РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 43 (8 листопада 2013)
  • Випуск №43 8 листопада 2013
    Зміст
    1. Меморіалу на честь загиблих дарничан бути! (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ та Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Напрямок головного удару (Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву БМЕУ-1 Південно-Західної залізниці)
    3. Хресний хід до жіночого монастиря (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та Лариси КЛИМОВОЇ)
    4. Стрімкий прорив у розвитку (Іван СОТНИКОВ, Оксана КЛИМЧУК, Фото Оксани КЛИМЧУК)
    5. Народний професор і почесний залізничник (Віктор НІКІТІН, кандидат медичних наук, ст. Конотоп)
    6. «ДАЄШ КИЇВ!» - Про Лютізький плацдарм, що виник на Троєщині (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. «Моё непростое детство». Освобождение Киева. Глазами ребёнка (Надежда МАЦИЕВСКАЯ, Фото з інтернету)
    8. До нових зустрічей на стадіоні «Локомотив»! (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)

    Меморіалу на честь загиблих дарничан бути!

    Урочиста церемонія з нагоди відкриття парку біля залізничного вокзалу станції Дарниця розпочалася з молитви, яку возніс в ім'я Всевишнього вікарний архієрей Української Православної Церкви - єпископ Бородянський ВАРСОНОФІЙ. Згодом, освятивши пам'ятник та стели на честь загиблих 14 квітня 1944 р. майже трьох тисяч жертв бомбардування фашистською авіацією, Його Високопреосвященство звернувся до присутніх із проповіддю. В основу свого звернення він поклав думку про те, що керівництво та колектив Південно-Західної залізниці зробили святу справу. Увічнено у камені та металі подвиг багатьох залізничників - працівників другої зміни станції Дарниця. Це вони першими відчули на собі смертоносну силу від розривів фашистських бомб. Значить, наші сучасники та прийдешні покоління киян та гостей столиці не забуватимуть про 121 загиблого залізничника, імена яких викарбовано на стелах у новому парку. Ці імена вдалося відновити завдяки історичним джерелам про роботу станції-трудівниці.


    Квіти до підніжжя пам’ятника загиблим залізничникам поклали
    начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН
    та голова Дорпрофсожу Орест ЛОГОШНЯК.


    Стела із прізвищами загиблих залізничників на станції Дарниця.


    Начальник Південно-Західної магістралі Олексій КРИВОПІШИН від усього серця поздоровив
    колишнього закрійника автобази столичної магістралі Миколу ФЕДОРОВСЬКОГО.


    Фото на згадку.

    Подякувавши єпископові Варсонофію за зворушливі молитовні слова, начальник Південно-Західної залізниці Олексій КРИВОПІШИН, розповів присутнім, що цей парк на честь загиблих залізничників, що відкрився у день 70-ліття визволення Києва від німецько-фашистських окупантів, розбудовано завдяки зусиллям з боку колективів багатьох підрозділів Південно-Західної магістралі. Таким чином відновлено історичну справедливість - віддано належне подвигу попередніх поколінь залізничників, які поклали власні життя за сьогоднішнє мирне небо над країною. Станція Дарниця - серце столичної магістралі у роки війни - перенесла протягом кривавої бійні понад 2600 бомбардувань. Атака фашистської авіації (понад 150 бомбардувальників)14 квітня 1944 року майже стерла з карти Києва та залізниці цю станцію. Братською могилою для трьох тисяч загиблих стала величезна, діаметром у 20 м воронка від розриву чергової авіаційної бомби. Трагедію переживала вся столична магістраль. Однак пульс транспортних артерій призупинився не на довгий час. Незабаром фабрика маршрутів відновила свою роботу. Тепер уже назавжди, акцентував увагу присутніх начальник Південно-Західної залізниці.

    Створення парку, встановлення тут моделі паровоза, як символу давньої воєнної пори, упорядкування скверу біля братської могили - то по-справжньому духовна справа - традиція дбайливого відношення до історичної пам’яті про невимовне горе українського народу за часів фашистської окупації. Дотримання заповідей Божих, що передаються з покоління в покоління. Через властивість душі кожного свідомого залізничника надавати перевагу духовним, моральним та інтелектуальним інтересам над матеріальними, 14 квітня 2014 р. поруч із братською могилою має постати Меморіал пам’яті загиблим від потужного бомбового удару на станції Дарниця.

    Від імені ветеранів Південно-Західної залізниці колишній інструктор з технічного навчання вагонного депо ст. Дарниця Федір СЕМЕНОВ подякував керівникові столичної магістралі за створення нового парку, за встановлення пам’ятника та трьох стел. У свою чергу Олексій Кривопішин подякував ветеранам за ратні подвиги, які вони здійснювали під час Великої Вітчизняної війни.

    Ще один факт з історії наших днів, про який розповів журналістам столичних ЗМІ Олексій Кривопішин. Свого часу горе-підприємці планували, використовуючи рейдерську методику, «прихватизувати» призалізничну територію. Це щоб зручно було розбудовувати поруч із братською могилою торгові ряди. Блюзнірство, чи не так? Бог суддя тим спритникам, які збиралися спиляти під корінь багатолітні дерева, що поруч із вокзалом ст. Дарниця. Встигли поглумитися лише над їхніми верхівками. Старі верби та тополі все одно житимуть, милуючи погляд тих, хто відвідуватиме парк, залізничники її облагородили. Отже, Південно-Західна для української столиці зробила ще одну добру справу.

    За сумлінну працю на залізничному транспорті, стійкість та мужність, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни, вагомий особистий внесок у справу виховання молоді та передачу досвіду молодим працівникам залізниці, з нагоди 70-ї річниці визволення м. Києва від фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війні начальник Південно-Західної магістралі нагородив медаллю Південно-Західної залізниці «Кращому працівнику»:

    Миколу Яковича ВАЛЕНТИКА - колишнього інженера з нормування праці Дарницької дистанції колії;

    Іллю Якимовича ГУСЄВА - колишнього машиніста локомотивного депо Дарниця;

    Олексія Костянтиновича ЗАЙЧЕНКА - колишнього електромонтера Дарницької дистанції електропостачання;

    Семена Михайловича КОШЕЛЕНКА - колишнього старшого прийомоздавальника вантажу та багажу станції Дарниця;

    Володимира Лукича СОЛОДКОГО - колишнього сигналіста станції Дарниця;

    Федора Федоровича СЬОМІНА - колишнього інструктора технічного навчання вагонного депо Дарниця;

    Миколу Андрійовича ФЕДОРОВСЬКОГО - колишнього закрійника Центральної залізничної автобази.

     

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ та Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Напрямок головного удару

    Специфіка підбору інформаційних матеріалів у цьому номері, що присвячені відзначенню 70-ліття від дня визволення Києва від німецько-фашистських загарбників, слугуватиме, на мою думку, сучасним читачам історичним орієнтиром. Ми пропонуємо вашій увазі матеріал про святкування 70-річчя від дня початку роботи Другої житлово-ремонтної контори (ЖРК №2) Південно-Західної залізниці (тепер Будівельно-монтажне експлуатаційне управління №1 - БМЕУ-1). Забігаючи наперед, скажемо, ця подія зібрала багато ветеранів, передовиків та творчу молодь, яка успішно трудиться на будівництві та під час ремонту споруд Київської дирекції залізничних перевезень.

