РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 39 (11 жовтня 2013)
  • Випуск №39 11 жовтня 2013
    Зміст
    1. Біди не трапилось, але… (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Звідки у колійника талант агронома? (Анатолій САДОВЕНКО)
    3. Все передбачено для пасажирів з особливими потребами (За повідомленням Прес-служби ПЗЗ, Фото Сергія ГУКА)
    4. Хресний хід до жіночого монастиря (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Оксани КЛИМЧУК)
    5. Як інтернет допомагає життя змінити (Оксана КЛИМЧУК)
    6. Фотофакт (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    7. Кожна людина - це окрема історія (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    8. Мені «щастить» на революції, або Чому я обираю поїзд (Ірина ЛЬВІВСЬКА)
    9. Не лише про братів наших менших, або Якщо життя, то яке? (Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    10. Точно в строк (Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    11. Школяр у ролі криміналіста (Наталія МЕЛЬНИК, сектор зв’язків із громадськістю Управління МВС України на Південно-Західній залізниці)
    12. Чемпіону - 10 років! (Валентина КОЛЯДА, Фото з архіву родини БАЧИНСЬКИХ)
    13. З усього світу, женихи - у Коростень, на деруни! (Оксана ПОЛІСЬКА)
    14. Звідки скальпель у руках архієпископа (Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ)

    Біди не трапилось, але…

    В ході маневрових робіт в Одеському парку ст. Козятин-1 стався схід з рейок та загорання однієї цистерни, наповненої моторним бензином А-92, вагою 60 тонн. Це, на щастя, - не констатація факту, а «легенда» для практичних навчань із цивільного захисту на тему «Ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій на залізничному транспорті під час перевезення легкозаймистих та вибухонебезпечних речовин», які проводились днями у Козятині на навчально-тренувальному полігоні відбудовного поїзда.


    У проведенні навчань брали участь представники служби відомчої воєнізованої охорони, спеціальної служби, штатні працівники цивільного захисту залізниці, керівництво Козятинської дирекції залізничних перевезень, начальники спеціальних секторів дирекції, підрозділів залізниці, розташованих в межах Козятинського залізничного вузла, а також працівники медичних закладів Південно-Західної залізниці та м. Козятина, аварійно-рятувальних підрозділів, пожежний та відбудовний поїзди, начальники пожежних поїздів, інструктори з протипожежної профілактики, представники компанії ТОО «Тенгизшевройл» (Казахстан) та засобів масової інформації.


    З ними у цей день проводились навчальні збори (школа) під керівництвом начальника спеціальної служби залізниці Владислава ЗБУРЖИНСЬКОГО.

    До учасників зборів із вступним словом звернувся начальник Козятинської дирекції залізничних перевезень Василь БУЦЕРОГА. А доповіді зробили начальник сектору цивільного захисту спеціальної служби нашої залізниці Олександр ФРАНЦУЗОВ, заступник начальника служби воєнізованої охорони - головний інспектор залізниці з пожежного нагляду Іван СЛУГОВІН та інші. Головний акцент у виступах робився на тому, що варто активніше проводити роботу щодо виключення із Державного реєстру потенційно-небезпечних об’єктів структурних підрозділів залізниці. А їх до цього документа занесено занадто багато, включаючи залізничні станції четвертого та п’ятого класу. Це тягне за собою зайві перевірки з боку уповноважених Законом центральних органів виконавчої влади у сфері державного нагляду (контролю), зокрема Державної служби з надзвичайних ситуацій, що обумовлює великі і не потрібні для залізниці фінансові та матеріальні витрати. Як позитивний приклад у цьому напрямку роботи приводився досвід, набутий у спеціальному секторі Жмеринської дирекції залізничних перевезень, який очолює Володимир КОВАЛИШИН. Тут зняли з обліку у Державному реєстрі значну частину, внесених туди залізничних об’єктів.

    Йшлося також про необхідність відновлення та приведення у належний стан захисних споруд, які є на залізниці. При обмеженому централізованому фінансуванні ця робота має проводитись силами балансоутримувачів, за якими вони закріплені. Те ж стосується й складів, призначених для зберігання спеціального майна цивільного захисту залізниці. Як це має бути, учасникам зборів показали на прикладі складу спеціального майна на ст. Козятин, штаб цивільного захисту якої очолює Віктор ПАХТУСОВ. У цьому складі накопичено достатні запаси матеріалів та засобів, які зберігаються належним чином. Так має бути й в інших відокремлених підрозділах залізниці.

    Головним навчальним місцем для учасників зборів став полігон, на якому відпрацьовувалось практичне питання - «ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій на залізничному транспорті при перевезенні легкозаймистих та вибухонебезпечних речовин».

    Одразу ж, після отримання сигналу про виникнення надзвичайної ситуації, запрацював штаб з ліквідації наслідків таких випадків, за командою з якого почали діяти відповідні фахівці та й посадові особи. Начальник ст. Козятин Михайло БУРАВСЬКИЙ, він же на виникнення надзвичайної ситуації - керівник з ліквідації, організував роботу, поставив завдання кожному із керівників структурних підрозділів, які до цього причетні. Зокрема фахівці Козятинської дистанції сигналізації та зв’язку, де начальником - Сергій РЄЗНІК, забезпечили зв’язок між мобільним штабом та стаціонарною системою зв’язку залізниці. Команда енергетиків прибула на місце пригоди і відключила подачу електричного струму на дільниці контактної мережі. Свою роботу виконали фахівці й з інших структурних підрозділів, щоб забезпечити ліквідацію надзвичайної ситуації.

    А на полігоні події розгортались наступним чином: першим, як і належить, терміново прибув пожежно-рятувальний підрозділ (пожежна машина) Державної служби надзвичайних ситуацій у м. Козятин, який очолював начальник пожежної варти лейтенант служби цивільного захисту Роман ФИЦИК. Його фахівці провели розвідку, установили огородження. За ними прибули бригади екстреної медицини. На місце надзвичайної ситуації прибула й мобільна бригада Козятинської відділкової залізничної лікарні, а також бригада санітарно-епідеміологічної станції та інші підрозділи, що до цього причетні.

    Кожен із підрозділів (бригад) виконує свою роботу. Пожежні збивають полум’я із палаючої цистерни та охолоджують водяним «фонтаном» сусідню. Медики здійснюють евакуацію «потерпілих». А працівники санітарно-епідеміологічної станції проводять розвідку місцевості і визначають територію обмеженого доступу. Щоправда, на цих навчаннях такої не виникло. Співробітники Козятинського загону воєнізованої охорони, який очолює Валентин ГАЄВСЬКИЙ, оточили місце події, щоб не допустити туди сторонніх осіб і розкрадання вантажів.

    Після зняття напруги із контактної мережі почали працювати пожежні. Однак можливості у них обмежені - мало води та піноутворювача. І тут прибуває пожежний поїзд під керівництвом Ігоря ГАЄВСЬКОГО. Ось і тепер без залізничних вогнеборців справу не вирішити. Команда приступає до ліквідації пожежі. Залізничні пожежні проклали два «рукави» для подачі води та піни. Один із них - до пожежної автомашини. А головний - безпосередньо до місця гарячого екстриму. І тут вступають у боротьбу залізничні пожежні.

    Зазначу, що пожежний поїзд на цих навчаннях не використав усіх своїх потужностей. Та й цього не вимагалось. А вони у нього чималі. Пожежний поїзд - 2-го класу, має у своєму запасі 180 тонн води (на літній період), 5 тонн піноутворювача, 1300 м пожежних рукавів, мотопомпи, вогнегасники різного класу та інше обладнання для ліквідації пожежі. Це робить його незамінним й у інших випадках.

