РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 46 (6 грудня 2013)
  • Випуск №46 6 грудня 2013
    Зміст
    1. Тривога навчальна – професійний вишкіл справжній (Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Краща зміна Романа ТІТОВА
    3. До зимових холодів готові! (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    4. Співпраця між адміністрацією та Дорпрофсожем Південно-Західної - гарантія соціальної захищеності всього колективу (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    5. Хресний хід до жіночого монастиря. 140 кілометрів роздумів про життя-буття (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    6. «Тарас Шевченко стал мне ближе» (Герман ВАСИЧКО)
    7. Кобзар передбачав майбутнє (Іван СОТНИКОВ)
    8. «Для мене театр - це якась благословенна історія» (Ірина ЮШКО, Фото із книги «Хостікоєв. Головна роль»)
    9. Більярд - гра для інтелектуалів (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    10. «Не нашкодь, стоматолог!» (Ірина ЗЕЛІНСЬКА)
    11. Струни надії в руках Анастасії (Євгенія ОЛІЙНИК, Фото із сімейного архіву)

    Тривога навчальна – професійний вишкіл справжній

    Сирени спецавтомобілів, що рухалися в напрямку Коростенської дирекції залізничних перевезень, у багатьох городян викликали цікавість, а то й стурбованість, - що ж трапилось? На залізниці ліквідовували аварійну ситуацію, на щастя, навчальну. Спільні дії на випадок виникнення надзвичайної ситуації із залізничниками відпрацьовували рятувальники Державної служби України з надзвичайних ситуацій (далі Держслужба НС), органи влади та інші спеціалізовані служби міста.


    Все дійство проходило на навчальному полігоні, що належить Південно-Західній. Саме тут перебували і керівники дирекції та ст. Коростень, окремих відділів та підрозділів, прибули на спільні навчання заступник головного ревізора залізниці з безпеки руху поїздів Микола КОНЧАКІВСЬКИЙ, заступник начальника служби відомчої воєнізованої охорони - головний інспектор з пожежного нагляду Південно-Західної залізниці Іван СЛУГОВІН.

    Іван Іванович, на наше прохання, так прокоментував хід навчань: за тактичним задумом, на території залізничної станції Коростень вагони зійшли з рейок, що призвело до вибуху цистерни з бензином та розливу нафтопродукту. Це спричинило розгерметизацію сусідньої цистерни та витік аміаку. В зону дії вибуху потрапив вагон дизель-поїзда місцевого сполучення, розташованого на станції. Внаслідок чого є потерпілі.

    Слідкуючи за ходом навчань, бачимо, що серед тих, хто серед перших прибув до місця аварії, пожежний поїзд та аварійна бригада на відновлювальному потязі. Спочатку фахівці Держслужби НС розгорнули пересувний пункт управління та пункт життєзабезпечення, а відділення радіаційно-хімічної розвідки провели хіміко-технологічне обстеження і локалізували зону хімічного забруднення. Над місцем аварії утворилась хмара небезпечної хімічної речовини. Горіння розлитих нафтопродуктів відбувалось на території у майже 200 кв. м. Отож на шляху руху хмари з небезпечної хімічної речовини пожежні з МНС та пожежного поїзда встановили водяну завісу, паралельно зупинивши витікання аміаку з цистерни.

    Тим часом зі зруйнованого вибухом вагона визволяли постраждалих. Бригада медиків надала допомогу травмованим та направила їх каретами «швидкої» до лікувальних закладів. Першу допомогу надали й людям, евакуйованим із зараженої зони.

    Тим часом особовий склад пожежного поїзда продовжує і далі свої дії: їхню «атаку» спрямовано на палаючий рухомий склад та охолодження сусідніх цистерн. Згодом починає свої дії колектив відновлювального поїзда. За допомогою потужного крана проводять підйом пошкодженої залізничної цистерни. Все відбувається у стислі терміни, чітко, без зайвої метушні.

    - Саме для того, аби відпрацювати чіткість дій, причому, спільних, і відбуваються подібні тактико-спеціальні навчання, - продовжує коментувати І. Слуговін. - Отож користь від них для залізничних підрозділів надзвичайно велика. Адже постійно відшліфовувати свої знання, накопичувати вміння - дуже важливо. Сьогоднішні спільні навчання мобілізували сили багатьох залізничних підрозділів, перевірили їх вміння діяти в надзвичайних ситуаціях.

    Які ж враження лишили навчання у колективу пожежного поїзда? Начальник поїзда Олександр БАСИСТИЙ говорить, що всі завдання, які було покладено на колег, виконані повністю. Загалом, проведення подібних навчань є дуже важливим заходом для відпрацювання взаємодії між відомчою пожежною охороною з підрозділами Державної служби України з надзвичайних ситуацій. До речі, без пожежного поїзда в тій ситуації, що моделювалася, ніяк не обійтися. Адже в нього потужні можливості: має у своєму запасі 120 тонн води, 5 тонн піноутворювача, 1300 м пожежних рукавів, мотопомпи, вогнегасники різного класу та інше обладнання для ліквідації пожежі. Це робить його незамінним у подібних ситуаціях. І найголовніше, що має бойовий особовий склад: досвідчений, навчений, організований. Власними враженнями поділилися учасники змагань.

    Анатолій ШЕВЧУК, пожежний:


    Анатолій ШЕВЧУК

    - Сьогодні моїм завданням було встановити магістральну лінію з розгалуженням з метою подавання води для охолодження цистерни з бензином, яка перебувала в зоні горіння. Я його повністю виконав. Працюю в пожежному поїзді п’ять років, і всі ці роки докладаю зусиль, щоб знання і вміння мої були на високому рівні.

    Юрій КОЗАРЕНКО, пожежний:


    Юрій КОЗАРЕНКО

    - Навчання організовано якісно. Я ж виконував під час сьогоднішніх іспитів наступні дії: осаджував хмару з аміаку, яка виникла в результаті розгерметизації цистерни внаслідок вибуху. Робив це за допомогою водяного пилу з пожежного ствола. Дії наші були скоординовані, і вважаю, що ми спрацювали нормально.

    Олег РУБЛЕВСЬКИЙ, начальник відділення пожежного поїзда:


    Олег РУБЛЕВСЬКИЙ

    - Основною моєю задачею була подача піни для гасіння палаючої цистерни. Виконував своє завдання за використання генератора піни «BLIZZARD». Працюю в пожежному поїзді вже 20 років. Але, хоч і маю багато досвіду, проте кожні навчання сприймаю як важливе «бойове» завдання.

    Хто ж працював у складі команди відбудовного поїзда (ВП-3172)? Керував діями колег начальник ВП-3172 Іван ЮЩЕНКО. Працювали тут 16 чоловік. Спочатку їм потрібно було підготувати техніку, налагодити її для початку роботи. Цистерну з бензином підняли і поставили на колію в стислі терміни завдяки злагодженим діям працівників.

    Віктор ВАКУЛЕНКО, такелажник:


    Віктор ВАКУЛЕНКО

    - Моїм завданням було здійснити за допомогою спеціального пристосування підв’язку візків цистерни. Інші такелажники займалися тим, що підчеплювали цистерну вже разом з візками. Машиніст потужного крана ЕДК-1000 Василь КУПРИНЕНКО своїми вмілими діями здійснив її підйом і поставив на колію.

    - У нас працюють люди, які вже добре, як мовлять, відшліфували навички своєї праці, відтак і на аварійних виїздах, і під час навчань діють оперативно і злагоджено, - говорить Іван Ющенко. Для них вже стало аксіомою - коли поїзд виїхав на місце роботи, завдання має бути виконаним не лише професійно, а й швидко.