    Наступного дня журналісти «Рабочего слова» стали свідками реконструкції боїв заради визволення столиці України у листопаді 1943 року. Також до вашої уваги - спогади Надії МАЦІЄВСЬКОЇ.

    Лише на перший погляд ці історичні події не мають між собою нічого спільного. Але це не так. Прочитавши цей матеріал, автори якого спираються на офіційні історичні факти, віримо, що читач матиме змогу переконатися у тому, що залізничники приклали чималих зусиль у справі визволення Києва та під час відбудови столиці України після хазяйнування на берегах Дніпра коричневої чуми. Яким же був напрямок головного удару?


    З нагоди свята - 70-ліття від дня заснування Будівельно-монтажного експлуатаційного управління №1 -
    головний інженер - перший заступник начальника Південно-Західної залізниці Володимир ОСОВИК
    тепло поздоровив колектив БМЕУ №1 із визначною датою. Багато трудівників та ветеранів було нагороджено
    галузевими відзнаками від імені начальника столичної магістралі. Серед них - бухгалтер Олена БІЛУХА.


    Цей плакат виготовлено художникамиаматорами з
    Будівельно-монтажного експлуатаційного управління №1.

    «ХАЙ ВСЕ ЗАДУМАНЕ НАМ ВДАЄТЬСЯ!»

    Факт перший. Перше листопада п.р.: в урочисто оздобленій актовій залі Будівельно-монтажного експлуатаційного управління №1, що розташована в акурат із станцією Київ-Пасажирський, відбулися урочисті збори, присвячені 70-річчю від дня заснування будівельно-реставраційного осередку на теренах столичної магістралі.

    Отже, про історію ЖРК №2 можна мати уявлення, переглянувши короткий відеофільм, який побачив світ завдяки місцевим ентузіастам.

    На відеоекрані - давно знайомі кадри військової фото-хроніки, які нагадують про розгромлений Хрещатик, Київський залізничний вокзал, про операції із наведення тимчасового надводного мосту через Дніпро. Як доводять історичні документи, без залізничних будівельників не обходилася після визволення жодна невідкладна справа. Київський залізничний вузол, а це управління столичної магістралі, відділення залізниці, станція Київ-Пасажирський, місцеве локомотивне депо та лінійні станції у «залізничному трикутнику» Фастів - Тетерів - Кагарлик - ось далеко не повний перелік турбот тогочасних залізничних будівельників. Під орудою першого керівника ЖРК №2 Олександра ЧИГИРЯ залізничники брали участь не лише у відновленні залізничних споруд. Київський Хрещатик та прилеглі вулиці - то справа також фахівців, які трудилися у залізничних будівельних підрозділах. А житловий фонд, який відновлювався завдяки невтомним залізничним зодчим не по днях, а по годинах, - також заслуговує на добрі слова, що засвідчують пам’ять про звитяжців.

    Ведучі свята згадали і про чималий внесок у розбудову Київського відділка Південно-Західної уже тоді керівників дистанції будівельних та монтажних робіт (НГЧ-1) Семена КОРЖЕЛЕЦЬКОГО, почесного залізничника Леоніда ТАРАНА. Думаєте, лише про керівників цього підрозділу згадаємо? Не забуто і про тих простих трудівників, яких удостоєно звання Почесний залізничник. Григорій П’ЯТАЧЕНКО, Сергій МИХАЛЬЧУК, Дмитро КОСОБУРА.

    Перелік достойників на цьому не закінчується. Серед тих, кого ведучі свята назвали ветеранами, - багато героїв наших минулих та майбутніх журналістських замальовок.

    Документи про історію створення і розвитку БМЕУ-1 зберігають у собі чимало фактів, які так чи інакше пов’язані із капітальним ремонтом усіх залізничних станцій Київської дирекції залізничних перевезень, із впровадженням в експлуатацію Південного та Центрального вокзалів столиці України, станції Караваєві Дачі.

    «Стоят дворцы, стоят вокзалы,

    И заводские корпуса, и заводские корпуса.

    Могу назвать вам адреса,

    А без меня, а без меня тут ничего бы не стояло,

    Тут ничего бы не стояло, когда бы не было меня!»

    Ці рядки відомого у 1970-80-ті рр. шлягеру на слова Льва Ошаніна якнайкраще характеризують діяльність фахівців із будівництва та ремонту інфраструктури, зокрема залізничних підприємств, станційних споруд у межах Київського регіону. Цей перелік можна продовжувати. Варто завітати на станції та пасажирські платформи, що розташовані на дільницях між Києвом та Ніжином, Ніжином та Черніговом, Києвом та Фастовом й Миронівкою, як можна переконатися - столичні залізничні будівельники вміють працювати якісно.

    ФАКТ ДРУГИЙ

    У власних зверненнях до присутніх з нагоди успішної діяльності, починаючи із шостого листопада 1943 р., прославленого будівельно-відновлювального підрозділу столичної магістралі головний інженер - перший заступник начальника Південно-Західної магістралі Володимир ОСОВИК передав щирі вітання від імені начальника столичної магістралі Олексія КРИВОПІШИНА та побажав колективові будівельників подальшої натхненної праці заради процвітання Південно-Західної залізниці. До теплих слів на адресу зодчих столичної магістралі приєдналися начальник служби капітальних вкладень Галина СВИНАРЧУК, начальник галузевої служби будівельно-монтажних робіт і цивільних споруд Анатолій НАНОВСЬКИЙ, начальник Київської дирекції залізничних перевезень Володимир ПАЩЕНКО. Рефреном в їхніх доповідях прозвучала думка про те, що попереду у знаного на всіх залізницях України Будівельно-монтажного і експлуатаційного управління прекрасні будні і свята.

    Точка зору, яку висловлювали керівники відповідних служб столичної магістралі, стосувались обговорення реальної ситуації. А саме мова йшла про те, що кожний із будівничих обрав дуже складну, але водночас надзвичайно важливу професію, адже будівельна галузь є одним з головних індикаторів розвитку і стабільності економіки не лише залізничної галузі. А й всієї України.

    Практична діяльність муляра, штукатура, маляра, слюсаря-сантехніка - реальний внесок в оновлення міст, селищ і сіл нашої країни. Адже коли будуються або реконструюються транспортні об’єкти, відомче житло, залізничні лікарні, заклади галузевої освіти, переконуємося у тому, що галузь живе. Навіть за складних економічних умов не припиняється пошук шляхів для поліпшення своєї діяльності, підтримки рівня конкуренто-спроможності будівельної продукції. Врешті-решт це призводить до зростання авторитету професії будівельника.

    Начальник Київського будівельно-монтажного управління №1 Олександр МИКОЛЮК у власному виступі наголосив на тому, що історія управління має цікавий літопис. Тож нинішнім його колегам варто продовжувати добрі традиції залізничних будівельників. Попереду в очолюваному ним колективі - багато трудових свят. Хай все задумане нам вдається! Як кажуть військові, напрямок головного удару відомий - розбудова господарства столичної магістралі.