    На навчаннях «пожежу» було ліквідовано за лічені хвилини. А от її наслідки довелось усувати дещо довше, причому не лише вогнеборцям.

    На місце події прибув регіональний підрозділ екстреної медицини, який базується у Козятині. Він розгорнув свій польовий пункт для прийому «постраждалих», однак таких багато не було. А з «постраждалими» впоралась мобільна бригада Козятинської відділкової залізничної лікарні, яку очолив лікар-анестезіолог Василь БІЛОКУР, фельдшер Денис МОСКАЛЕНКО та медсестра Світлана ДІДКОВСЬКА. Разом із лікарем вони своєчасно надали першу медичну допомогу двом «постраждалим» залізничникам (у одного - «легке отруєння», у другого - «перелом ключиці»). Й одразу їх доправили до залізничної лікарні у спеціалізованому автомобілі, оснащеному апаратурою штучної вентиляції легенів, кровопостачання та ін.

    Щодо екстреної медицини, то про неї варто розповісти дещо детальніше. Адже вона розгортає свою роботу у Вінницькій та деяких інших областях. Виклик її фахівців залишається за тим же номером 003, однак функції дещо змінено. Під опікою медиків цього підрозділу тепер перебувають, здебільшого, ті, хто потрапив у аварії чи катастрофи.

    А під час навчання, коли ліквідували пожежу та евакували «постраждалих», до роботи приступили фахівці відновлювального поїзда, під керівництвом Юрія ЛАВРЕНЮКА. Вони, за допомогою потужного підйомного крана, поставили «постраждалу» цистерну на рейки та ліквідували наслідки аварії.

    В ході робіт з повернення «пошкодженої» цистерни на залізницю відбулась демонстрація нових зразків пожежогасіння, які виготовляються у підрозділах столичної магістралі. Їх продемонстрував Іван Слуговін. Він також зазначив, що ці засоби можуть придбати усі бажаючі.

    Тож «пожежу» та її наслідки спільними зусиллями було ліквідовано. Тому можна вважати, що результат позитивний. Однак варто зазначити, що на навчанні у Козятині був присутній представник фірми вантажовідправника із Казахстану, яка спеціалізується на виробництві нафтопродуктів. Так от він, під час розмови із автором цієї публікації, зазначив, що буде рекомендувати своєму керівництву відправляти цистерни із пальним саме через Південно-Західну залізницю. Оскільки на ній приділяється доволі велика увага перевезенню та збереженню легкозаймистих вантажів.

    Така оцінка стороннього спостерігача для нас важлива. Однак це не дає підстав для самозаспокоєння. Біди не трапилось у Козятині та й на інших станціях нашої залізниці, але відповідні фахівці, та й структури, не мають права знижувати пильність. Тому, що аварію легше не допустити, аніж потім її ліквідовувати.

    Із усього побаченого видно, що керівництво залізниці приділяє значну увагу забезпеченню належного рівня пожежної безпеки, цивільного захисту, утримання пожежних та відновних поїздів, призначених для ліквідації надзвичайних ситуацій.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Звідки у колійника талант агронома?

    Хто знає, як склалася б доля юнака з Хмельниччини Михайла ЯРЕМЧУКА, який після завершення служби повертався з Далекого Сходу до рідної домівки, якщо б він не вирішив дорогою додому завітати на декілька днів на гостини до брата. До шахтарського Слов’янська. Михайло скористався тим, що поїзд на Поділля прямував саме через Донбас. Сільський парубок, щойно завершивши строкову службу (чотири роки у військових частинах морської авіації), вже будував плани на майбутнє: чим займатися, де працюватиме. Великого вибору не мав, тож був впевнений, що працюватиме у сільському господарстві. Як і багато його друзів-односельців, які повернулися після армії додому. Про ці плани він і розповів тоді шкільному товаришеві, з яким випадково зустрівся на одній з вулиць Слов’янська.


    Ветеран-залізничник Михайло Борисович ЯРЕМЧУК
    та голова профкому Шепетівської дистанції колії Олександра КОВАЛЕВСЬКА.

    - Навіщо тобі те село, - почав переконувати той Михайла. - Вступай краще до нашого училища (а товариш тоді навчався у Слов’янському залізничному училищі). Спеціальностей у нас чимало. А якщо вже так хочеться косити сіно, то йди вже на колійника. Чого, чого, а косовиці їм вистачає...

    Може той дещо і жартував про косовище, а от переконати Михайла обрати собі фах залізничника йому вдалося. Він і до сьогодні про це не жаліє: бо сталева магістраль завжди гарантує стабільну роботу та зарплату. «Хліб та до хліба», як кажуть в народі. Бо так і не доїхав тоді колишній солдат до себе в село на Поділля, а залишився у Слов’янську і поступив у місцеве залізничне училище навчатися на колійника.

    - Навчання давалося мені легко, - пригадує Михайло Борисович. - Училище закінчив лише з однією «четвіркою». Фізичні навантаження також не були великою перешкодою. Я хоч і невисокий на зріст, але й у школі, й у армії активно займався спортом. Був призером змагань з вільної боротьби на першість Далекосхідного військового округу. А в училищі ще й захоплювався спортивною гімнастикою. Вже з часом, за десятки років, я закладався з багатьма знайомими, що зможу на руках пройти певну відстань, а то й піднятися східцями, і завжди перемагав у таких парі. Тож фізичне загартування мав добре, що і допомагало мені в роботі.

    Першим місцем роботи молодого колійника стала станція Михайленки, що на Житомирщині. Однак все одно поруч з рідним краєм, куди дуже хотів отримати направлення Михайло після закінчення навчання в училищі. Монтером колії він був лише кілька місяців, а потім очолив бригаду. І не думав тоді молодий бригадир, що на цій посаді він працюватиме аж до виходу на пенсію.

    - Я не кар’єрист, - говорить мій співрозмовник, - за посадами не гнався. Але свою роботу завжди намагався виконувати якісно, на совість. І там, у Михайленках, і згодом, коли мене перевели бригадиром колії вже на станцію Новичі, що поблизу Хролина. Там в ті роки була непроста ситуація саме у колійному господарстві. Тож намагалися її виправити. А ще постійний заробіток весь час додавав наснаги.

    З цими 14-ма кілометрами колії на дільниці Новичі - Хролин і пов’язана вся його подальша робота на залізниці. Тут пройшло його становлення як робітника, тут він відбувся як фахівець, тут заслужив повагу та пошану людей. А як працював, то про це краще за все свідчать і почесні звання, і трудові нагороди. Бригада колійників Михайла Яремчука чотири п’ятирічки поспіль у 70-80-ті рр. була однією з кращих на Козятинському відділку залізниці і на Південно-Західній залізниці. А сам бригадир у 1971 р. став кавалером ордена Трудового Червоного прапора. Ще одну високу державну нагороду він отримав вже у восьмидесяті роки, коли став Лауреатом Державної премії СРСР. Почесний залізничник. Про нього й досі, як про майстра своєї справи, згадують у Шепетівській дистанції колії. І про професіоналізм, і про вміння співпрацювати з людьми, і взагалі, як про чудову, чуйну людину, цікавого співрозмовника.

