РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 45 (29 листопада 2013)
  • Випуск №45 29 листопада 2013
    Зміст
    1. ДЗВІНКІ РАДОЩІ У КОРОСТЕНІ (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА, Спілкувалася з новоселами Оксана КЛИМЧУК)
    2. ВІРНІСТЬ СПРАВІ ПІД ВИСОКОЮ НАПРУГОЮ (Олександр ЦАРИК)
    3. Зауважив машиніст-громадський інспектор. Що далі? (Микола ПАЦАК)
    4. ДРУГА МОЛОДІСТЬ ВОКЗАЛУ (Никифор ЛИСИЦЯ)
    5. Хресний хід до жіночого монастиря 140 кілометрів роздумів про життя-буття (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    6. ВІДЧУТТЯ ВПЕВНЕНОСТІ ТА СТАБІЛЬНОСТІ (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. «Для мене театр - це якась благословенна історія»

    ДЗВІНКІ РАДОЩІ У КОРОСТЕНІ

    Справжність життя відчуваємо до тих пір, поки будуємо плани на майбутнє. У справедливості цієї істини довелося пересвідчитися минулої п’ятниці під час вручення ордерів на житло і ключів від квартир 30 родинам трудівників столичної магістралі, які працюють на Коростенському залізничному вузлі.

    В урочистостях взяли безпосередню участь генеральний директор Укрзалізниці Сергій БОЛОБОЛІН, начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН та представники місцевої влади.


    Вони наближали свято новосілля.

    Як зазначив Сергій Болоболін, протягом 2014 р. для залізничників України буде впроваджено в експлуатацію не менше ніж 100 квартир. Створення комфортних умов для життя кожного з наших співробітників буде і надалі серед пріоритетів для керівництва галузі. «Тому що ми - за міцні залізничні сім’ї з надійним дахом над головою», наголосив генеральний директор Укрзалізниці.

    Начальник столичної магістралі Олексій Кривопішин подякував керівництву Укрзалізниці за відновлення фінансування для будівництва житлового будинку у Коростені, що тривало з 2010 р. Приємний факт: у планах залізничних будівельників - підготовка до ще одного новосілля. Річ у тім, що поруч із означеною п’ятиповерхівкою будується друга черга житлового комплексу, що на вулиці Кірова, 70 А. Згідно з планами його впровадження в експлуатацію намічено на липень 2014 р. Сьогодні він перебуває у 50-відсотковій стадії готовності.

    Листопадовий полудень не був багатим на тепло. Проте біля щойно збудованої п’ятиповерхівки, що на вулиці Кірова, 70 А, ми почували себе затишно. Від приязних усмішок і душевних щиросердностей, якими з вашими кореспондентами ділилися новосели, ставало світло на душі. Матір вісьмох дітей, кухар Коростенської колійної машинної станції №122 Світлана ГАРБОВСЬКА, вважає, що тепер для її дітлахів, які до сьогодні мешкали у гостинці, розпочинається нове життя. І мова не лише про додаткові метри для всієї дружньої родини. Нову оселю слід упорядити, як належить. А для цього помічників у багатодітного батька - Миколи Йосиповича, який працює бульдозеристом у КМС, - вистачає. Між іншим, до вподоби двом сестричкам з багатодітної родини Гарбовських сподобався місцевий дитячий майданчик із гойдалками, казковим будиночком, пісочницею…


    «Це на роботі я - вимогливий керівник. А вдома - гостинна хазяйка», - запевнила нас
    завідуюча квитковими касами вокзалу ст. Коростень Людмила РУДИК.

    Не стримувала позитивних емоцій і електромеханік інформаційного цеху Коростенської дистанції сигналізації та зв’язку Людмила ГАРБАРЧУК. Привід - той самий - отримання ордеру на 3-кімнатну квартиру, яку заслужили разом із чоловіком - електромеханіком з Коростенської дистанції електропостачання Миколою Гарбарчуком. Разом із доньками - Іриною та Юлією - вони завітали за новою родинною адресою, щоб вкотре пересвідчитись: їхня оселя, що виходить вікнами на стадіон «Локомотив», на станцію Коростень та на сусідню залізничну новобудову - дев’ятиповерхівку, чекає на всю родину.


    Валентина КЛЯЧЕНКО - «Коханий чоловік та двійко синів, а тепер ще й власна квартира.
    Із впевненістю дивлюсь у майбутнє нашої родини!»

    До речі, у новій п’ятиповерхівці першої черги житлового комплексу оселилися під одним дахом працівники з різних підрозділів залізничного господарства. Новосілля у дво- та трикімнатних квартирах, де функціонує індивідуальне газове опалення, справлятимуть працівники станцій, дистанції колії, електропостачання, сигналізації та зв’язку, захисних лісонасаджень та будівельно-монтажного управління. Серед щасливчиків - машиністи локомотивного депо, працівники вагонного депо, спеціалісти із колійної машинної станції та дирекції залізничних перевезень.

    Серед пам’ятних подій, свідками яких були ваші кореспонденти, - поздоровлення новоселів їхніми колегами. Як на мене, зворушливою була мить для інженера комерційного відділу Коростенської дирекції залізничних перевезень Людмили ТРАСКОВСЬКОЇ, якій від імені колективу відділу вручив букет пишних троянд її безпосередній керівник - Леонід ГРОНСЬКИЙ. Чули б ви, які дружні оплески пролунали на адресу Людмили Володимирівни, коли вона отримала ордер та ключі від керівників галузі і залізниці. Такі миті запам’ятовуються на все життя.