    P.S.

    Нагородження достойних трудівників БМЕУ№1 та колишніх працівників прославленого підрозділу - це ще один цікавий факт з його літопису. Окремих слів подяки від присутніх заслуговує і друге відділення цього свята. Комедійна п’єса українського драматурга Михайла Старицького «За двома зайцями», яку на сцені актової зали БМЕУ-1 відтворили аматори-будівельники, заслуговує на окремий газетний матеріал. До речі, написаний у 1883 р. комедійний твір не втрачає змістовного значення і через 130 років. Чому? Про це - у майбутніх статтях газети залізничників.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву БМЕУ-1 Південно-Західної залізниці

    Хресний хід до жіночого монастиря

    140 кілометрів роздумів про життя-буття

    Хрест, який тримає брат Микола, має вагу у добрих 15 кілограмів. Довелося дивуватися його могутності. Небагатослівний чоловік років 60-ти проніс цей символ мук Хреста за людей майже протягом усього нашого ходу на витягнутих руках, жодного разу не поклавши його на свої могутні плечі. Сила, витривалість і цілеспрямованість. Серйозне ставлення до дорученої справи підіймає дух і дає міць рукам. Він разом з дорослою донькою - сестрою милосердя - йшов до Кип’ячого. У товариському оточенні зі світлою метою: помолитися за свій рід.

    (Продовження. Початок у №№39 - 42)

    Під час чергового привалу довелося познайомитися із матір’ю чотирьох дітей. Вона, підприємлива та заможна, ще недавно ріелтер (продаж нерухомості - ред.), сьогодні опинилась у скрутному становищі. Була змушена переїхати із пристоличного села у глибоку провінцію. Тож до Кип’ячого йде помолитися і за здоров’я дітей, і за те, щоб підприємницьке щастя не відверталося й надалі. А ще у молитвах вона проситиме Всевишнього, щоб допоміг народити п’яту дитину. Передбачаю неадекватну реакцію від деяких читачів щодо викладення кореспондентом душевних мрій і нагадую - не судіть… Нехай здійснюються бажання цієї жінки! Будемо на боці тих, хто захищає почуття віруючих.

    КОЖНОМУ СВОЄ

    - Щоб взяти участь у Хресному ході, прочани приїжджають із усіх куточків Київщини. До них приєднуються пілігрими із Чернігівщини, Житомирщини, навіть з Одеси. Хоча основа складається із киян. І молоді, і поважного віку люди пішки подорожують у Кип’яче.

    Ми зустрічаємося із протоієреєм Іллєю із Свято-Параскевинського храму села Блиставиця. Це вже Бородянський район. Навколо - ліси і озера. Краса нерукотворна.. Побажавши доброго шляху прочанам та отцю Володимиру, отець Ілля нагадав нам, що наступний наш маршрут пролягатиме до с. Микуличі.

    …У Храмі Різдва Пресвятої Богородиці затишно. Протоієрей Микола Самойлович перед Божою службою терпляче чекає, поки кожен із прочан напише заздравні і заупокійні записки. Від яскравих свічок різноманітних калібрів у храмі видно наче вдень. Тут ніхто нікому не заважає. Навіть янголи Божії, так кожний священик називає дітей до семи років, намагаються не перешкоджати піднесенню молитов під склепіння храму. Після служби з розмови із однією прочанкою дізнаюся, що багато жінок і чоловіків у Хресному ходу моляться Миколі Угоднику, просять допомогти їм влаштувати особисте життя. Що ж, кожному своє…

    НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ

    …На ночівлю йдемо до міста Бородянка. Майже 25 кілометрів пішого ходу даються взнаки. Перепочинок знайдемо у храмі Святого архістратига Михайла. Всіх прочан зігріває молитва. Так ось заради чого більшість з них покидають свої затишні домівки й добровільно приймають дорожній тягар.

    Вечеря, яку вдало приготовано у місцевій їдальні при церкві, - це також неабиякий позитивний фактор. Як стало відомо, для багатьох прочан безплатні обіди у церквах - єдиний засіб для існування. І не важливо, де ти харчуєшся. У київському притулку, чи твориш молитву та долаєш шлях до Кип’ячого. Ось такі реалії. Доповню, протягом всієї нашої подорожі, а в обідню пору і на привалах із церковних їдалень, вправні матушки (дружини священиків) та їхні помічниці нам підвозили монастирські пісні борщі, фаршировані овочами та грибами голубці, різноманітні каші, рибні страви, салати. А для нечисельної малечі, яка йшла поруч із батьками, перепадали ще й вареники із сиром та сметаною. Гарячий чай, як мовлять, лише доповнює трапезу. Про їжу всухом’ятку тут ніхто і не згадував впродовж всього довгого шляху.

    Але не хлібом єдиним. Шукати «тепле» місце для ночівлі - то прерогатива жінок із дітьми. Вони влаштовуються на хорах. Другий поверх (балкон) у церкві слугує своєрідною авансценою під час Божих служб для півчих, то й відводиться саме для них. Пізній вечір після молитви. На зауваження одного із, м’яко скажемо, неврівноважених чоловіків, мовляв, він би не відмовився від ночівлі на теплій дерев’яній підлозі, отець Володимир робить свій вердикт. А саме: «Усі ми хворі тією або іншою мірою на егоїзм і себелюбство. Бачимо лише власні проблеми, свої інтереси, свою вигоду й користь, а про ближнього, на жаль, забуваємо. Але в Євангелії Христос прямо говорить: все, що ми робимо ближнім, ми робимо Йому. Якщо ми робимо ближнім добро, то це добро стосується Самого Христа. Якщо ми пам’ятаємо ближнього й допомагаємо йому, то допомагаємо Самому Христу. Якщо забуваємо ближнього й нехтуємо ним, то забуваємо й нехтуємо Христом. Якщо любимо ближнього, то любимо Христа. І Христос тоді буває недалеко від нас, або, краще сказати, в самих нас». Скажете, дуже мудро? Так, але парадокс у тому, що після цих слів отця Володимира Ромащенка отой згадуваний вище нерівноважений прочанин заспокоївся. І вмостився спати там, де було місце…

    На ранок під зоряним небом - знову у далеку путь. Бородянка, яка пряно пахтить чорнобривцями цієї осінньої пори, вже позаду. Нам належить йти Чопською трасою винятково на захід, іноді зупиняючись для відпочинку на узліссях, що лежать у міжріччі між Здвижом і Тетеревом.

    В АТМОСФЕРІ ГОСТИННОСТІ

    Третього дня, десь понад вечір ми - у селі Пісківка, що на межі Київщини. Маємо швидко розміститися на ночівлю у промерзлому корпусі колишньої турбази. Справжня нерухомість, що чекає на кращу долю: поки що із вікнами і дверми, але вже без систем опалення та каналізації. Ця вцілила від вандалів інфраструктура є частиною майже закинутого ще в кінці епохи існування СРСР курорт-ного осередку. Напевне, ці місця перестали бути популярними через невелику відстань до сумнозвісної Чорнобильської атомної електро-станції. Пейзаж та інтер’єр закинутої «резиденції» любителів організованого відпочинку із романтичною казковою назвою на кшталт багатьом подібним об’єктам, що залишилися у спадок від колишньої радянської «розкоші». Тим не менш для нас, хто долає тимчасово кочовий шлях, кімнати без меблів та елементарних зручностей - справжній готель серед неповторної природи.