    А любов до землі не полишала його всі ці роки. Побажання і передбачення шкільного товариша збулися. Незважаючи на зайнятість на роботі, завжди знаходив вільну хвилину, щоб попрацювати на грядках: посадити, обробити, зібрати врожай. Накосити зеленого корму для домашніх тварин. Мешкали ж бо у звичайному будинку, мали город, тримали господарство.

    - Дуже вже полюбляю возитися із землею, - зізнається він. - Як би важко не було після роботи на коліях, а біля землі я завжди відпочивав. Агрономія і на особистому городі користь дає. З часом залучилася до цього й моя дружина - Зоя Яківна, яка також працювала на залізниці квитковим касиром. Вона ж у мене до цього городиною ніколи не займалася. Тож я її навчав азам цієї справи. Завжди звертав увагу, щоб рядочки на грядках та городі були рівненьки, як залізничні колії. Навчилася.

    Хліб усьому голова - цю стару істину Михайло Яремчук затвердив на все життя. Проте хліб колійника значно дорожчий для нього. Не потрібно розповідати чому?

    Анатолій САДОВЕНКО

    Все передбачено для пасажирів з особливими потребами

    На вокзалі станції Київ-Пасажирський проводиться постійна робота зі створення комфортних умов для людей з обмеженими фізичними можливостями.

    Для таких пасажирів на вокзалі створено місця для їх перебування, обладнані спеціальними технічними засобами. Існує зала на 48 посадочних місць із м’якими диванами, журнальним столиком, телефоном для міських дзвінків, картою міста Києва, інформаційним стендом та схемою пересування територією вокзалу для людей з особливими потребами, а також холодильником, столиком для прийняття їжі, автоматичним приладом для чищення взуття. В залі функціонує безкоштовний туалет та кімната гігієни. Крім того, в наявності три сидячих інвалідних візка.

    В разі відсутності вільних місць у спеціальному залі особи з обмеженими фізичними можливостями та учасники Великої Вітчизняної війни, які мають проїзні документи, з відома чергового по залу для інвалідів та чергового по залу №2, можуть скористатися місцями в залі очікування №2. Якщо у пасажирів з особливими потребами немає проїзних документів, черговий по вокзалу забезпечує дану категорію пасажирів місцями, які виділено згідно з технологічним процесом роботи.

    Для підйому та спуску на платформи Західний підземний перехід обладнано пандусним спуском, ескалаторами та ліфтами для підйому пасажирів з обмеженими фізичними можливостями. Шість ліфтів працюють цілодобово.

    На Південному вокзалі є ліфт, який забезпечує зручне пересування до залів очікування та кімнат відпочинку.

    В спеціалізованих квиткових касах №3 і №4, біля чергового по вокзалу, в довідковому бюро для інвалідів встановлено переговорні пристрої на зручній висоті.

    Залізницею розроблено і введено в дію технологію прийому замовлень на причеплення спеціального вагона для пасажирів з обмеженими фізичними можливостями, які пересуваються на візках.

    У медпункті вокзалу в наявності один сидячий візок та дві лежачі каталки, якими працівники вокзалу доставляють людей з особливими потребами до поїзда.

    Згідно з графіком проводиться технічне навчання працівників вокзалу, які працюють з особливою категорією пасажирів.

    Керівництво вокзалу постійно співпрацює з представниками Асоціації інвалідів України та керується розробленими для них нормами та державними стандартами.

    За повідомленням Прес-служби ПЗЗ, Фото Сергія ГУКА

    Хресний хід до жіночого монастиря

    (140 КІЛОМЕТРІВ РОЗДУМІВ ПРО ЖИТТЯ-БУТТЯ)

    Сьомого жовтня, у день святкування Афонської ікони Божої Матері, жіночий монастир, розташований на околицях села Чоповичі, що на Житомирщині, відвідав на честь престольного свята Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Київський і всієї України Володимир. У день свята Його Блаженство зробив освячення престолу головного храму обителі на честь Усіх преподобних святих гори Афон. Після чину освячення було зроблено Божественну літургію.

    Це Богослужіння очолив Блаженнійший Митрополит Володимир разом із главою навчального комітету при Священному Синоді УПЦ, вікарія Київської митрополії єпископа Ірпінського Климента, вікарія Київської митрополії єпископа Бородянського Варсонофія, секретаря Київської митрополії протоієрея Віталія Косовського, глави Синодального відділу по соціальному спостереженню архідиякона Сергія Косовського, а також духівника обителі настоятеля головного лікарняного храму м. Києва протоієрея Романа Барановського. Після прочитання Євангелія до тих, хто зібрався у храмі, зі словом проповіді звернувся єпископ Ірпінський Климент. Після завершення Божественної літургії до монахинь та прочан обителі зі словом проповіді й поздоровленням звернувся Блаженнійший Митрополит Володимир, який наголосив на важливості у справі порятунку уповання до Пресвятої Діви Марії Богородиці, молитовного заступництва преподобних святих гори Афон, а також важливості справ милосердя, як свідчення виконання вчення Христового. У відповідному слові ігуменя обителі Катерина (Смичок) від імені сестер монастиря подякувала Його Блаженству за зроблену честь відвідування, освячення престолу святого храму, за духовну турботу й молитву, а також побажала, щоб Пресвята Богородиця й надалі зміцнювала Блаженнійшего Митрополита в його Архіпастирському служінні на благо українського православ’я. На честь свята ігуменя Катерина від імені сестер монастиря піднесла в подарунок Предстоятелю образ Афонської ікони Божої Матері. У цей день обитель, що перебуває в глухих лісах Житомирщини, відвідали сотні прочан із Києва й області. Не дивлячись на прохолодну погоду, протягом шести днів із Києва в урочище Кип’яче, де розташовано монастир, понад сто віруючих під керівництвом колишнього електромеханіка Фастівської дистанції СЦБ та зв’язку протоієрея Володимира Ромащенко завершили майже 140-кілометровий Хресний хід, початком якого став Головний лікарняний храм України - єдиний храм, названий на честь святителя Михайла Київського, що розміщений біля Олександрівської лікарні у столиці.

    Ваш кореспондент побував у Хресному ході. Про перебіг подій і власні враження розповімо у найближчих номерах «Рабочего слова».

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Оксани КЛИМЧУК

    Як інтернет допомагає життя змінити

    Читачі залізничного часопису для нас, газетярів, дуже важливі люди. І коли звертаються до редакції з різних причин, чи то з критичними зауваженнями, чи з побажаннями, завжди цінуємо їхню увагу і обов'язково прислухаємось до мудрих думок. Але бувають дзвінки до редакції й іншого плану. Ось нещодавно зателефонував чоловік і попросив привітати його дружину Майю БАЙТАЛО з 25-річчям її трудової діяльності на залізниці - працює вона черговою по переїзду в Житомирській дистанції колії.


    Майя Байтало

    У відділі кадрів дистанції підтвердили, дійсно, така трудівниця в них працює, і претензій до неї немає, бо прагне, щоб було все як слід на відведеній дільниці роботи.

    І ось під час одного з відряджень придивляюсь пильніше, хто ж «господарює» на переїзді при в’їзді до Житомира. Бачу тендітну жіночку, яка серйозно і зібрано виконує тут свою роботу. Прийшовши на переїзд і вибравши хвилинку, коли можна задати кілька запитань, знайомимось. Дещо розгублена від уваги до неї, Майя Жорландівна розповіла, що практично усю свою трудову діяльність присвятила роботі черговою по переїзду. Її батьківщина - Вінниччина. У Вінницькій дистанції й пропрацювала вона протягом багатьох літ. А ось вже півтора року, як залізничниця влилась у колектив Житомирської дистанції. Вона задоволена, що їй вдалося адаптуватися досить швидко, каже, що завжди з людьми намагається знайти спільну мову. Роботу знає і любить свою справу.

