РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 40 (18 жовтня 2013)
  • Випуск №40 18 жовтня 2013
    Зміст
    1. Хресний хід до жіночого монастиря (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву сестринства милосердя на честь Святої Великомучениці Єлизавети при Головному лікарняному храмі України на честь святителя Михайла Київського.)
    2. Оновленою мотрисою та до Ворожби (Микола ПАЦАК)
    3. Про «обличчя» залізниці (Григорій СЕРГЕЄВ)
    4. На зустріч з поетичним словом до тебе, Покрово! (Оксана КЛИМЧУК)
    5. Чи кожен може бути машиністом? (Ольга ЛЕЩЕНКО, психолог; Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    6. Мені «щастить» на революції, або Чому я обираю поїзд (Ірина ЛЬВІВСЬКА)
    7. Куди поспішав Олександр МОРОЗ? (Анатолій САДОВЕНКО)

    Хресний хід до жіночого монастиря

    140 кілометрів роздумів про життя-буття

    (Продовження. Початок у №39)

    Жити по-християнські. Як? Що таке віра в Бога і навіщо вона потрібна? Ці питання хвилюють багатьох. Щоби знайти відповіді на них, варто прислухатися до голосу власної душі, який ніколи не обмане. Він, цей голос, часто допомагає відрізнити правду від брехні, і він також свідчить про те, що віра в Бога без любові до ближнього й добрих діянь - лише порожній звук. Чи задумувалися ви, читачу, про це? Протягом пішого ходу у 140 кілометрів асфальтовими дорогами Київщини та Житомирщини, лісовими та польовими шляхами Малинського району дізнався багато цікавого із життя-буття прочан, священиків, черниць. Про це по порядку.



    Із щирою повагою та побажаннями миру і Божого благословення прочанам, чорницям і священикам, всьому люду,
    який зустрічався нам на Київщині та Житомирщині, відправилась у далеку путь старша сестра Хресного ходу Варвара.

    ВІД АТЕЇСТИЧНИХ ЛЕКЦІЙ ДО СВЯТИХ СПРАВ

    У хресний хід до жіночого монастиря, який розташований на околиці села Чоповичі, вирішив йти через кілька причин. Останнім часом намагаюся надолужити те, що втратив у роки молодості. Так сталося, що у комсомольську «епоху» і дещо пізніше за часів вивчення у вузі політики «войовничого атеїзму» якось не звертав уваги на те, що заборона, намагання вирвати з корінням віру, засади багатовічної духовності врешті-решт призводять до нищення духовності у сучасників. Остання, що формувалася впродовж століть, знівельовувалася зокрема і під час вивчення основ наукового комунізму заради втовкмачення, зокрема і нам, майбутнім філологам, як потрібно монопольно розпоряджатися результатом суспільного процесу виробництва і, відповідно, привласнювати велику частину суспільного продукту в інтересах єдиної правлячої партії. Як виявиться згодом, невеличкої партійної верхівки, що особливо не піклувалась про звіт перед рештою частини суспільства. Про одне замовчували уповноважені брехати студентській братії доктори наук, які читали лекції: усі, хто думав інакше або тільки намагався думати по-іншому, склали свої голови в ЧКах, НКВД, ГУЛАГах, померли голодною смертю під час голодомору та в інших зразково показових м’ясорубках, нібито організованих для блага знищуваних комуністичними бюрократами трудящих.



    ЗА ЛЕГЕНДОЮ

    І все-таки - про жіночий монастир на честь Афонської Божої Матері. Він розташований майже за три кілометри від чоловічого монастиря на честь Казанської Божої Матері. Віруючі вважають дивом і те, що Богородичні монастирі розташовані майже поруч.

    У 1911 р. за місцевою легендою біля лісового джерела сталося явище ікони Казанської Божої Матері. Місцеві селянки намагались взяти ікону до рук, але не змогли через вогняне сяйво, що оберталося навколо ікони. Незабаром запросили священика, який сотворив молебень. Ось коли можна було взяти ікону до рук. Джерело завирувало, закипіло. Звідси і назва навколишнього урочища - Кип’яче. Про цілющі властивості джерельної води слава рознеслася навіть до Санкт-Петербурга. Звідти приїхала Синодальна комісія, щоб оглянути диво. Після соборної молитви й вислуховування свідчень від великої кількості людей про отримані благодатні зцілення, було ухвалене рішення заснувати тут монастир. Саме це й було незабаром зроблене, а на місці явища Пресвятої Богородиці було поставлено церкву на Її честь. А згодом до урочища завітали монахи з гори Афон. Тут невдовзі й було засновано чоловічий монастир. Мирними були перші дев’ять років. Прокласти шлях до абсолютної влади по кістках трудящих та селян намагалися у 20-х рр. минулого століття також і банди так званих визволителів. Як доказ - історична розповідь про те, як «вільні» месники з місцевих лісів уже у 1921 р. розстріляли настоятеля монастиря - ігумена Костянтина, ченця Іраклія, послушника Петра Щуку. Обитель було пограбовано й спалено. Інша братія монастиря все ж таки не злякалась «войовничих атеїстів». Залишились тут аж до «пришестя» радянських безбожників, які прогнали ченців з Кип’ячого. Це сталося 1934-го р. Ченців розігнали, Казанську церкву розібрали по дерев’яній балці, чудотворне джерело завалили камінням, а від монастиря залишився тільки цвинтар і поодинокі спогади, які з покоління у покоління передаються священиками і прочанами.