    Ще один фрагмент свята. Кореспонденти столичних видань, які також висвітлювали хід урочистостей, не залишили без уваги молоду матусю - Валентину КЛЯЧЕНКО - дружину такелажника відбудовного поїзда ст. Коростень Павла Кляченка. Привід для фото- та відеосесії доволі зрозумілий: для родини, де підростають семирічний Нікіта і 1,5-річний Петрусь, отримання ордерів - чудова нагода, щоб поділитися дзвінкими почуттями. А ще - усмішками. Бачили б ви, як пританцьовував на руках матері малесенький Петрусь, слухаючи веселі мелодії з динаміків, що заповнювали чистий майданчик перед будинком, пофарбованим у сонячні кольори. Ще й підспівувати намагався маленький новосел. Справді, дзвінкі радощі.

    Для родини чергового по ст. Коростень-Житомирський Євгена ГОРДЄЄВА трудові зміни на потужній вантажній станції - річ буденна. А щодо нинішнього новосілля - справжнє родинне свято. Його розділили разом з ним дружина Юлія Петрівна та сини - Ілля та Дмитрик.

    - Як будете обживати нову оселю? - запитали ми у Євгена Борисовича. - Ремонт здійснюватиму власними руками. Та й друзі, сподіваюсь, допомагатимуть. Знаєте, як кажуть, доброго друга матимеш, вік не горюватимеш.

    Із Людмилою РУДИК - завідувачкою квитковими касами, що на вокзалі ст. Коростень, ми познайомилися на її кухні. Тут уже все готове для того, щоб дбайлива господиня квартири номер 53, запрошувала на гостини близьких, друзів та знайомих. Готуватися до новосілля допомагатиме син Андрій, який працює черговим по ст. Буча, - поділилася святковим настроєм ця всміхнена жінка.

    - Крапля щастя у нинішній моїй квартирі вартує великого, - поділився думками начальник тягової підстанції «Головки» Юрій ОТРОЩЕНКО. Юрієві Леонідовичу віриться: його родина, яка перебувала у черзі на житло не одне десятиріччя, тепер заживе у мирі і злагоді.

    Тож із святом вас, коростенці! Щоб щастя вам усміхалося, щоб здійснилося те, що бажалося!

    БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

    Які емоції переповнювали щасливих власників квартир? Про це ми поцікавилися в кількох новоселів.

    Олександр БЕХ, начальник ст. Коростень:

    - Радісна подія сьогодні для коростенських залізничників. У тому числі й для мене. Керівники Укрзалізниці і Південно-Західної залізниці вручили в урочистій обстановці омріяні ключі від квартир. Які почуття мене переповнюють? Піднесений настрій, радість і гордість за свою галузь, яка дбає про працівників.

    Людмила ТРАСКОВСЬКА, інженер комерційного відділу Коростенської дирекції залізничних перевезень:

    - Надзвичайно приємне свято. Хоч і чекала на нього довго, але зараз на душі світло від того, що відчуваємо турботу про себе від керівництва нашої залізничної галузі. Для молодих та й досвідчених фахівців це дуже важливо, бо така підтримка додає впевненості і наснаги в роботі.

    Віталій ІСКОРОСТЕНСЬКИЙ, тракторист Коростенської дільниці Жмеринської дистанції захисних лісонасаджень:

    - Я перебував на квартирній черзі впродовж 17 років. І нарешті мрія нашої багатодітної сім’ї, у нас 5 дітей, здійснилася. Трикімнатна квартира в новенькому будинку для нас - це велика радість. Отож сьогодні піднесені цією подією і дорослі, і зовсім маленькі представники нашої родини.

    Сергій ВАСЬКІВСЬКИЙ, машиніст локомотивного депо Коростень:

    - Вже чимало років я перебував у черзі на першочергове отримання житла, першочергове, бо свого часу виконував інтернаціональний обов’язок. Отож сьогоднішня подія додала мені життєвого оптимізму. Ключі вже отримав, відтак треба далі планувати, як робити ремонт, аби час справжнього новосілля наблизити якомога швидше.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА, Спілкувалася з новоселами Оксана КЛИМЧУК

    ВІРНІСТЬ СПРАВІ ПІД ВИСОКОЮ НАПРУГОЮ

    Якщо, скажімо, в локомотивному депо і на станції Шепетівка працюють майже тисяча чоловік, то колектив Шепетівської дільниці (ЕЧС-7) - підрозділ Козятинської дистанції електропостачання - порівняно невеликий. В ній трудяться на сьогодні дев’ятнадцять залізничників. Отож, як мовиться, тут кожен працівник на вагу золота і трьох у роботі вартий.

    Однак така незначна кількість людей аж ніяк не нівелює їх важливу роль у налагодженні транспортних потоків від Шепетівки у бік Ланівців, Здолбунова та Печанівки. А це, не мало не багато, а понад триста з лишнім кілометрів залізниці та призалізничної території.

    Шепетівські електропостачальники забезпечують освітлення станцій, переїздів і призалізничних територій, проводять ремонт обладнання. А ще обслуговують на вказаних вище лініях майже три тисячі побутових споживачів. Щоправда, якимось конкретними показниками їх наче б непомітна робота не визначається.

    - Головне, - зауважує у розмові старший електромеханік Олександр БОЛЮХ, - налагодження та підтримка безперебійного електропостачання довіреної нам для обслуговування дільниці, безпека працюючих на ній.

    Начальник ЕЧС-7 Володимир ТРОЯН називає кращих трудівників колективу, які здебільшого виконують найвідповідальніші роботи. Це електромонтери Сергій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ (він водночас і фахівець з обслуговування кабельних мереж), Олександр МУЛЯР, Сергій ПУКАЧ, Валерій ГАЄВСЬКИЙ. Останній, до слова, веде у дільниці ділову документацію. А ця справа - серед відповідальних.

    Життя енергетиків не припускає шарахання у бік. Взявся за справу - доведи її до кінця. Йди за дороговказною зіркою. Лише тоді ти станеш фахівцем, особистістю. Вірність справі під високою напругою - так можна сказати про шепетівських енергетиків.