    Що ж стало причиною, яка змусила її поміняти Вінниччину на Житомир? Виявляється, гарні зміни в житті. Саме в Житомирі знайшла вона свою «другу половинку». Познайомилися зі своїм чоловіком по інтернету. Ось так всесвітня павутина змінила життя пані Майї. На краще. Посприяло швидшому переїзду до Житомира й те, що якраз потрібен був працівник у дистанцію колії. Так і перевелася з Вінницької дистанції в Житомирську, де й продовжує залізничну діяльність. Стабільний заробіток на залізниці - це також неабияка перевага.

    Тож лишається побажати залізничниці подальшої наснаги в роботі, а вдома, щоб завжди її оточувала увага з боку близьких людей і забезпечувала сімейний затишок.

    Оксана КЛИМЧУК

    Фотофакт

    У старшого майстра мостоцеху №3 Дарницької дистанції колії Миколи МАРЧЕНКА часу на розмови не було, та й навіть для фото позувати не став. У короткому діалозі дізналася, що працює у дистанції з 1987 р.

    По труду і повага, і слава,

    Бездіяльність - одвічна біда.

    Міст у вічність веде через справи,

    День без діла - стояча вода.

    Так вдало сказала поетеса Галина Лиса. Це про Вас, Миколо Івановичу!


    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Кожна людина - це окрема історія

    Миколу Дажука вважають одним із найдосвідченіших водіїв центральної залізничної автобази (ЦЗА) столичної магістралі. Він пройшов шлях від помічника машиніста електровоза до машиніста локомотива ст. Київ-Пасажирський. А двадцять років тому в житті стався прикрий випадок - виробнича травма. Внаслідок цього Микола Іванович змушений був із кабіни машиніста пересісти за кермо автомобіля. Спочатку був водієм у цьому ж депо. Згодом начальник центральної автобази Анатолій Чайковський запросив його на роботу до свого підрозділу. Та Микола настільки звик до ритму залізниці, що вже не уявляв себе без неї. Сьогодні Микола Іванович має 46 років трудового стажу, його нагороджено Знаком «Відмінник Південно-Західної залізниці».

    На перший погляд, нічого не відрізняє нашого героя від його колег. Він також, як усі, виконує свої службові обов’язки. Лише в далекі відрядження посилають його набагато частіше, ніж інших. Та й довіряють йому більш важливі доручення, бо знають, що, як би не було складно, - все буде обов’язково виконано. Загалом, він - людина позитивна, шаноблива.

    Микола Іванович народився у місті Липовець, що на Вінниччині. Закінчив десятирічку місцевої середньої школи. Того часу ще існувала система профорієнтації. Тож викладачі сільськогосподарського технікуму завітали до школи з метою розповісти про свій заклад. Миколі Дажуку сподобалось, і він став студентом цього закладу. Одночасно і його старша сестра, після закінчення 10-го класу, складала іспити до іншого вишу. Але життєві обставини розпорядились інакше. Захворіла мама, і треба було вибирати, хто піде вчитися, а кому доведеться допомагати по господарству вдома. У Миколи проявилось чоловіче начало - він вирішив: вчитись мусить сестра. І пішов до 9-го класу. Документи з технікуму не віддавали цілий місяць - не хотіли розлучатися з блискучим учнем.

    Після закінчення школи навчався в Козятинському училищі залізничного транспорту, де одержав спеціальність помічника машиніста і відразу почав працювати за професією. Потім - армія, залізничні війська. Після того повернувся на залізницю. Успішно закінчивши Київську школу машиністів, прийшов на роботу до локомотивного депо ст. Київ-Пасажирський.

    «Мені подобалось працювати на залізниці, - розповідає Микола Дажук. - Хоча в моїй родині й не було залізничників. Я після школи, враховуючи становище в сім’ї, вирішив іти працювати. Та й дідусь весь час мені говорив, що потрібно мати робочу професію в руках. Коли прийшов в депо, мене поставили помічником машиніста до Героя Соціалістичної Праці Миколи Моторного. Він був знаковою людиною. Нерідко як депутат районної ради був на засіданні, вів особистий прийом - тому приходилось мені одному приймати електровоз, а Микола Хомич приходив безпосередньо перед відправленням. Дуже багато навчив, що і як робити, навики відточували до автоматизму. Це допомогло мені потім, бо я швидко після відповідних іспитів став машиністом...»

    - Багато досвіду я набув у цій професії автомобіліста, - продовжує Микола Іванович. - Бо ніколи не цурався роботи. На сьогоднішніх автошляхах потрібно мати неабияку витримку. Але я звик працювати в чіткому, певною мірою, напруженому режимі. Це дуже важко пояснити, але ті люди, які, незважаючи ні на що, залишаються на залізниці, мають інший характер і іншу психологію. І хоча сьогодні я не воджу поїзди, та все одно відчуваю себе залізничником.

    Микола Дажук старається будувати свій робочий графік таким чином, аби власних синів Сергія та Олександра, невісток Надію, Марію та дружину Галину бачити якомога частіше. Адже сини живуть окремо від батьків. Та це не заважає їм бути справжньою родиною. Вони вирішують разом свої сімейні проблеми, збираються на свята та сімейні торжества. Завжди готові прийти на допомогу один одному.

    Окрім цього у пана Миколи є захоплення - він завзятий рибалка. «Завжди знаходжу час, щоб відкинути всі поточні справи й податись на рибалку. Добра компанія, чисте повітря і красивий краєвид - все те, чого бракує нам у повсякденному житті. Втім сини мої не поділяють мого захоплення. Вони весь час на роботі, та й не люблять вони той релакс на бережку. Однак мені вдалось привчити їх до здорового способу життя», - каже Микола Іванович.

    Насамкінець запитую у Миколи Івановича, якби за порадами звернулись до вас молода людина, щоб ви їй сказали?

    «Віддаватись роботі треба по максимуму, навіть якщо це не завжди приносить успіх. Достойні заробітки і визнання обов’язково прийдуть до наполегливих. Бо кожна людина - це окрема історія. Господь вкладає в руки і голову кожній людині талант, порядність, і дуже важливо, щоб людина зберегла їх», - каже Микола Дажук.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Мені «щастить» на революції, або Чому я обираю поїзд

    Усе життя подорожувала з батьками, потім з друзями - поїздами. Змалку подобається специфічний запах, що йде від різнокольорових камінців на залізниці. Мама часто згадувала, як я маленькою, тільки облаштуємося у купе, відразу їсти просила. Так і досі полюбляю влаштувати коротку трапезу у поїзді, і обожнюю заколисуюче похитування вагонів під стукіт коліс.

    ВИНЕН АХМЕТ

    Та ось жовтень 2004 р. Весільна подорож до екзотичної країни літаком!