    Атмосфера гостинності царювала під час вечері. Її підготували для нас священики та їхні прихильники із Спасо-Преображенського монастиря. Турботи про нас врешті-решт допоможуть у тому, щоб і докучливий холод здолати, і добрий апетит задовольнити. І ще про одне. Справжнім відкриттям для багатьох прочан стало джерело із чистою водою, що струмує з величезної глибини. Свердловина - у межах місцевої турбази. Ось коли пілігрими відвели душу і задовольнили спрагу: прозора аква віта і рідина із магазинних пластикових пляшок, яку захопили із собою у похід, як кажуть дотепники, дві великі різниці.

    КЛОПІТ ПРО БЛИЖНЬОГО НІКОЛИ НЕЗАЙВИЙ?

    Перед вечірньою молитвою безпосередньо на першому поверсі корпусу турбази вирішуються організаційні питання. Згідно із проханням з боку отця Володимира організовуємо нічне чергування біля дверей нашого спального корпусу. Серед вахтерів - ті із чоловіків, які погодилися охороняти спокій усіх учасників Хресного ходу. Мені випала нагода стояти на чатах поруч із Петром Максимовичем - пенсіонером-залізничником, колишнім поїзним електромеханіком, який, як він наголосив, застудив власну дихальну систему, працюючи у далеких рейсах. А боротися із бронхо-легеневою недугою, увага, допомагає йому читання Псалтиря вголос. Дихальні вправи? Так. Але, як наголошує мій співрозмовник, одночасно очищується і душа. Нервова система приводиться у порядок. Псалтир - це збірник натхненних пісень до Бога, які людству відомі протягом уже трьох тисяч років. Ці вічні вірші безперестанку читаються, співаються, тлумачаться, безперестанку надихають і під час молитов православний люд.

    Молитва при свічках. Через те, що відсутня електрика, ніхто із присутніх не переймається. Нічліг у колишньому корпусі за типовим архітектурним проектом 1970-х рр. дещо відрізняється від попередніх притулків, куди нас приводила доля подорожніх. Ніч видалася зоряною, по-осінньому холодною. Лежати на карематі (килимок із пласт-маси - авт.), що кинутий на бетонну долівку, м’яко кажучи, не комфортно. Не допомагає теплий одяг. Бетонні панелі, здається, витягують тепло із будь-кого. Проте витримую і ці випробування.

    …Скільки сюрпризів у долі. Моє чергування підходить до кінця. Час відпочити. Але ж бетонна долівка обіцяє застуду. Побачивши, що не маю власного спального мішка, його мені пропонує безробітний прочанин брат Ростислав, а згодом - ще й власним утепленим плащем укриє. Здавалося б, ну на що йому зайвий клопіт? Аж ні. Поділився тим, що має. Хіба це не по-християнськи?!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та Лариси КЛИМОВОЇ

    Стрімкий прорив у розвитку

    Новобудови залізниці, від менших за обсягом до найпотужніших, постійно перебувають у полі зору залізничного часопису. Тож повідаємо детальніше і про наступну вагому справу, яка стосується впровадження мікропроцесорної централізації на ст. Станишівка. Це стало новим етапом у розвитку і станції, і Житомирської дистанції сигналізації та зв’язку, вагомим кроком уперед у справі розбудови залізничної інфраструктури. Зрозуміло, за цим нововведенням стоїть праця багатьох людей, включаючи і керівників, і рядових працівників. Щоденно руку на пульсі будівництва тримали, турбуючись про вирішення нагальних проблем, керівництво галузевої служби та столичної залізниці, начальник Житомирської дистанції сигналізації та зв’язку Сергій ДУБІНЧУК.


    Головний інженер Житомирської дистанції сигналізації та зв’язку Анатолій ГАБРУК,
    начальник ст. Станишівка Олександр КРАВЧЕНКО, електромеханік СЦБ Михайло МАЗАНЕЦЬ,
    завідувач лабораторії відділу спеціалізованих систем контролю та управління НВО «Імпульс» Денис БИКОВ.

    Працівники яких залізничних підрозділів докладали зусиль, аби новітня техніка змогла впевнено «оселитися» в Станишівці? - саме це з’ясовувала кореспондент «Рабочего слова», побувавши на об’єкті, коли вже роботи були на фінішній прямій.

    На підході до станції, де було зосереджено і чимало техніки, і працювало багато людей, відчувалася атмосфера злагодженої праці. Цілком закономірно, що першим зустріли тут головного інженера Житомирської дистанції сигналізації та зв’язку Анатолія ГАБРУКА. За ним - інженерний нагляд, зокрема, за прокладанням нового кабелю. Загалом же весь процес, увесь комплекс справ перебував у полі зору Анатолія Васильовича. Від нього довідалися, що на допомогу житомирським зв’язківцям прийшли працівники й інших дистанцій, зокрема, Коростенської, Козятинської, Шепетівської, Фастівської. В організації усіх справ, перед впровадженням розумної електроніки, з урахуванням найдрібніших деталей, брали участь заступник начальника дистанції А. БОРЩЕВ, начальники дільниць М. ПРОКОПЧУК, В. АНДРІЙЧУК, з якими теж довелося поспілкуватися на об’єкті. Колектив автоцеху, на чолі зі старшим електромеханіком О. МИРОНЧУКОМ, також трудився на новобудові. У досить напруженому ритмі доводилося працювати в період будівництва і начальнику ст. Станишівка О. КРАВЧЕНКУ та його колективу. Зазначимо, що водночас із впровадженням нової техніки проходили і ремонтні роботи приміщення.

    А безпосередньо займалися монтуванням апаратури в приміщенні станції старший електромеханік О. МОЖАР, завідувач лабораторії відділу спеціалізованих систем контролю та управління НВО «Імпульс» Д. БИКОВ та інші фахівці. Денис Биков і розповів, що виробник нового покоління програмно-технічних засобів для створення систем залізничної автоматики і електроживлення реалізував високонадійну апаратуру. На нашій залізниці першим прохідником в освоєнні нового обладнання стала Станишівка. Тож якщо раніше стрілочне господарство цієї станції управлялося старим способом, вручну, то тепер усім цим процесом керуватиме комп’ютеризований комплекс. Стрімкий прорив у розвитку, чи не так?


    Монтажник обладнання НВО «Імпульс» Андрій ОСИННИЙ.


    Електромеханіки СЦБ Коростенської дистанції сигналізації та зв’язку Олександр СЕЛЮК і Вадим КОСТЮК.

    Колійники, енергетики вдало підготовили полігон для впровадження мікропроцесорної електроніки. Адже перед укладанням у землю кабельних мереж потрібно було викопати вздовж станційних колій сотні погонних метрів траншей. А ще реконструювати системи електропостачання. Все це потрібно зробити до настання холодів, поки не промерз грунт. Робота не дуже складна. Складною тут вважається процес приєднання кабельних мереж до модулів мікропроцесорної централізації. Із цим фахівці також вдало вправляються. Йдуть останні приготування до впровадження розумної електроніки.