    Тринадцять років тому за ініціативи протоієрея Романа Барановського, предстоятеля Головного лікарняного храму України - єдиного храму, названого на честь святителя Михайла Київського, що розміщений біля Олександрівської лікарні у столиці, вперше здійснено Хресний хід у Кип’яче.

    У цьому році, як і сім років раніше, Хресний хід очолив колишній електромеханік засобів сигналізації, централізації і зв’язку, який працював на станції Миронівка, а тепер протоієрей Церкви Різдва Пресвятої Богородиці з села Тулинці Миронівського району Київської області, Отець Володимир (у миру - Володимир Ромащенко). З благословіння протоієрея Романа Барановського.

    ХРАМ НА ХОДУ

    О сьомій годині ранку другого жовтня після урочистих молитов в ім’я Бога протоієрей Володимир звернувся до майже сотні прочан з напутніми словами. Рефреном у цьому зверненні прозвучали слова про те, що вірою, мужністю і подвигом настоятель монастиря у Кип’ячему - ігумен Костянтин, чернець Іраклій, послушник Петро Щука і тисячі священиків, ченців та віруючих, котрі гинули від рук невіруючих, - то є мученицькі жертви в ім’я віри в Христа. Вони жили, слідуючи Євангельському заповіту «кожний, хто зробить будь-що для малого брата, той зробить це для Бога». Трохи згодом я спробую роз’яснити, як цю мудрість трактували ті, хто йшов поруч зі мною шість діб. По чотири у пішій колоні йшли брати і сестри - учасники Хресного ходу - за трьома прочанами, які несли хрест та хоругві - знамена воїнів Христових, як назвав їх отець Володимир. Таким чином не заважаючи міському транспорту та перехожим.

    …Три години, протягом яких ми долали шлях від Печерських пагорбів до Сирецьких озер у Києві, прочани йшли, наспівуючи «Господи, Иисусе Христе, сыне Божий, помилуй нас». «Ми називаємо Його Іісусом, отже Спасителем, тому, що він спас віруючих від гріхів і вічної смерті», - таку лаконічну відповідь я почув від замикаючого колону прочан брата Віктора. «Хресний хід - то Храм на ходу, а у Храмі - лише молитва», - так визначив власну мету Віктор. Останній, до речі, протягом усього Хресного ходу закликав усіх, хто йде поруч, молитися, не відволікаючись на будь-які розмови… Перші двадцять п’ять кілометрів до Гостомеля ми здолали, коли жовтневий вечір поступово падав на подвір’я красивої Покровської церкви. Про неї - окреме слово.

    З ЯКОЮ МЕТОЮ?

    Чому відправилися у далекий шлях безробітний Ростислав та колишній поїзний електромеханік пасажирських поїздів Максимович, який читає щоночно Псалтир і при цьому на ранок відчуває себе у кращому стані, ніж вчора? Чого хоче попросити у Бога матір чотирьох дітей Інна? Чому відправилась у далеку подорож вагітна Олена, якій через пісну їжу під час Хресного ходу було зле? Як почуває себе серед прочан кандидат геологічних наук Віктор? Заради чого йдуть на жертви молоді дівчата із сестринства милосердя на честь Святої Великомучениці Єлизавети? Що думають з приводу участі у Хресному ході кореспондента з «Рабочего слова» протоієрей Петро з Гостомеля? Як розповідає про образ Бога в людині отець Миколай із с. Микуличі? Як закликає до любові до ближнього отець Роман із с. Українка. Яким чудовим батьком двох доньок і трьох синів є отець Роман - священик, який править у Церкві Святої Трійці у с. Чоповичі. Чим допоміг мені протоієрей Володимир Ромащенко? Думки щодо незасудження від сестри Варвари. Чи існує короткий шлях до порятунку від гріхів та пов’язаних з ними страждань? Про це - у майбутніх публікаціях про Хресний хід.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та з архіву сестринства милосердя на честь Святої Великомучениці Єлизавети при Головному лікарняному храмі України на честь святителя Михайла Київського.

    Оновленою мотрисою та до Ворожби

    Вона привертала увагу. На тлі обвіяних вітрами і митих дощами електричок, що стояли уранці на коліях станції Конотоп, виділялася свіжопофарбованим корпусом і певним елементом новизни, хоч у контурах вгадувалася «аеска», якими послуговуються дистанції колії та сигналізації і зв’язку. Хтось фотографував, хтось просто обдивлявся, найприскіпливіші устигли прочитати табличку, де зазначалися рік виготовлення, аж 1981-й, та країна-виробник - СРСР. Дізнаюся, що на коліях стоїть плід шепетівських майстрів, що має він дизельний двигун, є електрогенератор, швидкість максимальна до - 80 кілометрів за годину. Що комфортніша за рядові мотриси класу АС. Бачу і переконуюся.