    Начальник відбудовного поїзда І. Ющенко каже, що вони мають надійне технічне оснащення - необхідну тягову техніку, крани для підйому рухомого складу, такелажний вагон із накаточним обладнанням, автогенним і електрозварювальним устаткуванням та багатьма пристроями, необхідними в роботі. Іван Олексійович переконаний, що того дня для них була чергова добра нагода потренуватися, удосконалити свої навики.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Краща зміна Романа ТІТОВА

    За підсумками виробничого змагання єдиних змін, у вересні 2013 р. диспетчерську зміну №1 під керівництвом диспетчера старшого (дорожнього) галузевої служби перевезень Романа ТІТОВА визнано переможцем змагання.

    За бальною системою вона набрала найбільшу кількість балів - 107,8 - і виконала встановлені завдання з навантаження - на 103,5%, з передачі транзитних вагонів по стиках - на 103,6%, з розвезення місцевого вантажу - на 123,2%, з обігу вантажного вагона - на 107,4%, з простою транзитного вагона на одній технічній станції - на 120,1%.

    За високі виробничі досягнення з виконання встановлених умовами змагання показників начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН оголосив подяку з виплатою грошової винагороди кращим працівникам зміни №1.


    До зимових холодів готові!

    У локомотивному депо ст. Київ-Пасажирський поточного року підготували 17 першозимників. А саме: шість машиністів та одинадцять їхніх помічників. Як молоді залізничники проходять адаптацію на своїх перших робочих місцях? Що потрібно зробити, аби новачки не розгубилися на початковому етапі освоєння нових фахових знань? Якою має бути роль у цьому керівництва депо, інструкторів?

    Зізнаємося: перші хвилини спілкування з молодими залізничниками Денисом МОГИЛОЮ та Дмитром ПАВЛЕНКОМ (на фото) було дещо скутими. Та пізніше хлопці із задоволенням почали розповідати про свою роботу.

    - У 2008 р. прийшов працювати в депо помічником машиніста, - повідомив Денис Могила. - Буду впродовж першої зими трудитися машиністом. Почали готувати нас до роботи при мінусових температурах ще з серпня, без відриву від виробництва. Для цього впродовж двох місяців, окрім практичних занять, було кілька годин теорії. На перший погляд здається, що розроблена система отримання знань є дуже простою, адже частково ми це все вивчали в училищі. Та й я особисто - в Центрі професійного розвитку персоналу Південно-Західної залізниці. Але це оманливе враження, оскільки для нашої підготовки було задіяно колектив інструкторів, спеціалістів із будови та застосування гальмових систем депо. Дуже важливі для локомотивних бригад є лекції. Зазвичай кожний інструктор, який читає нам лекції по тій чи іншій темі, несе свою частину відповідальності.

    - Я теж першозимник, - додає Дмитро Павленко. - Маю надію, що все буде добре, адже в рейс їздитиму з досвідченим машиністом.

    Тут потрібно сказати, що підготовку майбутнього машиніста починають ще тоді, коли молодий спеціаліст робить перші кроки як помічник. Тоді машиніст-інструктор розповідає, демонструє в поїздках власні навички, перевіряє знання для того, щоб потім визначити професіоналізм майбутнього машиніста. Особливо звертає увагу на дії залізничника щодо приймання локомотива. І лише після того, як він навчиться, одержить права машиніста, він має право управляти локомотивом.

    - Взимку, - мовить заступник начальника депо з експлуатації Сергій МУРЕНКО, - складно всім, не лише новачкам. Засніжені колії вимагають підвищеної уваги від усіх, не роблячи відмінностей між «новобранцями» і досвідченими локомотивниками. До того ж звичні для літа відстані перед початком гальмування електровоза треба забути, бо взимку гальмовий шлях збільшується на 200-300 метрів. На відстані через кожні 70 кілометрів гальма в поїзді мають бути випробувані. Це дозволить очистити колодки від криги і продути гальмівні магістралі. Треба стежити за інеєм і льодом на контактному дроті, і якщо там виявлено підвищене іскріння, потрібно негайно повідомити черговому по станції, а він в свою чергу - поїздному диспетчеру.

    За словами Сергія Михайловича, є несправності, що виникають як передбачувані, при зміні пори року наприклад. Вони зумовлені особливостями конструкції деяких локомотивів. Є проблема, від якої нікуди не подітися: електровоз, який їде через снігову віхолу, забивається знизу снігом і кригою. Їх збивають не лише з естетичних міркувань, а, в першу чергу, через побоювання, що зламається екіпажна частина. Якщо крижані нарости досягнуть критичної величини, вони при проході по стиках обов’язково обрушаться, і якраз туди, де встановлено пристрої з контролю сходу рухомого складу.

    Запитую у Сергія Миколайовича, яка погода, на його погляд, найпідступніша для машиніста?

    «Найгірше для нас - це різкий перепад температури повітря - від легкої відлиги до легкого морозу. У таку погоду з повітря випадає найбільша кількість конденсату, цю вологу може прихопити через заморозки де завгодно», - каже він.

    До розмови долучається машиніст-інструктор Сергій ОКСІНЬ. «Покладаючись на свій особистий досвід, можу сказати, що не треба хвилюватися першозимникам. Адже теоретичні знання у них є, а в рейсі - вони завжди з досвідченим залізничником. А перші хвилювання перед відправленням у рейс відійдуть тоді, коли у хлопців з’явиться досвід», - зауважив Сергій Юрійович.

    - Головне для молодих наших колег - не боятися труднощів, вчитися у старших, переймати досвід, - каже Сергій Муренко. - А з нашого боку вони завжди знайдуть підтримку. Для нас важливо, щоб в локомотивному депо ст. Київ-Пасажирський усі - і першозимники, і машиністи колон - до зими були готові.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Співпраця між адміністрацією та Дорпрофсожем Південно-Західної - гарантія соціальної захищеності всього колективу

    За давньою традицією щодо проведення профспілкових заходів чергова звітна профспілкова конференція, яку минулого тижня організував Дорожній комітет профспілки залізничників та транспортних будівельників Південно-Західної магістралі, пройшла у діловій атмосфері. Звітні збори, конференції, що пройшли напередодні у п'яти територіальних, двох об'єднаних профспілкових організаціях та 227 первинних, дозволила підбити підсумки роботи дорожнього комітету протягом 2011 - 2013 рр. За означений період Дорпрофсож організовував роботу дорожньої профспілки на виконання постанови ХХVIII дорожньої звітно-виборної конференції та «Основних напрямків діяльності Дорпрофсожу Південно-Західної залізниці на 2011 - 2015 рр.»

    У звітній доповіді голова Дорпрофсожу Орест ЛОГОШНЯК наголосив на тому, що у 227 первинних профспілкових організаціях нараховується майже 95 тис. членів, у тому числі 73 тис. 256 працюючих членів профспілки (94,2%) від кількості працівників.

    На жаль, наголосив голова Дорпрофсожу, через скорочення обсягів залізничних перевезень, особливо транзитних, а також через процеси з реформування галузі кількість трудівників зменшилась впродовж майже двох років приблизно на три з половиною тисяч працюючих.

    І не лише це бентежить активістів Дорпрофсожу та керівників первинних профспілкових організацій. Як ефективніше захищати права залізничників заради налагодження соціального партнерства із керівництвом галузі з метою реалізації соціально-економічних програм з метою підвищення життєвого рівня працівників залізничного транспорту та транспортного будівництва? На переконання О. Логошняка, цьому у значній мірі сприяє робота правової інспекції праці Дорпрофсожу, що функціонує у тісній взаємодії із усіма службами та структурами, які представляють адміністрацію підрозділів, організацій та установ. Завдяки роботі правових інспекторів забезпечується на фаховому рівні юридична підтримка профспілкових організацій у сфері громадського контролю за дотриманням законодавства про працю. Ефективною формою підвищення рівня правових знань є проведення «днів трудового права» (102 рази за звітний період) - то своєрідний всеобуч для членів профспілки.