    Заступник начальника Житомирської дистанції сигналізації та зв’язку Юрій БОТВІН, який, приймаючи апаратуру на полігоні НПО «Імпульс», брав участь в опробовуванні її, говорить, що нове обладнання забезпечить надійність роботи залізничників, адже скорочується час для складання маршруту, та й стрілки переводитимуться одним натиском клавіші комп’ютера. Першими переваги нового об’єкта мають оцінити фахівці з організації руху поїздів у режимі роботи станції.

    За коментарем щодо сучасних позитивних перетворень у господарстві південно-східного рубежу ст. Житомир, як із гордістю назвав станцію Станишівка її начальник Олександр Кравченко, ми звернулися до місцевих організаторів руху поїздів. Як виявилося з розмови із черговими по станції, після заміни громіздкого пульта з управління сигналізацією, централізацією та блокуванням (СЦБ) станції на мікропроцесорну систему працювати стане набагато легше. Схема в комп’ютері дозволяє черговому персоналу контролювати реальну ситуацію на станційних коліях і стрілочних переводах.

    О. Кравченко розповів про те, що будь-яку можливу помилку у діях чергового по станції допоможе виявити та виправити комп’ютер. А якщо через коротке замикання в електромережі станція опиниться без напруги? То, за словами О. Кравченка, технологічний персонал швидко діятиме, щоб здійснювати роботу станції у робочому режимі. Гарантією безпечної роботи у разі вимкнення електроенергії є дві потужних акумуляторні батареї вітчизняного та закордонного виробництва, які тимчасово «прийдуть на допомогу» станційникам.

    Яким чином було покращено умови для роботи чергових по станції? Автоматика тепер слідкує за визначенням прибуття та відправлення поїздів, а також проводить контроль за веденням журналів руху поїздів та діяльності технічної контори.

    І це ще не всі позитивні перетворення у межах станції. Начальник станції розповів і про те, що капітальний ремонт колійної решітки у парній та непарній горловинах станції дозволив бути впевненим технологічному персоналові у забезпеченні безпеки руху поїздів. Більш того, це гарантуватиме правильне приготування маршрутів у разі схрещення руху поїздів по ст. Станишівка. Далі - більше.

    Удосконалено системи освітлення станційних горловин, а також забезпечено гучномовний зв’язок. Отже, з точки зору техніки безпеки під час роботи на південно-східному рубежі ст. Житомир колійників та фахівців з обслуговування пристроїв СЦБ все влаштовано, як належить.

    Успіхів тобі, оновлена станціє Станишівка!

    Іван СОТНИКОВ, Оксана КЛИМЧУК, Фото Оксани КЛИМЧУК

    Народний професор і почесний залізничник

    Історія залізниці - це життя і долі тисяч людей. Відданість справі, натхнення, а в критичних ситуаціях і героїчна праця багатьох із них є прикладом для майбутніх поколінь.

    Весною 1959 р. центральні газети країни «Правда», «Труд», «Гудок» розповіли читачам про героїчний вчинок машиніста локомотивного депо Конотоп Віктора Никифоровича Мішакова, який, ризикуючи життям, попередив катастрофу швидкого пасажирського поїзда, про лікарів, які протягом тривалого часу самовіддано боролися за життя героя.


    Йосип ПЕПЛОВСЬКИЙ.

    «Доктор приобретает обществу все те силы, которые погибли бы без его заботы».

    М. ЧЕРНЫШЕВСКИЙ

    Швидкий поїзд Одеса - Москва слідував за графіком… Несподівано струмінь гарячої води і пари під тиском 12 атмосфер буквально обшпарили машиніста. Непритомніючи, з останніх сил Віктор дотягнувся до кінцевого крана, відкрив його і зупинив поїзд. Катастрофи не сталося.

    У непритомному стані з важкими опіками більшої частини тіла Віктора Мішакова було доставлено в хірургічне відділення залізничної лікарні ст. Конотоп. На той час ще не було ні опікових центрів, ні спеціалізованих відділень.

    Розпочалася важка, напружена робота медичного персоналу, яким керував досвідчений хірург, ветеран Великої Вітчизняної війни Йосип Пепловський, за життя залізничника. Вже уранці наступного дня до лікарні прибули разом із начальником Південно-Західної залізниці Петром Кривоносом професори-медики із Києва та Москви. Оглянувши постраждалого, ознайомившись із тим, що йому вже зроблено, поспілкувавшись із Й. Пепловським, вони доповіли керівництву: «Такому лікарю можна довірити будь-якого хворого, він зробить все не гірше за нас. Недаремно ж його називають народним професором».

    Згодом, після успішного лікування, на урочистих зборах легендарний П. Кривонос, вручаючи Й. Пепловському міністерський знак «Почесному залізничнику», сказав: «Ну от - тепер Ви не тільки народний професор, а ще й почесний залізничник!»

    На чому ж базувався такий великий авторитет лікаря зі звичайної лікарні?


    Москва. Кремль. Машиністу Віктору МІШАКОВУ було вручено орден Трудового Червоного прапора.
    Віктор Мішаков - перший ліворуч, у центрі - Голова Президіуму Верховної Ради СРСР Климент ВОРОШИЛОВ 1959 р.
    (фото з архіву В.Г. Нікітіна).

    Нелегким, рясно пересипаний випробуваннями був життєвий шлях цього лікаря. Становлення медика відбулося в роки громадянської війни. Після закінчення фельдшерської школи він був призваний до армії. Із 1921 р. навчався у Київському медінституті. Із 1926 по 1976 р. з перервою на війну працював хірургом залізничної лікарні ст. Конотоп. Він мав високопрофесійних і щедрих вчителів. У той час завідував хірургією Ісай Генкін, згодом - доктор медичних наук, завідувач кафедрою хірургії 2-го Київського медінституту, яка базувалася у Дорожній клінічній лікарні ст. Київ. Кожні два роки хірург Йосип Пепловський виїздив у наукові відрядження до знаменитих лікарів Р. Вреденя, С. Федорова, М. Петрова, В. Опеля для вивчення окремих розділів і питань хірургії. Саме ця можливість виїжджати у наукові відрядження відрізняла залізничні лікарні від територіальних, надавала їм суттєві переваги в плані професійного росту.

    Лікарі І. Генкін та Й. Пепловський постійно розширювали діапазон хірургічної діяльності: стали проводити складні операції на шлунку, жовчному міхурі, нирках, реконструктивні операції суглобів, в тому числі хребта при туберкульозі. У 1929 р. вони проводять унікальну операцію, яку раніше не робив ніхто: у хворого з травматичним ураженням нирки і сечовика була зроблена пластика останнього апендиксом. У 1932 р. було виконано екстрену операцію на серці в зв’язку з його ураженням.

    Інформація про чудових лікарів-хірургів залізничної лікарні ст. Конотоп швидко сягнула далеко за межі міста - виникла черга на планові операції. Саме з цього часу залізнична лікарня взяла на себе половину чергувань по місту і району. Із 1934 р. після від’їзду І. Генкіна до Києва Й. Пепловський очолив хірургічне відділення, в якому працювали вже чотири хірурги. В цьому ж році з ініціативи Й. Пепловського створюється міське наукове товариство лікарів, і він стає його першим головою.