    Працюватиме модернізована мотриса у Конотопській дирекції, і сьогодні її перша робоча поїздка - із комісією на дільницю Конотоп - Ворожба. Тож не упускаю нагоду проїхатися в оновленій мотрисі.


    Начальник Конотопської дирекції Дмитро КУШНІР, головний інженер БМЕУ-5 Анатолій БЕЗРОДНИЙ
    та начальник станції Дубов’язівка Ольга ПІХОТА.


    Оновлена мотриса


    Начальник станції Путивль Надія КУЦАН, начальник Конотопської дирекції Дмитро КУШНІР
    і головний інженер БМЕУ-5 Анатолій БЕЗРОДНИЙ.


    Головний ревізор безпеки руху поїздів й авто-транспорту Конотопської дирекції Володимир КОЗЛОВ
    розмовляє із черговою по станції Людмилою ГРИНЬ.


    Машиніст оновленої мотриси Микола ЛОГВИНОВ.


    Технічний огляд електровоза в оборотному депо Ворожба.

    ДО ДУБОВ’ЯЗІВКИ ДОЇХАЛИ ШВИДКО. Начальника Конотопської дирекції залізничних перевезень Дмитра КУШНІРА зустрічає начальник станції Ольга ПІХОТА. Доповідає про підготовку до зими, показує вокзал, котельню, інші приміщення. Наче все й добре. За словами начальника станції, електрокотел перевірено і відповідний акт складено. Та закрадається сумнів щодо ретельності перевірки - на пульті управління котлом шар пилу і ніякого сліду пальців. Тобто перевіряли, але здалеку, не торкаючись руками. Але, коли цей котел раптом і підведе, все одно не замерзнуть. На станції є резервний на твердому паливі. Простий, дідівський, укинув цурку, підпалив - і вже тепло.

    Дубов’язівка - станція, де в минулому інтенсивно працювали районні господарства, цукровий і спиртовий заводи. Але все, як говорив філософ, тече і міняється. Нинішнього року обсяги роботи дубов’язівських залізничників відчутно упали. Це теж стає предметом розмови начальника дирекції і працівників станції. Треба вишукувати резерви, треба залучати клієнтів. І начебто є перспектива - потужний агровиробник планує обробляти тутешні землі та збудувати зерносховище, тобто буде і навантаження, і розвантаження. Але це у перспективі.

    ГРУЗЬКЕ. КОЛИСЬ ЦЕ БУЛА СТАНЦІЯ на околиці однойменного людного села. Нині - закрита. Немає тут ні начальника, ні чергових, ні касирів. Одна лиш станційна працівниця доглядає приміщення та відчиняє двері вокзалу, щоб пасажирам було де у разі негоди сховатися. Тільки скільки їх, пасажирів? Але по тому, як начальника дирекції зустрічає гурт гружчан із головою сільської ради Валерієм Руденком, можна сміливо стверджувати, що вони є, особливо у вихідні, коли їдуть студенти. Тож селяни просять керівника дирекції знову відкрити квиткову касу. Це не проблема, але виручка від продажу квитків у Грузькому не перекривала зарплати касира. Гружчани з аргументом Дмитра Арсентійовича, що в ринкових умовах працювати збитково ніхто собі дозволити не може, погоджуються й обіцяють скликати загальносільські збори, де варто обговорити питання оплати проїзду. Дирекція ж на певний час відкриє касу. Буде виручка - вона працюватиме й надалі.

    А резерв, якщо можна так висловитися, у Грузькому є. По всій сільській раді налічується півтори тисячі жителів. Із них сотні знайшли роботу за межами села - переважно в Конотопі, стаючи щоранку та увечері пасажирами як не маршрутних таксі, так залізниці. Та додайте гружчанських господинь. Подоять удосвіта корів, і з молоком - на електричку. До Конотопа вона прибуває о сьомій п’ятнадцять. Тож на привокзальному ринку швиденько спродуються, встигають пробігтися ринковими рядами, купити хліба - і назад додому. Теж електричкою, яка відправляється з Конотопа о восьмій тридцять. Їм, звичайно, зручно. Тільки за зручність уже б треба платити.