    Після повернення додому потрапили, як-то кажуть, «з корабля на бал» - Помаранчева революція. Як устигли повернутися?! Через декілька днів в аеропортах були проблеми. Та ще й з літаком сталася пригода. Відлітаємо додому. Ось-ось відірвемося від землі, поворот і… як гепне десь у хвості. Пасажири принишкли, знову «вибух». Нарешті зупинилися. І знову «заводимося»! Ну тут вже піднялася паніка. Оголошень не було хвилин 5 (а здалося всі 30). І це при тому, що я страшенно боюся літаків, і це був мій перший політ у житті…

    Потім повідомили, що з технічних причин потрібно повернутися до термінала. Хвилин через 15 за нами приїхав автобус. Хвилин 10 стояли. І весь час якась жінка кричала у мобільний телефон: «Ахмет, вези деньги! Ничего не знаю, ты попал! Вези деньги! Ахмет! Я остановила самолет, можешь проверить, мы не взлетаем, пока ты не привезешь деньги!...»

    Нам вкотре здалося: «Теракт!»

    Коли автобус від’їхав, побачили, що літак не вписався у поворот, з’їхав зі злетної смуги у піски і застряг там переднім шасі.

    …Перед посадкою запримітила Костянтина Стогнія (відомого телеведучого підполковника міліції), його друзі були такі веселі і галасливі, загравали до стюардес, згадували цікаві моменти відпустки… Та після аварії, коли через чотири години паніки і невідомості нас знову повезли на посадку у той самий літак (!), усі пасажири, і навіть ті хлопці, сиділи мовчки, з «ходячими» скулами, вчепившись у поручні. Підтримувала тільки присутність у салоні того ж Костянтина з його стримано-професійною поведінкою. Я заспокоювала себе: ну він же не вперше в літаку, та ще така робота небезпечна, мабуть, вже потрапляв у якісь екстремальні ситуації, і якщо він тут, значить все під контролем. Так мені ввижалося.

    Весь політ - в абсолютній нервовій тиші… Пам’ятаю чорне небо, страшне коло помаранчево-бордового місяця в ілюмінаторі, здавалося, на відстані витягнутої руки; свій жах, що, можливо, ми у літаку зі зламаним шасі (а це при посадці - вирок); одночасно не-втримне бажання спати (перша година ночі) і думка: «Як же я можу спати, а раптом ми розіб’ємося, а я не буду і знати?» Та вже уявлене видіння, що ми таки впали і як всі родичі та друзі плачуть, що такі молоді, тільки побралися, все життя попереду і таке інше.

    Пам’ятаю вибух аплодисментів і вигуків «браво» пілоту, коли той, на подив, м’яко посадив літак у Борисполі. Перше, що я вимовила: «Більше жодного літака!»

    До речі, незабаром в одній із телепередач було інтерв’ю з К. Стогнієм, де він на питання про часті перельоти відповів: «Бувають усілякі екстремальні ситуації. Ось і недавно був у Єгипті… Кожного разу хвилюєшся, але ж летіти треба…»

    Не знаю, як телеглядачі, а я точно знала про що йде мова!

    АМЕРИКАНСЬКІ ГІРКИ У ПОВІТРЯНОМУ ПОЛЬОТІ

    І ось дев’ять років не здавалася, але таки чоловіку вдалося умовити. Захотілося йому до Туреччини. Набрид, бачте, Крим з його недоліками, а ціни на сервіс - на рівні закордону. Вибирали, уявіть, два місяці, досконало розібрали всі питання та прискіпливо вивчили різні нюанси. Так як маємо знайому власницю турагентства, були певні, що все продумано і проблем не виникне. Я пройшла «психологічну підготовку» для тих, хто краще 10 днів буде їхати поїздом, або півроку йти пішки, ніж 30 хвилин летіти літаком. Переймалася й за сина - перший раз: як на нього подіє тиск у піднебессі, чи не боятиметься. Готувала його зарання до дитячих вражень - як він побачить поряд білі пухнасті хмаринки, до яких можна доторкнутися, як би не скло ілюмінатора, як ми будемо на них відшукувати «божих корівок» та «солдатиків» (улюблені комашки сина) і як люди і будинки унизу перетворяться на мурашок і кубики. Зрештою дитина із нетерпінням чекала цього моменту, а я налаштувалася на відкриття і приємні враження.

    Велика ложка валер’янки… І ось він - білосніжний лайнер! М’який злет, ніякої турбулентності, а мені попри все страшно. Найбільше тенькає у голові - заради чого? Прихіть чоловіка! Та він дорослий і сам пішов на цей ризик. А дитина? За неї вирішили ми. І не дай Бог що - ні в кого жодних шансів.

    Залишилось 20 хвилин до приземлення. Під нами гори. Краса-а! Раптом літак іде стрімко вниз, нахиляється на один бік та так, що здається зараз ми крилом позбиваємо всі вершини гір! Малий вимовляє: «Ва-у-у!» А я у шоці: «Ми падаємо! Що це, ми перевертаємося! Ма-мо-о!» Впиваюся у руку чоловіка, спокійно посапуючого у відкинутому кріслі. За долі секунди у голові проноситься маса думок: невже це все? Кому потрібна була ця Туреччина!? Я була права - краще «поганий» Крим, ніж навіть не долетіти до «класної» Туреччини... Навіщо ми потягли сюди дитину? Чого я кричу, сама налякаю малого! Як там одягати ті жилети, маски… Зараз пролунає: «Шановні пасажири, у нас аварійна ситуація…»

    Трясу чоловіка і чую: «Та що таке? Дайте хоч тут виспатися!»

    Я вже скиглю: «Ми крилом вже гори чіпляємо…»

    Не відкриваючи очей і солодко позіхаючи, чоловік бурмоче: «Це нормально, при поворотах і заході на посадку, візьми цукерку і заспокойся!»

    Я боязко дивлюся в ілюмінатор, справді - досі нічого не зачепили і починаємо вирівнюватися. А малий у захваті: «Оце так. Супер! Мені подобається літати!»

    Такі «американські гірки» продовжувалися всі 20 хвилин.

    ПЕРШИЙ ПІШОВ, ДРУГИЙ…

    Нарешті. Земля під ногами. Розумієш тих, хто її цілує.

    Як його тепер про все забути і відпочинок не зіпсувати думкою про зворотню дорогу?

    Та це забуття відбувається відразу, коли… знаходиш свою валізу і радієш, що не залишився без купального костюму! Жарт. А насправді - коли виходиш з термінала аеропорту і бачиш, як оператори зустрічають своїх туристів: у національних костюмах або просто у святковому вбранні з плакатом «Добро пожаловать!», з букетами квітів - для жінок і повітряними кульками та цукерками - для дітей! Неймовірні відчуття приємного здивування і самоповаги! А далі - величезна територія готелю, справжня оаза, справді сервіс (починаючи від комфортабельного автобуса - до всіх процедур поселення). Не зважаючи на прочитані відгуки в інтернеті про проблеми з поселенням до гарних номерів, кругленькі суми - для «кращих» тощо, несподівано без всіляких проблем і підношень потрапляємо до шикарного номера з видом на море. А краєвид був насправді неперевершений!

    Середземне море, звичайно, вигідно відрізняється від Чорного. Спочатку - біла блакить, потім - бірюзова голубінь, потім - синя синь. Вода чиста-чиста, прозора-прозора.

    Та ось, вже коли опиняєшся на березі, бачиш і невигідну різницю - великі хвилі, та такі могутні, навіть дорослого збивають з ніг, перевертають і виносять з пошкрябаним пузом на берег, а потім тягнуть назад у воду і не дають тобі підвестися на ноги. А ми ж з дитиною!