    Лікарі залізничної лікарні, маючи тісний контакт з науковими центрами, активно беруться за розв’язання наукових медичних проблем, пишуть наукові статті і дисертації. Й. Пепловський тоді підготував дисертацію на тему «Виразкова хвороба шлунку і дванадцятипалої кишки у працівників залізничного транспорту». Наставник і вчитель І. Генкін, який вже встиг захиститися як дисертант, запрошував його до себе у Дорожню клінічну лікарню. Скоріш за все, він би й поїхав, та розпочалася війна. Разом із багатьма медиками Йосип Пепловський знову одягнув шинель і в якості хірурга 52-ї стрілецької дивізії продовжив свою професійну діяльність.

    Після закінчення війни він повертається у рідну лікарню, адже саме тут були умови для творчої праці, саме тут він досяг вершини народного визнання. Серед тисяч лікарів, які працювали на Конотопщині, за всю історію її медицини тільки Й. Пепловського колеги і хворі величали народним професором.

    Знайомлячись із життям і практикою Й. Пепловського, знаючи його особисто впродовж багатьох років, можу стверджувати, що звання «народного професора» абсолютно точно відповідало його поведінці, його справам, його впливу на колег та хворих, його ролі в розвитку медичної допомоги. Й.Й. Пепловський робив щороку до півтори тисячі операцій. При цьому всі складні операції, як і лікування важкохворих, він брав на себе.

    Кому не відоме і сьогодні те замкнене коло, в яке часто потрапляють складні для діагностики та лікування хворі: лікарі-спеціалісти оглядають - і не знаходять «своїх хвороб». У результаті пацієнт залишається «нічиїм», аж поки не втрутиться адміністрація й імперативним шляхом призначить лікаря і місце лікування. У Пепловського була своя особлива тактика - він брав на себе таких хворих, госпіталізував у хірургічне відділення, надавав допомогу, встановлював діагноз, а потім запрошував колег і передавав хворого вже по профілю недуги. Колеги цим нерідко просто зловживали, але нарікань від Й. Пепловського ніхто ніколи не чув.

    Вагомим, вирішальним було слово Й. Пепловського і на конференціях, різного роду консиліумах. Його доповіді на засіданнях міського наукового товариства лікарів завжди були дійсно науковими, сприймались як нові у медичній практиці.

    Він любив ділитися своїм лікарським досвідом. Тому поряд із ним виросла ціла плеяда сильних фахівців-хірургів: Т. Макуніна, Л. Плужніков, М. Феллер, А. Сатановський, Г. Гараніна, В. Магніцький, Г. Герасименко. Він їм прищепив почуття великої відповідальності за життя людини, вміння збагнути складність роботи хірурга, прищепив робити свою справу з любов’ю.

    Як хірург, що кожну мить повинен бути готовий до складної операції, він дотримувався суворих правил життя: мав чіткий, незмінний і відомий усім розпорядок дня, не палив, не вживав спиртного, не їв солоної та гострої їжі, намагався не переохолоджуватися, тобто намагався бути завжди у гарній фізичній та душевній формі. Власне, вся його поведінка - це прості і наочні уроки інтелігентності й людяності, яких, на жаль, так бракує сьогодні.

    В останні роки життя, коли на заваді оперативних втручань все гостріше ставали проблеми із зором, ми надали можливість Йосипу Йосиповичу працювати консультантом. Бо хіба можна було знехтувати такі великі знання і практичний досвід?! Лікарі подібного фаху, лікарі найвищого гатунку - золотий фонд медицини. Сучасна медична апаратура, чудодійні ліки - це важливі атрибути ефективного лікування, але без високопрофесійного, духовно багатого лікаря вони втрачають свою силу.

    Сьогодні, в кризовий період для медицини, плануючи її майбутнє, приклади справжніх лікарів, їх безцінний досвід вказують, що майбутнє за тими медичним закладами, де будуть створені умови, в яких зможуть комфортно працювати лікарі найвищого ґатунку - народні професори.

    Віктор НІКІТІН, кандидат медичних наук, ст. Конотоп

    «ДАЄШ КИЇВ!» - Про Лютізький плацдарм, що виник на Троєщині

    Як вшанувати пам’ять прадідів фотокореспондента та батька автора цих рядків, які брали участь у визволенні Вітчизни від фашистських загарбників? Минулої неділі вирішили зробити фоторепортаж з показової «битви», яку провели в урочищі Ситняки (Троєщина, Київ) ні не актори та статисти, як це відбувається під час кінозйомок. Тут на березі р. Десенки було розіграно справжні батальні сцени за участі понад 1000 учасників військово-історичних клубів з України, Росії, Білорусі, Естонії, Литви, Латвії, Чехії, Болгарії, Ізраїлю, Німеччини, Франції, США та Польщі.










    Демонструвалась техніка, методи форсування водної пере-шкоди із застосуванням шлюпок і баркасів, підручних засобів, проводилось наведення понтонних мостів. Також було задіяно артилерію, велику кількість броне- та мототехніки, танків, кавалерії та авіації. Ведучий цього показового дійства розповідав і про Букринський, і про Лютізький плацдарми, боротьба в районі яких потребувала чималих жертв з боку радянських військових.

    Уточнимо, саме військові частини українських фронтів вийшли до лівобережжя Дніпра в останні дні жовтня 1943 р., здійснили із великими втратами переправу через Славутич та зайняли на його правому березі понад 20 плацдармів. Подальший наступ основних сил радянських військ можливий був лише за наявності мостів. Ступінь руйнування Дарницького залізничного переходу не дозволяв його експлуатувати. На жаль, не почули від ведучого, який голосно коментував хід визвольних боїв під час показової баталії, про те, як шостого листопада 1943 р., у день визволення Києва від ворога, було розпочато будівництво багатопрогонової низьководної штучної споруди. Тоді, за задумом військових інженерів, у 80 метрах нижче Дарницького залізничного мосту за рекордний строк у 13 діб силами залізничних військових та цивільних будівельників, серед яких були робітники Другої житлово-ремонт-ної контори, фахівці з Другого мостозагону Південно-Західної магістралі, споруджено дерев’яний перехід довжиною у 1059 м. Ще ніхто у світі не споруджував подібні переправи за такий строк. Саме ним на правий берег Дніпра на невеликій швидкості рухалися військові ешелони. На обох берегах ріки працювали спеціальні паровози, що допомагали поїздам долати нахили у плані. Але так було лише протягом перших днів експлуатації залізничного переходу. Незабаром машиністи відмовились від допоміжних локомотивів, навчившись одним паровиком витягувати поїзди на підйом. Ось що залишилось «за кадром» для героїв батальних сцен.