    КОШАРИ ЯКОСЬ ГУБЛЯТЬСЯ МІЖ ПУТИВЛЕМ І ВОРОЖБОЮ. Але тут рейки є, шпали є і стрілки функціонують як належить. Є предмет уваги ревізорів безпеки руху. Шаблон туди - норма, сюди - норма. Помічаю, як задоволено спостерігає за перевіркою заступник начальника Конотопської дистанції Андрій ЛІМОНТ. Він і, здається, не здогадується, що світлу денну смугу ось-ось змінить темна виробнича. Тільки вже у Ворожбі. Та й ніхто, мабуть, із членів комісії не сподівався, що колійне господарство цієї великої станції, м’яко кажучи, дещо занедбане. Головний ревізор безпеки руху поїздів й автотранспорту дирекції Володимир Козлов закриває уже першу перевірену стрілку - №273. Далі - №113. Через кілька метрів - і №115. Не вникатиму у технічні деталі. Володимир Володимирович тут працював шість років - заступником начальника, начальником. Коли приїдеш у середу - він на стрілках, у нього день безпеки руху, так що знає станцію досконало. Мовчать колійники, не заперечують В. Козлову. Бо крити нічим.

    І все ж ця темна смуга не псує ворожбянську залізничну картину. Вузол, попри маловтішні прогнози, діє. Я помічаю нові вікна у цеху вагоноколісної майстерні - вона тепер у структурі експлуатаційно-ремонтного вагонного депо Конотоп й одержує потужний імпульс для розвитку. В оборотному локомотивному депо, яке наче омолодилося після ремонту, проходять технічний огляд електровози, із Південної залізниці прибуває вантажний поїзд, ремонтується пост електричної централізації, стоїть красень вокзал, якому вже понад сто років… Є робота, є зарплата у залізничників.

    ДО КОНОТОПА МОТРИСА ПОВЕРТАЄТЬСЯ НЕПАРНОЮ КОЛІЄЮ. Звертаю на це увагу, бо поїзди в обох напрямках рухаються парною, вже електрифікованою. Тут же - на непарній, між Кошарами та Путійською, - ще немає контактного дроту. Але він буде. Нашим енергетикам електрифікувати десяток-два кілометрів не становить проблеми. Не в цьому році, так у наступному, але обов’язково електрифікують. Є перспектива!

    Микола ПАЦАК

    Про «обличчя» залізниці

    Вважаю, зайвий раз нагадувати про важливість форменного одягу не варто. Про це ми розповідали в попередніх випусках газети. А от як до нього ставляться окремі залізничники, хотів би поділитися своїми спостереженнями.

    Приводом до цього стало побачене на одному з конкурсів локомотивних бригад. Тоді на змагання приблизно 30% учасників прибули в одностроях, решта - хто в чому.

    Буваючи на віддалених станціях, доводилося бачити квиткових касирів, чергових, диспетчерів та й деяких інших посадових осіб в «домашньому» одязі. «Так зручніше», - почув розповідь. Зручніше, то може й зручніше, але це вже серйозне порушення дисципліни.

    Саме так вважає й перший заступник начальника галузевої служби локомотивного господарства Микола АНДРІЯШ. Адже залізничний однострій, за його словами, - обличчя галузі.

    Григорій СЕРГЕЄВ

    На зустріч з поетичним словом до тебе, Покрово!

    За доброю традицією щороку Коростенщина скликає до себе учасників Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Просто на Покрову». Злитися серцем і душею з рідним Словом з’їхалися письменники, журналісти, митці з Житомирщини, Києва, Львова, Вінниччини.

    Цьогоріч - у Коростенському міськ-кому парку відпочинку імені М. Островського, де розпочався традиційний щорічний дитячий фестиваль творчості «Література свіжого повітря». Гості поклали квіти до меморіальної дошки засновнику літературного свята заслуженому журналісту України Валерію Нечипоренку, щоб вшанувати його пам’ять. Потім відвідали музей-садибу Василя Юхимовича, ідейного натхненника літературного свята на Коростенщині. У цій хаті, де зібрані особисті та родинні речі поета, учасники свята залишили свої враження у книзі відгуків. На подвір’ї, біля хатини, звучало поетичне слово побратимів Юхимовича. Промовистими були слова Наталки Поклад, яка у своєму виступі зазначила, що «зігріти хатину поета здатне тепер лише тепло людських душ, так як і країну в цілому небайдужість її громадян».

    Стара селянська хата Василя Юхимовича в Сингаях війнула минувшиною і дала своєрідний поштовх для літературних змагань («Поетичний марафон» та «Урок прози»), що пройшли в районному будинку культури. Того дня відбулася ще одна важлива подія: відкриття меморіальної дошки на честь українського письменника, класика української сучасної пісні Миколи Сингаївського. З цієї нагоди композитор Олесь Коляда презентував свою книгу «Уклін Чорнобривцю».

    Далі на учасників свята чекали роботи народних умільців, виставка картин, книжкові стенди, традиційні літературні змагання. До речі, того дня одну з найголовніших премій, імені Василя Юхимовича, з-поміж інших, здобули член Національної спілки письменників України Василь Головецький, засновник свята, журналіст і письменник Віктор Васильчук та українська поетеса Наталка Поклад.

    Оксана КЛИМЧУК

    Чи кожен може бути машиністом?

    Виробнича діяльність машиніста локомотива мотивує складний фізичний та психологічний характер. Підготовка висококласного робітника триває впродовж багатьох років. Констатую: не завжди призначений машиніст або помічник машиніста може ефективно виконувати свої професійні обов’язки. На жаль. Але недостатність професійних знань, фізична неспроможність не завжди є причиною вище означеної проблеми.