    Спочатку прийшлося виловлювати малого з-під хвиль… Згодом він надів надувне коло, нарукавники і ліг на надувний матрац. Знову невдача - викинуло з матраца, не давши навіть почати плавання. Трохи наковтався води, чоловік отримав від мене «сеанс пиління» на тему: навіщо він нас сюди заманив тощо! Третя спроба була вдалою: малий в усьому екіпіруванні - в тата на шиї, 10-хвилинна боротьба з хвилями і перемога - дитина на воді! Тато під водою! Попливли!

    «МОЗЬНА, ПОЗЯЛУСТА» І «БЕЗ НИКТО»

    На території - безліч екзотичних дерев, незвичайної хвої, прекрасні «східні троянди», лимонні і гранатові дерева, магнолії…, для дітей є міні-зоопарк з павичами, кроликами, білками, мавпочкою... По полю для футболу із зеленою-зеленою травичкою бігають якісь великі куропатки, а за ними квапляться діти - ця картина заворожила. Не встигла я дістати відеокамеру, як синок і собі чкурнув туди. Дитина, яка росте у місті і не має бабусь у селі, отримала задоволення і такий заряд позитивних емоцій від «спілкування» з живою природою! На рівні з водними гірками у басейні, з яких не можна зняти дітей. Навіть тоді, коли на них вже й воду виключають і починають здоровенним підводним пилососом чистити басейн.

    Найбільше я хвилювалась за супчики, начитавшись відгуків, що в готелях Туреччини один-єдиний суп - із томатної пасти, без картоплі, але з неймовірною кількістю перцю. Кашок немає, себто дитину годувати нічим. Та це виявилося «провокацією» - супчиків, як кажуть, навалом, навіть український борщ! Трохи схожий на російські щі, але ж червоний. Каші молочні - п’ять видів! Та й взагалі меню вражало - безліч салатів, других страв, різного м’яса, риби, сиру… Офіціанти відразу ж забирали із вашого столу порожні тарілки зі словами: «Мозьна, позялуста?», при цьому заграючи з дітьми. Якось, жартуючи, якось дівчина-офіціантка після тарілок взяла до рук іграшку нашого малого з таким же запитанням: «мозьна, позялуста?», а малий був так захоплений мультиками на своєму комп’ютері, що нічого не чув і не бачив, потім вона доторкнулася до комп’ютера з таким же запитанням. І тоді малюк схопив його, притулив до себе зі здивованими очима, але, побачивши, що мама з татом регочуть, й сам почав усміхатися.

    Біля басейну - «швидка їжа», напої (ніяк не могли звикнути, що нічого не потрібно купувати), біля пляжу - гезлеме (дуже смачні східні млинці з різними начинками), а випікають їх прямо на вулиці - на великій печі немов лежить величезна сковорідка, перекинута догори дном, і на це дно огрядна тітонька-пекар швиденько кидає смажитися млинці і вправно накладає вам у порцію, при цьому запитуючи: «Сыр, шпинат, мясо, без никто?». Приємно звеселяє акцент.

    А солодощі - торти, тістечка, желе, десерти, морозиво, солодкі млинці з підливками, випічка, «східні солодощі», фрукти! На все це не можна дивитися без сліз щастя та збитку для фігури.

    (Далі буде)

    Ірина ЛЬВІВСЬКА

    Не лише про братів наших менших, або Якщо життя, то яке?

    Провести день у Київському зоопарку. Цій пропозиції від керівництва звіринця були раді та дещо здивовані. Лише б не змагатися з четвероногими та не накивати п’ятами під час розмови тет-а-тет.

    Програма дня відкритих дверей для журналістів передбачала багато цікавого. Та трохи про передісторію виникнення матеріалу.

    СЬОГОДНІ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ «СТОЛИЧНИЙ ЗООПАРК» не викликає словесної реакції, мабуть, лише у німих. Та й жести останніх є досить красномовними. Тут замішана політика і влада. Хтось піариться, хтось вболіває за тварин, а хтось просто намагається насолодитися екскурсією.

    Ні політиків, ні великих грошей (скоріше, безгрошів’я щодо утримання тварин) тема сьогоднішнього матеріалу не стосуватиметься. Він буде цікавий для тих, хто запитує, насамперед, намагається з’ясувати для себе, що для тварин зоопарк. Мука чи життя? А якщо життя, то яке?


    В мене справжнє солодке життя.


    У пошуках зеленої маси.

    Більшість українців негативно ставиться до зоопарків. Вважають, що неприродне місце проживання звірів - це неповага, нелюбов до матінки природи. Зоопарки скорочують життя тварин і постійне перебування у клітці важко назвати життям. Спробуємо полемізувати і не погодитися з більшістю.

    У цивілізованих зоопарках та зоосадах тваринам значно краще, ніж у природних умовах. Більшість мешканців розгулюють на волі, а вольєри досягають декількох гектарів. Та й дикої природи, на мою думку, у нашому зацивілізованому світі обмаль. Майже за усіма видами тварин ведуться наукові спостереження. Ще в гарних умовах можна отримати потомство, а це вже немалі гроші. Тварини коштують недешево, тож господарям зоопарків вигідніше надати їм комфортні умови та належний догляд, ніж мучити. Чи не так?

    «БІДНІ ТВАРИНИ». Ще одна популярна фраза з уст відвідувачів зоопарку.

    Чому вони бідні? Не можу зрозуміти. Тому, що не носять коштовних прикрас, чи просять милостиню, чи дивляться на вас невиспаними очима, чи розповіли вам про це? Звірі не мають бути завжди у гарному настрої. Ось ви, наприклад, шановний читачу, можете весь день веселитися, позувати, посміхатися, і це при тому, що очей з вас не зводить кілька сотень людей? Звірі - це, звичайно, не люди. Але і вони мають час для спокою, сну. Хочуть бити байдики і б’ють. А нам уже здається: «Все, захворів пухнастий». Або ще краще: «Бідненький лев, голодний…». Уявіть ситуацію - лев у природному середовищі піймав за день п’ять косуль. І їв би, їв би весь час, без перепочинку. Безглуздо. Тож не так вже й погано, скажу російською, «режим с гигиеной»!


    Якось зранку носоріг не знайшов ніде свій ріг...


    Чому у слона великі вуха?

    Ще однією не можу сказати позитивною рисою нашого менталітету є жалість. До самого себе, до менших за зростом тощо. І непереборне бажання робити добро. Що ж у цьому поганого, запитаєте ви. Згадайте самі, скільки разів, зробивши добро, ви про це шкодували. Було. Чого гріха таїти. А пояснення тут просте: за «добро» ви прийняли своє бажання задовольнити власне «его», або ваше «добро» було досить суб’єктивним чи виявилось просто недоречним вчинком.

    У час наших відвідин зоопарку, за словами зав. відділу копитних Ігоря МАРІЙЧУКА, таких «добродіїв» побільшало. Майже щодня приносять вони до зоопарку маленьких совенят, зайченят, косуленят. І тут працівникам доводиться терпляче пояснювати, що лише у тому випадку, якщо тварині загрожує безпосередня небезпека, тоді їй потрібна ваша допомога. Зазвичай, новонароджені дитинчата мають «нахабство» пізнавати світ і відходити від своїх батьків на відстань за метрів 20. Та тут знаходиться «рятівник». Доганяє маля і робить «добро» - несе до зоопарку… Та годі вже моралі.