    Поінформованість - запорука успіху, приміром, у соціально-економічній сфері. Задля цього на адресу профкомів було спрямовано понад 1600 екземплярів довідково-інформаційних матеріалів.

    - З метою захисту прав трудящих, - наголосив О. Логошняк, - проведено роботу зі створення на залізниці комісій з трудових спорів. Під час перевірки правовою інспекцією праці Дорпрофсожу виявлено низку порушень норм законодавства та колективних договорів. Завдяки їх усуненню захищено права понад 33 тисяч працівників галузі.

    Спільна робота із адміністрацією столичної магістралі з розробки та реалізації економічних та організаційно-технічних заходів, що направлені на покращення санітарно-гігієнічних умов праці та унеможливлення виробничого травматизму, потребує подальшого удосконалення. Громадський контроль з боку профспілкових активістів за дотриманням законодавства з охорони праці на виробництві, контроль за впровадженням відповідних заходів, спрямування коштів з метою покращення стану охорони праці - гарантія безпечної праці у кожному підрозділі.

    Проаналізувавши роботу технічної інспекції праці Дорпрофсожу, Орест Логошняк нагадав про те, що згідно із постановою президії Дорожнього комітету профспілки з метою покращення рівня соціального захисту членів профспілки залізничників та транспортних будівельників з першого лютого 2010 р. впроваджено страхування членів профспілки за рахунок профспілкового бюджету від нещасних випадків, що пов’язані із виробництвом. На сьогодні тих, хто отримав необхідний поліс, нараховується майже 69 тисяч. Це 94% від загальної кількості працівників.

    Далі О. Логошняк проаналізував питання відпочинку та організаційно-масової роботи. Серед закладів відпочинку і оздоровлення залізничників та членів їхніх сімей, що сприяють поліпшенню умов життя, було названо санаторій «Медичний центр реабілітації залізничників» (МЦРЗ), що у м. Хмільник, євпаторійський пансіонат - дитячий оздоровчий табір (ДОТ) «Променистий», бази відпочинку «Остер», «Пролісок», «Лісова».

    Прикладом підвищення авторитету галузевої профспілки та її єдності було названо Козятинську територіальну профспілкову організацію (голова Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ). Серед кращих територіальних профспілкових організацій з роботи з молоддю названо Конотопський терком, який очолює Володимир ШМАГЛІЙ. Серед первинок - профспілкова організація Конотопського вагонного депо (голова Юрій ШИШ) та їхні колеги з Козятинського вагонного депо (колишній голова Сергій ПОЛІЩУК).

    Як зміцнити єдність профспілки? Як активізувати роботу, пов’язану з підбором профспілкових кадрів та членів молодіжних рад? За якими методиками удосконалювати систему навчання профспілкового активу? На ці та багато інших запитань намагалися дати відповідь учасники звітних зборів.

    Згодом взяв слово начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН. Він наголосив на тому, що колективний договір, який пролонговано до 2015 р., є кращим у порівнянні з подібними документами на всіх залізницях України. Як результат, кошти, що спрямовувались із скарбниці столичної магістралі, витрачені для виконання низки соціальних програм, розроблених адміністрацією залізниці спільно із Дорпрофсожем. Практично всі оздоровниці, заклади відпочинку для трудящих вдалося не лише зберегти у нормальному стані, а й удосконалити матеріальну базу. Приміром, у МЦРЗ, що у м. Хмільник, впроваджено в експлуатацію плавальний басейн, проводиться ремонт одного з корпусів оздоровниці. Завдяки удосконаленню інфраструктури та методології обслуговування у пансіонаті - ДОТ «Променистий» збільшено кількість заїздів для відпочиваючих. Зазнав реконструкції пансіонат «Світязянка», що на курорті Трускавець. Отже, є, де відпочити залізничникам. Керівник залізниці наголосив і на тому, що середній рівень заробітної плати у підрозділах столичної магістралі дорівнює 4 тисячам 66,6 грн. У порівнянні із подібними показниками на інших залізницях це є високим рівнем. Середня зарплата по Укрзалізниці - 3 тисячі 700 грн.

    Проте, соціально-економічні умови, що склалися в країні, вимагають від керівництва Південно-Західної магістралі шукати шляхи з наповнення дорожньої скарбниці. Як приклад, Олексій Кривопішин розповів про те, що на стиковій із російськими залізницями станції Зернове щодоби передаються по 16 - 18 пар вантажних поїздів. А у кращі часи - 30 і більше. Через скорочення рівня вантажних потоків, що транспортуються залізницею на 4,7% у порівнянні з минулим роком, залізнична скарбниця недоотримала майже 400 млн. грн. Зважаючи на те, що на видачу щомісячної заробітної плати необхідно майже 220 млн. грн., економічна ситуація змушує шукати дієві резерви. Ринок диктує: через скорочення об’ємів роботи і, як наслідок, через брак надходження коштів необхідно зменшувати кількість працівників. Як мінімум за воротами підрозділів могли би опинитися понад півтори тисячі залізничників.

    - Я не є прихильником такого роду рішень, - наголосив Олексій Кривопішин. - Вірю, що спільно із профспілковими активістами ми здолаємо ці труднощі. Колектив буде збережено, жодного залізничника не буде звільнено.

    Співпраця адміністрації та Дорпрофсожу Південно-Західної - гаранти соціальної захищеності всього колективу - цій темі було присвячено чимало часу під час обговорення виступу начальника столичної магістралі та доповіді голови Дорпрофсожу.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Хресний хід до жіночого монастиря. 140 кілометрів роздумів про життя-буття

    (Продовження. Початок у №№ 39-45)

    Наступні сторінки цього матеріалу про Хресний хід були майже готовими до друку, коли до редакції зателефонувала мешканка одного із сіл Бородянського району Марія С. (з етичних міркувань не називаємо її прізвище). Жінку можна зрозуміти: її родина постраждала від секти, до якої свого часу вступила 20-річна дочка. Майже тридцять хвилин тривала наша телефонна розмова з матір’ю, яка назавжди, як вона із сльозами у голосі констатувала, що втратила єдину дитину. Її втягнули у столичну секту, саме ту, якою опікувався головний проповідник, що родом з Африки. Останній, як відомо, сьогодні перебуває під слідством у зв’язку із продажем квартир, які не будувалися. «У вашому матеріалі з Хресного ходу ви згадали про сектантів. Розкажіть про них більш детально», - попросила Марія.

    ПРО СЕКТАНТСТВО. ВИМУШЕНИЙ ВІДСТУП

    Маю дещо відступити від жанру репортажу про подорож до Кип’ячого. Як розпізнати потайну секту? З розмов із священиками Православної Церкви зрозумів, що для залучення адептів (послідовник, зазвичай ревний прихильник якого-небудь вчення, ідеї, знання) нові спасителі людської душі проводять активне вербування. Прихильники секти бажають залучити до своєї організації максимальну кількість адептів. При цьому не цураючись будь-яких способів. Потрібно насторожитись у випадках, якщо вас активно запрошують відвідати семінари, закінчити курси. Якщо часто телефонують на домашній або мобільний телефони, надсилають запрошення відвідати безплатний семінар, пройти тренінги для духовного зростання, вважайте, що ви під прицілом релігійної секти. Часто сектанти на початковому етапі заманювання під крило маскують власне вчення під загально моральні цінності. Під час перших відвідин милої компанії, куди запросив товариш на вечорниці, варто протиставити тим, хто вас вербує, чітку життєву позицію, яка не сумісна з переконаннями сектантів.