    Машиніст тепловоза Олександр КУЧЕР
    та помічник машиніста Володимир ТАРАНЮК,
    локомотивне депо Жмеринка.

    На перший погляд, неможливо пояснити, чому працівник без об’єктивних на те причин «відсиджується» в резерві або на лікарняних. До того ж саме в нього постійно виникають проблеми на шляху слідування. Цей умовний суб’єкт посадові обов’язки виконує без бажання, ніби «із-під палки». Врешті-решт робота йому не приносить задоволення. Дехто заперечить, що грошей мало платять і керівники вимогливі трапляються. І ще можна назвати багато причин, які пояснюють виникнення професійної неуспішності. Пропоную подумати над тим, що є люди, які працюють волонтерами. Саме вони безкоштовно, а нерідко й за свої кошти, проводять заняття, консультації, допомагають багатодітним сім’ям, хворим, людям похилого віку, відчуваючи себе при цьому досить успішними та корисними для суспільства.

    В чому ж причина подібних розбіжностей? На всіх етапах професійного становлення машиніста потрібно досліджувати, а при необхідності формувати, психологічну підготовку до професійної діяльності. Для чого? Це забезпечить ефективний професійний відбір кандидатів на посаду «машиніст локомотива», позитивно вплине на зменшення аварійних ситуацій на залізниці, що виникають із вини локомотивної бригади.

    Психологічна готовність до професійної діяльності машиніста локомотива - це одна із основних умов для ефективного виконання посадових обов’язків. Пропоную відповісти на таке, здавалося б, просте запитання: чи може бути лікарем людина, яка боїться крові? Звичайно, може. Але який професіоналізм проявить подібного штибу ескулап, якщо, приміром, побачивши кров, втрачатиме свідомість. Лікар є, а користі від нього нема. Інша ситуація. Яку професійну майстерність проявить вчитель, який не любить дітей? Ніякої. На жаль, такі педагоги все частіше зустрічаються в наших школах.

    Тепер про головне. Чи зможе бути людина першокласним машиністом, якщо їй не подобається техніка, поїздки за маршрутом, якщо той, хто працює за правим крилом локомотива, є непрацьовитою і безвідповідальною людиною? Відповідь зрозуміла. Отже, для того щоб бути професіоналом своєї справи, ще на початку кар’єри потрібно мати психологічну готовність до цієї діяльності. Психологічна підготовленість відрізняється від поінформованості про майбутню професію тим, що потрібно не лише знати про основні умови роботи на залізничному транспорті, але й бути готовим виконувати певний перелік галузевих правил та інструкцій. Знання про певні вимоги до людей професії локомотивника - це одна із складових готовності до оволодіння секретами майбутньої професії.

    Психологічна підготовленість до фахової діяльності машиніста складається із чотирьох компонентів: фізіологічного, особистісно-ціннісного, когнітивно-операційного (пам’ять, увага, сприйняття завдань, дія, приймання рішень - авт.) та емоційно-вольового. В деякій мірі всі ці компоненти досліджуються при прийнятті на роботу або при підвищенні із помічника машиніста в машиністи. Та все ж, більшу увагу, на мою думку, потрібно приділяти дослідженню особистісно-ціннісного компоненту. Це не лише врахування характерологічних показників, а й визначення духовних цінностей людини, а саме того, якими принципами вона керується в житті. Виділяємо моральні та діяльні цінності. До перших відносимо ті з них, які задають моральну основу в процесі взаємодії із іншими людьми та саморозвитку. Цінності, що чекаємо від діяльності, - це внутрішні уявлення про те, що людина вміє, знає та може робити.

    З метою дослідження особистісно-ціннісного компоненту було проведено низку досліджень, які показали значний вплив як на процес професійного становлення машиніста, так і на саму діяльність. Приміром, помічник машиніста К., зі стажем на посаді чотири роки, не назвав жодної діяльнісної цінності, серед референтних (особистості, які відіграють важливу роль у житті окремого робітника - авт.) осіб нема людей із професійного кола. Чи може бути така людина хорошим машиністом? Звичайно, ні. На кого ж рівнятися? Навіть, при відсутності значних професійних неуспіхів, працівник переживатиме професійне вигорання, що врешті-решт призведе до виникнення багатьох інших негативних психологічних наслідків. Під час бесіди із психологом виявляється, що К. ніколи не хотів працювати на залізниці, мріяв стати лікарем, але батьки примусили обрати інший шлях. Переконана: у такому випадку варто проводити спеціальний тренінг з метою ціннісної підтримки. Заради чого? У такому випадку працівникові варто допомогти виокремити та усвідомити ті особистісні цінності із його життєвого досвіду, які можуть стати основою для подальшого зростання як індивідуума.