    Нещодавнє професійне свято - День залізничника - у колективі зустріли з піднесенням. Перш за все тому, що успішно виконуються всі планові роботи і доведені завдання. Хоча часом трапляються і непередбачувані ситуації.

    - Така в нас робота, - жартує електромонтер Сергій Вільчинський, - сьогодні десь лампочку міняємо, наступного дня ремонтуємо більш примхливу апаратуру. Головне, щоб нарікань ніяких не було. Під час підготовки до роботи у зимовий період шепетівські енергетики встигли зробити багато добрих справ: «провели реконструкцію повітряних ліній напругою 10 кіловольт на відстані три з половиною кілометри. Тут переведено з дерев’яних на бетонні всі опори. До того ж колеги В. Трояна модернізували зовнішнє освітлення на зупинних платформах на відстані від Шепетівки до Здолбунова. Також дерев’яні опори пішли в історію. Їм на зміну прийшли довговічні залізобетонні «стовпи». І це ще не весь перелік передзимних клопотів. Відремонтовано приміщення тягової підстанції, яка обслуговує Шепетівський залізничний вузол. Володимир Троян наголосив на тому, що цю реконструкцію здійснено завдяки техніко-економічній підтримці з боку фахівців галузевої служби електропостачання Південно-Західної залізниці на чолі із Юрієм МОВЧАНОМ.

    Олександр ЦАРИК

    Зауважив машиніст-громадський інспектор. Що далі?

    Професіоналізм і безпека - виробнича, особиста й усяка інша - тісно пов’язані. Наприклад, статистика свідчить, що водії-професіонали потрапляють у дорожньо-транспортні пригоди (ДТП) набагато рідше, ніж любителі, для яких керування авто не є основним заняттям. Коли спроектувати зміст цієї аксіоми на діяльність громадських інспекторів безпеки руху, то логічно, що найрезультативніше працюватимуть там, де добре поставлено систему професійної підготовки: проводяться регулярні заняття, іспити, є контроль, раптові перевірки… Тобто на залізниці так всюди організовано, але локомотивні депо все ж таки будуть попереду. Бо в машиністів тільки три стадії професійного буття: в дорозі, відпочинок перед рейсом і навчання. У них, якщо можна так сказати, усе в одному вузлі.

    Але чи підтверджує це практика у Конотопському транспортному регіоні? Підтверджує. За словами Юрія КОВТУНА, ревізора апарату головного ревізора безпеки руху поїздів та авто-транспорту Конотопської дирекції залізничних перевезень, на даний час тут нараховується 231 громадський інспектор безпеки руху. Найрезультативнішою є їх робота в локомотивному депо Конотоп, у пасажирському вагонному депо Бахмач та в експлуатаційно-ремонтному вагонному депо Конотоп.

    Із машиністами про зустріч треба домовлятися. Але ризикую - хтось та буде, і переступаю прохідну локомотивного депо Конотоп. Й уже скоро маю можливість поговорити із двома машиністами, а заодно й громадськими інспекторами. Це - Микола ЄВТУШЕНКО та Василь ПЛЕСКАЧ.

    Вони різного віку, та біографії схожі. Після навчання в училищі, як взялися водити поїзди, так і водять до сих пір. Микола Михайлович - на Есмань, Глухів, Короп і Семенівку, Василь Олександрович - на Брянськ та Козятин. Звідси й характер зауважень. У Миколи Євтушенка вони стосуються переважно обмеженої видимості, освітлення й роботи сигналізації на переїздах. Краї там лісисті, люд здебільшого непередбачуваний - накладуть повен віз дров чи сіна й намагаються проїхати перед самим тепловозом та через колію. Тож машиніст має помітити і передбачити подібні маневри місцевого недисциплінованого люду.

    У Василя Плескача переважають записи про сигналізацію. Наприклад, «перемигування світлофора». Або про обірвані струнки контактної мережі. Промовчи, не зверни уваги на такий «дріб’язок» й надзвичайної ситуації не уникнути.

    - А коли був останній запис? - запитую у машиніста.

    - Учора. Річка Сейм. Відсутні знаки «Початок небезпечного місця» і «Кінець небезпечного місця».

    - Що далі?

    - Повідомив чергового по станції Мельня. Телеграма про усунення порушення в депо ще не надійшла, але знаки, думаю, вже стоять.

    - Швидко. А як сприймають ваші зауваження чергові по станціях взагалі?

    - Нормально. Фіксують, передають до виконання.

    Говоримо далі. Без надриву, спокійно машиністи розповідають про свої проблеми. Тут і стан локомотивів, і поїздки «пасажиром», і житло. Але потім знову повертаються до теми безпеки. Василь Плескач сказав: «Уся наша робота пов’язана із безпекою руху». Це дійсно так, та прошу розповісти ще про організацію діяльності громадських інспекторів у депо. Говорять, що є рада, проводяться збори, що громадські інспектори є в кожній колоні. Згадують про заохочення та називають колег, теж громадських інспекторів. Це - Андрій Охріменко, Валерій Топоренко, Валерій Протовень, Сергій Скалацький.

    - Чи не виявляють представники інших служб незадоволення щодо прискіпливості з боку машиністів, які записують власні зауваження в спеціальний журнал?

    - Головне завдання громадського інспектора - унеможливити виникнення небезпечних ситуацій. Про які невдоволення у даному разі може йти мова?!

    Микола ПАЦАК

    ДРУГА МОЛОДІСТЬ ВОКЗАЛУ

    Більшість головних споруд на станціях нашої залізниці мають солідний вік, який нараховує до сотні, а то й більше років. Тож і вокзал на ст. Сербинівці, що неподалік від Жмеринки у напрямку Хмельницького, має доволі велике минуле.