    Неможливо дізнатися про реальні цілі та ідеали. В утаємничених сектах на початковому етапі заманювання адептів не посвячують у сувору ієрархію. Лише із часом можна зрозуміти, хто є хто. Тому радимо: якщо з’явилися сумніви, розпитуйте про особливості ієрархії тієї або тієї організації. Поцікавтесь про те, як проводиться облік членів секти, про коріння вчення. Зазвичай відповіді на такі питання не почуєте.

    Будь-яка секта існує й розвивається на гроші, що надходять від адептів. У цьому є загроза від такої організації. Кінцева мета - вилучити усі фінанси і через чергову жертву залучити побільше нових сектантів. Зазвичай, новачкам розповідають, що все відбуватиметься безоплатно. Проте після посвяти у члени секти від грошових внесків і пожертв нікуди не дінешся. Тож, якщо за інформацією, яку варто збирати, приміром, у спеціалістів з Української асоціації релігієзнавців, виходить, що в учасників секти стягують гроші, краще триматися від таких організацій на безпечній відстані.

    Щоранку кваплячись на роботу, спостерігаю біля входу у метро сектантів, які пропонують безплатну літературу. Це задля того, щоб потенційна жертва ознайомилась із вченням. Після візуальної пропагандистської обробки «клієнта» йому пропонують відвідати семінари і зібрання. Щоб занурити в атмосферу секти. А якщо для пересилання певної кількості літератури у вас дізнаються і про поштову адресу, скринька для періодичних видань буде вщент заповненою буклетами та компакт-дисками за тематикою організації. Але ж у цьому протиріччя із здоровим глуздом.

    Як прилучити новачка до сумнівних цінностей секти? Подарувати власну атрибутику - символи організації. Розрахунок зрозумілий - зомбувати молодь, викачати кошти із жертв «лохотрону». Почуття віруючих мають бути захищеними. Одночасно мають бути захищеними і громадяни, які мимоволі не завжди можуть вчасно оцінити ситуацію і зрозуміти, що відбувається із ними за реальних умов.

    Запитаєте, що скоїлось із донькою Марії С.? Ось уже протягом семи місяців вона шукає власну дитину після її телефонного дзвінка, коли дівчина заявила, що тепер вона «під яскравою зіркою». Про неї передає телепрограма з пошуку дітей. Як там не є, побажав згорьованій матері щастя. Вірю, донька повернеться до неї. На цьому закінчимо вимушений відступ.

    КУРНИМИ ШЛЯХАМИ

    Отже ми знову на шляху до Кип’ячого. Роздивляюсь мальовничу місцевість, що навколо Гамарні (Малинський район, Житомирщина). Краса осінньої палітри тут усюди: у квітниках, на тінистих алеях, затишних майданчиках, на берегах близького водосховища…

    Територія навколо церкви і Лісотехнічного коледжу нагадує парк, де зроблю для себе чимало цікавих архітектурних відкриттів. Поруч із Храмом Казанської Божої Матері - бронзовий пам’ятник відомому атеїстові, «вождеві світового пролетаріату» В. Леніну (значно поступається габаритами пам’ятникові на честь малинця М. Миклухо-Маклая, що розташовано у центрі районного центру). Храм збудовано значно пізніше, ніж чотириметровий Ілліч постав в акурат перед будинком великого вченого-етнографа.

    Ясна річ, прочани фотографуються на фоні церкви та пам’ятних стел на честь святих. Ось сестра Тетяна (див. фото), перукар з Ірпеня, уважно роздивляється напис на гранітній плиті, що встановлена на знак освячення дзвіниці місцевої церкви. Побачивши образ своєї покровительки Святої Тетяни на величезному камені, не втримує радісних емоцій. Висловлює подяку отцю Володимиру, який привів її разом з прочанами в це, тепер дороге її серцю, місце. Як виявиться, згодом саме ця покровителька жіноцтва та студентів, а головне її великомученицька доля (вбито разом з батьком римлянами (220-ті рр. нашої ери) за те, що прийняла християнську віру) дуже шанується Тетяною з Ірпеня.

    Об одинадцятій ранку на околиці мальовничого села Барвинки зустрічаємо 85-річну жінку. Змарніла через поважний вік, з обличчям, густо вкритим зморшками, Ганна чекає на Хресний хід із самісінького світанку. Просить помолитися замість неї у всіх храмах, які зустрічатимуться на нашому шляху, бо ноги вже не несуть. Тож варто було б самотужки дістатися Чоповичів. Та де там?! Сестра Тетяна, браття Ігор, Віктор, які йдуть поруч зі мною, гарантують, вибачте за газетний штамп, виконати і це побажання. Але то не пусті слова, дані прочанами. Тут, якщо дав сторонньому слово, мусиш обов’язково його тримати. У цій спільноті на витіснення з пам’яті «неважливої» інформації ніхто не скаржиться. Й не надаватимуть пояснення, мовляв, з голови вилетіло (порівняйте, а як із цим явищем у миру - авт.). Ноги звикають до будь-якої земної поверхні: хоч новий або понівечений автівками асфальт, хоч гранітний відсів, хоч пісок. Такий він обчовганий шлях у 140 кілометрів. Черевики не витримують навантажень. На моїх очах у кількох жінок розвалювалося взуття. Не витримують модельні чобітки багатокілометрового супер-марафону. Як виходили із ситуації? - спитаєте. Дуже просто. Поки є хоч в одному рюкзакові липкий скоч, «штиблети» не розваляться. Ти не один. Вкотре пересвідчусь у правдивості цієї істини.

    ДОВІРЧІ ВІДНОСИНИ МІЖ ЛЮДЬМИ

    Знову торуємо шлях. Тепер вже грунтовою, скоріше, відсипаною гранитним відсівом дорогою. Пилюка, що піднімається аж до потилиці і навіть вище, заважає вільно дихати. Великовагові вантажівки, що цим путівцем перевозять щебінь з найближчих кар’єрів аж у столицю, додають «чистоти» навколишньому середовищу, а нас змушують притискатися до краю брудної виїждженої дороги. Але йти потрібно.

    Пізніше довелося поспілкуватися із сестрою Валентиною, в якої модельні замшеві чобітки стали непридатними, й покинули хазяйку десь на відстані між Малином і Барвинками. Жінка була змушеною замість власного 36-го розміру взути кросівки на два «габарити» більші. Потурбувалися про неї у цьому разі ті, хто бере у далеку путь не одну пару взуття.

    - Ну й що, що з чужої ноги? - з усмішкою на вустах каже дуже стомлена жінка. Проте у Валентинових очах ясніло: «Дійду, обов’язково дістанусь монастиря». Так воно і відбудеться. І я ще побачу, як усміхатиметься ця жінка всім, хто йшов з нею поруч всі ці шість довгих днів. За що молилася? Не погордувала. Зізналася: за те, щоб налагодити мікроклімат у родині. Дуже скрутно їй живеться із невісткою. Не ладять через це із сином. Можливо, допоможе молитва? Нехай би так! Передбачаю, подібних мелодраматичного характеру життєвих історій у прочан безліч.

    Що на це говорить отець Володимир? Дуже важливою в християнському житті є смиренність. Без неї угодне Богові життя неможливе. Жодний подвиг, ніякі пости, молитви не можуть бути приємними Всевишньому й корисними людині, якщо вони йдуть не від чистих намірів. Далі отець Володимир нагадує про відому євангельську притчу про митаря і фарисея. Очевидно, що митар був грішником, а фарисей був здатний робити добрі справи, але перший мав достатньо смиренності й був виправданий Богом, а другий не мав звички до смиренних дій і був засуджений. Чому? Тому що гордість ненависна Богові, бо вона ріднить людину з дияволом.

    Неможливо будувати оселю без міцної основи, тому що, який би прекрасний будинок не був, він неминуче впаде й буде зруйнований. Так само, нагадує отець Володимир, неможливо будувати християнське життя без смиренності, яка є однією з головних його засад. Без смиренності немає сили і не рятує ніяка доброчесність, ніякий подвиг.