    Інший приклад, помічник машиніста Д. зі стажем роботи на посаді п’ять років. Під час бесіди говорить про те, що мріяв стати машиністом з дитинства. В результаті дослідження особистісно-ціннісного компоненту виявляється, що серед названих цінностей відсутні жодні, які б стосувалися професійної діяльності. Серед моральних цінностей існують такі, як «відпочинок», «використовувати працю інших», «нічого не робити, але отримувати гроші». Чи зможе виконувати такий працівник посадові обов’язки машиніста на високому рівні? Однозначно - ні.

    Ще один яскравий приклад. Помічник машиніста Т., стаж роботи на посаді чотири роки. Серед названих моральних цінностей від нього почула такі, як: «відповідальність», «обов’язки», «чесність», «доброта». Серед 25 названих референтних осіб 12 - працівники залізниці різних років, включаючи героїв-машиністів із художньої літератури. Цінності, які обумовлюють вдалу професійну діяльність, стосуються обраного фаху. Результати свідчать про високий рівень розвитку особистісно-ціннісного компоненту психологічної готовності до діяльності. Саме такого працівника варто рекомендувати на посаду машиніста.

    Результати спостережень свідчать про важливість проведення психологічних досліджень із працівниками локомотивних бригад, що забезпечить не лише кваліфікований професійний відбір, а й обумовить необхідність надання їм відповідної психологічної допомоги при проведенні ціннісної підтримки кожного машиніста та його помічника.

    Ольга ЛЕЩЕНКО, психолог; Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Мені «щастить» на революції, або Чому я обираю поїзд

    (Закінчення. Початок у №39)

    БРУД НА ЧИСТОМУ БЕРЕЗІ

    Розваг вистачало усім: для дітей - атракціони, дискотека, клуб та анімація (трохи не те, що ми очікували, це було більш схоже на піонервожату і дітлахів у таборі, але все одно - дітям є чим зайнятися), для дорослих - аеробіка і гімнастика, хамам (турецька лазня), розваги у басейні, на суші і в морі, дискотека. Особливо сподобалися вечірні концерти, оригінальні, яскраві, з танцями живота. На окреме слово заслуговує танура - національний чоловічий танець із спідницями, коли чоловік обертається навкруг себе разів з 200. В тебе у цей час, дивлячись на нього, починає йти обертом голова, а він, навіть, не сходить з однієї точки на сцені. А що за диво клоуни, фокусники, повелителі повітряних кульок, конкурси! На один такий конкурс потрібно було шість дужих чоловіків. Зібралися три команди з Росії, Казахстану і України. Обрали і мого чоловіка.


    Чаші з геотермальними джерелами.


    Блискучий «айсберг» Памуккале.

    До речі, для нас було відкриттям, що відпочиваючих з України було всього декілька сімей. Подумалося, показник достатку українців. Навіть стало ніяково перед тими співвітчизниками, хто, мабуть, й «Крим у сарайчику» не може собі дозволити.

    Та ось розпочинається конкурс - і я ловлю себе на дивному відчутті - якесь відверто поблажливе ставлення до російської команди з боку конферансьє. Може, здалося? Та ні. Дуже удаване вболівання, стільки компліментів, підбадьорювань, підігравання й одночасно відверта байдужість і, навіть, насмішкувате ставлення до української команди. Перемогу отримали… звичайно, росіяни. Та від «чесності» цієї перемоги залишився бридкий осад. Ніби дріб’язок, якісь забави... та це ж дорослі люди, імідж готелю! Ще вдома, читаючи відгуки в інтернеті, не раз бачила поради: «потрібно вибирати готель, де менше українців і більше росіян - вони більш інтелігентні»…

    Тепер я зрозуміла, що читала відгуки саме від росіян і незабаром знову отримала підтвердження своєму неприємному враженню.

    Довелося спостерігати картину, як «лився бруд» навіть на «своїх» (на жінку-росіянку), яка заступилася за українців. Тож яка повинна бути ненависть у сусідів?! А ми ж недавно були однією країною, побратимами, навіть схожі і шкірою, і обличчям, і способом життя… Найбільше дивує те, що це не дитячі «розбірки», а позиція дорослих людей.

    Нещодавно прочитала у газеті, що Росія почала боротьбу з низькокваліфікованими мігрантами і подумалося: можливо, уявлення про Україну у росіян складається саме через таких громадян, тому й таке нетерпиме відношення в цілому до нас?..

    «КОД РОССИИ ЗНАЮ, УКРАИНЫ - НЕ ЗНАЮ!»

    Ще один вид відгуків, прочитаних ще вдома: «турки росіян «обхажуют», а українців - ігнорують…». Здається, як таке може бути? Яка різниця господарю готелю, хто йому приносить прибутки? Аби приносили! Тим більше я вважала, що, після шлюбу нашої красуні-розумниці Ані Лорак із турком, між нашими країнами точно мала б встановитися дружба!