    Значний вік та історичні події, у тому числі й бойові дії під час Великої Вітчизняної війни, які відбувались на станції, зробили свої відбитки на вокзальній споруді.

    І усе це не покращило її зовнішній вигляд. Тож ця станція очікувала свого часу. І він настав на початку осені нинішнього року, коли було виділено півмільйона гривень з бюджету столичної магістралі на ремонтні роботи у цьому структурному підрозділі. На станцію завітали фахівці із Жмеринського будівельно-монтажного експлуатаційного управління (БМЕУ-3), яких очолив будівельний майстер Вадим ЗІНЧУК, і взялись за роботу.

    Розпочали з ремонту даху. Столяри Валерій ОБЕРЕМОК, Сергій КУДЕЛЯ, бляхар Валерій ДЕРЕБЧИНСЬКИЙ замінили стару покрівлю новою, із сучасних матеріалів. А коли із цим впорались, то взялись за вікна та двері. Старі дерев’яні замінили на металопластикові, що мають привабливий вигляд. Тож тепло, яке надходить у приміщення від нового електричного котла, в холодну пору року буде краще зберігатись.

    Заощаджувати допоможе й теплоізоляційна обшивка стін будівлі. Штукатури В’ячеслав ГРЕЧІН та Руслан ХАЛМУРАТОВ покрили цю обшивку спеціальною шпаклівкою, яка захищатиме її під час негоди. Попрацювали над спорудою й малярки Діана ХАЛМУРАТОВА, Галина КРИВОНОСОВА та Надія РУДЕНЧУК. Зараз будівля надбала нового привабливого вигляду і значно «помолоділа».

    - На сьогодні уже більшість ремонтних робіт завершено, - розповідає заступник начальника БМЕУ-3 з капітального ремонту Олег ДУМАНСЬКИЙ. - Проводиться оздоблення приміщень на другому поверсі вокзалу - класу для технічного навчання та приміщення для зв’язківців. Їх також незабаром відремонтуємо і на початку грудня всю оновлену споруду здамо в експлуатацію. А навесні наступного року маємо відремонтувати й пасажирську платформу, яку розташовано поруч із вокзалом.

    Працівники станції, яких очолює Ніна ЮРЧУК, задоволені роботою будівельників. За словами Ніни Артемівни, вони обіцяють здати першу чергу вокзалу до 10 грудня п.р. Значить, незабаром організатором руху поїздів працюватиметься за значно кращих умов. А оновлена вокзальна споруда справлятиме приємне враження.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Хресний хід до жіночого монастиря 140 кілометрів роздумів про життя-буття

    (Продовження. Початок у №№ 39 - 44)

    «Hадо только выучиться ждать,

    Hадо быть спокойным и упpямым,

    Чтоб поpой от жизни получать

    Радости скупые телегpаммы».


    У Хресному ходу нікуди не сховаєшся від радіодинаміків, які голосно віщують з вікон автомобілів, що проносяться мимо нас. Чергова автівка, вірніше, пісня у виконанні Анни Герман, що неслася з іномарки, зачепила струни людської душі. Протягом якогось часу я йшов мовчки, роздумуючи над тим, що багатьом вірянам, які йдуть поруч зі мною, доля надсилає ті самі телеграми радості. А отримують їх у храмах. Кожний свою.

    ВЛАСНИМ ПРИКЛАДОМ

    Йдемо вздовж менш насиченої, ніж шосе Київ - Чоп, автомобілями трасою до Малина. Попереду - 25 кілометрів до райцентру. Кожному із попутників у душу не зазирнути. Знову спостерігаю за пілігримами. Відомо, що у поході голка є великим вантажем. У деяких прочан за спиною важкі рюкзаки. Тут і питна вода, і змінне взуття (це якщо йдеш не вперше), і поліетиленовий килимок для підстилання на привалі чи під час ночівлі. Всього і не перелічити. Однак беруть лише необхідне. Дехто, розмістивши свій багаж (ковдри, матраци, теплий одяг тощо) у спеціальному автомобілі, що снує між пунктами нашої ночівлі, йде без «турбот» за спиною. Але якщо поруч із собою дбайливий про ближнього прочанин побачить, приміром, стомлену літню жінку, в якої з речей - лише кілограмовий пакет, все одно, допоможе його нести. Ти не один серед тепер ста десяти прочан. Після того, як до нас приєднувалися ще і ще віруючі у Тетереві, молитва стає гучнішою.

    Особисто мені було неважко від 15-кілограмового рюкзака за плечима. Я встигав нести на плечах трирічного хлопчика Арсена (див. на фото). Ніс до тієї пори, поки брат Микола (тезка того, хто ніс хреста поперед колони), наздогнавши нас, пілігримів, на власній машині, не доставив дитячого візочка. Таким чином і рідній тітці добродушного малюка, яка не відпускала від себе племінника ні на крок, йти було легше. А що про це думає брат Микола? Можна б було про той візок і забути. Однак, якщо ми робимо ближнім добро, то це добро стосується Самого Христа. Все роз’яснює отець Володимир. Якщо ми пам’ятаємо ближнього й допомагаємо йому, то допомагаємо Самому Христу. Якщо забуваємо ближнього й нехтуємо ним, то забуваємо й нехтуємо Христом. Якщо любимо ближнього, то любимо Христа, і Христос тоді буває недалеко від нас, або, краще сказати, в самих нас. Що ж, і ця думка є слушною. Особливо зважаючи на те, як розповів про себе брат Микола, що його молоді роки минули не у Божій вірі. Чимало було випадків, які зараз би не скоїв за будь-яких обставин. А головне, він хоче відмолити у Бога власні гріхи. Для чого? Щоб заспокоїти душу, щоб своїм добропорядним прикладом нині виховувати власних дітей.

    ХІБА МИ СХОЖІ НА СЕКТАНТІВ?