    ПОВЕРНЕМОСЬ ДО НАШОГО ВІЗИТУ. Того дня відбулося підбиття підсумків Всеукраїнського конкурсу для дітей-сиріт «Дай ім’я ведмедику». 13 січня цього року у Київському зоопарку народився самець уссурійського білогрудого ведмедя від батька Боба та мами Бейбі. За словами директора зоопарку Євгена КИРИЛЮКА (на фото), у конкурсі взяли участь понад 40 дитячих будинків. Основною вимогою було те, щоб ім’я починалось буквою «Б». Та сприймати дитячу фантазію було не просто. Серед варіантів - і «Умка», і «Моряк», і «Смерека». Перемогу отримало мультяшне ім’я «Балу».

    А ЩЕ ТВАРИНИ КИЇВСЬКОГО ЗООПАРКУ ПОЧАЛИ ЗНАХОДИТИ СВОЇХ ПЕРШИХ ОПІКУНІВ. На сьогодні їх ще небагато - до десятка фізичних осіб та компаній. На мою думку, прекрасна традиція, яка сягає корінням у далекі 1900-ті р. В ті часи зоопарк утримувався на кошти відомих меценатів, серед яких - підприємець О. Терещенко, власник заповідника Асканія-Нова Ф. Фальц-Фейн, архітектор В. Городецький, цар Микола II. Сьогоднішні ж куратори, які будуть оплачувати щоденне харчування, зможуть придумати кличку тварині, поставити поряд з вольєром табличку зі своїм ім’ям і приходити до зоопарку безкоштовно.

    Цікавість журналістів обмежити важко, тому й того дня питання, чи докладатимуть м’ясо у клітку з хижаками, не залишилось без відповіді. У Київському зоопарку з ініціативи столичної влади запроваджується пілотний проект відеоспостереження у режимі онлайн. Спочатку, біля вольєра рисів. Тож, як сподіваються організатори, хто їсть м’ясо, куплене за їхні гроші, може бачити вся країна.

    У майбутньому, за словами президента однієї із туристичних компаній, голови Всеукраїнської асоціації туроператорів Ігоря ГОЛУБАХИ, планується запровадження електронних квитків для екскурсій до зоопарку з розробленням зручних маршрутів з усіх куточків світу. Що ж планів чимало. Дай Бог їм реалізуватися…

    ДО РЕЧІ, нещодавно Київський зоологічний парк звернувся до Національного Реєстру Рекордів про визнання гіпопотама Брести найстарішим гіпопотамом України та отримав позитивну відповідь.

    Бегемотиця Бреста - не тільки довгожителька, вона отримала звання «старожил» зоопарку - 40 років радує відвідувачів. Зазвичай бегемоти живуть 40-45 років. На даний час Бреста, як усі, хто досяг пенсійного віку, пересувається повільно та неохоче, але незважаючи на похилий вік, вона веде активний спосіб життя. Цього року в грудні бегемотиці Бресті виповнюється 55 років.

    Передумови номінації: у серпні 2012 р. у США, в зоопарку міста Евансвілл (штат Індіана) померла найстаріша у світі самка гіпопотама Донна у віці 62 років. Тепер її місце зайняла Бреста.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Точно в строк

    Із року в рік працівники поштових експедицій з'єднують мільйони людських сердець. Саме вони прикладають багатьох зусиль заради того, аби кожен вчасно отримав належну йому кореспонденцію: ділову документацію, повідомлення, газету, журнал, листа чи вітальну листівку. І от, цієї чудової осінньої пори, настав Всесвітній день пошти. День, коли маємо можливість подякувати шановним фахівцям за відповідальність, оперативність та відданість своїй справі.


    Дружній колектив - Олена ЛІСОВСЬКА, Любов ЦИБА, Людмила ЧЕРНОВА, Ірина КОРЧОМНА на чолі з Наталією СМІРНОВОЮ.

    І звичайно ж, вирушаю для цього до експедиції відділу діловодства господарської служби Управління Південно-Західної залізниці.

    Тут завжди усіх зустрічають доброзичливі дівчата зі щирою усмішкою. І на думку приходить відомий вислів: щасливий той, хто радіє, коли йде на роботу і коли повертається додому.

    Одразу помічаю, що тут відповідально ставляться до своєї справи. Співробітники експедиції орієнтовані на якість роботи, яка полягає в професіоналізмі обслуговування, надійності доставки поштових відправлень та індивідуальному підході до запитів кожної людини. Розмірена робота, щодня однакова, та за нею стоїть кропітка праця. Щодня до експедиції надходить пошта зі всієї України, усіх залізниць та ближнього зарубіжжя.

    - Головне в нашій справі - вчасно отримати та швидко роздати пошту, - каже старший інспектор Ірина КОРЧОМНА. - Ми працюємо злагоджено і за розписаними за годинами графіком.

    Дійсно, переді мною - дружній колектив. Їх поєднує ціль - результат. Поодинці вони - фахівці в своїй сфері, а разом - об’єднана команда, яка працює під вмілим керівництвом начальника відділу діловодства, документального забезпечення та збереження документів Наталії Алимівни СМІРНОВОЇ.

    Виходить, серед важливіших факторів успішної роботи стоїть сприятливий мікроклімат, благополуччя та прекрасні взаємовідносини в колективі. Це мені й доводять усі фахівці, а їх у відділі чотири: інспектори Любов Циба та Людмила Чернова, експедитор Олена ЛІсовська та старший інспектор Ірина Корчомна. Завдячують вони за це Тетяні Георгіївні СТОРОЖУК, яка нині на заслуженному відпочинку. Той досвід, який Тетяна Георгіївна передала колегам, та згуртованість стають у нагоді щодня.

    - Ми завжди готові замінити одна одну, прийти на допомогу своїй колезі, - підкреслюють нинішні фахівці.

    Це тільки на перший погляд робота не з важких, а спробуй задовольнити потреби, візьмемо, наприклад, управління залізниці. Це - 40 підрозділів. А передбачається прийом, обробка, доставка листів, посилок та інших поштових відправлень, кожний з яких треба зареєструвати та перевірити правильність заповнення. До того ж необхідно оформити передплату на періодику та щомісяця видати проїзні документи. Все це робиться вчасно, не зважаючи на те, що обсяги роботи зростають.

    Послуги експедиції були і залишаються затребуваними і для підприємств, і для населення. І ніяка електронна пошта не замінить нам чарівності папірних листів, їх відчутного на дотик тепла.

    Тож бажаємо усім фахівцям експедицій, щоб новини були тільки гарними, а робота приносила задоволення та радість точно в строк, як і ви виконуєте свою важливу та необхідну роботу.

    Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Школяр у ролі криміналіста

    У рамках правової освіти і виховання молоді Управлінням Міністерства внутрішніх справ (МВС) України на Південно-Західній залізниці спільно з адміністрацією однієї зі столичних шкіл було проведено інформаційно-пізнавальну акцію «Правова безпека школярів».

    Після завершення літніх канікул правоохоронці навідалися до спеціалізованої школи №125 м. Києва. Метою візиту стала профілактика злочинності серед неповнолітніх, недопущення травмування їх на об’єктах залізничного транспорту, професійна орієнтація та підвищення рівня правової обізнаності учнів 9 - 11 класів. Адже найбільш ризикований вік для того, аби переступити межу дозволенного законом - підлітковий. Цей навчальний заклад було обрано ще й тому, що він розташований недалеко від залізниці.