    Про що просять у храмах віруючі? Про зцілення від страшних і не дуже хвороб, про повернення синів та онуків з військової служби або з далеких заробітків. Про надсилання тим, хто сидить у тюрмах або чекає на суд, милості від Бога. Що ж, можливо, вони і праві. Бачу, як тендітна молода жінка при надії із ледь впалими очима намагається будь-що триматися у колоні. Це молода лікарка Олена йде молитися за вдалі пологи, здоров’я майбутньої дитини. Її не залишать без уваги отець Володимир та сестри милосердя. Не обділятимуть і поживною їжею під час трапез. Довірчі відносини між людьми. Тут про них згадуєш якнайчастіше.

    «МНОГАЯ ЛІТА» НА ЧЕСТЬ ПРОЧАНКИ З ВУСТ ПІЛІГРИМІВ

    Лісова дорога закінчується. Шлях до гранітного кар’єру, де снують сорокатонні вантажівки, залишається десь позаду. Далеко видніється ціле містечко, таке невеличке, що скоріше б можна назвати його великим селом. Це Чоповичі. Назва цього селища міського типу походить, як запевняють історики, від його першого володаря Гната Чопа, який належав до шляхти часів великих князів литовських на межі XV - XVI століть. Згодом ці землі передавалися його нащадкам. Якщо на початку ХХ ст. населення Чоповичів сягало шести тисяч осіб, то на сьогодні, за офіційними даними, у селищі мешкають не більше двох тисяч селян.

    Належить поспішати до гарної дерев’яної Свято-Троїцької церкви. Між іншим, її збудовано під час фашистської окупації. Першу службу тут відправили восени 1942 р. У вікні службового приміщення побачили отвір від кулі, що виник ще за часів Великої Вітчизняної війни. Товстенне скло навіть не тріснуло.

    І у цьому храмі відбулась вечірня молитва. Нас радо зустріне місцевий священик - отець Роман. З повноти свого серця помолиться разом із прочанами. Запросить на вечерю. Як виявиться, серед нас до Кип’ячого мандрує ювілярка. Це вже знайома читачам Тетяна - перукар з Ірпеня. За її словами, вперше у житті її вітали понад сто гостей, які мимоволі опинилися на святі. Ще й «Многая літа» гучно проспівав дружній хор пілігримів.

    Отець Роман виявився цікавим співбесідником. Про це - у наступному номері.

    Далі буде

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    «Тарас Шевченко стал мне ближе»

    Его повествование о недавней поездке в Канев не содержит сенсационных открытий. Школьный библиотекарь из Броваров Герман ВАСИЧКО вместе с коллегами и школьниками недавно посетили Канев. Музей на Тарасовой горе произвёл незабываемое впечатление на экскурсантов, утверждает Герман Эдуардович.

    Многие бывали здесь до этого. Могила Кобзаря - место паломничества тех, кому творчество и жизнь украинского поэта близки по духу. Хата, где прошло его детство, оставляет неизгладимое впечатление, поневоле проникаешься атмосферой почти 200-летней давности. Мы любовались и восхищались потрясающему виду, открывающемуся с Чернечьей горы. Так же посещали и музей. Факт: в 2010 г. экспозиция была обновлена.

    - Современные видеотехнологии, применяемые в музее, позволяют поглубже проникнуть в ту историческую эпоху, в которой жил Кобзарь, - утверждает Г. Васичко.

    «О ЧЕМ МЕЧТАЕТЕ, ПОТОМКИ?», - БУДТО ЗВУЧИТ ГОЛОС ПОЭТА

    Первое, что ты видишь, заходя в огромный зал, это небо!

    По небу плывут облака. Проекция на очень высоком потолке напоминает своды храма, и ты стоишь не в силах оторвать взгляда. Внезапно появляется в небесах лист, на нём почерком Тараса Григорьевича Шевченко, на твоих глазах, пишутся его стихотворения. Чтение не утомляет, так и стоял бы, и читал, читал…

    И вдруг понимаешь: бессмертные стихи. В вечности теперь - всё, что успел сделать Великий Кобзарь.

    По обеим сторонам зала, слева и справа, находятся 10 преогромных автопортретов самого поэта и художника. На них изображён один и тот же человек, но художественные образы из разного жизненного периода. Только одно общее в этих портретах - умные и грустные глаза. Как-будто присутствует изучающий посетителей взгляд и безмолвный вопрос: «Какие же вы, мои потомки? Что для вас дорого, а что нет? О чём мечтаете?»

    Посреди зала под стеклом - огромный осколок гранита.

    - Как будто перед нами краеугольный камень, на котором построено национальное самосознание, - творчество и личность Т.Г. Шевченко, - и это впечатляет до глубины души, - утверждает Г. Васичко.

    Чуть позже экскурсовод Лариса более двух часов вдохновенно знакомила нас с человеком Тарасом Шевченко, начиная с детских лет и до смерти…

    И благодаря этому рассказу мы увидели, будто воочию, очень талантливого, умного и несчастного, но непобедимого и не сдающегося перед произволом власть имущих и невзгодами человека.

    Из повествования экскурсовода мы узнали, что и после смерти Кобзаря произошло много интересных событий, связанных именно с могилой на Чернечьей горе.

    Несколько интересных фактов

    На могиле Шевченко был установлен большой железный крест, в 1923 г. местные власти просто сбросили его с обрыва. Позже установлен другой памятник, а во время Великой Отечественной войны фашисты заняли на высотах каневских круч именно музей и место у могилы, зная, что советские войска не будут бомбить эту местность, дабы не повредить могилу.

    В последнем зале музея увидел посмертную маску Мастера.

    Полное спокойствие, достоинство и удивившая обыкновенность...

    Остались благодарными экскурсоводу Ларисе, а так же людям, работающим в музее.

    Ещё один факт.

    В 1859 г. Шевченко приехал в Украину. Он хотел тут построить себе дом. Выбирал место. Ведь хотел, чтобы хата была на берегу Днепра да «у самого порога» чтобы вода плескалась…

    Не успел при жизни. А потомки воплотили его мечту. По дороге из Канева я понял, что Тарас Шевченко стал мне ближе…, - говорит Г. Васичко.

    Ну вот, выходит, побывал на могиле, теперь близкого мне человека. Почтил память о нём. Это не забывается.

    Герман ВАСИЧКО

    Кобзар передбачав майбутнє

    Ніколи не проходжу повз продавців старих видань, які торгують книжками біля паркану Ботанічного саду імені академіка Олександра Фоміна Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ось і нещодавно довелося придбати репринтне видання Малої книжки - чистовий авто-граф віршів Кобзаря. Символічно: цю книгу я придбав біля Ботанічного саду університету, що заснований в 1839 р. Отже, Тарас Шевченко міг ходити цими шляхами. Спостерігав й за красивими киянками? Обов’язково. Чи щось змінилося у нашому світосприйнятті? Спробуємо розібратися, залучаючи до роздумів рядки із творчості Кобзаря.

    Як там не є, а першою сторінкою з номером 34, яку я розгорнув, проглянувши книгу, був вірш «Зозуленька»:

    «Закувала зозуленька

    В зеленому гаї,

    Заплакала дівчинонька -

    Дружини немає.

    А дівочі молодії

    Веселії літа,

    Як квіточки за водою,

    Пливуть з сього світа.

    Якби були батько, мати

    Та були б багаті,

    Було б кому полюбити,

    Було б кому взяти.

    А то нема, сиротою

    Отак і загину,

    Дівуючи в самотині

    Де-небудь під тином».