    Чому під час не численних привалів серед поля або на узліссі отець Володимир пропонував прочанам читати Євангеліє? Євангеліє - це Блага звістка, можна навіть сказати, добра новина. Це завжди новина про те, що Христос воскрес і є присутнім у нашому житті; що святі є нашими помічниками й заступниками; що люди, які йдуть цим шляхом порятунку, є серед нас, вони можуть поділитися духовним досвідом. Повірте, навіть душевнохворі люди, а таких серед паломників я помітив немало, уважно прислуховувались до тих мирян, які читали текст, а також до коментарів уривків з Євангелія з боку священика. Людина дуже благовидна і з філософським складом розуму та величезним життєвим досвідом, отець Володимир не дозволяє «розгулятися» душевним хворобам, які турбують декількох прочан.

    На одному із перехресть біля нашої колони зупинився новісінький автомобіль із православним священиком у ризі за кермом. Очевидно, з іншої конфесії. Особисто мене здивувало його запитання:: «Це православний хід?». Хіба ми схожі на сектантів?! Мабуть, не помітив хреста у голові нашої колони. Подібні запитання почули від пасажирів, які очікували автобус у бік райцентру. Повторювати, що це, дійсно, православний Хресний хід, ніколи не лінуємося. Хоча брат Віктор увесь час нагадує: «Жодних розмов, лише молитва».

    НІЧОГО КРАЩОГО НЕМАЄ…

    Залізничний переїзд - межа районного центру із ласкавою назвою. Вітаємо тебе, Малине!.. І звідки таке ім’я, славетне місто? Чую подібне запитання від одного з прочан. За версією істориків - від древлянської землі, від імені матері Святого Володимира - київського великого князя, при якому відбулося хрещення Русі, - Малуші.

    Проходимо повз пам’ятник Миклухо-Маклаю. Виявляється від цих земель, що на берегах Ірші, до земель Австралії, Нової Зеландії, Нової Гвінеї доніс нашу культуру і пісню всесвітньо відомий мандрівник Микола Миклухо-Маклай. І сьогодні на «нових» землях залюбки слухають українську пісню «Їхав козак за Дунай».

    Довжелезними вечірніми вулицями де-не-де освітленого Малина крокуємо до наступного місця ночівлі. Попереду - міліцейський автомобіль, який протитуманними фарами вказує шлях до Храму на честь Дмитра Солунського. Молитва знову і знову лунає. Можливо, так би і завершилася наша багатогодинна подорож. Якби…

    Місцева вулиця Кримська з’єднує околиці та центр міста. Проходимо повз одного з кафе. Один із відвідувачів, перебуваючи напідпитку на свіжому повітрі вирішив на свій розсуд «зустріти» Хресний хід. Ховаючись за спини товаришів по чарці, підняв з тротуару камінь, збираючись жбурнути його у бік колони. Намір був би здійсненим, якби… Ар’єргард нашої колони вже порівнявся із цією ризикованою компанією. Краєм ока автор цих рядків помітив, до чого готується той підступний молодик. Зізнаюсь, не витримав та видав не тихим словом те, що думаю про наміри хулігана. Подіяло. Камінь було відкинуто у темряву. Наче і не збирався слуга від лукавого жбурляти каменюку у мирну колону. Згодом від прочан почую зауваження щодо власної неадекватної реакції. Мовляв, потрібно було підійти до розбишаки, погомоніти з ним про наші наміри. Можливо б, і схаменувся. Так, не відкидаю такої ситуації. Але ж, чи була навіть хвилина на розмови, якщо ця молода людина вже збиралася поцілити у Хресний хід? Часом нашій упертій юні хоч кілок на голові теши, то не допоможе. Особисто мені запам’яталась доволі проста за змістом думка отця Амвросія, про яку згадав отець Володимир: «Нужно жить нелицемерно и вести себя примерно, тогда наше дело будет верно, а иначе будет скверно». Так то воно так…

    У церкві холодніше, ніж на дворі. Таку ніч, та ще й на долівці у неопалювальному малинському храмі затишною не назвеш. Чую, як молода мати після молитов звертається до доньки років семи: «Не змерзнеш, я ж поруч». Пригадалися безсмертні рядки Тараса Шевченка: «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». Через той незначний епізод потеплішало у душі. Думаю, не лише у моїй…

    ЩОБ НЕ ВИНИКАЛО СУМНІВНИХ БАЖАНЬ

    На ранок, після прощання із Малином, опиняємося на трасі, що веде до Гамарні - села, звідки родом етнограф, антрополог, біолог і мандрівник, який вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії й Океанії (1870 - 1880 рр.), у тому числі папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї, названого Берегом Миклухи Маклая. Тут на околиці Малина, на території місцевого лісотехнічного коледжу зберігся будинок, що належав родині вченого. А ще тут діє невеличка православна каплиця. Саме в ній відбулась літургія, яку провели отець Володимир Ромащенко разом з настоятелем Храму Казанської Божої Матері, отцем Павлом Линником. Настоятель невеличкого храму - людина цікава через те, що його судження про роль священика у житті студентського загалу доволі слушні. Він мріє про організацію церковної бібліотеки при храмі. Вважає за доцільне впровадження у навчальні програми для студентства курсів з вивчення духовної літератури. Сучасній молоді притаманне бажання мати все і зараз. А якби юнь була знайома із основами віросповідання, то, можливо, розуміла б причини затримок у виконанні наших прохань до Бога. Врешті-решт, віра допомогла б нам глибше розуміти свої бажання. Лише довгочасне, невідступне, день у день повторюване прохання може претендувати на звання цілковитого сердечного прагнення. Тільки таке прохання до Творця може бути осмислене на глибині своєї сутності. Отець Володимир вчить: запитуйте себе - чи бажане Богові моє прохання? Чи потрібно, чи корисно для мене насправді те, про що я прошу? Чи істинно прагне до цього моє серце? Хто знає, можливо, якби той молодик, що мав намір жбурнути каміння в учасників Хресного ходу, прислухався до вічних істин, у нього б не виникало сумнівних бажань? Годі про це. Тим паче, що ранок у Гамарні - просто диво. Бабине літо тут у розпалі. До речі, назва села нагадує про те, що у цих місцях в XVII столітті існувало металоплавильне виробництво (гамарня - Словник Бориса Грінченка).

