залізничників Козятинського залізничного вузла, - говорить голова молодіжної ради профспілкової організації Козятинської дирекції залізничних перевезень Ганна Вознюк. - Найкращий результат серед них продемонструвала команда вагонного депо Козятин, за яку виступала майстер ПТО (пункт технічного огляду - авт.) Олена Сич, інструктор Юрій Омельчук, бригадир ПТО Вадим Яворський та оглядач-ремонтник вагонів Андрій Романюк. Вони увійшли до вісімки кращих колективів. А Олена отримала ще й грамоту в одній з індивідуальних номінацій. Звісно, хотілося виступити краще, та мали досвідчених суперників. Тож будемо тренуватися, аби надалі боротися за найвищі місця.

    Переможцями ж змагань стала команда «Дрім-тім», другі - «Демони», треті - команда «М.А.К.-2», які й отримали відповідні медалі, дипломи та призи. Однак, на думку учасників змагань, найкращою нагородою для всіх стали ті азарт, підвищений рівень у молодечих організмах адреналіну, маса вражень та чудовий настрій, які отримали всі без винятку учасники. В організаторів свята вже виникла ідея провести подібні змагання найближчим часом. До вподоби кольорова «стрілянина» для місцевої молоді.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Артема ПОПОВА

    Звідки у Василенка знання таємниць?

    В Україні коваль завжди був шанованою людиною. Високий соціальний статус по-справжньому гарячого ремесла закономірний: у свідомості людини до індустріальної епохи робота з вогнем та металом взагалі межувала з магією, з таємним знанням.

    Не випадково український фольклор зображає його чарівником або могутнім богатирем, що приборкує дракона. Втім, технологічна епоха нового часу «розчаклувала» ковальство.

    Сьогодні вже, на жаль, і отримати таку професію неможливо. Та ось опанувати, як це зробив Віктор ВАСИЛЕНКО, можна.

    З 1997 р. починав з другого розряду, сьогодні працює ковалем ручного кування IV розряду. У рідне локомотивне депо Гречани завжди поспішає з гарним настроєм, не зважаючи на те, що роботу його легкою не назвеш. Спекотне місце, де і м’язи, і увага - у постійній напрузі, а рукавиці, як кажуть у народі, за тиждень горять.

    Його рівень фахової майстерності дозволяє займатись і декоративним куванням, й ковальським зварюванням.

    Його стихія - полум’я, яке він розпалює щоранку, додає йому сил та натхнення. Його магія - досить проста: зачаровувати людей власними виробами.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Про вічні істини та виклики сучасності

    (Із розмови в електричці)

    Дорогою до дому з роботи доволі часто прислуховуюсь до цікавих розповідей. В основному - у транспорті.

    Одного разу на Караваєвих Дачах у вагон електропоїзда, яким я добираюсь у передмістя, зайшли двоє молодих людей, дістали скрипку та баян і таке влаштували шоу, що я ледь не проїхала власну зупинку, заслухавшись переливом знайомих мелодій.

    …Цього дня навпроти мене сиділа інтелігентного виду жіночка поважного віку і стиха вела розмову з сусідом… «Щоранку майже годину я присвячую Йому. Адже кожен батько хоче, щоб з Ним якомога частіше спілкувалися його діти… Розмовляю, дякую, запитую і отримую відповіді. Не після змаху чарівної палички… Ні. Ви вірите, що Він реальний?» - звернулась вона до свого співрозмовника.

    Я зрозуміла про кого мова. І вже хотіла увагу свою переключити на щось інше. Саме тому, що досить часто потрапляла в тенети «вербувальників», мабуть, не агітаторів за вічні істини. Стикалась з неймовірною нав’язливістю, а то й нахабством з боку служителів церковних. Та чи то тембр голосу, чи манера розмови притягували мій слух.

    «…Мої діти загинули декілька років тому… Я не знала як жити далі. Він підказав вихід - ось уже шість років я працюю нянею маленького Сашка. Лише його ласка, веселе щебетання, безпосередність і любов відігріли моє серце…»

    Раптом в душі щось стиснулося від її слів. Подумки я ніби пережила її біль.

    «…В Афінах важко захворів хлопчик, - знову полинуло до моїх вух, - настільки важко, що лікарі відмовилися робити операцію, а запропонували звернутися до одного з найкращих медичних центрів Німеччини, обладнаних за останнім словом хірургічної техніки.

    Так і зробили. Супроводжував хлопчика і отець Нектарій. І ось після багатогодинної, складної операції виходять хірурги і заявляють:

    - Незрозуміло, навіщо ви привезли дитину до нашого центру, якщо у вас самих є такий чудовий фахівець!

    - Який фахівець? - здивувався отець Нектарій.

    - Ну, той, що підказував нам, давав цінні вказівки, керував операцією. Професіонал найвищого рівня! Можна сказати, що завдяки йому операція пройшла блискуче.

    - Дивно, але ніякого фахівця з нами не було, ви щось плутаєте ...

    - Ну, як же, такий - в медичному халаті старого зразка, зараз вже подібних немає, з сивою бородою... Та він ось тільки що перед нами з операційної вийшов. Як же ви його не помітили?..

    Здивований отець Нектарій попросив показати йому журнал реєстрації.

    Навпроти прізвища хлопчика стояли прізвища хірургів, які робили йому операцію і останнім у рядку був підпис, зроблений від руки російською: «Архиепископ Лука».

    Після її розповіді одразу закралась думка: як же в наш час віра контрастує з нашою дивовижною байдужістю та холодністю? Коли чуєш подібні історії, розумієш, що є вони пробним каменем для людського серця. Історії про святих і їх життя - для тих, хто сприймає почуття не скептично. Для тих, у кого живе віра і з’являється радість від того, що такі люди є.

    Тема віри для кожного є дуже особистою, втаємниченою. Не маю на меті наставляти когось на шлях істинний, та й права не маю.

    …Мені вже час. Пролунало оголошення про наступну зупинку. Я підіймаюсь з лави, і тут наші погляди пересікаються. Мабуть, думаю, відчула мою зацікавленість. «Твій шлях до Бога буде довгим, дочко, - сказала тихо жінка. - Вчись і радій з того, що маєш…» Здавалось, ці слова ніхто, крім мене, не чув.

    «Двері зачиняються. Обережно!» - то вже з динаміка.

    «Обережно!» - захотілось вигукнути мені. - Людська душа така ранима й ніжна. Обережно! Бережіть одне одного, своїх друзів і колег. Цінуйте та поважайте!»

    Якесь непереборне почуття наповнило мене того вечора: хотілось обійняти увесь світ, прихилитись до бродячого собаки, підняти й погладити кленовий листок. Удома я так прихилилась до рідних, наче не бачила всіх сто років!..

    P.S. «Судебное заседание (1919 г.). Показательный процесс над «реакционными» врачами.

    Чекист Петерс продолжал заготовленную обличительную речь:

    - Как это вы верите в Бога, поп и профессор Войно-Ясенецкий? Разве вы Его видели?

    - Бога я, действительно, не видел, гражданин общественный обвинитель. Но я много оперировал на мозге и, открывая черепную коробку, никогда не видел там также и ума. И совести там тоже не находил.

    Из книги «Жизнь и Житие Войно-Ясенецкого, архиепископа и хирурга».

    Валентина КОЛЯДА,

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05