    Аж ніяк! Відгук точнісінько справдився! І тут правий навіть не той, хто платить! Просто Турція для росіян - як рідний дім. Догодити основному клієнту! - лозунг курорту. До речі, по приїзді додому, поділилася враженнями із знайомою - директоркою турагентства, яка погодилась: «Так, на жаль, таке має місце». Це також підтвердив прикрий випадок, який стався особисто з нами. Мені потрібно було, щоб готель з’єднав мене з мобільним телефонним номером чоловіка. Було названо ціну, я погодилася (хоча готель 5-зірковий, «всё включено», заплачено такі гроші (!), я - ваш клієнт… Та ви ж повинні розбитися «в лепёшку», щоб я була задоволена і захотіла ще приїхати). Та навіть за гроші, набравши без особливого бажання номер, працівниця-турчанка з рецепції сказала: «Это не правильный номер!»

    - Та як же не правильний? - кажу. - Ви що без коду набирали? У вас же повинен бути якийсь код!

    На що вона однозначно заявила: «Код России знаю, Украины - не знаю!»

    Далі, мабуть, повинні були йти слова: «І знати не хочу»…, бо на моє зауваження: «Так дізнайтеся! У вас же інтернет…» мені просто відповіли: «Ничем помогать не могу!»

    І це при тому, що ситуація справді була не простою: о п’ятій годині ранку чоловік поїхав на екскурсію. Оператор запевнив, що о 21-00 вони вже будуть у готелі. На рецепцію я прийшла о першій годині ночі! Як бути?!

    От вам і сервіс… Я без зв’язку, з малою дитиною, не знаю, де чоловік і що з ним, а через день ми відлітаємо…

    Повернулася екскурсія о другій годині ночі. За цей час я ледь не збожеволіла від думки, що якщо справді щось трапилося, то, судячи з усього, ніхто нічим нам не допоможе. Стало зрозумілим те, що у цій країні «спасение утопающих дело рук самих утопающих», коли мова йде про Україну.

    Зневага до моєї країни - ось, що я відчувала протягом усієї відпустки.

    У ДОЛОНІ ВСЕВИШНЬОГО

    Залишився їдкий осад, хоча увагу концентруєш завжди на хороших миттєвостях. Наприклад, та ж таки екскурсія. Через те, що на курортній території не дуже відчуваєш турецький колорит, чоловіку забажалося на екскурсію. Якщо вже кудись їхати, то до Памуккале (з турецької - Бавовняний замок). Це дивовижне місце в Туреччині, де знаходяться відразу два «чуда світу» - руїни античного міста Ієраполіса і 17 геотермальних джерел та водойми-тераси, що створилися з травертину (вапняку).

    Памуккале є історичною та культурною цінністю, а також лікувальним курортом, де лікувались ще давні греки. Ця вода насичена кальцієм, тому має омолоджуючі властивості. Температура води доходить до 40 градусів, повітря - до 35. Виходиш з води - і тобі холодно!

    Вода з термальних джерел, стікаючи багато століть по схилу гори і падаючи з високих уступів багатьма водоспадами, утворила дивні сліпучо-білі каскади з вапняковими стінами, що скам’яніли.

    У 1988 р. Памуккале та руїни міста Ієраполіса занесено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На даний момент йде будівництво басейнів для купання у підніжжя Памуккале і після побудови планується повністю заборонити туристам доступ на травертини, щоб зберегти їхню красу та тендітність.

    Це єдине місце на нашій планеті, де є таке природне явище. Сама мріяла це побачити ще з 2000-го р. Та в один бік потрібно їхати автобусом п’ять годин, а виїжджати з готелю мусимо о п’ятій ранку! Я не готова була до таких «тортур» після літака, та й дитині це не потрібно. Тому вирішили, що чоловік з’їздить сам, привезе нам фото, відео і свої враження. Так і сімейний бюджет ціліший буде, і дитина не буде стомленою.

    Побачене перевершило всі чоловікові сподівання! Здалеку здалося, що це засніжені вершини гір. Ближче - мов холодний блискучий лід, який ніби зсувався з гір хвилями. Потім виявилося, що це ніякий не лід і нікуди він не зсувається. По цих вапнякових застиглих хвилях потрібно було ходити босими ногами і коли дивишся на фото, бачиш, що під ногами туристів дзюрчить водичка і здається - зараз всі як послизнуться, і як поїдуть зі склону на «6-ій точці» аж до низу. Запитую чоловіка, як же ти там ходив по такій слизоті? Виявляється, ці плити вапняку схожі на пемзу. Захочеш - не поїдеш. Цікаво.

    В одному місці почуваєш себе на Півночі, коли стоїш у блакитній холодній воді перед білою стіною, мов перед айсбергом з Антарктиди.

    А в іншому місці - неземної якоїсь краси білі чаші з цього ж таки вапняку, повні води. І все це на рівні з небом! Відпочиваючи в такій чаші, почуваєш себе небожителем на хмаринці. Тут максимально уповільнюється плинність часу і мирська суєта відходить у далеку далечінь. Ти доторкаєшся до прекрасного, здається, що це пелена сяючого вбрання Всевишнього, а чаша, в якій ти знаходишся, - Його долоня, яка ніжно тебе огортає і несе через різні негаразди і повороти долі.