    (Далі буде)

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    ВІДЧУТТЯ ВПЕВНЕНОСТІ ТА СТАБІЛЬНОСТІ

    Слово «Залізниця» у цій родині пишуть з великої літери.
    І говорять про роботу часто… Менші згадують, як їх брали
    з собою на роботу старші. Їм, старшим, вона сниться.

    - Родовід на залізничній стезі започаткував наш дідусь - Андрій Васильович САМАР, який працював мостовим майстром і будував міст через Дніпро. Його син Володимир - наш батько, - розповідає Валентина Самар, - розпочав свою трудову діяльність кочегаром на паровозі. З братом Сергієм ми частенько бували на роботі у мами Анни Антонівни, яка 40 років пропрацювала прийомоздавальником на ст. Київ-Московський. Пам'ятаю щиру, дружню атмосферу, що панувала там. Взірцем, як розповідала мама, завжди був начальник станції, а своєрідним «богом» - диспетчер.


    Анна Антонівна САМАР, 1977 р.

    СЬОГОДНІ СЕРГІЙ САМАР працює на ст. Дарниця у воєнізованій охороні, неодноразово нагороджувався почесними грамотами. Валентина Самар (Максименко) - квитковий касир ст. Київ-Пасажирський. Саме вона й стала тим ланцюжком, який і пов’язав нас з цією династією. З Валентиною Володимирівною розмовляли здебільшого про долю її матері, доньок та сина. А ще вона висловила думку, що наша газета мало пише про Київську дирекцію, про квиткових касирів. Особливо, на вокзалі ст. Київ-Пасажирський. Адже робота тут не з легких. Та вдається їй мати постійних «клієнтів», які вистоюють чималі черги, щоб взяти квиток саме з її рук, почути її голос чи побачити посмішку.


    Валентина МАКСИМЕНКО та Тетяна САМАР.


    Олена АЛЕКСЄЄВА.

    ОНУКИ АННИ АНТОНІВНИ САШКО І МИКОЛА працюють теж на ст. Київ-Пасажирський, ще один Сашко - оглядач вагонів на ст. Дарниця. З одним із Олександрів ми познайомились особисто. Олександр АЛЕКСЄЄВ вже 9 років працює на вокзалі ст. Київ-Пасажирський, обслуговує електрокари. Саме від його злагоджених дій, своєчасності ремонту та обслуговування залежить… чистота столичних залізничних воріт. Адже машини, роботу яких Алексєєв забезпечує, підтримують чистоту на вокзалі, а саме: збирають та вивозять до певного місця сміття.


    Олександр АЛЕКСЄЄВ.

    Під час перевірки акумулятора однієї з таких машин ми і застали Олександра на зміні. «Робота нормальна. Слава Богу, що є вона. От добиратися важко. Буває дві, а то і три години в дорозі. Але в Носівці такої стабільної та, як для Чернігівщини, з достатнім заробітком роботи не знайти. Тому й доводиться їздити», - говорить мій співрозмовник. Адже батько двох дітей розуміє, щоб їх на ноги поставити, потрібно ще чимало. Не мріючи про карколомну кар’єру, Олександр щозміни старанно перевіряє акумулятори на справність, ставить їх на зарядку. Спокійний за вдачею, небагатослівний, проте впевнений. Справжній чоловік, який не словом, а ділом піклується про свою родину. Без зайвого пафосу молодий батько, адже наймолодшому Даніелю щойно місяць виповнився, розповідає нам, як зідзвонюється з родиною (сестрами, мамою), вітає зі святами, серед яких і родинно-професійне - День залізничника.

    Тетяна САМАР цього року вступила до Вищого професійного залізничного училища, що у Києві. Бачить себе квитковим касиром столичних залізничних воріт. І дасть Бог, як каже бабуся, це буде раз і назавжди обрана стежка в житті. А як же те, що психологи радять кожні п’ять років змінювати місце роботи?

    - Місце, може, й варто змінювати, а от обрану професію ні до чого, - запевнили мене у родині залізничників.

    Адже, якщо ця професія вбирає у себе досвід не одного покоління, працею якого пишаються наступні, якщо залізниця і тоді, і сьогодні, не зважаючи на прогрес і великі зміни, залишає в серцях відчуття впевненості та стабільності, то одного разу правильно прийняте рішення стає долею. Долею, яку в родині моїх співрозмовників називають щасливою. Незважаючи на всотані болі і невдачі, які вдалося пережити. Та сьогодні, маючи за плечима майже 250-літній загальний залізничний стаж, вранці вони поспішають на залізницю.

    …КВАПИТЬСЯ З ЕЛЕКТРИЧКИ ЮНА ТАНЯ. ХОДА ЇЇ ЛЕГКА ТА ВПЕВНЕНА.