    У розмові із вашими кореспондентами один із учасників показового бою поділився не лише враженнями. Ганс Мюллер, так представився цей «фашистський жандарм», для власного екіпірування (автомат - раритет часів Великої Вітчизняної, відновлений після спеціального ремонту, кинджал, каска, шинель тощо) витратив майже 75 тисяч гривень. Не меншу суму на подібні справи віддають й інші учасники гри у «війну по-дорослому». Як сказав ротний командир військової частини, яка квартирує у м. Чеські Будейовиці (Чехія), Єжі ДУШЕК, для того, щоб продемонструвати нинішньому поколінню всі жахи від воєнної навали, подібні заходи потрібно проводити не лише в Києві, а й у Празі, Берліні, Вашингтоні, і додав: «Цього не повинно повторитися!»

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    «Моё непростое детство». Освобождение Киева. Глазами ребёнка

    Мысленно возвращаюсь в моё непростое детство. Наступил ноябрь 1943 года. Наша семья жила в оккупированной зоне в бараке на ст. Беличи, что под Киевом. Мне тогда шел пятый год. Учитывая положение дел на фронтах, немцы стали более покладистее и разрешали нам, детям, подносить к лагерю заключенных, что за колючей проволокой, скудные продукты.

    Наша семья из шести человек очень голодала, но я часто выпрашивала у мамы картошки или у папы табака и с большой радостью бежала к тем дядям в военной форме, чтобы получить от них добрую улыбку, благодарность за свой подарок. И была счастлива от этой встречи.

    В день 5 ноября была очень напряженная обстановка. Над Беличами часто летали самолеты, слышались взрывы, происходила суматоха среди немцев.

    Учитывая такую опасную обстановку, жильцы барака во главе с единственным мужчиной, моим папой (он болел сильно, т.к. после операции на желудке у него не заживал шов), взяв ватные матрасы, опустились в бомбоубежище. Каждая семья расположилась на «своем» месте. Лампа «летучая мышь» освещала тусклым светом помещение. А там, наверху, все чаще и сильнее раздавались взрывы, выстрелы, гул канонады.

    Отчетливо помню, как от взрывов болело в ушах и голове, а от страха колотилось сердце. Висевшая на крюке под потолком лампа сильно вздрагивала и качалась.

    Сколько так прошло времени я не знаю, но помню, что вдруг наступила мертвая тишина. Это состояние тишины и неизвестности давило на психику находящихся в бомбоубежище людей.

    Через некоторое время мой папа решил пойти на разведку. Он вышел наверх, а мы, затаив дыхание, ждали. Что-то он замешкался там, и сидящие в бомбоубежище стали один за одним выходить наверх. Я тоже поспешила за ними. Мы увидели приближающиеся танки и оцепенели. Но вдруг кто-то крикнул: «Наши!». Вся толпа ринулась им навстречу…

    Женщины стаскивали с мощных машин бойцов, обнимали, целовали, плакали от радости. Я увидела таких же дядей, как я их тогда называла, что были за колючей проволокой, побежала в барак, набрала картошки в подол платья и, подойдя к маме, стала дергать ее за юбку. Мама, не обращая на меня внимания, обнимала и целовала в слезах радости какого-то военного. Я более настойчивее стала ее дергать за юбку и она спросила меня, что я хочу. Я показала картошку и попросила отдать ее дяде. Мама поняла, в чем дело, засмеялась и рассказала танкисту историю с картошкой. Этот веселый молодой танкист поднял меня на руки, усадил на танк и грозные машины поехали дальше по дороге на Киев. Мама несколько метров бежала за танком. Потом меня ссадили с него. С радостным настроением возвращались мы с мамой домой. А там все жители посёлка вокруг ДОКа (деревообрабатывающий комбинат - ред.) возбужденно разговаривали, пели песни, веселились. Так продолжалось до вечера. А вечером, помню, когда стемнело с верхушки заводской трубы котельной стало раздаваться какое-то стрекотание и вспышки. Находившиеся в поселке солдаты сразу ликвидировали оставшегося там немца. Утром мы увидели кусок выбитой трубы и вспомнили вечернюю перестрелку.

    Каждый раз, когда я бываю в районе улицы Гарматной, где установлен советский танк (на фото), я вспоминаю эту историю и радуюсь, что была свидетелем начала освобождения Киева от фашистов.

    Еще один маленький эпизод по рассказам моих сестер Шуры и Тамары, которым в 1943 г. было 16 и 14 лет. Вечером собрались девчонки и стали возбужденно рассказывать друг дружке все, что каждая слышала о победах на фронтах. От радости они потихоньку запели песню. Вдруг подошли двое немецких солдат. Девчата замолчали, а те попросили продолжать петь. Девчонки молчали. Тогда на ломаном русском языке попросили спеть «Интернационал». Девушки молчали. «Тогда спойте «Катюшу». Эту песню очень любили немцы. Шура ответила: «Завтра утром». А утром действительно канонады «Катюши» «спели» освободительную песню для всего Киева.

    Некоторые эпизоды детства из тех военных лет я не могу стереть из своей памяти, т.к. это, я теперь понимаю, маленькая частичка духа нашего народа, увиденная глазами и сердцем ребёнка.

    Надежда МАЦИЕВСКАЯ, Фото з інтернету

    До нових зустрічей на стадіоні «Локомотив»!

    Ігри з великого футболу на Кубок начальника Південно-Західної залізниці, про які ми коротко розповідали у попередньому номері, відкрили багато нових талантів у багатьох командах, що сформовані на терені столичної магістралі.

    КОРОТКИЙ ВІДСТУП. У пам’яті зберігаються тріумфальні виступи футболістів Жмеринської дирекції залізничних перевезень, які вдало виступили під час вересневих баталій з міні-футболу. Тоді капітанові команди - помічникові машиніста Дмитрові ГОРОЛЮ начальник залізниці Олексій КРИВОПІШИН вручив від свого імені «Золотий кубок».




    Цього разу фортуна відвернулася від хлопців. Як виявилося, через незвичність гри у великий футбол, коли від власних воріт слід проводити довгі передачі, нав’язувати суперникам позиційні контратаки, для жмеринчан виявилося складною справою. Вже в першій зустрічі із командою з Конотопської дирекції залізничних перевезень команда Д. Гороля програла з розривом у три очки. Рахунок 5:2 відкинув жмеринчан на третє місце у підгрупі «А». Буду відвертим. Можливо, через серйозну травму, яку отримав під час гри талановитий півзахисник лідер команди Юрій Калінський, жмеринчани відчутно здали свої позиції. І це за умов, що Юрій Олегович намагався не покидати поля бою протягом всієї гри. Автор особисто переймався змінами не у кращий бік у грі нещодавніх асів у міні-футбольних баталіях: Олега Кваснєвського, Антона Мельника та Віталія Матвієнка зі Жмеринки. І саме тоді цим скористалися їхні суперники з Конотопа. Сергій Кравець, Олександр Крикливий, Ігор Терехов, Олександр Джур (кращий захисник чемпіонату), Роман Хоревич, Юрій Манєшкін не давали, як кажуть, спуску захисникам жмеринської команди. Красива командна гра. Нічого не доповниш. Хіба що: у кубка свої закони.