    Як виявиться із історичних першоджерел, цей твір датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. В ті часи Т. Шевченко перебував в Аральській описовій експедиції в (1848 - 1849 рр.) на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня - грудень 1848 р.

    Довелося дізнатися, що автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під №34 у сьомому зшитку за 1848 р. орієнтовно наприкінці 1849 - на початку 1850 рр. (до арешту 23 квітня). Під час переписування він виправив описку в рядку 15. Пізніше, очевидно, в Новопетровському укріпленні, пишуть біографи Кобзаря, повернувшись до тексту, чорнилом зробив виправлення в рядку 5, поставив наголос у слові «квіточки «в рядку 7, виправив описку в рядку 9. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, Шевченко переніс з «Малої книжки» до «Більшої книжки» неповний текст (8 рядків) вірша, виправивши описку в рядку 8. Про те, що робота по переписуванню завершена не була, свідчить відсутність під текстом характерного для Шевченка розчерку-кінцівки.

    Першодрук у журналі «Основа» (1862. - №1. - С. 3 - 4) зроблено за «Більшою книжкою» з виправленнями окремих слів за «Малою книжкою» («закувала» замість «заковала», «квіточки» замість «квіточка», «сього» замість «цього»).

    Перейняті Шевченком з народної поезії теми дівочої самотності та сирітства набувають у першій половині вірша типового народнопісенного втілення. Твір починається улюбленим фольклорним образом - паралельним зіставленням кування зозулі та плачу дівчини або жінки, що в багатьох народних піснях, як і у Шевченка, є зачином розмови про жіночу недолю (пісні «Закувала зозуленька на стодолі на розі...», «Зозуленька, вище саду летючи...», «Закувала зозуленька на жовтім пісочку...»). Друга строфа ґрунтується на порівнянні плину дівочих літ і води, також характерному для народнопісенної образності (напр., «Пливуть мої дні за днями, літа за літами, А я щастя не зазнала, жаль мені за вами...»).

    Сирітство, соціальна нерівність. Поет не проходив повз ці виклики часу. Це психологічно вмотивоване яви-ще, як сказали б зараз сучасні соціологи. В часи, коли культура розпусти вийшла на полювання за нинішнім юним поколінням, поетичні мотиви, що містяться у вірші Т. Шевченка, залишаються актуальними. Переживаємо радикальне і доволі знаменне руйнування того головного ядра, навколо якого виникає і розвивається життя людини на цій землі, - родини. Десятки «дешевих» дівчат «працюють» вздовж українських автобанів. Що на них чекає у подальшому? Як там у Шевченка?

    «Отак і загину,

    Дівуючи в самотині

    Де-небудь під тином».

    Кобзар передбачав майбутнє. І був правий, зважаючи на реалії XIX та XXI століть.

    Іван СОТНИКОВ

    «Для мене театр - це якась благословенна історія»

    (Закінчення. Початок у №44, 45)

    «МИ КОНКУРЕНТО-СПРОМОЖНІ!»

    АНАТОЛІЙ: «Коли ми приїхали з театральною компанією «Бенюк і Хостікоєв» на міжнародний театральний фестиваль «Театральні конфронтації-97» до Польщі, в перший же день показали «Швейка» і «Кармен». Важко виходити на сцену першими, адже фестиваль йде 10 днів і емоції забуваються. Тоді ще не було призів, але, дякуючи нашому «Швейку», організатори фестивалю започаткували призи. Ми отримали гран-прі. В газетах тоді написали, що таких артистів немає в Польщі. А у Венеції хлопці, які в наушниках намагались перекладати, не встигали за нами. Я зупинив виставу і кажу: «Хай вони знімуть навушники і дивляться виставу». Нам аплодували стоячи. Де ми тільки не були. Тобто ми конкурентоспроможні!».

    НАТАЛІЯ: «Швейк» - це фактично пік творчого партнерства режисера Андрія Жолдака та акторів Бенюка і Хостікоєва. Жолдак вперше здійснив постановку цієї вистави у 1990-ті роки окремо від державного театру. У головних ролях - Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв, так, тільки двоє чоловіків та ще одна актриса в епізоді. Знаючи Андрія Жолдака, не дивує, що від твору Ярослава Гашека залишилися лише імена героїв та запропоновані обставини, решта - чудова імпровізація акторів. Адже роботі Богдана й Анатолія у «Швейку» передував 15-річний досвід спільної праці у театрі імені Івана Франка. Шпика, священика, лікаря, поручника Лукаша Анатолій запропонував зіграти самотужки і був правий. Такий хід підносив дійство на найвищий щабель справжнього акторського блазнювання. Тому етюди, які актор написав сам, такі щирі у його виконанні. Тому вірний Швейк так уважно його слухає і самовіддано йде за поручником на фронт. На гастрольну виставу у Празі прийшов онук Ярослава Гашека, який сказав, що на його пам’яті зала вставала двічі - після оголошення президентом Вацлава Гавела і після вистави «Швейк». Такі щирі зізнання лишаються в душі актора на все життя… Поляки взяли цю ідею - імпровізацію - на озброєння. У режисера Андрія Жолдака зародилась вистава «Фердидурке». З нею сусіди об’їздили півсвіту. І коли вони приїхали на гастролі до Києва в Молодіжний театр, було зібрання акторів, глядачів, митців, критиків. Один із критиків встає і каже: «Таких акторів, як Збігнєв, немає в Україні». Тієї ж миті в залі пролунало: «Пшепрашем, наша вистава саме і сталась завдяки вашим акторам, Богдану та Анатолію».

    ПРО НЕЗАБУТНЄ, ЩО ЗІГРІВАЄ

    АНАТОЛІЙ: «Саме після незалежної вистави «Швейк» Миро-слав Гринишин у 2003 році подав мені і Богданові ідею і ми втрьох стали засновниками театральної компанії під скромною назвою «Бенюк і Хостікоєв». Вона з’явилася не всупереч, а навпаки: треба було ще реалізувати себе в якихось іпостасях. У нас чудові двоярусні декорації, які ми тримаємо у наших партнерів. І ось вже десять років автофура возить Україною декорації вистав компанії: «Швейк», «Сеньйор з вищого світу», «Задунаєць за порогом», «Про мишей і людей», «Біла ворона», «Люкс для іноземців». В «Сеньйорі..» за моєю ідеєю були задіяні друзі та всі родичі: колишні і теперішні чоловіки та дружини, батьки, діти від усіх шлюбів. І, безумовно, Богдан Бенюк - хрещений батько Хостікоєва-молодшого. І ось грали в Чернівцях. Їдемо в автобусі потомлені, скрізь - букети квітів. А батько Наталки, якому тоді було 70 років, ходить по проходу. Він любив розмовляти. Каже до шофера: «Друг! Ти мене розумієш. Є про що побалакати». Борисюк говорить: «Сядьте, будь ласка». А він: «Що? Ти батькові будеш вказувати!» Оля до нього: «Ну, папа, сядь, перестань». Він: «А ти, шмаркачка, чого?» Тут Паперний вскакує. Наталя відразу все покриває піснею: «Понад лугом…» Крізь яку тато кричить: «Та ти не туди їдеш! Я знаю цей край!» Це те незабутнє, що зігріває».

    ІЗ ЖИТТЄПИСУ АКТОРІВ І РЕЖИСЕРА

    АНАТОЛІЙ: «Я дуже вдячний Жолдаку за роки праці з ним, за «Швейка», який і досі іде, за «Три сестри», за «Кармен». Першу виставу, «Момент» за Володимиром Винниченком, Андрій Жолдак поставив 1987-го на малій сцені театру імені Івана Франка. Я грав білого офіцера. Жолдак просив бути на сцені самим собою, надто відвертим. Наступною постановкою стала «Комедія дель арта». В її основі - сюжет п’єси Гольдоні «Слуга двом панам». Мені він запропонував грати директора театру, який ставить виставу. Тексту немає, все на імпровізації, було дуже важко, весь час Жолдак давав мені завдання, півроку репетицій, надзвичайні декорації, музика. У Наталії там була блискуча робота».