    Вітер розвіює локони її рудого волосся, гарна форма квиткового касира пасує їй, як найкращий одяг від кутюр. На слуху одразу згадується пісня групи «Рождество»: «Молодость, ты как времени замок, и захочешь - не взломаешь, чтоб прожить еще разок!» Сьогодні Тетяна Самар проходить практику на вокзалі ст. Київ-Пасажирський. Вчиться азів професії квиткового касира у Лілії ДЕМЧЕНКО та Валентини КОВАЛЬЧУК за віконцем каси №17. Про перші враження говорить стримано, але із задоволенням. А ось вже Валентина Володимирівна розповідає, що як прийшла племінниця першого дня після практики, то, як кажуть, весь дім на ногах стояв. Стільки було вражень, емоцій, хвилювань. Та все це згодом вляжеться, емоції вирівняються, з роками прийде стриманість і досвід, захоплення переросте у любов до професії, любов - у відданість. Саме так і сталося у житті Валентини Максименко. А ще часто згадує вона свого майстра виробничого навчання Зою Олександрівну Родіну, яка любила повторювати: ніщо не коштує так дешево і не цінується так дорого, як ввічливість. Скажете, класик не помилявся?! Як би банально це не звучало, а суть цих слів не змінилася і досі. До них прислухається і наймолодша наша співрозмовниця - майбутня залізничниця Тетяна Самар.

    ГОТУЮЧИ МАТЕРІАЛ, МИ ЗУСТРІЛИСЯ ІЗ ОЛЕНОЮ АЛЕКСЄЄВОЮ - донькою Валентини Володимирівни. Зійшовши з вранішньої електрички (мешкає Олена також у Носівці), вона поспішала зайняти своє місце за пультом диспетчера Київської дирекції залізничних перевезень.

    - Бабуся і мама досить часто говорили про свою роботу, адже понад 40 років трудового життя так просто не минає, - розповідає нам Олена.

    У листопаді цього року й сама згадуватиме, як 18 років тому після закінчення столичного залізничного училища №17 прийшла на ст. Дарниця. Молодим, худорлявим дівчам вона п’ять років пропрацювала сигналістом, згодом була квитковим касиром, черговим по вокзалу, черговим по парку, черговим по станції. Сьогодні Олена спокійно і впевнено заявляє, що раз і назавжди обрана залізнична стежка в житті - то її вибір. Відповідальні обов’язки поїзного диспетчера виконує вже чотири роки. Робота подобається. До того ж зарплата є стабільною. Тут знадобились її знання математики, (у шкільні роки Олена мріяла бути вчителем математики), здатність орієнтуватися у новій ситуації, самостійно мислити. А ще, зізнається Олена, її завжди у житті щастило на людей. І сьогодні відчуття колективу як «другої сім’ї» не полишає її.

    Олена подивлялась на годинник, ми попрощались і поспішили на свою роботу. Щоб написати для вас, шановні читачі, про залізничну родину, передати ту любов і повагу до своєї професії, яку відчули під час розмови з Валентиною Володимирівною, Оленою, Олександром, Тетяною.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    «Для мене театр - це якась благословенна історія»

    (Продовження. Початок у №44)

    «МЕНЕ ВРАЗИЛА ЙОГО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

    НАТАЛІЯ: «Мій тато часто казав: «Актора дуже легко образити». Ще студенткою в інституті імені Карпенка-Карого я не наважувалася казати, що я з родини Сумських. Я й досі не зіграла стільки ролей, як мої тато і мама окремо. Коли вони мене благословляли на роль Наталки-Полтавки, дуже вчасно вказали на ту рятівну вудку: «Он-он там дивись, а тут отак…» Вчили мене володіти собою. Мій педагог Анатолій Григорович Решетников учив нас, студентів, з чого склеєно актора. І голос, і фактура - все важливо. Моя творча кар’єра почалася, коли я вийшла на сцену з Анатолієм. Я - студентка, він - дипломант. Художній керівник випускного курсу Ірина Молостова в 1974 році привезла до України мюзикл «Вестсайдська історія». І мені, першокурсниці, дозволили потанцювати у масовій сцені улюбленої студентської вистави всього театрального Києва. Хостікоєв грав роль Бернардо й зовні був абсолютним пуерториканцем: чорноволосий, з бородою, дивовижно пластичний. Мене вразила його відповідальність, відношення до того, чим він займається. Пам’ятаю бу-ремний 1986 рік. Аварія на ЧАЕС. Все згасло, всі настрої життя. Артисти відвозили дітей навіть до незнайомих родичів, яких уперше бачили, та верталися назад, хоч шляхи до переляканої столиці були перекриті. Верталися, щоб грати. Ніякої відмови! Як підняти свою душу?


    Театр бере до постановки бурлеск-оперу «Енеїда» з оригінальною музикою Сергія Бедусенка. В ролі Енея - Анатолій, від автора - Івана Котляревського - Богдан Ступка, мені перепало зіграти Дідону. Як чекали пригнічені Чорнобилем кияни прем’єри! В кінці 86-го вистава вибухнула справжньою героїкою, чудовим гумором персонажів… Це було радість творчості, справжній успіх. Та раптом у Анатолія сильний біль між ребрами - думали, невралгія, та виявилося, що то непомітна плевропневмонія - чи не спадок Чорнобиля (Анатолій Хостікоєв виступав у концертній бригаді від театру для підтримки ліквідаторів - авт.). Хворий артист не міг грати наступну прем’єру. І новорічної ночі 87-го в черговій лікарні у нього сталася клінічна смерть. Спасибі професору Баграєву - врятував артиста, хоч лікування йшло складно й довго. На роль Енея терміново знайшли іншого… Дванадцять незіграних спектаклів відлунювали смутком у душі актора, зате ж 17 років поспіль виходив він на сцену у тій ролі - і це головне!

    Тож не лише з доброго і гарного склеєно театральне життя. І забуття, і неприязнь, і несприйняття. Але головне для нас - з якими ролями ми виходимо до глядачів. І скільки їх.