    А на зворотному шляху туристів без попередження замість доправлення до готелю «турнули» до магазинів шкіряних виробів, на покази моди і т.і. Ось чому вони так затрималися.

    «ДАВАЙ НОЖЬКУ!»

    До речі, магазини та базари Туреччини відрізняються від наших тим, що ніде ви не побачите цінників. Більше того, скрізь потрібно торгуватися. Саме - потрібно! Турки отримують якесь неймовірне естетичне задоволення і відчувають до себе повагу, коли з ними торгуєшся, так вони спілкуються з іноземцями «торговою» мовою. І це не даремно, вам справді поступаються у ціні і не мало, ще й пригостять фірменним яблучним чаєм чи турецькою кавою. Не кажучи про те, що навіть із націнкою якісні товари коштують дешевше, аніж у нас. Та потрібно не просто запитати: «Скільки коштує?», а поспілкуватися, бо продавець навіть може обуритися: «Что сколько, сколько? А поздороваться? А поговорить? Что я собака какая, что только говорить: сколько сколько…» Якщо ви завітали до взуттєвого відділу і щось-таки уподобали, то краще не відмовляйтеся від люб’язної пропозиції продавця: «Давай ножьку!» - аби він особисто приміряв вам вибрані черевички. Інакше, якщо ви сприймете таку пропозицію, як непристойну, можете отримати відповідь: «не хочешь мерить, нет цена», це значить - не назву вартість взуття, поки не поміряєш. І якщо ваше виховання все ж не дозволить (як мені), щоб різні дядьки хапали вас за «ножьку», ризикуєте залишитись без обновки.

    У ГОСТЯХ ГАРНО, А ВДОМА - КРАЩЕ!

    ...Як не дивно, політ додому виявився нестрашним. Так хотілося додому, як ніколи.

    Між іншим, плануючи відпустку на 9 травня, ми робили вибір між Москвою (де військові паради, Мавзолей і все те, що було нашим життям у Радянському Союзі і що дуже цікаво сину зараз у його віці) та Туреччиною (просто для відпочинку). Більше я вже не хочу ні туди, ні туди.

    Все-таки ніщо не може бути краще влітку, ніж поїзд. І до Криму!

    Захоплююче видовище спостерігали вже у польоті, таке не кожному щастить побачити - у далині назустріч нам летів інший літак. Цікаво, що коли ти сам летиш і дивишся в ілюмінатор, то наче стоїш на місці, а коли бачиш, як повз тебе пролітає інший літак - то розумієш, яка це шалена швидкість. На цей раз ми вже всі втрьох промовили: «Ва-у-у!»

    А наш рідний Дніпро з висоти і справді виглядає, як рушник, хвилькою кинутий на зеленому полі! «Яка краса-а!» - хтось скаже, прилітаючи до нашої країни туристом. Чи не зіштовхнеться він, повний чарівних сподівань, зі зворотними відчуттями, як ми у Туреччині? Хочеться сподіватися, що ще не перевелася українська гостинність.

    Повернувшись додому, з подивом для себе у новинах почули про початок революції у Туреччині. Це ж треба, як нам «щастить» на революції…

    Ірина ЛЬВІВСЬКА

    Куди поспішав Олександр МОРОЗ?

    Визначився учасник фінального турніру на Кубок начальника Південно-Західної залізниці з футболу, який представлятиме на цих змаганнях Козятинську дирекцію залізничних перевезень. Це збірна команда управління дирекції та лінійних станцій, основу якої складають футболісти зі станції Миронівка.


    Голова теркому профспілки Козятинської дирекції залізничних перевезень Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ вітає Олександра МОРОЗА.

    У відбірковому турнірі, який організував терком профспілки дирекції, крім вже згаданих переможців, брало участь ще п’ять команд: з локомотивного та вагонного депо Козятин, локомотивного депо Шепетівка, дистанцій колії із Шепетівки і Козятина. Переможцями у своїх групах стали локомотивники Шепетівки та команда від управління дирекції.

    Вони і зустрілися у вирішальному матчі за право продовжувати боротьбу за Кубок начальника залізниці. В основний час переможця виявлено не було. Тому лише у серії пенальті із рахунком 5:4 перемогу, а з нею й путівку у фінальний турнір, здобули футболісти управління дирекції та лінійних станцій. Третє місце посіла команда вагонного депо Козятин.

    Переможців та призерів змагань нагороджено призами. А воротар команди Шепетівської дистанції колії - оператор колійних вимірювань Олександр Мороз - отримав спеціальну нагороду - за вірність і любов до футболу. Він приїхав на турнір за добу до власного весілля. Надійно відіграв усі матчі і лише по завершенні змагань поквапився у Шепетівку до майбутньої дружини.

    Учасники турніру тепло привітали колегу з цим пам’ятним днем у його житті.

    Редакція нашого видання приєднується до поздоровлень на адресу Олександра Мороза.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05