    НАТАЛІЯ: «Жолдаку було цікаво, аби я не просто грала жінку, яка видає себе за чоловіка, а показала, як цей «чоловік» зваблює, який він через 20, через 40 років - старий, товстий, незграбний. Каракатицю таку, геть старе. (Всі у книгарні завмерли від талановитого перевтілення, і відразу - сміх, оплески - авт.). І був такий епізод. Я маю кликати: «Арлікінку!», якого пробував Бенюк. А Жолдак каже: «Співай італійською!» Ну, думаю, що співати, нічого не приходить в голову. І завела: «Ми ходили знов по полонині (на мотив «Три танкиста, три весёлых друга…») А Беня дивиться на мене і пошепки: «Що ти співаєш?» Режисеру сподобалось».

    АНАТОЛІЙ: «У Жолдака немає поняття «не можу». «А не можеш? До побачення!» І це нормально. Він мене весь час провокував. Каже: «Так, директоре, побіг на верх. А тепер по мотузці спускайся униз. А Наташа кричить: «Не смій цього робити!» Я розумію, що розіб’юся. Там все не закріплено. Я й кажу: «Я не можу цього зробити!» Жолдак: «А-а, ти не можеш, ти не актор!», а потім: «Так давай на сцену мотоцикл! Роздягайся! Голим поїдеш!» - «Як голим?» - «А так, голим! Він уявляє, що життя закінчилось. Обличчя - не його, тіло - не його. Він повинен себе роздивитися, а потім сісти і по сцені голим поїхати кататися!» - «Ну як я буду?» - «А ось як!» І починає роздягатися і сідає на мотоцикл, заводить, їде, падає. Зрештою на якійсь репетиції я сів, їду. А він: «А тепер танцюй вальс?» Я здивовано: «З ким?» - «З мотоциклом!» - «Я не можу!» - «А-а, ти не можеш?!» - «А ти можеш? Ану, піймай стілець!» І кинув в нього стілець. Він вскакує: «Все! Закриваємо виставу!» За три дні нема декорацій, нема костюмів. Закрив її він ще й тому, що в театрі на неї дивилися обережно, на той час вона була революційна: вибух має бути. І він був би! Отаких зараз режисерів не вистачає. Так, він не однозначний, з ним дуже важко. Але як цікаво працювати! Жолдак - тайфун. Я переконаний, що рано чи пізно він повернеться в Україну. Якось треба заохочувати таких талановитих людей, людей, які люблять все правдиве. Треба казати правду. Я все життя це робив в театрі, і це багатьом не подобається. Але колеги підходять і питають: «А коли наступні збори? Коли ви будете виступати?» Я вважаю, що це ганебно - не зробити цього року відкриття сезону в Театрі імені Івана Франка (презентація книги відбувалася наприкінці жовтня п.р. - авт.). Був Сергій Володимирович Данченко, був Богдан Селіверстович Ступка - і були традиції. А традиції театру - це, в першу чергу, повага до глядача. І не можна не розповідати про плани на майбутнє, не можна випускати чорну афішу, тому що так захотів головний художній керівник. На моє запитання, чому не було відкриття сезону, мені відповіли: «Актори втомилися і попросили перенести». Якщо б Богдану Ступці сказали таке, він би вигукнув: «Йди, відпочивай! Профнездатний!» Тому ставити питання я маю право. І почути відповіді! Актор - всеодно залежна людина від режисера, від художнього керівника, від костюмерів, але актор виходить на сцену і виносить якісь свої думки, які вклав у виставу. Для мене театр - це якась благословенна історія. Я дуже люблю Театр імені Франка. Одна актриса мене запитує: «Зачем тебе это надо? Кто тебя накручивает?» Я кажу: «В мене болить!» - «Что у тебя болит?» - «Душа болить!»

    Пані Наталія тихенько шепоче: «Книгарня вже зачиняється». Пролунало: «Браво!» І оплески, оплески. Усі присутні в залі книгарні, слухаючи емоційну розповідь Анатолія Георгійовича, були у захваті від того, як виявлялась турбота його дружини! Вона заглядала в його очі, слідкувала за його диханням і обережно переривала його монологи своїми «вкрапленнями», даруючи йому відпочинок.

    Анатолій Георгійович, стомлений від переживань та емоцій і, все-таки, щасливий, тихо промовив: «Тож підходьте, будь ласка, буду підписувати». Люди заметушилися. Виявилося, що всі книги було вже розкуплено. Ледь встигла придбати собі і встала у чергу. Пані Наталію обступило багато шанувальників, друзів, і було чути: «Велике спасибі за книгу, за презентацію! Це ще одна прем’єра!» Присутні розуміли, що все - завдяки їй, її любові. А вона дуже ніжно споглядала за Майстром. Її красиві чорні очі блищали від сліз. Вона, щаслива, теж дякувала…

    Ірина ЮШКО, Фото із книги «Хостікоєв. Головна роль»

    Більярд - гра для інтелектуалів

    Про змагання залізничників із більярдного спорту писати ще не доводилося. Схоже, що тепер газета залізничників розповідатиме про це регулярно. Річ у тім, що минулої п’ятниці в одному з більярдних клубів столиці було проведено перший турнір з великої піраміди. Або з російського більярду, як називають цей різновид гри за використання кия, 16 куль на великих столах.

    Під яскравими лампами на трьох столах зеленого кольору проведено змагання представниками п’яти залізничних дирекцій та управління столичної магістралі. Серед організаторів - керівництво Дорожнього фізкультурно-спортивного клубу «Локомотив». Суддею змагань став головний суддя з пулу та снукеру (різновиди гри у більярд - ред.) України, суддя міжнародної категорії Ігор КОВТУН.


    Ігор СВИНАРЧУК під час «полювання» за кулею.

    Переповідати правила гри не будемо, однак скажемо, що майже всі більярдисти були добре підготовленими до турніру. Однак того дня фортуна відвернулася від оператора з Коростенської дистанції колії Олександра ЗАКУСИЛА та такелажника з Козятинського локомотивного депо Юрія ЛІСНЕЦЬКОГО. Під час стикових ігор стало зрозумілим, що у них поки що не вистачає певного досвіду.


    Призери першого турніру з великої піраміди Вадим МЕЛЬНИК, Ігор СВИНАРЧУК та Ігор КОТЛЯР.


    Вадим МЕЛЬНИК - чемпіон турніру Південно-Західної залізниці з російського більярду.

    Більш видовищними виявилися ігри, в яких брали участь помічник машиніста локомотивного депо Конотоп Олександр КАЛЮЖНИЙ та Ігор КОТЛЯР з пасажирського вагонного депо ст. Київ-Пасажирський (відповідно вони опиняться на третьому та четвертому місцях). Досить драматично, зі змінним успіхом проходила зустріч за третє місце. Чаша ваг схилялася то в один, то в інший бік. Виявивши бійцівські якості, перемогу зумів вирвати Ігор КОТЛЯР. Саме під час стикових ігор швидко виявилися лідери змагань. Для начальника відділу перспективного розвитку галузевої служби електропостачання Ігоря СВИНАРЧУКА та заступника начальника відділу перевезень Жмеринської дирекції Вадима МЕЛЬНИКА означені змагання з великої піраміди - гра для удосконалення власної справжньої майстерності.

    Пристрастей на більярдному столі вистачило, коли у двобої зустрілися саме вони. Це був рідкий за красою поєдинок, що відрізнявся гостротою, напруженням і безкомпромісністю, тому він прилучив до себе увагу спортсменів і вболівальників. Шість луз доволі швидко наповнювалися від забитих в них куль. Завдяки вмінню більярдистів зробити точні і красиві удари києм на адресу І. Свинарчука та В. Мельника присутні у великій більярдній залі давали схвальні оцінки про їхню гру.