    Проте значно цікавішу гру жмеринчани продемонстрували на другий день, коли зійшлися у двобої із аутсайдерами чемпіонату залізниці - командою управління Південно-Західної магістралі. Ось тут було приємно спостерігати за атаками Олександра Шуляка. Його хет-трик (три голи у ворота суперника) врешті-решт посприяє тому, щоб суддівська колегія визнала цього помічника машиніста кращим нападаючим престижного турніру.

    На тому ж місці - третьому - на початку чемпіонату опинилася команда управління Південно-Західної залізниці, що грала у групі «Б». Не відкриємо жодних Америк, коли скажемо, що поки що для гравців цієї команди не настав час перемог. Програвши у своїй групі сильним командам із Коростеня та Козятина з однаковим рахунком 0:2 у перший день турніру, вже на другий день у скороченому складі віддали перемогу суперникам із Жмеринки. Не буду шукати причини програшу у незіграності команди. Адже рахунок 6:4 на користь жмеринчан говорить про те, що просто так ніхто з киян на чолі із Андрієм ТКАЧЕНКОМ (служба капітальних вкладень), до речі, чудовим нападником, перемогу віддавати не збирався. Якби у складі команди управління було б побільше таких, як Роман Остапенко (галузева служба колії), хто знає, з яким рахунком закінчувалися б ігри за участі управлінців? Можу погодитися із короткою фразою, яку кинув капітан А. Ткаченко після гри із жмеринськими футболістами. Майже всі голи, що побували в наших воротах, - через невдалого воротаря. Що ж тут вдієш? Потрібно, як казав свого часу знаменитий голкіпер радянської пори Лев Яшин, не лише добре тренуватись, а й ще бачити поле. Та капітулювати, як це зробили деякі управлінці, не з’явившись другого дня на гру за п’яте-шосте місця у турнірі, тим самим залишивши партнерів по команді напризволяще, не припустимо!

    Знаючи переваги коростенської команди у бігу, а з іншого боку переймаючись через їхню вправність в єдиноборстві, ні аматори з Козятинської дирекції, ні представники Конотопської дирекції не віддали відповідно перше та друге місця у турнірі. Комбінована гра, так звана пасировка (гра у пас - ред.) допомагала коростенцям вивести основну гру, приміром, з футболістами із Київської дирекції у нульову нічию. Якби під час пробиття пенальті киянам вдавалося двічі точно попадати у ворота, а не в штангу, хто знає, чи не помінялися б місцями у турнірній таблиці «бронзові» коростенці із київською командою. Роман Вигівський (кращий півзахисник турніру), Володимир Демчук, Олександр Стретович, Олександр Васянович, Сергій Прохоров. Від їхніх гарматних ударів не встояв голкіпер з Київської дирекції. «Такі м’ячі не беруться», - чулося з трибун стадіону «Локомотив». Єдине особисте прохання до керівників команди коростенців. Відсутність номерів на футболках у гравців команди, не додає зручності ні суддям, ні суперникам, ні нам, глядачам. Уявімо, на мить, якби матчі з «Локомотива» транслювалися на телебаченні. Це ж яких зусиль вартувало телекоментатору роздивитися, як казав один дотепник «ху із ху» на футбольному майдані.

    Приємно подивували своєю грою аматори з Козятина. Дмитро Свинцицький, якого визнано кращим воротарем турніру, варто ставити у список збірної команди Південно-Західної залізниці. Однозначно! На добрі слова заслуговує нападник Микола Максимчук (кращий гравець чемпіонату). До речі, немає йому рівних і у міні-футболі. Євген Дрига, Іван Головач, Максим Мальчик, Кирил Шевцов, Дмитро Сергєєв демонстрували дружню гру. Певен, у перемозі козятинців величезна заслуга їхнього тренера Павла Луцюка. Чудові враження залишив цей наставник через те, що жодної хвилини поки йшов останній матч він не утримувався від підказок на адресу того чи іншого гравця. Підвищена активність гостей з Козятина - то також його заслуга.

    І НАРЕШТІ АНЕКДОТ. Сьогодні був урок фізкультури і фізрук запитав нас, що ми обираємо: крос у 5 кілометрів або футбол. Зрозуміло, обрали футбол. Фізрук погодився, але за однією умовою. Як тільки почує матюка, відразу ж бігтимемо п’ять кілометрів. Коротше кажучи, ми навіть м’яча розіграти не встигли…

    Те, скільки жовтих карток судді у полі показували гравцям багатьох команд за грубу гру і, як наслідок, за брутальні лайки, навіть у бік бокових суддів, вражає уяву. Такий футбол, дійсно, викликає час від часу здивування. І не лише з боку представниць прекрасної статі, які відвідували чемпіонат.

    Що у перспективі? Добиватися честі потрапити до збірної столичної магістралі. Як там не є, а достойних гравців, які б могли захищати честь прославленої залізниці у футбольних баталіях на міжзалізничному рівні, багато! Але це вже зовсім інша історія…

    У коротких інтерв’ю ми поцікавились думкою футболістів.

    Олександр КОВАЛІВСЬКИЙ, гравець команди Київської дирекції залізничних перевезень:

    - Дякую своїм партнерам по команді за те, що зробили, здавалося б, неможливе, достойно зігравши і в перший, і в другий день турніру. Коростенці - достойні суперники.

    Олександр ВАСЯНОВИЧ, гравець команди Коростенської дирекції залізничних перевезень:

    - Мені до душі командна гра. Є бажання працювати і у нападі, і у захисті. В якихось моментах я б зіграв по-іншому, щоб принести команді додаткові очки.

    Роман ПЕРЕНЧУК, гравець команди із Жмеринки:

    - Як ви вважаєте, спортивні змагання йдуть на користь помічникові машиніста, який за специфікою власної роботи майже весь час перебуває у сидячому положенні? Безумовно, це надзвичайно корисно. Я вдячний керівництву залізниці за організацію чемпіонатів з великого та «малого» футболу. Сьогодні ми - на четвертому місці. Наступного разу будемо боротися за призові нагороди.

    Олександр МАКСИМЕНКО, гравець команди Київської дирекції:

    - Протягом свого життя, а мені вже 24-й рік, вважав, що футбол - це моє. Заняття для душі. Керівництво нашого Фастівського моторвагонного депо підтримує наших спортсменів. То чому б не зіграти за знамена Київської дирекції?

    Володимир КАЧАН, гравець команди Київської дирекції залізничних перевезень:

    - Підтягнемося, обов’язково підтягнемося, знайдемо власну гру у наступних турнірах. Знаємо власні слабкі та сильні місця у грі. Будемо намагатися у подальшому досягти рівня теперішніх футбольних зірок Південно-Західної залізниці.

    Сергій ПРОХОРОВ, гравець команди Коростенської дирекції залізничних перевезень:

    - Дякую газеті залізничників за увагу до мене. Спасибі вболівальникам за підтримку нашої команди. Захоплення цим видом спорту сприяє роботі. Знаєте, на тренування йду із радістю, та робітничі будні минають швидше, якщо знаєш, що на тебе чекає родина, партнери по команді. Сьогодні від імені начальника Південно-Західної залізниці Олексія Кривопішина ми отримали «бронзовий» кубок, медалі. Це не остання наша нагорода. До нових зустрічей на стадіоні «Локомотив»!

     

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05