    У 1991 р. мої тато і мамо працювали в Полтаві. У них була моя мала. Я ганяла туди, квитків не було. Благала провідника пустити на «четверту» полицю: «Візьміть мене, візьміть…» А він мені говорить: «Ну, ви перележите там, де чемодани кладуть, «циплёнком табака», а через півгодини можете пересісти». Це дрібниці. Головне, що я побачу дитину. І ось у Полтавському театрі я побачила цікаву виставу-мюзикл про Жанну д’Арк «Біла ворона», і мені прийшла ідея. Я почала «приміряти» роль Жанни одразу на себе. Приїжджаю у Київ і бігом у театр до Сергія Данченка. Він мені відповідає: «Та я чув цю рок-оперу! Та я знаю! Очікуйте!». Зустрівся з Юрієм Рибчинським і Геннадієм Татарченком. На другий день взяли вони цю рок-оперу. Запросили чотири виконавиці на своєрідний кастинг. На щастя, там було багато арій і всі розкішні. Кожна взяла по одній. Я взяла «Свободу». Вирізнили дві виконавиці, серед яких була я. Анатолія було призначено на роль Жульєна. Почалися репетиції. Добре, що поет Рибчинський зрозумів, що написане не є тим, що має бути на сцені. Сцена - це зовсім інше. У кожного своя Біла ворона, своя Жанна д’Арк. І буде ще. Анатолій спочатку був зайнятий, а потім пізніше долучився до вистави. І ось спалахнула мистецька іскра, це вже потім з’явилося у мене почуття, щиро вам зізнаюся, за відданість професії. Я помітила, що людина надзвичайно відповідально ставиться до того, чим займається в своєму житті. Це не може не викликати захоплення. Це вже були зрілі роки…»

    «УКРАЇНА ВЖЕ ІНША!»

    АНАТОЛІЙ: «Це вже особисте! Про книгу! Ви знаєте, актори - як діти. Пам’ятаю, в книгарні у Львові, а я вже зіграв дві ролі в театрі ім. Марії Заньковецької, один чоловік так на мене дивиться, а потім каже: «Мені знайоме ваше обличчя. Ви актор?» - «Так, актор», - відповідаю. - «Це ви працюєте в театрі ім. Заньковецької?». - «Так». - «Пішли, я вас нагодую» (сміх у залі - авт.). Він не хотів образити актора. Навпаки, з такою любов’ю: «Артист. Треба нагодувати». Я вважаю, що акторська професія надзвичайна. В Україні є багато гарних і акторів, і режисерів. Є і будуть. От ми з Наталкою знімаємося в серіалі московських кінематографістів, який має назву «Станица спит». Початок ХХ віку, атаманська родина. Мене затвердили на роль атамана, Наталка - атаманська дружина. І от ми там «разговариваем», але коли дійшло діло до пісень, я кажу: «Наталка, це ж кубанські козаки!». І ми придумали сценку весілля.

    І от ми співаємо українською: «Ой, при лужку, при лужку…» І раптом бачу: о-о-оп вуха у московського продюсера: «Что это такое?!» Я кажу: «Як що? Це кубанська пісня». І співаю далі: «Во зеленом поле…» Він заспокоївся. І ми заспівали українську пісню, а в кінці третій куплет - українською мовою. І я йому розповів про Україну. Чому наші актори мають ходити плебеями? Коли починався серіал, асистент режисера пише мені на «промокашке»: «50 долл.», а я йому пошепки кажу: «500 долл.», а пишу: «5000 долл.». А він мені: «Ты пошутил?» Кажу: «Я не шучу!» А я вже впродовж двох днів відзнявся. Телефонує мені продюсер із Москви: «Ты же понимаешь, таких ставок нет даже у народных, даже Союза». А я відповідаю: «Так уже и Союза нет давно». І Україна вже інша! Але ж не за 50 доларів!

    Мені не подобаються розмови, що немає в Україні гарних акторів. Може тому російські режисери так ставляться до українських артистів. Уявіть: проби в якесь російське кіно. Заходжу, і дівчисько мене питає: «Как фамилия?» Я кажу: «Хостікоєв». «Вы выучили роль?» - «Мені ж не дали?» - «Ну как же так? Вы что, не поинтересовались?» О-о-о, думаю і чую, що закипає власна осетинська кров. Дали мені текст. Відчуваю зневагу до себе і розумію, що треба щось робити, поставити їх на місце. Так не можна розмовляти з акторами, тим більше з незнайомими. Це нахабство. І ось перший день відзнятий. Підходить до мене режисер і каже: «Давайте без этих ваших хохляцких мелодрам». І я видав сцену так, що він зупинив зйомку, оператор забув про камеру, а партнер… Його зовсім не стало. Режисер запитує: «А как ваша фамилия?» Я кажу: «Зачем тебе моя фамилия?» - «А вы заканчивали Карпенко-КарОго?» - «Да, Карпенко-КарОго! И половина актеров в Москве оканчивали Карпенко-КарОго!» Мене затвердили, але я не пішов. Тому що, якщо таке ставлення спочатку... Нам треба самим себе поважати. Ми сьогодні з акторами з інших театрів зустрічаємося на Майдані. А раніше усі театри роз’їжджалися на гастролі до Казахстана або Росією. І всі бачили, що є той чи інший театр з України. А зараз, на жаль, ми нікуди не можемо виїхати, ми тут крутимось. Премія «Пектораль» акторська, але вона - київська (премію «Київська пектораль» Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв отримали за ролі (Гортензія і Зорба) у виставі «Грек Зорба» у 2011 р. Першу «Пектораль» пані Наталія отримала у 2000 р. за роль Маші в «Трёх сестрах» Чехова - авт.).

    НАТАЛІЯ: «Я все раджу зробити її Всеукраїнською, бо пектораль - це ж скіфський скарб. В Росії - «Золотая маска». Вся театральна Росія бере участь. Якби дослухались до цієї думки, скільки б прекрасних акторів були б пошановані. Яка б була радість! Треба тут, у Києві, щось зрушити, щоб ми не варилися самі по собі, бо буває і на номінацію не вистачає виконавців».


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05