    Відбувалися змагання протягом п’яти годин. Таким великим було бажання учасників отримати почесний трофей.

    У перервах між черговими партіями кореспонденти поцікавилися, чим припала до душі ця гра киянинові Ігореві Свинарчуку та жмеринчанину Вадиму Мельнику. Виявляється, вони грають протягом чималого часу. Правда, заняття у велику піраміду відбуваються нечасто.

    - Коли підходиш до столу, намагаєшся вловити той особливий стан, що знайомий багатьом гравцям, - говорить Вадим Мельник. - Без куражу гра не йде. Такий стан потрібно вміти піймати. І велике щастя, коли фортуна всміхається відразу при розбитті куль у піраміді. Це перша, але не остання мить щастя. На нього чекає кожний, хто хоч раз брав до рук кий.

    Вони живуть грою й через те є щасливими. Про що подумалося, коли спостерігав, як хвилюються потенційні кандидати на призові місця? Стаючи дорослими, ми обростаємо масою непотрібних умовностей і перестаємо грати й спілкуватися так, як, приміром, у підлітковому віці. Перестаємо бути життєрадісними. Життя - це гра, спілкування. І це дано нам природою.

    - Більярд дозволяє стати самим собою, - наголосив у розмові суддя змагань Ігор Ковтун. - Велике щастя, коли люди одержують задоволення й радість від спілкування. Для мене більярд - у першу чергу спілкування.

    - Це, насамперед, відпочинок з елементами азарту й легкої фізкультури, - вважає Вадим Мельник. - Я азартна людина, яка добре володіє собою. Вмію вчасно зупинитися, обдумати наступний удар. Коли рівень адреналіну у крові гравця зашкалює, це відбивається на його обличчі. Блідий колір на скронях і червоні плями на щоках - свідоцтво про те, що спортсмен значно схвильований. Тиск скаче у залежності від поведінки Фортуни. Азарт зазвичай осліплює людину, але в мене азарт є розумним.

    - Більярд - надто інтелектуальна гра. Цим вона мені і подобається, - підкреслив чемпіон турніру Вадим Мельник, який у нелегкій боротьбі набрав 25 переможних очок.

    «Срібло» повіз додому Ігор Свинарчук. Ігор Котляр був задоволений «бронзою».

    Подейкують, що ці змагання стали лише «пробною кулею» у справі розвитку змагань з великої піраміди на теренах столичної магістралі. Виявляти інтелектуалів за більярдним столом - цікава справа.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    «Не нашкодь, стоматолог!»

    Зрідка звертаюсь за консультацією у «свою» (як до цього вважала) дитячу поліклініку дорожньої залізничної лікарні №1 ст. Київ.

    Того дня - 13 листопада 2013 р. - було рівно 6 років, як не стало мами, яка пропрацювала у цьому медичному закладі 45 років. Кожного разу, коли підходжу до лікарні, в мене перехоплює дихання і навертаються сльози, бо бачу вікна колишнього маминого кабінету…. Так співпало, що на цей день у дитини були призначення на обстеження.

    Пройшовши одне обстеження (дякую за доброзичливість і завжди ретельну консультацію лікарю-гастроентерологу Надії Миколаївні), вирішили завітати ще до стоматологічного кабінету, просто на огляд. Почекали у невеличкій черзі.

    Далі, як ведеться? - спитаєте. На жаль, ні.

    - Добрий день, нам потрібно тільки подивитися, яка в нас ситуація.

    Перша фраза лікаря:

    - У нас - по талонах!

    - Дивно, чому нас про це у реєстратурі не попередили?

    - У нас лікування по талонах! Виходьте!

    - Взагалі-то нам не лікування потрібно, а огляд.

    - Лікування - по талонах, огляд - без.

    Начебто вже ми й дозвіл отримали, але сідати у крісло ніхто не запропонував. Чесно кажучи, якби я вела дитину сюди з метою лікування, то після цього діалогу відмовилась би. Це ж дитина! І лікування - вперше!

    - Другий - буде пульпіт, - це вже про зуби говорить лікар. - П’ятий потрібно лікувати. Ми можемо вас полікувати, вирішуйте.

    Для того, щоби щось вирішити, мені потрібно було уточнити і я запитала: «Скажіть, будь ласка, що таке пульпіт?»

    Відповідь: «Потім дізнаєтеся!» Знову запитую: «А свердлити молочний зуб обов’язково, він же все одно випаде?»

    Відповідь: «Потім побачите! І взагалі, ви самі не знаєте чого хочете, виходьте!»

    Моєї стійкості ще вистачило на те, щоб поставити останнє запитання: «Ви знеболююче робите?» Та коли після відповіді «Ні» знову було кинуто: «Виходьте!», я нарешті прийняла рішення: «Мабуть, ми підемо лікуватися в інше місце».

    Далі почула: «А ми і не повинні вас лікувати! Ви взагалі не наші! Ви і повинні лікуватися десь в іншому місці…!»

    Лікарська етика «кульгає» на обидві ноги?!

    Як можна було на це відреагувати в такий день?! Я лише спокійно запитала: «Ми часом ніякого злочину не скоїли? А то мені так здалося». Мені у відповідь - красномовна дивовижна байдужість від дитячого лікаря...

    В реєстратурі я вирішила впевнитись, чи маю право я тут лікувати дитину в стоматологічному кабінеті (лікар - Тетяна Петрівна). Відповіли: «Звичайно, ми ж вам дали «корінець». І додали: «Можливо, вони змушують йти на платне…»

    Та нам ніхто не пояснив ні про яке «платне», а відношення було таке, що і безплатно лікувати там дитину (ще й вперше!), щоб син потім все життя боявся стоматологів, я б ніколи не погодилася!

    Ірина ЗЕЛІНСЬКА

    Струни надії в руках Анастасії

    «Я, Анастасія Рось, мені 12 років. З того часу, коли я стала на свої маленькі ніжки, як каже моя мама, я вже любила музику. Та коли лунала якась мелодія з екранів телевізора, я співала та безупинно танцювала. Ця любов до музики мені передалась через те, що моя родина весела та співуча. Коли ми всі гуртом збираємось на свята, то завжди співаємо українські пісні. Так у моєму серці зародилася любов до української пісні. У 8 років я відчула, що хочу пов’язати своє життя з музикою, і прийшла на прослуховування до музичної школи в місті Вишневому. Коли я почула, як переливається мелодія, яку вигравала викладач гри на бандурі, я зрозуміла, що в цей інструмент я закохана. З того часу я займаюсь на цьому магічному інструменті та під супровід бандури виконую пісні всесвітньо відомих гуртів, приміром, таких, як Nirvana, та українських виконавців. За час навчання у музичній школі наш колектив «Україночка» представляв нашу країну і здобув Перше місце в конкурсі «DONAU METROPOLE», що проходив у м. Відень (Австрія). Серед учасників були вихідці з Європи та країн СНД. Пишаюся й через те, що неодноразово займала призові місця в музичних обласних конкурсах по класу бандури. Взагалі дуже люблю природу, тварин та намагаюсь перешкоджати руйнівникам всього красивого та живого. Адже таких у наш час чимало. І ще про одне. Я з родини оптимістів. Ми віримо, що все буде якнайкраще. Ми впевнені, що все добре було, є і буде, якщо всі ми цього прагнемо. Нехай щастя, любов і радість завжди буде з читачами газети «Рабочее слово»!

    Отакі вони - струни надії в руках Анастасії.

    Євгенія ОЛІЙНИК, Фото із сімейного архіву

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05