    До заходу долучились представники різних служб Управління МВС України на Південно-Західній залізниці. Розпочалась акція з інформаційної частини, в якій гості зосередили увагу учнів на основних проблемах молоді та суспільства. Адже не секрет, що для екстремальних розваг підлітки обирають і залізницю у тому числі. Любителі їзди на дахах поїздів, так звані зачепери, нерідко потрапляють у поле зору правоохоронців. Під час бесіди було продемонстровано відеоматеріали на тему попередження дитячого травматизму на об’єктах залізничного транспорту та профілактики наркоманії у підлітковому середовищі.

    Практичною частиною зустрічі стало знайомство із роботою кінологічної служби, де учні та вчителі змогли спостерігати за умовним затриманням підозрюваного пошуковими собаками.

    Також під час заходів представники Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВС ознайомили школярів зі специфікою роботи криміналістів. Дітям продемонстрували технічні можливості криміналістичної та спеціальної техніки, колекції фальшивих грошей та документів, зброї. Старшокласників ознайомили зі специфікою роботи вибухотехнічної служби після отримання повідомлень про замінування. Дітям показали роботу спеціалістів по іншу сторону огороджувальної стрічки, яку не можливо побачити в евакуйованому приміщенні. Адже не рідко трапляються випадки, коли подібні неправдиві дзвінки про замінування здійснюють і школярі.

    - Досліджуючи особливості впливу різних методів і прийомів на засвоєння правовиховного матеріалу учнями школи, можу впевнено сказати, що подібна акція є надзвичайно важливою і корисною. Адже діти мали можливість побачити роботу міліції з середини, відчути себе у ролі криміналіста і багато що для себе зрозуміти. Розпочате співробітництво, сподіваємось, буде мати продовження, - сказала директор школи Тетяна Фосацька.

    Наталія МЕЛЬНИК, сектор зв’язків із громадськістю Управління МВС України на Південно-Західній залізниці

    Чемпіону - 10 років!

    У 5-А класі Жмеринської школи №3 навчається Данило БАЧИНСЬКИЙ. Ніщо так не допомогає створенню майбутнього, як сміливі мрії. У цьому Данило впевнився ще із садочка. Сьогодні його обрано президентом класу, він вивчає іноземні мови і вже три роки займається легкою атлетикою.

    «Перші мої змагання відбулися у 2011 році у місті Вінниця, тоді у бігу на 200 метрів я зайняв ІІІ місце. Потім були змагання на 800 метрів, я був третім. У змаганнях під назвою «День олімпійського бігу» - І місце на 400 метрів. На перегонах між районами у Вінниці я пробіг 400 метрів - зайняв І місце, на 60-метрівці зайняв ІІІ місце», - так розповідає про свої досягнення Данило Бачинський.

    І ось у квітні поточного року на Чемпіонаті області з легкої атлетики Данило став чемпіоном області, пробігши 800 м з результатом 2:36:6. І це у 10 років. Приємно було приймати нагороду з рук батьків олімпійської чемпіонки Наталії Добринської. Із розмови з батьками Данила - мамою Оксаною, яка працює у Жмеринській дирекції залізничних перевезень, та татом Віталієм - ми зрозуміли, що хлопець на досягнутому не зупиниться.

    Що ж, Данило, вперед - до вершин Олімпу! А найбільшу подяку юний атлет висловлює своєму тренеру з легкої атлетики Володимиру САВОЛЮКУ.

    Тож сміливі мрії Данила, надійна підтримка батьків та важливі уроки тренера - запорука майбутнього родини Бачинських.

    Валентина КОЛЯДА, Фото з архіву родини БАЧИНСЬКИХ

    З усього світу, женихи - у Коростень, на деруни!

    Нещодавно в центральному парку міста Коростеня відбувся VІ Міжнародний фестиваль дерунів. Нагадаю, що Коростенський Фестиваль дерунів у 2012 р. увійшов у сотню кращих подій для туристичної індустрії України 2012 р. («100 best events of Ukraine»). Цей фестиваль заснований уперше в Україні завдяки історичному розвитку Поліського краю, який здавна славився вирощуванням смачної картоплі та землеробськими здібностями поколінь, що передалися нащадкам.

    Цікаво, що на І Міжнародному фестивалі дерунів у 2008 р. коростенці випекли рекордний дерун, який виявився в Україні найбільшим і занесений до Книги рекордів України. А на другому фестивалі у 2009 р. було урочисто відкрито пам’ятник Деруну.

    Фестиваль одразу виправдав статус міжнародного, адже за часи свого існування картопляні страви на ньому готували й куштували білоруси, росіяни, поляки, французи, норвежці, шведи, англійці, шотландці. В цьогорічному меню фестивалю були традиційні поліські страви, деруни білоруські, англійські, норвезькі, польські, а також вінницькі-студентські, солдатські-польові, севастопольські-морські. На нинішньому фестивалі організатори впевнено заявили, що в українських дівчат є всі шанси на щасливе заміжжя, бо в Коростені під час фестивалю працює традиційна школа дерунярства, яка цього року спеціалізувалася на кулінарній підготовці наречених. «З усього світу, женихи, з’їжджайтеся на деруни!» - гостинно запрошували коростенці та гарантували не тільки найкращих наречених, а й безліч незабутніх вражень. Шостий фестиваль потішив своїх гостей традиційними конкурсами і розвагами, виставками і виступами творчих колективів, а також здивував новинками: гості змогли побувати на поліському весіллі.

    Оксана ПОЛІСЬКА

    Звідки скальпель у руках архієпископа

    До 1025-річчя Хрещення Русі в Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років відкрилася виставка «Подвиг святителя-хірурга». Експонати висвітлюють життєвий шлях архієпископа Луки (хірурга Валентина Войно-Ясенецького). Він народився в 1877 р. в місті Керч. Закінчив медичний факультет Київського університету. З початком російсько-японської війни Войно-Ясенецький у складі Київського лазарету Червоного Хреста поїхав у Сибір, де очолював хірургічне відділення госпіталю у місті Чита, потім працював земським лікарем у російських губерніях, став першокласним хірургом. Валентин Феліксович робив найскладніші операції. У 1916 р. захистив докторську дисертацію.

    У 1919 р. померла дружина Валентина Войно-Ясенецького, залишивши його з чотирма малолітніми дітьми. Хірург-вдівець знайшов розраду в церкві. У 1923 р. він прийняв чернечий постриг, став єпископом з іменем святого апостола, євангеліста, лікаря та іконописця Луки. У 1920-30-х рр. його неодноразово ув’язнювали. Під час Великої Вітчизняної війни Войно-Ясенецький знову працював хірургом, водночас став архієпископом. Його скальпель і молитва врятували життя багатьом пораненим бійцям. У 1946 р. переїхав у Крим, був архієпископом Сімферопольської і Кримської єпархій, багато зробив для відбудови храмів і відновлення в них богослужіння.

    У творчому доробку В. Ф. Войно-Ясенецького 55 праць з хірургії і анатомії, 10 томів проповідей, богословські праці. За книги «Гнійна хірургія» і «Пізні резекції за вогнепальних поранень суглобів» було нагороджено Сталінською премією, яку пожертвував сиротам полеглих на війні.

    У 1961 р. Валентин Войно-Ясенецький помер.

    У 1995 р. Синод Української православної церкви зарахував архієпископа Сімферопольського і Кримського Луку до сонму святих.

    У Греції на його честь збудовані храм і великий військовий шпиталь.

    На виставці експонуються архієрейське облачення Войно-Ясенецького, книги його і про нього, фото, хірургічні інструменти 1940-х рр.

    Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05